ЛИСИЧКА-СЕСТРИЧКА І ВОВК-ПАНІБРАТ
Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжки з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом, коли чує — пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.
От біжить, а хлопці товар женуть.
— Здорові були, хлопці!
— Здорова, здорова, лисичко-сестричко!
— Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
— Де ж таки — бичка за пиріжок!
— Та  він такий  солодкий,  що  аж-аж-аж!
Таки найшла одного,— проміняв.
— Глядіть же,— каже,— хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!
Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка — аж там сміттячко...
А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив'язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки. Рубає та й приказує:
— Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Здоров, вовчику-братику!
— А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?  
— От, де ж там!  Бичка заробила, саночки зробила та й їду.
— Ну то підвези ж і мене!
— Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!
— Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу:
— Та клади вже, ніде тебе діти.
От вовк і поклав лапку. Від'їхали трохи, вовк і каже:
— Покладу   я,   лисичко-сестричко, і другу лапку.
— Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!
— Ні, не поламаю.
— Ну, клади!
Вовк і поклав. їдуть, їдуть, коли це — трісь!
— Ой,   лишенько,— каже   лисичка,— санки тріщать!
— Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула.
— Ну, дарма,— їдуть... А вовчик знову:
— Покладу   я,   лисичко-сестричко,   і   третю лапку.  
— Та де ти її кластимеш? Та ти мені зовсім санки поламаєш!
— Та ні, чого б вони ламалися?
— Та вже клади!
Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь!
— Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
— Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисич-ко-сестричко, вигадуєш? То я горішок розкусив.
— Дай же й мені!
— Таж останній.
Проїхали ще трохи.
— Ой   лисичко-сестричко,   сяду   я   й   увесь!
— Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!
— Та я зібгаюсь так, що поміщусь.
— Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
— От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.
— Та вже сідай.
От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь!   Так   і   розсипались.
Давай тоді його лисичка лаяти:
— А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив!
Лаяла його, лаяла, а тоді:
— Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!
— Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?
— А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні! Кажи: «Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!»
Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:
— Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:
— Нащо ж ти такого нарубав?!
— Коли воно таке рубається!
— А чом же ти не казав, як я тобі веліла?
— Ні, я так саме й казав: «Рубайся, дерево, криве й криве!»
— Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю!
Пішла вона.
А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах,— ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З'їм бичка та й утечу!..» Проїв дірку в бичка, зсередини все виїв, туди горобців напустив і соломою заткнув, а бичка під тином поставив і палицею підпер. Тоді сам навтьоки.
Приходить лисичка до бичка, аж у нього з боку віхоть стримить. Лисичка хап за той віхоть, а звідтіля горобці — хррр!.. Вона за паличку, тільки прийняла її, а бичок гуп — і впав!
— Ну стривай же ти, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!
Та й побігла шляхом.
Біжить, коли це їде валка запізнілих чумаків з рибою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула— притаїлась, мов нежива.
Чумаки зараз її й побачили:
— Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!
Обступили її, перевертають. Треба взяти — дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили. Їдуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибу з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає...
Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть.
Зирк — аж і вовк-панібрат біжить!
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Здоров!
— А  що  це  ти   робиш,  лисичко-сестричко?
— Рибку їм.
— Дай же й мені!
— Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови!
— Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!
— Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.
— Спасибі за науку!
Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку...
— Ловись,— каже,— рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика!
Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:
— Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!
А вовк:
— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
— Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!
Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:
— Ото вже рибка почала чіплятися.
Трохи згодом:
— Ану, вовчику, тягни!
Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки,— не витягне. А вона його ще й лає:
— А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика»,— от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати,— побіжу покличу людей.
Та й майнула на село. Біжить селом та й гукає:
— Ідіть, люди, вовка бить! Ідіть, люди, вовка бить!
Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони бідолаху вовка періщити!
А лисичка тим часом ускочила в одну хату,— нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу немішену покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто — та в поле... Коли дивиться — вовк насилу лізе,— добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк побачив її:
— А,— каже,— така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!
А вона:
—    Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече,— так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
— Та я й сам нездужаю!..
— Та в тебе тільки півхвоста нема, а мені й го лову провалили.  Ой-ой-ой,  не дійду додому!..
—    То сідай уже, що з тобою робити...
Вона злазить йому на спину, вмощується та так стогне. Повіз її вовк. От вона їде та все приказує:
—    Битий   небиту  везе!   Битий   небиту   везе!
— Що  ти  там,  лисичко-сестричко,  кажеш?
— Та то я кажу: битий биту везе. А сама знову нищечком:
— Битий небиту везе!
От довіз він її до хатки:
— Уставай, лисичко, доїхали!
Вона тоді плиг з вовка та:
— Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк.
А вона ще визирає у вікно та й дражнить:
— Битий небиту привіз!
Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе.
— Не  клята  ж лисичка?..  Отак піддурила!
Та й потяг додому.
А лисичка живе та курей ловить.


РІПКА
Був собі дід Андрушка, а в нього баба Марушка, а в баби дочечка Мінка, а в дочки собачка Хвін-ка, а в собачки товаришка — киця Варварка, а в киці вихованка — мишка Сіроманкам
Раз весною взяв дід мотику, скопав у городі грядку велику, гною трохи наносив, грабельками підпушив, зробив п&іьцем дірку та й посадив ріпку.
Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку поливав, їй до життя охоти Додавав.
Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім як кулак, потім як буряк, потім як два, а нарештіі стала така, як дідова голова. Тішиться дід, аж не знає, де стати. «Час,— каже,— нашу ріпку рвати».
Пішов він на город — гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб; тягне руками, вперся ногами, мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе він бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за плече. Смикає дід ріпку за гичку, смикає баба діда за сорочку, працюють руками, упираються ногами — промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.   .
Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку — тягнуть руками, упираються ногами, промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе дочка собачку Хвінку: «Ходи, Хвіночко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку — тягнуть руками, упираються ногами, промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе собачка кицю Варварку: «Ходи, Варварко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за то-рочку, собачка дочку за спідничку, киця собачку за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами; промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе киця мишку Сіроманку: «Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, киця собачку за хвостик, мишка кицю за лапку — як потягли, як потягли, так і покотилися.
Упала ріпка на діда Андрушку, дід на бабу Марушку, баба на дочку Мінку, дочка на собачку Хвінку, собачка на кицю Варварку, а мишка — шусть у шпарку.


МАША І ВЕДМІДЬ
Жили собі дід і баба. У них була внучка Маша. Зібралися раз дівчатка в ліс по гриби та по ягоди. Кличуть із собою й Машу.
— Дідусю, бабусю,— каже Маша,— пустіть мене в ліс з подружками!
Дід і баба кажуть:
— Іди, тільки від подруг не відставай, а то заблудишся.
Прийшли дівчатка в ліс, почали збирати гриби та ягоди. От Маша — деревце за деревце, кущик за кущик — і відійшла геть-геть од подруг.
Почала вона гукати, почала їх кликати, а дівчатка не чують, не обзиваються.
Ходила, ходила Маша лісом — зовсім заблудилася. Зайшла вона в далеку глушину, в самі хащі. Дивиться — стоїть хатинка. Постукала Маша в двері — не відповідають. Торгонула вона дверима, а вони й відчинилися.
Увійшла Маша в хатину, сіла коло вікна на лаві. Сидить і думає: «Хто ж тут живе? Чому нікого не видно?..»
А в тій хатині жив величезний ведмідь. Тільки його тоді дома не було.
Повернувся ведмідь увечері, побачив Машу, зрадів.
— Ага,— каже,— тепер не пущу тебе! Будеш у мене жити. В печі топитимеш, кашу варитимеш, мене годуватимеш.
Посумувала Маша, погорювала, та нічого не вдіє. Стала вона жити у ведмедя в хатині.
Ведмідь на цілий день піде в ліс, а Маші наказ дає — нікуди без нього з хати не виходити.
— А якщо підеш, однаково піймаю і тоді вже з'їм!
Почала Маша думати, як їй від ведмедя втекти. Кругом ліс, в який бік піти — не знає, спитати немає в кого...
Думала вона, думала і придумала.
Приходить одного разу ведмідь з лісу, а Маша й каже:
— Ведмедю, ведмедю, пусти мене на один день у село: я бабі та дідові гостинця понесу.
— Ні,— каже ведмідь,— ти в лісі заблукаєш. Давай гостинці, я їх сам однесу.
А Маші того тільки й треба! Напекла вона пиріжків, дістала великий-пре-великий короб і каже ведмедеві:
Ось дивись: я в цей короб покладу пиріжки, а ти однеси їх дідові та бабі. Та гляди: короб по дорозі не одкривай, пиріжків не виймай. Я на дубок вилізу та за тобою слідкуватиму.
— Гаразд,— відповідає ведмідь,— давай короб!
Маша каже:
— Вийди на ґаночок, подивися, чи не йде дощик!
Тільки ведмідь вийшов на ґаночок, Маша зараз же залізла в короб, а на голову собі таріль з пиріжками поставила.
Повернувся ведмідь, бачить — короб готовий. Підняв собі на спину і пішов у село.
Йде ведмідь поміж ялинами, суне ведмідь поміж берізками, в ярочки спускається, на пагорбки підіймається.
Ішов-ішов, втомився й каже:
— Сяду на пеньок, З'їм пиріжок!
А Маша з короба:
— Бачу, бачу! Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!
— Диви, яка окаста,— каже ведмідь,— все бачить!
Узяв він короб і пішов далі. Ішов-ішов, ішов-ішов, спинився, сів і каже:
— Сяду на пеньок, З'їм пиріжок!
А Маша з короба знову:
— Бачу, бачу!. Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!
Здивувався ведмідь:
—    От яка хитра! Високо сидить, далеко бачить!
Підвівся і пішов скоріше.
Прийшов у село, знайшов будиночок, в якому дід і баба жили, і давай з усієї сили стукати у ворота:
— Стук-стук-стук! Відмикайте, відчиняйте! Я вам від Машеньки гостинців приніс.
А собаки почули ведмедя й кинулись на нього. З усіх дворів біжать, гавкають.
Злякався ведмідь, поставив короб біля воріт, дременув у ліс.
Вийшли дід і баба до воріт. Дивляться — короб стоїть.
— Що тут в коробі? — питає бабуня.
А дідусь підняв кришку, дивиться — і очам своїм не вірить: в коробі Маша сидить, живісінька, здоровісінька.
Зраділи дідусь та бабуня.
Кинулись Машу обіймати, цілувати, розумницею називати.