Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Брати ГРІММ
КАЗКИ


Любі  діти!
Ви, певно, уже читали або чули про знаменитих бременських музикантів чи про чудесний горщик, що залив кашею ціле місто. З цієї збірки ви познайомитесь із багатьма іншими відомими казками братів Грімм. Брати Якоб і Вільгельм Грімм — видатні німецькі вчені і письменники минулого сторіччя. Вони зібрали і записали багато німецьких народних казок. Ці казки потім було перекладено на безліч мов світу, в тому числі й на українську, і всюди вони користуються в дітей любов'ю. Ми певні, що вам, юні читачі, вони теж сподобаються.


ВОВК І СЕМЕРО КОЗЕНЯТ
Жила-була стара  коза.  Було в  неї  семеро козенят,  і  вона  їх дуже любила. От якось зібрала коза  своїх діток та  й  каже:
— Любі дітки, я йду в ліс, а ви ж глядіть, у хату нікого не пускайте. Та стережіться вовка, він любить овечкою прикидатися, але ви його відразу пізнаєте — цей сіроманець, коли говорить, то завиває, та й лапи в нього чорні.
А козенята відповідають:
— Ідіть,  матінко, і не турбуйтеся, ми будемо обережні.
Замекала коза і рушила в дорогу.
От згодом хтось постукав у двері та й гукає:
— Відчиняйте, любі дітки, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!
Але козенята по голосу почули, що це вовк, і закричали:
— Не відчинимо, ти не наша матінка; у неї голос тонкий і ласкавий, а твій голос грубий: ти — вовк!
Побіг тоді вовк до маляра і попросив у нього грудку крейди, з'їв її, і став у нього голос тонкий. Повернувся назад, постукав у двері та й каже:
— Відімкніть, любі дітки, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла.
Поклав вовк свою чорну лапу на віконечко, побачили її козенятка і закричали:
— Не відімкнемо, у нашої матінки білі лапи, а в тебе чорні, ти — вовк.
Побіг тоді вовк до пекаря і каже:
— Я забив собі ногу, помаж мені її тістом.
Коли пекар помазав йому лапу тістом, вовк подався до мірошника та й каже:
— Присип мені лапу білою мукою.
Мірошник подумав: «Вовк, видно, хоче когось обдурити»,— і завагався. А вовк і каже:
— Коли ти цього не зробиш, я тебе з'їм.
Злякався мірошник і побілив йому лапу. Он які бувають люди на світі!
Прибіг вовк утретє до дверей, постукав та й каже:
— Відчиняйте, любі діти, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла! Козенята й кажуть:
— А ти покажи свою лапу.
Поклав вовк білу лапу на віконечко, повірили йому козенята і відчинили двері. Аж це вовк.
Злякалися козенята і кинулися ховатись. Стрибнуло одне козенятко під стіл, друге — на ліжко, третє — на піч, четверте — під припічок, п'яте — в шафу, шосте — під умивальник, а сьоме — у дзиґарі. Але всіх їх знайшов вовк, роззявив пащеку і проковтнув одне за одним. Лише найменшого козенятка, що заховалося у дзиґарях, він не знайшов.
Наївшись досхочу, простягся вовк на/моріжку і під деревом і заснув.
Вернулася стара коза з лісу додому, би лишенько!.. Двері навстіж одчинені. Стіл і лавки перекинуті, умивальник розбитий в друзки, на долівці ковдри і подушки валяються. Шукала, гукала своїх діток, але марно. Нарешті, підійшла до дзиґарів, а звідти тоненький голосок:
— Люба матінко, я в дзиґарях сховався!
Дістала вона сина звідти, і він розповів про все. Ох, як побивалася бідна мати за своїми дітками!
От вийшла вона з дому плачучи, а найменше   козенятко   слідом.   Бачать — а на моріжку під деревом лежить вовк і хропе так, що аж гілки тремтять. А черево у вовка роздулося, і в ньому щось ворушиться і борсається.
«Невже мої бідні діточки ще живі?»- — подумала коза. І звеліла вона козеняткові бігти швидше додому і принести ножиці, голку й нитки. От розпорола вона вовкові черево, і вискочили звідти одне за одним усі шестеро козенят, живі-живісінькі. Вовк був жадібний і ковтав їх цілими. Ото вже радість була! Козенята почали стрибати і перекидатися на моріжку А стара коза й каже:
— Ідіть швидше та зносьте каміння, ми наб'ємо тим камінням черево вовкові, поки він спить.
Принесли козенята каміння і набили ним вовкові черево. А стара коза зашила його, та так швидко, що   вовк нічого й не почув.
Виспався нарешті вовк, став на ноги і відчув таку спрагу, що вирішив піти до криниці напитися.
Сперся лапами на цямрину, схилився до води, а камені потягли його вниз, то він і потонув. Побачили це семеро козенят, прибігли до матері і нумо кричати:
— Вовк потонув! Вовк потонув!
І почали на радощах танцювати разом зі своєю матінкою навколо криниці.

ГОРЩИК КАШІ
Жила   собі   в   одному   селі   бідна й добра дівчинка. Жила вонг тільки   вдвох   з   хматір'ю,   і   от   настав такий день, коли в низ зовсім не стало їжі. Пішла дівчинка до лісу по ягоди і зустріла там бабусю. Бабуся та подарувала дівчинці горщик. Досить було сказати:
— Горщику, вари! — і він варив   смачну, солодку пшоняну кашу.
А коли скажеш:
— Горщику, не вари! — він враз переставав варити.
Дівчинка принесла горщик додому, до своєї матері, і відтоді вони назавжди забули про голод і їли солодку' кашу, коли їм тільки хотілося.
Одного разу дівчинка пішла кудись із дому, а мати захотіла їсти й сказала:
— Горщику, вари!
І горщик наварив каші, і вона наїлася досхочу. Наївшись, мати хотіла спинити горщик, але забула, які слова треба для цього сказати.
Горщик варив та варив без упину, і от уже каша перелилася через вінця горщика, і текла й текла без упину. Ось уже вона заповнила собою всю кухню, всю хату, потім сусідню хату, потім вулицю. Здавалося, горщик хотів нагодувати донесхочу увесь світ, і це ставало вже справжнім лихом, бо ніхто не знав, як спинити його хоч на час.
Нарешті, коли каша вже засипала останню хату, повернулася додому дівчинка.
І тільки-но вона гукнула:
— Горщику, не вари! — як він ураз перестав варити.
А кому треба було пройти у місто, той мусив проїдати собі дорогу через кашу.

ГЕНЗЕЛЬ І ГРЕТЕЛЬ
У дрімучому лісі жив бідний дроворуб. Дружина в нього померла, і залишилось двоє дітей. Хлопчика звали Гензель, а дівчинку — Гретель. Довелося дроворубові одружитися удруге. Жив він у злиднях, а коли все в тій країні подорожчало, то не міг навіть на шматок хліба заробити.
От якось увечері полягали вони спати. Але сон не бере бідного чоловіка. Зітхнув він тяжко та й каже  до своєї дружини:
— Що ж тепер буде з нами? Як прогодувати бідних діток, адже нам і самим їсти нічого!
— А знаєш що, чоловіче,— відповідає дружина,— давай-но завтра, тільки почне світати, заведемо дітей у ліс, у хащі; розкладемо багаття, дамо кожному по шматочку хліба, а самі підемо на роботу і залишимо їх там. Дороги додому вони не знайдуть, от ми їх і спекаємося.
— Ні, жінко,— каже дроворуб,— я цього не зроблю. Кинемо дітей напризволяще, а дикі звірі їх і розірвуть.
— Ну й телепень! — каже дружина.— А так ми всі з голоду помремо, і тобі залишиться  тільки  одне — обстругувати дошки для трун.— І вона дошкуляла його доти, поки він не погодився.
— А  все-таки шкода   дітей! —сказав дроворуб.
Діти чули все, що говорила мачуха батькові. Залилася Гретель гіркими сльозами і каже Гензелю:
— Пропали ми.
— Не плач, Гретель,— сказав Гензель,— я вже щось та придумаю.
І от, коли старші поснули, він нишком одягнувся, прочинив двері в сіни і вислизнув на вулицю. На ту пору яскраво світив місяць, і білі камінці, що лежали перед хатинкою, блищали, як срібні монети.
Гензель назбирав цих камінців повну кишеню. Потім повернувся додому та й каже Гретель:
— Тепер можеш спати спокійно, люба сестрице.— І з цими словами знову ліг у постіль.
Рано-вранці, ще й сонечко не сходило, а мачуха вже розбудила дітей:
— Гей ви, лежні, збирайтеся в ліс по дрова!
Дала вона Гензелю і Гретель по шматочку хліба й каже:
— Оце буде вам на обід. Та дивіться, не з'їжте його раніше, бо вже нічого не одержите.
Гретель сховала хліб у свій фартушок,— адже в Гензеля в кишені було повно каміння.
Пішли вони в ліс. Ідуть, а Гензель все зупиняється та озирається. Батько йому й каже:
— Гензелю, чого це ти озираєшся та відстаєш? Не лови гав, іди швидше.
— Ох, тату,— відповів йому Гензель,— я дивлюся на нашу білу кішечку, сидить вона на покрівлі, ніби хоче сказати мені «прощай».
А мачуха й каже:
— Та ні, недотепо, то ранкове сонце грає на димарі.
А Гензель на кішечку й не дивився, він діставав з кишені блискучі камінці і кидав їх на шлях.
От зайшли вони у хащі, а батько каже:
— Ну, дітки, збирайте хмиз,  а я розкладу багаття — погрітися.
Гензель і Гретель назбирали сухих галузок.  Розпалили  багаття.  Мачуха й каже:
— Сідайте, дітки, до вогню та чекайте нас, а ми підемо дрова рубати.
Сіли Гензель і Гретель біля багаття та й чекають.   А коли   дуже   зголодніли, то з'їли по шматочку хліба. Діти чули стукіт сокири і гадали, що їхні батьки поблизу. Але то не сокира цюкала, а торохтіла од вітру колода, яку прив'язав дроворуб до сухого дерева.
Довго сиділи вони так біля багаття, від утоми очі у них почали злипатися, і вони міцно-міцно заснули. А коли прокинулися, була вже глупа ніч. Заплакала Гретель і каже:
— Як же нам тепер з лісу вибратися?
— Почекай трошки,— втішає її Гензель,— скоро зійде місяць, і ми знайдемо дорогу.
Як зійшов місяць уповні, взяв Гензель сестрицю за руку і пішов від камінця до камінця,— а сяяли вони, ніби нові срібні грошики. Діти йшли цілу ніч і на світанку опинилися    біля батькової хатинки.
Постукали вони в двері, а мачуха їм і каже:
— Що ж це ви, сякі-такі, так довго спали в лісі? А ми вже думали, що ви додому не хочете повертатися.
Зрадів батько, побачивши дітей,— було йому на серці тяжко, що покинув їх самих.
Та незабаром знову настав голод. От якось уночі мачуха сказала батькові:
— У нас залишилася скоринка хліба на завтра. Давай заведемо дітей у ліс подалі, щоб вони назад і не втрапили. Іншого виходу нема.
Гірко стало дроворубові, і він подумав: «Вже краще останнім шматочком з дітьми поділитися». Але жінка й слухати про те не хотіла, стала його лаяти й докоряти. І от — поступився він раз, то й зараз довелося поступитися.
Діти ще не спали і чули всю розмову. І тільки батьки поснули, Гензель устав нишком і хотів був піти камінці збирати, але мачуха замкнула двері, і Гензель не зміг вийти з хати. Почав він утішати свою сестрицю:
— Не плач, Гретель, спи спокійно, вже якось там буде.
Уранці мачуха розбудила дітей і дала їм по шматочку хліба, але ще по меншому, ніж минулого разу. Дорогою Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.
— Що це ти, Гензелю, все зупиняєшся та озираєшся? — сказав батько.— Не відставай.
— Та я дивлюся на голуба, сидить він у нас на хаті, ніби зі мною прощається,— відповідає Гензель.
— Дурень ти,— каже мачуха,— та то ж ранкове сонце виграє на димарі.
А Гензель розкидав і далі хлібні крихти. От завела мачуха дітей у глухі нетрі. Розклали багаття. Мачуха й каже:
— Отут і сидіть, дітки, і чекайте нас. Ми ж підемо дрова рубати.
Коли надійшов полудень, поділилася Гретель хлібом з Гензелем,— адже він свого покришив. От уже й вечір, а далі ніч.
— Почекай, Гретель,— каже Гензель сестричці,— скоро місяць зійде, і відшукаємо шлях по крихтах хліба, які я кришив.
От зійшов місяць, і діти рушили в дорогу. Але крихіт вже не було, їх поклювали птахи.  Гензель втішає Гретель:
— Якось та знайдемо дорогу.
Але вони її не знайшли. Йшли вони цілу ніч і ще день з ранку й до самого вечора, але вибратися з лісу не могли. Вони нічого не їли, крім ягід, і так втомилися, що їх уже й ноги не несли. Лягли вони під деревом і заснули.
Ранком пішли далі. Йдуть і йдуть,  а лісові немає кінця-краю.
Раптом чують — пташиний спів, такий чудовий, що вони зупинилися і заслухалися.
Бачать — сидить на гілці гарна пташка. Нараз пташка замовкла, махнула крильцями і полетіла перед ними. Діти рушили слідом, йшли вони, йшли, поки, нарешті, не дісталися до хатинки. Пташка й сіла на покрівлю. Бачать діти — хатинку зроблено з хліба, покрівля на ній з пряників, а віконця з прозорих льодяників.
Гензель поліз угору на покрівлю, щоб покуштувати, яка вона на смак, а  Гретель підійшла до віконця і почала його гризти.
Раптом з хатинки почувся чийсь тоненький голосок:

— Хрум та хрум під віконечком чую,—
Хто це мій дім кусає-куштуе?


Діти відповіли:

— Це гість чудесний,
Вітер піднебесний!


Гензелю покрівля сподобалася, одірвав він од неї шматок і скинув униз, а Гретель виламала шибку з льодяника.
Раптом двері відчинились, і на порозі з'явилася, спираючись на костур, старезна бабуся. Гензель і Гретель так злякалися, що випустили з рук ласощі. Похитала стара головою і каже:
— А хто це вас сюди привів, любі дітки? Та заходьте до хати, зле вам тут не буде.
Взяла вона їх за руки і ввела до своєї хатинки. Принесла їм смачної їжі — молока з оладками, посиланими цукром, яблук і горіхів. Потім постелила два гарні ліжечка і накрила їх білими ковдрами. Полягали Гензель і Гретель, гадаючи, що їм пощастило.
Але стара тільки удала з себе добру, а була вона насправді злою відьмою, що підстерігає дітей. І хатинку з хліба побудувала для принади.
Рано-вранці, коли діти ще спали, встала вона, подивилася на їхні рум'яні щічки і  пробурмотіла до себе: «Ото ласий шматочок мені буде!»
От схопила вона Гензеля з постелі та й замкнула у хліві. Потім розбудила Гретель і каже:
— Вставай, ледащо, та звари щось смачне своєму братові,—он сидить він у хліві. А коли погладшає, я його з'їм.
Залилася Гретель гіркими сльозами, та довелося їй виконати наказ лютої відьми.
Гензелеві приготували найсмачніші страви, а для Гретель дісталися самі недоїдки.
Щоранку стара йшли до хліва й гукала:
— Гензелю, простягни лишень свої пальці, я хочу помацати, чи ти погладшав.
Але Гензель простягав їй кісточку, а стара, в якої були слабкі очі, думала, що то Гензелеві пальці, і дивувалася, чому це він не гладшає.
Минуло чотири тижні, а Гензель не товстішав. І тут у старої терпець урвався.
— Гей, Гретель! — крикнула вона дівчинці.— Принеси води. Мені однаково, чи жирний Гензель, чи худий, а завтра я його з'їм.
Ох, як плакала бідна сестриця, коли носила воду!
— Краще б нас розтерзали дикі звірі,— казала вона,— гинути, то разом.
— Годі  скиглити!—крикнула  стара.— Це тобі не допоможе. Рано-вранці Гретель мусила була встати, вийти на подвір'я, повісити казан з водою і розвести вогонь.
— Спочатку ми спечемо хліб,— сказала стара,— я вже витопила піч і вчинила тісто.— Вона штовхнула бідну Гретель до самої печі, звідки так і шугало полум'я.
— Ну, лізь у піч,— сказала відьма,—та подивися, чи можна хліб саджати?
Гретель збиралася вже лізти, але здогадалася, що стара хоче її заслонити в печі, та й каже:
— Та я не знаю, як мені влізти туди.
— От дурепа,— сказала відьма,— отвір же великий, я і то влізу, — і вона видерлася на припічок і просунула голову в піч.
Тут Гретель штовхнула відьму і притьмом заслонила піч. У-ух, як страшно завила відьма в гарячій  печі.   А  Гретель утекла; і згоріла відьма в страшних муках.
Кинулася Гретель зараз же до братика, відчинила хлів і крикнула:
— Гензелю, ми врятовані: стара відьма загинула!
Як зраділи діти, як стрибали вони і як міцно цілувалися! Тепер їм нічого вже було боятися, і вони увійшли до відьминої хатинки. А там скрізь по кутках стояли скриньки з перлами і коштовним камінням.
— Ці, мабуть, кращі від наших камінців,— сказав Гензель і набив ними всі кишені. А Гретель і каже:
— Мені теж хочеться щось принести додому,— і насипала їх повний фартушок.
— Ну, а тепер ходімо швидше звідси,— сказав Гензель.— Нам треба ще вибратися з відьминого лісу.
Йшли вони, йшли і набрели нарешті на озеро.
— Не перебратися нам на той бік,— каже Гензель,— ніде ні стежини, ні мосту.
— Та й човника не видно,— відповідає Гретель.— А он пливе біла качечка. Я її попрошу перевезти нас.
І Гретель гукнула:
— Качечко миленька, Підпливи   близенько, На собі нас уплав На той   бік  переправ!
Підпливла качечка, сів на неї Гензель і покликав сестрицю, щоб і вона сідала.
— Ні,— відповіла Гретель,— качечці буде важко. Нехай перевезе тебе, а потім мене.
Так і зробили. І коли вони опинилися на другому березі і пішли далі, то ліс їм здався знайомим. А незабаром вони помітили в далині батьківську оселю. Діти побігли чимдуж, вскочили в хату — і кинулися батькові на шию.
Батько дуже зрадів, бо відтоді, як залишив дітей у лісі, не мав він ні радості, ні спокою. Дружина його померла. Опустила Гретель фартушок, і розсипалися по кімнаті перли й коштовні камінці, а Гензель діставав їх з кишені цілими жменями.
І настав кінець їхнім злидням та горю, і вони почали жити у щасті й достатку.

Тут і кінець нашій казці чудовій, —
Он мишка кудись поспішає на лови;
Хто зловить ту мишку маленьку,
Матиме хутро м'якеньке,
Шапку пошиє тепленьку.


ШЕСТЕРО ВЕСЬ СВІТ ОБІЙДУТЬ
Жив на світі один чоловік. І все той чоловік умів робити — був і швець, і жнець, і на дуду грець. Служив він на війні, був хоробрий і спритний, але як закінчилася війна, дістав відставку та три гроші на дорогу. «То оце така шана за вірну службу,— сказав він.— Гаразд. Ось зберу я добрих хлопців, то король не три гроші, а всі свої скарби мені віддасть».
І вирядився він до лісу. Дивиться, а там якийсь чоловік дерева з корінням вириває, наче ті соломинки. Солдат  йому й каже:
— Хочеш стати мені товаришем і йти зі мною?
— Гаразд,— відповідає той чоловік,— ось тільки віднесу матері дрова.— І він узяв дерево, зв'язав ним, як перевеслом, п'ять дерев, підняв їх на плечі і поніс додому.
Коли він повернувся, солдат йому й каже:
— Ми з тобою удвох увесь світ обійдемо.
Рушили вони разом у мандри. Йшли, йшли, і зустрівся їм на шляху мисливець: стояв він, приклавши рушницю до плеча, і цілився.
— Мисливцю, ти куди стріляти збираєшся? — питає його солдат.
А той йому й відповідає:
— За дві милі звідціля на гілці дуба сидить муха,— от я й хочу влучити їй у ліве око.
— О, коли так, то йди з нами,— каже солдат.— Якщо ми будемо втрьох, то весь світ обійдемо.
Мисливець погодився. Пішли вони далі утрьох. Йшли, йшли, і прийшли до семи вітряків. їхні крила швидко крутилися, а вітру не було, навіть листок на дереві ані шелесь. От солдат і каже:
— Не розумію, як крутяться оті вітряки — хоча б вітерець віяв.
Пройшли- вони ще дві милі й побачили чоловіка на дереві: він притиснув пальцем одну ніздрю, а в другу дув.
— Гей, що ти там робиш? — питає солдат.
А чоловік і каже:
— Та он за дві милі звідси стоять сім вітряків, ну я й дму на них, а вони й крутяться.
— О, коли так, то йди з нами,— каже солдат. — Якщо будемо ми вчотирьох, то весь світ обійдемо.
Чоловік зліз із дерева і пішов із ними. А незабаром побачили вони ще одного чоловіка, і до кожної ноги в нього було прив'язано гирі. Солдат і каже:
— Добрячі в тебе шпори.
— Я скороход, — відповів той, — а щоб не бігти дуже швидко, я й прив'язав оці гирі до ніг. А як зняти їх — то вже мене лови що вітра в полі.
— О, то ходімо з нами. Уп'ятьох ми  весь світ обійдемо!
І пішов скороход разом з ними. Незабаром зустріли вони парубка, а в нього шапчина аж на потилиці — ледве на голові тримається. От солдат і каже до нього:
— Гарно, що й казати, гарно! Поправ шапку, а то як у того дурня.
— Неможна,— відповідає парубок.—Якщо надіти шапку як слід, то вдарить такий мороз, що птахи будуть замерзати на льоту і падати на землю.
— О, то ходімо з нами,— каже солдат.— Ушістьох ми весь світ обійдемо.
От прийшли всі шестеро до міста. А король саме оголосив про змагання. Той, хто побіжить навзаводи з його дочкою і переможе, стане її чоловіком, а хто програє, тому голову відрубають. Солдат пішов до короля та й каже:
— За мене побіжить товариш.
— Гаразд,— відповідає король.— Але якщо моя дочка його випередить, відрубають голови вам обом.
От солдат одв'язав гирі скороходові та й каже:
— Нумо, покажи, який ти прудкий
А було домовлено, що хто перший принесе воду з далекої криниці, той і буде переможцем. От взяли скороход і королівна кухлі та й побігли. Королівна ще й двох кроків не зробила, а скороход уже зник з очей. Прибіг він до криниці, набрав повен кухоль води і помчав назад. А тут, як на гріх, здолав його сон, поставив він кухоль, а сам ліг на землю й заснув. А під голови поклав собі кінський череп, щоб швидше прокинутися. А королівна в цей час не барилася. Прибігла вона до криниці і поспішила назад з водою. Побачила, що скороход лежить і спить, зраділа та й каже:
— Моя буде зверху.
Виплеснула воду з його кухля і помчала далі.
Так усе б і скінчилося, якби мисливець не спостеріг усе це з замкової башти. От він і каже:
— А все ж наша буде зверху.— Зарядив свою рушницю і вистрілив так влучно, що вибив кінський череп з-під голови скорохода, не заподіявши йому ніякої шкоди.
Прокинувся скороход, побачив, що кухоль йогр порожній і що королівна його випередила. Але не розгубився, кинувся знову до криниці, зачерпнув води і прибіг раніше від королівни.
— Хай йому грець,— сказав він,— оце тільки трохи й побігав!
І стало королеві прикро, а ще більше королівні, що якийсь простий солдат поведе її з дому. Але як позбутися його, а заодно і товаришів солдата? От король і каже до дочки:
— Не бійся, я вже придумав.
І звернувся він до них з такими словами:
— А зараз будемо веселитися.
І повів їх до кімнати,— підлога там була залізна, двері залізні, а на вікнах теж^залізяччя. І був у тій кімнаті стіл, а на столі різні дорогі страви. Король і каже:
— Прошу! Пийте, гуляйте собі на здоров'я!
Тільки вони ввійшли, наказав король замкнути двері. Потім покликав кухаря, щоб він розпалив вогонь під кімнатою, аж поки залізо не розпечеться до червоного. Так кухар і вчинив.
А хлопці наїлися, напилися та й думають, що це їм від їжі так жарко. А коли спека стала нестерпною і захотілося їм вийти з кімнати, то побачили, що двері й вікна замкнуто.
— Король захотів приготувати з нас печеню. Та це ще казала Настя, як удасться,— промовив той, на котрому була шапчина,— я нажену такого холоду, що буде.як узимку.— Він посунув свою шапчину на лоба — і вдарив такий мороз, що навіть вино у келихах позамерзало.
Минув деякий час; король сподівайся, що хлопці вже загинули від спеки, і наказав одімкнути двері, щоб самому на них подивитися. Коли це бачить, а вони живі й здорові та ще й просяться вийти надвір погрітися.
Розгнівався король, почав лаяти на всі заставки кухаря та питати, чого він не виконав його наказу.
А кухар відповідає:
— Та я розклав таке багаття, що навіть чортам не снилося в пеклі.
Глянув король і  побачив,  що під залізною кімнатою аж палахкотить.
Отут і зрозумів король, що хлопців спекатися не легко.
І почав король знову думати та гадати. Покликав він солдата до себе та й каже:
— Хочеш, я дам тобі золота скільки завгодно, тільки відмовся від моєї дочки.
— О, я згоден, ваша величність,— відповідає той,—дайте мені золота стільки, скільки мій товариш зможе взяти.
Королю це сподобалося, але солдат каже далі:
— Тільки прийду я по золото через два тижні.
Тоді він скликав кравців з усього королівства, і мусили вони сидіти два тижні підряд і шити мішок. А коли пошили, то взяв його той дужий чоловік, що дерева з корінням вивертав, і пішов до короля. Злякався король і думає:
— Що це за силач, що тягне на плечах цілу купу полотна? Скільки ж він золота понесе?
І він звелів шістнадцятьом найдужчим людям королівства принести бочку золота. А силач укинув бочку в мішок і каже:
— Що ж ви принесли? Курям  на сміх.
Тоді звелів король тягти сюди всю скарбницю. Дужий чоловік засунув її у мішок і все ж не наповнив.
— Давайте ще! — кричить  він.— Побільше, а то носите крихти.
І зібрали тоді з усієї країни сім тисяч возів золота, і все воно зникло у величезному полотняному мішку, ще й чимало порожнього місця залишилося. Силач і каже:
— Ну що ж, візьму неповний мішок.
Узяв він його собі на плечі і пішов разом із своїми товаришами.
Побачив король, що одна людина забрала всі його скарби, розгнівався і наказав своїм слугам сісти на коней, наздогнати хлопців і відняти в них мішок. І от незабаром наздоганяють хлопців вершники й кричать:
— Здавайтеся в полон, кидайте мішок з золотом на землю, а то всіх поб'ємо!
— Та що ви кажете? — сказав той, хто в ніздрю добре дути вмів.— Ач, які гарячі. А може, вітерець вас остудить?
Затиснув він одну ніздрю і дмухнув у другу, та просто на полки — і розсипалася кіннота, розлетілася в повітря над горами, над долинами на всі боки.
Один із вершників почав благати, волаючи, що він був на війні і поранений уже дев'ять разів. Тоді дмухач став дути тихіше, і верхівець щасливо спустився на землю.
— Ну, а тепер повертайся до короля,— сказав йому   дмухач,— та скажи  йому, нехай вишле кінноти побільше, я й ту розвію, розмету.
Почув король ці слова та й каже:
— Нехай вони йдуть геть. А то знову в халепу вскочимо.
І от принесли шестеро свої скарби додому, поділили між собою. І стали жити-поживати і горя не знати.

ЮНИЙ ВЕЛЕТЕНЬ
В одного селянина був син,— на зріст не більший   за   мізинчик.  За кілька років не виріс   він і на   волосок.   Зібрався   якось   селянин у поле — землю орати, а малятко йому й каже:
— Татку, я теж хочу з тобою поїхати.
— Та куди ж тобі? — відповідає батько.— Ні, синку, залишайся вдома. А то, чого доброго, загубишся.
Хлопчик-мізинчик у сльози. А   щоб  малого  заспокоїти,   засунув  його батько в кишеню та й поїхав у поле. А там посадив у борозну.
— Сиди,— каже,— тут.
От сидить хлопчик-мізинчик, а в цей час виходить з-за гори велетень.
— Бачиш оцього здоровила? — запитує   батько   і,    щоб   хлопчик був слухняний, додав: — Ось він тебе забере з собою!
А велетень ступив кілька кроків й опинився біля самої борозни. Узяв він хлопчика-мізинчика, двома пальцями обережно підняв угору і, не промовивши й слова, рушив із ним далі. А батькові од страху язик заціпило. І вирішив батько, що загинув його синочок і вже ніколи він його не побачить.
Поніс велетень хлопчика-мізинчика до себе додому, почав його вигодовувати. Виріс хлопчик-мізинчик і став великим і дужим, таким самим, як і всі велетні. Минуло два роки, і вирядився старий велетень з ним у ліс. Він захотів його випробувати й сказав:
— Витягни, лишень, мені оцей прутик.
А став хлопчик такий дужий, що вирвав з корінням молоде деревце. «Непогано»,— подумав велетень. І взяв його з собою і годував ще цілі два роки. Цього разу хлопчик уже вирвав із землі старе дерево. Але велетневі здалося цього не досить, і він годував його ще два роки. Потім пішов з хлопцем у ліс та й каже:
— Нумо, витягни мені прутика трохи більшого.
І хлопець вирвав із землі найтовщого дуба. Було це йому за іграшки.
— Ну тепер годі,— сказав велетень,— бачу, що ти вже навчився. І одвів його у поле, звідки взяв.
А батько саме ходив за плугом. Юний велетень підійшов до нього та й каже:
— Подивіться, тату, як ваш син виріс.
Злякався селянин і каже:
— Та який же ти мені син?
— Та ні ж бо, я ваш син, і дозвольте мені взятися за роботу: орати я вмію так само добре, як і ви, а може, ще й краще.
— Ні, ні, ти не син мені.
Але тому, що він велетня побоювався, то відійшов од плуга і сів край поля. Взяв тоді хлопець коней та й наліг на плуга; той так і врізався в землю. Тут селянин не витримав:
— Якщо хочеш добре виорати,— гукнув він,— не   налягай   на плуга!
А велетень випряг коні і потяг плуга сам. А батькові сказав:
— Ідіть, тату, додому та скажіть матері, щоб вона мені обід наготувала.. А я вже сам поле виорю.
Пішов селянин додому і сказав дружині, щоб наварила вона їжі якнайбільше. Зорав хлопець ниву, а потім взяв у руки борони і заборонував. Закінчивши роботу, пішов він у ліс, вирвав із землі два дуби, поклав їх собі на плечі, а позаду й попереду — по бороні і поніс усе це, ніби сніп, додому до батька-матері. Заходить він у двір, а мати його не впізнала й питає:
— А хто цей здоровань?
А селянин відповідає:
— Та це наш син.
Тоді вона й каже:
— Ні,   це  не   наш   син,  у   нас  був крихітний, з мізинець завбільшки.
І вона крикнула йому:
— Іди геть!
Але юний велетень промовчав, одвів коней на стайню, насипав їм вівса, підклав сіна. Попоравшись, ввійшов до кімнати, сів на лавку та й каже:
— Дайте мені, мамо, чогось попоїсти.
— Зараз,— відповіла вона і принесла дві великі миски з їжею — її вистачило б для неї з чоловіком, мабуть, на цілий тиждень. Але хлопець поїв усе сам та й питає:
— Ще буде?
— Ні,— каже мати,— це все.
— Та я ж тільки покуштував.
От мати пішла на кухню і поставила на вогонь великий казан. Зварила в ньому кашу і подала велетневі. Той з'їв усю кашу та й питає:
— Ще буде?
— Більше у нас нічого немає. Тоді хлопець і каже батькові:
— Бачу я, що у вас ситий не будеш. Дістаньте мені залізну палицю та якомога міцнішу, щоб мені на коліні не переламати, піду я мандрувати по світу.
Запріг селянин пару коней і привіз від коваля палицю, таку велику й товсту, яку тільки міг довезти. Поклав хлопець палицю на коліно і — трісь! — переламав її, як суху галузку, і відкинув набік. Запріг тоді батько четверо коней і привіз палицю ще важчу. І цю син, поклавши на коліно, переламав.
— Тату,— каже він,— запряжіть більше коней і привезіть мені палицю міцнішу.
От запріг батько восьмеро коней і знову привіз палицю ще більшу і товщу. Узяв син її в руки, відламав кінець та й каже:
— Ну, я бачу, що потрібної палиці у вас немає. Бувайте здорові!
І пішов між люди, кажучи всім, що він коваль-підмайстер. От прийшов він у кузню до одного коваля, що був великим скнарою, та й питає, чи потрібний  йому підмайстер.
—  Так, —одказує коваль, бо бачить — хлопець дужий, кувати зуміє та й за хліб свій одробить. І питає:
— Скільки ж тобі платити?
— Та мені ніякої плати не треба,— каже юнак,— а от кожні два тижні, коли будеш з іншими підмайстрами розраховуватися, я даватиму тобі по два стусани.
— Гаразд,— каже-скнара, а сам думає: «І робота буде, і гроші залишаться цілі»! Наступного ранку коваль узяв з горна розпечений шмат заліза, а підмайстер як ударив молотом,— все так і розлетілося, а ковадло вгрузло в землю.
Розсердився скнара і каже:
— Е, ні, ти куєш надто грубо. А скільки ти хочеш за цей удар? Підмайстер йому відповідає:
— Я хочу тільки дати тобі невеликого стусана, оце й усе.
Стусонув він коваля: той через чотири стіжки сіна перелетів.
Потім хлопець вибрав собі найтовщу залізяку, яка була в кузні, і пішов далі.
От прийшов він у село та й питає в старости, чи не потрібен йому наймит.
— Авжеж,— відповідає староста, — потрібний. Ти хлопець здоровий, упораєшся. А скільки ж тобі платити?
Хлопець знову-таки відповів, що плати йому не треба, а даватиме він щороку по три стусани, які той повинен витримати. Староста охоче погодився — він теж був скнара.
Ранком наймити мали їхати в ліс по дрова. Повставали вони, а юний велетень ще вилежується. От один з наймитів і гукає:
— Гей, ти, вставай пора в ліс їхати!
— Ну то їдьте,— відповідає він,— я все одно раніше за вас упораюсь.
От наймити й поскаржились старості. Староста наказав, щоб велетень уставав і запрягав коні. А той знов за своє:
— Та їдьте собі, а я вас усіх випереджу.
І пролежав ще дві години. Нарешті продер очі, приніс з горища дві мірки сочевиці, зварив собі юшку і попоїв. Потім пішов на стайню, запріг коні і поїхав у ліс. От коли він поминув улоговину, то зупинив коней і завалив її деревами та хмизом. А в цей час інші робітники вже верталися додому з дровами. Хлопець їм і каже:
— Їдьте, їдьте, я все одно раніше від вас додому приїду.
Од'їхав він трохи, вирвав з землі два найбільші дерева, поклав їх на віз і повернув назад. А наймити ніяк не могли через улоговину проїхати.
— А що я казав,— мовив велетень.
Випріг він коней, поклав їх на воза, а сам ухопився за голоблі та й перетяг усе через дерева. Та так легко, ніби на возі були не дерева й коні, а пір'я. Перебрався він на той бік і каже:
— От бачите, я швидше за вас упорався.
Приїхав він на подвір'я, узяв у руки дерево та й говорить старості:
— А дров, мабуть, цілий сажень вийде.
Ото староста й каже своїй дружині:
— А наймит у нас працьовитий; дарма що спить багато, та діло своє робить.
Так прослужив він у старости   цілий рік. Нарешті каже:
— Час мені свою плату одержати.
Злякався староста наймитових стусанів, почав благати:
— Не чіпай мене. Я вже краще наймитом стану, а ти побудь за мене старостою.
— Ні,— каже той,— не хочу я бути старостою. Умівши брати, умій і віддати.
І що тільки не пропонував йому староста, у відповідь чулося: «ні». Староста не знав, що йому й робити, і попросив два тижні на роздуми. Наймит погодився. Скликав тоді староста всіх своїх писарів. Довго вони думали-гадали і порадили старості, щоб звелів він наймитові почистити колодязь, а коли той спуститься вниз, прикотити жорно і скинути йому на голову.
Так і зробили. Коли наймит опинився на дні колодязя, звалили вони туди жорно, сподіваючись, що той уже ніколи не вилізе. Коли це чують крик:
— Відженіть курей од колодязя, а то гребуться, а сюди сміття летить, очі запорошує.
Староста й кричить: «Кш-кш!», ніби курей одганяє. Закінчив велетень роботу, виліз із колодязя та й каже:
— Позика не штука, та віддача — мука.
А староста аж затрусився, почав просити і випросив два тижні'на роздуми. Зійшлись усі писарі і дали таку пораду: послати наймита в зачарований млин, щоб перемолов він там уночі зерно. А ніхто ще з того млина живий не повертався.
Так і зробили. Пішов наймит до комори, насипав дві мірки зерна в праву кишеню, дві мірки в ліву, а чотири насипав у сакви і, коли настав вечір, пішов до млина. Мірошник сказав йому, щоб прийшов удень, а вночі не можна молоти, бо млина зачаровано. А наймит і каже:
— Я вже якось упораюся. А ви лягайте спати.
От засипав зерно, а сам присів на лавці. Коли це відчиняються двері, і заноситься до кімнати величезний стіл з вином і стравами. І стільці самі присунулись до столу. А потім він побачив пальці, які брали ножі й виделки і накладали їжу на тарілки. Юний велетень був голодний. Отож підсів до столу і теж почав їсти. Коли він наївся, раптом хтось почав усі свічки гасити. Стало темно, хоч око виколи, і тут хтось дав йому ляпаса. От він і каже:
— Коли ще раз вдариш, я дам здачі!
І коли його ударили, то теж розмахнувся і зацідив когось у відповідь.
І так було всю ніч: його били, і він чесно давав здачу. Але тільки почало світати, як усе миттю припинилося. Устав мірошник і дуже здивувався, побачивши наймита живого. А той і говорить:
— Наївся я вволю, зате й бився донесхочу.
Зрадів мірошник та й каже:
— Тепер усі чари з млина спали. Я дам тобі багато грошей у нагороду.
— Грошей я не хочу,— відповідає велетень,— у мене їх і так доволі.— Узяв він на плечі мішок з борошном, прийшов додому і сказав старості, що з ділом він упорався, а тепер хоче  одержати   розрахунок.
Як почув це староста, став сам не свій. Почав бігати по кімнаті і аж упрів. Одчинив він віконце, щоб подихати свіжим повітрям, і тут наймит дав йому такого стусана, що вилетів той з вікна і летів угору, аж поки не зник за хмарою. Тоді наймит і каже старостисі:
— Якщо він назад не повернеться, то другого стусана доведеться одержати вам.
Закричала старостиха:
— Ні, ні, я не витримаю! — Відчинила вона друге віконце, а піт з неї так і ллється. І от дав велетень їй стусана, і вилетіла вона у віконце; а тому що була легша за чоловіка, то й полетіла значно вище.
От став чоловік її гукати:
— Спускайся до мене!
А вона:
— Ти вже краще сюди піднімайся.
Ширяють вони в повітрі,  а  наблизитись одне до  одного  не  можуть. Чи літають вони там і досі, по правді сказати, не знаю.
А юний велетень узяв свою залізну палицю і пішов далі.

СНІГУРОНЬКА
Було це взимку. Сиділа королева біля вікна і шила. А за вікном падали лапаті сніжинки. Королева на них задивилася і вколола голкою пальця.  Виступили  на  пальці краплі крові.  Королева  й думає:  «От коли б народилася в мене дитина, біленька, як сніг, червонощока, як та кров, і чорнява, як дерево на віконній рамі».
От незабаром знайшлася у королеви донечка, як сніг, біленька, як та кров, червонощока, і чорнява, як дерево на віконній рамі — і назвали її Снігуронька. А коли дівчатко народилося, королева померла.
Через рік узяв собі король іншу дружину. Була вона гарна на вроду, але дуже горда й пихата і боялася, щоб хто-небудь не перевершив її красою. Було в неї чарівне люстерко; коли вона ставала перед ним і, милуючись собою, питала:

— Люстерко, скажи  скоріше,
Хто за мене красивіший?


то воно відповідало:

— Найвродливіша  за  всіх,  королево,  ви,  либонь.

І вона дуже раділа з того, бо знала: люстерко правду каже.
А Снігуронька тим часом росла та краси набиралася. І коли їй минуло сім років, була вона така гарна, як день ясний, і вродливіша за саму королеву. Отож, коли королева спитала  якось у люстерка:

— Люстерко, скажи скоріше,
Хто за мене красивіший?


воно відповіло їй:

— Королево, люба пані, ви красою незрівнянні,
Та вродливіша за вас Снігуронька в сотні раз.


Злякалася тоді королева, аж пожовкла, позеленіла — такі завидки її взяли. Відтоді не злюбила вона дівчинку. Заздрощі ятрили її серце, ї не було їй спокою ні вдень, ні вночі.
Тоді вона покликала одного з своїх єгерів і сказала:
— Заведи цю дівчинку в ліс, щоб очі мої більше її не бачили. Ти мусиш її вбити і принести мені на доказ її легені й печінку.
Єгер послухався і завів дівчинку в ліс. Тільки-но дістав він свого мисливського ножа, як Снігуронька почала плакати і благати:
— Ох, любий єгерю, пожалій мене, не вбивай! Я втечу далеко-далеко в дрімучий ліс і ніколи не повернуся додому.
І тому що була вона така гарна, єгер зглянувся на неї і сказав:
— Гаразд, тікай, бідне дитятко!
І наче камінь звалився у єгеря з серця, що не довелося йому вбивати Снігуроньку.
І якраз у цей час трапився молодий олень, єгер його забив, вирізав легені й печінку і приніс королеві. Королева звеліла кухареві зварити їх у солоній воді і все з'їла, гадаючи, що то легені й печінка Снігуроньки.
Залишилась бідна дівчинка в дрімучому лісі сама-самісінька і кинулась вона навтіки. Бігла по гострому камінні, продиралася через колючі хащі, зустрічала і диких звірів, але вони її не чіпали. Бігла, поки ноги несли. Аж ось почало смеркатися. Раптом бачить дівчинка — стоїть між деревами маленька хатинка. «Дай,—думає,—зайду до неї відпочити». І було в тій хатинці все таке маленьке, але гарне й чисте, що ні в казці сказати, ні пером описати.
Стояв там накритий білою скатертиною столик, на ньому сім маленьких тарілочок, біля кожної тарілочки по ложечці, а ще сім маленьких ножиків і виделочок і сім маленьких келишків. Стояли там попід стіною в ряд сім маленьких чепурних ліжок.
Снігуронька відчувала такий голод і спрагу, що з'їла з кожної тарілочки по дві ложки і надпила з кожного келишка по ковточку. А оскільки вона дуже втомилася, то захотілося їй відпочити. Снігуронька перебрала всі ліжка. Одне було надто довге, друге надто коротке, але сьоме було їй саме враз. Лягла вона в нього й заснула.
Коли вже зовсім стемніло, прийшли хазяї хатинки; були то семеро карликів, що в горах руду добували. Засвітили вони сім своїх ліхтариків і, коли в хатинці стало світло, помітили,що не все було так, як раніше. От перший карлик і каже:
— А хто це сидів на моєму стільчику?
А другий каже:
— А хто їв із моєї тарілочки?
Третій:
— А хто взяв шматок мого хлібця?
Четвертий:
— А хто їв мої овочі?
П'ятий:
— А хто брав моєю виделкою?
Шостий:
— А хто різав моїм ножичком?
А сьомий теж питає:
— Хто це пив з мого келишка?
Озирнувся перший, помітив на своєму ліжкові маленьку складочку та й каже:
— А хто це лежав на  моєму ліжку?
Тут збіглися інші і почали говорити:
— І на моєму ліжку теж хтось лежав.
Глянув сьомий карлик на своє ліжко, бачить — лежить на ньому Снігуронька і спить. Гукнув він тоді всіх, поприносили карлики сім своїх ліхтариків, освітили Снігуроньку.
— Дивіться, дивіться! — загукали   вони.— Яка   гарненька   дівчинка!
Вони так зраділи, що не стали її будити і залишили спати в ліжечку.
А сьомий карлик проспав біля кожного з своїх товаришів по годині,— так ото й ніч минула.
Вранці прокинулася Снігуронька, побачила карликів і злякалася. Але вони були з нею ласкаві і запитали її:
— Як тебе звати, дівчинко?
— Мене звуть Снігуронька,— відповіла вона.
— А як ти потрапила в нашу хатинку? — розпитували далі карлики.
І вона розповіла їм про все. Як мачуха хотіла її вбити, але єгер, зглянувшись, відпустив її. Як бігла вона цілий день, поки нарешті не знайшла їхню хатинку.
От карлики й питають:   
— Хочеш у нас поратись? їжу готувати, постелі стелити, прати, шити, плести.   Якщо  згодна,  залишайся жити в нас.
— Добре,— каже  Снігуронька  і залишилася жити у карликів.
У хатинці в Снігуроньки завжди було чисто. Ранком карлики йшли в гори шукати руду й золото, а ввечері поверталися додому. А Снігуронька чекала їх із вечерею. Цілий день дівчинці доводилося залишатися самій, і тому добрі карлики її застерігали:
— Бережися своєї мачухи. Вона скоро дізнається, що ти тут. Дивись, нікого не пускай у хату.
А королева, з'ївши легені й печінку, знову повірила, що вона найперша красуня в країні. Підійшла вона до люстерка та й питає:

— Люстерко, скажи  скоріше,
Хто за мене красивіший?


Люстерко й відповідає:

— Королево, люба пані, ви красою незрівнянні.
Та за горами крутими, за дібровами густими
Є у карликів сестриця, Снігуронька ніжнолиця,
Всі дивуються тій вроді, і змагатись з нею годі.


Злякалася тоді королева, бо знала, що люстерко не може збрехати. Зрозуміла вона, що єгер її обдурив і Снігуронька жива.
Почала вона думати, як би Снігуроньку занапастити. І ось що надумала. Переодяглась вона старою перекупкою, вимазала сажею обличчя і рушила в ліс, до семи карликів. Прийшла вона до хатинки, постукала в двері та й каже:
— Продаю крам! Продаю!
Глянула   Снігуронька  у  віконце  і каже:
— Добрий  день, бабусю!  Що  у вас є на продаж?
— Шнурки різнокольорові, — відповіла та. — Купи, не пошкодуєш. З строкатого шовку сплетені.
«Цю поважну жінку можна, мабуть, і в дім пустити»,— подумала Снігуронька. Відчинила вона двері і купила собі гарні шнурки.
— О, як вони тобі личать, дівчинко,— мовила стара,— дай-но я тобі зашнурую.
Снігуронька, не чуючи нічого лихого, дала затягнути на собі шнурки. І почала стара шнурувати, та так швидко й туго, що Снігуронька задихнулася і впала додолу непритомна.
— Цe за твою  вроду,— сказала королева і зникла.
Надвечір повернулися додому сім карликів. Бачать — лежить Снігуронька на підлозі, бліда як смерть. Вони підняли її й іобачили, що вона міцно-преміцно зашнурована. Розрізали вони шнурки, і тоді дівчинка зітхнула і розплющила очі.
Коли карлики почули про те, що сталося, вони сказали:
— Стара перекупка була насправді королевою. Гляди не пускай нікого, коли нас немає вдома.
А зла жінка повернулася тим часом додому, підійшла до люстерка та й питає:

— Люстерко, скажи  скоріше,
Хто за мене красивіший?


А люстерко їй, як і раніш:

— Королево, люба  пані, ви красою незрівнянні.
Та за  горами крутими, за дібровами густими
Є у карликів сестриця, Снігуронька  ніжнолиця,
Всі дивуються тій вроді, і змагатись з нею годі.


Почула це королева і аж побіліла, так злякалася. Вона зрозуміла, що Снігуронька жива.
— Ну, вже тепер,— сказала вона,— я придумаю таке, що погубить тебе напевно.
Королева зналася на чаклунстві, а тому приготувала отруйний гребінець. Потім переодяглася старою бабою і рушила в ліс до семи карликів. Прийшла до хатинки, постукала в двері та й каже:
— Продаю крам! Продаю!
Снігуронька  виглянула у віконечко й каже:
— Іди собі далі, в дім пускати нікого не велено!
— А подивитись, мабуть, можна,— промовила баба і показала Снігуроньці отруйний гребінець.
Він так сподобався дівчинці, що вона відчинила двері і купила гребінець. От баба й каже:
— А зараз я тебе причешу.
Бідна Снігуронька, нічого не підозрюючи, дала себе причесати. Тільки-но торкнувся гребінець її волосся, як вона впала додолу непритомна.
— Ну що, моя кралечко,— сказала зла жінка,— діждалася свого?
І пішла собі геть.
А діло було надвечір, і скоро повернулися додому семеро карликів.
Бачать — лежить Снігуронька на підлозі, як мертва. «Мабуть, знову приходила мачуха»,— подумали карлики. Так і є. Знайшли вони отруйний гребінець. І як тільки його витягла, Снігуронька отямилась і розповіла їм про все. Карлики знову порадили їй бути обережнішою і двері нікому не відчиняти.
А королева повернулася додому, сіла перед люстерком та й питає:

— Люстерко, скажи  скоріше,
Хто за мене красивіший?


А люстерко відповідає:

— Королево, люба пані, ви красою незрівнянні.
Та за горами крутими, за дібровами густими
Є у карликів сестриця, Снігуронька ніжнолиця,
Всі дивуються тій вроді, і змагатись з нею годі.


Почувши, що говорить люстерко, вона аж затіпалася від гніву.
— Снігуронька мусить загинути! — крикнула вона.
І вона пішла до потаємної кімнати, куди ніхто ніколи не заходив, і приготувала там отруйне яблуко. Було воно на вигляд дуже гарне, біле з червоними цяточками,— бери і їж. Але хто з'їв би хоч шматочок, той неодмінно вмер би.
Коли яблуко було готове, королева нафарбувала собі обличчя, переодяглася селянкою і вирушила в путь-дорогу. Прийшла вона до хатинки карликів, постукала у двері. Снігуронька висунула голову у віконце і каже:
— Пускати в дім нікого не велено.
— Як ні, то й ні,— відповіла селянка,— яблука свої я вже якось продам. Мені тільки  хочеться  подарувати тобі одне.
— Ні,— сказала Снігуронька,— карлики заборонили мені брати.
— Ти що ж, отрути боїшся? — спитала стара.— То я розріжу яблуко на дві половинки: рум'яну з'їси ти, а білу я.
Але чаклунка була хитра і отруїла тільки рум'яну половинку яблука. Снігуроньці дуже хотілося покуштувати чудове яблуко. Побачила вона, що селянка його їсть, висунула руку з віконця і взяла отруєну половинку. Тільки відкусила вона шматочок, як зараз же впала мертва додолу. Подивилась на неї своїми страшними очима королева і, зареготавши, сказала:
— Біла, як сніг, рум'яна, як кров, чорнява, як чорне дерево! Вже тепер  оті  карлики  не  розбудять тебе ніколи!
Повернулася вона додому та й питається в люстерка:

— Люстерко, скажи  скоріше,
Хто за мене красивіший?


І відповіло люстерко нарешті:

— Найвродливіша за всіх, королево, ви, либонь.

Заспокоїлося тоді її заздрісне серце.
Повернулися карлики ввечері додому, бачать — лежить Снігуронька мертва. Вони підняли її, причесали, обмили водою і вином, але нічого не допомогло.  Бідна дівчина не ворушилася.
Поклали вони її в труну, посідали усі семеро навколо і плакали цілих три дні. Вже й ховати треба. Але Снігуронька мала такий вигляд, немов щойно заснула. Щоки в неї були, як і раніше, свіжі й рум'яні.
І вони сказали:
— Ні, ми не можемо опустити її в чорну землю.
І зробили вони кришталеву труну, щоб можна було бачити її з усіх боків, написали золотими літерами, що це королівська дочка, і віднесли труну на гору.
І довго лежала в кришталевій труні Снігуронька. Здавалося, що вона не вмерла, а спить,— була вона біла, як сніг, рум'яна, як кров, і чорноволоса, як чорне дерево.
От якось у той ліс заїхав королевич і потрапив до будиночка карликів. Побачив він на горі кришталеву труну, а в ній прекрасну Снігуроньку, прочитав і написа золотими літерами. І сказав він тоді карликам:
— Віддайте мені кришталеву труну, я дам за неї все, що вам заманеться.
Але карлики відповіли:
— Нізащо в світі.
Тоді він сказав:
— То подаруйте,— я не можу жити без Снігуроньки. Я її шануватиму як свою кохану.
Добрі карлики зглянулися на нього і віддали труну. От взяли її на плечі слуги королевича та й понесли. І сталося так, що вони спіткнулися об кущ, і з горла Снігуроньки випав шматок отруйного яблука. Розплющила вона очі, підняла віко труни і випросталася — жива-живісінька.
— Та й довго ж я спала,— сказала вона, позіхаючи.
Королевич не тямився від радощів. Розповів їй усе, що сталося, і промовив:
— Ти мені миліша за всіх на світі: ходімо разом зі мною до замку мого батька і будь моєю дружиною.
Снігуронька погодилася і пішла з ним. І відсвяткували вони весілля з великою пишнотою.
Але на весільний банкет було запрошено і злу Снігуроньчину мачуху. Вбралася вона в найрозкішніші червоні шати, підійшла до люстерка та й питає:

— Люстерко, скажи  скоріше,
Хто за мене красивіший?


Люстерко і відповідає:

— Королево, люба пані, ви красою незрівнянні,
Та  вродливіша  за вас Снігуронька  в  сотні  раз.


Зла жінка вся затрусилася від страху. Що робити? Не йти на весілля? Але їй кортіло подивитися на молоду королівну. Коли вона ввійшла до палацу і впізнала Снігуроньку, то стала як укопана.
Але для неї було вже покладено в жар залізні  черевики.   Витягли їх звідти щипцями і поставили перед нею.  І мусила вона ступити ногами в черевики і танцювати доти, поки, нарешті не впала мертва додолу.

ЛЕДАЧИЙ ГАЙНЦ
Гайнц був страшенний ледащо,  і хоча він нічогісінько не робив цілий день, тільки пас на вигоні свою козу, він   усе-таки   раз у раз   зітхав та скаржився,  приходячи увечері додому:
— Як важко й нудно,— казав він,— з року в рік, з весни аж до пізньої осені гнати в поле на пашу козу. І якби ж хоч можна було лягти на травичці й поспати! Та куди там, ти повинен весь час пильнувати й не спускати це капосне створіння з очей, щоб воно не пообгризало молодих дерев або не пролізло крізь дірку в паркані в чийсь садок чи й зовсім не забігло хтозна-куди. Як же тут можна бути спокійним і щасливим!
Отож, якось сів собі Гайнц та й став розмірковувати, як би скинути цей тягар із своїх плечей. Довго не міг він нічого придумати. Але нараз наче полуда спала йому з очей:
— Я знаю, що мені робити: пбберусь-но я з гладкою Тріною! У неї теж коза є. От вона й пастиме заразом обох кіз. Скінчиться тоді моя мука.
Як сказав — так і вчинив: підвівся Гайнц, солодко потягнувся та й подався через дорогу, бо батьки гладкої Тріни жили зовсім близенько коло нього. Прийшов ото він до них і сказав, що хоче посватати їхню працьовиту й чесну доньку.
Старі батьки не довго й думали.
— Який їхав, таку здибав,— сказали вони і погодились на їхній шлюб.
От гладка Тріна  стала Гайнцовою дружиною і погнала на пашу вже двох кіз. Гайнц зажив собі, горя не знаючи; з ранку до вечора він бив байдики, і якщо й треба було йому від чогось відпочивати, то хіба що тільки від власних лінощів.
Але гладка Тріна була не роботящіша за Гайнца.
— Любий Гайнце,— мовила вона якось до нього,— навіщо нам отруювати собі життя і марнувати найкращі молоді роки? Кози щоранку так голосно мекають і перебивають нам найсолодший ранковий сон. Краще віддамо кіз сусідові, а він дасть нам за них вулик бджіл. Поставимо вулик за хатою, на осонні, та й гадки більше не матимемо про нього. Бджіл не треба доглядати й гнати в поле на пашу. Вони вилітатимуть собі, коли схочуть, і самі знайдуть дорогу додому, будуть збирати мед і не завдаватимуть нам ніякого клопоту.
— Розумна мова,— відказав на те Гайнц,— і ми не гаючись зробимо так, як ти кажеш. Мед смачніший і поживніший за козяче молоко, і до того ж його можна значно довше зберігати.
Сусід охоче помінявся  з  ними:  дав їм за двох кіз один вулик.
Бджоли невтомно літали собі з раннього ранку до пізнього вечора і заповнювали вулик чудесним медом. Восени Гайнц зібрав повнісінький глечик меду.
Вони поставили глечик на полицю, яку прибили високо до стіни в своїй спальні. Та все-таки вони дуже боялись, щоб хтось, бува, не вкрав у них мед або щоб миші не дісталися до полиці. Тим-то Тріна роздобула десь грубезну палицю з ліщини і поклала її біля свого ліжка напохваті, так щоб легко можна було, не встаючи з постелі, схопити її і прогнати зі спальні непроханих гостей.
Ледачий Гайнц любив вилежуватися до обіду.
— Хто рано ходить,— сказав він,— той сам собі шкодить.
І от одного разу, лежачи на м'якій перині і відпочиваючи після довгого солодкого сну,  Гайнц мовив до своєї дружини:
— Жінки люблять солоденьке, і ти теж, мабуть, раз у раз потай ласуєш медом. Краще буде, коли ми продамо те, що лишилося, і придбаємо собі гуску з гусенятами, а то, чого доброго, ти з'їси увесь мед.
— Ми зробимо це не раніше, ніж матимемо дитину, яка пастиме їх,— заперечила Тріна.— Чи, може, ти думаєш, що я сама мучитимусь, доглядаючи гусенят, і марно витрачатиму свою силу?
— А ти гадаєш,— відказав їй Гайнц,— що наш син захоче пасти гусей? Знаєш, які тепер діти. Вони вже нікого не слухаються і роблять те, що їм заманеться, бо вважають себе розумнішими за батьків.
— О,— відповіла   Тріна,— кепсько ж йому буде, якщо він не буде мене слухатись! Я візьму тоді доброго дрючка і так відлупцюю його, що він довго пам'ятатиме. Дивись лишень, Гайнце,— вигукнула вона, розпалившись, і схопила свою палицю,— дивись, ось так я його відлупцюю!
Вона щосили розмахнулася, але, на  біду, влучила в глечик з медом.
Глечик ударився об стінку і розколовся на дрібні черепки. А чудовий солодкий мед вилився на підлогу.
— От тобі й гуска з гусенятами! — сказав Гайнц.— Тепер їх уже не треба пасти. Але нам ще пощастило: глечик же міг звалитися мені прямо на голову. Ми маємо бути вдячні нашій долі, що все так добре скінчилося.
У цю мить він помітив в одному з черепків трохи меду, підняв черепок з  підлоги   і,   вельми   задоволений,   сказав жінці:
Жіночко, давай лишень поласуємо тим, що лишилося. Поїмо, а потім і відпочити після такого страху не гріх. Кому яка шкода з того, що ми встанемо трохи пізніше, як завжди,  адже день тягнеться так довго...
— Авжеж,— озвалася Тріна,— всьому свій час. Знаєш, якось одного слимака запросили на весілля. Він вирушив у дорогу, але поки дійшов — потрапив уже на хрестини.
Перед хатою наштовхнувся він на паркан і сказав "Хто спішив, той людей смішить".

БІЛЯВОЧКА І КРАСУЛЬКА
В старій, убогій хатинці на узліссі жила бідна вдова. Перед хатинкою був садок; а в садку росли два трояндові кущі. На одному цвіли білі троянди, а на другому — червоні; і у вдови було двоє дівчаток, схожих на ці троянди. Одну звали Білявочка, а другу — Красулька. Обидві вони були скромні, добрі й слухняні дівчинки. Тільки Красулька більше любила бігати по луках і полях, збирала квітки й ловила метеликів: а Білявочка — та все сиділа вдома біля матері, допомагала їй по господарству. Коли ж не було чого робити, вона читала матері вголос.
Сестри так любили одна одну, що, коли йшли куди-небудь, завжди трималися за руки. Білявочка часто питала:
— Ми  ніколи не розлучимося?
— Ніколи в житті,— відповідала Красулька.
— Що буде в однієї з вас, хай поділиться з другою, — додавала мати.
Дівчатка часто бігали в ліс, збирали ягоди, і жоден звір їх не чіпав, і ні одна тварина не боялася їх. Зайчик їв капусту у них з рук, дика коза паслася біля них, олень спокійно пробігав мимо, а птахи спускалися на нижні гілки й співали їм своїх пісень.
Білявочка та Красулька тримали хатинку в такій чистоті, що любо було глянути. Влітку Красулька прибирала в хаті і зранку, поки мати ще спала, ставила біля її ліжка квіти — з кожного куща по троянді.
Взимку Білявочка затоплювала піч і підвішувала казан на гак; казан був мідний, але блищав, як золотий, так добре його було вичищено. Ввечері, коли падав білий лапатий сніг, мати говорила:
— Іди, Білявочко, замкни двері.
Потім  вони сідали  біля вогню.
Мати надівала окуляри й читала їм уголос з великої книги. А дівчатка слухали і пряли.
Одного разу, коли вони сиділи отак любесенько всі разом, раптом хтось постукав у двері. Мати сказала:
— Відчини швидше, Красулько. Це, мабуть, мандрівник проситься на ночівлю.
Красулька пішла і відсунула засувку. Вона гадала, що ввійде якась бідна людина; але то був ведмідь. Він просунув у двері свою велику чорну голову.
Красулька голосно скрикнула і відскочила, а Білявочка сховалася за ліжко. Але ведмідь раптом заговорив:
— Не бійтеся, я вас не зачеплю, я дуже змерз і хочу тільки трохи погрітися у вас.
— Ох ти, бідний ведмедю,— сказала мати,— ну, лягай тоді ближче до вогню; тільки дивись, не спали своєї шкури. — Потім вона гукнула: — Білявочко, Красулько, ідіть сюди, ведмідь вас не буде чіпати, він добрий.
Тоді дівчатка підійшли до ведмедя. Вони вже не боялися його.
Ведмідь сказав:
— Діти, струсіть сніжок з моєї шуби.
Дівчатка принесли віник і як слід почистили ведмедеві шубу; а він простягся біля вогнища і ласкаво мурчав од задоволення.
Незабаром дівчатка зовсім звикли до ведмедя і почали пустувати із своїм незграбним гостем. Вони смикали його за шерсть, а коли він гарчав, весело сміялися. І ведмедеві це дуже подобалось. Тільки коли вони занадто йому надокучали, він кричав:

— Ви мене вже пожалійте,

Нареченого не вбийте.

Коли настав час лягати спати, мати сказала ведмедеві:
— Ти можеш залишатися тут, біля печі, тут тобі не страшні холод і негода.
На світанку діти випустили ведмедя з дому, і він затупав по заметах до лісу.
Відтоді ведмідь приходив щовечора в той самий час, лягав біля вогнища і дозволяв дітям з ним гратися. Дівчатка так до нього звикли, що навіть дверей не замикали, доки не з'являвся їхній чорний приятель...
Коли надійшла весна і все зазеленіло, ведмідь сказав якось Білявочці:
— Ну, тепер мені час іти, і все літо мені не можна буде приходити до вас.
— Куди ж ти підеш, любий ведмедю? — спитала його Білявочка.
— Мені треба йти до лісу, стерегти свої скарби од злих карликів. Взимку, коли земля замерзає, вони залишаються в підземеллі і не можуть звідти вибратися. А коли сонце огріває землю і вона відтає, карлики вилазять нагору і шастають скрізь, аби щось поцупити. А вже що потрапить їм до рук і опиниться в них у печерах, то не так легко його розшукати.
Білявочка дуже засумувала, що доводиться їм розлучатися. Вона відчинила двері, щоб випустити ведмедя. Коли ведмідь виходив, то зачепився за клямку і вирвав собі клапоть шкури. І Білявочці здалося, наче з-під шкури блиснуло золото. А ведмідь швидко побіг і зник за деревами.
От якось мати послала дівчаток до лісу по хмиз. Раптом вони помітили, що в траві біля великого поваленого дерева щось стрибало; але ніяк не могли розібрати, що це таке.
Дівчатка підійшли ближче і побачили маленького чоловічка. Обличчя в нього було старе, зморщене, а борода довга-предовга і вся сива. Кінчик його бороди застряв у щілині дерева, і карлик стрибав навколо, як цуцик на прив'язі, не знаючи, як йому звільнитися.
Він витріщив на дівчат червоні палаючі очі і закричав:
— Ну, чого стоїте, хіба не можна підійти й допомогти мені?
— Що  з  тобою  трапилося,  чоловічку? — спитала його Красулька.
— Дурепо, хіба не бачиш? — відповів карлик.— Я хотів дерево розколоти, щоб нарубати дровець. Коли класти товсті поліна, то наша їжа швидко підгоряє,— адже ми не такі ненажери, як ви, грубі і жадібні люди. Я уже забив клин, і все йшло як слід, але проклятий клинок був надто рівний і вискочив. А щілина так швидко зійшлася, що я й не встиг витягти своєї гарної білої бороди. От вона й застряла, і я не можу піти. А ви ще смієтесь. Тьху, до чого ж ви бридкі!
Діти старалися з усієї сили, але не могли витягти бороду.
— Я побіжу покличу людей,— сказала Красулька.
— Ет, голови ви баранячі! — заверещав карлик.— Навіщо людей кликати — вас тут і двох вистачить. Кращого нічого надумати не можете?
— Ти потерпи трохи,— сказала Білявочка,— я вже придумала, що робити.
Вона дістала з кишені ножиці й відрізала карликові кінчик бороди. Як тільки він почув себе вільним, то схопив свій мішок, повний золота: який лежав між корінням дерева, і пішов, бурмочучи: «Ото неотесаний народ! Одрізати кусок такої чудової бороди! Хай вас дідько забере!»
Одного разу Білявочка й Красулька пішли ловити рибу. Підійшли вони до струмка і побачили, що на березі, біля води, стрибає ніби великий коник. Дівчатка підбігли ближче і впізнали карлика.
— Ти куди це стрибаєш? — спитала його Красулька. — Невже хочеш кинутись у воду?
— Я не такий дурень! — гукнув карлик.— Хіба не бачите, що проклята риба мене за собою тягне?
Дівчатка побачили, що волосінь від вудки заплуталась у бороді карлика.
Риба тягла його вздовж берега, і він уже от-от опинився б у воді.
Дівчатка наспіли вчасно. Вони втримали карлика і спробували одчепити його бороду од волосіні. Але марно: борода і волосінь зовсім переплуталися.
Залишалось тільки одне — дістати ножиці й відрізати пасмо бороди.
Побачив це карлик і почав кричати на них:
— Хіба це діло, дурепи ви, спотворювати людині обличчя? Мало вам того, що ви обкарнали мені бороду знизу, а зараз ви вистригли і найкращу її частину! Мені тепер до своїх і на очі не показуйся. Хай вам всячина!
Потім він дістав мішок з перлами, що був захований в очереті, і, не сказавши більше ні слова, потяг його кудись і зник за каменем.
Сталося так, що незабаром після того мати послала Білявочку й Красульку до міста купити ниток, голок, шнурів і стрічок. Дівчатка йшли лукою. Раптом вони побачили великого птаха, котрий повільно кружляв над ними в повітрі, спускаючись дедалі нижче. Нарешті він опустився недалеко від них, біля великого каменя. Потім вони почули пронизливий жалібний крик. Вони підбігли і з жахом побачили, що орел схопив їхнього давнього знайомця — карлика і хоче його понести. Добрі діти зараз же вчепилися за чоловічка і доти боролися з орлом, поки той не кинув своєї здобичі.
Коли карлик трохи опам'ятався від переляку, він закричав своїм верескливим голосом:
— Хіба не можна було поводитися зі мною ввічливіше? Ви так порвали мій костюмчик, що він тепер весь у дірках. Ох, ви такі-сякі, незграбні та неповороткі!
Потім він взяв мішок з коштовними камінцями і потяг його під скелю до своєї печери. Дівчатка пішли далі.
Коли вони купили в місті все, що їм було потрібно, і повертались додому через ту саму луку, вони знову побачили карлика. Не сподіваючись, що хтось буде так пізно йти цією дорогою, карлик висипав на рівному місці коштовні камінці. Вечірнє сонце освітлювало блискучі камінці, і вони так гарно сяяли і переливалися всіма кольорами веселки, що діти зупинились і задивилися на них.
— Чого ви стоїте, роззяви? — закричав карлик, і його сіре, як попіл, обличчя зробилося від гніву червоне, як мак.
Він би лаявся ще й далі, але раптом почувся гучний рев, і з лісу вибіг чорний ведмідь. Зляканий карлик схопився, але добратися до своєї схованки не встиг. Ведмідь був уже завсім близько. Тоді карлик заволав від жаху:
— Добрий мій пане ведмедю, пощади ти мене, я віддам тобі всі свої скарби! Подивись на ці чудові коштовні камінці. Не вбивай мене! Яка користь тобі з такого маленького, щуплого чоловічка? Ти навіть не відчуєш мене на зубах. З'їж краще ось цих двох злих дівчаток — це ласий шматок для тебе. З'їж їх на здоров'я!
Але ведмідь не звернув уваги на його слова. Він ударив лапою злісного чоловічка і вбив його.
Дівчатка кинулися тікати. Але ведмідь крикнув їм:
— Білявочко, Красулько, не бійтеся, почекайте, я піду з вами.
Вони впізнали його голос і зупинились. А коли ведмідь підійшов до них, з нього раптом звалилася ведмежа шкура,— і перед ними постав вродливий юнак у золотому вбранні.
— Я королівський син,— сказав він,— а злий карлик, що вкрав у мене скарби, обернув мене на ведмедя, і я мав блукати в лісі, поки його смерть не звільнить мене. А тепер він одержав кару по заслузі.
Незабаром Білявочка вийшла заміж за королевича, а Красулька — за його брата.
Стара мати жила ще довгі роки щасливо й спокійно разом із своїми дітьми.
А два трояндові кущі вона взяла з собою і посадила у себе під вікном. І щороку розцвітали на них чудові троянди — білі та червоні.

ПАЧОСИ
Жила колись дівчина, була вона красуня, та зате ледащиця й нечупара. Коли вона пряла пряжу, то сердилася; якщо їй траплявся  маленький вузлик на лляному волокні, вона виривала і викидала його разом з цілим жмутом прядива.
А мала вона служницю, ота вже була працьовита — підбере викинутий льон, обчистить його, спряде його тонко та гарно; і ото виткала вона собі з таких пачосів гарну сукню. А сватався до ледачої дівчини один хлопець, і мали вже святкувати весілля.  Увечері   напередодні  весілля  весело танцювала старанна дівчина в своїй новій сукні. Побачила її наречена та й каже:

— Як не сором танцювати їй,
Адже пачоси ото на ній!


Почув це жених і запитує наречену, що вона цим хотіла сказати. І розповіла вона женихові, з якого льону зробила собі сукню її служниця.
Як почув це жених, то зрозумів, що вона ледащиця, а та, бідна дівчина, працьовита. Покинув свою наречену, підійшов до тієї і вибрав її собі в дружини.

ТРИ ЩАСЛИВЦІ
Жив собі давно колись один чоловік, і було в нього троє синів. Якось покликав він їх до себе та й каже:
— Я вже старий і скоро помру, отож  захотілося  мені   перед   смертю подбати про вас. Грошей у мене немає, тому я залишаю в спадщину одному з вас півня, другому — косу, а третьому — кішку. Ці речі здаються на перший погляд нічого не вартими, але все   залежить від того, чи зумієте ви розумно скористатися моїми дарунками. Якщо тільки ви знайдете та кий край, де речі ці ще не відомі-людям,— ви житимете в щасті й до статку.
Після батькової смерті старший син узяв свого півня і рушив з дому щастя-долі шукати. Але куди б він не приходив,— скрізь про півня вже знали. Підходячи до міст, він вже здалеку бачив, що півні сидять на вер шечку веж. То були флюгери, вони весь час крутилися на вітрі. А по селах він чув, як кукурікають півні тут і там по дворах. Ніхто з людей не дивувався з його півника, і йому не вірилось, щоб цей півник міг коли-не будь принести йому щастя.
Та от нарешті йому пощастило: потрапив на острів, де людищенічоп не чули про півнів і навіть не вміли як слід визначати час. Вони добр розрізняли, коли наставав ранок чи вечір, та коли хтось із них прокидав ся раптом серед ночі, то ніяк не міг догадатися, котра може бут година.
— Подивіться лишень,— сказав він їм,—який це чудесний птах! У нього червона, як рубін, корона на голові, а на ногах він носить шпори, я справжній лицар. Тричі на ніч у певний час він вас будитиме, а коли проспіває востаннє,— це означатиме, що скоро має сходити сонце. Якщо він заспіває серед білого дня, то так і знайте, що незабаром зміниться погода.
Жителям острова все це дуже сподобалось. Вони не спали всю ніч і захоплено слухали, як о другій, четвертій і шостій годині півень голосив і дзвінко співав свою пісеньку. Вони спитали у старшого брата, чи не пр дається часом цей птах і скільки він за нього править.
— Та я хочу взяти за нього стільки золота, скільки зможе підняти осел,— відповів той.
— О, та це ж зовсім дешева ціна за такого птаха, — вигукнули воі всі в один голос і охоче дали йому те, що він просив.
Коли старший брат повернувся додому, брати його дуже здив валися, що він дістав за півня так багато грошей. А другий брат сказав:
— Хочу й я пошукати собі щастя. Подивимось, може, й мені пощастить так само вигідно збути мою косу.
Довго він мандрував, і вже почав втрачати надію, бо скрізь йому на зустріч попадалися селяни, і в кожного з них виблискувала на плечі та сама коса, як і в нього.
Аж ось нарешті поталанило і йому: він потрапив на такий острів, люди ще не бачили коси. Коли в тих краях, достигало жито, то на поле вивозили гармати і пострілами збивали його. Та це було дуже незручно дехто просто промахувався, інші влучали замість стебла в колосся, зерно висипалося, і багато його пропадало, крім того, зчинявся страшенний шум.
Аж  тут  з'явився   перед  ними   якийсь чоловік і став косити жито,— так тихо й проворно, що люди тільки роти пороззявляли з подиву. Жителі острова почали просити, щоб він продав їм косу. Вони ладні були дати йому за цю чудесну річ, що б він не заправив.
— Дайте мені стільки золота, скільки може підняти кінь,— сказав середульший брат.
Тоді третій брат захотів пошукати й собі щастя-долі по світу і помандрував із дому з своєю кішкою.
Спершу й молодшому братові не щастило так само, як його братам. Скрізь, куди б він не потрапляв, зустрічалася йому сила-силенна котів.
Та зрештою і йому пощастило: одного чудесного дня він приплив на такий острів, де ще ніхто ніколи в своєму житті не бачив кота. Зате мишей там розвелася тьма-тьмуща! Вони спокійнісінько бігали по столах і лавах навіть тоді, коли господарі були вдома.
Люди голосно нарікали на лиху долю, і навіть сам король у своєму розкішному замку не знав, як врятуватися від цієї напасті. Миші пищали по всіх закутках і гризли геть усе, що тільки потрапляло їм на зуби.
І от тоді вирушила на полювання кішка. Минуло зовсім небагато часу, як вона вже очистила від мишей кілька зал.
Жителі острова почали просити короля, щоб він купив цю чудесну тварину для їхнього королівства.
Король охоче погодився вдовольнити їхнє прохання і дав третьому братові те, чого він зажадав: вони навантажили золотом мула, і третій брат повернувся додому з найбільшими скарбами.
А кішка в королівському замку стільки мишей переловила, що й не злічити.
Нарешті кішка втомилася і відчула спрагу. Тоді вона спинилася, задерла вгору мордочку та як занявчить:
— Няв, няв!
Король і всі його піддані, почувши цей дивний крик, страшенно перелякалися і кинулися з замка врозтіч — хто куди. Зібрав король своїх радників, щоб разом вирішити, що ж їм тепер робити. Довго вони думали й гадали і зрештою надумали послати до кішки гінця, який мав переказати їй, щоб вона негайно покинула замок, бо інакше вони будуть змушені вдатися до сили.
Радники сказали:
— Ми воліємо краще терпіти муки від мишей, ніж довіряти наше життя такому страховиську. До мишей ми принаймні вже звикли.
Маленький паж увійшов до замка і запитав у кішки, чи згодна вона добровільно покинути їх. Але кішці за цей час ще дужче захотілося пити, і вона озвалася так само, як і раніше:
— Няв, няв!
Пажу здалося, що вона каже: «Ні, ні!» — і він передав цю відповідь королю.
— Ну, що ж,— мовили на те королівські радники,— в такому разі ми вдамося до сили.
Навели гармати і почали стріляти по замку. Замок зайнявся полум'ям. Коли вогонь дійшов до зали, де сиділа кішка, вона спокійнісінько вистрибнула через вікно і втекла.
Та обложники перестали стріляти лише тоді. Коли весь замок було зруйновано дощенту.

ХОРОБРИЙ КРАВЧИК
В одному  німецькому  місті жив   кравчик.    Звали   його    Ганс.    Весь день   сидів   він на столі біля   вікна,   мугикав   собі під ніс і шив. Куртки шив, штани шив, жилетки шив.
От якось сидить кравчик Ганс, на столі, шиє і чує — гукають на вулиці.
— Варення! Малинове варення! Кому варення?
«Варення! — подумав кравчик.— Та ще й малинове. Мабуть, смачне». Подумав він так і крикнув у віконце:
— Гей, голубонько, йди-но сюди. Дай мені варення.
Купив він цього варення півбаночки, відрізав собі окраєць хліба, намазав його варенням і заходився жилетку дошивати.
— От,— думає,— дошию жилетку і варення поїм.
А в кімнаті у кравчика-сила-силенна мух було. Цілі рої — може, тисяча, а може, й більше. Так і дзижчать під стелею.
Почули мухи, що варенням пахне, і налетіли на хліб.
— Мухи, мухи,— каже їм кравчик, — хто вас сюди кликав? Чому на моє варення налетіли?
А мухи його не слухають і їдять варення. Тут кравчик розсердився, схопив ганчірку, та як ударить ганчіркою по мухах — сім одразу вбив.
— От який я дужий і хоробрий! — сказав кравчик Ганс.— Треба, щоб про це все, місто дізналося. Та що місто! Весь світ повинен про це дізнатися! Пошию я собі новий пояс і вишию на ньому великими літерами: «Коли злий буваю, то сімох убиваю».
Так він і зробив. Підперезався новим поясом, поклав у кишеню шматок сиру на дорогу і рушив з дому.
Біля воріт помітив він пташку, що заплуталась у кущах. Б'.ється пташка, кричить, а вибратись не може. Піймав Ганс пташку, поклав її в ту саму кишеню, де сир лежав.
Ішов він, ішов і прийшов нарешті до високої гори. Видерся на вершину й бачить — сидить на горі велетень і навкруги поглядає.
— Здоров був, товаришу,— каже йому кравчик  Ганс.— Ходімо разом в мандри?
— Та який же ти мені товариш!—відповідає велетень.— Ти маленький, кволий, а я великий і дужий. Іди геть звідси.
— А оце ти бачив? — каже кравчик Ганс і показує велетневі свій пояс.
А на поясі у Ганса вишито великими літерами:  «Коли злий буваю, то сімох убиваю».
Прочитав велетень і подумав: «Хтозна — може, він і справді дужа людина. Треба його випробувати».
Взяв велетень у руки камінь і так стиснув, що з каменя потекла вода.
— А тепер ти спробуй це зробити,— сказав велетень.
—Оце й усе? — каже кравчик.— Та це мені за іграшки.
Дістав нишком з кишені шматок сиру і стиснув його в кулаці. З кулака вода так і потекла на землю.
Здивувався велетень такій силі, але вирішив випробувати Ганса ще раз. Підняв з землі камінь і жбурнув його в небо. Та так високо, що каменя й видно не стало.
— Ану лишень,— каже кравчику,— спробуй і ти так.
— Високо ти кидаєш,— сказав кравець,— а все ж твій камінь упав на землю. Ось я кину, так прямо на небо камінь закину.
Вихопив він з кишені пташку і шпурнув її догори. Пташка здійнялася високо-високо в небо і полетіла.
— Ну   як, друже? — питає кравець Ганс.
— Добре,— каже велетень.— А от подивимося зараз, чи зможеш ти дерево на плечах нести?
Підвів кравчика до величезного дуба, що лежав зрубаний на землі, та й каже:
— Якщо ти такий дужий, то допоможи мені витягти дерево з лісу.
— Гаразд,— відповів кравчик, а про себе подумав: «Я кволий, та розумний, а ти дужий, та дурний. Я завжди тебе обдурити зумію». І каже велетневі:
— Ти собі на плечі тільки стовбур поклади, а я понесу всі гілки. Адже вони куди важчі.
Так і зробили. Велетень собі на плечі стовбур узяв і поніс. А кравчик скочив на гілку і сів на неї верхи. Тягне велетень на собі все дерево та ще й кравчика на додаток. А озирнутися не може—гілки йому заважають.
Їде Ганс верхи на гілці і пісеньку співає.
Довго тягнув велетень дерево, врешті стомився та й каже:
— Послухай, кравчику, я зараз дерево на землю кину. Втомився я дуже.
Тут кравець зіскочив з гілки, схопився за дерево  обома   руками,   ніби він весь час йшов позаду, велетня?
— Ех, ти,— сказав він велетневі,— такий великий, а сили, мабуть, у тебе мало.
Залишили вони дерево і пішли далі, йшли, йшли і прийшли нарешті в печеру.
Там біля багаття сиділи п'ять велетнів, і в кожного у руках по смаженій вівці.
— Ось,— каже велетень, котрий привів    Ганса,— тут    ми й живемо, лізь на це ліжко, лягай і відпочивай.
Подивився кравець на постіль і подумав: «Ліжко не для мене. Надто велике». Подумав він так і знайшов у печері темний куток і ліг спати. А вночі велетень прокинувся, взяв важкий заступ і вдарив щосили по ліжку.
— Ну,— сказав велетень своїм товаришам,— тепер я спекався цього дужого чоловіка.
Встали вранці всі шестеро велетнів і пішли в ліс по дрова. А кравчик теж встав, умився, причесався і пішов за ними слідом.
Побачили велетні в лісі Ганса. «Ну,— думають,— якщо ми навіть заступом його не вбили, то він тепер усіх нас поб'є».
І розбіглися врізнобіч.
А кравчик посміявся над ними і пішов куди очі світять. Ішов він, ішов і прийшов нарешті до королівського палацу. Там біля воріт ліг на зелену траву й міцно заснув.
А поки він спав, побачили його королівські слуги, схилились над ним і прочитали в нього на поясі напис: «Коли злий буваю, то сімох убиваю».
— Диви, яка дужа людина до нас прийшла,— сказали вони. —Треба королю про нього доповісти.
Побігли королівські слуги до свого короля та й кажуть:
— Лежить біля воріт твого палацу дужа людина. Якщо війна буде, він нам стане в пригоді.
Король зрадів.
— А й  справді,— каже,— покличте його сюди. Виспався кравець, протер очі і пішов слугувати королю.
Служить він день, служить другий. І почали королівські вояки казати один одному:
— Чого нам чекати від цього дужого чоловіка? Адже він, коли злий буває, то сімох убиває. Так у нього на поясі й написано.
Пішли вони до короля та й кажуть:
— Ми не хочемо служити з ним разом. Він всіх нас переб'є, якщо розсердиться. Відпусти нас зі служби.
А король уже й сам шкодував, що взяв такого дужого чоловіка до себе на службу.
«А що, як,— думав він,— цей дужий чоловік і справді розсердиться, вояків моїх переб'є, мене зарубає і сам на моє місце сяде? Як би його спекатися?»
Покликав він кравчика та й каже:
У моєму королівстві в дрімучому лісі живуть два розбійники, і обидва вони такі дужі, що ніхто підійти до них не насмілюється. Наказую тобі знайти їх і здолати. А на допомогу тобі даю сотню вершників.
— Гаразд,— сказав кравчик,— я коли злий буваю, то сімох убиваю. А вже з двома розбійниками і поготів упораюсь.
І пішов він у ліс. А сто королівських вершників за ним поскакали. На узліссі обернувся кравчик до вершників. Та й каже:
— Ви залишайтеся тут, а я з розбійниками сам впораюсь.
Ввійшов він у чагарі і почав озиратися довкола. Бачить — лежать під великим деревом два розбійники і так хропуть уві сні, що над ними гілки колишуться.
Кравчик, не будь ледащо, набив собі кишені камінцями, видерся на дерево й почав згори кидати ними в одного розбійника. То в груди поцілить йому, то в лоба. А розбійник хропе і нічого не чує.
І раптом один камінь вдарив розбійника по носі. Прокинувся розбійник і штовхає свого товариша в бік:
— Ти чого б'єшся?
— Та що ти! — каже другий розбійник.— Я тебе не б'ю. Тобі це, певно, приснилося.
І знову обидва заснули. Тут кравець почав кидати камінці в другого розбійника.
Той теж прокинувся і заходився кричати на товариша:
— Ти чому це в мене каміння кидаєш? З глузду з'їхав, чи що?
Та як зацідить свого товариша  в лоте А той — його.
І почали вони битися камінням, палицями й кулаками. І доти билися, поки один одного на смерть не вбили.
Тоді кравчик стрибнув з дерева, вийшов на узлісся та й каже вершникам:
— Справу зроблено, я порішив обох. Та й злі ж ці розбійники! І каміння вони в мене жбурляли, і кулаками на мене замірялись, та що вони могли вдіяти? Адже ж я, коли злий буваю, то сімох убиваю!
Поїхали королівські вершники в ліс. Бачать: справді, лежать на землі два розбійники, лежать і не ворушаться — обидва побиті.
Повернувся кравчик у палац до короля. А король хитрий був. Послухав він Ганса та й думає: «Гаразд, з розбійниками ти впорався, а от зараз я тобі таке завдання дам, що ти в мене загинеш».
— Слухай,— каже Гансові король,—піди зараз. знову до лісу, спіймай лютого звіра—єдинорога.
— Гаразд,— каже кравець Ганс,— це я можу. Адже я, коли злий буваю, то сімох убиваю. А з одним єдинорогом і поготів упораюсь.
Узяв він з собою сокиру і вірьовку та й знову пішов до лісу. Довго шукати Гансові не довелося; єдиноріг сам до нього назустріч вискочив, страшний, шерсть настовбурчив, ріг гострий, як меч.
Кинувся на кравця єдинорог і хотів було проткнути його своїм рогом, але кравець за товсте дерево сховався. Єдинорог з розгону так і встромив у стовбур свій ріг. Рвонувся назад, а витягти рога не може.  
— Отепер ти в моїх руках,— сказав кравець і, накинувши єдинорогові на шию вірьовку, вирубав сокирою йому ріг із дерева і повів звіра на вірьовці до короля.
Привів єдинорога прямо до королівського палацу.
А єдинорог, як тільки вгледів короля у золотій короні і червоній мантії, засопів, захрипів. Очі в нього кров'ю налилися, шерсть сторч, річ як меч, націлений.
Злякався король і кинувся навтьоки. І всі його вояки за ним. Далеко забіг король — так далеко, що назад не втрапив.
А кравчик став собі любесенько жити, куртки, штани і жилетки шити. Пояс свій він на стіну повісив. І більше ні велетнів, ні розбійників, ні єдинорогів на своєму віку не бачив.

БАБУСЯ МЕТЕЛИЦЯ
В однієї   вдови   було  дві  дочки: рідна   дочка і нерідна. Рідна дочка була   ледача та вередлива, а нерідна — хороша   і   сумлінна.   Але мачуха не любила нерідної дочки і примушувала її виконувати всю роботу. Бідна дівчинка сиділа на вулиці біля колодязя І пряла пряжу. Вона так багато пряла, що всі пальці поколола до крові.
От якось дівчинка помітила, що її веретенце замазане кров'ю. Вона хотіла його обмити і нахилилась над колодязем. Але веретенце вислизнуло в неї з рук і впало у воду. Дівчинка гірко заплакала, побігла до мачухи і розповіла їй про своє горе.
— Ну що ж, зуміла впустити, зумій і дістати,— відповіла мачуха.
Дівчинка не знала, що їй тепер робити,   як   дістати   веретенце.    Вона пішла назад до колодязя та з горя стрибнула в нього. У неї запаморочилося в голові, і вона навіть зажмурилась од страху. А коли знову розплющила очі, то побачила, що стоїть на чудовій зеленій луці, а навколо багато-багато квітів, і світить ласкаве сонечко. Пішла дівчинка по цій луці і бачить — стоїть піч, а в ній повно-повнісінько хліба.
— Дівчинко, дівчинко, витягни мене, витягни, а то я згорю,— я давно вже спікся! — закричав хліб.
Дівчинка підійшла до печі, взяла лопату і витягла одну за одною усі хлібини.
Пішла вона далі і бачить — стоїть яблуня, а на ній повно-повнісінько яблук.
— Дівчинко, дівчинко, потруси нас, потруси, ми давно достигли! — закричали яблука.
Дівчинка підійшла до яблуні і так почала трусити її, що яблука дощем посипалися на землю. Вона трусила доти, поки на гілках жодного яблука не залишилося. Потім зібрала всі яблука на купу і пішла далі.
І от прийшла вона до маленької хатинки, і вийшла з цієї хатинки бабуся. У бабусі були такі великі зуби, що дівчинка злякалась. Вона хотіла втекти, але бабуся крикнула їй:
— Люба дитинко, ти чого боїшся? Залишайся в мене та допоможи мені поратися. Якщо будеш сумлінна і працьовита, я щедро нагороджу тебе. Тільки ти повинна збивати мені перину так, щоб з неї пух летів. Адже я бабуся Метелиця, і коли з моєї перини летить пух, то у людей на землі іде сніг.
Почула дівчинка, як ласкаво говорить із нею бабуся, і залишилася жити в неї. Вона старалася в усьому догоджати старій, і, коли збивала перину, пух так і літав навкруги, ніби сніжинки. Стара полюбила старанну дівчинку, завжди була до неї лагідна, і дівчинці жилося в Метелиці набагато краще, ніж удома.
Але ось прожила вона деякий час і стала сумувати. Спочатку вона й сама не знала, чого їй не вистачає; але, нарешті зрозуміла, що тужить по рідній домівці.
Пішла вона тоді до Метелиці і сказала:
— Мені добре у вас, бабусю, але я так знудьгувалася за своїми. Можна мені піти додому?
— Це добре, що тебе тягне додому,— сказала    Метелиця.— Значить, у тебе добре серце. А за те, що ти мені так старанно допомагала, я сама проведу тебе нагору.
Ворота широко відчинилися, і коли дівчинка проходила під ними, на неї линув золотий дощ, і вона вся вкрилася золотом.
— Це тобі за твою старанну працю,— сказала бабуся Метелиця; потім вона подала дівчинці її веретенце.
Ворота зачинилися,  і дівчинка опинилася на землі біля свого дому. На воротах сидів півень. Побачив він дівчинку і закричав:

— Ку-ку-рі-ку-у!  Дивіться, дивіться:
Наша дівчинка в злоті іскриться.


Побачили мачуха з дочкою, що дівчинка вся в золоті, і зустріли її ласкаво, почали розпитувати. Дівчинка розповіла їм про все, що трапилося.
От мачуха й захотіла, щоб її рідна дочка, ледащиця, теж розбагатіла.
Дала вона ледащиці веретенце і послала її до колодязя.
Ледащиця поколола собі навмисне пальці об колючки терну, замазала кров'ю веретенце і кинула в колодязь. А потім і сама туди стрибнула. Вона теж, як її сестра, потрапила на зелену луку і пішла стежинкою. Дійшла вона до печі, а хліб їй закричав:
— Дівчинко, дівчинко, витягни мене, витягни, а то я згорю, — я давно вже спікся!
— Та щоб я руки бруднила! — відповіла ледащиця і пішла далі.
А коли минала яблуню, яблука крикнули:
— Дівчинко, дівчинко, потруси нас, потруси! Ми вже давно достигли!
— Ще чого захотіли, адже яблуко може мені на голову впасти!
Прийшла ледача дівчина до Метелиці й анітрохи не злякалася її великих зубів. Адже сестра уже розповіла їй, що стара не зла. От і стала ледащиця жити в бабусі Метелиці. Першого дня вона ще якось приховувала свої лінощі і робила, що їй наказувала стара. Дуже їй кортіло одержати нагороду. Але другого дня почала лінитися, а на третій не схотіла навіть встати ранком з постелі. Вона зовсім не турбувалась за перину Метелиці і збивала її так погано, що з неї не вилітало жодного пір'ячка. Бабусі Метелиці дуже не сподобалась ледача дівчинка.
— Ходімо, я одведу тебе додому,— сказала вона через кілька днів ледащиці.
Ледащиця зраділа і подумала: «Нарешті і на мене золотий дощ поллється!»
Привела її Метелиця до великих воріт, але коли ледащиця проходила під ними, то на неї не золото посипалося, а вилився повний казан чорної смоли.
— Це тобі нагорода за твою роботу,— сказала Метелиця, і ворота зачинились.
Коли прийшла ледащиця додому, побачив півень, яка стала вона нечупара, злетів на колодязь і заспівав:

— Ку-ку-рі-ку-у!   Дивіться, дивіться:
Наша дівчина-бруднуля, ледащиця!


Милася, милася ледащиця, ніяк не могла відмити смолу. Так і залишилася нечупарою.

БРЕМЕНСЬКІ ВУЛИЧНІ МУЗИКАНТИ
Колись давно жив на світі мірошник. І був у мірошника добрий осел, розумний і дужий. Довго працював осел на млині, тягав на спині мішки з борошном, але врешті старий став.
Бачить хазяїн:  захирлявів осел, не придатний   більше для  роботи — і вигнав його з дому.
Злякався осел: «Куди я піду, куди подінусь? Старий я став і кволий».
А потім подумав: «Піду я до німецького міста Бремена і стану вуличним музикантом».
Так і зробив. Пішов до німецького міста Бремена, йде осел по дорозі і кричить по-ослячому. І раптом бачить — лежить на дорозі мисливський  собака,  язика  висунув  і  тяжко дихає.
— А чому ти так захекався, собако? — питає осел.— Що з тобою?
— Утомився,— відповідає    собака. — Біг довго, от і захекався.
— А навіщо ти так біг, собако? — питає осел.
— Ох, осле,— каже собака,— пожалій мене! Жив я в мисливця, довго жив, по луках і болотах за дичиною бігав. А тепер старий став, і надумав мій хазяїн мене вбити. От я і втік од нього, а що робити далі — не знаю.
— Ходи зі мною до міста Бремена,— відповідає йому осел,— станемо там вуличними музикантами. Гавкаєш ти гучно, голос у тебе хороший. Ти будеш співати і бити в бубон, я  співатиму й на гітарі гратиму.
— Що ж,— каже собака,— ходімо.
Пішли вони разом.
Осел іде — кричить по-ослячому. Собака йде — гавкає по-собачому. Йшли вони, йшли і раптом бачать: сидить на дорозі кіт; сумний, невеселий.
— Чому ти такий сумний? —питає його осел.
— Ох,— каже кіт,— пожалійте ви мене, осле й собако! Жив я у своєї хазяйки, довго жив, ловив пацюків і мишей. А тепер старий став, і зуби в мене притупились. Бачить хазяйка — не можу я далі мишей ловити і надумала мене втопити у річці. І от я втік із дому. А що далі робити, як прогодуватися — не знаю.
Осел йому відповідає:
— Ходімо з нами до міста Бремена,— адже ти нічні концерти влаштовувати майстер, от і станемо там вуличними музикантами. Ти будеш співати і на скрипці грати, собака — співати і в бубон бити, а я — співати і на гітарі грати.
— Що ж,— каже кіт,— ходімо.
Пішли вони разом.
Осел іде — кричить по-ослячому. Собака йде — гавкає по-собачому, кіт іде — нявкає по-котячому, йшли вони, йшли, проходять повз один двір і бачать — сидить на воротях півень. Сидить і кричить: «Ку-ку-рі-ку!»
— Ти чого це, півнику, кричиш? — питає його осел.
— Що з тобою трапилось? — питає його собака.
— Може, образив хто? — питає кіт.
— Ох,— каже півень,— пожалійте ви мене, осле, собако і котику! Завтра до моїх господарів гості приїдуть — от і лагодяться хазяї зарізати мене, приготувати з мене суп. Що мені  робити?
Осел йому у відповідь:
— Ходімо, півнику, з нами до міста  Бремена і станемо там вуличними музикантами. Голос у тебе гарний, ти співатимеш і на балалайці гратимеш, кіт буде співати і на скрипці грати, собака співати і в бубон бити, а я співатиму і на гітарі гратиму.
— Що ж,— каже півень, — ходімо.
Пішли, вони разом.
Осел іде — кричить по-ослячому, собака йде — гавкає по-собачому, кіт йде — нявкає по-котячому, півень іде — кукурікає.
Ішли вони, йшли, і от настала ніч. Осел і собака лягли під великим дубом, кіт сів на гілку, а півень вилетів аж на верхівку дерева і заходився звідти роздивлятися навкруги.
Дивиться півень і бачить — світиться недалечко вогник.
— Вогник світиться! — кричить  півень.
Осел і каже:
— Треба дізнатися, що це за вогник. Можливо, поблизу яке-небудь житло.
Собака каже:
— Можливо, в цьому будинку   м'ясо є. Я б поїв.
Кіт каже:
— Можливо, в цьому будинку молоко є. Я б попив.
А півень каже:
— Можливо, в цьому будинку пшоно є. Я б поклював.
Встали вони і пішли на вогник.
Вийшли на галявину, а на галявині будинок стоїть, і у віконці світиться.
Осел підійшов до будинку і заглянув у віконце.
— Що ти там бачиш, ослику? — питає його півень.
— Бачу я,— відповідає осел,— сидять за столом розбійники, їдять і п'ють.
— Ох, як хочеться їсти! — сказав собака.
— Ох, як хочеться пити! — сказав кіт.
— Як   би  нам  розбійників  із будинку вигнати? — сказав півень.
Думали вони, думали і придумали.
Осел тихо поставив передні ноги на підвіконня, собака виліз на спину ослові, кіт скочив на спину собаці, а півень вилетів на голову котові.
І тут вони всі разом закричали. Осел — по-ослячому, собака — по-собачому, кіт — по-котячому, а півень закукурікав.
Закричали вони і ввалили через вікно до кімнати. Злякалися розбійники і втекли в ліс.
А осел, собака, кіт і півень сіли навколо столу і взялися вечеряти.
Їли, їли, пили, пили — наїлися, напилися і спати лягли.
Осел простягся на подвір'ї на сіні, собака вмостився на порозі, кіт згорнувся клубком на теплій печі, а півень вилетів на ворота.
Погасили вони вогонь у домі і заснули.
А розбійники сидять у лісі і дивляться з хащів на свій дім.
Бачать — вогонь у віконці погас, темно стало.
І послали вони одного розбійника подивитися. Може, даремно вони злякалися.
Наблизився розбійник до будинку, відчинив двері й зайшов на кухню. Аж гульк — на печі два вогники горять.
— Мабуть, це жаринки,— подумав розбійник.— Ось я зараз світло запалю.
Ткнув він у вогник скіпку, а то було котяче око. Розсердився кіт, скочив, запирхав, та давай дряпатися і шипіти. Розбійник — у двері. А тут його собака за ногу схопив. Розбійник — на подвір'я. А тут його осел копитом хвицнув. Розбійник — у ворота. А з воріт півень як закричить:
— Кукуріку!
Кинувся розбійник навтьоки. Прибіг до своїх товаришів та й каже:
— Ой лишенько! У нашому домі страшні велетні мешкають. Один мені своїми довгими пальцями в лице вчепився, другий мені ножем ногу порізав; третій мене по спині дрюком огрів, а четвертий закричав мені навздогін: «Держіть злодія!»
— Ох,— сказали розбійники,— треба нам іти геть звідси!
І пішли розбійники з цього лісу назавжди. А бременські музиканти — осел, собака, кіт і півень — залишились жити у них в домі.

СІМ ВОРОНІВ
Жив собі один чоловік, і було в нього семеро синів і не було жодної дочки, а тому чоловікові вельми хотілося мати маленьку донечку. Нарешті в його жінки знайшлася ще одна дитина, і на цей раз то була дівчинка. Батьки не тямилися з радощів. Треба було скоріше покупати дитину, і батько послав одного з синів, щоб той побіг до криниці й приніс води для купелі. Шестеро братів і собі подалися слідом за братом. Кожен хотів першим зачерпнути води, ненароком  хтось із них зачепив глечик, і той упав у криницю. Усі семеро хлопчиків стояли розгублені і не знали, що їм робити, ніхто з них на наважувався йти додому без глечика.
Минав час, а сини все не верталися. Батькові урвався терпець, і він пробурмотів сердито:
— Ну от, ці шибеники знову загралися і забули про все на світі! А бодай би ви воронами стали!
Тільки-но вимовив він останнє слово, як над головою його щось зашелестіло; підвів батько голову і побачив, що над ним пролітають сім чорних, як вугілля, воронів.
Батьки не могли зняти закляття з синів і дуже побивалися після своєї втрати. Втішала їх трошки лише люба маленька донечка, яка вижила, стала міцненькою дівчинкою і з кожним днем розцвітала, як квіточка.
Дуже довго дівчинка й гадки не мала, що в неї колись були брати, бо мати й батько при ній ніколи не згадували про них. Аж ось одного чудового дня дівчинка ненароком почула, як люди гомонять про неї: дівчинка, мовляв, дуже гарна, але ж це вона занапастила своїх сімох братів.
Засмутилася вельми дівчинка, пішла до батька й матері і запитала їх:
— Чи правда, що в мене були брати? Що ж із ними сталося?
Батьки не могли більше приховувати своєї таємниці. Вони розповіли їй, як усе сталося, запевнили, що вона в тому нещасті зовсім не винна.
Та дівчинку весь час мучили докори сумління. Вона вирішила, що мусить за всяку ціну врятувати своїх братів. Довго не знала вона ні сну, ні спокою. Нарешті зібралася вона таємно в дорогу і вирушила в далекий світ, заприсягнувшись неодмінно розшукати своїх братів і будь-що визволити їх від закляття.
З собою дівчинка взяла тільки перстінець своїх батьків на згадку про рідну домівку, буханець хліба, щоб було чим заспокоїти голод у дорозі, маленький глечик води,, щоб не мучитись від спраги, та невеличкий ослінчик, щоб можна було відпочити від утоми.
Отак усе йшла і йшла вона довго-довго, аж поки не прийшла на край світу. Хотіла вона тут підійти до сонця, але сонце було занадто гаряче. Швиденько подалася вона геть звідти і прибігла до місяця, але місяць був занадто холодний.
Тоді дівчинка чимдуж рушила знову в дорогу і прийшла до зірок. Зорі позирали на неї привітно й лагідно, і кожна з них сиділа на окремому стільчику. А вранішня зоря підвелася зі свого місця, подала їй чарівну паличку й мовила:
— Якщо ти не матимеш чарівної палички, то не зможеш відімкнути скляної гори, а в тій скляній горі — твої брати.
Дівчинка взяла чарівну паличку, загорнула її гарненько в хустину і знову рушила в дорогу. Довго йшла вона і нарешті прийшла до скляної гори. Брама була замкнута. Дівчинка хотіла відімкнути її чарівною паличкою, та коли розгорнула хустину, то побачила, що там нічого нема: видно, десь по дорозі вона загубила подарунок добрих зірок.
Що було робити бідолашній дівчинці? їй так хотілося врятувати своїх братів, але вона не мала ключа, щоб відімкнути скляну гору. Тоді добра сестричка встромила мізинчика в замкову щілину, і брама в ту ж мить розчинилася.
Тільки-но дівчинка опинилася всередині гори, як назустріч їй вийшов карлик і спитав:
— Чого ти шукаєш тут, моя дитино?
— Я шукаю моїх братів, сімох воронів,— відказала дівчинка.
— Їх немає зараз удома,— сказав карлик,— але якщо ти хочеш почекати, поки вони прибудуть, то можеш увійти.
По тому карлик приніс на семи маленьких тарілочках страви для воронів і поставив на стіл напої в семи крихітних келишках. І з кожної тарілочки сестричка з'їла по шматочку, і з кожного келишка надпила по ковточку. Коли вона пила з останнього келишка, то впустила туди перстенець, який узяла з собою з рідного  дому.
Зненацька в повітрі щось зашуміло, закрякало.
— Це ворони прилетіли додому,— сказав карлик.
Аж ось ворони влетіли до кімнати; усі вони дуже зголодніли й хотіли пити, тож кожен кинувся мерщій до своєї тарілочки й келишка. І враз усі загомоніли:
— Хто їв із моєї тарілочки? Хто пив із мого келишка? Тут, напевно, була людина!
А коли сьомий ворон допив із свого келишка, то побачив на дні перстенець. Глянув він на нього, одразу впізнав, що то перстень їхніх батечка й матінки, та й каже:
— Якби-то нам побачити нашу сестричку, тоді б усі ми знову стали людьми!
А дівчинка в цей час стояла за дверима і прислухалася до кожного слова. Як тільки вона почула це, то одразу ж вийшла із своєї схованки. І тоді закляття враз спало з братів, і вони знову перетворилися на людей.
Брати дуже зраділи, обнімали й цілували свою маленьку сестру. А потім усі весело рушили додому

ЛИСИЦЯ Й ГУСИ
Одного разу прийшла лисичка-сестричка на луг, де пасся цілий табун гарних жирних гусей. Зраділа лисиця та й каже: - Я прийшла саме вчас, ви так гарненько сидите одне коло одного. Зараз я вас усіх з'їм.
Гуси заґелґотіли від страху, посхоплювалися з трави і почали жалібно благати:
— Зглянься, лисичко, не губи нас, пожалій!
— Ні,— сказала  лисиця.— Не  пожалію, усіх з'їм!
Тоді одна гуска, сміливіша за  інших, наважилася та й каже:
— Якщо вже нам судилося загинути, не нажившись на білому світі, то зроби нам таку ласку і дозволь перед смертю хоч одну пісеньку проспівати. А потім ми самі станемо перед тобою в ряд, щоб тобі зручніше було вибирати найжирніших.
— Гаразд,—відказала   лисиця.— Співайте, я тим часом почекаю.
Спочатку заспівала одна гуска. А пісня в неї була довга-предовга:
— Га! Га! Га! Га! Га! Га!
А потім друга гуска почала підтягувати:
— Га! Га! Га! Га! Га! Га! Га! Га!
Третя й четверта і собі завели тієї ж, і невдовзі вже ґелґотіли геть усі гуси заразом.
А коли гуси скінчать співати, тоді буде й казці кінець. Однак гуси ці розумні — вони й зараз ще кричать "Га-га-га-га-га!"

ТРОЄ БРАТІВ
Жив собі колись один чоловік. Було в нього троє синів та хатина, в якій вони жили, а більше нічого не мав той чоловік. Кожному із синів хотілося дістати в спадщину ту хатину, та батько однаково любив усіх своїх синів і не знав, що ж йому робити, бо не хотів скривдити ні одного. Він міг би, звісно, продати хатину і розділити гроші поміж синами, та йому не хотілося продавати своєї оселі, в якій жили ще його діди й прадіди.
Довгенько думав той чоловік, а таки знайшов нарешті вихід і одного разу, зібравши своїх синів, сказав їм:
— Рушайте, діти мої, в широкий світ, беріться за діло і кожен якогось ремесла навчіться. Той із вас, хто кращим майстром повернеться, і діста не в спадщину мою хатину.
Батькові слова припали до душі всім трьом синам; старший узяв собі в голову стати ковалем, середульший — цирульником, а молодший — фехтувальником. По тому визначили вони час, коли всі троє мали повернутися додому, та й подалися в мандри.
І трапилось так, що всі вони знайшли собі добрих учителів, і ті передали їм своє вміння. Коваль підковував королівських коней і думав собі: «Ну, тепер уже напевно батькова хатина дістанеться мені». Цирульник голив самих тільки вельможних панів і теж думав, що хатина буде його. Фехтувальник, навчаючись, дістав не один удар, та він тільки міцніше зціплював зуби і не журився тим.
І от, коли минув установлений час, брати знову зустрілися в батьковому домі. Та вони не знали, як би то знайти нагоду, щоб показати свою майстерність. Посідали вони та й стали радитись між собою. Сидять ото вони собі, розмовляють, аж тут раптом біжить через поле заєць.
— Еге, — вигукнув   цирульник,— він прийшов саме вчас!
І взяв таз, мило й заходився збивати піну, аж поки заєць не підбіг зовсім близько. Тоді він на бігу намилив зайця і так само на бігу поголив, вибривши обидві щоки,— та так ловко зробив це, що не завдав йому ніякого болю, навіть жодної подряпини не лишив.
— Це мені подобається,— сказав батько.— Якщо твої брати не зможуть перевершити тебе, хатина буде твоя.
Минуло зовсім небагато часу, і от бачать вони, що дорогою на повному скаку їде карета.
— Ну, зараз ви побачите, батьку, на що я здатен, — мовив коваль.
Побіг він за каретою, наздогнав її, на скаку вирвав з копит коня усі чотири підкови і так само на скаку знову підкував його.
— Молодець! — мовив батько.— Ти справжній майстер свого діла, не згірший за брата; я вже не знаю, кому    з вас віддати хатину.
Тоді озвався третій син:
— Батьку, дозволь же й мені показати своє вміння.
А саме в цей час припустився дощ. Тоді молодший син вихопив свою шпагу і почав так швидко крутити нею над головою, що жодна краплина не впала на нього. А дощ не вщухав і скоро полив як із відра. Та фехтувальник дедалі швидше розмахував над головою шпагою і лишався сухісінький, так наче він стояв десь під дахом, у захистку.
Побачив це батько, здивувався та й каже:
— Ти показав справжні чудеса умілості, хата — твоя.
Двоє старших братів охоче погодилися з батьковою волею, раді з того, що він перед тим і їх похвалив. А що вони дуже любили один одного, то всі троє залишилися жити в батьківській хаті разом, і кожен робив своє діло. Усі брати добре вивчили своє ремесло, отож і не дивно, що вони заробляли немало грошей. Отак і жили вони тихо й смирно до самої старості.

МОНАХ У ТЕРНИКУ
Найнявся слуга до одного дуки. Був той слуга роботящий, веселий, моторний. От працює слуга рік. Час і платню платити. Хазяїн і думає:  «Платити — нема дурних. А без грошей куди він подінеться?» — і не дав ні копійки.
Працює слуга другий рік. А хазяїн навіть і не думає розраховуватися. Слуга промовчав і цього разу — працює далі.
Минув і третій рік. Поміркував дука, засунув руку в кишеню, але нічого звідти не дістав.
Тут бідному наймитові терпець урвався:
— Хазяїне,— сказав він,— я чесно три роки служив вам. А тепер іду від вас і хочу одержати свій заробіток.
— Гаразд,— відповів хазяїн,— ти служив мені старанно, і ось тобі нагорода,— і відлічив батракові три гелери грошей.— Тут по цілому гелеру за рік, це плата велика.
Простодушний слуга на грошах не розумівся. Поклав він монети до кишені і рушив у дорогу.
Іде він через гори і долини. Іде і пісень співає. А назустріч йому маленький чоловічок.
— Ти чого це такий веселий? — питає він у слуги.
— А чого мені сумувати? — відповідає слуга.— Усе у мене є, ще й срібло бряжчить у кишені.
— А скільки ж його у тебе? — запитує чоловічок.
— Три гелери. Заробіток за цілі три роки.
— Послухай,— каже карлик,— я людина бідна, подаруй мені свої три гелери: робити я більше не здатен, а ти молодий і легко заробиш собі на хліб.
Слуга пожалів бідного чоловічка, віддав йому свої три гелери:
— На. А я вже якось обійдуся.
— Бачу я, серце в тебе добре,— мовив чоловічок.— Обіцяю виконати твої три бажання — за кожний гелер по бажанню. Нумо, загадуй.
— Ого,— сказав слуга,— та ти до вигадок мастак! Ну що ж, я хотів би мати самопал, та такий, що куди не націлишся, то влучить; скрипочку, що хто її почує, почне танцювати без упину; і, нарешті, щоб на моє прохання ніколи не було відмови.
— Гаразд,— сказав чоловічок, засунув руку в кущ, і — ото дивина! — була вже перед слугою і скрипочка — бери і грай, і самопал — бери й стріляй. Дав чоловічок їх слузі і сказав:
— Тільки попроси, ніхто тобі не відмовить.
— Більше мені нічого й не треба! — сказав слуга і весело попрямував далі.
Ішов він, ішов, бачить — стоїть під деревом монах, голову схилив і прислухається.
— Боже чудо! — вигукнув монах.— Така маленька пташка, а як співає! От якби мені її спіймати!
— Ну, це мені за іграшки,— каже слуга. Приклав він самопал до плеча, націлився і підбив пташку. Впала пташка у терник.
— О, я зараз її швидко дістану,— сказав монах. Ліг він на землю та й почав продиратися в кущі.
Ото заліз він у саму гущу терникову, і захотілося веселому слузі з нього посміятися,— зняв він свою скрипку та й заграв. І відразу ж почав монах стрибати, вигинатися і задирати ноги. І що більше слуга грав, то швидший ставав танець. Колючки геть пошматували монахові рясу, повисмикували волосся, тіло покололи.
— Ой, ой,— закричав монах,— благаю тебе, перестань грати на своїй чортячій скрипці.
Але слуга його не слухав. «Ти з людей шкуру дер, — думав він,— нехай із тобою зробить те саме терник». І він заграв ще веселіше. Монах підстрибував дедалі вище. Ряса в нього стала схожа на ганчірку і звисала лахміттям.
— Ой! Ой! Ой! — репетував монах.— Я не хочу танцювати! Спини свою скрипку, я тобі все, що захочеш, дам. От візьми мій гаманець! У ньому повно червінців.
— Ну коли ти вже такий щедрий,— мовив слуга, — то хай буде так, я кину грати. Далебі, я не знав, що монахи так добре танцюють! — Сказавши це, він підібрав гаманець і пішов собі геть.
А монах тільки мовчки дивився слузі вслід. А коли той зник з очей, він почав лаяти його на всі заставки:
— Ох ти ж, мерзотнику, музиканте нещасний! Почекай, ти в мене ще не так потанцюєш. Ох ти, голодранцю!
І монах побіг притьмом у місто до судді. Прибіг він та й давай голосити:
— Ой-ой-ой! Пане суддя, подивіться, що лиходій зі мною зробив! Одяг на мені порвав! Всього мене поколов, подряпав! Та ще й пограбував — гаманець забрав. Ради бога, запроторте цього душогуба у в'язницю!
— Певне, це солдат порубав тебе шаблею? — питає суддя.
— Та ні, пане суддя! — відповідає монах.— Шаблі в нього не було, а висіли тільки самопал за плечима та скрипка на шиї. Злочинця легко впізнати.
Вислав тоді суддя своїх урядовців, схопили вони слугу і привели на суд. А він і каже:
— Я монаха не чіпав і грошей у нього не брав: він сам мені їх запропонував, бо не міг музики моєї терпіти.
— Та він бреше! — закричав монах.— Він грабіжник.
— Придумав би ти щось краще,— сказав суддя,— адже жоден монах так легко свого не віддасть.— І присудив повісити слугу за розбій.
От повели слугу на шибеницю. Став він підніматися із своїм катом по драбині, а на останньому щаблі обернувся та й каже до судді:
— У мене є прохання перед смертю.
— Гаразд,— сказав суддя, — тільки не проси, щоб тебе помилували.
— Не помилування я прошу,— сказав слуга.— Дозвольте зіграти востаннє на скрипці.
Почув це монах і здійняв страшенний галас:
— Не дозволяйте йому, не дозволяйте!
— А чому не дозволити йому цієї маленької втіхи? — сказав суддя.— Так і закон велить.
Та і як би суддя не задовольнив цього прохання, коли слузі ні в чому не могло бути відмови. Монах знов у лемент:
— Ой, ой, ой, прив'яжіть мене якомога міцніше!
Зняв слуга з шиї свою скрипочку, приладнав її. Тільки-но ударив він смичком, як захиталися усі — і судді, і писарі, і підсудки; і випала в ката з рук вірьовка. Ударив той смичком удруге — і всі попіднімали ноги. Ударив добрий слуга смичком утретє — і всі пішли в танок. Суддя і монах танцювали краще за всіх. І незабаром танцювали всі, хто був на майдані: і старі, й молоді, і товсті, й худі. Навіть собаки, які прибігли разом із своїми хазяями, і ті стали на задні лапи і теж застрибали. А слуга грає і грає. Танцюристи вже б'ються лобами — так високо вони підстрибували. І почали вони жалісно кричати. Гукнув тоді суддя, задихаючись:
— Дарую тобі життя, тільки перестань грати на скрипці!
Стало доброму слузі його шкода, опустив він смичок, повісив скрипку на шию і зліз з драбини. Підійшов він до монаха, що лежав на землі, ледве дихаючи, та й каже:
— Признайся, шахраю, звідки ти гроші добув. А то зніму скрипку і знову заграю.
— Я вкрав, я вкрав! — заволав монах.— А ти їх чесно заробив!
І наказав суддя вести монаха на шибеницю — повісити його як злодія

ТРИ ЛЕДАРІ
В одного короля було три сини, і всіх він однаково любив. Старий не знав, кого після своєї смерті королем залишити. От коли король помирав, покликав він до себе синів та й каже:
— Любі діти, ось що я надумав: хто з вас найледачіший, тому й бути королем.
Старший син і каже:
— Виходить, батечку, королівство належить мені; я такий ледачий, що коли лежу і спати хочу, а мені в очі вода крапає, то я краще не засну аніж відсунуся.
Середульший і каже:
— Королівство належить мені, батечку,— адже я такий ледачий, що коли сяду біля вогнища погрітися, то швидше п'яти собі спалю, аніж ноги відсуну.
А найменший:
— Королівство буде моє, батечку,— адже я такий ледачий, що коли юведуть мене на шибеницю, і буде вже вірьовка в мене на шиї, і дасть мені хтось гострого ножа в руки, щоб перерізати вірьовку, то я швидше дозволю себе повісити, ніж простягну руку до зашморгу. Почув це король та й каже:
— Оце то ледащо! Ти й повинен стати королем!

МАЛЕНЬКІ ЧОЛОВІЧКИ
Один чоботар так зубожів, що залишився в нього лише один шматок шкіри на пару чобіт та й годі. Отож викроїв він звечора чоботи, щоб на  ранок встати  і пошити їх. Сумління в нього було чисте, він ліг собі спокійно в ліжко і солодко заснув...
Другого ранку встав той чоботар і хотів був уже за роботу сідати, коли дивиться — аж у нього на столі стоять чобітки — зовсім готові.
Здивувався чоботар, не знав, що й казати на таке чудо. Узяв він ті чоботи в руки, почав їх розглядати. Бачить — робота чиста, кожен шов на місці,— так, ніби потрудився над ними вправний майстер.
А тут невдовзі і покупець нагодився. Чоботи дуже сподобались йому, і заплатив за них більше ніж звичайно, і чоботар міг на ці гроші купити собі шкіри вже на дві пари чобіт.
Увечері викроїв він їх, гадаючи на ранок сісти за роботу, але до цього не дійшло: прокинувся він уранці, а чоботи вже стоять готові. І покупці скоро знайшлися, і заплатили йому так багато грошей, що він зміг купити цього разу шкіри вже на цілих чотири пари чобіт.
А вранці і ці чотири пари вже стояли на столі готові.
Так і йшло собі день у день: що б не викроїв чоботар звечора, на ранок усе вже готове. І незабаром чоботар знову став заможною людиною.
І от одного вечора — було це незадовго до Нового року — викроїв ін, як завжди, кілька пар чобіт і, перш ніж лягти спати, каже до своєї сінки:
— А що, коли ми цю ніч не ляжемо спати, та подивимось, хто це нам так добре помагає?
Жінка з радістю погодилась.
От засвітили вони свічку, а самі поховалися в куточку, там, де висіла одежа, та й почали чекати, що ж воно буде далі.
Настала північ, і в ту ж мить з'явилося двоє крихітних гарненьких голих чоловічків. Посідали ті чоловічки за шевський столик, узяли заготови і заходилися своїми малюсінькими пальчиками так проворно й спритно лити та підбивати молотком, що зачарований чоботар не міг очей од них здвести.
Маленькі чоловічки працювали доти, поки не закінчили своєї роботи і не поставили на стіл зовсім готові чоботи. Тоді вони зістрибнули на підлогу і вмить зникли.
Другого ранку чоботарева жінка й каже до свого чоловіка:
— Ці маленькі чоловічки принесли нам багатство, треба було б нам віддячити їм за це. Вони все метушаться й бігають, а самі ж роздягнуті й босі,— мабуть, їм дуже холодно. Знаєш, що я надумала! Пошию-но я їм сорочечки, маленькі камзоли, жилетики й штанці та сплету їм по парі панчішок. А ти поший їм по парі чобіток.
А чоловік їй і каже на те:
— А чого ж, можна. Це ти добре діло надумала.
І от увечері, коли все було готове, порозкладали вони на столі, замість заготовин на чоботи, свої подарунки. А самі знову поховалися, щоб подивитися, що ж робитимуть маленькі чоловічки.
Опівночі з'явилися маленькі чоловічки і вже ладналися були сідати за роботу. Та враз вони побачили, що заготовин на столі нема, а замість них лежить гарний одяг.
Маленькі чоловічки спершу здивувалися з того, а потім дуже зраділи.
Ловко й швидко одяглися вони, причепурилися і заспівали з радощів:

— Ох, які гарненькі ми,
Любо в світі жити!
Добре потрудилися —
Можна й відпочити!


Та й заходилися плигати, танцювати, перестрибувати через стільці й лави. Нарешті, отак танцюючи, підійшли вони до дверей і вмить зникли за ними.
З того часу маленькі чоловічки ніколи більше не з'являлися в чоботаревій оселі, але справи його пішли дуже добре — за яку б роботу не брався він,— в усьому йому завжди щастило. І він жив собі в щасті й радості аж до самої своєї смерті.

 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky