Пилип БАБАНСЬКИИ
ХТО ЖИВЕ В НАШОМУ БУДИНКУ

НА НОВУ КВАРТИРУ
Тато   прибіг додому  радісно збуджений і трохи розгублений. Не    роздягаючись, гукнув від порога:
— Збирайтеся швидше, переїжджаємо! Побіжу по машину!..
На нову квартиру Наталя переїхала вже увечері. Лише другого дня вийшла з татом у двір і роздивилася будинок, в якому вони поселилися.
— Ого, який величезний!— сказала вона.— Хто в ньому ще житиме?
— Люди житимуть,— відповів тато.
— А у них є хлопчики й дівчатка?
— Звичайно, є.
— А що їхні мами і тата роблять?
— У кожного з них своя робота.
— Яка?—все допитувалась Наталя.
— Та я ще й сам, донечко, не знаю, хто тут житиме. Ось вони всі переберуться сюди, ми з кожним будемо знайомитись і тоді дізнаємось, хто з них що робить. Гаразд?
— Гаразд.

КРАН ЗІПСУВАВСЯ
— Ох ти ж, нечепура! Ну така вже замазура— просто жах! — докоряла Наталя своїй ляльці.— Бач, як платтячко забруднила. Зараз я тобі його виперу.
В тому старому будинку, де Наталя жила раніше, всі виходили по воду з відрами до колонки, що стояла в дворі. А тут нікуди йти не треба: кран тільки крутнеш — і зашумить водичка!
Наталя так і зробила: пішла до умивальника, відкрутила кран — вода полилася з нього сильним струменем. Ой, цікаво як! Вона підставила руку — бризки полетіли вбік, на підлогу. «Попаде від мами»,— подумала Наталя й закрутила кран. Далі таки знову відкрутила й заходилася прати   блакитне
в білих квіточках ляльчине плаття. Намилить—і під кран. Ще намилить — і знов прополоще.
Ну, мабуть, досить.
Спробувала Наталя закрутити кран, а він не закручується. Вона й сюди його покрутить, вона й туди — ще дужче ллється вода!
Злякалася Наталя, стоїть та тільки розгублено дивиться, як вода з шумом наповнює раковину.
А тут мама якраз з магазину повернулася.
— Ти навіщо це так відкрутила?— питає Наталю.
— Він… Я не можу закрутити,— лепече дівчинка.
Кинулась мама до крана —теж нічого не вдіє. Покликала тіта.
Взявся й він крутити, а воно ще гірше: вода з крана так і цебенить, так і періщить! Ще трохи — і переповнить раковину, поллється на підлогу. Що тут робити?
Добре, що в цей час сусідка постукала, Галина Семенівна. Дізналася вона про кран та й каже:
— А мій брат якраз працює у «Водоканалізації» слюсарем. Ось я покличу його.
Побігла сусідка. Тато з мамою тим часом вичерпують воду рз аковини каструлями та у ванну виливають. Наталя теж хоче допомагати, підступає до раковини з своїм маленьким відерцем.
— Наробила шкоди, а тепер ще й заважаєш тут! — сердиться мама.
Аж ось повернулась Галина Семенівна з своїм братом — слюсарем. А він — худорлявий, меткий. В руках у слюсаря великий розвідний ключ.
— Що тут у вас трапилось?— питає.
— Ось, Васильку, кран у них зіпсувався, — каже Галина Семенівна. — Допоможи сусідам.
Поглянув слюсар на кран, заспокоїв:
— Зараз полагоджу. Воду тільки перекрию.
Спустився в підвал, закрутив головний кран на трубі, тю якій вода йде в усі квартири. В кухні вода перестала текти.
Тоді слюсар великим своїм ключем відкрутив несправний кран, розібрав його, розглядає.
— Наталю не лайте, — каже,— вона не винна. Тут сальник не годиться. Зараз я новий зроблю.
Вирізав із шматочка шкіри кружечок, вставив усередину. Потім різьбу на крані обмотав клоччям, туго закрутив кран на місце. Сходив у підвал, ще раз піднявся в   квартиру. Відкрутив кран — у ньому спочатку забулькало, заприскало, а далі потекла вода. Закрутив — не тече. Навіть не капає!
— Велике вам спасибі, Васю! — дякує   мама. — Не поспішайте, поснідаєте з нами. .
— Користуйтеся на здоров'я, — відповів слюсар. — А за запрошення дякую: я вже поснідав, та й на роботу час.
I пішов собі, задоволений, що людям допоміг у біді.

ЗВІДКИ ВЗЯЛАСЯ ХМАРКА
Галина Семенівна все ще була тут. Вона помітила, що Наталя милується її золотавими, акуратно вкладеними косами, спитала:
— І ти хочеш носити коси?
— Хочу,— зітхнувши, сказала Наталя.
— Поки в школу підеш, у тебе теж виростуть. Тобі скільки років?
— П'ять — шостий,— швидко   відповіла   дівчинка.
— О, виходить, скоро ученицею будеш! Підеш до мене в школу?
— У вас є школа?
— Є... Школа, звичайно, не мені належить, просто я там працюю.
