Лариса Письменна

ТИСЯЧА ВІКОН І ОДИН ЖУРАВЕЛЬ

 

Частина перша

МИ, ВЕСЕЛИЙ ТА ОСТАННІЙ МОГІКАН

1. Тридцять кришталевих зернят

 

Ще минулого тижня я помітив отой дивний камінь – червонястий з розкришеними блискітками.

— Граніт, — пояснив мені татко. – Є сірий граніт, чорний, а це червоний. Тут такого чимало трапляється.

Але я здогадався, що то не просто граніт, що то – зачарований камінь. Немарно ж він скидається на лев’ячу голову! Нехай собі всі гадають, що то звичайнісінький граніт, але ж я-то знаю, як воно насправді. Я часто знаю таке, про що інші не здогадуються, але мовчу, бо мені все одно не повірять. Ще й засміють, а я не люблю, коли з мене сміються.

От і зараз: мені неодмінно треба знайти заповітне слово, яким я зможу відчарувати зачарований камінь, і тоді… Бо після першої нашої розмови з татком на Веселому я щось таке надумав.

Розмова ця відбулася в той день, коли ми оглядали місце, де має бути Веселий, тобто на минулому тижні.

— Легкий грунт, — сказав татко.

— Першої групи?  — запитав я поважно, як і татко, озираючись навколо.

— Ні, сину, затям собі: перша група – то переважно грунт намивний, а тут – природний. Це грунт другої групи, але й це непогано. Та ще як дадуть нам новий екскаватор – ми швидко упораємось.

— А як швидко?

— Ну, гадаю, років за два, бо екскаватор тут працюватиме тільки один.

— А скільки будинків на Веселому буде?

— Тридцять дев’ятиповерхових будинків.

— За два роки?

— Е, ні, за два роки тільки ми з тобою закінчимо свою роботу, а весь масив забудують десь років за чотири, не раніше.

Еге, нічого собі – швидко! За чотири… Ні, так не годиться, ми з татком повинні збудувати Веселий за одну ніч. Недаремно ж я тут знайшов зачарований камінь, схожий на лев’ячу голову. Тепер ще треба знайти заповітне слово…

Та як його знайти? Я цілими днями думав про це слово: воно, звісно, має бути несхоже на інші, звичайні слова, але ж як його відгадати? Його ж ніхто не знає, а я мушу знати! Я все думав та думав, а придумати не міг. Я стояв у коридорі й думав, і на мене ненароком наскочив дідусь Панчишин, бо в нашому коридорі темно: у кожного  з наших сусідів є своя лампочка, вони її засвічують, як треба, а я своєї не засвітив. У темряві думати краще.

— Ти що, Славику, ключа від кімнати загубив? – запитав Панчишин.

Ключа я не губив, та й наша кімната була незамкнена, але я так замислився, що мимоволі пішов слідом за дідусем до його кімнати. Там бабуся Панчишина теж запитала, чи, бува, не загубив я ключа. Я відказав, що ні, і підійшов до шафи з книжками. Ні в кого у нашій квартирі немає стільки книжок, як у Панчишиних. Вони тепер на пенсії, а раніше обоє вчителювали, і книжок у них зібралося, мабуть, цілий вагон. Вони ніколи не боронили мені брати у них книжки, бо кожна розумна людина повинна любити читати, так каже мій татко. А я хоча щойно закінчив перший клас, та вже вмію читати – будь здоров!  Я ще в дитячому садку навчився.

Я стояв і дивився на шафу, повну книжок, і все думав про те чарівне слово.

— Хочеш книжку, Славику? – запитав дідусь Панчишин. – Ось я тобі зараз виберу щось цікаве.

Та я захотів вибрати сам: я задумав, що у книжці, яка перша трапить мені в руки, я знайду своє чарівне слово. Я простягнув руку і взяв книжку в палітурці шоколадного кольору.

— Та то ж словник, — засміявся дідусь Панчишин. – Вибери якусь іншу.

А нащо мені інша? Не треба мені іншої, бо я вже знав, що саме в словнику я знайду потрібне слово. А де ж його ще шукати?

Нехай тут буде чарівне слово!

Нехай воно буде!!

Нехай!!! – подумки примовляв я. Татко мене запевняє: якщо людина щось дуже хоче знайти, то неодмінно знайде. А я дуже хотів.

Отож я розкрив словника навмання і почав шукати. «Майдан»? Не годиться, то й дошкільняті зрозуміло, що майдан не чарівний і зовсім не таємничий. «Майже»? Ні. «Майно»? Аж ніяк! Подумаєш – майно, теж мені щастя. Я прочитав усі чисто слова на тій сторінці і зрозумів, що тим словом може бути тільки «майран». Бо, по-перше, воно – красиве, а по-друге – незрозуміле, та й пояснення до нього було написане не по-нашому. От щоб мені провалитися на цьому місці – то таки воно! Я аж засміявся від радості.

— Що ти там такого смішного знайшов? – здивувався дідусь Панчишин.

— Дідусю, що таке майран? – запитав я байдужим голосом, і навіть зумисне позіхнув, щоб дідусь Панчишин не здогадався і чарівне слово не втратило своєї сили.

— Майран? Гм… ану, дай-но сюди словника. Подивимось.

Дідусь Панчишин наклав окуляри, взяв з моїх рук словника й прочитав: «Органіум майорана». Це рослина така, Славику.

— Яка така?

— Майран… майран… ні, не пригадую. Не знаю.

Ну, коли вже сам дідусь Панчишин не знає, то знаю я: це таки воно, те чарівне слово, котре я шукаю. Майран!

Я поставив словника на місце й побіг. До самого вечора я тихцем бубонів про себе: «Майран, майран, майран…» Я боявся забути це слово, а забувати не можна, адже тоді дивний камінь, схожий на лев’ячу голову, не розкриє своєї таємниці.

…І от ми з татком стоїмо на пустирі. Ніч. В темряві ледь-ледь видно кам’яну голову. А навколо – жодного вогника, тільки тоненький молодий місяць то сховається у хмари, то знову вигляне, ніби йому цікаво дізнатися, що ми робитимемо.

— Для чого ти привів мене сюди? – питає татко, бо й він ще нічого не знає. – І що нам тепер тут робити? Працювати ми почнемо завтра вранці.

— Ось зараз побачиш!

Я беру татка за руку й веду до того каменя, схожого на лев’ячу голову.

— Заплющ очі, — прошу я. – Не дивися й не говори мені під руку, бо ти можеш все зіпсувати.

Татко заплющив очі, бо вже розуміє, що то все неспроста.

Я нахиляюсь над каменем  і пошепки промовляю чарівне слово – майран. Камінь непорушний. Невже я помилився, і слово не чарівне? Я промовляю голосніше – майран! І втретє — кричу на повний голос: майран!!!

І тої ж самої хвилини кам’яна лев’яча голова поворухнулася і на траву посипалися кришталеві зернята. Ніби жменька гороху, тільки блискучого і дзвінкого.

— Тепер можеш розплющити очі, — дозволяю я таткові. – І засвіти наш ліхтарик.

Татко розплющує очі і засвічує електричного ліхтарика. Він бачить на траві біля каменя жменьку прозорих кришталевих зернят.

 — Що це таке? – дивується він. – Звідки вони тут узялися?

— Це моя таємниця, — гордо відказую я. – Давай їх збирати.

Ми визбирали кришталеві зернята всі до одного. Їх було рівно тридцять, не більше й не менше. Три десятки!

— То скільки будинків треба збудувати на Веселому? – хитро питаю я.

— Тридцять, — відказує татко і сміється. – Саме стільки, скільки оциз блискучих зерняток.

Бо він уже знає, що тримає у жмені не прості зернятка, а чарівні. Мій татко завжди все розуміє!

— Де повинен стояти перший будинок?

Татко показує: тут. Я беру перше зернятко, викопую складаним ножем ямку і саджаю зернятко в землю.. І вже разом з татком ми промовляємо чарівне слово – майран.

Зернятко тихо дзвенить у землі й починає рости. Росте з нього не квітка, не дерево, а будинок. Перший поверх… другий… третій… четвертий… Вище й вище… Ось і дев’ятий! Білий, мов сніг, будинок з голубими балконами і широкими вікнами. Чисті шибки на вікнах весело видзвонюють, ніби те кришталеве зернятко, тільки дзвінкіше.

— Ух, здорово! – захоплено вигукує татко. – Ну й молодчага ти, Ярославе!

Та я вдаю, ніби нічого не чую. Навіть трохи насуплюю брови, бо тоді я видаюся старшим, я те знаю. І взагалі поважнішим.

— А де стоятиме другий будинок? – питаю у татка. Ми відходимо далі і знову садимо в землю кришталеве зернятко. І з нього виростає другий будинок, білий, мов сніг, з рожевими балконами, на всі свої дев’ять поверхів.

А ми йдемо все далі й далі, а позад нас виростають будинки. Високі, білі, з голубими, рожевими, жовтими, зеленими, червоними балконами.

Ми садимо зернятка вже наввипередки, але татко садить швидше, він-бо знає, куди треба садити, а я мушу питати.  Вже десять будинків… вже двадцять… двадцять п’ять…

Татко вже висадив усі, які в нього були, кришталеві зернята, а в мене залишилося ще п’ять. До ранку треба встигнути. А вранці на пустирі вже височітиме готовий житловий масив – Веселий, та ще й який! Сто років простоїть – ремонтувати не треба. А в будинках…

— Ярославе, скільки разів тобі казати, щоб не вкривався з головою. Це шкідливо.

Ех, не встиг… Ще залишилося тільки п’ять, п’ять останніх кришталевих зерняток… Вони жалібно видзвонюють у моїй долоні, ніби просять: «Посади нас!» Тоді я похапцем саджаю їх у землю, а останнє не встигаю. Я просто кидаю його так, либонь, і само проросте…

— Зараз же скинь ковдру з обличчя! Ярославе, ти чуєш?

Я вдаю, ніби не чую. Татко сам стягає ковдру з моєї голови. Я щільно заплющую очі, мовби сплю…

— Майран… майран…

— Який майран? Що ти белькочеш? Спи!

 

2. Мій татко

 

Маму свою  я не пам’ятаю. Ну, може ледь-ледь. Може, руки її пам’ятаю. І трошки голос. Зовсім трошки. Які слова вона мені говорила, не знаю, але голосом тішила. Татко каже, що мама була дуже ласкава. І руки в неї були ласкаві, вона ними мене вчила ходити: коли я падав, ті руки мене завжди підхоплювали. Вони були теплі і м’які. У татка руки тверді та дужі, а в мами були м’які. А більше нічого я не пам’ятаю.

Ми з татком живемо в комунальній квартирі на третьому поверсі. У нас велика кімната з балконом і навіть свій окремий вузенький коридорчик. Там на стіні висить татків велосипед, а на поличці – наші інструменти. На татковому вèлику я вже добре катаюся, тільки не сиджу в сідлі, а доводитьмя пірнати під раму,  бо інакше не сягаю ногами педалей.

Недавно ми з татком почепили в нашому коридорчику бляшаний умивальник: вранці вмиватися завжди велика черга, а нам з татком ніколи. Тому ми тепер з вечора наливаємо в умивальник води і в черзі не стоїмо. Бо в нас ще багато сусідів. Кухня – одна, спільна на всіх. Там стоять дві газові плити: одна для Ганни Павлівни, бо в неї велика сім’я : аж три дорослі дочки, а в тих дочок – три чоловіки. – семеро, та ще й восьмий маленький Сашуньо. А друга газова плита – на чотири кімнати, всім по одній конфорці. Татко каже. Що всіх нас незабаром розселять, бо  цей старий будинок знесуть. Тоді  кожна сім’я матиме окрему квартиру і окрему кухню, а може, і з ванною.

А поки у всіх тільки по одній кімнаті, лише у Ганни Павлівни  — дві. Зате в неї немає балкона, і тому ми завжди вішаємо ключа від своєї кімнати на цвяшок, аби Ганна Павлівна могла вивозити коляску з маленьким Сашуньом на наш балкон.

З малим Сашуньом усі носяться, хоч він іще нічогісінько не розуміє, а Раїса Демидівна, ще одна наша сусідка, завжди буркотить: мовляв, семеро няньок на одну дитину, то надто багато, і що така дитина чомусь неодмінно має бути без голови. Але в Сашуня є голова. Може тому, що з ним вдома завжди залишається сама Ганна Павлівна, а три її дочки та три їхні чоловіки зранку ідуть на роботу. Ганна Павлівна нам скаржиться, що в неї вже й руки відвалюються, бо доводиться й прибирати, і в магазин ходити, і доглядати  Сашуня. Якби не наш балкон, каже вона, то хтозна-що й робила б…

Раїса Демидівна на неї кричить, що вона сама винна, і ще всякі такі слова, аж слухати дивно… «Не можна  дозволяти дітям запрягати себе, немов циганську шкапу!» Ганна Павлівна тільки жахається та руками махає. Але Раїса Демидівна веде своєї: «От я не дозволила себе запрягти, то й живу так, як сама схочу. Нехай діти мені гроші присилають, на те я їм мати». Раїсі Демидівні й справді її діти гроші завжди присилають, але я ніколи не бачив, щоб вони до неї приїздили. Я б на їхньому місці теж ніколи не приїздив! Нащо б мені ото слухати її сварки та нарікання? Вона ж ніколи доброго слова не скаже. От ми з татком не сваримося, бо ми з татком – друзі.

Я свого татка люблю, бо він добрий і дужий. Він навіть зараз може мене підкинути одною рукою до самої стелі. Але тепер, коли я вже став великий і ходжу до школи, я того не дозволяю. Татко й сам розуміє: не годиться поводитися зі мною, немов із Сашуньом, я вже великий хлопець. Зате татко часто бере мене у кабіну свого екскаватора  і охоче показує мені, що й до чого. Мені з ним завжди цікавіше, аніж з хлопцями з нашого класу. Бо для них і велосипед – то вже велике діло, а я знаю, що таке екскаватор!

На зріст мій татко не дуже високий, він нижчий за дідуся Панчишина (дідусь Панчишин запевняє, що замолоду був іще вищий). Зате мій татко в плечах широкий – о-отакий! Всі мене звуть Славком,  а татко – завжди Ярославом, бо я йому не тільки син, а й вірний товариш. Він сам мені каже: «Ти, Ярославе, мій вірний товариш!» І як він щось надумає, то насамперед радиться зі мною: «Ярославе. Як ти гадаєш, куди підемо у вихідний: на пляж чи в ліс по суниці?» — «Звісно, в ліс по суниці! Ми й на роботі можемо засмагнути, а суниць на будівельному майдані не знайдеш».

От і вчора запитав мене: «Ярославе, як ти гадаєш, чи не взяти нам на екскаватор за учня Марусю Давидюк?»

Відразу я й не зважився, що порадити, це ж не в ліс по суниці. Маруся ж-бо – дівчина, хоча й доросла, а робота  у нас – чоловіча! Мені довгенько довелося думати, але татко мене й не квапив: учень або помі чник на екскаваторі – то не абищо, будь-кого не візьмеш. Раніше у татка учнем був Семен, а Семен, хоч і хлопець, та набідувалися ми з ним по саму зав’язку! Такий сплюх – пошукати, не знайдеш. Коли мене татко брав із собою, то ще нічого: я найшвидше за всіх умів здогадатись, куди сховався Семен, і його розбудити, бо коли в Семена хоч хвилиночка вільна, то враз сховається кудись і засне. Добре, хоч хропе голосно, — здалеку чути. А зараз саме почалися канікули, отже, є кому шукати Семена.

— Знаєш, татку, я вже краще будитиму Семена.

— Ох, і набрид мені той ледар, бачити його не можу! А Маруся – дівчина роботяща. Подумай над цим, Ярославе.

— А мені не набрид Семен? Таж Маруся дівчина, а у нас – екскаватор, — все ще вагався я.

— То й що? Кажу тобі – роботяща! З нею нам буде легше працювати.

Я подумав-подумав і нарешті погодився: добре, візьмемо Марусю Давидюк, спробуємо. Та якщо вона отак спатиме. Як Семен…

— Маруся не спатиме, — запевнив мене татко. – Вона дуже хоче вивчитися на механіка-екскаваторника, розумієш?

Ще б не розуміти! Я й сам хочу вивчитися на екскаваторника, але що вдієш, коли тобі тільки вісім років…

Я зітхнув.

— Та вже добре. Нехай буде Маруся. Тільки скажи їй, щоб старалася.— Вона старатиметься, Ярославе. От побачиш!

Марусю всі знають у нашій квартирі, бо вона часто приходила прибирати з бюро добрих послуг, і всі хвалять нас за те, що ми вирішили взяти її навчатися на екскаваторі. Тільки Раїса Демидівна, як завжди, буркотить: «Тепер присилатимуть якусь нехлюю. Не до вподоби це мені». А хто її питає – до вподоби чи не до вподоби? Не з нею ж Марусі працювати, а з нами! Мені теж не до вподоби, що Раїса Демидівна мого татка обзиває «рудий». А волосся ж у татка таке гарне. Мов золото, аж блищить. От якби й мені таке! Та моє волосся чорне-чорнісіньке. «Це тому, що ти вдався у маму», — пояснює татко. А на обличчі у нього ластовиння – теж золотаве і дуже веселе. Коли татко сміється, кожне ластовиннячко посміхається, і тоді він стає найгарніший за всіх. Хода  у нього завжди швидка, я сам так ходжу – швидко і трохи перевальцем. І сміюся майже так само. Правда, зуби у татка білі й рівні, а в мене нижній зуб як ото випав, то все ніяк не доросте, хоч обценьками його дотягай, така досада…

— Ярославе, ти в мене старий мудрий дід, — жартує татко. – Старий мудрий циган. Та байдуже, зуб таки доросте, і я сміятимуся зовсім як татко.

А Маруся працюватиме з нами, що б там не буркотіла Раїса Демидівна.

 

3. Відьма-одиначка

 

У нашій квартирі, крім нас із татком, Ганни Павлівни з її сім’єю, стареньких Панчишиних та сердитої Раїси Демидівни, ще живе Лампадія Андріївна. Справжнє її ім’я – Леокадія, але Лампадія – легше вимовляти, і я змалку звик так називати її.

Ой і чудна ж вона людина! Таких чудних я ще ніколи не бачив. Я навіть голосу її майже ніколи не чую. Ото вийде на кухню, стиха шелесне одним-одне слово «здрастуйте», та й по всьому. Вона ніколи не усміхається і ніби ховається від нас. Вона вся така… сива – і волосся, і одяг. Я думаю, що то вона від старості посивіла, але татко каже. Що Лампадія Андріївна і зовсім ще не стара. А по-моєму, то їй вже сто років: он голос який, ніби в неї від старості вже й сили немає голосніше промовити.

Що вона робить цілими днями, я не знаю, бо на роботу, як інші, вона не ходить, і в кімнаті у неї завжди тихо,ніби й не живе там ніхто. Лише зрідка Лампадія Андріївна виходить із дому з грубою папкою й кудись її несе. Живе вона у найменшій і найгіршій – біля кухні – кімнатці. Я б із нудьги помер, якби мені там жити і цілими днями мовчати.

— То вона від злості мовчить! – репетує Раїса Демидівна. – Ач, відмовчується, гадає, що вона найрозумніша за всіх. Та вона ж нас і знати не хоче! Від злості засохла уся! Хіба ж добра людина мовчатиме отак?

Я не знаю… Раїса демидівна ніколи не мовчить, у всі справи встрягає, всіх повчає, хоч її про те ніхто не просить. А хіба ж вона добра? От дідусь Панчишин – добрий. І бабуся Панчишина. Вони понад усе бояться сварки й кажуть, що краще поступитися, аби лихо-тихо. І Ганна Павлівна, хоча й ображається на Раїсу Демидівну, а теж поступається. Аби лихо-тихо.Татко ж не мовчить, а тільки сміється, і це дуже гнівить Раїсу Демидівну. Я думаю, що вона аж зраділа б, якби татко заходився з нею сваритися, аби не сміявся. Дуже не любить вона таткового сміху.

Та Лампадію Андріївну вона не любить ще дужче. Як тільки побачить її, так і сікається, так і сікається. А що  Лампадія Андріївна рідко виходить з кімнати, то Раїса Демидівна під її дверима починає кричати, аби чула. Обзиває її всякими словами. Відьмою обзиває.

— Ну-ну, навіщо ж ви так? – не витримує дідусь Панчишин і докірливо хитає головою. – Вона ж така одинока людина, а ви…

— Тому й одинока, що лиха. Відьма-одиначка, ось вона хто!

І Раїса Демидівна тепер інакше й не називає Лампадію Андріївну – тільки відьма-одиначка. Мені те здалося дуже смішно, і я теж так її назвав, а татко почув. Він не став сміятись, а насупився. — Дурненький ти, Ярославе.

— Чому – дурненький? Хіба Лампадія Андріївна добра?

Татко замислився.

— Не знаю, зла вона чи добра, але так обзивати людину не годиться. І це дуже погано, що ми про неї нічого не знаємо. Дуже погано…

Звісно, я вголос ніколи не називаю Лампадію Андріївну відьмою-одиначкою, але подумки… Відьма-одиначка – то щось таке таємниче й цікаве, а все таємниче мені подобається. А може, вночі, коли ми всі спимо, відьма-одиначка виходить на кухню й чаклує? Як можна чаклувати, я не знаю, а дуже хотілося б знати! Я навіть якось уночі надумав застукати її за чаклуванням, бо мені почулося, що в кухні щось забрязкотіло. Може, то відьма-одиначка  варить свої чаклунські трави?

Я потихеньку прокрався до кухні, але нікого там не побачив, мабуть, вона зробилася невидима. А може, вона й не мовчить зовсім, а розмовляє, тільки своєю, нечутною для нас, чаклунською мовою?

Зате Раїсу Демидівну ми повсякчас чуємо. Якби ми всі нараз замовкли, то вона б накричалася за всіх нас, ще й більше! Якось я налив повний чайник і забув його на плиті. Вода закипіла, потекла з чайника і погасила на конфорці газ. Лишенько! Що тоді було!..

— Ти всіх нас потруїти газом хочеш, — кричала Раїса Демидівна, аж на вулицю виляски йшли. – Що то, як хлопець сирота, нікому його навчити. Неподобство! Я буду скаржитися кербудові! Я напишу до школи! Я…

— А я не сирота, — огризнувся я. – У мене татко є!

— Та який він татко…

— Але тут несподівано за мене заступився Панчишин і сказав сердито (я ще ніколи не чув, щоб він говорив сердито):

— Славко не сирота, у нього батько є. Хороший батько. І прошу вас, Раїсо Демидівно, замовкнути.

Того разу дідусь Панчишин не схотів, аби було лихо-тихо. І – подумати тільки! – Раїса Демидівна справді замовкла. Коли ж про ту розмову довідався татко, то увесь спохмурнів і відразу ж пішов до Раїси Демидівни. Ні, того разу мій татко не сміявся, як завжди, а про щось сердито говорив, аж кричав, а Раїса Демидівна мовчала.

Отака дивина!

З того часу Ганна Павлівна і Панчишин завжди стежать за нашою конфоркою, щоб я справді не потруїв усіх газом. А Раїса Демидівна перестала розмовляти з татком і все позаочі лаяла його рудим, а мене сиротою. А як втомиться лаяти нас, то в’їдається в Лампадію Андріївну. То вона не так на кухні прибрала (кухню ми всі по черзі прибираємо), то вікно навмисне відчинила, аби всіх застудити, то ще щось надумає.

