Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

АБХАЗЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

КОЗЕНЯ, ЯГНЯ І ТЕЛЯ

Один пастух пас у горах отару, і якось від неї відбились козеня, ягня й теля. Увечері вони зійшлися на ночівлю. Але недалеко від них, як виявилося, сиділи вовк, ведмідь та лисиця.
Коли зовсім стемніло, вовк і ведмідь послали лисицю до козеняти, ягняти і теляти.
Прийшла лисиця до них і каже:
— Мене сюди послали вовк та ведмідь. Вони голодні і вимагають, щоб ви дали їм м'яса.
Теді козеня підвелось і мовить:
— Ми також голодні. Надвечір мені випало шукати для своїх друзів місце ночівлі. Поки я повернулося, вони піймали і з'їли чи то вовка, чи
лисицю. Мені дісталася лише одненька ніжка, і я не наїлось, та й мої товариші також голодні. Повір, лисице, що у нас нема ні кусника м'яса!
Лисиця, почувши таке, дуже злякалася і ну тихенько задки, задки, а тоді кинулась чимдуж бігти, та в нетрі, навіть не заскочила до своїх приятелів розповісти про все. Вовк і ведмідь довго чекали лисицю. Нарешті ведмідь не витримав і послав вовка:
— Піди довідайся, що там скоїлося, чому так довго немає лисиці.
Прийшов вовк до козеняти, ягняти і теляти та й каже:
— Ви, мабуть, запишались і маєте себе за надзвичайно поважних. Ми давно вже послали до вас лисицю по м'ясо на вечерю. Чому ж ви баритесь і не присилаєте нам м'яса?
Знову козеня звелось на ноги та й каже: — Ви голодні, і ми також голодні. Надвечір мені випало шукати для своїх товаришів місце ночівлі. — Коли мене не було, вони упіймали і з'їли чи то ведмедя, чи вовка. Мені дісталась лише одна ніжка, і я, звісно, не наїлось. Мої друзі також іще їсти хочуть. Повір мені, вовче, що у нас нема ні кусника м'яса!
Вовк, почувши про те, що тут одного вовка вже з'їли,— задки, задки і ну тікати. Сховався в гущавині і навіть до ведмедя не забіг.
Чекав-чекав ведмідь своїх друзів, і терпець йому ввірвався. Пішов сам до козеняти, ягняти і теляти. Прийшов та й каже:
— Вашому нахабству, здається, нема меж! Я двічі посилав до вас по м'ясо на вечерю. Чому ви не прислали мені м'яса?
Підвелося з землі козеня та й каже:
— Ти голодний, і ми також голодні. Надвечір мені випало шукати для своїх товаришів місце ночівлі. Коли мене не було, вони упіймали і з'їли чи то вовка, чи ведмедя. Мені дісталась лише одна ніжка, і я, звичайно, не наїлось. Мої друзі також іще їсти хочуть. Повір мені, ведмедю, що у нас нема ні кусника м'яса!
Почувши про те, що тут уже з'їли чи то вовка, чи ведмедя, ведмідь і собі з переляку кинувся тікати.
— Ці звірі ще можуть зустрітися з нами коли-небудь,— сказало козеня своїм друзям.— Вони схаменуться, дотямляться, що ми їх обдурили, і знову прийдутьсюди, щоб з'їсти нас. Нам треба зараз же тікати звідси.
Козеня, ягня і теля швиденько подалися шукати безпечнішого місця. Недалеко од стежки побачили вони похиле криве дерево й надумались переночувати на ньому. Козеня і ягня спритно видерлися самі й допомогли теляті вилізти на дерево. Незграбне теля насилу трималося на дереві.
Тим часом ведмідь, вовк і лисиця зустрілися в лісі, поговорили поміж собою та й догадалися, що їх ошукали. Отож вирішили вони повернутись на те місце, де ввечері були козеня, ягня і теля. Прийшли туди звірі, аж там нікого вже немає; тоді вони почали шукати козеня, ягня і теля по їхніх слідах. Так дійшли усі троє до похилого кривого дерева, зупинились під ним, обнюхали і кажуть:
— Вони десь тут зовсім близько!
В цей час теля похитнулось і гепнуло додолу. Козеня не розгубилось і закричало:
— Лови першим ведмедя, я впораюся з вовком, а за лисицю візьметься вогонь — наш молодший брат!
І козеня щосили застукало ріжками й ратичками по дереву. Вовк, ведмідь та лисиця подумали, що на дереві засіли якісь дивовижні чудовиська, дуже злякались та й ну тікати.
Більше їх ніхто й не бачив.

ВЕДМІДЬ І ЛИСИЦЯ
Захворів якось старий ведмідь. Дізналися звірі про це та й стали відвідувати хворого. Приносили йому хто що міг.
Одного разу вовк та заєць прийшли до ведмедя, поговорили з ним про всяку всячину, а тоді не втримались  та  й поскаржились  на лисицю.
— Ведмедю, добрий наш дідусю! Твоя хвороба дуже засмутила усіх звірів, і кожен із них старається хоч як-небудь тобі допомогти. Тільки одна лисиця не визнає твоїх заслуг і кепкує з тебе. Така стала горда й нахабна!
— Не турбуйтесь, у мене ще вистачить сили, щоб провчити її,— сказав ведмідь.— Я вкорочу їй хвоста, і він буде не довший за мого!
Лисиця якось довідалася про те, що заєць і вовк наскаржились на неї ведмедеві. Погроза ведмедя налякала лисицю. І вирішила хит-рунка провідати хворого ведмедя, доказати, яка вона віддана йому, і заразом розквитатися зі своїми ворогами.
Прибігла лисиця до барлога й стала на порозі.
Ведмідь суворо  подивився на неї й сердито заревів. А лисиця низенько вклонилась йому і стоїть смутна-смутна.
— Володарю наш! — звернулась вона до ведмедя.— Про твою хворобу я давно довідалась. Та коли хворіють такі, як ти, володарю, треба приходити не лише поспівчувати і побажати здоров'я. Я затрималась тому, що шукала для тебе ліків. Тож не гнівайся на мене.
— Які ж ти ліки принесла мені? — запитав ведмідь лисицю.
— Поки що я ніяких ліків не принесла,— відповіла лагідно лисиця.— Я тільки довідалась, які ліки повернуть тобі здоров'я. Ось послухай лишень мене. Якщо ти вранці натщесерце з'їси печінку й серце зайця та вовка, ти одразу видужаєш. Для цього треба покласти їх »і шкуру цих звірів і ввечері винести на свіже повітря, щоб вони вкрились росою.
Ведмідь, почувши таку пораду, дуже розчулився й щиро подякував лисиці за турботу.
— Із усіх звірів ти наймудріша! — сказав ведмідь лисиці.— Ніхто з тих, що мене відвідували, навіть не згадав про ліки для мене. Щиро дякую тобі, лисице, за гарну пораду.
Лисиця ще посиділа якийсь час біля хворого ведмедя та й пішла додому.
— Бажаю тобі, щоб ти якнайшвидше одужав,— сказала вона на прощання.
На другий день заєць і вовк знову прийшли відвідати хворого ведмедя. Ведмідь одразу вбив їх і зробив так, як порадила лисиця. Смокчучи лапу, він з нетерпінням чекав наступного дня, щоб почати лікуватися.
Та вранці лисиця підкралась до барлога, з'їла ту печінку й серце. А тоді ще побігла в ліс і оповістила всіх звірів про жорстокого ведмедя, що невідомо чому знищив зайця та вовка, які так вірно служили йому.
Дізнавшись про загибель зайця та вовка, всі звірі стали далеко обминати барліг і нічого не приносили хворому ведмедеві.
І ведмідь сконав від голоду.

ЗЛАГОДА
Жив-був на світі старий дід. У нього було п'ятеро синів-соколів. Усі сини давно вже одружились, але жили спільно із своїм батьком. Було в них у господарстві багато худоби.
Люди милувалися щирою дружбою й злагодою, які панували між братами,  їхніми  дружинами  та батьком.
Якось напередодні Нового року пішов густий сніг. До ранку намело високі кучугури. Рано-вранці старий батько пішов до хліва подивитися на свою худобу й помітив на снігу людські сліди. І надумав він дізнатися, куди ведуть ті сліди. Взяв дід у руки ціпок та й почапав по слідах. Сліди привели старого до невеличкої хатинки, що стояла на широкому подвір'ї.
Дід відчинив двері й побачив кількох чоловіків, які грілися біля вогнища. Чоловіки запросили діда до гурту, і він також присів біля вогню.
Це були не прості люди, а особливі. Що вони замислять собі, все завше збувалося. Ось один і каже Дідові:
— Ти, діду, багатий чоловік. Всього у тебе вдосталь. Отож годі тобі розкошувати. Ми заберемо все твоє багатство. Тобі залишимо щось одне — те, що ти сам вибереш.
— Я мушу обдумати це,— сказав дідусь,— і порадитися з синами.
Невідомі чоловіки дозволили дідові піти додому й там обміркувати все, що йому сказано.
Довго думав-гадав дід, як прийшов додому. Сини довідались від батька, чого він журиться, й обурилися з намірів невідомих людей:
— Нічого ми нікому не віддамо! Це наше майно! Ми самі його власними руками набували! — схвильовано вигукували всі.
В сім'ї зчинилася суперечка, найстарший син сказав:
— Нехай забирають усе, а нам залишать худобу.
— Нехай забирають усе, крім коней,— висловив свою думку середній син.
— Про мене, нехай усе беруть, тільки будинок та подвір'я залишать,— промовив найменший син.
Довго сперечалися брати між собою, ображали один одного, але так ні до чого й не домовились. Невістки і дід у їхню суперечку не втручались.
Трохи згодом до свекра підійшла найстарша невістка й сказала йому:
— Йдіть, тату, завтра до тих чоловіків і скажіть: хай забирають усе наше майно, всю худобу, двір, будинок — усе, що ми маємо, тільки хай залишать нашу дружбу, злагоду, які досі були в нашій сім'ї. Я бажаю, щоб наша сім'я знову жила в мирі, як і колись.
На другий день уранці пішов дід до тих невідомих чоловіків і висловив їм своє побажання.
Один чоловік голосно засміявся і мовив до діда:
— Ти мудро надумав, діду. Ще б пак! Якщо твоя сім'я житиме в мирі і злагоді, то ми ніколи не зможемо відібрати у тебе твого багатства. А якщо вже ти так розумно вирішив, то ми нічого в тебе не візьмемо. Повертайся додому й живи собі на здоров'я.
Дідусь дуже зрадів тій мові й заквапився додому. Сини і невістки також дуже зраділи звістці, яку він приніс.
І знову всі зажили мирно й дружно.

СУДДЯ ТА ДОНЬКА БІДНЯКА
Жив колись один дуже бідний селянин. Тільки й мав він у господарстві одного вола. Щороку під час оранки селянинові доводилося спрягатися з багатим сусідом.
Якось весною бідняк зорав своє невеличке поле й після роботи одвів багачеві його вола.
Через місяць віл захворів і здох. Багач звинуватив бідняка в тому, що він заморив його вола голодом, і зажадав відшкодування збитків. Та бідняк навідріз одмовився платити за вола гроші. Багач подався до суду. Суддя вислухав обох і вирішив суперечку на користь біднякові. Але багач почав домагатися свого. Тоді суддя сказав їм обом:
— Ну, якщо ви так не погоджуєтеся, то дайте відповідь на мої три запитання. То слухайте: що найбистріше за все? Що найжирні-ше за все? Що найсолодше за все?
Бідняк і багач не змогли одразу відповісти на ці запитання. Тоді суддя сказав їм:
— Я відкладу вашу справу до завтрашнього дня. Йдіть додому і завтра повертайтеся з відповідями.
Бідняк прийшов додому засмучений і став жалітися своїй доньці:
— Мабуть, суддя хоче, щоб я приніс йому що-небудь найжирніше, найсолодше і найбистріше. Що мені робити? За які гроші я все це зможу купити? Таж у нас немає ані копійки.
Донька уважно вислухала батька та й каже:
— Не хвилюйтесь і не бідкайтесь, тату. Судді треба не твої подарунки, а правильні відповіді на його запитання. А запитання ці не такі вже й складні.
Коли настав час іти до судді, донька сказала батькові:
— Скажи судді, що найбистріше — це думка, найжирніше — земля, а найсолодше — сон.
Почав збиратися в дорогу й багач. Прихопив із собою найбистрішого скакуна, вгодовану свиню, чималий бурдюк меду та й з усім цим прийшов до судді.
— Ось усе те, про що ти запитував. Моя свиня найжирніша, сало на ній грубе! Бистрішого за мого коня нікого в світі не знайдеш. А в моему бурдюці дуже солодкий мед!
— Чув, як твій сусіда відповів на мої запитання? Ану скажи, що ти надумав,— звернувся суддя до бідняка.
— Я думаю, що найбистріше у світі думка, найжирніше — земля, а найсолодше — сон,— відповів бідняк.
— Хто ж це тебе так навчив? Ти ж мовчав, коли я вперше питав тебе,— запитав суддя.
— Та донька навчила,— відповів бідняк.
— Розумна вона в тебе,— сказав суддя.— Приведи її до мене.
А багачеві суддя сказав:
— На всі мої запитання ти не зміг відповісти. Забирай усе своє добро й чимчикуй додому. Подарунків од тих, хто до мене приходить у справі, я не беру.
На другий день бідняк з дочкою прийшли до судді. Дівчина дуже сподобалася судді, і він незабаром одружився з нею.
Одного разу судді довелося поїхати з дому на кілька днів у справах. Перед від'їздом він сказав дружині:
— Поки мене не буде, можеш робити все, що тобі заманеться, тільки не берися судити людей чи давати які-небудь поради тим, хто позивається. Якщо ти порушиш мій наказ, нам разом не жити.
По від'їзді судді до нього прийшли двоє подорожніх — вершник і власник гарби. У них виникла суперечка ось через що: вершник їхав на жеребній кобилі, вона ожеребилась уночі, а лошатко якось опинилося під гарбою. Вранці вершник хотів забрати лошатко, та власник гарби не давав:
— Якщо лошатко лежить під моєю гарбою, то виходить, що воно й народилось від цієї гарби.
Отож вершник і власник гарби прийшли до судді, щоб їх розсудив. Довідавшися, що суддя у від'їзді, вони стали вимагати, щоб до них вийшла його дружина й розсудила їх. Біднякова донька вислухала їх на ганку й пішла собі в будинок. Минуло чимало часу, поки вона вийшла знову до них. Скаржники стали дорікати жінці за те, що примусила їх так довго чекати. На це вона відповіла їм:
— Я затрималася ось чому: тут недалеко тече струмок, він нещодавно загорівся, і я гасила пожежу, кидаючи у вогонь сухе листя.
Скаржники здивувались і промовили:
— Пожежу гасять водою, а не листям. І те сказати: як це може спалахнути вода?
— Виходить, ви обидва знаєте, що вода не горить, а не знаєте, що в гарби не може бути лошатка.
Так вона розсудила суперечку, і скаржники пішли геть.
Незабаром суддя повернувся додому; він довідався, що дружина порушила його наказ, і вирішив розлучитися з нею.
— Візьми все, що хочеш, і йди з мого дому,— звелів він.
— Гаразд, я згодна, але перед розлукою я хочу з тобою пообідати разом,— сказала дружина й стала збирати на стіл.
За обідом вона напоїла чоловіка вином і, коли він міцно заснув, поклала його на гарбу й повезла до свого батька. По дорозі суддя прочумався й здивовано запитав дружину:
— Куди ти мене везеш?
— Ти дозволив мені взяти все, що мені захочеться.
— Ось я і взяла тебе й везу до свого батька, бо ти мені найдорожчий за все на світі,— відповіла жінка.
Слова дружини розчулили суддю. Вони разом повернулись додому, і з того часу суддя завжди радився зі своєю розумною дружиною, коли йому доводилося розглядати які-небудь складні справи.

ЖАДІБНИЙ МУЛЛА
Давненько колись у селі жили два бідняки. Якось пішли вони на заробітки до сусіднього села. Працювали обидва старанно і за два роки заробили по сто карбованців кожен.
— Послухай-но мене,— звернувся один бідняк до другого.— Ми маємо з тобою по сто карбованців. Коли б нас не пограбував хто. Ліпше сховати ці гроші десь у надійному місці або дати якомусь чесному чоловікові на схорону.
Думали бідняки, де сховати зароблені гроші, і згадали про муллу, який жив у тому самому селі і на всіх пальцях носив дзвіночки.
— Мулло, навіщо ти повісив на пальцях дзвіночки? — запитували іноді цікаві.
Тоді мулла відповідав:
— Тут повсюди літають комахи, метелики й комарі. Вони можуть сісти де-небудь, а я можу не помітити їх і випадково задушити. Мої дзвіночки попереджають ці маленькі створіння про небезпеку. Я не хочу скривдити жодного божого створіння.
Отож один бідняк надумався віддати свої гроші на схорону цьому праведному муллі.
Бідняки ще попрацювали якийсь час, ще заробили грошей і поклали собі повертатися додому. Бідняк, який дав муллі гроші на зберігання, попросив його, щоб той повернув їх. Та мулла напосівся на нього:
— Що ти мелеш? Де такий злидень, як ти, може взяти сто карбованців? Тобі, мабуть, це вві сні приверзлось!
І мулла замахав руками, проганяючи бідняка, і всі десять дзвіночків на його пальцях голосно задзвеніли.
Зажурився пограбований горопаха, сів при дорозі й гірко заплакав. Тут до нього підійшла незнайома молодиця, подивилась уважно на нього й мовила:
— Ото знайшов місце, де плакати. Краще розкажи, хто тебе скривдив.
Бідняк, розчулений увагою молодиці, розповів про те, як він довірився муллі, а той пограбував його. Молодиця подумала-подумала та й каже:
— Завтра підеш до мулли, і він поверне тобі твої гроші. А надалі будь розумніший і не довіряйся ані солодким словам, ані дзвіночкам.
На другий день молодиця прийшла до мулли та й просить його:
— Будьте ласкаві, візьміть у мене на схорону п'ятсот карбованців. Я — дружина купця; мій чоловік залишив мені ці гроші, а сам поїхав збирати борги. Зараз я живу сама, тож і боюсь, щоб на мене не напали грабіжники.
— Добре ти робиш, дочко моя! Дуже добре! — радісно сказав мулла.— Надійнішого місця не знайдеш, і не ти перша прохаєш мене про це.
На цей час до мулли прийшов і той бідняк, що розмовляв учора з молодицею, і знову зажадав свої гроші. Хитрий мулла подумав: «Ця молодиця залюбки довіряє мені п'ятсот карбованців; якщо я поверну йому сто карбованців, то не прогадаю: у мене лишиться ще чимало». Без зайвих балачок мулла віддав біднякові гроші й сказав:
— Бери свої гроші й пам'ятай: нема на світі людини, чеснішої за муллу.
Бідняк швиденько схопив свої гроші й пішов собі.
— Бачила, дочко моя,— звернувся мулла до молодиці,— що не ти перша принесла мені гроші на схорону. Давай-но їх мені.
Але саме в цей час прибіг син молодиці (вона з ним заздалегідь домовилася про це) й сказав матері:
— Батько повернувся додому й чекає на вас, мамо.
Молодиця,  зачувши ці слова, затанцювала, неначе справді зраділа звістці, а хитрий мулла й собі приєднався до танцю. Молодиця посміхнулася й мовила до мулли:
— Я танцюю тому, що повернувся мій чоловік, а що змусило тебе танцювати?
— Твої хитрощі змушують мене танцювати,— відповів той.
Молодиця глузливо подивилась на муллу й сказала:
— Авжеж, нас обох змушують танцювати твої хитрощі й безчесність.

МЕТИКУВАТИЙ І ШИЛОМ РИБУ ЗЛОВИТЬ
У велике свято старий селянин надумав провідати свого князя. Йти до нього з порожніми руками не годилось, то він зловив півня, прив'язав його мотузком за ногу, взяв ціпок і помандрував.
Ішов дід повільно, підганяв півня  ціпком. Люди, які зустрічали його, здивовано усміхались і знизували плечима. Зайшов дід на князеве подвір'я, оточила челядь дивака. Один прислужник побіг сповістити князя про нього.
— До нас зайшов якийсь дідусь, ще й пригнав півня на мотузку. Він бажає вас бачити,— сказав слуга князеві.
Князь зареготав і відповів:
— Нехай дід зайде до мене, а півня посадіть у курник.
Дідусь привітався з князем:
— Бажаю тобі щороку зустрічати свята так весело, як і в цьому році.
Князь посадив гостя за широкий стіл, такий заставлений смачними стравами, що бракувало хіба пташиного молока. Дід тримався гідно, випив келих вина за здоров'я князя та його гостей, розважав усіх цікавими оповідками.
Коли дід зібрався додому, слуга вивів із стайні вороного коня з обротькою, підвів до старого та й каже:
— Князь дарує тобі цього коня й дякує, що ти не забуваєш про нього.
Дід і собі щиро подякував за дарунок, побажав князеві щастя в житті і, трохи подумавши, попрохав сокиру.
Недалеко від палацу дід зітнув молоде дерево, обрубав на ньому гілля, приставив до коня та й лізе по ньому на коня. Побачив князь це й закричав:
— Я подарував йому коня без сідла. Бач, який метикуватий! Дайте йому сідло.
Осідлали коня. Дід ще раз подякував князеві і поїхав додому. Вдень була спека, і захотілося старому відпочити. Спрямував він свого коня в перше-ліпше подвір'я.
Господарі були вдома, та за якимсь давнім звичаєм вони того дня не приймали гостей. Для себе вони приготували розкішний обід: у глибокій мисці лежала варена курка з аличевою підливою, в казані парувала гаряча мамалиґа, а підсмажений чурек вабив очі. Чоловіки вправно білували баранця.
Побачивши непроханого гостя, господарі заходилися ховати всі страви. Але гість, звівшись на стременах, помітив, як усе це робилось. Господар відчинив дідові браму і зі словами «ласкаво просимо» ввів його до своєї оселі. Погомоніли про те про се й замовкли. Гість почував себе ніяково й почав таку мову:
— Дорогі господарі! Я розповім вам про один випадок, який трапився зі мною сьогодні. їдучи додому, піднявся я на невисоку гірку й побачив унизу калюжку. Води в ній було майже стільки, скільки у вас кислої підливи у мисці. А в калюжці сиділа жаба, завбільшки як ваша курка. Поблизу я примітив камінь, такий, як ваш чурек. Зліз я з коня, схопив камінь і кинув у жабу, яка вирячила на мене очі, схожі на ваш казан з мамалиґою. Якщо все це брехня, то хай мене оббілують так, як вашого баранця!
Господарі спаленіли від сорому й не знали, куди подітися. Що тут чинити? Швиденько поставили всі страви на стіл, примовляючи:
— Прости нам, дорогий гостю, і не ганьби нас перед людьми. Ти виявився мудріший за звичай.

БОЯГУЗ
Давно колись був собі добрий чоловік, якого звали Чахух. Мав він єдиного сина, на ім'я Хвартиж. Але не тішився батько своїм сином: цілими днями Хвартиж сидів і нічого не робив.
Довго страждав Чахух, дивлячись на ледаря-сина, і поклав собі нарешті провчити його.
В ті часи на їхній край раз у раз нападали вороги, і Чахух пустив чутку про те, що його син надзвичайно відважний парубок.
Дізналися про це й мешканці сусіднього села та їхній князь. Прийшли вони до Чахуха й просять його відпустити свого сина, щоб він допоміг їм подолати ворогів.
Чахух спочатку вдав, ніби йому дуже тяжко розлучатися зі своїм єдиним сином, та після наполегливих умовлянь погодився відпустити з ними сина. Покликав Чахух Хвар-тижа, і той мовчки став перед батьком. Подивилися-подивилися селяни на Хвартижа, і закрався їм сумнів, бо несхожий був Хвартиж на сміливця. Та що вдієш? Узяли Хвартижа з собою.
Наступного дня мешканці села із Хвартижем на чолі вирушили у похід. Підійшли близенько до ворожого села й стали чекати там ранку. Вночі Хвартиж дуже змерз, бо лисиця вкрала в нього один кожанець. Хвартиж прокинувся перший і заходився шукати свого кожанця.
— Хто бачив мого кожанця? — питав усіх.
Воїни подумали, що Хвартиж сам збирається виступати проти ворогів, і вирішили, що він справді хоробрий воїн. З тією думкою всі дружно напали на ворогів й оволоділи їхнім селом. Радісні й веселі, повернулися селяни разом з Хвартижем додому, наділили його великою кількістю худоби і відіслали до батька.
Чахух страх здивувався, що його ледачий син повернувся додому цілий і неушкоджений та ще з великим багатством. «Мабуть, він усе-таки до чогось здатний»,— подумав батько.
Та коли Чахух довідався, за що хвалять його сина, він не прийняв дарунків: хіба можна їх прийняти, коли слава дісталася синові даремно? Хіба такий має бути справжній герой?!
І надумав батько ще раз випробувати свого сина. Невдовзі прийшли до Чахуха селяни з іншого села та й кажуть:
— Якщо ти не пустиш до нас свого хороброго Хвартижа, ми загинемо! Щоденно до нашої отари прибігає вовк і ріже то овечку, то барана. А наші пастухи ніяк не можуть порішити його.  Розбишака вельми зухвалий.
Чахух спочатку відмовлявся, а тоді звелів синові йти допомогти селянам. Привели селяни Хвартижа на галявину, де ховався вовк-розбійник.
— Оце звідси приходить вовк. Сідай і чатуй на нього,— сказали селяни та й пішли геть.
Залишився Хвартиж сам і не знає, що чинити. З переляку він виліз на високе дерево й сховався там між гіллям. Опівдні під це дерево збилась і вся отара овець.
Тільки-но отара вляглася на спочинок, як прибіг вовк і накинувся на овець. Хвартиж, побачивши вовка, так злякався, що не втримався на гілці й полетів сторчака вниз. Упав просто на спину величезного вовка й, не тямлячи себе від ляку, щосили вчепився за вуха й несамовито заволав. На той крик прибігли пастухи і вбили переляканого звіра.
Хвартиж розгнівався:
— Що це ви накоїли? Я упіймав вовка, бо хотів живим відвести його князеві. А тепер що я йому покажу?
Князь, коли про це розповіли йому, похвалив Хвартижа. Та батько, як і колись, був невдоволений сином — адже й на цей раз його хоробрість була несправжня.
Одного разу цей самий князь посварився з сусідою за межі й оголосив йому війну. Скликав князь своїх радників,— хай обдумають, як краще перемогти ворога. Хвартижа він також запросив. Поки радники обговорювали все, що стосувалося майбутньої війни, Хвартиж зі страхом подумав: «Тільки-но почнеться війна, князь призначить мене ватажком, і мене першим можуть убити...»
Коли всі радники поговорили, Хвартиж сказав:
— Якщо з обох боків виступить велике військо й почнеться бій, то загине багато людей. Чи не краще буде, якщо кожен князь вибере із своїх воїнів найхоробрішого й найвідважнішого, і нехай вони поб'ються між собою. Той князь, чий воїн подолає супротивника, вважатиметься переможцем.
Усі визнали слова Хвартижа мудрими, погодилися з ним і почали вибирати гідного для двобою воїна. Та князь ось що сказав:
— Навіщо нам шукати хороброго воїна, коли від нас може виступити такий славний герой, як Хвартиж? Виберімо його!
Боягуз Хвартиж хотів відмовитись од такої честі, та що він міг удіяти, коли всі назвали тільки його ім'я...
І ворожий князь вислав до бою хороброго воїна. Війська стояли одне проти одного, щоб бачити той двобій.
Хвартиж вирішив, що настав йому кінець, і заплющив очі, щоб не бачити свого ворога. Супротивник його помітив, що Хвартиж наступає на нього із заплющеними очима, й запідозрив у цьому якісь хитрощі. Отож він і собі заплющив очі й посунув на Хвартижа. Так воїни й підходили один до одного.
«Ще мить — і він зітне мені голову»,— подумав Хвартиж, умліваючи од жаху. Він мимоволі розплющив очі й побачив, що ворог іде на нього з заплющеними очима. Хвартиж одразу підбадьорився і зрозумів, що йому слід робити: замахнувся щосили й зітнув супротивникові шаблею голову.
Все військо привітало Хвартижа радісними вигуками. Його підняли на руки й понесли до князя, який на честь перемоги влаштував велике частування й щедро нагородив звитяжця.
Та старий Чахух знову не прийняв подарунків, які приніс йому син:
— Той, кого нерозумні й довірливі люди мають за героя й сміливця, насправді не герой і не сміливець,— сказав він,— а, як і колись, такий же ледар і боягуз!

ВІДПЛАТА ЖОРСТОКОМУ НАХАРБЕЮ
Давно-давно жив свавільний і жорстокий князь Нахарбей. Нікого він не слухав, ні на кого не зважав і робив усе, що йому заманеться. Давати йому поради було так само марно, як стріляти у воду. Люди, які знали Нахарбея, казали про нього:
— Викапаний батько. Даремно мати з ним стільки промучилась.
Була у Нахарбея донька, на ім'я Хіц. Коли дівчинка була ще мала, всі пророкували, що вона стане красунею. Князь Нахарбей і його дружина, лестячи дівчинку, часто розмовляли про те, якого чоловіка виберуть для своєї доньки.
— Чоловік її буде князем, дуже багатим і розумним,— запевняв Нахарбей дружину.
Раз на рік Нахарбей мав звичку об'їжджати свої великі володіння. От і цього разу він зібрався разом зі своїми молочними братами й слугами подивитися на власні землі.
Цілий день вони були в дорозі, і довелося князеві заночувати в хатині бідного селянина, бо іншого притулку не знайшли. Щоби почастувати такого знатного гостя, селянин зарізав телятко від своєї єдиної корівчини. По вечері для князя постелили м'яку постіль, а його супутники, закутавшись у бурки, полягали під деревом на подвір'ї.
Вночі господарева дружина народила синочка. Дізнались про це князеві супутники і на честь народження дитини зробили кілька пострілів, сподіваючись, що князь їх за це похвалить.
А князь почув ті постріли і спитав у слуг:
— Що там скоїлось?
Вони йому відповіли:
— Ми стріляли від радості: у селянки народився син.
Та князь Нахарбей дуже розгнівався: постріли розбудили його, і він не міг заснути до ранку.
На кухні зійшлися сусідки і, щоб не заснути, потихеньку розмовляли. Одна жінка любила вгадувати майбутнє й пожартувала:
— Якщо у князя Нахарбея є донька, то цієї ночі для неї народився жених.
Князь Нахарбей не спав і чув розмову селянок. Він дуже розгнівався на ту мову, але не знав спочатку, що йому робити. Коли розвиднилось, князь розбудив своїх супутників і звелів сідлати коней. Від'їжджаючи з подвір'я, князь наказав відняти у господаря немовля. Хоч як кричали й голосили батько та мати, супутники князя закутали дитя в пелюшки і помчали доганяти Нахарбея, який виїхав з подвір'я трохи раніше.
Надвечір верхівці в'їхали в густий ліс. Князь Нахарбей звернув з дороги, пригнув гілку, прив'язав до неї немовля й глузливо мовив:
— Рости великий, а тоді одружуйся на моїй доньці.
Нелюдський вчинок Нахарбея розлютив молодого слугу Аджира, який мав добре серце, і він прошепотів :
— Доки цей нелюд знущатиметься над нами?
Аджирові товариші, почувши  ті слова, порадили юнакові:
— Не кажи так, друже! Коли твої слова дійдуть до вух Нахарбея, то нас усіх спіткає жорстока смерть.
Цю ніч князь спав спокійно, наче ніколи й нікому нічого поганого він не вчинив. На другий день він і його супутники поїхали далі.
...А тим часом покинуте в лісі немовля плакало так жалібно, що могло розчулити і зорі в небі. Воно висіло самотнє на гілці й квилило. Та хто міг допомогти бідолашному в цьому дрімучому лісі?..
Нещасна його мати лежала недужа й умивалась гіркими сльозами. її плач міг розтопити й крем'яне серце. А батько, схилившись над столом, замислився в тузі. Бідні, безсилі, вони нічим не могли зарадити своєму горю.
Тієї ж ночі пастух, шукаючи в лісі козу, що відбилась від отари, почув у гущавині дитячий плач. З великими труднощами продерся він у лісові хащі й дуже здивувався, побачивши прив'язане до гілки немовля.
Пастух обережно відв'язав дитинча від дерева й поніс, радий, додому. Його дружина також надзвичайно зраділа хлопчикові, бо своїх дітей у них не було. Вона зразу ж напоїла маля молоком, і воно спокійно заснуло.
Пастух і його дружина з великою любов'ю та піклуванням доглядали хлопчика. Минав час, і він виріс ставним гарним парубком. Назвали хлопця Каршв, тобто знайда.
А в палаці Нахарбея щодня пили, їли і розважались гості. Князь давно вже не оглядав своїх володінь. Та якось заманулось йому подивитись на власні землі, і він, зібравши джигітів, виїхав з двору. Серед його супутників був і Аджир.
Три дні вони були вже в дорозі, і князь надумав перепочити в хатині сільського пастуха. За вечерею князь та його супутники примітили спритного й красивого юнака, який робив усе швидко й до ладу. А говорив як гарно! Досить було йому почати щось розказувати, як голодний забував про голод, а той, що хотів пити, про спрагу. Це був Каршв. Князеві сподобався пастухів син, він прикликав господаря й запитав:
— Мене дуже дивує, чому ти такому чудовому парубкові дав імення Каршв?
Пастух спочатку вагався, не хотів казати князеві правди, але потім розповів усе про свого названого сина: як випадково знайшов його в дрімучому лісі, як порятував і виховав.
— Тому я й дав хлопцеві імення Каршв,— закінчивсвою розповідь довірливий пастух.
Князь одразу збагнув, що Каршв — це той хлопчик, якого він одняв у бідних селян, а тоді кинув прив'язаного в лісі на загибель. Жорстокий Нахарбей замислив будь-що знищити Каршва.
Цілу ніч князь не спав, усе обдумував, як зробити це страшне діло. Тільки-но діждали ранку, як Нахарбей наказав своїм людям сідлати коней в дорогу.
Перед від'їздом підступний князь чогось присікався до ласкавого й доброзичливого Каршва й звелів своїм слугам схопити юнака. Ті, мов собаки, накинулись на Каршва, збили з ніг і міцно зв'язали.
— Прив'яжіть його до коня і відправте до княгині,— загадав князь.
Потім Нахарбей написав листа дружині, поклав його в кишеню черкески юнака й сказав:
— А цього листа обов'язково віддайте княгині.
Пастух та його дружина гірко плакали за своїм вихованцем, якого любили, мов рідного сина, а Нахарбей тільки зухвало дивився на них і гладив свої вуса...
Вершники, які везли Каршва до княгині, в обідню пору зупинилися на лісовій галявині перепочити. Вони зняли юнака з коня й поклали на бурці.
Серед цих вершників був і Аджир. Він дуже співчував юнакові. Аджир порадив товаришам поспати після тривалої подорожі, а сам лишився сторожити Каршва. Стомлені вершники зраділи нагоді відпочити і відразу ж міцно заснули. Заснув і Каршв. Один Аджир не спав. Він вийняв із кишені юнака князевого листа до княгині, але не зміг його прочитати: він був, на жаль, неписьменний.
«От горе, що я не знаю літер, а то дізнався б відразу, що написав князь,— подумав Аджир.— Коли в листі написано щось погане для Каршва, я б допоміг йому втекти, та й сам з ним утік би. Я ніколи не дав би убити цього чудового юнака».
На щастя, Аджир помітив на дорозі верхівця, який їхав до нього. Незнайомець під'їхав ближче, привітався з Аджиром і зліз з коня. Між ними зав'язалася жвава розмова. Аджир довідався, що співрозмовник письменна людина, й попрохав прочитати князевого листа. Той охоче погодився виконати прохання Аджира. Ось що писалося в тому листі:
«Моя люба княгине, тобі привезуть юнака. Ти віддай його вірним слугам: нехай вони його при тобі уб'ють і закопають глибоко в землю, а місце те добре притопчуть».
Дізнавшись про жахливий намір князя, Аджир розірвав того листа на дрібні клаптики і попрохав незнайомця написати княгині таке:
«Моя люба княгине! Привітай ласкаво юнака, який привезе тобі мого листа. Він чарівний і розумний,— ти сама скоро переконаєшся в цьому. До того ж він спритний і працьовитий. Розв'яжи його, звели викупати після дороги, а тоді вбери в найкращий одяг і не випускай нікуди з двору. Ліпшого нареченого для нашої доньки я ще ніде не зустрічав. Правда, він добровільно не погоджувався їхати до нас, і довелося зв'язати його, щоб не втік по дорозі. Не гай часу й повінчай його з нашою красунею дочкою».
Аджир сховав цього листа в кишеню Каршву, а незнайомець поїхав своєю дорогою. Після цього Аджир розбудив своїх супутників, і вони вирушили далі в дорогу.
Через деякий час вершники приїхали до палацу князя Нахарбея й подали княгині листа від чоловіка.
Княгиня уважно прочитала листа й надзвичайно здивувалася. Та що їй лишалось робити? Вона не сміла не послухатись свого чоловіка і звеліла слугам:
— Розв'яжіть цього юнака, викупайте його й одягніть у найкраще вбрання.
Наказ княгині було негайно виконано, а наступного дня відбулося бучне весілля. Каршва з князівною відвели в кімнату для молодих, а гості ще кілька днів їли, пили й розважались.
Кмітливий Карпів одразу дотямився, що хтось йому сприяє, та ніяк не міг здогадатися хто. Йому до серця припала князівна, а вона також уподобала свого судженого.
Повертаючись додому, Нахарбей заїхав у сусіднє з його маєтком село. Люди, зустрічаючи, вітали князя з одруженням дочки й бажали всього найкращого. Нахарбей був дуже здивований новиною, але вважав негідним себе розпитувати, що ж сталося.
Дізнавшись про приїзд князя Нахарбея, Карпів із своєю дружиною переселилися до невеличкого будинку, що стояв недалеко від палацу.
Розгніваний Нахарбей не встиг злізти з коня, як покликав до себе княгиню і грізно запитав її:
— Що ти накоїла? За кого ти віддала нашу дочку?
— Не я в цьому винувата, а ти! Це ти намудрував? — княгиня сердито кинула чоловіку його листа.
Князь прочитав листа і мало не задихнувся від гніву. Опанувавши собою, він негайно скликав до себе всіх, хто супроводжував Каршва, й грізно запитав їх:
— Хто підсунув Каршву цей папір?
За всіх відповів сміливий Аджир:
— Ми везли Каршва п'ять діб. Уночі, звичайно, випадало трохи поспати, а вдень летіли без упину. Крім листа, якого ви самі поклали в кишеню Каршва, ніхто ніякого паперу йому не давав.
Товариші Аджира дружно підтвердили його слова.
— Мабуть, коли ви ночували в дорозі, якийсь негідник підклав йому цей папір. Але це нічого не міняє: ви зганьбили мене! — заревів князь.— І тепер мусите змити з мене цю ганьбу! Щоб цієї ночі мерзенний Каршв помер!
— Гаразд, ми вб'ємо його, вволимо ваше бажання, — погодились Аджир і його друзі.
— Мені приємно чути мудрі слова,— сказав князь.— Тільки не вбивайте його тут. Відведіть кудись в інше місце, подалі від мого палацу.
Тоді Аджир, запобігаючи перед Нахарбеєм, порадив йому:
— Щоранку Каршв купається в озері. Ми підстережемо його там і вб'ємо. Коли ви на світанку почуєте постріли, то можете бути певні: Каршв мертвий.
— Я уважно прислухатимуся,— промовив князь,— і тільки зачую постріли, сам прийду до вас, щоб на власні очі побачити труп негідника.
Вночі Аджир потай прийшов до Каршва й сказав йому:
— Завтра, друже, не йди купатися в озері. Нахарбеєва сторожа зробить там засідку, щоб тебе вбити. Будь обережним.
І Аджир розповів юнакові, що пастух та його дружина, яких він вважає своїми батьками, не його рідні. Пастух знайшов його в лісових хащах прив'язаним до гілки дерева й разом зі своєю дружиною виховали його. Рідні батьки живуть в іншому місці й оплакують його долю. Розповів Аджир, хто й чому кинув його в лісі.
Каршв схвильовано слухав розповідь Аджира, тоді запитав його:
— Порадь, друже, що мені тепер робити?
— Зачекай трохи,— відповів Аджир.— І незабаром сам зрозумієш, що маєш робити.
Після цього Аджир пішов до озера, де сиділа в засідці сторожа.
Почало світати, а Каршв чомусь не йшов і не йшов до озера купатися. Вартові вже боялися, що князь покарає за зраду.
А Нахарбей тієї ночі зовсім не спав і все чекав пострілів. Але пострілів не було. Тоді князь, вважаючи, що його слуги не схотіли стріляти в Каршва, вирішив сам піти до озера. Він ішов скрадаючись, Аджир першим помітив його й звелів сторожі, щоб дружно стріляли по кущах, які зашелестіли неподалік.
Сторожа одночасно вистрілила із рушниць і притьмом кинулась до куща. Але на траві лежав мертвий не Каршв, а князь Нахарбей. Чому так сталося, ніхто, крім Аджира, не знав.
Після смерті Нахарбея володарем став Каршв. Аджир був у нього радником. Каршв одразу ж відвідав пастуха, який врятував його від смерті і виховав. Пастух та його дружина радісно зустріли його й привітали.
Взявши пастуха та його дружину, Каршв поїхав з ними до своїх рідних батьків, які геть постаріли за цей час і нездужали. Повернення сина додому додало їм сили й здоров'я. Каршв, якого повсюди супроводив вірний радник Аджир, забрав своїх батьків до себе й разом з пастухом та його дружиною поселив у князівському палаці.
Незабаром померла стара княгиня, а дружина Каршва щиро полюбила батьків свого чоловіка й доглядала за ними.
Так син бідного селянина став правити великим краєм. А в народі жартували:
— Гілка сама нагинається до кози, якій не судилось померти!

КМІТЛИВА НЕВІСТКА
У багатого князя Ахмата був єдиний син, на ім'я Салбі. Коли Салбі виріс, а князь постарішав, він одружив свого сина. Весілля було пишне й бучне. Минув тиждень по тому, і князь надумався випробувати свого сина й невістку: після його смерті всіма маєтностями керуватиме син, а дружина має бути йому розумною порадницею.
Покликав якось князь сина й сказав йому:
— Сину мій, завтра вранці ми поїдемо в далеку дорогу. Подбай, щоб усе було готове до від'їзду.
— Добре, тату,— відповів син.
Син почав збиратися в дорогу, а дружині наказав приготувати все, що треба для цього. Цілу ніч молодиця не спала та лаштувала все необхідне чоловікові й свекрові.
На світанку Салбі осідлав коней, склав усі подорожні припаси в хурджин — подорожню сумку. Оглянув прискіпливо князь коней і лишився задоволений. Салбі подержав стремено, поки батько вмостився в сідлі. Тут князь подивився навколо й звелів синові кинути хурджин з харчами вдома.
— Обійдемось і без харчів,— сказав він здивованому синові.
Князь із сином вирушили в далеку дорогу. Довго вони їхали, перепливли бурхливу гірську річку й піднялись по крутій стежці на високу гору.
Салбі все сподівався, що батько заїде до кого-небудь попоїсти, але Ахмат їхав не зупиняючись далі. Нарешті, коли мандрівники вступили в піхтовии ліс, батько сказав синові:
— Сину мій! Ми вже довго їдемо, а кінця нашій дорозі й не видно. Я зголоднів і стомився. Скороти нашу дорогу, нагодуй мене й приведи туди, де я зміг би довідатися про те, чого я не знаю.
Що мав робити Салбі, почувши батькові слова? Він тільки здивувався:
— Чим же я зможу нагодувати вас, тату? Адже ви самі звеліли кинути вдома хурджин з припасами. І як я зможу скоротити нам шлях, коли я не знаю дороги? А як я приведу вас туди, де ви дізнались би про те, чого й самі не відаєте?
Батько не дав синові договорити й закричав:
— Горе мені! Краще б у мене сина зовсім не було, ніж отакий нерозумний та недотепний.
Ахмат оперезав сина гарапником і швиденько поїхав додому. За ним подався й Салбі.
Вдома Салбі розсідлав коней і пішов у свій будинок. Побачила дружина, що чоловік засмучений, співчутливо запитала:
— Що сталося, любий? Чому ти такий сумний?
— Навіщо й розповідати, рідна моя? Все одно ти нічим не допоможеш мені,— відповів їй Салбі.
— А все-таки я хотіла б, щоб ти поділився зі мною своїми прикрощами. Може, я й стану тобі в пригоді, — наполягала дружина.
І Салбі розповів їй про все, що з ним скоїлося.
— Чи не з'їхав часом твій батечко з глузду? Що йому треба від тебе? Вранці, коли ви від'їжджали, я принесла хурджин, але він не взяв його. Що ж тепер робити? Як можна скоротити дорогу, не знаючи її, і як привести туди, де він зміг би довідатися про те, чого не знає?
Тим часом старий князь, притуливши вухо до щілини, чув усю розмову сина з невісткою. Нічого він не сказав на те, а на другий ранок покликав сусідів, одділив при них невістці частину свого майна й вирядив її назад до батьків.
Ще й тижня не минуло, а князь оженив свого сина вдруге. Через деякий час він знову сказав синові:
— Вранці ми поїдемо, приготуйся в дорогу.
Цілу ніч молода дружина Салбі без сну й відпочинку готувала все в дорогу. А на світанку Салбі привів батькові осідланих коней. Князь уважно оглянув їх і лишився задоволений, але хурджин знову звелів зоставити вдома.
Батько з сином поїхали тією самою дорогою і насамкінець дісталися до того місця, звідки колись повернулися додому. Ахмат знову звернувся до Салбі з тими самими словами:
— Сину мій! Я зголоднів і стомився. Нагодуй мене, скороти дорогу й приведи туди, де я міг би набратися розуму.
Що мав робити Салбі? Похнюпив голову й мовчав. Батько ще дужче розгнівався на нього.
— Ну й дурень ти! — закричав князь і знову оперіщив сина гарапником.
Тоді повернув свого коня й помчав додому. А за ним насилу чвалав його син, страждаючи від сорому та образи. Повернувся Салбі до своєї оселі зовсім похмурий.
Дружина відразу помітила, що з чоловіком щось прикре сталося, й лагідно спитала:
— Що з тобою, мій голубе? Що ятрить твою душу?
— Навіщо тобі, кохана, знати про це? — відповів Салбі.— Все одно ти нічим не допоможеш.
— А хто знає: можливо, й зумію допомогти,— сказала дружина.
І Салбі розповів їй про все, що скоїлося з ним у дорозі.
— Мабуть, твій батько стратив розум,— почала дружина Салбі.— Таж це він звелів залишити хурджин! Як же ти міг його нагодувати, скоротити шлях та ще й допомогти йому набратися розуму!
А старий князь стояв у цей час під дверима і чув, про що розмовляли син з невісткою. На другий ранок князь знову скликав усіх сусідів, виділив невістці її частку й вирядив до батьків.
Чимало сплинуло часу від тих пір. Ахмат усе думав про долю свого сина: «Я вже постарів. Моєму життю скоро кінець. Як же княжитиме мій син? Як управлятиме своїми підданими? Треба негайно одружити його. Якщо трапиться йому кмітлива дружина, то стане йому порадницею, а якщо ні — погано їм доведеться в житті».
Як надумав князь, так і вчинив. На другий день звелів синові привести осідланого коня й поїхав шукати кмітливу невістку.
Довго їхав князь, застала його в дорозі негода. Зголоднів Ахмат, стомився. Вже радий був заїхати до кого-небудь відпочити. Зупинив князь коня, подивився навколо й уздрів удалині на горбочку гурт людей.
— Поїду до них! — вирішив Ахмат і пришпорив коня.
Дорогою він зустрів хлопчину, який гнав корів, і спитав, що там діється, чого так багато людей зібралося.
Хлопчик відповів, що там ховають сусіда, він недавно помер.
— Скажи, синку, він зовсім помер чи не зовсім? — запитав Ахмат.
Що мав хлопець відповісти на це запитання? Він зніяковів, але все-таки відказав:
— Так, він зовсім помер, тому його й ховають.
— Синку, я хочу де-небудь переночувати. Чи не скажеш мені, куди б я міг заїхати? — запитав Ахмат.
— Ходімо до нас, ми тут недалеко живемо,— сказав хлопчик.
Батько пастушка був селянин. Коли Ахмат під'їхав до оселі й спішився, хлопець звернувся до нього зі словами «Ласкаво просимо» й припнув його коня до конов'язі.
Господар привітав гостя, а пастушкова сестра взяла в Ахмата гарапника й допомогла скинути бурку. Гість зручно вмостився біля вогнища. Дівчина зварила смачну вечерю й нагодувала Ахмата.
Після вечері Ахмат і господар погомоніли трохи, потім дівчина постелила гостеві, і він ліг спочивати. З дороги довго не спалось, і князь почув розмову брата з сестрою. Дівчина запитала першою:
— Де ти зустрівся з цим чоловіком і хто він такий?
— Я зустрів його, коли повертався з поля,— відповів хлопець.— Він зупинив мене й запитав: «Синку, що там діється і чого так багато людей зібралося?» Ховали Джоумлата. Я сказав, що ховають сусіда. Він знову спитав мене: «Він зовсім помер чи не зовсім?» Я не знав, що відповісти, але сказав: «Так, він зовсім помер, тому його й ховають».
— Який же ти нерозумний! — голосно мовила сестра.— Гість запитав тебе так не тому, що не знав, чи покійник помер зовсім чи не зовсім. Він хотів дізнатися, чи залишились у нього рідні.
— А звідки ж я міг знати, що він хоче? — сказав хлопець.
Ахмат усе це чув і подумав про себе: «А дівчина кмітлива, розумна, може, посватати її за сина? Треба взавтра придивитися до неї пильніше».
На світанку дівчина допомогла гостеві вмитися, зварила й поставила на стіл поснідати. Попоївши, Ахмат покликав до себе хлопчика й сказав йому:
— Візьми оцю стеблину льону й передай своїй сестрі. Попроси її, щоб вона витіпала цей льон, напряла з нього пряжі й виткала полотно. Те полотно хай вибілить і пошиє з нього сорочку, а ти принесеш її мені. Тільки скажи їй, щоб цю роботу вона закінчила до вечора.
Хлопчик зареготав від подиву:
— Та хіба можна все це зробити за один день?
— Ти віднеси їй цей льон, а вона вже якось дасть йому раду,— відповів Ахмат.
Хлопчина поніс сестрі ту стеблину й переказав усе, що велів Ахмат. Дівчина взяла льон і відповіла:
— Гаразд, я все зроблю.
Тоді брат став благати сестру, щоб вона розповіла йому, як вона зможе виконати таку велику роботу за один день.
— Дивак ти, далебі! Не тямиш, у чому справа! Просто наш гість хоче дізнатися, розумна я чи дурна. Візьми оцю бамбукову палицю, віддай гостеві й скажи: «Зробіть до полудня з цієї бамбукової палиці верстат і пришліть моїй сестрі, щоб вона встигла виткати полотно йпошити вам до вечора сорочку».
Хлопець відніс Ахматові бамбукову палицю й переказав сестрині слова.
— Синку, знайди мені де-небудь яйце.
Хлопець пішов у курник. Узяв одне яйце й приніс гостеві. Тоді Ахмат знову загадав хлопцеві:
— Віднеси яйце своїй сестрі й попроси, щоб вона підклала його під квочку. Нехай квочка висидить курча, а твоя сестра вигодує його, заріже й засмажить, поки я змайструю верстат.
Хлопчик відніс сестрі яйце і переказав усе, що велів Ахмат.
— Гаразд,— відповіла сестра.— Скажи князеві, що я виведу курча, тільки чим же я годуватиму його? Віднеси йому оцю просину й скажи: нехай посіє її, збере врожай, обмолотить і пришле мені, бо курча здохне від голоду.
Побіг хлопець до Ахмата, переказав усе, що загадала сестра, й віддав просяне зернятко.
Ахмат цілком упевнився, що дівчина справді дуже розумна, й попросив господаря віддати свою доньку за його сина. Той погодився.
