ПРОЩАЛЬНА ЗАМЕТІЛЬ
За вікном вирувала віхола. Вітер налітав згори і знизу, розпластувався попід стіною хати, жбурляв сніжинки, зривав поземку і кидав її прямо в шибку. Тонке скло деренчало перелякано і пускало вогкі патьоки. Якби не високий тин, урослий у сніг, потоки білої потерті мчали б кудись у затьмарене поле, туди, куди зараз не сягнути зором.
Юрчик притулився носом до холодної шибки й не міг відвести очей від сніговиці, від отих невгамовних верчиків, які туманили день, билися об ворота, прашули вирватися крізь щілини між дошками та й податися в степ, на простір. Хлопчик так захопився маревним видовищем, що навіть забув, чому вмостився на підвіконні. Отямився тільки тоді, коли почув гупання в сінях та батьків басовії тий голос. От тобі й довиглядався!
Хлопець скочив на підлогу й рушив до дверей. А вони мов самі по собі розчинилися, в хату покотився величезний клубок білого туману, розповзся низом, і з нього мов уродився татко. Стягнув одну рукавицю, потім другу, взяв їх у праву руку й почав обтрушувати з себе сніг. Юрчик не встиг і слова мовити, як батько загув:
—    Ох і заметіль. Світа білого не видно.
—    І холодно? — запитав Юрчик, не приховуючи цікавості.
—    Холодно, холодно, сину,— аж здригнувся тато й ста і! розстібати кожуха.-
—    А я думав, вам тепло.
—    З чого це ти взяв?
—    Бо у вас щоки й вуха такі червоні-червоні...
—    То від вітру та сніговиці,— засміявся батько.— А мерзнути й справді не довелося, робота гаряча.
І тато заходився розповідати,   що  зараз   треба   поспішати підготувати техніку, адже весна не за горами. Щоб у повній бойовій готовності   були і трактори,   і   сівалки. Інакше не жди ні запашних полуниць, ні соковитих помі дорів, ні рум'яних паляниць на столі.
Батько розповідав і розповідав, а вітер ніс, жбурляй крижані сніжинки прямо в шибки, і той стукіт разом із завиванням вітру здіймав незвичайний передзвін. Шибки були різні за розміром, і вітер вигравав на них, наче вправний музика на цимбалах.
Юрчик знову припав до вікна, вслухаючись у невщу-хаючу мелодію, і бачив, як під тином вивершувалася снігова гірка. Він уявляв уже себе на санчатах, що стрімголов летять із гірки. Хлопці стоять осторонь, закутані хто шарфом, а хто й маминою хусткою, щоб, бува, пронизливий вітер не забрався під пальтечко. А Юрчик уп'явся руками в санчата, гордо підняв голову й летить униз, його санчата вже відірвалися від схилу гірки, їх підхопила віхола, закрутила-завертіла й понесла в поле. На душі радісно, полози видзвонюють, серце обга няє санчата. А там, за пагорком, окутаним сніговицею, чується новий чарівний передзвін: там, за пагорком, уже рушала в свій похід весна.

КОРАБЛИКИ В СТРУМКУ
З кожним днем сонце піднімалося все вище, і блакитні струмки мов потяглися за ним, забравши з собою посірілі снігові замети. У полі, особливо біля лісосмуг, щt жила зима, а тут, біля вибалку, звільна дзюрів каламутний потік.
Юрчик зігнувся над водою і пускав один за одним кораблики, які змайстрував йому тато з соснової кори, паличок та цупкого паперу. Вийшли стрімкі, стійкі на воді одно- й двопалубні вітрильники. їх миттю підхоплювала вода й несла вниз. Кораблики летіли на хвилях, потрапляли в кручі, розверталися, кружляли на місці, а потім знову поринали в плин течії і мчали далі. Юрчик біг понад потічком за кожним корабликом аж до балки, зупинявся на крутому урвищі й дивився, як вони падали, виринали з шумовиння й неслися далі.
Як йому хотілося стояти зараз на палубі одного з кораблів, стискати штурвал і скеровувати хід по стрімкій воді. Досить було провести поглядом соснове суденце вдалечінь, як йому вже уявлялося: він бравий моряк, стерновий, стоїть біля штурвала і вміло обминає всі перешкоди на шляху: острови, крижини, зустрічні кораблі. Довкруг вирує вода, шумить на стрімких перекатах; а згори лине й лине веселий спів жайворів, і все це творить чарівний весняний передзвін...
—    Юрасику, де ти?!
Мамин голос відірвав хлопчика від замрій.
—    Тут я! — закричав щодуху й побіг по березі назустріч.
—    Ну й забрьоханий. А я кричу, гукаю...
—    Та я не чув. Тут усе так видзвонює! І кораблики...
—    Годі вже з корабликами,— пригорнула мати Юрасика й повела до хати.— Підсушися, моряче...

В ПОЛЕ
Над вогкими полями ходили міражі, манили кудись гайнути від хати. Уже й трактори подавали свої голоси з поля, але тато наказав Юрчикові не заходити далеко від хати, тож він і блукав на подвір'ї, заздрісно поглядаючи на пагорки, що вже вкривалися першою прозеленню.
Від тракторного стану загуркотів мотор, і через кілька хвилин біля хати зупинився трактор із причепленою сівалкою. З кабіни вискочив татко — збуджений, піднесений. От якби він узяв із собою Юрчика в поле! Але ж як його попрохати? Якось сумно стало на серці, і хлопчик миттю похнюпився. Батько це помітив.
—    Чого засмутився? Ану, гайда в кабіну. Поїдемо сіяти.
Юрчик ще не повірив у несподіване щастя, глипнув на батька, а тоді як гребонув до трактора — тільки виляски розлетілися. Його підхопили дужі руки дядька Миколи, і за мить хлопчик уже гопкався на м'якому сидінні. Знадвору почувся батьків голос:
—    Марто, не шукай Юрчика, він зі мною сіяти поїхав
Зарокотав мотор. Дядько Микола натиснув на педаль, потягнув якогось ричага, і трактор здригнувся, як норовистий кінь, а потім плавно покотився, набираючи швидкість. За вікном замиготів сусідський штахетник, попливли назад хати.
Юрчик дивився то на дорогу, то на дядька Миколу. Йому вже було мало їхати отак через село, щоб усі хлопці бачили, хотілося самому натиснути на педаль, а ще краще — крутити кермо. Дядько Микола вгадав хлопцеве бажання. Як тільки минули село й вискочили на рівну польову дорогу, він зменшив швидкість і повернув до хлопця усміхнене обличчя:
—    Ану, Юрчику, перелазь через мою ногу. Вдвох будемо керувати.
Тато весело підштовхнув Юрчика, і це додало йому сміливості. За хвилину він уже міцно тримався за кругле кермо. Тракторист зовсім збавив газ, щоб, бува, на вибоїні Юрчик ненароком не вдарився. Скільки радості було в хлопця, коли трактор зупинився біля краю ділянки. Це він його сюди привів!
Тато зіскочив на землю і гукнув:
—    Вилазь, трактористе. Час не стоїть. Пора сіяти.
 Під'їхала машина. З кузова скинули на узбіччя дороги зо два десятки мішків із зерном. Тато з дядьком Миколою взяли один мішок і понесли до сівалки. Відкрили кришку, розв'язали мішок, а з нього посипалося золотаве зерно ярової пшениці. Коли дерев'яний довгий ящик ущерть наповнився зерном, батько підхопив Юрчика руками, поставив на дощаний приступець і гукнув:
—    Розгортай зерно, козаче, щоб рівномірно висівалося, без тебе не обійтися.
Хлопець водив рукою в один, другий бік, а зерно так ніжно лоскотало долоню, так просилося в землю.
Тато став на приступець сівалки, дядько Микола зник у кабіні. Загуркотів мотор і трактор повільно покотився, тягнучи за собою широку сівалку. За сошниками здіймалася курява, і за нею не видно було, як у прогріту сонцем землю стікало золоте зерно. З інших ділянок теж долинав гуркіт тракторів, згори лився спів жайворів, а Юрчик сидів на мішках і не міг стримати радості, яка переповнювала маленьке серце.
Додому повернулися, коли яскраве сонце, набродившись по небозводу, почало спускатися за далекий синій ліс. Юрчик так стомився від п'янкого весняного повітря та вражень, які полонили його серце, що невтримно тягнувся до м'якої подушки. Та коли мама заходилася його вмивати, він похапцем заторохтів, мов боявся, що не переповість усе перед сном, а назавтра забуде. Хлопчик сів за столом, правою рукою взяв ложку, а ліву сховав у кишеню. Щебетав про польову кашу, зайчика у вибалку, трактора, що так його слухався на польовій дорозі. Го-ворив-говорив, аж доки не похилив голову на стіл і не заснув солодко й безжурно.
Мама обережно підхопила Юрчика на руки й перенесла до ліжка. Вкутала роздягненого хлопчика, ще раз глянула на розпашіле личко й рушила порати худобу.
А Юрчикові снилася інша пора, про яку так гарно розповідав сьогодні за обідом дядько Микола. Він навіть уві сні щось говорив, розмахував руками — то шелестів перед ним золотий пшеничний лан, закликаючи до себе, гойдалося туге повнозерне колосся, що виросло із окремих зерняток, стрімголов пролетів переполоханий зайчик, бо просто на його схованку напливав височенний гуркітливий комбайн. Юрчикові все добре видно — адже він стоїть на капітанському мостику поруч із батьком, сам схожий на капітана.
Ось комбайн наближається до краю загінки, до того місця, де Юрчик сидів навесні на мішках, притишує хід, вантажна автомашина наздоганяє їх, підстроюється під тихий хід, і в кузов із широкого брезентового рукава тече й тече золоте зерно. Повна машина відстає, через стернище поспішає до колгоспного току, а їй на зміну мчить нова. Лан, щедро засіяний навесні, віддячував господарям сповна. Брезентовий рукав аж напинався, пропускаючи крізь себе важкий потік, шелестіло зерно голосно й радісно...
Мама попоралась і зайшла до хати. Ледь чутно грало радіо. Вона підійшла до Юрчикового ліжка, глянула на розморене сном обличчя, кинула оком на розтулену долоньку.
Із неї на підлогу крізь пальці повільно, зернина по зернині падала важка золотава пшениця. Пшениця, яку сьогодні вперше в житті Юрчик висівав у землю.