Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Володимир ХРОНОВИЧ

МІЦЯ

І
Був пізній вечір першого дня літніх канікул. Директор школи Павло Богуш сидів у класі при столі і писав шкільному інспекторові звіт про цілорічну працю в школі. Несподівано застукано
у двері, і до класу ввійшов сусід Іван Арборак.
— Добрий вечір,— сказав тихо.
— Добрий вечір,— відповів директор, подаючи руку,— за чим у таку пору?
— Побачив у вікні світло і зайшов, щоб дати вашим дітям маленький дарунок.
— Що це є? — спитав директор здивовано, беручи з рук Арборака шапку і щось живе у ній.
— Сернятко.
— Де ви його дістали?
— Наскочив на нього в лісі. Вертаю сьогодні перед вечором з Видинова додому, йду через панську діброву, трохи в ній заблудив і мало що бракувало, а був би його задушив під ногами.
— Де ж його мати?
— Певно, якийсь видинівський браконьєр вбив, а малятко залишив.
— Що ж вам дати за нього?
Іван почухався в голову.
— Даруйте, прошу, але давати комусь дарунок і брати за це гроші якось не по-нашому.
Директор подякував, стиснув йому сердечно руку і заніс сернятко до свого помешкання. Дружина, діти і служанка Орися вже спали. Будити їх було йому жаль. Найшов тому в кухні старий кошик, вистелив його веріткою і вже хотів сернятко в ньому покласти, як раптом воно заскиглило жалісно.
«Малятко, певно, голодне», — подумав директор. Скоро налив йому в мисочку теплого молока, але воно пити його не хотіло. Зате палець, замочуваний кілька разів у молоці, ссало захланно.
Директорові це надокучило, поклав тому сернятко в кошик, прикрив другою веріткою, засунув під ліжко служанки та пішов докінчувати звіт.
Ранком приніс із крамниці соску, налив у пля-щинку молока і доперва аж тоді показав усім у кухні сусідів дарунок. Діти дуже ним втішилися, а вже найбільше старша донечка Стеня. Ця зараз взялася за його кормівлю. Сернятко було вже голодне, бо по кількох хвилях висмоктало цілу плящинку.
Так годувала його дівчина ще кілька днів, бо з початком другого тижня сернятко пило вже молоко з мисчинки. Пізніше, як почало бігати і скакати, їло вже сир, кулешу, варену картоплю і хліб. Надвір стали випускати його аж тоді, коли дружина директора привезла з міста малий дзвінок. Стеня прив'язала його серняткові на шию на рожевій стьожці. Спочатку боялися всі, щоб не задавила його якась чужа собака, але до цього не дійшло. Перед більшими втікало до хати, а менших било ратичками. З домашнім Нером і котом Мурком подружило скоро і бавилося з ними залюбки.
Одного разу Стеня, нехотячи, наступила йому черевичком на ніжку, і сернятко з болю видало звук, подібний до «мі». Тому дівчина назвала його Мімі, а потім, послухавши мами, почала називати Міця. На цей клич вона завжди прибігала до Стені і йшла за нею всюди.
Будучи ще маленькою, спала Міця в кухні, але одного разу пішли всі вдома спати і за неї забули. Ранком нагадала собі Стеня сернятко і заплакала гірко:
— Татку, Міця пропала.
Не було чого, бо коли відчинили сіни, вона спокійно лежала на порозі перед дверми. Нічку цю переспала в саду, в кущах малини, і відтоді ночувати в хаті вже сама не хотіла.
Поволі почала Міця пастися в саду, але й об'їдала також листочки та молоді пагони кущів і винограду, коли ніхто цього не бачив.
Крім цього любила різні ласощі. Одного разу хтось із школярів всунув їй у рот кусник цукру. На здивування всіх, вона цукор роздробила зубками, з'їла і стала домагатися від нього ще одного кусника. Підглянули це собі донечки директора і так її до цукру призвичаїли, що Міця почала вимагати його вже і в продавця в крамниці. Піде часом туди з нею Стеня за якоюсь покупкою, а Міця положить голівку на прилавок і доти чекає, доки цей кусник цукру від нього не дістане.
Але одного разу крамар, замість цукру, дав їй жартом кусник солі. Міця викинула сіль на прилавок і з великим смаком почала її лизати язиком. Це спонукало Стеню давати їй щоденно ще й солі.
Найбільше, однак, Міця любила молоко, навіть і тоді, коли вже була досить великою. Часом, як служанка хотіла вранці довше поспати, Міця доти била ніжкою в двері сіней, поки Орися не встала і не пішла з нею до стайні доїти корову. Очевидно, що першу кружку молока з ранішнього подою завжди випивала Міця.
Сернятко ночувало в малиннику до пізньої осені, але як упав перший сніг і настали приморозки, перенеслося до стайні і там у великій дружбі з коровою проживало аж до весни. Надвір виходила Міця лише під час переривів, щоб побавиться з дітьми та дістати від них дещо з ласощів.
Навесні Міцю з саду і виноградника тяжко було прогнати, бо любила об'їдати бруньки порічок, смородини і винограду. Шкоду цю робила переважно вдосвіта, коли всі ще спали, і вечором треба було її замикати в стайні. Та раз переночувала в малиннику і
ранком з'їла всю розсаду ранньої капусти. За цю провину Орися прив'язала її в стайні до жолоба та ще й саму стайню замкнула на колодку. Міця лежала там при корові якийсь час спокійно, але коли почула на перериві веселий гомін дітей, почала жалісно скиглити і завзято тупати ніжками. Немалий галас зчинили й діти, і директор змушений був на їх просьбу таки Міцю випустити.

II
В половині серпня проїжджав попри школу поміщик села Рудники Мойса. Стеня пішла тоді з старшим братом на Черемош і взяла з собою Міцю, а її молодша сестра Люця сиділа на містку перед хвірткою, їла виноград і по ягоді давала малому синкові Арборака. Побачив це Мойса, сказав візникові здержати коні і зліз з повозки.
— Ти звідки дістала цей виноград? — спитав дівчатко.
— Татко дали.
— Він де його купив?
— Це наш виноград. Вони зривають тепер його у винограднику.
Мойса взяв з китиці ягоду і почав її смакувати.
— Пишне виногроно, псякрев! — крикнув здивовано.— Веди мене до них.
За кілька хвилин спинився Мойса з нею перед директором. З ним оглянув він виноградник, потім город, квітник перед школою, здалека подивився на пасіку та пустився до хвіртки. Несподівано вбігла на подвір'я Міця, а за нею задихана Стеня, й обі побігли до хати.
Очі в Мойси загоріли.
— Вона приручена? — спитав здивовано.
— Так, прошу, приручена.
Поміщик трохи ще помовчав, а потім, подаючи директорові з-панська два пальці на прощання, сказав холодно:
— Я завтра пришлю до вас свого чоловіка по цю cерну, бо вона моя.
«Ось яке шило вилізло з нього»,— подумав директор.
— Пішлете даром, бо це не ваша серна,— крикнув уже голосно.
— Ні, моя, і ви будете змушені її мені віддати.
— Даремні бажання!
— Що, що?
— Це, що чуєте. Вона у нас віддавна. Ми мусили її ще соскою кормити.
— Можливо, що правду кажете, але ви перед тим у мойому лісі застрілили її матір, а сернятко забрали до хати. Це пахне криміналом, пане директоре.
— Б'єте, фон Мойса, не в той дзвін.
— Так я вас заскаржу, а в суді з вами панькатися не будуть. Ауф відерзеен (до побачення)!
— Їдь на чотири вітри! — крикнув за ним директор сердито та пішов до перерваної праці.

ІІІ
Поміщик таки заскаржив Богуша, і в Заболотів-ському суді відбулася сумно-весела розправа. Суддя був спочатку по стороні директора, але як заприся-жений Арборак признався, що сернятко знайшов у лісі Мойси, так змушений був станути по стороні поміщика, з тим застереженням, що цей має заплатити йому за її виплекання.
— Що ж вам дати за це? — спитав Мойса, потираючи лисину.
— Вона в мене більше вже як рік, і за кожний місяць я жадаю один складометр дров для моєї школи.
— Тобто скільки?
— Дванадцять.
— Он зварйовал (він збожеволів)! — крикнув Мойса до судді сердито.
— Но, но, пане поміщику,— перервав йому суддя, сміючись сердечно,— зневажати когось у суді карається законом.
— Вона в мене більше варта, пане Мойса, — сказав директор гірко.— Ви ж забираєте серну не тільки мені, але також моїм і шкільним дітям. Треба ж мати якесь сумління.
Тоді вмішався в торг адвокат поміщика, і після веселого з ним діалогу і розрахунку згодився директор віддати серну за половину бажаної кількості з тим застереженням що серну віддасть аж тоді, коли ці дрова привезуть йому до школи.
Мойса це зробив, і серну забрав його лісник, та другого дня Міця з Рудник втекла і, як звичайно, застукала вдосвіта до дверей помешкання директора, домагаючись своєї щоденної кружки молока.
Радості в школі було багато, але по кількох днях приїхав до школи вже сам Мойса і серну таки забрав на очах заплаканих дітей. Для Міці казав Мойса зробити в своєму саді дротяну загородку, але вона йому там до місяця загинула.
Довго опісля згадували ще шкільні діти свою Міцю і тужили за нею. Згадували також і цього поміщика та проклинали його стиха.

МИКОЛЬЦЬО
Темно ще було, як жінка Прокопа Біди відчинила стайню і підійшла до жолоба. Там під старим рядном спав її синок Микола. Ще навесні вкрали у них однорічну теличку, і від того часу ночував у стайні або батько, або син.
— Вставай, Кольцю! — крикнула голосно.— Час уже виганяти ялівку (корова, яка ще не мала теляти). Поверне батько з млина, і як застане тебе ще в стайні, то без бука не обійдеться.
Микола схопився, впхнув у штани полатану сорочку і кинувся до дверей. Глянув на подвір'я і весь задрижав. Зі сходу дув сильний холодний вітер, і падав дрібний, густий дощ.
— Мамо! — крикнув хлопчина, дрижачи.— В що я одягнуся? Старого кожуха на дощ не візьму, а цей сардачок, що ношу, і так вітром підшитий, мене не зігріє.
— Гони, синку, гони,— відповіла мати на його бідкання.— Така негода надворі тобі на руку. Не буде на полі вартівників. Поженеш ялівку на панське і напасеш її за годину. Послухай мене, Кольцю. У нас паші дуже мало, а зима довга.
— Але ж, мамо, — відпрошувався хлопчина далі,— я там і половину години не витримаю.
— То візьми мої старі чоботи, а на голову ряднину. Ну, йди вже, йди. Я ще й кришку хліба дам тобі на дорогу.
У відповідь хлопчина тільки здивовано поглянув на матір, махнув рукою і мовчки пішов до хати. А за кілька хвилин, накритий старим рядном, плентався вже босий у поле. За пазухою з одної сторони, замість хліба, мав кілька печених картоплин, а з другої — книжку, завиту в стару хустину. Перед ним худа ялівка сумно кивала головою по дорозі.
Ще в селі поміж хатами не відчував Микола дуже великого холоду. Гірше стало, як вийшов за село і спинився на горбку. Там вітер таки добре давався йому взнаки, а крім цього дощ посилювався. Поки Микола дійшов до панського березнячка, ряднина і сардачок були цілком мокрі. Згадав, що вода може добратись і до книжки, і йому стало лячно.
Ох, ця книжка! Стара, обскубана, без початку і кінця, куплена вже від третього власника, не складала великої вартості — всього пару грошів, але для нього була цілим майном, бо дісталася в його руки дуже тяжко. Віддав за неї і малі заробітки, і дарунки тітки, і секретні ощадності. Ще й до того довго довелося торгуватись при її купівлі. Ціла історія в'язалася з тою книжкою.
Великий жаль обняв тому хлопчину, і він став гірко каятися, що взяв її з собою. Але що мав робити? Цілий тиждень ходив з батьком після навчання корчувати ліс, щоб заробити трохи палива на зиму, а останніх два дні орав з батьком панський обліг. Заглянути до книжки вдень не було коли, а вечорами велика втома валила його з ніг.
Про вивчення уроків не було й мови. Готувався до них переважно ранком на громадському    вигоні, де пас ялівку, а письмові роооти виконував у школі, до якої йшов завжди раніше інших. Найбільше журився уроком з природознавства «Будова людського тіла». В ньому було декілька нових слів, які тяжко приходилося запам'ятати, і тому завданий урок треба було таки вивчити з книжки.
Зразу думав, що, може, вітер розжене хмари і дощ перестане йти або знайдеться якийсь захист у лісі. На жаль, дощ не переставав, а в лісі оголені безлисті берізки, розколихувані сильним вітром, ще густішими і грубшими краплями обсипували хлопця.
Рятуючи себе і книжку, Микола погнав ялівку на панську сіножать, а сам сховався перед дощем у будці двірських вартівників.
У панському маєтку тих вартівників було два. Один з них — уже сивий Василь Гнідець, родом десь з-під Угнова, а другий, в середніх літах, мазур Стах Цєнгота. Тепер стерегли вони в полі виконану картоплю, яка через дощ не була ще забуртована. Пастухи добре їх знали, то й боялися, як вогню, — особливо Стаха Ценготу. Його вже кілька разів побили ніччю невідомі люди, а раз навіть забрали руїнницю і так його потовкли, що мусив ці побої відлежати пару тижнів у міській лікарні. Завзявся тому на людей, і підкупити його або випроситися у нього було майже неможливо, тим більше, що й за вартівниками слідкували пильні очі панського економа та вірника Хаїма Айзенкрафта. Цєнгота, маючи тепер шість куль у маузері, вже людей не боявся, а тільки погрожував.
На щастя для Миколи, ні одного вартівника в будці не було. Хлопчина скористав з нагоди, скинув з себе мокру ряднину, викрутив з неї воду, повісив на кілку, а сам сів коло жевріючого ще вогню і почав сушити та гріти мокрі й закляклі руки. Потім добув з-за пазухи хустину, в якій мав книжку, і почав вивчати завданий урок з природознавства.
Першу половину статті знав уже трохи з попереднього уроку, а також і з пояснень учителя, й тому вивчення її пішло йому досить легко. Тяжче було вивчити другу її половину — будову шиї та грудної і черевної порожнини. В ній було багато нових слів, і кожне речення треба було перечитувати по два-три рази, запам'ятовувати кожне зокрема.
Раптом згадав ялівку, кинув книжку і вискочив з будки. Глянув на сіножатку і аж крикнув з переляку. Ялівки на ній не було.
«Певно, зайняв її польовий, — впала йому до голови страшна думка. — Але куди зайняв? Якщо погнав на фільварок, а не до двора, так пропало все. Хаїм без штрафу ялівки не випустить. Ні, таки на фільварок», — сказав по хвилі сам собі і повернувся назад до будки по ряднину і книжку.
— Пропало вже сьогодні моє навчання в школі, — шептав, схлипуючи гірко. — Замість нього прийдуть батькові буки, сльози матері і мої... мої власні.
Як і коли вибіг з березнячка, вже й сам добре не пам'ятає. Знає тільки те, що по дорозі зачепив ногою якийсь корінь, покотився на землю, роздер сардачок і штани та покалічив до крові коліно. Але біль тільки сил додавав, бо за горбком, двісті кроків перед собою, побачив на польовій дорозі свою ялівку. Вів її на мотузці старий Гнідець.
Припав до нього, мов до рідної матері.
— Вуйцю, — залебедів крізь сльози. — Пустіть ялівку! Я її довго там не пас.
Замість щось відповісти, польовий тільки махнув палкою в сторону хлопця, огрівши його нею по плечах. Так і чути було, як відскочила глухо від лівої лопатки. Хлопець, однак, на біль зовсім не зважав.
— Бийте, вуйку, ще бийте, — благав дальше старого, — тільки ялівку пустіть.
— Пустить тобі її на фільварку вірник Хаїм, — сказав Гнідець байдуже, — але як положиш перед ним на стіл десять злотих.
— Що? Що?
— Така такса, хлопче!
Миколі потемніло в очах.
— Змилуйтеся, вуйцю, — крикнув уже в розпачі. — У нас і одного гроша в хаті нема. Тато вчора ціле село збігали, заки два злоті до млина позичили.
— Так позичать ще й тих десять.
Хлопчина не знав уже, що на це сказати і що робити. Нещастя, яке так несподівано впало на його голову, було вже понад його сили.
— Десять злотих!
Поклав на лице студені, мокрі долоні і, йдучи за старим, плакав гїрко-прегірко.
— Ні, вуйку, — сказав у кінці крізь сльози. — У вас таки серця нема ні крихітки.
— Брешеш, — відповів Гнідець і здержав ялівку. — В мене є серце, але не для таких ледарів, як ти.
— Мене ж не розкіш вигнала вдосвіта з хати.
— То треба було пильнуватися.
— Не було як, вуйку, дощ ішов гірше ще, як тепер, і я, щоб не змокла книжка мусив сховатися в будці.
— Яка книжка? — спитав старий здивовано.
— Шкільна.
— А ти нащо брав її з собою?
— Вчитися, вуйку.
— Ти? Ти... вчитися?
— Щиро кажу. Я ж і вчився там і через це забув за ялівку.
— А чому не вчишся вдома?
— Не дають злидні та тяжка праця.
— Ну добре,— сказав старий по хвилі лагідніше.— Якщо ти справді там вчишся, то пущу тобі ялівку, але покажи цю книжку.
Вмить розгорнув хлопчина сардачок і почав добиратися до хустини з підручником, але поки її добув, випала з-за пазухи одна картоплина.
— О-о, видиш! — крикнув старий. — Картоплю ти пік панську, а не вчився.
— Ні, вуйку, це мамина. Дивіться, яка холодна.
Гнідець розламав її надвоє і понюхав.
— А чому не дали тобі хліба?
— Нема вже його у нас тиждень. Тато щойно вчора понесли чвертку до млина змолоти на разівку.
— Ну добре, але де ж ця книжка?
— Тутки, вуйку, — відповів Микола, показуючи її старому під сардаком.— Не беріть тільки на дощ, бо змокне.
На вид книжки, а більше ще на вид босого, перемерзлого хлопця, який з-під сардака показав всю свою бідноту, зросилися мимоволі у старого очі. Він обняв хлопця та притиснув його до себе.
— А сильно я тебе вдарив? — спитав несподівано зовсім уже лагідно.
— Вдарте, вуйку, вдарте ще, тільки ялівку пустіть.
— Бери її, дитино, бери! Тільки щоб не довідались Хаїм або Цєнгота, а той мене лихо не мине. На ось тобі ще й кусник хліба. Він свіжий, з питльованої муки. Бери, дитино!
Микола не вірив своїм очам. Припав до руки старого і хотів її поцілувати, та Гнідець не дозволив. Віддав хлопчині ялівку, впхнув йому в руки силоміць свій сніданок і, схиливши голову, поплентався задумано на фільварок.

ІВАНКІВ ДЕНЬ
Вранці

До пізнього вечора бавився з товаришами на зарінку, а ранком ледве його розбудили. Прямо з ліжка мати підвела його до цебра і почала вмивати милом. Іванко пирхав і кричав, що пече, але мати на те не зважала.
— І де б я тебе такого між люди пустила? — гнівалась     удавано.   —   Дивися,    хлопче,    скільки
бруду.
Але придивлятися до води Іванко не міг, бо дуже пекло очі. За хвилину вхопив рушник і почав їх витирати, потім обличчя, вуха і руки. Голову майже не витирав, бо волосся мама обстригла, а це зовсім його не радувало. Він усе хотів виглядати старшим, ніж був, голова ж без чубчика ніяк не робила його солідним. Не тішила Іванка й інша мамина вимога — ранішня молитва.
«Ой господи, — думав Іванко, натягаючи штанці.— Ще коли б не забрали мене на довгий «отче наш». Бо як почне мама після «богородице діво» переказувати «вірую», «достойно», «під твою милість», за покійну рідню та за всіх добрих людей, то потім із колін не зведешся».
На щастя, для Іванка ранішній «отче наш» пройшов легенько. Саме перед «вірую» вибігло зі стайні телятко і помчало на город. Мати побачила це крізь вікно і кинулася за ним. Іванко мерщій закінчив молитву, вдарив себе кулачком кілька разів у груди, шепчучи за кожним разом «бозю, прости», а при «во-ім'я отця і сина» відмахав скоро три хрести, вхопив торбину і без шапки побіг у садок. Вранці там нападало багато групі-падалиць, і було з чого вибирати. Незабаром мав уже півторби. Хотів ще підняти кілька яблук, але подумав, що не буде місця для книжок, зошитів і хліба. Махнув тому на них рукою і побрів до хати. А щоб не забрали його назад до перерваної молитви, взяв зошит, каламар і перо, сів під вікном на триніжку та почав писати на лавці домову задачу.
Іванко був учнем другого класу, вчився в школі добре і дуже цікавився арифметикою. При розв'язанні задач треба було думати, перевіряти, морщити чоло та мимоволі робити вигляд грамотної людини, а це завжди приносило йому насолоду. Відчував велику радість, якщо задачу розв'язував швидко.
Інакше було, коли виконував письмові вправи з української або польської мови. В другому класі учні переписували кілька рядків вірша чи то оповідання з книжки, і багато думати їм не доводилось. Старайся тільки написати чисто, — казали йому в школі, — і дбай про те, щоб одна літера не пхалася на другу, а була від неї на пристойній віддалі; щоб велика літера «Д» не дуже горбилась, а «ц» не мала довгого х поетика; щоб подібні літери відрізнялись одна під одної і щоб не було викреслень та клякс.
З цього користались деякі хлопчаки і взагалі писали неграмотно.
Гірше було не виправити якусь помилку в задачі, бо домашню роботу з арифметики треба було читати на уроці вголос. В Іванкових же зошитах деколи траплялись виправлення і перекреслення.
Маючи це все на увазі, взявся Іванко до своєї роботи трохи зажурено. Тим більше, що над задачами, в яких було ділення, сполучене з множенням, мусив задумуватися.
Ось і тепер Іванко сидів та не знав, чи ділити 60 на два, чи взяти стільки разів по два, щоб вийшло 60. Допомогли груші. В торбі їх набралося більше ніж треба. І от скоїлось лихо. Сік із стиглих груш забруднив зошит, потім ще й перо підвело — велика чорна клякса сіла прямо посередині аркуша. А що промокатка від довгого вживання була зовсім рябою, то Іванко пішов до печі, дістав звідти пригорщу попелу і розсіяв його по написаній задачі. Але втіхи з цього було мало. Дрібний легкий попіл пристав до клякси та мокрих чисел і ніяк не давався здмухнути. Зробив це рукавом сорочки, але тільки на свою біду.
Побачивши, що з того вийшло, Іванко сам жахнувся. Хотів переписувати на другу сторінку, та потім роздумав.
— Ні, — сказав до себе, — вийду скоріше з хати і зроблю це в школі перед уроком.
Так і зробив. Сховав похапцем зошит у торбину, щоб не побачила мати, та тугіше затягнув ремінець на штанцях.
— Дайте мені щось з'їсти, — сказав до мами, — бо вже йду.
— Он там маєш на столі горнятко молока і хліб та тих десять грошів на бібліотеку,— відповіла на це мати. — А до школи тобі ще рано йти, бо щойно сьома.
— Минула вже, мамо. Поштовий автобус до Косова вже поїхав, та й гранічер їде вже на мотоциклі. Наш годинник спізнюється.
Сьорбнув молока раз і вдруге, та за третім разом відсунув горнятко і взявся до хліба. Зразу хотів відкраяти від буханця тільки малий кусник, та несподівано думка підказала що інше. «Ану ж прийдеться сидіти за щось у школі після уроків?» Та для великого кусня в торбині вже не було місця. Сховав тому його за пазуху, накинув на себе киптарик, узяв капелюх і торбину, погладив собаку Азора і пустився з ним до дверей. Мимоволі глянула мати на Іванкову ношу.
— Батеньку рідний! — крикнула здивовано. — А ти чим так торбу напхав? На ярмарок ідеш, чи що?
— Ні, мамо, до школи йду. Здорові були! — Сказавши це, поцілував маму в руку, насунув капелюх на голову і чкурнув чимдуж на стежку.

По дорозі до школи
Іванко мешкав у Тучапах за селом під савіими Попельниками, і до школи було йому далеченько. Та по дорозі хлопчина не сумував. За порадою старшого брата Михася повторював напам'ять дещо з вивчених уроків, якийсь віршик або табличку множення. В кінці стежки його увагу привернув гуркіт брички старого візника Ляуфера. Візник, видно, дуже поспішав, бо з усієї сили хльоскав батогом коней.
— А то фірман!—крикнув Іванко голосно. — Коні летять вітром, а він батогом їх ще січе.
Пересунув торбину на груди, обняв її обома руками і побіг стежкою навперейми:
— Ану, може, дожену?
Старий візник, побачивши, як хлопчик махає здалека рукою, зупинив коней.
— Чого тобі треба? — крикнув до Іванка сердито.
Малий, побачивши перед собою грізне лице візника з великими чорними окулярами над горбатим носом, стратив відвагу.
— Я... я хочу вас про щось спитати, — сказав несміло.
— Говори голосно, бо не чую.?
— Скільки вам коштувала та бричка? — гукнув Іванко над самим вухом.
— Ти кепкувати зібрався наді мною?
Ляуфер замахнувся на Іванка батогом. Та він спритно скочив убік і за хвилину вже стояв на протилежному боці рову.
— Чекай, шибенику, чекай! — крикнув візник, червоний від гніву. — Я тобі дам «коштувала», що тобі аж у п'ятах похолоне.
Іванко розвів здивовано руки.
— Та не сваріться. Мені все хочеться знати. Ану ж стану колись ґаздою і схочу собі таку саму купити!
— Не діждеш, бо я зараз тобі тут кінець зроблю.
— А за що?
— Ти ще питаєшся? Та я, лайдаку, через тебе сьогодні до залізниці запізнюся. І так уже сьома година.
— Минула, пане Ляуфер. Це вже половина восьмої. Треба було раніше виїхати, а не коней дурно бити. — Дивіться, які стали мокрі... О... о... чуєте? Вже навіть і дзвінок у школі дзвонить.
— Що, що?..— не второпав Ляуфер. Опісля вийняв з кишені годинник і подивився на циферблат.
— Щось не теє, — сказав сам до себе. — І вдома половина сьомої, і тут те саме... Приклав годинник до вуха, а далі взявся накручувати пружину.
— Господи, стоїть!
Їхати на станцію вже не було чого, і Ляуфер мовчки повернув бричку назад.
— Щасливої вам дороги, пане Ляуфер! — крикнув
Іванко весело.
— Дякую, — буркнув    візник. Спасибі,   попередив, що час пізній...
Іванко здвигнув раменами.
— Ви не жартуєте?
— Ні, хлопче, не жартую. Якби не ти, так я був би гнав коней до станції дарма. А туди десять кілометрів.
Ось тобі десять грошів за це. На, бери.
— А тих десять кілометрів назад чому не рахуєте?
Візник усміхнувся.
— Добре кажеш, так на тобі ще десять грошів. Підійди ближче. Чого стоїш?
— Або це правда? Ви тільки так навмисне говорите, бо хочете мене потягнути батогом. Нема дурних. їдьте собі з богом.
Візнику сподобались ті слова.
— Бач, який філозоп з тебе.
— Не філозон я, а Іванко Проданюк Федора, і школяр уже другого класу.
— Познайомилися, хлопче, познайомилися. Так ти, виходить, покійного Федька син? Гарною людиною був твій тато. На, бери гроші.
— Киньте на дорогу, а як від'їдете, то я їх заберу.
Не було іншої ради, і старий зробив так, як хотів Іванко.
— А прийди після школи до мене, то дам тобі ще румунського винограду, — сказав, від'їжджаючи.
— О, тепер то вже прийду напевно, бо бачу, що не дурите, — відповів Іванко весело, підняв гроші і пострибав до села.

Зустріч з товаришем
Біля перших хат, на околиці, зустрівся Іванко з своїм шкільним товаришем Олексою.
— Ти чого такий сумний? — спитав.
— Дай переписати арифметичну задачу, то буду веселіший.
— Де? Тут, на дорозі?
— Ні, у тітки Василини.
— А чому не в школі?
— Дурний ти. В школі підгляне котрась з дівок, донесе вчительці, а тоді доведеться сидіти після занять і самому-таки її розв'язувати.
— То треба було зробити це вдома.
— Не встиг... Тато пішли вчора під вечір до млина, а я побіг на Черемош. Там скочив на дарабу і поплив нею аж до Драгасимова.
— То сьогодні написав би перед сніданком.
— Теж не встиг... Вранці мама мене ледве з ліжка стягнула. Я щойно встав недавно.
Іванко замислився. Намір переписати задачу у тітки Василини, яка жила біля школи, дуже йому сподобався.
— Ну, добре, ходім до тітки, але задачу списати тобі не дам. Мусиш сам над нею трохи помучитись.
— Я ж нікому не скажу.
— Не хочу.
— Якщо так, то нема чого йти до тітки, бо задачі все одно сам не розв'яжу, — засмутився Олекса. — Не піду сьогодні до школи. Над Черемошем тепер так весело. Води в ріці багато, і дараби пливуть дуже часто. Ходім розважимось.
— Ти здурів, чи що? А що скажемо вчительці, що скажемо вдома? Краще я допоможу тобі в тих рахунках.
— От добре! А я цукерок куплю в крамниці і поділюся з тобою.
— Не треба мені їх. Ліпше дай гроші на бібліотеку.
— Я вже дав, а цукерок куплю за ті, які мама дала на мило.
— А що скажеш мамі?
— Скажу, що загубив.
— Не повірять.
— Ей, ні! Мама завжди мені вірять, тільки тато трохи не теє, але тоді мама мене боронить.
— Хорошу потіху мають з тебе вдома, нема що казати,— відповів Іванко, хитаючи головою.— Але ходім, бо запізнимося.
Самітна тітка В аси лина, до якої часто забігали школярі, втішилася хлопчаками.
— Добре, що прийшли, соколики, — сказала привітно. — Хотіла побігти до кооперативу по сіль, та не
було на кого хату лишити.
Правду каяігучи, не було й тепер на кого її залишати, бо не встигла зачинити за собою сінешніх дверей, як Олекса кинувся до комори. Іванко ледве встиг схопити його за рукав.
— Ти куди? Сідай і пиши задачу! — крикнув сердито.
— Коли б ти знав, що там у коморі,— лукаво підморгнув Олекса.
Сперечались обидва довгенько, але надійшла Василина, і хлопці мусили взятися за роботу. Іванко переписав свою задачу і тепер підганяв Олексу. Пояснював йому трохи на пальцях, а трохи кулаком під бік.
Нарешті задача була вирішена, і друзі в якнайліпшій згоді зібралися йти. Але в дверях тітка ще їх затримала.
— Ходіть, соколики, зі мною до комори, — сказала. — Дам вам ще гостинця на дорогу.
Олекса моргнув на Іванка.
З повними кишенями горіхів залишали хлопці гостинну хату тітки Василини.

Суд у класі
До класу ввійшли перед самим дзвінком і не мали вже коли розпитати, чому скрізь на підлозі так багато соняшникових лушпинок, а Петрик Карпюк сидить за останньою партою і плаче. Про все дізнались, коли прийшла вчителька.
— Гарно розпочинаємо сьогодні навчання, — сказала невдоволено. — В класі, мов на вигоні після від'їзду циган. Ти чого плачеш, Петрику?
Замість відповіді хлопчина повів очима по підлозі, а потім по товаришах, з яких декотрі тихо сміялися.
— То не я, прошу пані, то вони, — сказав нарешті, схлипуючи.
— Це дуже стара казка, Петрику!
— Справді вони.
— Хто?
Петрик підвівся і почав показувати рукою.
— Майданський Василь, Кейван Павло, Кіцул Ілля, обидва Григоращуки, Тутецький Микола та Василь Плешкан. О, о, дивіться, ще й сміються з мене.
Хлопці заворушилися.
— Так, так, прошу пані, вони порозкидали лушпинки, то правда, — обізвався Юзьо Мануляк. — Але він приніс насіння до школи і мені дав.
— За що дав? — спитала учителька. — Петрик не такий скорий на подарунки.
— А таки правда. Задарма він йому зернят не хотів дати, — підтримали інші.
— Тоді за що ж?
Ніхто з дітей не хотів говорити. Мовчанка затягувалась. Іванко вертівся на парті, придивлявся до товаришів і старався бодай з їх очей дізнатися, про що йде мова. Врешті не стримався і крикнув голосно:
— Кажи, Юзю, кажи. Все рівно не будемо вчитися серед такого сміття.
— Говори! — підхопили й дівчатка.
— Ну, добре, — відізвався Юзьо. — Петрик наполягав, щоби я дав переписати йому задачу, а я попросив за це зереят. Потім роздав їх хлопцям. Вони й насмітили...
— Аж дві провини! — похитала головою вчителька. — Одна гірша від другої. Дати комусь переписати свою задачу — це те саме, що всунути йому в губу свою свіжоспечену паляничку. Ось я беру нивку, орю її, засіваю своїм зерном, волочу, полю, жну, в'яжу, сушу, звожу, молочу, мелю, печу й кажу Петрикові: «На, їж собі цю паляничку на здоров'я». Та біда в тому, що учень, який дає товаришеві переписати задачу, одночасно і кривдить його — не дає йому думати.
— А навіщо вони порозкидали це лушпиння? — спитав Олекса.
— Ніби ти забув, що казала нам пані вчителька! — відповів Юзьо. — Не той буде лушпинки збирати, хто їх порозкидав, а той, хто зернятка приніс.
— Я... я збирав їх і так, — виправдувався Петрик, — тільки хлопці розкидали знову. Я вже навколішки лазив навіть і під партами, визбирував все до крихітки, а всі тільки сміялися з мене та дальше розкидували їх по підлозі.
— Так тобі й треба! — вигукнув Юзьо. — На другий раз сам розв'язуй задачу.
Винен Петрик, це правда, але і ти не без гріха, — сказала одна з дівчат.
— Правильно, правильно!
Вчителька підняла руку, втихомирюючи.
— Судіть самі, діти, хто правий, а хто винен. Ви ж майбутня тучапська громада. З роками дехто з вас стане війтом, інший писарем або радним. Цікаво, як ви тепер розберете цю справу?
— Певно, що цікаво. Судім!
— Але хто?
За порадою вчительки, суддею обрали Іванка, прокурором Олексу, а адвокатом Дмитра Тутецького, який також не був причетний до цієї події.
Та ролі цих «урядовців» під час розгляду справи трохи поплутались. Адвокат спочатку захищав Петрика, але потім усю вину звалив-таки на нього. Прокурор же, хоч його зразу обвинувачував, опісля став обороняти. Сам Петрик, коли Іванко запитав його, навіщо він дав Юзеві ці нещасні зернятка, почухав голову та й випалив:
— Коли б я знав, що з того вийде, так я б йому скорше кольку під бік був би дав, а не оті зернята.
Ця відповідь сподобалася всім, і в класі ще дужче загомоніли, так що вчителька мусила втрутитися.
— Досить! Іванко вже знає про все і може оголосити вирок.
Хлопчина глибоко задумався.
— Вони всі тут винні,— сказав з полегшенням.— Але я думаю, що цю провину треба їм таки простити. Ось ми гуртом кинемося і за кілька хвилин визбираємо ті лушпинки всі до одної.
Всі підтримали такий «вирок».

На  уроці  закону  божого
В новому шкільному році це вже був третій урок закону божого — про «сотворіння ангелів». Але значну частину уроку забрали грошові справи. На минулому тижні священик пороздавав дітям по одному молитовнику, а тепер збирав за те гроші. Декотрі учні, незважаючи на кількаразове нагадування, грошей таки не принесли. Це відразу зіпсувало священикові настрій. Виправдань дітвори слухати не хотів.
— Що? їсти нема чого? — кричав сердито.
В селі, яке літом потерпіло від грізної повені, це було звичайним явищем. На змарнілих і хворобливих дітей мало хто звертав уваги, в тому числі і він, їх духовний пастир.
Сховавши нотатник, в якому записував своїх боржників, він почав питати дітей зміст попереднього уроку — «сотворіння світу». Знали не всі, бо серед учнів була більшість таких, батьки котрих уже давно перестали випрошувати у бога щоденного «насущника», а добували його гіркою працею на ланах поміщика та місцевих багачів. Вони давно не молилися вдома і від своїх дітей не вимагали цього. Школярі плутали дні, підказували один одному, крадькома заглядали до підручника, за що духовний «педагог» не жалів їм позавушників та різних прізвиськ, як «віслюк», «бовдур», «йолоп». Після такої перевірки приступив до нового уроку.
— Правдивий християнин-католик, — почав священик, — вірить в одного тільки бога-вседержителя, творця неба і землі, всіх видимих і невидимих. Хто ж мені з вас скаже тепер, що треба розуміти під словом «невидимих»?
Ніхто з дітей не зумів відповісти, і священик став сам пояснювати:
— Невидимими є ангели, між ними добрі і злі. Злих ангелів ми називаємо злими духами, або чортами. Чорти не люблять нас і спокушують до поганих вчинків. Вас, дітей, намовляють вони до різних гріхів, головне — до крадіжки. Є тому між вами такі, що слухають нашіптування злого духа і крадуть, де можуть, — вдома, в крамниці, в чужому саду, а навіть і тут, у школі.
Говорять, що часом до крадіжки спонукує людину її бідність. Але не той бідний, що мало має, а той, що забагато жадає. І найбідніша людина може почувати себе щасливого, якщо тільки вірить у бога, щиро до нього молиться і не зазіхає на чуже. Людині треба тільки вміти вдовольнятися тим, що має; свої видатки зрівноважувати з прибутком, і тоді вона на своє злиденне життя нарікати не буде. Розповім вам про такий випадок. Якось захворів великий багач, і жоден лікар, навіть най-відоміший, не міг його вилікувати. Тоді прийшов до палати багача один монах і сказав йому, що він одужає і буде ще довго жити, але мусить одягнутися в сорочку щасливої людини. Втішився багач, покликав до себе своїх синів, дав їм багато грошей та послав у світ шукати щасливої людини. Шукали вони її скрізь і всюди, але даремно, бо від заздрощів ніхто не вважав себе щасливим. Сумні сини поверталися до батька. Але в одному селі побачили вони вкінці біля похиленої хатини старенького діда. Він рубав дрова, щоб зварити собі на вечерю картоплю. Коли це скінчив, став, перехрестився і сказав голосно: «Дякую тобі, боже, за прожитий без гріха день — щаслива я людина».
Сини дуже зраділи, розказали йому, за чим прийшли, і почали просити, щоб дідусь продав їм свою сорочку.
«Я радо продав би вам, — сказав той, — але, на жаль, в мене її нема».
Цю казку зрозуміли діти по-різному. Як тільки скінчився урок, так Тимко Арборак, син бідного заробітчанина, вийшов із-за парти і поклав перед священиком біблію та молитовник.
Той почервонів.
— Ти що робиш, бовдуре? — крикнув люто.
— Повертаю вам, отче, ці книжечки назад, — сказав хлопчина. — У нас в хаті тепер так бідно, що нема за що й солі купити. Тато в криміналі, а мама дуже хворі. Я вже вдовольнюся старими книжками старшого брата, а за ці платити не буду, бо не маю чим. Як бачите, я також щасливий. Я щасливий по-справжньому.
Всі голосно засміялись, а декотрі посумніли.

На великому перериві
Весело було цього дня на великому перериві, дуже весело. Якщо тільки зайшло між ними під час гри якесь непорозуміння, зараз прикликували Олексу на прокурора, а Іванка на суддю. За адвокатів журби не було, бо ці самі зголошувалися. Та ролі службовців якось плуталися. Прокурор ставав в обороні обвинуваченого, а суддя оскаржував пошкодованого.
Мимоволі переконалися діти в тому, що судити когось, а тим більше боронити, — це не така легка річ. Кожний обвинувачений завжди заперечував свою провину та вибілював себе на всі лади, хоч провину доказували йому при свідках, мов на долоні.
Так бавилися діти другого класу, натомість поважніше представлялася справа між дітьми старших класів. Там на уроці української мови вивчав директор школи з ними оповідання про Кирила Кожум'яку. Учні використали цю тему і під час перериву поділилися на українців і на печенігів та почали готуватися до відповідного наступу.
Українцями стали хлопці з Горішнього кута і ті, що жили на Передніх гонах, а печенігами хлопці з Долішнього кута і з-над Переводу. Та до наступу треба відповідної зброї, бо без неї не можна воювати, тому деякі хлопці продерлися на шкільний город по ла-бузиння. Перешкодив цьому директор. Цей приглядався забаві дівчат з учителькою по другій стороні школи, але від часу до часу заглядав також і до хлопців.
Він побачив їх загадкову поведінку, через що залишив дівчат і зайнявся тільки ними.
— Вам нащо ці шаблюки в руках? — спитав сміючись, побачивши в руках кількох хлопців грубі кукурудзяні стебла.
Усміхалися, крутили, але ясної відповіді йому не давали.
Виручив їх Іванко.
— Кажуть, що на печенігів, — крикнув весело.
— На яких печенігів?
— А на тих, що пішли на город по лабузиння.
Скоро зрозумів директор в чому річ і став запобігати лиху.
— Ох, ви, пустуни! — крикнув збентежено. — Як бачу, то вам захотілося війни.
— А чого кажуть, що вони від нас сильніші, — почав один з них оправдуватися.
— Хто сильніший?
— А ці, з Долішнього кута. Ці... ці печеніги.
— То вони вже не українці?
— Та ні.
— А відколи?
— Ми ще вчора так у лузі поділилися.
Директор приглянувся хлопцям уважніше. В школі, зайнятий навчанням, якось того не запримітив, але тепер побачив: в одного синяк був під оком, у другого бігла по лиці червона стрічка від вуха аж по рот, в іншого така сама через ніс.
— Ох, бодай вас, — здивувався. — Ви не тільки поділилися, але, як бачу, вже й війну там у лузі розпочали.
— Ще й яку,— підхопив один з молодших.— Печеніги дуже сильно перед нашими втікали. Коли б не румунські прикордонники, так були би через Черемош аж під Банилів забігли.
— Та це ж божевілля. Румуни могли б були декого з вас поранити або навіть і вбити. їм це не тяжко.
— Вони вже до цього й бралися, та хлопці завернули вчас у верболози.
— А не ліпше було б зробити так, як це зробив вождь печенігів по згоді з Володимиром?
— Можна було, прошу, і ми вже були вибрали двох змагунів, та вони чогось дуже довго боролися, і нам годі було встояти на місці.
— Вам, бачу, й тепер ще годі встояти. Ну, добре, змагайтеся, але так, як я вам покажу.
І, сказавши це, пішов директор до своєї квартири і виніс звідти довгу грубу мотузку. Після короткого пояснення печеніги вхопили її за один кінець, а українці за другий і стали перетягатися. Решта хлопців з молодших класів і дівчата, які перервали з учителькою свою забаву, вінком окружили тих, що змагалися, й почали приглядатися їхній боротьбі. Навіть і шкільний сторож перестав колоти дрова і підійшов до дітей.
Перемагали печеніги, хоч діти-глядачі та сторож Юрко дуже підбадьорювали українців.
Між часом директор пішов у клас, і хлопці змагалися вже самі.
Його відсутність використав старий Юрко та почав гудіти на українців.
— Не козаки ви, а гнил яки! — крикнув гнівно. — Та я сам один переміг би тих печенігів.
Іванкові цього тільки треба було.
— Ану, вуйку! — гукнув з усіх  сил. Покажіть їм це! Покажіть!
І, не чекаючи   на рішення  сторожа,  протиснувся наперед та став кричати до хлопців.
— Пустіть вуйка Юрка на печенігів! Пустіть вуйка Юрка! Вони їх самі перетягнуть.
— Що? Що? — крикнув один з печенігів. — Вуйко Юрко перетягне нас сам один? Ніколи в світі!
— А перетягне! — лебедів Іванко,— Побачите, що неодмінно перетягне.
— Ну, то добре. Беріть, вуйку, за мотузку!
Не було вже як відмовлятися, і сторож вхопив за один кінець мотузки, печеніги за другий, і почали з Юрком змагатися.
Старий таки не піддавався, хоч хлопці добували всіх сил. Тільки присильнішому напруженні мотуз почав старому висмикуватися з рук.
— Чекайте! — загукав голосно. — Хай обмотаю руку мотузкою.
Мало це помогло, а навіть пошкодило, бо при сильнішому напруженні хлопців мотузка здерла Юркові шкіру на руці аж до живого м'яса.
— Пустіть! — крикнув з болю на ціле горло.
А як пустили всі враз, так старий Юрко відмолоднів відразу. Перевернув козла, гопнув собою в пліт, перелетів через нього і щез на городі в малиннику.

Несподіванка
Додому вертав Іванко завжди з Олексою. Але цього дня після закінчення навчання Олекса раптом десь зник. Та не пройшло й кілька хвилин, як він так же раптово, немов із-під землі, виріс перед Іванком.
— Іди зі мною, — шепнув на вухо.
— Чого?
— Директор в четвертому класі позичає хлопцям книжечки.
— Ти звідки це знаєш?
— Не питай, а йди. Може й нам позичать.
— Щось не вірю, Лесю. В нашій бібліотеці книжок дуже мало. Позичають тільки старшим.
— Вони їм і свої позичають, — не вгавав Олекса.
— Може, це й правда, але я голодний, як вовк.
— Брешеш, Іванку, бігме, брешеш! Грушок у тебе було півторбини, а тим хлібом, що мав за пазухою, можна було і собаку нагодувати.
— Дурний ти та й годі. Грушки я пороздавав усім, а хліб віддав Тимкові.
— Якщо так, то ти сам дурний, а не я. Та ми додому ще таки не йдімо. У мене залишився кусник хліба, й я тобі його дам, але як мене послухаєш. А зараз біжім до директора, поки всіх книжок не розібрали.
Іванко хотів уже послухати товариша, як з приміщення директора вийшла його донька Люця, їх ровесниця. Вона побачила хлопців і спитала:
— Ви чому не йдете додому?
— Хочемо стати мудрішими,— відповів Олекса й усміхнувся.
Чемніше відповів Іванко. Довідавшись від нього, чого хочуть, Люця забрала їх з собою до палісадника перед школою, куди йшла по квіти.
— Вам нема чого йти до тата, — сказала по дорозі.—Ті книжки не для вас. Сядьте тому тут на лавці і трохи почекайте. Татко незабаром вийдуть, і я тоді сама їх попрошу, щоб вони дали вам якісь хороші книжечки мого старшого брата.
Минуло кілька хвилин. По дорозі за цей час загуркотіло. Люця глянула в той бік і сплеснула в долоні. Бричка і коні, що показалися згодом, були їй уже відомі.
— Інспектор, здається, їде! —шепнула до хлопців і, вхопивши нарвані квіти, полетіла повідомити про це матір.
— Біжи і скажи таткові, — наказала   мати.
Зацікавлені   хлопці теж вийшли з палісадника і спинилися біля хвіртки.
— Директор вдома? — спитав їх огрядний, бородатий чоловік, коли бричка на мить спинилася перед школою.
Іванко хотів сказати, що вдома, та випередив його Олекса.
— Ні, нема! — відповів голосно та ще й рукою заперечив.
— А ви що тут робите?
Хлопці не знали, що сказати.
— Певно, сиділи, бешкетники, після уроків, — підказав кучер.
Олекса усміхнувся.
— Так вам і треба, лайдаки! — гримнув інспектор на хлопців і наказав кучеру їхати далі.
— Рушайте, Мацєю!
Поїхали.
Тим часом директор роздавав кращим учням старших класів книжки зі своєї власної бібліотеки, серед яких були і роман Максима Горького «Мати» та поема Володимира Сосюри «Червона зима».

За обідом
Іванко дістав від директора віршовані казки, Олекса теж. Малюнки в них оглянули хлопці ще в школі, а Іванко прочитав навіть початок першої казки і тепер декламував напам'ять:

Жили собі колись десь
баба Хима і дід Хвесь.
Жили вони завжди згідно,
але дуже, дуже бідно.


Хлопчина хотів зайти ще до крамниці і похвалитися книжкою перед крамарем та купити цукерків за ті гроші, які дав Ляуфер, але кооператив був закритий. Голод же робив своє, і тому, як минув Передні гони та зійшов на стежку, біг уже до хати щодуху.
Побачила це мати через вікно і поспішила поставити йому на стіл кулешу з гарячим молоком, потім ще й товчену картоплю зі смаженими опеньками. Іванко їв усе те з великим смаком, а мати дивилася на нього і тільки усміхалася.
— Я вже сама не знаю, що думати. Ждучи до школи, набрав ти цього добра стільки, що не було вже де в торбині і хліба сховати, а прийшов звідти такий, мовби від ранку нічого в роті не мав.
— Не гнівайтесь, мамочко! Я вже на першій перерві вивернув торбину і витріпав з неї все до крихти, — признався щиро.
— І сам те все з'їв?
— Хліб мусив дати Тимкові.
— Якому Тимкові?
— А того кривого Арборака, що сидить у криміналі, того інваліда.
— То він ще не вернувся?
— Ні, мамо. Тимко каже, що вчора знов були у них жандарми, але не ті з Джурова, а вже з самого Снятина, перевернули в хаті і в клуні все догори ногами. Шукали якихось газет і книжок.
— Бідний чоловік цей Арборак, — сказала мати, зітхаючи. — Здоров'я забрали в нього пілсудчики ще під Львовом, а тепер у тюрмі його вже напевне доконають. Жаль тільки тих малих дітей та їх бідної мами.
— Розповідав ще Тимко, що джурівські жандарми сильно її побили, — додав Іванко.
Мати вже більше не розпитувала, сіла край стола, підперла голову рукою і глибоко задумалася. А Іванко прибрав усе зі столу, добув з торбини книжечку і почав читати першу казку.
— Ти звідки її дістав? — вгледіла мати.
— Позичив у нашого директора.
— Коли позичив?
— Сьогодні, після уроків. Тоді проїжджав шкільний інспектор і хотів зайти до директора, але Олекса сказав на хвіртці, що їх вдома нема, і він поїхав далі. Директор, як довідалися про це, довго чогось сміялися. Самі повели нас потім до свого помешкання і дали одну книжечку Олексі, другу мені.
— Ой, дивися, синку! Він, той інспектор, сьогодні був і в Попельниках,— сказала мати сумно,— звільнив там з роботи жінку директора школи Найдана, а на її місце привіз із собою якусь молоду вчительку-польку.
— За що звільнив?
— Розказують, що вона позичала дітям заборонені українські книжки, і, видно, хтось доніс йому про це. А що Тимкові допомагаєш — то добре робиш, Іванку. Треба ще якось і матір його відвідати. Вона моя ровесниця, а твій тато з їхнім не одну біду пережив на війні. Пораджуся тому ще з Михасем, бо після смерті батька він тепер у нас повний господар.
Надійшов Михась і приніс ще й інші новини.
— Попельницькі хлопці говорили, що цей бородатий панок, цей інспектор, хоче і їх директора звільнити з роботи. Якщо не звільнить, так, певно, відішле десь на захід, до мазурів.
— Що ж робити, синку,— відізвалася мати, встаючи з-за столу. — їх сила і їх закон. Тут польський, по тамтому   боці   Черемошу — румунський і нікотрий з них не кращий. А люди правди докопуються, от і шукають таких книжок — про правду. Та ви ще малі, про це вам рано думати. Краще подумаймо, яку поміч дати Тимковій матері. Хіба понесу їй трохи зерна на кулешу?
— Ліпше вже, мамо, муки, — порадив Михась. — Я трохи пізніше піду на Долішній кут кликати тітку на толоку, то й віднесу все те бідній Арбораковій.

На самоті
В хаті стало тихо. Мати з Михасем вийшла до комори, і за столом лишився один Іванко. Хотів читати казку далі, але з цікавості глянув ще раз на малюнок першої сторінки. На ньому коло діда та баби стояла смерть з косою. Іванкові стало лячно. Смерть була страшна, та далеко більше страху наганяв «святий», що висів на стіні поміж Шевченком з одного боку і Франком з другого. Нікого так не боявся змалечку хлопчина, як того святителя в чорних рамах. Покійний батько радив не раз мамі поставити його замість опудала в коноплях або винести десь на горище, та мати про це і чути не хотіла.
— Лиши його, Федю, — просила. — То ж пам'ятка ще по бабуні.
Батько тільки знизував плечима, і святий Микола далі лякав дітей у хаті: раніш старшого брата Михася, а нині Іванка. Здається, аж три малярі його малювали. Очі, мабуть, малював хороший майстер, тому що були, мов живі. Вони гляділи на всі сторони, і де б тільки Іванко не ховався в хаті, все слідкували за ним. Вуса і бороду малював, видать, інший, бо робили вони із святого правдивого ведмедя, а праву руку доробляв, певно, учень. Якась ніби витесана з дерева і неприродно зігнута в лікті, вона держала великий золотий хрест і все погрожувала ним Іванкові. Хлопчиною опанувало таке враження, ніби через хвилину-другу цей святий оживе, вилізе з чорних рам та буде його тим хрестом бити. Враження це посилювалось ще і від того, що рука була худа, кістлява і довга. Коли б ожив святий і цю руку опустив униз, вона, мабуть, пальцями досягла б п'яток.
За життя батька Іванко не дуже боявся, бо вірив, що татко стане синка боронити і скривдити не дасть. Ллє одного разу, вже після смерті батька, привезла мати з великого торгу трохи ласощів і чогось вийшла з хати. Хіба ж міг Іванко ждати, поки вона вернеться? Заходився шукати цукру. Та на перешкоді стояв святий. Слідкував за кожним його кроком і мов кричав до нього: «Не руш! Чуєш, не руш!»
Розгніваний Іванко рішився тоді на неабиякий відважний вчинок. Поліз на лавку, з лавки на стіл, затулив очі, зняв святого Миколу з цвяха і повернув лицем до стіни. Між рамками світився тепер жовтий прямокутник, обснований павутинням. Але саме тоді, як хлопчина тримав у жмені кілька шматочків цукру, погано завішений образ впав і з стуком та брязком розбитого скла покотився на стіл, а звідти на підлогу. Переляканий Іванко кинув цукор на лавку, вискочив надвір і опинився аж за ворітьми обійстя. До хати повернувся лише з мамою. До її приходу сидів під плотом та цупко тримався за шию Азора.
На цю ікону, особливо на очі та руки святого, глянув Іванко і тепер мимоволі. Враз обсіли його якісь мурашки та почали перебігати по всьому тілі — від п'яток до голови. Хлопчина оглянувся тривожно по хаті, трохи засоромився, але книжечку таки закрив і тихенько, навшпиньки вийшов надвір. Там зітхнув уже вільніше і попрямував до стайні по Красулю. Його спинила мати.
— Ще рано тобі йти з нею в луг, — обізвалась, перебираючи з Михасем викопану картоплю. — Я попасла її трохи коло ставу, і вона не голодна. Ліпше піди до коваля та скажи його Катрусі, щоб прийшла ж сьогодні вечором на толоку.

В  кузні
Тучапський коваль Сташко Токар був поляком. Жив за селом, під самими Попельниками, але кузню мав біля самого шосе, і тому заїжджали до нього з роботою деколи і сторонні. Як прийшов до нього Іванко, він зі своїм вісімнадцятирічним сином Франеком майстрував щось коло старого воза.
Саме тоді приїхав верхи з Джурова підкувати коня синок Павла Андрущака Семко. В розмові з ним довідався Іванко, що той закінчив у Заболотові семикласну школу, здавав вступний екзамен до першого класу гімназії в Снятині, але провалився з географії та дістав погану оцінку з польської письмової роботи. Побачивши в руках Іванка книжечку, він попросив переглянути і дуже здивувався, що Іванко дістав її в школі.
— Дітям у Джурові таких книжок учителі не позичають.
— А які? — спитав Іванко.
— Самі тільки польські.
— Мені в нашій школі і польських не позичали, — відізвався Франек. — За шість років навчання я  там, крім молитовника та шкільних підручників, інших книжок не бачив. Стара вчителька, що тепер уже на пенсії, про це зовсім не дбала.
— А ви, діти, менше носіться з цими книжками, бо й нашому теперішньому директорові не втриматись — звільнять або перенесуть, — зауважив коваль. — Жаль було би його, бо то добрий чоловік.
— Зате у нас в Джурові,—вставив Семко,—всі раді, що звільнили, нарешті, одного вчителя — пана фон Биліну, колишнього нібито австрійського офіцера-льотчика. Він усе любить хвастатися, що під час війни, бомбардуючи Рим на італійському фронті, помилково пару бомб і на Ватікан скинув.
Старий коваль розсміявся.
— Він мені також про це говорив, але то неправда. В Заболотові є один кравець-єврей, який з ним служив у австрійському війську далеко від фронту і присягався, що пан Биліна навіть єфрейтором не був.
— Так, так, цей Биліна багато вже всіляких казок розпустив,— додав Франек.— Минулого літа їхав він ровером до Снятина, і я йому тут заліплював дірку в шині. Певно, як з поляком, то зволив він зі мною розбалакатись. І виходило з його бесіди, що він служив легіонером у бригаді Пілсудського, був тяжко поранений під Києвом і в званні капітана мусив демобілізуватись. Учителем став тільки з необхідності.
— Биліна розказує те, що й інші, — обізвався старий коваль. — Тепер усюди в Польщі кожен другий службовець-поляк запевняє, що він колишній легіонер. Вони роблять це тому, щоби добитися вищого становища в службі. Чесній людині цього не треба. Бо найдорожче — то совість і честь, чого в таких, як ваш учитель, дарма шукати.
— То свята правда, пане майстер,— говорив Семко далі.— Як звільнили його з роботи, то люди в Джурові дуже тішилися, а вже найбільше поляки, бо вони через нього у людей до себе ненависть мали. Було за віщо. Рік тому побив у школі сина Василя Семаня, Миколу, і бідний хлопчина на другий день помер. А Биліна вчителював дальше, бо дуже його в місті поляки боронили. І тільки, як дійшла скарга аж до варшавського сейму, якого комісія перевірила все на місці, тоді доперва сказали Биліні: «Ідзь пан на чтери вятри» («Йди, пане, на чотири вітри»),
— Сказали, бо мусили.
— Ой, надовго запам'ятався нам цей фон Биліна! — зітхнув Семко.— Як жорстоко знущався він   у   школі    над нами, своїми учнями! Спочатку бив нас лозиною або грубою дубовою лінійкою по голому тілі. А як наші батьки почали скаржитись на нього інспекторові, то почав знущатися в інший спосіб — давав ляпаси, бив рукою по шиї, тягав за вуха, виривав на висках волосся або змушував клячати голими коліньми на сухій гречці і тримати руки вгору. Вирве, було, котромусь пучечок волосся, покладе між сторінками книжки та каже, сміючись, мов сатана: «На, покажи це своєму дєді». Старші хлопці почали тоді стригтися, і тільки декотрі залишали малі чубчики. Але як Павла Костащука синкові Биліна зрізав ножицями такий чубчик разом і з куснем шкіри, то вже і їх не залишали. Франек мимоволі стиснув кулаки.
— Де ж, до лиха, були ваші парубки? — крикнув сердито.   Семко похитав головою.
— Не було як його провчити, бо вечором на селі без жандарма не показувався.
Іванко слухав те все, і стало йому страшно та невимовно сумно. Десятки неясних ще думок тривожно билися в голові, ніби пташки в клітці, і мучили хлопчину. Йому стало чогось дуже сумно.
— А чи в гімназії вчителі також б'ють? — спитав Семка тихо.
— Ні, хлопче, буком у гімназії не б'ють, б'ють чим іншим — двійками.
Франека питання Іванкове зацікавило.
— Тобі нащо то знати?
— Мушу знати, бо тато, вмираючи, наказали мамі залишити на господарстві тільки Михася, а мене після закінчення сільської школи післати до міста, до гімназії. Вони конче хотіли, щоби я став колись інженером.
— Гімназія,   хлопче, тебе інженером не зробить. На це треба закінчити ще й університет, а досягти цього ой як нелегко. Та й нема того університету у нас. Міністер Складковський обіцяв нашим послам, що колись таки відкриє у східних областях Польщі український університет, але не знає ще тільки де. У Станіславі ні, бо заблизько до чехів, у Тернополі також ні, бо заблизько до більшовиків, а у Львові страшно — дуже місто неспокійне.
Наш комендант прикордонного поста Двуліт радить закласти український університет в Мостиськах під Львовом,— сказав Токар, гірко всміхаючись.— Там колись, говорив Двуліт, міщани дуже хороші фуяри виробляли. А на Львівщині дурня часом для чемності «фуярою з Мостиськ» називають. Тепер виробництво тих фуяр трохи там підупало. От, каже він, як відкриють в Мостиськах український університет, так це виробництво напевне знов підійметься. Одне посміховисько та й тільки.
Так, так, пане майстер, — сказав Семко, всідаючи вже на підкованого коня. — Поки що спасибі вам за роботу та й за розмову. Здорові будьте, пане Сташ-ку, та й ти, Франек.
Бувай здоров, хлопче, — гукнув услід старий коваль. Потім звернувся до Іванка: — А ти, синку, носа не вішай. Ще багато води утече в Черемоші, за-ки ти дістанешся до того університету.

У  зеленому лузі
В Тучапах луг широкий, великий, рівний і веселий. Його серединою шумно пливе Черемош, а попід селом в'ється його Розтока. Є ще одна притока Черемоша—
Перевід, але вона тече селом і подібна до окремої річки. Вода в Розтоці і Переводі така ж, як і в Черемоші: звичайно чиста, ніби кришталь, але сивіє, мов олово, коли в горах впадуть дощі. В погожу днину видно все на річковому дні, мов через найчистіше скло, — найменшу рибку і найменший камінчик. Перейти Черемош вбрід або купатися в ньому маленьким дітям небезпечно, бо дуже прудко рве вода. Через те купаються в ньому тільки старші. Дошкільнята навіть близько не підходять. Хлюпочуться малюки в Переводі. Тому й кажуть у нас бідніші жінки взимку: «Мені коли б як до весни дотягнути, а тоді з дитиною вже нема журби. Піде ранком на Перевід, і ні капелюха їй там не треба, ні сорочки».
Цікаво бачити такого Василька чи Петрика літом під вечір на вулиці або на стежці. Засмаглий, як циганча, ледве плентається від Переводу до хати. Немає вже сили. Лягає тому десь під кошницю ' або під пліт і часом проспить там до ранку.
В річку та в луг закохані діти до безтями. Все їх там радує: хвилі рвучкої води та їх шум, дараби, що пливуть по них, риба, що вистрибує над водою, приємна прохолода під час спеки, а навіть голе каміння, розсіяне по берегах.
— Хлопці! — крикне, бувало, котрийсь з пустунів. — Шукаймо близнюків!
Не знаходять їх ніколи. Зрідка тільки пощастить котромусь знайти два схожих камені-близнюки, але тоді на його радісний крик збігаються товариші та починають шукати різницю. Знаходять одну, другу, третю і, не питаючи того, хто знайшов, кидають їх у воду.
Сміху, дотепів і гніву тоді доволі. Бродять потім за тими камінцями, мов ті лелеки за жабами, і забувають про все — про сонце і спеку, про худобу і дараби. А дараби на Черемоші пливуть і пливуть невпинно. На одних польські прапорці, на інших — румунські. А гуцули на них, подібні здалека до індійських божків, мовчать і тільки люльки смокчуть завзято. Задивившись у воду, зовсім не звертають уваги на хлопців, а як уже й споглянуть, то погляд їх не дуже ласкавий.
Та буває і в гуцулів деколи ліпший настрій. Зір їх лагіднішає, а на лиці показується усмішка. Декотрий керманич, мабуть, уже батько дітям, згадує тоді своїх власних малюків і стає більш приступним. Такого керманича пізнають хлопці відразу. Кидають забаву, вискакують на його дарабу і пливуть на ній аж до третього села, до Княжа. Це не так уже й далеко, бо над Черемошем села розташовані тісно одне біля одного. Поза невеличке сусіднє село Драгасимів перепливають вони майже непомітно.
Інколи дараба наїде під селом на мілину і затримається. Таке буває рідко, переважно літом під час суші, коли води в ріці мало. А буває і в час повені. Тоді Черемош обов'язково змінює в багатьох місцях своє русло, через що і межа Покуття проходить Черемошем тільки на географічних картах. Насправді ж буває по-різному. Часом весною буковинці купаються у нас, тобто «за кордоном», влітку — навпаки, а під осінь то так уже, як до якого місця. Якось під кінець літа, під час дуже великої повені, Черемош виправив свою помилку і пройшов по самому кордоні. Але тоді кількалітня праця польсько-румунської прикордонної комісії пішла нанівець. Черемош перекотився по прикордонних залізобетонних стовпах і розбив їх у дріб'язок, не залишивши ні найменшого сліду. У такі часи треба бути дуже досвідченим керманичем. Дараба після такої повені пливе майже наосліп, а керманича орієнтує тільки течія води, за якою потрібно слідкувати безупину.
Іванкова   арифметика
Пасти корову найкраще весною. Скрізь багато паші, і майже кожне зілля соковите та смачне для корови. Та й на громадському вигоні роздолля. Місця доволі і нема страху, що худоба зайде в шкоду. Якщо ж таке трапляється, тоді відривається від гурту котрийсь із хлопців і завертає її назад. Добровольців до цього нема: їх доводиться вибирати по черзі. Бавляться діти різно, і в погожу днину нудьги у пастушків нема. Грають у «чайки», у «куце — довге», стрибають на віддаль, навперегонки, будують з піску різні канали і греблі, загачують на струмочках воду і роблять малі ставки. Найчастіше однак, грають у м'яча, який зшивають зі старих маминих веретянок та різного клоччя.
Інакше буває восени. На громадському вигоні трава вже стоптана і спалена сонцем. Пасти худобу нема на чому, стерня на полях переорана. Діти женуть тоді череду в луг над Черемош — там пильнувати за нею треба добре. Крім того, дні стають чимраз коротші і холодніші. В дощову погоду аж жаль дивитися на пастушка, коли жене додому голодну корову.
Нема тоді у дітей і райдужних думок. В голові снуються то бажання порозважатися, то премудрості шкільної науки, до яких ніяк не хоче звикати дитяча голова. Та найбільше мороки з табличкою множення.
Іванкові, що пригнав у луг свою Красулю, теж це не до вподоби.
— Один раз по три є три, — прошептав хлопчина і почав пригадувати собі табличку множення до тридцяти. Та тільки переступив за другий десяток, як почав плутати.
— Шкода, що нема патичків, — сказав сам до себе, та нараз аж у долоні сплеснув: — На конику їду, а коня шукаю. Пруття ж доволі довкола.
Миттю перегнав корову на ширше місце, зрізав у вербовім гущавнику два довгі прути і почав їх краяти на малі рівні кілочки. З одного зробив п'ятнадцять коротших, з другого теж стільки, трохи довших. Опісля вигладив на піску рівненький майданчик та й почав їх застромлювати трійками рядок за рядком, що робило вигляд солдатів на марші.
— Добре йде! — крикнув радісно. — А тепер рахуймо.— І навчання пішло легко, навіть дуже легко.
Несподівано з'явилися коло нього старші хлопці, які повертали з дараби. Вони обступили Іванка, почали кепкувати.
— Дивіться, хлопці, яке військо вилаштував собі Іванко!—гукнув Богдан Мироник з четвертого класу.
— Це не військо, — насупив очі Іванко. — Я тільки так вчуся.
— Що, що? — загуділи. — На патичках?
— А так, на патичках. Я на них табличку множення вивчив до тридцяти.
— Агій на тебе! — крикнув Данко. — Та це ж правдива комедія.
— Комедії тут нема. Комедія була вчора у вас на уроці географії. Ти, викликаний до карти показати Дністер, їздив патичком не по ньому, а по Черемоші.
— Ти звідки це знаєш?
— Сам це бачив, бо вчителька післала мене тоді до директора.
Тепер уже на Богданка посипались дотепи, пе знаючи, на чім зігнати злість, він підійшов до Іванко-вих патичків і порозкидав їх ногою.
— На, маєш Дністер!
Іванко усміхнувся.
— Я вже й сам це хотів зробити, бо задачу вивчив. Спасибі, що виручив.
Це ще більше розгнівало Данка. А Іванко не переставав:
— І ще тобі щось скажу. Цей рівчак, що ти зробив на піску ногою, зовсім до Дністра не подібний. Дністер у нас пливе круто, а тут він виглядає, як зігнута лінійка.
Блиснув зубами в усмішці, глянув на всіх лукаво і подався бігцем завертати корову від берега. Інші теж, глянувши довкола себе, миттю розбіглися по лузі. Було чого, бо одна корова за цей час увійшла в ріку і поволі прямувала на румунський бік.

За дарунками
Ледь на вежі банилівської церкви, за Черемошем, пробила шоста година, як Іванко пустився з коровою додому, хоч знав добре, що в Румунії годинник іде на цілу годину вперед. І що вдома тепер п'ята. Несподівано зірвався північно-західний вітер, в небі поповзли темні важкі хмари і повіяло пронизливим холодом. Пасти корову до самого смерку без киптарика хлопцеві не хотілося.
Цікавила його і мамина толока та обіцянка старого Ляуфера пригостити ласощами.
Чарівне це слово — «толока». Старий звичай і гарний. А гарний він тому, що то добровільна і спільна праця. Полюбляв такі години Іванко. Посходяться вечором хлопці і дівчата та старші сусіди, порозбирають сніпки, сядуть вінком десь на городі або на подвір'ї і луплять качани до пізньої ночі. Сміху тоді, дотепів, байочок і співів багато. Здалека, коли побачиш світло ліхтариків або розкладений на городі вогонь, створюється враження, що то цигани загостили під село та бенкетують весело. Після праці в хаті хазяїна — вечеря. Потім, звичайно, з'являються музиканти із скрипкою, бубном та цимбалами, і починається на подвір'ї чи в стодолі гуляння, яке під неділю триває часом до білого ранку.
На цю толоку чекав Іванко ще від середи. Але мамі не було як поїхати в середу на торг до Заболо-това. Поробила тому закупки в п'ятницю у Снятині і толоку відклала на суботу. В хаті сьогодні було чим поласувати. Найбільше ж вабив хлопчину цукор.
Одну грудочку таки вхопив, здається, і Михась, бо йшов з киптарем у руці Іванкові назустріч ї щось гриз зубами.
— Ти що робиш, хлопче? — спитав Михась докірливо.— Мама посилає тобі киптар, а ти женеш корову вже додому. До вечора ж далеко.
— В лузі тепер і собака не витримає,— відповів Іванко, забираючи від брата киптар.
— Попаси ще бодай з годину. У нас паші не так багато, а зима довга. Послухай мене, Іванку, послухай.
— Не можу, бо мушу йти до Попельник.
— Та пощо?
— Це зараз таємниця, розповім, коли поверну.
І, не кажучи більше нічого, кинув братові батіг під ноги, а сам звернув на бічну стежку.
— Вернися, чуєш? — гукав навздогінці Михась.— Вернися, бо я також мушу йти на Долішній кут, до тітки, кликати її на толоку. Треба ж таки й занести муку Арбораковій.
Не вернувся, а тільки додав ногам сили.
«Нема дурних,— міркував Іванко по дорозі.— До вечора вже недалеко, а поночі йти від Ляуфера я не маю охоти. До цього ще я змерз, і мені треба трохи розігрітися».
І розігрівся-таки добре, бо як увійшов до хати старого візника, то личко в нього аж пашіло.
Ляуфер, коли побачив Іванка в хаті, так відразу пригадав собі ранішню стрічу і розсміявся.
— Слухай-но, Іванку, ти таки справді хотів знати, скільки мені коштувала моя бричка?
Хлопчина заперечливо хитнув головою.
— Ні, прошу. Мені тільки жалко було, що ви так гнали і били коней...
Старий перестав сміятись, споважнів, трохи подумав, потім підійшов до шафи і, крім китиці винограду, дістав ще звідти плитку шоколаду та подав усе те Іванкові.
— Бери, хлопче! Виноград маєш за послугу, а шоколад — за своє добре серце. Тепер іди додому, бо пізно, і хай тебе бог благословить, дитино, та подасть тобі всього добра в житті.
Не знати чому, але замість того, щоб порадіти, Іванкові    дуже    плакати
захотілось. Додому вертав поволі, задуманий, і аж тоді, як покуштував кілька ягід винограду, повеселішав. Навіть пісеньку затяг. Перейнята в старших, вона якось не в'язалася своїм змістом з дзвінким дитячим голосом та звучала далеко і танула десь аж під Баниловом.

А я собі леґінь
та йду собі з бучі.
Не боюся грому,
не боюся тучі...


Маторині   сльози
Виспівував І папко, що йде собі з бучі, а того й не знав, що правдива буча чекала на нього вдома. Розгнівався Михась, поскаржився на брата матері, що й без того була розстроєна. Сестра, яку виглядала вже давно, не приходила, і стомлена мати нарікала на всіх.
— Доле ти моя нещасна,— говорила майже крізь сльози.— Від досвітку до пізньої ночі на ногах і на ногах, а помочі ні від кого.
І жаль вдови зріс ще більше. Глянула на городи, звідки мала надійти сестра, та тільки головою похитала. На стежці не було ні живої душі. Тоді-то й почула спів Іванка.
Іншим разом він порадував би її серце. Вона дуже той спів любила. Раніше її смішила тільки Іванкова вимова, який довго не міг виговорити «л», і замість «пливе човен» співав «пвиве човен». Але в школі закликав раз директор Іванка до себе і при помочі патичка і ложечки почав його приучати цей звук виговорювати. Відтоді хлопчина залюбки вишукував важкі слова та гукав усім у вічі: лилик липа ледар! Все ж часом забувався, і тоді «ложка», наприклад, ставала «вошкою».  Сміху було доволі.
Тільки сьогодні не сміялося матері. Кликала на толоку, а людей щось не видно. Ще й діти бігають задарма. Залишила цебер, в якому готувала корм корові, вхопила прут і кинулася до воріт, Іванкові назустріч. Однак по дорозі роздумала.
— Побачить мене з прутом у руці, то втече, а я бігати по городах за ним не годна. Замість дещо до помогти, буде тинятись під плотом або за стодолою, і я тільки більше журби матиму. Зрештою, за що його бити? Чи це допоможе?
Повернулась мовчки назад, почала вимішувати в цебрі запарену січку з товченою картоплею і грй-сом. Час від часу підносила рукав сорочки до очей і поплакувала стиха. Спочатку й сама не могла б сказати чого, але потім якийсь невимовний жаль стиснув її серце, і сльози рясно покотилися по її обличчю.
Іванко ж перед ворітьми замовк, а що хотів зробити матері несподіванку і поділитися з нею ляуферовим дарунком, то виноград і шоколад сховав під киптариком та скоренько ввійшов на подвір'я. Побачив маму в сльозах — зупинився.
— Мамо, мамочко,— покликав жалісно.— Ви чого плачете?
З материних уст поплила скарга тиха і болюча.
— Через тебе, синку, через тебе,— говорила крізь сльози.— Плачу і нарікаю на свою долю, на життя своє безталанне.
— Ви... ви... плачете через мене?
А таки, Іванку, через тебе. Я ж у хаті сама однісінька, а роботи сила-силенна. Недавно поховали ми татка твого, і мені самій тяжко, дуже тяжко. За журбою і працею ломиться в мені сила, і до тат-вої могилки мені вже, мабуть, недалеко.
Всього сподівався Іванко, але тільки не цього. Зніс би догани, сварки, навіть кілька штовханців та позавушників від брата, але не материнські сльози і скарги. Вони пекли його вогнем, ранили серце і мучили, дуже мучили.
— Мамочко, мамо моя рідна,— прошептав уже й собі крізь сльози.     Не плачте вже, не плачте. Я... я Мусив іти до Попельник... Дивіться чому.
Добув з-під киптарнка гроно винограду і шоколад та дав імамі в руки.
— Беріть собі, мамо, все, тільки не плачте.
Мати жахнулася.
— Ти в кого тото вкрав?
— Ні, мамочко, ні! Що ви таке говорите? Я... я не вкрав, я дістав у дарунок.
— Від кого дарунок, скажи правду?
— Від старого Ляуфера.
Не вірила спочатку, але в міру того, як син оповідав, її сумніви поволі щезали, а на лиці, зрошенім сльозами затеплилась усмішка. Забула за все — за свій безталанний вік, за свою гірку долю та тяжку працю. Повернула синкові дарунки, пригорнула до грудей і палко його поцілувала.
— Їж сам, дитино моя золота. їж,— сказала ніжно.— Для мене досить твоїх слів. Вони найкращі мо
солодощі, синку.

Толока
Тим часом надійшов Михась із тетою, а побачивши таку сердечну дружбу між мамою й Іванком, став здивовано крутити головою та гладити рукою волосся. Розпитувати про причину тої зміни не мав коли. Іванко відломив кусник шоколаду та всунув йому в губи. Відірвав кілька ягід, дав братові, дещо теті, та скочив весело на город розбирати клані.
За часок надійшли  парубки й дівчата, потім сусіди ближчі й дальші та почалася праця, серед якої малого Іванка всюди було повно. Встояти на місці не міг. Підбігав до одного гуртка, то до другого, забігав до кухні, крутився на городі між кланями або дрочився й бігав з Азором.
За той час дійшла на город поміж працюючих вістка про стрічу Ляуфера з Іванком та його дарунок.
— Кажи, Іванку,— напирали на нього дівчата,— кажи! Як то було з тим Ляуфером?
Не хотів. Добув тільки з-під киптарика позичену книжку та й присівся біля ліхтарика.
— Ось не питайте про Ляуфера, — сказав весело,— а ліпше послухайте казки за старого Хвеся.
В одній хвилині перервали дівчата працю та кинулися до книжки.
— Ха, ха, ха,— почувся нараз їхній веселий сміх.— Та це вже старе, як світ.
— Як то старе? — спитав невдоволено.
— А так, старе,— відповіла одна з молодших дівчат, Парася Лазорук.— Я вже від року знаю цю казку напам'ять. Ось послухай!
І дзвінким голосом стала дівчина говорити цю казку з голови без надуми.
— Ігій на тебе! — крикнув Іванко здивовано.— А ще вірші знаєш? — спитав цікаво.
Багато, Іванку. Навіть за такого хлопчика, як ти, але біднішого. І почала голосно:

Йде хлопчина дорогою,
Дивуються діти,
Що він босий, замурзаний
І бідно одітий.
— Ти звідкіля? — питаються.
— З-під Зборова,—каже.
— А де йдеш отак?
— Не знаю,
Шлях люди покажуть...
Зажурилася тим хлопцем
Маленька громада,
Та не довго. За хвилину
Найшли на всьо раду.
Взяли хлопця-товариша
В село зі собою,
Де ним щиро зайнялася
Вдова по герою.


— Бідний хлопчик, — запечалився Іванко. — Але звідки ти знаєш стільки віршів? їх в читанках нема.
— Я ж ходила також до школи та відігравала ролі в дитячих виставах. От ліпше попроси пана директора, щоби спровадив зі Львова нові книжки, бо ті, що в шкільній бібліотеці, то ми вже й по кілька разів прочитали.
— То ви, але не я!
— Не журися, ще перечитаєш. Книжка, жінка й військо тебе не мине!
— Го, го, про жінку то вже знаю, бо я тільки з тобою оженюся, а більше ні з ким.
Дівчина засміялася і хотіла щось дотепно йому відповісти, але вже не було кому, бо Іванко залишив дівчат та побіг до мами. Вона тоді з сестрою та її дочкою робила на вечерю голубці, вслід за ним прийшов і Михась.
— Тіштеся, мамо, Іванко вже не тільки буде мати бричку, але і жінку.
— Яку жінку? — спитала здивовано.
— А Параску Лазорук. Він уже навіть її перед хвилиною сватав на городі.
— Но, но, — відповіла тітка, усміхаючись,— буде їй гарно їхати з ним до шлюбу, бо бричкою. А мене нею повезеш?
— Повезу, певно, що повезу. А маму то буду возити нею все до міста.
— Ліпше вже, сину, автом...
Іванко задумався. «Кепкують собі з мене, чи що?» І стало йому сумно.
— Мамочко,— відізвався, пригортаючись ніжно до неї.— Ти... ти... й без авта заживеш при мені щасливо... Побачиш, мамо.

Іванків  сон
Під час осіннього вечора   майже до кожної хати закрадається в нас на селі нудьга й на перший зуб бере в свої обійми малі діти. Мучені нею, вилізають вони скоро на постіль або на піч і там засишшготь. Чи сниться їм що? Ні, а коли сниться, то рідко. Переводяться вже казки бабунь; нових книжок на селі мало, а старі, перечитані по кілька разів, не дають уже
ніяких вражень. Буденщина дитини на селі сіра, одноманітна.
Та цього вечора Іванко зовсім не нудьгував, Не було коли. Все його радувало, все його цікавило. Золотою ниткою снувалася в його мріях картина з недалекої для робітників гостини й забави.
— Ох, то собі нині погуляю,— говорив до себе на самоті і з радості аж у долоні плескав. А далі таки
не видержав і гукнув на ціле обійстя:

Як я собі погуляю,
Як я собі свисну,
То і в нашій Чорногорі
Стане мені тісно.


Не так воно тим часом склалося, як хлопчина собі міркував і чого так сердечно вижидав. Вечір довго протягнувся, й робітників чимраз сильніше почала охоплювати дрімота. Не минула вона й Іванка. Зразу відганяв її від себе, як міг. Бігав по хаті, скакав гопака, співав і вигукував, але згодом дрімота перемогла. Сонно поволікся Іванко до кухні, взяв неню за руки та потягнув її до другої кімнати.
— Мамо,— сказав там до неї тихо,— я... я капку нересплюся, але як буде музика, то ви мене збудіть. Чуєте?
— Авжеж збуджу тебе, синку, збуджу,— запевняла мати.
— А ще не забудьте мені сховати з тої вечері рису, бо Михась з'їсть. І посипте його добре товченим цукром з цугамоном.
— Але ж посиплю, синку, посиплю... Помий лише ноги, бо брудні, і вмийся та ніде вже з хати не йди, бо ти готов десь і стоячи заснути.
— Я помню їх по музиці...
— Не можна. З такими ногами я тебе до ліжка не пущу! Чуєш?
— Добре, добре, мамо, тільки я ще вийду надвір...
Звідти Іванко вернув скоро, вимив руки, лице й ноги і хотів витертись, але перед ліжком, на якому мати поклала йому рушник, пригадав собі зустріч з Ляуфером і посміхнувсь. За цією картиною ожила інша, а вслід за нею з новою силою підповзла до нього дрімота. Не пам'ятаючи вже, коли і як, звалився хлопчина на ліжко і заснув відразу. А нові картини прожитого дня почали йому нагадувати вже сон.
Зразу водив він його по різних манівцях, у темних сутінках. Але потім із тої темряви зійшло над селом сонце і щедрою рукою кинуло своє золоте проміння на їхню хату і садок, на село і луг, на поля і діброву. Рідне село побачив нараз Іванко в зовсім іншому світлі і дивився на нього іншими очима. Без найменшої злоби в серці усміхалися до нього люди і товариші, тихими і зрозумілими словами вітали його квіти, весело щебетали в кущах птахи. Легко йде Іванко до школи, весело переживає з товаришами години шкільної науки, дружно і в згоді бавиться з ними в лузі та будує на піску Дністер з його притоками.
Тим часом минала північ, скінчилася вечеря, і хата поволі спорожніла. До Іванка підійшла мати, скинула з нього киптарик, підсунула подушку під голову, прикрила рядном і ніжний поцілунок лишила на розігрітому чолі хлопця. Під впливом материного поцілунку чи далекої музики, що долинала в хату, думки хлопця покинули у сні землю й понесли його в зоряні простори.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky