Читанка

:: Малятка ::

МАЛЯТКО

ЛЮБІ ДІТИ!
Певно, всі ви добре знайомі з журналом «Малятко». Барвистий, веселий, він щомісяця приходить майже в кожен дім, в кожен дитячий садок. Разом із старшими ви читаєте оповідання про минуле й сучасне нашої Батьківщини. Слухаєте мудрі й повчальні казочки, вчите напам'ять віршики, скоромовки, пісеньки. Робите із вкладок цікаві саморобні іграшки.
І ось тепер, друзі, ви тримаєте в руках книжку, названу, як і журнал, «Малятко». В ній зібрані кращі твори відомих українських письменників, які були видрукувані в журналі. В збірці є твори, написані Олесем Гончаром, Наталею Забілою, Марією Пригарою, Василем Сухомлинським, Платоном Воронькдм, Юрієм Збанацьким, Марією Познанською, Тамарою Коломієць, Андрієм М'ястківським...
Художники, видавці, поліграфісти, які робили цю книжку, не шкодували зусиль, щоб вона була цікавою і змістовною.
А ще вони бажають вам, любі діти, зростати чесними, допитливими, працьовитими і палко любити нашу Батьківщину.

МІЙ РІДНИЙ КРАЙ
Мій рідний край, моя земля
велика-превелика.
Є в ній степи, ліси, поля,
моря, і гори, й ріки...
Як їхати з кінця в кінець
через усю країну,—
найшвидший поїзд
навпростець
за тиждень не долине...
І шлють усі хвалу й привіт
улюбленій країні,
своїй, милішій за весь світ
Радянській Батьківщині.

Анатолій Костецький
ПРО ЩО ВИСПІВУЄ СТРУМОК
Про що виспівує струмок?
Про сонце золоте.
Про що співає колосок?
Про те, як він росте.
Про що виспівує земля?
Про неба синь і шир.
Про що співаєм ти і я?
Про маму і про мир!

Тамара Коломієць
ПІД ЯСНИМИ ЗОРЯМИ
Зігріті щедро веснами
Квітучими, зеленими,
Найпершу нашу пісеньку
Співаємо про Леніна.

Назбирані під соснами,
Під липами і кленами,
Найперші наші квітоньки
Приносимо до Леніна.

Платон Воронько
НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ ХОРОШІЙ
Взимку білу полотнину
Тче пороша навкруги,
Літом злива в теплу днину
Поливає степ, луги,
Напуває яворину
І оброшує сади.
Ми Радянську Батьківщину,
Нашу рідну Україну
Дуже любимо завжди.
Бо   на   цій землі хорошій
Ми зростаємо міцні.
Навіть грози і пороші
На своїй землі хорошій
Нам несуть щасливі дні.

Петро Панч
МАЛИЙ ПАРТИЗАН
Уривок
Василько надів сорочечку й штанці з одною шлейкою, а кашкет із зіркою затиснув під пах-и у її побіг на хутір. Шарко охоче гайнув за ним. ІЦоііпо Василько минув окоп, як на галявині побачив біляків. Вони поралися біля чогось такого залізного, що стояло на двох колесах, мало великий, як у ящірки, хвіст і довгу шию. Василько зацікавився. Він хоч і боявся білих солдатів, але, глянувши на Шарка, стиха почав підкрадатися бл плече.
— Ти чого тут вештаєшся? — помітив його солдат.
— Татка шукаю,— відказав Василько.— А що це таке?
— Це, хлопче, гармата. Як стрельне, так аж на той берег річки дістане.
— А нащо туди стріляти?
— Там червоні.
Солдат засунув усередину щітку і почав нею еонгати.
— І мама скло так з лампи чистить,— сказав Василі.ко.
— Точнісінько так,— серйозно відказав солдат. — А от як буде там пісок, так і гармату розірве, тільки бах-трах — і вже без носа гармата.
В цей час із кущів хтось вигукнув:
— Батарея, до бою! Ворог скупчує сили в селі за річкою!
До гармати підбігло ще кілька солдатів. Вони заклали кулі і по команді «вогонь!» смикнули за шнури. Блиснув огонь, і бабахнуло з такою силою, що аж у вухах заболіло.
Василько з переляку закричав і відбіг до кущів.
Солдати після стрільби відтулили в гарматі дірки, а самі одійшли в тінь.
Василько боязко наблизився до гармати й зазирнув у дірку. В ній виднілося на другому кінці блакитне небо й біленька хмарка.
Василько зайшов наперед і проговорив собі під ніс:
— Щоб не стріляли на татка, я її заткну, і куля не вилізе!
Солдати все ще ховалися в тінь. За великим щитом, що,як фартух, висів під гарматою, і зовсім не було видно Василька. Він знайшов велику грудку, трохи підстрибнув і поклав на край дірки. Від удару піскувата грудка розсипалася і посунулась всередину гармати. Василько знайшов другу таку грудку. Ця теж розсипалась усередині гармати.
Він хотів укинути ще й третю, але з кущів знову почулась команда:
— Батарея, до бою! Червоні наступають на переправу!
За річкою заторохкотіла стрілянина. На батареї зчинилася ще більша метушня, ніж першого разу. Василько, почуваючи, що він нашкодив, тепер уже не показувався солдатам на очі, а, як Шарко, висунув із кущів саму тільки голову.
— Гармата, вогонь! — сердито скомандував офіцер.
Солдат смикнув за шнур, блиснуло червоне полум'я, загула земля, і щось голосно захурчало в різні боки. Коли розвіявся дим, Василько побачив, що від гармати зосталася тільки половина. Всю передню частину аж до щита розірвало на маленькі шматки й розкидало не знати куди.
Тепер уже гармата непридатна була стріляти. Офіцер аж зблід, затупотів ногами і з кулаками кинувся до солдатів:
— Хто ж це наробив такого?
— Може, те хлоп'я? — сказав солдат.
— А де воно, це кляте хлоп'я?
Василько не став чекати, поки його розшукають, а тихенько вибрався з кущів, уліз у картоплиння й на животі поповз за садок. Збоку десь виліз Шарко й радо лизнув його в ніс.

Юрій Збанацький
ГВАРДІЇ САВОЧКА
Це було в ті часи, коли Радянська Армія гнала з нашої землі фашистів.
Гвардійський полк вступив у одне невеличке українське село. В селі не зустрілося жодної людини. Та й саме село було спалене до останньої хати.
Зупинилися в селі тільки кашовари. Вони годували бійців, які проходили дорогою. Довгенько тривав той солдатський обід. Одні відходили, інші приходили. І вже тільки тоді, коли весь
полк проминув село, почали збиратися в дорогу кашовари.
Саме в цей час, немов з-під землі, виріс біля кухні маленький хлопчик. Солдати аж остовпіли від подиву.
— Дяді, а ви вже наші? — запитав несміливо.
— Наші, наші...— відповіли хлопчику.— А ти ж звідкіля взявся?
— Коли фашисти людей виганяли та село палили, то я в окопчику заховався.
Оглянули той окопчик. З подиву хитали головами.
— А як тебе звуть, хлопчику?
— Савочка...
— To ти, мабуть, і їсти хочеш? Савочка тільки облизнувся. Ка товари щедро нагодували хлопчика. І зібралися в дорогу.
— Дяді, візьміть і мене з собою.
Порадившись, солдати сказали:
— Добре, Савочко. Будеш ти сином нашого полку.
Йому пошили манюсінькі чобітки, шинельку. На плечі нашили сержантські погони, а на голо-ну ндяг Савочка солдатську шапку. Ніякі морози не страшні хлопчику: що шинель гріла, а що — гаряча похідна кухня.
Дуже його полюбили в полку і солдати, і офіцери.
Часто, бувало, кликали:
— Сержант Савочка!
Савочка негайно підбігав до того, хто кликав, хвацько козиряв, доповідав дзвінко:
— Гвардії Савочка з'явився!
— Молодець, Савочко!
— Служу Радянському Союзу!
Часто його запитували:
— А хто твій татусь, Савочко?
— Гвардійський полк, товарищу командир! — чітко доповідав Савочка.
— А хто мама?
— Кухня, товаришу командир!
Присутні аж похитувались з реготу. Хитро посміхався і Савочка. Він розумів і любив дружні жарти.

