МІЙ ДРУГ ЛЕДВЕДИК

Чи кожен може похвалитися другом, який вміє передавати думки на віддалі, за лічені секунди долати сотні кілометрів та ще й змайструвати генного віднов-лювача? А ось Максимкові пощастило: в нього є такий друг! Ім'я в нього чудернацьке — Ледведик, і пригоди, які відбуваються з друзями,— незвичайні. Розповіла про них молода українська письменниця Наталія Кушнєрова.
Редактор О. С. Яремійчук

РОЗДІЛ  І
про Передчуття
Того дня Максим прокинувся дуже рано. Мама й татусь
ще спали, а він тихенько тинявся по квартирі й чекав, коли
вони встануть.    
Йому хотілось розповісти, що оце саме сьогодні вранці в нього вперше з'явилося Передчуття.
Річ у тім, що в їхній сім'ї дорослі завжди щось передчували. У Максимової мами постійно бували передчуття, майже всі вони були невиразні й найчастіше недобрі. Татусь казав, що вони безпідставні.
Татові ж передчуття, навпаки, були лише незаперечні, хоч і вони, як правило, не збувалися. Лише Максим ніколи й нічого не передчував.
І от нарешті у Максима з'явилося власне Передчуття. Воно було невиразним, як у мами, але незаперечним, як у тата, і до того ж дуже радісним.
Батьки все не прокидалися.
Максим відчув, що не може більше чекати і неодмінно має поділитися з кимось новиною. Він підійшов до телефону і, трохи повагавшись, вирішив зателефонувати своєму дядькові Сашку, який анітрохи не скидався на дядька й охоче приставав до Максимових ігор і пустощів. Дядько тільки-но закінчив школу, а зараз складав іспити до медичного інституту. Він був набагато старший за свого племінника, та, як казала Максимова бабуся, а Сашкова мама, не набагато розумніший.
Максим набрав потрібний номер.
Трубку відразу зняв Сашко.
— Слухаю,— сказав він хрипким після безсонної ночі басом.
— Привіт! — мовив Максим.
— А, це ти, мале бісеня? — суворим голосом запитав дядько.— Що в тебе?
— У мене — Передчуття! — захлинаючись від збудження, відповів Максим.
— У мене теж,— понуро сказав Сашко.
— Яке? — Максима прикро вразило, що хтось може мати передчуття одночасно з ним.
— Що завтра я зріжусь на хімії,— і в трубці почулись короткі гудки.
Максим страшенно образився, і йому здалось, що Передчуття теж образилось і стало меншим, отаким собі звичайнісіньким передчуттям.
Тоді Максим злякався й вирішив нікому більше про нього не говорити. Все-таки дорослі вміють зіпсувати будь-яку дитячу радість. І тому, коли батьки прокинулися, він нічого їм не розповів, а лише ходив з дуже таємничим виразом на обличчі. Він майже не розмовляв і нічого не їв
за сніданком, прислухаючись до того, що буде з Передчуттям.
А воно все більшало й більшало і врешті стало отаким: ПЕРЕДЧУТТЯМ!
Отже, щось таки мало трапитись. Дуже незвичайне й приємне. Тепер Максим у цьому не сумнівався.
Після сніданку до них у гості повинна була приїхати бабуся. Максим любив її, але його трохи засмучувало, що вона зовсім не схожа на бабусю. За Максимовим уявленням справжня бабуся має бути старенькою й сивою, вона повинна плести теплі светри й шкарпетки, варити варення й стрічати онука після школи смачними пиріжками. От як у Юрка з четвертого поверху. Максимову ж бабусю незнайомі вважали за маму. Вона була ще молода й надзвичайно енергійна, обіймала якусь поважну посаду і не збиралась іти на пенсію в найближчі двадцять років.
Та що там бабуся. У Максима була ще й прабабуся. Вже саме слово — прабабуся! — означало щось древнє й немічне. У Максимового однокласника, рудого Петька, теж була прабабуся. Старенька, згорблена, обличчя вкрите густою сіткою зморщок, як на маминій улюбленій статуетці з бронзи. А Максимовій прабабусі могла б позаздрити не одна просто бабуся. Це була худенька й моторна жіночка. Жодна душа в світі не знала її віку, а коли про це питали в неї, вона відказувала, що жінці рівно стільки років, на скільки вона почувається. А почувалася вона ген як молодо й досі шила сукні у наймоднішої кравчині міста.
Годинник у вітальні вибив дванадцяту. На останньому ударі вхідні двері прочинились, і на порозі вродилася струнка й усміхнена жінка. Це була Максимова бабуся — як завжди точна й пунктуальна.
Вона приїздила десь раз на тиждень і забирала Максима не прогулянку — до парку або до музею. Іноді вони заходили до «Дитячого світу», де бабуся купувала все, що йому заманеться. Останнім часом Максим полюбив магазин «Юний технік», звідкіля вони привозили безліч незрозумілих для мами, але таких необхідних речей, як-от мікросхеми, дріт, пластмасові обрізки. Одним словом, усе, чого так прагнула хлопчача душа.
Мама казала, що не схвалює Таку лінію виховання. В якійсь дуже розумній книжці вона прочитала, що кількість іграшок має бути обмеженою, щоб не розбещувати дитину. Тоді вони довго сперечалися з бабусею, яка доводила, що іграшки розвивають фантазію дитини.
Тут у їхні суперечки встрявав тато, виступаючи то на боці мами, то на боці бабусі. Але кінчалося завжди тим, що бабуся таки купувала йому нову іграшку. І, може, це було не дуже педагогічно, та Максимові завжди подобалось.

РОЗДІЛ  II,
в якому справдилося Максимове вранішнє Передчуття
Сьогодні Максим і бабуся зібралися до «Дитячого світу». Бабуся хотіла зробити йому подарунок до першого вересня.
— Безперечно,— сказала вона дорогою,— це буде особливий подарунок, адже ти уже зовсім дорослий — скоро підеш до третього класу.
І ось Максим півгодини ходив між полиць з іграшками й відчував, що ні велика дитяча залізниця, про яку він так довго мріяв, ні пістолети, які йому так подобались, ні навіть діюча модель планетохода не цікавлять його. Бабуся запропонувала купити якусь корисну річ, наприклад, лобзика для випилювання або набір юного електрика.
— Ні, ні, не те,— крутив головою онук.
Погляд його перебігав з полиці на полицю і раптом... Раптом йому здалося, що за ним хтось спостерігає. Він подивився на всі боки, але навколо снували діти й дорослі, не звертаючи на нього уваги. Тоді він ще раз кинув погляд на полиці й побачив невеличке ведмежа, яке сиділо за дерев'яним самоскидом, аж у самому куточку. Іншим разом він і не звернув би уваги на таку дитячу іграшку, але зараз аж прикипів до неї поглядом — Максимові здалося, що ведмежа йому підморгнуло. Він був спантеличений, та, про всяк випадок, підморгнув і собі. Тоді ведмежа підморгнуло ще раз!
— О,— тільки й мовив Максим, показуючи на дивну іграшку пальцем.— О!
— Чого ти кліпаєш очима і тицяєш пальцем? — невдо-волено спитала бабуся.— Виховані хлопчики так не роблять.
— Бабусю! Я вибрав. Купи ведмежа!
— Навіщо воно тобі? — здивувалася бабуся.— Чи не завеликий ти для таких іграшок? Та й колір у нього...
Максимові раптом стало якось ніяково через бабусю. Так, ніби ведмежа могло все чути й розуміти. Він сказав, що був недавно в зоопарку і бачив там ведмедів, то вони геть усі були саме такого кольору.
— Атож,— раптом сказав продавець, який стояв поруч,— це типово ведмежий колір.
Максим спочатку не зрозумів, що продавець звертається до них, бо дивився він зовсім в інший бік. А продавець вів далі:
— Магазин отримав всього одну таку іграшку. Вона по
трапила до нас випадково.
Він дістав ведмежа з полиці, струсив з нього пилюку й поставив на прилавок.
— Який гарненький! — сказав Максим, розглядаючи іграшку.
На ведмежаті були червоні чобітки, зелені картаті штанці й блакитний капелюшок.
— Але чому в нього хвіст? — пхикнула бабуся.— Адже, наскільки мені відомо, ведмеді хвостів не мають.
— Шановна,— розвів руками продавець,— ведмідь, що поважає себе, має хвоста.
І звернувся до Максима (хоч очі його дивилися знову кудись убік):
— Ось ти був недавно в зоопарку. Скажи бабусі, чи мають ведмеді хвоста?
Максим трохи подумав і сказав:
— Ні, не мають.
А потім подумав ще трохи і сказав:
— Так, мають.
Тепер завагалась і бабуся. Нещодавно показували передачу «У світі тварин». Там були ведмеді і, здається... Так, так. Хвости у них були. Вона почала розглядати хвоста
уважніше и сказала, що цей хвіст усе ж призначався не для ведмедя, а для лева, бо на кінчику в нього невеличка китичка.
Розумієте, це все-таки не зовсім хвіст, це — електричний шнур, за допомогою якого ведмежа можна заряджати від звичайної електромережі, а в китичці дуже вдало замаскований штепсель. Іграшка може працювати й від батарейок,— з гордістю за її конструкцію додав продавець.
— Ох, бабусю, та це ж комп'ютерний ведмедик! Бачиш, на ньому є навіть кнопочки,— вигукнув Максим. І запитав у продавця: — А що він уміє робити?
Продавець витяг інструкцію з коробки й почав читати її зсередини. Читав він наче напам'ять, бо його очі перебігали не по рядках інструкції, а десь над Максимовою головою.
— …Вищезгадана іграшка за правильної експлуатації може виконувати ряд функцій.
Перше: пересуватись   (див.  Додаток до інструкції  1).
Друге: робити нескладні розрахунки (див. Додаток до інструкції 2).
Третє: розмовляти (див. Додаток до інструкції...),— продавець перевів подих.— Одне слово, іграшка вміє робити все,— і, звертаючись до бабусі, сказав: — Якщо зможете, то прочитайте докладніше самі.
— Що означає: «якщо зможете»? Ви гадаєте, що я не письменна? Чи вважаєте мене такою старою?
Продавець притис руки до серця й сказав, що бабуся — одна з найосвіченіших жінок, з якими він останнім часом розмовляв, але інструкція надрукована дуже дрібним шрифтом.
Бабуся мовчки витягла з сумочки елегантного футлярчика, розстебнула його й наділа на носа окуляри. Потім узяла інструкцію й прочитала: «ЛЕВ».
— Пробачте, але, мабуть, це інструкція до того лева, чи його хвоста отримало це бідолашне ведмежа.
— Ні, «ЛЕВ» — це скорочене від «Ляльковий електричний ведмедик»,— терпляче пояснив продавець.
Бабуся відклала інструкцію вбік і сказала, що іграшка, безумовно, бракована, що її ніхто не купує і що лежить вона на полиці вже не перший рік, бо вся припала пилюкою.
Та онук не здавався:
— Купи Ледведика, прошу... Купи Ледведика.
— От бачите, хлопчик уже дав йому гарне ім'я — Ледведик,— підтримав Максима продавець.
Хлопчик подивився на нього з вдячністю. Продавець йому дуже подобався. От тільки трохи бентежила звичка дивитись при розмові в інший бік.
— Я розумію вашу особисту зацікавленість,— багато значно глянула на продавця бабуся.— Вам хочеться позбутися залежалого товару. Добре. Скільки ви за нього правите?
— Десять карбованців і одну копійку,— ввічливо відповів продавець.
— Яка дивна ціна,— підняла брови бабуся.— До чого тут одна копійка?
— Це приплата за чарівність,— притишуючи голос, сказав той.
— Як на мене, то він не такий уже й чарівний.
— Розумієте,— так само тихо вів далі продавець,— мається на увазі не чарівливість, а чародійство.
— Ну, це вже занадто,— обурилася бабуся.— Постав цю потвору на місце й ходімо купимо якусь пристойну іграшку.
Максим притис Ледведика до грудей і вперто хитнув головою.
— Гаразд,— сказала бабуся,— нехай буде по-твоєму. Віддай свій скарб продавцеві. Він його гарненько запакує, щоб перехожі не лякались.
І пішла до каси.
Вони вийшли на вулицю, і Максим запитав:
— А продавець цей дуже симпатичний — чи не так?
— Еге ж,— сказала бабуся.
— А правда, він трохи дивний? — знову спитав онук.
— Чому? — не зрозуміла бабуся.
— Бо він, як розмовляє, то не зрозумієш, куди й дивиться.
— Він просто косоокий,— пояснила бабуся.
— Здорово! От би й мені так.
— Як ти можеш таке говорити? — вжахнулась бабуся.— Це нещастя!
Максим не став з нею сперечатись, але заздрісно подумав, що все-таки це здорово — можна списати контрольну в сусіда по парті або непомітно підглянути в підручника, якщо тебе викличуть відповідати урок. Продавець, мабуть, так і робив у дитинстві, подумав Максим. І від цієї думки той сподобався йому ще більше.
Бабуся запропонувала трохи погуляти, та Максимові хотілося якомога скоріше приїхати додому й побути в своїй кімнаті наодинці з новою іграшкою. Бабуся трохи образилась, але поцілувала його в щоку й посадовила в тролейбус.
Коли Максим зайшов до кімнати і поставив подарунок на ліжко, з коробки почувся здушений голос: «Не дуже ввічливо ставити догори ногами приятелів». Максим закляк від несподіванки.
Ось так і збулось вранішнє Передчуття, і у Максима з'явився новий приятель, якому він ще в крамниці дав ім'я — Ледведик.
Це тому, пояснював Максим згодом, що він викапаний тобі ведмідь, але з лев'ячим хвостиком. А до того ж це красиво. Чи не так?

РОЗДІЛ   III
про те, ким насправді виявився Ледведик
Коли продавець говорив, що кумедний ведмедик уміє робити все, то він нітрохи не перебільшував: Ледведик ходив, розмовляв, навіть читав і рахував. І якщо ходив він трохи вайлувато й незграбно, а говорив скрипучим голосом, старанно вимовляючи слова, немов іноземець, то читав він не гірше за Максима, а задачки розв'язував значно швидше й вправніше за нього, й щоразу його результат збігався з відповіддю в підручнику.
— Як добре, що я тебе вибрав,— сказав Максим захоплено, коли Ледведик щей відремонтував його автомашину на батарейках.
— Ти? Мене? Вибрав? — затинаючись на кожному слові, обурено спитав Ледведик.— Та це ж я тобі підморгнув, щоб привернути твою увагу! Ти ж багато разів байдуже проходив повз мене. А я добре до тебе придивився за цей час. І нарешті обрав саме тебе.
Максим здивовано глянув на Ледведика.
— Авжеж,— вів далі Ледведик,— я півроку просидів за самоскидом, щоб залишитись непоміченим. Я не хотів, щоб мене придбав абихто.
— Вперше чую, що іграшки можуть самі обирати собі покупців.
— Ти вважаєш мене іграшкою, зробленою на розвагу дітлахам? — образився Ледведик.
— Пробач, але я гадав, що в іграшковому магазині продаються лише іграшки,— почав виправдовуватися Максим.
— А ти хіба не звернув уваги на слова продавця, коли той говорив про чародійство? Навіть він почав про щось здогадуватись, а дорослі ж у цьому так мало тямлять.
— То, виходить, ти — чарівник? — тремтячи від захоплення, спитав Максим.
— Ні, не зовсім. А точніше — зовсім ні. Але ти, будь ласка, не хвилюйся. Мені слід було б тебе трохи підготувати, та я не знаю, як це краще зробити.
— Ледведику, говори швидше, бо я помру від цікавості,— і помітивши, що Ледведик все ще вагається, додав: — Вважай, що ти мене вже підготував. Ось бачиш, я вже готовий почути найнеймовірніші речі.
— Тоді слухай. Я — прибулець.
— Тепер розумію,— з полегкістю сказав Максим.— Ти — брат по розуму. І прилетів до нас із космосу.
— Ти майже вгадав,— ухильно відповів Ледведик.— Але я бачу, ти нітрохи не здивувався. А я думав, що для тебе це може стати потрясінням. Мене тому й попередили вдома, щоб я був дуже обережним, коли відкриватиму свою таємницю.
— Річ у тім, що мій татусь — фахівець в галузі контактів з позаземними цивілізаціями,— Максим говорив трохи винуватим голосом, ніби виправдовуючись, що обійшлося без потрясіння.— А просто кажучи, він розшукує в космосі братів по розуму.
— І багато він їх розшукав?— поцікавився Ледведик.
— Жодного. У тім-то й річ... І от нарешті це сталося! Я зараз зателефоную татові. Гадаю, що тут зберуться всі його співробітники.
— То в нього є й співробітники? — здивувався Ледведик.— Їх багато?
— Чоловік двадцять.
— Що ж вони роблять цілими днями на роботі, коли до них ніхто не прилітає?
— Ну...— Максим раптом зрозумів, що не знає про це анічогісінько.— Вони намагаються встановити контакт. То я зателефоную?
— Зачекай,— зупинив його Ледведик.— Скажи: а що вони тут робитимуть?
— Гадаю, що спершу тебе про все розпитають, а потім сфотографують для преси, щоб увесь світ дізнався про твоє прибуття.
— Ой, не треба цього,— злякано попросив Ледведик.— По-перше, я не зможу розказати їм усе, бо сам ще знаю дуже мало, по-друге, я пообіцяв удома, що уникатиму будь-якого розголосу, а по-третє, як сюди набіжать двадцятеро дядечок, то вони нам усе зіпсують. Сам знаєш, для цього досить і одного.
Максим скрушно зітхнув. Він це знав, та все ж таки йому було шкода, що тато не довідається про прибуття Ледведи-ка. Уже дванадцять років тато чекав на цю хвилину, і мама нещодавно сказала, що коли у всесвіті не знайдеться хоча б одного інопланетника, хай і не надто цивілізованого, то це вб'є тата. А Ледведик був цілком цивілізований, як на Максима, розмовляв, читав,  навіть розв'язував задачки. За третій клас! Він знову почав умовляти Ледведика, але той був невблаганний.
— Я не зовсім підходящий об'єкт для твого татка,— додав він.
— Чому? — занепокоївся Максим.— Може, ти вважаєш себе не надто цивілізованим?
— Як на кого,— холодно відповів Ледведик.— Я маю на увазі інше. Ти казав, що твого батька цікавлять позаземні брати по розуму?
— Звичайно, позаземні.
— Тоді я йому напевне не підходжу, бо прибув до вас не з космосу.
— А звідки ж?
— З Землі.
Максим отетерів.
— Так, так,— ствердно кивнув головою Ледведик.— Ми живемо на Землі, поруч з вами.
— Поруч з нами? Тоді чому ми вас не бачимо?
— Бо ми живемо у Паралельному Світі.
— Нічого не розумію. Де ви живете?
— Я ж тобі кажу — у Паралельному Світі. Він тут, поряд з вашим, але ніколи з ним не перетинається. Ну, як дві залізничні колії, що біжать поруч, але ніколи не сходяться. Тому ви про наш світ нічого не знаєте.
— А як ви про нас дізнались?
— Це відкриття зробив наш видатний учений — Мудри-галь Премудрий. Він попервах, як і твій батько, намагався знайти братів по розуму у всесвіті, але цілих сто дванадцять років до нього ніхто не озивався і не прилітав. Тоді він зрозумів, що шукає не там і не так, і думав ще сто дванадцять років.
— У вас так довго живуть? — здивувався Максим.
— По дві тисячі років. Не менше. І що більше думають, то довше живуть.
— Он як. А моя прабабуся каже, що думки вкорочують віку й додають зморщок на обличчі.
— Не знаю як зморщок, але віку вони додають напевно. Один наш учений ось уже три тисячі років думає над Грандіозною Проблемою. То він каже, що ніщо не додає так сили й наснаги, як розумова праця.
І Максим вирішив, що тепер замість зарядки, якої він усе одно не робив, буде кожного ранку п'ятнадцять хвилин думати. Ну, не п'ятнадцять, а десять напевне. Потім він спитав:
— І що ж він придумав?
— Хто?
— Мудригаль Премудрий.
— Він відкрив Паралельні Світи. їх багато. Подібно до вашого, вони існують поруч, але, знову ж таки, не перетинаються між собою.
Максим намагався уявити собі ці світи, та далі за приклад з залізничними коліями його уява не сягала.
— Потрапити в інший вимір непросто,— продовжував Ледведик.— Це роблять за допомогою спеціальних Переходів. Але ними, звичайно ж, треба уміти користуватись.
— О,— вставив Максим,— у нас теж є переходи. І ми уміємо ними користуватись. Всі знають, що на червоне світло переходити не можна; коли горить жовте — треба зачекати, а на зелене вже можна йти.
— Твій приклад вдалий, хоч наші Переходи значно складніші. І для бажаючих у нас відкриті дворічні курси з вивчення Правил Переходу.
— Ти їх закінчив?
— Так, бо як би я втрапив у потрібне місце, тобто до вас? А зараз, пробач, я хотів би трохи подумати.
— Про що?
— Як про що? Просто подумати. У нас, у Ледведії, щодня відводиться година для роздумів. Саме від одинадцятої до полудня.— Він поглянув на годинника.— Ось бачиш, я вже відчуваю, що настав час для роздумів.— І Ледведик почав думати, а Максим, щоб не заважати йому, навшпиньки вийшов з кімнати.
Сьогодні зранку тато був удома. Він збирався на нічне чергування, бо фахівці з контактів працювали цілодобово— а що, як хтось озветься з глибин космосу саме вночі? Татові чергування дуже не подобались мамі через те, що тато спав після них до обіду і їй самій доводилося ходити по молоко. Вона.казала, що вночі всі люди сплять і що інопла-нетники, на її погляд, не виняток. Тоді в тата починало сіпатися під лівим оком, і він казав, що, по-перше, не іно-планетники, а інопланетяни, а по-друге, вона зовсім не тямить у законах зміни дня й ночі. І що, може, коли у нас глупа ніч, то де-небудь на іншій планеті в цей час у розпалі день. І взагалі, казав він, замість того, щоб бути опорою в його пошуках, мама, мовляв, хоче посіяти в його серці зневіру. Після цих слів Максима відправляли на вулицю, і найцікавішого з їхньої розмови він уже не чув.
Але зараз мами вдома не було, і ніхто не заважав татові працювати на його улюбленому місці — за кухонним столом. Максим відкрив холодильник і витяг звідти котлету. Останню. Він хотів розрізати її навпіл, але один шматок вийшов більшим. Він з'їв менший, а більший поклав поруч з татом — той, звичайно ж, забув поснідати. Тато перестав писати і з вдячністю поглянув на сина. Тоді Максим спитав, чи правда, що поряд з нашим світом існують інші світи і в них живуть розумні істоти?
— А, це ти про Паралельні Світи...— мовив татко.— Теоретично, може, й існують, але на практиці це не доведено.
— Хе, а от Мудригаль Премудрий довів,— недбало кинув Максим і пішов на вулицю погуляти.
Тато взяв,котлету і почав замислено її жувати. Потім раптом викинув усі списані за ранок аркушики в кошик із сміттям, схопив ручку и почав щось гарячково строчити на клапті білого паперу, навіть не звернувши уваги, що ним виявилася мамина викрійка дуже модної спіднички.

РОЗДІЛ  IV,
у якому Максим потрапляє в незручне становище, але дотримує слова
Останній тиждень перед початком навчального року — то справжнє випробування мужності для будь-якого хлопця, бо раптом виявляється, що за літо він виріс із старої шкільної форми, ранець у нього геть пошарпався, черевики облуплені й стоптані, а ручки й олівці десь погубились. А у Максимовій родині цей тиждень був особливо важкий, бо Сашко таки став студентом, і йому потрібно було купити силу дорослих речей.
Бідних хлопців тягали по магазинах, змушуючи приміряти обновки, тоді ті обновки нестерпно довго підганялися, вшивалися, підкорочувалися й знову примірялися. Здавалося, цьому не буде кінця-краю.
Увесь той тиждень Максим майже не мав часу поспілкуватися наодинці з Ледведиком. Хіба що вони уривали годинку перед сном, аби зіграти в шахи чи шашки. Ледве-дик швидко вивчився грати і майже завжди вигравав. Зате Максим брав реванш, коли вони грали у «піддавки», бо Ледведик ніяк не міг засвоїти правила цієї гри й нізащо не хотів ставити свої шашки «під бій».
Усі неприємності мають одну спільну привабливу рису: колись вони та кінчаються. З нагоди закінчення магазинного марафону всі родичі зібралися в неділю за обіднім столом. На чільному місці, наче іменинники, сиділи Максим і Сашко. У нових костюмах, сорочках, черевиках і навіть шкарпетках. У Сашка на шиї була краватка, яка завдавала йому в таку спеку нестерпних тортур.
— Ні, я більше не можу,— сказав Максим, доїдаючи четвертого кусня торта.
— І я більше не можу,— приєднався Сашко й засунув краватку до бічної кишені.
— Ось вона, подяка! — сплеснула руками бабуся.— Зіжмакав французьку краватку, наче старого носовика.
— Усі діти однаково невдячні,— сказала прабабуся й промовисто глянула на бабусю, від чого та чомусь почервоніла.
— Дуже невдячні,— приєдналась до розмови мама і так само промовисто глянула на сина, але Максим не почервонів, бо не почувався винним.
— Одвічний конфлікт — батьки і діти,— примирливо додав тато.— Слухайте, годі вже мучити хлопців. Вони геть упріли в своїх мундирах. Нехай переодягнуться в джинси й теніски.
На прохання жіноцтва Максим і Сашко, наче манекенниці, пройшлись кімнатою, і було відзначено, що вигляд вони мають бездоганний. Максим уже збирався побігти до своєї кімнати і зняти осоружні обновки, як бабуся спинила його на порозі.
— Любий, після десерту належить трохи розважити гостей.
Максим нехотя поплентався до піаніно.
— Ні, тільки не етюди! — благально замахала руками прабабуся.
— У нас з Максимом є щось цікавіше за етюди,— по-змовницьки підморгнула бабуся.— Тягни-но сюди своє комп'ютерне диво. Нехай воно нам порахує й попересувається згідно з інструкцією.
— Здається, іграшка не працює,— озвалася мама.— Такий жаль...— додала вона винувато.
— Ще й як працює! — образився Максим.— І рахує, і пересувається, і в шахи грає.
— Продемонструй, серденько,— пожвавилась бабуся.— Страх як люблю комп'ютери.
О, як хотілось Максимові познайомити родичів з Ледведиком! Він же такий розумний, такий здібний. Але тут він згадав свою обіцянку мовчати про те, звідки прибув Ледведик і хто він є насправді, і похопився:
— Власне, сьогодні Ледведик не працює.
— У нього вихідний? — поцікавився Сашко.
— Батарейки сіли,— знайшовся Максим.
— Я так і знала, що нам підсунули залежаний товар,— скрушно зітхнула бабуся.— Це ти, Максиме, винуватий. Причепився — купуй та купуй скоріше.
— Ти теж не маленька,— вступилася за Максима прабабуся.— Завжди тебе учила — товар і здачу перевіряй, не відходячи від прилавка.
— Вони, мабуть, купували з-під прилавка,— засміявся Сашко.— Як того светра, що лівий рукав у нього виявився на десять сантиметрів коротший за правий.
Мама непомітно наступила Сашку на ногу. Всі ніяково мовчали, а Максим мало не плакав.
— Максиме,— порушив мовчанку тато,— в інструкції сказано, що іграшка може працювати від електромережі.
— Правильно, у нього хвостик із штепселем,— згадала бабуся.
У Максима спітніло чоло. Він просто не знав, як вийти із скрутного становища.
— Він то може...— почав Максим повільно,— але у нас немає того, як його...
— Чого це у нас немає? — перебила його бабуся.— Он розетка коло піаніно.
— Трансформатора немає,—знайшовся врешті Максим.
— Ага,— зареготав Сашко,— ви забули купити тому ведмедю невеличку трансформаторну станцію.
— Ти, здається, запізнюєшся в кіно,— з притиском мовила Максимова мама.
— Знаємо ми те кіно,— Максим зрадів, що можна перевести мову  на  інше.— На  побачення  він  запізнюється.
— Максиме, як тобі не соромно,— сказав тато.
І Максиму стало соромно, а всім дуже ніяково одне перед одним.
Ось так Максим зіпсував святковий обід, зате дотримав слова: про Ледведикову таємницю ніхто не дізнався.

РОЗДІЛ V
про віршування, словниковий запас і про те, що смакує ледведям
Ось уже тиждень Максим ходив до школи. Там було весело і цікаво, але після трьох місяців байдикування він одвик від навчання і трохи стомився. Тож у неділю вирішив довше поспати. Заради цього Максим поробив напередодні уроки на понеділок і навіть поприбирав у себе в кімнаті.
Але недільний ранок розпочався бравурною музикою. Максим розплющив очі й побачив, як Ледведик крутить ручку радіоприймача. Марш змінився прогнозом погоди, потім якась тітонька простудженим голосом, у ніс, читала про застосування гербіцидів, чітко вимовляючи слова й називаючи всі коми й крапки, а найскладніші слова повторювала двічі. Ото якби їхня Марія Тимофіївна отак читала диктанти! Тітонька говорила монотонно, і Максим знову заснув. Раптом хтось почав його торсати, і він злякано підскочив у ліжку, думаючи, що це мама будить до школи. Перед ним стояв Ледведик. Його очі горіли, немов лампочка кишенькового ліхтарика, а китичка хвоста тремтіла від збудження. Максим аж перелякався.
— Чув ти, що воно казало? — від хвилювання голос Ледведика став тоненьким.
— Хто воно? Що казало? — Максим ніяк не міг прочунятись.
— Воно,— Ледведик показав пальцем на радіоприймач.
— А, про застосування якихось гербіцидів.
— Та ні, не про гербіциди, а потім.
— А потім я заснув.
— Як же ти міг спати, коли звучало ОТЕ?
— Яке оте? — Максим уже починав сердитись, що йому не дали виспатись як слід, і хотів натягти на голову ковдру. Але Ледведик почав стягувати її на підлогу.
Максим зрозумів, що поспати більше не доведеться, й взув капці.
— Розкажи по порядку, що трапилось,— попросив він Ледведика.— Що таке нечуване казали по радіо?
— Не знаю, що це, але я запам'ятав. Послухай!
Він став посеред кімнати, склав на животику лапки й почав декламувати так натхненно, як це тільки могло вийти з його скрипучим голосом, помахуючи у ритм своїм хвостиком:

Сосновий ліс перебирає струни.
Рокоче тиша по глухих басах.
Бринять берези, і блукають луни,
Людьми забуті звечора в лісах.

Це — сивий лірник. Він багато знає.
Його послухать сходяться віки.
Усе іде, але не все минає
Над берегами вічної ріки.

— Це написала Ліна Костенко,— він знесилено опустився на стільчик, його очі враз погасли. Максим зачудовано дивився на друга, не розуміючи, що могло того так схвилювати.
— То що ж це таке? — запитав врешті Ледведик.
— Це — вірші, звичайні вірші,— пояснив Максим.
— Як ти можеш говорити «звичайні»? — обурився Ледведик.
— У мене мало транзистори в голові не перегоріли!
Він послинив лапку й доторкнувся до голови, як це робила мама, перевіряючи, чи нагрілася праска. Голова так само, як і праска, зашкварчала.
Максим не на жарт перелякався. Він увімкнув вентилятор і посадив Ледведика поруч з ним, щоб його голова трохи прохолола.
Коли Ледведик прийшов до тями, то розповів Максиму, що у них, у Ледведії, віршів ніколи не писали. І, взагалі, наскільки відомо Ледведику, ніде у всесвіті не вміють їх складати.
— Хто б міг подумати, що цивілізація, яка стоїть на доволі низькому технічному рівні, володіє таким духовним скарбом,— сказав Ледведик і знову доторкнувся до голови.— Ху, охолола.
Максим трохи образився за свою цивілізацію і почав переконувати друга, що її рівень досить високий,— у них є літаки й ракети, телефони й телевізори.
— А недавно моя бабуся придбала комбайн, який миє, прасує, варить і навіть уміє плести панчохи. Вона каже, що це справжнє диво техніки.
— Ет, що значить уся ця купа брухту в порівнянні з вашими віршами,— нетерпляче перебив Ледведик.— Подумати тільки — так спресувати інформацію? І від цього вона зовсім нічого не втратила, а навпаки, аж сяє і повниться образами.
Максимові було незрозуміло, як можна спресувати інформацію. Він сказав, що ставить техніку вище за поезію і що сам уміє писати вірші. Може, не так вправно, але уміє.
Це зізнання приголомшило Ледведика, і Максим дав слово, що навчить його складати вірші.
— О, та у моєї мами є навіть посібник «На допомогу поету-початківцю»,— згадав він раптом і пішов на розшуки.
Ледведик цілу годину вивчав посібник і врешті сказав, що не все розуміє, бо має зовсім невеликий словниковий запас.
— У мене в голові є спеціальний перекладацький пристрій,— пояснив він Максимові й постукав пальцем по лобі, показуючи, де той розташований,— але, виявляється, в ньому багато прогалин. От я й хотів би, перш ніж узятись за віршування, трохи підвищити рівень своєї освіти.
Максим звернувся до тата, щоб той підібрав спеціальну літературу.
— З питань науки, культури й техніки,— пояснив він.
Тато здивувався, навіщо це йому потрібно, та коли дізнався, що для підвищення рівня освіти, то поскладав на Максимовому столі силу грубезних словників, довідників і енциклопедій. І тепер Максим повинен був допомагати Ледведикові поповнювати його словниковий запас. Вони почали з невеличкого на вигляд енциклопедичного довідника і за три години безперервного читання (а читати мусив Максим, бо Ледведик хотів, щоб він теж підвищив рівень своєї освіти) дійшли лише до середини літери «Б».
Читання Максима швидко стомило, до того ж він чомусь страшенно зголоднів і побіг на кухню приготувати чай та бутерброди, а мама дала йому ще й кілька тістечок. З повною тацею наїдків він повернувся до своєї кімнати, де вони з Ледведиком влаштували невеличкий підобідок. Як гостинний господар, Максим пропонував Ледведикові найласіші шматочки. Коли той дожовував останнє тістечко, то раптом сказав:
Щиро кажучи, ваша їжа мені зовсім не смакує.
— Тобто, як не смакує? — аж підскочив Максим.— Тоді чого ж ти з'їв аж три тістечка?
— Але ти так мене припрошував, що я хотів зробити тобі приємність. І потім, я не знав, що ти рахуєш тістечка.
Максиму стало соромно за свою нетактовність, і він, щоб звернути розмову на інше, спитав, яка ж їжа смакує Ледведикові.
— Електричний струм,— сказав той.
— На двісті двадцять вольт? — у Максима аж дух перехопило.
— Дорослим можна й більше, а от дітям висока напруга шкодить. Одного разу я помилково хапонув тисячі зо дві, то у мене мало іскри з очей не посипались. Бідна матуся, як вона тоді потерпала через мене,— Ледведик мало не заплакав, згадуючи, як потерпала його матуся.— У мене після цього відбило памороки, так що я не міг узяти навіть простенький логарифм чи похідну.
— Що ти не міг узяти? — не переставав дивуватися Максим.
Він теж, про всяк випадок, приклав руку до свого чола, чи, бува, голова не перегрілася.
— А, це такі математичні операції,— недбало махнув лапкою Ледведик,— у нас, в Ледведії, це вміють навіть немовлята.
Від Ледведикової розповіді у Максима голова пішла обертом.
— То ти кажеш, що ви харчуєтесь електричним струмом?
— О, я добряче тебе здивував,— Ледведикові було приємно бачити отетерілі очі друга.— Звичайно, для вас, людей, це не зовсім придатна їжа.
— Точніше,   зовсім   непридатна,— поправив   Максим.
— А даремно. Це все тому, що ви недосконало влаштовані. Ну, поміркуй сам.
І Ледведик почав пояснювати Максимові, що всьому живому на землі потрібна енергія і що таким могутнім джерелом енергії є сонце.  Рослини використовують цю енергію безпосередньо, переробляючи її за допомогою хлорофілу. Це така речовина, що надає листочкам зеленого забарвлення. Тварини не. можуть отримувати сонячну енергію в такий прямий спосіб, тому вони поїдають рослини, в яких та енергія накопичується, наче в батарейках, а вже люди, скажімо, випивши молока від корови, дістають свою часточку енергії.
— Бачиш, який довгий ланцюжок між сонцем і людиною? — спитав Ледведик.— А ми, ледведі, не випасаємо, подібно до вас, корів, а будуємо електричні станції й п'ємо електрику, яка смакує нам не менше, ніж ваше молоко. Погодься, що це значно зручніше і завдає менше клопоту нашим господиням — ні тобі приготування їжі, ні миття посуду.
Максим погодився, що клопоту й справді менше, але не міг повірити, що це може бути смачніше.
— Невже електрика має смак? — недовірливо перепитав він.
— Має. Та, на жаль, не завжди добрий. У крамниці вона так тхнула вугіллям, що на мене аж гикавка іноді нападала.
— Що не кажи, а так буває приємно поласувати чимось смачненьким: домашніми пиріжками або свіжими ягодами, коли приїздиш в гості до бабусі. Я маю на увазі татову маму, яка живе в селі,— правив своєї Максим.
— Здивував! Я теж частенько наїжджаю до своєї бабусі в село. І, коли б я не приїхав, вона теж неодмінно почастує мене чимось смачненьким. Якби ти знав, який духмяний струм дає її старенький вітряк! Не те що сучасні атомні електростанції. Адже вітер пролітає над квітами й травами і вбирає в себе їхні пахощі. Я особливо люблю гречаний струм. Ну, це тоді, коли цвіте гречка. Бабуся так і пише мені щороку: «Дорогий онучку, приїзди на гречку». І хоч би який я був зайнятий, обов'язково вибираюсь до неї на кілька днів.
Максим почав думати, що, мабуть, гречаний струм схожий на гречаний мед, який він сам дуже любив. Ледведик перервав його роздуми й мрійливо сказав:
— Я б не відмовився трохи по-справжньому попоїсти. Бо бутерброди, яких мені надавала в дорогу мама, вже скінчилися,— і він витяг з-під правої лапки дві круглі батарейки.
Максим не знав, як пригостити друга, і той підказав:
— Покажи мені, будь ласка, де у вас електрична розетка. Бо якось у крамниці я переплутав її з розеткою для радіо, і потім у мене цілий день у животі щось бурчало.
Максим показав пальцем на розетку біля столу, і Ледведик швиденько попрямував до неї.

РОЗДІЛ  VI
про натхнення та гречаний струм
Отож Ледведик попрямував до розетки, засунув туди хвостика й примружився від насолоди.
— Смакота,— пробурмотів він, витягаючи хвоста.— Після жахливого харчування в крамниці ваш струм видається просто чудовим. Видно, ви його отримуєте від гідроелектростанції, бо він дуже приємно пахне рибою і водоростями. Знаєш, у мене такий ліричний настрій зараз,— Ледведику було приємно вжити вичитаний з посібника термін.— Може, ми трохи перепочинемо і займемось віршуванням?
— Вірші так просто не складаються,— повчально сказав Максим.— Потрібно, щоб тебе спершу осяяло натхнення.
— А що таке натхнення, і як воно може осяяти? — з деяким побоюванням поспитав Ледведик.— Не пригадую, щоб у тій тоненькій книжечці для поетів-початківців згадували про нього.
Максим сказав, що, мабуть, натхнення занадто об'ємне для такої тоненької книжечки. І взагалі, натхнення — річ дуже незрозуміла й потрібна не тільки для віршування, а й для будь-якої творчої роботи.
— Моя мама каже, що навіть на кухні у неї інколи з'являється це святе почуття. І тоді замість борщу та котлет ми їмо якісь чудернацькі страви. Татусь завжди нахвалює їх, а потім потай від мами під'їдає ковбасу. У тата теж буває натхнення, і тоді він цілими днями щось пише та розраховує.
— Ну, а в тебе буває натхнення? — допитувався Ледведик. — Буває...
— Розкажи мені, як це трапляється.
— Я сідаю на підлогу, отак. Потім обхоплюю руками коліна, отак притискуючи їх до підборіддя, і заплющую очі.
Ледведик сів на підлогу й хотів притиснути нижні лапки до підборіддя. Але чи то лапки були закороткі, чи то підборіддя було зависоко, але у нього нічого не вийшло.
— Оце халепа,— скрушно мовив він.— Через мою статуру може нічого не вийти.
Максим заспокоїв його і сказав, що головне — не поза. Головне — настроїтись на потрібну хвилю.
— Так би й сказав,— зрозумів Ледведик, розпрямляючи затерплі лапки.— То я уже настроєний. На ліричну хвилю. Підійде?
— Підійде,— сказав Максим, не розплющуючи очей, потім наказав: — Почали,— й продекламував перший рядок:
— Я повен дум...
— Бум! Бум! — додав Ледведик.
— Не бумкай, будь ласка, бо це мене збиває,— сказав Максим і знову почав:
— Я повен дум...
— Бум! Бум! — правив своєї Ледведик.
— Ну, знаєш, ти своїм бумканням зовсім збив мене,— ображено мовив Максим.— Тепер нічого не вийде.
Та Ледведик уже не слухав його. Він почав колами ходити по кімнаті, високо підстрибуючи й декламуючи:

Я повен дум.
Бум! Бум!   
Я повен дум.
Бум! Бум!
Про духмяний
Гречаний
Струм.

З кожним кроком він підстрибував усе вище, аж поки зовсім не відірвався від підлоги, і коли читав останнього рядка, то вже просто літав попід стелею.
— Оце здорово! — захоплено вигукнув Максим.— Оце втнув!
Ледведик, наче невеличкий літачок, спікірував у крісло.
— Еге, утнув! Тобі подобається?
— Ще й як... Я теж хочу так літати.
— То ти про це? — крутнув Ледведик хвостиком.— Дрібнички. А от як тобі мій вірш?
— Я гадаю, що літаєш ти усе-таки краще, ніж римуєш,— дипломатично мовив Максим.
Таке зізнання прикро вразило Ледведика. Він почав смикати китичку хвоста й категорично сказав:
— Гаразд, тоді до роботи. Я бачу, що замало знаю, як для поета. Давай поповнювати мій словниковий запас. На якій літері ми зупинились?
Максим тяжко зітхнув і розкрив енциклопедичного словника на літері «Б».
— «Бо-трі-о-ле-піс,— по складах прочитав він,— рід вимерлих панцирних риб антіарх».— Слухай, може, про вимерлих не треба?
— Ні, в моєму словнику не повинно бути прогалин,— твердо відказав Ледведик.

РОЗДІЛ  VII
про те, як найзручніше подорожувати до моря
Був холодний осінній день.  На вулиці дощило.
Максим з Ледведиком сиділи на дивані й розглядали альбом з фотографіями.
— А оце ми з мамою і татком на морі,— показав Максим велику кольорову фотографію. На ній було зображено   синє-пресинє   море,   синє-пресинє   небо,   сліпучо-білий пісок, а вони втрьох, взявшись за руки, виходили з води.
— Як красиво! — сказав Ледведик захоплено.— Я ще ніколи не бував на морі, а мені так хочеться трохи поплавати й посмажитись на сонці.
— На жаль, доведеться почекати до літа,— сказав Максим,— коли у батьків буде відпустка.
— Ото ще, чекати до літа,— накручуючи хвоста на пальця, сказав Ледведик.— Ні в якому разі!
— Що — ні в якому разі? — не зрозумів Максим.
— А те, що до літа дуже далеко, а твої батьки будуть не раніше як увечері. Ми маємо досить часу й встигнемо те-лепортуватися туди й назад.
— Як-як ти сказав?
— Те-ле-пор-ту-ва-тись. Телепортація — це миттєве переміщення у просторі до будь-якого місця. Куди ти лишень побажаєш. Чи, може, ти не бажаєш на море?" Може, тобі більше до вподоби дивитись крізь вікно на калюжу? — хитро спитав Ледведик.
— Не хочу дивитись на калюжу, хочу дивитись на море,— засміявся Максим.— А можна, я візьму з собою ласти?
— І ласти, й рушника, і все необхідне для того, щоб цілий день провести на морі.
Поки Максим збирав усе необхідне, Ледведик добряче зарядився енергією від розетки.
— Готово,— підійшов до нього Максим з торбиною через плече.
— Тоді тримайся за мене міцніше, бо, як загубишся десь у глибинах простору, тебе навряд чи потім вдасться знайти,— застеріг він дуже серйозно.
Потім Ледведик натис одну з численних кнопочок у себе під лівою лапкою, і вони одразу опинились серед невимовного мороку. Темрява була така густа, тягуча і нескінченна, що Максима оповив жах.
Та не встиг він по-справжньому злякатись, як вони вигулькнули на березі моря прямо перед носом у якоїсь тітоньки.
Її обличчя було схоже на маску клоуна — червоне, як помідор, з білими кругами крему навколо очей. Максим трохи аж злякався. Та тітонька злякалася ще більше, бо, на відміну від Максима, не знала про телепортацію нічого й була зовсім не готова до чиїхось раптових появ.
Вона подумала, що перегрілась на сонці й у неї починаються галюцинації.
— Пробачте, ми зовсім , не хотіли вас налякати,— ввічливо звернувся до неї Максим.
— Я приєднуюсь до вибачень мого друга,— ще ввічливіше мовив Ледведик, знімаючи свого блакитного капелюшка.
— Так, так, справді примара якась,— геть перелякалася тітонька.— Вже й іграшки розмовляють людським голосом!..
Вона піднялася з піску й поспішила в затінок.
— Як прикро, що ми її налякали,— забідкався Ледведик.— Мені не слід було до неї озиватися.
Та Максим уже не слухав його.
Він біг до моря, і серце його співало. Він зняв сандалі й пострибав на лівій нозі, наспівуючи:

Ми теле-
Ми порту-
Ми теле-
порту-
вались!

А тоді застрибав на правій нозі, пісенька звернула в інший бік:

Ми зовсім,
Ми зовсім,
Ми майже
Не злякались!

Його наздогнав Ледведик, і Максим навчив його цієї пісеньки, яку потрібно було співати лише стрибаючи.
— А як вона називається? — спитав Ледведик.
— Вона так і називається — «Стрибуча пісенька». Ледведик засміявся, і вони проспівали її ще раз. Який це був день!
З осені потрапили раптом до літа.
Максим купався досхочу, і ніхто не нагадував йому, щоб він вилазив з води й не пустував.
Потім Максим будував фортецю, а Ледведик робив навколо неї оборонний вал на випадок, якщо на фортецю нападе ворог.
Згодом вони назбирали камінців і черепашок для тітоньки, щоб її трохи потішити, але, коли понесли їй цей дарунок, побачили, що вона розмовляє з міліціонером, який, незважаючи на спеку, був у чоботях.
Тітонька стояла до них спиною і говорила збуджено й голосно:
— Це дуже дивний хлопчик. Він зовсім один, я не бачила, щоб хтось наглядав за ним. Мабуть, він утік з дому,— схвильовано казала вона.— А потім ще дивне звірятко. Воно розмовляє!
На обличчі міліціонера відбилася недовіра. Тітонька повернулась і, побачивши їх, вигукнула:
— Ось вони!
— Тримайся за мене міцніше,— шепнув Ледведик.— Здається, зараз почнуться неприємності!
Мить — і їх не стало.
— О, вони щезли! — зарепетувала тітонька.
Міліціонер, який не встиг їх помітити, почав її заспокоювати:
— Громадянко, ви трохи перегрілись на сонці. Давайте я проведу вас до санаторію.
Він обережно взяв її під руку й повів з пляжу. У цей час Максим з Ледведиком уже сиділи вдома й роздивлялися свої морські камінці.
— Можна, я розповім про свою подорож батькам? — запитав Максим.
— Ти ж знаєш, що я уникаю розголосу,— почав Ледведик, та, побачивши, що Максимові дуже кортить розказати про дивовижну подорож, додав: — А взагалі, можеш казати, вони все одно не повірять.
Вийшло так, як і передбачав Ледведик. Вислухавши розповідь сина, мама недовірливо посміхнулась і промовчала.
Тато, хоч і зацікавився подробицями подорожі, але теж не повірив.
— У мене є докази,— переконував Максим.— Ось дивіться — кольорові камінці й черепашки, які я назбирав на березі моря.
— Який же ти невиправний фантазер,— докірливо сказала мама.— Ну, добре, вмивайся і йди спати.
Максим уже давно спав, а батьки сиділи на кухні й розмовляли.
— Я вважаю, його треба показати лікарю,— сказала мама.— Ці нестримні фантазії лякають мене.
— Але ж у нього такий вік, коли хочеться трохи пофантазувати,— почав виправдовувати Максима тато.— Слухай, а ти не думаєш, що, може, щось таки було? Він же показував нам камінці та черепашки.
— Ти такий же фантазер, як і твій син. Він міг їх просто виміняти в хлопців.
— А ти звернула увагу, що ніс у нього почервонів, ніби він увесь день був на сонці, а сьогодні ж дощило з самога ранку.
— Підозрюю, що він просто смажився без дозволу під нашою кварцевою лампою,— сказала мама.
— Почекай! — тато раптом страшенно захвилювався,— адже якщо усе, розказане Максимом, правда, має бути незаперечний доказ.
— Який доказ?
— Лічильник!
Тато миттю кинувся в коридор. Потім він схопив олівця і почав шукати розрахункову книжку за електроенергію. Він швиденько щось підрахував, і його вуха аж палали від збудження.
— Ось! — сказав він.— Ось незаперечний доказ. У цьому місяці на лічильнику набігло за електрику на цілих сто двадцять карбованців.
— Ти щось переплутав, завжди ми платимо не більше п'яти.
— Отож-бо й воно! Адже подумай, якщо припустити, що Ледведик і справді міг зарядитись енергією від розетки і перенести Максима до моря, то для цього її потрібно було б дуже багато. А показання лічильника якраз і свідчать, що...
— Що він зіпсований,— перебила його мама.— Завтра ж викличу електрика, нехай його полагодить.
— Але, якщо припустити все-таки, що це правда?
— Якщо припустити, що це правда, то доведеться платити за електрику сто двадцять карбованців, а це завелика ціна за ваші фантазії. До того ж тоді я залишусь без нової сукні,— відказала мама й вийшла з кухні.

РОЗДІЛ  VIII
про Безладдя, Переходи і Голос
— На світі не буває повного щастя,— сказав Максим Ледведикові.— Ось, здається, що може бути кращим, ніж неділя? Але для того, щоб вона настала по-справжньому, треба обов'язково зробити генеральне прибирання, від якого завжди псується настрій.
— А  ти  роби  своє  прибирання   напередодні,— порадив Ледведик,— як у позаминулу суботу.
— Я так і хотів зробити вчора, та потім закрутився і зовсім забув про це.
— Як забув учора, то прибирай сьогодні,— докинув Ледведик і заглибився у чергового довідника.
Максим зрозумів, що чекати на допомогу друга намарно, і тяжко зітхнув.
— Ох-ох-ох! — підтакнув йому Ледведик.— А все тому, що в світі невпинно наростає Безладдя.
— То воно саме наростає? А мама каже, що це я його створюю.
— До деякої міри це так,— погодився Ледведик.— Але пригадай, бувають же дні, коли ти зовсім не пустуєш, не бігаєш кімнатою, а читаєш любенько книжечку в кутку, а надвечір навкруг пилюка, і все лежить не на своїх місцях.
— Справді, так буває частенько, але мама не вірить, що я не винен.
— І даремно, бо у таких випадках ти й справді не винуватий. Винувате Безладдя. Через нього страждає увесь всесвіт — зірки гаснуть, планети розсипаються на пил, і той космічний пил літає поміж галактик. Безладдя панує над всесвітом,— Ледведик перейшов на трагічні ноти, аж Максимові  стало  страшно.— Тож  прибирай  не   прибирай...
До кімнати заглянула мама, і Ледведик замовк на півслові.
— Доброго ранку, синку. Ти не забув, сьогодні — генеральне прибирання.
— Який сенс у прибиранні, коли над всесвітом панує Безладдя.
— Знову начитався дурниць,— сказала мама ображено.— Мені діла нема до всесвіту. А як не прибереш у своїй кімнаті, то залишишся без прогулянки.
Коли мама вийшла, Максим знову взявся до віника. Ледведик відірвав голову від книжки й сказав:
— Так, вам не позаздриш. Але, знаєш, у світі, де Безладдя не росте, а зменшується, дітям теж несолодко живеться. Адже там наростає Порядок!
Максим аж віника впустив від здивування.
— Атож,— правив своєї Ледведик, поблискуючи, немов жаринами, очима.— Там, у тому дивному світі, тільки й чути, як мами бідкаються, що в квартирі стоїть жахливий Порядок, і покрикують на своїх дітей: «Ти знову не порозкидав іграшки, любий». Ті бідолашні дітлахи мусять не менш, як раз на день, розкидати свої іграшки. Замість генерального прибирання у них щонеділі влаштовуються не менш генеральні розкидання, або, як ще їх люблять називати, генеральні розгардіяші.
— А от я хотів би жити в світі, де це Безладдя стоїть на місці — не росте й не зменшується,— мовив Максим.— Прибрав собі один раз — і вже навіки.
— Не кажи дурниць. Таких світів не існує, а якби й існували, то були б абсолютно мертвими. Адже життя — це постійна зміна,— знову поринув у філософський настрій Ледведик.
— І постійні прибирання,— прозаїчно докинув Максим і підняв з підлоги віника.
Тим часом мама сиділа на кухні й говорила татку, що Максим відбився від рук, лінується і цілими днями тільки те й робить, що читає нікому не потрібні довідники та енциклопедії.
— Любонько, а тобі не здається, що йому треба було б трохи більше ганяти м'яча чи просто повештатись вулицями?
Мама гнівно глянула на тата й сказала, що хоче вберегти сина від поганого впливу вулиці. Тато відповів, що от його ніхто не оберігав, а виріс же він, і вивчився, і став порядною людиною.
— А який мені зиск від твоєї порядності? — мама брязнула тарілкою об стіл.— Я ось уже рік не можу дозволити собі придбати нову сукню. Та й навіщо вона мені? Адже ти цілими днями й ночами пропадаєш на своїй роботі, і ми навіть у кіно не ходимо. Ти просто схибнувся на своїх інопланетниках, яких, я певна, не існує.
І мама розплакалась.
Татко розгублено пригорнув її до себе.
— Я знаю, що тобі нелегко доводиться через мою роботу, але зачекай ще трохи. Мені здається, я стою на порозі геніального відкриття.
Мама перестала схлипувати й зацікавлено подивилася на тата.
Підбадьорений тато вів далі:
— Я зрозумів, що більше десяти років йшов хибним шляхом. Але тепер у мене наче полуда спала з очей. У моїй голові викристалізовується ідея. Вона стає усе яснішою й чіткішою. Іноді мені здається, що хтось сторонній допомагає мені, підбадьорює, коли я розмірковую правильно, і застерігає, коли збиваюсь на манівці. Інколи я чую навіть Голос. Такий скрипучий, наче говорить робот.
— То, певно, якийсь прибулець з летючого блюдечка нашіптує тобі дурниці.
— Любонько,— не сприйняв жарту тато,— це не з блюдця, це десь поруч. Наче за стіною. І знаєш, що найдивніше? Коли я намагаюсь уявити того, кому цей Голос належить, мені чомусь уявляється ота Максимова іграшка — Ледведик.
Тут мама ридма заридала й сказала, що це понад її сили — слухати таку нісенітницю.
Вона полізла в кишеню фартуха за носовичком, і на підлогу впав аркушик, списаний Максимовим кривулястим почерком.
— Ось, почитай, до речі, які віршики пише твій син. У мене аж мороз по шкірі сипонув, як я уперше прочитала.
— Ти порпалась у його паперах?
— Як ти міг таке подумати? — схлипнула мама.— Він зробив з цього аркушика літака й пускав його по кухні.
Тато взяв аркушик, який і справді, судячи із згинів, іще зовсім недавно був чудовим літаком, і прочитав уголос:

Легковажні пішоходи!
Обминайте оті Переходи.
Навіть в час страшної негоди
Не заходьте у ті Переходи.

Бо на тих, хто правил не знає,
Там страшна небезпека чекає,
Там жахна небезпека чигає,
Обминайте ж ви їх, я благаю!

Бачив я, як один пішохід

Якось вскочив у той Перехід.

Видно, думав, що то — перехід.
Я — за ним, та пропав його слід...

З того дня — хоч яка там погода —
Я сиджу поблизу Переходу
Й заклинаю усіх: «Пішоходи.
Обминайте оті Переходи!»

— Справді, трохи таємниче звучить,— погодився тато.
— Та що там таємниче! Я після цього, з дозволу сказати, віршика, почала боятись підземних переходів. Мені весь час здається, що там на мене чигає якась небезпека. Я навіть перестала їздити в метро, а ти ж знаєш, що їхати на роботу тролейбусом мені значно довше.
— Серденько, але ж там ні слова про метро,— здивувався тато, а потім додав: — Ти знаєш, у цьому вірші є якесь зерно, щось таке, пов'язане з моєю роботою.
Мама кинула на тата погляд, який міг би спопелити чоловіка менш підготовленого, й сказала:
— Тепер я розумію, звідки у нашого Максима ці хворобливі фантазії. Вас обох треба негайно показати лікарю.
І щоб якось заспокоїти маму, тато пообіцяв, що завтра ж піде до школи й порадиться з Максимовою вчителькою щодо долі їхнього сина. І якщо він сам за рік не завершить працю над своїм геніальним відкриттям, то влаштується на роботу до бабусі в міністерство й стане нормальною людиною.
— А тепер, любонько, я піду попрацюю,— вибачливо сказав тато.— Ти відвела мені такий короткий строк, а роботи іще непочатий край.
І він пішов розробляти нову теорію про існування Паралельних Світів, у яких можуть проживати наші брати по розуму. А мама залишилася на кухні готувати вечерю, бо така вже доля всіх дружин геніальних відкривачів.

РОЗДІЛ  IX
про контрольну роботу, телепатію і мамонтів
Ледведик нервово походжав кімнатою.
— Ти чого такий заклопотаний? — запитав Максим, відриваючись від підручника математики.
— Сьогодні вже двадцяте жовтня. В мене за тиждень контрольна.
— Де контрольна?
— У школі.
— А хіба ти вчишся у школі?
— Між іншим, як і ти, у третьому класі.
— Але ж ти не ходиш на заняття.
— Річ у тому, що наша школа трохи відрізняється від вашої. Уже після другого класу ми до школи не ходимо й вчимося самостійно. Вчитель тільки спрямовує та контролює наше навчання.
— Це, напевне, дуже важко — вчитися самостійно? Немає до кого навіть звернутися за порадою.
— Чого ж, як тільки у мене виникають труднощі, я одразу зв'язуюсь з моїм учителем.
— Як зв'язуєшся? Ти ж нікуди не ходиш і нікого не бачиш.
Ледведик постукав себе лапкою по голові.
— А це мені навіщо? Я в будь-яку хвилину можу зате-лепатувати моєму вчителю.
— Ти хотів сказати зателефонувати,— поправив Максим.
— Якби я хотів зателефонувати, то так би й сказав. Я кажу — зателепатувати. Хіба ти ніколи не чув про телепатію?
— Це,  здається,   коли  передають думки  на  відстані.
— Так, це — передача думок на відстані. Хочу додати — на будь-які відстані. І щоб поговорити з ким-небудь, хто володіє такою здібністю, мені зовсім не треба довго, як твоя мама, набирати номер міжміського зв'язку.
— А коли той, до кого ти телепатуєш, уже теліпатає чи той... телепатує з кимось іншим?
— Тоді я почую короткі гудки й знатиму, що мені треба почекати.
— Чистісінько тобі наш телефон,— здивувався Максим.
— Трохи схоже,— погодився Ледведик.
— А ти міг би прочитати мої думки? — зацікавився Максим.
— Якби вони в тебе й справді були, то міг би. Та у твоїй голові завжди така каша, що нічого до пуття не зрозумієш. От думки твого тата мені іноді вдається прочитати, особливо коли він працює й розмірковує чітко й логічно.
— А мамині думки?
— Жінки взагалі дуже нелогічні створіння,— ухильно сказав Ледведик.— Навіть у нашій Ледведії. Іноді, коли я хочу поговорити подумки з моїм учителем, то потрапляю на його дочку. І вже через півхвилини мене починає мучити головний біль, начебто я побував на базарі, де всі голосно розмовляють одне з одним, не дослухаючись до слів сусіда. Тому я жінками все ж краще розмовляти по телефону. Це менше стомлює.
Не встиг він закінчити, як у коридорі задзвонив телефон. Максим вибіг з кімнати, зняв трубку й почув мелодійний, немов дзвінок у їхнього сусіда, голосок: «Здрастуйте. Можна запросити до телефону Ледведика?»
— 3-зараз,— від здивування Максим почав аж затинатися.— Ледведику, тебе.
Цілих двадцять хвилин Максим ходив навколо друга, прислухаючись до розмови. Він знав, що так робити не годиться, але йому дуже кортіло дізнатись, хто б міг подзвонити Ледведику. Та зрозуміти що-небудь було неможливо, Ледведик подовгу мовчав, а потім казав: «Авжеж», «Гаразд» або «Звичайно».
Лише на прощання він промовив цілих два слова: «Добре. Бувай».
— Про вовка промовка,— сказав він нарешті, поклавши трубку.— Це була донька мого вчителя. Вона ніяк не могла дотелепатуватись до мене й вирішила подзвонити.
— А що вона хотіла?
— Щоб я привіз їй у подарунок букетик пролісків.
— Які можуть бути проліски в жовтні? Ти пояснив їй, що у нас осінь?
— Пояснив? Та вона ж мене все одно не слухала. Колись їй сказали, що в неї чудовий голос, і відтоді вона прислухається лише до себе. Знаєш, я трохи помилявся, — сказав Ледведик перегодом.    
— Коли?
— Як казав, що з жінками краще розмовляти по телефону.
Ледведик втомлено сів на свій улюблений стільчик і потер лапкою голову.
— То на чому я зупинився? Ага, за тиждень у мене контрольна. Четвертна. За цей час мені потрібно підготувати якусь роботу й показати моєму вчителю.
— А в наступній чверті де ти будеш учитися? Теж у нас? — запитав Максим.
— Ні, де-небудь в іншому світі. Я поки ще не знаю, де саме.
— І ти мене покинеш? — голос Максима зрадливо затремтів.
Ледведик підійшов до нього, поторсав за коліно й спитав:
— Ти ж не хочеш, щоб я все життя зоставався у вашому світі й виріс невігласом?
Саме цього Максим і хотів би найбільше. Та він був розумним хлопчиком і тому сказав:
— Звичайно, ні. Але ти будеш наїжджати до мене в гості?
— Кожного літа,— твердо пообіцяв Ледведик. Потім він знову замислено потер голову й запитав:
— То на чому я зупинився?
На контрольній роботі.
— Так от, я можу вибрати довільну тему з будь-якої галузі знань. Але це повинно бути щось цікаве для вас, людей. Моя робота повинна стати внеском, нехай і дуже скромним, у скарбницю вашої науки й культури.
Максим з вдячністю глянув на свого друга. Він уявив собі цю скарбницю у вигляді великого вулика, до якого бджоли зносять мед. А Ледведик видався йому однією з таких бджілок-трудівниць, чий скромний внесок повинен збагатити цю скарбницю.
— От що, скажімо, цікавить тебе? — спитав Ледведик.
— Мене цікавлять мамонти.
— Мамонти... мамонти...— бурмотів Ледведик.— Ага, згадав. Це тварини з родини слонових. Тіло й голова в них були вкриті чорною шерстю, нижня частина тулуба — жовтувато-бурою, а підшерстя — світло-жовте. Вага мамонтів досягала шести тонн. Висота — трьох з половиною метрів. Мали масивні бивні завдовжки чотири з половиною метри і масою до ста двадцяти кілограмів.
— Невже вони були такими величезними? Я бачив якось фотографію маленького мамонтеняти, яке знайшли наші археологи. Воно здалося мені зовсім невеличким і дуже лагідним  з вигляду.  Жаль усе-таки,  що вони вимерли.
Ледведик серйозно подивився на Максима й раптом спитав:
— А ти хотів би мати живого мамонта? Зовсім невеличкого, не більшого за хатнього собаку, і дуже лагідної вдачі?
Максимові сподобався жарт, і він засміявся.
Та Ледведик дивився на нього так само серйозно. Він сказав, що вирішив зайнятись мамонтами впритул. І обрати їх темою своєї контрольної роботи.
— У тебе часом немає знайомого мамонтолога? — спитав він у Максима.
Той не зрозумів, про що питає Ледведик.
— Мамонтолог, а може, вашою мовою правильніше мамонтознавець,— це той, хто вивчає мамонтів.
Максим сказав, що ні мамонтологів, ні мамонтознавців серед його знайомих немає.
— А що саме тобі потрібно?
— Невеличкий уламок кістки мамонта.
Максим зрадів і сказав, що, коли лише невеличкий уламок кістки, то він це швидко владнає. Він схопив свого найбільшого альбома з марками й кудись вибіг. Через кілька хвилин повернувся. В руках у нього був невеличкий уламок кістки.
— Невже це мамонтова? — не повірив Ледведик. Максим ствердно кивнув головою.
— Я виміняв її в хлопців.
— Ти не пошкодував віддати за цей невеличкий уламок свій найкращий альбом з марками? Та за таку колекцію ти міг би сміливо вимагати цілого скелета.
— Скелетів не було,— сказав Максим сумно, бо хоча він і радів, що допоміг Ледведикові, але марок було дуже шкода.
— Будь ласка, не сумуй. Адже ти допоміг не тільки мені, а й усій вашій науці. Якщо тільки задумане мною удасться,— додав він з деяким сумнівом.
— Ледведику, не заспокоюй мене. Я знаю, що наука потребує жертв. Але я зробив це не заради науки, а заради тебе.
І Ледведик сказав, що не помилився в Максимові того дня, коли підморгнув йому з полиці магазина.

РОЗДІЛ  X
про гени й знову про мамонтів
Два дні по тому Ледведик щось розраховував, обчислював і креслив. Потім він попросив Максима, щоб той поспитав дозволу в батьків взяти деякі з непотрібних речей у невеликій комірчині. Батьки дозволили, і Ледведик з усього мотлоху, який там назбирався за багато років, відібрав старого пилососа, зіпсованого радіоприймача й зламаного міксера. А тоді ще цілий тиждень щось безперервно майстрував, орудуючи то молотком, то паяльником.
Врешті, якось надвечір — це була саме п'ятниця — Ледведик сказав, що екзаменаційна робота вже наполовину готова,— він сконструював унікальний пристрій. І якщо практичні випробування закінчаться вдало, то йому гарантована п'ятірка. Максим поцікавився, як називається цей унікальний пристрій.
— Новий надсучасний генний відновлювач,— з гордістю сказав Ледведик.
І, оскільки Максимові назва нічого не казала, Ледведик заходився пояснювати.
— Почнемо з теорії,— сказав він. Але замість того, щоб почати з теорії, запитав: — Тебе ніколи не дивувало, чому з просяного зерна не виростає ячмінь, із жаб'ячої ікри вилуплюються обов'язково пуголовки, а не риба, а на вербі не родять груші?
— Я ніколи над цим не думав. Але тепер, коли ти запи-       — тав, мене й справді це дивує. — Звідки просо знає, що воно просо, а не ячмінь чи жито?
— Вся справа тут у генах.
— Що таке гени?
— Спробую пояснити. Ти, мабуть, знаєш, що кожний живий організм складається з невеличких частинок — клітин, от у них і містяться гени. Важко уявити, але гени кожної клітини містять у собі інформацію про весь живий організм. Скажімо, твої гени, розміщені, наприклад, десь у п'ятці, ще навіть до твого народження знали напевне, якого кольору буде твоє волосся чи очі. Вони знали, що в тебе будуть великі відстовбурчені вуха й скільки ластовиння буде на твоєму носі.
— Неймовірно,— сказав Максим.— А вони знали про мій характер?
— Авжеж, ще до твого народження вони знали тебе як облупленого. Й уяви собі, що всі живі організми мають такі гени, тому й не ростуть на груші жолуді, а з курячого яйця ніколи не вилупиться орел.
А далі Ледведик розповів і зовсім дивні речі. Виявляється, що гени можуть успадковуватись, тобто передаватись тобі від твоїх предків. Подумати тільки, хтось із ваших предків був двієчником або ледарем, мав руде волосся чи лисину. А потім його гени дісталися вам. Нічогенька собі спадщина! Замість того, щоб передати своєму нащадкові все найкраще, вам можуть підкласти отаку свиню. І то хто? Вони ж — родичі!
Та Ледведик почав заспокоювати Максима й пояснювати, що це не зовсім так, що гени можуть змінюватись і найчастіше на краще.
А потім додав, що їх можна перевиховувати, та як це зробити, Максим до ладу не зрозумів.
Але все ж найдивніше було попереду. Ледведик сказав, що інформацію, яка зберігається в генах, можна прочитати й відтворити.
— От я вирішив прочитати інформацію, яка міститься в кістці мамонта, й відтворити її,— закінчив свою невеличку, але цікаву лекцію Ледведик.
— Яким чином відтворити?
— Безпосереднім. У вигляді живого мамонта.
— Фантастика! — захоплено вигукнув Максим.
— Не більша за ту, яка відбувається щоденно на твоїх очах,— сказав Ледведик.— Тебе ж не дивує, що квочка з яєць висиджує курчат або що з невеличкої насінини виростає велетенський граб? А це — такий самий процес відтворення. Для свого пристрою я лише запозичую в природи один з найбуденніших її законів.
— Все одно фантастика,— сказав Максим.— Живий мамонт! Ви тільки уявіть собі!
— І тут він уявив собі живого мамонта. Вага — шість тонн, зріст — три з половиною метри.  
— А де ти збираєшся його відтворювати? — занепокоївся Максим.— Боюсь, що в нашій квартирі йому буде затісно.
— Не хвилюйся. Я все продумав. Відтворювати будемо в масштабі.
— Де?
— У масштабі. Тобто не в натуральну величину, а значно меншим. Я ж тобі якось казав — не більшим за хатнього пса.
— Сенбернара чи пінчера? — вирішив уточнити Максим, бо він знав, що сенбернар — здоровенний пес розміром з теля, а пінчер — такий, як кішка.
— Це буде щось середнє,— трохи подумавши, відказав Ледведик.— Поговори, будь ласка, з мамою, чи вона дозволить, щоб у вас у домі кілька днів пожив мамонт. Зовсім невеликий і сумирний за вдачею,— останні слова він особливо підкреслив.
Максим повільно пішов на кухню. Дорогою він обдумував, як краще повести розмову, щоб мама дала згоду на відтворення мамонта в хатніх умовах. Тож почав він здалеку. Спочатку він розповів мамі, що тварини — брати наші менші й що спілкування з тваринами духовно збагачує людей. Потім він розповів про героїчний вчинок собаки на ім'я Горизонт, який витяг з полум'я дитину, а потім ще раз побіг у палаючий будинок. І всі думали, що там іще одна дитина, а то виявилася лялька.
Цю історію я читала в якійсь книжці років двадцять тому,— сказала мама, перевертаючи на сковороді котлети. Потім вона глянула на Максима й додала, що на собаку в домі вона нізащо не погодиться.
— Але це зовсім не собака,— почав Максим.
— Тим більше.
— Що тим більше?
— Тим більше — ні!
Коли мама пішла в магазин, Максим вирішив подзвонити прабабусі. Все-таки в неї був хоч і невеличкий, зате власний будиночок, до того ж з садибою.
— Здрастуй, любий,— зраділа прабабуся.
Максим привітався й знову почав розповідати про любов до тварин.
— Ти хочеш залучити мене до товариства охорони тварин? — підозріливо запитала бабуся.
— Ні. Я просто хочу запитати. Ти ж любиш тварин?
— У розумних межах,— обережно відповіла прабабуся.
— Чи не дозволиш ти пожити в твоєму домі одній дуже милій тварині?
— Я б з радістю, повір мені. Але завтра чи позавтра до мене приїздить одна давня приятелька. То от у неї на тварин алергія.
— Це коли свербить у носі?
— Приблизно так. Я навіть свою Маркізу віддаю на цей час сусідці.
— Бідолашна коза, вона буде сумувати за тобою,— сказав Максим з жалем, попрощався з прабабусею і поклав трубку.
Залишилась іще надія на бабусину дачу. Максим набрав номер бабусиного домашнього телефону. Відповів, як завжди, Сашко.
Максим сказав, що дзвонить у дуже серйозній справі.
— У чому її суть? — запитав Сашко.
— Спершу поклянись, що нікому нічого не розкажеш. Бо це страшна таємниця. Клятва теж повинна бути страшною.
— Щоб я все життя розмовляв латиною, щоб до третього курсу не поздавав хвостів з анатомії і щоб усе літо страждав від нежитю,— з готовністю сказав Сашко і чхнув.
Максим почав вагатися, чи слід після цього утаємничувати Сашка, бо, може, Сашко чхнув неспроста. Може, то був знак, що він видасть таємницю. Але вибору в Максима не було, та й часу залишалось обмаль. Тому він коротко виклав суть справи.
Сашко був на диво тямущим і вдалим напарником. По-перше, виявилося, що він просто обожнює мамонтів. Ще із шкільної парти. По-друге, на суботу й неділю він відкладе всі свої справи й візьме Максима з собою на дачу. По-третє, він обіцяв усіляко сприяти такій суспільно корисній справі,  як відтворення мамонтів.  Крім того, він сказав, що дідусь і бабуся на два дні їдуть в гості до родичів, а ключі від машини й дачі залишать йому. Потім він запросив до телефону Максимову маму, яка тільки-но прийшла з магазину, і всього за якихось сорок хвилин умовив її відпустити сина з ним на дачу.
Отже, місце й час проведення випробувань генного відновлювача мамонтів стали відомі — Осокорки, субота, п'ятнадцята година.

РОЗДІЛ   XI,
найдовший, про «Квочку»
У суботу рівно о чотирнадцятій годині Сашко заїхав за Максимом, і той подумав, що гени таки успадковуються, бо Сашко був таким же пунктуальним, як і бабуся.
На їхнє щастя, батьки пішли в кіно, і тому збирання було недовгим. Правда, мама залишила своєму братові довжелезний список корисних порад і настанов, а в кінці червоним чорнилом приписала ще й застереження. Та Сашко посміхнувся і, не читаючи, поклав списаний аркушик до кишені. Він узяв велику сумку з їжею і теплими речами в праву руку, генного відновлювача у ліву, а Максим узяв Ледведика на руки, бо той не хотів зайвого розголосу серед сусідів.
— Тобі обов'язково брати з собою цього страхопуда?
— Обов'язково,— спокійно відповів Ледведик.
— Це ведмедик сказало? — розгубився Сашко.
— Між іншим, слово «ведмедик» — чоловічого роду,— так само спокійно додав Ледведик.
Звичайно, після цього вони мусили сісти рядочком і розповісти Сашкові все від самого початку, тобто від магазинного прилавка. Бо коли Максим втаємничував його в справу про мамонта, то про самого автора нічого не сказав. От для кого Ледведикове прибуття було потрясінням! Коли Сашко врешті оговтався, то перепросив за своє нетактовне зауваження, взяв сумку цього разу в ліву руку, а відновлювача в праву. Вони вийшли з дому, сіли в машину і поїхали на дачу.
Дорогою Ледведик виклав Сашкові суть справи. Той був у захваті. Вони почали голосно обговорювати тонкощі експерименту. Виявляється, що Сашко саме проходив на першому курсі про гени, і тому їхня розмова була так пересипана спеціальними термінами, як прабабусині речі нафталіном. Тільки й чути було: коньюгація, гаплофази й ще якісь слова, що Максим і не подужав би вимовити.
Максим утратив цікавість до їхньої розмови. Він вирішив поміркувати над проблемою генів самостійно. От візьмемо гречану зернину, думав він. Звідки їй знати, що вона не жито чи просо? А що, коли старанно перемішати зерна гречки, жита та проса і посадити? Раптом їхні властивості переплутаються і з гречки виросте жито? А потім можна ж тому гречаному зерну просто навіяти, що воно, скажімо, просо. Сашко якось розповідав, що до них в інститут приїздив гіпнотизер. Так от, той гіпнотизер міг навіяти будь-що. Сашкового приятеля, наприклад, який легковажно дав себе загіпнотизувати, він перетворив на ліхтаря. І бідолаха так і простояв цілий вечір у кутку сцени з високо піднятою рукою. Коли наступного ранку до зали зайшла прибиральниця, то мало не зомліла, бо той приятель просив, щоб вона його вимкнула. Гіпнотизера ледве впіймали в аеропорту, і він розгіпнотизував небораку, але з того часу з ним щось скоїлось. Тобто він був наче цілком нормальним, але інколи згадував своє недовге життя в ролі ліхтаря і тоді телефонував Сашкові додому — той мусив вимикати його дистанційно, тобто на віддалі. Тож Максим і подумав, що й гречане зерно можна було б загіпнотизувати. Він дочекався, поки Ледведик замовкне, і хотів поділитися своєю ідеєю, але, коли відкрив рота, то заговорив віршами:

Посаджу я гречане маленьке зерно
І навіювать буду, що просо воно.
Доти, доти торочити буду про те,
Поки просом, гречане зерно проросте.

Сашко глянув через плече на свого племінника й підхопив:

Хоч словами товкти будеш гречку довіку, —
Та не зіб'єш ти гени, однак, з пантелику!

І всі троє розсміялись.
Тільки-но вони приїхали на дачу, як одразу витягли від-новлювача з мішка й підключили його до розетки. Ледведик попередив, що для експерименту потрібно багато енергії, та   ашко заспокоїв, що всі витрати він бере на себе. Він-бо отримує стипендію і тому спроможний фінансувати експеримент по відтворенню мамонтів.
— До  речі,  як  ми  його  назвемо? — запитав   Сашко.
— Мамонта? — перепитав Максим.
— Ні, експеримент.
І запропонував назвати його «Феніксом». Мовляв, існує така легенда про птаха Фенікса, що спалює себе, а тоді народжується з попелу новим і прекрасним.
— То як вам символіка? — він задоволено подивився на друзів.
Ледведику назва не сподобалася, бо вона не відображала технічний бік справи. Він запропонував свою — «Експеримент по перевірці теоретичної можливості генного відтворення живих організмів». Але й цю назву забракували, бо вона була надто довгою.
Тоді Максим сказав, що пропонує назвати експеримент «Квочкою». І пояснив, що відновлювач працює за принципом квочки, яка з яйця висиджує курчат. Ця назва теж не сподобалась, але вона виявилась такою причіпливою, що поволі вони почали називати і експеримент, і сам відновлювач «Квочкою».
Зовні «Квочка» була схожа на радіоприймач, бо Ледведик змонтував пристрій у його корпусі. І коли він підключив «Квочку» до електромережі, Максим так і чекав, що звідти полине ніжна мелодія або передадуть прогноз погоди на завтра. Але радіоприймач мовчав, і чомусь лише в цю хвилину Максим повірив у ймовірність експерименту.
Ледведик і Сашко вирішили вибрати масштаб 1:10, тобто зменшити мамонта в десять разів.
— Найбільше, що ми отримаємо, це мамонта висотою тридцять п'ять сантиметрів,— пояснив Сашко,— якщо зріст вимерлих мамонтів не перевищував три з половиною метри.
Саме такої висоти і був відновлювач, так що мамонтику там було б не дуже тісно.
— Якщо він взагалі з'явиться,— докинув Сашко скептично.
Вони посиділи навкруг «Квочки» з півгодини, по черзі заглядаючи у невеличке віконце, яке спеціально для цього було зроблене, і спостерігали, як там ідуть справи. Мамонт не з'являвся. А «Квочка» все працювала. Диск лічильника обертався з такою швидкістю, що Сашкової стипендії могло не вистачить на фінансування експерименту, і він почав тривожитися, хоча й намагався надати своєму обличчю безтурботного вигляду.
— Нехай би це був мамонт завбільшки з муху або навіть комара,— казав він, зі страхом поглядаючи на «Квочку».— А то лічильник рахує так, ніби тут завод працює, а результатів катма. Я, звичайно, не відмовлюсь від фінансування експерименту, й мені зовсім не жаль трьох-чотирьох моїх стипендій. Адже й негативні результати мають цінність для науки, але...
Максим недобре глянув на дядька й подумав, що не слід було його втаємничувати. Бо хоч сам він вірив в успіх і знав, що «Квочка» не підведе, та все ж дуже хвилювався. Він сидів навпочіпки, не зводив очей з віконця і, не знаючи для чого, тихенько примовляв: «Ростіть, мамонти, великі й маленькі, ростіть, мамонти, великі й маленькі!»
Лише Ледведик був спокійний й незворушний. Він знав, що експеримент слід проводити ретельно й бездоганно, і тому кожні п'ять хвилин занотовував усе, що відбувалося. А оскільки нічого не відбувалось, то він записував кожного разу: «Мамонт не з'явився»,— і ставив навпроти напису час.
Минуло іще з півгодини, Сашко почав шкодувати, що встряв у таку дорогу халепу, і вже намірявся піти перевірити свої вудочки, як раптом Ледведик сказав спокійно і якось буденно: «Мамонт з'явився». Відштовхуючи один одного, вони припали до віконця. Сумніву не було — на дні «Квочки» стояв мамонт. Власне, назвати його так було б жахливим перебільшенням, бо розміром він був, як квасолина. І все-таки то був мамонт — можна було виразно бачити хобот і два бивні, які майже сягали землі. А Максимові здалось навіть, що він кліпнув очима, хоч очей розгледіти було ще неможливо.
— Ура! Подіяло! — закричав Сашко і штовхнув Максима ліктем.
— Подіяло! — й собі закричав Максим і штовхнув ліктем Ледведика.
— Подіяло! — видихнув Ледведик і записав у зошиті: «15.00. Мамонт з'явився».
Тоді вони знову припали до віконця. Мамонт все ріс і ріс. Ось він став розміром із кулак, потім як два кулаки. Ось уже його голова сягнула кришки «Квочки».
— Вимикай! — скомандував Сашко, і Ледведик витяг штепселя із розетки.
— Здрастуйте! — почулося раптом за спиною в друзів.
Вони аж підскочили від несподіванки. На порозі кухні стояла Тетяна Іллівна, їхня сусідка. Поруч з нею був її собака Лессі. Мама казала, що у Тетяни Іллівни нюх на сенсації. От і цього разу вона була першою на місці подій і хоча ще не знала, у чому справа, але нюх підказував їй, що тут діється щось незвичайне.
Першим обізвався Сашко. Він ввічливо привітався з нею, а потім почав не зовсім ввічливо відтісняти сусідку з кухні. Він сказав, що вона має обов'язково подивитись, який аґрус посадив батько. Врешті Сашкові пощастило виманити її-з кухні й затягти на інший кінець садиби. Вона захоплено кивала головою, слухаючи Сашкові просторікування про фантастичну урожайність аґрусу, який його батько вивів минулого року, але увесь час занепокоєно поглядала на будиночок, її собака теж був занепокоєний. Він зовсім не цікавився аґрусом, зате його увагу привертало якесь шарудіння й тупотіння на кухні. Врешті, коли хазяйка втомилася його стримувати й хотіла прив'язати повідка до яблуні, Лессі вирвався із рук і, несамовито гавкаючи, помчав до будиночка.
— Лессі, Лессі! Назад! — закричала Тетяна Іллівна вслід, та собака не послухався і вскочив до кухні.
Звідти почувся страшенний грюкіт і через кілька секунд вибіг мамонт. Він промчав повз Сашка доволі прудко, як на свою комплекцію, так що той навіть не встиг його перехопити. За мамонтом біг Лессі. І якби не Максим, якого собака тяг за собою на повідку, то так вдало розпочатий експеримент міг би закінчитись для мамонта трагічно. Нарешті собаку трохи заспокоїли й почали заспокоювати хазяйку. Сашко переконував її, що то був лише невеличкий дикий кабанець, якого Максим узяв із живого куточка в школі, щоб той трохи подихав свіжим повітрям і розім'яв м'язи.
— Дуже милий кабанець,— запевняв він її гаряче.— Просто Лессі почув дичину й трохи розхвилювався.
Але Тетяна Іллівна не слухала його пояснень. Вона сказала, що не полишить цю історію без розслідування і що нехай Сашко не робить з неї посміховиська.
— Я ж бо знаю, що то було! — крикнула вона уже через паркан.— Де це бачено, щоб у кабанців, нехай і диких, були бивні?!
Коли вона зникла за рогом, друзі вирішили спокійно обміркувати справи. Та спокійного обмірковування не вийшло. Вони гарячкували, перебивали один одного, кричали. Потім дійшли якоїсь згоди та виробили план. Сашко та Максим за тим планом повинні були податись на розшуки, а Ледведик мусив сидіти й чекати мамонта на дачі.
— Бо як Лессі та його хазяйка побачать іще й лялькового ведмедя...—почав Сашко, але Максим так глянув на нього, що він замовк і, не закінчивши фрази, побіг на розшуки.
Максим підбадьорливо поплескав Ледведика по спині й собі побіг на розшуки. В інший бік.

РОЗДІЛ XII,
в якому з'ясовується, що мамонти нікому не потрібні
Уже смеркалося. Ледведик самотньо сидів на кухні між уламків, які залишилися від «Квочки» після нападу Лессі, і хвилювався, куди поділися друзі. Врешті вони повернулися ні з чим. Мамонта знайти не вдалося. Друзі були у відчаї.
Тут під вікном почулося тупотіння й хекання.
— Мабуть, наш мамонтик вирішив повернутися додому,— з надією сказав Максим.
Але це був не мамонт, а шестирічний Василько, який жив на дачі з бабусею на сусідній вулиці.
— Хлопці! — закричав він.— Я зловив маленького слона!
І він почав, захлинаючись від хвилювання, розповідати, як той слоник забіг до них на дачу та поїв усі бабусині оладки, що стояли на ґаночку, а потім так налякав їхнього кота Мурзика, що той і досі сидить на вершечку тополі й не хоче злазити. І як злякалася бабуся, а він, Василько, нітрохи не злякався, а загнав слоника в сарайчик і зачинив там.
— Ага, це той слон, що втік днями із зоопарку,— одразу викрутився Сашко.— Я вчора читав оголошення у «Вечірці».
— Як жаль,— сказав Василько,— а я думав, що то нічий слоник. І хотів забрати його з собою.
— Ні, він зоопарківський,— твердо мовив Сашко,— і його належить одразу повернути. їдьмо до вас зараз же на машині. Треба негайно відвезти його в зоопарк.
Василько засмутився, що слона заберуть, та Сашко сказав, що він зможе бачитись із ним щодня, бо Васильку напевно дадуть безкоштовного квитка для відвідин зоопарку за його знахідку. Взагалі, з практичного боку, Сашко виявився незамінним. Він швидко вмів усе владнати, і його завжди слухались.
Василькова бабуся дуже зраділа, що справа так швидко владналась.
— Ця тварюка,— скаржилася вона Сашкові,— повитоптувала всі грядки.
— І ще поїла твої оладки,— радісно додав Василько.
Вирішили їхати до міста, бо на дачі історія з відтворенням мамонтів уже починала набирати небажаного для Лед-ведика розголосу. Сашко запропонував зупинитись у нього, бо вдома до понеділка нікого не буде. Максим з Ледведи-ком погодилися.
Мамонтик виявився дуже сумирним і лагідним за вдачею, але занадто грайливим. Передовсім він кинувся обстежувати своє нове житло і поперекидав стільці, потім розбив дві порцелянові чашечки, гордість бабусиного дому, а коли забіг до вітальні, то з'їв кілька аркушиків квартального звіту, який бабуся підготувала до понеділка. Ледведик здогадався, що мамонтик зголоднів, і вони почали його годувати. Той вмолов усі бутерброди, які наготувала Максимова мама, потім усе, що наготувала Сашкова мама, а Максимова бабуся, тоді з'їв сир та масло, які знайшлися в холодильнику, і все одно було видно, що він голодний.
— Бідненький,— сказав Максим,— він же так довго не їв!
— Дивно, куди воно в ньому тільки дівається? — забідкався Сашко.— Таке невеличке створіння, а таке ненажерливе.
— Мене куди більше дивує і непокоїть інше,— сказав Ледведик, смикаючи китичку свого хвоста.— Ви не помітили, що наш мамонтик трохи побільшав?
Сашко й Максим раптом зрозуміли, що мамонт і справді став завбільшки, як невелике теля.
— Що будемо робити? — запитав Сашко.— Боюсь, так він скоро виросте до своїх справжніх розмірів. Його треба швиденько здати в зоопарк. Думаю, там зрадіють такому надходженню.
Не чекаючи на згоду друзів, він взявся телефонувати до директора зоопарку. Сашко не наважився одразу сказати, що йдеться про мамонта, щоб Директор часом не кинув трубку. Він делікатно називав його «одна тварина з родини слонових». І хоч Сашко палко переконував директора, що другого такого звіра не має жоден зоопарк світу, директор сказав, що не може у найближчому кварталі взяти слона на баланс, бо план по слонах зоопарк уже виконав. От якби гарний екземпляр тигра або лева...
Сашко  пожбурив   трубку,   не  дослухавши  директора.
— Бюрократ! — кричав він і бігав по квартирі, увесь час натикаючись на мамонта, який став уже завбільшки з корову.— Йому, бачте, потрібен лев! А мамонт! Єдиний у світі мамонт! — І Сашко з острахом глянув, як той нави сає над ним кошлатою головою.
— Знаєш, подзвони ще в зоологічний музей,— запропонував Максим.— Я бачив там живого крокодильчика, то, може, їм знадобиться ще й живий мамонт.
Сашко так навпростець і запропонував директорові музею живого мамонта. Той відповів, що живий мамонт їх не цікавить.
От якби їм запропонували опудало...
Сашко переповів розмову друзям, уважно розглядаючи при цьому мамонта, немов прикидаючи, яке з нього вийде опудало. Ледведик аж підскочив від обурення, підбіг до мамонта і розкинув лапки, наче захищаючи його від напасників.
— Лише за те, що він — живий мамонт, з нього хочуть зробити опудало? Ні за що в світі!
Максим погодився з Ледведиком. Сашко сказав, що в принципі теж згоден, але щось треба робити і то якомога скоріше, бо мамонт став на зріст уже як невеличке слоненя.
— Іще година, і ми не зможемо його вивести з квартири, бо він не пролізе в двері,— сказав Сашко з відчаєм і почав виштовхувати мамонта в передпокій.
Мамонтик подумав, що затівається якась цікава гра, і легенько брикнув задньою ногою. Сашко відлетів у протилежний кінець вітальні.
— О! — закричав він.— Це не мамонт, а хижий звір! Ось я його шваброю...
— Навіщо так нервувати,— заспокоїв Сашка Ледведик.— Зараз я йому все поясню.
Він підійшов до мамонта, смикнув його за бивня, і той схилив до Ледведика сумирну голову. Ледведик щось прошепотів йому на вухо, мабуть, мамонтячою мовою, бо той згідливо закивав головою і пішов слідом за Ледведиком з квартири.
У дворі малеча обступила мамонта, а якийсь невихова-ний хлопчик почав смикати його за хвоста.
— Руками не чіпати! — гримнув Сашко.— Це діюча модель мамонта. Дуже дорога.
— Наче справжній,— захоплено мовила мама невихованого малюка.
— Імпортна річ,— поблажливо пояснив Сашко й побіг ловити вантажне таксі.
Таксисту Сашко наплів, що буцімто знімається доісторичний фільм і що треба підкинуть на знімальний майданчик слона, загримованого під мамонта.
Максим лише дивувався, як доладу Сашко бреше. В нього б так не вийшло. Мама каже, це тому, що коли Максим говорить неправду, то його вуха червоніють. А ось Сашко верзе несусвітенні дурниці, і вуха в нього нормального кольору, і вірять йому всі охоче.
— Куди ми їдемо? На знімальний майданчик? — пошепки спитав Максим, що вже сам мало не повірив у Сашкові вигадки.
— До твоєї славної прабабусі.
— Вона не погодиться, бо до неї приїздить приятелька з алергією. Це коли ніс свербить від тварин,— пояснив Максим.
— Приятелька буде завтра, а за ніч, може, щось та переміниться,— легковажно сказав Сашко.— Можливо, я й справді прилаштую мамонта до кіностудії. За великі гроші,— а тоді голосно озвався до водія: — Зупиніться, будь ласка. Приїхали.
Вони спинились побіля пагорба, до якого з трьох боків підступали новобудови, а з четвертого тулилось кілька невеличких будиночків. Колись, дуже й дуже давно, тут було село, тоді воно стало передмістям, а ще трохи згодом — околицею міста. Тепер межі Києва посунулись ген-ген за небокрай. Прабабуся говорила, що стала киянкою, не докладаючи до цього жодних зусиль, і що це просто чудово — таке вдале поєднання принад цивілізації і природи. Під природою   мались  на  увазі   хатинка  під  вишнями,   пагорб і коза, а під цивілізацією — універсам і відеоса-лон.
Мамонт з Ледведиком залишились на вулиці, а Сашко з Максимом пішли на переговори.
Прабабуся гойдалась у гамаку під розлогою грушею.
— Ви лишень погляньте, який сьогодні особливий захід сонця,— встала вона їм назустріч.
Хлопці трохи помилувались призахідним сонцем, а тоді Сашко сказав руба:
— Бабусю, ми мусимо поставити тебе перед фактом.
— Якщо «фактом» ти називаєш оте чудовисько за парканом, то, пробач, я пояснила Максиму...
— Ні, ти все-таки послухай,— перебив Сашко гаряче.— Це — мамонт. Дуже рідкісна, я б сказав, унікальна тварина.
Він махнув рукою Ледведику, і той зайшов з мамонтом на обійстя.
— Який гарненький,— сплеснула руками прабабуся.— Такі модні штанцята й капелюшок! — Вона зацікавлено розглядала Ледведика.— Оцю тварюку я б охоче взяла собі.
— Мене звуть Ледведик,— чемно назвався той, ґречно піднімаючи капелюха.
— Марія Філаретівна. Актриса,— чомусь додала вона, хоча ніякого відношення до театру не мала. Прабабуся схилилась до Ледведика і потисла йому лапку.— То це і є Максимова знаменита комп'ютерна іграшка? А казали ж, що вона не працює. Скільки буде двічі по два? — звернулась вона до Ледведика.
— Чотири,— відказав той.
— Який розумний,— здивувалась прабабуся.— Яка столиця Парагваю?
— Місто Асунсьйон,— відповів Ледведик.
— Ти диви, а я й не знала,— прабабуся засміялась.— Добре, давайте пити чай.
Вони сиділи за столиком на веранді, пили чай і мило гомоніли про погоду. Сашко підморгнув Максиму, мовляв, усе в порядку, і воно таки скидалось на те, бо прабабуся годувала мамонта сухарцями.
— То це й справді мамонт? — вона почухала йому за вухом.
— А ти не впізнала? — здивувався Максим.
— Як же я могла впізнати? — в свою чергу здивувалась прабабуся.
— Хіба вони не бігали полями й лісами, як ти була маленькою? — поцікавився правнук.
— На той час, як я народилася, мамонти й динозаври вже вимерли,— образилася прабабуся.
— Пробач,— відказав Максим,— я думав, що ти...
Сашко зробив Максиму «страшні очі», і той зрозумів, що бовкнув якусь нечемність.
— Давайте познайомимо Маркізу з мамонтом,— удавано радісно запропонував Сашко.
Але прабабуся сказала, що коли той звір і справді така дивовижа, то нехай його годують учені, а Маркіза надто полохлива, і у неї станеться нервовий струс.
Друзям довелось пообіцяти, що не підуть з мамонтом повз пагорб, аби не наполохати вразливу козу, і вони по-прошкували провулком до невеличкого парку.
— Це ти все зіпсував,— злостився Сашко,— не треба було натякати на бабусин вік.
— Але я й справді не знав, що мамонти так давно вимерли,— сказав  Максим  винувато  й  ледь  не  заплакав.

РОЗДІЛ  XIII,
останній, в якому Ледведик негайно повертається додому
На щастя, уже смеркалось і в парку майже нікого не було. Тільки на мокрій після дощу лавочці сиділи хлопець і дівчина, але вони були такі заглиблені в споглядання одне одного, що не звернули на дивну компанію жодної уваги. Та ще повз них пробіг дідок у спортивних штанях. Він посварився на них пальцем, сказав, що вигулювати звірів у парку забороняється, а потім потрюхикав далі.
Друзі зайшли в гущавину акації й присіли на пеньочки. Мамонт із задоволенням пощипував пожухлу травичку. Він був дуже невибагливий і дуже голодний.
— Яке було б гарне й затишне пасовисько для нього,— сказав Максим.— Давайте збудуємо тут невеличкого загоне і будемо по черзі наглядати за ним. Сашко кисло глянув на нього:
— А взимку? Чим ми його годуватимемо?
— Може, до зими зоопарк візьме його... ну, туди, куди казав директор.
— На баланс,— підказав Сашко.— Ні, ми мусимо сьогодні ж вирішити його долю.
— Помовчте, будь ласка,— перебив їх Ледведик, піднявши догори лапку і до чогось прислухаючись.— До мене хтось телепатує.
— Що робить? — кинувся Сашко.
Максим відвів його вбік і пояснив, як зумів, про телепатію.
— Я назавжди втратив здатність дивуватись,— сказав Сашко.— Здається, це називається старістю.
Максим погодився, що дядько вже далебі не юнак, і той чомусь образився.
— Друзі! — звернувся Ледведик урочисто.— Я щойно переговорив з моєю приятелькою, дочкою учителя. Ти її знаєш, Максиме. Вона запропонувала забрати мамонта до нашого світу. Ні, ні, не заперечуйте. Мамонт, можна сказати, моє дітище. Я почуваю певну відповідальність за нього. Одне слово, у нас теж є непогані пасовиська. Моя бабуся дуже любить тварин і прийме його, як рідного.
— А куди ми подінемо мамонта до твого від'їзду? — знову захвилювався Сашко.
— Єдиний вихід — прискорити мій від'їзд на кілька днів,— відповів Ледведик.— Я повертаюсь додому сьогодні.
— Тобто, як сьогодні? — мало не заплакав Максим.— Я думав, ми перед тим посидимо з тобою цілий день і погомонимо на прощання. І потім, у мене вдома залишились індійські батарейки. Я наготував їх тобі в дорогу.
— Який у них термін зберігання? — поцікавився Ледведик.
— Дванадцять місяців.
— То прибережи їх для мене. За цей час я неодмінно навідаюсь до тебе в гості.
Ледведик узяв мамонта за бивень, і той слухняно пішов за ним у глибину парку.
— Десь тут має бути Перехід,— сказав Ледведик на ходу.
— Щасливої дороги! — крикнув навздогін Сашко.— Приїзди скоріше!
А Максим пішов за другом, увесь час перечіплюючись через сухі гілки та каміння, бо за сльозами майже не бачив дороги. Скоро вони побачили покажчик. На ньому було написано: «Перехід — 3 метри». Максим подивився навколо, та ніякого переходу не побачив.
— І не побачиш,—читаючи його думки, сказав Ледведик,— бо це той Перехід.
Він зупинився і простягнув Максимові лапку. Максим міцно потис її, а потім присів навпочіпки й обняв Ледведика. По його щоці сповзла скупа чоловіча сльоза.
— Не розчулюй мене, будь ласка,— попросив Ледведик,— бо як почну плакати, то поіржавіє мій перекладацький пристрій. З ним завжди стільки мороки,— додав він скрушно й потер лапкою очі.— Ну, я вже піду?
Максим мовчки кивнув головою.
— Пам'ятай,   я   скоро   повернусь,— сказав   Ледведик.
Він узяв мамонта за бивень, і вони потихеньку пішли в той бік, куди вказувала стрілка покажчика. Наостанок Ледведик озирнувся й махнув лапкою: «Бувай!»
— До побачення! — крикнув Максим і теж махнув рукою.
Ледведик ступив іще крок — і зник разом з мамонтом. Вдома Максим самотньо тинявся по темній квартирі. Потім він згадав, що на понеділок їм задали твір на вільну тему. Він підійшов до письмового столу, ввімкнув настільну лампу, розгорнув зошит на чистій сторінці. Він думав докладно описати все, що трапилось у них з Ледведиком, але вийшов лише отакий маленький віршик:

Я ледве-ледве його розгледів,
А це ж був він, мій друг Ледведик.
Він ледве-ледве до нас потрапив,
У нетрях натрудивши лапи.

Я ледве-ледве не заплакав,
Як в Перехід свій він почалапав,
Мій друг Ледведик!

Максим перечитав вірша й здивувався, що стільки пригод і подій умістилося всього в кількох рядках. На серці стало сумно й самотньо, але раптом він згадав Ледведи-кові слова про те, що їхні світи розташовані поряд, варто лиш увалено придивитися. Він підійшов до вікна й став напружено вдивлятися в темряву. Попід ліхтарями снували тіні, і йому здалося, що він починає вирізняти одну з них — це було кумедне звірятко з лев'ячим хвостиком. Максим махнув йому рукою, навіть не чекаючи на відповідь, але звіреня й собі махнуло лапкою. Так, це був він, його друг Ледведик!