Біжить, біжить вода. Дніпрова, то мов танцює крутими вирами, то здіймається проти вітру табунцями білокрилих хвиль. Плине вона повз ліси й поля, повз села і міста, ніде не затримується, нічим не спиняється.
Тільки ж мало хто знає, що квапиться Дніпро зустрітися з своїм давнім-давнім приятелем. А приятель той — острів, котрий звуть Турхановим. Не знайти іншого острова, схожого на цей. Він лагідний і зелений, з жовтавими піщаними вусами і блакитними озерцями очей. А найдивніше те, що він оповідає казки. Не знати, сам вигадує чи переказує чиїсь, але знає їх безліч і з сивої давнини, і з дня сьогоднішнього, бо ж казка твориться щодня...
Острову, певно, сумно почуватися одрізаним окрайцем землі, спостерігати, як вирує життя за рікою. То ж коли воно перехлюпує на острів, той довго пам'ятає все. А потім переповідає тому, хто вміє його слухати.
Хтозна, відколи воно все почалося і як склалася перша казка острова. Зараз Турханів острів оповідає її ось так.

ДИВНЕ ЛІТО
З давніх-давен на зелених наддніпрянських кручах жила цариця лісів, рік і полів — Дарина. Ніжно і клопітливо доглядала вона свої володіння. І були її ліси високими, луги розмаїтими, бурштиновими здавалися Дніпрові береги.
Та ось на вкриті споконвічним пралісом схили прийшли люди. Розумні й сильні, талановиті й сміливі. І заходились будувати місто. Дарина зустріла їх ласкаво та прихильно. Сподобалися їй люди, і вона навіяла на все навкруг ману покорил довіри до них. І все корилося, все було помічне їм.
Росло й росло місто — багате й красиве.
Але настала скрута. Кочові племена зажадали багатої данини. Вони палили, нівечили ліси, витоптували трави, таборилися під мурами міста, хапали бранців і бранок.
Городяни проганяли чужинців, а потім раз у раз бралися за сокири — і падали дерева на нові зруби, стіни, будівлі.
Страшенно розгнівалася Дарина на людей.
— І ви, котрі тут, і ті, що приходять, нищите більше, аніж вам потрібно, і забуваєте творити! Хіба є страшніша помилка? — і пішла з Дніпрових берегів.
Ну, пішла та й пішла собі. «Нехай»,—думають люди!
Та помилились.
Цариця зачарувала своїх підданих. На кам'яні стовпи обернувся ліс, кам'яними хвилями застигав Дніпро.
Недобудовані стояли оселі, люди гинули або ж розбігалися по всіх усюдах.
На той час об'явився тут молодий парубок. Прозивали його Турхан. Воїн великої сили і щасливої вдачі. Чорнявий, очі мов пекучі жарини, високий та ставний.
Раніше його ймення було тутешнє, слов'янське. Але й він, і люди забули, яке саме, бо змалку опинився хлопець у кочівників у полоні. За силу й хоробрість здобув шану там.
Якось поїхав з ханом на полювання. Довго шукали вони здобич, аж зустріли величезного і лютого тура-одинака. Заіржав, затанцював сполоханий кінь під ханом і поніс його на вірну смерть, на гострі роги. Один тільки парубок отой встиг зарадити лихові. Як блискавка майнув його аркан і зашморгнув могутню шию тура. Заревла звірина, засіпалась. І здався тур, і потягся за хлопцем, мов покірне теля. Зроду-віку кочівники не бачили такого.
Віддячив хан. Відпустив на рідну землю хлопця і всіх полонених. Вони й розповіли, за віщо кочівники нарекли хлопця ханом — повелителем турів, або Тур ханом.
Побачив Турхан, як усе кам'яніє від дотику людського — дерева, трави, вода — і подався шукати царицю. Він був певен, що врятує людей.
Відшукав Турхан царицю на синьому морі, на зеленому острові, в білому палаці. Вийшла до нього Дарина в оксамитовій сукні, одна половина котрої — ніч, а друга — день. На руках іскрились персні із зірок, волосся її мерехтіло блакитними хвилями моря, в очах коливались і мінилися всі барви лісів і трав. Побачила вона Турхана і пригадала людей з дніпрових круч.
— А що, навчилися твої родичі шанувати мої володіння?
Цей юнак їй нагадав людей такими, якими вона побачила їх вперше. Сильними, розумними, будівниками.
Турхан відповів:
— Як завжди, одні навчилися, інші — ні.
— То я ще почекаю, доки навчаться. А ти лишайся в мене, хоробрий Турхане,— звернулася вона до воїна. Він чув наче й не голос, лиш повів вітру освіжив його обличчя, ласкавою солодкою втомою огорнув усього.
Ступила вона ближче, глянула у вічі, і здалося їм обом, що знають одне одного давно, і тільки на цю зустріч чекали довго.
— Це твій дім? — кивнув Турхан в бік білого палацу.
Всміхнулась Дарина — і сонячні зайчики замиготіли на вікнах палацу, майнули в зелені діброви.
— Ні, це палац мого батька. А я зроду жила на дніпрових схилах. Твоє плем'я змусило мене покинути рідну землю,— і сумним став її голос, і глибокими од печалі стали її очі.
Пожалів Турхан Дарину.
— Не всі завинили перед тобою,— виправдувався він, а в душі й сам гнівався на людей.— А тепер, коли тебе немає, дуже важко стало їм, шкодують...
— Я повернуся,— лагідно перебила вона його мову. — Тільки пізніше. Хочеш, ми повернемося разом?
Опустила йому легкі руки на плечі Дарина.
— Ходімо, Турхане, я покажу тобі мою землю.
З тої миті загубив відчуття часу Турхан. Здавалося йому, що минув день чи два, як зустрів він Дарину, а насправді промайнули роки. Не відчував цього Турхан. Лагідний голос Дарини, її ласкава чарівність заспокоювали його.
А плем'я людське зовсім вигибати стало. Турхана не було та й не було. Порадилися люди і вирушили в путь.
Вийшов якось Турхан з палацу і побачив натовп. Це був його народ. Побачили його, загукали:
— Сором тобі, зрадливий Турхане! Ти зневажив свій обов'язок і повинен вмерти! — блиснули на сонці Мечі.
Почула те Дарина, кинулася до коханого.
— Я накажу всім моїм підданим, лісам і ланам, степам, і рікам, коритися вам, це я винна! — вигукнула вона, та було вже пізно. Руки Дарини м'якими хмарками оповили вже мертву голову Турхана.
Люди отямилися. Горе Дарини вже видавалося їм більшим, ніж власне. Та що було робити? Мечі та гнів уже зробили свою справу. І тоді забрали з собою вони тіло Турхана і поховали на дніпровому острові.
Дарина м'яким піском встелила його береги. Високі дерева шуміли над ним, чисті джерела вигравали свої вічні пісеньки. І нарекли люди той острів Турхановим, а цариця Дарина подарувала йому хист оповідати казки.
Кожного літа, як тільки зашумлять гаї, острів починає з давньої історії про Дарину і Турхана. Про їхнє велике кохання, яке заповіла цариця людям, а щасливим воно може бути лише в того, хто ні на мить не забуває про долю інших людей.

СИНЯ ПТАХА
Весни оживляли острів, молодили й чепурили його густі діброви, ясніше сяяло над ним блакитне небо, тремтіло легке марево, оповивали таємничі тумани.
І хоча ніхто ніколи не чув голосу острова, кожна жива істота розуміла його мову, бо, сприймала її, наче свою власну.
— Жила тут колись Синя Птаха,— шепотів острів, ведучи свою другу казку,— в якесь лихоліття підбили їй крило. Випадкова стріла влучила. Сумна й самотня, вона любила сидіти над Веселим Струмком, бо нагадував він їй щасливі дні, коли вона ширяла над самими хмарами, аж до Сонця, упивалася його теплом і купалася в сліпучому сяйві.
А в невеличкій ковбанці, встеленій чистим пісочком, жив Срібний Пічкурик. Ніколи раніше Синя Птаха не помічала цю рибку-малечу і не знала, чим і для чого живе це створіннячко. Аж одного разу, коли скалічена Синя Птаха сумувала на високому камені над Струмком, побачив її Срібний Пічкурик. Звідси, з води, Птара увижалася йому негарною, ба навіть потворною, але її присутність чимось бентежила Пічкурика. Він підплив до поверхні і писнув:
— Скажіть, будь ласка, у вас щось трапилося? Може, у вас сьогодні недобрий день?
Синій Птасі через товщу води Срібний Пічкурик бачився більшим, ніж насправді, таким сяючим і гарним, а його добрі слова розчулили Птаху.
— Дякую вам,— вона піднесла свою горду голівку, спробувала розкрити крила, але вони безсилозависли.
«Вона, напевне, хвора або каліка»,— подумав Срібний Пічкурик. Однак він був добре вихований і найбільше дбав, щоіб усі його знайомі мали про нього добру думку, вважали його ґречним і шляхетним.
А Синя Птаха засоромилась своєї немічності, вона не бажала завдавати жалю незнайомцеві. Не промовивши й слова, вона скочила з каменя і зникла.
Срібний Пічкурик ще довго думав про дивну птаху.
Треба сказати, Срібний Пічкурик дуже полюбляв красиві речі, красиві оповідання, бо тоді навіть його власне життя здавалося більш значущим. В нього було дуже мало знайомих, і він рідко випливав до Великої Води. Для нього це було безмежжя, у якому нема ніякого порядку і неможливо знайти щось красиве або цікаве. Іноді до нього запливала звідти невеличка Щучка. її мати — довга темно-зелена Щука — не схвалювала доньчиного приятелювання і навчала Щучку, що Пічкурі живуть на світі тільки задля того, щоб їх їсти.
Та Щучка була ще молода і воліла їсти тільки тих риб, які чимось їй не вгодили. Срібний Пічкурик зі своїми ніжними плавцями, тендітною прозорістю дуже припав їй до серця. Вона не знала, що Срібний Пічкурик завів нове знайомство, і, як завжди, завітала до нього в гості.
— Я ще не бачив такої дивовижної птахи,—сказав Срібний Пічкур Щучці.
— А що в ній дивного? — зневажливо скопилила губу Щучка, показавши частокіл своїх чудових молодих зубків. — Чорне опудало! — і від обурення хрумнула когось із гостей Срібного Пічкура. Він прощав їй такі витівки, бо не хотів псувати з нею дружби.
— А й справді опудало,— погодився Срібний Пічкур.
— Ну от бачиш, я недаремно всім у Великій Воді розповідаю, яке ти маєш вишукане почуття прекрасного! — гикнула Щучка. Але Пічкурик волів не помічати тої ситої гикавки, бо знав, що найбільша вихованість — це не зважати на невихованість інших.
Наступного дня Срібний Пічкур поглядав на камінь, чи не з'явиться вчорашня знайома.
І коли побачив Синю Птаху, вона здалася йому трохи гарнішою.
— Ви, мабуть, високого роду? — запитав він її, аби почати розмову.
Синя Птаха помовчала. Вона не любила розказувати про себе. Тоді Пічкурик розповів їй про свої уподобання і захоплення, і почувши, що він цінує красиві речі, Синя Птаха кинула йому свою пір'їну.
— О,— мало не захлинувся з радості Пічкурик.— Це від якоїсь чарівної птиці?
— Ні, це моє.
— Я знаю, то твоє,— чемно відповів, а сам подумав: «Цікаво, де ти його знайшла?» — і сказав: — Мабуть, ти підхопила його в небі, чудовому синьому небі?
— Так, я бувала в небі,— зітхнула Синя Птаха.
Цілий день вона оповідала Срібному. Пічкурикові про ніжність прозорого повітря, про тепло великого Сонця, про сяйво його Променів, з якими вона дружить.
І Срібний Пічкур уже вірив Синій Птасі. Він раптом побачив її невимовну мінливу красу і навзаєм розписував їй життя у воді. Але бачив він так мало, що швидко все переповів і знітився.
А Синя Птаха пообіцяла — коли загоїться її крило, вона підніме свого нового друга і покаже йому небо.
Незабаром увесь Струмок тільки й говорив про нову дружбу Срібного Пічкурика, і навіть у Великій Воді пішов поголос.
— Я тобі казала, його давно треба з'їсти,— під'юджувала стара Щука доньку,— бо все може скінчитися погано.
— Чому? — перепитала вперта молода Щучка, хоч її й саму пекла зрада Срібного Пічкура.
— Якщо один Пічкур подасться до неба, ще не біда. А коли всім Пічкурам заманеться дружити з птахами, кого ми будемо їсти?
— Ти не пропадеш, — кольнув, пропливаючи, Окунь,— з'їси свою доньку.
— Геть, пройдисвіте,— клацнула пащею Щука.
Розлючена Щучка майнула до Пічкуревої ковбані.
Синя Птаха якраз сиділа на камені і очі її сяяли радістю. Рана гоїлася, і вона вже спробувала літати.
—А, добридень! — вигнулась сильним станом Щучка, і її зелені очі люто оберталися то на Пічкурика, то на Синю Птицю.
Срібному Пічкурикові здалося, що він уперше бачить цю страхітливу рибу. Майнула згадка, скільки пожерла вона його родичів у його ж ковбанці. Але Пічкурикові завжди думалося, що таке лихо може спіткати кого завгодно, тільки не його. Тепер страх заповз у його маленьке тіло.
Молода Щука забачила синю пір'їну.
— Де ти дістав?
— Це її,— тремтячим плавничком вказав Пічкурик на Синю Птицю.
— Цього опудала?
— Так, так,— улесливо кивав Срібний Пічкур.— Я й досі дивуюсь...— поспішав він, тремтячи, але Щучка не дала йому договорити.
— То це, справді, ти збираєшся з нею в небо? — широко відкривала пащу Щука.
— Що ти! Вона така незпрабна!
Срібний Пічкур хотів благати помочі у Синьої Птахи, та й сама вона метнулась до нього, але, вчувши останні слова Срібного Пічкура, майнула своїми широченними крильми, гордо підвела голову — і засяяло, заграло навкруги синє повітря.
Зачудованим поглядом дивився на неї Срібний Пічкур, не вірячи, що колись розмовляв з нею.
Він усе ж таки кохався в красі.
На жаль, це було останнє, що побачив у своєму житті Срібний Пічкурик.
Відтоді Щукам над усе подобається ковтати Пічкурів, навіть коли вони заводять з ними дружбу.
А Синя Птаха назавжди зникла з острова. Кажуть, тепер живе вона тільки в мріях, десь біля самого Великого Сонця, в його ласкавих і добрих променях.

СКРИВАВЛЕНИЙ ДЗВІН
— Дядечку Острове,— спитав якось Човен, уткнувшись носом у пісок,— а чоіму перед світанням звучить над нашим містом такий сумний дзвін?
— О! — зітхнув Острів.— Той дзвін нагадує про сиву давнину, коли приніс мені цю казку з чужої землі мандрівник-лелека.
Колись давно жив у далекому місті вояк, зайда з інших земель. Був він сміливий, і справедливі городяни настановили його своїм правителем. Минуло кілька років, князь почав сумувати за своєю батьківщиною. Але не міг повернутися назад, бо ще більше за свою рідну землю полюбив владарювати над людьми. Скуштував усього, що дає йому влада, і понад усе боявся її втратити. І цей страх не давав йому спокою і перетворив його на підозріливого і жорстокого. Він не злюбив землю, на якій жив, стали йому чужими її пісні. І заборонив тутешнім дзвонарям видзвонювати по-старому, а тільки милі йому чужинські мелодії.
Спочатку городяни, пам'ятаючи князя шляхетним і справедливим, гадали, чому б не потішити того рідними йому мелодіями. І видзвонювали на великих дзвонах в знак поваги.
Але був серед дзвонарів молодий Дзвонарик-пісняр. Пісні його були рідні кожному, народ знав і любив свого пісняра.
Кожен ранок Дзвонарик починав зі своїх пісень.
Князь не подарував хлопчикові такої зухвалості. Послав своїх челядників, і ті в глуху ніч знайшли на дзвіниці сонного хлопчину.
Дзвонарик був сиротою, нікуди було йому подітися на ніч. Він так любив свого дзвона, що навіть спав біля нього.
Челядникам не важко було його знайти. Блиснула сокира і вже Дзвонарик не прокинувся. Червоним полум'ям бризнула на дзвін його кров.
А ранком дзвін зняли і повісили на нижньому ярусі дзвіниці. Отак і висів він забутий, осиротілий і тільки прислухався до голосу горішніх дзвонів.
Заспокоївся князь, не бентежив його більше Дзвонарик своїми піснями.
Та одного разу, прислухавшись, помітив, що дзвонарі таки не повністю виконують його наказ. їхні рідні мелодії де-не-де легкими звуками оповивали його пісні і нагадували про неволю і ганьбу.
І зрозумів князь, що доки мають дзвонарі серця, не зможуть вони забути назавжди батьківської пісні.
Звелів виривати серце у кожного дзвонаря. Відтоді ніколи не дратували його нелюбі звуки.
— Та без серця коротке людське життя,— зітхнув Острів,—і дзвонарі швидко вмирали.
А дзвонити наказано безперервно, і кати виривали серця у нових дзвонарів просто біля дзвонів. Гаряча кров їх капала вниз, де висів покинутий дзвін, кров на ньому не висихала, на неї капала інша, і через кілька літ, дзвін так наситився цією кров'ю, що й мелодії, які були в ній, передавалися йому.
Якось навідався князь до дзвіниці і побачив забутого дзвона. Запитав, чому він без роботи. Челядники побоялися нагадати про Дзвонарика і запобігливо пояснили, що дзвін брудний, що його треба почистити і взагалі в нього немає голосу.
— Тоді викиньте його,— наказав князь.
І почали знімати дзвона. Та тільки торкнули його, як в цьому дзвоні зазвучали всі пісні, що були колись кров'ю Дзвонарика і його товаришів. І він задзвенів. Могутньо, прекрасно. І почули люди-рідні звуки своїх пісень і сприйняли удари дзвона як заклик до боротьби. Кинулись до зброї і рушили на князівський палац і вигнали жорстокого чужинця.
А потім скривавлений дзвін підняли на найвищу дзвіницю, щоб усі чули заклик мужніх дзвонарів, котрі віддали свої серця, свою кров визволенню рідного краю.
— Та вже на сьогодні досить,— сказав, закінчивши казку, Острів,— треба спати. Він завжди спав удень.
Яскравий ранок наближався здалеку, і його перша ознака — сумні дзвони — тихо прозвучали над містом. Вранішній вітерець захлюпотів Дніпровими хвилями, пробуючи голос, цвірінькнула пташка, і раптом спалахнула, заіскрилась вода у Веселому Струмкові. Яскравий ранок настав.

МУЛЯРОВЕ ЩАСТЯ
У давню давнину поселився в монастирі багатий чоловік. Кинув свої маєтки і сподівався тут на самоті знайти щастя. Чарівна тиша навкруги, золоті бані лаврських дзвіниць, неозорі краєвиди Задніпров'я — все навівало спокій і роздуми. Величезна бібліотека, повна мудрих книг, жодних турбот — чого ще треба? Та не було ані щастя, ані супокою. Бо не міг осягнути він —для чого люди живуть, в чому їхнє щастя.
Минули роки, і самітник ставав тільки сумнішим та невдоволенішим.
Одного пізнього вечора він блукав дніпровськими схилами і раптом почув пісеньку. Аж закляк од подиву. Біля мовчазної келії, де ніхто не мав права говорити голосно, хтось насмілився співати. Та ще так безжурно й весело.
«Тільки щаслива і задоволена життям людина може так безтурботно співати»,— подумав він. Пішов на голос і потрапив до кухні. Там побачив звичайного муляра, який, працюючи, наспівував. Обличчя в нього було радісне, а руки спритно порали роботу.
— Слухай, чоловіче,— звернувся він до нього,— невже ти щасливий?
— Щасливий? — щиро всміхнувся Муляр.-— А я не знаю, що це таке.
— Ну, це коли все маєш, задоволений і нічого не бажаєш,— розтлумачив йому самітник.
Спохмурніло обличчя Муляра, згадав він своїх голодних і босих дітей, похилену халупу.
— Ні, не все я маю,— відповів він.
— А я маю все,— промовив багатий.— Тільки я теж нещасний.
Муляр йшов додому і невеселі думки не давали спокою, бентежили його. Невже, якби оце мати все, то й тоді був би незадоволений життям?
Вдома дружина запитала його, чому такий сумний.
— Ти б хотіла бути багатою?
— Атож! — захоплено відказала вона.— Наші діти були б нагодовані, гарно зодягнені.
— І ти була б щаслива?
— Ще б пак!
— А я сьогодні зустрів одну людину, котра має все, та не почувається щасливою.
Жінка помовчала. Потім зітхнула.
— Зрозуміти ту людину я змогла б, коли б і сама все мала.
Чоловік на згоду поклав свою спрацьовану руку на плече дружині. Але вона зрозуміла, що не переконують чоловіка її докази. Що тепер завжди бентежитиме його сумнів. В чому ж то щастя людини?
— Я можу дати тобі одну пораду, — мовила. — Кажуть, ніби на дні Цимбалового Яру живе Мудра Змія. Може, вона допоможе тобі, може, що порадить.
Пішов Муляр, став над яром і гукнув:
— Велика і Мудра Змія! Людина прийшла до тебе порадитись. Може, ти знаєш, в чому людське щастя? І якщо ти відкриєш мені істину, я понесу її людям... Я хочу, щоб вони були щасливі!
Тихо і мертво було навкруг. Здавалося, навіть повітря припинило свой вічний рух. І побачив Муляр довжелезну шию зеленої Змії в блискучих срібних смугах. Вона була страшна і байдужа, наче смерть. Придивившись, угледів Муляр білі, мов сніг у морошу ніч, очі Змії.
«Цур тобі, нечиста сило! — майнуло в голові.— Яка ж від тебе рада, коли ти сліпа.»
— Чоловіче, — тихим шепотом почувся голос Змії.— Ти просиш поради, а сам без поваги мислиш про мене.
Соромно стало Мулярові, і він розповів їй про своє нещастя і бажання взнати всю правду, як зробити людей щасливими.
Довго не відповідала йому Змія.
— Я знаю цю правду. Я розповім тобі, в чому людське щастя. Тільки за однієї умови. Ти повинен віддати мені свою мову.
«Навіщо мені тая правда, коли не зможу передати її людям?» — подумав Муляр.
— Коли ти щирий, знайдеш вихід,— байдуже промовила Мудра Змія.— Та тільки й мені невигода дарма віддавати те, що інші все життя шукають.
І Муляр погодився.
Гірко плакала Мулярова дружина. Злидні обсіли, нужда. Ще й чоловік повернувся німий. А Муляр, мовчки став до праці.
Минали роки. І дивне щось діялося з Муляр ом. Ніколи двічі підряд він не викладав подібних печей. Кожна наступна відрізнялася від попередньої» була кращою. І Муляр радів кожній своїй новій роботі. Звідусіль приходили до Муляра молоді хлопці, щоб навчитися майстерності.
Одного разу випадок звів Муляра з самітником. Коли багатий взнав, що йому ставить нову піч той самий Муляр, він прийшов до нього, щоб ще раз упевнитись, що немає щастя ні в бідних, ні в багатих, ні в тих, хто працює, ні в того, хто живе чужою працею.
Він не почув Мулярові пісні і задоволено всміхнувся.
— Ач, вже тобі не до співу.
Але коли Муляр обернувся, вираз його обличчя вразив багатія.
— Що з тобою? Ти мовчиш, а в очах радість і вдоволення?
Кивнув йому головою Муляр і показав на піч.
Викладена різнокольоровими кахлями, вона аж очі вбирала. Коли її затопили, наче співала і випромінювала тепло і затишок.
— Може, ти щасливий і задоволений, що змурував таку піч?
Муляр радісно погодився.
— То, може, ти пізнав істину людського буття? Яка ж вона?
І тоді повів Муляр багатія по селах і містах, показав витвори рук своїх — спочатку звичайні, а потім все кращі, все своєрідніші, неповторні. І ще — роботу учнів своїх, котрі вже перевершили свого вчителя.

СПІВАКОВА ДОЛЯ
Жили собі колись два приятелі: Соловейко і Сірий горобчик. Г так любилися, що не могли перебути один без одного й днини. Хоч і мешкали далеченько один від одного. Соловейко мандрував дніпровими схилами, а Сірий жив у гороб'ячій зграї під самою стелею великої клуні. Горобці дуже трималися свого вигідного пристановища. Взимку їм було тепло, а завжди — ситно.
Не знати чому, але Сірий, котрий вилупився там же, у клуні, мав іншу вдачу. Бажалося йому простору, кортіло волі.
І отак, крадькома вилітаючи на Дніпрові схили, стрів він там Соловейка, заслухався його пісень та й занадився гостювати до співака щодня.
Там, на Дніпрових схилах, Сірий забував своїх родичів, злодійкувате видзьобування зерен. І тільки там він почувався пташкою.
— Хай політає,— казали мудрі старші горобці.
— Воно ще не знає, що таке мороз, що таке голод. Взнає — отямиться.
Сірий не раз нарікав на своїх родичів Соловейкові.
— Якби тільки ти знав, дорогий друже, як важко мені живеться! Цілий день оці докори, бійки за крихти, хоч усім того вистачає. Так тяжко!
Соловейко мовчки слухав, він не уявляв собі життя у нехай навіть великій клуні.
— Тікати, тікати! — жалібно повторював, чистячи об гілочку носик, Сірий.— А куди? І як? Хіба можу полишити батьків, сестер? Клопочусь не тільки про себе.
Одного разу Сірий вислухав особливо натхненний спів Соловейка. І цікава думка прийшла йому в голову:    
«Він робить з мене зовсім іншого горобця! Ніби все, що було в мені красивого, дужого, виходить з самих глибин, і я стаю кращим, добрішим! Як це прекрасно! Тільки, мабуть, це кепсько, що лише я знаю і слухаю Соловейкові співи. Може, й на моїх родичів він справить таке ж чарівне враження? Може, й вони стануть іншими?»
— Послухай, друже,—звернувся він до Соловейка.— Чи не погодився б ти заспівати моєму племені?.. Я так хочу, щоб стали вони іншими. Вони так мало бачили красивого. Я вірю, вони полюблять тебе.
Соловейкові не дуже хотілося летіти до клуні. Та не міг відмовити щирому проханню друга. Вихором влетів Сірий до гороб'ячої оселі.
— Слухайте! Слухайте всі! — зацвірінькав він.— Сьогодні увечері вам співатиме мій друг Соловейко!
Умовкли ошелешені горобці.
— А де він живе? — нарешті хрипло цвірінькнув дід Сірого.
— Ти вважаєш, нам необхідно його послухати?— занепокоївся батько.— А як до цього поставиться хазяїн клуні? Може, він не витерпить галасу. І вижене нас усіх.
— Кожен залюбки слухатиме Соловейка! Ви ж не знаєте, як він співає! — запалювався Сірий ентузіазмом.
Коли ввечері Соловейко влетів у клуню, горобці насторожено сиділи під стріхою по всіх усюдах.
Співав Соловейко про зелені схили, про сині води, про нічні квіти, про біле марево цвіту. Горобці слухали й мовчали. Вони відчували хвилювання, серця їх почали битися частіше, вони навіть не знали, що з ними діється..
І коли Соловейко скінчив пісню і відлетів, вони нічого не сказали Сірому і якісь мовчазні, збентежені, вклалися спати.
Уранці, пригадавши вечірній неспокій, вони зійшлися на тому, що життя в них хороше і зовсім не треба їм, розумним горобцям, ускладнювати його ще й якимись солов'їними співами.
Та далі сталося непередбачене. Хазяїн клуні чув солов'їний спів, розповів про те своїй жінці. Вони довго вдивлялися в принишклих горобців під стелею, і нарешті жінка сказала:
— Серед цих дармоїдів завівся Соловейко? Хто б міг подумати? З сьогоднішнього дня почепити їм годівницю з просом.
Горобці живим клубком впали на просо і вмить усе склювали. І тільки потім комусь спало на думку, що не буде їм надалі такої смачної їжі, якщо хазяїн зрозуміє свою помилку.
— Гей, Сіренький,— покликали вони його,— чи не міг би ти запросити ще раз свого милого товариша? Нам так сподобався його чарівний спів. Ти ж знаєш, яке в нас важке життя! А він так розважив нас.
Радісний, гордий, війнув Сірий на дніпровські кручі до Соловейка.
— Ми перемогли! — зацвірінькав він ще здалеку.— Вони здалися! Вони прокинулися! У цих капшуках з жиром забилося серце!
Соловейко не радів з такого визнання.
— А чому б їм не прилетіти сюди? Адже я мешкаю тут!
— Ах, Соловейку,— присоромив його Сірий,— як ти можеш цього вимагати від них? Ти повинен радіти, що силою, красою своїх пісень змусив змінити їхні погляди.
— Ти маєш рацію! — погодився Соловейко.— Ми не повинні загасити цю іскру. Навпаки, раз ми сильніші, повинні допомогти.
Соловейко залетів у клуню, але більше звідти не повернувся. Гороібці спочатку благали його лишитися погостювати, потім почали годувати ласощами щодня, бідний Соловейко аж зажирів і за якийсь час уже сам не хотів відлітати з клуні. Сірий був щасливий, і в очах родичів набрав ваги.
І все б було чудово і для горобців, і для Сірого, і навіть хазяїна з жінкою.
Але від надмірного ласування просом виросло воло в Соловейка. Не той, не той спів лунав уже! Та й не дуже йому хотілося співати.
Хазяїн вже не міг почути голосу Соловейка, тому горобці напоказ водили співця під крильця, щоб усі бачили, що він є. Та одного разу навідалася до клуні хазяйка, прислухалася і сказала:
— Як жаль, що зник наш Соловейко!
— Він тут. Це ж ота пташка, яку водять горобці.
— Що ти,— обурилася жінка.— Пір'ячко у цього каліки дійсно подібне до Солов'їного. Але ж голос, Це не Соловейко, це якийсь гороб'ячий родич.
Коли зникли годівниці з просом, розсердилися горобці на Солов'я.
— Їсть більше за всіх, а на пшоно заробити — зась!
Соловей сидів у темному кутку, ні з ким не розмовляючи, ні до кого не прагнучи. І тільки зрідка, коли прилітав з крихтами хліба до нього Сірий, очі в нього теплішали, але обважнілий друг зневажливо зупиняв його.
— Ах, не нагадуй мені про твій голос. Якби він був, ти б досі ще співав. А взагалі, всі ви однакові. Пісні, пісні, повітря, а насправді ти хотів жити у нас, у клуні. Ну, зізнайся,— чіплявся він до нещасного Солов'я,— хотів, правда? Я завжди це відчував. Але ж як ти боїшся зізнатися? Ти лишишся тут,— заспокоював він Соловейка, коли бачив, як сльози скочувалися тому на дзьоб, а звідти падали на підлогу клуні.
Хазяїн з жінкою колись шанували Соловейкові пісні, але жоден з них так ніколи і не здогадався, що тепер ходить по Соловейкових сльозах.

ДРІБНЯТКО З НОВОГО РОЮ
Новий бджолиний рій оселився в окремому вулику. Хазяїн поставив цей вулик у квітучому садку поруч з іншими бджолиними родинами.
А літо було таке щедре, таке буйно-квітуче, що бджілки не знали ані днини, ані часини спочинку. Сновигали під вуликів до квітів, і раз у раз запечатували обважнілі од меду стільники в рамах.
Новий рій не відставав. Кожен працював, не шкодуючи легких крилець. Та ось досвідчені бджоли почали помічати, що одна маленька бджілка Дріб-нятко, котра літала так тихо, що навіть нечутно було її дзижчання, сідає то на одну, то на іншу квітку, та ніколи не опускає свого носика в чашечку з нектаром.
Овва! Що ж це за робота?
Надвечір, коли всі бджоли зібралися до вулика, загув рій. Кожне натрудилося за день, наносило меду, і образилося, що є серед них отакі нероби.
Бідне Дрібнятко не знало, куди подітися з страху і сорому.
А вляглось обурення, старші почали міркувати, що ж робити з такою бджілкою.
— Чому ти нехтуєш обов'язками бджоли?
— Чому ти не збираєш меду, а тільки сидиш на квітках?
— Чому... тому...— ледь чутно, безпомічно мовила бджілка,— що я їх... нюхаю.
— А навіщо ти їх нюхаєш? — допитувались бджілки, прагнучи з'ясувати: чи вчити її, чи прогнати геть, як невиправного ледаря.
— Я... мене... ваблять пахощі...
— Всіх ваблять пахощі. Але ніхто не кидає роботи, щоб насолоджуватися пахощами. Добре, ми навчимо тебе.
Наступного дня дві бджоли опікувалися маленькою бджілкою Дрібнятком, показували їй, як збирати нектар, як заливати його в соти. Бджілка Дріб-нятко старалася, їй так хотілося догодити своїм товаришам. Адже вона щиро прагнула бути разом з ними, робити, як вони.
Та тільки лихо! Ніяк не давалася їй ця робота. Ледве-ледве зробила один політ, і вже не стало їй сил.
Що діяти? І нічого іншого вона не придумала, як втекти, щоб не відчувати своєї недоладності, щоб не бути тягарем для всіх.
І от вилетіла вона з вулика, сховалася під широким листом, не знаючи, куди подітися. Сиділа там і бачила, як летіли по взяток її сильні, гарні товаришки, такі щасливі, заклопотані, і гірко почувалося їй, і заздрила вона великому роєві.
— Ти зч-зч-зч-зщо тут робиш-ш-ш? — налетів зненацька і задзижчав, загудів біля Дрібнятка старий Джміль.— Чом це ти не працює-ш-ш?
— А-а-а, — махнуло волохатою лапкою Дрібнятко.
— Що то значить, а-а-а? — здивувався старий Джміль.
— Я не вмію збирати меду,— зітхнула бджілка.
— Не вмієш? — аж злякався старий Джміль.— Даруйте,— перейшов він раптом на «ви»,— але я поважаю бджіл з ваших вуликів. Мені не хочеться, щоб вони подумали, начебто я розважаю тих, хто не працює.
І швиденько відлетів.
Нічого не сказала йому на це бджілка, тільки безпорадно оглянулася на свій колишній дім — новий та гарний. її товариші вже вертали з першим вантажем вранішнього меду, і Дрібнятко гірко заплакало.
— Чого ревеш, малеча? — виринула не знати звідки довгоноса, жовта, мов крапля, меду, Оса.— Що, дали тобі чосу родичі? —захихикала.
Може, тому, що бджілці було так тужно і самотньо, розповіла вона лукавій Осі все, що з нею сталося.
— Кажеш, не збирала меду,— замислено перепитала Оса, сидячи в пелюстках полуниці,— кажеш, нюхала квіти? А може, знаєш, на яких найбільше меду?
Бджілка ствердно кивнула голівкою.
— Знаєш що? Ходімо до нас жити. У нас гарно. Ми мешкаємо в дуплі старого дуба. Але,— хитро підморгнула вона Дрібняткові,— ти будеш для нас нюхати квіти. Ми тебе за це не осудимо.
— Не осудите? — зраділа і здивувалася бджілка.— Дозволите?
— Аякже! Гайда!
Оса сказала правду. На зеленому дубі у старому дуплі жити було приємно, і робота для Дрібнятка була гарна, любима.
Тільки кожного разу, коли вона відшукувала кращі квіти, оси вмить висотували з них увесь нектар. Бджілка жалібно дивилася туди, де трудилося її плем'я. Настрій у неї псувався. Вона вже не раділа, що може милуватися квітами, їхніми найтоншими пахощами, скільки їй заманеться. Вона почувалася такою нещасливою. І чого б це? Вона й сама не знала.

СТАРА НАСТУРЦІЯ
У великому зеленому ящику жили Айстри — Фіолетка і Біланка. Красувались вони високо над землею, на балконі сьомого поверху. Айстри дуже пишалися— адже під ними розстилався такий великий світ!
Рано-пораненьку десь там внизу двірник починав поливати асфальтові доріжки, і Айстри прокидалися. Граціозно підводили голівки і милувалися Сонечком, ранковим повітрям і кучерявими хвильками хмар. Поливали водицею і їх, і вони почувалися щасливими. Айстри не єдині мешкали на балконі. Мали сусідку — стару Настурцію. Вона не була старшою за них, але не могла зрівнятися з Айстрами свіжістю і ніжністю своїх пелюстків. А хто їй винен? Подейкують, наче хазяйка загубила її, коли висаджувала квіти, аж потім, уже прив'ялену, знайшов хлопчик і посадив, та ще й у невеличку бляшанку з-під консервів.
Отож Настурції випала кепська доля. Але яке діло до того гарним і свіжим Айстрам? Хіба можуть вони втриматися від спокуси похизуватися своїми перевагами над іншою квіткою, коли стара Настурція своїм кволим виглядом дає їм таку нагоду?
Якось господиня винесла на балкон велике барильце з водою, а в ньому — жовто-сліпучі, величні Гладіолуси. Айстри занепокоїлися. Адже їхня трохи холоднувата краса потемнішала на тлі шляхетних і ніжних Гладіолусів.
— Як вони пишаються! — шепнула Біланці Фіолетка.
— Хизуються, що прибули з Великого Саду,— похитала голівкою у відповідь білява красуня.
— Таке скажеш!—чомусь почала сердитись на подругу Фіолетка.— Де б там вони не росли, а зараз їх купили на ярмарку.
— А вас хіба не купили? — несподівано озвалася стара Настурція.
— Тітонько,— уїдливо відказала Фіолетка,— квітам не можна сваритися, бо вони втрачають красу і свіжість.
— Кому ти говориш? — голосно підхопила Біланка.— Вона ж приїхала з села!
— Квітам досить набридли шкилювання Айстр над старою Настурцією. Дивно, чому вони злостивляться? Живуть довше всіх—до пізньої осені, милуватися б світом, радіти. А вони невдоволені, всім заздрять.
Ніхто не чекав, що Гладіолуси втрутяться в цю небезпечну розмову.
— Ми ніколи не були в селі,— сказали вони тихо.— Чи не могли б ви розповісти нам про нього? — чемно звернулися вони до старої Настурції.
А Біланка невгавала.
— Що там може бути цікавого?
— Коли я згадую наш квітник у селі, я почуваю себе щасливою,— почала стара Настурція, наче й не чула Біланки.— Я пам'ятаю ласкавий дотик Літнього Вітерця, брата Літнього Дощика, відчуваю глибоку і пухку землю. Жилося там, наче у казці, і навіть траплялися з нами майже казкові історії. Якось наша улюблена Мальва закохалася в Літака.
— Як то? — стрепенулися Айстри. Вони теж над усе любили історії про кохання.
— О! Розкажіть, будьте ласкаві,— так ніжно попросили Гладіолуси, аж всім здалося, що вони теж когось кохали.
— Мальва була першою красунею в нашому квітнику, але ніхто не заздрив, кожна квітка визнавала її першість. До того ж вона була ще й доброю і милою до всіх, тож і мала прихильність. Але найбільш марив нею чорноокий Соняшник. Життя здавалося йому прекрасним, бо на світі є Мальва. Вона теж примітила ставного красеня. Квіти вже й готуватися почали до весілля — бучного та радісного, як водиться. Мабуть, все воно так і було б, та одного ранку Мальва побачила Літака. Він кружляв високо в небі, блискучий, сріблястий