Для середнього шкільного віку
Юрко їде до табору
Про життя хлоп'ят і дівчаток, про їх мрії та турботи, про дружбу розповідається в цій книжці.
СЛОВО ДО МОГО ЧИТАЧА
Ти бачиш на небі білу смугу над телевізійною антеною, білу смугу, що її
накреслив реактивний літак? «Ну то й що?»—запитаєш ти.
Справді, що ж тут дивного — біла смуга на небі й телевізійна антена.
Нічому тут дивуватись, немає на що звертати увагу, таке буває щодня.
Але це — чудо. Зрозумій — це справжнісіньке чудо, тільки ми звикли
до нього. Ми вже звикли навіть до того, що людина літає у космос, ми звикли до
думки, що скоро буде ще й не таке. Ого! Ми з тобою віримо, що незабаром на наших
телеекранах побачимо, як людина виходить з зоре-льота і ступає на далеку
планету.
А колись була Вітчизняна війна. Дуже давно, тебе ще й на світі не було. Але й
зовсім недавно, бо час, друже мій, для кожного плине по-різному. Тому для тебе
Вітчизняна війна — то дуже давно, а для мене — не дуже. А
хлоп'ята та дівчатка з цієї книжки — вони були твої ровесники, тоді,
невдовзі після Вітчизняної війни, коли тебе не було ще на світі. Тільки жили
вони значно бідніше за тебе, й білий слід від реактивного літака над
телевізійною антеною їм не доводилось бачити. І телевізора теж. Вершиною їхньої
мрії був простенький фотоапарат «Любитель», який «мабуть,
сотню коштує» (на теперішні гроші — десятку). І ще тоді точилася
війна в Кореї. Зараз теж вона точиться в різних місцях нашої землі, а треба, щоб
її не було і щоб ні в тебе, ні в твоїх товаришів на війні не вбивали батьків, як
убили у Василька й Наталочки — дітей з цієї книжки.
Оце і все, що я хотіла тобі сказати. Бо мої герої — такі, як і ти, тільки
жили вони — по-твоєму, дуже давно, а по-моєму, недавно.
Фрагменти:
