Панас ВИСІКАН
ІГОРЬОК МЕРЕЖКА

Висікан Панас Захарович народився в 1922 році в селі Подорожньому, Ново-Георгіївського району, Кіровоградської області.
Після закінчення семирічки до 1941 року працював у колгоспі. Брав участь у Вітчизняній війні.
У 1948 році Панас Висікан вступає до Київського училища прикладного мистецтва, яке.закінчує в 1951 році. Спочатку працює графіком в Академії архітектури, пізніше альфрейником в ремконторі Залізничного району міста Києва.
Перше оповідання Панаса Висікана «Ігорьок Мережка» надруковане в журналі «Вітчизна» в 1954 році. Оповідання Висікана друкувалися в журналі «Барвінок», альманасі «Дружба», в республіканських газетах.
Збірка оповідань «Ігорьок Мережка» — перша книга молодого автора.
Панас Висікан — вихованець літературної студії при видавництві «Молодь».

ІГОРЬОК МЕРЕЖКА
Хоч це, друзі, було й давно, але таки правда.
Одного разу, в неділю, мама послала мене в магазин купити хліба. Надворі була зима і йшов сніг.
«Одягну, — думаю, — старе пальто, щоб нового не намочило снігом, і стару шапку». Одягнувся я і вийшов надвір.
Холодний вітер відразу обійняв мене з усіх боків. Я швидко перебіг вулицю, заходжу в магазин. Бачу, черга велика. «Е,— думаю,— тут треба якось пробратись ближче до каси, бо сьогодні неділя і хлопці всі виїдуть на лижах за місто, збудують трамплін без мене і будуть спускатися. Треба поспішати!»
Пригнувсь я, проліз до самого віконця, де вибивали чеки, і хотів уже подавати гроші, аж чую: хап мене хтось за руку. Оглянувся я, бачу — стоїть височезний чоловік з чорними вусами, у волохатій, як лелече гніздо, шапці і суворо дивиться на мене, не випускаючи руки.
Я з усієї сили рвонувся і ненавмисне розбив скло біля каси.
— Ти що?! — крикнув на мене вусатий чоловік.— Без черги лізеш та ще й скло б'єш?!
— Женіть його з магазина! — закричали в один голос люди.— Яке мале, а й те хоче перехитрити всіх!
«Ну,—думаю,— попав у переполох, як заєць!»
Що ж робити?
Аж чую, всі притихли: із-за прилавка вийшов невисокий чоловік, без однієї руки, в шкіряній куртці і — просто до мене:
— Це ти розбив скло? — питає і дістає олівець з кишені.
— Ні,— кажу,— не я. Це отой вусатий розбив, він вхопив мене за руку і...
— А чий ти? — перебив мене чоловік, що вийшов із-за прилавка...
Мабуть, це був завідуючий магазином... Я не знав, що й казати йому,— запише прізвище, тоді буде мені від татка. «Краще не скажу,— думаю,— нехай що хочуть роблять, а там, може, якось вискочу надвір і— додому!»
Бачу, мене вже обступили люди з усіх боків і дивляться, як на лисичку в клітці.
— Та відпустіть його,— озвалася якась старенька бабуся з черги,— чого ви причепились до нього? Може воно сирота?
— Може    й    так, — сказав    ще хтось.
— Батько є в тебе? —спитав завідуючий магазином.
— Немає,— кажу.
— А мати?
— Теж немає,— відповідаю, а в самого, повірте, так сльози і покотилися з очей, неначе я й справді сирота.
— А скільки ж років тобі? — спитав знов завідуючий магазином.
— Не знаю,— кажу,— мабуть, уже дванадцять, а може й нема,— а сам так і зиркаю на всі боки, чи нема знайомих в магазині, щоб не провалитись з обманом.
— У вашій школі нема такого, Ольго Дмитрівно? — спитав завідуючий магазином високу жінку в зеленому пальті.
— Немає,— відповіла вона і чомусь посміхнулась, мабуть догадалась, що я всіх обманюю.
— Ти в школу ходиш? — питає.
— Ні,— кажу,— не ходжу і не ходив ніколи.
Всі переглянулись, а Ольга Дмитрівна знов чомусь посміхнулась і похитала головою. «Догадалась-таки», думаю, і схитрував:
— Дозвольте,— кажу,— я вам краще допоможу нести кульок з цукром...
«Може, думаю, хоч вирвусь як-небудь з магазина».
— Диви, у нього ще й совість є,— сказав хтось.
А Ольга Дмитрівна підморгнула завідуючому та й каже:
— Будь ласка, допоможи.
Вона дала мені один кульок, щоб я ніс, і ми вийшли з магазина.
— А як же звати тебе? — спитала Ольга Дмитрівна.
«А   й  справді,— думаю,— як   же   тепер   назвати себе?»
Згадав я, що жив колись у нас у дворі дід Мережка —низенький такий і сивий, як молоко. «Так і скажу,— думаю — а ім'я — Ігорьок».
— Чого ти мовчиш? — озвалася Ольга Дмитрівна.
— Та звати мене Ігорьок,— кажу,— а прізвище Мережка.
— Яке хороше прізвище,— сказала вона,— а батька давно немає? — запитала тихенько.
— Не знаю,— кажу,— мабуть, давно, бо й не пам'ятаю його. І мами теж не пам'ятаю. Одну тільки бабусю трішечки памятаю: вона казала,  що мене  в осоці знайшла десь біля броду за містом.
Ольга Дмитрівна, бачу, посміхнулась, але нічого не сказала.
Незабаром підійшли ми до високого кам'яного будинку, де два велетенських чоловіки підпирали балкон руками, і зайшли туди.
Спершу піднялись на другий поверх, пройшли довгим коридором і зупинились.
— От ми й дома,— сказала Ольга Дмитрівна, відмикаючи двері. Зайшли в кімнату. Бачу, стоїть великий диван і на ньому білий слон, такий завбільшки, як наш кіт Яшка Митрофанович. Поряд з диваном — етажерка з книгами, на ній — радіоприймач, глобус.
Я поставив кульок з цукром на стіл і відійшов до дверей.
— Чого ти став там? Проходь, сідай,— сказала Ольга Дмитрівна.— Зараз я тобі чайку дам, поп'єш, поки я на обід щось зготую. Ти ж хочеш їсти?
Налила вона склянку чаю, намазала хліб маслом і посадила силоміць мене до столу.
— Ще й соромиться. Адже цілими днями голодний бігаєш по вулицях,—сказала і покликала: — Наталю, Наталю! А йди лишень сюди! Побачиш, якого я хлопчика привела! У нього ні тата, ні мами немає. Тепер він у нас буде жити. Ми його у школу пошлемо.
«Що це вона говорить? — думаю.— Невже й справді не випустять мене звідси?»
З другої кімнати, бачу, швидко вибігла малесенька дівчинка з голубим бантиком, у червоному платтячку, з круглими очима, і пильно подивилась на мене.
— Іди, іди, не соромся, це — Ігорьок. А тебе як звати?
— Мене — Наталя,— сказала вона і вибігла знов.
— Чого ж ти не п'єш? — спитала Ольга Дмитрівна.— Може, гарячий чай?
— Та не турбуйтеся,— кажу.— Я зараз піду візьму собі хліба, то обійдусь і без чаю.
Але Ольга Дмитрівна і слухати не схотіла.
— Нікуди ти не підеш,— сказала вона мені тихенько.— У нас житимеш. Я зараз пошию тобі штанці й сорочечку, викупаєшся у ванні, відпочинеш. Ось на цьому маленькому ліжку спить Наталя, а на цьому великому — я. А ти поки що на дивані спатимеш, а згодом і тобі купимо хороше ліжко.
Я взяв склянку і тихенько почав сьорбати чай.
Незабаром знов увійшла Наталя з великою лялькою в руках.
Ольга Дмитрівна взяла її на руки, поцілувала і сіла біля мене.
— Нікуди ти не підеш, Ігорьок: ти сирота, житимеш у мене. Я віддам тебе в школу, звісно, в перший клас, бо ти ж, мабуть, ні читати, ні писати не вмієш. Будеш ходити разом з Наталею.
«Невже оце,— думаю,— все  так і буде,   як  вона   каже? Невже й справді зараз покупають мене у ванні, а потім відведуть у перший клас? Та я вже в третім учусь! Ще такого й не було, щоб з третього, та переводити в перший! А  що хлопці скажуть, як узнають, а мама і татко?!»
— Ні,— кажу,— я у вас не буду, Ольго Дмитрівно. У мене є знайомі в селі, я й піду до них, в колгоспі працюватиму, як підросту трохи...
— Ет, пусте,— перебила мене Ольга Дмитрівна,— знов отак будеш ходити по вулицях, вікна бити? Надворі зима. Нікуди я тебе не пущу. Поживеш, звикнеш, потім сам нікуди не захочеш іти.
«Що ж робити?—думаю.— Доведеться тікати». Глянув я на вікна, але вони були подвійні, пообклеювані папером, ще й на другому поверсі.
«Що ж робити? Скільки отак сидітиму? Ну день, два, нарешті, а там же "шукати почнуть мене! Знайдуть, звичайно, і мама подумає, що я зрікся її навіки. Хіба признатись Ользі Дмитрівні? Соромно якось... Мовчатиму, будь що буде...»
Ольга Дмитрівна почала готувати обід.
— Ану, лишень, Наталю,— сказала вона,— знайди свій буквар, прочитай Ігоркові що-небудь, хай послухає; повчи і його читати.
Наталя швидко вибігла в іншу кімнату і повернулася з букварем.
Хтось постукав у двері.
— Будь ласка,— сказала Ольга Дмитрівна і відчинила двері.
У кімнату ввійшла якась жінка в квітчастому халаті.
— А це хто у вас? — спитала вона, глянувши на мене.
— А це,— сказала Ольга Дмитрівна,— сирітка,— і підморгнула оком,— побачила я його в магазині, таке нещасне... Давай, думаю, заберу до себе, хай у нас живе.
— Це вірно,— сказала незнайома в квітчастім халаті і теж посміхнулась. — Тільки ж треба заявити про це кудись.