Платон Воронько
ГАЛЯ І ПАВЛУСЬ
Це було на Поліссі. Стояла рання весна. Вдень уже розтавало, а вночі підморожувало.
Наша невеличка група мінерів поверталась до загону з бойового завдання. Випав сніжок і все припорошив. Ми збилися з дороги й попали у
спалене фашистами село. Всюди чорніли згарища. А на колгоспній фермі, геть зруйнованій, стояла тільки величезна піч з казаном для запарювання січки худобі. Ми хотіли повернути своїх коней назад. Аж бачимо — в печі жар, а зверху на казані — оберемок хмизу. Розгребли хмиз — на дні двійко дітей: хлопчик і трохи старшенька дівчинка.
— Як ви сюди потрапили? Хто ви? — запитали ми.
— Я — Галя, а братик — Павлусь. Мама послала нас у погріб по картоплю. Аж тут — фашисти... Ми нишком просиділи в погребі. А як вилізли — село догоряє і нікого нема. Ми полякалися і залізли в казан.
Загорнув я дітей у плащ-палатки, посадив на коней. І ми поїхали в загін. У загоні Галю й Павлуся всі полюбили. Діти хоч і були малі, а не сиділи склавши руки. Вони носили до кухні воду, збирали хмиз, чистили картоплю. І весь час просилися на бойове завдання.
Партизани і наш командир Сидір Артемович Ковпак, усміхаючись, казали:
— Обов'язково вас пошлемо. Тільки підростіть трішки...
Згодом наш загін одержав наказ іти на Карпати. Брати дітей у далеку дорогу було небезпечно. Довелося попрощатися з Галею й Павлусем і лишити їх на невеличкій станції у знайомого залізничника.
Не один бій дали ми фашистам. Не раз висаджували в повітря їхні склади з боєприпасами, підривали ешелони...
І ось ми знову вернулись на Полісся. Згадав я про Галю й Павлуся. Де-то вони? Що з ними? Коли це приходить наш зв'язковий із тієї станції, де ми лишили дітей, і розказує. Знайомий залізничник і ще кілька чоловік організували свій партизанський загін. І Галя з Павлусем чим могли допомагали їм. Вони прокрадалися на станцію, де стояли німецькі ешелони, й сипали в букси вагонів зроблені з наждачного паперу кульки. Ми цим кулькам не надавали значення, бо покладалися більше на вибухівку. А вони, виявляється, багато клопоту фашистам завдали. В дорозі букси загорялись — і поїзди надовго виходили з ладу.

Володимир Сосюра
РАДЯНСЬКА АРМІЯ
Ми любим армію свою,
Вона — велика сила,
Вона у грізному бою
Всіх ворогів розбила,
Ми їй співаємо пісень
На світ увесь широкий,
Вона вартує вніч і вдень
Народів труд і спокій.

Валентин Бичко
З ПЕРШИМ ТРАВНЯ
Розцвітають квіти
У саду ряснім.
З Першим травня, діти!
З сонцем весняним!
Прапорці ми візьмем,
Партії привіт!
Прапор комунізму
Осяває світ.
Гарно жить нам нині
У щасливий час.
Сонце Батьківщини
Зігріває нас.

Марія Познанська
ЖОВТЕНЬ
Віє, віє вітерець,
Грає жовтим листом.
Я тримаю прапорець
І крокую містом.

Не один в колоні йду —
Цілий наш садочок!
Ми співаєм на ходу,
Завели таночок.

Кожна вулиця в красі,
В квітах і знаменах.
Славлять Жовтень всі-усі:
Жовтень — день
знаменний!

Тож салют йому за те
Шле уся країна,
І в руках моїх цвіте
Прапорець-жоржина.

Борис Харчук
КАЛИНА
Бабуня Настя нічого так не любить, як садити дерево. Вона каже:
— Завжди знайдеться місце, де його посадити. А хто за це не дбає, той або байдужий, або сліпий до краси.
Коло бабуниної хати ростуть вишні. За порогом повно квітів. Біля хвіртки — кучерявий бузок. А від вулиці — явори.
Позаторік бабуня принесла з лісу й посадила під вікном тонке деревце. Доглядала його, підливала. Воно прийнялося. Але першої весни не цвіло. Тільки зеленіло.
Другої весни викинуло білі китиці. Всі побачили, що це — калина.
Минається зима, настає тепло — і хати бабуниної не видно. Цвітуть білі вишні, пахне ліловий бузок, гіацинти, нарциси. Згодом жоржини тягнуться до порога. А явори шумлять.
Та найбуйніше квітує калина. Соловейко звив на ній гніздо. Він тьохкає, а калина цвіте й заглядає у вікно. Соловейко тьохкає, поки калина не перецвіте.
Кінчається літо.
З кожної гілочки на калині звисають важкі червоні грона.
Сюди прилітають журавлі. Вони збираються у вирій. Сідають на калину, дзьобають калинові ягідки.
Бабуня   Настя   дивиться   на   них   і   наказує:
— Наїдайтеся, щоб вам було неголодно летіти в далекі краї... Летіть, та не баріться там... А серед зими з'являться поласувати калиною снігурі.
Отак і живе бабуня Настя — з деревами, квітами і пташками.

Андрій Малишко
ПЕРЕПІЛКА
Ой, летіла птиця —
Пе-ре-пе-ли-ця,
Не під небесами —
Житами, вівсами.
Гречками медвистими,
Пшеницями чистими.
Хвалилася птиця —
Пе-ре-пе-ли-ця:
— Здрастуй, спілий колосе,
Ясна зірко,
Діточок я вивела
Аж семірко!..

Андрій М'ястківський
ДУЖЕ ХОЧУ КОНИКА
Був би в мене коник —
Я пишався б ним,
Називав би коника Вороним.
Я водив би коника Пастися в лісок, Я зробив би конику Бричечку-візок. Батіжка зробив би Я йому з лози, Вороний би хлопчиків У садок возив. Дуже хочу коника... Не з крамниці, ні, А того, що бігає
В полі, в табуні.

Анатолій Качан
ДЖЕРЕЛЬЦЕ
Уночі над полем
Злива прошуміла.
І мале джерельце
Трохи замуліло.
Ми взяли лопату
І його звільнили,
Заодно лозину
Поряд посадили.
Виростай, вербичко,
Буйною, рясною!
Плинь собі, потічку,
І ставай рікою!

Микола Вінграновський
НАША РІЧКА
Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка — Дніпра тихенька синя доня,
Маленька донечка без імені іще.
Вона тече в городі в нас під кленом,
І наша хата пахне їй борщем.
Цвіте над нею небо здоровенно
Солодкими хмаринами з дощем.
Ця річечка тече для клена і для мене,
її й тоді я бачу, коли сплю.
Я річечку оцю в городі в нас під кленом,
Як тата й маму і як мед, люблю.

Василь Чухліб
ДІДОВА ПАСІКА
Біля криниці стояла велика дубова діжка. Час від часу в діжку наливали води. Вода проти сонця нагрівалась, і Варочка щодня поливала нею квіти та вишеньки біля хати.
Якось Варочка зачерпнула води, зирк — а в відерці бджола плаває.
Варочка поставила відерце й почала пильно розглядати бджолу. Чи то бджолі закортіло скупатися, чи води напитись. Вона борсалася у воді, намагалась змахнути крильцями. Але крильця намокли, й нічого з тих силкувань не виходило.
«Еге, вона ж не злетить, ще й потонути може!» — подумала Варочка. Проте дівчинка боялась навіть доторкнутися до бджоли — ще вжалить. І Варочка загукала:
— Дениску-у-у! Швидше йди сюди! Бджола тоне!
Дениско шурхонув із вишні, де рвав ягоди на вареники. Плутаючись у картоплинні, підбіг до Варочки, швиденько знайшов прутика і вихопив бджолу з води.
— Мабуть, це бджола з пасіки діда Оксена,— сказала Варочка.— Давай віднесемо йому!
Дід Оксен сидів під старою грушею, щось стругав.
— Ваша? — Дениско розчинив коробочку, в якій повзала бджола.
Дід вийняв із кишені окуляри, помружився:
— Авжеж, моя! Свою худібку я завжди впізнаю.
Варочка розповіла, як вони стали бджолі у пригоді.
— Ну й рятівнички! Оце я розумію! — сказав дід.
Він пригостив їх медом, сотовим, пахучим. А бджола тим часом вилізла з коробочки і раптом злетіла, та високо здійнятися не змогла, сіла дідові на бороду. Пасічник не займав її.
— Нехай зігріється,— сказав, усміхнувшись.
Коли бджола заметушилася, дід виплутав її з бороди, посадив на широчезну долоню. Бджола продзижчала щось, зблиснула золотою цяткою над столом і зникла у верховітті старої груші.

Андрій Бондарчук
ЮРАСЬ І ПУШОК
Юрася і Пушка водою не розіллєш. А розлучаються вони, хіба що як настає вечір, коли вже спати треба йти. Бува, пошлють Юрася в магазин. А Пушок за ним — хвостиком. От Юрась і частує Пушка то шматочком хліба, то грудочкою цукру.
А як пасе Юрась гусей на леваді, то Пушок пильнує, щоб вони в колгоспне просо не закрадалися. Тільки гусачисько поверне до поля, Пушок забіжить наперед і «Гав-гав-гав!» на нього.
— Молодець, Пушок! — хвалить Юрась.— Гарний з тебе сторож.
Аж якось Юрась із Пушком проходили повз колгоспний баштан. Динь там — і не злічити! Юрась аж носа потер, так запахли.
— Слухай-но, Пушок,— каже Юрась.— Ти отут постій, щоб не надійшов хто. А я нишком вирву одну диньку і зразу ж назад...
Пушок крутнув хвостиком. Сів на задні лапи. Облизується.
Та тільки Юрась почав підкрадатися до динь, як Пушок забіг йому наперед і голосно, на весь баштан, загавкав.
— Чого ти? Замовкни!— розгубився Юрась.— Це ж я! Хіба не бачиш?
А Пушок своєї: «Гав-гав-гав!» Юрась драла з баштана. А Пушок за ним — хвостиком.

Олесь Гончар
БУКЕТ
Цуцик — наш загальний улюбленчик, на ймення Букет. Бурої якоїсь масті, рудий, наче трохи підсмалений, з хвостиком, бадьоро закрученим догори, він крутиться біля ніг, лащиться, всміхається своєю собачою усмішкою.
Але триває це недовго, поки маєш при собі окрайчик хліба, а як окрайчика не стало, облизався Букет, вибачився перед тобою поглядом, і знов хвостик бубликом — подався до села.
Важко на Букета навіть ображатися за це. Адже в нього свої обов'язки.
Ось він побіг і побіг уперед. Весело прокладає нам путь. Випужне на бігу ранню перепілку з-під росяного жита, поженеться за нею, дзявкнувши кілька разів, а тоді й до нас озирнеться: «Бачите, який я хоробрий, як мене бояться?»

Павло Усенко
ПОЗЕМИЦЯ
Ой у полі та й поземиця
По стерні стелилась низько...
Бігла-гналася метелиця
За стрибайчиком-зайчиськом!
Не здогнала та й спинилася,
Бо, як гналась, притомилася.

Наталя Забіла
ХАЙ ЖИВУТЬ ХОРОШІ МАМИ!
Восьме березня настало,
Славне свято всіх жінок.
От сьогодні ми й позвали
Наших мам у дитсадок.
Кожній мамі подарунки
Готували залюбки,
Малювали їм малюнки,
Вишивали килимки.
Ще й розписаний квітками
Написали ми плакат:
«Хай живуть хороші мами
Всіх дівчаток і хлоп'ят!»

Максим Рильський
БІЛІ МУХИ
Білі мухи налетіли —
Все подвір'я стало біле.
Не злічити білих мух,
Що летять, неначе пух.

— Галю, Петрику, Кіндрате,
Годі, ледарі, вам спати! —
І побігли до санчат
Галя, Петрик і Кіндрат.

Всі з гори летять щодуху.
Щоб спіймати білу муху,
А санчата їм усім
Змайстрував старий Максим.

Василь Моруга
НІЧКА-НОВОРІЧКА
Гарна нічка-новорічка!
Найчудовіша в зимі!
Новорічка-чарівничка...
Поміркуйте-но самі:
На ялинках ця чаклунка
Скрізь запалює зірки
І найкращі подарунки
Нам кладе під подушки
О дванадцятій годині
Похитнеться стрілка — скік!
І ми всі за мить єдину
Підростем на цілий рік.

Валентина Байкова
КУСЮЧИЙ СОБАКА
«Кусючий собака!» —
Об'ява казала.
«Кусючий собака!» —
Табличка вважала.
«Кусючий собака!» —
Розсердились люди.—
З господарем пса
Ми водитись не будем!
Бо нащо тримати
Собаку такого,
Що може вкусити
Ні з того ні з сього! —
Та ось випадково
По цьому провулку
Йшов хлопчик маленький
І їв свіжу булку.
Хлопчинка, звичайно,
Читати не вмів
І в двір, де собака кусючий,
Забрів.
Побачив хлопчинка
Рудого собаку.
Собака спочатку
Присів з переляку.
Кусючий собака
Маля не вкусив:
Він лагідно булки
Шматок попросив.
Приємно обидва
В садочку гуляли,
Приємно обидва
Собі розмовляли.
Аж тут у провулку
Почав хтось кричати:
— Ой, треба дитину
З біди виручати! —
Народ на подвір'ї
Зібрався, з'юрмився,
Народ із господарем хати
Сварився.
Собака ж кусючий
Сидів, дивувався,
Бо зовсім не знав,
Що кусючим вважався.

Дмитро Павличко
НІЧНИЙ ГІСТЬ
Хтось постукав уночі.
Швидко я знайшла ключі,
Відчинила, і до хати
Зайченя зайшло вухате.

Стало в кутику сумне,
Каже: «Заночуй мене,
Бо надворі завірюха
І мороз хапа за вуха!»

Батьків я взяла кожух,
Вкрила зайця з ніг до вух
І гадала, що гульвісу
Вранці одведу до лісу.

Встала рано, та дарма —
Зайченяти вже нема.
Чи запізно я збудилась,
Чи зайча мені приснилось?

Віра Карасьова
ПРЕМІЯ
Мама сказала Олесикові:
— А мені премію дали. Ходімо купим тобі велосипед.
— Велосипед! Велосипед! — зрадів Олесик. Поки мама вдягалася, хлопчик запитав у тата:
— А що таке «премія»?
— Це винагорода за гарну роботу,— пояснив тато.— Наша мама, як ти знаєш, працює на панчішній фабриці. Вона керує машиною, яка в'яже панчохи. І так вміло керує, що панчіх виходить дуже багато. Всі вони тоненькі, але міцні. За те їй і дали премію...
В іграшковому відділі універмагу мама з Оле-сиком вибрали чудовий велосипед із дзвіночком, ліхтариком ще й ключик на додачу — підкручувати гайки.
Олесикові, звичайно, кортіло швидше вернутись додому, щоб покататися на велосипеді. Але мамі ще треба було купити сорочку для тата. Адже і йому приємно одержати обнову.
Поки мама вибирала сорочку, Олесик сидів на своєму велосипеді й дивився, хто що купує.
До прилавка підійшла молода тітонька й попросила продавщицю показати їй панчохи. Продавщиця поклала перед тітонькою кілька прозорих кульочків з панчохами і сказала:
— Подивіться, які гарні.   Це вироби   нашої панчішної фабрики.
— А вони міцні? — запитала тітонька.
— Міцні, дарма що тоненькі,— відповіла продавщиця.
Тут Олесик не витерпів і сказав:
— Вони дуже міцні. Ви їх будете носити довго-довго.
Тітонька здивовано глянула на хлопчика:
— А ти відкіля це знаєш, скажи, будь ласка. Олесик зніяковів і тихо промовив:
— Їх робила моя мама. Їй за це премію дали.
— Он воно що! — усміхнулась тітонька.— Тоді я їх обов'язково куплю.
Вона заплатила гроші, взяла пакетик з панчохами і, помахавши Олесикові рукою, попрямувала до виходу.
Переклад з російської В. Байкової

Іван Нехода
ПІВНИК
Хто це пісеньку таку
Нам співа: «Ку-ку-рі-ку»?
Це наш півник-співунець,
Золотий гребінець.
Це він будить так діток,
Щоб вставали,
Не проспали,
Не спізнились в дитсадок

Марія Пригара
НОВАЧОК
У садок з'явився новачок.
Він прийшов у групу — і мовчок!
Оченята в нього повні сліз.
Він стоїть, в куток уткнувши ніс.
Ми хотіли втішити його,
Ми йому сказали: — Ти чого?
Нащо так стояти у кутку?
Краще з нами сядь на килимку!
Ми збудуєм дім, такий, як наш,
Для машин поставимо гараж.—
Не схотів і глянути Тарас:
Він стоїть і сердиться на нас.
Ми такі: сказали — і взялись!
Вже у нас і стінки підвелись.
П'ять шоферів їдуть і гудуть,
На машинах цеглу нам везуть.
Буде дім за декілька хвилин!
Потім ще збудуємо один.
...Скільки можна сердитись
на всіх?
Хлипнув ще Тарасик і затих,
Кулачком мерщій обтер сльозу.
Можна, я вам цегли привезу?

Ліна Костенко
СОНЦЕ СИПЛЕ КВІТИ
Уже в дітей порожевіли личка,
Уже дощем надихалась рілля.
І скрізь трава,
Травиченька,
Травичка!
І сонце сипле квіти,
як з бриля!

Михайло Стельмах
СОНЦЕ СТУКАЄ В ВІКОНЦЕ
Сонце стукає в віконце.
Ти не спи, як сходить сонце,
Прокидайся — й на зарядку,
А з зарядки та й на кладку,
Через кладку на лужок,
А з лужечка та в садок.
Там лежать граблі, лопата,
То ямки берись копати:
Треба вчасно навесні
Посадити яблуні,
Груші, персики, горіхи
Добрим людям для утіхи
І для цвіту, і для плоду —
На здоров'ячко народу.

Євген Гуцало
СІРЕ ЗАЙЧЕНЯ
Батько прийшов додому. Він щось тримав у картузі й хитро всміхався.
— Ну, діти, дивіться,— сказав батько.
З картуза на широку лаву талапнулося щось маленьке, сіре, пухнасте. Воно розчепірило лапки, мов на льоду, а вушка злякано прищулило.
— Руками не чіпайте! — застеріг батько. Ми   зачаровано   дивились   на   зайченя,   яке боялося і ворухнутись. Тільки світило оченятами, тільки тремтіло.
— Йду я сільською околицею, там, де латка вівса росте, а воно вискочило налякане і просто мені під ноги. Я й узяв його.
А ми ще ніколи так близько не бачили жодного зайченяти. Дивимось і всміхаємось. Тільки чому воно завмерло на лаві, чому не побіжить? Чи тому, що маленьке й не навчилося бігати, чи тому, що нас боїться?
— Нагодуйте,— порадив батько.— Воно їсти хоче.
Блюдечко з молоком підсунули зайченяті під самісінький носик. Тільки воно чомусь і не глянуло. Принесли трави. Поклали коло блюдечка. Але воно й не понюхало.
— Видати, в неволі не їстиме,— похитав головою батько.— Доведеться випустити його.
— І тут боїться,— усміхнувся батько.— Давайте відійдемо вбік.
Відійшли, стали віддаля, дивимось.
Зайченя якось дивно ворухнуло передніми лапками — й таки стрибнуло. М'яко, легенько стрибнуло, наче не вірило в свою волю. І скоро зникло у вівсі.
А нам чомусь стало жаль. На коротку хвильку стало жаль, а потім, сміючись, розказували одне одному, як зайченя ворухнулось, як пострибало в овес.
— Де? В селі? — обізвались ми.— Тут собаки роздеруть.
— Підемо в поле,— сказав батько.
Вже вечоріло, коли ми опинились на околиці села.
Велике червоне сонце висіло над обрієм, ось-ось сяде на далекий пружок.
— Отут воно мені й попалось, бідолашне... Батько розтулив свого картуза. Думали, що зайченя зразу дремене, а воно сиділо й злякано щулило вуха.

Василь Сухомлинський
ЛЕДАЧА ПОДУШКА
Маленькій Яринці треба рано-рано вставати, до дитячого садка йти.
А не хочеться, ой, як не хочеться! Увечері й питає Яринка дідуся:
— І чого це я рано ніяк не прокинуся?
— Це подушка в тебе ледача,— каже дідусь.— Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми її, винеси на свіже повітря і добряче вибий — вона й не буде ледача...
Другого дня, рано-пораненьку, знов не хочеться вставати Яринці.
Але треба ж подушку провчити, лінощі з неї вибити!
Схопилась Яринка, швиденько одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку — та кулачками її, кулачками. Вернулась до хати, поклала подушку на ліжко — й умиватися. Кішка на дереві нявчить. За вікном вітерець гуде! І дідусь у вуса усміхається...

Наталя Забіла
ОЛІВЕЦЬ-МАЛЮВЕЦЬ
Взяла Яся олівець, олівець-малювець. Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець:
— Треба тут намалювати отаку здорову хату! Вікна. Дах. Димар на нім. З димаря — великий дим!
Ось травичка. Ось доріжка. Ось дитинка. Ручки. Ніжки. Ротик. Носик. Голова. І волосся — як трава.
Ось на небі сяє сонце. Довгі промені ясні... А в сторонці під віконцем квітнуть квіти запашні.
У дитинки є спідничка, а на ніжках — черевички. Ще їй кошика зроби — піде ляля по гриби.
Ліс такий густий, кошлатий, і дерев у нім багато: все ялинки та дубки. Як щітки, стирчать гілки. А під кожним під дубочком два грибочки, три грибочки, ось чотири, ось і п'ять... Вже нема де малювать!
Враз на сонце, як примара, налетіла чорна хмара, чорна-чорна, наче дим... Ось і блискавка! І грім! І полився з хмари дощик на грибочки, на дубочки, на ялинку, на хатинку, на малесеньку дитинку, на волоссячко, на кошик, ллється дощик, дощик, дощик. Ллється швидко, швидко, швидко!.. І нічого вже не видко!
— Що ж ти, Ясю, наробила? Зачорнила весь папір! І протерла, і продерла, і пробила аж до дір!.. Ай-йа-я!
Яся каже:
— Це не я! Це такий вже олівець, олівець-малювець!

Віктор Влизнець
ОЛЕНЧИНЕ СВЯТО
В Оленки болить горло.
Мама сидить коло її ліжка і тихо наспівує:

Спи, маленька донечко,
Спи, моя хороша.
Замерза віконечко,
Стелиться пороша.

Оленка згорнулась клубочком. І дивно їй: очі заплющені, а все видно. Бачить Оленка свій двір, і кучугури снігу, і перекинуті саночки. Ох і вредні санчата! Каталась Оленка з гірки, а вони взяли та й повернули у рівчак. Оленка упала. У валянці набилося снігу, і от маєш: болить горло.
— Мамо! — висовує Оленка носа з-під ковдри.— Завтра ж ялинка! Правда?
Правда. Тільки спи, доню, видужуй...
— Мамо! Я тобі про ялинку розкажу. Хочеш?
— Хочу,— всміхається мати.— Тільки тихенько. Голосно тобі не можна.
І Оленка стиха говорить:
— У наш садок привезли ялиночку. Таку маленьку, чепурну.
Маринка подивилась на неї і питає:
— А де іграшки?
А Надія Іванівна — це наша нова вихователька — й каже:
— Давайте самі зробимо.
Оленка примружилась. Мабуть, згадала, як вони гуртом робили іграшки. Вовчик зірочку вирізав. Оленка теж старалася — білочку зліпила. А Юрко склеїв парсвоз.
Тільки Маринка зарюмсала:
— Ведмедик у мене зламався...
Справді, у її ведмедика вухо відпало. То чого ж плакати? Хлопчики допомогли Маринці — і вухо приросло до голови.
Багато-багато   іграшок   зробили.   Тоді   Надія Іванівна підійшла до ялинки і спитала:
— Куди ж ми Вовину зірочку почепимо?
— Вовину   зірочку — аж   на   верхівочку! — гуртом проспівали малята.
— А Юрків паровоз?
— Де Дід Мороз, там і паровоз! — вигукнули всі, а Оленка найголосніше: — Дід Мороз на паровозі подарунки всім розвозить!
— А куди, скажіть, Оленчину білочку?
— Оленчину   білочку — на   лапату   гілочку!
— А Маринчиного ведмедика?
— Ведмедика — на велосипедика!
— Не   хо-о-чу! — запхикала   вередлива   Маринка.— Він упаде і розіб'ється.
Даремно пхикала Маринка: ведмідь не впав і не розбився.
— От і готова у нас ялинка до свята! — обвела всіх поглядом Надія Іванівна.— Завтра приходьте з мамами і татами. Будемо співати, будемо танцювати. Новий рік стрічати!
Розказала Оленка мамі, як вони новорічну ялинку наряджали, і зажурилася. Усі її друзі будуть веселитися, одна вона, Оленка, лежатиме в постелі.
Раптом хтось подзвонив до них. Мама відчинила двері. Дивиться: стоїть біля порога чепурненька ялиночка, і нікого близько немає, тільки потупотів хтось по східцях.
Повернулась мама весела:
— Дивись, Оленко, ялинка. І написано: «Оленці від Діда Мороза».
Глянула Оленка на ялинку і заплескала з радощів у долоні:
— Мамо! Я знаю, звідки Дід Мороз ялинку приніс. Знаю, знаю! Онде верхівочка — Вовина зірочка. А де Дід Мороз — Юрків паровоз. От і в мене буде свято!

Григір Тютюнник
ЛІСОВЕ ОЗЕРО
Ряхтить, вилискує проти сонця озеро. Зринули, лягли на воду зелені тарелі латахів. Вітер на озеро вівсюг сіє.
Раптом у тихій заводі при березі щось бовть! То щука-ненажера. За косяком дрібних верховодів погналася. Верховоди віялом знялися, зблиснули срібно і знову попадали у воду. Ні, не догнала щука жодного. Тільки й того, що налякала мишу лісову, жовтохутру, в чорних крапинках по спині. Миша тихенько шаруділа писком у торішньому листі: щось пахло їй там. Почула вона, як неспокійно схлюпнула вода, шаснула в нору, вся, з хвостом. Обернулася швиденько і знову вистромила писочок. Зорить очицями сюди-туди по берегу. Кортить їй у листі понишпорити.
А щука вже в ініпом місці розбишакує. Та даремно! Не втямить вона того, що весняна вода після повені вже встоялася, стала чиста, як повітря. Отож риба всяка, дрібна й велика, бачить хижу щучину спину ще здаля...

Лариса Письменна
ЧОМУ ЗНИКЛА ШАПКА-НЕВИДИМКА
Сьогодні Ясик був слухняний — не пустував. Таке іноді буває. Мама повела його до лісу. І там він не ламав гілок, не витоптував квітів, не полохав птахів, не рушив мурашника, хоча й дуже хотілося. Зирк — а в траві блищить маленький золотаво-зелений жучок.
— Ох ти! — вигукнув Ясик.— Я ще такого не бачив!
— Бо я чарівний! — людським голосом відказав жучок.
— Чарівний? — здивувався Ясик.— А що ж ти можеш?
— Можу стати летючим конем, одвезти слухняного хлопчика до Країни Казок, і там він вибере собі аж три чарівні речі.
— А... як хлопчик поганий?
— То стану диким кабаном, підчеплю пустуна іклами за штанці й закину в кущ... А ти який?
— Я сьогодні слухняний.
— А вчора?
— А вчора трохи робив капості.
— Це добре, що ти признаєшся,— сказав жучок.— Я повезу тебе до Країни Казок. Але вибереш собі тільки одну чарівну річ.
І жучок обернувся на золотавого із зеленими очима коня. Ясик скочив на нього, й вони миттю домчали до Країни Казок.
Із хатки на курячих ніжках вийшла добра баба-яга і привітно простягла Ясикові яблуко, що могло вилікувати геть усі хвороби на світі. Потім вибігли лисичка-сестричка, зовсім не хитра, а щира, і вовчик-братик. Лисичка запропонувала Ясикові курочку, яка несе золоті яєчка, а вовчик, махаючи хвостом, як сусідський собака Казбек, простяг шапку-невидимку.
— Пам'ятай,— нагадав Ясикові летючий кінь,— ти можеш вибрати тільки щось одне.
Ну, звісно, Ясик вибрав шапку-невидимку. Це ж просто чудово мати таку чарівну річ! Хлопчик подякував вовкові, і коник помчав його назад.
Зупинилися на тій самій галявині. Ясь зіскочив з коня, а може, кінь зменшився і сам вискочив з-під Яся та й зник.
— Ясику! Сину! Де ти? — покликала мама.— Ходімо вже додому.
І вони пішли. Шапки-невидимки мама, звісно, не помітила.
Пообідавши й відпочивши, Ясь знов вийшов надвір. Надяг шапку-невидимку, озирнувся. Он на ґанку вмивається кіт Мартин. Ясь непомітно підступив до кота й ухопив за шкірку. Кіт з переляку нявкнув. Ясь кинув його в розчинене вікно. Проти вікна на столі стояла банка полуничного варення. Банка перекинулась, і варення обляпало Мартина від вух до хвоста.
Ото Ясь сміявся! Він підкравсь до сусідського собаки Казбека, щоб і його налякати. Проте Казбек нюхом відчув Яся, підскочив до нього й поклав свої лапи Ясеві на плечі. Ще й шапку-невидимку збив.
— Іди геть! — крикнув Ясь і кинувся шукати шапку.
День шукав, два шукав — не знайшов. І чому вона пропала?

Василь Струтинський
СІДАЙТЕ, БУДЬ ЛАСКА
«Гур-гур-гур!» — весело гуркотів автобус.
Сергійко сидів у м'якому кріслі й пильно розглядав малюнки в новенькій «Азбуці». Через рік Сергійкові йти до школи.
«До школи! До школи!» — виспівував мотор.
Аж ось і зупинка. Двері розчинилися, й до салону зайшла тітонька.
— Сідайте, будь ласка,— підхопився Сергійко.
— Велике тобі спасибі,— сказала тітонька й опустилася на звільнене місце.
На сусідній вулиці автобус знов зупинився. Зайшла старенька бабуся. В одній руці — білий вузлик, у другій — палиця.
— Сідайте, бабуню,— підвелася тітонька.
— Дякую,— сказала бабуся й, полегшено зітхнувши, сіла.
А Сергійкові стало так приємно, ніби це він поступився бабусі місцем.
Тим часом автобус поїхав далі.
Сергійко мав уже виходити, як до салону, міцно тримаючись за мамину руку, увійшла зовсім маленька дівчинка.
— Ходи сюди та сідай, моє ластів'ятко,— сказала бабуся.
А дівчинка ще й говорити не вміє. Блимає оченятами й мовчки усміхається.
— Спасибі вам, бабусю! — сказала за дівчинку її мама.
Сергійкові здалося, що це і йому подякували.
Вийшов він з автобуса. Помахав усім пасажирам рукою. А автобус: «Гур-гур-гур! На все тобі краще, Сергійку!»

Борис Вовк
ЯК ВОДА ВОГОНЬ ЗАПАЛИЛА
Була собі велика повновода річка. Прийшли до річки люди та й кажуть:
— Хочемо твоєю водою вогонь запалити!
Річка навіть зупинилася від подиву:
— Таж водою вогонь тільки гасять!
— А ми запалимо,— сказали люди.— І такий, що засяє у всіх містах і селах.
Загуркотіли на берегах річки машини. Запрацювали не покладаючи залізних рук могутні крани. Полетіли із самоскидів у воду величезні кам'яні брили. Дорогу хвилям перепинила висока міцна гребля. А поруч із греблею виросла білокам'яна електростанція.
Крутнула річка турбіни:
— Ой, які цікаві іграшки! Ой, як швидко обертаються!
Спалахнуло електричне світло. Засяяли тисячами вогнів і міста, і села. Ожили заводи й фабрики. Запрацювали верстати.
Дихнули жаротою електропечі в цехах і почали виплавляти різні метали.
Вулицями весело побігли тролейбуси і трамваї.
А сірі сутінки лячно відповзли до лісу.
— Овва! — тільки й могла вимовити річка.
Тепер і вона упевнилася, що вода не тільки вогонь гасить, але й запалює.

Володимир Біженко
ПРИГОДИ ГАВЧИКА ТА БУЛОЧКИ
Біжить якось Гавчик з прогулянки. Глядь: у бур'яні під парканом Булочка лежить, а на ній — дві краплинки. Плаче Булочка!
— Тебе хто-небудь скривдив? — питає Гавчик.
— Так,— каже Булочка.
— Давай я тебе додому відведу,— запропонував Гавчик.
— А ти хіба знаєш, де моя домівка?
— Знаю. В магазині.
— Ні,— каже Булочка.— Моя рідна домівка аж за містом. Ми й не дійдемо туди.
Та не такий Гавчик, щоб відступати. Сіли вони в автобус, переїхали через усе місто, поминули ліс, аж тоді вийшли. Глянули, а перед ними — степ безкраїй.
— Оце попервах була моя домівка,— каже Булочка.
— А де ж ти спала? — здивувався Гавчик.
— Ось тут,— показала Булочка на чорну ріллю.— Постеля моя — пухка й тепла. її приготували для мене орачі, коли я ще зовсім маленькою була і Зернинкою звалася.
— А що ж ти їла-пила?
— Люди мені і їжу постачали. Ця їжа добривом зветься. Його виробляють на заводах. А щедрий дощик мене напував. У мене відросли біленькі корінчики. Дедалі я вищала й вищала. А потім довго дощу не було. То вже люди мене поливали водою, щоб я не загинула від спраги.
— А чому тебе так оберігали? — дивується Гавчик.
— Бо хотіли, щоб я росла у повну силу,— поважно одказує Булочка.— Щоб проти всякої негоди могла вистояти. Потім я перетворилася на дорідний Колосок. Бачиш,— показала Булочка,— ось такий. І в ньому багато-багато зернин. Люди зібрали ці зернини, відвезли до млина. Змололи. А на хлібозаводі з того борошна я стала Булочкою. І мене відвезли в хлібний магазин.
— Як же ти в бур'яні опинилася? — питає Гавчик.
— Я в магазині лежала. А тут підійшли дівчинка з мамою. Дівчинка білява така. І очі сині-сині. Бантик теж синій. Сподобалася вона мені. І я їй сподобалась. Вона про це мамі сказала. То й узяли вони мене. Але потім у вітрині овочевого магазину Орися — так мама звала дівчинку — побачила грушу й почала капризувати: «Грушу хочу! Не хочу булочки!» І закинула мене в бур'ян.
Булочка зітхнула й замовкла. Гавчик аж підстрибнув:
— Я, я... знайду ту Орисю і вкушу її.— Він був дуже сердитий. Тоді усміхнувся: —Аз тобою ми будемо дружити.

Лариса Колос
ЧАРІВНЕ МЕРЕЖИВО
Тетянка поливала кімнатні квіти. І раптом помітила за вікном між гілок яблуні сріблясте плетиво з чорною цяткою посередині. Блиснуло сонечко. Чорна цятка заворушилася, і дівчинка побачила павучка. Павучок спритно обстежив свою павутинку. Вона була схожа на мереживо.
Відтоді Тетянка часто навідувала павучка і спостерігала за його роботою. Павучок полював комариків та мух, щоб не летіли до кімнати й не кусали дівчинку.
Одного дня сильний вітер зірвав сріблясту павутинку, і павучок пропав. «Мабуть, загинув»,— подумала Тетянка.
Блискало, гримів грім, і лив дощ. Дівчинка зажурено дивилася на шибки вікна, по яких бігли сльози.
Не видно було павучка і в наступні похмурі дні.
Та якось уранці, коли до кімнати прослизнув сонячний промінець, Тетянка почула мамин голос: «Знов павучок з'явився. Буде гарна погода!»
Дівчинка радісно вибігла у двір. На старому місці працював невтомний павучок. З-під його спритних лапок снувалося чарівне мереживо.

Юрій Ярмиш
ЧВАНЛИВЕ ЛОША
На далекому лужку паслися лошата — цілий табун. Мамусі і татусі їх возили різні вантажі у колгоспі, допомагали людям. А малюки з ранку до вечора бігали наввипередки, валялися у шовковій, м'якенькій травичці. Лошата були дуже дружні. Тільки один малюк тримався осторонь.
— У мене мама найпрудкіша і найсміливі-ша,— ігогокав він.— І я прудкий і сміливий. Коли виросту, про мене весь світ дізнається! Ви станете звичайними колгоспними кіньми, а я — скаковим конем!
Після таких слів ніхто не хотів дружити з ним. Та й само лоша говорило, що обійдеться без друзів. Вони йому не потрібні!
Тільки одного разу трапилася біда. Помітили лошат голодні вовки. Сховалися вони в густій траві і почали наглядати — чи нема де поблизу малюка, що відбився від табуна.
Наше лоша щипало травичку, і як завжди, наодинці, далеко від товаришів.
Ось такий необережний малюк і потрібен був злим, голодним вовкам! Вони оточили його, сполошили і погнали до дрімучого лісу.
Злякалося, затремтіло лоша, а саме — ні звуку. Соромно йому кликати на допомогу товаришів. Адже воно говорило:   «Я найпрудкіший і найдужчий!»
Бідолаха мчав з усіх сил, намагаючись повернути до табуна. Але вовки не давали йому це зробити. І закричало тоді лоша тоненько, жалісно:
— Браття, любі, виручайте! Гину!..
Миттю гукнули лошата дужих розумних собак. Швидко наздогнали собаки вовків, вступили з ними в бійку і прогнали.
А наше лоша, тремтяче й присоромлене, повернулося до своїх товаришів.

Галина Демченко
ВЕСНА
Тануть сніги, біжать гомінливі струмки, идзвонюють краплинами бурульки. Повертаються з вирію птахи. В синяву неба глянули сині проліски.
«Як хороше,— стрепенулась береза.— Вся моя кора прогрілась, кожна гілочка соком наливається. Сонечко зимовий сон геть прогнало».
До тепла і сонця потяглися комахи й рослини. Ось-ось буйно розквітнуть садки. Весна! Вес-на!

Лідія Компанієць
ВЕСНА-КРАСНА
Як прийшла весна-красна,
Не складала рук вона:
Спершу пташку із мандрівки
Повернула до домівки,
Потім з хмари на лану
Полила озимину.
Сонцем бризнула навколо,
Трактор вивела у поле,
Звеселила луки, гай
І увесь наш рідний край.

Галина Демченко
ЛІТО
Настало літо. Дружно росте в полі жито, пшениця, всяка пашниця. Досихає на луках свіже сіно. З'явилися перші ягоди й гриби. У ставках та озерах вода на мілині так прогрілась, що й купатися можна.
«Тьох-тьох! Тюр-р-р!» — завів на всі лади свою пісеньку соловей. «Фітіу-ліу! Фітіу-ліу!»— підхопила вивільга. «Ку-ку! Ку-ку!» — взялася щедро лічити літа зозуля. І гримить-дзвенить пташиний концерт на всю діброву.

Наталя Ткаченко
У ЛИПНІ
Спіють вишні — мов облипло
Ягідьми гілля у липні.
Липа цвіт пахучий сипле.
Найщедріше сонце в липні.

Анатолій Камінчук
СИНІЙ ЛЬОН
При дорозі, де тополі,
Синій льон зацвів у полі.
Біля льону — синя річка,
В небі синьому — синичка
Стільки цвіту-синьодзвону!
Засиніло все від льону.

Валентин Бичко
ОСІНЬ
Непомітно з'явилася осінь —
День коротшим стає щодоби.
Глянь: берізки уже — злотокосі
І в дубів багряніють чуби.
Вже у теплі краї відлетіли
Сонцелюби — дзвінкі журавлі,
Не страшні їм тепер заметілі
На далекій південній землі.

Галина Демченко
ОСІНЬ
Подовшали ночі. Покоротшали дні. Сизі тумани вкривають землю, доки не зійде сонце. Прощавай, тепла пора! Сумовито попискує синичка. Тільки одна горобина весела — червоніє кетягами ягід поміж золотого листу. І гаї, і садки в багрянці. Пожовкло листя на кленах і осиках. Ледь повіє вітер — закружляє в повітрі над землею легкими зграями. І враз нагадає, що наступила осінь.

Галина Демченко
ЗИМА
Помахала осінь останнім жовклим листям і попрощалася з нами. Не видно сонця. Зрідка-зрідка виходить воно погуляти. Важкі хмари табунами бродять, небо застилають. Похолодало. Затулив нору борсук і спить. І ведмідь-волохань спить. А маленька білочка-вертуха по гілках стрибає. Що їй! Є в неї і грибки, і горішки. Весело тарабанить дятлик на сосні. Шишки роздовбує. «Сніг-сніг-сніг...» — закричали снігурі, що тільки-но прилетіли з півночі.
Дихнув мороз, пробіг на срібних ковзанах річкою. Запурхали лапаті сніжинки. Прийшла сніжна зимонька.

Василь Діденко
ЗИМА
Сніжинки, сніжинки, сніжинки
Розсипала всюди зима.
І жодної в літо стежинки
Від нашої хати нема.

Анатолій Камінчук
ВЖЕ ТЕПЛА НЕМА
Заховавсь під травку
Сонний павучок,
Вибіг на галявку
Зайчик-білячок,
Дивиться: ой леле!
Вже тепла нема.
Білий килим стеле
По землі зима.

Володимир Лучук
ЧОРНИЙ ЖУК
Чорний жук
очима
блима —
Чує кроки
за плечима.
Дуже хороше йому
по землі ходити.
Він не хоче,
чуєш, хлопче,
у коробці жити!

Грицько Бойко
ЛЕСЯ, ЛОСЬ І ЛИС
Скоромовка
На узліссі
Довелося
Наполохать
Лесі
Лося.
Лось —
У ліс,
А з лісу —
Лис.

Вадим Скомаровський
ДИРКАВКА
У коника-стрибунця
Є диркавка з гребінця.
Він травинкою охоче
По зубцях її деркоче:
«Др-р-р, др-р-р, др-р-р...»

Богдан Стельмах
ЛІЧИЛКА
П'ять зайчаток вийшли з дому.
Спершу стали по одному,
Потім — в пари, топчуть сніг,
Хто без пари — геть побіг!

Дмитро Головко
КУРЧАТКА
Вранці вибігла я з хати
І давай курчат скликати:
— Ціп, ціп, ціп!

Позбігалися курчата,
Почали пшонце клювати:
— Дзюб, дзюб, дзюб!

Горобейчики сіренькі
Зацвірінькали тоненько:
— Ців, ців, ців!

Ви, горобчики, голодні,
Дам пшонця і вам сьогодні:
— Ціпу, ціпу, ціпу!

Галина Демченко
ЗАГАДКА
Як сонечка нема
Мене шукать дарма.
А сонечко сія —
Завжди з тобою я.
Стрибаєш ти чи йдеш —
Стрибаю, йду я теж.
(Тінь)

Михайло Климчук
ЗАГАДКА
Має клешні й довгі вуса.
Я і сам його боюся,
Бо щипає, мов гусак.
Ну а звуть щипаку ...
(Рак)

Ніна Дергач
ЗАГАДКА
Хоч буваю часто битий,
Але зовсім не сердитий,
Я стрибаю, веселюся...
Чи вгадаєте, як звуся?
(М'яч)

Григорій Храпач
ЗАГАДКА
Ой котилось коло,
Коло-покотьоло,
Всіх ласкаво гріло,
Цілий день світило,
А під вечір коло
Дуже натомилось —
Спати покотилось
Ген за видноколо.
(Сонце)

Павло Глазовий
СОЛОДКА ХАТКА
Якось бігло ведмежатко
Та й натрапило на хатку.
Стоїть вона на льоду,
Уся в цукрі і меду.

Дах примерзлий, не прибитий,
Весь морозивом покритий.
Двері зроблені з млинців,
Стіни — з білих буханців.

— Осьде жити буду я!
Осьде хатка моя! —
Ведмежатко сказало.
Потім дах облизало,

Поковтало буханці
І поїло всі млинці...
Тепер плаче сидить:
— Де ж я, де ж я буду жить?

Степан Олійник
МАРІЧКА
Від криниці до городу
Ніс Павлуша в відрах воду.
А за ним аж із воріт
Вистрибом Марічка вслід.

— А чого це ти, Павлушо,
В ямку воду ллєш під грушу?
Зацікавилась мала.
— А для того, щоб росла!

Вранці глянула Марічка,
Чи у діжці є водичка
І чи мами тут нема,
Й поливать давай сама.

Набирає воду з діжки
Й вилива собі на ніжки
Не один раз і не два
Полива і полива...

Чує, мама грима строго:
— Ти чому це і для чого?!
І всміхнулась їй мала:
— А для того, щоб росла!

Анатолій Григорук
ПУХОВА СНІГОВИЦЯ
Котик пазурі гострив
Об пухку перину.
Др-р-р-р-р! — перина,
Й білий пух
Хмарою полинув.

Пух летить, неначе сніг,
З хати в сіни, за поріг,
На садки і на моріг,
На городи, на дахи,
На хліви і на льохи.
Кучугури скрізь ростуть,
Замітає пухом путь.
Залунало звідусіль:
— Ґвалт!
— Рятуйте!
— Заметіль!
— Хвища!
— Хуга!
— Завірюха!
— Треба валянці!
— Кожуха!
— Диво дивне: влітку сніг!
— Ой, не видко вже доріг!..

Не минуло і хвилини,
Загурчали скрізь машини:
Хде КрАЗ, повзе бульдозер.
Хто саньми, хто суне возом.
Всі працюють без упину,
Горнуть, возять пух в перину.
А завія не вгаває,
Знов намети намітає.
А пухова хвища свище —
Гострить пазурі котище!

На те диво із шпарини
Вийшла мишка подивиться.
Кіт до мишки стриб з перини —
І... вляглася пуховиця.

Валентина Каменчук
КАПЦІ
Їхав лис
Через ліс,
Лисенятам
Капці віз,
Щоб соснові
Шишки
Не кололи
Ніжки.

Георгій Почепцов
ЯК ГАВЧИК ЛІЧБИ НАВЧИВСЯ
Якось Малятко з Гавчиком вийшли на вулицю.
— Ой-ой-ой, скільки машин! — вигукнув Гав-чик.— Автобус — один,— почав він лічити.— А тролейбус — то вже багато.
— Ні,— заперечив Малятко.— Тролейбус — то тільки два.
— Тролейбус — то два,— погодився Гавчик.— А трамвай — то вже багато.
— Ні, трамвай — це тільки три.
— Автобус — то один,— сказав Гавчик.— Тролейбус — то два. Трамвай — то три. А метро — багато.
— Метро — це лише чотири,— сказав Малятко.
І Гавчик заходився лічити спочатку:
— Автобус — один, тролейбус — два, трамвай — три, метро — чотири, а мотоцикл...
— П'ять,— випередив його Малятко.
— Ура! Я навчився лічити,— застрибав Гавчик.
— Ану, полічи стільці в кімнаті,— сказав Малятко, коли вони вернулись додому.
— Стілець біля столу — це автобус,— махнув хвостиком Гавчик.— Стілець біля ліжка — це тролейбус. Стільці біля стіни — це трамвай і метро. А оцей стілець — мотоцикл.
— О! — схопився за голову Малятко.— Ти все переплутав!.. Спробуйте, друзі, самі полічити всі стільці в кімнаті.

ІГРИ ТВОЇХ ДРУЗІВ

ДРАКОН
Китайська гра
У багатьох китайських казках та легендах розповідається про драконів. Дракони там добрі й кумедні. Вони не чинять нікому ніякого лиха.
Китайські діти люблять тулятися в дракона.
Перед тим як почати гру, всі шикуються одне за одним. Що більше дітей, то краще. Кожен з учасників гри кладе праву руку на плече сусідові, який стоїть попереду. Жива вервечка — то і є «дракон».
Хто веде у вервечці перед — драконова голова.
Хто пасе задніх — його хвіст.
Голова метляє на всі боки, прагне вхопити себе за хвоста. А хвіст не дається, весь час прагне відринути вбік. Драконове тіло звивається, щоб допомогти хвостові. Та коли вже хвіст не вберігся і його вхопили, то сам стає головою.

КОРАБЛИКИ
Колумбійська гра
Багато хлоп'ят мріють стати відважними капітанами. А поки що кораблики в них — паперові й перепливають вузенький струмочок або калюжку. Можна дмухати на свого кораблика, щоб той плив швидше. Можна кидати у воду дрібні камінчики, щоб збудити попутну хвилю.
Виграє той капітан, чий кораблик досягне протилежного берега першим.

ВЛУЧНИЙ М'ЯЧ
Гра фінських малят
На землі діти креслять велике коло і стають у його центрі. Хтось один бере м'яч і виходить за межі кола. М'ячем він намагазться поцілити в будь-кого із гравців. Якщо м'яч доторкнувся до тебе — з гри вибуваєш. Перемагає той, кому пощастить лишитися в колі самому.

ПТАШКА У КЛІТЦІ
Японська гра
— Пташко, пташко, коли ти із клітки в небо злетиш? — тричі повторюють діти, ходячи довкола «пташки», що стоїть нерушно із зав'язаними очима. Потім усі зупиняються і хтось один із гурту запитує:
— Пташко, пташко, вгадай, хто відчинить твою клітку.
Кого «пташка» впізнає з голосу, той і займає її місце.

КАЗКА ЗА КАЗКОЮ

To вже гірш нема, як господар та до своїх гостей нечемний. Бува, запросить приятеля чи сусіду на обід, але зустріне його так кисло, з такою недоброю хитриною, що охоту в гості ходити відіб'є навіки.
Саме про це і йдеться у веселій українській народній казочці. Пригадайте, будь ласка, як вона називається, хто кого і як ошукав перший, як той, кого ошукали, віддячив своєму кривдникові.
(Лисиця та Журавель)

Є кози такі смирні та поступливі, що хоч верхи на них їздь. А ця ось була люта-прелюта. І до чужого ласа. Ускочила до зайчикової господи — й ані руш!..
Ви, звісно, добре знаєте цю чудову казочку. От і скажіть: хто брався вигнати козу-дерезу із зайчикової хатки та нічого не вдіяв, як коза всім їм погрожувала, хто козу-дерезу вигнав і що він при цьому сказав.
(Коза-дереза)

Такі веселі дивовижі зустрінеш хіба що в казках.
Один чарівний горщик заходився варити кашу. Варив її, варив і наварив стільки, що затопив нею все місто. Вже кожен наївся тієї каші донесхочу. А вона тече з горщика й тече. І сталось усе це, як ви, мабуть, пам'ятаєте, через звичайнісіньку забудькуватість.
Щоб не приключи-лося чогось схожого з вами, нумо перевірте свою пам'ять. Передусім як називається ця казочка? Хто її написав? Яку закличку забула мама?
(Брати Грімм — Горщик каші)

Цю дівчинку кожен із вас, мабуть, зразу впізнав. Вона була добра і до всіх привітна. Але зовсім необачна.
Якось дівчинка йшла навідати свою бабусю й серед лісу стріла вовка. Вовк був злий і підступний. Отож і скористався з дівчинчиної довірливості.
А тепер гарненько поміркуйте і скажіть: як звали дівчинку, які гостинці вона несла бабусі, хто вирятував її та бабусю з біди і, нарешті, як прізвище автора цієї на весь світ відомої казочки.
(Шарль Перро — Червона Шапочка)

Увага!