СУМОВИТИЙ ВИПАДОК
В глухому заповідному лісі в маленькій хатинці жив карбівничий Степан Порфирович. На людях він бував рідко, все більше по дібровах бродив: за звірами та птахами наглядав, лісові багатства стеріг.
Така у нього була робота.
Прийде весна — скрізь мусить побувати лісник: подивитись, як птахи гнізда в'ють, як звірі себе почувають, чи не бешкетують вовки та лисиці.
Якось Степан Порфирович повертався з лісу додому. Сонце вже сіло, навкруги було тихо. Лиш у кущах стрекотала незнайома пташка.
Раптом Степан Порфирович почув дивні, незрозумілі звуки: немов хтось тихо і невтішно плакав.
«Що б це могло бути?» — подумав лісник.
Він звернув убік і в придорожній канаві побачив цуценя, яке вовтузилося в пилюці. Руденьке, з білою шийкою і білими лапками, воно було таке малесеньке, що помістилося на широкій долоні карбівничого.
«Не пропадати ж йому»,— подумав Степан Порфирович, сховав цуценятко в кишеню і поніс додому.
—    Знаєш, стара, песика роздобув,— сказав він дружині.
—    Навіщо він нам?
—    Ти такого ще не бачила. Здоровенний, як справдішній вовкодав. Захищати нас буде.
—    Своїх п'ятеро псів-вовчатників. Скоро вуха об'їдять.
—    Не об'їдять. Ще один пес не завадить... Він особливої породи.— І Степан Порфирович витяг свою знахідку з кишені.
Глянула стара на цуценя і в долоні сплеснула:
—    Господи! Яке маленьке та безпорадне! Як мала дитина...
Дружина Степана Порфировича налила у консервну банку молока. Цуценя ткнулося мордою в посуд, почало хлебтати.
—    Їж, Крихітко, їж,— заохочувала жінка.
Так і залишилось це ім'я за собачам. Крихта та й Крихта.
А на печі спав кіт Кисик. Був він старий, ледачий, але почув, що хтось плямкає, мерщій встав і стрибнув униз. Побачивши маленьке звірятко, Кисик вигнув дугою спину і сердито зашипів. Проте Крихта не злякався, а почав сердито дзявкати:
—    Тяв-тяв, тяв-тяв, тяв-тяв-тяв...
Кіт здивовано фиркнув і сховався шд ослін.
—    Ну, що я тобі, жінко, казав? — Степан Порфирович розгладив вуса.— Не собака — звір лютий.
Попоївши, Крихта зовсім посміливішав: обійшов усю кімнату, заглянув під ліжко, у підпіччя, потім довго і вперто дражнив  кота.  Підійде до нього,  присяде на передні  лапи,
двічі або тричі гавкне — і тікать. Мовляв, наздожени. Нарешті, такий гармидер зчинили, що страх! То Кисик сяде верхи на Крихту, то цуценя вхопить кота за хвіст, то обидва поховаються, а потім налетять одне на одного і давай перекидатися.
Відтоді Крихта й Кисик стали нерозлучні. Піде кіт до скирти старої соломи мишей ловити — і цуценя за ним. Кисик сяде на пліт, щоб на сонці погрітися,— Крихта в холодку чекає. Кисик на призьбі розляжеться, і Крихта поряд влаштується.
Отак вони й жили.
Минув рік. Крихта трохи підріс, але так і залишився маленьким собачкою, з тих, про яких кажуть: маленький собачка— довіку цуценя. Щоправда, чуття в нього було відмінне. Зашкребеться миша на горищі — Крихта вже вуха нашорошить, пробіжить лисиця біля кордону — ґвалт на весь ліс піднімає.
Якось лісник вирішив узяти Крихту з собою на ділянку.
—    Нехай привчається,— сказав Степан Порфирович дружині.— 3 нього добрий помічник вийде.
І пішов знайомими стежками. Крихта то попереду біг, то в гущавині гасав, то за ґавами ганявся.
Незабаром лісник перетнув галявину, попрямував через низькорослий молодий ліс. Тут була така гущавина, що він ледве продирався.
—    Мяу-мяу,— несподівано почувся котячий зойк.
Степан Порфирович оглянувся. На вузенькій стежці стояв Кисик.
— От дурненький! Чи твоя це справа по лісі блукати? — здивувався старий, але робити нічого: хата була далеко, вертатися додому — час марнувати. І пішов лісник далі в супроводі кота і собачки.
За гущавиною почалась віковічна діброва. Могутні крони щільно затуляли сонце,— тільки де-не-де синіли ясні віконця: то проглядало небо.
І раптом... Гомін, вереск, швидке тупотіння залунали по діброві. Лісник зупинився, прислухався. Гул наростав. Все ближче і ближче.
Степан Порфирович перелякався. Він збагнув, що це біг табун диких свиней. Тікав, мабуть, од вовків. Лихо тому, хто трапиться переляканим тваринам на дорозі!
Шум, тупіт, тріск гілля були зовсім близько.
«Хіба на дуба дременути?» — подумав лісник, вже чуючи розпалене чмихання старих льох, але зразу ж відмовився од свого наміру: не в його літа лазити по деревах, і
Лісник сховався за товстим стовбуром. Показалися перші свині, і Степан Порфирович вистрілив. Звук пострілу важко покотився по лісі. Кабани зупинились, підбігли поросята, підсвинки. Почалась давка. Лісник ще раз пальнув у повітря, табун повернув убік і зник у гущавині.
Степан Порфирович полегшено зітхнув. Але тут, де й узявся, на галявину вискочив сікач. Він біг, не розбираючи дороги, прямо ва карбівничого. Ось уже між ними залишилось кроків двадцять, ще трохи — і пропав Степан Порфирович. Але в цю мить назустріч сікачеві кинувся Крихта. Він уп'явся зубами в
писок кабанові, той розгублено зупинився, труснув головою. Крихта відлетів геть, кров цівкою бризнула на траву...
Кабан побіг далі, а Степан Порфирович схилився над собакою. Крихта був уже мертвий. Очі згасали.
—    Так,— тільки й промовив лісник. Постояв, почухав потилицю.— Треба з лопатою прийти та поховати.
Тільки ввечері, вже повертаючись додому, Степан Порфирович згадав про Кисика. Куди він подівся? Довелось іти додому старою стежкою.
Кота лісник знайшов біля мертвого Крихти.
—    Киць, киць, киць,— позвав кота Степан Порфирович, Той навіть голови не повернув.
—    Що ж, доведеться на руки тебе взяти,— вирішив лісник, але з цього теж нічого не вийшло: Кисик наїжачився, розлючено зашипів і боляче дряпнув свого хазяїна по руці.
—    Та ти що, очманів! Думаєш, тільки тобі шкода Крихту? Тепер нічого не вдієш.
Кисик простяг лапу, обережно торкнув Крихту за хвіст. Так він завжди робив, коли хотів погратися.
Лісник розгубився.
—    Ну добре, сиди. Дорогу знайдеш...
Кисик не прийшов ні другого, ні третього дня. Степан Порфирович увечері і вранці навідувався в діброву і щоразу знаходив Кисика на тому самому місці, де поховав Крихту. Хотів спіймати, та кіт уперто не давався. Раз, правда, спіймав, але Кисик вирвався. На четвертий день Степан Порфирович узяв з собою мішок.
«Посаджу в торбу — не втечеш»,— вирішив він.
Та мішок не знадобився. Кисика вже не було. Він пішов у ліс і більше ніколи не появлявся в сторожці.
Отак сумовито закінчилась рідкісна дружба собаки й кота.

КОБЧИК
Якось увечері батько прийшов з роботи рано. Тільки-но ми повечеряли і він сів у кабінеті щось писати, до нас у двері постукали.
—    Заходьте,— сказала мати.
Поріг переступив завідуючий господарством Петро Кіндратович Солонар.
—    Олександр Михайлович дома? — спитав він.
—    Дома. Проходьте в кімнату,— запросила мати гостя. З кабінету вийшов батько.
—    А, це ви, Петре Кіндратовичу! Що трапилось?
—    Вже не знаю, як і казати, Олександре Михайловичу. Біда!
—    Що таке?
—    Таж кінь, Кобчик, негодящий...
—    Як це негодящий?
—    А отак. Норовистий він, окаянний. Як легко — ще нічого, везе, а як важче — ні з місця. Ляже, клятий, посеред дороги, і хоч танцюй, хоч плач — не ворухнеться.
—    Мабуть, навчений. Прислів'я знає: «Сльозами горя не здолаєш».
—    Він і батога куштував!.. І хоч би що.
—    А це вже даремно. Хіба можна бити? Гірше буде.
—    Та воно й так не дуже гарно. Ніхто не хоче брати Коб-чика. І знаєте, особливо воду любить. Як тільки ступить ногою в струмок — зразу ж ляже на бік, протягне ноги і лежить. По півдня морочилися з ним.
—    Виходить, Кіндратовичу, я мав рацію, коли казав: дарма взяли Кобчика! Пам'ятаєте?
—    Як же, Олександре Михайловичу, пам'ятаю. Я тоді навіть образився на вас. Думаю: як це так? Добрячого коня купив, а лісничий каже — «дарма». Але як ви догадалися, що Кобчик норовистий?
—    Гм... Як догадався... П'ятеро коней купили, і всі худі, а Кобчик гладкий і молодий. Йому зараз шостий рік іде. А вже як колгосп продає його, то недарма. Але нічого. Не будемо журитися.— Батько пройшовся по кімнаті, роздумуючи постояв біля вікна.— От що, — повернувся він до Петра Кіндратовича.— Я завтра сам поїду возити ліс. Скажіть конюхові, нехай уночі не дає йому їсти. Що дали звечора — нехай доїсть, а більш — ні соломини. І поїти не треба. Я все сам зроблю.
—    Добре. Може, і я з вами поїду? З двома батогами...
—    Е, ні...— сказав батько.— Треба без батога зломити його впертість, щоб забув свою погану звичку. Поки що сам з'їжджу. А ви в торбинку вівса приготуйте. Кілограмів три.
—    Зроблю,— сказав Петро Кіндратович і встав.— Так я піду. На добраніч.
—    Цього й вам,— відповів батько і хотів був іти у свій кабінет. Я зупинив його.
—    Тату! Візьми і мене в ліс!
—    Тебе? А що ти там робитимеш?
—    Допоможу дерева вантажити, ну все, що скажеш, те й буду робити.
—    Про мене, коли маєш охоту — поїдемо. Тільки — цур! Будитиму раз. Не прокинешся, на себе нарікай. Вставати до-ведеться вдосвіта. Як тільки почне сіріти...
—    Прокинусь, тату. Ви тільки міцніше мене штовхайте або за ноги потягніть.
—    Добре. Штовхну або потягну за ногу.
Як тільки почало сіріти, ми вже були на ногах. Тато сам розчесав Кобчикові гриву, почистив його, запріг.
Приємно вранці у лісі. Сонце тільки сходить. Промені ледве освітлюють верхів'я дубів. Глянеш угору — там неначе жевріє полохливе рожеве полум'я, а внизу, під гілками, стоїть млявий холодок. Прокидаються і починають дзвеніти птахи — волові очка, синиці, зяблики. Пискне одна й замовкне. Ти відповість друга — і теж замовкне. Неначе спросонок пташки питають одна одну: «Ну як, сусідонько, справи? Чи жива-здо-рова? Чи не пора летіти ловити комашок?»
«Все гаразд. Ось обтрушусь, почищу пір'я і полечу».
А в повітрі — ані подиху. Листя не ворухнеться. Хіба де-не-де колихнеться гілочка,— то спорхнула пташка з неї.
Кобчик тихенько біг по дорозі. Перевалили через гору, спустилися в Гнилу балку. На лісорозробці батько прив'язав Кобчика до дуба, зняв з воза торбу з вівсом, розв'язав її і поставив перед Кобчиком. Але так, щоб він не дістав.
—    Навіщо ви так, тату?
—    А нехай трохи поморочиться... Поїдемо, він буде думати: на возі овес, лягати не треба. Чим скоріше приїдемо, тим скоріше мені дадуть зерна. Ясно?
—    Хіба коняка розуміє?
—    Розуміє, синку. Що їй треба, розуміє.
Колоди навантажили скоро. Батько, не поспішаючи, знову зав'язав торбу, поклав на воза. Причому пройшов з торбою так близько біля морди Кобчика, що той аж клацнув зубами.
—    Дома, Кобчику, будемо їсти. Дома! — поплескав коня по шиї, поправив хомута, розчесав гриву.
—    Ну, рушай! Е-ге-ей! Пішли, конику.
Кобчик оглянувся, без особливої охоти смикнув. Візок був не дуже важкий.
Кінь наддав ходу.
Ось і річка. Навіть не річка, а так, невеличкий струмок. Метрів за десять батько зупинив коня, розгнуздав і відпустив попругу. Тепер я здогадався, чого вчора батько сказали не напувати Кобчика. Станемо переїжджати струмок, Кобчик потягнеться до води. І забуде лягти.
—    Ну! Поїхали! — смикнув батько за віжки. Кінь зійшов у струмок, припав до води. Пив довго і жадібно. В горлянці у Кобчика   ніби   щось  перекочувалось:   «уд,  уд,  уд!» А коли Кобчик піднімав голову,   щоб  перевести  дух, з його губів у струмок падали чисті краплі.
Нарешті Кобчик напився. Настала вирішальна хвилина: забуде лягти чи ні?! Батько дав коневі шкоринку хліба, а поки той жував — підтяг попругу. Лишилось загнуздати і... Але Кобчик похитнувся, дряпнув правою ногою по камінню і ліг.
—    Шельма! — вилаявся батько.— Ну що ж, лежи. А ми підемо додому. Ігоре! Як виберемось на той берег, тільки не оглядайся, бо все діло зіпсуєш.
—    Добре, тату! Не буду оглядатися.
Батько взяв з воза торбу з вівсом, маленьку торбинку з нашим хлібом і побрів через струмок. І знову він так близько пройшов від морди Кобчика, що той аж стрепенувся.
За струмком починався положистий довгий підйом. Кобчик міг добре бачити нас, як ми поспішали додому, залишивши його самого серед лісу та ще в воді.
Батько сказав:
—    Кобчик, мабуть, думає: понесли овес. Після того, як він напився, ой як хочеться йому поїсти!
Я тільки всміхнувся. І таке скаже батько: кінь думає!
Дорога за перевалом звернула праворуч. Батько тихенько зійшов на узбіччя і сховався за товсту липу. Те ж саме зробив і я. Подивилися вниз. Кобчик все ще лежав посеред струмка, але видно було, що він непокоїться. То праворуч поверне голову, то ліворуч, то зовсім покладе її на голоблю і дивиться назад. Мабуть, шукав хазяїв. Кінь звик до того, що кожного разу,   коли він лягав,  його  били,  тягали   за   вуха,   крутили хвоста. А зараз, тільки він ліг, хазяїн зліз з воза і пішов геть, ще й торбу з вівсом забрав.
—    Як   ти   думаєш,   Ігоре, встане?
—    Не знаю,  тату,   мабуть, встане...
—    Я теж так думаю.   На бридне ж йому у воді киснути. Живий же...
Але Кобчик не вставав. Сонце піднімалось дедалі  вище. Захотілось їсти: виїхали ми з дому, не поснідавши. Батько розв'язав торбинку з хлібом.
—    Давай, Ігоре, пополуднуєм.
—    Давайте.
Але їсти чогось не хотілось. Я хвилювався за Кобчика: вже більше двох годин лежав він у струмку.
—    А не буде так, що він зовсім не встане?
—    Чому ж ні?
—    Тоді що? Продасте Кобчика?
—    Побачимо. А поки що я налякаю його.
—    Як?
—    Отак,— Батько дістав з кишені невеличку сопілку, подудів. Десь у лісі відгукнулось протяжне виття. У мене аж волосся заворушилось на голові: отак виють темної ночі взимку собаки. А може, отак виють вовки?..
І Кобчик не витримав. Він швидко підтопився на ноги, майже бігом витяг воза на берег. Батько смикнув мене за рукав:
—    Тікаймо відціля! Тільки не оглядайся!
Хвилин через п'ятнадцять іззаду почувся квапливий кінський тупіт: Кобчик наздоганяв нас. А ми ішли та йшли, розмовляючи, буцімто Кобчик зовсім і не наша коняка. І зовсім він нам не потрібний. Раз він отакий норовистий, то хай йому всячина.
А Кобчик був уже близько. Чулося його тяжке сопіння. Батько трошки уповільнив кроки. Кобчик мордою штовхнув його між плечей, але батько навіть виду не подав. Кобчик знов штовхнув його, а заодно схопив зубами торбу з вівсом. Батько перекинув торбу з плечей на груди.
—    От бачиш, Ігоре. Дошкулило-таки йому!
—    Бачу. Давайте спинимось, дамо вівса, попестимо його. Кобчик же молодець, пересилив себе. Думаєте, йому гарно було дві години в воді киснути?
—    Ні, нехай уже до складу дійде. Нехай знає: не він нам, а ми йому потрібні. Дома побалуємо: і вівса дамо, і цукром почастуємо.
Я промовчав. Може, так і треба.
На складі, куди звозили заготовлений   ліс,   нас   зустрів Петро Кіндратович.   Глянув на   воза,   на   коня,   здивовано [свиснув.
—    Це що ж, товаришу лісничий, віднадили? Еге?
—    Ой, ні. Не поспішайте. Ще довгенько прийдеться мучитися.
—    Після обіду знов поїдете?
—    На сьогодні — досить. День або два по разу буду їздити, а потім уже двічі. І так, поки не одвикне. Годувати надголодь...
Мало не місяць батько возив ліс на Кобчикові. Правда, Кобчик схуд, але потім, коли втягся в роботу, знову швидко набрав тіла.
Тепер Кобчик найкращий кінь у нашому лісгоспі. Працювати на ньому — сама втіха.

КОНФУЗ
З Кобчиком у нас вийшло добре, а от з Майкою, можна сказати, ми осоромилися.
Майкою нашу корову звали. Купили її ми недавно, місяців два тому. Як купували, хазяїн сказав батькові:
—    З молочком будеш, чоловіче добрий. За це можу поручитися. Але вона у мене немов трохи придуркувата: чоловікові нізащо не дається подоїти. А у мене жінка хвора... Через те й продаю. Так що думайте, щоб розмови не було. Сусіди ж...
Якось уранці мати подоїла Майку, вигнала її в череду, а потім нас із батьком розбудила:
—    Вставайте, пора їхати.
А їхати треба було на станцію. Мама поспішала на лїтню сесію в сільськогосподарський інститут, де вчилася заочно. Батько пішов на кінний двір, розпорядився запрягти виїзну пару коней.
І ось уже чемодан лежить у візку. Сідаємо й ми. Батько натягає віжки, і коні зразу ж переходять на розмашисту рись.
Бричка легенька, ресорна, м'яко котиться по дорозі. Мідні тарілочки, що прироблені до глухих кінців осей ніжно-дзвенять, стукаючись об втулки коліс.
—    Так-так, так-так, так-так.
І дзвін цей,— мелодійний, м'який, чимось похожий на бій годинника, — віддається в лісі: і справа, і зліва, і спереду. А дерева —- прямі, високі — стоять спокійно, виблискують зеленим вбранням, обмитим росою.
Поки ми їхали до станції, поки поїзда чекали, а потім повертались назад, минуло годин три, так що на садибу лісництва ми повернулись опівдні.
Саме череда прийшла з па,ші. Прибилась додому і наша Майка.
Я побіг до тітки Олени — дружини Петра Кіндратовича — попрохати подоїти нашу корову. Але хата була на замку. Тітка Олена працює ланковою на розсаднику. Сьогодні вони повинні були полоти торішні посадки, мабуть, далеко зайшли і не хотіли вертатися.
—    Що ж робити? — замислився батько.— Може, самі як-небудь подоїмо? Може, Майка візьме до уваги, що наша мати науки штурмує?..
Батько взяв шматок хліба, дійницю, пішов у повітку.
—    Ну, Майєчко, давай молочка. Я ось тобі і гостинця приніс.
Майка суворо скосила очі, але хліб взяла. Батько обережно присів, потяг за дійку, та раптом Майка брикнула задньою ногою,   вибила з батькових   рук  дійницю.   Батько  одскочив убік, плюнув. Потім постояв, почухав потилицю, махнув рукою.
—    Хай тобі грець! Нічого не трапиться за один день. А ввечері тітка Олена подоїть...
Але заспокоїтися батько не міг. Як це так, щоб він, такий здоровий, сильний і наполегливий, не міг справитися з якоюсь норовистою коровою?
Через півгодини батько сказав:
—    Чекай! Ми зараз обдуримо її!
—    Як?
—    Надіну материну одежу. Ану, неси сюди її халат і фартух.
Мати в нас малесенька, а батько високий, так що халат ледве наліз на його плечі. Коли мати надівала халат, він мало по землі не волочився, із-під подола тільки носочки пантофлів виглядали,—батькові ж халат ледве коліна закрив. Поверх халата батько почепив фартух, на голову пов'язав хустку.
Батько підійшов до Майки. Корова повернула голову, шумно потягла повітря і заспокоїлась: в халаті — значить, хазяйка. Батько присів, поставив дійницю. І ось уже пружні цівки молока з дзвоном б'ють у дно посудини. Руки в батька так і мелькають.
І раптом де не взялась зелена муха. Вона пролетіла повз мене, зробила коло по повітці і присіла Майці на круп. Сиділа вона не більше двох-трьох секунд, але цього було досить, щоб занепокоїти корову. Майка махнула хвостом, китицею боляче стьобнула батька по обличчю. Хустка з'їхала набік.
—    Не теліпай своїм помелом,— прогудів батьків бас.
Батько зразу ж опам'ятався, але було пізно: Майка все зрозуміла. Забряжчала перекинута дійниця, потекло під ноги молоко. Батько відскочив до стіни.
—    Сатана! — вилаявся він і, схопивши кілка, хотів ударити Майку.
—    Не треба! — закричав я.
—    Га? — опам'ятався батько, опустив кілка, посміхнувся.—Та, мабуть, не треба. Таким дрючком і вбити можна.
Так закінчилась наша перша спроба подоїти Майку без матері... Більше ми й не потикалися. Увесь місяць Майку доїла тітка Олена. Словом, конфуз вийшов.

МИЛКА Й ШАРИК
На механізованій ділянці лісгоспу жили дві собаки — Милка й Шарик. Привезли їх сюди зовсім малесенькими нетямами. Навіть їсти як слід не вміли. Налили їм молока в миску, поставили на долівку, а цуценята бігають кругом, метушаться, натикаються одне на одного, повискують, а як під-ступитися до молока — не знають. Хтось пожалів їх: тицьнув Милку, а потім Шарика носом у молоко. Тут і дурний догадається, що робити. А цуценята були розумні. До того ще й голодні. Вихлебтали молоко, вилизали посуд, лягли в куточку відпочивать.
Розумними я назвав цуценят недарма. Поміркуйте самі. Через місяць вони знали всіх, хто працював у цьому урочищі, знали, де що лежить. Ніхто нічого не сказав їм про їхні обов'язки. Милка й Шарик самі добровільно взяли на себе охорону лісгоспного майна—посадочних машин, плугів, борін, бочок з пальним і, звичайно, будинку з його мешканцями.
Собаки — тварини безсловесні, про це кожна людина знає. А от Милка з Шариком якась домовились, що він, Шарик, охоронятиме людей, погріб, будинок, а вона, Милка,— машини під повіткою. Повітка стояла на узліссі. Там треба пильнувати. Все може трапитися! Підкрадеться який-небудь злодіяка, підхопить машину або плуга — і бувайте здорові! І Милка охороняла — суворо, пильно. На всякий шурхіт піднімала ґвалт. Ночами ліс, суворий, темний, загадковий, теж відгукувався гавкотом. Милка прислухалась, а потім ще лютіше заходилась. Всю першу ніч лаялась Милка з гаєм.
Вранці до повітки прийшов бригадир, попестив Милку, з усмішкою сказав:
—    Дурненька, чого ти на місяць гавкаєш? Ішла б собі до будинку, де люди, де Шарик, і жила... А техніку нема від кого охороняти. Нікуди вона не дінеться.
Милка була рада. їй здалося, що хазяїн похвалив її за відданість і старання.
Шарик теж був задоволений своїм життям. Весь час біля людей. І кожен чимось пригощав: то хрящиком, то кісткою, то шматком хліба, вмоченим у борщ. Шарик вдячно крутив хвостом, віддано й захоплено дивився у вічі своїм благодійникам. Бувало, хто-небудь,— частіше бригадир, який привіз цуценят, звертався до нього:
—    А де, Шарику, твоя сестра Милка?
Почувши своє ім'я, Шарик аж із шкури вилазив, щоб догодити бригадирові. Лягав на спину, повискував, крутив хвостом, намагався лизнути руку.
—    Справді, Підхалюзін якийсь. Понесу краще Милці поїсти...
Прийшла зима. Випав перший сніг. Опустів будинок, замовкли трактори, роздягнувся ліс. В хатині залишився тільки сторож, зовсім старий дідусь: Милка, як і раніш, ретельно охороняла повітку, а Шарик нудьгував біля будинку. Інколи він навідувався до Милки, але, побачившись, знов тікавдо будинку. Біля хати було веселіше: тут людина, хоч і стара. Так і минали довгі зимові ночі, на зміну яким приходили короткі сірі дні.
Десь посередині зими розгулялась хуртовина. Дві доби біснувався шалений вітер, гнав сніг, замітав дороги. Під снігом сховалися будинок, повітка, погріб. Ніби їх і не було, ніби завжди тут були гостроверхі снігові гори.
Цілий тиждень сторож відкидав сніг від будинку. Потім приїхав бригадир із товаришами і заходились біля повітки. На це пішло ще три дні. Коли увесь сніг було розкидано, бригадир побачив Милку. Згорнувшись клубком, вона лежала під перевернутим плугом, не подаючи ніяких ознак життя.
—    Ось вона,— якось розгублено сказав бригадир.— Ех, Милко, Милко... Раніше ніяк не могли тебе відкопати...
Милка розплющила очі, ледве помітно ворухнула хвостом. Вона навіть намагалась підвестися, але не було сили. Десять діб пробула Милка під снігом без будь-якої їжі.
Бригадир узяв собаку на руки, мовчки поніс до будинку. Відігрів, нагодував. їла Милка не поспішаючи, віддано поглядаючи на цю велику людину, яка ще влітку приголубила її. Вона пам'ятала той випадок. Він, той випадок, відклався в її пам'яті на все життя.
Нарешті Милка з'їла все, що давали їй. Бригадир встав, поманив собаку за собою. Пішов з нею до повітки. Там вибрав плужка, який легше. Звалив собі на плечі і побрів назад, до колін поринаючи в сніг. За ним, ледве-ледве переставляючи ноги, йшла Милка.
Біля будинку бригадир скинув плужка на землю,- суворо наказав:
—    Ось, Милко... Карауль! І щоб до цього плужка ніхто пальцем не торкнувся. Розумієш?
Милка нашорошила вуха, глянула у вічі бригадирові, слухняно лягла біля плужка. Вона знову почала службу.
Відтоді обидві собаки живуть біля будинку. Як і раніше, Шарик забіга в хату провідати сторожа, а Милка і днює й ночує біля довіреного їй майна.

