В ГОСТЯХ У ВЕСНИ
Ще ховаються по байраках сірі брили злежаного снігу, вночі морозець притрушує білою пудрою зелене листя осоки на болоті, а вже красується золотими сережками ліщина і на пригрітих сонцем галявинах випинаються молодими соковитими стрілами трави.
У таку пору я поспішаю в ліс. Поспішаю у гості до самої весни.
Ранок теплий, сонячний. Дихає свіжістю земля. Ніколи ліс не пахне так солодко і терпко, як у цю вранішню годину. Сльозяться крихітні струмки, шукають дорогу до річечки. Ліс живе передчуттям зеленої повені листя і трав. Він посвітлів, виграє новими кольорами, звуками.
Чуєте: з вільшника долинає голосна пісня: при-ди-кум... чай-пить... чай-пить... Хто ж це запрошує випити чаю? Та це ж співочий дрізд! Він зовсім недавно повернувся з далекої Африки і тепер спішить повідомити про це ніжними трелями. Дрозда підтримують і зяблик, і шпак. Вони також радіють, повернувшись до рідного лісу. Синиця, яка ніколи не бачила заморських земель, дивиться на них з особливою заздрістю.
А от вівсянка і досі не йме віри, що настала весна. Сидить на сосновій гілці і все перепитує: «Чи це так? Чи це так?»
«Так, так, так»,— відповідає їй дятел.
«Угу, угу»,— підтакує кільчаста горлиця.
Здається, пернате населення лісу шаленіє від п'янкого повітря, світла, тепла.
Йду лісовою стежкою і скрізь бачу прикмети весни.
Серед чагарників пурхає метелик — кропив'янка. На крильцях — справжня веселка: чорні, жовті, коричневі розводи на червоному тлі, блакитна мережка. І раптом не стало метелика.. Де ж він подівся? Ага, сів на торішню траву| склав крильця і став непомітним. Гарно замаскувався. А коли розгорнув крильця —у повітря знов злетіла барвиста квітка.
Побачив я і сонечко. Воно сиділо на сухому стеблі деревію і ніяк не могло відважитись на політ, хоч і піднімало червоні з чорними цятками надкрилля. Узяв я комашку в долоню і зігрів своїм диханням. Сонечко розправило крильця і зникло з очей.
Неподалік від лісового болітця, на пагорбі, ніжилася на сонці гадюка. Вся чорна, без єдиної світлої плямочки. Зачувши шурхіт листя, гадюка ліниво поповзла у кущі.
Що не крок — то нова зустріч. На ялині руда білочка ласує шишкою. Помітила мене і сховалася за стовбур дерева. Я завмер на місці: знаю, який цей звірок цікавий. Білці скоро набридло ховатися, і за хвилину на мене вже дивилися лукаві чорні очиці-намистини.
А в траві під кущем ліщини затаїлося зайченя: і не ворухнулось, коли я обережно пройшов мимо.
Цілий день бродив я весняним лісом. А під вечір зяблик попередив мене: збирається на дощ, на гарну погоду він співає
веселу пісеньку, а перед дощем починає одноманітно рюмити.
Точна прикмета. Ще жодного разу не підвів мене пернатий барометр.
Що ж, пора йти додому.

ГАЛЯВИНА САМОЦВІТІВ
Ранок дихав свіжістю пробудженого лісу. Наповнювалися соком бруньки, дзюркотіла вода, парувала нагріта сонцем вогка земля, шаленіли дрозди.
Я вийшов на простору галявину, залиту вранішнім рожевим світлом. її перетинав струмок, і вся вона аж переливалася яскравими соковитими барвами. Наче хтось розсипав самоцвіти — сині, фіолетові, білі, жовті...
Самоцвіти — це пелюстки перших весняних квітів. Поблизу струмка горять ліхтарики мати-й-мачухи, світять у темний вологий рівчак. Поспішає рослинка. Ще й листя на ній немає, а на покритих лусочками опушених паростках вже горять жовті суцвіття. Вони пробудилися ще під снігом, який узимку прикривав мати-й-мачуху від морозів. Дихання рослинки підігріло сніг, утворився льодяний купол — справжній тобі парничок. В ньому й підростали квіти. А як тільки на весняНому сонці розстала крижана хатка, мати-й-мачуха засвітила свої ліхтарики...
А скільки зваби в маленької проліски! Поміж двох довгастих листочків піднімається голуба китичка. Таке враження, що у весняній діброві поміж крислатих дубів розсипані скалочки неба.
Скромно виблискують квіти гусячої цибульки. Вони схожі на проліски, та, мабуть, їм не вистачило блакитного шовку на пелюстки і з ними по-дружньому поділилася золотими прикрасами анемона жовтцева.
Ліловими озерцями розливається ряст. Медом, пізніми яблуками пахнуть важкі грона. Ці квіти ще називають кукурічками: вони нагадують голову півня з пишним гребенем.
З погордою дивиться на своїх сусідів медунка. На одному стеблі у неї і рожеві, і сині, і фіолетові квіти. Справжній букет! Якщо весні знадобилася б брошка до зеленої сукні, вона без вагання вибрала б барвисту медунку.
Дзвенить від комах галявина самоцвітів. Пурхають барвисті метелики. Гудуть крилаті ласуни — бджоли, джмелі. Це для них накрили квіти солодкий стіл, припрошують дорогих гостей яскравими пелюстками, звабливими пахощами. Чим не бенкет!
Набравши запашного нектару, смачного пилку, бджілки прямують у бік села, до пасіки діда Панаса. Незабаром старий пасічник викачає перший весняний мед, пригостить дітвору:
— Куштуйте мед з галявини самоцвітів! Духмянішого меду не буває...

КМІТЛИВИЙ ДЖМІЛЬ
Йдеш ранньою весною листяним лісом і дивуєшся: ще кілька днів тому він був сірий і непривітний, а зараз молода зелень відчайдушно тягнеться вгору, де повільно пливуть з півдня на північ білі хмари — як лебеді, що повертаються з вирію. Поміж деревами і кущами розсипались фіалки, проліски, ряст. Серед гілля лунають дзвінкі пташині голоси.
В мелодію весняного лісу вплітається ще один звук. Ніби хтось торкає струну віолончелі і вона озивається приємним оксамитним звуком. Це джміль прилетів по нектар. Вилискує на ньому пухнаста чорна шубка з двома жовтими поперечними смугами. Задні ніжки геть вкриті пилком. Мабуть, джміль відвідав квіти верби козячої і назбирав там обніжжя. Тепер натрапив на зарості рясту. Яку ж квітку вибрати? Адже їх тут сотні...
Навесні всі джмелі — самочки. Джмелине сімейство існує лише одне літо. Восени і самці, і робочі комахи гинуть. А самка, яка перебуде зиму у затишній схованці, як тільки настане тепло, починає шукати зручне місце для свого гнізда. Вибирає здебільшого покинуту нірку якогось звірка, дупло, торішнє гніздо сороки чи іншого птаха, гніздо білки... Інколи й під каменем або у розщілині дерева влаштовує джмелиха своє житло, закривши з усіх боків сухою травою чи мохом, тільки один вхідний отвір залишається. Всередині гнізда самочка робить круглі комірки з воску, перемішаного з квітковим пилком. В кожну комірку вона кладе невеличкий запас їжі, відкладає кілька яєць і комірку запечатує. Поруч будує наступну комірку, далі ще і ще... А тим часом у першій комірці з'являються личинки. Вони скоро з'їдають запаси їжі, і джмелисі доводиться прогризати комірку і підгодовувати личинок...
Немало корму потрібно личинкам. Нелегко матері прогодувати своє сімейство. Тому й метушиться джмелиха з ранку до вечора, щоб нагодувати ненаситних малят, відвідує тисячі квіток. Біда, якщо мати стане поживою якоїсь пташки: тоді загине вся майбутня джмелина сім'я. Ось чому так необхідно оберігати навесні джмелів-самочок. Адже трудяги-джмелі — невтомні помічники селян: тільки вони запилюють квіти конюшини, люцерни, бо мають довгі хоботки. А будуть трави — буде й молоко у корів...
Джміль опустився на велику лілову китицю, діловито обхопив її передніми ніжками і почав нишпорити хоботком в одній з квіток. Та навіть своїм довгим і хоботком не зміг дістати солодку крапельку на дні шпорця. Джміль сердито загув. Став повзати по китиці, встромлюючи свою голівку то в одну квітку, то в другу. Але в нього все одно нічого не виходило.
Я присів на повалену стару березу і став ждати, чим же скінчаться його пошуки. Запах нектару збуджував комаху. І джміль таки знайшов вихід. Він... прокусив своїми гострими щелепами тонку стінку пелюстки-шпорця якраз там, де вона прикривала ласу крапельку, просунув у дірочку хоботок і випив нектар. От хитрун!
Винахідливість джмеля потішила мене. Тепер він принесе у своє гніздо доволі їжі. Така ж доля спіткала й інші квітки рясту: джміль тепер не витрачав часу, намагаючись дістати нектар через віночок квітки. Він просто прокушував пелюстки і збирав солодкі ласощі, які ряст приготував для комах-запи-лювачів Але нічого, що не всі квіти, де він побував, будуть запилені. До них прилетять інші комахи і зроблять справу, від якої змушений був відмовитися волохатий любитель ласощів.

„ЗАЄЦЬ" З КРИЛАМИ
Серед лісу, де схрещуються залізнична колія і автомобільне шосе, влаштували зупинку. Сюди приїжджають грибники, любителі ягід. Ліс тут щедрий на смачні дари.
У жарку післяобідню пору я вийшов з лісу на зупинку. В затінку чекали автобуса кілька грибників, хвалилися «трофеями». Я присів на траву під осикою, поклавши поруч рюкзак. Дивлюсь: блакитний метелик з рудими цятками — голуб'ян-кою називається—лрисів на рюкзак, але не зверху, а з самого низу. Обережно придивившись, я зрозумів, чому саме там він примостився. З перекинутої баклаги протекла вода, змочила тканину, і метелик втамовує спрагу.
Напившись, метелик полетів собі. Незабаром підійшов автобус, підібрав мене і грибників. Пасажири зручно вмостилися на сидіннях, задоволено простягнувши ноги: хай відпочинуть після цілоденного ходіння. Глянув я* на рюкзак, що лежав біля ніг, а там той самий метелик на вологій плямі сидить. Напився— і давай літати по салону.
Поява голуб'янки викликала пожвавлення серед пасажирів.
Всі дивувалися, як метелик потрапив в автобус. Звідки їм було знати, що це мій рюкзак привабив метелика і той відважився на таку незвичайну мандрівку. І хоч віконця були відчинені, метелик не збирався покидати автобус. Політає-політає та й знов до рюкзака...   
На контрольному пункті автобус зупинився, ввійшов суворий контролер, став прискіпливо перевіряти квитки. Метелик вилетів у прочинені дверці і зник серед придорожніх трав.
— Бач, який «заєць»! — сміялися пасажири.— Дременув, щоб не платити штраф за проїзд без квитка.
Всіх потішила поведінка голуб'янки. Навіть суворий контролер посміхнувся:
— Різних «зайців» бачив, а от з крилами — уперше...

ПШІНКА
Ви їли борщ, заправлений пшінкою?
Пригадую, коли був малим, як тільки сходив сніг і на пагорбках Омелянової кручі витикалися зелені голки трави, бабуся йшла до струмка і збирала яскраво-зелені круглясті листочки якоїсь рослини, що рясно вкривала вологі береги. Потім варила борщ і кришила в нього запашну зелень. Що то був за борщ!
— Як називається ця трава? — одного разу запитав я бабусю, висьорбавши тарілку борщу.
— Пшінка. Колись, як по весні не ставало хліба, ми збирали її корінці, сушили і товкли. Виходило ніби пшоно. З нього й варили кашу, як не було чого їсти. Або розтирали на борошно і млинці пекли. Отак бідноту пшінка рятувала від голоду. Тепер ви злиднів не знаєте. А борщ із пшінкою все одно наминаєте, аж за вухами лящить. Зараз я так, для втіхи, збираю цю траву. Смачно, еге ж? Давай ще один ополоник зачерпну...
Я і тепер люблю ту пору, коли на Омеляновій кручі зацвітає пшінка. Струмок втихомирився, ледь-ледь гомонить з калиновим кущем про щось своє, сокровенне. В пухнасті сережки "вбралася стара верба — аж сяє, прокинувшись від зимового сну. Біла плиска примостилася на камені, дивиться на мене чорним вологим очком. А довкола виблискують ніби викувані із сонячних промінців зірочки-квіти. Цвіте пшінка! Цвіте щедро, привільно, дарує свою чисту красу і мені, і плисці, і невгамовному струмочку, і небу, що голубіє над нами прозорим бездонним дзвоном.
Стою серед золотисто-зеленої повені. Як свого давнього друга гостинно вітає мене струмок. Скільки спогадів дарує він мені! І зараз лагідно горнеться до ніг. А верба постаріла. Бач, які зморшки глибокі на її стовбурі. Калиновий кущ пишно розрісся. Лише пшінка така ж, як і в часи мого дитинства. Свіжа, соковита. Але бабусі вже немає. Не зберуть її лагідні руки зеленого листя, не почастують мене запашним весняним борщем.

ФОТОГРАФІЯ НА ЗГАДКУ
От уже й літо. На луках, що підступають до лісу, виросли копиці духмяного сіна. Припікає високе червневе сонце. На галявині соковито рожевіють суниці. Теплий лоскітливий суничний дух розливається поміж травами, серед сосон і дубів.
У спеку хочеться посидіти в затінку, де-небудь на березі лісового озерця. Стежка пірнає у густі хащі, йду мовби зеленим тунелем. Гілля молодих кленів, ліщини звисає над стежкою, доводиться руками розсувати його. А це що?
Біля стежки на тонкій галузці сидить пухнастий клубочок. Пташеня. Вчепилося лапками в гілочку, заклякло і тільки час від часу кліпає великими очима. На грудях — темні цятки. Дрозденя. Певно, випало з гнізда або ж учиться літати. Саме така пора, коли пташенята роблять перші самостійні вильоти. Звичайно ж, під невсипущим наглядом батьків. Вони повинні бути десь неподалік.
О, вже чути їхні стурбовані голоси. Хвилюються батьки за своє маля: чи не загрожує йому небезпека? Хитрують: підлітають все блйжке, наче самі в руки даються. Мовляв, спіймай нас, а тим часом пташеня сховається...
Тут треба зразу відступитись. Хай не переживають турботливі батьки. Шкода тільки, що я не встиг вийняти з рюкзака фотоапарат. Така нагода пропадає! Поки діставатиму, дрозденя зникне. Але спробую... Тихенько, без зайвих рухів дістав камеру, «прицілився» — клац!.. Дрозденя повернуло до мене голівку, здивовано кліпнуло. Мабуть, сподобалося йому позувати. І я встиг зняти ще кілька кадрів. Старі дрозди заспокоїлись, сіли неподалік і не подавали голосу. Адже я не рухався, а їхнє маля було на безпечній відстані від мене.
Дрозденя раптом змахнуло крилами і зникло в гущавині. Он як добре вміє літати! Чому ж не тікало раніше?
Очевидно, не боялося мене: адже я не кинувся його ловити. І на згадку про нашу зустріч залишилася фотографія. Як тільки гляну на неї — згадую суничну галявину, стежку у таємничих заростях і пухнастий клубочок на тонкій кленовій гілочці.

ЗАЙЧЕНЯ, ЯКЕ НЕ ВТІКАЛО
Воно сиділо під молодою ялиною і, здавалося, тремтіло від ранкової прохолоди. На галявинах сонце вже випило росу, а в затінку ще ховалися нічні волохаті тумани, з гущавини віяло сирістю, і на травах блискучими намистинами звисали прозорі крапельки.
Зайченя прищулило довгі вушка і притиснулося всім тільцем до землі, густо всипаної опалими хвоїнками. Сіра грудочка — та й годі! Гарно замаскувалося. М'яка його шубка зовсім не помітна була на торішній глиці, серед рудої трави. І діти, які йшли лісовою стежиною, може, й не побачили б звірятка, якби не блиснули його великі очі. Наче два ліхтарики затаїлися під деревцем.
Віта з друзями збирали суниці. Того літа вросло їх багато у лісі. На світлих просторих галявинах, поміж старими соснами червоніли запашні озерця. Можна зривати ягоди з плодоніжками — на кожній стеблинці звисали по дві-три спілі суниці. Покладеш їх у рот —солодкі, аж самі тануть, мовби цукерки.
Ці суничні угіддя показав дітям дядько Семен, який багато років працював лісником і знав ліс, як своє обійстя. Він любив радувати дітей. То підкаже, коли поспіли на ліщині горішки, то поведе по гриби — і всі повернуться додому з повними кошиками, то подарує цілу торбину груш-гниличок. А одного разу дядько Семен навіть привіз на велосипеді справжні лосині роги.
Лосі взимку гублять свою страшну зброю, а потім на місці торішніх рогів виростають нові. Ці лісові велетні з'явилися в лісі, біля якого жила Віта з друзями, зовсім недавно. Мабуть, відчули, що господарює тут дбайливий і привітний дядько
Семен.
Віта ще не бачила ні живого лося, ні диких вепрів, хоч не раз натрапляла на поораний, ніби плугом, кабанячими рилами грунт під старими дубами.
Якось, правда, тато наполохав зайця, що навідався до їхнього садка поласувати корою молодих яблуньок. Це було в тихе зимове надвечір'я. Заєць так прудко дременув до лісу, що Віта його й розгледіти не встигла. Лиш довгі ноги замиготіли, піднімаючи сніжну віхолу.
І ось тепер ця несподівана зустріч. У Віти аж серце забилося від захвату. Справжній зайчик! Всього за кілька кроків. Негайно впіймати його!..
Віта поставила на траву кошик, до половини наповнений суницями, присіла навпочіщки і потихеньку підкралася до зайчати. На диво, звірятко не збиралося втікати, лише сторожко поглядало на дівчинку. Віта думала лише про те, як би його не сполохати. Шасне в кущі — тільки його й бачили.
На хвильку Віта завмерла, потім, переборовши власну боязнь, нерішуче потягнулася рукою до сірої грудочки. Зайчення сиділо нерухомо. Тоді Віта схопила його за пухнасту спинку. Звірок тріпнувся, почав пручатись, але дівчинка вже міцно тримала його.
— Не бійся, дурненький, я ж тобі нічого не заподію,— гладила вона свою живу знахідку.— Ось зараз закутаю, зігрію...
Мовби повіривши дівчинці, зайченя принишкло в неї на руках, тільки норовило мордочкою сховатися під пахву.
Лише тепер Віта, заспокоївшись, подумала: що ж робити із зайченям? Побавитись ним і випустити чи взяти додому, виростити. Адже друзі помруть від заздрощів. Віта згадала, що вони ж тут, з нею у лісі, і щосили загукала:
— Ау! Іро, Толю, Ігорю-у! Йдіть скоріше сюди. Я зайченятко впіймала...
Почувши таку новину, діти забули про суниці і чимдуж помчали до Віти.
Перший прибіг Толя. Засапаний, з розгубленим і винуватим обличчям: він зачепився за кущ і розсипав майже всі суниці.
— Що? Поранене? Мабуть, шкутильгає? Треба негайно забинтувати! От біда, а в нас і йоду немає. Х-хе! Дай подивлюся.
Але Віта не випускала з рук свою знахідку.
— Ранки ніби немає. І не хворе воно. Просто кволе, голодне, зігрітися хоче.
— Так чого ж ти стоїш! — не вгавав Толя.— Нагодувати треба. У мене ось і бутерброд є... Хм! Якщо я не загубив його разом із суницями.
Віта засміялася:
— Дивак ти! Навіть у мультфільмах зайці бутербродів не їдять. Хіба не знаєш? Вони люблять капусту, моркву, дерева обгризають. А ти — бутерброд...
Толя аж почервонів од сорому за свою поспішливість. Забув згарячу, що зайці і справді котлет і ковбаси не їдять. Але одразу знайшовся:
—    Так я ж мав на увазі бутерброд з капустою чи морквою...
Надбігли Іра з Ігорем, брат  і  сестра.  У  великому  кошику, який ніс Ігор, лежав пакунок з їжею. Їхня мама поклала туди й пляшку з молоком. До обіду було ще далеко, запаси лежали неторкані.
—    А що як дати йому свіжого молока? — запропонував Ігор.
Іра налила в долоню молока і піднесла зайчаті. Звірятко сиділо тихо, тільки сердечко його так колотилось, що все тільце здригалося. До молока воно й не торкнулося. Тоді Іра піднесла долоню до самого писка, аж зайченя носом ткнулося в молоко. Від такої люб'язності воно пирхнуло, закрутило головою і мало не вирвалося з Вітиних рук.
—    Значить, не голодне,— категорично заявив Толя. Він вважав себе великим знавцем лісу і наслідував дядька Семена, навіть ходу його копіював, старався говорити поважно й розсудливо. Друзі не раз кепкували з Толі, бо він часто фантазував, коли йому не вистачало знань. Толя, наприклад, запевняв товаришів, що летючі миші — це ті ж самі миші, що водяться в хатах, тільки з крильцями, як горобці. А одного разу він уперто переконував дітлахів, що бобри будують греблі для того, аби у своїх ставочках розводити карасів...
Тому на Толині висновки друзі і цього разу не дуже зважали. Віта заклопотано оглянула зайченя.
—| мабуть, воно просто боїться нас, тому й не хоче їсти. І з голоду може вмерти.
Толя почухав потилицю: що б його ще придумати? Іра вирвала жмут зеленої соковитої трави і піднесла зайчаті. Однак звірятко і не понюхало її. Відмовилося воно й від хліба.
— Давайте віднесемо його до дядька Семена,— запропонував Ігор. —Розпитаємо, чим треба годувати, як доглядати. А підросте, набереться сил — ми тоді відпустимо його в ліс.
Зайченя поклали у кошик, постеливши м'якої травички. Віта всю дорогу наглядала, щоб воно не вискочило. Ідучи, засперечалися: в кого житиме зайчик?
— Звісно, у мене,— наполягала Віта.— Я знайшла його.
— У тебе не можна,— тоном, що не допускає заперечень, казав Толя.—Твій Бровко такий злющий, що мені два рази штани порвав, голосно гавкає, лякатиме зайця. А як зірветься з ланцюга, то й з'їсти його може. А наш кіт Мурко зайчатини не любить. Хай живе у мене. У нас є велика картонна коробка: там йому і влаштуємо хатку.
За розмовами друзі незчулися, як прийшли до лісового кордону. На подвір'ї дядько Семен складав у копицю сіно: звірам на зиму заготовив.
— А ми зайченя знайшли,— ще здаля загукали до нього діти.
Лісник відклав   вила,   напився   з   кухля   березового   квасу і пішов дітям назустріч. Віта, сяючи щасливими очима, відкрила кошик. Зайченя смирно сиділо на самому дні.
— І що ж ви думаєте з ним робити? — глянув на дітей лісник.
— Як що? Вигодуємо. Воно ж таке маленьке, немічне, загине само. Може і лисиці в зуби потрапити,— заявив Толя.
— Тільки-от не знаємо, чим його кормити. Прийшли, щоб ви нам щось порадили. Воно нічого не їсть,— додала Віта.
— Розумне рішення. Порада старших ніколи не завадить. Тільки зараз зайченя нічого не їстиме. Воно не голодне.
Діти розгублено дивилися на лісника.
—    Зараз поясню,— продовжував він.— Ось тільки давайте присядемо: щось я притомився. Так-от, зайченя може кілька днів нічого не їсти. Мати-зайчиха нагодувала своє дитя, покинула і рідко до нього повертається. Але це не біда, а, навпаки, порятунок для зайчати. По-перше, заяче молоко дуже поживне, у два-три рази жирніше, ніж коров'яче. Такої їжі малятам на довго вистачає. По-друге, якби зайчиха повернулася до свого дитяти, вона могла б стати причиною його загибелі. Справа в тому, що новонароджене маля не має властивого дорослим зайцям запаху, хижаки його не відчувають. Лисиця може пробігти поблизу зайчати і не помітити його. А мати-зайчиха, якщо повернеться, наведе на слід і лисицю, і бродячого собаку, і тхора. Отож зайча сидить собі де-небудь під кущем, підростає, набирається сил. Ніхто його не бачить. Чужа зайчиха пробіжить, натрапить на маля і погодує його. А там, дивись, воно і травичку почне скубти. Згодом уже і вороги не страшні. Зайці змалку добре бігають.
Діти уважно слухали. Навіть Толя зосереджено ловив кожне слово лісника.
—    Люди часто допускають непоправну помилку,— продовжував дядько Семен,— Забирають додому маленьких мешканців лісу — зайчат, оленят, малят козуль — і гадають, що роблять їм добру послугу. А насправді чинять таке ж саме зло, як і браконьєрство. У неволі звірятко звикає до кімнатних умов, до нового корму. Воно не вчиться самостійно шукати їжу, захищатися від ворогів, ховатися. Коли тваринок, що виросли в неволі, потім випускають у ліс, вони часто гинуть — чи то від голоду, чи від хижаків, бо легко стають їхніми жертвами. Вони потрапляють навіть у зуби бродячиі собак, бо не звикли їх боятися, коли жили в людей, навіть бавилися з ними. Часто підводить таких звірят довіра до людини. Вони сміливо підходять до браконьєра з рушницею, не підозрюючи, що зараз гримне смерто носний постріл... Ось так легковажна доброта обертається
— Але ж ми цього не знали,— почав виправдовуватися Ігор.
— Що ж, тепер будете знати,— посміхнувся дядько Семен.— Поки що пригощайтеся квасом: прохолодний, свіжий. Це з того соку, що ми весною наточили з беріз, які восени рубати будемо. Пийте на здоров'я...
— А що нам робити із зайченям? — стурбовано запитала Віта.
— Залиште його мені. Я незабаром ітиму в четвертий квартал: там жодного разу не зустрічав хижаків. Віднесу зайченятко туди, хай росте у своєму рідному домі...

ДОБРИЙ СТРУМОК
В гарячий літній день колгоспники скиртували на луках сіно. Спека. А поряд жебонів струмок. Хто ж відмовиться скуштувати джерельної води? По черзі й ходили до струмка. Пішов і я.
Бачу, на мокрому піску хтось розкидав ромашки. Наблизився до води, а ромашки — пурх! — розлетілися. Крила в них виросли, чи що?
Нарешті збагнув. Виявляється, то метелики-капустянки зграйкою прилетіли на водопій, жадібно ^припали до піску чорними хоботками.
Я не став заважати метеликам. Присів на траву під осикою, жду. Невдовзі до струмка підлетіла бджола: теж водички захотіла. Після неї нагодився задерикуватий горобець. Неквапом напився (либонь, щоб горло не застудити!), а потім... стриб у воду і давай бити по ній крильми, крутити головою. Аж виляски пішли кругом, бризки полетіли. Пір'я в горобця намокло, відстовбурчилося. А йому хоч би що. Накупався досхочу, на прощання "цвірінькнув задоволено і» подався геть.
Прилетіли до струмка ластівка, оса, бабка. І я дочекався своєї черги: склав долоні човником, зачерпнув води і з великою насолодою напився раз, потім вдруге... Вода холодна, аж зуби ломить, пахне осокою і м'ятою. А смачна яка! Втому ніби рукою зняло, сил добавило.
Всіх напоїв маленький струмок. А сам побіг далі, весело пострибуючи по широкому видолинку. Ще комусь потрібна його джерельна вода.

ЗАПАХ ЧЕБРЕЦЮ
Тихий літній ранок. Я ще малий і з нетерпінням чекаю, коли бабуся скінчить доїти корову. Поспіхом з'їдаю миску молодої картоплі, присмаченоії кропом, залпом випиваю склянку теплого молока. І ось уже ми йдемо городом, збиваючи росу з квасолі, з огудини гарбузів та огірків. Йдемо на Пархомову гору.
Зблиснула срібляста стрічка Тікичу.
Бабуся розстеляє ряднину, і ми збираємо запашний чебрець: акуратно зриваємо квіточки, стараючись не вирвати з корінням стебельце. У нас чебрець називають чепчиком. Такі лагідні назви дають лише добрим травам.
Дивлюсь на бабусю: аж світиться її обличчя, аж розправилися зморшки на ньому. І так хороше навкруги! Вітер повіває з річки, від спеки рятує. Шелестять пшениці, кричить перепілка. І над усім — бентежний запах чебрецю.
Дома бабуся розтрушує зілля по кімнатах, і хата стає ніби часткою Пархомової гори. Запасе чебрецю вбирають вікна, двері, фіранки. Увечері, коли стомишся від біганини, ті цілющі пахощі заспокоять, перед сном — заколишуть, вранці — розбудять. Перше, що відчуваєш, прокинувшись,— запах чебрецю. Він, як добрий дух, не покидає тебе ні на мить, немов оберігає від будь-яких знегод. Мимоволі перестаєш його помічати, та він нагадує про себе, коли п'єш тепле, з-під корови, молоко чи пробуєш ледь почервонілі вишні: і молоко, і вишні теж пахнуть чебрецем. Навіть сонячні зайчики, які бігають вранці по кімнаті і лоскочуть сонні очі, приховують в собі той чарівний аромат.
Прийде з ферми мама, ввійде до хати — і враз її волосся й руки починають пахнути чебрецем.
Довго живе у нашій хаті добрий чебрецевий дух. Цілісіньке літо лежить на долівці під столом трава. Вже суха, але, як і свіжа, на диво духмяна. Потім бабуся збере її у торбинку і почепить на горищі. А коли взимку трапиться застудитись, вона дістане зілля, розітре його, відбере грубші стебельця, а листочки і квіти заллє окропом. Прокинеться тоді в чебрецевому настої літній дух, зупинить кашель, прожене хворобу.

СТЕПОВИЙ ДЕСАНТ
Це була справжня війна. Тиха, непомітна, але жорстока і вперта. Точилася боротьба за життя.
Противники за всіма правилами стратегії і тактики атакували й оборонялися. Спочатку брала верх одна сторона. У протилежному таборі йшла посилена підготовка до наступу. А як надходила весна, поєдинок відновлювався...
За селом, по глибокому видолинку, протікав струмок, його бережки поросли осокою, ситником, плакуном, частухою, жовтнем... А на схилах видолинка влітку квітли степові трави: шавлія, і гвоздика, деревій і полин, чебрець і китятки, конюшина і підмаренник...
Колгоспники перегородили струмок земляною греблею, розлився ставочок. Вода поховала під собою лугові трави, і болотні рослини перебралися вище, потіснили своїх сухопутних сусідів. Незабаром береги ставка вже зеленіли соковитими стеблами гірчака, плакуна, череди, осоки. Між полем і ставком зосталася тільки вузенька смужка степу: на ній тіснилися волошка і деревій, талабан І дивина, цмин і заяча конюшина...
Та ось весною, після сніжної зими, тала вода прорвала благеньку гребельку, ставка не стало, а струмок увійшов у своє колишнє русло. Замулене дно почало підсихати, вкрилося тріщинами, наче хтось розкреслив його трикутниками, ромбами, квадратами.
Минуло літо, осінь, зима. А навесні дно колишнього ставу зайняли вологолюбні рослини: вітер розвіяв їхнє насіння, і воно проросло. Тут було багато вологи, масний грунт. Швидко пішли в ріст гірчак, м'ята, жовтець, мати-й-мачуха, перстач, гусячі лапки...
Не гаяли часу і степові трави: вони теж'висадили свій десант. В оточенні любителів вологи появився кущик полину, сивою купиною звівся над своїми противниками, зайняв кругову оборону. Сам він ніколи не справився б з водолюбами, але на допомогу йому поспішили роман собачий, кульбаба, деревій. Захопили невеликий плацдарм і стали впевнено захищати його.
А болотні рослини напирають, гінко піднімають свої міцні стебла, розправляють пишне листя, стараються заглушити сміливців, відняти у них світло, тепло, вологу. Але степовики не поступаються. Знизу їхнє коріння тягне воду, згори світить сонце, а коли вдарила літня спека, водолюбам стало зовсім сутужно: води мало, сонячні промені обпікають тендітні листочки. Грунт зовсім висох, чим і скористалися степовики.
І ось між стеблами гірчака й череди вже примостилась конюшина, сигналить своїми рожевими квітами, кличе когось на підмогу. В оборону водолюбів негайно вклинилися злаки — грястиця, тонконіг, вівсюг, тіснять своїх супротивників. За ними готується вступити у бій другий вал атакуючих — подорожник ланцетолистий, люцерна польова, жовтець їдкий, щавель кінський, талабан польовий, кропива, лаватера, льонок, вероніка, синяк, дзвоники.
Напоготові й резерв. Зверху, із степового окрайця, за ходом баталії стежать чебрець, гвоздика, свербіжниця, скабіоза, шавлія, віскарія, буркун... Вони так і рвуться в бій, на допомогу своїм степовим побратимам, які тіснять суперників, відвойовують рідні місця. Але наказ є наказ: стояти непорушно, охороняти рубежі від польових сусідів. Резерв потрібен для найбільш слушного моменту, для остаточного удару. І хоч трави стоять на місці, наступної весни вони примножать свої сили: вітер підхоплює насінинки і за*кидає нові й нові десанти в стан любителів вологи. А якщо вже вкоріняться чебрець, гвоздика, маренка, китятки, болотним травам не залишиться нічого іншого, як викинути білий прапор і відступити.
А поки що точиться бій. Тихий, але запеклий. Бій не на життя, а на смерть. Хтось мусить поступитися. Такий закон природи. Не можуть рости поруч степовики й водолюби. У степовиків є надійний спільник — сонце: воно підсушує землю, відбираючи у їхніх противників грізну зброю — вологу. А підмоги болотні рослини, очевидно, не дочекаються. Гребельку зовсім розмило, на те, що розіллється вода, надій дедалі менше. Отож, мабуть, доведеться поступитися місцем, відійти аж на вологі береги струмка, куди не відважаться ступити їхні сухопутні противники. І хоч за одне літо степовикам, незважаючи на десант, не вдалося подолати відчайдушний опір водолюбів, хоч міцно стояли плакун і череда, гірчак і вовконіг, молоді стебла полину, ромашки, грициків, буркуну тягнулися вгору, штовхали противників з усіх боків. Хіба з ними справишся на суші?
Минуло ще три роки. Степові трави таки здобули остаточну перемогу, витіснили водолюбів майже до самої води. Тепер знову береги струмка обступають осока і ситник, плакун і частуха, сусак і череда. А на схилах-видолинка виблискують різнобарвні самоцвіти степових трав. Тихо, спокійно. І хто б міг подумати, що зовсім недавно тут точилася відчайдушна війна за місце під
сонцем.   

ВЕРБИНА КРИНИЧКА
Серед зеленої соковитої осоки зблиснула скляна баночка. Чи не криничка? Йду уздовж мочарів, пити хочеться. Кругом болото, волога чвякає під ногами, а вгамувати спрагу ніде. Адже'не станеш пити застояну воду.
Підходжу ближче. Справді, на патику, ввіткнутому в землю, начеплена догори дном баночка. Стара дуплиста верба доживає свій вік, кілька гілочок на ній зеленіють, а решта висохли, обламались. І джерельця не видно. Тільки що це плюскотить? Тихо-тихо, ніби казку розказує...
Очам своїм не вірю: з дупла старої верби витікає маленький струмок. З трьох боків джерельце обступають дерев'яні стінки, затінюють прозору воду. Холодком віє з дупла. Джерело вигортає з глибини білий пісок, перемиває його. Вода аж клекоче у «діжечці», виливається через край і дзюркоче, дзюркоче...
Зачерпнув баночкою води, напився. Приємно розлилася бадьорість по всьому тілу. Ще ніколи не пив води з вербового джерела, тому й видалася вона надзвичайно смачною. Особливо у такий спекотний день.
Колись тут не було ніякої кринички. Росла велика гілляста верба. Десь під землею, серед коріння, може, й просочувалась вода, та не пускав її на волю широкий знизу стовбур верби. А коли дерево постаріло, протрухла серцевина, утворилося дупло, вода швидко пробилась нагору. Ллється тепер через нижній край дупла. Чудова криничка вийшла.
Сів під вербою, відпочиваю. З поля віє рвучкий вітерець, гойдає степові трави. Пахне чебрецем, полином, м'ятою. Рожевіють сплески журавлиної трави. Шумлять вільхи на мочарах. І тихо гомонить струмок, гойдаючи листя осоки.
Дивлюся, а біля кринички піднімається цілий гурт молодих вербичок: ростуть з кореня старої верби. Кидають на криничку густу тінь, наче оберігають її. Підростуть і зовсім заховають Шг джерельце.
Пора йти далі. Ще раз напився води, набрав і в свою похідну Й| баклагу, щоб надовго зберегти смак вербиного джерела.

ЯК ІВОЛГИ СОРОКУ ПРОВЧИЛИ
Лівий берег Гірського Тікичу високий, гористий. Коли сходить сонце, він довго ще в тіні, зберігає сирість і прохолоду, хоч на протилежному березі вже купаються в грайливому промінні верби, городи, хати.
Я сидів з вудками в тіні, що. пролягла майже до середини плеса. Трави були ще сивими від роси, пахло сіном. Між очеретами слався туман, невагомо, як хмарка, плив над річкою, а піднімаючись, танув на сонці.
Я наперед знав: як тільки сонце викотиться з-за пагорба, можна збиратись додому. Так і сталося. Риба зовсім покинула клювати. Але йти з річки не хотілося. Я можу годинами сидіти над водою — і не обридає. Гарно довкола. Скелі над Тікичем, жовта смужка поля за ними. Повниться звичним гомоном село. Горлає десь півень. Дзенькає об цямрини криниці відро...
Сонце пригріло в спину. Мерехтять на гребенях хвиль його відблиски, сліплять очі. Хочеться подрімати...
Може й подрімав би якусь хвилину, якби не почув розпачливий крик потривоженої сороки.
Глянув угору. А там якийсь клубок крутиться. Придивився: дві іволги скубуть сороку, аж пір'я летить з білобокої. Сорока відчайдушно відбивається, скрекоче з переляку. Намагається втекти від іволг, та ніяк їй не вдається.
Аж на другий берег прогнали іволги сороку. Повернулися до своїх верб. В густому гіллі ніби флейта заграла. Видно, заспокоїлись іволги.
Змотавши вудки, я пішов стежкою поміж прибережних верб, З думки не йшла повітряна бійка. Чим не сподобалася сорока іволгам? Може, білобока розбійниця напала на їхнє гніздо? Але ж іволги так його маскують, що згори сорока не побачить...
Коли йшов повз город, що спускався до річки, до мене сердито заквоктала квочка. Вона разом з курчатами порпалась на грядці цибулі. А чи не в цьому розгадка недавньої бійки? Мабуть, що так. Сорока, вистеживши квочку з курчатами, чекала слушної нагоди, щоб смачно поснідати. Сорока перелітала з верби на вербу, вибираючи момент для нападу. Такі «маневри», очевидно, не сподобалися іволгам, які звили у вербах гніздо-колиску і вигодовували там пташенят. Коли сорока, сама того не підозрюючи, підлетіла надто близько до гнізда, іволги сміливо атакували її. Де вже там думати про сніданок! Тут як би самій утекти. Доброї прочуханки дали білобокій розбійниці іволги.
Квочка, мабуть, і не підозрювала про небезпеку. Не знала во