ЖИВИ, ЖАЙВОРОНКУ!
Здалеку здавався соняхом, бо чубчик мав рудий-рудий, таке ж ластовиння по всьому кирпатому личку, а на ньому очі — як два сині озерця.
—    Сашку, внеси, будь добрий, дрівець. Борщ не докипів,— просить куховарка Валя, і хлопець притьмом вискакує з теплої кухні, де так смачно пахне борщем.
Морозне повітря колеться, ніби голками, забиває віддих. Дрова лежать тут же при вході, як і біля кожної землянки. Хоч, якщо зирнути побіжно, нічого цього не видно: ні дров, ні землянок, ні ходів між ними, виритих у снігу. Просто замети між дерев.
Дрова для кухні мають бути найліпші, найсухіші. Протоплювати в землянках можна лише вночі, щоб німці не помітили диму. А гаряча страва потрібна щодня, хоч би пахучий чай із звіробою, коли нема чого смачнішого. Тому й паливо для кухні партизани заготовляють найкраще, щоб дрова були сухі як порох, ліпше   березові:   з них   мало   диму, і він   майже   Не   помітний.
—    А тепер, Сашко, сідай і поїж. Тільки знову не здумай тікати, чуєш? — Валя порається біля пічки і не бачить, що хлопець поволі відступає до дверей.
—    Чого б я мав утікати? — Сашко знизує плечима і вискакує надвір.
Страшенно хочеться їсти, але що він — кращий за інших? Всі їстимуть, тоді й він. А то Валя завжди намагається пригостити його то молоком, то солодким чаєм. Гнівається, якщо він не бере. А хіба ж можна взяти коли навіть для поранених і хворих бракує таких ласощів.
—    Сашку, вернися! — чує він голос Валі і піддав ходу.
Валя ще кілька хвилин надаремно чекає його, визираючи з дверей, і вертає назад у землянку.
А Сашко вже сукає дратву дідові Ониську. Гусонько привощує, аж рипить дратва.
—    Молодець. На тобі за це яблучко. Ранет.
—    Ух ти! — Сашкові аж дух перехопило.— Звідки у вас таке?
—    Звідки, звідки... Заєць приніс. Віддай, каже, діду, Сашкові.
—    Ви, як маленькому, казки...
—    Ну, коли не хочеш казок, хай буде по-твоєму. У селі я був тамтого дня.
—    Ой, яке пахуче! Дякую.
—    Тепер ми заготовимо цвяшків. Міцних, дзвінких, щоб добре підметку тримали. Стук-постук, дзень та дзень. щоб носилися сто день.
—    Стук-постук, молоток, щоб носився чобіток, — підхопив Сашко.
—    О, та ти вже й приспівувать до роботи вмієш! Майстром будеш. Так от, візьмемо цей чурбачок, поколемо дрібненько. Головне, щоб він добре просох. Та ще треба знати, яке дерево брать. Добре, наприклад, клен.
—    Гля, виходить ніби локшина,   Так   мама   колись...
Осікся. Давкий клубок підкотився до горла, ніяк не можна було його проковтнути. Поспіхом витер очі, щоб не побачив дід.
—    Цвяшків запаслися, дратва є. А тепер що будемо робити? — дід Онисько хитро зіщулив око під сивою ріденькою бровою.— Будемо шити чоботи. Кому чоботи? Партизанському розвідникові Сашкові Жайворонку.
—    Як? Мені чоботи? — Сашко звик, що з Гайворенка в загоні давно став Жайворонком. — Правда, мені?
—    Та мені такі хіба на великий палець! — сміється дід, показуючи маленьку колодочку.
—    В мене будуть чоботи! В мене будуть чоботи! — застрибав Сашко.— Діду, я побіг.
—    До Жені? — хитро посміхнувся той.
—    До Жені.
Набираючи сніг у халяви валянок, шитих з обгорілої шинельчини, Сашко побіг до землянки-лазарету, де хазяйнувала йото улюблениця Женя. Це вона знайшла його тоді серед розстріляних і принесла до табору. Йшла в їхнє село на зустріч із зв'язковим, а від села вже нічого не лишилося. Спалені хати, мертві жителі. Почула стогін і побачила його, пораненого, напівза душеного...
Сашкові розповіла про це Валя, вони з Женею подруги. Валя місцева, а Женя з Ленінграда, схожа на підлітка, смаглява, метка.
Була радисткою, та рацію розбили німці, коли минулим літом напали на їхній табір.
Місце табору змінили, вибрали оце, оточене болотом, а Женя стала доглядати поранених.
—    В мене будуть чоботи! Новенькі! — вигукнув ще з порога. — Не віриш? — докінчив уже тихіше.— Дід Онисько пошиє.
—    Прибіг похвалитися? А я думаю, чого це наш Жайворонок розстрибався.
Женя обняла його за плечі, рука м'яко вплелася в рудий, непокірний чубчик. На мить принишк, упокорений ласкою, та відразу ж відсторонився і сягнув рукою до кишені.
—    А в мене щось є. Ось...