ВИХОВАНЕЦЬ
Коли у лісі з'являються таловини і дедалі сміливіше дзюркотять струмки весняної води, у лісника дуже багато турбот, І птахи, і звірі частенько потрапляють у біду, і всім треба допомогти. Це не балачки, це справді так. Скільки випадків було! Не перелічити!
Кілометрів за три від лісництва був глибокий яр. Заріс чорнокленом, дерезою та айлантом. Зимою нарівні з краями замітало його снігом. Коли по весні сніг брався водою, через яругу не можна було й ногою ступити.
Якось іду мимо. Дивлюсь, а в сніговій каші борсається молодий олень. Довелось накинути на роги мотузку, витягти... А з'явися я годиною пізніше, і сліду б не осталося... Втопився б олень у снігу.
Іншим разом у стару криницю втрапив кабан. Величенький, пудів на три. Як там опинився — досі не збагну. Звір обережний, обачливий, куди завгодно не піде.
Підійшов я до ями, звір побачив мене і навіть вискнув. Але не від страху, ні — від радості! Правда! У кабана взагалі-то погляд дикий, лютий, а тут трохи не каже: врятуй! Врятував я його, хоч довелося добряче попрацювати. На кабана мотузки не накинеш — рогів нема. На руки теж його не візьмеш. Залізеш у яму його рятувати, а він тебе іклами штрикне... Побіг я додому, взяв лопату... І поки копав, звір стояв і [Чекав.
Але годі про випадки. Цікаво у мене вийшло з козуленятком. Про це я й хочу розповісти.
Весна того року була дружна. Швидко розтав сніг, заспівали дрібні пташки. Навшпиньки підводились фіалки, зацвів білий ряст. Гарно, свіжо. Йшов я по лісі й радувався.
Ходив довго. Всюди порядок. Опівдні добрався до залізниці, пішов далі по колії. І тут, біля насипу, натрапив на козу-меня. Або, як кажуть у нас,— козеня. Мокре, крихітне, лежить під кущем і тремтить, як осиковий листочок восени.
—    Що,— кажу,— мабуть, мати у тебе байдужа, що лишила одного?
Крзуленя підвело голову, і я побачив у нього в очах сльози. Дитина дитиною.
Кинувся сліди розглядати. Ось два. Один більшенький, другий зовсім крихітний. Вода в них набралася. По насипу Ьдин слід. Старої козулі. Пересік я колію і тут, під схилом знайшов труп. Під локомотив потрапила. Розумна тварина, а не може збагнути, як треба тікати від стальної громадини. Така у козуль вдача. Мабуть, хотіла перевести своє чадо в інше місце, а тут — залізниця. Подралась на насип. Поїзд з-за повороту вискочив, було б їй тікати, а вона вперед кинулась, своє дитя захищати. Куди, мовляв, паровозе, прешся? Не бачиш, я з малим! І загинула.
Взяв я козеня на руки, пішов додому. Дружина загорнула його у ковдру, напоїла теплим молоком. Маля присмирніло і до самого вечора лежало під столом не ворухнувшись. Спало.
Увечері знов напоїли молоком. Воно заснуло і до ранку не турбувало нас. А вранці вперше спробувало підвестись на ноги, хоч це йому не вдалося. Мабуть, ноги забило.
Три дні козуленя так і не підводилось на ноги. Тільки на четвертий воно встало і хитаючись подибало по кухні. Ми зраділи: тепер діло піде на поправку.
І не помилились. Уже на другий день воно жодного разу не прилягло, все за моєю дружиною бігало. Вона на кухню — і воно туди, вона в сіни — і воно за нею.
У неділю вирішили ми випустити його на двір. Цікаво нам, що воно буде робити. Випихаю я його із сіней, а воно упирається з усіх сил. Навіть головою крутить: не піду й край!
—    Боїться без мене,— сказала жінка й вийшла за поріг. Маля — за нею.
«Отакої!» — здивувався я.
Сіла дружина на ослінчик, поряд з нею козуленя зупинилося. Стоїть, розглядається довкола. Все для нього дивовижне: гиндик, кури, собака, що в кутку гавкає, порося у хлівці. Раптом козуленя чогось злякалось та й полізло до дружини на руки. Вона погладила його по шиї, а сама на вухо йому шепче:
—    Дурненьке, не бійся, захистимо. Та й жахатися нічого. Гиндик тільки на вигляд страшний, а нічого він тобі не заподіє. Собака?   Зараз  ти  для  нього  лісова  тваринка, але ми скажемо йому, що ти наш...
«Отакої!»—знов посміхнувся я й.гримнув на собаку:
—    Замовкни!
Пес підібгав хвоста, поліз у конуру.
Козуленя швидко освоїлося у дворі. Під вечір зчинило бійку з гиндиком, кілька разів наскакувало на собаку. Здавалось, воно розуміє: цей звір припнутий, і якщо близько не підходити, то він зовсім не страшний.
Потім ми стали помічати, що козуленя інколи робиться несамовитим. Оченята шаленіють, і воно люто кидається на всіх.
—    Отак часто,— скаржилася мені дружина.
—    А чому, не догадуєшся?
—    Ні.
—    А коли найбільше сердиться?
—    Як починаю годувати порося, курей... Зараз сам побачиш...
Винесла жінка помиї поросяті, вилила в коритце. Порося припало до пійла. Козуленя підскочило до хлівця, ратицею правої передньої ноги вдарило порося по писку. Бідний кабанчик верещав трохи не півгодини. Потім жінка дала шматок хліба собаці — воно й того хвицьнуло. І так спритно, що пес навіть не зрозумів, хто це його так підступно гепнув по боці. Дала курям проса — і їх порозганяло.
—    Що ж це таке? — здивувався я.
—    Якби я знала,— сумно відповіла дружина.
Думали-гадали і вирішили: козеня — лісова звірина, і вдача в неї — звірина. Щоб все тільки йому, а іншим щоб нічого. Одне слово, егоїст. Далі, мабуть, ще гірше буде..Підросте— не довго й до нещастя. Схарапудиться — мене самого або дружину так шарахне, що білому світу не будеш радий.
Хотів припнути, та де там... Ледве не задушилось.
—    Хай йому грець,— сказав жінці.— Потерпимо ще тиждень або два, поки навчиться траву щипати, а там... Он ворота, за ними діброва... Нехай собі йде. Приб'ється до якогось табунця і виживе...
Так, мабуть, ми й зробили, б, якби до мене не навідався лісник-сусіда. Сіли обідати. Я й поскаржився на свого дикого вихованця. Забавна, кажу, тварина. Ми до нього звикли, воно до нас, а тримати далі нема ніякої змоги. Прямо божевільне буває. Ні курей нагодувати, ні собаку, ні порося.
Мій гість замислився. Потім звернувся до моєї дружини.
—    Будь ласка, ходімте, погодуйте при мені.
—    Лютуватиме оцей дикун.
—    Нехай.
Жінка швиденько зібрала їжу для поросяти, відвалила скибку хліба собаці, пішла до дверей. Козуленя за нею. Налила поросяті, кинула шматок собаці. Козуленя осатаніло. Налетіло на порося, брикнуло собаку. Не вдовольнилося цим — накинулось на курей.
—    Тікайте в хату,— сказав гість.
Жінка в сіни. Козуленя мерщій навздогін.
—    А тепер, дорогий друже,— звернувся до мене гість,— спускай з цепу собаку, випускай порося. Не треба тримати й гиндиків закритими. Нехай на волі живуть.
—    Та що ти, Гавриле Калістратовичу! — заперечую я.
—    А нічого. Побачиш, що буде.
Побачу так побачу. Випустив порося, відв'язав собаку, відчинив курятник. Пес так зрадів, що концерт влаштував... Стрибає, перекидається, скиглить, за власним хвостом ганяється...
Мій гість тільки посміхався...
—    Степанівно! Тепер і ви йдіть сюди...
—    Та що ви? — знов здивувався я.
—    А нічого.
Жінка вийшла надвір, за нею вибіг і наш дикун. Вибіг ї зупинився як укопаний. Всю його увагу привернув собака. А той гаса по дворі. Козуленя до нього стало дибки, буцнуло повітря. Ні запеклості, ні злості, тільки одне бажання — погратися. І пес погодився. Повірив, що його запрошують гратися, не будуть наділяти стусанами. І ось вони вже ганяються по двору одне за одним. Собака гавкає, козуленя дибки стає, ріжками погрожує. Жартома. З півгодини забавляли нас. Може, й довше гралися б, та якраз гиндик з курятника вийшов. Розпустив крила, надувся, на весь двір загримав:
—    Гур-гур-гур-гур!
Козуленя повернуло голову, з хвилину дивилося на гинди-ка, потім кинулось до нього. У мене немов щось обірвалося в грудях. Біда, думаю, скалічить зараз птаха. Але ні! Підбігло, підвелось дибки, буцнуло повітря... І з гиндиком хотіло погратися. А гиндик на це почервонів і загримав:
—    Гур-гур-гур-гур!
Козеня немов здивувалось: витягло голову, боязко обнюхало пташиний хвіст, в захопленні подало голос:
—    Ме-ме!
Ми розреготались.   
Козуленя й до поросяти підходило, але гуляти не запрошувало, лиш обнюхало'і... відступило. Мабуть, не сподобався запах поросяти.
—    Слухай, друже,— звертаюсь до Гаврила Калістратови-ча.— Слово якесь знаєш, чи що? Помирилися ж...
—    Яке там слово! Твоє козеня так собі міркує: Степанівна, твоя дружина,— то його мати... Отже, нікому ніякої уваги, все тільки йому, синові... Розумієш?
—    Та не дурний же я...
—    Доведеться далі зробити так. Птицю, порося, собаку вранці тобі самому годувати.*А якщо жінка годуватиме, то щоб не бачив ваш дикун... Оце й уся ворожба.
Отак козеня, з легкої руки мого сусіда, залишилось у нас на кордоні. Щоправда, мені роботи прибавилось. Завжди я прокидався о шостій годині, а тепер треба було вставати на годину раніше.
Прожило у нас козуленя літо, осінь і зиму, а по весні ми виставили його за ворота.
—    Іди собі,— сказав я вихованцеві.— Здоровий, постоїш за себе...
Півроку минуло відтоді, а вихованець наш, буває, й навідається до нас. Красунь! Ріжки як шила, шкірка руденька, і вся у сонячних плямах...

КМІТЛИВА ЛАСУНКА
Про дику козу, або, як кажуть, козулю, у мене склалась найкраща думка. Хитра, чутлива і дуже гарна. Ніжки як виточені, голівка маленька, суха, очі — ясні та гострі. А позаду на крупі — біла серветка. Я не один раз був свідком, як коза мисливців обманювала, як рятувала і зберігала своє дитя від вовків.
А свійських її родичів — звичайних наших кіз — я не любив. Вони дурні й шкідливі. Залізе на город—все попсує. І картоплиння поскусує, і моркву повисмикує. А як не голодна, то видереться на покрівлю* хати й відтіля очі вилуплює та ще й усіх дратує.
—    Ме-е-е-е! М-е-е-е!
Проте одного разу трапилось таке, що я по-іншому став дивитися на свійських кіз.
Сидів я в кімнаті і писав. Що писав — не пам'ятаю. Навпроти вікна був сарай. Довгий-предовгий. Тут колгосп зерно зберігав. Дивлюсь, біля сарая коза стоїть, на дошки поглядає. Мабуть, вона носом почула, що там зерно: овес, просо, ячмінь.
Вигляд у кози був зосереджений, ніби вона міркувала: «Добре б туди залізти». Але на дверях висів замок, а крізь дошки зерна не дістати.
Коза обійшла кругом сарая, знов зупинилась на тому самому місці. Стояла довго, схиливши голову. Потім розігналась і — торох! — по дошках. Одна дощечка задрижала. Коза нагнула голову, почала щось язиком з землі підбирати.
—    Ото дурна істота,— подумав я,— пісок їсть.
Коза знов розігналася і торохнула рогами по дошці. Потім знов щось підібрала з землі.
—    Що вона там знаходить? — здивувався я і вийшов на вулицю.
І якраз вчасно. Коза саме втретє ударила рогами по дошці. Я побачив, як дошка прогнулася, крізь щілину висипалась жменя ячменю. Коза підібрала його.
Відтоді я інакше став думати про кіз. Шкідливі вони, пустотливі — це все так, але не такі вже й дурні. .