— Я все зроблю,— відповіла Ольга Дмитрівна.
— Ну, гаразд. Тільки щоб слухався тьоті Олі, чуєш? — сказала мені незнайома.— А спати де ви його покладете, Ольго Дмитрівно?
— Доведеться купити ще одне ліжко.
— Ну, я вже вам дам ліжко. У мене є зайве, якраз для нього. Ходім принесемо, бо я піду з дому.
Бачу, Ольга Дмитрівна поклала ніж, яким кришила капусту для борщу, і вийшла з нею.
Я прислухався,— чую, пішли по східцях аж на третій поверх.
Невже оце вона не замкнула дверей? Дай попробую. Гульк: аж вони трохи відчинені.
«Ну,— думаю,— цього мені тільки й треба»
Наталя згорнула буквар.
— Моя мама,— сказала вона,— купить мені ще одну книжку. Я теж через рік у нову школу піду вчитись...
Але я вже не слухав її. Тіло в мене трусилося, а серце тільки: тук-тук! Швиденько знайшов свою вушанку, пальто— та й мерщій до дверей!
Наталя, побачивши це, приклала палець до губи і завмерла, не зводячи з мене очей.
«Ну,— думаю,— вирвався нарешті на волю! Тепер хай спробують наздогнати мене!» Відчинив двері і — мерщій на вулицю!
По дорозі забіг в магазин, купив хліба і бігом додому. Яка радість охопила мене, коли я прибіг до  своїх воріт! Назустріч вийшла мати.
— І де оце тебе так довго носило? — крикнула вона на мене.— Ми вже навіть зібрались тебе шукати! Думаємо, чи не потрапив бува десь під машину. Де ти був?
— Та,— кажу,— до каси дуже велика черга була, от і затримався...

* * *
На другий день, поснідавши, пішов я до школи. Біля шкільних воріт мене зустріли хлопці.
— Чого ж ти не приходив учора з лижами за місто? Ми тебе ждали, новий трамплін збудували і цілий вечір катались,— сказав Андрійко, підіймаючи шапку, яка все насувалась йому на очі.
— Не питайте,— кажу,— розповім іншим разом. Біда причепилась...
Задзвонив дзвоник.
Зайшли ми в клас, посідали на свої місця, чекаємо Івана Семеновича.
Раптом влітає Андрійко, що десь затримався, й кричить:
— Тихше! До нас іде нова вчителька! Іван Семенович pахворів!
Двері відчинилися, і в клас увійшла — хто ж ви думаєте? — Ольга Дмитрівна...
Учні всі підвелися.
«Що ж робити? — думаю.— Ольга Дмитрівна мене зараз впізнає і про все розповість учням. Хіба вмитись чорнилом, щоб не впізнала? Кажуть, синя туш відмивається... Ні, краще ляжу головою на парту і буду стогнати: скажу, болять зуби. Вона повірить та й відпустить мене в лікарню або ж додому...»
Так я й зробив. Приліг на парту і застогнав: «Ох!.. ох... о-ох...»
— Що з тобою? — здивовано спитав Андрійко, що сидів біля мене.
— Та зуби чогось заболіли, — кажу,— а сам ще дужче стогну.
Чую, Ольга Дмитрівна почала робити перекличку. Підійшла й до мене черга. Прочитала вона моє прізвище раз — я мовчу, прочитала вдруге — теж мовчу...
— Що, немає? — спитала вона учнів.
— Та ні, є!—крикнув Андрійко.— Тільки він захворів: зуби болять.
— Зуби? — здивовано спитала Ольга Дмитрівна і підійшла до мене.
Вона йде, а мене неначе хтось вогнем пече: зуб на зуб не попадає, дрижу, мов з холодної води виліз.
— У чому річ? — питає вона.— Що в тебе болить?
І враз тихенько протягла:
— Ой, та це ж Ігорьок Мережка...
Спочатку ніхто нічого не розумів, а потім все з'ясувалося. Сміялися всі. А мені було не до сміху... З того часу я перестав говорити неправду, хоч вірте, хоч не вірте, але Мережкою так і залишився.

ТАНЯ
Тані було всього сім років, як її маму послали з колгоспу на курси в місто.
Але Таня не залишилась одна. Мама відвезла її аж до бабусі в сусіднє село, а сама щотижня приїжджала в гості. З бабусею Тані жилося непогано. Влітку вона часто бігала до ставка, щоб поганяти гусей або ж покупатись і потім полежати проти сонечка на гарячім пісочку. Іноді вона рвала молоденьку травичку для кролів і годувала їх сама.
Так літо швидко промайнуло, і настала зима. Зла хуртовина замела всі знайомі доріжки, загнала гусей додому і намела снігу під хатою цілі кучугури.
Таня дуже любила книжечки з цікавими малюнками. Одного разу вона пішла до своєї подружки Олі і засиділась у неї до пізнього вечора. Оля прочитала їй, як дід Мороз трусив кожух, а на землю падав пух. Тані це дуже сподобалось. Адже вона ще не вміла сама читати, тому слухала все, що ;чи-тала Оля. Таня навіть плакала, як дізналась, що Сіра Шийка залишилась одна зимувати з хворим крилом, а Лисичка хотіла її впіймати в ополонці і з'їсти.
Було дуже цікаво, йти не хотілося, тому Таня запізнилась і прийшла додому, вже як зовсім посутеніло.
Бабуся якраз топила піч і готувала вечерю. Таня швидко
роззулась і залізла на теплу лежанку.
— Де це ти була? — запитала згодом бабуся.
— Хіба мама була вдома?—здивувалась Таня.
— А так, була,— сердито відповіла бабуся,— дуже хотіла тебе бачити і не побачила, розсердилась та й поїхала до міста. Тепер думає, що ти не любиш її.
Таня глянула на бабусю і насупилась.
— Де ти бігала? — допитувалась бабуся.
— Я була в Олі,— відповіла Таня.
— Хіба ж можна цілий день сидіти, тепер мама до нас ніколи не приїде, бо ти не любиш її і не слухаєш мене,— мовила бабуся, пораючись біля печі.
Таня мовчала. Повечеряла і лягла спати. Але заснути довго не могла. «Невже й справді мама думає, що я не люблю її?» міркувала вона, прислухаючись до хуртовини, яка завивала в димарі і сипала, неначе пшоном, мерзлим снігом у вікна...
Ранком завірюха вщухла.
Виглянуло сонечко із-за високих гір, розсипало по снігу своє червоне проміння, і знов сховалось за хмари, що пливли над обрієм.
Бабусі в хаті не було—вона пішла прочищати доріжки від снігу.
Таня вже не спала. Лежала і думала. Пригадалось їй чомусь, як ходили вони з мамою влітку на луг. Мама тоді гребла сіно, а вона бігала між кущами і знайшла на гілці невеличке гніздечко з трьома яєчками. Хотіла забрати, а мама заборонила. Але Таня крадькома забрала їх і побила.
Тепер їй жаль стало. Адже вона обманула маму, не послухала...
Знадвору повернулась бабуся. Вона думала, що Таня спить і, тихо похукавши на руки, заходилась біля печі.
Таня встала, заплела косички і вмилась. Бабуся почастувала її гарячими млинцями з сметаною і дозволила йти гуляти на ковзанку.
Вийшовши на вулицю, Таня зустріла Олю. На ній були нові чобітки і червоні рукавички.
— Слухай, Олю,— шепнула Таня,— це тобі мама купила?
— Авжеж, мама,— відповіла Оля,— я її завжди слухаюсь, за це й купила.
Таня важко зітхнула.
Оля забралась на гірку і довго спускалась на саночках з друзями. Всі вони весело кричали, гралися снігом, лише одна Таня стояла мовчки, мов сирота. Чомусь їй було зовсім не весело.
«А що як піти аж до мами в місто?» подумала вона і поглянула на широку слизьку дорогу, яка простяглась між крутими горами і ховалась далеко в степу.
Не роздумуючи, вона повернула і... пішла.
Таня ще ніколи не була в місті, але не боялась іти, адже там живе її мама.
Таня вийшла у широкий степ. Навкруги білів сніг, лише далеко, ледве видно, стояла одинока верба, одна на весь степ, а за нею чорніла скирта соломи.
Таня звела комір і застебнула всі ґудзики на пальті, щоб не було холодно. По дорозі мовчки стрибали червоногруді снігурочки і чубаті «сусідки». Вони зовсім не боялись Тані, підпускали її так близько, що можна було навіть вхопити їх рукою. Навкруги літали ворони й сороки. Вони, навпаки, кричали, неначе хотіли налякати Таню, але самі боялись її, тому що втікали далеко від неї і ні разу не сідали на землю.
Незабаром повалив лапатий сніг. Навкруги все зарябіло.
Таня насунула платок на самі очі, а руки сховала в рукава. Наблизившись до верби, зупинилась.
Зблизька верба здавалась старою, сивою бабою з дерев'яною ногою, про яку розповідала в -казці бабуся. Похилилася над шляхом — от-от упаде.
«А що як тільки я підійду до неї, а вона й справді впаде», подумала Таня і обійшла вербу.
Раптом на дорогу вибігло щось невеличке з гострими вухами і куцим хвостом. Воно враз підняло свої вушка, стало на задні лапки і позирнуло на Таню.
— Чи не вовк? — тихенько  шепнула   Таня і зупинилась.
Але відразу впізнала зайчика. Він перебіг через дорогу і поскакав у степ. Пройшовши ще кілька кроків, Таня озирнулась.
— Стоїть, не падає,— сказала, глянувши на вербу, і витерла спітніле личко.
Незабаром сніг перестав. Навкруги знов розляглося безкрає, широке снігове море. Тані чомусь захотілося спати.
Порівнявшись з скиртою, вона зупинилась. Біля скирти не було нікого, крім горобців, які греблися в ній і цвірінчали. З одного боку хтось брав солому і вискуб невеличке кубельце. Таня залізла в нього, зігнулась калачиком і незчулась, як швидко заснула.
Вітер тихенько .шелестів соломою. Тані снилось, що вона вже прийшла в місто і зустріла маму. Мама дуже зраділа, взяла її на руки і поцілувала. Незабаром сон швидко змінився: враз  піднялась   велика  завірюха,  вхопила   маму і   понесла полем, а чийсь суворий голос закричав над вухом: «А хто це тут лежить у соломі?»
Таня злякалась і прокинулась. Вона спершу нічого не зрозуміла. Якийсь незнайомий сивий дідуган держав її на руках. Його чорні очі лагідно дивилися з-під густих брів на Таню, а колюча борода торкалась її обличчя.
— А чия ти? — запитав дідусь.
Таня мовчала. Потім схаменулась і закричала, вириваючись з його рук. Дід обережно поставив її під скиртою, потім насмикав соломи ключкою, наклав повний віз і, взявши Таню, силоміць посадив зверху та й поїхав до села.
Таня спершу плакала, а потім замовкла і прилягла на соломі.
«А як же мама? — думала вона.— Невже оце більше я ніколи її не побачу?»
Надворі смеркалося. Коні швидко добрались до села і дід, дізнавшись нарешті від Тані, чия вона, під'їхав до самої хати і погукав бабусю.
Бабуся, побачивши Таню, сплеснула руками:
— Ой, лишенько, де ж це ти була?.. А ми хвилювалися, думали — пропала...
Бабуся ще говорила щось, звертаючись до діда, той відповідав, але Таня вже нічого не чула. Скочивши з воза, вона стрімголов бігла до ґанку. Там, посміхаючись і простягаючи їй назустріч руки, стояла... мама.
— Де ж це ти, доню, була? — сказала мама, пригортаючи до себе Таню.— Я ще в обід приїхала з міста автомашиною. Так поспішала побачити свою маленьку Тетянку, а вона...
— А вона, горе ти моє,— скрикнула бабуся, якій дід уже все розповів,— а вона помандрувала аж за село в степ... Чи ви бачили! Це, якби не дід Свирид. замерзла б дитина...
Мама здригнулась і перелякано подивилась на Таню. А Таня міцно обняла її за шию і тихо, ледве чутно, прошепотіла:
— Я хотіла піти до міста і сказати, шо я тебе дуже, дуже люблю...

ПОДОРОЖ НА ВОГНЯНУ ЗЕМЛЮ
Послухайте,   як  мандрували   ми  з  Ониськом до Вогняної Землі.
Було це ранньою весною. Зайшов якось він до мене в кімнату та й каже:
— Прощай, друже, завтра ти мене вже більше не побачиш!
— Як? — питаю. — А куди ж ти подінешся?
— Виїжджаю, — каже, — в далеку подорож. Хочеш, поїдемо разом, будеш моїм помічником у дорозі.
— А куди ж ти думаєш їхати? — запитав я в Ониська.
— Їду, брате, аж на Вогняну Землю!
— Та ти що, — кажу, — збожеволів? Там же згоріти можна!
Онисько засміявся:
— Не розумієш ти нічого, Федько. Це тільки назва така — Вогняна Земля. А там і люди живуть, і рослини є скільки хочеш.
— Не знаю, — кажу. — Може й так, але холодну землю не назвали б Вогняною.
— Чудний ти, — знов посміхнувся Онисько і витер ніс рукавом, — чого ти боїшся? Адже з географії у мене п'ять, і я весь світ знаю, як своїх п'ять пальців. Крім того, візьмемо карту і компас, а з ними уже зовсім нічого боятися. Нам тільки б до моря добратись, а там морем аж до Вогняної Землі! По дорозі заїдемо в Африку, погуляємо, подивимось на карликів із племені обон-го, походимо по тропічних лісах, покупаємось в океані. А потім знов на пароплав...
— Далеко, — кажу, — все-таки їхати треба.
— Звичайно, — прошепотів Онисько, — нелегкий шлях ми собі обрали.
— Може й за рік не доїдемо, — кажу.
— Через п'ять років повернемось, — відповів Онисько. — Тоді мені буде сімнадцять років, а тобі п'ятнадцять. Будеш мене слухати, бо є такі місця, де можна загинути: або провалитись у землю, або ж у Бразілії може вкусити муха цеце, тоді помреш відразу, від одного укусу.
«Що ж робити?» — замислився я. Подивитись на тропічні ліси, на водоспади в горах, про які читав я в книжках, дуже хотілося, але, бува, вкусить муха або поцілить карлик з лука — тоді все. Додому вже не повернешся, і сорочка червона залишиться, та, що мама пошила на свято...
— Ну то як? — запитав сердито Онисько. — Згоден чи ні?
— А де ж ми пароплав візьмемо?
— От смішний... Нам тільки до моря дістатись, там заліземо в пароплав, заховаємось кудись і поїдемо...
— Ну, згоден!  — кажу.
Поговорили ми отак та й розійшлися, а на другий день вдосвіта Онисько постукав до мене у вікно.
Я швидко скочив з ліжка.
Мама з Тетянкою спали в іншій кімнаті.
«Треба було б попрощатись,— подумав я, — бо, може, й не побачимось більше...» Я вже хотів було зайти до них у кімнату, але роздумав. Мама дізнається про подорож і не випустить мене з хати...
Взяв я свої речі, тихо відчинив вікно і вискочив надвір. Онисько стояв біля вікна з невеличкою торбинкою за плечима.
Вийшли ми на дорогу, повернули ліворуч і зійшли на міст. Надворі тихо - тихо. Внизу річка шумить, а вгорі небо — чисте і зоряне.
— Куди ми будемо йти?—питаю в Ониська.—Через ліс чи кругом,   поза   болотом?
— Тільки через ліс, — відповів Онисько.— Перейдемо ліс, потім сядемо на якусь машину і доїдемо до порту, а там уже морем і морем до самого океану.
За розмовою незчулися, як підійшли до лісу.
Велетенські дуби й сосни злегенька шуміли, ніби про щось таємниче говорили між собою,
— Тобі не страшно? — питаю я в Ониська,
— Ні,  А   ти   вже   боїшся? — засміявся він. — А як же ти в бразільських лісах почуватимеш себе — серед мавп, і гієн?..
— Там, — кажу, — я не буду боятись. Це тут тільки мені трохи страшно стає.
— Тепер привикай,— шепнув Онисько,— можливо, ще й з левом африканським доведеться битися або з чорною пантерою... Пантера такий звір, що від нього ніде не сховаєшся — ні в воді, ні на дереві...
Незабаром почало розвиднятись;    зачервоніли верховіття дубів і сосон, защебетали пташки в гущавині, — навкруги, стало любо і радісно.
— Глянь, Ониську, — кажу, — барвінок послався, а сон який хороший! Давай нарвемо трохи для колекції.
Але Онисько відмовився.
— Для колекції, — каже, — ми назбираємо тропічної рослинності.
Сонечко підіймалося все вище. Ми йшли все далі вглиб лісу і опинилися біля озера.
Посідали ми на березі озера, відпочиваємо. Раптом щось зашаруділо в кущах. Затремтіла суха лепеха, і показалась невеличка мордочка.
— Глянь, — шепнув мені Онисько, — лисичка! Мабуть, рибки прийшла половити. Ех, шкода, що рушниці немає!
Попила лисичка води і сховалася в кущах.
Ми поснідали і пішли далі. Йшли цілий день, але лісу кінця й краю нема. Настав вечір.
— Може, — кажу, — ми вже потрапили в тропічний ліс?
Онисько зупинився, скинув торбинку, пошарив у ній рукою і дістав компас.
— Так, — прошепотів він здивовано. — Ми йдемо на схід, а треба йти на південь.
Потім Онисько виліз на високу сосну, поглянув на всі боки і крикнув мені, неначе з-під неба:
— Кінця не видно, а кругом ліс і ліс...
Пішли ми далі. Онисько замислився. На його лобі виступили краплинки поту, а губи міцно стулилися, немов у нього щось боліло всередині.
— Глянь, — кажу, — які хмари на небі, треба скоріше йти, щоб нас дощ не намочив!
— Чого ти дощу боїшся? — сердито мовив Онисько. — Нам тільки з лісу вибратись, а там на екваторі така спека, що за одну хвилину висохнеш.
Незабаром стало зовсім тихо. Ми наламали гілок, нарвали сухої трави, збудували невеликий курінь і залізли в нього.
Мені дуже хотілося спати, і я заснув. Приснилося мені, що ми з Ониськом лежимо на самому березі моря і дивимось у трубу на Вогняну Землю. Біля нас ростуть величезні баобаби, а в морі крокодили і акули плавають...
— Ти спиш? — чую раптом голос Они-ська.
— Ні, — прокинувшись, кажу я, — не сплю, а так лежу.
Ліс несподівано зашумів, заляпотів дощ, почалася весняна гроза.
— Оце, — кажу Ониськові, — якщо не знесе нашого куреня, може й живі зостанемось... І чого було йти нам сюди, хай би їй біс, тій Вогняній Землі! Мені мама сорочку пошила на свято червону, я навіть і не надівав її ні разу; тепер, як повернемося через п'ять років, то вона вже й не налізе на мене.
— Дійсно, — сказав Онисько. — Що, як і справді не виберемось ми з цього лісу і житимем, як ті дикуни...
— Я й знав, що так буде, — кажу. — Тепер усі друзі наші вивчаться:   Петя стане комбайнером, Льоня — машиністом на поїзді, Тетянка наша — вчителькою, а ми — дикуни лісові...
— Так, це може бути, — погодився Онисько, — блукатимем отак, поки й бороди повиростають до пояса.
Я тихенько заплакав. «І чого було йти?— думаю собі. — Оце б я гуляв з хлопцями в м'яча на вигоні. А так доводиться лежати серед дикого лісу в куренику».
Ранком буря вщухла, стало знову тихо...
— Давай знайдемо те озеро, біля якого ми лисичку бачили, — кажу я, — та будем іти додому, бо вже й торбинки наші порожні...
Але Онисько й слухати не хотів, говорив, що тільки вибратись із лісу, — то на морі блукати не доведеться: там за тисячі кілометрів усе видно.
— Ні, — кажу Ониськові, — я вже не хочу ні Африки, ні Вогняної Землі. Краще додому, так хоч залізу на піч  та зігріюсь.
Раптом недалечко заіржали коні.
— О, чуєш, — кажу, — біжім мерщій, там хтось є.
Вибігли ми на широку галявину, бачимо: коні пасуться на молодій травичці. Один кінь рябий, невисокий, стоїть, махаючи головою.
— Цей схожий на зебру, — сказав Онисько.
Взяв його за гриву, погладив по лисині, потім розплутав путо і привів коня до мене. Підсадив мене і сам виліз на коня.
— Но-о! — крикнули ми разом на рябого, і поніс він нас поміж густих дерев.
Через годину ми виїхали з лісу.
— Земля! Земля! — закричав Онисько.— Ми приїхали з далекого плавання!
— Диви, — кажу, — привіз нас до самої стайні. Як це він дорогу так швидко знайшов без карти і без компаса?
...Так і не вдалося нам побачити Вогняну Землю, зате в школі нас усі тепер називають моряками далекого плавання.

ЯК ВАЛЕРКА НА МІСЯЦЬ ЛЕТІВ
Недалеко від лісу, в новому будиночку на зеленому пагорку, жили два братіки — Юрко і Валерка. Юрко вчився у п'ятому класі, а Валерка ще зовсім не ходив до школи. Він цілими днями бігав по вулицях, пускав на воду маленькі кораблики з паперовими парусами або ж грався м'ячем на подвір'ї.
Іноді Валерка вибігав далеко за ворота назустріч Юркові, що повертався з школи. Одного разу він зустрів його з друзями. Юрко голосно розповідав про якусь ракету. Він весь час показував пальцем на малесенький блідий молодичок, який уже появився на небі.
— Давайте й ми зробимо таку ракету,— сказав білявий хлопчисько в заячій шапці, якого так і називали жартома «Заяча шапка».
— Давай зробимо,— загукали всі і зупинились біля самого подвір'я.
— І я теж буду робити з вами ракету,— сказав тихенько Валерка.
Друзі переглянулись між собою і розсміялися.
— А може й справді зробимо таку, щоб можна було полетіти аж на Місяць?
— Та ви що,— перебив Юрко,— хіба ж не знаєте, що на Місяці вночі сто п'ятдесят   градусів   морозу!
— Неправда, — скрикнув Заяча шапка.— Як же там люди терплять такий мороз. Вони б померзли.
— А там ніхто не живе,— пояснив Юрко.
Всі присіли на зеленій травичці біля воріт і довго слухали, що прочитав недавно   Юрко  в   журналі   про  політ  на Місяць. Він розповідав, що в міжпланетнім просторі літає безліч метеорів і що є таке космічне проміння, небезпечне для життя.
— Від нього важко захиститися,— сказав Юрко і зітхнув.
Валерка слухав їх розмову і думав собі:
«А що якби натягти мішок на голову,— може б воно не пройшло, те проміння».
— Та нам нема чого турбуватись,— продовжував Юрко,— зробимо хорошу модель ракети довжиною в один метр і потім віднесем її в наш авіамодельний гурток. От і все.
Через хвилину всі розійшлися. А дома Валерка ще довго розпитував Юрка про Місяць і про зорі, аж поки мама покликала їх вечеряти.
Другого дня, в неділю, як тільки червоне сонечко виглянуло з-за високих гір і защебетали пташки на кущі бузку, Валерка прокинувся і вибіг надвір. Біля сарая він побачив Юрка з друзями. Славик — Заяча шапка —різав фанеру. Інші прибивали її до тоненьких планок, а Юрко олівцем щось розмічав на великому листі фанери.
Поряд з ним сидів ще один гостробородий хлопчисько з великою краплею під носом і старанно вистругував якусь дощечку складаним ножиком.
Згодом ракета була вже готова. Вона здавалась Валерці схожою на великий огірок, позаду з маленькими крильцями, а посередині — з місцем для сидіння.
Ракету пофарбували в голубий колір і поставили на площадці, яку заздалегідь збудували на високих стовпах.
— Треба було збивати більшими цвяхами,— сказав хлопцям Валерка,— а то вилетить ракета за хмари і розпадеться. Що тоді буде?
Але Валерку ніхто не слухав. Друзі поралися біля своєї ракети, не звертаючи на нього жодної уваги.
«Ну, гаразд, будуйте,— подумав сам про себе Валерка,— ви збудуєте, а я полечу на Місяць».
Хлопці вирішили зробити в ракеті прилади, щоб вона була схожа на справжню.
Спершу Юрко прибив невеличкий щиток, до нього прикріпив якісь пробірки, щось кругле, подібне до манометра, з червоною стрілкою, і в самім центрі — велику кнопку.
— А для чого ця кнопка? — поцікавився Валерка.
— Як натиснеш її,— пояснював Юрко,— то ракета зірветься з місця, проб'є хмару і чбуде за хвилину аж на Місяці.
Валерка поглянув на кнопку, махнув рукою і посміхнувся.
— Чого ти смієшся,— образились хлопці.— Юрко правду каже, кнопка для того, щоб запустити ракету...
А на Місяці теж — натиснув кнопку і летиш назад,— сказав Заяча шапка.
...Незабаром надворі посутеніло. Теплий весняний вітер загойдав легенько гілки верби біля повітки. Заспівав півень на сідалі. Друзі розійшлися, лише Валерка і Юрко довго ще сиділи на призьбі і милувались чистим зоряним небом.
Вранці Юрко пішов до школи, а Валерка лишився один. Він вирішив, поки мама і Юрко повернуться додому, махнути аж на Місяць.
Валерка позирнув на небо і замислився. Щоб не замерзнути там, одягнув мамин кожух і великий мішок натягнув на голову — від шкідливих променів. Заліз на площадку, ще раз поглянув на небо через дірочку і прошепотів:
— А що, як туди залечу, а назад не повернуся? Попаде мені тоді за кожух від мами.
Хвилинку поміркувавши, він махнув рукою і вже хотів сідати у кабіну, як раптом одна дошка на площадці тріснула. І Валерка разом з ракетою кудись полетів.
«Невже я оце уже на Місяці?» подумав Валерка, не скидаючи мішка з голови. Але, зазирнувши в дірочку, побачив, що сидить на землі, а поруч — ракета. Вся вона сплющилась під важкою дошкою.
— Ох і дасть тепер мені Юрко! — скрикнув він і скинув мішок.
Майже цілу годину Валерка з пошкрябаним обличчям возився біля розбитої ракети, хотів відремонтувати, але кінчилось тим, що поламав зовсім.
А коли побачив, що все пропало, обережно зібрав голубі уламки фанери, заніс їх у сарай і прикрив соломою, а потім замів мітлою біля площадки, щоб і сліду не лишилося.
Саме в цей час у школі закінчились уроки. Юрко зібрав своїх друзів і всіх членів авіагуртка, щоб показати їм ракету. Але не встигли вони підійти до воріт, як назустріч з двору вибіг заплаканий Валерка. Його чорні оченята хитро забігали.
— Ти чого це так розплакався? — здивувався Юрко. — Хто тебе набив?
— Мене ніхто не бив,— ще дужче  розплакався Валерка.
— А що ж трапилось?
Валерка витер очі кулачком і сказав тихенько:
— Я не знав. Я натиснув кнопку на щитку. А ракета ваша як загуде — і полетіла на Місяць. Ви не гнівайтесь, може, вона ще повернеться...

ГРИЦЬОВІ АПЕЛЬСИНИ
Сьогодні Гриця цілісінький день не було вдома. Де він ходив, ніхто не знав. Сестричка Люся, якій мама наказувала нікуди не пускати Гриця, тепер занепокоїлась. Вона вибігла з хати і погукала на нього.
Червоне, як жар, сонечко вже ховалось за гаєм, і холодні довгі тіні від високих верб лягли на широку дорогу.
— І де оце можна цілий день блукати,— злісно шепотіла Люся,— ще десь провалиться на льоду або ж піде в ліс та заблудиться.
Вона, звичайно, не знала, що Гриць сидів на печі у сусідського хлопчика Миті і слухав цікаву книжечку про Індію.
Повертаючись додому, Люся зустріла маму біля воріт і розповіла, що Гриць кудись зник ще з ранку.
— Прийде,— спокійно відповіла мама,— він, мабуть, у Миті.
Люся сіла до столу готувати уроки, а мама затопила пічку і почала варити вечерю. Незабаром і Гриць прийшов. Він був веселий і посміхався.
— Де тебе носило цілий день? — скрикнула Люся.— Я бігала, шукала, а ти наче у воду впав.
— А руки як у жабеняти холодні,— озвалась мати,— хоча б застебнувся, отряха.
— Мені не холодно,— весело сказав Гриць,— ми з Мить-ком були в такому місці, де зовсім зими немає.
— Як? — здивувалась Люся.
— А так, немає ні снігу, ні морозу,— сказав Гриць,— навкруги пальми ростуть зелені і на них горіхи кокосові.
— Де ж це так? —поцікавилась мама.
— В Індії,— сказав Гриць, скидаючи свої чобітки.
— Ми, — продовжував він, — цілий день з Митьком гуляли там, навіть на слоні через ріку переїжджали верхи. Спершу слон не наважувався лізти у воду, але я його лозиною по вухах раз, два, а він бачить, що нікуди діватись, і поплив...
— І ти не брешеш? — сказала Люся.
— Що, не віриш? — образився Гриць.— Запитай Митю, він тобі все розповість — і як ми кенгуру з ним впіймали за хвіст, і як тигра вбили з рогатки.
— А яка ж вона, кенгуру?—запитала мама, бачачи, що Гриць і справді неначе тільки що з Індії повернувся.
— Кенгуру? — запитав Гриць, підтягуючи штанці, в яких перервалась підтяжка.— Така, як заєць, тільки дуже велика, а хвіст, як у ящірки.
— А лимони там ростуть? — поцікавилась Люся.
— Аякже,— скрикнув Гриць,— лимонів і апельсинів там так багато, що ми їли, їли, а потім і дивитись на них перестали. Від лимонів у мене й досі оскома на зубах, а від апельсинів — живіт болить.
— Скіл