— А що ви робите в, школі?
— Діток навчаю.
— Ви — вчителька?— несміливо вирвалось у Наталі.
— Так, вчителька,
Наталя зніяковіла. їй вперше доводилось отак-от бачити вчительку і навіть розмовляти з нею. Дівчинка думала, що всі вчителі завжди такі серйозні, сердиті. А ця ось посміхається і навіть пустотливо скуйовдила Наталі її чорне густе волосся.
— А чому ви навчаєте діток?— вже сміливіше запитує вона.— Читати й писати?
— Вірно. Але не тільки — читати й писати.
— Що ж іще?
— В школі діти дізнаються про все, що їх оточує.
— А про що саме?—допитується Наталя.
— Яка ж ти й цікава!—засміялася вчителька.— Ну... Он бачиш, хмарка по небу пливе? О-он, така біла, кучерява?
— Бачу.
— А звідки вона взялася?
— Не знаю. А звідки?— в свою чергу запитує Наталя.
— Ось, дивись, чайник закипів, і над ним також малесенька хмарка. Що то таке?
— Пара.
— Так. А ота хмаринка в небі — теж пара. Сонце нагріло воду в річці чи в озері, вода стала парою й піднялася в небо, зробилася хмаркою. А потім ця хмарка впаде на землю дощем.
— І знов буде вода!
— Вірно. А як хмарка об хмарку блискавки викрешують і від чого буває грім — знаєш?
— Ні. А як?
— А куди сонце на ніч ховається й де беруться зірки в небі? Чому он зараз листя на деревах жовтіє й опадає, а навесні знов виростає?
— Не знаю.
— А як хліб росте, знаєш?
— Я знаю, як ростуть квіти. Ми з мамою їх посіяли, і вони виросли!
— І хліб також сіють, і він росте.
— Як він росте?
— От про все це і ще багато про що ти дізнаєшся в школі.
— Ой, цікаво як!— застрибала Наталя.— Я піду до вас у школу. А як виросту, тоді сама вчитиму діток, буду вчителькою.
— Захочеш — будеш і вчителькою,— сказала Галина Семенівна.

ЯК ДЯДЯ ФЕДЯ ТЕПЛО ДАЄ
Пішла Наталя з татом прогулятися по місту і змерзла. З татом завжди так, бо він ні побігає, ні пограється. Йде собі поволеньки, все про щось думає. А то ще стане — дерева розглядає, будинки...
Повернулися вони додому, а в квартирі   затишно, тепло. Наталя питає:
— Чому в тій квартирі, де ми раніше жили, мама щодня топила пічку, і у нас бувало холодно? А тут вона не топить, і завжди тепло. Тату, чому?
— А ти дядю Федю знаєш?— спитав її тато.
— Того, що в підвалі живе? Знаю!
— Він живе в квартирі якраз над підвалом. А в підвалі працює.
— А що він там робить?
— Дядя Федя — кочегар. Він опалює всі квартири в нашому будинку.
Наталя недовірливо кивнула головою:
— Еге!.. Та він ні разу в нашій квартирі й не був!
— А йому й не треба у нас бувати.
— А як же він опалює?
Зітхнув тато — видно, не хотілося йому знов іти,— а тоді й каже:
— Хочеш, підемо у кочегарку та й подивимось, як це він робить?
— Хочу! Ходімо подивимось!
Вони вийшли з квартири, поминули один під'їзд і зайшли в двері кочегарки. Спустилися по сходах — там ще одні двері. Тато пхнув їх, а вони не відчиняються.
— Бач!—сказав він.— Ми до дяді Феді в гості, а його немає дома.
— А він ось іде!— почули вони згори густий добродушний бас і побачили кочегара, що спускався по сходах.— Ви щось хотіли?
— Та ось ми з Наталею до вас. На екскурсію, чи що...
— Дядю Федю!— кинулась до кочегара Наталя.— Покажіть, як ви опалюєте нашу квартиру.
— А-а-а!..   Це   можна.
Дядя    Федя   одімкнув двері, і всі вони зайшли в кочегарку — простору підвальну кімнату. Хоч Наталя не побачила тут жодного вікна, проте в кочегарці було видно, як удень: вона освітлювалась великою лампою під скляним ковпаком, почепленою на стелі. Стіни кочегарки — чисті, побілені, а вздовж них — червоні труби, товсті, тонші й зовсім тоненькі. В кімнаті стояло рівне приглушене гудіння.
— Навіщо стільки труб?— спитала Наталя.
— По них вода йде, і газ теж.
— А навіщо вода?
— Як навіщо?.. Он під тією стіною стоїть піч, бачиш?
Наталя побачила велику прямокутну піч і зрозуміла, що то за гудіння стоїть в кочегарці: гуде вогонь у печі.
— Зверху в піч вмазано котел, а під котлом — газові горілки. Ось іди поглянь,— сказав кочегар.
Наталя заглянула в піч через кругле вічко, пророблене у залізних дверцятах. Вона побачила три довгі горілки з багатьма дірочками. З кожної дірочки виривався тоненький струмінь блакитного вогню. Наверху, під самим котлом, ці вогники зливалися в одне жовте полум'я.
— Ото я пустив газ і запалив горілки,— казав далі кочегар.— Полум'я нагріває воду в котлі. А он там у мене насос, — дядя Федя показав на залізний бак, від якого також відходили труби.— Насосом по отих трубах гаряча вода піднімається в квартири. А в кожній кімнаті є батареї, під вікнами стоять.
— Я знаю,— сказала Наталя.— Вони гарячі!
— Отож вони через те й гарячі, що туди гаряча вода по трубах заходить. А від батарей нагрівається повітря — от і тепло в кімнаті.
— Тепер я знаю!— радіє Наталя.
— Ну, от і добре,— задоволено каже кочегар і, поглядаючи у кругле вічко, покручує якийсь кружок нижче дверцят. А Наталя така цікава — нічого не пропустить! Побачила вона та й питає:
— Навіщо ви крутите?
— Бачиш, вогонь також дихає, йому, як і тобі, чисте повітря потрібне. Якщо я покручу кружок в оцей бік — повітря заходить більше і вогонь горить сильніше. А ось я покручу в протилежний бік, а ти дивись, що буде з вогнем...
Наталя побачила, як вогонь поступово стає чадним, немічним — от-от згасне.
— Ой, він задихнеться!—скрикнула дівчинка.— Дайте я скоріше пущу йому повітря!
Кочегар засміявся:
— Ну-ну, пусти йому повітря.
Наталя покрутила кружок в другий бік — і вогонь загудів дужо, весело.
— Досить. Отак буде якраз,— сказав кочегар.
Наталя з жалем випустила з рук залізний кружок. Очиці її блищали проти вогню і самі здавалися двома жаринками.
— Спасибі вам,— подякував тато.— Ходімо, Наталю, додому.
В кімнаті Наталя зразу ж кинулась до батареї, приклала руку.
— Ой, гаряча яка! Кочегар дядя Федя — добрий, багато дає нам тепла!

МОНТЕР ВИРУЧАЄ ІВАНКА
Ось і повечоріло.
— Сідай уже, почитаю тобі казку,— каже мама.— Тільки слухай уважно, не крутись. «...Йде Іванко лісом. Страшно йому:' кругом темно, ліс гуде. Коли ж чує...»
І враз в усій квартирі погасло світло. От досада — на такому цікавому місці!.. А Іванко? Що з ним буде?
— Тату! Швидше запали світло, а то Іванка в лісі вовк з'їсть!— просить Наталя.
Взяв тато кишеньковий ліхтарик, поклацав вимикачами — нема світла.
— Це,— каже,—мабуть, не в квартирі. Треба електромонтера шукати.
Наталя згадала раптом:
— Тату! А Юра — він живе аж у то-ому, найдальшому, під'їзді,— так він казав, що його тато — монтер на... якійсь станції.
— На електростанції?
— Еге!
— Ану, піду пошукаю Юриного тата.
Через часинку тато повернувся, а з ним чоловік з круглою сумкою. «Юрин тато, електромонтер»,— догадалась Наталя.
— Так ви кажете, в усій квартирі одразу погасло світло?— питає монтер.
— Так.
— Виходить, вимикачі в порядку. Треба пробки перевірити. Дайте, будь ласка, стілець.
Присвічуючи собі ліхтариком, монтер вийшов на площадку, став на стілець і одімкнув невеличку шафочку, що була високо в стіні. Відчинив дверцята, а в шафі тій — ой-ой-ой! Все рубильники, якісь блискучі пластинки, натягнуті дротинки, а між усім цим — білі фарфорові пробки. Монтер вимкнув рубильник, тоді викрутив одну пробку, оглянув, закрутив на місце. Викрутив другу, теж оглянув і сказав:
— Оце вона й є.
Він розкрив свою валізку, дістав звідти нову пробку, вкрутив її, ввімкнув рубильник—і в квартирі скрізь засяяло світло!
Подякував тато електромонтерові, і він пішов, Наталя його гаразд і не роздивилася. Встигла тільки помітити великі, грубі і, мабуть, дуже сильні руки, що стриміли з рукавів темної куртки монтера. От би їй отакі, вмілі, сильні руки!
— Дочитаємо тепер, що ж трапилось з Іванком,— нагадала мама.
Ой, скільки страшних пригод пережив Іванко, поки, зрештою, вибрався з лісу!
Наталя полегшено зітхнула.
— Добре, що Юрин тато швидко світло ввімкнув — правда, мамо?
— Правда,— погодилась мама.— Бо все зле в пітьмі ховається. А монтер ввімкнув світло, розігнав пітьму — і виручив Іванка.

ХТО ШАРКАЄ?
Наталя ще погралася, попила молока і — в ліжко. На вулиці вже було тихіше, ніж удень, і дівчинка почула, як під вікнами будинку щось отак: шарк... шарк... шарк... Схоже на те, наче з казки про Іванка під їхні вікна прийшов велетень і міряє тротуари важкими кроками: шарк... шарк...
Хотіла Наталя розпитати маму або тата, що то воно таке, та не встигла — заснула. їй снилося, мовби велетень посадовив її собі на долоню й піднімав аж до самісіньких хмар! Було страшно й радісно.
Ранком Наталя прокинулась, надворі ще темно, а під вікнами знов чути: шарк... шарк... шарк...
— Тату, що то?
Тато прислухався, таємниче підморгнув до Наталі й каже:
— Скоріше одягайся та снідай. А тоді вийдемо на вулицю й подивимось, що то воно таке.
Вже розвиднілося, коли Наталя разом з татом вийшла в двір. Вона зупинилася і здивовано скрикнула:
— Ой, снігу скільки!
Справді, сніг, мабуть, йшов усю ніч, бо понамітало його кучугурами — синьо-білого і такого чистого, що від нього навіть пахло чистотою!
Як побачила це Наталя, то зразу ж забула про все інше. Вона метнулася в квартиру, винесла свою маленьку лопаточку і давай набирати нею сніг та розкидати на всі боки.
Тато зупинив її:
— Ти   бачиш, як доріжка   попід   будинком   гарно шзчищена та ще й підметена?
— Бачу.
— Так навіщо ти знов накидаєш?
— Я граюся. А хіба не можна?
— Не можна. Він дізнається — попаде нам!
— Хто дізнається?
— Той, хто позамітав.
— А хто позамітав?
— А це все він, той самий... Он, чуєш?
І Наталя знов почула, як десь у тому кінці двору: шарк... шарк...
Очі дівчинки розширилися від остраху й цікавості. Вона смикнула тата за пальто, пошепки попросила:
— Ходімо подивимось.
Потихеньку крадеться Наталя попід будинком, щоб не сполохати того, хто ото шаркає. Оглянеться на тата, посвариться пальцем — мовляв, тихше йди, не рипи ботинками!— і знов крадеться.
Раптом зупинилася вражено:
— Та це ж... це ж дідусь Трохим Павлович! Він, як ще снігу не було, пісок нам привозив, щоб гратися!
Це й справді був  двірник   Трохим   Павлович. Вусатий, з незмінною куценькою люлькою в зубах, він поволі переступав уздовж щойно розчищеної доріжки і розмірено, широко помахував мітлою: шарк... шарк... Наталя покинула тата, побігла.
— Дідусю! Я вам поможу!
Двірник обіперся на мітлу, вийняв з рота люльку, витер білі від інею вуса.
— Помагати хочеш?
— Еге!
— От розумниця! Ну, давай разом працювати. Отут-о ставай, набирай лопаточкою сніг і кидай аж отуди на кучугуру. Отак, отак. Молодчина!
Скоро до Наталі приєдналося ще кілька хлопчиків і дівчаток. Незабаром діти з допомогою двірника розчистили від снігу весь під'їзд.
— Бач, які хороші у мене помічники!— підхвалював їх Трохим Павлович.— А я тепер підмету— і буде у нас повний порядок!
Наталя підбігла до тата збуджена, розчервоніла.
— Я анітрішечки не стомилася!— похвалилася вона.— Тільки жарко стало. Я тепер завжди помагатиму дідусеві Трохиму Павловичу.
— Це добре,— сказав тато.— А ще знаєш, як ти можеш йому допомагати?
— Як?
— Коли граєшся — не насмічуй, не накидай лушпиння, папірців.
— Гаразд.
— Тоді Трохимові Павловичу буде менше роботи, і подвір'я наше стане ще чистішим, кращим.

ШОФЕР НЕ ТІЛЬКИ «БУБЛИКА» КРУТИТЬ
Надходив Новий рік. Люди несли додому зелені ялинки, різні прикраси до них, коробки з іграшками.
Наталя також зібралася з татом іти купувати ялинку. А їхній сусід Петро Платонович каже татові:
— Не йдіть. Я завтра їхатиму в колгосп. А там у них свій ліс, і ялинок тих — скільки хочеш! Виберу вам і собі найкращі та й привезу. А якщо хочете — разом поїдемо.
— Тату, поїдемо! Давай поїдемо!— залементувала Наталя.
— А тобі чого їхати? Змерзнеш на машині.
— Ні, не змерзну! От побачиш.
— Можна і їй,— сказав Петро Платонович.— Ми всі в кабіні всядемось, не буде холодно...
А другого дня Петро Платонович заїхав за ними на грузовику. Машина у нього велика, кабіна простора: і шофер сів, і Наталя, і тато, і ще б хто-небудь міг сісти.
Завів Петро Платонович мотор, машина загула. Потяг на себе важіль з чорною блискучою кулькою — поїхала машина.
Цікаво Наталі поряд з шофером. Сидить вона і уявляє, що не Петро Платонович, а вона сама покручує кругле кермо, схоже на колесо від дитячого велосипеда, переключає швидкість. На щитку перед нею стрілочки якісь коливаються.
— Це годинники?— питає Наталя:
— Ні,—каже шофер.— Оця стрілочка показує, скільки у баку є бензину. А ота — з якою швидкістю ми їдемо.
— Гарно бути шофером! Весело!—захоплено каже Наталя.
Петро Платонович усміхається:
— Ти думаєш, шоферу тільки й роботи, що бублика крутити?
— Якого бублика?
— А оцього,— і Петро Платонович легенько стукнув долонею по керму.
— А що ж іще треба робити?— запитала Наталя.
— Щоб машина їздила, її треба доглядати: купати, змащувати, напувати бензином. Коли щось зламається — полагодити. А все це робити не так легко й просто, як нам з тобою про це побалакати...
За розмовами Наталя незчулася, як проїхали сосновий ліс за містом. Он уже попереду село. Будиночки в селі маленькі і одноповерхові. А ось цей, до якого вони під'їхали,— великий, цегляний, як у місті.
— От ми й приїхали,— сказав Петро Платонович.— Тут колгоспна контора.
Поки Наталя й тато побули трохи в конторі, колгоспники розвантажили машину. Потім і шофер зайшов до контори,   сказав:
— А тепер продайте нам по ялинці.
— Цього добра у нас вистачить!— відповів один з чоловіків.— Учора саме ліс розчищали... Заплатіть гроші касиру, а ялинки самі виберете.
Заплатили вони й поїхали назад тією самою дорогою. В лісі на просіку звернули. Проїхали трохи просікою. Глянула Наталя, а попереду величезна купа ялинок  лежить.
— Ну, Наталю, вибирай, яка на тебе дивиться,— каже Петро Платонович.
— Так вони всі на мене дивляться! — розгублено відповідає дівчинка.
І справді, вибрати було нелегко: одна ялинка гарна, а друга ще краща!
Нарешті, з допомогою тата Наталя вибрала собі дуже красиву ялинку: рівненьку, гіллясту і таку зелену, що коли дивишся на неї, то забуваєш про мороз і сніг, здається, що зараз — весна.
Вони вже збиралися їхати додому, як шофер оглянув колеса грузовика і тихенько свиснув.
— Щось трапилося?—стурбовано спитав тато.
— Доведеться колесо замінити,— відповів Петро Платонович.— Ось це спустило.
Він витяг з ящика під кузовом якусь машинку з довгим товстим гвинтом і ручкою, підставив під грузовик поблизу колеса і почав крутити ручку.
— Що це у вас?— запитала цікава Наталя.
— Домкрат... Щоб грузовик піднімати.
Наталя стояла й ждала, коли підніметься грузовик. Шофер і тато довго поперемінно крутили ручку домкрата, а піднялася не вся машина, а тільки одне колесо.
Після цього шофер дістав ключ, відгвинтив гайки, скинув колесо, а друге — запасне — поставив на його місце.
Поки міняли колесо, поки домкратом знов опускали його на землю, Наталя аж змерзла. А шоферові й татові, видно, було жарко. Тато розстебнувся і важко дихав. А Петро Платонович весь просто парував на морозі!
І коли знов усілися в кабіні машини і поїхали, Наталя подумала: «Справді, бути шофером — не так уже й легко. Але все одно цікаво!»

ТРЕБА ВИКЛИКАТИ ЛІКАРЯ
Наталя захворіла. Не тоді, як їздила в ліс по ялинку, а пізніше.
Що з нею трапилось, питаєте? А от слухайте.
У шофера Петра Платоновича є два хлопчики: Сашко і Льоня. Гарні такі хлопчики, тільки пустуни великі.
Якось Наталя вийшла у двір на гірку з своїми санчатами. А там Сашко і Льоня без санчаток — вони свої поламали. Подивився Сашко, як Наталя з гірки на своїх санчатах спускається, і раптом каже:
— А отак ще краще спускатися!
Сів у шубці на лід і спустився.
Тоді й Наталя покинула свої санки і давай прямо на шубці з гірки спускатися. А інколи шубка підвернеться — на штанцях з'їде.
Так вона спускалася, поки мама покликала обідати. Лиш тоді відчула, що штанці мокрі і вона аж зубами цокотить від холоду.
А вночі почала кашляти.
Вранці мама поставила їй під руку градусник, потім подивилась на нього й каже:
— Бач, тридцять вісім.
— Нормальна?—питає Наталя.
— Де ж там нормальна! Лікаря треба викликати. Нагримала мама на доньку,  щоб  не  спускалася з гірки без санчат, і поклала її в постіль.
А згодом прийшла Лідія Миколаївна, що її квартира якраз над Наташиною. Маленька така, чорноока, підстрижена коротко — більш на дівчинку схожа, а не на дорослу тьотю.
Привіталася Лідія Миколаївна, поставила на стілець валізку, роздяглася. І побачила Наталя, що під пальтом у неї — білий халат.
— Ну, де тут у вас хвора?
А Наталя їй:
— Лідіє Миколаївно, хіба ви — лікар?
— Лікар.
— А я й не знала.
— Тепер знатимеш.
— Ви... уколи теж робите?
— Кому треба — роблю. Особливо тим, хто пустує і не слухається старших.
— Мені не треба!
— А ось я зараз подивлюся: треба чи не треба.
Скинула лікарка з Наталі сорочку, вийняла з валізки чорну трубочку. Одним кінцем ту трубочку собі до вуха приставила, другим — Наталі до спини. Потім до грудей. Та все просить:
— Дихай... Ще... Дужче дихай... Ану, покашляй.
Вислухала Наталю,  подивилася  горло,  написала щось на папірці. Каже мамі:
— Ось вам рецепт. Пілюлі даватимете їй через кожні чотири години, а мікстуру — три рази на день.
— Мікстура — це водичка?— питає Наталя.
— Так, водичка.
— Вона гірка-а-а,— пхикає дівчинка.
— Нічого, що гірка. Треба пити, коли застудилася,— відповідає лікарка і знов до мами: — А увечері поставите гірчичники.
— Не хочу гірчичники, вони пектимуть! — вередує Наталя.
— Що ж поробиш, доведеться потерпіти,— каже Лідія Миколаївна.—А надалі, щоб не доводилося пити пілюль і прикладати гірчичників,— треба слухатись маму, не спускатися з гірки на штанцях...
Наталя попила гіркої водички, пілюль — і за кілька днів одужала.
Тепер вона лікує свою ляльку і ведмедика з одірваним вухом: ставить їм гірчичники, компреси, поїть мікстурою. Тільки трубочки у Наталі нема — отієї, що нею Лідія Миколаївна хворих вислуховує. Доводиться поки що користуватися котушкою з-під ниток.

НІНОЧЧИН ТАТКО
Поки Наталя хворіла, і зима вже минулася. Сонечко пригріло — сніг куди й подівся! Тільки там, де він лежав кучугурами, ще лишилися острівці брудної криги. Тепер двірник Трохим Павлович сколював ту кригу важким ломом, щоб вона швидше потанула.
Було по-весняному тепло, і Наталя з дівчатками будувала дім з піску. Порядкувала всім білява непосидюча Ніночка.
— Та не так! Отут треба двері!— раз по раз покрикувала вона на подружок. І коли хтось намагався сперечатися,
Ніночка тут же додавала: — Мій тато — будівельник, і я краще знаю.
Наталя не зовсім розуміла, що таке будівельник, і спитала:
— А що твій татко робить?
— Як — що? — здивувалась Ніночка,— Будує!
— Як оце ми?
— Ні! Він будує справжні будинки. Хочеш, я тобі покажу?
— Хочу.
— Ходімо.
Мама не дозволяла Наталі виходити з двору. Але Ніночка — старша, з нею, очевидно, можна.
Вони вийшли через ворота на вулицю. Там, сюди й туди, снували автомобілі, оглушливо тріскотіли мотоцикли. Дівчатка насилу вибрали зручну хвильку, щоб перебігти на той бік вулиці. Проминули магазин «Води — морозиво», і тут Ніночка схопила Наталю за руку, задерла голову догори:
— О-он де мій татко.
Наталя побачила перед собою великий будинок з червоної цегли. Він був ще не закінчений. Позад будинку то в один, то в другий бік пересувалася якась башта з кабінкою, в кабінці сидів чоловік. А величезна залізна рука наверху башти несла на будинок важку бетонну плиту.
— Що то?— трохи злякано спитала Наталя.
— Баштовий кран. Він такий сильний — що завгодно понесе!
— А твій татко — там, у кабіні?
— Та ні ж! Он де він, стіну викладає.
Аж тепер Наталя помітила чоловіка в синьому фартусі. Він набирав маленькою трикутною лопаточкою розчин і накидав його зверху на стіну. А далі візьме цеглину й покладе на розчин, візьме й покладе, а лопаточкою одночасно проведе збоку по цеглині, підбере , зайвий розчин. І так швидко, так спритно працює обома руками, що й не второпаєш, як і що він робить. Тільки помітно, що стіна в тому місці, де він стоїть, росте та й росте вгору.
Там же ходили дівчата в заляпаних глиною комбінезонах.
— А оті тьоті що роблять?— запитала Наталя.
— Вони таткові помагають — цеглу на ношах підносять, розчин у коритах...
Наталя, мабуть, ще б довго дивилася, як Ніноччин татко будує справжній великий будинок, але тут Ніноч-ка склала долоні трубкою і щосили гукнула:
— Татку-у-у!
Він одірвався од роботи, перегнувся вниз, побачив дівчаток і зовсім не сердито нагримав:
— Ви чого тут ходите? Біжи, Ніночко, додому, я скоро на обід прийду!
Дівчатка неохоче пішли.
— Твій татко може що завгодно побудувати?— розпитувала Наталя.
— Атож!.. Ти була в театрі?
— Я туди на ялинку ходила.
— Правда ж, гарний театр?
— Гарний.
— Його мій татко будував!.. А в новій дитячій лікарні ти була?
— Була. Мені там тьотя лікар зуб вирвала.
— Навіщо?
— Він заважав новому рости. А тепер не заважає. Ось, диви!
— Умгу.
— Тобі теж виривали?
— Ні, у мене самі випали і вже виросли. А лікарню також татко побудував. І той будинок, в якому ми живемо.
— Наш будинок?— здивовано й водночас недовірливо перепитала Наталя.
— Авжеж!
— А тут що він ото будує?
— Школу. Татко казав, що її до осені закінчать, і я піду вчитися в оцю нову школу. А потім і ти сюди ходитимеш.
— Ой, у нас буде найновіша школа, правда?— раділа Наталя.— І зовсім, зовсім близенько!
І вона ще раз обернулася, щоб поглянути на Ніноч-чиного татка, який уміє будувати не іграшкові, а справжні театри, лікарні, школи.

ЧАРІВНА ПАЛИЧКА
Так, розмовляючи, дівчатка дійшли до перехрес-
Ш тя, де їм треба було переходити на той бік вулиці. Та як тут перейдеш, коли машини безперервно йдуть і йдуть одна за одною!
Аж ось одна машина проїхала, а друга ще далеченько.
— Біжімо!— гукнула Ніночка і щодуху пустилась через вулицю.
Наталя кинулась услід, та раптом побачила, що прямісінько на неї біжить автомобіль! Вона перелякано скрикнула, зупинилася, кинулась назад. А тут на неї мчить інша машина! Дівчинка вже зовсім розгубилася, затулила долонями очі й присіла посеред дороги.
Ту ж мить різко засюрчав міліцейський свисток, пронизливо скрипнули гальма автомобілів. Перелякану Наталю хтось узяв за руку. «Невже машина не наїхала на мене?» — здивувалася Наталя і несміливо підвела голову. Вона побачила над собою стривожене обличчя в кашкеті з червоним околишем.
— Я не хочу в міліцію,— пролепетала дівчинка.
— А тебе ніхто й не збирається туди вести,— суворо сказав міліціонер.
Він одвів Наталю назад на тротуар. Рух на вулиці відновився. Міліціонер, все ще тримаючи Наталю за руку, спитав:
— Ти де живеш?
— Там,— кивнула Наталя через вулицю.
— В тридцятому? Наталя не зрозуміла.
— В отому будинку?— перепитав міліціонер.
— Умгу.
— Так ми ж з тобою   сусіди!— вже   усміхаючись, сказав він.— І я там живу... Чия ж ти? Хто твій тато?
Наталя сказала.
— От бачиш.   У такого  тата—отака   неслухняна донька!.. Ходімо, я переведу тебе на.той бік.
— Я слухняна,— заперечила Наталя, йдучи за руку з міліціонером.
— Хіба тобі тато чи мама дозволяли самій на вулицю виходити?
— Я була з Ніночкою. А вона сама побігла.
— Це подружка твоя?
— Умгу.
— Погана вона подружка, якщо покинула тебе.
Наталя змовчала.
Міліціонер довів її до воріт і сказав:
— Ніколи не треба бігти через вулицю. Якщо вже вийшла на дорогу і бачиш, що перейти не встигнеш,— зупинись, пережди, поки машина проїде, тоді спокійно переходь. Зрозуміла?
— Зрозуміла,— тихо відповіла Наталя.
— А взагалі, без тата й мами не виходь на вулицю. Ти ще маленька, можеш під машину попасти...
Наталя ще постояла біля воріт і кілька хвилин спостерігала, як міліціонер, ставши на перехресті, регулював рух машин і пішоходів. Підніме вгору свою чарівну смугасту паличку — і всі машини враз зупиняться. Повернеться, покаже паличкою—і машини завертають у той бік. Дуже цікаво!
Дома Наталя не розповіла про свою пригоду на вулиці ні мамі, ні татові. Вона тільки спитала за обідом:
— Мамо! А тьоті бувають міліціонерами?
— Мабуть, бувають,— неуважно відповіла мама.
— І оті смугасті палички, яких усі машини слухаються, їм теж дають?
— Звичайно.
Наталя живо уявила себе із смугастою чарівною паличкою на перехресті вулиць. Покажеш паличкою — всі машини слухняно повертають. Покажеш у другий бік — машини туди їдуть.
А он малюки з дитячого садочка хочуть перейти вулицю — треба ж їм допомогти! Наталя підняла паличку вгору — і всі до одної машини зупинилися, перехрестя вільне. Сміливо переходьте, малюки!
Он яка гарна робота у міліціонера-регулювальника!

ХТО ШВИДШЕ ВИРОСТЕ
Як же добре припікало сонце. Наталя гуляла без пальта.
Чує, кажуть: у дворі збори будуть.
Зібралися дорослі, і Наталя туди побігла — подивитися, що ж то за збори.
Дорослі говорили багато, дівчинка всього й не добрала. Зрозуміла тільки, що всі хочуть, щоб у їхньому дворі були порядок і чистота, щоб тут росли дерева та квіти.
А другого дня заходилися прибирати, грядки для квітів скопувати. І Наталя помагала дорослим: цілу грядку грабельками заскородила!
Аж ось заїхала в двір вантажна машина, а в кузові — повно маленьких дерев.
Знесли з грузовика деревця. Кербуд питає дідуся, що живе в сусідньому під'їзді:
— Захаре Івановичу! Ви ж, здається, агроном-са-довод?
— Не здається, а так і є.
— Так ви, будь ласка, простежте, щоб оці деревця посадили як слід.
Захар Іванович оглянув деревця, розіклав їх на окремі купки.
— Оце,— каже,— клени та каштани. Посадимо їх побіля огорожі. Берізки ростимуть у нас отак рядочком понад квітниками. А яблуньки, вишні та абрикоси висадимо ще ближче до будинку, прямо на квітниках.
— Правильно!
— Так буде гарно,— схвалили люди.
Захар Іванович показав, де кому копати ямку, роздав деревця. Всі вже одержали по деревцю, а в садо-вода лишилося ще одне. Він помітив біля себе Наталю, каже до неї:
— А цю яблуньку ми з тобою удвох посадимо. Це буде твоя яблунька, гаразд?
— Добре!— зраділа Наталя.
Садовод викопав глибоку круглу ямку. Наталя теж спробувала копати, але у неї чомусь нічого не виходило: не лізе лопата в землю — і край!
— А ти не сумуй,— заспокоїв дівчинку садовод.— Підростеш, руки твої зміцніють і все зможуть робити. А зараз подерж отак над ямкою деревце, а я засиплю його землею... Обережніше, не придавлюй до дна ямки, бо так можна корінці пошкодити!.. Отак, легенько при тримуй,— приказував садовод, засипаючи ямку.— Де ревце — воно живе, з ним треба поводитись обережно, ласкаво...
Захар Іванович притоптав землю навколо деревця, випростався.
— Ось і є у тебе яблунька,— сказав він.— Тільки її треба доглядати.
— А як доглядати?
Обкопувати, стовбурець побілити. І щовечора поливати. А яблунька за все це віддячить тобі соковитими червонобокими яблуками.
— Добре, — пообіцяла Наталя.
Увечері дівчинка набрала води в своє маленьке відерце і вилила під яблуньку.
— Ось уже й полила!—сказала вона.
— Е-е, цього їй замало,— заперечив тато.— Таких відерець треба хоч з п'ять принести.
— Так я можу й ще полити!—заметушилася Наталя. Вона знов наповнила відерце і вилила воду під яблуньку.
— Оце буде два...
Ще одне принесла:
— Уже три...
Ще одне:
— Чотири...
І нарешті:
— П'ять!
— От і досить,— сказав тато.— Яблунька напилася досхочу. Тепер поллєш її ще завтра.
Наталя полила яблуньку і другого дня, й третього. А потім ще, й ще... І саме, коли вона поливала, підійшов Захар Іванович. Він уважно, мов лікар дитину, оглянув маленьке деревце, похвалив Наталю:
— Добре доглядаєш! Яблунька твоя — найкраща.
Наталя, звичайно, знала: найкраща ця яблунька тому, що посадили вони її разом з дідусем-садоводом. Але про це вона тільки подумала, а сказала про інше:
— Гляньте, дідусю, на ній уже є зелені листочки. Малюсінькі-малюсінькі!
— Ага, росте наша яблунька, росте!— задоволено сказав садовод.— От будеш доглядати її і змагатися, хто з вас швидше виросте.

РАДІСТЬ У ВЕЛИКІЙ СУМЦІ
— Скоро свято?—допитувалася Наталя.
— Завтра. Одну ніч переспиш — і буде свято,— відповів тато.
— І парад завтра?
— І парад.
Наталя зраділо схопила свій червоний прапорець і вибігла на подвір'я. Тут, як і на вулиці, скрізь було чисто, прибрано. Тільки на вулиці красивіше: там і барвисті плакати на балконах, і великі прапори, і зовсім малесенькі, різнокольорові — на дротах через усю вулицю...
Завтра свято — Перше травня!
Наталя поглянула, чи хоч трішки підросла за ніч їі яблунька, і побігла до подружок.
Коли це хтось гукає:
— Листоноша йде!
Оглянулась Наталя, дивиться — знайома дівчина Оля з їхнього будинку. Мабуть, Оля недавно листоношею стала. Раніш Наталя не раз бачила її у звичайному пальті чи платті. А зараз вона — в куртці з металевими ґудзиками і форменому береті, а через плече у неї — велика чорна сумка, що аж розбухла від газет, журналів та листів.
І діти, й дорослі враз обступили Олю, питають навперебій:
— Олю, що там для мене є?
— Будь ласка, візьміть журнал.
— Тьотю Олю, а нам?
— Вам — газета.  На, однеси додому... А вам  ось лист.
— А мені нема?
— Вам ще пишуть, — жартує Оля і звертається до Наталі: — Твій тато дома?
— Дома.
— Це добре. Тут йому пакет з Москви, треба, щоб розписався.
Наталя чимдуж помчала попереду Олі, постукала в двері. Замок цокнув, і на порозі став тато.
— Вам пошта,— сказала Оля.
— Будь ласка, зайдіть.
Тато розписався в книзі за пакет.
— Ще ось дві телеграми і три листівки.
— Дякую.
— А цетобі, Наталю,— і Оля подала Наталі тоненький дитячий журнал в барвистій обкладинці.
Листоноша попрощалася й пішла. Наталя зразу ж почала переглядати малюнки в журналі, а тато й мама заходилися читати листівки і телеграми. Читають та радіють:
— Глянь, з Києва!
— А