ЄНОТ
Скажу прямо: коли побачив їх уперше, не сподобались вони мені.
Аніякісінького тобі вигляду. Худі, скуйовджені, на коротких клишоногих лапах єноти більше скидалися на занедбаних дворових псів.
«А казали, цінний хутровий звір»,— подумав я і сказав уголос:
—    Ні вовни, ні м'яса. Одна морока з ними.
При цих словах звіровод, що підселяв єнотів у наш ліс, аж підскочив:
—    Що ви, що ви, дядьку. Це ж єнотовидна собака.
—    Та я ж і кажу, що собака. Такого добра у нас в кожному селі хоч греблю гати. По вулиці спокійно пройти не дадуть— гарчать із підворіття.
—    Та ні. Не в прямому розумінні собака. Це єнот, цінний хутровий звір. Ви не дивіться, що у них такий вигляд. Вони більше двадцяти днів були в дорозі. Подумайте тільки: де Уссурійський край,  а де — наш ліс. Без малого дванадцять тисяч кілометрів. Скрутно їм прийшлось. По дорозі п'ять єнотів загинули. Залишилось дев'яносто шість.
—    Бог з ними... Побачимо,— сказав я.
Звіровод звелів випустити єнотів.
Шофери кинулись до кліток, відчинили дверцята. Єноті з острахом поглядаючи на людей, підійшли до виходу й зупг нились. Задні напирали, а передні ніяк не могли зважитис переступити поріг. В насторожених очах звірів було недові р'я: дверки, мовляв, відчинені, але чи нема тут каверзи?
А навкруги привабливо шумів ліс, зеленіла соковита тра ва, сяяло блакитне небо. В верхів'ях дерев гуляв вітер, щебє тали пташки.
Нарешті один єнот зважився. По дошці, що була пристав лена до клітки, він зійшов униз, злякано озирнувся і шмигну у кущі. За ним, поспішаючи, вибігли решта. За півгодин в клітці не залишилось жодного звірка.
—    От і добре. Ще один хутровий звір буде у нас. Тепер залишилось завести вивірок, видр, асканійських оленів, а ще птахів — фазанів, — звіровод   мрійно    потер    руки. — Краса була б!
У словах звіровода було стільки щирої, глибокої радост що я мимоволі з пошаною глянув на нього.
—    Ну, товаришу карбівничий,— обернувся до мене він. — Нам поки що робити тут нічого. Ми поїдемо, а ви наглядайте як і де будуть розселятися єноти. Тижнів через два-три я навідаюсь сюди, і тоді ми вже вдвох обстежимо весь цей ліс. До побачення.
Звіровод потиснув мені руку, сів у кабіну. Машина рушила й зникла за першим поворотом.
Я пішов додому. Але не по дорозі, а напрямки, через ліс, сподіваючись ще побачити звірків. Іду п'ятнадцять хвилин, тридцять... Жодного!
—    Не може бути, щоб з дев'яноста шести штук не потрапив на очі хоча б один,— подумав я і біля самого дому знов повернув назад. Заглядав під кущі, у густі зарості молодняка — все дарма. Спускаюсь з пагорбка, обминаю звалене вітром дерево, зазираю під корчі. Раптом чую — позаду гілка тріснула. Швидко обертаюсь. Там, де я стояв хвилину тому, майнув темнуватий пухнастий хвіст. Єнот!
«Ну й шельма,— думаю.— Як сховався!.. Я ж поряд був і не побачив».
Незабаром почалось перше прополювання молодих посадок. З ранку до вечора я був біля полільниць. Поки жінки пололи, я обмірював ділянки, які вони обробили вчора. Було не до єнотів.
У червні встановилась жарка й суха погода. Наступав час сінокосу. Одного разу, повертаючись додому з далекої дільниці, я присів біля струмка відпочити.
Глядь — до води підходить єнот. Зараз він нічим не нагадував тих облізлих, замордованих звірят, яких я бачив навесні. Шерсть гладенька, густа, очі веселі, жваві, бакенбарди на щоках довгі і пишні. Прямо красунь! Видно, корму в лісі вдосталь. Та й до їжі він не примхливий. Жаби, слимаки, комахи — все для нього ласощі. Літом він бігає, нагулює жир, а зимою впадає в сплячку і лежить де-небудь у норі без руху до весни.   
Побачив я єнота, затаївся і став чекати: що ж він буде робити?
Звір довго обдивлявся навкруги, водив носом, нюхав траву — чи нема поблизу небезпеки. Потім повернув голову до лісу, видав тихий звук, що нагадував стримане гарчання, і відразу з кущів вибігли маленькі єнотики. П'ять штук. Всі кинулись до матері, почали хапати її за дійки. Єнотиха переступила через дітей і пішла до струмка.
Повернувшись до струмка хвостом, вона почала опускати його у воду. Спершу — тільки кінчик, потім поволі увесь. З хвилину вона стояла так, потім посунулась, залізла в струмок задніми лапами.
Присідаючи, вона все глибше й глибше занурювалась у воду. Ось уже половина тулуба сховалась під водою, спина, шия. І нарешті з води виднілися тільки вуха та кінчик чорного, як у собаки, носа.
Те ж саме повторили й діти. Поспішаючи, штовхаючись, вони намагалися скоріше зануритись у воду.
Я сидів нижче від єнотів по течії. До звірків було не більш як п'ятдесят кроків. Мені добре було видно, як на тому місці, де тільки що єнотики купались, з'явилась на воді невеличка темна пляма. Потік підхопив її, і вона повільно попливла вниз.
Єнотиха вискочила на берег, обтрусилась, покачалась по траві. Те ж саме зробили й маленькі єнотики.
Безформна пляма порівнялась зі мною. Я нагнувся, зачерпнув пригорщею воду і... з огидою виплеснув її геть. Пляма була безліччю звичайних собачих бліх.
Я все зрозумів: щоб вигнати паразитів, єнотиха занурила спершу кінчик хвоста — блохи перелізли на круп, єнотиха сіла глибше — вони далі. Так вона зігнала їх на голову. А там уже їм діватись нікуди. І блохи поплигали у воду. Цьому вона навчила й дітей.
Я чув, що так збуваються бліх лисиці. Як же єнотиха додумалась до цього?
Дома мене чекав звіровод. Я розповів йому про те, що бачив.
—    Невже п'ятеро діточок?
—    Що ж, я обманювати буду?
—    Це ж добре, дорогий мій. Це виходить, що єноти прижились. Розумієте? Тепер ми можемо завозити сюди козуль, асканійських оленів. Через якихось п'ять-шість років ви не впізнаєте свого лісу.
А як єноти навчились від лисиць зганяти бліх, звіровод так і не розказав мені.

ЛЕЛЕКИ
Наша хатина стояла на пригорі. Коли виходиш на ґаночок, все село як на долоні: будинки, вулиці, садки, пам'ятник героям Вітчизняної війни на майдані. І тільки саму хатинку трудно побачити: її з усіх боків заступають дерева. Праворуч від ґанку піднялись могутні каштани, ліворуч — вічнозелені ялини, біля воріт росли дві старі-престарі верби. У однієї давно вже висохла верхівка, і тут, на трьох сучках, сім'я лелек збудувала собі гніздо. Величезне, як млинове коло, з товстих гілок, воно, можливо, витримало б і дорослу людину.
Але не в цьому справа. Мені хочеться розповісти про один випадок із життя цих спокійних птахів, свідком, а скоріше — винуватцем якого я був.
Живуть лелеки у нас здавна, звикли до всього, і ніщо їх не лякало: ні гомінливі дитячі забави, ні їхні крики, ні регіт. Птахи спокійнісінько займалися своїми пташиними справами і тоді, коли під вербою припинали собаку — лютого Бурана.
Проте і в них, видно, були вороги. Лелеки зовсім не терпіли навіть далекого сусідства хижих птахів. Узнав я про те випадково.
Повертаючись якось із гаю, я приніс додому маленьке пташеня боривітра. Сиділо воно у мене глибоко в кишені і нічим не видавало себе. Чорногуз, що стояв на одній нозі в гнізді, раптом стрепенувся, стурбовано зирнув одним оком у небо, заглянув під вербу, огледів з усіх боків гніздо, але нічого підозрілого не знайшов. І все ж він не міг заспокоїтись. Він піднявся в повітря, зробив широке коло над хатою, знову сів. Тривога його наростала. Він задеренчав своїм дзьобом, немов провів пилкою по міцному смоляному сучку:
—    Д-р-р-р! Д-р-р-р!
—    Чорногузику,— сказав я.— Чи не це ти шукаєш? —І показав йому хвіст боривітра.
Лелека став страшний. Він весь напружився, витяг шию і, здавалось, ще хвилина — кинеться на мене. Я сховався в хату.
Залишити пташеня вдома я побоявся. Чого доброго, так і лихо може статися. Винесуть діти його на вулицю, налетить чорногуз і, замість того щоб одним ударом знищити Маленького хижака, дзьобане хлоп'я. Тайкома я випустив боривітра на волю, а сам подумав: хоч і розвинута у чорногузів ненависть до ворогів, мабуть, можна примусити їх вигодувати чуже пташеня. Материнське почуття повинне перемогти.
Одного разу вибрав я хвилину,— коли обидва чорногузи полетіли на болото,— і підмінив яйце: чорногузове забрав, а натомість поклав яйце болотного луня. Чорногузи не помітили заміни й продовжували старанно висиджувати пташенят.
Нарешті настав день, коли вилупились пташенята. У такий день чорногузи завжди поводяться тихо, мовчки віддаються батьківській радості. А цього разу вони були стурбовані. З подивом і переляком розглядали вони своїх дітей, які безпомічно ворушилися на дні широкого гнізда. Чорногузи то злітали і, кружляючи над гніздом, дивились на пташенят, то сідали на покрівлю, то знов на гніздо.
Так минула, може, година. Чорногузи, здавалось, заспокоїлись, знялись у повітря, зробили два кола над хатою і полетіли на болото, де звикли добувати їжу.
«Ну, от і визнали луненя за свою дитину. Полетіли шукати корму»,— подумав я.
Але минула година, друга — чорногузи не повертались. Я почав турбуватися: чи не покинули вони пташенят зовсім?
Раптом перед заходом сонця над хатою з'явилася ціла зграя лелек. Летіли вони ключем, важко змахуючи крилами, від чого в повітрі стояв сильний шум. Описуючи кола, чорногузи почали повільно знижуватись. Ось вони вже ледве не торкаються крилами верхівок ялин»
У їхньому русі, в довгому завзятому кружлянні було щось грізне й загадкове.
Несподівано один чорногуз трохи відстав, швидко шугонув до гнізда і, не складаючи крил, міцно вдарив дзьобом. Луненя жалібно писнуло. Чорногуз тим часом злетів угору. Тільки він приєднався до зграї, як над гніздом з'явився другий чорногуз і двічі осатаніло дзьобнув пташеня. Потім третій, четвертий... Після кожного удару луненя пищало все тихше й тихше, потім замовкло зовсім. Чи дзьобали чорногузи своє рідне дитинча — я не знаю. Чорногузик не давав голосу: ці птахи від природи німі.
Лелеки ще трохи покружляли, низкою потяглися на болото. Тільки одна стара самиця ще довго носилась, не наважуючись сісти. Але ось вона швидко, немов поспішаючи, присіла на край гнізда і сильним  рухом товстого дзьоба викинула під вербу закривавлені трупики луненяти й чорногузика. Потім і вона полетіла слідом за зграєю.
Вражений і спантеличений, я дивився на мертвих пташенят і думав. Велика сила материнської любові: скільки є прикладів, коли мати жертвувала своїм життям, аби врятувати дитину. Але, видно, буває почуття ненависті до ворога ще сильніше, раз мати віддала на смерть свою дитину, аби тільки не помилитися і не виростити чужака.
...Минули літо, осінь, зима. Настали дні південної весни. До нашої садиби знову прилетіла знайома пара чорногузів. Але я не тільки не став підміняти яйця, а навіть хвоста боривітра більше їм не показував.

ФІАЛКА
У мого сусіди Петра Себастяновича Антипенка була собака — величезна на зріст вівчарка. Кличку вона мала досить ніжну — Фіалка, але вдачею була злопам'ятна і лиха. Як уже я не намагався подружитися з нею — нічого не виходило. Хліб, цукор — все, що не дам, візьме, а погладити себе не дозволить.
Стану я руку простягати — вона підніме верхню губу,
вискалить зуби, погрозливо загарчить:   
—    Р-р-р...
—    Чого ти, Фіалко, сердишся? — дружелюбно казав я.— Хіба можна так? Ми ж сусіди з твоїм господарем. Двері у нас рядом, кухня спільна. Жити треба по-доброму, в дружбі й злагоді... А що вдарив тебе... У кого не буває помилок?
Але Фіалка сердито пряла вухами і відходила геть.
Сварка почалася між нами, коли Антипенки тільки приїхали сюди жити. Вийшов я на ґанок, а Фіалка раптово кинулась на мене. Я тримав у руці батіг і з несподіванки стьобнув її вздовж спини. З того часу й затаїла вона злість. Декілька разів Петро Себастянович намагався помирити нас. Фіалка трохи добрішала, але зовсім миритись не хотіла.
І от якось я почув, що у дворі гавкає Фіалка. Гавкає не сердито, а з якимось відчаєм. Я зацікавився: що б то могло означати?
—    Фіалка, Фіалка! — покликав я собаку.
Вівчарка вискочила з-за комори, спинилась. Увесь її вигляд свідчив, що вона розгублена й стривожена. То на мене подивиться, то назад оглянеться. А очі як не скажуть: ходімо ж, ходімо, там таке нещастя!
Фіалка підбігла до мене, здавлено гавкнула. 1 знов побігла за комору. Я за нею. Дивлюсь: бігає Фіалка кругом ями, яку викопали під погріб. Заглянув я туди — і все зрозумів. На дні лазило цуценя, її дитинча. Маленьке, темно-сіре, замурзане, воно тихо й невтішно скавучало, шукаючи, де б вилізти з цієї пастки. Але скрізь були прямовисні високі стіни.
—    Як же воно там опинилося? — спитав я Фіалку, немов вона могла мені відповісти.
Фіалка нетерпляче крутнула хвостом, схопила мене зубами за полу, потягла вбік. Я покорився. Вона підвела мене до драбини: мовляв, візьми драбину і витягни мого сина.
—    Ясно! — сказав я.—т Що ж, я витягну його, але з однією умовою: ти дозволиш мені погладити тебе.— І я простягнув до неї руку.
Фіалка здригнулась. Шерсть на загривку наїжачилась. Але я гладив собаку, і хоч вона дозволила пестити себе, я почував: примирення ще не відбулося. Мою руку вона терпить тільки з необхідності. Всім своїм виглядом вона доводила, заради сина — все знесу. Але що ти стьобнув мене батогом, не можу забути.
Робити нічого. Я спустив у ятму драбину, взяв цуценя на руки, поліз назад. І тут сталося диво. Як тільки Фіалка побачила на руках у мене своє дитинча, верхня губа у неї піднялась, показалися два ряди білих зубів. Але вона не гарчала. Фіалка цією посмішкою виявляла свою радість. Очі їй світилися. Вона лизнула мене у ніс, щоку, потім одбігла, почала стрибати.
Відтоді ми з нею стали дружити. Фіалка не тільки дозволяла гладити себе, вона охоче клала голову мені на коліна й навіть дозволяла гратися з цуценятком.

ОЛЕНЬ
Це було перед самим заходом сонця, в ту мить, коли всі птахи особливо завзято носяться по лісі і шукають їжу. Кожен прагне спіймати що-небудь велике, гарне, щоб і діток було чим нагодувати, та й самій хоч трошки підкріпитися.
Погода стояла сприятлива: не холодно і не жарко. Різних комашок у повітрі було безліч. На узліссі чорними блискавками шугали ластівки, в лісі, поміж гілок, пурхали мухоловки, зяблики, синиці, а над високими осокорами за мошвою ганялись статечні жулани-сорокопуди.   
Я повертався з Дністра додому. В одній руці були вудки у другій — кукан.
Поміж лісом й селом росло жито. Щоб дістатися додому, мені треба було перейти це поле. В тому місці, де стежка ховалась у житі, я зупинився: до моїх вух долетів збуджено-войовничий щебет горобців.
Такий щебет, я думаю, чула кожна людина, незалежно від того, де вона живе — чи в місті, чи в селі, якщо тільки їй доводилось бачити бійку горобців. Зіб'ються у клубок — і давай перекидатися і колошматити один одного. А ґвалт! Хоч вуха затикай.
Оце такий щебет я й почув. Долинав він із жита. Я витягав шию, ставав навшпиньки, але все дарма. Жито було високе, густе, і я нічого не міг побачити. Довелося пройти кілька кроків уперед. І тут, прямо на стежці, я побачив цілий табун польових горобців. Вони стрибали, махали крильцями, чіплялись на стебла жита і кричали як божевільні.
«Бійка,— подумав я.— Ось я вас!..»
Я хотів підійти ближче, щоб хоч одного розбишаку спіймати. Адже польові горобці як почнуть битися, нічого не бачать і нічого не чують. Це ж не в селі. Там бийся, а сам оглядайся, як не хочеш попастися кішці низ сніданок. Я ще раз подивився на збудоражених птахів: ніякої бійки між ними не було. Це вони так дружно наступали на щось чорне, живе. Я підійшов ближче. Цим «щось» був лісовий жук-олень, або, як ще звуть його,— рогач. Справді, це була рідкісна комаха. Мені ще жодного разу не доводилося бачити такої. Якщо взяти його в руки, той жук, мабуть, був би довший за долоню. Щелепи, які дехто вважає за роги, теж були великі, трохи загнуті всередину, з трьома паростками на кінцях, Увесь він був ніби відполірований, блищав, як штучний виріб з темно-рудого халцедону, а роги — з красного дерева.
Рогач сидів у войовничій позі, високо піднявши голову, щоб бачити своїх ворогів: очі у нього сховані під головним панциром знизу. Коли який-небудь горобець, переборовши страх, підкрадався до жука ззаду і дзьобав у спину, рогач обертався і кидався на кривдника. Горобці з переляканим щебетом розліталися. В цей момент жук діставав новий удар — або ззаду, або збоку. Рогач кидався у другий бік. Отак і йшла ця боротьба.
«Хоча жук здоровий і сміливо нападає на горобців, але рано чи пізно вони доконають його»,— подумав я.
Одного я не розумів: чого вони бояться жука? Що він може їм заподіяти?
Ось до рогача підкралось два горобці: один ззаду, другий — збоку, і разом дзьобанули його. Жук плигонув уперед. Один молоденький горобчик заґавився — і його лапка опинилась у щелепах рогача. Горобець замахав крильцями, намагаючись вирватися, але дарма! Жук учепився лапами за траву і міцно тримав горобця. А лапи у жука-оленя особливі, з крючками на кінцях: відірвати його від землі нелегко.
Так ось чому горобці нападали на жука-оленя з острахом і цілою зграєю! Виходить, бійка з жуком зовсім не така безпечна.
Увесь табунець збився у клубок, з криком та одчайдушним писком кинувся визволяти свого товариша. Щебет стояв неймовірний. Якби його перевести на нашу мову, то він означав би: «Братці! Лихо! Одного нашого товариша рогач схопив! Давайте гуртом навалимось і визволимо!»
І горобці навалились. Якусь мить жука-оленя не стало видно. Я думав, що це кінець. Не дуже-то й трудно влучити дзьобом поміж головою і грудьми і розділити жука на дві частини. А там — кому що дістанеться. Але ні! Вся зграя злетіла, потім сіла, оточила рогача і знов почала наступати. Жук-олень стояв у войовничій позі, високо піднявши голову, готовий схопити своїми щелепами будь-якого роззяву.
Але боротьба була нерівною. Надто вже багато ворогів напало на жука. Кінець був неминучий.
Щоб не допустити розправи, я прогнав горобців, узяв жука в руку. Він зараз же вчепився мені у палець.
—    Ну, ну,— сказав я.— Не кусайся... В іншому місці випущу. Живи! Що там не кажи, а комаха ти смілива.

І ТАКЕ БУВАЄ
На одному узліссі стояв рублений дім-п'ятистінок. Жив тут карбівничий Тихон Іванович Торпан, стара людина, яка давно збиралась на пенсію. Ліс кругом будинку теж був старий. Дуби такі товсті, що три чоловіки, взявшись за руки, не змогли б обійняти їх. Казали, що ліс цей заповідний. Кожному дереву більше трьохсот років. З'явились вони в той далекий час, коли навіть дідів наших батьків ще на світі не було.
Одного разу я відпочивав тут. Приїхав до Тихона Івановича, влаштувався в коморі. Постеля моя була з духовитого свіжого сіна. Спиш і чуєш пахощі шавлію, медунки, ведмежого вуха. А ще пахло гіркуватим молочком осоту та полину.
Прокинешся вранці — все пронизане золотими пасмами сонячних променів. Трава, кущі, вода тихого ставка, який весь заріс жовтим лататтям, ламуча крушина на березі відсвічують тонким рожевим кольором.
Вставав я рано. Брав вудки, крокував до ставка, сідав під плакучою вербою і ловив карасиків. Юшка з цієї риби синя, на смак — теж похвалитись нічим, але я ловив кожен день.
Якщо карасі переставали клювати, я відносив кошель з рибою хазяйці, а сам брів у ліс. Збирав суниці, малину, костяницю. У мене й кошик такий був— на три засічки. Завжди слідкував, щоб не помилитися, та коли повертався додому, хазяйка сплескувала в долоні:
—    Навіщо вам така посудина? Все одно перебирати треба.
Скрізь мішанина.
Я тільки знизував плечима: сам не знаю, як воно виходить, Була неділя. Я трохи посидів з вудкою на березі, а потім пішов по лісі. Просто так. Іду, прислухаюсь. Свистить іволга, стрекоче сорока, тенькають синиці, несміливо подає голос дрізд. Сів під дубом, розгорнув книжку. Та як ти будеш читати, коли все у лісі — живе й мертве — таємничо шепочеться,, весело перемовляється, пісні співає! Самітний коник — і той завів свою катеринку. Навіть старі дуби шепочуться про щось давнє, забуте й перезабуте.
—    Тук-тук! Тук-тук! — почулося недалечко.
Я завмер. Звук цей я впізнав би серед тисячі інших. Так робить їжак, коли сердиться або чує небезпеку. Повертаю голову туди-сюди. З-за пенька виглянув чорний писочок колючого звірка. Очі маленькі. В них цікавість і турбота.
—    А ти мені й потрібний! — сказав я і побіг до пенька, їжак згорнувся в клубок. Я перевернув свою знахідку на спину. Черево руденьке. Значить, звірок старий. Молоді їжаки згортаються в тугу кулю, черева не побачиш, а старі цього зробити не можуть. Через те вони і стають здобиччю лисиць. Лисиця — тварина на рідкість винахідлива. Знайде в лісі колючу кулю і котить її до річки або ставка. Скине у воду, їжак розгорнеться — кому хочеться втопитись?! — лисиця не ґавить, хапає їжака за живіт. Через те, мабуть, старі їжаки рідко оселяються біля великої води.
Я нагнувся, почухав їжакові черево. їжак трохи розгорнувся. На мене зиркнули маленькі, гострі поросячі оченята. Тільки на одну мить. Але я встиг побачити їхній колір. Очі в їжака були карі. А ще я побачив відтягнуту дієчку.
—    Діток годуєш! — подумав я вголос без усякого захоплення. У якої людини стане духу забрати в дітей матір?! Малята ж загинуть.
Погладив я їжачку по гострих голках, зітхнув. Їжачка двічі сердито підкинулась, боляче вколола мені долоню. Я не образився. Так воно заведено в лісі, серед тварин. Кожне захищається самою грізною і сильною зброєю, яку подарувала йому природа.
Постояв, постояв я біля їжачки, а потім пішов додому. Настав час сніданку. Після сніданку я подумав:
«Ти смажених у сметані карасів поїв, а їжаки? Вони здобувають їжу вночі. Якщо їжачка вийшла на полювання вдень, значить, вона голодна, і її діти теж».
Вийшов надвір, знайшов старий черепок, налив у нього молока, сунув у кишеню шматок хліба, і — в ліс, до того пенька, де залишив їжачку. Зупинився, голосно сказав:
—    Ось тобі їжа... хліб, молоко. З'їси це — принесу ще! — Хоч біля пенька їжачки вже не було, але я знав, що далеко вона не забігла, сховалась десь в кущах. І, звичайно, мене не тільки почує, а й зрозуміє: звертається до неї не ворог, а добра людина, що лиха їй не заподіє. Щодо цього у звірів чуття безпомилкове.
Вранці, коли сонце тільки почало сходити, я був біля пенька. Ні молока, ні хліба. Черепок вилизаний начисто. А кругом — сліди лапок. І величеньких, і зовсім крихітних.
Увечері я ще попрохав у хазяйки молока та хліба, знов відніс їжакам. Все це багатство поклав не біля пенька, а метрів на десять ближче до будинку. І на цей раз їжачина сім'я прийняла подачку. Я був радий. Якщо кожен день підманювати їжачку з їжаченятами на таку відстань, то через тиждень або півтора їжаки будуть вечерять біля мого тимчасового житла. Тоді можна буде стежити за лісовою сімейкою без зайвих турбот і докучання звіркам.
Я носив їжу кожен день і підманив виводок до самої комори. У коморі було віконце. Воно виходило в ліс. Я приладнав де? нього лампу, засвітив. Жовтий снопик вогню падав прямо на черепок. Стою біля вікна, дивлюсь — все добре мені видно. Стеж, помічай, записуй. У консервній коробці залишились десятків зо два дощових черв'яків. Я й їх виніс: нехай стара попоїсть. Для їжака дощовий черв'як — великі ласощі.
Стояв я біля віконця довго. Мабуть, з годину. А гостей все нема. Хоч плач. Невже побояться? Шкода. Так все хитро придумав, і на тобі: все дарма.
—    Тук-тук! Тук-тук! — почулось знайоме бурмотіння.
Я притулився до шибки. Навіть дихати перестав. Хоч би не сполохнути! їжак — тварина дуже чутка.
Першою показалась їжачка. Постояла, понюхала повітря, викотилась на галявинку. За нею висипали малята. Метушаться, тикаються писками у черепок, жують хліб. Точніше— намагаються жувати. їжачка перш за все перекинула коробку з черв'яками, розгребла землю, знайшла черв'яка. їла неквапливо, з належною статечністю.
Я забув про все. Дивився на чудну метушню, і мені здавалося, що я проник у велику лісову таємницю. Молоко випите, хліб з'їдено, черв'яки теж,— по-моєму, жоден не втік. їжачка і малята всю траву кругом дуба обнишпорили своїми носами.
З цього дня, точніше — з цієї ночі сім'я їжаків стала у мене гостювати. Я щедро частував їх усім, що мав про запас, що міг дістати в невеличкому ларку на хуторі, який притулявся до лісу за два кілометри від нашого будинку. Купував печиво, пряники, бублики, все це кришив, присмачував молоком і виносив у п'яти черепках тваринкам. Щоб у кожної була своя тарілка. їжаченята чи не зрозуміли цього, чи погано були виховані, але вони гуртом очищали один черепок, другий, потім решту. Можливо, їм здавалось, що так, у штовханині, коли кожну крихту треба виборювати, їжа смачніша?
Два тижні я стежив за їжаками. На моїх очах звірки змінили колір свого одягу. Спочатку шерстка потемніла, потім з'явились перші голочки, тоненькі, немов зроблені з дроту. І вушка немов подовшали.
Перед тим як покинути будинок і своїх господарів — Ти-хона Івановича та його дружину,— я виніс їжакам особливо щедре частування. Черв'яків, коників,— щоб їх наловити, довелось облазити на колінах весь берег ставка,— метеликів, за якими я оббігав добрий десяток галявин. Ну і, звичайно, хліб, печиво, молоко. Біля віконця я сидів до самого ранку, а як почало сходити сонце, пішов прощатися. Подякував старим за хліб-сіль, за привітність та увагу, запросив до себе в гості.
—    А їжачку із їжаченятами не кидайте, не давайте на поталу,— сказав я.— Цікаві звіренята. Як знайдеться час, погодуйте. Хоч би раз за дві доби.
—    Та хто їх кине? — посміхнувся Тихон Іванович.— їжачка не чужа. П'ять років живе з нами. В ліс тікає тільки по весні... Коли чекає малят.
—    У мене очі на лоба полізли,
—    Як «пять років»? Що значить — «не чужа»?
—    А так... Привикла до нас. Я її зовсім маленькою приніс додому. Мишей ловила замість кота. Зимувала завжди в коморі, в рукаві старого кожуха. А от діток — жодного разу не довірила.
—    Чому ж ви не сказали? А я старався...
—    Ото й добре, що старались,— сказала хазяйка.— Вам було цікаво, а нам, глядячи на вас, теж весело.
Я глянув на хазяйку кордону, на Тихона Івановича і засміявся, знизав плечима. Справді, нічого поганого не було в тому, що я підманював до будинку їжаченят не дикої лісової їжачки, а прирученої. І таке буває.

МЕТЕ ХУРДЕЛИЦЯ
Це було восени.
Раз виходжу на подвір'я. Дивлюся, ніби нічого не сталося в природі, але птахів не видно — поховались у гущавині; лізуть під стріху горобці. Навіть стара свиня і та захвилювалась: все тягає й тягає віхті соломи до себе в хлів.
«На непогоду»,— подумав я.
Справді, незабаром небо вкрилося темними хмарами. Важкі, чорні, вони низько пливли понад землею, розсіваючи дрібний холодний дощ. До вечора розгулялось таке, що й ворогові не побажаєш бути застигнутим у дорозі. Повалив густий лапатий сніг. Потім піднявся вітер,— різкий, поривчастий; він розлютовано жбурляв грудки снігу в вікна, дико скиглив у димарі. За стіною важко гудів ліс. Зрідка глухо дрижала земля: це падали в гаю вивернуті з корінням столітні дуби.
Жінки дома не було: вона поїхала в село до дочки погостювати на два-три дні. Я зігрів чаю, повечеряв. Не знаю, як хто, а я люблю в таку непогоду сидіти в хаті й слухати, як біснується буран; дивитись, як сльозують вікна від сніжинок...
І раптом хтось як дряпне мене за коліна. Я так і підскочив. Лампа перекинулась і потухла.
—    Мяу, мяу...—і почувся котячий плач.
Відкіля, думаю, взятись йому? Що, думаю, за мана?
Чиркнув сірничком, хотів скло зняти — та де там! Тільки пальці попік.
І от сиджу потемки, прислухаюсь, що далі буде. Тихо. Тільки біля дверей пара зелених вогників блищить. І то сильніше спалахують, то трішки потьмяніють.
Пройшло хвилин п'ять. Засвітив я лампу — і очам не повірив: в кімнаті була кішка. Рябенька, маленька, худенька, вся мокра й без хвоста.
По цих прикметах я признав стару знайому: літом часто зустрічав її в лісі. Заніс кішку туди один чоловік. Була дуже шкідлива: де б що не сховав — все знайде й поїсть. Хазяїн вирішив відучити її від цієї звички. Нашкодила одного разу — він і відчикрижив їй півхвоста. Не помогло. Тоді він у мішок її та в ліс. За літо здичавіла. Тільки забачить людину — зараз ховається.
—    Що, любонько, — питаю, — холод до тепла погнав? І чоловік не страшний? Що ж, влаштовуйся. Не пропадати ж тобі.
Насипав я в миску борщу, поставив на долівку. Кішка навіть не доторкнулась, все в двері дряпається. А поглядом як не скаже: пусти скоріше, не до борщу мені.
Робити нічого. Відчинив одні двері, потім другі. Кішка шмигнула в холодну буранну ніч. Куди? Для чого?
Не можу в розум взяти, як вона і в кімнату попала. Шибки у вікнах цілі, двері ні на хвилинку не відчиняв.
Прикрутив лампу, сиджу й чекаю. Повинна ще прийти. Чую — забряжчала заслонка в печі. Я туди: на припічку кішка. В зубах мокре маленьке кошеня.
—    Ось яку ти дорогу знайшла, голубонько. Через димар!
Кішка сплигнула на долівку, пішла під ліжко. Виявилось, що там на лахмітті вже лежало одне кошеня.
Відтоді й живе безхвоста у мене. По правді скажу,— не шкодить. І коли кажуть: «Звірина боїться людини»,— не вірте. Боїться, але як скрутно стає, зараз до неї біжить.
Отака справа.

АРТИСТ
Я думав, що знаю всі повадки оленя. Живе стадно, харчується не тільки ягелем, але й звичайною травою. Бува, обгризає тоненькі осики. Особливо йому смакує хвощ. Але щоб він ласував ягодами горобини — про таке я навіть не здогадувався.
Бродити по тайзі для мене найбільша втіха. Не було, ма-' буть, такого тижня, щоб я просидів удома. Чи дощ накрапає, чи світить пекуче сонце—іду. Тайга красива. Завжди, при всякій погоді. У погожий день* вона духмяніє тисячами запахів, кожне дерево стоїть як свічка, злегка погойдуючи гілками, й через те по лісі розноситься тихий шепіт. Якщо дощ — тайга наїжачена, набурмосена, листя й шпильки тягнуться вгору, до неба. Здається, вони просять пити. І такий же тихий шепіт, але замислений, з ноткою журливості. Сядеш під ялиною, дивишся, і все здається сумирним і таємничим: і трави, і кущі, і ти сам. На галявинах — кола сивої павутини, схожі на обичайкові сита. На них срібні намистини крапель, в яких відбиваються і небо, й дерева. Торкнеш стовбурець, павутина здригнеться, краплі зразу розсипаються. Бува, що краплі не провалюються, а довго, немов перелякані, бігають по сивому ситечку.
Посидиш, послухаєш тайгу, ідеш далі. І скрізь — відкриття. То червоним оком гляне на тебе брусниця, то моргне димчасто-синьою зіницею шикша. Пролетить клюдерев, сяде на соснину, обстука з усіх боків, зникне. Бурундук висунеться з-за колоди, допитливо зиркне на тебе — і геть. І знов те саме шепотіння. І дощ — тихий, дрібний, і високі, принишклі модрини та кедри.
Вийшов на схил розпадку. Дощ перестав. Виглянуло сонце. Сиджу на кам'яній брилі, дивлюсь на протилежний схил. А там — олень! Я завмер. Зустріти оленя в лісі — не таке вже й диво. Але я завмер не тому, що боявся сполохнути його, ні. До нього було добрих двісті метрів. Мене здивувала поза звіра. Він стояв на задніх ногах і танцював. Не посміхайтесь. Справді танцював.
Розумієте, тайга, глушина і раптом — цирковий рогатий артист.
Було від чого розгубитися.
Обережно дістав я бінокля, підніс до очей. Передньою правою ногою олень упирався в стовбурець горобини, лівою, як рукою, пригинав гілки донизу, виробляючи карколомні викрутаси.
Я не зразу втямив, що примусило тварину так поводитись.
Придивився — зрозумів Виявилось, що олень об'їдав грона горобини. Нахилить гілку, ухопить китичку ягід, а потім, заплющивши очі, старанно розжовує. Чи то від задоволення, а може, через те, що ягоди були кислі,— не знаю, але пика в оленя була така кумедна, що я ледве не розсміявся.
Обібравши одну горобину, олень рушив до другої, знову став дибки.
Дістає він гілки, а сам танцює, заплющивши очі, кривиться.
Мені дуже подобається входити в село, коли я обвішаний качками, куріпками чи іншими трофеями. Але тут я не зважився піднести до плеча свого вінчестера. Рогатого артиста не кожен день зустрінеш. Раз у житті трапляється.
Я склав долоні рупором, подав голос:
—    Го-го-го-о-о!
Олень опустився на передні ноги, озирнувся — і тільки я його й бачив.
Я встав з каменюки і, задоволений, пішов додому. Настрій у мене був чудовий.

НЕПРИЄМНИЙ ВИПАДОК
Політуха — цікавий лісовий звірок. Живе, як і вивірка, на деревах. Шубка — сірувато-біляста. Поміж задніх і передніх лап — перетинки. Забажається їй перебратися з одного дерева на друге, підніметься на вершину — і плигає. Спирається перетинками на повітря і летить далеко-далеко. Бува, що кроків за тридцять. Через це сірувато-білястого гризуна і звуть політухою.
Через цю політуху у мене одного разу велика неприємність вийшла.
Вранці, годин у п'ять, мене розбудив телефон. Ліг я пізно, і вставати не хотілось.
«Нехай собі торохтить»,— подумав я і натягнув на голову подушку.
Але телефон не давав заснути. Він деренчав і деренчав. Прийшлось устати.
—    Слухаю! — кажу.
Чую, в трубці гуде бас директора ліспромгоспу. Сказав мені всього тільки два слова: «Кузін їде!» — а сон як рукою зняло. Справа в тім, що Кузін — управляючий нашого лісного комбінату — людина крутої й суворої вдачі. Приїде, бувало, і за найменшу помилку такий рознос зробить — сім раз упрієш. Він це називав «стружку знімати».
Почав я обмірковувати, що зроблено і чого ще не зроблено для зимових лісорозробок.   Виходило  не дуже втішно. Топорищ заготовили сімсот, а треба було тисячу, пилок нагострили тільки половину. Може й нагоріти. А от з житлом — все в ажурі. Для сезонних робітників на південній базі ми збудували п'ять чудових гуртожитків. Я прикинув: за одне полає, за друге похвалить, от і буде нічия.
Приїхав Кузін через два дні. Високий на зріст, у великих чоботах, з обвітреним лицем, він як зайшов у контору, зараз же звелів:
—    Ану показуй, як ти тут керуєш, товаришу начальник...
—    Будь ласка, Іване Михайловичу. Почнемо огляд з головного?
—    А що в тебе головне?
—    Житло.
—    Що ж, давай житло.
—    Кінь запряжений. Можна їхати хоч зараз.
—    Це далеко?
—    Кілометри чотири.
—    Тоді пішки підемо. Люблю по лісі пройтись.
Дорога на південну базу «була тільки що прорубана. Пеньки ще не встигли викорчувати, не звезли в один штабель і колоди. Щохвилини доводилось обходити купи гілля і деревини. Іван Михайлович на все поглядав косо, але нічого не казав.
На півдорозі ми побачили політуху. Вона знялася з верхівки великої модрини, намагаючись перелетіти на ялину. Політ вона не розрахувала і впала на землю. Іван Михайлович кинувся до звірка. Я за ним.
Кузін років на п'ятнадцять був старіший за мене. Поки звірок возився в ялинцевому кущі, я встиг підбігти до нього і плиском упав на кущ, щоб спіймати політуху. Але гризун не дався, дременув на молоденьку соснину. Іван Михайлович трусонув дерево. Політуха не втрималась, знов упала на землю. Я хотів схопити її, але промахнувся. Політуха полізла на старе і високе дерево, його не струснеш.
—    Який ви... У руках була, і випустили,— сказав Іван Михайлович.
—    Буває. Помилка вийшла,— розвів я руками. Політуха сиділа на гілляці і з цікавістю поглядала на нас. Іван Михайлович узяв палицю.
Спробую влучити...
Кинув він добре — поцілив у сучок. Сучок затремтів, як пружина, і політуха полетіла вниз. Іван Михайлович підставив шапку. Та де там — звірок знов не дався.
Не встигли ми й оком моргнути, як політуха була уже на сосні. І не на нижньому сучку, а на саму вершину залізла.
—    Давайте палки шпурляти. Може, зіб'ємо.
Кидали ми з перемінним успіхом. То попадали у вершину, на якій сиділа політуха, то наші «снаряди» летіли вбік.
Я знайшов важкий сучок з карлючкою. Прицілився і кинув. Сучок долетів до половини дерева, ударився об стовбур і полетів униз. Падав сучок прямо на Кузіна. Але той, захоплений незвичайним полюванням, нічого, окрім політухи, не бачив. Я крикнув:
—    Бережіться!..
Та було пізно. Сучок упав на голову управляючому. Іван Михайлович похитнувся, підкотив очі під лоба і важко сів. З хвилину він широко роззявляв рота, хватаючи повітря, потім закрутив головою, сердито зиркнув на мене. Я розгубився,— не знав, що казать.
Кузін встав, надів шапку.
—    Ведіть! — сухо сказав він.
Я вже казав, що гуртожитки у нас були добрі. Світлі, просторі, вигідні. Але Кузіну вони не сподобались. Він сказав, що підлога погано підігнана, вікна не так прорубані, печі неоковирні.
—    Це чортзна-що,— казав він.— Не житло, а хлів для худоби.
Після такої оцінки найкращої нашої роботи, роботи, якою ми пишалися, що міг сказати управляючий про пилки й топорища? Це ж була погибель.
«І відкіля тільки вона взялась, ота політуха?» — невесело думав я.
Повертались ми на центральну базу мовчки. Іван Михайлович ішов попереду, я на крок ззаду. Інколи Кузін зупинявся, знімав шапку, бережно мацав багрову і м'яку, як подушечка, ґулю на лисині.
Через те що у Кузіна заболіла голова, він не захотів оглядати топорища й пилки, не пішов навіть на лісорозробки.
Від'їжджаючи, він підізвав мене до себе, спитав:
—    Що за звірок?
—    Політуха...
—    Запам'ятаю. Сірувато-біляста, з перетинками. Скажіть, ви все начальство так зустрічаєте?
—    Простіть. Ненароком.
Іван Михайлович зрушив коня. Скоро його дрожки пропали в тайзі.
На ділянці я пропрацював ще два роки.. За цей час Кузін не приїхав до мене ні разу. Зустрічаючись, він вітався сухо, тільки головою кивав. А все через політуху...

КАЗАРАГИ
Дубулти — маленьке курортне містечко. Легкої архітектури будинки, що стоять на вузенькій смузі землі поміж затокою і річкою Ліелупе, ховаються серед сторічних сосен і білостовбурних беріз, пишних кущів жасмину, смородини та вічнозеленої туї. Як підніметься скупе сонце Прибалтики у зеніт — хвилі пахощів пливуть. Пахне сосновою смолою, морем і ще чимсь духмяним, що нагадує пахощі свіжоскошеного сіна і переспілих суниць.
Відпочивати тут дуже добре. Але людина довго без роботи не може бути. Так сталося і зо мною. Ходив по узгір'ю, загорав, а на серці щось шкребло, і я вирішив половити рибу.
Задумано — зроблено. Вийшов я на берег Ліелупе, в кущах вирізав вудлище, прив'язав до нього волосінь з крючком — і до води. За великим круглим каменем сидів хлопчик дванадцяти або тринадцяти років з вогненно-рудим волоссям і зосереджено дивився на поплавець, який гойдався на хвилях.
—    Клює? — спитав я.
—    Хіба казараги дадуть? — відповів хлопець і безнадійно махнув рукою.
У цю мить поплавець здригнувся, хлопець підсік. Маленька рибка затріпотіла у нього в руках. Обережно відчепивши рибку, він викинув її у воду. Через хвилину хлопець знов витяг рибку і теж кинув в річку.
«Що за дивак?» — подумав я, розмотав волосінь, наштрикнув черв'яка, закинув гачок у річку. Не встиг я всістися — поплавець зник під водою. Я смикнув вудлище до себе. На гачку билась рибка. Невеличка, сантиметрів п'ять-шість у довжину. Красноперкою звуть. Посадив я її на кукан, знов закинув гачок. Знов красноперка попалась. Хлопець покосився на мене, але не сказав нічого. Мовчав і я, поглядаючи, як молодий рибак витягав одну рибу за другою і сердито кидав їх назад у Лієлупе.   
«Справді дивак якийсь»,— подумав я.
Мій поплавець колихнувся. Я смиконув вудлище і на льоту схопив рибку. Схопив і ойкнув від болю. Гострі голки впились мені в долоню. Мій сусід весело розсміявся. І справді — не розсміятися було трудно.
—    Тепер і вам казараги не дадуть рибалити,— сказав хлопець.
—    Що це таке — казараги?
—    А така рибка, яку ви зараз спіймали.
Подивився я на свій здобуток і здивувався. На вигляд — ніби й рибка, а так—рогатий чортик. Один костяний ріг униз стирчить, другий — угору росте, два — по боках.
Казараги справді зіпсували рибалку. Тільки закинеш вудочку — поплавець тоне. Витягнеш — казарага на крючку теліпається. Я теж, як і мій сусіда, почав викидати їх назад у воду. Вираз обличчя у мене був такий само, як у мого сусіди, зосереджено-впертий і сердитий, казарага ж неїстівна.
До річки підійшли двоє молодих — парубок і дівчина. Постояли, пішли далі.
—    Чого вони рибу назад кидають? — спитала дівчина свого супутника.
—    Ненормальні якісь рибалки.
Мене це остаточно роздратувало. Я змотав волосінь і хотів іти додому, але хлопець зупинив мене.
—    Дядьку! Давайте провчимо їх!.. Щоб не заважали людям рибу ловити...
—    Кого провчимо? Оцю парочку?
—    Та ні... Казараг!
—    А... провчити їх нічого не маю проти, але як? Між іншим, як тебе звуть?
—    Теніс,— відповів він і передав мені свою вудочку.— Ловіть поки казараг і в відро кидайте. А я за трісками збігаю.
Спіймати казарагу легко. Поки Теніс бігав, я насмикав десятків зо два рибинок.
Повернувся назад Теніс, кинув тріски на, землю.
—    Ось ми їх зараз,— рішуче струснув він рудим волоссям:— А то нічого не зробиш з ними. І ні щука їх не бере через ті колючки, ні окунь...
Теніс спіймав у відрі казаригу, взяв тріску і ловко наштрикнув її на верхній ріжок. Потім пустив рибину у воду. Малесенька, легесенька, казарага не могла пірнути: не давала тріска. Плавати тріска не заважала. І казарага попливла. Тріска вказувала куди. Ось рибка випливла на середину річки, повернула назад. Теніс другій казаразі прилаштував тріску і теж пустив у воду. Вона понеслася першій назустріч. Тріски  стукнулися   і   розійшлися...
Хлопець працював швидко. Через кілька хвилин у відрі не було жодної казараги. А в Лієлупе, немов живі, снували тріски. Вони то проти течії пливли, то котилися вниз, то пересікали річку упоперек. Тріски стукались, лізли одна на другу, знов розпливалися. І в цьому було щось потішне. На березі стояли курортники, дивилися на тріски і реготали. Було весело і нам з Тенісом.
На другий день вранці я знов вийшов на Лієлупе ловити красноперок. На воді кружляло біля десятка трісок. Тільки тепер вони рухались мляво, конвульсивно. Тріски то завмирали на місці, то подавалися поштовхами вперед, знов завмирали. Мені стало жаль казараг. Ми ж прирекли їх на голодну смерть!
Коли сонце піднялось вище лісу, прийшов на берег і Теніс. Він привітався, похмуро глянув на річку. Ми довго мовчки ловили рибу. Казараги не давали. Але я не сердився. Цікаво було: що попаде зараз? Рогатий чортик чи красноперка?
Підійшов час сніданку, мені треба було йти. Я встав.
—    Дядьку! — окликнув мене Теніс.— Я в піонерський табір їду: на Кіж-озеро. Ви більш не карайте казаражок. Добре?
—    Чому?
—    Шкода. Нехай живуть. Вони ж не винні, що неїстівні.
Я потиснув хлопцю руку. І, звичайно, я більше не карав рибок. Як попадалась яка на гачок, то обережно знімав і кидав назад у воду.

ЧАЙКИ
Два тижні стояла дуже погана погода — майже кожного дня ішов дощ. Плакали вікна, плакали сосни в парку, на пухнатих лапах ялин, як живе сргбло, висіли краплі води. Дихне з моря вітер, стрепенуться гілки дерев — і на землю летить каскад бризок.
В таку погоду не погуляєш. Більше доводилося сидіти в кімнаті.
Затока була сіра, непривітна, день і ніч з гомоном і гуркотом кидала хвилі на берег.
Нарешті встановилася ясна і тепла погода. Всі висипали на берег. Хто прогулювався, хто купався, хто годував хлібом чайок.
Годівля чайок — захоплююче заняття. Станеш на березі і починаєш підкидати хліб. Через хвилину над тобою махають крилами десятки чорно-білих птахів, хватають на льоту подачки. Деякі чайки до того наловчилися, що, побачивши, як летить крихта хліба, не відразу хапали її, а майже при самій хвилі.
Набив кишені хлібом і я, вийшов на берег. То там, то тут стояли юрби людей. Над ними кружляли чайки.
Приставати до юрби не хотілося — там нецікаво. Я вирішив організувати свою зграю. Тим більше, що біля самого берега гойдалось на хвилях кілька чайок. Я кинув їм шматок хліба. Птахи збагнули, що мені від них треба, піднялися в повітря і почали літати. Я кину хліб — чайка схопить його, зробить коло і пристроїться у хвіст зграї. На її місце підлітає друга, хапає свою частку і теж пристроюється у хвіст. Немов у них черга така встановлена.
Я почав кидати хліб крихта за крихтою. Все скоріше й скоріше. Але птахи так.само акуратно мінялися місцями. Жодної крихти не впустили.
Коли хліб уже кінчався, до мене підійшов Теніс, з яким я ловив рибу на Лієлупе. Руде, як вогонь, волосся стовбурчи-лось на його голові.
—    Дайте я покидаю,— попрохав він.
Я дав йому хліба, і ми вдвох почали годувати птахів. Чайки перестроїлись в дві черги: одна до мене, друга — до Теніса.
Я кинув останню крихту, чайка спіймала її і зараз же поступилася місцем другій. Махаючи крилами, та повисла наді мною; вона пильно стежила за моїми руками: чи не полізу я в кишеню за новим шматком. Але хліба не було. Я навіть руки обтрусив, аби птахи бачили. Та чайки не розлітались. Вони чекали їжі. Я пожалкував, що так мало взяв.
Теніс нагнувся, підняв камінець і підкинув його вгору. Не підозрюючи обману, одна чайка схопила його, але зараз же випустила. А через мить, уся зграя, немов по команді; покинула нас.
—    Навіщо ти це зробив? — спитав я.
—    А нехай. Все одно у нас більше нема хліба.
—    Воно так. Але чайки б самі це зрозуміли. І розлетілись би... А так — обман вийшов...
Теніс шморгнув носом, подивився на море, потім на мене і сказав:
—    Завтра цілий кілограм принесу... Наїдяться досхочу.
На другий день увечері Теніс справді приніс білий батон. Я уже був на березі і годував чайок. Чорно-білими блискавками носились вони в повітрі, «хапали крихти. Зупинився біля мене і Теніс. Кинув шматок хліба, той зробив дугу і впав на пісок.
—    Не помітили,— сказав Теніс і знову кинув. Але і другий шматок не взяли чайки.
Потім хлопець з-за моїх плечей кидав, поперед мене ставав, але чайки вперто не хотіли ловити його хліб. Навіть коли ми разом кидали, моя крихта потрапляла чайці в дзьоб, а його падала вниз.
—    Та що це таке? Невже білий хліб вони не їдять? — сказав Теніс.
—    Їдять. Тільки вони розбірливі... Дивляться — хто дає. Пам'ятаєш камінець?
Теніс розгублено заморгав очима. І така засмученість була на його обличчі, що здавалося, він ось-ось розрюмсається.
—    Миритись, хлопче, з ними треба,— сказав я.
—    Та вони і не дивляться на мій хліб. Куди тепер його?
—    Діли пополам,— сказав я.
Теніс розломив батон надвоє, більшу частину віддав мені. Я зняв свій бриль, надів Тенісу на голову.
—    Пішли!
—    А бриль навіщо? Він великий, на очі мені лізе.
—    Нічого, що великий, а навіщо — узнаєш потім. Пройшли ми трохи по берегу, примітили чайок на хвилі.
Підняти птахів у повітря — це запросто. Вистроілись вони над нами — ми й давай хліб кидати. І що ви думаєте? Жодна крихта не пропала, все половили чайки.
Бриль теліпався на голові в Теніса, заважав йому, він хотів його зняти, але я не дозволяв. А як кінчився хліб, я сказав:
—    Тепер знімай.
Тільки він стягнув бриля — чайки так і шугонули від нас. Немов хто з рушниці випалив.
—    Зрозумів?
Теніс похитав головою.
—    Волосся у тебе той... Трошки руде. Учора чайки і примітили: всі хлібом годують — і малі, і старі, а він камінцями шпурляється. Ну і боялися у тебе хліб брати. Надів бриля — волосся і не видно.
Теніс повісив голову, довго мовчки дивився собі під ноги. Потім попрощався зі мною, пішов додому.
Два дні я не бачив його, а на третій знову зустрів. Кишені у нього були повні хліба, голова побрита наголо.
—    Навіщо на осінь волосся зняв? — спитав я.
Теніс посміхнувся.
—    Голова тепер біла... Волосся відростатиме повільно, чайки привикнуть і забудуть, що я колись камінець кинув.
Після цього кожного вечора я бачив Теніса на березі затоки. Він годував птахів. І не було так, щоб чайки не взяли хліб. Теніс був радий. Коли випадково чайки губили хліб, Теніс здригався, полохливо озирався. Чи не впізнали вони його? Але чайки, мабуть, простили йому і наступний шматок ловили.
Теніс усміхався. Радістю сяяли його очі. Цей простий випадок багато чого навчив хлопця.

ДАВНІЙ ЗНАЙОМИЙ
Трапилось так, що я не був у Копаньському заказнику цілих три роки.Тільки якось восени зібрався навідатися туди знов. Ішов селом, оглядався і думав собі: як там мій друг Прокіп Петрович?
Показався високий паркан. Сяяла на сонці покрівля контори, шелестіли дерева, що шеренгою стояли вздовж огорожі. На подвір'ї було безлюдно. Пройшов під повітку. Назустріч мені підвівся собака — старий, худий, по боках — віхті вовни, над очима — довгі сиві брови.
«Що за проява? — подумав я, і раптом сяйнула думка: — Чи не той знаменитий гончак?».
—    Баян! Баян! — гукнув я собаку.— Чи це не ти?
Собака підвів голову, пильно подивився на мої губи.
—    Баян! Невже це ти?
Собака підійшов ближче, тицьнувся мордою в моє коліно, обнюхав одяг, потім почав стрибати і лащитись до мене. А очі його — блеклі, димчасто-сірі, як прихвачена гнильцем слива,—- з якоюсь незрозумілою пильністю стежили за моїми губами. Цієї звички за Баяном не водилося. Коли я полював З' ним у минулі роки, гончак завжди зазирав мені у вічі, а зараз чомусь далі моїх губів погляду не піднімав. Я навіть машинально витер губи хусточкою: може, щось причепилось до губи й прикувало його увагу?
—    Як же це ти, Баян, так здав? — звернувся я знов до собаки.—: Тобі ж тільки чотирнадцять років. Ех, Баян, Баян...
Як же ми будемо із тобою зайців ганяти? У тебе, мабуть, і нюх пропав...
Баян довірливо підставив голову... Щоб я почухав за вухами. Гончак від радості навіть заскавучав. Видно, давно його, старого, негодящого, ніхто не пестив, і він на самоті коротав свої дні.
Несподівано Баян нашорошив вуха, озирнувся, дременув під повітку. Я розгубився, але доскіпуватись, чого це Баян утік, було ніколи: на подвір'я, оточений молодими гончаками, заходив сам Прокіп Петрович.
—    А! Нарешті... Я вже думав, що й дорогу забули до нас,— сказав Прокіп Петрович.— Здрастуйте!
—    Здрастуйте! — І ми обнялися.
Частенько трапляється так: зустрінуться двоє людей після довгої розлуки, обнімуться, поплещуть один другого по плечах, а потім виявляється — розмовляти ні про що. У кожного в житті сталося багато особистого — значного і дрібного,— але жоден не знає, з чого почати розмову.
А ми відразу знайшли тему. Сіли на ґаночку, і попливла жива балачка про життя птахів та звірів, які перебувають у заказнику, про те, що зроблено за три роки, що треба ще виконати. Збільшилась сім'я фазанів. Зараз їх більше чотирьохсот. Заказник став затісний, і ці красені потягли далі. Табунець козуль теж виріс.
Я слухав, захоплювався ділами цієї закоханої у природу людини, а сам час від часу поглядав під повітку. Там, за пірамідами корзин, стояв Баян і одним оком дивився на нас. Я покликав собаку:
—    Баян! Баян! Іди сюди!
Вуха у Баяна ворухнулись. Ще якусь мить він пильно дивився на нас, потім сховався за корзинами. Чому? Що це значило?
Прокіп Петрович спитав:
—    Упізнали?
—    Не тільки я впізнав його, він мене теж... Ось тільки не доберу, чому утік, чому не підходить...
Прокіп Петрович нічого не відповів. Знов наша балачка завертілась навколо заказника. І коли все було обговорене, Прокіп Петрович глянув на годинник, устав, сказав:
—    Пора йти... Через півгодини сельвиконком. Так що я піду, а ви, якщо надумаєте сходити в ліс, візьміть Волгу... Добряча собака. Цілком замінить Баяна.
—    А з Баяном по старій звичці можна?
—    Будь ласка... Він побіжить, але за успіх...
—    Може, повезе...
—    Як знаєте.
Прокіп Петрович пішов. З-за корзин появився Баян, підбіг до мене, вставився на губи. Мене це зовсім здивувало.
—    Баян,— сказав я.— Мабуть, ти не мириш із своїм хазяїном, якщо навіть до мене не підійшов при ньому? Не гаразд!.. Але хай уже... зараз підем у ліс.  Піх-пах!  Розумієш?
Баян не проявив ні захоплення, ні жвавості, він лиш дивився на мої губи — похмуро-сумний. Я закинув рушницю на плече, поманив собаку за собою. Баян зрадів. Стрибав, повискував, забігаючи вперед, знов повертався до мене. Він ніби не вірив, що я беру його в ліс.
Прийшли в Нагірну дачу.
—    Баян! Шукай! — наказав я.
Гончак глянув на мої губи, потім озирнувся навколо, кинувся шукати зайців. Він старанно обнюхував пеньки, кущі, але чи дійсно пропало у нього чуття, чи слідів не було... Баян у гін не йшов, вертівся поблизу. Так ми пройшли більше кілометра. Я гукнув Баяна. Він не відізвався. Я знов гукнув.
—    Баян! Баян!
Те ж саме. І раптом сяйнула здогадка: Баян глухий. Він нічого не чує. Через те він так пильно дивиться тільки на губи: по їх рухові хоче збагнути, про що йде балачка.
Збагнувши це, я зрозумів і друге: чому Баян утік, як тільки побачив Прокопа Петровича, чому не відізвався на мій оклик, коли ми сиділи на ґаночку і балакали. Баян не хотів вертітися на виду. Обов'язково почнуть розмову про нього. Хазяїн візьме та й ляпне: Баян глухий.
—    Ото так, Баяне... Старість лукава...—сказав я.— Навалилась несподівано, непрохано на тебе, ще міцного розумом, і ти не хочеш покоритися, хитруєш... Допоможу я тобі...
Підійшов я до Баяна, поклав руку на його спину. Гончак пильно уставився на губи.
—    Підемо, Баяне, далі. Знайдемо вухатого.
Тепер не тільки Баян шукав зайців, шукав їх і я. І важко сказати, хто більше проявив щирості. Я заглядав під кущі, шастав по гущавині. І нам пощастило. Біля Зеленого яру підняли русака. Баян як побачив, зараз же пустився навздогін. Я став під дуба, звів курка. Стою, чекаю, прислухаюсь.
—    Тільки не сколись, Баяне, а я влучу,— шепотів я.
Нарешті на галявину   вискочив  заєць. Я убив   його, але стояв, чекаючи: мусив появитися Баян. І тут гончак подав голос, повний відчаю і туги. Собака аж підвивав.
«Сколовся,— вирішив я.— Заєць сам вибіг на мене».
Незабаром з'явився Баян. Він винувато глянув мені у вічі— вперше за декілька годин. Я, звичайно, зобразив на обличчі задоволення, підняв за ноги русака, підніс гончакові до морди.
—    Молодець, Баяне. Ось який трофей ми здобули з тобою.
Баян обнюхав зайця і відвернувся.
—    Що таке? Не той? Ти не признаєш свого трофею? Дурний ти, Баяне... Твій, той самий! — казав я, намагаючись погладити собаку. Баян не дався: він понуро, старечим тюпачком побіг додому.
—    Баян! Баян! — гаркнув я, потім одумався: адже гончак глухий, кричи хоч лусни — не почує. Робити нічого, побрів на садибу і я.
Прокіп Петрович був уже дома — сидів на ґанку і чекав мене. Біля його ніг лежав Баян. Я опустився на нижню приступку. Гончак підняв голову, зиркнув на нас обох і не зрушив з місця. Вигляд у нього був покірно-байдужий, немов він хотів сказати: «Тепер ви знаєте, що зі мною сталося... Глухий, і кажіть про мене що завгодно».
Прокіп Петрович, видно, все зрозумів.
—    Дурний підвернувся? — штовхнув ногою зайця.
—    Здається, що так.
—    Пощастило.
—    Пощастило,— відповів я, але на душі було журливо.

СУВОРА КОМІСІЯ
Прокіп Петрович був майстром на всі руки. Знав він штукатурне й малярне ремесло, міг піч скласти, мотоцикла полагодити, вікна засклити. Я вже не кажу, що Прокіп Петрович був відмінний знавець мисливської справи. Це само собою. Згодом виявилося, що він ще й добрий тесляр.
Якось у мисливське господарство прийшло з міністерства розпорядження — зробити сто шпаківень та дуплянок і повісити їх у лісі та в садибі.
Прокіп Петрович прочитав листа, замислився. Що робити? В господарстві тесляра не було — не належало за штатом, колгосп теж не дасть. У колгоспі йшло велике будівництво. Споруджувались будинки, клуб, службові приміщення, свинарники, птахоферми, телятники, корівники. Кожна людина, яка хоч трохи володіла сокирою, була на обліку.
— Доведеться самому робити,— сказав Прокіп Петрович, — і треба поспішати. Уже перші гінці шпаків прилетіли.
Зима того року була тепла. Ні в грудні, ні в січні не випадав сніг. Стояли сухі сонячні дні. Сиві діди поглядали на небо, хитали головами, казали:
—    Ось прийде лютий... Він же рідний онук зимового місяця — грудня. Так закрутить, що земля вдосталь нап'ється води.
Пророцтво старих не збулося. Замість снігу, якого чекали люди, випав дощ. Незабаром прилетіли і перші шпаки. Значить, чекай весни.
Готуйся до орання, сівби, майструй шпаківниці. Що кому належить.
Через годину Прокіп Петрович стояв під повіткою біля верстата і стругав, пиляв, словом, робив шпаківниці. Кожна хатинка виходила, як цяцька.
Дивився я, дивився на Прокопа Петровича, та й сам став до верстата. Почав випилювати дощечки. Виходило нічого, та коли я взявся збивати їх докупи, ніяк не міг щільно пригнати кутки.
Стукну з одного боку — «а другому дірка з'являється, стукну тут — там знов щілина.
—    Облиште! Пиляйте нові дощечки,— порадив Прокіп Петрович.
Я вперто похитав головою. Ні! Я поклав собі довести свій виріб до пуття. Нарешті мені це вдалося. Шпаківниця вийшла міцна. Правда, щілини все-таки були, але невеличкі. І я знайшов вихід: законопатив їх клоччям. Ніде не світилося. Тепер можна й кришку прибивати. Чотири цвяшки легко ввійшли в дошки, і пташиний будиночок був готовий:,
—    Ну, чим не столяр! — сказав я.— Чим не мистецтво!
Прокіп Петрович взяв шпаківницю, обдивився її з усіх боків, посміхнувся.
—    Не будуть жити.
—    Це ж чому?
—    Брак. Обдурити шпаків хочете? А вони цього не люблять. їм подавай роботу першого сорту. Щоб жодної щілини.
Не повірив я Прокопу Петровичу. Прилагодив до шпаківниці жердину, пішов шукати місце. І ось уже зроблена мною пташина хатка гойдається серед голих гілок високої груші.
Незабаром надлетіли шпаки. Одна пара, друга. Один шпак сів на дашок шпаківниці, другий — всередину заліз, а два на гілці влаштувались, з боків розглядають мою споруду. Уважно, причепливо, ніби якась сувора комісія.
«Ну й добре! —зрадів я.— Не ці, так ті поселяться».
Перша пара вилетіла із шпаківні, почала із щілин клоччя висмикувати. Сірими клаптями полетіло воно донизу. Упоравшись із цією справою, знов усередину залізли. Один шпак дзьоба у щілину просунув. Немов дулю мені показав. А два других зовсім полетіли. Брак, мовляв, тут і дивитись більше нічого, з цієї хатки пуття не буде.
Пішов я на господарство, наб'рав у жменю вапна, повернувся до шпаківниці і почав щілини заліплювати. Думаю: це не клоччя, шпаки мусять поселитись. Заліпив я щілинки добре, потім ще ножем приплескав.
І цю поправку шпаки не прийняли. По крихті виклювали все вапно й на землю повикидали.
Підійшов Прокіп Петрович, простяг мені дві чисто обстругані дощечки.
—    Ось, залізьте і прибийте до щїлин... Тоді, може, й приймуть ваш столярний виріб. Хоч і нема якості, але буде з одного матеріалу... Немов з капітального ремонту вийшла...
Утрете заліз я на грушу, прибив дощечки, через круглу дірочку всередину заглянув. Темно.
Тільки зліз — шпаки знов підлетіли. Пурхають, метушаться. Обдивились усередині, дощечки дзьобами поторкали — держаться міцно.
І що ви думаєте? Залишились жити.
Потім я ще двадцять шпаківниць зробив, але жодного разу не вживав ні клоччя, ні вапна. Адже шпаків не обдурити. До браку ставляться суворо.
У кожній новій хатці, як тільки я приносив її на узлісся, обов'язково поселялись шпаки. І це мене ще більше заохотило.
Так що й ви, як задумаєте шпаківниці майструвати, будуйте їх добре, щільно. Поселяться там красиві в сіру крапинку співаки.

ХИТРЯК
Це було восени. Лютий вітер гуляв у вітах і сильно розгойдував дерева. Через це гай важко стогнав.
Така погода не дуже приємна, але після полудня я вийшов у ліс на полювання. В таку погоду легко наткнутися на якого-небудь звіра. Шумить ліс, шумить трава. Слухає звір, слухає, а небезпеки не чує. Він перестає стерегтися, виходить погратися, розім'яти лапи.
А тут і я з рушницею.
Так думав я. Але вийшло інакше. У лісі немов усе вимерло. Не було ні звірів, ні куріпок, ні голубів. Тільки тріпотіло листя на дубах та стогнали розгойдані дерева.
Увечері я вийшов до річки. Берег заріс шелюгою, вербою, чорною вільхою. Я вирішив присісти на пеньку відпочити. Зирк — а метрів за десять від меге на вивернутій вітром соснині дикий півник — куропівник — розгулює. Шию витягнув, крила розпустив, хвіст як колесо. І до чого ж гарний він мені видався в цю хвилину! Уб'ю, думаю, і гарне чучело зроблю.
Я підняв рушницю, звів курок. У цю хвилину півник побачив мене. По тому, як він здригнувся, я зрозумів, що птаха охопив жах. Воно й не дивно: кому хочеться вмерти?
Якусь мить ми дивились одне на другого. Не знаю чого,— але я не стріляв. Раптом півник почав розслаблено осідати. Голова впала на бік, крила обвисли. Ще мить — і куропівник тихо задриґав лапками. Так вмирає важко поранена птиця.
Я не відразу зрозумів, що трапилось, а потів подумав: у ку-ропівника від страху розрив серця приключився.
Ну, що ж. Нехай буде так. Це навіть краще. І заряд цілий, і здобуток на вечерю буде, і пір'я не попсоване... Для чучела кращого й не треба.
Підійшов я до півника, щоб узяти його і в торбу покласти. Руку простяг, а півник: фр-р-р! — тільки я його й бачив.
—    От же хитряк! — здивувався я.
Додому вертався я без нічого. Проте не жалкував, що не вистрелив по куропівнику, що не буде у мене чучела. Рідко випадає зустріти в лісі таку розумну птицю.

ФОКУС
Перепілка — дуже цікава пташка. Все літо живе в степу, як то кажуть, просто неба. Над степом літають орли, шуліки, боривітри, кібці. А рідко буває, щоб ця невеличка, хоч і сірого кольору, але все-таки гарна пташка попадала в кігті хижаків.
Пам'ятаю, ми виїхали в степ уранці пари піднімати. Було це на початку літа.
Я спитав батька:
—    За літо, мабуть, багато пропадає перепелят?
—    Як це пропадає? — не зрозумів батько. 'й||
—    А так. Ловлять їх і кібці, і шуліки, і яструби. Сидить перепілка на землі, вся на виду... Налетить якийсь хижак, схопить і кінець.
—    Е-е-е ні, так майже не буває. Ти не гляди, що вона малесенька. Розуму в неї хватає.
—    Так уже й хватає,— засумнівався я.
—    А чого ж: розумна пташка. Трава сіра, сама вона теж сіра. Сяде під китицю ковили, попробуй спіймай. Вона про це знає і в таку пору літа більше вночі їжу шукає. А піднімуться хліба, тоді їй зовсім уже безпечно.
Не знаю для чого, батько сказав:
—    Хочеш, фокус покажу?
—    Хочу.
—    Добре, зробимо ще один заїзд, тут я тобі все й покажу. Поки ми брели за плугом в один кінець, поки поверталися
назад, настав обід.
Розпрягли волів, пустили пастись. Батько доручив мені борщ варити, а сам пішов до озера.
Повернувся він назад скоро. Іде, посміхається, шапку до грудей притискує.
—    Покажіть,— попрохав я.
Батько обережно розкрив шапку. Я заглянув туди і розсміявся. На дні капелюха сиділо трійко маленьких перепеляток. Пухнаті, з малесенькими оченятами, жовтими носиками, вони збились в один клубочок і, здавалось, не дихали.
—    Ану, кинь з возка оберемок сіна,— наказав мені батько,
Я швидко добув сіна. Батько обережно перекинув шапку на сіно, подержав хвилин зо дві і  потім — раз! — проворно підняв її.
—    Де перепелята? — посміхаючись, спитав він.
Я подивився на батька, на сіно, заглянув у шапку. Перепелят ніде не було.
Це справді походило на фокус.
—    Ну, ясно де,— відповів я,— під сіном сховались.
—    Можливо, сховались. Спробуй знайти їх.
Я знизав плечима: теж мені задача! Потім нагнувся і підняв увесь віхоть сіна. Мені навіть хотілося сказати: «Та ось же вони!» Але, як це не дивно, перепелят під сіном не було. «Ага,— думаю.— Мабуть, вони десь усередині сидять, до дна ще не добрались. Перетрушу все сіно і знайду».
Не поспішаючи я почав перебирати сіно. Візьму в жменю, струсну і відкладу набік, візьму і відкладу. Ось уже менше половини залишилось.
Я почав особливо обережно перекладати сіно. Щоб не проґавити малят.
Але я все-таки проґавив їх. Уже й сінну потерть зібрав у кучу і на вітрі провіяв, а перепеляток не знайшов. Збентежений, встав, подивився на батька.
—    Нічого не розумію. Може, ви не пускали їх і вони десь у вас в кишені сидять? Фокус, же...
—    Ні, випустив...
—    Тоді де ж вони? Хіба ще раз перебрати сіно?
—    Даремно. Їх там давно нема, вони уже он де.— І батько показав рукою під воза.
Я глянув туди. Перепелята під возом сиділи, до колеса притиснулись.
—    Як же це так? — здивувався я.
—    А так. Вони хоч і маленькі, а в хованки грати вміють. Ось ви, коли граєтесь у «вовків і зайців», теж силкуєтесь якнайкраще сховатись. Там не страшно. Знайдуть «зайця», він «вовком» стане. А яструб знайде перепілку — пощади не жди. Мати й навчила їх ховатись так, щоб не попадатися хижакові... Поки ти перебирав сіно, вони зуміли непримітно проскочити у тебе під руками і втекти. Тільки далі бігти побоялись, гляди, ще шуліка побачить.
Батько зібрав перепелят у шапку і відніс до озера. А я подумав:
«Справді розумні птахи оці перепілки».