Навіть дві долоньки не могли прикрити зеленаву округлість яблука.
—    Де ти взяв серед зими? На ялинах?
—    Дід Онисько дав. Це для тебе. Він так і сказав.
—    Та я ж яблук не люблю, — розсміялася Женя. — І чого це ти розшумівся? Дядько Михайло тільки-но заснув.
—    Ти знову, як до маленького. Ніби я не розумію, чого ти їх не любиш. Я до тебе як... Ну, ти ніби брат мені.
—    А чому ж брат? Чому не сестра?
—    Розумієш... Не буває такого, щоб посестрилися. А от побратими — ті на все життя разом. І на смерть один за одного...
—    Чому ж, є і посестри. Значить, ти хочеш, щоб я побратимом стала тобі? Гаразд.
Тонкими смуглими пальцями взяла його голову, притягла до себе і поцілувала.
—    Давай уже своє яблуко. Ним і скріпимо наш союз, бо крові й так доста ллється.
Запах літа, сонця влетів у землянку, аж голова запаморочилася від нього.
—    Ой, як мед... А знаєш, давай зберемо насіннячко і посадимо весною яблуні. Вони виростуть великі-великі і колись зацвітуть.
—    Вони   дичками   виростуть, якщо не прищепити їх.
—    Ну, й прищепимо. Хіба війна вік тягтиметься?
Рипнули двері. В них   просунулася   голова   молодого партизана Феді.
—    Жайворонок, до командира!
—    Єсть, до командира!
Стрибав через кучугури, навмисне обминаючи доріжки. Знав: коли кличуть до командира, значить, іти в розвідку. Біля самих дверей ще раз приклав руки до обличчя. Знову запахло свіжо і солодко.

Іти важко. Сніг м'який, незлежаний. Тільки зверху прихопило його морозом, але нога вільно пробиває тоненьку кірочку і провалюється майже по коліно. Та й вітер зривається. Хай він слабкий, але ліс гуде глухо і насторожено»
Сашко звернув на дорогу, хоч знав, що тут можна напоротися на засаду чи роз'їзд. Вже коли між дерев попереду посвітліло, швиденько набрав сушняку і з в'язанкою на плечах ступив у селище. Зв'язковий, до якого йшов, жив майже на другому кінці, біля вокзалу.
Ще здаля помітив гурт поліцаїв, які сунули назустріч. Перша думка була — шаснути у якийсь двір і причаїтися. А що, коли вони вже помітили його? Іти прямо? Можуть зупинити, адже вони знають тут майже всіх.
Оддалік хлопці грали в сніжки. Рішення прийшло миттю. Заскочив у найближчий двір, кинув в'язанку. Вхопив у жмені снігу і, зліплюючи на ходу сніжку, метнувся у гурт дітей. Сніг ліпився погано, і над бойовищем стояла біла хмара. За мить Сашко, як і всі, був у снігу з голови до ніг.
Поліцаї наближалися. Ось уже поряд. Краєчком ока стежив за ними. Йшли не поспішаючи. Пересміювалися. Де він бачив отого здорового, одутого? Ні, ні. Він тоді не сміявся...
Ніби притягнутий його поглядом, поліцай повернув голову, Примружив очі, вдивляючись у дітей. А!.. Це ж він тоді, під час облави, стріляв у Сашка, навіть поранив. Так, подряпинка. Куля попала в дерево і рикошетом вдарила у руку вище ліктя. А може, поліцай також впізнав його, бо чому так пильно втупився в нього? Та ні, не впізнав, як міг пізнати...
Поліцаї пройшли. Сашко опам'ятався і помчав вподовж вулиці. Робив вигляд, ніби втікав від сніжок. Перемахнув через кілька тинів, проскочив завулками, поки не опинився в тісному подвір'ї дядька Сергія.
Той вийшов на стук поспіхом, ніби стояв за дверима і чекав. Мовчки штовхнув у хату, допоміг роздягнутися.
—    От добре, що ти прийшов. Розумієш, завтра чекають ешелон танків. Тут він проходитиме о дев'ятнадцятій сорок.— Дядько Сергій нервово міряв кімнату широкими кроками. Висока постать його сутулилася, ніби на неї давила низька стеля. Сім'я його, син і дружина, загинули від бомби під час евакуації. Тут зовсім близько, під Малином.— Вже темнітиме, зручно зробити засідку. Це така нагода...
Вітер жбурляв у вікна пригорщі снігу, пустотливо припадав до шибок, зазираючи в кімнату.
—    Ой, що ж це я? — заметушився дядько Сергій. — Сідай вечеряти. Бачу, що голодний. В мене навіть молоко
сьогодні є. І борщу наварив, відчував, що прийдеш.
Метнувся до печі, і в хаті смачно запахло борщем. Сашка аж занудило від голоду.
—    Добре, дядьку. Спасибі. Тільки ж не весь мені висипайте, бо що ж ви їстимете.
—    Теж мені, розсердити хочеш? Так я в гніві страшним буваю. Ану, берися за ложку! От так... Мій, бувало, теж борщ любив. Ще на вулиці, а чую — голодний біжить. Як і тебе, Олександром звали. Тільки Шурком... Ти це куди?
—    Пора мені. Дякую за вечерю.
—    Та куди ж ти по такій негоді? Ледь на ногах тримаєшся.
—    Треба. По негоді легше з села вибратися.— Зусиллям боров бажання посидіти бодай ще хвильку в затишку і теплі хати.— Ви за мене не хвилюйтеся, дядь Сергію. Я ж не вперше. А йти треба,— говорив скоріше сам собі,
і дядько Сергій розумів це.
—    Ось візьми шарфик, щоб за комір не сипалося. Шуринів. О, а валянки ж зовсім мокрі. Давай хоч онучки переміню, простудишся.
Віддаватися чужій турботі було так. солодко і так страшно було виходити в хуртовину, в ніч, що очі самі почали зліплюватися.  Хоч  би хвильку поспать...  Одну, Рішуче стріпнув головою, схопився на ноги.
—    Ой, пора. Бувайте, дядь Сергію.

Селище давно залишилося позаду. Ліс обступив Сашка, темний і суворий. Було лячно, та він намагався не думати про це.
Раз, два, три, чотири, п'ять,
Вийшов зайчик погулять...
Сашкові не хотілося, щоб мисливці вбивали зайчика. Навіщо? На ходу він став придумувати, як залишити життя малому»
Радий зайчик полем скаче,
Нічогісінько не бачить.
Ні мисливця, ані вовка...
От і кінчилась примовка.
Під лічбу легше йти. І здається, не так тоскно тягне свою пісню вітер.
Раз, два, три, чотири, п'ять,
Вийшов зайчик погулять...
Не кущ, а якась копиця сунеться на нього. Все ближче, ближче... Обійти? Можна збитися з дороги. А, будь що буде...
Копиця осталася збоку, це насправді занесений снігом кущ. Звідкись вибігла ялина, розставила волохаті лапи, запрошує погратися в піжмурки.
—    Я не можу. Не можу… Мені треба йти.
Не знає, кому він це говорить. Скоріше собі, щоб хоч трохи підбадьоритися.
Раз, два, три, чотири, п'ять...
У Синьому урочищі на нього має чекати Федя. Це вже зовсім близько, та сили покидають йото. Дедалі важче виборсуватися з в'язкого місива снігу. Йоги тонуть, як у ваті. Дороги не виднот і Сашкові здається, що він заблукав. Може, це тому, що заметіль зробила все довкола незнайомим, невпізнанним?
Сашкові страшно. Не лісу, не снігопаду, а тиші, що важкою ріімотою заливає вуха, жахом стискає серце. Він не вірить їй, вона оманлива. Ось зараз, як тоді, застрочать автомати... Він намагається відігнати спогад і не може.
...Зловісна тиша зависла над майданом. Люди на нім, приречені, здається, зовсім не дихали. Тільки сонце світило щедро, по-весняному. Та ще сміявся отой, головний серед карателів. Сміх кривив вродливе білочубе обличчя, і був той сміх страшніший від автоматів. Білі випещені руки виглядали з білосніжних манжетів. Ніби зібрався на прогулянку...
Сашкові ще й досі він сниться ночами. В котрий раз чує окрик того білочубого, мелькає білий манжет...
Чиясь рука, здається, дядька Микити — він стояв біля них з мамою — штовхнула Сашка. Падаючи, почув тріск пострілів. Щось важке навалилося на нього, перетяло дихання...
Сашко стріпонув головою, озирнувся. Біла мла налила ліс по самісінькі верхівки дерев.
—    Дійду… Мушу... Ешелон з танками, він не може піти на фронт, не повинен...
Раз, два, три, чотири, п'ять...
Ось лише піднятися на гору і...
—    Ф-е-е-е-д-ю-у! — кричить він і чує, що провалюється в сніг майже по пояс, борсається в нім і не має сили вибратися.
Відчув, що засипає. Ще крок... Ще... Ноги ледь ворушилися, тупцяли на місці,
Останнє, що було,— це відчуття польоту. Чиїсь руки відірвали його від землі, і він поплив, поплив...
—    Федю, ти? — очі ніяк не хотіли   розплющуватися, все тіло стало невагоме, легке.
—    Ох ти ж, пташеня-горобеня, живий!
—    Федю... Приходить ешелон з танками... дядь Сергій казав, чуєш? О дев'я… дев'ятнадцятій сорок...

Весна. Ліс прозорий і невагомий. Перша соромлива зелень пробилася легким пухом і дерева нагадують табун гусят, що вибігли погрітися на сонці.
—    Ну як, чоботи ще не порвав? — питає дід Онисько.
Очі його хитрувато сміються, губи старанно розжовують слова перш ніж сказати їх, а руки в безперервному русі: шиють, ріжуть, прибивають. Всі партизанські ноги, що обміряли половину Полісся, взувають ці руки.
—    Ну, що ви, діду? Адже ви на сто літ шили. Стук-постук, дзень та дзень, щоб носилися сто день. Так ви казали? А я в них тільки тричі в розвідку сходив.
—    Знаю. А чого це ти щодня пушку свою чистиш? Так багато стріляти з неї доводиться? Це та, що командир подарував?
—    Еге ж. Тільки я з пістолета не стріляю. Федя не дозволяє, патронів, каже, обмаль. Навіть на завдання не дає брати з собою. Я ще жодного фашиста, не вбив.
—    От тобі й на! А той ешелон з танками? Якби не ти., так і пішов би на фронт, І знаєш, скільки б наших солдатів полягло?
—    Та я ж що? Я навіть не був там. Не везе мені...
—    Жайворонок, до командира!
—    О, значить знов у розвідку.
Чоботята застрибали по дерев'яному настилу, що тягнувся від землянки до землянки. Чорна торф'яниста грязюка висихала лише влітку. З першим   весняним   теплом вода заливала землянки, вигонила партизанів наверх, у курені. Зате і німцям не було дороги до табору: з трьох боків його оточувало болото. Всі ж дороги в обхід берегли партизанські заслони.

В землянці командира вже була Женя. Командир щось пояснював їй, швидким нервовим рухом потираючи перенісся, кивнув Сашкові і продовжував:
—    Німців у Сулимівці немає, хлопці були там уночі. Поліція буває наїздові, так от, ви мусите піти туди і домовитися з жителями за провізію, вночі пошлемо підводу. Підете під виглядом міських, що міняють речі на хліб, на вас уваги звернуть менше, ви ж знаєте, продукти нам потрібні вкрай. Постарайтеся! Запитання є?
—    Степане Андрійовичу, а пістолет з собою можна взяти?
Брови командира ворухнулися, рука звично потяглася до перенісся.
—    Бери. Та й обом краще йти із зброєю, мало чого...Приховайте тільки. Старшою будеш ти, Женю. Ідіть в обхід, через болото ще не перебратися.

Пронизливо й свіжо пахло першою зеленню і прілим листям. Женя зірвала кілька білих дзвоників рясту, притулила до лиця.
—    Жаль, не пахнуть...
Краєчок барвистої косинки визирнув з-під хустки, низько насунутої на лоба, і Сашко чомусь уявив її просто дівчинкою в короткій сукенці, босоногу.
—    Курли!.. Курли!..— вигукували десь за верхівками дерев журавлі
—    Ач, голосисті. На весь світ поспішають сповістити: «Ми несемо весну! Ми несемо весну!» — засміялася Женя.
—    Хвальки,— погодився   Сашко.— Весна   давно   вже без них прийшла.
Він раптово зупинився, прислухаючись. Зупинилася й Женя.
—    Димом пахне. Горілим.
Запах був ледь примітний, тільки при поривах вітру він чувся гостро й різко.
—    Від Сулимівки,— чомусь   пошепки   сказала   Женя.
Вони притихли і мимоволі озирнулися   довкола. Ліс стояв просвітлений, по-весняному святковий, пронизаний пташиним співом. Не хотілося вірити страшній догадці, не можна було вірити.
Мовчки пішли вперед. Коли між дерев синьо і сонячно зблиснуло поле, зупинилися.
—    Сулимівка у вибалку. Он тим ярком можна непомітно аж у село добратися»
—    Ні, Саш, йти в село зараз небезпечно. Ану, гайда на дерево! Може, звідти щось побачиш. Ось краще на оцього дуба, бач, який високий. Залізеш?
—    Іще б... Я на любе дерево заберуся, тільки роззутися доведеться.
Гілки ставали дедалі тонші, верхівка гойдалася під вагою Сашка, світилося і сяяло довкола широко-широко. Тільки над вибалком, де мала бути Сулимівка, піднімалися густі стовпи сизого диму. Він світлим туманом котився полем, ніби парувала під сонцем свіжа рілля. І було тихо-тихо.
Сашко вже спускався назад, коли побачив у ярку якісь постаті, що прямували до лісу. Ніяк не міг розгледіти, хто ж це, і тільки по тому, як бігли, роззираючись, нишпорячи між кущами, зрозумів, що то карателі. Поспіхові зліз додолу.
—    Вони, певно, рано-вранці прийшли. Вже там усе згоріло,— Сашко шморгав носом, тамуючи сльози.— Сюди люди якісь біжать, схоже — німці.
—    Скільки їх?
—    Чоловік вісім. А мо' й десять.
Женя на мить задумалася, щось зважуючи.
—    Будемо вертати назад, щоб карателі нас не помітили. Дуже сили не рівні.
Десь зовсім близько гримнули постріли.
Тонкий зойк шарпонувся над лісом.
—    За кимось женуться! — Женя вихопила з-під куфайки автомат. — Бігом до яру!
Ярок, що йшов від Сулимів-ки, в лісі переходив у глибокий яр і тягнувся до болота. Коли хтось і втікав від розправи, це була єдина дорога до порятунку.
—    Он вони!..— Женя подалася вперед, туди, де між темними кущами то виринали, то зникали дві дитячі постаті.— Звірі, за дітьми женуться. Почекай! — зупинила вона Сашка.— Не поспішай. Треба вибрати зручну позицію, карателів он скільки.
Вони бігли понад ярком туди, де зникли діти, куди слідом за ними поспішали німці. Десь на півдорозі до болота Женя зупинила Сашка.
— Залишайся тут.. Схил крутий, яр проглядається мов на долоні. А я забіжу вперед. Ти пропускай їх мимо себе і бий у спину, коли почну я. А от і вони...
Карателі йшли цілком спокійно, почувалися безпечно, захоплені погонею. Ясно видно було між ними німців і поліцаїв. Поліцаї рвалися вперед, німці на кілька кроків відстали. Позад усіх не поспішаючи йшов... А може, це лише здалося? Так, так, це він. Білі манжети, непокрите біляве волосся недбало закинуте назад...
Коли б запитали Сашка, він не сказав би, чи дійсно бачить ці манжети, чи їх підказує йому уява. Потемніло в очах. Чув, як ударив автомат Жені. Карателі кинулися на землю, годі було розібратися, хто живий, хто мертвий. Намагалися знайти захист в рідких кущах, безладно відстрілювалися.
Сашко шукав очима того, з непокритою білявою головою. І не знаходив.
Повз униз від дерева до дерева, намагаючись втиснутися в землю, стати невидимим. Он там до перестрілки стояв біло-чубий.   Може,   вбитий?   Знав, що не заспокоїться, поки не побачить його мертвим. І повз, повз..о Ось кущ, можна передихнути й вгледітися. Карателі відстрілювалися короткими рідкими чергами. Он один поспішно став відповзати назад. Почекай, звідси я I з пістолета попаду. Коротка черга десь зверху, і втікач завмер нерухомо-
Куля тонко просвистіла над самою маківкою Самка. Рвонувся вбік І добачив, як у те місце, де щойно лежав, ударила друга куля. Помітили... І в ту ж мить загледів того, білочубого. Він лежав у ямі, зарившись у торішнє листя. Зверху його, звичайно, не помітиш. Не побачив би й тепер, коли б той не висунувся, стріляючи.
Куля знову просвистіла зовсім поряд. Сашко старанно прицілився. Спокійно… Спокійно... Постріл.
Щось шпигонуло його в праве плече, болю не відчув, але руку підняти не міг. Та не звернув на це уваги, бо той, в кого стріляв, упав лицем у землю.
Постаті німця, що повз до нього, Сашко не помітив. Перед очима майнула тінь, і він, незграбно перехопивши пістолет у ліву руку, вистрелив. Хтось навалився на нього і душив, душив...
—    Прийшов до пам'яті? Ех ти...
—    Я вбив його. Женю, Того, головного, що наказував розстрілювати людей… За маму, за всіх. І за Сулимівку...
Пальці Жені швидко і невагомо торкалися його, накладаючи немудру пов'язку,
—    А коли б не я? Та ж німець мало шию не звернув тобі, дарма що ти його поранив... Ну, от і все. Рана, здається, не дуже серйозна. Йти зможеш?
—    Звичайно.
Спробував звестися   на ноги,   перед очима   попливли темні кола,   хитнувся ліс, Зусиллям   втримався,   щоб не впасти. І враз   почув,   як від узлісся, з боку Сулимівки, наростало гудіння машин.
—    Як вони встигли? — Женя, що сиділа, прихилившись до дерева, тривожно глянула на Сашка, ніби він міг знати більше від неї самої.— Зараз буде облава. Опирайся на мене. Побігли!
—    А як же діти?
—    По дорозі наздоженемо, якщо вони ще живі,
Бігли до чорноти в очах, до знемоги. Не вистачало повітря, підламувалися ноги.
—    Ой, он вони!
Біля куща лежали дві маленькі постаті. На їхні кроки злякано схопився хлопчик років одинадцяти і навкарач-ках метнувся до другого, намагаючись захистити його своїм худеньким тілом. Він був у чорних опіках, клапті полотняної сорочки, пропаленої в багатьох місцях, запеклися кров'ю.
—    Не бійся! Ми партизани. Ви що, обидва поранені?
Блимнув обгорілими віями, судорожно ковтнув повітря, тамуючи плач. Дві сльозинки викотилися і поповзли по брудних щоках, лишаючи світлі доріжки.
—    Ми до вас тікали. Мама казали, щоб знайти партизанів. Та мене ось поранили карателі. Вони гналися за нами... А він... він нічого, тільки знесилів. Обпечений дуже... Нас мама з віконечка в коморі виштовхнули,
коли хата вже зайнялася. Дим був, ніхто й не помітив спершу.
Женя зірвала з голови хустку, відшматувала край, стала наспіх перев'язувати малого. Він болісно сіпнувся, тамуючи стогін, і тільки подивився на дівчину змученими очима.
—    Потерпи, ти вже й так кров'ю зійшов, А тепер мусиш встати і йти. Зможеш?
Мовчки підвівся. Заточився, але втримався на ногах. Пішов. Женя нахилилася, взяла малого, який так і не прийшов до пам'яті,
—    Пішли.
Автоматні черги прошили гнітючу тишу лісу. Женя рвучко озирнулася і впала, прикриваючи хлопчика. Старший теж упав, але відразу ж схопився і зник між дерев.
Сашко кинувся до дівчини. Женя рвучко підвелася і сіла, закусивши губу. Безпорадно озирнулася, перевела погляд на малого, потім на Сашка.
—    Саш, допоможи покласти його на спину... Отак...
—    А ти спробуй сам. Постарайся...
Знову затріщали постріли, але вже далі, в глибині лісу.
—    Вони що, не помітили нас? Чи оточують? Сапі, швидше, ми ще, може, встигнемо. Швидше...— шептала Женя, ковтаючи сльози.
—    Женю! — здогад блискавицею обпік Сашка.— Так ти ж поранена? Так? І мовчиш.
—    В ноги попало... Але, може, то сліпі кулі, чуєш, стріляють поодаль.
—    Дай перев'яжу! — лише тепер він помітив потемнілі від крові панчохи там, де кінчалися халяви, темні плями крові на землі.
—    Немає часу. Хай... Ідем швидше.
—    Давай малого мені. Прив'яжи тільки його. Хоч сорочкою. Я доповзу... Ноги ж у мене здорові.
Старший лежав метрів за десять. Дивився повними розпачу очима на Женю й Сашка, судорожно хапав ротом повітря.
—    Я не можу більше... Малого донесіть. А я тут...
—    Іди ти!..— не втримався Сашко.— Знайшовся,— тут залишусь. Ану, вставай і йди!
—    Давай, Сашуню, разом,— підповзла до нього Женя.— Швидше!
Постріли як батогом хльостали ліс. Дерева здригалися від кожного з них, як від болю.
—    Скоріше, Саш... Скоріше.— Женя задихалася. —    Он уже болото... Стежка... Я прикрию, коли що.
Темніло в очах. Відчував, що втрачає свідомість, в плече ніби заганяли гвіздки. Та повз, повз.
—    Встигли, Саш,— знеможено шептала Женя. — Неси малого, скоріше...
Болото податливо розступилося, тіло втратило опору. Борсався, опираючись на купини, поки ноги не натрапили на настил, зроблений партизанами із плетеної лози.
Посеред болота, на острівці, густо порослому очеретом, безсило припав до твердої землі. Відразу ж схопився, тремтячими руками рвав вузол. Мокрий, він ніяк не розв'язувався, ламалися нігті.
Малий прийшов до пам'яті і кволо стогнав.
—    Полеж тихо. Почекай мене тут, я скоро...
Брів назад. Підгиналися ноги, нудота темним клубком підступала до горла. Женя лежала біля болота, до чогось дослухаючись.
—    Я перенесу тебе. Не віриш? От побачиш...
—    А мого? Сам він убрід іти,не зможе...— І раптом рвонулася. — Ідуть. Швидше назад! Я прикрию! Пам'ятай, партизанської стежки через болото німці не знають. І не повинні знати.
—    Женю!..
—    Біжи. Я спробую затримати. Живи... Жайворонку!
Підповз під хлопця і разом з ним спустився в болото.
Той намагався допомогти, але був вкрай знесилений. Сашко брів і брів, провалюючись по пояс, намацуючи тремтячими ногами хистку опору. І не ніс, а тягнув по крижаній грязюці хлопця.
На півдорозі почув за спиною постріли — вже тут, біля болота, тільки в стороні від стежки. Зрозумів: це відстрілювалася Женя. Уявив, як вони оточили її саму, маленьку, поранену. Як наближаються до неї, щоб узяти живою. Їм потрібна стежка через болото...
Нарешті й острівець. Поклав хлопця на землю й прислухався. Рідкі автоматні черги зовсім замовкли.
Не пам'ятаючи себе, рвонувся назад. Хвилинами здавалося — захлинеться в'язким, холодним місивом. Але боров непритомність і йшов, ішов...
Було тихо, ніби ліс обезлюднів, вимер. Повз туди, де нещодавно лунали постріли. Як далеко Женя встигла відповзти!.. Ага, була ось тут. Так, так, тут... Відстріляні гільзи. Плями крові: мабуть, знову поранило. І нічого більше, нічого... Невже взяли живою? Не може бути, тоді звідси вони не пішли б. Вони б примушували її показати перехід через болото.
Раптом погляд його впав на коричнево-сіру поверхню, покриту першою зеленню купин. На спокійному, голубуватому плесі крихітного озерця плавала барвиста косинка. Женина...

Партизани, що почули стрілянину, знайшли Сашка у торішній пожухлій траві. Вернути назад на острівець сили в нього вже не було.
—    Жайворонку,— взяв його на руки Федя,— не встигли ми... Ех, не встигли...
Дві сльозини викотилися у хлопця з-під золотисто-рудих вій.
—    Не треба плакати, чуєш, не треба. Вони ще заплатять нам. За все. Тільки живи, Жайворонку!

ВІНОК З КЛЕНОВОГО ЛИСТЯ
Олеся плете вінок з листя. Воно купою полум'яніє біля неї, мов тліюче вогнище,— червоне, сизе, жовтогаряче. Бере з купи по   жарині, і біжить  з-під пальців яскрава, жива стрічка.
Сергійка все немає та й немає, а казав, що буде недовго. Так завжди; покине її одну, а сам десь гасає цілий день. І чого він ото командує? Не буде вона більше слухать його. Що з того, що дружать вони змалку і живуть по сусідству? Він тільки на півтора року старший за неї. Дев'ять — це також не мало, недарма мама каже, що Олеся в неї помічниця: як би, мовляв, вона без неї була...
Самій у лісі лячно. Байдуже, що світить сонце, а он ген за тими дубами село, де живуть вони з Сергійком. Але ж можуть прийти німці чи поліцаї. Вони зараз так І шастають побіля лісу: видно, партизанів бояться.
Сергійко про партизанів і говорити не хоче з нею. Та зона й так знає, що партизани з'явилися в їхніх лісах. Чула, як тато з мамою говорили про це вночі. Ще чула, ніби тато збирається до них.
І ще там хтось. Тільки як же тато на своєму костурі у партизани піде?
Олеся пам'ятає, як сусідка принесла їм звістку, що хтось бачив їхнього тата у таборі військовополонених під Києвом, Важкопораненого. Мама пішла туди і виміняла його за хліб та сало. Правда, додому привезла ледь живого. Всі казали, що помре. А прийшла фельдшерка тьотя Маня, відрізала йому ногу і сказала—ще танцювати буде. Він5 звичайно, не танцює, на одній нозі не натанцюєшся, але це не біда. Хіба головне — нога? Головне, що в неї є татко, бо вона його дуже любить.
А Сергійко як у воду впав. Паси, Олесю, обидві корови. Сама-самісінька... Не знала, гніватися на Сергійка чи мо' заплакати? Ні, плакати не годиться, Сергійко засміє. Гніватися вона теж не може на нього. Не може—й край. Знала, скоро прибіжить захеканий, посміхаючись провинно, одними лише очима запитуючи, чи все гаразд. І тоді ледь примітні цятки ластовиння порснуть врізнобіч від його кирпатого носа.
Нахмурить густі світлі брови, відразу подорослішає і почне ретельно зчищати, виминати засохлу грязюку з підкочених вище колін штанів, з сорочки, навіть з густого, вигорілого, майже білого волосся. І де він ту грязюку знаходить?
А потім скаже:
—    Гайда додому, пастушко.
І вона знову послухається його. Так уже в них повелося. Скільки пам'ятає себе. А назавтра знову пастиме одна, бо він попросить її.
Ну от вінок і готовий. Тільки кого б ним прикрасити? Он ту берізку? Ні. Вона й так красива. Вся жовта-жовта, ніби величезний соняшник.
Підбігла до Ластівки й оповила її рогату голову, кінці аж на спину закинула. Корова не-вдоволено чмихнула, мотнула, рогами і відійшла від Олесі.
—    Ну, чого ти? Я тебе он якою красивою зробила, а ти сердишся.
Неподалік почувся сміх, і з-за кущів вийшов хлопець.
Олеся злякано сховалася за корову. Хлопець був чужий, дивний якийсь, у зимовій шапці в таку теплінь. Очі чорні й блискучі, мов два жуки, втупилися в неї. А лице бліде-бліде і стомлене.
—    Ти сама? Ну, не бійся, виходь. Сама?
—    Сама.
—    А німці в селі є?
—    Були тільки поліцаї. А ти що, теж   німців   боїшся?
—    Гм...
—    Чи, може, ти партизан?
—    А що, у вас тут і партизани є?
—    Не знаю... — осіклася Олеся.— Я думала...
—    Як тебе звати?
—    Олеся...
—    А мене Тимко. От що, мені молока треба. Ти не смійся. У мене, розумієш, мама хвора. Для неї...
—    Я не сміюся. Та де ж я його візьму?
—    А он, у корів.
—    Так я ж доїти не вмію.
—    От біда. І я теж.
Олесі чомусь стало жаль його, жаль хвору маму цього хлопця.
—    Давай попробуємо. Я буду гладити Ластівку, а ти дій. Тільки в що?
—    У мене відро є. Знаєш, давай одведемо її... ну, он туди, за кущі.
Білі цівки били у стінки відра. Дзінь-дзінь. А часом шастали в траву, і тоді крізь зуби смішно лаявся Тимко.
—    А це що?
Забрьоханий по самі вуха, Сергійко розгублено дивився на них. Руді цятки збіглися до облупленого носа.
—    Мама в нього...
—    Потримай, козаче, свою корову, а Олеся послідкує, щоб ніхто не нагодився. Як оце ти.
Сергійко аж рота розкрив щось сказати. І не сказав, побіг займати корову.
—    Ось я її хлібом пригощу, вона й стоятиме. Дуже хліб любить.
Витяг з кишені дбайливо загорнутий у шматину кусень хліба, розломив.
—    На, Лиско.
Корова з шумом втягнула повітря з манливим запахом хліба і незграбно, поспішно запровадила кусень до рота»
—    Дій же, дій! А то поїсть і нізащо не стоятиме.
Дзінь-дзінь…— затанцювали цівки. Ще шматочок хліба зник за вологими коров'ячими губами. Сергійко побачив, якими голодними очима провів його Тимко, і поспішно тицьнув залишок назад у кишеню.
Дзінь-дзінь... Навіть не дожувавши, Лиска байдуже переступила І відро, і Тимкові руки, турнула на ходу шапку з його голови і спокійно попростувала геть.
—    Ти що, поранений? — вжахнувся Сергійко уздрівши голову Тимка, туго перемотану білою шматиною, на якій темніли руді плями.
Тимко непевно повів, плечима, поспіхом натягнув на голову шапку.
—    То, може, ти партизан? Скажи, партизан? Я так і думав.
—    Про що ти думав, нікого не цікавить,— потягнув його за ніс Тимко.— А за молоко дякую. Воно дійсно для хворих. Так от, про зустріч нашу мовчи. І Олесі скажи. Бувай.
—    Слухай, мені обов'язково партизани потрібні. Чуєш, обов'язково.— Сергійко вчепився в рукав Тимка,— Знаєш, що я знайшов?
—    Ну, що?
—    Так ти, правда, партизан? Я знаю, партизан. Думаєш, не бачив, як ти на хліб глянув? Тільки ти... вибач... Оце все, що зосталося. Я не знав...
Сергійко витяг залишок хліба і нерішуче простягнув Тимкові.
Ніяково тупцяв, знаючи, що цим не нагодує його.
—    А партизанів я обов'язково мушу знайти. І знайду.
—    Життя тобі набридло? Таж кожний поліцай партизаном назветься. Що там у тебе?
—    А чого б поліцай у лісі молока шукав? Йому і в селі його досить. А потім. Не хочеш сказати, то й не треба. Я партизанів все одно знайду.
—    З ним по-серйозному, а він... Говори вже.
Сергійко озирнувся довкола і зашепотів Тимкові щось на саме вухо, ніби й дерева могли їх підслухать.
—    Сам?
—    Сам. Я в лісі всі закутки знаю, всі стежки.
—    Так і знаєш? Ще комусь хвалився?
—    Миколі. Він теж хлопців збирає, щоб у ліс іти. До партизанів. Він уже дорослий, шістнадцять скоро.
—    Ти от що. Хай він завтра прийде з тобою сюди. Тільки нікому більше про це. Зрозумів?
—    Маленький я, чи що?
—    Як у вас буде все гаразд — ну, нікого чужого — прив'яжи корові ось таке... як сьогодні. Вінок, чи що.., Я буду знать. Бувай.— Тимко зник за кущами, ніби розчинився в них.
—    Мені можна до вас?
—    А хто це кидає самовільно пост? Теж мені вартовий.
—    Та я ж тільки... А де Тимко?
—    Пішов. Поніс своїй матері молоко. Що йому тут робить?
Олеся зрозуміла, що Сергійко дурить її, щось приховує. Очі її підозріло зблиснули.
—    Як корови — то я одна пасла, однісінька... Тимка я знайшла? Я. А ти десь ходив, ходив, а тепер...
—    Не реви, плакса. А казала — я вже велика. Хіба ж великі плачуть?
—    А чого ж ти, чого? І зовсім я не плачу.
—    От коли побачу, що ти вже велика, не рюмаєш, тоді й розкажу щось.
—    Розкажеш? Коли?
—    Ось поженемо завтра сюди. Може, й розкажу.

—    Щось ти погано напасла корову, пастушко,— мама поставила порожню дійницю на лавку, підозріло глянула на Олесю.— Чим же вечеряти будемо?
—    Вона паслася...   Я навіть вінок  сплела   для неї,— Олеся обов'язково призналася б мамі за Тимка, так Сергійко ж наказав, щоб нікому ні слова.— А може, вона захворіла?
—    Я знаю... Хай завтра дома побуде.
День тягнувся нестерпно довго. Олеся чекала, чекала, коли повернеться Сергійко з пасовиська, і не дочекалася, мусила присипляти маленького Вітю. Взяв за звичку — не засне без неї.
—    Був собі дід та баба...
—    А в них була кулоцка ляба. Еге?
—    Вітю, спи краще. Не курочка, а коза.
—    Делеза?
—    Може, й дереза. Вона давала їм багато молока. Його хватало всім. І таким маленьким, як Вітя, і мамі, і татові, і...
Солодко сопів носом на її плечі Вітя. Засинала й сама. Почула, як рипнули двері. Зашамотіли кроки. Тривожний шепіт мами.
А ось голос татків, стомлений, тривожний:
—    Ледь на засідку не нарвалися. Коні добрі, винесли. Хоч дещо завезли їм. Медикаментів треба, поранених у