Але Лампадія Андріївна так ні разу й не відмовила їй ні словечка, тільки губи щільніше стуляла. Я аж сердився: чи то ж можна мовчати, як на тебе отак несправедливо нападають? Адже вікно в кухні ми всі відчиняємо крім Раїси Демидівни, а прибирає Лампадія Андріївна добре. Я навіть спробував сам відповідати за неї, але Лампадія Андріївна тільки здивовано поглянула на мене своїми сивими очима, і я зрозумів, що відьма-одиначка не хоче, аби за неї хтось заступався.

Видно, вона  таки й справді недобра. Я образився на неї і перестав заступатися.

Одного разу, ще взимку, я підігрівав обід на кухні, бо чекав татка з роботи. Тому борщ я поставив на нашу конфорку, а котлети – на конфорку Лампадії Андріївни, аби швидше. Тут саме вона  зайшла до кухні з якоюсь каструлькою в руках. Я хотів було відразу зняти сковороду, а далі передумав. Нехай вона сама скаже: «Звільни мою конфорку». Нічого їй весь час мовчати! Я стояв і чекав, та Лампадія Андріївна тільки щільніше стулила свої тонкі губи, мовчки повернулася й вийшла.

Отака вона чудна, наша відьма-одиначка.

 

4. А яке воно?

 

 

І ще в нас є сусідка – тітка Марина. Тільки живе вона не в нашій квартирі, а у підвалі, — сходи до неї не вгору, а вниз. Раніше тітка Марина працювала двірничкою,  а тепер постаріла вже, на пенсію вийшла. Ноги у неї часто болять…

Раніше, коли я був малий, тітка Марина відводила мене в дитячий садок, а ввечері забирала до себе. Це – як таткові було ніколи. Тепер уже. Звісно, мене доглядати не треба, я ж виріс. Я вже й сам часто допомагаю тітці Марині – то в магазин побіжу, то в аптеку. Чи мені важко? Ноги ж у мене не болять.

Зате тітка Марина розповідає мені казки. Знає вона їх багато, а я дуже люблю слухати. Я люблю казки веселі й страшні. У найстрашнішої казки завжди буває найвеселіший кінець., і тому я люблю найстрашніші, такі – щоб аж мурашки по спині побігли.

Якось я попросив тітку Марину розповісти мені найстрашнішу казку, яку вона тільки знає. Тітка Марина задумалася.

— Добре. Дитино, я розповім тобі про Чорне Лихо.

— То – найстрашніша?

— Еге ж, найстрашніша.

Тітка Марина помовчала, а далі почала розповідати – тихо й невесело, — ніби й сама боялася тієї страшної казки.

— Жили собі та були собі чоловік із жінкою. І мали вони двійко синів-красенів. Старший син так добре співав, що всі люди просили його, аби він заспівав їм, бо від того співу легше ставало на серці. А молодший син був дуже ласкавий та роботящий. От підросли вони, ті два синочки…

— А мати з батьком раділи, — підказав я тітці Марині.

— Еге, дуже раділи. І жили вони весело та щасливо, доки не прийшло у той край Чорне Лихо. Ох і чорне ж воно – найчорніше, ох і люте ж воно – найлютіше… І загинули обидва синочки, ще й їхній батько загинув, а мати залишилася сама-самотою. І ще багато-багато людей побило на смерть і покалічило те Чорне Лихо прокляте прокляте, а оселі їхні спалило…

Тітка Марина замовкла, зажурилася. А я чекав. Має ж прийти якийсь богатир, перемогти Чорне Лихо і всі оселі відбудувати, а всіх людей оживити. Та тітка Марина мовчала.

— Ну? Чого ж ви мовчите, тітко Марино? Невже ніхто не переміг оте Чорне Лихо? Хіба не було тоді богатирів?

— Перемогли богатирі, аякже, перемогли.

— І оселі відбудували?

— І оселі відбудували.

 — І людей оживили?

— Ні, — хитнула головою тітка Марина. – Людей не оживили. Ті люди навіки загинули.

Ця казка мені не сподобалася. Так не повинно бути, щоб ті люди навіки загинули. Мабуть, у тітки Марини щось заболіло, — он вона яка смутна і не хоче до кінця доказувати казку.

— Це погана казка, я не хочу такої!

— А хто її хоче, зітхнула тітка Марина. – Та й не казка це, сину, а правда.

— Та хіба ж насправді є те Чорне Лихо?

— Є, дитино моя.

— А яке воно з себе, Чорне Лихо? Я хочу знати.

— Не доведи господи тобі його знати! А яке воно? У кожного – своє. От у мене на війні загинули  два синочки та мій чоловік… Отаке моє Чорне Лихо.

Я не став далі розпитувати тітку Марину, аби її не смутити.

Але я не розумію: ну, тоді була війна і було Чорне Лихо… Але ж тепер війни немає, тож, мабуть, і Чорного Лиха немає?

Та вийшло не так: є воно й тепер. Бо я спитав у свого татка, чи бачив він коли Чорне Лихо. Татко спохмурнів і відказав, що бачив. А він же не був на війні, і я – його син – на війні не загинув. То яке Чорне Лихо міг бачити мій татко?

Я став у нього допитуватись, на що воно схоже, але татко не схотів мені того казати. Коли я виросту і стану зовсім дорослий, тоді, може, і скаже. А зараз воно мені ні до чого. Цур йому, краще про нього й не згадувати, й не думати.

Еге, спробуй не думати! Не міг я не думати. Я хотів хоч краєчком ока його побачити. Хоч на півхвилиночки!

Увечері, коли я був один у кімнаті, то вимкнув електрику, а вікно завісив ковдрою, аби було зовсім темно: Чорне Лихо, мабуть, живе у темноті. Сам став у куток, щоб воно не підкралося ззаду до мен, і крикнув:

— Ану, Чорне Лихо, виходь! Я тебе не боюся!

Сказати по правді, то мені таки було страшно. І тому я чимдуж замахав кулаками й закричав голосніше:

— Ну, де ти там? Вилазь, побачимо – хто кого!

І враз… ой… щось як гахнуло!.. Я так і сів з переляку. Я не знав, що робити, бо ж було зовсім темно і дуже страшно. На щастя, до кімнати увійшов татко і ввімкнув електрику. Він побачив, що я сиджу в кутку, і здивувався.

— Чого ти сидиш у темряві, Ярославе? Та що з тобою?

— Еге, — процокотів я зубами, — воно ж як гахнуло…

— Ще б не гахнуло! Поглянь, що ти накоїв.

Я побачив на підлозі розбитий вазон з листатою пальмою. Та пальма, дуже велика й стара, стояла на столику з тоненькими ніжками.

А я отой столик перекинув…

— Прибирай тепер, — сказав татко сердито.

Я мовчки став прибирати черепки та змітати землю. Пальму ми з татком тимчасово посадили у відро й поставили долі, щоб я знову її не перекинув.

Так я й не довідався тоді  про Чорне Лихо, яке й зараз живе на світі. Але думати про нього не перестав.

 

5. Останній Могікан

 

Сьогодні у нас щасливий день: татко має одержати новий екскаватор, і ми почнемо працювати на будівництві нового мікрорайону – Веселого. Хоча ми з татком не будуватимемо, а тільки копатимемо котловани під будинки, таж кожному зрозуміло, що без котлована будинок не збудуєш.

Татко пішов з дому дуже рано, бо ми домовились, що на Веселий я приїду сам, я ж бо знаю, яким автобусом їхати. Але несподівано татко повернувся додому дуже сердитий, навіть дверима бабахнув.

Я не став питати, що скоїлося, бо знав, що татко й сам мені це скаже. А кому ж би й сказав, як не мені?

Татко кілька хвилин помовчав, а потім і справді сказав:

— Нехай воно все горить! Новий екскаватор віддали Василеві на інший масив, — там грунт важкий, а мені – старий. Тепер нам з тобою, Ярославе, хана.

— Чому дядькові Василеві? Чому не тобі? Адже я сам чув, як головний механік  казав, що ти його найкращий екскаваторник!

Я дуже образився на Івана Івановича – головного механіка БМУ. БМУ – то будівельно-монтажне управління, і те БМУ командує будівельниками, немов військовий штаб своїми солдатами. От вже ніколи не думав, що Іван Іванович такий несправедливий!

Татко зітхнув.

— Ото ж і біда моя, Іван Іванович каже, що тільки я на цьому старому зможу працювати, а Василь відразу запоре. Бо тому екскаватору вже років п’ятнадцять, його пора списати на брухт.

— То нехай спишуть! А ти не приймай екскаватор, і кришка!

— І не прийму! Марно вони сподіваються, що я стану на ньому ішачити. Ківш гризе грунт самими щелепами, всі зубці розхитані.

— Свинство! – сказав я і насупився так, як татко.

— Ти ж розумієш, нам доведеться не стільки працювати – копати котловани, скільки ремонтуватися. Правда, Іван Іванович обіцяє, що незабаром і я матиму новий. Та коли це буде? – І татко сердито затарабанив пальцями по столі.

— а їм що, їм аби обіцяти. – Я теж сердито затарабанив пальцями. Бо справа виходила для нас невесела.

— То що робитимемо, Ярославе? – запитав татко, трохи охолонувши.

Я й собі трохи охолонув. Спершу я хотів порадити – «відмовимось», а тоді трохи подумав і вирішив інше.

— А може, спочатку спробуємо? Ну, спочатку трохи попрацюємо на старому, а там дадуть новий. Обіцяють же.

— Обіцянка – цяцянка, а дурневі – радість. Не вийде!

Але татко сказав те вже так, для годиться. Він часто отак – спалахне, а тоді й пересердиться. От і зараз він уже пересердився і послухав моєї поради. І ми поїхали вдвох на Веселий татковим вèликом.

На тому місці, де ми з татком мали копати найперший котлован, вже зробили обноску, тобто, обгородили те місце дошками. І в’їзди та виїзди до майбутнього котлована – теж. То для МАЗів – самоскидів, що вивозитимуть вибраний грунт. І стояв там старий екскаватор, а біля нього ходила смутна-невесела наша Маруся, наш учень, — чекала. І вигляд у Марусі був такий, ніби то вона була винувата, що таткові дали старий екскаватор, котрий давно пора списати. І екскаватор теж стояв винуватий.  Правда, правда! Кожна машина має свій вигляд: дуже гордовитий, коли нова; спокійний – коли не нова, але справна; а цей екскаватор мав винуватий вигляд, мов старий дід, що йому загадали важку роботу, а в нього сили немає.

Татко обійшов екскаватор навкруги і крутнув рукою пускач. Пускач – то такий собі маленький двигунок, його заводять рукою, а він у свою чергу, заводить великий – дизель-мотор. Дизель завівся, але, мабуть, для нас краще було б, якби він не завівся зовсім…

— Брухт, — сердито мовиви татко і копнув ногою по гусениці. – Бач як піддобрюється попервах!

— Останній із могіканів, — зітхнула наш учень Маруся.

— Точно! Останній Могікан. Всі жили з нас вимотає. Татко вже сидів у кабіні й заходився вмикати важелі управління.

— Я вже все перевірила, він поки справний, — сказала Маруся. Вона закінчила курси і, певне, вже дещо тямила.

— Поки! На тобі, небоже, що мені негоже! Побачимо, що він покаже нам далі, цей Останній Могікан. Оцей пенсіонер.

Останній Могікан присоромлено опустив довгу шию-стрілу. І мені його стало шкода. Здається, й Марусі його стало шкода, такого старенького. Він-то не винен, скільки напрацювався на своєму віку!

До нас підійшли головний механік БМУ – Іван Іванович, гладкий, з блискучою лисиною майстер дільниці та молодий, в окулярах, виконроб. Цих я вже знав. З ними ще якісь люди, їх я не знав, і Маруся, видно, теж не знала. Це ж вона вперше після курсів стала на роботу.

— Ну от, Супруне, — дуже весело сказав гладкий майстер дільниці, наче він прийшов до нас на іменини поздоровляти, і його рожева лисина вся заблищала. – Починай Веселий, Супруне, у тебе легка рука!

— На чому починати? – примружився татко. – На оцій шкапі? Ні, боюся, що діла не буде.

— Ну-ну, Супрунчику, серденько, не треба їжачитись. Тут же не грунт – масло! Ні тобі валунів, ні тобі пеньків. Незабаром одержимо новий екскаватор, відразу ж і пересядеш.

— Вже пересів. Та не я, а Василь.

— Та хіба ж той Василь з оцим раду дасть? З цим треба такого, як ти, класного екскаваторника, — ще дужче засяяв начальник дільниці. – Та ще з таким учнем! Гарного ти собі учня взяв, Супрунчику, нічого не скажеш: не учень, а картинка!

Наш учень Маруся почервоніла, і татко ніби розгубився й нічого не відказав. Всі дядьки засміялись, Маруся ще дужче почервоніла, а от я розсердився. Їм би вибачатися перед татком, а вони, бач, сміються.

— І нічого вам сміятися! Наша Марусі й справді гарна. А як чого не зуміє, то ми з татком її навчимо. Правда ж, татку?

— Еге, коли вже молодий Супруненко за діло береться, то можна бути спокійними. – мовив головний механік Іван Іванович, ховаючи посмішку. – Починай, Петре, на старому, а за місяць матимеш новий. Один місяць ти ж продержишся, хіба не так?

— А ви гарантуєте мені щотижневу профілактику? – недовірливо запитав татко. – Бо ж я тільки й знатиму, що ремонтуватись.

— Буде тобі профілактика, не журися. Ну, починай, тьху-тьху-тьху! – Іван Іванович тричі сплюнув через ліве плече. – Ні пуху вам, ні пера!

— До дідька! – відказали ми з татком, як годиться, і татко знову поліз у кабіну, а Маруся швиденько почала крутити ручку пускача. Я дуже боявся, що вона не впорається, але дизель знову завівся, і Останній Могікан відразу ожив.

Я знаю, що після нас сюди прийдуть будівельники, монтажники, сантехніки, електрики… Будуватимуть будинки, проводитимуть водогін, електрику і все таке інше. Після нас, але ми – найперші! Я сів на траву й дивився. Останній Могікан опустив свій старий ківш на грунт і гризонув його старими зубами.

Він мав зворотну лопату, тому, гризонувши, гребнув грунт під себе, мов курка, що кублається на грядці. А коли під’їхав самоскид, Останній Могікан плавно виніс повний ківш уперед, обережно опустив стрілу-шию і висипав грунт у кузов самоскида.

— Почали! – закричали разом Іван Іванович, начальник дільниці та інші дядьки, що стояли й дивилися. Але татко того, мабуть, не почув, бо вже заходився працювати. І Останній Могікан, роботяга, теж, мабуть, не почув, бо слухняно і старанно торохкотів мотором – працював. І Маруся не почула, бо сиділа з татком у кабіні. Зате почув я!

Перший котлован на Веселому ми почали.

 

6. Чорний будинок

 

Татко ще сидить за столом із своїми підручниками – він готується вступати заочно до будівельного інституту, а я нап’яв тихцем простирадло на голову і заплющив очі. Зараз у мене багато важливих справ.

…І знову ми з татком опинилися на Веселому. На збудованому нами Веселому з тридцяти кришталевих зернят. Тільки тоді будували ми його вночі, а зараз був ясний день, і сонце світило, мов величезний прожектор.

В сніжно-білих будинках вже жили люди.

Вони сиділи на балконах, визирали із вікон і привітно махали нам руками. Ми з татком теж віталися з ними.

— Як вам живеться? – гукнув до них татко. – Чи добре у ваших нових квартирах?

— Дуже добре! Спасибі вам! – кричали у відповідь люди.

Ми з татком раділи. Узявшись за руки, обходили ми будинок за будинком, і скрізь нас вітали і дякували. Все було добре, аж співати хотілося. Та раптом мій татко чомусь насторожився і став озиратися.

— Щось тут негаразд, Ярославе. Чує моє серце – щось недобре, бо якимсь важким духом повіяло.

Я теж забоявся, бо татко ніколи марно тривожитися не стане.

І справді… Ми проминули вже двадцять дев’ятий будинок, а тридцятий… Ой! Таж він всенький чорний. Чорний, мов сажа. І нікого нема на балконах, ніхто не визирає з вікон… Я згадав, що тридцяте, останнє кришталеве зернятко я не посадив, а сяк-так кинув на землю…

— Ярославе, треба довідатись, що скоїлося з цим будинком.

Біля сусіднього – білого – малюки гралися в квача. Вони весело верещали й ганялися одне за одним. Я подався до них. Один малюк ляснув мене по руці і закричав:

— Квач!

— Квач! Квач! – закричали й інші. Лови тепер нас!

— Ану вас, мені не до іграшок, — відмахнувся я. – Скажіть краще, коли почорнів отой будинок?

— Який будинок? – здивувалися малюки.

— Та отой же, отой – чорний! Чи ви осліпли?

Малюки тільки блимали на мене очима. Вони нічого не втямили. На щастя, до нас підійшла жінка з господарчою сумкою, вона, певне, поспішала до магазину. Бо ж на Веселому ми збудували не самі лише квартири, а й магазини, і школу, і кінотеатр, і аптеку… Все, що треба, збудували. Татко підійшов до жінки і ввічливо запитав:

— Скажіть, коли ласка, що скоїлося з отим будинком?

Жінка зупинилася, глянула на чорний будинок і здвигнула плечима.

— Я не розумію, про який будинок ви питаєте. На цьому місці немає ніякого будинку, тут пусте місце.

Вона його не бачила.  Як і ті малюки. І це було найстрашніше, бо ми з татком збагнули, що цей будинок для людей пропав.

Що робити? Може, побігти до Івана Івановича, або виконроба, а чи й майстра дільниці? Та хто з них міг нам щось порадити, адже ніхто, крім мене й татка не знає про таємничий житловий масив Веселий, що виріс із тридцяти кришталевих зернят. Навіть наш учень Маруся не знає. І тому, звісно, ніхто нічого не може зарадити.— Треба думати, Ярославе.

— Будемо думати, татку.

Ми стали обходити навколо чорний будинок. Татко торкнувся рукою чорної стіни і… зник. Ніби й не було його. Я закричав щосили:

— не торкайся будинку! Відійди швидше геть!

Татко відірвався від чорної стіни, і я знову його побачив. Кинувся до нього. Татко поклав свою дужу руку  на моє плече і твердо сказав:

— Не бійся, мій сину. Якщо ми змогли за одну ніч побудувати аж тридцять будинків на Веселому, то зможемо врятувати й цей один пропащий будинок!

Татко наморщив лоба і став міркувати. Я – теж. Будинок люди не бачать, але ж він є, хоч і чорний. Бо ми ж його бачимо!

— Хотів би я знати, Ярославе, чому почорнів саме цей будинок?

Я подумав, що то я винен, бо я не посадив добре кришталеве зернятко, от і… Як же воно недобре вийшло…

— Це останнє зернятко, я не посадив у землю, а просто кинув… Поспішав. Може, тому воно зіпсувалося?

— Можливо. Але хтось тут таки живе, — мовив татко, придивляючись.

Я теж придивився. За вікнами щось ворушилося. Щось дуже чорне. І я здогадався.

— Я знаю! Тут оселилося Чорне Лихо.

— Боюся, що ти вгадав. Якщо тут справді оселилося Чорне Лихо, нелегко нам буде його подолати.

— Але ж ми, татку. Знаємо чарівне слово! Ти його не забув?

— Не забув, Ярославе. Такі слова ніколи не забувають.

Ми міцно взялися за руки, приступили майже впритул до чорного будинку, але обережно, щоб не торкнутись його, і стиха проказали:

— Майран.

Нічого не змінилося. Чорніє пропащий будинок.

Ми голосніше:

— Майран!

У чорному будинку щось загуло, не голосно, але погрозливо. Мені стало страшно, аж усередині похололо. Та я міцніше стиснув таткову руку, аби він не здогадався, як мені страшно. І ми втретє прокричали чарівне наше слово:

— Майран!!!

Чорний будинок ревонув чорним голосом. І весь захитався. Він так захитався, ходором весь заходив, аж кілька чорних шибок з нього вилетіло і з брязкотом упало на землю.

Але проклятий будинок не відчорнів.

— Що ж нам робити тепер, Ярославе? Не допомагає слово…

Я й сам не знав – що робити. І раптом побачив: з того місця, куди впали шибки, виростає якийсь дивний сріблястий стрижень. Ніби спис. Він зростає дуже швидко – великий срібний спис, і на вістрі його сяяв гострий і тонкий промінець. Гострий-гострий.

— Поглянь, татку!

— Порядок, синку! Ось, чим ми переможемо Чорне Лихо.

Я підбіг до списа і спробував взяти його в руки. Куди там! Той спис був такий важезний, як клин-баба, що ним у морози екскаваторники розбивають мерзлий грунт. Клин-баба чавунний, заввишки з мене, зверзу широкий, а знизу гострий. Підвісять його до стріли екскаватора і гатять ним у мерзлий грунт. Я-ак гахнуть, грунт відразу й розкришиться, ось, який він важкий!

— Одійди, Ярославе.

Я боявся, що й татко не зможе підняти того важезного списа. Але він запросто взяв списа в руки, навіть не крекнув. От який богатир мій татко!

Ухопивши списа обома руками, татко націлився вістрям-променем у чорні двері чорного будинку. Він водив променем згори вниз і знизу вгору, і ще – по боках, ніби різав автогеном чорноту. І двері посвітлішали й відчинились. А всередині було чорно, і щось глухо гуло. Та тепер – що! Нехай собі гуде, скільки хоче, оте Чорне Лихо, проти нашого списа-променя  воно сили не має. Татко водив променем по сходах, по всіх дверях квартир першого поверху, і все світлішало та світлішало, аж доки не висвітлилося зовсім.

— Може, поїдемо на ліфті? – запитав я. – Відразу махнемо на дев’ятий поверх?

— Ні, — відказав татко. – Ми, Ярославе, мусимо обійти всі квартири, всі до однієї, аби Чорне Лихо не причаїлося десь. Ми повинні його знищити зовсім, бо погано людям буде, якщо воно десь сховається. Ясно, синку?

Ми обходили кожну квартиру на кожному поверсі, кожну кімнату. І скрізь татко висвічував списом-променем – немов вимітав чорноту. Вона огидно вила й клекотала, але відступала від нас.

— Ти не стомився, татку7 Спис такий важкий!

— Важкий? Пусте! Він легкий, мов пір’їнка.

Він таки богатир, мій татко, він богатир, як Ілля Муромець. Ні. Не такий, на Іллю Муромця мій татко не схожий. Він – Золотий богатир! Немарно ж у нього золоте волосся.

Ми вже висвітлили весь перший під’їзд, всі чотири квартири останнього дев’ятого поверху, і тут я встиг помітити, як щось чорне та волохате – в нього не було ні рук, ні ніг, ані голови – метнулося до ліфта, і ліфт швидко поїхав униз.

— Татку, Чорне Лихо втекло від нас! – закричав я.

Ми щосили кинулися вниз по сходах, але як не біжи, а ліфт швидше їде, і Чорне Лихо ми не наздогнали. Ми тільки вигнали його з першого під’їзду, а всіх під’їздів у будинку – три. Перший – звільнений – світився і сяяв, але два другі чорніли, мов сажа. Але ми вже знали, що робити.

Так само, як і перший під’їзд, ми висвітлювали другий – від першого поверху аж до дев’ятого. На дев’ятому поверсі я став чатувати біля ліфта, аби Чорне Лихо знову не втекло. А татко, мій Золотий богатир, висвітлював квартири. Тільки-но висвітлив останню – мені нараз почорніло в очах, наче мене завалило землею. Я кричав, кликав татка, але він мене не чув. Та де не чув – він мене навіть не бачив. Мене ж просто не стало! І тільки тоді, як внизу грюкнув ліфт, я знову став видимий. Татко кинувся до мене й міцно обняв.

— Ярославе. Як я злякався за тебе! Яке щастя, що тебе не вбило Чорне Лихо… Як би я жив без тебе?

Я розумів його, бо й сам не зміг би жити без татка. Ми не можемо жити один без одного. Але я розумів і те, що хвилюватися нам зараз не можна. Ми можемо від хвилювання ослабнути, а Чорне Лихо на те й сподівається. Не діжде!

— Без паніки, татку, — спокійно сказав я, хоч коліна у мене тремтіли і в голові гуло, наче сотня джмелів. – У нас залишився ще останній під’їзд, не будемо гаяти часу.

Ми кинулися мерщій вниз по світлих сходах, мимо звільнених світлих квартир, і побачили, що й справді чорним лишився тільки останній під’їзд. Зате він був чорніший за сажу і гудів-клекотів, мов вулкан.

Татко націлив на чорні двері останнього під’їзду наш могутній спис-промінь. Та як не водив їм, як не краяв чорноту, двері не світлішали й не відчинялися: видно, Чорне Лихо зібрало всі свої сили, і перемогти його буде непросто.

Тоді татко розмахнувся і щосили вдарив списом у двері. Двері затріщали й проломилися. Він розтрощив їх на тріски. А що було робити? Двері доведеться поставити нові, аби врятувати будинок і перемогти Чорне Лихо.

А Чорне Лихо так завило й загуло, ніби почався землетрус. Я знаю, що під час великого землетрусу страшно гуде земля. Та Чорне Лихо гуло ще страшніше. У татка вже тремтіли руки, і сам він почав хитатися.

— Ти стомився, татку?

— Трохи стомився, Ярославе. Спис щодалі все важчає…

Я бачив, що татко не трохи, а дуже стомився. Він важко дихав. Якщо він не вдержить списа, тоді все пропаде: ми не здолаємо Чорне Лихо.

— Татку, тепер ми триматимемо списа вдвох.

— Гаразд, сину. Стань попереду і підстав плече.

Я підставив плече. Татко обережно опустив на моє плече самий лише кінчик списа, саме лише тонке його вістря, тільки тонкий гострий промінь виступав перед мене. Ой-ой-ой… Я мало не впав, у мене всі кості тріщали, але я намагався не подати виду. Хіба ж таткові легше? Ми мусимо витримати!

— Тобі дуже важко, сину?

— ні, не дуже, татку. Ну, пішли.

Ми обоє хиталися, а все-таки йшли. Нас душило чорне повітря, густе й смердюче, ми майже оглухли від реву Чорного Лиха, а все-таки ми з татком ішли! Знову висвітлювали кожен куточок на кожному поверсі, сходили все вище, аж доти, доки не дійшли до дев’ятого поверху.

Тут чорнота була така щільна, як мерзлий грунт у найдужчі морози. Я спіткнувся і мало не впав.

— Держись, Ярославе! – гукнув мені татко.

А потім і татко спіткнувся, але втримався на ногах. Ми кришили списом чорноту, немов мерзлий грунт клин-бабою, розбивали її по шматочку, і воно вже не ревло, те Чорне Лихо, воно верещало.

— Нам не можна його випускати, нізащо не можна, бо оселиться, кляте, в іншому будинку і люди там загинуть. Тримайся, мій сину!

Я тримався. Я з усієї сили тримався, а сили у мене вже було зовсім мало. Та ось, нарешті ми загнали його в куток у останній кімнаті і перетнули списом дорогу, аби воно не втекло.

І тоді Чорне Лихо перелякано закувікало, немов миршаве порося. А мій татко, Золотий богатир з суворим та мужнім обличчям, зареготав, а з ним і я. Бач, знає, що йому тепер – амба!

Я вже добре бачив його: ні на що не схоже, без рук, без ніг і без голови. Воно відбивалося від нас, немов цілий клубок гидких чорних гадюк, намагалося тими гадюками схопити за ноги, щоб повалити. Воно таки обкрутило однією гадюкою мою ногу і  мало не вирвало геть. Я впав… Але татко з останньої сили сам ухопив чарівного списа – я ж бо вже не міг йому допомогти – і вдарив списом простісінько в Чорне Лихо.

Воно востаннє кувікнуло і згинуло. Чорноти не стало, жодної плямки.

Моя нога відразу перестала боліти, нам стало легко дихати, і кості вже не тріщали. Ми випросталися й зітхнули з полегкістю. А спис знову став легенький, мов пір’їнка, все легшав та легшав, все тоншав та тоншав… Він розтанув, мов крихка крижана бурулька на сонці.

А будинок – весь білий – світився. Він, наче промінь, світився, не схожий на інші будинки, він просто був сонячний! І тоді ми… тоді ми…

…Я ще почув, як татко стягнув з моєї голови простирадло, а що він казав, не почув…

 

7. Наш перший котлован

 

Останній Могікан чесно працював уже десятий день. Може тому, що грунт на масиві легкий – другої групи, а може тому, що наш учень Маруся дуже старанно доглядала старенького. Вона завжди на совість очищала ківш від землі, стежила за справністю важелів управління, вчасно заправляла двигуна пальним, змащувала всі деталі й насухо їх протирала. Так, наша Маруся – то не лінтюх Семен, і ми з татком добре зробили, що надумали взяти її за учня. Вона жодного разу не проспала, і на Веселий завжди приїздила раніше за нас.

Ну… я, звісно, не хочу хвалити себе, але і я багато в дечому Марусі допомагав. Бо що не кажи, а вона вперше працює на екскаваторі, а я, хоч і не кінчав курсів, зате екскаватор знаю, як свої п’ять. Мені ж татко завжди все показував і пояснював. Звичайно, якби я був старший, то ми б із татком і вдвох упоралися. Та з Марусею нам все-таки працювати веселіше. Вона вже перестала соромитися й червоніти від кожного жарту Івана Івановича чи майстра дільниці. Мені подобається, як вона працює – весело й ловко. Вона навіть співає пісень, і я з нею співаю, а татко сміється:

— Ну-ну, виспівуйте голосніше. Робота любить співучих!

А сьогодні у наш котлован уже вліз гуркотливий бульдозер і своїм ножем зарівнював грунт.  Я знаю, що то зветься – планіровка основи котлована. А весь котлован, коли буде закінчено, матиме завдовжки аж сто метрів, завширшки – п’ятнадцять і завглибшки – п’ять. Отакий котлованище нам треба викопувати для кожного дев’ятиповерхового будинку! Це вам не картоплю садити! І ще я знаю, як зветься наша робота, коли закінчимо котлован зовсім: перша черга нульового циклу, ось як! Тоді прийдуть геодезисти з смугастими рейками, проектанти (це ті, що проектували Веселий) – і приймуть у нас котлован. А ми перейдемо в інше місце – копати новий. Отака наша робота на екскаваторі.

— Ти, Славку, будеш хороший екскаваторник, — хвалить мене Маруся.

А що? І буду! Такий, як мій татко!

Наша Маруся щира і дуже красива. Вона така, як… ну… як артистка в кіно, дарма, що ходить у комбінезоні. Хоч ввечері той комбінезон весь у плямах, та на ранок він завжди чистий, бо наша Маруся – чепуруха. Ми з татком теж намагаємося бути чепурними, і тепер зранку від татка завжди пахне ацетоном – ми удвох відтираємо ацетоном плями на його спецівці. Добре, хоч на мені відтирати плям не треба, бо ж я бігаю в самих трусах і вже засмаг, мов головешка. Але з татковим комбінезоном нам доводиться добре морочитись. Раїса Демидівна свариться, що від таткового ацетону вся квартира смердить. І тому я вивішую татків комбінезон на балкон, і вже там ми відтираємо плями.

— Ярославе, мій старий мудрий цигане, і що б я робив без тебе? – каже татко. – Без тебе я просто б пропав!

Ми вже звикли до Останнього Могікана, а Іван Іванович все хвалить нашу роботу, а про новий екскаватор, здається, забув. Може, забули б і ми, але…

По тому, як бульдозер своїм ножем вирівняв грунт, Останній Могікан забрязкотів гусеницями і знову з’їхав у котлован, аби той котлован ще поглибити. Отут-то й почалася наша халепа.

Забарахлив дизель. Татко лайнувся, бо до нас вже стояла ціла черга самоскидів, вони чекали, а водії лаялися: кому охота простоювати марно? Водії лаялися, татко мордувався з дизелем, а коли його наладнав, відмовив пускач.

Я побачив, що два останні у черзі МАЗи, а їх було вже п’ять, швидко від’їхали і кудись подалися. То водії рвонули «по лівий грунт», аби підробити десь у іншому місці, хоч повинні були вивозити землю з-під нашого екскаватора. Ну, коли повернуться вчасно, то нічого, а як ні – матимуть прочухан від татка.

Нарешті Останній Могікан запрацював і почав насипати у кузови МАЗів ковшами грунт. У кожен кузов по сім-вісім ковшів. Ось перший самоскид, навантажений, від’їхав, і другий, і третій, а тих двох – не було.

— Шкурники! Ліваки! – сердився татко. – Ось я їх навчу, як лівачити!

Екскаватор стояв, татко гнівався, а «ліваків» не було. Аж ось вони повернулися і швиденько під’їхали до нашого котлована. Ніби й вони не вони.

— Ви що собі думаєте? – закричав на них татко. – Ви хочете, щоб через ваші ліві ходки екскаватор простоював? Я давно знаю ці ваші штучки! Зі мною не вийде, не на такого натрапили! Ану, підставляйся!

Останній Могікан гризонув старими щелепами грунт і… закляк. Ліваки глузливо зареготали.

— Ну чого ж ти? Давай, давай! Чи твоя стара квочка вдавилася?

Ми з Марусею мало не плакали з досади, а татко аж зубами заскреготів. Водії самоскидів спершу глузували, а далі й розсердилися. Бо за ними стала черга порожніх самоскидів. Бідолаха Останній Могікан аж сіпався весь, і двигун його по-старечому кашляв – щось у ньому здорово заїло. І таткові довелося таки добре погріти чуприну, поки він його запустив.

Увечері ж татко сказав:

— Нехай йому біс! Піду до начальства, хай саме працює на Могікані, а я не хочу!

Татко пішов до начальника відмовлятися від Останнього Могікана, а ми з Марусею лишилися на нього чекати. Ми не просто собі чекали, а чистили ківш, змащували блоки-коліщата стріли, регулювали натяг головних і проміжних тросів, одне слово – робили все, що треба.

— Все одно, — сказала Маруся, — завтра ж нам не дадуть новий, доведеться поки працювати на цьому.

— Ясно – доведеться, — погодився я. – Не будемо ж ми сидіти, склавши руки й чекати нового. Ми не ледарі.

Повернувся татко не сам, а з Іваном Івановичем. Той мовчки поліз у кабіну, ввімкнув важелі управління, гальмо повороту, акселератор, — Останній Могікан працював, мов новенький. Він покірно опускав і підносив стрілу, винувато тріщав двигуном, ніби вибачався перед нами. Куснув ковшем, повернув платформу і висипав грунт.

— Ну! Працює ж? – гукнув до татка Іван Іванович. – Ріж тоншою стружкою, і все буде в нормі.

— Спасибі вам за ведмежу послугу, — стиха буркнув татко до мене з Марусею. – Хто вас просив…

— Завтра наварять нові зубці, — Іван Іванович виліз із кабіни.

— А дизель? – не відступав татко. – Дизель не навариш. Відпрацював своє.

— А що я маю робити? – забідкався Іван Іванович. – Сам знаєш, скільки зараз будують, техніки не вистачає… Не спиняти ж роботу на Веселому!

— А я що маю робити? Півдня ремонтуватись? Хіба ж це робота? Ні, давайте новий екскаватор!

Іван Іванович став дуже ласкавий і поплескав татка по плечу.

— Ти ж розумієш, Супрунчику, що я з дорогою душею, та я ж не вийму тобі новий екскаватор з кишені! Поки немає. Не бунтуй, друже, на тебе зараз уся наша надія.

Іван Іванович аж зазирав таткові в очі і дуже так умовляв:

— Потерпи, голубчику, потерпи! Ось збудуємо Веселий і твоє новосілля тут справимо. – Він підморгнув і клацнув пальцями. – Ех, і потанцюємо ж на твоєму новосіллі, хіба ж так! Сама ж назва масиву яка – Весеелий!

— Планували – веселились, будували – зажурились, — махнув рукою татко, але вже не сердито, бо він уже пересердився. Він взагалі не вміє довго сердитись.— Бачу, доведеться мордуватися доти, доки Останній Могікан не розвалиться.

— Останній Могікан? Го-го-го! – весело зареготав Іван Іванович. – Ну й ім’ячко припаяли! Та нічого, я певен, що в твоїх руках цей Останній Могікан ще попрацює. А що скаже молодий Супруненко?

Я хотів сказати: «Давайте нам швидше новий екскаватор», — але глянув на Останнього Могікана і, сам не знаю як, сказав:

— Точно! Попрацює!

— А наш учень Маруся мовчала. Та я думаю, що їй теж було шкода Останнього Могікана. Адже, як татко відмовиться, його спишуть на брухт. Він ніби помре…

І ми з лихом та бідою таки закінчили копати перший котлован. Хоч таткові довелося з ним мордуватися, мов за тяжкі гріхи, — то він сам так казав. І він сердився, і водії самоскидів лаялися, а таки закінчили.

І перейшли копати далі.

 

8. Ми заселяємо Сонячний будинок

 

Цього разу ми з татком прийшли на Веселий вночі, бо вдень нам аж ніяк немає часу. Останній Могікан доводить нас до ручки.

Проти повного місяця всі будинки чарівного масиву Веселого аж сяяли, а той, тридцятий, що його ми визволили від Чорного Лиха, найдужче світився. Зсередини світився, ніби в ньому оселилося сонце.

— У ньому вже хтось живе? — запитав я у татка.

— Ні, Ярославе, поки ще ніхто не живе. Для цього ми й прийшли сюди, аби заселити цей Сонячний будинок.

Сонячний будинок! Щасливий будинок! Це ж вам не просто — будинок №30! Такого ніде немає!

— А ми, татку, теж будемо в ньому жити?

— Ні. Наша квартира буде в іншому.

— Ми ж самі збудували і визволили цей будинок від Чорного Лиха... Ну, татку! Без нас його не було б!

— Ми визволяли не для себе, для людей визволяли. Ми з тобою, Ярославе, не егоїсти, а чесні робітники.

Татко знає: як тільки скаже «Ми з тобою не егоїсти, а чесні робітники», то я ніколи не суперечу.

— Добре, татку, поселимо сюди інших людей. Але — кого?

— У будинку сто вісім квартир. Є однокімнатні, двокімнатні й трикімнатні. Треба добре обдумати, сину, аби заселити людей справедливо. Щоб Сонячний будинок знову не зчорнів од кривди.

— Тітку Марину поселимо!

— Правильно, сину. Дамо їй дві кімнати: до неї часто приїжджають родичі з села, то нехай їх приймає в просторій квартирі. Ну — починаємо.

Ми з татком взялися за руки і тричі промовили наше чарівне слово — майран.

І враз до Сонячного будинку підкотив грузовик. навантажений речами тітки Марини. І сама вона сиділа в кабіні, біля шофера.

Я швиденько відчинив дверцята кабіни. Тітка Марина вийшла і аж заклякла від подиву.

— Боженьку мій. та невже я отутечки житиму? Ой, і спасибі ж вам, мої дорогенькі. ой, і спасибі ж! То, може, й манаття моє з машини допоможете перенести?

Татко заперечливо похитав головою.

— Ні, тітко МАрино, старе манаття вам більше не знадобиться. В Сонячному будинку ви матимете все нове. Все, що самі забажаєте. Ходіть-бо з нами. На якому поверсі ви хочете жити?

— На другому. Щоб і не високо, і балкон був. Можна?

Ми зайшли у двокімнатну квартиру на другому поверсі. Тітка Марина насамперед метнулася до кухні. Там уже стояла нова газова плита і при стіні — велика раковина з двома вентилями: синім — для холодної та червоним — для гарячої води. Стіни кухні виблискували білими кахлями.

— Що вам треба в кухню? — запитав татко.

— Холодильник, — відказала тітка Марина.

Вмить під стіною зявився великий новий холодильник. Він клацнув — увімкнувся й діловито загув. Тітка Марина відчинила дверцята — в холодильнику було повнісінько їжі. Найсмачнішої! Навіть морозиво, виноград з апельсинами, навіть мій улюблений «Київський» торт.

— Так буде завжди, — урочисто мовив мій татко. — Людям. що житимуть у Сонячнім будинку, не доведеться ніколи бігати по магазинах та стояти у черзі. Ви тепер спокійно житимете і ноги свої не натрудите.

Тітка Марина зажадала ще шафу з посудом. Шафа зявилася, теж — біла-білісінька, а посуд у ній був такий, що хоч для найдорожчих гостей на стіл виставляй. І столик зявився, і стільчики білі. Тітка Марина сказала. що вона ладна тут все життя прожити, нічого кращого їй і не треба.

— Та що ви, тітко Марино, у вас же тепер є ще й ванна, і дві кімнати з балконом!

Я повів її до кімнат, потім намилується кухнею.

В одній кімнаті ми замовили для тітки Марини широке й мяке ліжко, нехай їй спокійно спатиметься. А блискучий паркет накрили величезною шкурою білого ведмедя. Спершу вона злякалася трохи — ніби живий ведмідь розлігся долі. І ще замовили гарну поліровану шафу, повну одежі. щоб тітка Марина зодягалася якнайкраще.

— Чого ви ще хочете, тітко Марино?

— Та я вже й сама не знаю... Все є, зроду такого не мала... От хіба — капці мякенькі, щоб легше було мені ходити.

Вмить біля ліжка вродилися й капці — з мякого сукна і з хутром, як у бабусі Панчишиної.

— Ну, — сказала тітка Марина, — тепер і вмирати не треба!

— То ще не все. — І ми повели її в другу кімнату. Велику і сонячну. з балконом.

— НЕвже це все для мене одної? — сплеснула в долоні тітка Марина.

— Для вас, — відказав татко. — Бо ви заробили: ви ж усе своє життя чесно працювали.

Від радості тітка Марина зовсім розгубилася, і я заходився командувати сам.

— Сюди, у куток — телевізор. Кольоровий! — Завився телевізор. — А сюди, до вікна, акваріум із золотими рибками! — І враз у великому акваріумі, як у нашій школі, заплавали, заграли золоті рибки, аж весело було на них дивитись. А на середину кімнати — стіл, великий, щоб гостей багато можна було пригощати. І кріселка!

Я наказував, і все те зявлялося. Я ще думав, що б його замовити... Може, маленького робота, нехай прибирає квартиру, пере білизну і все таке інше робить, але завагався: тітка Марина ще злякається... Поки я думав, вона тихенько сказала:

— Любі мої, я хочу на оцій стіні аби були гарні портрети з рідних моїх синочків та чоловіка. Занапастило їх Чорне Лихо, то нехай я хоч на портрети їхні дивитимусь.

І відразу ж на золотистій від сонця стіні вималювалися три портрети: три солдати у пілотках. Двоє з них зовсім молоденькі, а третій — старший, з вусами. Мені ж не раз їхні фотографії тітка Марина показувала. То були старі фотографії, а тут, на портретах — всі вони були неначе живі. Тільки не рухались.

— А може ми їх оживимо, татку? — стиха шепнув я. — Може. нам допоможе майран?

Ми тричі промовили чарівне слово, і ще тричі, і ще... Але портрети не оживали. Оживити мертвих ми не змогли.

Тітка Марина дивилася на портрети і плакала. Я теж мало не заплакавЮ посмутнішав і татко. Може. колись ми знатимемо ще чарівніше, ще могутніше слово, але поки ми його не знали. Що вдієш...

Щоб звеселити засмучену тітку Марину, ми вивели її на балкон. Вона озирнулась навколо, на прегарні будинки Веселого, і обличчя її повеселішало, аж помолодшало.

— Як же тут хороше! Я посаджу собі на балконі квіти. Такі, щоб повилися вгору. Кручені паничі, королевий цвіт. Я їх найбільше люблю.

В ту ж мить зазеленіли, повилися вгору улюблені квіти тітки Марини. Вони розцвітали у нас на очах — сині чарочки кручених паничів і червоні, як вогники, дрібненькі човники королевого цвіту.

Тітка Марина заходилася їх поливати, а ми попрощалися й пішли: нам же треба ще заселити сто сім нових квартир.

Сто сім, а ми заселили тільки одну. Ні, до ранку нам нізащо не впоратися. Та якщо не заселимо за ніч, ці квартири для людей пропадуть, ми з татком те знали.

— Треба поспішати, Ярославе.

— Все одно ми не встигнемо, — відказав я.

— Твоя правда, літня ніч коротка. Ми краще зробимо так: кожному справедливо призначимо квартиру, а тоді пояснимо: «Замовляйте собі які завгодно речі — все буде!» То кого будемо селити?

— Розселимо сімю Ганни Павлівни. Кожній її дочці з чоловіком по двокімнатній, а Ганні Павлівні...

— Двом заміжнім дочкам дамо по двокімнатній, а третій, у котрої маленький Сашуньо, дамо трикімнатну, — поправив мене татко. — Бо з ними ж захоче жити й Ганна Павлівна. Хіба ж вона погодиться жити без Сашуня?

— Правильно, татку! І Панчишиним — теж трикімнатну. Дідусь Панчишин завжди хотів мати окрему кімнату для совїх книжок, то нехай має. Ну. вже й відьму-одиначку поселимо...

— Ярославе! Ти знову?

— Ой, не буду... Я хотів сказати — Лампадію Андріївну.

— Леокадію Андріївну вже мають поселити й без нас. Отже — чотири квартири ми вже знаємо ким заселити. Ще залишається сто три. Треба поспішати, незабаром світатиме.

Спробуй-но до світанку заселити аж сто три квартири, та ще й справедливо!

— Думай, Ярославе, швидше думай! Баритись не можна.

І тоді я надумав таке:

— Нехай сюди зберуться сто три сімї, що живуть у найгірших у місті квартирах, і Ганна Павлівна із сімєю, і Панчишини. Ми їм все пояснимо.

— Згода. Нехай буде так.

Перед сонячним будинком завирував цілий натовп людей. Серед них я впізнав і наших сусідів. Маленький Сашуньо не спав, а весело гулькав і торохкотів пластмасовим брязкальцем.

— Слухайте! — гукнув до них татко. — Уважно слухайте: всі ви тепер житимете у Сонячному будинку. Ніякого старого барахла з собою не беріть, у вас тепер буде все нове і найкраще, все, що самі забажаєте. Тільки одна вам умова: розселяйтеся по совісті. У кого більша сімя, тому й більша квартира.

Татко їм пояснював, що мають робити, а вони все розпитували. Я закричав:

— Швидше, швидше, бо скоро почне світати! Займайте свої квартири...

 

9. Знахідка

 

Останньому Могіканові наварили нові зуби й зробили добру профілактику — підремонтували. Татко вже зрозумів, що нового екскаватора ми не швидко діждемось, адже тепер скрізь так багато будують, а без екскаватора ніде не обійдуться. Доводиться поки працювати на старому.

— Не підводь, Могіканчику, — благав я його, і старенький намагався не підводити. І все-таки підводив мало не щодня...

Виконроб тільки винувато протирав свої окуляри, гладкий лисий майстер дільниці аж схуд, і лисина в нього менше блищала, а Іван Іванович, головний механік, клявся й божився, що він довго того не потерпить, а буде писати й скаржитися на таке неподобство: чому нам досі не шлють новий екскаватор?

Але нам від того не легшало — робота ж не жде! Останній Могікан працював, зупинявся, незважаючи ні на яку профілактику, знову працював і знову зупинявся. Та що б там не було, а ми копали котлован за котлованом. То ще наше щастя, що з нами Маруся, а не лінтюх Семен! З тим Семеном ми б просто пропали. Я пишався, що вирішив взяти учнем Марусю.

Вчора ввечері, коли ми з татком, зморені-зморені, прийшли з роботи додому, Раїса Демидівна учинила нам страшний скандал. Вона так кричала, аж сусіди позбігалися на кухню, геть усі, крім Лампадії Андріївни та малого Сашуня.

— Ви вже кілька разів пропустили свою чергу! Ви хочете, щоб я за вас прибирала? Раніше хоч та шелихвістка приходила та сяк-так везькала, а зараз ви зовсім знахабніли!

Тепер Раїса Демидівна чомусь називає нашу Марусю «шелихвісткою», хоч добре знає, що Маруся ніяка не шелихвістка, а працює з нами на екскаваторі. Та Раїсі Демидівні до того байдуже. І наша Маруся ніколи не везькала, а завжди прибирала чисто. А зараз як працює! Якби Раїсі Демидівні довелося отак попрацювати, то  у неї б сили не вистачило горлати. Вона б, напевне, скрутилася зі злості! І чому Маруся стала для неї не Марусею, а шелихвісткою — не розумію!

— Та їх же цілі дні немає, — заступилася за нас Ганна Павлівна

— А то вже не моє діло. Про мене, нехай хоч цілі дні вдома сидять, нехай хоч з ранку до вечора з кухні не вилазять, та своєї черги не пропускають. Черга — то черга!

Татко засміявся і ще дужче розлютив Раїсу Демидівну.

— Смійтеся, смійтеся, я вже добре бачу, до чого ви досмієтесь! Мені, звісно, байдуже, тільки шкода хлопця: що з ним далі буде? І якщо ви хочете знати мою думку, то я її скажу! Ота шелихвістка...

— Ваша думка нас не цікавить, Раїсо Демидівно, — сміючись відказав татко. — І взагалі заспокойтеся, ми завтра приберемо.

— Татку, а чого вона отак нападає на нашу Марусю?  Маруся ж їй нічого лихого не зробила. То чого ж вона стала обзивати її шелихвісткою? Хіба ж так можна?

— Не зважай, Ярославе. Завтра вранці попросиш тітку Марину, вона тобі допоможе прибрати у кухні.

Вранці татко сам поїхав на роботу, а я залишився вдома. Сьогодні я трохи довше поспав. А тоді побіг до тітки Марини, але вона, на біду, захворіла. Дуже у неї боліли ноги. Проте тітка Марина таки хотіла підвестися з ліжка й піти до нас — допомогти мені прибрати, яле я того не схотів.

— Не треба, я й сам приберу. У мене ж нічого не болить.

Я сам заходився мити на кухні підлогу і в спільному коридорі, і у ванній. Раїса Демидівна все тупцяла біля мене, сердито хитала головою і буркотіла:

— Вже починається! А що я казала? Експлуатують сироту. Хіба ж рідна мати таке дозволила б? Бідненький ти, Славику...

Хоча вона й удавала, буцімто жаліє мене, але я добре знав, що ніскілечки вона мене не жаліє, а якраз навпаки. Вона радіє, що може побуркотіти. Та нехай не обзиває мене сиротою, я того дуже не люблю. У мене ж є татко, який я сирота?

Я мало не завівся й не наговорив їй усякого, але передумав. Вона ж, мабуть, тільки того й чекає, бо тоді матиме причину кричати на повну котушку. Якби наш Останній Могікан мав такий справний двигун, як язик у Раїси Демидівни, то ми б уже, напевне, викопали останній котлован на Веселому.

Коли я домив підлогу, то поспішив на Веселий, аби не спізнитися на обід. Обідали ми в їдальні, у Слобідці — за три зупинки автобусом від Веселого. Там і вечеряли, коли встигали. Та ми не часто встигали, бо доводилося налагоджувати Останнього Могікана, щоб на другий день він міг працювати. ТОді наш учень Маруся сама готувала нам вечерю — на вогнищі. Я навіть любив, коли ми вечеряли біля вогнища, а не в їдальні, так було цікавіше. Здається, і таткові так було цікавіше, й Марусі. Бо вона вже стала нашим другом. Вона стала нашим добрим другом, як би там її не обзивала вреднюща Раїса Демидівна. Усіх вона обзиває: татка — рудим, мене — сиротою, Лампадію Андріївну — відьмою-одиначкою.

— Горбатого могила виправить, — ось, як сказав про неї сам дідусь Панчишин, а він-то ні на кого марно лихого не скаже!

Прибіг я на Веселий вже під самий обід. Біля котлована стояв лише один самоскид, бо інші водії вже подалися обідати.

— Де ти так загулявся, Ярославе? — запитав татко.

«Загулявся»! Нічого собі! Але я не хотів признаватись, що мені довелося самому мити підлоги: то ж не чоловіча робота. Я просто промовчав і почав дивитись, як Останній Могікан висипає у кузов самоскида грунт. Він уже насипав майже повен кузов, ще одна лопата — й край. Але тут я побачив у котловані щось круглясте й сіре Щось таке... Зараз Останній Могікан гризоне новими зубами останній ківш грунту і засипле у кузов, і що воно таке там сіріє — ми ніколи не дізнаємось. Тому я закричав: «Почекайте!!!» — і швидко збіг у котлован.

— Ти куди? Під ківш хочеш потрапити? — закричав мені татко, і Маруся теж закричала, і водій самоскида. Але я миттю вихопив оту штуковину й вискочив геть. Татко насварився на мене кулаком, Могікан гребонув останню лопату і висипав її в самоскид. Самоскид відїхав, татко поставив важелі в нейтральне положення і гукнув:

— Пе-ерекур на обід!

Та мені зараз було не до обіду. Бо ота штука, яку я встиг вихопити з котлована, ота сама штука була не що інше, а металева фляжка. Я старанно обчистив її від землі, витер жмутком трави — вона була зовсім ціла, навіть не помята.

— Якщо ти стрибатимеш у котлован, я тебе більше ніколи з собою не візьму, — дуже гнівався тато. — Я думав. що ти вже досвідчений хлопець, а ти гірший за малого САшуня! Де таке видано!

— Мені аж у душі похололо, — казала Маруся. — Як же так можна, Славику?

Вони обоє дорікали мені, але не так, як дорікає Раїса Демидівна, вони справді дуже злякалися за мене, і я те розумів і не ображався. Я ж справді подушив правила безпеки, а правила безпеки я вже добре знаю. Отож вони справедливо сварились на мене, але... хіба ж я міг витримати?

— Покажи, — сказав татко, — що ти там таке вихопив, стрибун нещасний?

Я подав свою знахідку. Він довго мовчки дивився на неї. Потім тихо мовив:

— Алюмінієва фляжка. Солдатська. Видно, вона пролежала тут від самої війни.

Ого! Солдатська фляжка! Не марно ж я по неї кинувся!

Ми підійшли до вентиля водогону, татко з Марусею помили руки й умилися, а я помив фляжку. І тоді я роздивився, що на ній видряпано якесь слово... І слово те було — Рустем.

— Рустем, — прочитав і татко. — Гм... Імя, здається, кавказьке. Видно, якийсь хлопчина-солдат з Кавказу воював на цьому місці.

— А може й загинув, — зітхнула Маруся.

— Може й загинув... Як ішла війна, я був ще зовсім малий, жив не тут, а в Богуславі. Але памятаю, які страшні точилися бої, як багато гинуло наших солдат... Тепер уже не дізнаємось, хто такий Рустем і що з ним сталося. Знаю тільки — наша фляжка, а не фашистська.

Я вичистив фляжку піском, аж вона заблищала, мов нова, і почепив її собі через плече.

До самого вечора я вже ні про що інше не думав, не міг, тільки про фляжку, про нашого солдата з Кавказу — Рустема. Який він був? Що сталося з ним? Як воював отут, де ми зараз будуємо новий мікрорайон Веселий? Невже справді загинув? А може, його тільки поранило? І Рустем живий. Мені дуже хотілося, аби він був живий!

 

10. Ми рятуємо Рустема

 

...То був страшний бій. Аж земля двигтіла. В небі гурчали фашистські літаки й кидали бомби. А наші «Яструбки» їх збивали. Але цих, фашистських, було аж надто багато, спробуй-но всіх позбивати!

І танків було багато — «Тигрів» та «пантер», і вони так і перли, так і перли...

Наші бійці відбивали атаки, але той бій був нерівний. наших було менше і дуже багато загинуло. І командир загинув...

— Діждемося ночі, — сказав найстарший солдат, що заступив командира. Він, цей найстарший, мав вуса — то був чоловік тітки Марини. Інші ж солдати — усі молоді, такі, як тітчині Маринині сини. А може, й вони були отут із батьком і обидва загинули в нерівному бою. — Діждемося ночі і тоді відійдемо, — сказав чоловік тітки Марини. — А до ночі нам треба протриматись.

І вони тримались, відважні бійці. Вони залягли за каменем, схожим на лев’ячу голову, й закопалися в землю. На них лізли танки, зверху їх бомбили хижі літаки, вони мало не оглухли і мало не осліпли, були всі поранені, але вони — трималися!

А коли стало смеркати, наші бійці почули постріли вже позад себе.

— Нас оточили, — стиснув кулаки старший солдат-вусань, чоловік тітки Марини. — Нікуди нам уже відступати, але ми не здамося живими. Що скажете, хлопці?

— Не здамося! Не візьме нас клятий фашист! — відгукнулись хоробрі солдати. — Будемо битися до останньої краплі крові!

Їх залишилося дуже мало, та вони так здорово відбивалися, що вороги думали — їх там багато. Бо кожен солдат бився за десятьох, а може й за двадцятьох. На них лізли танки, але вони підпалювали їх пляшками з горючою рідиною, і проклятущі танки палали, немов здоровезні факели.

Споночіло, а їх залишилося всього десять. Дев’ять молодих бійців і десятий командир, чоловік тітки Марини. Вони знали, що відійти не можуть, і стояли на смерть.

Тут саме поліз на них найбільший танк, а в чоловіка тітки Марини залишилася всього одним одна граната.

Він не злякався. Він вийшов назустріч здоровенному танку і став перед ним на весь зріст. Фашисти подумали, що то він прийшов здаватися в полон, і на хвилину припинили вогонь: хотіли взяти його живцем. А чоловік тітки Марини впритул підступив до ворожого танка і кинувся під нього з останньою гранатою.

Вжжжах!.. Вибух! Танк спалахнув, мов солом’яний стіжок... Так геройською смертю загинув вусатий солдат, чоловік тітки Марини.

Девять бійців зажурилися. Вони не знали, що до них вже поспішає підмога.

На вороному коні чимдуж скакав до них вершник — чорнобривий красень, солдат із Кавказу. Кінь мчав, мов вихор, у темряві ночі він був невидимий фашистам. І вершник у чорній кавказькій бурці теж був невидимий, він аж ніби злився з ніччю, й жодна куля не зачепила йогою Замилений кінь примчав до тих дев’ятьох бійців.

— Хто тут живий? — гукнув вершник.

— Ми живі, — відгукнулися дев’ять бійців. — Але в нас уже немає ні гранат, ні патронів. Нам нічим відбиватися.

Тоді вершник зіскочив зі свого бойового коня.

— Виповзайте по одному, та обережно, щоб вас не помітили, а я сам триматиму оборону.

Дев’ять бійців поповзли по-пластунському, тихо й обережно, і їх фашисти не помітили.

— Як тебе звати, друже? — запитав останній, дев’ятий боєць, коли восьмеро вже відповзли.

— Рустем, — відказав йому вершник. І нічого більше не встиг сказати, бо фашисти знову поперли, а він залишився сам один, і став відбиватись.

Він строчив із кулемета і кидав гранати, бо ж на коні він примчав не з порожніми руками, а з боєприпасами! Фашисти гадали, що то відбивається багато солдатів, так швидко і спритно строчив з кулемета Рустем, так влучно жбурляв він гранати у танки. Дев’ять наших бійців проповзли крізь вороже оточення і зникли у темряві. Рустем їх врятував.

Нараз жалібно заіржав вороний його кінь: кулі, ціла черга з автомата — влучили у чорну, вигнуту, мов у лебедя, шию. Рустем кинувся до коня, але кінь лежав уже мертвий. Він загинув на полі бою, як справжній солдат.

— Прощай, вірний мій друже, — тихо промовив Рустем, і сльоза покотилася по його смаглявій щоці. І тут у Рустема вцілила перша куля. В ліву руку поцілила.

Не застогнав Рустем від болю, він стріляв і кидав гранати правою рукою.

Ще одна куля влучила в плече... і ще одна — в груди. Рустем захитався. Він увесь був закривавлений, вже й сил не було... А фашисти стріляли й стріляли і почали з усіх боків підступати до Рустема.

Йому дуже хотілося пити, але губи пересохли. Рустем сягнув правою рукою по свою алюмінієву фляжку і став жадібно пити. Випив усю воду до краплі і відкинув порожню фляжку... Тепер тільки чудо могло його врятувати...

І сталося чудо!

На полі бою з’явився, мов із землі виріс, Золотий богатир — мій батько. Я теж був біля нього, я ж не міг покинути його в таку страшну годину! Ми, як завжди, були разом.

Татко підхопив Рустемів ручний кулемет і так ушкварив по фашистах, що ті від злості завили, мов голодні вовки. Татко повертав кулемет навколо себе, ще й жбурляв гранати. Я й сам жбурляв гранати, я їх здорово жбурляв! Ми косили ворога й підпалювали його собачі танки. І фашисти нарешті злякалися й почали відступати.

Але й Рустем спливав кров’ю. Він зомлів, бідолашний, бо ж був тяжко поранений. Я злякався, що він уже мертвий.

— Ех, якби його швидше винести звідси, — мовив мій татко, Золотий богатир. — Лікарі напевне б його вилікували, та не можна нам відходити звідси, поки прийдуть наші, багато, ціла дивізія прийде. Але до ранку, Ярославе, мусимо битися самі.

— А що робити з Рустемом? Татку, він же помре...

— Зажди, Ярославе, хтось до нас наближається, — насторожився татко.

І справді, до нас хтось тихцем плазував. Може, фашист? Чому ж татко не стріляє?

А татко тому не стріляв, що вже розумів: ніякий то не фашист, а повзе санітарка. Вона завжди виносить поранених з поля бою.

Санітарка вже була біля нас, я впізнав її: то ж наша Маруся! Відважна і щира Маруся, що не злякалася смерті, бо її допомога була дуже потрібна.

— Багато поранених? — запитала Маруся.

— Тільки один, інші — загинули смертю хоробрих, — сказав мій татко. — Винось його швидше звідси, бо він уже зовсім сплив кров’ю.

Татко все стріляв та стріляв, фашисти тікали, а я допоміг санітарці Марусі нашвидку перев’язати Рустемові рани.

— Живий! — радісно сказала Маруся. — Допоможи, Славику, мені взяти його на плечі.

Я допоміг Марусі взяти на плечі Рустема, і вона тихо, мов тінь, винесла його з поля бою туди, де Рустема неодмінно вилікують.

А ми з татком вже не просто стріляли, ми пішли в наступ! Фашисти тікали і з переляку навіть кричали: «Гітлер капут»!

— Всім вам, фашистам, капут! — крикнув татко і так ушкварив їм навздогін, що вже нікому було й тікати. А татко зняв з голови пілотку з червоною зірочкою і схилив голову перед нашими загиблими. І сонце, яке вже зійшло, заграло на його золотому волоссі.

— Ти мій Золотий богатир! — з гордістю сказав я. — Ти їх переміг!

— Всі ми разом перемогли, — відказав татко. — Солдати, що тут полягли — теж переможці. І тітки Марини чоловік, що загинув геройською смертю. Жоден з них не відступив, не злякався.

— І Маруся, — додав я, — і Рустем.

— Так, — погодився мій татко. — І наша Маруся, і герой Рустем.

Рустем, котрий тепер житиме.

 

11. По мене приїздить бабуся

 

Непомітно проминуло літо. Ще було сонячно й тепло, та на деревах уже потроху стало жовкнути листя — де-не-де. А це означає, що незабаром мені вже треба йти до школи.

— Нічого, — потішав я татка з Марусею. — На Всеслий я приїздитиму після школи й допомагатиму вам.

— А уроки? — хитав головою татко.

— Уроки вчитиму ввечері, разом з тобою. Ти ж теж готуєшся до інституту. От разом і будемо.

— Ні, Ярославе, так не годиться, — не здавався татко. — Я дорослий, я можу й вночі над книжками посидіти, а ти — ні.

І от — маєте! Сьогодні до нас із Богуслава приїхала бабуся, аби забрати мене на зиму до себе. Я сперечався й не хотів, я боявся, що без мене татко з Марусею не впораються з Останнім Могіканом, — досі ж нам нового екскаватора не дали! Напевне, без мене його таки спишуть на брухт, і я його більше ніколи не побачу. Хоч як багато клопоту Могікан нам завдав, та я вже полюбив старенького. Я знаю, що Могікан і досі працює не лише тому, що в мого татка золоті руки, — так кажуть усі: і гладкий майстер дільниці, і молодий, в окулярах, виконроб, і найбільше — головний механік БМУ — Іван Іванович. Ну, насамперед справді тому, але ж і ми з Марусею дужн ретельно за Могіканом доглядаємо. А без мене Марусі стане важче, вона ж все-таки дівчина...

— Не поїду! — пручався я. — Та ще й на цілу зиму! Раніше ж не їздив!

— Раніше ти ходив у дитячий садок, а тепер ти — школяр.

— І минулого року я теж був школяр!

— Торік за тобою доглядала тітка Марина, а тепер вона нездужає.

Що вдієш, так вирішив татко, а в татка дуже твердий характер.

Бабуся — то таткова мати. Всі кажуть, що вона дуже схожа на татка, а мені здається, що — ні. У бабусі волосся зовсім сиве і обличчя в зморшках, а хіба ж у татка таке? І руки в неї сухенькі, а в татка — ого! В нього руки просто залізні. Якщо хто вже й схожий на татка, то це я. І хода в нас однакова, і характер. Ні, я таки більше схожий на татка!

— Поїдемо, мій малесенький, поїдемо, мій ріднесенький, — умовляє мене бабуся. Чуєте? Якби вона була схожа на татка, вона б плеснула мене по плечу і сказала б:

— Ярославе, ти поїдеш зі мною, і кришка!

Ще й брови насупила б. А вона гладить мене по голові, ніби я маленький, і своєї:

— Не сперечайся, Славику, дитино моя. У Богуславі гарна школа, а я за тобою доглядатиму. Мені ж самій сумно жити, а з тобою нам буде веселіше.

— Еге, веселіше... Коли я не хочу!

Тут і Ганна Павлівна стала мене вмовляти, і дідусь Панчишин із бабусею Панчишиною, навіть тітка Марина. Одна тільки Раїса Демидівна лементувала на всю квартиру:

— Так я і думала! Так я і знала! Бач, що затіяв рудий, хоче спекатися сироти. Сирота йому заважає, мов та кістка у горлі!

І тоді я розсердився на Раїсу Демидівну і на зло їй сказав:

— Нікому я не заважаю, це ви всім заважаєте. І до бабусі я поїду. бо сам того захотів, от вам! І ніякий я не сирота, ви самі — сирота!

Раїса Демидівна залементувала ще дужче, та вже її ніхто не слухав.

Ми стали збиратися. Наша Маруся принесла мені подарунок — новісінький скрипучий портфель. А татко розповів мені про Богуслав. Там протікає дуже хороша річка Рось, і понад нею таке величезне каміння, якого я ще ніколи не бачив. Коли татко був ще такий, як я, то любив стрибати з того каміння у воду. Я теж встигну цього року скупатися, якщо вересень буде теплий, я ж плавати вмію... А ще в Богуславі стільки яблук і груш — як ніде!

У бабусинім садку такі груші, що вона з них варить повидло навіть без цукру.

— А коли закінчиш другий клас на «відмінно», то повернешся до нас, і ми з тобою разом кінчатимемо копати котловани на Веселому, — додав татко.

— А... коли не закінчу на «відмінно»?

— Закінчиш, Ярославе. На «відмінно» закінчиш, бо то справа твоєї робітничої честі. Зрозумів, мій старий мудрий цигане?

Зрозуміти я зрозумів, та... Ох, нелегке завдання загадав мені татко...

А хіба йому буде легше? Взимку — хто того не знає — як важко працювати екскаваторнику! Як замерзне грунт на камінь, доведеться розбивати його клин-бабою... А очистка, а змащування? Взимку — то тяжка робота. Тільки й надії моєї тепер на нашу Марусю, бо я знаю — вона не підкачає. Вона ж не Семен, не боїться роботи!

— То як, Ярославе, даєш слово? — татко простягнув мені руку.

— Даю!

Я міцно ляснув у його залізну долоню. Татко стиснув мою руку, аж я мало не скрикнув, але стримався: я ж не дівчисько! І коли я підросту, стану таким же класним екскаваторником, як мій татко.

Увечері я востаннє в цьому році поїхав на Веселий і тихенько шепнув Останньому Могіканові:

— Не журись, старий! Постарайся! Ти ж не хочеш, аби тебе списали на брухт!

Я поплескав Могікана по старій гусениці й зітхнув. Чи витримає він до весни? Звісно, таткові легше працювалося б на новому екскаваторі, але я жалів Останнього Могікана як старого друга.

Мені здавалося, що й Могікан жалкує за мною, такий у нього був вигляд.

А солдатську алюмінієву фляжку я забрав із собою.

У Богуславі покажу її в школі й розповім про героя Рустема.

 

 

 

 

Частина друга

НАШ ОСТАННІЙ КОТЛОВАН

1. Я повертаюся додому

Ну от, слава тобі господи, як каже моя бабуся, я закінчив другий клас на «відмінно» — з похвальною грамотою! Бабуся дуже пишається з того і всім хвалиться, який у неї розумний онук! І каже, що я вдався у свого батька, бо й він у школі добре вчився.

Я теж, признатися, пишаюся похвальною грамотою, але виду не подаю. Бо, як сказати правду, якби не слово, дане таткові, то не бачити б мені цієї грамоти, як своїх вух. Гадаєте, мені легко було? Ну, звісно, легше, аніж таткові з Марусею, бо Останнього Могікана так і не замінили на новий екскаватор, тільки підремонтували. Я знаю, що їм було ще важче.

Татко писав мені, що на Весеслому будівництво вже йде, будь здоров! Навіть заселили два перші будинки.

З бабусею ми жили мирно та дружно, та все одно я поривався додому. Жодного дня я не згоджувався ждати, хоч Богуслав мені й сподобався. І сподобалася річка Рось, і здоровезне каміння понад нею. Я знайшов той камінь, з якого, напевне, стрибав мій татко, і теж здорово стрибав з нього у воду. І плавати я навчився ще краще. Бо всі хлопці з мого класу плавають добре, навіть дівчата добре плавають. То не стану ж я червоніти перед ними!

Але й бабусю саму мені шкода було покидати. Я став її умовляти їхати разом і лишитися жити у нас.

— Ми ж незабаром одержимо нову квартиру на Веселому, — спокушав я бабусю. — Там буде все: і центральне опалення, і газ, і гаряча вода...

— Ні, Славику, — хитала головою бабуся й зітхала. — Нікуди я з Богуслава не поїду, незвична я до великого міста.

— То звикнете!

— Ні, дитино. Краще ви з татком частіше відвідуйте мене. Одвезти тебе — одвезу, але повернуся додому. В Богуславі народилася, в Богуславі й помру.

А в школі я всім розповів про героя Рустема... Лише про те, як ми з татком і нашою Марусею врятували його від смерті, не сказав нікому: то — моя таємниця. І солдатську Рустемову фляжку подарував шкільному музею. Ще взимку, коли святкували День Радянської армії.

За цю зиму я потоваришував з богуславськими хлопцями з мого класу, бо вони не мазунчики і взагалі — підходящі хлопці. Вони відразу стали мене поважати за те, що я вмію працювати на екскаваторі. Я їх запросив у гості, і вони пообіцяли, що, може, й приїдуть. А дівчат запрошувати не став... Правда, у Богуславі дівчата не пискухи, вони теж здорово плавають і пірнають, а все ж у техніці нічого не тямлять. То чого б я мав запрошувати, коли жодна не хоче стати механіком-екскаваторник? Аж десятеро хлопців дали мені слово після школи вивчитися тільки на екскаваторників, а дівчата і не подумали. А одна з них, Софійка — сором сказати! — балериною хоче бути. Тьху, та й годі! І дівчина наче нічого, теж відмінниця, а таку дурню собі в голову взяла.

— Екскаваторників ніхто не знає, — мурмотіла ота Софійка, — а знамениту балерину знають усі! Ага?

— А ти знаєш, чи вийде з тебе знаменита балерина? — розсердився я. Правда, Софійка добре танцює, виступає у шкільній самодіяльності, і їй завше плещуть у долоні. Тому вона й стала задаватися. — Та й де ти станеш танцювати — у полі чи в лісі?

— Як-то — де? В театрі, де всі балерини.

— А як же той театр без екскаватора збудувати? Як? Може, скажеш?

Софійка зам’ялася й не знала, що відказати. А ми, тобто я й ті десятеро хлопців, що вирішили стати екскаваторниками, тільки зневажливо пирхнули.

Після тієї розмови, здається, Софійка теж стала мене трохи поважати, але мені те байдужісінько. Подумаєш, якесь дівчисько... Я й так ніколи не дивився на неї, а ще як дізнався, що вона хоче стати балериною, то й зовсім перестав її помічати.

До того ж, я вже зібрався додому.

У бабусиній коморі я знайшов капкан на щурів. Він бабусі тепер не потрібен, бо вона завела собі кота Мартина. Ото котище! Лев! Він переловив усіх щурів, а капкан я випросив для себе. У нас, правда, немає щурів, але він мені може на щось знадобитись.

І ми з бабусею поїхали до мене додому.

На вокзалі зустрів нас татко — був уже вечір, і він звільнився. Татко точно підійшов до нашого вагона, схопив мене на руки й підкинув. І хоч навкруг було повнісінько народу, я не образився, бо ми страшенно зраділи одне одному. Ми ж стільки не бачилися!

— Як добре, що я здогадалась ударити телеграму! — сказала бабуся. Бо вона напакувала дві важезні кошики всякої смачної всячини і боялася, що ми їх удвох не дотягнемо. Але я розумів, що й без телеграми мій татко нас все одно зустрів би. Він не міг не зустріти!

— Ярославе, мій старий мудрий цигане! Насилу діждався!

Тоді я засміявся, точнісінько так, як мій татко, і татко побачив, що зуби мої стали такі ж рівні, як у нього, бо нарешті передній зуб таки доріс.

І він одразу те помітив.

— Еге, та ти вже не старий! Ти просто — мудрий. Мій мудрий циган!

Бабуся тут-таки віддала таткові мою похвальну грамоту. І татко знову хотів підкинути мене, але схаменувся і ляснув по плечу.

— Молодчага, мій сину! Дотримав слова!

Татко взяв таксі, і ми поїхали додому.

Як на мене, то я б насамперед поїхав би на Веселий, але було вже пізно, і на Веселий ми з татком поїдемо взавтра. Нічого не вдієш, доведеться чекати до ранку.

А в нас удома сталася новина: переїхала на нову квартиру відьма-одиначка... тобто Лампадія Андріївна. В її кімнату нікого не стали селити, бо в наш будинок вже не селитимуть, а навпаки — тільки виселятимуть, бо й сам будинок незабаром знесуть, такий він старий. Всі сусіди вирішили з кімнатки Лампадії Андріївни зробити спільну комору, але куди там! Раїса Демидівна мигцем захопила її, і не встигли озирнутися, як вона упхала туди свій старий диван, поламані стільці і ще якісь бебехи. Так що для сусідів лишився тільки маленький куточок.

— Та нехай! — сказали сусіди. — З нею краще не зв’язуватись.

І ніхто нічого туди не ставив. Та я не втерпів, а заскочив і склав у куточок свої старі підручники і поставив бабусин капкан на щурів. А що? Вона має право, а я — ні?

Ганна Павлівна запевняла, що я дуже виріс, ну просто тобі дорослий паруб’яга! А я відказав, що й Сашуньо здорово виріс, і то була правда. Зараз Сашуньо вже спав, але він, кажуть, уже навчився ходити! Мені захотілося побачити, як ходить Сашуньо, та Ганна Павлівна не погодилась його будити.

— Тобі вже й самому пора спати, — мовила вона. Ніби забула, як щойно казала, що я вже дорослий паруб’яга. Та я не став сперечатись, бо вже й справді хотів спати.

Ми полягали, і я вже заснув. Та нас зненацька розбудив жахливий вереск. Ніби живого кота роздирали на шматки.

Всі вибігли в коридор: і я з татком та бабусею, і Ганна Павлівна з дочками та їхніми чоловіками, і перелякані дідусь та бабуся Панчишини. Ніхто нічого не розумів., тільки чули, що то верещить у колишній кімнатці Лампадії Андріївни.

Потім з’ясувалося, що то Раїса Демидівна пішла до комори, мабуть, хотіла побачити, що я там таке поклав. І ненароком потрапила ногою в капкан.

Ну й лаяла вона мене, ну й лаяла! Вона кричала, що то я навмисне для неї підставив капкан, аби її покалічити. Щастя, що на її нозі була повстяна пантофля, не то б їй навіки довелося стати калікою! І ще вона кричала, що нема чому дивувати, бо хіба ж отой рудий може добре виховати хлопця? Хулігана він може виховати на її голову!

— Ярославе, — суворо мовив татко, — гляди, щоб такого більше не було! Чуєш?

Він забрав капкан з Раїсиної комори й пішов до кімнати. Ми з бабусею теж пішли за ним.

— Ой, Славику, ой, дитино моя, як же ти міг? — стогнала бабуся.

— Так їй і треба! — крикнув я. — А чого вона захопила? Комора то ж не для неї одної!

Але татко ще дужче насупився.

— Ти навмисне поставив туди капкан? Ану, признавайся!

— Н-не знаю...

Таткові я ніколи не можу сказати неправду. Я й справді не знав, що вона отак верещатиме. То ж капкан всього-на-всього для щурів, а не на ведмедя!

— Ярославе, мудрий мій цигане, — докірливо мовив татко. — Цього разу ти зробив величезну дурницю. Затям: розумні люди так не роблять. Ну, спи, завтра рано вставати.

Я ліг, але не відразу заснув. Звісно, татко тепер такої дурниці не зробив би... Але тоді, як був такий, як я? Хтозна... Бо ж нарешті я хоч трохи віддячив Раїсі Демидівні за її сварки та скандали.

 

2. Веселий засвітив перші вікна

 

Веселого я не впізнав: два будинки й справді було вже заселено. Біля незакінчених коробок інших будинків, обгороджених парканом з написом: «Обережно! Ідуть монтажні роботи!» — працювали баштові крани, гуркотіли грузовики з причепами, підвозили блоки — цілі стіни кімнат для нових будинків. І людей на масиві стало багато. Навіть побудували тимчасові дерев’яні бараки для будівельників. Наша Маруся тепер живе в такому бараці з іншими дівчатами, — так їй легше, не треба їздити з міста, бо роботи Марусі не бракувало. Останнього Могікана хоч і відремонтували, однак доводилося багато морочитися з ним.

Я відразу ж рвонув до нашого старенького. Він стояв перед новим. розчищеним від кущів, але не початим ще котлованом.

— Здоров, друзяко! Тримаєшся? Ну й молодчага!

Я таки скучив за ним. Оббіг навколо, поплескав по старих гусеницях і шепнув:

— Я приїхав тобі на допомогу, Могіканчику.

Тут мене хтось ухопив і став цілувати. Маруся! Хоч я цілуватися не люблю, але в цю хвилину про все забув, так зрадів, що знову бачу Марусю. А вона стала ще краща: вона стала просто красуня, і очі у неї були дуже щасливі. І в мого татка були щасливі очі, і в мене, бо ж знову — ми всі разом: татко, я, Маруся і наш старенький Останній Могікан.

— Ну, Славику, як же ти закінчив другий клас?

Мені треба було б недбало сказати: «Та як, звичайно, як треба». Але я не витримав і закричав:

— На «відмінно», ось як! З похвальною грамотою!

— Ну — герой! — зраділа Маруся. — Я вірила, що ти дотримаєш слова.

— А чого б я мав не дотримати? Мій татко теж завжди дотримує!

Тут до нас підійшов майстер дільниці. Його лисина стала ще більша, і сам він ще гладший. А може, мені так здалося, бо поряд з ним наша Маруся була зовсім тоненька. Майстер дільниці весело заблищав лисиною і привітав мене як давнього приятеля.

— Здоров, Супруненко! Приїхав? Тепер діло у нас закипить!

І розкотисто засміявся. А чого сміятися? Чи він гадає, що я байдики б’ю біля екскаватора?  І щоб він не дуже-то сміявся, я примружився — так, як мій татко, і сказав:

— Еге, приїхав і слова свого додержав. А ви чому не додержали слова?

— Якого слова? — удав він, ніби не знав, про що мова.

— Де наш новий екскаватор? Ще торік обіцяли.

— А-а, ось ти про що... — майстер дільниці почухав лисину. — Буде, буде вам новий екскаватор, все буде... Гей, Антоне, зачекай!

І майстер дільниці швиденько покотився від нас, ніби хтозна-як поспішав.

Тато засміявся і підморгнув мені.

— Здорово ти його прищучив, Ярославе!

— Я ще й не так можу прищучити! — розійшовся я. — А чого він сміється?

— Може й капкан на нього поставиш?

— Який капкан? — здивувалась Маруся.

У мене аж вуха стали гарячі... Але татко тільки рукою махнув.

— Ну, то діло минуле, не будемо згадувати. А тепер — до роботи! Ти знаєш, сину, який це котлован?

Я уважно оглядів місце на майбутній котлован і поважно сказав:

— По-моєму — нормальний. Грунт, як скрізь на Веселому, другої групи. А хіба що?

— А те: у будинку, що тут побудують, буде наша квартира. Номер тридцять четвертий, перший під’їзд, дев’ятий поверх. То як?

Оце так здорово! тут буде наша квартира! З дев’ятого поверху нам буде видно весь Веселий. Влітку я спатиму тільки на балконі — високо над землею, ніби в кабіні літака. А як до нас у гості прийде Маруся, ми для неї поставимо ловке червоне кріселко з пластмаси, таке я бачив у мебльовому магазині. А щоб не пекло сонце, ми посадимо на балконі у ящиках дикий виноград. Або краще — кручені паничі та королевий цвіт, що їх так полюбляє тітка Марина.

Маруся крутнула рукою пускач, дизель завівся, і ми почали працювати. Ми працювали весь день, і Останній Могікан жодного разу не забарахлив, ніби знав, що копає котлован для нашого дому.

На обід ми не поїхали в їдальню на Слобідку, бо ми з татком захопили пироги, смажену качку і навіть грушеве повидло — все те ми з бабусею привезли з Богуслава. Наша Маруся на вогнищі заварила чай — міцний і пахучий. Так смачно ми ще ніколи не обідали. Хіба ж у їдальні так пообідаєш?

До самого вечора ми працювали, як звірі. Жоден водій самоскида не лаявся й не мотався по лівий грунт, от як ми працювали!

І вечеряли ми теж на Веселому, біля вогнища, бо й на вечерю у нас залишилися харчі. Ми навіть запросили до гурту головного механіка Івана Івановича, і він охоче повечеряв з нами. Іван Іванович нахвалював бабусині пироги і мене хвалив, бо Маруся сказала, що я закінчив другий клас на «відмінно», з грамотою. Та найбільше Іван Іванович хвалив мого татка: він казав, що такому екскаваторнику ціни немає! Що про мого татка треба писати в газеті і знімати його в кіно!

Я розумів, що Іван Іванович трохи хитрує, аби задобрити татка, бо ж нам і досі не дали новий екскаватор, і ми заробляємо куди менше, аліж би могли заробити...

По вечері ми з Марусею не тільки ретельно змастили мастилом блоки на стрілі та лебідці, ми ще й чистили та випалювали над вогнем свічки пускача — щоб міцна була іскра. Я залюбки працював, аж татко мене похвалив, а він хвалить нечасто.

Коли ми вже поверталися додому, я сказав:

— Татку, а на Веселому влітку я завжди спатиму на балконі. Добре?

— А чого ж? Спатимеш.

— А коли ми там оселимось?

— Гм... Якщо будівельники не підкачають, то гадаю, наступного літа вже спатимеш на своєму балконі. Ти ж сам добре знаєш, що будувати можна і взимку. От опоряджувальні роботи виконують у теплу пору року. Так от: якщо будівельники не підкачають і не підкачаємо, насамперед, ми...

— А ми й не підкачаємо! Аби Останній Могікан не підкачав.

Татко тільки хмикнув у відповідь. Хто-хто, а він-то добре знав, як важко Останньому Могіканові нас не підвести...

Ми довгенько чекали автобуса і вже жалкували, що не приїхали на велику. Великом ми були б уже он де! Аж тут татко торкнув мене за плече.

— Озирнися на Веселий, Ярославе. Бачиш?

Я озирнувся. Ух ти ж! У двох будинках уже засвічували вікна. Великі, широкі, вони ясніли електричним світлом, ніби нам привіт посилали. І я вже не сердився на автобус, що так запізнився: це ж бо здорово — побачити, як Веселий засвічує перші вікна!

 

3. Відьма-одиначка — не відьма

 

І ще в один будинок на Веселому вселилися люди. А в найпершому відкрили їдальню та гастроном. Нам тепер не треба їздити автобусом на Слобідку.

— Росте наш Веселий, мов із води йде! — любить примовляти Іван Іванович. Хоч добре знає, скільки тут доводиться всім нам працювати. Та йому теж не менше, недаремне ж і таткову примовку підхопив: «Планували — веселились, будували — зажурились». То — коли гальмується робота. А вона таки частенько гальмується... І все ж наш Веселий зростає. Сила!

Якось я побіг до гастроному купити кефіру. Та кефіру не було.

— Почекай трошки, зараз мають привезти, — пообіцяла мені продавщиця.

Я сів на лаві біля під’їзду і став чекати. Якась жінка поливала посаджені перед будинком квіти.

Коли її лійка спорожніла, я підійшов до тієї жінки і сказав:

— Давайте я вам принесу води. Мені ж однаково зараз нічого робити.

— Спасибі, Славику, але я вже всі квіти полила.

Я просто отетерів: та це ж... це ж... Ні, неможливо! Це не вона! І все-таки це була саме вона — Лампадія Андріївна, наша відьма-одиначка. Тільки зараз чомусь вона була не сіра й молода. А я ж завжди думав, що Лампадія Андріївна — стара. Може, то її молодша сестра?

— Чого ти так дивишся на мене? Не впізнав?

— Я...

— Та ти ж, ти, — засміялася Лампадія Андріївна.

І голос у неї був не такий, як раніше, — приємний голос. І очі привітні, і сміється... Що з нею сталося?

— Я ніколи раніше не чув такого вашого голосу...  Ви ж ніколи ні з ким не розмовляли! І чомусь ви стали молодою, а я ж думав, що ви вже старі...

Я прикусив язика: зараз вона на мене розгнівається. Та Лампадія Андріївна не розгнівалася, бо була тепер зовсім інша. Зовсім-зовсім! Вона знову всміхнулася, їй було смішно, що я отак витріщився на неї, мов дурник.

— Це ви тепер отут живете? — запитав я, аби щось сказати розумніше.

— Так, мені дали в цьому будинку квартиру. Може, хочеш побачити, як я тепер живу?

До гастроному ось-ось могли привезти кефір, але мені дуже схотілося побачити, як живе тепер Лампадія Андріївна, адже раніше ніколи вона до себе не запрошувала. І я пішов за нею на третій поверх.

На сходах ми зустрічали нових сусідів Лампадії Андріївни, і вона з ними дуже привітно здоровкалася. А одне дівчисько-дошкільня навіть причепилося і пішло за нами, але я того не схотів. Нічого нам заважати. Тому я непомітно для Лампадії Андріївни зробив страшне обличчя і сказав: «А тпрусь! Зникни!» Дівчисько розкрило рота й спинилося, а я швиденько клацнув дверима перед самим його носом. Нехай собі біжить та скаче у класи або з ляльками бавиться.

Квартира у Лампадії Андріївни — однокімнатна. У неї зовсім мало речей: вузьке ліжко, шафка для одежі, стіл, кілька стільців. Зате по стінах — полиці з книжками, і дуже багато квітів: і в кімнаті, і на балконі, і навіть на кухні. І сонця багато. Мені відразу тут дуже сподобалося. Тільки я не знав, що говорити.

— Ви тут одні живете, Лам... ой... Леокадіє Андріївно? — запитав я, хоч і так було видно, що живе вона одна.

— У мене ж нікого немає, Славику... Зате тепер маю хороших сусідів. Вони часто відвідують мене, я теж заходжу до них, коли не працюю.

— А хіба ж ви працюєте? Ви ж завжди сиділи вдома й не ходили на роботу.

— Звичайно, працюю. Я перекладаю книжки з іноземних мов. Ось зараз я перекладаю з англійської.

— То, мабуть, дуже важко — перекладати з англійської? Я б зроду не зміг! Навіть мій татко не зміг би.

— У кожного своя робота. Твій татко працює на екскаваторі, а я не вмію.

Мені сподобалась така відповідь. І взагалі, вона мені все дужче подобалася, Лампадія Андріївна.

Я підійшов до столу й погортав трохи оту англійську книжку, яку перекладала Лампадія Андріївна. Тільки я дивився на англійські літери, мов баран на нові ворота. На столі лежало багато паперів, списаних дрібненькими літерами, але вже не по-англійському, а по-нашому. Але писала Лампадія Андріївна такими нерівними, стрибучими літерами, такими кривульками, що й по-нашому я майже нічого не втямив. До того ж, там було багато закреслено слів, а зверху написано, і знову закреслено, і знову написано...

— Коли я закінчу переклад, то все перепишу начисто й віддам друкарці. Вона передрукує на машинці, я віддам рукопис до видавництва, і вийде книжка. Отака моя робота, Славику.

А я й повірив Раїсі Демидівні, що Лампадія Андріївна нічого не робить, що вона цілими днями спить. Ото дурний!

На столі, під склом, я побачив фотокартку з якогось незнайомого чоловіка. Але чомусь мені здавалося, що той чоловік не зовсім незнайомий. Ніби я десь уже його бачив... Отаке довгасте обличчя, густі чорні брови і ямку на підборідді. Ой, десь-таки я його бачив!

— Хто цей дядько? — запитав я.

— Це дуже хороша людина. Мій дуже хороший друг...

Лампадія Андріївна нараз спохмурніла і знову стала схожа на ту, якою я її знав у нашій квартирі. Я злякався: зараз вона замовкне і не схоче зі мною розмовляти. Та, помовчавши, Лампадія Андріївна додала невеселим голосом, ніби про себе:

— Мій колишній хороший друг...

— А тепер він уже не ваш друг?

Лампадія Андріївна понуро мовчала. Але я вже не міг заспокоїтися, бо твердо згадав, де я його бачив.

— Лам... Леокадіє Андріївно, а цей дядьо носить волохату шапку-вушанку і волохату шубу?

Лампадія Андріївна враз насторожилася.

— Напевне, носить, бо він живе у Заполяр’ї, а там люті морози. Але ти про це звідки знаєш?

— Бо я бачив його в шапці і в шубі.

— Де? — Лампадія Андріївна аж на стілець сіла, ніби ноги їй підломилися.

— На фотографії, ось де! Її Раїса Демидівна вимела разом із сміттям зі своєї кімнати.

— Коли?!

— Ну... давно, я ще ходив у перший клас. Там цей дядьо так весело усміхається, і тому він мені дуже сподобався. Я навіть забрав собі ту фотографію.

— Славику... — Лампадія Андріївна так хвилювалася, що губи в неї побіліли. — Славику, а де зараз ця фотографія? Ти її викинув?

— Ні, мені шкода було її викидати, бо ж нам із татком сподобався цей дядьо. Він так гарно сміється.

— Скажи... а на зворотньому боці не написано нічого? Ти не пригадуєш?

— Пригадую. Там написано так: «Моєму найкращому другові». Ні, не «найкращому», а здається, «найближчому». І замість підпису дві літери. А які — я забув.

-Там написано дві літери — «І» та «Д», так? Пригадай!

— Точно, як у аптеці! — зрадів я. — Літера «Д» ще з такою закорючкою. Тоді татко дуже розсердився на Раїсу Демидівну і сказав, що то — свинство. Написано — «Найближчому другові», а вона його — у сміття. Так, сказав татко, порядні люди не роблять.

Я просто не міг зрозуміти, що коїться з Лампадією Андріївною. Вже не радий був, що згадав про ту стару фотографію... Тепер Лампадія Андріївна знову посмутніє і буде такою, як раніше...

Але вона не стала такою. Тільки страшенно хвилювалася. І почала мене просити:

— Славику, благаю тебе, знайди мені ту фотографію!

— Добре, я пошукаю. Увечері, коли ми з татком повернемося з роботи. Слово!

— Ні, не ввечері, Славику, а зараз! Дуже-дуже тебе прошу: поїдь зараз додому і пошукай. Дуже прошу!

— Я зараз не можу, мені треба купити в гастрономі кефіру. Його вже, мабуть, привезли.

— Я сама куплю кефір і віднесу, я ж знаю, де працює твій татко. А ти поїдь додому й знайди. Знайди, Славику, знайди, хороший мій!

Хіба ж можна відмовити, як людина отак тебе просить?

І я побіг до автобуса, а Лампадія Андріївна пішла замість мене в гастроном по кефір.

Я ще подумав: ото здивуються татко з Марусею, коли кефір принесу не я, а Лампадія Андріївна!

 

4. Чому завжди мовчала Лампадія Андріївна

 

Я довго шукав, всі наші книжки перекидав. Думав, що вже не знайду. Як же мені повертатися до Лампадії Андріївни? Вона ж, напевне, жде, не діждеться, просила ж як! Аж серед таткових книжок таки знайшов!

— Ага, ось, де ви! — закричав я від радості, а до мене з фотографії засміявся той самий чоловік, що й на фотографії у Лампадії Андріївни. Тільки на цій, моїй, він ніби був старший, але — він! І густі чорні брови, і ямка на підборідді.

Молодець, Ярославе, похвалив я сам себе. А тепер — катай швидше на Веселий, там на нас чекають!

І справді. Лампадія Андріївна чекала біля зупинки автобуся. Видно, їй таки дуже потрібна була оця фотографія. Вона схопила її і довго дивилася. Я вже хотів було побігти до свого котлована, але вона мене зупинила.

— Славику... Спасибі! Я навіть не знаю, як тобі віддячити...

— А чого мені віддячувати? Нічого мені віддячувати. Ну, я побіжу до татка з Марусею, вони мене на обід давно чекають.

— Ти пообідаєш у мене, Славику, тато про це знає і не стане турбуватись. Ходімо до мене.

Ми знову пішли до Лампадії Андріївни в її нову квартиру. Вона заходилася пригощати мене, а я не відмовлявся, бо вже таки зголоднів. І ще я думав, що Лампадії Андріївні приємно буде, що я з апетитом обідаю. Я й наминав, аж за вухами лящало.

— А зараз, Славику, посидь ще трошки зі мною, — попросила вона. — Ти ж приніс мені таку величезну радість!

Я подумав: тепер-то вже Лампадія Андріївна не буде мовчати, як я в неї щось запитаю, адже я приніс їй величезну радість (хоч то була всього-навсього проста фотокартка). А я ж дуже хотів довідатись, чому вона раніше була така чудна. Чому вона ні з ким не розмовляла.

— Леокадіє Андріївно, можна вас щось запитати?

— Питай, Славику.

— А чому ви тепер не такі, як були в квартирі у нас? І чому ви завжди мовчали?

Здається, Лампадія Андріївна не хотіла про це говорити, але вона не хотіла й мене ображати відмовою. Вона лагідно сказала, що я ще маленький і мені того не зрозуміти.

— Це я — маленький? Таж мені вже десятий рік! Як хочете знати, то мій татко ніколи нічого не робить, не порадившись зі мною. То який же я — маленький?

І все ж таки Лампадія Андріївна не стала мені нічого розповідати. Вона стиснула губи і зробилася зовсім сірою. Майже такою, як тоді, коли жила в нашій квартирі.

— Ну... тоді я піду...

Я вибіг з кімнати, я вирішив образитися на Лампадію Андріївну. Бо ж я їй знайшов фотографію, а вона не схотіла мені нічого розповісти! І все-таки я не образився, мені стало шкода її. Знову вона сумна і мовчазна — така, як колись. Думав я, думав та й вирішив розповісти про все це таткові та Марусі. Про фото, яке Раїса Демидівна викинула у сміття, та ще про те, що Леокадія Андріївна не хоче мені розповісти, чому вона була така чудна там, у нашій спільній квартирі.

Татко вислухав дуже уважно. Маруся тим часом одна працювала на Могікані. Ой, і розгнівався ж він, коли довідався про фотографію! І заходився лаяти не саму лише Раїсу Демидівну, а й себе і навіть мене.

— Та чому? Чому? — здивувався я.

— А тому, що ми всі, — сказав татко, — були байдужимим людьми. А байдужості нікому не можна прощати. Марусино, ти попрацюй-но часину без мене, а я піду до Леокадії Андріївни.

Мабуть, мені не слід було залишати Могікана на саму Марусю, ану як знову забарахлить? Та хіба я міг витримати й не побігти слідом за татком?

Лампадія Андріївна зустріла татка ввічливо, та не дуже весело. Я гулькнув на балкон, щоб не заважати їм розмовляти. Мій татко не став довго мудрувати, — мовляв, як вам живеться? Він відразу ж сказав:

— Мені соромно, Леокадіє Андріївно, що за весь час я не вибрав і годинки побалакати з вами по щирості. Дещо Славко мені розповів, та я хочу зрозуміти все до кінця в цій неприємній справі.

— Чи варто ворушити минуле? — знехотя мовила вона.

— Варто! Дуже варто! Я повинен дізнатися хоч тепер.

— Ну, гаразд. Ви пам’ятаєте той час, коли Раїса Демидівна оселилася в нашій квартирі?

Оце тобі маєш! А я гадав, що Раїса Демидівна жила у нас завжди.

— Пам’ятаю, — кивнув татко. — То було, мабуть, років вісім тому.

— Тоді, може, ви пам’ятаєте й те, що ордер вона одержала на дві кімнати: на ту, в якій живе зараз , і на маленьку, в якій жила я. Тому що в ордер було вписано також і її молодшого сина. Йому тоді було п’ятнадцять років.

— Так, так, пригадую. Але ж він ніколи у нас не жив.

— Не жив. Він не схотів жити з матір’ю і вступив до технікуму в іншому місті, аби тільки жити окремо. І кербудові про це написав.

Якби я не схотів жити з татком, це була б для нього велика біда. Але ж татко — не Раїса Демидівна!

— То була для неї велика біда, — вела далі Лампадія Андріївна, ніби почувши мої думки. — Нещасна вона людина, бо лиха й самотня.

Це Раїса Демидівна — нещасна? Нічого собі!

— Ваша правда, погано лихим людям живеться, радіти вони не вміють, — погодився татко.

Тут я подумав: але ж і Лампадію Андріївну вважали лихою... Зараз то я знаю, що це неправда. Але чому ж і вона не вміла радіти? Я затамував подих і слухав.

— А тут в наше місто приїхала я. І мені зовсім не було, де жити — ні рідних, ні знайомих. Ото й дали мені ту саму кімнатку, котру Раїса Демидівна все ще вважала своєю. І вона з першого ж дня зненавиділа мене.

— Ну, знаєте, — махнув рукою татко. — А кого вона любить?

— Ні, мене ненавиділа особливо. Дихати не давала, ніби це через мене до неї не приїхав син. Навіть прозвала відьмою-одиначкою.

Тут уже мені довелося почервоніти. Бо ж і я, нехай подумки, прозивав її так.

— Але чому ви не розмовляли з сусідами? З Раїсою Демидівною то зрозуміло, але з нами? Хіба ми вас чимось образили?

— НЕ будемо про це...

— Е, ні, давайте вже все до кінця! — наполягав татко.

— Ну, сусідів я оминала через... скарги. Невже вам не зрозуміло?

— Через які скарги?

— Через ті, що писала на мене Раїса Демидівна. Нібито я незаконно вселилася, розвела в квартирі бруд... Багато чого вона писала, адже ви всі підписували.

Як — підписували? І мій татко підписував? Не може такого бути!

— МИ — підписували? — розсердився татко. — Хто вам сказав таку нісенітницю?

— Раїса Демидівна, хто ж іще. Вона запевняла, що всі ви...

— Бреше вона! — не витримав я і вскочив до кімнати. — Ніхто, крім неї самої, не міг таке підписувати. Ні ми, ні Панчишини, ні Ганна Павлівна зі своєю сім’єю! Хто-хто, а я знаю!

— Ярославе! — суворо мовив татко. — Ану геть звідси!

Я слухняно повернувся на балкон.

— Одне мені невтямки, — долинув до мене голос татка. — Чому ви мовчали? Чому не спитали у нас?

— Чому мовчала?.. Бачите, Петре Степановичу, якось зневірилася у людях. От цю людину, — Лампадія Андріївна взяла зі столу фотографію, — я мала за самого близького, самого вірного свого друга. Розумієте? І раптом ця людина відвертається од мене... Тоді я іншим теж вірити перестала...

Як одвернувся? Цей дядьо одвернувся? Навіщо ж тоді я шукав його фотографію?!

— А чому ви гадаєте, що він од вас відвернувся? — запитав татко.

— Я була цього певна... до сьогоднішнього дня. Тому що писала йому багато разів, запитувала, що сталося, чому мовчить. А у відповідь — жодного словечка. Надсилала запит на роботу — відповіли, що живий-здоровий...

— Я розумію вас, Леокадіє Андріївно. Але ж тепер і вам, певне, зрозуміло, що ваші листи хтось перехоплював?

— Так, схоже на те. Опинилася ж ця фотокартка в Раїси Демидівни.

— Я дуже радий, що все з’ясувалося, — сказав татко. — Сподіваюся, тепер будемо друзями?

— Я також на це сподіваюсь. Я почуваюся винною перед вами, Петре Степановичу. Повірила наклепам злої людини, а добрим людям не повірила. Я така рада...

А я хіба не радий? Я найбільше за всіх радий!

Татко попрощався і пішов, забувши, що я на балконі. Я тепер розумів, як тяжко жилося у нас Лампадії Андріївні. Я тихенько зайшов до кімнати.

Лампадія Андріївна сказала, що зараз поїде в місто на головпоштамт.

— Ви хочете поговорити з цим дядьом по телефону?

— Так, спробую. Він же теж нічого не знає.

— А як не зможете поговорити? Туди ж, певне, дуже важко додзвонитися, у те Заполяр’я?

— Тоді я пошлю телеграму, — заспокоїла мене Лампадія Андріївна.

Правильно! — зрадів я. — Тільки пошліть велику телеграму!

— Дуже велику і дуже хорошу. І ще напишу листа, у телеграмі про все не напишеш. А це візьми од мене, Славику.

І Лампадія Андріївна подала мені велику коробку цукерок. Я не зотів брати. Хіба ж я заради цукерок? Та вона сказала. що цукерки не лише для мене. але й для татка з Марусею. Ну, коли для татка з Марусею, то це інша річ! Я взяв цукерки, і ми вдвох вийшли з будинку. Я вже побіг до свого котлована, але зупинився й гукнув:

— Ви ж не забудьте дати свою нову адресу!

— Не забуду, Славику. Спасибі тобі.

Я мчав до татка з Марусею — хотілося скуштувати цукерки. То й побіг навпрошки, поміж заселених уже будинків. Тут я наскочив на грут хлопчаків — вони ганяли дрючком порожню консервну банку.

— Теж мені — хокеїсти! — пирхнув я. — Робити вам нічого.

І на біся я  їх зачепив... Хлопчаки дуже образилися.

— Ач, який!  — сказав один, трохи старший за мене. — Розносився з цукерками, ще й задається.

— Розумний дуже, — докинув другий і загилив бляшанкою в мене.

— Тобі мамочка цукерки купила? — кепкував третій, весь білястий, немов порося. — Смачненькі цукерки? Ех ти, мамин ласунчик!

— Сам ти мамин ласунчик! — крикнув я. — Та ще й дурень!

Ну, тут і почалося... Я не пам’ятаю, хто кого перший стукнув, але билися ми здорово, й цукерки розсипалися.

— А це що за побоїсько? — Біля нас зупинився головний механік Іван Іванович. — Ану, припиніть! Еге, таж тут і молодий Супруненко... Ви що — всі на одного? Неподобство! Не дозволю бити мою кадру!

— Яку кадру? — здивувалися хлопці.

— А таку! Він працює тут з батьком на екскаваторі. Ясно вам, горобці?

Хлопці відразу присмирніли і з повагою подивилися на мене. Іван Іванович посміхнувся й пішов собі далі. А я мовчки заходився збирати цукерки, добре, що вони були в обгортках.

— Ти! Ти з якої квартири? — запитав мене той, старший за мене.

— Ні з якої, — я був дуже сердитий. — Чули ж — працюю.

Хлопці перезирнулися, помовчали, а тоді стали мені допомагати збирати цукерки. Іванові Івановичу вони не могли не повірити. Коли всі цукерки позбирали, я недбало сказав:

— Як хочете, приходьте до нашого котлована, може, як матиму час, то я вам покажу, як працюють на екскаваторі.

Хлопці заповажали мене ще дужче.

— Нам заборонено ходити по будівництву, — поскаржився білястий. — Нас звідти проганяють, тільки тут і дозволяють нам гратися.

— Ну — звісно, нічого стороннім вештатись, ви ж правил безпеки не знаєте, — поблажливо кивнув я головою. І дав їм жменю цукерок, мені ж не шкода.

 

5. Ми судимо Раїсу Демидівну

 

І от ми всі зібралися в нашій кімнаті, геть усі, крім малого Сашуня, бо він уже спав і взагалі нічого не тямив. І татко почав розповідати про те, що накоїла Раїса Демидівна. Вона його весь час перебивала, не давала говорити, але дідусь Панчишин наклав окуляри, строго крізь них глянув і наказав:

— Помовчіть, будь ласка, Раїсо Демидівно. Нехай Петро розповість усе до кінця. Ми хочемо послухати.

— А я не хочу слухати! Не збираюся слухати! Чого це я слухатиму всяку брехню? — Раїса Демидівна підвелася, щоб вийти.

— Нікуди ви не підете! Пора, нарешті, розібратися в цій сумній історії, і ми розберемося. Кажи далі, Петре, ми слухаємо тебе.

І татко розповів усе до кінця.

— Та-ак, — промовив дідусь Панчишин. — То що ви нам тепер скажете, нешановна Раїсо Демидівно?

— А ви що — прокурор? — закричала Раїса Демидівна. — Що тут — суд? Чому я мушу вам відповідати?

— Вважайте, що суд, — сказав дідусь Панчишин. — Ми, ваші сусіди, зараз судимо вас. Відповідайте: яке ви мали право перехоплювати чужі листи?

— А хто доведе, що я їх перехоплювала? Хто? — заверещала Раїса Демидівна. — Може, оцей хуліган? Ота відьма намовила його проти мене, от він вам і бреше.

— НЕ ображайте хлопчину! — майже гримнув наш тихий дідусь Панчишин. — То не перехоплювали, кажете!

— Ні!!!

— То чому у вас опинилася фотографія?

— Яка фотографія? Нічого я не знаю. Де вона? Хто її бачив?

— Я бачив, — озвався татко. — Тільки не розумів, кому вона надписана.

— Брехня! То ваш шмаркач сам витяг її з поштової скриньки. Відьмина скринька відмикалася простим цвяшком.

— А ви звідки знаєте, що ту скриньку можна було відімкнути цвяшком? — вів своєї дідусь Панчишин, наш прокурор. — Виходить, ви відмикали?

Раїса Демидівна заходилася хлипати.

— І це ще не все, — підвівся татко. — Які такі скарги ми підписували на Леокадію Андріївну? Навіщо ви казали на нас неправду?

— Я нічого їй не казала! То все вигадки. Вона, щоб їй добра не було, вижила мого сина з кімнати...

— Стривайте, стривайте, — насупився дідусь Панчишин. — МИ ж усі знаємо, що ваш син сам відмовився біля вас жити.

Тут Раїса Демидівна так заплакала, аж мені моторошно стало.

Дідусь Панчишин зняв окуляри, подумав-подумав, знову наклав їх і сказав дуже суворо:

— Ви не одній Леокадії Андріївні отруювали життя, ви всім нам отруювали. Я думаю, що треба написати про вас листа в газету. І цього листа ми справді всі підпишемо. Що скажете, друзі мої?

— Правильно, — погодилися наші сусіди. — Всі ми підпишемо. Скільки можна терпіти?

Раїса Демидівна нічого вже не говорила, тільки ридма ридала. Вона враз зробилася дуже старою, аж ніби поменшала... Потім вона підхопилася й вибігла з нашої кімнати, проклинаючи все на світі.

— Знаєте, листа до газети ми поки писати не будемо, — сказав мій татко. — Нехай вона тільки думає,  що ми написали. Від сьогодні ми об’явимо Раїсі Демидівні бойкот. Ми не розмовлятимемо з нею. Ми її не помічатимемо, це теж тяжка кара. Але не будемо забувати й власної провини: всі ми були байдужі люди. А байдужість нікому прощати не можна.

Всі погодилися з татком. І ще сказали, що неодмінно відвідають Лампадію Андріївну, і то — якнайшвидше. Нехай Лампадія Андріївна знає, що ніхто нічого лихого їй не бажав.

Усі розійшлися, а Раїса Демидівна ще довго голосила в своїй кімнаті.

Сказати по правді, то мені аж шкода стало її...

— Татку, а Лампадія Андріївна сказала, що нещасна людина — то зла. Це, мабуть, правда?

— Правда. Ярославе. Яке в злої людини життя? Пекло.

— А добрі — щасливі?

— Добра людина вміє бути щасливою не тільки за себе, а й за інших. Отже...

Отже, добра людина щаслива, вирішив я. Бо в житті у неї багато радощів: і за себе і за інших. Так, добрі люди — щасливі!

 

6. Ліки від злості

 

От ми будуємо Веселий. Я хочу, щоб там усі люди були добрі й щасливі — такі, як мій татко. І наша Маруся.

Та хіба ж у тих трьох будинках, що вже заселено, всі добрі й щасливі? Там же понад три сотні квартир! Боюся, що оселилися всякі: добрі та злі, щасливі й нещасні. Може, навіть такі, як Раїса Демидівна? Хоча навряд: таких пошукати — не знайдеш... Але я дуже боюся, що там оселилися злі, і вони отруять життя добрим. Ні, я вирішив усіх людей на Веселому зробити щасливими.

Я дуже радів, що наш камінь, схожий на лев’ячу голову, не потрапив під котлован, а у сквер. Іван Іванович казав, що проектантам той камінь дуже сподобався, бо добре вписався у сквер. Хоч нікуди він не вписувався, а стояв непорушно на місці. Добре, що вони самі здогадалися його вписати. І тепер я знав, що маю робити.

... Татко чекав мене біля каменя, а я побіг по Марусю. Адже тепер вона наш щирий друг, і не треба приховувати від неї нашу таємницю.

Я тихенько постукався у крайнє віконце барака, де Маруся жила. Вона відразу прокинулася й вийшла до мене.

— Що сталося, Славику?

— Чшшш! — попередив я Марусю. — Розмовляй пошепки, щоб ніхто не прокинувся.

Останнім часом я якось непомітно для себе став говорити їй «ти», хоча Марусі вже дев’ятнадцять років, а мені тільки десять. Та вона й не ображалася на мене, навпаки, їй було приємно, що я маю її за свою. Справді, вона ж не виконроб в окулярах  і не гладкий майстер дільниці, а наш друг. Наш учень. Правда, татко запевняє, що Маруся вже змогла б працювати сама екскаваторником. Та вона не хоче кидати нас із Могіканом. Без неї Могікан вже напевне б розвалився.

Я повів Марусю до каменя, схожого на лев’ячу голову. Вона вже догадалася, що справа не проста, а як побачила біля каменя татка, то зрозуміла, що справа не тільки не проста, а й важлива.

— Нам треба зробити людей на Веселому щасливими, — сказали ми їй. — Ти нам допоможеш.

— А як же це зробити? — спитала Маруся.

— Ми їх усіх зробимо добрими. Щасливі — добрі, — пояснив я Марусі. — Спочатку ми зробимо добрими людей у цих трьох будинках, а далі — і в інших. Усіх до єдиного!

— Та хіба ж це можливо?

— Для нас — можливо, бо ми знаємо чарівне слово. Правда ж, татку? Те слово — МАЙРАН, запам’ятай його і нікому не кажи, аби воно не втратило силу. Ми тільки троє знатимемо його, а більше -ніхто. Татку. ти не забув наш електричний ліхтарик?

— Я ніколи нічого не забуваю, Ярославе.

На Веселому ми були не самі. У світлі прожекторів працювали будівельники, поважно вклонялися баштові крани з червоними вогниками на верхівках, — подавали будівельникам блоки — частини будинків. Гуркотіли самоскиди. Але я знав, що чарівне слово зараз зробить нас невидимими, на те воно й чарівне.

Камінь, схожий на лев’ячу голову, таємниче темнів на площині, де має бути сквер.

— Повторюй за нами, — звелів я Марусі і взяв їх за руки — татка й Марусю. І ми втрьох промовили пошепки: майран. Потім голосніше, а далі й на повний голос — майран!!!

Тихо-тихо задзвеніло під каменем... Камінь ожив. Щось задзюрчало, неначе струмок... Ніби він біг по струнах, і струни тихо співали. Татко посвітив ліхтариком, і ми побачили, що з лев’ячого рота б’є цівка голубої води. Навіть не голубої, а синьої, зеленої, рожевої... Вода мінилася різними кольорами, мов веселка, а ми не мали у що її набрати.

— Ех, зараз би нам Рустемову фляжку! — забідкався я. — Зараз би вона нам хіба ж так знадобилася?

— Рустемової фляжки замало, — відказав татко. А Маруся метнулася до себе в барак. За мить повернулася з великим кухлем.

Татко похапцем підставив кухоль під веселкову цівку води, і вона полилася, дзвінко співаючи. Потім струни перестали дзвеніти, бренькали тільки краплинки: брень... брень... брень... І затихло. Добре, що ми таки встигли набрати майже повен кухоль.

— Пішли, не будемо гаяти часу, — мовив татко.

Ми тихо зайшли у першу квартиру найпершого будинку на Веселому (не на чарівному, а на справжньому). Там усі спали, крім старенького дідуся. Він сидів на своєму ліжку і тихо стогнав, мабуть, йому щось боліло. Та дідусь не тільки стогнав, він ще й сердився. Я почув, як він сердито бурмоче:

— Хіба ж це лікарі? Убивці! Вони навмисне дають мені такі ліки, щоб я швидше помер. Та й дітки мої того ждуть, не діждуться. Ось, до чого я дожив! Ні шани, ні дяки! Собаці краще живеться. Швидше б і здохнути, як отак мучитись...

Татко обережно бризнув на дідуся кілька крапель чарівної води з кухля. Дідусь того не помітив, але відразу ж змінився.

— Ох, — з полегшенням зітхнув він. — І чого мені верзеться всячина? Лікарі ж дбають про мене, та й діти мене люблять. І навіщо мені буркотіти? Спочивати мені треба, а не буркотіти. Діти ж у мене — дай боже кожному! Не можна так...

Він спокійно заснув. Щасливо заснув: він став добрий.

Ми тихо переходили від ліжка до ліжка, від квартири до квартири і на всіх сонних бризкали по краплині чарівної води. Люди навіть не прокидалися, але у всіх — до єдиного — відразу добрішало обличчя, ми те бачили, бо татко присвічував ліхтариком.

На третьому поверсі, біля дверей Лампадії Андріївни я сказав:

— А сюди й заходити не треба: Лампадія Андріївна і так добра.

І ми пішли далі. Обійшли перший будинок. Злих зробили добрими, а добрих — добрішими. А тоді перейшли до другого будинку.

Тут ми надибали на жінку, дуже схожу на Раїсу Демидівну. Вона хлипала від злості і писала на своїх сусідів скарги. Бо сусіди з квартири праворуч завжди заважають їй, аж надто голосно сміються, і вона певна, що то вони з неї сміються. А сусіди з квартири ліворуч завели собі песика, а той песик може сказитися й покусати її. І ще вона писала скаргу на сусідів, що жили над нею, бо в них була маленька дитина, і дитина та вночі часто будила її. Ця жінка була дуже зла і дуже нещасна.

Та коли татко бризнув на неї чарівною водою, жінка перестала плакати. Тепер вона ніскілечки не нагадувала Раїсу Демидівну. Вона порвала свої скарги. І, видно, їй стало дуже соромно.

— Нічого, — шепнула Маруся. — Завтра вона помириться з усіма сусідами, ще й подружиться з ними.

На п’ятому поверсі не спали аж троє: хлопець, трохи менший за мене, та його татко з мамою. Хлопець верещав і відбивався руками й ногами, а батьки його умовляли.

— А-а-а! Хочу! Дайте зараз же! Тільки мені, а Павці не давайте! А-а-а-а!..

Що вже там хотів оцей коверзун, не знаю, бач — і вночі спокою батькам не дає. Ті мало не плакали, та й сам він увесь аж розпух од сліз. От би дати йому доброго стусана!

Наша Маруся похитала головою і бризнула на коверзуна з кухля. Одна краплинка й на мене попала, і я теж охолов. Та й не було вже чого сердитися, бо хлопець враз перестав хвицатися й верещати.

— Я більше не буду, — сказав він добрим голосом. — Віддайте Павці, мені нічого не треба. Я йому ще й свого самоката подарую.

Батьки його дуже зраділи, що син їхній став такий добрий. А ми пішли далі.

І ще не спав — на дев’ятому поверсі в останній квартирі — чоловік. Ще молодий, а вже сивий. Він міряв кроками свою кімнату і про щось думав. Про щось недобре? я бачив — у нього аж губи сіпалися, і він сердито стискав кулаки, мабуть, йому хотілося когось побити. Він був дуже нещасний, бо дуже лихий.

Татко став йому на дорозі, а я злякався, що той чоловік штовхне татка і виб’є з рук кухля. Але чоловік нараз зупинився, ніби наскочив на невидиму стіну. Він сіпнувся туди, сюди, але ніяк не міг обійти татка. Розлютився він — страх! І татко таки добре хлюпонув на нього водою просто в очі. Сердитий чоловік дуже здивувався, але відразу подобрішав, махнув рукою й засміявся так, як уміє сміятися мій татко.

— А, дурниці які! Я ж сам у всьому винен, а лютую на інших. Я негайно перероблю свою роботу, і все буде добре. А товаришів не ображатиму більше ніколи.

Він одразу ліг спати і щасливо заснув.

— Ну. тепер він добре працюватиме, і людям з ним буде легко, — сказав мій татко. — Він стане щасливий.

— Всі вони тепер будуть щасливі, — мовила й наша Маруся.

— А звісно, ми ж вилікували їх від злості, — додав я.

У третьому будинку всі спали, і ми спокійно обійшли всі квартири і всіх побризкали чарівною водою. В останній квартирі, коли кухоль уже спорожнів, я побачив маленьку дитину, що спала у ліжечку. Зовсім маленьку. ще меншу за нашого Сашуня.

— Нам не вистачило чарівної води, — злякався я. — Що ж тепер нам робити?

— Не бійся, Ярославе, ця дитина теж виросте щасливою.

— Правда, Славику, — сказала Маруся. — Серед хороших людей і дитина теж виросте хороша, тому й щаслива.

Я заспокоївся: напевне, воно й справді так.

— Заховай цей кухоль, Марусино, — порадив татко. — Та бережи його: він нам ще знадобиться. Ми повинні всіх чисто людей на Веселому позбавити злості. Наступного разу ми прийдемо... ми прийдемо...

Коли ми знову прийдемо на Веселий лікувати людей від злості, я не почув. Бо замість того, щоб сказати — коли, татко, як завжди, стягнув з моєї голови простирадло.

— Ох, Ярославе... У кімнаті й так душно, дихати нічим.

 

7. Я захворів

 

Мене трохи нудило. Зовсім трошечки, я не хотів про те казати таткові. Подумаєш, понудить-понудить, та й мине.

Колись таткові теж нудило, мабуть, від консервів, але ж він не покинув роботи! То чого ж я маю кидати?

Правда, мені ще й дуже боліло в животі. Як схопить, як схопить, я мало не закричу. Не весь живіт, а тільки з правого боку. Ніби туди собака заліз і зубами гризе. А потім полегшало, я зрадів: минуло.

Тільки їсти мені не хотілося. Ми тепер обідаємо в новій їдальні на Веселому, і татко з Марусею хвалять, що там добре готують. Але сьогодні там все було мені несмачне. Таке несмачне, що я аж дивувався — як можна те їсти, та ще й нахвалювати?

— Ярославе, з якого ти часу став такий вередливий? — дорікнув мені татко. — Коверзуєш, ніби маленький.

Я почав через силу хлебтати той гидкий борщ, а потім... ой, краще не згадувати. Мене враз так знудило, що Маруся ледве встигла вивести мене з їдальні.

-Ти, мабуть, наївся якоїсь зелепухи, Славику. Що ти їв?

А що я їв? Те саме, що й татко, більше нічого. І що воно таке причепилося?

Маруся порадила мені поїхати додому й лягти. А я відказав, що на Веселому я швидше одужаю, бо тут свіже повітря. І я сів по обіді (хоч я й не обідав) біля котлована. Не біля того, де буде наша квартира, той ми вже викопали, а біля іншого — нового. Я сів на траву, а живіт мені знову став страшенно боліти. Тоді я ліг. Але й влежати довго не зміг. Я аж крутився від болю, перевертався з одного боку на другий, але ніщо не допомагало. Мені здавалося, що аж земля піді мною кудись попливла. І коробки будинків кудись попливли... А Останній Могікан став якийсь дивний: він подвоювався і потроювався... Врешті мені здалося, що їх цілий десяток і всі вони хочуть мене ухопити ковшем. Бо я бачив, як вони повитягали до мене свої шиї й нависли наді мною зубцями. Я закричав, бо злякався, що мене ось-ось гризоне якийсь ківш і викине з грунтом у кузов самоскида. Я так закричав, що до мене підбігла перелякана Маруся й собі закричала:

— Що з тобою? Славику, ти чуєш мене?

Але то вже була не Маруся, а Раїса Демидівна. Вона погрожувала мені кулаками й кричала, що тепер-то вже вона сквитається зі мною за все! Вона виросла дуже велика — заввишки з баштовий кран, а я не мав сили від неї втекти. А далі я нічого не пам’ятаю...

Коли я отямився, то страшенно здивувався: я був не на Веселому, а лежав на спині в ліжку, тільки не вдома, а в якійсь незнайомій кімнаті. Там ще стояли три ліжка, а на них лежали зовсім незнайомі мені люди. Біля мене сидів мій татко — не в спецівці, а в білому халаті, і Маруся — теж у халаті. І обличчя в Марусі чомусь було заплакане.

— Татку! — крикнув я. Правда, не крикнув, а тільки пискнув, мов миша, бо голос у мене був зовсім слабкий. Але татко почув, і Маруся почула. Вони відразу ж нахилилися наді мною і почали усміхатись. Хоч татко був дуже блідий, а Маруся заплакана.

— Ех ти, мудрий мій цигане, — мовив татко. — Як же ти отак підкачав? Ну нічого, тепер усе буде гаразд! Порядок!

Я хотів відразу підвестись, та не зміг: мені дуже боліло все тіло, навіть спина. І татко притримав мене за плечі й велів лежати тихенько і не ворушитися.

— Де я? І чого мені не можна ворушитися?

— Ти в лікарні, Славику, — пояснила Маруся. — Тобі зробили операцію.

Аж тоді я злякався й закричав, тобто, зашепотів:

— Яку операцію? Коли? Я ж нічого не чув!

— Бо ти зомлів, і з Веселого тебе забрала «швидка допомога». А потім тебе взяли під наркоз... ну, так зробили, аби тобі не боліло, і ти спав. Розумієш? У тебе був апендицит, а ми ж нічого не знали... Добре, що так обійшлося.

Татко ще нижче схилився наді мною й притиснувся своєю щокою до мого лиця. Щока була колюча — неголена, і очі у нього були якісь червоні... Невже він теж плакав, як наша Маруся? Мій татко?

Хоч таткова щока кололася, та мені було радісно, що він отак притиснувся до мене. Мені аж наче менше стало боліти.

— Ви від мене нікуди не підете? — запитав я. — Я не хочу сам тут лежати. Заберіть мене звідси.

— Зараз до тебе прийде Леокадія Андріївна. А забрати тебе не можна, ти повинен спершу одужати. Лікар не дозволить тебе забрати.

— А ви? Ви підете від мене?

— Ярославе, — сказав, помовчавши, татко. — Давай поміркуємо, як міркують розумні люди. Ну добре, ми сидітимемо біля тебе, а робота на Веселому стане. Хто ж працюватиме на екскаваторі? Чи ти хочеш, щоб робота спинилася?

Я не хотів, щоб робота спинилася, але ж і не хотів залишатися у лікарні з цими незнайомими людьми. Я з усієї сили тримався, аби не заплакати.

— Ну добре, як ти скажеш, так і буде. То що — кидати нам роботу чи ні? Подумай гаразд. Ярославе, я дуже тебе прошу.

Мені не хотілося думати, мені плакати хотілося.

— Що ж, — зітхнув татко. — Доведеться сказати Івану Івановичу, що ми працювати не будемо. Нехай шукає іншого екскаваторника.

— Не треба шукати іншого, — сказав я і таки трохи заплакав — не витримав. — Хіба ж інший упорається з Останнім Могіканом? Він же його відразу угробить. Не можна кидати роботу. А я одужаю. Я з усієї сили буду одужувати.

— Порядок! Я знав. що мій син вирішить тільки так. Правильно, мій мудрий цигане.

Татко ще міцніше притиснувся до мене щокою, а далі випростався і гордо сказав Марусі:

— Що скажеш, Марусино? Бачиш, який у нас Ярослав!

— Бачу, — відказала Маруся. Вона вже не плакала, а усміхалась, раділа, що я такий. — Я завжди знала, що наш Славко — справжній мужчина!

— Еге ж, він у нас не слабак! Потерпить, доки його повністю не відремонтують.

Тут увійшла до палати Лампадія Андріївна, теж у білому халаті, бо без халатів сюди не пускають. Вона принесла мені трохи курячого бульйону і яблучного соку, бо зараз мені не можна чогось іншого їсти. Лампадія Андріївна сказала, що буде приходити до мене щодня і все, що треба, приносити. І нехай татко з Марусею не турбуються, вона доглядатиме, аби я швидше одужав. Нехай собі спокійно працюють.

Я вже зовсім заспокоївся і перестав плакати, але до палати зайшов лікар і сказав, що не можна пускати до хворого (хворий — це я) відразу так багато відвідувачів. І що мені шкідливо зараз так багато розмовляти.

Татко з Марусею попрощалися (я знову мало не заплакав) і пішли працювати. А Лампадія Андріївна залишилася зі мною.

Мені дуже хотілося, щоб татко з Марусею приходили до мене щодня, та Лампадія Андріївна умовила мене, щоб я був терплячий: їм же не можна щодня кидати роботу та бігти до мене в лікарню, я ж сам добре знаю. А щоб мені не було так нудно, вона сама щодня носитиме листи: мені від них, а їм від мене. І ще сказала, що якщо я не буду хвилюватись, то швидше одужаю, то й з лікарні мене швидше випишуть. Тоді Лампадія Андріївна забере мене до себе на Веселий, і я буду від татка з Марусею близько. І від Останнього Могікана. А коли зовсім-зовсім наберуся сили, то знову їм допомагатиму працювати.

І я вирішив бути терплячим і швидше одужувати.

Лампадія Андріївна дотримала слова: вона щодня приходила до мене, приносила листи від татка з Марусею і чогось смачного, аби я швидше набирався сили. І ще до мене приходили дідусь і бабуся Панчишини й Ганна Павлівна. Вони поназносили мені так багато всього, аж не вміщалося на тумбочці, і я ділився зі своїми сусідами — за ці дні я з ними вже добре познайомився. Татко з Марусею теж приходили, тільки не разом, бо коли приходив татко — працювала за нього на Могікані Маруся. Татко казав, що вона вже працює як досвідчений екскаваторник! Але їм без мене гірше працюється, бо їм нудно без мене, та й Останній Могікан став частіше здавати. Мабуть, і він нудьгує без мене.

Якось, коли Лампадія Андріївна сиділа біля мене, я терпів-терпів (татко навчив мене ніколи не встрявати в чужі справи: «Не сунь носа до чужого проса»), а потім вирішив, що Лампадія Андріївна мені не чужа, і я таки запитав:

— Скажіть, а ви додзвонилися у те Заполяр’я?

— Ні, Славику, не додзвонилася. Але дала телеграму.

— А листи написали?

— І листи написала.

— А нову свою адресу написати не забули?

— Ну що ти, звісно, не забула. Я вже й відповідь одержала.

Я хотів запитати, яка була відповідь, але не наважився. Може, то секрет? Та й ми не одні в палаті... Але Лампадія Андріївна здогадалася, як мені кортить дізнатися, яку відповідь написав їй той дядьо із Заполяр’я. Вона сказала. що він дуже зрадів, бо вже не знав, що й думати. І мені передавав гарячий привіт. Я подякував і попросив передати й від мене ще гарячіший привіт. І ще — нехай приїздить до нас у гості. Мабуть, намерзся у тому Заполяр’ї.

Лампадія Андріївна сказала. що неодмінно передасть, а в гості він теж неодмінно приїде, як тільки закінчить там свою велику і дуже важливу роботу. Тоді вона познайомить нас, і ми напевне з ним подружимо.

Звичайно, подружимо, той же дядьо такий симпатичний і посміхається так гарно! І я попросив, якщо можна, то нехай він мені привезе із Заполяр’я маленьке біле ведмежатко, або тюленя, або пінгвіна... Лампадія Андріївна засміялася: ні ведмежатка, ні тюленя, ні пінгвіна він привезти не зможе, але обов’язково привезе мені щось заполярне. Ну що ж, мені аби заполярне.

Я не знав, чи казав хтось Лампадії Андріївні про наш суд над Раїсою Демидівною, але сам розповідати не став. Не треба Лампадії Андріївні ще раз нагадувати про лихе, вона й так натерпілася.

Час у лікарні минав дуже поволі, він повз, немов черепаха.  Я з усієї сили намагався швидше одужати, але мені вже й терпець уривався. Аж нарешті лікар дозволив виписати мене з лікарні. Татко ще раніше хотів написати бабусі, щоб та приїхала  доглядати за мною, коли я випишуся з лікарні. Але Лампадія Андріївна рішуче сказала:

— Ми вже домовилися із Славиком, що він житиме в мене.

І татко перевіз мене на Веселий, на нову квартиру Лампадії Андріївни.

Я вже казав, що в Лампадії Андріївни багато книжок. На мою досаду, більшість книжок було написано не по-нашому, і вони мені були ні до чого. Та для мене вона купувала книжки або ж приносила з бібліотеки. Я брав книжку й поволеньки дибав до татка з Марусею. Допомагати я їм поки не міг, зате завжди був поруч. Я читав собі книжку й дивився, як вони працюють. І всім нам було веселіше.

Одного разу я побачив на полиці в Лампадії Андріївни якусь ніби знайому мені книжку — в палітурці шоколадного кольору. Словник! Такий, як у дідуся Панчишина, в котрому я знайшов чарівне слово — майран. Їх було чотири книжки, того словника, — від першої до останньої літери. Я взяв ту, де були слова на літеру !м!, і знайшов наше слово. Я подумав собі: коли Лампадія Андріївна  вміє читати не по-нашому, то може скаже мені, яка це рослина — майран. Я показав їй те слово і попросив пояснити.

— Оріганум майорана, — прочитала Лампадія Андріївна, так само, як і дідусь Панчишин. — Це рослина, Славику.

— А яка рослина? Ви її знаєте?

Я запитав байдужим голосом й навмисне позіхнув, щоб вона ні про що не здогадалася.

— Колись вона росла на Україні, але тепер чомусь вивелась. Я читала про неї, але не бачила.

Я ще раз позіхнув і недбало спитав:

— А на що вона схожа, ця рослина?

— Ну... ти знаєш чебрець?

— Знаю. Він такий пахучий.

— От-от! Майран, або майоран, — схожий на чебрець, теж пахучий, але вищий. Чебрець — низенький, стелеться по землі, а майоран — високий, із півметра заввишки. Здається. майран тепер знову стали розводити — у ботанічному саду. Це дуже корисна рослина: її кладуть у консерви, щоб вони не псувалися й приємно пахли.

Ще б їм псуватися, адже майран — чарівне зілля! Мені дуже схотілося сказати про це Лампадії Андріївні, але змовчав: таємницю треба берегти.

За той час, що я лежав у лікарні, наш мікрорайон Веселий змінився ще дужче. Ой і багато ж тут уже набудували! А ще з весни, коли я був у Богуславі, вже подекуди й засадили молоденькі деревця. І ще будуть садити. З них мають вирости сквери та бульвари, але ж то буде нескоро. Поки вони виростуть — начекаєшся. Дерева не будинки, їх не збудуєш швидкісним методом із блоків, каже мій татко. Авжеж, не збудуєш, вони самі мають рости.

А мені не хочеться так довго чекати...

 

8. Ми вирощуємо сади на Веселому

 

Тепер я ночував у Лампадії Андріївни і спав на розкладушці. Я дуже хотів винести її на балкон, та Лампадія Андріївна не дозволила. Вона сказала, що літо  вже кінчається й ночі холодні, а після операції ще й можу застудитись.

Що ж, доведеться чекати наступного літа, і тоді я вже напевне спатиму на балконі в нашій з татком квартирі.

Сьогодні ввечері Лампадія Андріївна поїхала в місто на головпоштамт, розмовляти по телефону із Заполяр’ям, бо їй принесли запрошення. Вона попередила, що може повернутися пізно, бо розмовляти із Заполяр’ям не так просто, і спитала. чи не боятимусь лишатися сам. Це я — боятимусь? Сміхота! Навпаки, я зрадів. що ніхто не заважатиме мені думати.

...Цього разу ми вже вчотирьох підійшли до каменя, схожого на лев’ячу голову: татко, я, Маруся й Лампадія Андріївна. Я вирішив і її взяти, бо ж вона нам тепер як своя.

— Що ти надумав сьогодні робити, Ярославе? — запитав татко.

— Сьогодні ми будемо вирощувати сади на Веселому, — відповів я. — Я не хочу чекати, доки тут виростуть дерева. Коли-то вони виростуть?

— Згода, — кивнув головою татко.

— Ми виростимо такі сади, яких ніде на світі немає, — вирішив я. — Вони зеленітимуть влітку і взимку. А яблука та груші там будуть ще смачніші, аніж у бабусі в БОгуславі.

— Та що там яблука й груші, — махнув рукою татко. — Дерева родитимуть незвичайні плоди: не тільки смачні, а й цілющі.

— Цілющі від усяких хвороб, — підхопила наша Маруся. — На Веселому ніхто ніколи не хворітиме.

Лампадія Андріївна тільки здивовано дивилсся на нас: вона ж бо ще не знала нашої таємниці.

— Починаємо! — скомандував я.

Я взяв за руку Лампадію Андріївну, а другою рукою — руку мого татка. Татко теж взяв за руку Марусю, а Маруся — Лампадію Андріївну, і ми щільним колом оточили камінь, схожий на лев’ячу голову.

— Проказуйте за нами слово — майран, — шепнув я Лампадії Андріївні. — Не питайте нічого, так потрібно!

І ми стиха промовили — майран. Потім упівголоса — майран! І втретє на повний голос: майран!!!

Заспівала вже знайома нам музика. Вона співала все голосніше, а камінь почав потихеньку світитися. Він світився все яскравіше, нам довелося аж очі заплющити, ніби ми стояли біля автогенної зварки. І враз, із заплющеними  очима ми відчули, що яскравого світла не стало: наш камінь згорів.

Мені дуже шкода стало каменя, чарівного і заповітного... Що ми тепер без нього робитимемо? Як засадимо сади? І до того ж він так добре вписувався у сквер...

— Не журись, Ярославе, — потішив мене татко. — Глянь краще сюди!

Я глянув: на місці каменя лежала кучугура піску з крихітних піщинок-іскорок.

— Давай спробуємо засіяти цим піском сади на Веселім, — вів своєї татко. — Піщинок багато, вистачить на весь мікрорайон.

— Невідомо, чи вони проростуть, — обережно сказала Лампадія Андріївна. Вона ще не знала, яка могутня сила була в нашому камені. Але ж ми-то знали!

Вони були не гарячі, а теплі, ці іскри-піщинки, їх можна було брати руками. Вони не пекли, тільки гріли, немов живі.

— То добре, що сьогодні нас аж четверо, — мовив татко. — Розділимо масив на чотири частини. Ти, Ярославе, підеш на південь, я — на північ, Маруся — на схід, а Леокадія Андріївна — на захід. Кожен засіє свою ділянку — нехай на Веселому виростуть чудесні сади.

МИ всі набрали повні пригорщі іскор-піщинок і засівали свої ділянки. Коли піщинки кінчалися, ми знову поверталися до того місця, де раніше лежав камінь, схожий на лев’ячу голову, і знов набирали, і знов засівали...

І там, де ми висівали іскри, виростали дивовижні дерева — високі й гіллясті. Вони відразу ж зацвітали золотими квітами, і у нас на очах вистигали соковиті плоди. То й справді були не яблука і не груші, а щось зовсім інше. такого ми ще не бачили: ніби виноград, тільки кожна ягода завбільшки з мій кулак і різного кольору. Я зірвав одну таку ягоду з грона й скуштував. Солодкий сік так і бризнув з чарівної ягоди, а я враз зробився здоровий і дужий, такий, як мій татко.

А ще поміж дерев на зеленій траві розквітали запашні квіти, схожі на барвистих метеликів. Вони навіть перелітали з стебла на стебло, ніби танцювали. І я знав, що ці дивовижні квіти ніколи не зів’януть, цвістимуть і взимку, бо ми ж насаджуємо сади, яких ніде на всій землі немає!

Ось уже весь Веселий шумував буйними садами. На деревах співали пташки й дзюркотіла вода у фонтанах. Кожен фонтан був зі справжнього мармуру й нагадував лев’ячу голову. Вода вигравала широкими струменями з лев’ячих ротів і дзвеніла весело-весело. А поміж садами біліли будинки, що ми їх збудували з тридцяти кришталевих зернят, а Сонячний будинок — сяяв, як сонце.

Вже не лишилося жодного клаптика землі, де б не росли чудесні дерева з цілющими різнокольоровими гронами та живими квітами-метеликами. Одна тільки маленька місцинка лишилась пустою: та, де раніше лежав камінь, схожий на лев’ячу голову, бо ми визбиали всі до єдиної іскри-піщинки.

— Пер-рекур! — гукнув татко. — Ми скінчили свою роботу.

— Ні, — сказав я, — ще не кінець. Місце, де лежав наш камінь, залишилося голе. А хіба ж то добре?

— Може, пересадимо сюди якесь дерево? — спитала Маруся. — Їх же багато, дерев...

— Тихо! Прислухайтесь... Чуєте? — татко приклав палець до губ, аби ми почули.

І ми почули, ніби у нас під ногами заграла тоненька сопілка. Ворухнулась земля на голій місцині, і з неї проріс маленький паросток. Зараз щось буде! Зараз ми щось побачимо!

Голосніше защебетали пташки у садах, дзвінкіше задзюрчали фонтани. А з паростка виросла якась диво-квітка: заввишки із пів-метра, схожа на чебрець, і така ж запашна. Дрібненькі листочки у неї були наче скляні і видзвонювали, і вся рослина була мов скляна — аж прозора. І я здогадався, що ота чудо-квітка не що інше, а тільки — майран.

— Ви бачите? — від радості я аж підскочив. — Тут же виріс майран!

— Так, — погодилася Лампадія Андріївна, придивившись. — Ти не помилився, Славику: це справді майран.

А диво-квітка майран все дзвеніла своїми скляними листочками, дзвеніла, дзвеніла...

 

9. Розмова. про яку я мовчатиму

 

Я вже зовсім одужав, навіть потроху допомагав Марусі. Та мене вже почала муляти думка. що ось-ось по мене приїде бабуся й забере в Богуслав, а я ж через той поганючий апендицит зовсім мало цього року допомагав таткові з Марусею.

Ну. нічого, у Богуславі я закінчу третій клас, а тоді повернуся на Веселий і нікуди вже звідти не виїду, бо ми тут з татком житимемо! І школу вже кінчають будувати, наступного року я в ній навчатимусь. І завжди влітку спатиму тільки на балконі, високо над землею, мов у кабіні літака.

А сьогодні я поїхав у місто на нашу стару квартиру. Мені добре жилося у Лампадії Андріївни, але татко сказав, що треба мати совість: скільки ж можна? І так Лампадія Андріївна нас дуже виручила в скруті.

Татко повернув мені мого ключа — від вхідних дверей. Тому я не подзвонив, а просто відімкнув двері і зайшов.

Я вже хотів відімкнути й свою кімнату — ключ від неї, як завжди, висів на цвяшку, але зачув на кухні голоси. То Ганна Павлівна розмовляла про щось із Панчишиними. Я пішов туди, щоб гукнути: «Добрий день! Аж ось і я!» Але нараз зупинився. бо почув таке... Ой, краще б мені нічого не чути... Нехай би я краще оглух!..

— Він же любить Славка, мов рідного сина, — казала бабуся Панчишина.

— Що правда, то правда, іноді й рідний батько гірше ставиться до своєї дитини, як цей — нерідний, але... — зітхнула Ганна Павлівна. — А як він матиме рідного сина, що тоді? Чи не буде Славкові гірше?

Хто — нерідний батько? Про що вони говорять?

— Славко про це нічого не знає, — то вже голос дідуся Панчишина.

— І знати йому не треба. Я вірю, що Петро Супрун дуже порядна людина. І Славкові не буде гірше. А може, й краще.

Що значить — я нічого не знаю? І чому — не повинен нічого знати? Ну вже ні, я знатиму все!

Я вскочив до кухні і зопалу не привітався. Яке тут вітання, коли мені аж дихати важко... Дідусь та бабуся Панчишини й Ганна Павлівна нараз так розгубилися, ніби над ними провалилася стеля. А я закричав:

— Про що ви говорите? Хто такий — нерідний батько? Мій татко? Неправда, він рідний! Він мені найрідніший! Ні в кого немає такого рідного татка, як у мене! І чого саме мені не треба знати? Я все хочу знати!

Я кричав та кричав, а всі вони мовчали. Вони зовсім не знали, що мені сказати. Ні, не так: вони не хотіли мені нічого казати.

— Негоже, Славику, підслухати чужу розмову, — врешті стиха промовив дідусь Панчишин.

— А гоже казати неправду? Чому ви сказали, що мій татко — нерідний? Ще б коли Раїса Демидівна те сказала, вона така... А то — ви! Як ви можете? Татко завжди запевняв мене, що ви — хороші люди, а ви... а ви...

— Ми пожартували, Славику, — сказала, вся червона, Ганна Павлівна. — Ми просто пожарутвали...

Еге, «пожартували»... Хіба таким голосом жартують?  Я повернувся й побіг до своєї кімнати. Я насилу її відімкнув, у мене аж ключ стрибав у руці. Я ліг на своє ліжко і зарився обличчям в подушку. Мені просто вмерти хотілося. Нехай би я вмер, і тоді всі хай скільки хочуть «жартують». І чому я, дурний, не помер тоді — у лікарні?..

До нашої кімнати тихо зайшов дідусь Панчишин, я й не почув. Тільки тоді почув, як він сів біля мене на ліжку й поклав мені на плече свою руку.

— Славику, послухай мене.

Нічого я не стану слухати. Бо я більше нікому не вірю.

Дідусь Панчишин силоміць підвів мене й обняв. Я спочатку пручався, а далі й притих. Ми сиділи й мовчали. Довго так мовчали. Я думав. Дідусь Панчишин теж, мабуть, думав.

— Ага, тепер я знаю, чому Раїса Демидівна прозивала мене сиротою, — врешті вимовив я. — Бо в мене немає рідного татка.

— Чому ж немає? — лагідно відказав дідусь Панчишин. — Хіба ж у тебе погани й татко?

— Він найкращий за всіх на світі! Але...

— Стривай, стривай, дитино моя, не хвилюйся. Ти ж знаєш, як татко тебе любить?

— Знаю. Він сказав, що й жити без мене не може, ось як він мене любить. А ви кажете, що він мені нерідний!

— Ну то й що? Адже найголовніше — аби ви любили одне одного. І шанували.

— А ми й шануємо. Я його, а він мене. Але ж я завжди думав, що він мені — рідний...

— Так він рідний і є. Коли люди дуже люблять і дуже шанують одне одного, вони — рідні. Ще рідніші за рідних. От у Раїси Демидівни діти рідні, але хіба ж вона рідніша їм, аніж твій татко? Подумай над цим.

Я подумав. І справді. он син Раїси Демидівни не схотів навіть жити з нею в одній квартирі... А що татко сказав би, якби я не схотів? Він просто не витримав би... А може, й витримав би? Ні, таки не витримав би... Та звідки я тепер знаю? Нерідний же... Тепер я нічого не знаю...

Дідусь Панчишин ще довго сидів зі мною і все заспокоював. Ніби нічого страшного не сталося. Але я ніяк не міг заспокоїтися. Та й хто б міг заспокоїтися? На мене ніби цілий самоскид землі висипали...

Потім бабуся Панчишина покликала нас обідати, бо на Веселий я не поїхав. Я зараз просто не міг туди поїхати! Я знав, що татко з Марусею чекатимуть, але я не міг. Вони сьогодні обіцяли сказати мені щось дуже важливе, щось дуже-дуже. Але тепер мені було все нецікаве.

Дідусь та бабуся Панчишини були зі мною такі ласкаві і все намагалися розважити. Вони розповідали про всяке смішне, а про татка не казали нічого. Мовби я міг про це забути...

Я майже нічого не їв, я давився обідом і сміятися не міг, хоча розповідали вони дуже смішне і самі сміялися. Я бачив, що то вони для мене сміються. І щоб мені ні з ким не розмовляти, я сказав. що поїду на Веселий. Дідусь Панчишин теж зібрався поїхати зі мною, але я тихенько втік один.

На Веселий я не поїхав, а просто блукав вулицями і все думав та думав... Мені аж голова розпухла від думок. Я, мабуть, обійшов півміста, мало не потрапив під тролейбус, бо від сліз я дороги не бачив. Блукав до пізнього вечора, і їсти мені не хотілось, і бачити нікого не хотілось.

Напевне, татко вже повернувся додому і, може, турбується прот мене... А що, як не турбується? Чого йому турбуватися про нерідного сина... Може, навіть, зрадіє, що мене немає...

Коли я таке подумав, то мені в душі похололо, і я рвонув додому. Я біг, мов за мною вовки гналися, так мені страшно стало від тієї думки.

— Ярославе! Сину! Ох, нарешті ти знайшовся!

До мене підбіг татко і схопив мене на руки. Ніби боявся, що я вирвуся і втечу. Він дуже міцно тримав мене. Ми саме стояли біля освітленої вітрини магазину, і я побачив, що татко був дуже блідий, ще блідіший, як тоді у лікарні, — все ластовиння на щоках виступило, до останньої цяточки. Він задихався, видно, давно вже мене розшукував. І руки у нього тремтіли. Я ще ніколи не бачив, як тремтять руки у татка.

І тут я не витримав і припав до нього обличчям. До його такої рідної мені спецівки, вона пахла соляркою: татко ще не встиг переодягнутися, мабуть, йому було не до того. Він шукав мене, він боявся за мене! Всі думки мої відразу кудись поділися, й мені полегшало. Я тільки чув, як дуже гупає серце у татка.

І я вирішив ні про що його не питати.

До себе ми зайшли, міцно тримаючись за руки. Нам навіть не довелося відмикати двері, бо наші сусіди — всі, крім Раїси Демидівни, — стояли на сходах і — я знав — чекали на мене. Спочатку вони дивилися на мене з острахом і якось так — ніби винувато, а далі всі разом заусміхалися — зраділи. І ми з татком спокійно пройшли до своєї кімнати, ніби нічого й не скоїлось.

Після вечері татко сказав:

— Ярославе, нам з тобою треба серйозно поговорити.

— Не треба! — злякався я. — Не хочу серйозно говорити! Я нікому не вірю, тільки тобі.

— Саме тому, сину, нам і треба поговорити. Якщо вже так склалося, що ти... Та що ж, доведеться сказати всю правду, так буде краще для нас.

Татко сів край столу й посадив мене біля себе.

— У тебе, Ярославе, була дуже хороша мама. Ти її пам’ятаєш?

— Трошки-трошки...

— А батька свого... ну, рідного батька ти й пам’ятати не можеш. Бо він виїхав з міста, як тобі було кілька місяців.

— Куди виїхав? — запитав я. Зараз мені стало знову страшно.

— Не знаю... Далеко кудись.

— А мама знала — куди?

— Ні, мама не знала.

— Чому? Чому він виїхав? — закричав я. — Він... не хотів з нами жити?

Татко промовчав.

— Скажи, він нас не хотів? Так? Не хотів?

Татко мовчав. А далі став знову розповідати.

— Довго його не було, а я зустрів твою маму. От... Хороша вона була людина, Ярославе, добра і лагідна. Вона стала мені найдорожчою людиною на світі. І вона стала моєю дружиною, а ти — моїм сином.

— А я думав, що був твоїм сином завжди...

— Майже завжди, — усміхнувся татко. — Ти ж був зовсім маленький. Але в мами було дуже кволе здоров’я... Я намагався її вилікувати, я робив усе, що міг, я ж так хотів, аби вона жила! Але я не зміг... Це дуже страшно, Ярославе, коли помирає найдорожча людина, а ти безсилий... І в мене залишився один-єдиний — ти.

Татко замовк, а я затамував дихання.

— От як воно склалося. І тоді я дав собі слово — стати для тебе не тільки батьком, а й товаришем, розумієш? Бути товаришем -то дуже важливо! Тому ти завжди був і є для мене не тільки син, а й товариш. Чи правду я кажу?

— Правду! Ми з тобою завжди були товариші.

— Але сталося лихо: несподівано приїхав твій рідний батько і хотів тебе забрати, бо я тобі — нерідний.

— А ти й віддав? — перелякався я.

— Ні, не віддав. Не міг я тебе віддати, бо дуже любив. Розумієш?

— РОзумію. А далі що було?

— А далі був суд. І суддя — справедливий, він побачив, що не можна нам з тобою розлучатися, бо я тебе ніколи не покину, як... І мені присудили по закону, щоб ти лишився у мене, і прізвище тобі дали моє — Супрун. От... Ну, а тепер... а тепер що ти мені скажеш?

А що я міг сказати? Хіба такий татко може бути нерідний? Ні, він рідніший за рідного, що покинув мене з хворою мамою!

І ще мені здалося, що з цієї хвилини ми з татком стали ще більшими друзями. Ще вірнішими.

Тільки про цю розмову я нікому не розкажу.

 

10. Тисяча вікон і один журавель

 

І ще рік проминув.

Третій клас я закінчив у Богуславі, правда, не на самі п’ятірки — були й четвірки, але ніхто за те мені не дорікав. А бабуся то й просто казала, що й так добре, бо ж улітку я переніс операцію, а операція не жарт, сама б вона, напевне, її не перенесла. А якби й перенесла, то запросто могла б залишитися на другий рік у третьому класі. І взагалі, я багато пережив. Що саме я пережив, бабуся не казала, а я теж мовчав. Бо якщо й пережив, то тепер уже не переживаю. Нема чого мені переживати.

Хлопці жалкували, що я більше не приїду до Богуслава вчитися. І ще вони обіцяли, що тепер то вже обов’язково приїдуть до мене в гості, бо я, казали вони, хороший товариш. Я сказав, що чекатиму їх, бо й вони — хороші товариші.

А Софійка, ота сама, що торік хотіла вивчитися на балерину, на прощання мені призналася, що вона передумала: коли скінчить школу, то працюватиме на екскаваторі, як наша Маруся. Бо я їм усім багато розповідав про Марусю, що вона вже вміє працювати як справжній механік-екскаваторник. І за те я Софійку теж запросив до себе у гості. Я навіть дав їй папірця з адресою: «Мікрорайон Веселий, вулиця Праці, №18, квартира №34». Правда, ми ще туди не вселилися, але коли Софійка збереться у гості — певне, оелимось. Бо той будинок, де ми з татком одержимо нову квартиру, вже збудували. Тепер у ньому працюють  сантехніки, електрики, маляри... Так, незабаром ми там житимемо, і я ходитиму в нову школу на Веселому, бо її з першого вересня вже відкриють, — так писав мені татко.

Цього разу ми з бабусею поїхали з Богуслава на автобусі, і нас проводжали всім класом. І мені спало на думку, як добре було б перенести весь Богуслав — із школою, з Росю і з моєю бабусею — десь близенько до Веселого. Над цим треба колись увечері подумати, чи не допоможе чарівне наше слово... Про це я, звісно, вголос не сказав, а тільки сказав, щоб хлопці писали мені листи і що я їм теж писатиму. І ще раз запросив у гості, і Софійку теж, бо вона прийшла нас проводжати.

І от ми знову разом з татком та Марусею працюємо на Веселім. Тепер я щодня бігаю дивитись на нашу квартиру — на дев’ятому поверсі, двокімнатну, з великим балконом. Будівельники мене ніколи не проганяють, вони ж мене всі вже знають. «Привіт, екскаваторнику!» — вітають мене, а я у відповідь завжди відказую: «Привіт робітничому класу!» То я від татка навчився: бо ми всі робітники і шануємо нашу роботу.

Восени я вже спатиму на балконі, а як татко не дозволить, то потерплю вже до весни. Ех, і здорово ж буде! До нас завжди в гості приходитиме наша Маруся, і Лампадія Андріївна, і Панчишини, й Ганна Павлівна з маленьким Сашуньом. Сашуньо вже бігає — будь здоров! Як побачить мене, то й кричить: «Атуй, Авику!» тобто: «Здрастуй, Славику!», бо він ще не всі літери вимовляє. А сюди ще й бабуся з Богуслава в гості приїздитиме, і мої товариші зі школи. Може. не всі, то хоч декотрі... Я ж написав адресу.

І от — нарешті! — настав день, коли ми закінчили копати останній котлован! Останній — тридцятий котлован на Веселому. Наш бідолаха старий Могікан вже майже розвалювався, ніяка профілактика йому не допомагала. Але він таки витримав до кінця, молодчага! Він дуже старався, бо знав, що то вже остання його робота. Тепер Останнього Могікана спишуть на брухт...

На Веселому вже жило багато людей, височіли баштові крани, гуркотіли бульдозери й грузовики з навантаженими причепами. Аж не вірилось, що недавно тут був пустир. Будівельники працювали вдень і вночі — під світлом прожекторів. Їм же тут працювати і працювати, а ми з татком та нашою Марусею свою роботу зацінчили.

Ми найперші почали і найперші закінчили!

Ой, я забув сказати, що цього року сталася щаслива подія: мій татко вступив до будівельного інституту! Навчатися йому доведеться заочно, бо ж треба і працювати. Та за татка я спокійний: він не підкачає, зуміє і працювати, і вчитися. Немарно ж он його портрет виставлено на Дошці пошани!

Надвечір до останнього котлована зійшлися всі: головний механік Іван Іванович, гладкий майстер дільниці, виконроб у своїх окулярах і проектант — один з тих, що проектували Веселий. Вони прийшли до нас, щоб прийняти роботу — останню тут «першу чергу нульового циклу», тобто, наш останній котлован.

— Ну, поздоровляю, Супрунчику, голубе! — радісно сказав Іван Іванович і обнявся з татком. — І Марусю поздоровляю, і молодого Супруненка. Ви славно потрудилися, честь вам і шана!

Всі інші теж нас поздоровляли, а майстер сказав:

— Ти, Марусино, добру практику пройшла на Останньому Могікані! Тепер уже працюватимеш самостійно.

— А що, — мовив Іван Іванович, — Маруся тепер всіх чоловіків за пояс заткне! Викликай-но свого вчителя на змагання!

Я, звичайно, пишався й радів. Але мені було й трошечки сумно: тепер уже Маруся не працюватиме з нами, бо її атестувала ця... як її? Ага, кваліфікаційна комісія і допустила Марусю до самостійної роботи на екскаваторі. Вона вже не учень, вона сама візьме собі учня. Бо вона вже — механік-екскаваторник. А ми ж до неї так звикли...

— За тиждень, Супрунчику, матимеш новий екскаватор, — весело сказав Іван Іванович. — Там екскаватор — як лялька! Почнеш робити на новому масиві.

— Здорово! — сказав я. — А... Маруся де працюватиме?

— Маруся працюватиме в іншому місці. І теж на новому екскаваторі.

То добре, звісно, але ж... Коли ми тепер будемо бачитись? Працюватимемо ж на різних масивах... По роботі, увечері? Таж таткові вечорами доведеться навчатись, він же тепер не лише екскаваторник, а й студент інституту! Ні, щось воно негаразд виходить... І хто його знає, який тепер буде в нас учень? Який би не був, а я точно знаю — гірший за нашу Марусю. З ким нам буде так весело й добре працювати? Ні, таки щось тут негаразд.

— Ну, прощавай, Могікане, більше ми з тобою не побачимось! — татко, ніби жартома, але мені здалося, що він не жартує, вклонився Останньому Могіканові. — Спасибі, друзяко, що витримав. Бувай здорова. Марусино, щасти тобі на новій роботі. Може й справді викличеш мене на змагання?

— Куди мені, — зітхнула Маруся. Видно й вона сумувала, що тепер не працюватиме з нами.

Попрощавшися з усіма, ми з татком пішли до зупинки автобуса. Ми йшли не поспішаючи, у нас попереду був вільний цілий тиждень. Аж дивно... Бо ж звикли працювати, а не відпочивати. Взавтра ми з татком поїдемо в ліс по гриби, їх цього року багато вродило. Але й гриби мене не тішили. Я весь час озирався назад.

— Не журись, Ярославе, — татко помітив, що я невеселий. — Незабаром ми сюди переїдемо жити. А про що ти задумався, мудрий мій цигане?

Я й справді задумався, так задумався, як ніколи. Тільки не наважувався сказати таткові про те, про що думаю. Ану, як він не погодиться!

— То чого ж ти мовчиш, сину? — І тоді я зважився.

— Слухай, татку... Тільки ти спершу дай мені слово, що не розсердишся. Слово?

— Слово! — кивнув головою татко.

— Знаєш... нехай і наша Маруся житиме з нами в новій нашій квартирі. Ну правда, нехай! Нам же втрьох буде краще! — Татко мовчав.

Невже він не хоче, щоб наша Маруся жила з нами? У нас же на Веселому буде хороша квартира, дві кімнати і кухня, і ванна, й балкон. Місця для всіх вистачить, ого! Одну кімнату ми можемо віддати Марусі, хіба для неї шкода? Невже зараз з докором скаже:

«Не верзи дурниць, Ярославе, ми з тобою — мужчини, то навіщо ж нам дівчина? Так не годиться».

Але ж Маруся — не просто дівчина, наша Маруся ще й добрий товариш! Чому татко не розуміє?

— Ти працюватимеш і вчитимешся в інституті, а Маруся допоможе мені по хазяйству, — пустився я на хитрощі. — І мені буде легше, і всім нам веселіше. Хіба ж не так?

Татко все ще мовчав. Я зазирнув йому в обличчя. Він теж дивився на мене — дуже пильно і дуже дивно. Не сердито, ні-ні! Він дивився, ніби я оце зараз подарував йому найдорожчий подарунок. Але чому він мовчить? Не вірить, що нам з Марусею буде краще? Ото чудний!

— Вона ж добра, татку. І ти сам те казав, — вона роботяща, не така. як отой лінтюх Семен, що був раніше нашим учнем. Семена я б і на поріг не пустив! Весела. ніколи не сердиться, згадай, як вона доглядала Останнього Могікана. І ще — от провалитися мені на цьому місці — вона любить нас!

Татко зітхнув, але не так, як зітхають з жалю чи досади, а — ніби скинув із себе важезну вагу. І все-таки він мовчав.

— І ми її теж любимо. Ну, чого ти мовчиш?

Татко простягнув мені свою міцну руку й потиснув мою — як товариш товаришеві.

— Правда твоя, мудрий мій цигане. Я згоден: Маруся житиме з нами.

Я підскочив від радості, що таки переконав татка і він погодився. Ур-ра! Маруся тепер житиме з нами! Ми завжди будемо разом!

— Знаєш, татку, завтра вранці я побіжу до неї й скажу. Я її теж умовлю, от побачиш!

— Добре, сину. Ти сам їй про це скажеш — краще буде, якщо ти їй скажеш сам.

Порядок! Мій татко звіряє на мене таку важливу розмову. Отже, дуже шанує мене!

— Слухай, татку, а навіщо нам відкладати до завтра? Може, вранці я її не застану. Давай повернемось — Маруся ж зараз у себе в бараці. Ти тільки не бійся, я її неодмінно вмовлю!

Ми повернулися на Веселий, на якому щойно закінчили нашу роботу. І на якому — я певен! — ми незабаром будемо жити щасливо втрьох у новій квартирі.

Назустріч нам уже загорялися вікна. Одне по одному, багато вікон, мабуть, ціла тисяча. А на краю масиву, біля нашого останнього котлована, темнів старий Останній Могікан. Він скидався на журавля, що втомився і сів, опустивши свою довгу шию. Старий, втомлений важкою працею журавель...

У будинках усе більше засвічувалося вікон, бо там уже жило багато людей.

Я подумав: якби не ми... Та вголос я нічого не сказав: мій татко не любить, коли людина вихваляє себе.