Через кілька днів Ахмат заслав сватів, і вони привезли дівчину. На пишному весіллі вино лилося рікою, вгиналися від страв столи. Гості їли, пили і веселилися до самого ранку. А потім джигіти показували свою майстерність верхової їзди.
Невістка князя — звали її Расідац — нагороджувала переможців подарунками.
Минув місяць. Ахмат покликав до себе сина й сказав йому:
— Завтра вдосвіта приведи осідланих коней — ми поїдемо в далеку дорогу.
Рано-вранці Салбі привів коней, і вони обидва рушили в дорогу. їхали довго. Коли ж дісталися до того місця, звідки батько двічі проганяв сина, Ахмат зупинив коня й знову сказав синові те саме, що й раніше:
— Я зголоднів і стомився. Нагодуй мене, скороти нашу дорогу й поведи мене туди, де я міг би чомусь навчитися.
І цього разу Салбі не придумав, що йому робити.
— Чим же я вас нагодую, як скорочу шлях і куди поведу вас, щоб ви змогли чомусь навчитися? — журливо спитав син.
Батько знову обізвав Салбі дурнем і звелів повертатися додому.
Расідац відразу побачила, що чоловік її чимось дуже стурбований, і почала розпитувати його, що трапилося. Салбі все розповів. Расідац щиро засміялась і сказала:
— Бідолашний мій! І через таку дрібницю ти сумуєш! Як же ти сам не додумався?
— Та я не тямлю навіть, що мав на увазі батько.
— Тільки ти, мабуть, усе зрозуміла! — насмішкувато відповів Салбі.
— Ну, якби я цього не збагнула, то й на світі не треба було б жити! — сказала Расідац.
Тоді Салбі запитав її:
— Якщо ти справді така розумна, то поясни: чого хоче мій батько?
Ось що сказала чоловікові Расідац:
— Гаразд, слухай. Коли батько сказав, що він зголоднів, ти мав узяти в нього за поясом капшук з тютюном, набити люльку й подати йому. Батько закурив би й забув би про голод. Коли ж він звелів тобі скоротити шлях, ти б розповів йому щось цікаве, і він, слухаючи тебе, забув би про довгу дорогу. А коли батько попрохав тебе повести туди, де б він чогось навчився, ти повів би його куди-небудь у гості, і він почув би там щось нове, Ось чого хотів твій батько!
Ахмат, стоячи під дверима, уважно слухав, про що говорили син з невісткою. «Нарешті я маю славну невістку! — подумав князь.— Тепер, якщо доведеться вирушати в далеку дорогу, я можу не журитися за свою домівку».
Після цього князь пішов до себе й спокійно заснув.
І зажив тепер князь зі своєю родиною в любові та злагоді. Та якось напали на них чужинці, захопили в полон князя Ахмата, сплюндрували села, погнали з собою худобу.
Довго сидів Ахмат у темниці і став благати сторожу, щоб дозволили йому побачитися з їхнім князем — сердитим Джаткяром.
Привели Ахмата до Джаткяра.
— Ти бажав побачитися зі мною? Що тобі треба? — запитав Джаткяр.
— Я маю прохання до тебе,— промовив Ахмат.
— То кажи! — закричав Джаткяр.
— Ти хоробрий і могутній володар,— почав Ахмат.— Неосяжні простори твоєї землі, відважні твої воїни. Але послухай мене, старого. Яка тобі вигода від того, що я сидітиму в твоїй темниці? Дай мені волю, і ти здобудеш багатий викуп.
— Чим же ти, нещасний, відкупишся? Хіба ти маєш щось таке, чого я не маю? — запитав глузливо Джаткяр.
— Якщо ти звільниш мене,— провадив далі Ахмат,— я дам тобі п'ятсот баранів з прямими рогами і п'ятсот з покрученими, п'ятсот волів з прямими рогами і п'ятсот волів безрогих.
— Щось не віриться мені! — здивовано сказав Джаткяр.— Де ти візьмеш стільки худоби, коли я відпущу тебе на волю?
— Якщо ти не ймеш мені віри, то я залишусь у тебе, а ти пошли трьох відданих тобі людей до мене додому. Тільки дозволь мені з ними побачитись,— я розкажу їм, як дістатися до моїх країв.
— Добре,— погодився Джаткяр.
Ахмата знову посадили в темницю. А князь Джаткяр покликав до себе трьох вірних слуг і розповів їм усе, що казав йому полонений. Слуги відразу зібрались у дорогу по викуп і зайшли в темницю, щоб Ахмат пояснив, як доїхати до його володінь. Ахмат пильно оглянув Джаткярових посланців і розповів їм, як дістатись до його князівства.
— Коли ви приїдете до мого дому,— закінчив Ахмат,— то знайдіть під ґанком сокиру, нагостріть її бруском, що там лежить, а тоді підрубайте середній стовп ґанку. Після цього можете розповісти, хто і чого вас прислав туди.
— Гаразд,— сказали посланці і вирушили в дорогу.
Невдовзі вони були вже у володіннях князя Ахмата. Підійшли посланці до будинку, знайшли заховану сокиру, нагострили її бруском і підрубали середній стовп ґанку.
Расідац, невістка князя, бачила все це, але не заважала їм. Навпаки, вона запросила посланців до своєї оселі й приготувала для них попоїсти. Упоравшись, Расідац подала прибулим воду помити руки й почастувала.
Після цього посланці князя Джаткяра розповіли молодому господареві, чого вони приїхали. Салбі уважно вислухав їх, але не міг збагнути, як він зможе усе те зробити.
— Але батька треба визволяти будь-що,— сказав Салбі.— Завтра скличу людей і звелю зібрати худобу, яку вимагає Джаткяр.
Скликав Салбі своїх підданих і розказав їм, чого прибули посланці сердитого Джаткяра.
— Де нам знайти п'ятсот баранів з прямими рогами і п'ятсот з покрученими? Де знайти стільки волів з прямими рогами і волів безрогих? — здивувалися люди.
Цілий тиждень думали всі і ні до чого не додумалися. Зуміли зібрати тільки п'ятсот баранів з покрученими рогами і п'ятсот волів з прямими рогами.
Кмітлива Расідац почула, як люди сказали, що не можуть виконати наказу князя Ахмата.
Тоді вона вийшла на подвір'я і мовила:
— Я розтлумачу слова старого князя Ахмата. Але одведіть кудись посланців, бо мої слова не для них.
Коли посланців вивели з подвір'я, Расідац сказала:
— Князь Ахмат прохає вас розбити ворога й визволити його. Але для цього нам треба зібрати військо. Князь Ахмат згадав про волів і баранів лише для того, щоб про його задум не дізнались вороги: ні сам Джаткяр, ні його посланці. Щоб визволити нашого князя й перемогти ворогів, нам треба мати дружину з п'ятисот вояків із рушницями і п'ятисот вояків із шаблями. Ось що значать слова князя Ахмата про п'ятсот волів з прямими рогами і про п'ятсот баранів з покрученими рогами. А для того, щоб вести полонених і пригнати назад свою худобу, треба ще п'ятсот чоловіків з палицями та батогами і п'ятсот чоловіків неозброєних. Ось як слід розуміти слова князя Ахмата про п'ятсот баранів з прямими рогами і про п'ятсот волів безрогих. А ще князь Ахмат натякає, що один із посланців — підступна й небезпечна людина і його слід знищити. А супутників узяти в полон, щоб вони привели нас до володінь князя Джаткяра. Небезпечного посланця можна пізнати по тому, що саме він рубав стовпу ґанку.
Люди уважно вислухали кмітливу Расідац, потім зібрали військо, яке очолив Салбі, і зненацька напали на сердитого Джаткяра. Визволили князя Ахмата, й усі з перемогою повернулися додому.

 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky