Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Ганна МАТІЙКО
КВІТИ ДРУЖБИ


Ганна Степанівна Матійко народилася 1909 року в селі Ївки, Богуславського району, на Київщині, в сім'ї бідняків. З десяти років залишилася сиротою.
Як старша в сім'ї, вона повинна була добувати хліб. Довелося пасти чужу худобу в наймах.
В 1923 році 14-літня дівчина поїхала до Одеси шукати кращих заробітків. Була нянькою, потім поступила на ткацьку фабрику. З жадобою вчилася в багатьох гуртках, закінчила дворічну рад-партшколу, курси газетних працівників.
У 1930 році вступила до лав Комуністичної партії.
З 1932 р. Г. Матійко безперервно працює журналістом.
В 1953 році вийшла в Одесі перша книжка «Сад миру». Друга — «Оповідання» — випущена видавництвом «Молодь» у 1955 році.
У збірці «Квіти дружби» письменниця розповідає про хороші справи, про міцну дитячу дружбу.

ПІОНЕРСЬКА КРИНИЦЯ
Міцно припікає сонце. В темному саду так багато зелені, що здається, наче й повітря там зелене. Під самими вікнами школи присадкуваті вишні розкинули гнучкі віти з безліччю ще нестиглих ягід. Між вітами виспівують пташки. Вони радують учнів і заважають їм. Нелегко в таку пору сидіти в класі!
Та ось настав і останній день. Вчителька вже не хмурить своїх густих чорних брів, не кидає докірливих поглядів на парту, де сидять Стьопа і Юрко. Вона прощається із своїми вихованцями. В її голосі чути легкий сум.
— Чотири роки,— каже Лідія Юхимівна,— ми не розлучалися з вами. Було в нас немало радощів і гірких хвилин. Тепер ви вже учні п'ятого класу. З кожного предмету у вас буде інший учитель, але все одно я охоче допоможу кожному З вас. Відпочивайте, розважайтесь, але й роботи не цурайтеся. Мені приємно було б почути, що мої учні відзначилися в труді, зробили якусь хорошу піонерську справу.
— Он Стьопа вже відзначився,—наче сам до себе, неголосно сказав Юрко.
Стьопа збентежився. Його обличчя стало таке червоне, як галстук на шиї. Сором, жаль до себе, образу на товариша — все це враз відчув хлопчик, йому хотілося вибігти з класу, сховатися десь, а може, й поплакати, щоб ніхто не бачив.
Зараз тільки трапилася велика неприємність. На перерві всі грали у, «сала». «Сало!» крикнув Юрко, наздоганяючи Стьопу. Ще одна мить — він торкнеться Стьопиного плеча, тоді Стьопі доведеться когось ловити. Стьопа вже чув за спиною прискорене дихання товариша і вирішив не піддаватися. Він побіг, напружуючи всі сили, але після дощу було мокро. Хлопчик посковзнувся. Падаючи, він вхопився рукою за стовбур тоненького клена. Гра припинилася враз. Деревце безпомічно схилилося маленькою кроною до землі. Неприємно білів зламаний стовбур.
— Ти зламав мого клена! Дивіться, на ньому вже й листочки розпустились,— підбігши до Стьопи, кричав Юрко.— Тепер ти мені не друг! І говорити з тобою не буду, аж поки не посадиш нове деревце!
І Юрко, не оглядаючись, пішов до класу.
3 цієї хвилини Стьопа відчув себе самотнім. Юрко ланковий.. Звичайно., всі однокласники, будуть з ним, і Стьопа лишиться без товариша.

* * *
Першого дня канікул Юрко зібрав друзів і пішов з ними виловлювати ховрахів. З вікна своєї хати Стьопа бачив, як вони йшли табунцем, тримаючи в руках саморобні капкани. «Ну й нехай! Без мене небагато впіймають», подумав хлопчик. Адже він минулого року навіть премію одержав за те, що спіймав понад 800 польових гризунів!
Зранку Стьопа допомагав матері вдома: начистив картоплі, погнав гусей до води. Коли ж мама й тато пішли на роботу, Стьопа засумував. Він дістав з полиці книжку, та ніяк не міг читати. Вирішив піти на город посапати, але, зрубавши сапою кілька паростків картоплі, покинув і це. Хлопець постояв трохи посеред городу, потім сів у затінку під старою абрикосою і задумався.
Лідія Юхимівна сказала: в дні канікул треба зробити якусь значну справу, щоб можна було потім сказати: «Ось як працював я влітку!» Що ж хорошого він може зробити? Ловити ховрахів? Надто це дрібна робота. Та й не піде він до Юрка. Більше він нічого не вміє. А хочеться зробити щось таке, щоб усе село знало... Оте деревце він же ненавмисне зламав! Коли б Юрко був хорошим товаришем, то прийшов би до Стьопи сам. Без товариша так нудно! їм обов'язково треба помиритися... Разом вони неодмінно щось цікаве вигадали б! Вчителька, почувши про подвиг Стьопи, сказала б: «Це мій •учень!» А мама вже не називала б його Степанком, говорила б: «Мій син Степан». Тільки треба було вирішити, що ж саме зробити?
Хата в селі, звичайно, нічия не загориться, та й бажати цього соромно. До того ж є чергові пожежники. Отже, стрибати у вогонь і рятувати когось не доведеться. Думати про війну теж недобре. Правда, Степан кинувся б під танк з гранатами, але він помер би під танком і не побачив би, що сталося потім. Як жалкував би за ним весь клас, як плакав би Юрко!.. Врятувати людину, яка потопає? Оце подвиг! Та поблизу нема ні моря, ні річки, а у ставку води влітку, як кажуть, жабі по коліна.
«Ні, до подвига мені далеко! — розчаровано думав хлопчик.— Хоч би корисне зробити щось... Піду, мабуть, у поле, допоможу матері, а там, може, голова колгоспу дасть мені якусь важливу роботу. Всім доведу, що я не така нікчема, як гадає Юрко». Надумавши таке, Стьопа рішуче підвівся й подався городами, потім переліз через тин і опинився в полі.
Шелестіла важким колосом висока пшениця. Хороше було йти вузькою стежкою. Вона привела хлопчика в невелику балочку, зарослу соковитою травою. Тут же, над стежкою, опустила до землі тонкі віти яскравозелена верба. Вітер ворушив її довгасте дрібне листя. Хлопчик ліг під деревом, сховав обличчя у високій траві.
«Добре все складається в казках,— подумав Стьопа.— Якби ж то я був казковий хлопчик... Пішов би оцією стежкою, помандрував би далеко-далеко... Зупинився б аж у тій країні, де ще не вміють сіяти хліб... Ні, таких країн, мабуть, уже немає,— перебив він сам себе.— Прийшов би я туди, де ще жнуть серпами, і розказав би людям про наш самохідний комбайн. Всі почали б просити мене зробити таку машину. Йду я до кузні, а там ковалів ціла сотня. Прийшли й теслі. Всі чекають моєї команди. Спершу я злякався, але й ознаки не подаю. Засукав рукава і... за кілька днів комбайн готовий. Тут і жнива наспіли. Люди не знають, як дякувати мені...
Після цього я їду вчитися до Москви в академію. Стаю знатним винахідником, створюю таку машину, що сама косить, молотить, очищає зерно, меле його на борошно, місить тісто і пече. З бункера сиплються білі пахучі булки... Приїжджаю додому у відпустку, йду селом, а назустріч Юрко: «Згадав-таки про нас, не забув свого села». Глянув на борт мого піджака і зовсім іншим тоном заговорив: «Моя шана орденоносцеві! Зайдіть же до нашої хати!»
— Тут Пилип!.. Тут Пилип!.,— десь зовсім близько подає голос перепелиця і нагадує Стьопі, що він звичайний хлопчик, а не герой.
— Не Пилип, а Степан,— засміявся, підводячи голову, Стьопа.
Війнув поривчастий вітер. Листя на вербі про щось залопотіло швидко-швидко.
— Яка ж ти хороша виросла! — сказав хлопець, дивлячись на низько звислі віти.— Таткова вербичка...
І пригадав, що розповідала мати про це дерево.
Навесні, як закінчилася війна, тато повертався додому. Сім кілометрів від залізничної станції йшов він пішки, стежками навпростець. Машини тоді ще майже не ходили. По дорозі підібрав вирізану з верби палицю, яку хтось загубив чи покинув. Як дійшов до цієї балки, сів на траву трохи спочити. А палицю встромив у землю.
В балочці земля завжди волога, і тому палиця пустила в глиб коріння, а вгору — молоді соковиті пагінці. Це сталося ще тоді, коли Стьопи й на світі не було. Тепер важко повірити, що ця красуня-верба виросла з тоненької палички.
Гарно отак лежати під вербою і мріяти, але ж час не стоїть, треба діло робити! — подумав Стьопа і, підвівшись, вибрався з балочки. Рівний степ стелився перед очима. Хлопчик довго вдивлявся в його далечінь. Аж ген-ген колгоспниці проривають кукурудзу під темною лісосмугою. Там і мати Сте-панова, пов'язана білою хусткою, схилилася з сапою в руках. Стьопа підбіг до них. Спираючись на сапки, колгоспниці дорікали бригадирові, що з таку спеку їм не підвозять води.
— Вода є,— відбивався від жінок огрядний літній чоловік у злинялій синій сорочці.— Зранку ще вивіз — для вас цілу бочку. Не стрекочіть ви, сороки-білобоки.
— То це вода? — сплеснула руками Стьопина мати.— Вона ж тепла, як борщ.
— Нічого не вдієш,— розвів руками бригадир.— Давно привезена. Транспорту невистачає, возіїв нема.
— Я можу свіжої принести,— вихопився Стьопа, та зразу ж сховався за мамину спину.
— Ай справді, козаче, діло ти кажеш,— усміхнувся бригадир.
Стьопа побіг додому, щоб узяти криничної води в бідон і принести її для маминої ланки. Це, звичайно, не подвиг, а все ж діло хороше.
...Відтоді щодня, як тільки починало припікати сонце, хлопчик поспішав у поле через балочку, повз татову вербу, з прохолодною водою в бідоні для сапальниць.
— Старайся, старайся, сину,— я трудодні тобі писатиму,— жартував бригадир.
Балочка, в якій росла верба, була напівдорозі. Несучи воду, Стьопа завжди спочивав під деревом. Одного разу, сидячи на своєму улюбленому місці, він почав копирсати землю паличкою, що валялася долі. Земля під вербою була волога й м'яка.

Ой, у полі криниченька,
Там холодная вода...


Високий жіночий голос співав десь далеко, але чути було кожне слово старої пісні.
Криниця в полі!.. Може, й тут була б вона, якби її викопати? Недаремно ж люди склали таку пісню. Мабуть, криниці в полі бувають. В книжках пишуть, що їх споруджують і в пустелях. Тут низина. Може, спробувати? Криничка зго-. дилась би для всіх...
У хлопчика визрів план. Він принесе сюди з дому лопату, заховає її у траві і кожного дня копатиме, аж доки вода заблищить.
Другого дня Стьопа прийшов до верби з лопатою. Одміряв від дерева три кроки, щоб не пошкодити коріння, і накреслив рівний квадрат.
— Тут Пилип... Тут Пилип...— озвалася перепелиця, ніби схвалюючи його роботу.
— Прийдуть сюди і Пилип, і Іван, і Степан,— сказав хлопчик,— аби ми тільки криничку зробили.
Спочатку копати було важко. Лезо лопати насилу різало густо сплетене коріння трав. Коли ж перший шар землі було знято, робота пішла веселіше. Кілька разів Стьопа бігав у село по воду, потім знову копав до самого вечора.
Минуло три дні напруженої роботи. Степан вже з головою пірнав у майбутню криницю. Мама дивувалась: чого це її Степанко став такий неохайний? Майка і штани у глині, поналипала глина і до чорної стриженої голови, і на ліктях, і на плечах. Але син опускав очі, відмовчувався. Він уже святкував першу перемогу: вранці помітив ніби дзеркало на дні кринички, і аж затанцював навколо неї. Скочив у яму і відчув під ногами холодну, як крига, воду. Набравши скаламученої води у пригорщі, покуштував.
— Хороша! Ой, хороша!'—вигукнув радо.
Та криничка була ще не закінчена. Що робити далі, як копати у воді? Хлопчик кілька разів брався в той день за лопату, але марно. Скаламучена вода перетворювалася в руде болото, його не можна було викинути нагору, воно не трималось на лопаті. Штанці і майка стали зовсім мокрі. Що ж він тепер скаже матері?
Але Степанові пощастило: тато і мама затрималися на роботі. Дома ж його чекала двоюрідна сестра Ліда, яка вчилася в технікумі і кожного літа гостювала у них під час канікул. Дівчина сиділа на призьбі, тримаючи на колінах розгорнуту книжку. Поруч лежав білий бриль.
Після привітання Стьопа одразу ж перейшов до діла:
— Випери мені одежу, Лідочко,— попросив Стьопа.— Я не хочу, щоб тато і мама знали, розумієш?
— Добре, тільки не зараз,— погодилася сестра.— Ти переодягнися. Мама не зверне на це уваги,— подумає, що ти прибрався на честь мого приїзду.
Другого дня, коли тато і мама пішли на роботу, Ліда витягла з комірчини брудний одяг хлопчика і весело сказала:
— Випрати мені неважко, тільки ж скажи, бруднуле, де це ти так розмалювався? Раніш у нас таємниць не було.
Стьопа згадав, що він не знає, як копати далі, подумав— може, Ліда порадить, і розповів їй про криничку в полі.
— Кращого і не придумати! — захоплено сказала Ліда.— Де ж твої друзі? Чому ти криєшся від них?
— Друзів у мене немає,— несподівано сказав хлопчик і похнюпився.
Ліда здивувалася. Почала розпитувати. Довелося розповісти про молодий кленок, зламаний біля школи.
— Невесела справа,— сказала сестра.— Юрко неправий і ти винуватий. Гадаю, що ви помиритеся раніш, ніж на тому місці зазеленіє нове деревце. Ну, а поки що — до роботи!
І от біля майбутньої криниці з'явилося вже двоє. Спершу вичерпали воду відром. Потім по черзі вскакували до ями, накладали у відро мокрої глини і витягали його вгору на мотузці.
А вода прибувала все більше і більше. Повернулися додому смерком. Тато і мама були на городі. Брат і сестра побігли до кухні, швидко переодяглися.
Зранку Стьопа допомагав сестрі дома, а коли пішов, як щодня, з бідоном води в поле, то побачив, що його криничка вщерть наповнилася водою. Стьопа став на коліна і напився просто з кринички, йому здалося, що смачнішої води він ніколи не пив. Хлопчик вилив воду з бідона, зачерпнув з кринички і побіг до колгоспниць.
— Вода сьогодні, як крига! — сказала сапальниця і подякувала хлопчикові.
— Щось ти дуже швидко обертаєшся,—здивувалася мама, коли Стьопа вдруге приніс воду. На це хлопчик тільки загадково посміхнувся.
Надвечір до криниці прийшла Ліда. Вона теж припала до води, напилася, похвалила. Та Стьопа був незадоволений.
— Це не криниця, а так собі, яма... Треба цямрини, щоб усе було по-хазяйськи.
— На жаль, тут я вже допомогти не можу. Доведеться звернутися до товаришів.
— Що?! Я копав, бовтався в глині, а Юрко цюкне раз сокирою і буде вихвалятися: «Наша криниця!» Ні, нехай усі взнають, що криницю зробив я!
— Ну, це вже ти заїхав хтозна-куди,— розсердилася Ліда.— Я й не знала, який ти чванькуватий.— Карі очі дівчини стали строгими, вуста міцно стиснулись. До села вони йшли мовчки.

Всю ніч за вікнами шумів дощ. Прокинувшись, Стьопа побачив на шляху блискучі калюжі. І зразу подумав: сьогодні носити воду на степ не треба: сапальниці не підуть в поле, бо дуже мокро. А на другий день Стьопа, як і завжди, пішов з порожнім бідоном до кринички, щоб по дорозі набрати в ній води і понести в степ.
Верба, обмита дощем, зеленіла здаля ще яскравіше. Густа трава піднялася вище. З неї визирали білі польові ромашки, хитав пахучими головками запашний деревій. Голосно щебетали невидимі пташки.
Але що це? Стьопа зупинився над криничкою і мало не заплакав з розпачу. Дощ розмив її краї, земля розмокла і обвалилася. Потоки води, що стікали в балку, занесли криницю намулом. Тепер вона й справді була схожа на звичайну яму. В ній стояла каламутна, перемішана з сухим бадиллям вода.
— Лідо! — закричав Стьопа, вбігаючи в хату.— Біда!
— Що сталося?
— Криниці немає! Заму-у-улило...
— Так би й сказав,— беручись знову за віник, спокійно зауважила Ліда.— Та цить, допоможу ще раз!
Знову брат і сестра трудилися. Криничка не скупилася на прохолодну воду, але Стьопа втратив спокій. Він з тривогою поглядав на небо — чи не піде дощ?
Сонце схилялося на вечір, а Стьопа й Ліда були ще в балочці. Вони розчищали лопатами землю, вигорнуту з криниці. На горі почулися чиїсь голоси. Випереджаючи один одного, в балочку збігло кілька хлоп'ят, і серед них Юрко. До пояса кожного хлопця,— щоб усі бачили,— прив'язано по кілька ховрахів.
— О, криниця! — з подивом вимовив Юрко, його веселі очі зустрілися з похмурим поглядом Степанка.
— Звідки вона тут узялася? — питали хлопчики один одного.
— Виходить, що я вмію не тільки ламати дерева,— дивлячись в землю, сказав Степан.
— Так це ти зробив?
— Сам?
— Ну й молодець!
Хлопчики враз відчули спрагу і кинулися до води.
— Може, тепер помиритесь? — весело сказала Ліда. — Тим більше, що Степанко сам не може закінчити справу.
Хвилину товариші стояли мовчки. Червоніючи, вони якось незграбно подали один одному руки і відвели вбік очі.
— Точка! Мир! — сказав голосно Юрко.— Яка ж тобі потрібна допомога?
— Цямрини треба...
— О, то мій же тато тесляр! — зрадів Юрко.— Попросимо в нього інструмент, а в колгоспі дадуть нам кілька дощок. Збудуємо криницю на сто років.
— Збори піонерського загону будемо вважати відкритими,— усміхнулася Ліда.— На порядку денному — хід будівництва криниці.
Очі хлоп'ят заблищали. Піонери засперечалися, як краще закінчити діло, почате Степанком.
— Не тільки цямриння тут потрібне,— сказав Юрко, ворухнувши вигорілими на сонці бровами.— Ми ще візьмемо чурбачок та видовбаємо долотом коряк, прикріпимо до тички. Хто йтиме повз криницю — нап'ється з коряка.
— Можна і ослонів кілька поставити, щоб люди спочити могли.
— Одинокій вербичці тут сумно,— посадимо ще кілька дерев!
— Треба і квіти посадити — матіолу, чорнобривці, гвоздики. Я готову розсаду принесу,— пообіцяла Ліда.— І назвемо ми це місце Піонерською криницею. Згода?
— Заперечень немає! — голосніш за всіх сказав Стьопа.
До села поверталися всі разом, весело розмовляючи. Попереду всіх ішли Стьопа і Юрко.
...Про те, що піонери хочуть обладнати криницю в полі, дізнався голова колгоспу. Він дав не тільки потрібні дошки для цього, але й послав Юркового батька з інструментами. Цілий день піонери допомагали тесляреві стругати й збивати міцне високе цямриння, ще й дашок над ним.
Настала найгарячіша пора року — жнива. Дошкульно пече сонце, на небі ані хмаринки, в полі жодного подиху вітру. Тремтить гаряче повітря. Але є таке місце, де можна знайти прохолоду і відпочинок. В обідню перерву вузькою стежкою спускаються колгоспники в балочку до піонерської криниці.
Під густими вітами верби вкопаний ніжками в землю довгий ослін, довкола грядочки духмяних квітів. Тут люди люблять обідати, тихо погомоніти. Піонери чергують щодня біля криниці, вони й газету часом почитають колгоспникам. На чергування піонери приходять охайно одягнені і обов'язково з галстуком.
Одного разу, коли чергував біля криниці Стьопа, його тато жартома сказав:
— А подай мені лиш, синку, твого лимонаду.
Хлопчик метнувся до криниці, приніс корячок.
— Ну й холодний же та солодкий який, аж у зуби заходить,— всміхаючись, прицмокнув тато.
— От піонери вже й зробили одну хорошу справу,— почув знайомий голос Стьопа і обернувся.
— Лідіє Юхимівно! Ви прийшли! — зрадів Стьопа.
— Я теж хочу напитися з піонерської криниці,— весело сказала вчителька.

ГАЛСТУК ПАВЛА СТЕПАНОВИЧА
Толя прокинувся. Крізь вікна в кімнату проникало незвичайно м'яке світло.
«Проспав!» майнула думка у хлопчика, і він кинувся до вікна. Садок, вулиця, будинки — все село припорошило чистим блакитнуватим снігом.
Двері на кухню були напіввідчинені. Звідти долинав голос матері:
— Цей Новий рік є чим зустрічати. Понавозили з колгоспу за трудодні чимало всячини. Наш найменший і то мав щось з п'ятдесят трудоднів. Так що на столі буде всього вдосталь. Дуже хочу, щоб Фросина Миколаївна прийшла. Одна вона лишилася на світі. Горе велике пережила. Хоч і не скаржиться, а видно, що людина сумує.
— Так-так, у неї печаль немала,— почувся сусідчин голос. Далі хлопчик не розібрав, бо мама загриміла порожнім відром.
Толя нашвидку прибрав постіль і вибіг у кухню. Привітавшись, він забрав з материних рук відро:
— Сидіть, я сам принесу води.
— Ой, забалакалася,— схопилася сусідка з табуретки.— Треба ж будити Володьку, бо він може проспати й до вечора.
Толя збігав до криниці, посипав курям зерна перед хатою, випив кухоль молока і взявся за портфель.
— Мамо, ви сьогодні не рубайте дров, я прийду — наготую на цілий тиждень.
— Гайда, ходімо вже, мій хазяїне хороший,— сказала мама, одягаючись на роботу.— Коли б тобі не довелося під дверима простояти перший урок.
Причиняючи хвіртку, вона довго дивилася на невелику постать сина, яка швидко віддалялася.

Високий шкільний будинок, побілений вапном, стояв посеред круглої площі в центрі села. Всі вулиці збігалися сюди. Біля школи йшла сніжкова баталія.
— Только! На підмогу! Шпурляй у п'ятикласників! — закричав Володя, збуджений і червоний.
— Зараз! —Толя кинув пальто і портфель на сніг.— Гей, ви, здавайтеся!
У розпалі бою, коли Толині однокласники загнали супротивників у куток двору, гру зіпсував голосистий дзвоник. Ним калатала літня жінка, закутана у велику білу хустку.
— Тьотю Фросю, почекайте трошечки. Вони зараз здадуться! — почулося звідусіль.
З-під пухнастої хустки всміхнулися ласкаві очі, а дзвоник невгавав.
Розхристаний і спітнілий, Толя вскочив у клас, коли вчителька Галина Федорівна вже стояла біля дошки.
Непомітно минув перший урок. Зачувши дзвоник, хлопчики підхопилися, щоб продовжувати веселу гру. Толя ненароком звалив задачник з парти на підлогу. Нахилившись за ним, побачив калюжу, що натекла з ніг.
— Глянь під парту,— сказав він Володі.— То від наших чобіт.
— Великий клопіт! Тьотя Фрося прибере, — байдуже сказав Володя, розмазуючи калюжу ногою.— Ходи, бо програємо.
— І дома так робиш, а мама ходить за тобою та прибирає?
— Моя мама не прибиральниця, а краща доярка колгоспу! — вже на бігу вигукнув Володя.
Толя теж вийшов у двір, але грати вже перехотілося. Зліплену кульку він кинув навмання. Зробивши в повітрі півколо, вона бухнула просто в двері невеликої хатини в шкільному дворі.
Двері розчинилися. На порозі стала тьотя Фрося.
— Толю! Тобі не соромно? — почувся за спиною голос вчителька.— Фросина Миколаївна подружка тобі?
— Я ненавмисне... Зовсім не хотів... — зніяковілий Толя пішов у свій клас.
«Фросина Миколаївна... Це ж, напевне, про неї говорила мама вранці».
Глянувши на калюжу під партою, Толя ладен був зараз же витерти її, тільки щоб Володя не бачив, бо ж він такий, почне глузувати...
Поруч Толі сів за парту весь викачаний у сніг Володя.
— Сидиш! А вони перемогли!.. Навіть дівчиська з п'ятого теж кинулися проти нас!
Толя не відповів.
— Чого це ти якийсь?.. Може, й досі думаєш про калюжу?
Глянь, скільки вже снігу всі натягли за ногами. Вся підлога, мов калюжа. Нічого, завтра буде чисто.
Толя хотівпщось сказати, але якраз увійшла вчителька і почався урок.
Повернувшись додому, Толя ще з порога запитав:
— Мамо, це нашу тьотю Фросю ти запросила на Новий рік?
— А що? Вона тобі щось переказувала?
— Та ні, я так просто.— Толі хотілося довідатись, яке ж то велике горе у їхньої сторожихи, але розпитувати у матері, про що вони говорили з сусідкою, було незручно.
Уже сутеніло, коли домашні завдання були виконані, і нарешті, Толя дізнався, скільки гусені може знищити зозуля за літо, якщо вона з'їдає за одну годину 100 штук їх, а живе вона у нас 135 днів, полюючи за їжею по 16 годин на день.
У віконну шибку хтось постукав.
— Це я,— сказав Володя, притиснувши до скла червоний кирпатий ніс. — Бери санчата і гайда на площу. Я взяв ковзани.
— Заходь до хати. Трохи зачекай, мені ще треба нагодувати кабанчика і дров нарубати.
— Ну, то рубай хоч до півночі,— розсердився Володя.— Ми з тобою товариші, як лебідь, рак та щука.  .
Володя пішов. Під його ногами дзвінко порипував сніг. Брався морозець.
Незабаром і Толя з'явився з санчатами серед галасливої юрби. Одна з вулиць круто спускалася від площі вниз і вела прямо до великого ставу. Галас линув звідти по всьому селу. Хлопчики і дівчатка летіли на санках, вмостившись по двоє
і по троє.
— Упорався? — глузливо спитав  Володя,  помітивши товариша.— Гайда, поїхали! — не питаючи згоди, Володя сів на санки. Толя став позад нього.
— Тримайсь!—голосно закричав Володя, витягаючи наперед ноги з прикріпленими до них ковзанами. Санчата стрілою полетіли вниз, але напівдорозі пішли взатоки і — перевернулися. На них налетіли інші. Утворилася мала купа. Борсаючись у снігу, друзі ледве вибралися з неї. Сніг набився за комір, у рукави, погубилися шапки, рукавиці. Захекані, з палаючими обличчями хлопчики піднялися на гору. Толя тягнув санки, Володя йшов, важко переступаючи на ковзанах.
— От тюхтій! — з досадою буркотів він.— Якби я сам їхав, то ніколи не перекинувся б. Ось побачиш, полечу, як на реактивному літаку.
Володя поїхав униз, а Толя лишився на площі. Хати, припорошені снігом, були особливо чепурні, а вікна світилися, ніби маленькі зірочки з-під пухнастих хмарок.
Високий будинок школи стояв посеред площі як на долоні. Від вікон четвертого класу падали довгі пасма електричного світла на сніг, він іскрився, переливався блискітками. «Що там у нашому класі зараз?» подумав Толя. Чому так світяться вікна? Може, репетиція новорічного концерту? Глянути б!
І він побіг до школи. Доріжка, викладена червоною цеглою, вела від хвіртки до ґанку. Вона була старанно прометена. Хлопчик помалу відчинив важкі двері до коридору. Незвичайна тиша зустріла його. Кожен крок відгукувався луною на весь будинок. Ось двері четвертого класу. Толя тихо потяг за ручку, в щілину просунув голову, роздивлявся. Парти зсунуті ЗІ своїх місць попід стіни. Посеред класу стоїть тьотя Фрося і викручує ганчірку над відром, (Вщщ^в гумових чоботях, спідниця високо підтикана, а руки червоні, як буряки./Стара жінка поволі розгинається, кінцем косинки витирає'спітніле чоло.
«Важко мити підлогу», майнула думка у хлопчика.
— Щось забув? — ласкаво спитала тьотя Фрося.
— Давайте допоможу вам, я все вмію робити! —ніяковіючи, сказав Толя.— Я завжди допомагаю матері.
— Що ти, це ж моя робота. Я помалу, а вечір великий. Без роботи сумно. Груднева ніч довга, як рік. Тільки тоді й відлягає від серця, коли ви починаєте збиратися вранці...
Хоч тьотя Фрося й не дозволяла, Толя виніс відро з брудною водою, двічі збігав до криниці. Допомагаючи ставити парти на місце, він сказав:
— А мама говорила, що ви разом з нами будете стрічати Новий рік.
— Спасибі, я прийду.— Толя помітив, що на очах тьоті Фросі заблищали сльози. Відвернувшись, вона тихо промовила: — Іди, синку, додому, мама ще розсердиться на нас. Може, ти не всі уроки зробив?
— Мама дозволила піти гуляти. А уроки я зробив, — жваво відповів хлопчик.— Я хочу ще допомогти вам.
— Та вже все. Ось тільки розпалю в грубі.
— То я дров принесу! — Не чекаючи відповіді, Толя побіг у сарай і приніс оберемок.
Коли у грубі запалав вогонь, тьотя Фрося поставила біля неї низенький ослінчик, погасила світло й сіла поруч з Толею. Гаряче полум'я освітило рожеве, з блискучими очима обличчя хлопчика і бліде, перетяте зморшками — старої жінки.
— Тепер ми, сину, сидимо, наче біля багаття,— сказала Фросина Миколаївна, підкладаючи дрова у грубу. — Хороший ти хлопчик. Отаким був і мій синок. Все допомагав мені. Навіть білизну брався прати. — Фросина Миколаївна сумно зітхнула.— Немає його... На війні вбили...
— Ким же він був? Танкістом, льотчиком, моряком? — тихенько питав Толя.
— Шофером був мій Павло. Дуже любив машини. На фронті возив снаряди і все, що треба було, доставляв на передову. Його товариші написали мені, що в останній день свого життя Павло возив снаряди на батарею до гармат. Осколком йому поранило плече. Було дуже боляче, та він гнав машину і — встиг. Якби запізнився, нашим довелось би відступати. А коли повертався назад, налетів ворожий літак... і влучив... Павло — в мене єдиний син. Чоловік ще в бою з петлюрівцями загинув, Павлусеві тоді два рочки було. Я ніколи не думала, що зможу жити без сина, і от...
Схвильований Толя мовчав. Він намагався уявити собі страшну подію на відкритому піляху. Солдат Павло дуже сміливий. Ніщо не може зупинити його, коли він виконує бойове завдання. Ревуть мотори ворожих літаків, свистять бомби, гуркочуть гармати, а він везе товаришам снаряди, бо артилерія ж не може діяти без них.
— Треба було йому зупинити машину, сховатися під кузов,— заговорив хлопчик,— або їхати зигзагами, тоді фашист нізащо не влучив би!
Вони помовчали. В грубці шипіли й потріскували дрова. Долітав далекий гамір дітей з майдану.
— Приїхала я сюди, бо в мене були тут родичі, але я не знайшла їх. Старі померли, їхні діти подалися десь до міста. А мені село сподобалося, то я й лишилася. Хворіла довго (після похорону). А як встала, подумала, що тільки в школі зможу робити. Дивлюся на вас, і кожен нагадує мого Пав-лика. Ти рожеволиций та ясноокий, як і він був. Твій Володя бистрий, непосидючий, як він, інший, дивлюсь, книги так старанно обгортає, береже їх, як це робив мій Павлик. В кожному з вас я бачу якусь рисочку, що так нагадує мені його. Толя сидів, зворушений цією розповіддю, йому хотілося зробити для тьоті Фросі щось хороше, приємне.
— Хочете, я допомагатиму вам завжди? — раптом сказав він.— Або я поговорю з нашими в класі. Нехай усі стараються, щоб вам легше було прибирати.
— Спасибі тобі за добре серце, — всміхнулася Фросина Миколаївна,— але ж це неможливо. Підеш по класах, то тільки встигай усе підбирати. Там наслідили, там папірець кинули, там недоїдки лишили. Ну, та я не ображаюся...
Другого дня Толя, ідучи до школи, взяв віника.
— Ти що, вирішив оволодіти спеціальністю прибиральниці? — голосно спитав Володя, побачивши товариша.
— Влітку я наробив багато віників, склав їх на горищі,— заговорив Толя, ніби не помітивши глузування. — Тепер подивіться, для чого нам знадобиться віник.— Толя піднявся на ґанок і віником обчистив чоботи від снігу.
— Всі так зробіть. Тоді в нашому класі стане чистіше і тьоті Фросі легше буде прибирати.
— Тільки в твоєму класі має бути чисто?
— А в нас і тепер чистіше, ніж у вас!
Діти зашуміли, оточивши Толю. Вони навперебій брали віник, обмітали взуття. Толя витяг з портфеля квадратний шматок фанери, на якому червоніли косі літери:

ОБТИРАЙТЕ НОГИ! ШАНУЙТЕ ПРАЦЮ ТЬОТІ ФРОСІ!

Дощечку діти прибили до дверей.
Фросина Миколаївна стояла в коридорі біля вішалки, допомагаючи малим роздягатися. Почувши незвичайну метушню на ґанку, вона вийшла, прочитала напис на фанері та тільки й вимовила:
— Рідні мої...
Школа готувалася до зимових канікул. Піонервожата просила учнів допомогти скласти план: сказати їй, що кожен хотів би побачити, почути в ці дні відпочинку. Толя розповів їй про сина Фросини Миколаївни — Павла Степановича, сказав, що добре було б, якби всі школярі почули про нього.
— Чому ж ти мовчав досі? Попросимо Фросину Миколаїв ну розказати про сина. Влаштуємо піонерський збір, звичайно, якщо вона погодиться.
Кімната четвертого класу найбільша. Тому збір призначили в ній. Толя, Володя та кілька дівчаток прибрали кімнату. Повісили під стелею різноколірні прапорці на шпагаті, принесли з лісу соснових та ялинових гілочок, заквітчали портрет Леніна. Володя вдома тримав вишневу гілочку в пляшці з водою. Гілочка якраз розцвіла, і він приніс її до школи. Живі квіти прикрасили стіл, вкритий червоною скатеркою. Тут же стояв портрет Павла Степановича у бронзовій рамці.
Всі вдивлялися в молоде, веселе обличчя юнака. Кучеряве волосся злегка спадало йому на чоло, очі були великі, світлі, ніс з тонкими ніздрями, гостре підборіддя і губи з усмішкою в куточках. Він був дуже схожий на матір.
В урочисту хвилину, коли винесли прапор, всі стали мовчазні й серйозні. З-за столу піднялася Фросина Миколаївна. Вона обвела всіх уважним поглядом і зітхнула.
— Ми слухаємо вас,— тихо сказала піонервожата, по-правляючи галстук на білосніжній блузці.
— Був у мене син Павлик,— почала тихим голосом Фросина Миколаївна,— такий же веселий, галасливий, пустотливий, як і ви... Дуже любив машини, хотів стати автомеханіком...
Піонером був мій Павлик. Всі наші речі згоріли, в будинок влучила «зажигалка», а портрет його і піонерський галстук я зберегла.
Фросина Миколаївна взяла пакуночок, що лежав на столі, розгорнула його. Вогнем спалахнув червоний шовк.
— Багато років берегла його. Страшні часи минули. Знову діти ходять до школи, носять галстуки. Мені не хочеться, щоб галстук мого сина лежав у схованці. Дозвольте подарувати його одному з вас.Жехай піонер носить його і пам'ятає, що солдат Павло Степанович віддав своє життя за те, щоб усі діти були щасливрЯкщо буде на те ваша згода, то я цей галстук надіну учневі четвертого класу Толі.
— Правильно! Толі! йому галстук! — залунали дитячі голоси.
— Толя мій помічник і друг,— продовжувала Фросина Миколаївна.— Він допомагає зберігати чистоту; вечорами, коли на мене особливо насідає сум, він приходить, розважає.
Залунали оплески. Хтось легко підштовхнув Толю наперед, чиїсь руки розв'язали на ньому старий галстук, його очі зустрілися поглядом із зволоженими очима Фросини Миколаївни.
— Носи з честю цей галстук, будь схожий на мого сина,— сказала вона і тремтячими руками пов'язала хлопчикові галстук.
Повертаючись на своє місце, Толя побачив в розчинених дверях знайоме ласкаве обличчя. Він був такий схвильований, що лише через кілька хвилин зрозумів, що це його мати прийшла на збір.
— Мамо, ти бачила, ти все чула? — хотілося спитати її, та він стримався.
Після самодіяльного концерту Толя разом з мамою повертався додому. Він торкав рукою кінці червоного шовку, розгладжував дорогий галстук.
— Тепер я повинен бути схожим на Павла Степановича,— сказав він.— І шофером треба стати?
— Головне, сину, любити свою Батьківщину, як любив її Павло Степанович,— серйозно відповіла мама.

ШАПОЧКА З ПІР'ЯМ БЕРКУТА
На світанку Люба побігла до конюшні. Райкомівський конюх дядько Дмитро вивів на подвір'я волохатого коника і почав запрягати його в бідарку.
— Стій, Рижик, не пручайся,— покрикувала Люба, хльоскаючи батіжком, хоч кінь стояв зовсім покірно.
На подвір'ї з'явилася Любина мама. Жінка тримала на руці темний жакет, під пахвою портфелик. Вона була ще молода, років тридцяти. На красивому засмаглому обличчі лежав свіжий рум'янець, лагідні сині очі всміхалися, високе чоло прорізало три зморшки вряд, ніби його торкнулися три нитки та так і лишили борозенки.
Ївга Іванівна працювала в райкомі партії інструктором, їй часто доводилося їздити в долини до аулів і в гори, де чабани випасали отари овець. Вона читала лекції, допомагала писати листи на фронт.
Люба давно вже просила маму взяти її з собою хоч один раз. Дівчинка ще ніколи не була ні в аулах, ні в горах. Жили ж вони в районному центрі. Село мало незвичайну для тих країв назву — Андріївка. В ньому найбільше було росіян і українців. їхні діди і прадіди перебралися сюди, в Казахстан, ще в ті часи, коли «милостивий» цар дозволив безземельним переселятися на вільні степи. Набідувалися тоді люди. Немало могил вони позалишали на своєму шляху...
Раніш взяти з собою дівчинку Івга Іванівна не могла, бо Люба ходила до школи, повернутися ж з командировки за один день з далеких аулів було неможливо. Інша річ тепер, коли почалися канікули.

Вони сидять поруч у бідарці. Мама перегортає зошит, а Люба тримає в руках віжки й батіжок, суворо прикрикує на Рижика:
— Тюпай, Рижик, тюпай!
Перед ними простягся сірий курний шлях. Праворуч височіють гори, ліворуч грає безліччю барв квітуча долина. Головаті соняшники випромінюють золото; ніби припорошені снігом, цвітуть кущі картоплі, з-під лапатого листя довгої огудини гарбузів визирають жовтогарячі, крупні грамофон-чики. А ген далі піднялися вгору стрункі духмяні коноплі. Теплий вітерець змішує усі пахощі і ніби підносить до обличчя великі букети квітів.
Люба дивиться на соковиту зелень, глибоко вдихає пахощі розквітлої городини, і згадує, згадує...
Торік, у таку ж гарячу пору, пробиралася вона з мамою колгоспними полями, ховаючись у високому картоплинні, між шорсткими стовбурами соняшників, припадала до вологої землі. Там, звідки вони йшли, і вдень, і вночі палала над містом заграва. Часто бомби падали в море. Тоді до неба здіймалися високі стовпи зеленавої води, ревіли хвилі, б'ючись об скелястий берег...
...З кожним днем на їхній вулиці з'являлося все більше і більше руїн, повітря було отруєне порохом і димом. Тато пішов на війну. Мама взяла рюкзак, поклала до нього необхідні речі, Любі ж повісила через плече зелену сумку з-під протигаза, наповнену сухарями. Темної ночі вони залишили своє місто. Ніби голкою в серце впивалося нове для дівчинки слово — «біженці». Мама ж казала: «Ми евакуйовані!». Спогади захопили Любу так, що вона і не помітила, як Рижик перейшов на повільний крок, а згодом і зупинився.
— Ти, ледачий! — розсердилася дівчинка, цьвохкаючи батіжком і мружачи очі від сліпучого блиску води.
Між рівними смужками землі дзюрчала вода в ариках. Арики — це рівчаки, якими тече вода із снігових гір. Вдень і вночі колгоспники розривають в потрібних місцях загати, спрямовуючи воду на ділянки. Поливають не тільки городину, а навіть посіви зернових культур і трави. Ніяка спека не шкодить рослинам. Чим дужче пече сонце, тим більше води в ариках, бо ж на високих горах тануть сніги.
Тихо в долині. Чути лише тупіт некованих копит Рижика. Десь далеко закричав верблюд. З гори знявся орел, широко розкинувши могутні крила.
Опівдні спека стала нестерпною. Рижик змокрів і ледве дибав, не звертаючи ніякої уваги на Любин батіжок. Дорогу перетяв широкий повноводний арик. Через нього був перекинутий дерев'яний місток. Кінь знову зупинився і сумно опустив голову.
— Нехай Рижик спочине,— сказала Ївга Іванівна, розпрягла коня і пустила пастися. Сама вона, простеливши жакетку, лягла на траву. А Люба допитливими очима роздивлялася навкруги. Гори були дуже високі, їхні снігові вершини зливалися з пухнастими хмарками.
Сонце нерухомо застигло над головою. Здавалося, воно наскрізь пронизує землю сліпучим і гарячим промінням. Все живе довкола завмерло, принишкло, шукаючи в траві прохолоди. Замовкли навіть неугавні коники. Лиш ненароком шелесне сухою стеблиною полохлива прудка ящірка.
Люба сіла на край рівчака, опустивши ноги в прозору воду. На обрії, аж там, де блакитне небо зійшлося з зеленню, з'явилася темна цяточка. Вона весь час збільшувалася. Незабаром дівчинка вже розгляділа вершника. Почувся тупіт кінських копит. Кінь спинився біля арика, роздуваючи рожеві ніздрі. Приїжджий спішився.
— Здрастуйте! — сказав він.— Як живете?
Вершник подав Любиній матері жилаву руку, дівчинку поплескав по плечі. Це був невисокий міцний дідуган. Незважаючи на спеку, зодягнений у темний, на ваті, халат, поли якого заткнуті за пояс. Ноги, трохи криві, взуті в чоботи з високими халявами і великими каблуками. Голову покривав пишний, з рудої лисиці, малахай — казахська гостроверха шапка. З-під шапки стікав піт, залишаючи блискучі доріжки на коричневому, вкритому глибокими зморшками обличчі. Косі щілини, в яких світилися чорні очі, зовсім звузилися, а обвітрені губи, розтягаючись у добру посмішку, відкривали міцні, білі, як молоко, зуби.
Люба підійшла до коня і обережно погладила шовковисту гарячу шию.
— Іноходець,— гордовито сказав старий, розправляючи гриву коня, і простяг дівчинці маленького нагая. Нагай був особливий. Замість держака до рук Люби потрапила козяча ніжка з білою відполірованою ратичкою.— Кінь хороший, не бійся, кизимка (дівчинка). Кінь — друг людини. У нас всі їздять верхи — хлопчики й дівчатка. Хочеш, я навчу тебе? — Він підхопив дівчинку під руки, посадовив у сідло.
Люба намагалася ногами потрапити в стремена, та не дістала. Кінь схилив голову до трави, і дівчинка, не маючи опори під ногами, мало не впала через його голову. Вона злякалася, але промовчала. Помітивши це, казах зняв Любу з сідла і сів поруч ївги Іванівни. Дівчинка, схилившись над ариком, уважно розглядала нагай.
Мати і казах розмовляли, як старі знайомі. Мішаючи російські слова з казахськими, Газіз (так назвав себе старий) розповідав про себе. Відтоді, як в аулі організовано колгосп, він пасе овечу отару в горах. Його дружина, Гапіпа, теж працює. Вона доїть корів і возить молоко у великих бідонах в долину на молочний завод. Живуть вони заможно. Мають дві корови, вівці, є багато ватяних ковдр, великі, з візерунками кошми і двоє хороших коней для верхової їзди.
Газіз тяжко зітхнув:
— Тепер усе це не тішить нас. Добро в юрті ніби зблякло і не радує очей. Горе, що звалилося на всю країну, як люта змія, вповзло і в нашу юрту. В юрті немає сина Бекена. Він — хлопець гарячий, як літній день Казахстану. Бекен не чекав, поки його покличуть бити фашистів. Він спустився в долину і пішов до військкомату...
Відтоді гори й долини двічі вкривалися снігом, а про Бекена звістки немає. Ось і тепер я їздив до районного центра, просив людей на пошті відповісти мені, чи не прийшов від сина лист... Не прийшов... немає...— сумно зітхнув чабан.— Сину мій! В табуні ж гуляє молодий лошак, для онука ростив його...— В очах пастуха заблищали сльози...
— Не треба так побиватися, — втішала його Любина мама,— адже не тільки твій син на війні. Я допоможу тобі розшукати Бекена, напишемо лист до Москви. Він же не піщинка в морі і не голка в стіжку сіна, а солдат.
— Ти правду кажеш,— помовчавши трохи, мовив Газіз. Він обтер полою мокре обличчя, його вузькі чорні очі радісно заблищали.— Слухай, приходь до моєї юрти, дочкою будеш. Гапіпа пече смачні коржі, є й кумис і м'ясо. З кизимкою приходь. Ми будемо чекати.
Чабан попрощався, сів на коня і скоро зник за горою.
Рижик спочив. Треба було їхати далі. Люба допомогла матері запрягти коня, і легка бідарка з двома подорожніми знов заскрипіла.
День схилявся до вечора. У степу помітно відновлювався рух; загули бджоли, обстежуючи кожну квіточку, затріщали коники-стрибунці. Здавалося, звідкись доноситься ледве вловима пісня. Може, вона лине з гірських вершин, а може, це в небі невидимі пташки щебечуть, чи вітер видзвонює у високій траві про день, наповнений золотом сонця, про далечінь холодних снігових гірських вершин...
На заході з'явилася маленька хмарка. Вона швидко росла і скоро закрила сонце. Гори відразу потемніли. Небо розкраяла вогняна блискавка, ударив грім. Упало кілька важких крапель, а за ними горохом посипався рясний дощ. Рижик здригнувся всім тілом, прищулив вуха, зупинився, важко поводячи боками. Івга Іванівна і Люба одразу ж змокли й змерзли. Крізь шум зливи почувся кінський тупіт. З трави вихопився вершник. Це був Газіз.
— Діти мої, я повернувся за вами,— сказав він, схиляючись з сідла.— Ми живемо тут недалеко. їдьмо до мене скоріше! — Він узяв Рижика за недоузок.— Гапіпа вже, мабуть, і вогонь розклала. Ви обсушите одяг, нап'єтесь чаю.

Між горами на зеленому видолинку стояло кілька юрт — переносних жител пастухів. В одній з них були відхилені легкі дверцята, і звідти визирало обличчя літньої жінки.
— Моя Гапіпа чекає на вас,— задоволено всміхнувся чабан.
Казахи дуже привітні. У них збереглися хороші звичаї ще з тих часів, коли в Казахстані було мало людей, можна було проїхати сто і більше кілометрів, не зустрівши нікого. Тому казах, де б не побачив навіть зовсім чужу людину, привітно поздоровкається, розпитає, чи не потребує вона якої допомоги, покличе до себе чай пити, дарма, що живе кілометрів за п'ятдесят.
Вони увійшли в юрту. Гапіпа простягла їм руки, обвиті срібними браслетами, кивала головою і повторювала: «Дра-стуй, драстуй». Більше російських слів Гапіпа не знала. Вона кинула на кошму, ближче до вогню, дві подушки і поплескала по них долонею. Мати і дочка зрозуміли хазяйку, сіли на подушках.
Гапіпа підкинула у вогонь коротенькі полінця саксаулу (дерево, що росте в пісках, горить синюватим вогнем, майже без диму). Великий мідний чайник зашипів. Вода забулькала. Гапіпа заварила в малому фарфоровому чайнику пахучий плитковий чай, викотила на середину юрти, мов колесо, низенький круглий стіл, накрила його білою скатертиною.
Івга Іванівна сиділа, за казахським звичаєм, обличчям до сходу сонця, підібгавши під себе ноги. Люба теж хотіла сидіти так, але в неї швидко потерпли ноги, і вона обережно просунула їх під стіл. Перед гостями з'явилися глибокі піали, наповнені кумисом.
— Пийте, кумис береже здоров'я,— припрошував Газіз.
Гості, не поспішаючи, цідили крізь зуби кислувате шипляче молоко. Дівчинка відразу ж відчула теплоту в усьому тілі. Гапіпа гладила білу голівку Люби і примовляла: «Жакси, кизимка, жакси» (добре, дівчинко, добре).
До юрти почали сходитися люди. Вони знімали малахаї, лишаючись у маленьких шапочках-тюбетейках, віталися і сідали до столу. Гапіпа одразу ж ставила перед ними піали, наливала чай. На столі було повно різних казахських ласощів. Тут були баурсаки — смажені в салі коржики, сир, розтертий з кислим молоком — його називають айран, смажене пшоно, залите молоком, курт — солоний, висушений на сонці сир і ще багато різної їжі.
За столом зав'язалася тиха бесіда. Чабани розпитували Ївгу Іванівну, що пишеться в газетах про війну. Інструктор райкому партії, мовляв, повинна все знати.
Поки дорослі розмовляли, Люба уважно розглядала юрту. Кругле, просторе житло наскрізь просякнуте запахом баранячого м'яса, кислого молока, плиткового чаю. Жердини, повтикані в землю, сходяться вгорі. Для виходу диму залишено отвір. Зсередини юрта обкладена кошмами, килимами. Долівка встелена овечими шкурами. Попід стінами лежать різні речі господарів: барвисті ватяні ковдри, білі кошми в розводах, подушки, скриня, окована залізом, і навіть швейна машина. Все це складено так, щоб люди бачили: тут живуть заможні господарі.
— Правда, мамо, було б добре пожити нам в оцій хаті,— прошепотіла дівчинка, притискуючись до матері.
— Тихше, доню, недобре перешіптуватися, господарі образяться,— суворо зауважила Ївга Іванівна.
В розмову увірвався незнайомий звук. Люба обернулася на нього. Старий Газіз сидів на кошмі, на колінах у нього лежала домра — казахський музичний інструмент. Обличчя з старика серйозне, він ударив по струнах і заспівав:
— Птиця створена для польоту, людина — для щасливого життя...
Газіз розповідав про те, як добре жили народи в нашій країні. Мова в них різна, як різні пальці на одній руці, але всіх з'єднала Батьківщина, всі братами стали. Одним пальцем трудно битися. Коли ж ці пальці стискаються в кулак — горе ворогові.
Довго звучала домра, співав чабан. У напруженій тиші звуки домри завмерли, пісня увірвалася. Газіз, низько схиливши голову, мовчав. Потім, повернувши обличчя до Ївги Іванівни, сказав тихо:
— Не дивуйся, дочко. Казахи завжди співають своїм гостям. Складати пісні вчив мене акин Джамбул. Я був у нього в гостях. Ми пили чай і співали. Це було до війни. Тоді пісні радістю звучали. Джамбул співав про красу Москви, про народи, які він там бачив, про Леніна. Я ж співав йому про наш колгосп, отари жирних баранів, гірські пасовища, вкриті пахучими квітами. Був і я в Москві на сільськогосподарській виставці. Там нагородили мене.
Він розстебнув ватяний халат. Під ним, на борту темного піджака, заблищала золота медаль.
— Раніш я був найбіднішим серед бідняків. Не було в мене ні коня, ні сідла, ні юрти, ані баранів. Запах м'яса я чув тільки тоді, як їв його бай, мій господар. Багато років я пас чужі отари. Зодягнутий був у таке дрантя, що й полатати його не міг. Радянська влада людиною зробила мене, нагоро дила, аксакалом називають мене всі.
І от, все те, що я маю, фашисти хочуть відібрати, вбити мого Бекена. Без сонця загинули б пасовища, стада. Без Радянської влади мені не жити. Та я ж не один. Всі люди тепер страждають, життя кожного в небезпеці. Всі допомагають нашому війську чим тільки можуть. Я теж хочу прискорити загибель ворога. І щоб знову росіяни, українці, казахи, узбеки, як рідні брати до батьківської юрти, з'їжджалися на свято врожаю і достатку в нашу столицю Москву.
Всі слухали мовчки, киваючи головами. Гапіпа, схрестивши руки на грудях, шепотіла: «Ія, ія...» (так, так).
— Послухай мене,— чабан нахилився до Ївги Іванівни. Я хочу, щоб мій Бекен був зі мною і знов орав землю машиною, яка не боїться ні гір, ні степу, щоб мій син сіяв пшеницю. Чи правильно я міркую, дочко моя?
— Правильно. Про мирне життя на своїй землі мріють усі люди нашої країни,— схвильовано відповіла Ївга Іванівна.
Газіз поклав руки на струни домри і продовжував:
— Сюди приїздив наш баскарма (голова колгоспу). З ним я теж говорив про війну і дізнався, що люди з тих місць, де теж є великі гори... Забув, як те місце зветься...— винувато обвів очима гостей пастух.
— Урал, мабуть, Урал! — голосно сказала Люба.
— Так, Урал,— зрадів Газіз,— люди віддають своїй країні все, що мають, купують літаки, гармати, і з них наші солдати б'ють ворога. Був я на самій високій горі, де завжди лежить сніг і живуть орли. Тихо там, ніхто мені не заважав думати, І я зрозумів: шастя в юрту повернеться тільки тоді, як перестане литися кров наших братів, як ворог упаде мертвим...
Газіз підійшов до скрині, витяг звідти шкіряну сумку.
— Ми з Гапіпою працювали багато років, заощадили дещо.— Ось, дочко, полічи, — сказав він, висипаючи на стіл гроші,— скажи мені, що на них можна купити: гармату чи літак?
— Ціни мені невідомі,— серйозно відповіла Любина мама.— Одне скажу я вам: робите ви хороше діло.

Дощ ущух. Вечірнє сонце залило червоним сяйвом високі росяні трави. Прозорим стало чисте, без єдиної хмарки, небо. Гості повиходили з юрти.
Ївга Іванівна і Люба сердечно подякували хазяям за щиру увагу до них. Одяг на обох уже висох, ожила і заграла барвами українська вишивка на білому полотняному платті Любиної мами. Вона поправила русяві коси, обняла Гапіпу, сказала їй кілька ласкавих слів казахською мовою і почала прощатися.
— Немає у казахів такого звичаю, щоб відпускати гостей в юрти проти ночі,— заперечив Газіз,— застудиться кизимка і тобі не гаразд буде. Тепер скрізь росяно, прохолодно.
Ївга Іванівна вагалася, Люба ж зраділа, просила маму лишитися ще в юрті, адже тут стільки цікавого.
— Кизимка жакси,— ласкаво сказала Гапіпа, беручи в руки товсті білі коси дівчинки. Потім заговорила так швидко, що ні мати, ні дочка нічого не розібрали. Газіз засміявся.
— Вона каже,— пояснив він,— що Люба була б нареченою Бекена, якби трохи старша. В нашому аулі немає дівчинки з такцми білими косами і очима, в яких відбивається небо.
— Ія, ія,— підтвердила Гапіпа і кинулася до скрині, витягла красиву дівочу шапочку. Вона була пошита з яскраво-червоного оксамиту, прикрашена різними монетами, на маківці ж прикріплено пучок сизого пір'я беркута. Пір'я від найменшого руху коливалося. Гапіпа кілька хвилин любувалася шапочкою, потім наділа її на голову Люби.
— Ой, кизимка, жакси! — засміялася вона, обнімаючи Любу.
Дівчинка розгубилася. Якщо шапочку дарували їй, то треба ж подякувати, коли тільки приміряли, тр треба зняти, нехай не думають, що вона хоче привласнити її.
Люба нерішуче зняла шапочку.
— Надінь, вони образяться,—сказала мама,— казахи люблять дарувати ті речі, які подобаються гостям. Гапіпа каже, що шапочка хоч і велика трохи на тебе, але дуже личить. Гапіпа носила її, як була дівчиною. Такий подарунок підносять тільки найдорожчим гостям.
Весь вечір дівчинка не знімала з голови шапочку. Заночувала вона з мамою в юрті. Приємно було лежати на м'яких подушках під теплою ковдрою, дивитися на блискучі зорі крізь отвір угорі юрти, дихати чистим гірським повітрям.
Настав ранок. Сліпучим сяйвом залляло сонце зелені гори, а маленькі пухнасті хмаринки черкалися об найвищу гору, верховина якої блищала вічними снігами. Тільки після того, як мати і дочка напилися чаю, Газіз, Гапіпа і всі чабани попрощалися з ївгою Іванівною і Любою. Шапочка красувалася на голові дівчинки. На зеленому фоні трави вона здавалася великою квіткою.

Минуло кілька тижнів. Якось увечері на синій віконній шибці дому, де жила Люба з матір'ю, з'явилася козяча ніжка з білою ратичкою. Ратичка легенько стукала у вікно.
— Ой, дідусь Газіз,— скрикнула Люба і вибігла на вулицю. Слідом за нею кинулася мати. У вечірніх сутінках вималювався темний силует вершника.
— Аксакал, заходь до хати, є хороші новини,— весело заговорила Ївга Іванівна, тиснучи руку чабана.
Газіз зіскочив з коня, кинув повід на паркан, зайшов у кімнату і сів на килимок біля ліжка, підібгавши під себе ноги.
— Ось маєш звістку, — сказала Ївга Іванівна, простягаючи Газізу синій конверт.
Ївга Іванівна пояснила, що з Москви прийшла відповідь: Бекен живий. Він довгий час був у тилу ворога. Так треба було. Тому не міг писати. Тепер Бекен, виконавши завдання, знов повернувся до своєї військової частини, листи надсилатиме неодмінно.
— Бекен живий! О щастя! — Старик підхопився на ноги.— Газіз житиме сто літ! Він став молодим і дужим, у нього крила виросли! — І чабан поспішив у гори, до Гапіпи, з радісною звісткою.
Відтоді між Газізом, Гапіпою, ївгою Іванівною і Любою встановилася міцна дружба. Люба щоденно бігала на пошту дізнатися, чи нема листа від Бекена. Коли ж лист прибув, дівчинка разом з мамою одвезла його своїм друзям. На її голові завжди красувалася червона шапочка з пір'ям беркута,
Не розлучилася з шапочкою Люба і тоді, коли вона поверталася з мамою в рідне місто, звідки вже повтікали фашисти.
— Ми так зріднилися з вами, полюбили красу Казахстану! Назавжди ми збережемо найтепліші почуття до вас,— прощаючись з Гапіпою і Газізом, говорила мама.
Так і було. Кожного місяця Люба посилала до Казахстану листа, звідти прирсодили теплі відповіді від Бекена, який повернувся додому і знов працював трактористом. Листи з Казахстану читали не тільки вдома, їх приносила Люба до школи, а пізніше в інститут. Про своїх казахстанських друзів вона завжди розповідала подружкам.
На випускний вечір в інститут Люба прийшла в національному костюмі казашки. Довге плаття з білого крепдешину прикрашало багато рясних оборочок, поверх нього була накинута з чорного оксамиту безрукавка, пишні білі рукава надавали дівчині вигляду ширококрилої пташки. Голову прикрашала шапочка з пір'ям беркута, вона вже не була великою, як раніш, коли її подарувала Гапіпа. Чорна безрукавка гарно відтіняла русяві довгі коси.
— Ти справжня казашечка,— з захопленням говорили подруги,'розглядаючи Любу.
— Ви майже вгадали,— всміхнулася дівчина,— я ж їду працювати в Казахстан, туди, де ми жили з мамою в роки війни.
Недовго збиралася Люба в дорогу, їй хотілося скоріше дістатися до місця роботи, адже цієї осені вона повинна буде проводити сівбу озимини в радгоспі, відповідатиме за кожне зернятко, кинуте в землю.
— Може, і я слідом за тобою поїду, боюсь відпускати тебе одну,— тихо сказала мама, цілуючи Любу в вагоні. Дівчина зрозуміла матір. Адже вона лишилася в місті одна—-батько не повернувся з фронту.
— Не турбуйся, мамо, там же Газіз і Гапіпа, Як тільки влаштуюся, вишлю тобі телеграму.
Дівчина притислася до маминої вологої щоки, міцно поцілувала. Поїзд рушив. В уяві дівчини золотими хвилями переливалася колосиста пшениця на безмежних полях Казахстану. Вдалині, підпираючи пухнасті хмари, зеленіли високі гори...

ГАЛЯ РОЗВ'ЯЗУЄ ЗАДАЧУ
Після дзвінка всі учні другого класу побігли додому, а Галя тихенько зайшла до залу, де збиралися піонери. Там вона сіла на останній стілець.
Співав горн, Галин брат Льоня ніс прапор, лунав барабанний дроб, Потім все затихло, До столу підійшла Катерина — висока, повновида, засмагла. Та сама, яка минулої зими ходила до цієї ж школи в десятий клас.
Наче оповідання читала Катерина, коли почала розказувати про свою роботу в ланці, яка вирощує овочі та кукурудзу.
Галя заплющила очі. їй здалося, що вона чує шелест високих зелених стебел, вони лоскочуть її обличчя своїм довгим, як стрічки, листям, а вгорі похитується золота китиця. Тут же до товстого стебла приліпились у зелених сорочечках тугі качани. Як білі намистинки, стоять рядами пахучі зернятка, наливаються соком землі.
Збори вже й закінчилися, а Галя все ще бачила себе серед веленого кукурудзяного лісу. Там вона була торік, мамі обід носила з братом.
Вдома увечері всі посідали за великий стіл вечеряти. Льоня розхвастався:
— Знаєш, тату, наша школа взяла шефство над ланкою Катерини. Старшокласники оброблять п'ять гектарів кукурудзи, а я виловлю всіх ховрахів, щоб не шкодили.
— То я ж працюю в ланці Катерини,— всміхнулася мама і ласкаво подивилася на Льоню.— Значить, ти мій шеф.
— Поміч уже є,— зрадів тато.
— Мамо, а наш клас не старшокласний?
— Ти ще мала, їж,— сказала мама, присуваючи до Гал! чашку з молоком.
— Ти більше до книжки заглядай, доню,— заговорив, повечерявши, тато.— Вчорашня задача так і лишилася в тебе нерозв'язаною.
Галя дуже любила свого тата. Він у неї високий, сильний, очі його завжди посміхаються. Працює трактористом, більше буває в полі. Зате вже коли вдома, то для дівчинки свято, бо він так цікаво розповідає про все. Але ж як зробить їй якесь зауваження, вона соромиться, хмурніє,
Дівчинка й тепер почервоніла, взяла задачник, сіла до столу і почала читати вголос, сподіваючись, що тато їй допоможе. Розтягуючи слова, ніби співаючи, Галя почала:
— Пасажирський поїзд пройшов відстань чотириста п'ятдесят кілометрів за дев'ять годин... Мамо, а як ти їхала до Москви, то не боялася, що поїзд іде так швидко?
Мама прибирала посуд зі столу.
— Бачиш, яка ти неуважна,— пусти тебе на поле — всю кукурудзу порубаєш, бо про інше думатимеш.
Галя знов уткнулася в книжку.
— А товарний поїзд пройшов відстань у триста двадцять кілометрів за вісім годин. На скільки кілометрів... Тату, а чого поїзд називається товарний? Товар він везе, чи що? На базар чи в крамницю?
Льоня голосно засміявся, Галя і не глянула на нього.
— На скільки кіло і метрів за годину ішов швидше пасажирський поїзд, ніж товарний?
— Що, що ти вичитала?—спитав тато і відклав убік газету.— Що там за кілограми і метри? Повтори.
Льоня глянув у книжку через плече сестри і знову засміявся:
— Кілометри! А вона...
— Ти теж хороший вчитель, — зауважила мама. — Нема того, щоб пояснити сестричці.
— Та вона ж неуважна! Ціле літо буде сидіти вдома з задачником у руках, а ми...
Другого дня, як тільки повернулися із школи, Льоня взяв у сінях саморобні капкани на ховрахів, зв'язав їх мотузочком, кинув на плече і побіг у поле.
А Галя лишилася вдома сама. Вона посиділа в своєму кутку біля ляльок, але гратись не хотілося. Дівчинка постояла на порозі, заплющивши очі, скривилася, збираючись заплакати. Та тут вона пригадала, що вдома немає ні тата, ні мами, нікому буде умовляти її — то навіщо ж плакати?
«Все одно піду на роботу», вперто подумала Галя. Взяла мамину картату хустку, пов'язалася нею так, що кінчики її стирчали на голові, як заячі вушка, і пішла за село.
Вітер шарпав поли синього пальтечка, та дівчинці було тепло. З-під великої хустки визирали її допитливі чорні оченята і задерикуватий почервонілий носик.
Під горою, яка захищає всіх від холодного північного вітру, далеко тяглися, виблискуючи скляними рамами, парники. Тут сьогодні працює тьотя Катя. Про це чула Галя ще вранці від мами.
— Тьотю Катю! — ще здаля закричала дівчинка, вгледівши ланкову.— Здрастуйте!
— О! чого ти, Галочко?
— Я... Льонька каже, що я все літо сидітиму з задачником у руках, а він... у полі... з піонерами. А я... теж хочу...— вона захлипала і ткнулася мокрим носиком в коліна тьоті Каті.— Я хочу ходити... в ланку...
— На роботу прийшла? — весело спитала ланкова.— Так і скажи.— Вона присіла, зазирнула в очі малої і вела далі:— А що ти вмієш робити?
— Поливати розсаду, — раптом заспокоївшись, сміливо сказала Галя, зупинивши погляд на великій поливальниці.
Галя підбігла до поливальниці, обома руками вхопилася за дужку. Зараз з дірочок бризне дощик прямо в рами на малесеньку капусту. Вона виросте велика, її покришать у борщ. Та як Галя не старалася, а поливальницю не зрушила з місця.
— Не давай їй роботи,— почувся знайомий голос.— Вона не любить задачі розв'язувати, лінується.
Галя підвела голову і, зустрівшись поглядом з мамою, опустила очі додолу.
— Я ж вирішила задачу ще вчора... І то ж остання, вже починаються канікули,— тихо відповіла дівчинка.
— А ми знайдемо для неї цікаву роботу і все літо будемо задачі розв'язувати. Хочеш, Галочко? — спитала тьотя Катя.
— Хочу, тільки не з Льонькою, а з вами,— прошепотіла дівчинка.
— От і добре. Бачиш он-о порожню раму? Там росла зелена цибулька. Ми вирвали її і відвезли на базар. Щоб рами не лишалися порожні, став туди оці горщечки вряд,— пояснювала ланкова.
— Які горщечки? — здивувалася Галя.— Це ж земля.
— Земляні горщечки. В таких ми вирощуємо розсаду помідорів, капусти, баклажанів. А як розсада підросте, ми И так з горщечками і переносимо в землю, Тоді все росте швидко і врожай хороший.
— Я буду складати горщечки, — радо погодилася дівчинка.
Один до одного, як кубики, складала Галя вряд торфоперегнійні горщечки. Незабаром ними була заповнена вся рама. Підійшла тьотя Катя і сказала:
— Добре ти склала, Галочко. А тепер перелічи ці горщечки.
Дівчинка присіла і, тикаючи пальцем в кожен горщечок, старанно лічила.
— Чотириста! Тьотю Катю, чотириста! — радісно закричала Галя і побігла до ланкової аж на другий кінець парників.
— На сьогодні досить,— сміючись, сказала тьотя Катя,— а завтра розв'яжеш іншу задачу.
«Тьотя Катя краща за всіх,— думала Галя, йдучи другого дня на парники.— Я теж буду такою ланковою, як закінчу школу».
— Знову прийшла! — привітно зустріла тьотя Катя дівчинку.— Я думала, що ти вчора втомилася і забудеш про парники. Ось тобі качан кукурудзи. Вилущи з нього зернятка і перелічи. Тільки зерна на кінці качана залишай, вони дрібні і непотрібні нам,
Охоче взялася до нового діла Галя. В її чорний фартушок падали добірні зерна. Потім вона почала лічити їх. Налічить сотню і покладе на окрему купку.
— Раз, два, три, чотири...— вголос рахувала дівчинка.— А оце ще трошки зосталося.
Галя пересипала зерно в руках, бавилася ним, немов намистинками.
— Ти проворна у нас,— ідучи між рядами рам, озвалася до дівчинки ланкова.
— Я вже полічила,— радісно відгукнулася на похвалу школярка.— Чотириста тридцять сім, і всі рівненькі та однакові.
— Молодець! Візьми ж тепер ці зернятка і кидай по одному в кожний горщечок.
— Це в ті, що я вчора складала? — спитала дівчинка, піднімаючи високо вгору голову, закутану в материну хустку. її бистрі оченята зустрілися з веселими очима ланкової.
— Ти у нас тямуща! Ми попросимо голову колгоспу, щоб він приписав тебе до нашої ланки,—засміялася тьотя Катя.
— А для чого це ми робимо? — спитала дівчинка.
— Побачимо, може, ці горщечки в пригоді нам стануть, А ти поки що пильнуй. У старшокласників підшефні п'ять гектарів, у тебе—парникова рама.
Радіючи, Галя побігла додому. Ото Льоня здивується, коли дізнається, що вона працює в ланці на парниках.
Та брат ніби не помічав Галю. Він розклав на ґанку купу впійманих ховрахів. Обережно, щоб не пошкодити, знімав з них складаним ножем шкурки.
— Бачила? — гордо сказав він і підніс до очей Галі мертвого гризуна.— Шуба зеленкуватосіра — це щоб добре маскуватись у полі.
Галя боязко відсахнулась.
— Не бійся, тепер він не страшний, Дивись, які лапи. Хоч
І маленькі, а цупкі, з кігтями. Ними він вигрібає собі нору, а там у нього комора, повна усякого зерна.
— Знаю,— перебила Галя,— один ховрах з'їдає за рік цілий пуд хліба.
— А що ховрашиха приводить на рік вісім доврашат, знаєш? За місяць вони виростають і тягнуть у свої нори крадене зерно. Тепер полічи, скільки хліба я врятував.
— Сам полічи,— ухилилась дівчинка, розглядаючи шкідника.— Ой, які зуби вишкірив.
— Це справжні ножі! Оце зверху коротші, а знизу довгі. Ними він так і креше посіви. А лапами вигрібає посіяне зерно і їсть. Люди дивуються: що за знак? Сіяли густо, а у полі пусто. Я їх усіх переловлю, то більше не будуть шкодити! На моєму рахунку вже триста одинадцять!
Знов Галя заздрила братові. В той же вечір позаздрив і Льоня сестрі. Купив їй тато хороший подарунок — зелену поливальничку з червоними смужками. На кінці її носика біле кружалко з маленькими дірочками.
Галя побігла на парники вже з поливальничкою, з неї вона поливала горщечки, в яких ще спали золоті зерна.
— Нап'ються водички і прокинуться, зійдуть,— тішила дівчинку ланкова.
Недовго й чекати довелося. Незабаром з землі повитикалися зелененькі трубочки. Вони швидко потяглися вгору, до блакитного неба і теплого сонця.
Якось увечері Льоня прибіг додому з поля дуже схвильований,
— Мамо!.. Ховрахи поїли кілька рядків кукурудзи!..
— Лиха година,— журилася мама.— Так гарно зійшла вся кукурудза, стебла такі зелені... Ой сину, сину, а ти ж вихвалявся.
В хату вбігла тьотя Катя. Галя ще не бачила її такою. Обличчя бліде, чорні очі почервоніли, блакитна косинка сповзла з голови, навіть голос змінився, тремтів.
— Поки ми горох сапали, вони упоралися,,.
— Не хвилюйся, сядь,— лагідно сказала мама,— можна діло виправити.
І вони умовилися на світанку бути на парниках.
«І я піду», засинаючи, подумала Галя.
Прокинулася вона вранці, а вдома немає нікого. Швидко зодяглася й побігла на парники. Там уже була тьотя Катя, мама і всі жінки з ланки. Вони виймали з Галиної парникової рами земляні горщечки з маленькою кукурудзою, складали в ящики, а потім обережно вантажили їх у кузов машини.
— І ти тут! — привітно заговорила тьотя Катя до дівчинки.— Сідай з нами, повеземо твою кукурудзу в поле.
Машина враз домчала всіх на ділянку тьоті Каті. Тут Галя побачила, що колгоспниці садять горщечки з кукурудзяною розсадою в землю тем, де невистачало рослин.
— Тепер розумієш, як нам пригодилася твоя розсада? — спитала ланкова, нахиляючись до дівчинки.— Якби ми тепер посіяли зерно, то коли б воно зійшло? А так посадимо розсаду, її стебла однакові з тими, що й у полі. Піднімуться вони разом, і ніхто не впізнає, де ми підсаджували.
— Я теж хочу садити,— попросила Галя.
— Ні, для цього ти ще мала. Я дам тобі інше діло.— Ланкова присіла на порожньому ящику. — Ми посадимо триста рослин. На кожному стеблі буде найменше два качани. От полічи, скільки качанів врятувала нам розсада?
— Тут нема чого лічити. Шістсот! — підстрибуючи, радісно сказала Галя.
— Ну, а скільки зерна дасть нам кожний качан окремо І всі шістсот разом,— цю задачу ми вже розв'яжемо з тобою вдвох восени, як урожай зберемо. Подобається тобі така задача?
— Такої нема в задачнику!
— Це нічого. В житті зустрічатимеш ще цікавіші,— засміялася ланкова. Вчорашнього смутку на її лиці не було зовсім,
— Піймав!., Піймав злодіїв! — почувся радісний крик Льоні. Він біг шляхом, тримаючи в руках двоє маленьких звіряток. Захеканий, зупинився біля тьоті Каті, кинув ховрахів на землю.
— Шукав по всьому полю, а вони на самісінькому шляху збудували собі нори.
З такими помічниками наша ланка збере високий урожай! — весело сказала ланкова і обняла разом Галю і Льоню.
— А сапати прийде вся школа,—пообіцяв Льоня.

КВІТИ ДРУЖБИ
Іринка таки сердилася на сестру: аякже, до неї тепер і не підходь: вона з фабричними подружками готується до фестивалю. І про щось жваво розмовляють, сміються, Ярині ж сестра каже:
— Тут зібралася молодь, і нічого тобі заважати дорослим. Пішла б у двір та погуляла з такими таракуцьками, як сама... Або уроки вчи.
І це Кіра говорить їй, учениці третього класу! Як же не ображатися?.. Ярина сидить за столом, перед нею розкрита книга. Вона читає і відразу ж забуває прочитане. Від образи її кругле обличчя так і пашить, а з очей от-от покотяться сльози.
А вчора Кіра принесла великий сувій барвистої тканини. Вона разом з подружками шиє костюми. І щоразу нагадує їй, що цей фестиваль називається фестивалем молоді і студентів, а не школярів...
«І чого я так помалу росту? — гірко докоряє собі Ярин-ка.— Як стану дорослою, то фестиваль, мабуть, проходитиме в якійсь далекій країні...»
Яринка підперла обома руками повненькі щоки, думає. Та ось швидко підводиться, відштовхує ногою стілець, хапає зі столу книжку і, стоячи, починає голосно читати, зупиняється, заплющує очі, протяжно повторює прочитане.
— Ти що, зубрити почала? — заходячи в кімнату, каже мати.
— І зовсім не зубрю. Я роблю разом два діла: читаю і відганяю від себе зайві думки.
— А чи багато ж у тебе отих... зайвих думок?
— Багато,— серйозно каже дівчинка.— Чому я ще й досі не молодь? Чому фестиваль тільки для молоді, а хіба школярам не цікаво?
— Є чим журитися,— розсміялася Тамара Андріївна.— На все свій час. Краще берись, дочко, за діло. Накривай на стіл, скоро надійде Кіра, обідати будем.
— Її нічого й дожидати,— невдоволено пробурмотіла Яринка.— Вона подружилася з якимось Сувеніром, мабуть, тепер у кіно побігли. Вчора у неї з дівчатами тільки й розмови було що Сувенір та Сувенір, який він інтересний та красивий.
Мати хотіла вже вертатись на кухню, але почувши останні слова Ярини, зупинилася, глянула на доньку і голосно розсміялася.
— Її любиш, а з мене смієшся,— розсердилася дівчинка.
— Як же не сміятися, коли моя така велика дочка не знає, що то — сувенір? Ти думала, сувенір — хлопець, з яким можна ходити в кіно? Ні, це такий пам'ятний подарунок, і найкраще його зробити своїми руками. От дівчата й готують різні подарунки фестивальним гостям, щоб вони мали хороший спогад на все життя.
Помітивши в очах дівчинки сльози, вона почала втішати її.
— Що ти, Яриночко, це вже нікуди не годиться. Перестань рюмсати. От я тобі щось таке принесу,— нізащо не здогадаєшся,— сказала мати і пішла на кухню.
Вона агроном. Вечорами розповідає Яринці про квітки, про цікаві рослини.
— Ось, глянь,— сказала мати, повернувшись до кімнати, і поклала на стіл щось загорнуте в газету.
Яринка кинулася розгортати пакунок. В ньому вона побачила кілька бульб, що зрослися в один клубок, а посередині стирчав сухий штурпак,
— Це що, картопля? — розчаровано спитала дівчинка.
— Пам'ятаєш, минулого літа я подарувала тобі букет великих червоних квітів? То були жоржини. А оце їхні корінці. Якщо не полінуєшся, то виростиш такі квіти сама.
— Жоржини?! Ой, я так люблю їх!—зраділа дівчинка.
— Візьми ж, Яринко, оці бульби і посади їх під вікном, там можна зробити невеликий палісадник, — порадила мати.
Під вікнами Яринчиної квартири вони повиймали каміння, перекопали землю, зробили три лунки.
— Обережно розгортай землю,— повчала Тамара Андріївна, гніздечко пухкеньке зроби для корінців, засип землею. Та не бійся закаляти ручки.
Як же можна лінуватися, коли посаджено такі квіти!
Тепер Яринка кожного ранку вибігала до свого квітника. Та на поверхні чорної пухкої землі не було нічого.
— Ох, важко ж вирощувати квіти,— зітхаючи, казала дівчинка,— ходжу біля них, ходжу, а вони не ростуть і не ростуть! Може, їх не буде зовсім?
— Скоро казка, дочко, говориться, та не скоро діло робиться. У всьому потрібне терпіння,— втішала її мати.
Щоб квітів не потоптали, Яринка разом з мамою зробила невисокі штахети. Вона виходила в двір з поливальничкою. Потайки дівчинка навіть пісеньку склала і співала її, пораючись у квітнику:

Червоненькі квітоньки
Тут я посадила,
А вони розквітнуть,
Посміхнуться мило.

Буду поливати,
Щоб вони не в'яли,
Буду доглядати,
Щоб не позривали.

Хто садив ці квітоньки,
Мов ясненьке сонечко?
Моя мама скаже: —
То Яринка, донечка.


Якось за такою роботою застала її сестра.
— Що ти посіяла тут?
— Сувенір,— голосно відповіла Яринка і лукаво всміхнулася. Та раптом вона замахала руками: — Тихше... Дивись, ростуть!
В трьох місцях земля піднялася невисоким горбочком, розтріскалася. А звідти визирали блідозелені соковиті росточки,— Не підходь так близько, не застуй, їм потрібне сонце.
Того дня Яринка особливо нетерпляче чекала маму. Вже сутеніло, а вона все сиділа на ослінчику біля палісадника, терла сонні очі, позіхала. Нарешті в дворі з'явилася Тамара Андріївна.
— Ти що ж сидиш тут, моя садівничко? Холодненько, та й спати вже час,— занепокоїлася вона.
— Я не можу залишити палісадник.— радісно відгукнулась Яринка,— подивись, як підріс мій сувенірчик!
— Сувенірчик? — здивовано перепитала мати.— А це, знаєш, справді, хороша думка! Давай зробимо так,— і вона, схилившись, зашепотіла донечці.— Тільки ж ти до часу нікому не кажи,— додала мати вже голосно і жартівливо посварилася пальцем.— Це буде наша таємниця.
— А то нічого, що я не комсомолка і... і... ще мала? — з тривогою спитала Яринка.
— Нічого. Це ж свято всієї країни. Радість велика для всіх.
Після цього вечора дівчинка ще уважніше доглядала маленькі рослини.
А жоржини росли, розгортали своє ніби вимережене листя. Зелені стовбурці товстішали, наливалися соком землі. Під вікнами вже кучерявилося три пишних кущі. На верхівці одного з них з'явився маленький бутон, не більший за горошину, його огортали довкола кілька маленьких листочків. Потім з'явилися бутони на інших кущах. З кожним днем їх ставало все більше і більше.
— Ну й ростуть же твої жоржини, як верби з води, он як буяють,— сказала мати.— Тепер слід рослинам дати мінеральне підживлення. Розумієш? Бутонів дуже багато. Якщо не підживити кущі, квіти будуть дрібними.
— А як же це? — розгублено спитала Яринка.
— Завтра про все дізнаєшся, — пообіцяла Тамара Андріївна.
На другий день вона принесла в пакетику сірувато-блакитний порошок.
— Це суперфосфат,— пояснила вона Яринпі. Вони взяли невелике відерце, висипали в нього добриво, налили води. Як тільки порошок розтанув, обережно розгорнули землю під кожним кущем і влили розчин під рослини. Коли Яринка лишилась сама, до палісадника підбіг сусідський хлопець.
— А я все бачив,— заговорив він, — ти ворожила, щось сипала у відро, колотила, поливала...
— То тільки в казках ворожать,— насмішкувато відповіла дівчинка,— начитався і плещеш. Працювати треба, ось що! — Несподівано вона скрикнула.
— Що трапилося? — виглянувши з вікна, спитала Тамара Андріївна.
— Ш-ш-ш!.. — зашепотіла Яринка. — Бутон тріснув.— Вона прихилилася вухом до бутона. — Я слухаю, як розгортаються в ньому пелюстки. Вони такі ніжні, мов шовкові.
Яринка не зводила очей з бутона. В тому місці, де тріснула зелена шкаралупка, визирала червона тоненька смужечка. Довго сиділа дівчинка біля палісадника, намагаючись побачити, що буде далі? Але так нічого й не трапилося. Нарешті мати покликала її спати.
А вранці... На самій верхівці високого куща на тоненькій ніжці розгорнула свої пелюстки пишна червона жоржина. На неї впали вранішні промені сонця, і вона вся засвітилася Яринка вибігла до палісадника, глянула і застрибала від радості:

Червоненькі квіточки
Тут я посадила,
А вони розквітли,
Посміхнулись мило!


Вона потяглася до жоржини, обережно понюхала і поцілувала її.
— Ой ти ж моя хороша, найкраща, найкрасивіша,— голосно, на весь двір, кричала дівчинка.
На подвір'я вийшли Тамара Андріївна, Кіра, кілька сусідок, збіглися всі діти двору і милувалися першою квіткою.
За першим бутоном розкрився другий, третій. Весь кущ став червоним. Здавалось, у дворі день і ніч палахкотить незгасне вогнище. Всі, хто дивився на Яринин квітник, довго не міг одвести від нього очей.
День, коли мали з'явитися в Одесі перші іноземні гості, наближався. Всі вже знали, що морем прибудуть в місто учасники фестивалю з Єгипту, Лівії, Лівану, Франції, Болгарії, Албанії. З пароплавів вони мали пересісти в експреси і помчати через всю Україну.
Місто причепурилося. Вздовж вулиць зеленіли газони, у вазах цвіли квіти. А прапорів скільки! На транспарантах різними мовами було написано: «Добро пожалувати! Мир і дружба!» Всі запасалися квітами.
Кіра вночі закінчила шити собі український костюм. Готувалася до свята і Яринка. Вона випрасувала синю спідничку, білу блузку та шовковий піонерський галстук. Мама подарувала їй дві червоні стрічки.
Вранці до порту прибував перший пароплав. Кіра прокинулася на світанку. їй треба було поспішати на фабрику. Звідти вся молодь вирушала назустріч гостям. Дівчина вдягла свій барвистий костюм і крутилася перед дзеркалом. Не спалося і Яринці. Вона мерщій побігла на кухню вмиватися. Нарешті, Кіра прибрала голову різноколірними стрічками і, звертаючись до матері, спитала:
— Здається, ще чогось невистачає... О, вже знаю! Яриночко, люба, дай мені хоч одну жоржину, або ж я сама зірву,— підбігла вона до сестри.
— Нізащо! — аж скрикнула Яринка.— Ти хвалилася, що ти молодь, а я не молодь, ти не вірила, що і я зможу приготувати сувенір. І не проси.
Доню, чим краще будуть одягнені наші дівчата, тим приємніше буде гостям,— глянувши з докором на Яринку, сказала мама.
— Ну, то дам уже, дам. Не так тобі, як для гостей.
Дівчинка вибігла до палісадника і зірвала велику жоржину. Мама заквітчала голову Кіри. Дівчина ще раз крутнулася перед дзеркалом. Справді, український костюм і яскрава квітка в русявих косах личили їй.
— Тепер ти, дочко, як вранішня зоря,— сказала Тамара Андріївна, милуючись Кірою.— Ми з Яринкою теж ідемо гостей зустрічати, до того ж не з порожніми руками. Бери, Яринко, ножиці,
Кіра швидко пішла з дому, а Яринка ще лишалася біля палісадника. Вона обіймала кущі, примовляла:
— Прощавайте, мої хороші!
— Не хвилюйся, мала,— ласкаво сказала мати, поправля-ючи на дочці галстук,— тут багато бутонів. Жоржини цвістимуть до самих морозів.
Зітхнувши, Яринка почала зрізати ножицями квіти з куща і подавати їх матері.
Люди поспішали до порту. Та ніхто не пройшов байдуже повз рожевощоку піонерку, яка обережно несла сніп червоних жоржин.
Яринці заздрили. В ці дні в кожному квітковому магазині утворювалися черги, квітів невистачало. У Яринки ж були прекрасні свіжі квіти, та ще й вирощені її руками. Коли вони прийшли в порт, їх пропустили наперед, бо ж їхній букет був найбільшим і найкращим.
До причалу підходив білий, мов чайка, пароплав. На його палубі багато молодих людей. Вони махали хусточками, руками, щось говорили, сміялися.
Трап спущено. На берег сходять гості. Вони засмаглі, стрункі, в легкій білій одежі.
— Кому б ти хотіла подарувати квіти? Вирішуй скоріше,— заговорила Тамара Андріївна, нахиляючись до дочки.
— Оцій, вона найкраща,— кивнула головою Яринка на високу дівчину в білому одязі з червоним шарфом на шиї.
Чорне волосся гості, зібране у вузол на потилиці, блищало проти сонця, чорні очі дивилися на все з неприхованою цікавістю. Вона порівнялася з Яринкою. Дівчинка простягла їй букет. Незнайома гостя всміхнулася, показуючи два рядки сніжнобілих зубів.
— Візьміть, будь ласка, це для вас я виростила...
Красуня взяла букет і поцілувала Яринку.
— Спасіба, сувенір,— вимовила дівчина. її оточили подруги. Вона кожній дала по квітці. Дівчата заквітчали жоржинами свої смоляночорні коси, а юнак, що підійшов до них, устромив стебло квітки в петельку свого білого піджака. Він добре знав нашу мову і зразу взявся перекладати слова чорнокосої дівчини.
— Як тебе звуть? — спитав він.
— Яринка... Я вже перейшла в четвертий клас. Передайте привіт всім дітям вашої країни!
— Дякую, мила Яринко, за квіти,— відповіла гостя з червоним шарфом на шиї.— У них — гарячий колір, як наша любов до вас. Ми збережемо ці квіти, засушимо. Це буде спогад про першу піонерку, яку ми зустріли на радянській землі.
Дівчина розкрила сумочку і вийняла з неї білого шовкового голуба. Вона натиснула на пружинку і голуб розправив крила.
— Ось, Яринко, і тобі сувенір. Нехай у нас буде вічна дружба, мир і щастя.— Вона ще раз поцілувала дівчинку і пішла в оточенні своїх друзів. Довго ще виднілися в їхніх косах яскравочервоні жоржини, вирощені Яринкою.

ОДИН ДЕНЬ
Настали теплі весняні дні. В газонах великого міського дворища цвіли білі та рожеві маргаритки, зеленіла рута, підняли вгору свої плескуваті стебла, мов леза ножіз, півники, порозпускали ніжне лапате листя молоді каштани.
Вечорами до гурту малюків, які цілий день бігали у дворі, приєднувалися двоє товаришів — Гена і Василько. Малята знали, що коли друзі вийшли у двір, значить вони вже виконали домашні завдання і будуть гратися з ними у коників, у піжмурки, а може й казку розкажуть.
Але того вечора хлопчики були байдужими до радісних привітань та запрошень малят. Обидва мали дуже заклопотаний вигляд. Умостившись під грибком, вони заговорили про щось, мабуть, не дуже цікаве, бо на їхніх обличчях помітне було невдоволення. Гена, худорлявий хлопчик з мрійливими сірими очима, скаржився другові:
— Знову збирай якісь іржаві залізяки... Краще послали б мене драїти палубу або чистити картоплю на камбузі!
Гена дуже любив читати про море і завжди намагався вживати морські терміни.
— Скільки не збирай, то не прославишся! Можуть тільки написати в газеті, що школярі такої-то школи зібрали стільки-то заліза. Що ж тут особливого? От якби нам щось таке надзвичайне загадали, щоб зробити — і зразу стати героєм! — міркував уголос Василько, енергійно жестикулюючи.
Та розмови розмовами, а коли вся дружина збирає металолом, то і їм відставати не годиться.
Отож хлопчики умовилися завтрашній вихідний провести так: до обіду попрацювати, потім піти в кіно.
Прийнявши таке рішення, вони повеселішали і побігли до своїх малих друзів. Веселі розваги захопили їх відразу.

У неділю після сніданку хлопчики, одягнувши старі лижні костюми, вийшли у двір.
— З чого почнемо? — спитав Гена.
— Наш сарай давно порожній,— зітхнув Василько.
— А мене, знаєш, як мама драїла недавно! Я здав примус, двоє відер і ночви. Думав, раз вони в сараї, значить, можна їх за борт, а вона..,
— Стоп! Я щось придумав! — перебив Гену Василько.— Лізьмо на горище! Якось я допомагав матері вішати там білизну, бачив по кутках різний мотлох.
— Повний вперед! — з готовністю відгукнувся Гена.
Вузенькими сходами піднялись вони на горище триповерхового будинку. Довелося кілька хвилин постояти біля входу, поки очі звикли до сутінків. Гена поправив старий кашкет, Василько зсунув батькову пілотку на потилицю, витягнув руки вперед і пішов. Тут же він ногою натрапив на щось тверде.
— М'ясорубка! — зрадів хлопчик.— Важка яка!
— Каструля без денця, безносий чайник, сковорідка з діркою...— називав знайдені багатства Гена, стягаючи все до купи.
Хлопчики уважно оглянули горище. В одному кутку вони помітили невеликий пакуночок, притиснутий цеглиною. Розірвавши папір, Василько побачив коробочку з-під чаю, вже всю вкриту іржею.
— Тут немає заліза, сама іржа.
— Якщо є хоч один грам, і то добре,— розсудливо відмовив Гена і поклав коробочку до загальної купи.
Незабаром хлопчики знесли все зібране у двір, акуратно склали під сараєм. Коробочка була легка, тому Гена кинув її вниз прямо з горища. Падаючи, вона розкрилася, і звідти вилетіло кілька листочків. Василько так і рвонувся до них. Обличчя його вже палало.
— Генко! — голосно закричав він, збираючи листочки по подвір'ї, і вже пошепки закінчив: — це, напевне, якась таємниця...
— От вигадав! — махнув рукою Гена. — Таємниці бувають на затоплених кораблях, на дні океанів та морів.
Однак зауваження Гени не охолодило запалу товариша. Василько хвилювався, рухи його стали поривчастими.
— Ходім на горище,— зашепотів він, змовницьки оглядаючись.— Там розберемось. Нам ніхто не заважатиме.
Хвилювання Василька помалу передалося й Гені. Вони мовчки повернулися на горище, підійшли до маленького віконця і сіли просто в пилюку. Василько витяг усі листочки з напіврозкритої коробочки. Вони були вирвані з арифметичного зошита і списані крупним почерком. Чорнило зблякло, але читати можна було.
«Цей лист,— почав читати поволі Василько,— я посилаю вам з місця, де виконуватиму доручену мені справу».
— А що я казав! — перевів подих Василько.— Ми розкриємо зараз велику таємницю.
— Та читай! Читай далі, не балакай...— нетерпляче перебив Гена.
«Я написав вам невигадане оповідання і назвав ного «Один день». В ньому я розповідаю лише про один день життя і праці батраків на винограднику поміщика.
...Рано-вранці, коли наближається день, а ніч не хоче поступатися і степ ще огорнутий тишею, надворі хтось починає калатати у шматок рейки, підвішеної на гілляці засохлої акації. Позіхаючи, чухаючись і кленучи свою лиху долю, виходять наймити з великої повітки, бредуть до криниці, умиваються в жолобі, з якого напувають худобу, беруть свої сапки і поспішають на виноградник. -
Робочий день починається. Сапальники займають по два рядки виноградних кущів і швидко гонять до межі. У мене ще нема сапки, тому я збираю за сапальниками бур'ян і зношу його на стежку. Тут же, кемов опудало на городі, стоїть гладкий прикажчик у білому полотняному костюмі та великому брилі. Він похльоскує нагаєм по халявах блискучих чобіт і хижо світить на всіх очима.
— Не лови гав! Чого огинаєшся? Не хлібороби ви, а хлібоїди! Ач які, не сапають, а тільки ялозять сапою по землі...
Прикажчик знав, що всі батраки ненавидять його. Недавно, ідучи двором уночі, він здибав кількох чоловік, і не встиг навіть звично лайнутися, як хтось кинув йому на голову рядно, невідомі дужі руки надавали добрячих стусанів. Про це
він поміщикові не сказав, бо той неодмінно звільнив би його з роботи,— мовляв, не вмієш тримати наймитів у руках.
Тому панський попихач лайкою та гриманням намагався себе підбадьорити.
Зранку люди працювали швидко. А як піднялося сонце та припекло, піднімати здоровенні сапи стало важче. Насилу дочекалися ударів об рейку — сигналу на сніданок.
— Ач які! Працюють — як мокре горить, а їсти підтюпцем біжать,— гарчить прикажчик, мов пес.
Прийшов і я на подвір'я. Глянув — очам своїм не повірив. Попід повіткою на землі вряд виставлені дерев'яні ночви. Дві куховарки носять відрами куліш і виливають його туди. Люди повмощувалися на землі, повитягали ложки — хто з-за пазухи, хто — з-за халяви. Я стою — не знаю, що робити. Війнув вітер, засипав ночви пилюкою.
— Дивуєтесь чи любуєтесь? — підійшовши, спитав мене кремезний високий наймит.— Зачекайте, ще не таке побачите.
— Ти знов за своє? — несподівано озвався хрипкий голос прикажчика.— Ой, шануйся мені, бо викину за ворота, як дохлого кота за хвіст.
— Мене? Як дохлого кота? — скипів батрак і, підхопившись на ноги, кинувся до панського попихача.—Що ти сказав?
— А що я таке сказав? — забелькотів той, може, пригадавши нічну зустріч і рядно, яким накрили його.
Знявся галас, наймити попідводилися, стали між товаришем і прикажчиком.
— Ти до нас не лізь,— кричить розсерджений наймит,— іди геть звідси і скажи своєму панові, що коли не купить для нас мисок, то в оцих коритах скупаємо і тебе і його.
— Ну, ти не дуже розкривай свою пащеку,— огризнувся панський посіпака, задкуючи до кухні. Наймит услід йому ще посварився здоровенним кулаком і сів доїдати нужденний сніданок.
Батраки занурювали ложки в сірувату рідину, похапцем їли, виловлюючи крихітні шкварки з жовтого старого сала.
Сів до гурту і я. Примусив себе з'їсти кілька ложок поміщицького варива...
Знову сигнал, і знов люди вимахують здоровенними сапами на винограднику. Нещадно пече сонце, піт заливає обличчя, на спинах поверх сорочок виступає сіль. У небі ані хмаринки...
— Поснідали і ледве ворушаться,— бурмоче прикажчик.
Час до обіду тягнеться ще повільніше. Обідаємо в тій же
«їдальні». Сьорбаємо водянистий борщ з великими цурпалками чорних буряків і пшоняну кашу наполовину з просом та з перепущеним крізь сепаратор молоком...»
— От як люди жили,— зітхнув Василько.— Читати навіть важко.
— Дай мені, я дочитаю,— попросив Гена.
Голови хлопчиків схилилися над пожовклим папером. «І знову за роботу... Розпечене сонцем повітря мерехтить, земля гаряча, як сковорідка на вогні.
— Пити! — все частіш чується довкола. Тоскно дивляться люди на виноградник. Скільки оком глянеш — кущі та бур'яни... Аж раптом усі пожвавішали: з кущів із пляшкою в руках виринув прикажчик.
— Вино! — хтось аж скрикнув.
— Кому дошкуляє спрага, той може напитися,— вимахуючи пляшкою, вигукнув наглядач.
Сапи опустилися на землю, всі кинулися до нього.
— Еге, отак-таки я візьму та й переллю у ваші горлянки дороге вино! Заробити його треба. Он-о бачите високий кущ? Пляшку я поставлю під нього. Хто перший досапає до куща, того й пляшка.
Прикажчик пішов поміж кущами, а люди, напружуючії останні сили, взялися до роботи. Найміцнішим виявився той чолов'яга, що посварився з прикажчиком за сніданком. Кому ж, як не йому, заробити пляшку вина?
Піт ллє з нього струмками, а він махає великою сапою, немов прутиком. Іноді підводить голову, кидає жадібний погляд на пляшку. А вона блищить під зеленим кущем, немов самоцвіт. Довкола батрака аж курява вихриться. Ті, що робили поруч з ним, лишилися далеко позаду. Ще трохи, ще кілька помахів сапою — і він питиме вино... Ось і той кущ винограду. Та що це? Пляшки чомусь не видно. Мабуть, її листям прикрило. Підійшов прикажчик і насмішкувато спитав:
— Чому зупинився? Тебе ж інші наздоженуть.
— Давайте пляшку, нап'юся і знов сапатиму. Я перший дійшов до цього куща.
— До якого цього? — удавано здивувався прикажчик.— Пляшка, дивись, он де! — він тиче поперед себе пальцем.— Я показував зовсім не на цей кущ.
Наймит глянув і аж здригнувся від злості й образи. Далеко-далеко червоним маком цвіте пляшка на сонці. Хвилину він помовчав, потім, зрозумівши, що прикажчик непомітно переставив пляшку далі, підняв свою важку сапу:
— А-а-а, проклятущий, так он що ти вигадав! Мало ти мучив нас? Зарубаю!...
Але тут до нього кинулося кілька чоловік.
— Облиш оце стерво! Для іншого діла побережи свої сили,— утихомирювали його товариші.
— Пустіть! — рвався розлючений наймит.— Уб'ю, буду вільніш дихати...
Та прикажчик був уже далеко. Він біг поміж кущами, не оглядаючись, навіть бриля загубив, нагая покинув. Одна з сапальниць підійшла до пляшки, вдарила по ній сапою. Почувся дзенькіт скла.
Сіло сонце. Вертаємося на дворище економії. Там уже приготували для нас вечерю — картоплю в мундирах. Мовчки облуплюють її батраки, посипають сіллю і їдять. Ображений наймит сидить нерухомо.
— Їж, чоловіче, не зважай ні на що,— доброзичливо каже
йому товариш.— В разі чого, ми всі постоїмо за тебе...
...Після вечері виходжу на Миколаївський шлях. Праворуч розкинулася економія з її виноградниками, ліворуч шумить море, його видно з високого берега. Далеко у вечірній імлі світяться вогні нашого міста. «Там мої друзі, — думаю я.:— Вони вірять мені, сподіваються, що завдання виконаю неодмінно. Вони не помиляються. Життя не пошкодую, як буде треба»...
На цьому оповідання обривалося. Не було на ньому ні підпису, ні дати, ані адреси.
Хлопчики деякий час сиділи мовчазні, схвильовані. Потім заговорили, засперечалися. Гена казав, що лист треба здати до музею революції. Василько ж доводив, що треба спробувати розшукати автора листа або того, кому він був адресований. Так ні до чого не домовившись, вони злізли з горища. Вирішено було тільки одне: про знахідку поки що не говорити нікому.
Незабаром товариші переконалися, що берегти таємницю не легко.
— Ця таємниця висить у мене на кінчику язика і ось-ось зірветься, — признався другові Василько на другий день.
— А мені навіть снилося, як той наймит бив прикажчика, я думаю про листа в школі і дома,— серйозно сказав Гена.— Аж вчитися не можу.
Довго вони радилися і сперечалися. Нарешті, погодилися на тому, що листа покажуть Петру Гнатовичу — татові Василька.
Того ж вечора, коли Васильків тато повернувся з роботи, пообідав і взявся за газету, хлопчики підступили до нього.
— Тату, у нас до тебе важлива справа.
— Мабуть, уже вікно десь висадили своїм футбольним м'ячем,— озвався Петро Гнатович і зашелестів газетою.
— Що ви! — образився Гена.
Він узяв з Василькових рук книжку, обережно вийняв з неї пожовклі аркушики і поклав перед Петром Гнатовичем.
— Ось прочитайте, самі побачите.
Хлопчики посідали на диван і чекали, не зводячи очей з обличчя Петра Гнатовича.
— Цікава історія,— дочитавши, роздумливо сказав він.
Хлопчики цього тільки й ждали. Вони навперебій почали
розповідати, як знайшли листа, як їм хочеться відшукати його автора або ж адресата.
— Що ж, друзі, давайте подумаємо,— сказав Гнат Петрович. Він заплющив очі, трохи помовчав.
— Перш за все нам ясно, що лист дуже давній. Папір встиг пожовкнути, та й події, описані в ньому, відбувалися, очевидно, десь напередодні Жовтневої революції. Саме тоді революціонерів посилали в село для підпільної політичної роботи. Треба було підготувати сільську бідноту, батраків до боротьби проти капіталістів і поміщиків під керівництвом пролетаріату. Мені теж хотілося б разом з вами пошукати автора. Коли живий — потиснути руку, сказати велике спасибі.
— Ми б запросили його до школи, — мрійливо сказав Гена.— Ото був би цікавий збір дружини!..
— Балакай! Я так думаю: коли автор листа живий — він міністром став, або ще кимось знаменитим, в Кремлі, напевне, сидить,— весь спалахнувши, заговорив Василько.— Адже в нього великі заслуги, він ре-во-лю-ці-о-нер!
— Далі. В листі немає назви села, прізвища поміщика і взагалі жодного прізвища. Але ж автор пише, що економія була близько Миколаївського шляху, що коли станеш на шосе, то побачиш вогні Одеси. На великій відстані вогнів не видно. Значить, економія була кілометрів за 20—25 від нашого міста. Шляхів до Одеси збігається багато, а Миколаївський — один. Треба шукати на Миколаївському шляху. Готуйтеся. За тиждень підемо на прогулянку за місто. Одночасно спробуємо щось дізнатися. Візьміть карту нашої області, розгляньте її добре і складіть маршрут.

Лагідного погожого дня друзі вийшли за місто. Десь високо в прозорій блакиті неба співали жайворонки, а повітря було таке пахуче, яким воно буває тільки в пору цвітіння садів.
Петро Гнатович, Василько і Гена доїхали трамваєм до останньої зупинки. Тут починалася Миколаївська дорога. Ліворуч від неї розстелився безмежний, у яскравій зелені степ. Молоді деревця, що росли обабіч дороги, тріпотіли ніжним і чистим листям. Хлопчики торкалися руками зелених гілочок, і їхній запах лишався на долонях. Дорога то збігала вниз, то піднімалася вгору, нагадуючи недбало зібгану сіру стрічку.
Мандрівники наближалися до великого села. Воно розкинулося на високому березі моря.
— Зайдемо? — спитав, зупиняючись, Петро Гнатович. Він неквапно оглядав усе довкола, зсунувши солом'яного капелюха на потилицю і мружачи глибоко сховані зіркі очі.
— Е, ні,— всміхнувся Василько,— тільки вчора ми одержали листа-відповідь від піонерів цього села. Поміщик тут не жив, економії не було. Вони перевірили за нашим проханням.
— Що ж, коли ви такі завбачливі, то підемо далі,— погодився Петро Гнатович.
Понад шосе тонким шнурочком у зеленій траві звивалася стежка. Нею йшли друзі. Хлопчики часто зупинялися біля якогось деревця, куща чи ранньої польової квітки. Все їх цікавило, про все повинен був розповідати їм Петро Гнатович.
— Так ми можемо дійти й до самого Миколаєва,— пожартував Васильків тато.
— А назад морем! Ну, й цікаво ж буде! — зрадів Гена.
Коли стежка вивела мандрівників на горбочок, з густої зелені виринула водокачка, побілена вапном, заблищали цроти сонця рубероїдні дахи на довгих корівниках і конюшнях, далі видно було рівні вулиці виселка з чепурними будинками, обсадженими молоденькими деревцями.
— Це радгосп,— сказав Петро Гнатович.— його організовано на базі поміщицької економії. Про це я чув ще тоді, як був тут. Минулого року наш завод провів у цьому радгоспі кілька недільників. Ми допомагали збирати врожай. Давайте спинимось й станемо спиною до радгоспу, обличчям до Одеси. Може, якраз на цьому місці стояв у роздумі наш герой-революціонер?
У хлопчиків очі так і спалахнули, вони раділи й трохи хвилювалися. Вдалині у сонячному сяйві, ніби прикриті прозорим серпанком, ледве виднілися високі будови міста. Ліворуч внизу шуміло море.
Від арки до будинку, де містилася контора, вела рівна широка дорога, вздовж неї тяглася стежка, всипана морським піском і обсаджена кущами бузку. Друзі пішли до контори. Петро Гнатович постукав у двері, на яких висіла табличка з написом «Директор радгоспу». За дверима почулося: «Увійдіть». Усі переступили поріг великої кімнати. Посеред неї стояв довгий стіл із стільцями навколо нього. В кутку за письмовим столом сидів молодий засмаглий чоловік.
— Слухаю вас,— офіційним тоном сказав він. — Але за хвилину його обличчя освітила привітна посмішка.— Здається, ми знайомі! Ви з заводу «Червона гвардія», допомагали, нам торік, вірно?
— Так, — скромно відповів Петро Гнатович і простяг руку директорові.— А ми прийшли до вас у незвичайній справі.
Василько й Гена вмостилися на дивані, а Петро Гнатович сів біля столу. Він докладно розповів про лист і сказав, що було б дуже цікаво знайти автора цього листа або ж адресата.
— Звичайно, це дуже смілива думка, — закінчив Петро Гнатович.— Може, тих людей давно й на світі немає. Хотілося б хоч місце подій визначити, дізнатися, де саме була ота економія. Щось мені здається, що вона була саме тут.
— Так-так, завдання нелегке, — заговорив директор. — На жаль, я нічим не допоможу вам. Єдине, що можу порадити, це звернутися до нашого садовода Іванка. Він тут був директором з моменту організації радгоспу. Лише два роки тому я прийняв у нього справи. Старенький уже, на пенсію пішов, однак трудиться, не шкодуючи себе. То, може, він вам і розкаже щось. Я проведу вас до нього. Людина він привітна і всіма шанована. Старий більшовик...
Почувши, що вони йдуть у сад, хлопчики зраділи. Їм ще не доводилося бути у великому саду та ще під час цвітіння дерев. Йшли підскакуючи, поспішаючи за дорослими.
Понад краєм саду рівними рядами росли вишні. Всі стовбури були побілені вапном, наче вдяглися в білі панчохи. Невисокі гіллясті дерева схилялися донизу тонкими прутиками. На кінчику кожного з них біліла недоторканим снігом пишна китиця цвіту, оздоблена ніжнозеленим листям. Далі стояли стрункі черешні. Свої віти, на яких цілими пучками красувався цвіт, вони підняли вгору, ніби прохали у сонця побільше тепла. А там вишикувалися груші. їхні стовбури мали сріблястий відтінок і теж на кожній гілочці рясний цвіт. Густі пахощі пливли в повітрі. Вдихаючи їх, хлопчики про все забули. їм здавалося, що вони потрапили в чарівний казковий світ. Дерева були так обліплені цвітом, що хлоп'ята йшли як у білому тумані. Найбільше сподобалися їм квітучі яблуні. Маленькі чашечки були зовні рожеві, а всередині білі. Від них ішов чудовий аромат. Тишу порушували бджоли. Вони діловито вовтузились у квітах. Мовчки споглядали хлопчики дивну красу.
Посеред саду на невеликій галявині —білий будиночок під червоною черепицею. З нього вийшов назустріч гостям сивий дідусь у робочому синьому костюмі. На його обличчі ясніли світлі очі під чорними бровами, сиві вуса звисали кінчиками вниз.
— Ми до вас, Федоре Григоровичу, — весело сказав директор радгоспу.— Знайомтеся.
— Дуже приємно,— заговорив садовод, — добрим людям ми завжди раді. Сідайте ось тут.— Федір Григорович вказав на довгий ослін, що стояв під стрункою черешнею.— В холодочку можна погомоніти, коли є вільна хвилина.
— Федоре Григоровичу, дозвольте задати вам кілька питань,— наважився тато Василька.
Будь ласка, прошу.
— По-перше, чи давно ви тут живете?
— Гай-гай! Відтоді багато води в море утекло. Прийшов я сюди ще до революції. Вірніше, прислала мене більшовицька підпільна організація. Були діла...
Василько так штовхнув Генку в бік, що той мало не звалився з ослона. Василько весь почервонів, щоки й вуха його палали. Гена ж ніби скам'янів.
— Ви пам'ятаєте «Один день»? — обережно вів далі розмову Петро Гнатович.— Пригадайте перший день свого життя в економії, може, ви про нього розповідали комусь...
В цю хвилину вже хвилювалися всі. Директор радгоспу теж потрапив під загальний вплив. Він нервово перекладав білий кашкет з одної руки в другу, і напружено чекав.
— Про перший день я ніколи не забуду,— тихо заговорив Федір Григорович.— Пізніше були дні й гірші... Людей змушували їсти з корит! Згодом вони побили ці корита на дрібні тріски...
Хлопчики взялися за руки і не зводили пильних очей з оповідача. Петро Гнатович добув з кишені записну книжку, витяг з неї кілька пожовклих листочків, розправив на колінах.
— Почитайте ці записки, чи не допоможете нам знайти автора.
Дідусь мовчки взяв крихкі аркушики, надів окуляри, збираючись прочитати. Але, пробігши очима кілька рядків, опустив руки.
— Де… це ви… взяли? — тремтячим голосом запитав він.
Видно було, що йому важко приховати хвилювання. Петро Гнатович докладно розповів, як і де знайдено листа.
— Це він!..— зашепотів над вухом Гени Василько.
— Без тебе бачу,— мотнув головою товариш.— Не заважай слухати.
— Автор — я, — тихо вимовив Федір Григорович.— Понад сорок років минуло з тих пір, як все це відбувалося. Було тоді мені тридцять років, а тепер уже за сімдесят. Тяжкі часи переживав наш народ. Вороги скаженіли, як люті собаки... Та це тільки примушувало нас бути пильнішими, поширювати більшовицьку агітацію і на село, єднати робітників з сільською біднотою, наймитами. Наша організація працювала немало. Інакше не цвісти б тут оцьому садові.
Федір Григорович замовк, дочитав свого листа до кінця, замислився.
— Федоре Григоровичу,— червоніючи, заговорив Гена,— а кому був адресований лист?
— У вашому домі, — зітхнувши, заговорив садовод,— жила моя наречена. Теж більшовичкою була... Лист, очевидно, заховала на горищі, бо у неї не раз були обшуки, його зберегла, а от себе... не зуміла. Померла вона у в'язниці...
— Я зріднився тут з людьми,— помовчавши, продовжував глухуватим голосом Федір Григорович,— і наче вріс в оцю землю. Виконавши своє завдання, міг повернутися до міста, але не схотів. Тут ще є і ті колишні батраки, живуть щасливо. Живий і Денис Заступ, який гнався за пляшкою через весь виноградник. Старшим конюхом він працює.
Ідуть роки... Тепер уже не ті сили... Пенсіонером став я. Однак не хочу розлучатися з рідним радгоспом. Працюю, як можу. Садоводом зробився. Кожне деревце, що тут росте, посаджене моїми руками. Не стане мене, а сад цвістиме і завжди даватиме людям добрі плоди. Згадають люди старого Іванка...
До вечора лишилися гості в радгоспному саду. Федір Григорович частував їх медом, сушеними фруктами, розповідав багато цікавого з минулого радгоспу.
З моря поволі підіймався сивий туман, в сад заповзали сутінки. Солов'їний спів лунав, здавалося, з кожного дерева, з кожної гілочки.
— У вас виступає в саду цілий хор,—усміхнувся Петро Гнатович, підводячись... — Дуже хороше тут, але нам час додому.
Всі підвелися. Гена і Василько просили старого більшовика приїхати до їхньої школи на збір піонерської дружини.
— Приїду, приїду,— пообіцяв Федір Григорович.
Попрощавшись з Федором Григоровичем, друзі попрямували рівною стежкою на шосе. Ліворуч шуміло море, прохолодні хвилі билися об високий берег, попереду яскравими вогнями світилася Одеса.
Мовчки йшли хлопчики услід за Петром Гнатовичем.
— Оце-то справжній герой! — раптом промовив Василько, наче продовжуючи вголос якусь думку.— Значить, не обов'язково робити щось надзвичайне, і щоб у газетах писали...
Я б хотів бути хоч трохи схожим на нього,—додав Гена.
Перед їхніми очима стояв образ старого більшовика у скромному робочому костюмі з пошерхлими мозолястими руками.

СТАРШИЙ БРАТ
Навколо Данила Івановича сідають його вихованці. Сьогодні директор дитячого будинку пообіцяв їм розказати про життя дітей в минулому.
Діставши зошит, директор на хвилину замислюється. Його широкі чорні брови збігаються на переніссі, на чолі різко вирізьблюються дві зморшки, темні очі напівприкритї повіками. Погладжуючи теплою рукою стрижену голівку Толі, він розгортає зошит...
— Було це, діти, тоді, як царював останні роки Микола Другий. Точилася кровопролитна, нікому не потрібна перша світова війна. Кожного дня з фронту приходили страшні вісті. Пройде вулицями листоноша, і чують люди: несеться селом страшне голосіння і крик то з одної хати, то з другої.
Одного разу і до маленької, похиленої набік хатинки, де жили з мамою Яків і Тетянка, підійшов старий листоноша і стукнув ціпком у двері. Яків вискочив з хати і вхопив рудуватий конверт. Це від тата!
— Хто приходив? — спитала Тетянка, визираючи з-за братового плеча.
— Не розчиняй двері — хату вихолоджуєш, і не стій на долівці боса. Застудишся, тоді морочся з тобою...— буркотів брат.
Яків був старший за Тетянку і тому вважав, що сестричка повинна коритися йому в усьому — так і мама наказує. Адже вона щоденно на роботі, а Яків повинен доглядати Тетяну, стерегти хату і хазяйнувати.
Хлопчик не міг довго тримати в секреті новину. Він сів поруч Тетянки на лежанці, підібгав під себе босі ноги і, тримаючи листа за спиною, загадково спитав:
— А що в мене є?
Дівчинка трохи подумала, потім, намагаючись зазирнути за спину Якова, протягла:
— Печений буряк!
Брат похитав головою.
— Знаю! Солодка гнилиця!
— От такої,— засміявся брат,— кому що, а курці просо!— Яків повертів перед очима дівчинки конвертом. — Лист від тата, аж з війни.
— Тато! — радісно стрепенулася дівчинка, вхопила листа, притисла його до себе. Тата вона не пам'ятала. Мама каже, що їй було три роки, як батько пішов воювати. Але це нічого, вона любить його, нехай він лиш повернеться і купить всякої заполочі, вона вишиє для нього сорочку і великого рушника, вечерю зварить йому. Тоді й на вулиці ніхто не зобижатиме її, бо всі боятимуться тата, більш ніж Якова...
Хлопчикові хотілося прочитати хоч напис на конверті, та він не вмів, мати не посилала його до школи, бо не було в що взутися, не було грошей на книжки. Він міг тільки в неділю надіти мамині чоботи і вийти на часинку за ворота. Та й то скоро повертався, бо хазяйські синки називали його опудалом, зривали з голови татків кашкет з продертим верхом, тягли за довгі рукава, бо піджак теж був татків, наступали на чоботи, і коли Яків падав, кричали, що він клишоногий..
Діти розглядали лист проти вікна, Тетянка навіть понюхала, однак що в ньому написано — довідатись не могли,
А мама в цей день чомусь так довго не поверталась з роботи. Стемніло. Крізь малесеньку шибку вікна вже й місяць заглядав у хату. Тетянка заснула на лежанці, тримаючи лист обома руками.
Яків обережно підклав важку подушку під її пухнасту голівку і все чекав, прислухався до вуличного гомону. Сестричка посапувала і всміхалася крізь сон. Мабуть, тато снився їй. Зборов сон і Якова. Прокинувся він від світла. Посеред столу, вкритого грубою скатертиною, блимав каганець. Мати схилилася над дітьми. Від неї запахло свіжим вітром, осіннім листям.
— Мамо, візьміть,— схопився Яків, виймаючи з ослаблих рук Тетянки лист.
— Нарешті! — схвильовано вимовила вона.
Тремтячими руками розірвала конверт, глянула, і посмішка зникла з її обличчя. Мати несамовито закричала, впавши грудьми на стіл. Каганець перевернувся, столом поповзла, розширювалася вогняна пляма. Прокинулася Тетянка і з переляку заплакала.
Яків вискочив з хати, босими ногами шугнув у крижану грязюку, ледь добіг до перелаза і гукнув щосили:
— Рятуйте!.. Ой, рятуйте!..
Позбігалися до хати сусіди. Вони загасили вогонь на столі, поклали матір на простелене долі рядно, побризкали в обличчя водою, одірвали тліючий рукав кохтини.
До Тетянки підбігла тітка Мокрина — вона жила навпроти, через дорогу.
— Не плач, донечко, не плач, зараз мама твоя підведеться, не бійся.— Грубими, пошерхлими пальцями пригладжувала біле волосся дівчинки, втирала їй сльози своїм полотняним фартухом.
Яків протиснувся крізь натовп, з жахом дивився в обличчя матері. Воно було біле, як хустинка на її голові.
— Розступіться,— суворо сказала тітка Мокрина.— Розчиніть двері.
По ногах потягло холодом. Густі вії матері тріпнулися. Вона відкрила очі, обвела всіх якимось чужим поглядом, щось пригадала і залилася невтішними сльозами.
— Не чіпайте її,— порадив хтось.— Сльози палять серце, коли їх стримувати. Нехай разом із слізьми спливає її чорне горе.
— Ще одна чиста душа склала голову за царя і віру,— плачучи, сказала тітка Мокрина.
— Божевільна, мовчи!.. — жахнулися жінки.
Вони поклали матір на лежанку, підсунули під голову подушку, мовчки посідали на лаві. Тітка Мокрина загорнула перелякану Тетянку в татків піджак, посадила біля себе, Якова взяла за руку, зашепотіла:
— Ходім до мене, я напекла смачних пшеничних коржів, ряжанки внесу з льоху...
Яків нерішуче побрів, але, опинившись на дорозі, голосно заплакав. Він зрозумів, що до їхньої хати вповзло щось жахливе, мабуть, про це й було написано в листі. А мама? Він пригадав, що вранці вона була зовсім здорова, пішла копати картоплю до багатія Товстоп'ята. Це як лист прочитала, з нею скоїлося таке відразу.
— Ой, таточку...— тужливо заплакав Яків.
Він незчувся, як сусідка затягла його в хату, посадила на лаві поруч з Тетянкою.
— Ну, чого ви, не треба, заспокойтеся,— повторила сусідка, пригортаючи дитячі голівки до грудей, та не витримала, заплакала разом з ними. — Сирітки... — примовляла вона крізь сльози.— Загинув ваш татусь, як і мій синочок Андрій... І навіщо отому цареві знадобилася війна? Не цар ти, а людоїд, скажена собака!..
— Таточку, як же ми тепер? — схлипував Яків.

Відтоді, як тато пішов на війну, брат і сестра кожного дня говорили про нього, виглядали, сподівалися, що він приїде, купить їм чобітки, вони підуть до школи. А мати? Вона почорніла від горя, дожидаючи його, а волосся на скронях стало зовсім біле.
Землі батьки не мали. Була у них стара, з трьома вікнами хатина, перед нею городець, такий, що горобцеві ніде погуляти. Там щороку садили картоплю. Мати поралася в цьому нужденному господарстві, доглядала Тетянку і Якова, а батько ходив по селах, майстрував — кому двері полагодить, кому вікно зробить нове, заплете обору. На зароблені ним гроші купували хліб.
Як забрали тата на війну, мати пішла на поденну роботу до багатих. Мазала їм хати, прала білизну, обробляла городи, жала чужі пшениці. Піде вдосвіта, повертається, як смеркне.
Яків привчився хазяйнувати сам. Вранці нарубає дров, розпалить у печі, зварить горнятко картоплі та борщу, позамітає в хаті. І город доглядав, як умів. А вже коли стомиться, то сяде на призьбі під хатою з Тетянкою і розповідає їй про батька. Так і ніч застає обох на призьбі. Тетянка прихилить білу, як льон, голову до братового плеча і засне.
Сирота! Це слово Яків чув від багатьох людей... Тепер вони з Тетянкою вже не сперечатимуться про те, хто подаватиме татові рушника...
Кілька днів плакала мати. Від сліз її обличчя розпухло, великі сірі очі стали маленькими й червоними, сивина розійшлася по всій голові.
В хаті не було хліба. Та де ж заробити? Того року у Товстоп'ята коноплі добрі зародили. Вибирали їх люди з грядок два тижні, в'язали в малі сніпки, підсушували на сонці. Пізніше треба було їх в річці замочити. А тут похолодало. Ніхто не погоджувався везти коноплі до річки. Бо ж треба було весь день стояти в холодній воді, складати сніпки один на один, привалити їх намулом і каміннямпщоб не спливли на поверхню, щоб мокли тижнів зо два та щоб не понесло їх за водою.
Мама Якова теж не схотіла йти на таку роботу. Витопила зранку піч, змила дітям голови, дала чисті сорочки і заходилася підмазувати припічок. Коли це попід вікнами протупотіли важкі кроки. В двері протиснувся високий гладкий чоловік з червоним сивовусим обличчям. Не здоровкаючись, він сердито заговорив:
— Чому на роботу не прийшла? Мало хліба я тобі давав? Здохли б уже твої старчата.— Товстим пальцем Товстоп'ят показав на дітей, які визирали із запічка.
— Бійтеся бога, дядьку, то ж було не зерно, а послід, та й відробила я його вам давно,— тремтячим голосом відповіла мати.— А мочити коноплі хто піде в таку холоднечу?
— То ти хочеш, щоб мій урожай пропав? — розсердився Товстоп'ят.— Не була ти хазяйкою ніколи, тому й не вмієш берегти добро. Треба знати, що як не замочиш конопель вчасно, то волокно стане нікудишнім. Не прийдеш на роботу, весною не приходь позичати борошна.,,
Товстоп'ят вийшов, грюкнувши дверима. Мати трохи постояла мовчки, перевела на дітей сумні очі, стягла з жердки свитину і пішла.
Повернулася вона аж перед світом. Працювала, стоячи в крижаній воді, день і майже цілу ніч. Впала на теплу лежанку, а зуби в неї так і цокотять, ніяк не може зігрітися. Яків зібрав усю одежу і вкрив маму. Нарешті вона заснула. А як прокинулася, то підвестися вже не могла, не захотіла їсти, тільки тихо стогнала. Вона була червона, як жар, очі ж стали невидющі. Яків злякався, покликав тітку Мокрину. Та поклала руку на чоло матері і похитала головою:
— Вона ж вогнем палає, пропасниця у матері. Дай-но, Якове, рушника, я намочу, покладу їй на голову.
Три дні лежала мама на лежанці. Нікого не пізнавала, нічого не їла. Незабаром затихла.
Знов у хаті з'явилося багато жінок. Обрядили вони маму в святкову вишиту сорочку, чорну спідницю. Поклали на лаву, згорнули їй руки. На все це діти дивилися великими зляканими очима.
Другого дня Тетяну і Якова повели за маминою труною на кладовище. Про що люди гомоніли довкола, хлопець не чув. Хтось дав йому в руки грудку землі і сказав, що треба кинути в яму. Почувся глухий стукіт землі об труну. Яків здригнувся всім тілом, впав на холодну землю, голосно заплакав. Знесилена страхом, кричала сестричка...
Після похорону тітка Мокрина забрала дітей до себе. Жили вони там цілий тиждень, бо жахалися своєї порожньої хати. Вечорами, не запалюючи каганця, сусідка довго сиділа з дітьми на теплій лежанці, розказувала про велике місто, в якому вона служила куховаркою, та про те, що люди гомонять.
— Докучила людям війна,— тихо говорила стара жінка, пригортаючи Тетянку до себе.— Ідуть такі чутки, що у великому місті — Петроград воно зветься, там сам цар живе — знайшлися такі люди, що в очі йому сказали: «Годі воювати!»
— А як цар примусить воювати? — перебиває Яків.
— Еге, а як солдати не схочуть, то нічогісінько їм і не зроблять... Тільки ж ви, дітки, нікому не кажіть про нашу розмову,— шепотіла сусідка.
— Якби ж мені дійти до того царя,— запально сказав Яків.— Я б йому костуром по голові так і тріснув! Навіщо він погнав мого татка на війну?
— От що, дітки,— злякавшись, що далеко зайшли, перевела тітка Мокрина розмову на інше.— У мене нема хліба, та й у вас миші нічим поласувати. Доведеться мені податись у місто на заробітки. А ви тут, поки є ще картопля, поживете самі. Навесні я повернуся, засадимо город і заживемо разом.
Тетянка розплакалася. Яків силкувався стриматися. Тепер він хазяїн хати, дорослий, плакати йому не годиться.

