Галина ДЕМЧЕНКО
ВАРВАРА

ЖОВТОРОТЕ ОБИРАЄ ІМ'Я
Граченя, яке нам принесли, хоча й було жовтороте, проте | не пуцьверінок. І пір'я на ньому повиростало, і хвіст та крила — майже як у дорослих граків. Тільки пузце лишалося голеньким і сірий дитячий пух на голові й спинці ворушився від найменшого подиху. Ще трохи — і вже літало б добре. Та буря, що раптом розгулялась, викинула його з гнізда.
Опинилося жовтороте долі — налякане, осиротіле. Скільки не кричало, скільки не кликало — ніхто з граків до нього не обізвався. Хіба почують з-за лементу граченят, що аж під небо встає! Так і ніч його застигла.
Ранком під сосни навідались хлопчаки. Побачили граченя, піймали. І всюди, як забавку, почали носити з собою. Прийшли до річки. Посадили його на березі, а самі — в воду. Брьо-хаються, пірнають, а бідолашному пташеняті на сонці аж млосно. Та й голодне — ніхто не здогадався його досі погодувати.
Побачила таке наша знайома Олена Василівна, не втерпіла:
— Ой, хлопці, хлопці... Пропаде ваше пташеня. Нащо ж так мучити?
— А що з ним робить? Хіба котові віддати? — відповідають вони.
— Отакої! Котові! Ви на це спритні, безсоромники,— обурилась Олена Василівна.— Якщо самі ради йому не дасте, то я знайду, де пташеня влаштувати.
— Беріть,— погоджуються хлопці,-— воно нам і не потрібне, ми просто так...
Олена Василівна за те граченя та хутчій до нас. Юрасик радіє, підстрибує. Забігали, заметушилися і ми з бабунею біля нього. Посадили на столі, водичкою напоїли, сиру принесли. Розкриває граченя широко червоного рота, жадібно ковтає сир, мало не давиться.
— Попоїло трохи, годі: не можна багато зразу. Чого доброго, захворієш.
Граченя й погоджується. Поглядає на мене чорним блискучим оком, ніби каже: «Дякую за гостину. А тепер непогано було б і подрімати».
Заходились ми йому на веранді квартиру лаштувать. Приладнали кленову гілляку. Замість гнізда — старий Юрасів кашкет. Посадили пташеня. Вмостилося жовтороте і, наче після маківки, спить та й спить.
— А як ми його назвемо? — питає Юрко.— Може, Сплюшкою, що багато спить? Чи Сиріткою, адже воно без татка і мами лишилося?
— Відпочине,— кажу я,— менше спатиме. А виросте, то й поготів. Не годиться Сплюшкою./Сиріткою теж не підходить. Ми ж його за своє прийняли. Може, краще назвемо Варваркою? А втім, зачекаємо. Прокинеться — само собі ім'я вибере.
Дивується Юрко, як то граченя ім'я вибиратиме.
— А ми покличемо, на яке обізветься, так і назвемо.
Вартує біля пташки хлопець. Першому кортить покликати.
— Уже прокинулось! — квапить усіх на веранду. Граченя оглядає нас зі сну. Ніяк не второпає, чого це ми всі позбігались.
Юрко зазирає до нього і так примовляє:
— Сплюшко! Сплюшечко!— А тоді:— Сирітко! Сиріточко!
Граченя мовчить. Тільки очима лупає. Про всяк випадок подалі від нього одсовується.
— Ану ти, мамусю, поклич: мене чомусь не слухається...
Я беру шматочок вареного яйця, простягаю пташці:
— На, Варю! На! Бери їж, Варю!
Стрепенулось граченя. Замахало крилами, розкрило червоного рота та як закричить на всю веранду: «Кра-а! Вра-а! Вря-а!» Проковтнуло жовток і знову: «Вра-а! Вря-а!»
— Ну що,— всміхаюсь до Юрка,— бачиш, яке ім'я сподобалось.
І Юрко радіє:
— Варя! Варя! От яка у нас пташка — сама собі ім'я вибрала!

ЖИВИЙ БУДИЛЬНИК
Тільки-но зажевріє небокрай, як наша Варвара не своїм голосом кричить: «Кра-а! Вра-а! їсти!» Весь дім побуркає. Я напівсонна встаю.
— Ти чого так кричиш?— пошепки кажу.— Усі ще сплять, а ти репетуєш...
Варвара чує мій голос, умовкає. І тільки махає-махає крилами та широко розкриває рота: «Пробач, будь ласка. Я дуже хочу їсти, того й кричу».
А через кілька днів я прокинулась не від Варварчиного крику, а від настирливого стукоту в двері, що вели з веранди до кімнати. «Якщо кричати негоже, то я ось так будитиму»,— напевно, вирішила Варвара і ще дужче застукотіла: «Тук-тук-тук».
— Ти, Варваро, знов усіх побудила,— зітхаю я.— Дзьоб у тебе добрячий виріс. Як застукотиш — луна по хаті розлягається. Що нам робити з таким живим будильником? Мабуть, я двері з веранди не причинятиму. Почую, як ти прокинешся,— вийду і погодую.
«Добре. Добре. Зараз давай мені швидше їсти,— тріпоче мовчки крилами Варвара,— а я щось інше вигадаю».
І думаєте, не вигадала?
Ранок. Я солодко сплю. І раптом крізь сон чую, як хтось тупає по моїй ковдрі. Потім починає злегенька смикати її, а тоді ще й мене за вухо щипати. Прокидаюсь. Здивовано підводжу голову од подушки: чиї це витівки, хто мене будить? Варварка!
— Як ти сюди вибралась?
А вона тріпоче крилами, заглядає до мене: «Я вже літати пробую. Двері прочинені—от і прослизнула до тебе в кімнату. Доброго ранку! Нагодуй, будь ласка!»
— Доброго світанку!—відповідаю позіхаючи і простягаю руку.—Сідай, підемо снідати. Воно й краще отак мене будити, аніж кричати або стукати в двері.
Голублю пташку по голівці. Варвара теж зі мною погоджується і тихенько кракає: «Кра-кра-кра. Кра-ще».

МУШТРУВАННЯ КУТЬКА
«Пі-і», — заспівали двері. На веранду ввійшло щось волохате. Варварка сполошилась на своєму сідалі. «Ти хто такий? Що тобі тут треба?» — зиркає вона і настовбурчує пір'я.
Чотириноге диво вигинає оксамитову спину в чорну смужку, задирає хвоста, блимає круглими жовтими очима: «Я — кіт Кутько. Хіба не знаєш? Живу тут». І зупиняється. Ворушить вусами, нюшкує. Ох, як тут смачно лахне! Ковбасою, сиром, вареним жовтком! Чого ж іще чекати? Стриб на стілець, а звідти на підвіконня, де блюдечко з їжею. Похапав, похапав усе, ще й блюдечко почав вилизувати. А воно — хрясь на підлогу! Тільки скалки розлетілись. Злякалась Варвара та в крик: «Кра-а! Вра-а! Біда-а!» І ну битися об шибку.
На той галас прибігла бабуня.
— Ач що вигадав! Геть звідси, капосний!—Та як замахнеться на нього. Кутька мов не було.
І як уже причиняли двері на веранду, Кутько вряди-годи умудрявся обкрадати Варварку.
— От нахаба!— сердиться бабуня і хапається за віник. Кутька тоді наче вітром здувало. Але варто лише заторохтіти тарілками, як він у ту ж мить з'являється біля столу.
Влітку ми обідаємо надворі, під ялиною. Тут стоїть червонястий столик і лавочки з бильцями. Варвара й собі прилітає і зручно вмощується у когось за спиною, зазирає в тарілки — чи не пригостять, бува, смачненьким? Вона вже не хоче обідати на веранді в самоті. Простягаю смажену картоплинку. Бере. Потім, притримуючи однією лапкою, з насолодою починає відщипувати шматочок за шматочком. Кутькові даємо не менш смачну кісточку. І тільки той береться поласувати нею, як Варварка стрімголов кидається до нього і вихоплює. Сама — пурх на черемху!
Кіт очам своїм не вірить — тут була, тут нема... Озирається, обнюхує землю, повітря... Але кісточка зникла, опинилась
на дереві. Кутько дивиться на Варварку, жалібно нявчить.
— І коли ви помиритесь? Одне в одного обіди видираєте. Не годиться так,— каже бабуня і кидає йому другу.
А Варвара і не думає з котом у злагоді жити. І той, напевно, знає чому.
Почали ми помічати, що наш Кутько менше надокучає біля столу. Борщу, хліба й понюхати не хоче. Десь гуляє, а тоді спить-вилежується на канапі.
— Чи не захворів, бува?— клопочеться бабуня і підставляє котові блюдечко з молоком. Кіт і не дивиться.
— Мабуть, захворів...
Скоро та «хвороба» виявилась.
Одного ранку чую — якась пташка цівікає жалібно у дворі. Шукаю очима: кому це там біда? Аж то пара сірих мухоловок біля акації побивається. З розвилки, де їхнє гніздо, виглядає злодійкувата морда нашого Кутька. Не поспішає — трапезує, аж облизується.
— Ох ти ж, негіднику!— кричу я. Беру першу-ліпшу лозину, що лежить напохваті, і до нього.— Так ось чого тебе одвернуло від молока й від хліба!
Почув Кутько мій сердитий голос, отямився. На все горло волати почав, а злазить, боїться. Дістала його. Відшмагала добряче. А. коли пустила — забіг із двору, куди очі стоять.
Довгенько капосного не було. Аж це крадеться попід хатою, винувато очима блимає, може, знову битимуть...
— Іди вже, йди! Хіба карають даремно? Тільки гляди тепер, шануйся!— кажу.
Притих кіт. Сумирний такий зробився, лагідний. А ми й радіємо.
Кутько потерпів день-другий і знову своєї.
Тоді взялася за нього Варвара. Спочатку з канапи вигнала. Потім з кухні почала виживати. її міцний дзьоб добре ходив біля Кутькової оксамитової шкірки. Як смикне, як ущипне — так і летить шерсть клоччям, устигай лише після цього лисини зализувати. І хоч куди заховається хвостатий — всюди знайде настирлива птаха. Почав кіт шукати захисту в мене. Тихенько прослизне на веранду, де я працюю, об ноги треться, улесливо муркотить, на коліна проситься.
— Навряд, голубе,— кажу я,— щоб ти і тут влежав довго.
«Нічого, я хоч трішечки подрімаю. Ти ж мене не видаси Варварці? Правда?»
— Добре,— погоджуюсь,— тільки побачиш сам, що з цього нічого путнього не вийде.
Кутько іншої думки. Задоволений, вмощується у мене на колінах. Я накриваю його скатертиною. Він тихенько., в подяку, муркоче, потім зовсім замовкає, затаюється. Не чути навіть, як дихає.
А Варварка вже кинулась на розшуки. Обдивляється всі закапелки. Нарешті влітає на веранду. її дуже ваблять усі речі, що лежать на столі,— і папір, і олівець, і гумка. Іншим разом вона б навела порядки по-своєму. Все це позапихала б під ковдру, а чи під подушку. Не годиться, мовляв, їм лежати на видноті. Та й цікаво, чи знайдуть, де вона поклала. Але зараз їй не до того.
Вона прислухається. Певно, вловлює чиєсь підозріле дихання. В одну мить опиняється в мене на колінах. Відгортає скатертину і переможно кракає: «Кра-а! Ура-а! Знайшла-а! Ось де це опудало! Що, заховався? На тобі! На!» І щосили хапає Кутька за вухо, стукає по спині, стягає додолу. Кіт, як ошпарений, вистрибує з веранди. Мчить стежкою з двору — Варвара летить навздогінці. І щоразу — скуб! скуб! Та ще й примовляє щось. Мабуть, нагадує котові і за горобчиків, і за скривджених мухоловчиних діток, і за малих зеленяків.
Кутько розуміє: скінчилося його свавілля у дворі. І, на диво, наш Кутько зробився тихий та лагідний. Варвари боїться, як вогню. І пташок перестав чіпати. Спасибі, добре вимуштрувала!

ВАРВАРА ШУКАЄ ДРУЗІВ
Щоб не шкодили кури на грядках та в ягіднику, бабуня тримає їх у загородці. Кому сподобається такої хорошої днини сидіти за ґратчастими стінками? Та діватися нікуди! Ми їм і зерна, і води, і зеленої травиці приносимо, але неволя неволею лишається.
Нагледіла у загородці курей наша Варвара. Зраділа. Прилетіла до них, всілася вгорі, зазирає, дивується. Як то вона раніше не знала, що тут живуть такі симпатичні птахи. Добре було б і потоваришувати. Політали б разом, на подвір'ї біля ґанку побавилися б різними там коліщатками, скельцями. Адже, мабуть, добре літають,— он які крила! А в цього, що з червоним гребінцем, ще й хвіст який!
«Ку-ку-рі-ку!— загорлав раптом півень.— Ку-ку-рі-ку-у!» Варвара аж присіла од несподіванки. «То це ти так співаєш? А я й не знала. Але я теж умію. Послухай. Кра-кра-кр-кр». І завела, і завела... Півневі байдуже, знай кричить, заглушає Варвару.
Ніхто з курей так до пуття і не розчув, як вона співала отут на загородці. І почали лублиться в піску. Зовсім розімліли проти сонця.
«Може, й собі спробувати попересипатись разом із ними». Адже вона так не вміє... Тільки боязко чогось трохи.
Повагалась Варвара якусь мить, а тоді на мирне куряче сокотіння — шусть у білий гурт. Мовляв, драстуйте ближче! Ось і я. Подружимось?
Що тут скоїлось! Першим загорлав і налетів на Варвару півень. З усієї сили довбонув її дзьобом, а тоді ще й лапами вдарив. Крикнула від болю Варвара. А на неї вже накидалися по черзі і гамселили усі курки. Та так розійшлися, що вже дзьобали і скубли кого влучать. Усі лементували, а Варвара найбільше.
Почула я її відчайдушний крик та хутчій туди. Вихопила бідолашну ледь живу, пригорнула до себе, заспокоюю. Півень випнув гордовито груди і навздогінці нам переможно тричі кукурікнув. А курки ще продовжували лупцювати одна одну. Ніяк не вгомоняться.
Варварка тулиться до мене, жаліється.
— Ото не літай до них, дурнесенька, бачиш, які вони. Хіба з такими подружиш? Добре, що живою лишилась...
Приголубила її, пожаліла, напоїла водичкою. Так до вечора і просиділа Варвара сумна, невесела.
Усе забувається. І ми забули про цю пригоду з курми. Тільки Варвара, видко, не забула.
Одного дня, як тільки бабуня вперше випустила курей на подвір'я, Варварка нагадала їм про себе.
Кури безперестану бігали, раділи, що нарешті дістали волю. Греблися то тут, то там, не могли собі місця нагріти.
Варвара спершу ніби й не помічала їх. І кури на неї не дивились — хіба їм зараз до неї!
Як нагулялися, нагреблися курки вволю, поскликав їх півень до гурту і повів стежкою до кухні, може, тут чим смачненьким іще пригостять.
Варвара в ту ж мить зірвалася з черемхи, де сиділа і байдуже дивилася в протилежний кінець двору, і пролетіла над самісінькими головами курей. Ті від несподіванки поприсідали. А Варвара як ушкварить своїм дзьобом по голові спочатку півня, а тоді кожну курку по черзі. «Оце вам! Оце! Щоб знали, як ні за що ні про що мене гамселити. Пам'ятаєте?» — кракала вона, відпускаючи останнього щигля.
Добре, мабуть, ошепулила їх дзьобом, бо кури аж заточилися і ще довгенько не могли прийти до пам'яті.
А Варвара знову вилетіла на черемху і спокійненько заходилась причепурювати пір'я: ретельно розчісувала його, розправляла. На курей навіть не глянула.
Що ж, хай затямлять собі і півень і його курки — Варвара тепер зможе постояти за себе, коли це потрібно буде. Он як!

ПОДАРУНОЧОК
Варвара не любила лишатися на самоті. Де ми, там і вона крутиться.
Завітав якось у гості наш знайомий Богдан Северинович. Сидимо надворі за столиком, розмовляємо. Прилітає Варвара. Але всідається віддалік, насторожено поглядає на вусатого дядечка.
— Не бійся, Варварко, іди сюди, — кличу я, — це свої. Хочеш їсти?
«Кра-а!— відповідає вона.— Хо-чу!»
— От чортеня!— сміється Богдан Северинович.— Що ця носата каже?
— А то вона їсти просить.
Богдан Северинович здивованими очима поглядає на Варварине меню і не витримує:
— Ого, скільки їсть... Навіщо булкою та сиром годуєте? Яка з неї користь? Це ж не курка, що буде нестись або на борщ годиться. Даремно їжу переводите.
Від таких слів у Варвари не псується апетит. Незабаром вона кінчає обідати, стрибає на землю і біля столу бавиться гаєчками та коліщатками з Юрасевих іграшок.
Ми розмовляємо далі. Богдан Северинович охоче розповідає різні місцеві новини, підкидає дотепи. І раптом у найве-селішому місці як зойкне, як підстрибне на стільці! Перезираємось — що таке? А гість нахиляється, розтирає ногу, охкає. З-під столу визирає чорний дзьоб і блискуча, аж синя, голівка. Звісно, чиї це штучки!
— Ач клята, як щипається,— бурчить Богдан Северинович, бо й собі вже здогадався, хто це його так «пригостив». Настрій у нього помітно гіршає. Не допомагають і гарячі вареники, котрі так любить Богдан Северинович. Розмова не клеїться. На наші жарти він відповідає більше мовчанкою або «так», «угу». Тоді швидко прощається і прямує з двору.
— Ну, це вже не так скоро завітає,— усміхаюсь я.
Та через день, коли бабуня підмітала біля ґанку, з кошиком у руках, як з-під землі, виріс перед нею Богдан Северинович.
— Заходьте, будь ласка, до хати,— припрошує бабуня.
— Та ні... Дякую... Я... ненадовго,—чогось мнеться Богдан Северинович.— Я до вас із...подаруночком.
І перекладає запнутого ганчіркою кошика в другу руку. Здивована бабуня й собі глянула туди.
А гість:
— Я ото побачив, як ви всі біля свого граченяти ходите. А тут ще одненьке трапилось... Думаю — хороший подаруночок буде...
По цьому Богдан Северинович відгорнув ганчірку і дістав з кошика худе, кострубате, з кривими крилами пташеня. Один довгий ніс стирчав у нього та очі боязко блискали.
— Ось воно яке гарненьке,— мало не вкинув граченя у самісінькі руки враженій бабуні.
І, наче боячись, щоб не передумала вона або не відмовилась, сказав нашвидку «бувайте» і з усмішкою зник за ворітьми.
Нічого не лишилося, як прийняти ще й цю калічку. В чиїх лабетах вона побувала, хто знає... Але крила обвисали і пальчики на лівій лапці не розгинались, а все скрючувалися в кулачок.
— Ой, моє ти лишенько, — зітхала бабуня, — та ти ж і літати не зможеш...
Справді, пташка тільки стрибала та безладно махала покаліченими крилами. І назвали ми її Махою.

НЯНЬКА
Побільшало у нас турбот. Ще одне грачине дитя потребувало догляду і ласки. Маха погано ходила, не могла спати на гіллячці, як Варвара, а сиділа на широких реберцях квітникового ящика — так заважала скарлючена лапка. Вона навіть менше бавилась різними іграшками і поганенько їла. Час від часу піджимала хвору лапку і стояла сумна і задумана на одній нозі, мов чапля.
— Стривай, Махо, не журись,— кажу я і берусь перебинтовувати та розправляти її пальчики. Щоб міцніше було, знизу підкладаю маленьку трісочку.
І так щоранку. Бачу — допомогло. Згодом лапка зовсім вирівнялась. А от крила... Біда та й годі. Ніяк не слухались, не складались рівно та гарно, як у Варварки. Все обвисали донизу.
— Їж краще, їж,— клопочеться біля Махи Юрко. І простягає їй то шматочки булки, то варену ковбасу, то пшоняну кашу, яку дуже любить Варвара. Маха бере знехотя, більше з-за ввічливості, але ковтати не збирається. Тут же й викидає з рота.
— Та їж!— мало не сердиться Юрко.
І враз біля них з'являється Варвара. Бачить таке, миттю поспішає допомагати хлопцеві. Скільки може, набирає каші в свою торбинку, що під нижньою половинкою дзьоба. Така торбинка є в кожного з граків. Вони своїм пташатам у ній поживу з поля носять. Так от, Варвара, як набрала каші, враз підстрибом до Махи. Та відчуває, що буде, тікає, хоче заховатись від Варвари. Але Варварка спритна й настирлива. Наздоганяє Маху, наступає лапкою на одне крило. Потім силоміць розкриває їй дзьоба і запихає кашею. Маха виривається, але Варвара сердито кракає і годує, годує вередуху.
— Молодець, Варварко, — сміємося ми.— Молодець!
Варварі подобається така робота. Вона тепер ніколи не минає нагоди, щоб не погодувати по-своєму калічку. Оцей поспіх і старання одного разу мало не закінчилися погано для самої няньки.
Я годувала Маху. А та, як завжди, комизувала. Варвара з другого кінця двору кинулась на допомогу. І так поспішала, що не помітила дротини з гачкуватим колючим вузликом. Ця дротина, не знати ким і для чого, була протягнута від липи до веранди. Як зачепиться Варвара за ту дротину, як повисне на її гачку крилом. І почала з болю й переляку на весь двір кричати.
Ми поспішили до неї. Зняли бідолаху. Оглядаємо, чи все гаразд, чи не пошкодила крило.
— Ану політай! — підкидаю її вгору.
Варвара охоче робить над нами коло, спускається біля Махи. А за нею на землю спускається і велика чорна пір'їна.
Тепер, тільки підніметься Варвара вгору, зразу видно близно в крилі. Хоч би скільки летіло граків, а по цьому легко впізнаємо Варварку. Стала нянька мічена.

ПОМІЧНИЦЯ
На городі засіли бур'яни. Бабуня взяла сапу і пішла полоти. Варвара полетіла слідом. Всілася на спину бабуні, зазирає, що та робить.
— Тобі чого?— питає бабуня.
Варвара злетіла на землю, ближче приглядається. Дивно, руками виривають зелені рослинки. То це ж дуже просто! І відразу заходжується біля моркви. Іде вздовж рядків і висмикує одну за одною — прополює.
— Е, ні! Не треба мені такої полільниці! Геть звідси! — замахується на неї бабуня.
Варварка сердиться. Настовбурчує пір'я на голові. Чого, мовляв, проганяєте? Хіба щось не так роблю? Я хочу допомагати.
Але її все ж таки викишкують з городу.
Варварі страх кортить у землі покопирсатись. Сіла на тин, у сусідський двір зазирає. А там чорніє, вабить до себе свіжа грядочка. Рясні кущики полуниць зеленіють. Тільки-но посаджені.
З ґанку сусідка хвалиться бабуні:
— Я таких ягід дістала! Не тільки влітку, а й восени родять! Аж до перших морозів!
— Це справді щось дивовижне, — озивається бабуня,— я б і собі посадила таких.
— Ось ідіть-но глянете! — кличе сусідка бабуню до себе і радіє. — Такі кущики гарні! Лапаті, міцні. Як розведу, неодмінно і вас наділю.
Подивилась бабуня на диво-полуниці і знову до моркви. Нахилилась, прориває...
Аж це з-за тину сусідка як заойкає, як заголосить.
— Що сталося? — хвилюється бабуня та хутчій до неї.
— Бачите, що ваша Варвара накоїла?
На грядці рядком лежали вирвані кущики полуниці і просихали проти сонця. І «полільниця» тут.
Тепер уже втрутилася я. Схопила Варварку та й укинула в сарайчик.
— Посидь трохи, прохолонь, будь ласка!— сварюся на неї.
Варвара просовує голову в щілину над дверима та так жалібно кричить, проситься, щоб випустили. Підходить Маха, задирає голову. їй жаль своєї няньки і подруги, що, може, цілий день сидітиме в темноті зачинена. Мені теж шкода пташки, але я стою на своєму:
— Нащо людям шкоду робиш? Тепер сиди. Нічого з тобою не станеться!
Чималенько протримала я Варварку в сараї. Сусідка знову посадила ту розсаду, полила. Нічого — прийнялася. А'Варварці допомогло. Більше не літала на грядки «прополювати» і на мене зовсім не сердилась. Вона швидко знайшла собі іншу роботу.
Надвечір лаштуюсь поливати квітник. Набираю з чана в поливальницю воду і йду робити дощ. Варвара всідається мені на руку. Я перехиляю поливальницю, і вона перехиляється. Уважно слідкує за прозорими цівками води і торкає кожну дзьобом. Мені не дуже зручно, але ми ж удвох «поливаємо». Особливо задоволена моя помічниця. Нарешті вона знайшла собі заняття, за яке ніхто не свариться і не карає.

ВАРВАРА ВЧИТЬ АБЕТКУ
«Тук-тук-тук», — наче постукав хтось двері.
— Заходьте! — озивається бабуня. А воно: «Тук-тук! Тук-тук!»
— Чи не чують? Заходьте-но, будь ласка!— голосніше запрошує бабуня.
Знову: «Тук-тук».
— Та що це,— не витримую я,— може, хто з дітлахів пустує?.
Прочиняю двері на веранду — нікого нема. Вертаюсь, а за спиною: «Тук-тук». Зазираю за портьєру — на столі сидить Варвара і молотить дзьобом.
— Це ти?!
Варвара на мить відривається од цікавої роботи, тріпоче до мене крилами: «Так, так. Це я стукаю. Читаю...» Перед нею лежить розгорнута газета — вся як решето. Замість букв — самі дірочки. Збоку книжки мої лежать,— як кінчить «читати» газету, ще й до них візьметься.
— Ходімо краще погуляємо, — пропоную. І підставляю їй руку.
Варвара з задоволенням всідається. Ми виходимо на подвір'я.
— Ти, Варварко, ще жодної букви не вивчила, а вже берешся читати. Так я кажу, так?
Варвара уважно прислухається до мого голосу і погоджується: «Ка-а-а».
— Не «ка»,— усміхаюсь я,— а «так».
«Ка-а-а»,— знову повторює пташка.
— Це не те. Давай-но серйозно почнемо вивчати абетку. Як годиться, звичайно, з першої літери. Кажи: «А-а-а».
Варвара зазирає до мене. А я підохочую:
— Кажи: «А-а-а».
Вона виявляється здібною ученицею. Трішки помовчавши, повагом тягне: «А-а-а-а».
— Ох ти ж молодець!— вигукую я і поспішаю до хати, щоб усі домашні почули, як Варвара вимовляє «а».
Вона з охотою повторює: «А-а-а-а» і аж хрипить.
— Я тобі, Варочко, за перший урок ставлю п'ять!— радіє Юрко.
Крім п'ятірки, Варвара одержує ще й виноград.
Та вивчення абетки не пішло далі. Варвара, певно, вирішила, що з неї досить і цих знань. Адже ми всі і так її непогано розуміємо.

ЛІКУВАННЯ НА МУРАШНИКУ
Під осокором, з південного його боку, вже кілька років живуть мурашки. Ці трудяги невтомно працюють у садку. Визбирують там різну гусінь, жуків і тягнуть у своє житло. Добре, що мурашки у нас поселились.
Проходжу я вранці стежкою, бачу, ніби хтось покопирсав мурашник. «Чи не Юркова, бува, робота?— думаю.— От капосний!» Мурашки метушились, кінчали ремонтувати свою оселю.
— Це ти колупав мурашник?— запитую хлопця.
— Ні, мамусю...— відповідає він і дивиться в очі. Бачу, що ніби говорить правду. Але я ще не зовсім вірю та й питаю:
— Ти знаєш, що руйнувати мурашники не можна?
— Знаю...— і знову глянув так само.
— Тоді чия ж це робота?
— Не знаю...— хнюпиться Юрко.
Я прямую до осокора. Юрко йде слідом. За нами перехильцем чапає стежкою Маха.
— Може, ти, Махо, знаєш, хто тут порався?
Маха не второпає, чого від неї хочуть. Але й собі зацікавилась мурашником. Враз як уродилась Варвара. Відігнала Маху, аж пір'я настовбурчила на голові, мовляв, не лізь до чужого. А сама — швиденько стриб до мурашника, впала на нього, крила розчепірила, як прикипіла. Очі враз ще блискучіші стали, так ними й пряде то туди, то сюди.
— Що це з нею?— питає вражений Юрко. Нахиляється, щоб роздивитись.
Варвара ще нижче припадає до мурашника, на нас ніякої тобі уваги. Крилами закриває, немоэ попереджує: «Не підходьте, мурашник мій. Тільки мій зараз».
Поколошкані мурашки сердито забігали. Забили на сполох. А Варвара не дає зівака, швидко хапає одну, другу, третю...
— Ти що, їси їх? — дивується Юрко.
Але Варвара і не думає цього робити. Вона тільки спритно ловить мурашок та засовує собі під крила, під боки, між пір'я.
— Бач яка хитруха!— всміхаюсь.
— Навіщо це їй?— не розуміє Юрко.
— Ти бачив, як наша сусідка розтирала настоянкою з мурашви руки та ноги? Казала, болять вони їй на негоду. Отож і наша Варварка під-ліковує свої кісточки. Коли мурашнику щось загрожує, всі його мешканці викидають у повітря свою пекучу кислоту, захищаються. А ця кислота цілюща для здоров'я. І пухоїди тоді на птахів не нападають.
— То нехай Варвара Маху пустить, адже вона слабенька яка...
Варвара вже навтішалася на мурашнику і, справді, пустила й Маху. А що ж, нехай і вона полікується, «ванну» прийме.

ПЛЯЖНИЦІ
Бабуня налила в ночви води. Поставила проти сонця. Нехай нагріється Юркові на купання. Я підійшла, похлюпала в ночвах рукою— вода хороша, приємна. І поспішила за Юрком до хати.
— Бери, Юрасику, хутчій мило, рушник та йди митись,—кажу.
Хлопець весело підстрибує, радіє. Дуже любить він у ночвах бовтатись. Коли це чуємо—репетує знадвору:
— Хіба тут можна купатись? Саме сміття!..
— Яке сміття?—дивується бабуня. — Вода прозора, чиста, мов сльоза. Сама наливала.
— Вигадуєш!
— А от і сміття! Самі подивіться!— кричить Юрко.
— Ох ти ж і вигадник!— не вірить-таки бабуня.
А коли прийшла, то аж руками сплеснула. У ночвах плавало сухе листя, соснові гіллячки, глиця.
— Твоя правда...— погоджується бабуня. І не знає, що думати. Вітер накидав — так день ясний такий, лагідний. Аж тут і сама відгадка біжить до ночов. Варвара з Махою! Носять соснові палички, глицю, бур'янинки різні — вкидають у ночви. Ванну собі готують для купання. Першою влізла Варвара. Почала по воді крилами бити, мов качка, пір'я все виполіскує, вимиває. Маха бігає навколо, зазирає, ніяк не насмілиться — їй здається дуже глибоко.
Подивились ми на пляжниць і поставили їм окрему миску. Нехай у них своя купалка буде. Юрасеві чистої води налили.
Тепер Варвара з Махою жодного дня не пропускають, щоб не викупатись. А тоді пристають до нас, якщо ми з Юрасем сидимо проти сонця, і теж загоряють.
— Дивись, дивись, мамусю, які наші грачки зараз кумедні!— сміється Юрко, аж нагинається.
Та й як не засмієшся! Пташки на сонці робились такі чудернацькі. Розкривали широко червоні роти, настовбурчували все пір'я, прогріваючи сизу шкіру, розкидали якомога ширше крила і завмирали. Тільки злегка поводили круглими очима або втуплювали безглуздий погляд невідомо куди.
Варварі найзручніше було загоряти на моєму плечі. Маха вмощувалася біля Юрасикових ніг. Що скажеш — усім дуже хороше.

ВАРВАРИНІ ГОСТИНЦІ
Я люблю сидіти біля столика під ялинкою. Тінь, прохолода, пахне смоляною глицею. Навколо мереживом жовті плямки. Це сонячне проміння пробивається крізь віття дерев і гаптує доріжки.
Я їм соковите, рум'яне яблуко. А качан викидаю в малинник. Потім берусь читати книжку. Книжка захоплює. Я не помічаю ні Махи, що бавиться на стежці якимись камінцями, ні Варвари, яка крутиться біля мене. А вона нагледіла чималенькі кишені в моєму халаті й досліджує — що там. Знаходить носовичок, викидає геть. Замість нього кладе в кишеню, на її погляд, більш цікаві і коштовні речі.
Мені потрібна хусточка, а замість неї я дістаю якусь драну, сумнівної чистоти ганчірку, качан з яблука.
— О-о! Звідки це в мене?— сміюся.
Варвара захоплено стежить за моїми руками. «А ти ще, ще пошукай гарненько. Це не все»,— промовляють до мене її очі-блискітки. Я вивертаю кишені. Звідти випадає іржавий гвіздок, кольорові скельця, палички і навіть товста зелена гусінь. «Ну що? Бачиш, як я задля тебе постаралась! Тільки навіщо ж це все добро викидати геть? Кишені —найкраща схованка для цього...»—не розуміє Варвара і ображається на мене. «Яка невдячність!» Справді, так хотіла догодити, яких гостинців понашукувала — а їх повикидано.
— Спасибі, Варварко,— кажу,— за увагу. Красненько дякую тобі. Сідай краще на стіл, пограєшся тут трохи.
Варварка добра. Відразу забуває своє невдоволення. Охоче вистрибує до мене і вже позирає на книжку, як би і її поцупити.
— Ти вже навчилась «читати» газети, досить. Книжки не можна шматувати.
Але Варвара все ж примудряється смикнути за одну із сторінок — дир-рр-р.
Я поспішаю закрити книжку. Підводжусь, набираю в рот води і пирскаю на Варварку. Пташка відсахується від мене. Незадоволено позирає: «Навіщо ти так? Тепер я змушена сушитись. Зовсім я не бажаю зараз купатись. І гратися з тобою не буду. Ось так. Де осоння?»
Мені тільки цього й треба. Я спокійно розгортаю книжку. Читаю далі.
— Обсихай, обсихай, пустухо. Вже не скоро прилетиш мені заважати.

ДЕ КЛЮЧ?
На подвір'ї у наших сусідів — цілий переполох. Повернулися з гостини — до схованки за віконницями, а ключа від хати немає.
— Я добре пам'ятаю,— тремтячим голосом каже Настя Маркгвна,— що клала його тут.
— А ти згадай,— басить Мина Минович,— може, в кишеню поклала?
Настя Марківна сердиться:
— Кажу ж, ні... Не беру я ніколи з собою ключа, і, на всяк випадок, витрушує кишені.
Звідти сиплеться тільки порох та соняшникове лушпиння.
— Я поклала його сюди,— знову повторює сусідка.
— Якби поклала, то лежав би,— все більше роздратовується Мина Минович і махає поцяцькованою палицею, яку бере лише тоді, як у гостину йде.
Потім невдоволено сопе, нахиляється і обшукує всі бур'яни попід вікнами — може, завалився де? Ключа немає. Як у воду впав.
Ми з бабунею позбирали всі ключі, які тільки були в нас, понесли сусідам. Жодний не підійшов. Більше нічим зарадити не могли.
Надходить ніч. Якось же треба потрапити до хати!
— А ви через вікно! — радить Юрко.
Мина Минович і Настя Марківна не відповідають. Вони зараз сердяться на весь світ. В уяві постає жахлива картина нічного пограбування їхньої квартири. І вони говорять про це.
— Я була цілісінький день вдома, нікого у вас на подвір'ї не бачила,— заспокоює бабуня.
Але ніщо не може допомогти. Адже ключ зник! Що ж тепер? Може й справді... Настя Марківна підходить до вікна, колупається біля кватирки. Потім приловчилась і таки відчинила вікно. Через хвилину-дві вона влазить у хату. За нею, в новому костюмі, сопучи, з палицею в руках, так самісінько до кімнати потрапляє і Мина Минович.
— А якщо і завтра й позавтра не буде ключа,— цікавиться Юрко,— то вони весь час лазитимуть через вікно? От якби нам так!
Ми з бабунею сміємось:
— Щоб сусідам полегшало, чи не загубити й свого?
Другого дня Мина Минович покликав слюсаря.
— Нарешті,— зітхає бабуня,— ходитимуть, як усі люди в хату — дверима. Але все ж таки, де подівся той ключ?
Надворі закричала Маха, а за нею Варвара. Не схоже, щоб їх хтось кривдив. Швидше не помирилися з-за чогось.
Поспішаю до них. Вони граються на піщаній гірці. Ми для них навмисне насипали її біля ґанку. Нехай бавляться. Пташки люблять закопувати свої іграшки, а часом трішки піску і в шлунок вкинуть. Для здоров'я потрібно.
— Чого не помирились? — питаю.
Маха міцно-міцно вчепилась за якусь нову іграшку. Варвара силкується вирвати. Обидві кричать, репетують.
— Ой,— радію й дивуюсь я,— та це ж ключ! У нас такого немає.
Я й собі вступаю в бій і швидко відбираю ключ. Птахи невдоволені. Варвара зиркає, як би знову заволодіти ним. А я йду до сусідів.
— Часом не той ключ, що у вас пропав? — питаю.
— Він!.. Він!.. — майже в один голос вигукують Настя Марківна і Мина Минович. — Де ви знайшли?
Мені нічого не лишається, як вибачитись і зізнатись у Варварчиних витівках.
Сусіди обурюються, ніби це я завинила отим злощасним ключем.
— Яке неподобство!—випалює Мина Минович. — Чого ж ви їх не вчите, щоб не шастали по чужих дворах та не крали? За таке— голови поодкручувати...
Останніх слів я не чую. Вони обоє йдуть до хати і причиняють за собою двері.
Після цього сусіди довгенько вітаються з нами дуже холодно, як кажуть, крізь зуби і не проминуть випадку, щоб не нагадати мені чи бабуні Варварчині каверзи.
Настя Марківна і Мина Минович не приховують тепер, що не можуть навіть чути отого грачиного кракання.

СОРОКИ
За весь час відколи живуть у нашому дворі Варвара з Махою, не прилітала жодна порядна пташка.
Різна там дрібнота — синички, мухоловки, горобці — крутяться в садку, бо й вивелись тут.
І раптом — сороки! Що їм треба? Скрекочуть на клені, білими боками блискають проти сонця. З гілки на гілку перелітають.
Задивилися на них Варвара і Маха. Може, свою рідню згадали? Маха стриб-стриб, махає крилами, от-от полетить. Даремно...
А сороки як найнялись: цокотять, додолу позирають, на клен запрошують. Не втерпіла Варвара, злетіла на нижню гілляку. Хочеться їй ближче з гостями познайомитись. Сороки веселі, грайливі. Чому б з ними не побавитись трішки? Варвара стрибає все вище та вище, а сороки собі вище та вище. Так і виманили її на самісінький вершечок. Як тут гарно! А вона ж усе більше з Махою на землі, внизу. Сороки не вгавають. То одна, то друга торохтять біля Варварки: «Бач-ч-чи-чиш! Бач-ч-чи-чиш! Як-к-ка краса! Як-к-ка, як-к-ка! Летімо з нами хут-ч-чі-чій!» Одна вже було й піднялася з клена, та й знову сіла — Варварка не наважується вирушати в невідому дорогу.
Звісно, її вабить широкий, вільний світ, синява неба. Можна піднятись високо-високо, закружляти над полями, річкою, лісом, хатами... А тоді спуститись на поле, де збираються великою зграєю її родичі, граки.
Білобокі дріботухи знають до них дорогу. Варто лише погодитись. Отож і вмовляють її, підохочують. Хіба не краще літати й жити на волі, серед своїх, аніж отут на людському подвір'ї? Гляди ще лихо яке скоїться. Правда, це не їхня справа втручатись, Варвара доросла. Але ж... Не подобає вільним гракам, як свійським качкам або курям, у людей жити.
Ми весь час з Юрасиком слідкуємо, що робитиме Варвара.
— Сороки заберуть її?— питає хлопець.— Вона полетить з ними?
— Захоче — полетить... Колись таки треба їй пізнати життя, повернутися до граків, навчитись різним їхнім премудростям.
Маха хвилюється не менше від нас. Хіба можна тепер уявити собі подвір'