Як і раніше, Яків порався у своїй хаті. Дістане з льоху відерце картоплі й миску капусти або ж огірків солоних, зварить борщ. В тому борщі не було ані м'яса, ані сала, ні олії. Та не цим турбувався хлопчик. Він думав, що буде, коли доїдять картоплю, огірки й капусту. Сірників, гасу й мила у них давно вже не було. Як починало сутеніти, діти залазили на піч, вкривалися материною свитою.
— Якове,— шепотіла Тетянка,— розкажи ж мені казку про нашого тата...
Яків розказував те, що давно було відоме обом. Так і засинали діти в темноті.
Вранці хлопчик брав вищерблене горнятко і виходив на шлях, придивлявся, над якою хатою в'ється димок, стукав у вікно, просив жару. Біг додому, роздмухував із жару вогонь у печі, отож без сірників обходилися. А що буде, коли сіль закінчиться? В одній юшці Яків варив картоплю по кілька разів. Та як не берегли сіль, як не ділили її, однак вона все танула. Одного дня картоплю зварили без солі, але їсти її не змогли. Яків згадав, що коли у них не ставало солі, мама посилала його до сусідів.
Почав хлопець у сусідів позичати сіль. Спершу дехто й давав, одміряли ложкою або чарочкою. Далі відмовляли все частіше й частіше. Довелося піти аж до Товстоп'ятів. Суха, як конопляна стеблина, люта Товстоп'ятиха солі не дала, ще й нагримала.
— Позичте...— передражнила вона хлопчика.— А чим віддавати будеш? Сказав би: дайте заради христа, тоді, може, й змилувалися б люди.
Яків вийшов з хати. Того дня діти не їли нічого.
Про людське око Товстоп'ятиха хотіла показати себе побожною, з добрим серцем. На другий день вона набрала миску прілого пшона, взяла жменю солі, поклала її на папірець поверх пшона і понесла на витягнутих руках через усе село.
— Несу оце божим сиротам,— казала вона стрічним.— Хто ж їх пожаліє, немає у них ні батька, ні матері...
— Як же нам жити? — сказав Яків Тетянці.— Треба шукати роботу.
Дівчинка не перечила. Тітка Мокрина казала їй, що тепер Якова треба слухатись в усьому. Брат піде на роботу, значить, він зовсім великий.
— А я тобі борщику зварю,— сказала сестра,— і чекатиму на обід.
— Ти ще й до припічка не дістанеш. Куховарка!.. Подай краще материні чоботи.
Хлопчик так і пірнув у них. Халяви боляче різали під коліньми. Чоботи були важкі й незграбні. Та це байдуже. Яків сьогодні піде хліб заробляти,
Село, в якому жили діти, розтягнулося понад річкою. Там великі поклади гончарної глини. Майже в кожній хаті працювали гончарі. Хто виробляв великі горшки, хто глечики, а хто миски та полумиски, макітри, кухлі.
— Піду до дядька Махтода, навчусь у нього горшки робити,— бадьоро сказав Яків сестричці.— Зароблю грошей, купимо борошна цілий пуд. Потім справлю тобі гарненькі чобітки, куплю книжечку з картинками і два зошити. До школи пошлю тебе.
Гончар Махтод жив на їхньому ж кутку, через два двори. У великій хаті вся лава, стіл і долівка були заставлені мокрими сірими горшками. За ними в хаті нічого не можна було розглядіти. Хіба що ікони. Великі висіли над покуттям, менші тяглися аж до мисника, що стояв біля порога. Махтод був побожний, це відомо всім односельцям.
Між лежанкою і стіною виднівся намощений з дощок високий піл. До нього прилаштовано гончарський станок. Своїм виглядом він нагадував круглий столик, поставлений догори ніжкою, бо внизу було кружало більше, а вгорі менше. Підштовхуючи нижнє кружало ногами, гончар крутив станок. На верхнє кружало він клав шматок м'якої глини, обома руками робив у ньому заглиблення, розправляв, витягав вінця, надавав форму.
Гончар і сам був схожий на старий почорнілий горщик. На його кругле обличчя наче хто натягнув сітку з чорних зморщок, вони розбігалися по шиї і плескатому носі, збиралися навколо маленьких жовтих очей, схованих під кудлатими бровами. Махтод був похмурий, непривітний. Він любив розмовляти з людьми у неділю лише про житіє святих, а в будень— про великі ярмарки і вигідний продаж своїх горшків. А як працював, то навіть жінка боялась підходити до нього — лютий.
Яків несміливо зайшов до хати Махтода. В цей час він швидко крутив станок, витягав угору вінця великого горщика. На дошках по обидва боки гончаря лежала мокра сіра глина.
Незабаром горщик був готовий. Станок зупинився. Мах-тод перевів непривітний погляд на хлопчика в довгому чоловічому піджаці. Картуза Яків затис під рукою. По змарнілому обличчю видно було, що він давно вже не їв хліба.
— Перебувало в цій хаті таких жебраків, як ти, немало. Всі ви ледачі й невдячні! Так і огинаються, щоб поменше робити, побільше з'їсти! І як його не вчи, воно, крім торби, нічого не наживе!
Довго так вичитував Махтод хлопчикові, нарешті заговорив про гончарську справу:
— Думаєш, гончарем стати — це так собі? Треба дужим бути, як ось я,—сердито продовжував Махтод.— Помолись на образи, подякуй богові. Візьму тебе тільки тому, що ти вбогий сирота. Спершу помісиш глину, потім навчу робити покришки. І не скоро — горшки... Робитимеш на своїх харчах. Яка з тебе тепер користь?
До самої весни Яків учився. Навчання було тяжке. Хоч січе пронизливий дощ, хоч мороз затисне в міцні лещата землю, хлопчикові треба було наколупати під горою два великих ящики глини, перенести її до хати, укласти в цебер і довго місити ногами, щоб не лишилося в ній найдрібнішої грудочки. Інакше горшки будуть з дірочками або з ґулями на тому місці, де в глині лишиться камінчик. Воду в цебер підливали холодну, з криниці, а Яків місив глину босими ногами... Вони завжди були в нього червоні й потріскані до крові. Всі ці муки сироти не хвилювали Махтода. Люди казали, що в цього чоловіка, мабуть, замість серця черепок стукотить у грудях.
Хлопчик ненавидів свого хазяїна, але подітися нікуди, «Хоч би скоріше весна, якби мені швидше вирости», думав хлопчик, а в цей час під його задубілими ногами чавкотіла гончарська глина.
— От у кого чоботи не скоро подеруться,— жартував, хижо всміхаючись, Махтод і вказував на Якова, коли до хати заходив Товстоп'ят.
Тільки тоді трохи легше ставало сиротам, як Махтод, навантаживши віз горшками, перевитими соломою, виїжджав на ярмарок.
Махтодиха, полохлива, затуркана жінка, доручала хлопчикові деяку роботу по господарству, посилала чистити хлів, носити воду, рубати дрова. За це вона нишком від чоловіка давала дітям паляницю, жменю солі. Тоді в сирітській хаті було свято.
— Їж хліба скільки хочеш,— говорив Яків сестричці,— я сьогодні там добре попоїв. Правда, Махтодиха задурно не нагодує.
Тимчасом Яків почав помічати, що Махтода щось непокоїть. Повернувся хазяїн з ярмарку похмурий, нікому не розповідав про свої бариші, а довше звичайного стояв на колінах перед образами, бив поклони чолом об дерев'яну підлогу, ні вдень, ні вночі не гасив лампадку перед Миколою-чудотворцем.
— Збережи й сохрани нам нашого царя від напасті,— шепотів, хрестячись, Махтод,— пошли чуму, холеру та сибірську язву на отих голодранців. Нехай буде спокій та радість, як і раніш, у нашому государстві.
— Чи тобі не гріх буде од бога просити на людей таке лихо? — насмілилася Махтодиха.
— Замовчи! — скипів Махтод і звівся з колін.— Сказано в святому писанії — жона хай боїться мужа свого, а ти перечити...    .:
Яків забився під піл, причаївся.
Раптом розчинилися двері, вбіг, відсапуючись, гладкий Товстоп'ят.
— Лихо! Царя скинули в Петрограді, солдати зняли колотнечу, робітники кричать: давайте хліба! Що буде, куме, що буде?!
— Господи милосердний! — дрижачими губами вимовив Махтод.— Ось ми поставимо товсту свічку та покропимо хату й подвір'я свяченою водою, то воно й пронесе,  
— Дурень ти, дурень, тут, мабуть, бог не допоможе,— стиснув Товстоп'ят кулаки, як довбні, і вибіг з хати. Виповз за ним і Махтод.
Яків потихеньку вибрався із своєї схованки, сів за гончарський станок. В той час він уже вмів робити невеликі горщечки. Махтод навіть дозволив жінці давати наймитові їсти. Хлопчик почав працювати за харчі.
Надвечір повернувся до хати Махтод. Глянувши, як вправно крутиться у Якова станок, а на ньому виростає горщечок, Махтод незадоволено пробурмотів:
— Таки не здихають злидні, он як на хазяйському добрі дзиґою крутяться. Робиш їм добро, а вони, дивись, візьмуть тебе за горлянку...
Наближалася весна. Повернулася з міста тітка Мокріша. Вона зірвала дошки, якими були забиті навхрест вікна і двері її хати, кинула в сінях клунок, забігла до дітей. Глянула на них і заплакала.
— Немає серця в того Махтода. Що зробив, шуліка, з дитиною!
— Тьотю Мокрино, ви не плачте,— втішав сусідку Яків.— Люди кажуть, що війна вже скінчилася, царя немає, бідним дадуть хліба. Може, нам з Тетянкою хоч позичать. Я скоро виросту і зможу все відробити. Про це говорили в хаті Махтода. Вони думають, що я дурний, не розумію, а я мішаю глину та слухаю. Той Петроград не дає спокою ні Махтодові, ні Товстоп'яту.
— Почекай же, лихварю,— заговорила Мокрина,— ти ще вовком завиєш перед своїми Іконами. Тріснеш ти, як старий горщик, не діждеш наживатися на дитячій праці. Бачите?! Три корови завів, кабани, вівці, кури, гуси, коні... Святий та божий, на сатану схожий. В Росії такі вже полізли, як миші, в темні нори.
— Тітко Мокрино, не точіть своє серце, я побалакаю з ним,— запально сказав Яків.— Я скажу йому, щоб він заплатив за всю зиму. Мені розтлумачили люди — немає такого права, щоб робити без грошей та ще й на своїх харчах... У мене Тетянка...
Сусідка з подивом глянула на хлопчика. Він був уже не той, яким залишила вона його восени. Схуд Яків, але підріс, очі його вже дивилися сміливо в лице дорослим. Непокірне, давно не стрижене темне волосся якось войовниче стирчало в усі боки, гнівно роздувалися ніздрі кирпатенького носа.
— Орлятко моє, скільки ще води витече з Дніпра, поки виростуть твої крила,— сумно всміхнулася жінка.
Тітка Мокрина все ж пішла до Махтода. Довго сперечалася вона з ним. Він спершу хрестився перед іконами, клявся, що не зобижав сироту, однак при свідках пообіцяв платити хлопчикові.
— Ач яка розумна стала, як побувала в місті,— огризався Махтод.— Це фабричні навчили тебе там?
— Хоч би й так,— спалахнула жінка.— Дітей не зобижай, плати хлопцеві горшками, гроші-бо твої нічого не варті.
Нарешті домовилися: за свою роботу хлопець в кінці місяця одержить п'ять великих горшків для борщу, п'ять для каші і десять маленьких горняток. Махтод люто огризався, а все ж поступився, бо тривожні настали дні. Селом пішла чутка, що буде сходка, на неї скликають усіх людей, до голосу бідняків прислухатимуться тепер.
— Ой, куме, зітруть нам маку,— зітхав Товстоп'ят.
До волосного будинку прийшов і Яків. Він протиснувся крізь натовп. За столом стояв незнайомий чоловік, зодягнений у міську одежу. По обидва боки його сиділи в солдатських шинелях селяни. Всі розмовляли вголос, намагаючись перекричати один одного. Та от незнайомий чоловік підняв руку. Настала тиша. Говорив він російською мовою, але люди розуміли його. Навіть Яків розібрав, що царя дійсно немає тепер, що земля належатиме не поміщикам,— бідним людям роздадуть її, тим, хто робить на ній. На фабриках хазяями стали робітники, які працюють там.
Про все це люди в селі чули, але говорили пошепки.
А тут—на весь голос. Дивно було і радісно слухати промовця.
— Іванов... Товариш Іванов звуть його,— шепотіли між собою на сходці.— 3 центра прибув, щоб розтлумачити нам що й до чого, допомогти бідноті зіп'ястися на ноги...
Яків побачив промовця. Тут же стояла й тітка Мокрина. Вона спустила хустку з голови на плечі, щоб краще все чути, всміхалася, очі її помолоділи, блищали. Після сходки Іванов поїхав до другого села.
— І ми заживемо по-людському,— весело говорила сусідка, повертаючись додому.

По-весняному гріло сонечко. Відцвітав ряст, повитикалася кропива з-під тинів. Люди сіяли в полі, працювали на городах. А "Яків ще місив босими ногами глину, крутив хазяйський станок, виробляв горшки. Але хлопчик уже й на свої поглядав. Вони стояли на полиці під стріхою, щоб просохли. Через кілька днів поклав горшки у горно, туди, де й хазяйські. Це була викопана в землі піч, і така велика, що хлопець вільно аодив усередині та рівно вряд складав горшки. Потім Яків розпалив дрова і підкладав великі сухі поліна. Цілу ніч вогонь палав у печі.
На другий день горно вистигло. З нього витягли побілілі горшки. Випалені, вони дзвеніли, як дзвони.
Свої горшки Яків приніс додому. Прийшла тітка Мокрина, полюбувалася ними. Вона брала кожен у руки, вертіла його на всі боки, видзвонювала.
— Хороші,— вдоволено сказала сусідка.— Тільки ж не продавай їх за гроші, міняй краще на хліб. Почин я сама тобі зроблю, візьму оцей,—вона вказала на невеликий горщечок,— насиплю повен жита, зерно ти висиплеш собі в торбину, а горщик віддаси мені. Зрозумів? Гроші тепер — полова. Найдорожче — хліб.
Як же не зрозуміти, коли за кожен горщик люди дадуть зерно! З нього ж можна намолоти борошна і спекти хліба. Це й Тетянка добре тямить.
— Нехай дядько Махтод тепер сам помісить глину,— всміхаючись, сказав Яків.— Я більше до нього не піду, сам зроблю станок і випалюватиму горшки.
— Ой дітки, дітки, гіркі ж ваші заробітки...— зітхнула тітка Мокрина.
Цілий день збиралися діти в далеку дорогу. Споряджала їх тітка Мокрина. Вона обмотала кожен горщик соломою, щоб не побилися, склала один на один і до мішка. Тетяні підготувала торбину. Тут були невеличкі горнятка, кілька печених картоплин і дрібок солі, обережно загорнутий у ганчірочку. Сюди ж поклали кілька маленьких торбинок для різної пашні.
— Зайвого нічого не візьмемо, в дорозі і голка важка,— міркував Яків.
— Підете в дальші села, близько від нашого не міняйте— невигідно,— повчала тітка Мокрина.— Вимагайте жито та пшеницю Ночувати просіться в бідну хату, багатій не пустить, ще й собак нацькує. Бідний і шматком хліба скоріше поділиться, бо знає горе.
Сонце було ще десь за селом, як брат і сестра вийшли з хати. Мішок з горшками Яків перев'язав посередині мотузком, залишивши довгу петлю. В неї він просунув товстий ціпок і взявся за нього руками. Другий кінець ціпка підтримував мішок ззаду. Так носили люди в'язки хмизу з лісу. Тетяні повісили торбинку за плечима, в руках вона, тримала палицю. .
— Щасти вам,— зітхнувши, сказала сусідка.—Не бійтеся, світ не без добрих людей.
Поки збиралися, Яків був веселий, а як вийшли.за село — засумував. Куди приведе їх оцей шлях? Де знайти людей, які б дали хліба за горшки? Удома мішок здавався й не дуже важким, а ось тепер хлопець з кожним кроком все дужче відчував, як мотузок впивається в плече.
Тетянка йшла всміхаючись. її лице, виснажене, з синюватими жилками на скронях і тонкій шиї, дуже нагадувало обличчя матері. Такі ж самі сірі очі, рівний, з тонкими ніздрями ніс і навіть чорна цяточка коло вуха. Тільки ж мама була висока, міцна. Як розчеше було русяве волосся, воно спадає хвилями аж до колін. Тетянку тітка Мокрина обстригла, як ішла до міста. Тепер з-під маминої зеленої хустки, яку пов'язала дівчинка кінцями назад, стирчало, як біла щіточка, волосся. Полотняна спідничка була вся в латках, а сорочка, ще пошита маминими руками, була вже тісна, щільно облягала худенькі плечі.
— Тобі не важко, Тетянко? — спитав брат, ледве стримуючи сльози.
— Не важко. От тільки б знайти нам хороших людей і добре поміняти горшки...
За селом густо зеленіли смужки озимих хлібів. Гострими голочками повитикалась з чорної землі ярина. Між полями тягся довгий-довгий шлях, обабіч високі стовпи, на них висів вгорі обірваний дріт. При дорозі стелився м'який зелений спориш, кучерявилися ніжною зеленню верби. На тонких вітах між дрібним листям гойдалися світлозелені довгі сережки. Верби цвіли, степовий вітер змішував їх пахощі з запахом соковитих трав, озимини.
А діти все віддалялися від рідного села, все важче було їм переставляти стомлені ноги.
— Дивись на мій палець,— сказав Яків, піднімаючи руку вгору.
З неба, мов грудочка землі, впала сіра пташка. її крильця тріпотіли, як пір'їнка на вітрі.
— Це ж і є жайворонок,— повчально сказав брат.
— Скоро і ліс. Туди ми ходили з мамою по ягоди, за хмизом, по гриби...
Наблизившись до лісу, діти звернули з стовповика, посідали в холодочку, звільнившись від свого вантажу. Великий граб простяг міцні віти до сонця і шелестів шорстким листям. Тетянка дістала з торбини печені картоплини, а Яків, розминаючи потерплі від мішка плечі, придивлявся до трави. Він одразу помітив рослини, які формою листя були схожі на конвалію, а смаком і запахом нагадували часник. Яків зрадів цій знахідці і нарвав цілий пучок.
— Ну, тепер у нас буде добрий сніданок,— сказав він, простягаючи листя Тетяні.— Це левурда. Пам'ятаєш, мати було накришить її в миску, посипле сіллю, ще й олією помастить. Смачно!
Вони розділили дрібок солі й жадібно їли картоплю з левурдою.
— Гляди, не з'їж усю сіль,— попередив брат Тетянку.— Лизни язиком та й сховаймо її знов, ми ж у дорозі.
Вони спочили й попрямували далі.
Надвечір лісова дорога вивела дітей у мовчазне поле. Сонце сідало за невеличку хмарку, забарвило її в рожевий колір. Спориш над шляхом потемнів. Діти відчули вечірню прохолоду, змерзли. До того ж у Якова нестерпно нили плечі. Пристала й Тетянка. Мовчки дивилась вона на брата великими сірими очима, ніби питала: «Що тепер буде?»
— Якове, може, заночуємо десь тут?—несміливо сказала дівчинка.
— Ходім ще трошки,— умовляв її брат, мабуть, скоро село, там попросимось до когось на ніч.
Діти вибралися на гребінь гори, глянули вниз: в долині темніло весняною зеленню велике село. Над стріхами білих хат курився сизий димок — там, певне, варили вечерю. Як ніколи ще, діти відчули в цей час свою самотність. Вони сіли край шляху і заплакали.
— І наша мама варила б вечерю,— крізь сльози вимовила Тетянка.
Яків згадав, як мама прибігала з роботи увечері. Хата відразу ж веселішала, Не встигнуть розгорітися дрова в печі, як на столі вже стоїть миска з пахучою свіжою стравою. І мати ласкаво говорить:
— Ану, дітки, до роботи!.. Наплакавшись досхочу, брат і сестра иопленталися далі. Першою від шляху стояла велика хата під бляхою, огороджена високим парканом.
— Сюди, мабуть, не пустять,— тихо сказав Яків.— Підемо далі.
Вони проминули кілька хат і зупинилися біля маленької, під почорнілою стріхою, з розбитими шибками хатинки. Яків зняв мішок, поставив його на землю під тином і переступив перелаз. На стукіт вийшов зовсім білий дідусь. Довго розпитував хлопця, з якого він села, куди йде і чого йде, хто його батьки, що чути в їхньому селі. Нарешті сказав:
— Заночувати можна, хати не перележите, але ж немає в мене чого постелити і вечеряти теж бог нічого не дав. Біда...
Діти зайшли в хату. На поточеному шашелем столі стояв чорний черепок — каганець. Ледь-ледь блимав малесенький вогник. Вгору тяглася чорна нитка кіптяви.
— Дожився, що, крім драної свитини, нічого немає. Тільки тим і тримаюся, що вловлю рибки у річці, виміняю її на щось або юшку зварю, та хтось внесе до хати шматочок хліба. Поки здоров'я було — череду пас, а тепер негодящий став, не підбіжу. Біда... Як прийшла звістка, що обидва наші сини загинули на війні, затужила моя стара, скоро й померла. Тепер я сам-самісінький... Біда...
Дід вніс оберемок соломи і розстелив її посеред хати. Діти впали на ту постіль. Тетянка притулилась щокою до братового плеча, відчула тепло і враз заснула. Поринув у сон і Яків. Дід стягнув із жердки свитину, прикрив нею дітей.
Прокинулись брат і сестра тоді, як сонце підбилося на сніданок. Увійшов знадвору дідусь.
— А-а, виспалися! — зрадів він.— А я на світанку рибки вловив, вже й юшка скипіла, та й запік вам цілу рибину на дорогу. Біда, коли нічого їсти... Ну, гайда вмиватися!
Дід витяг з печі горщик з юшкою і невеличкого житнього коржа. Запах юшки був дуже принадний. Діти мерщій кинулися до миски і дружно засьорбали.
— Сердешні! Видать, добре зголодніли...— похитав дідусь головою.— І що то наробила проклята війна... Біда, одне слово. Ну, нічого, все ще обернеться на краще.
Сніданок закінчено. Брат і сестра подякували дідусеві.
— Куди ж вам мандрувати? — захвилювався старий.— На шляхах і в лісах бандити ще водяться, наче оті вовки. Міняйте в нашому селі, горшки скрізь потрібні.
...Пішли брат і сестра великим селом.
— Горшки, горшки міняємо! Кому горшки?..— бадьоровигукує Яків.
Собаки заливаються скаженим гавканням. Тетянка хапається за руку брата. З хат виходять хазяйки, однак, дізнавшись, що горшки не продають, а міняють на зерно, відмовляються брати. Одна тітка довго вертіла горщик в руках, потім поважно сказала:
— Можу насипати горщик горохом. Хліб дорогий.
Хлопчик мовчки склав горшки назад у мішок, і маленькі міняйла пішли далі.
— Горшки! Горшки! — знову чувся вулицями дитячий голос.
Одна огрядна хазяйка покликала дітей у двір.
— Показуй! — та, оглянувши, махнула рукою.— Я думала — полив'яні... Ідіть з богом.
Наближався вечір. Дітям ледве вдалося обміняти два горшки. Бредучи селом, міняйла вийшли на великий майдан, де стояла церква.
— Давай, Якове, повиймаємо горшки. Всі побачать, які вони хороші, і почнуть міняти,— порадила Тетянка.
Довго сиділи брат і сестра під церквою. Поперед себе вони поставили у ряд білі горшки. Тетянка почала куняти, потім поклала голову на клумачок і заснула. Повз них проходили люди, іноді спинялися, питали, яка ціна на горшки.
— Не продаю, міняю, — відповідав хлопчик.— Сьогодні йдуть одні гроші, а завтра інші. Хліб давайте.
— Хоч і малий, а хитрий міняйло,— крутили головами жінки.— Де ж весною набрати хліба тобі?
Перед Яковом виросла постать пикатого парубійка. На ньому були хороші крамні штани, біла сорочка. В одній руці він тримав шматок пшеничного коржа, а в другій — важкого кия.
— Почому? — гукнув він і постукав києм по великому горщику.
— Ні по чому, міняю,— невдоволено відповів Яків.— І не дзенькай. Розіб'єш — тоді що?
— А нічого,— насуваючись на Якова, відповів парубійко.— Можу всі їх тобі перетовкти. Ось тут у мене гроші — заплачу. Є керенки, є миколаївські, є й німецькі марки — які завгодно.— Він вивернув кишеню, додолу посипались різнобарвні папірці.
— Вони мені ні до чого,— відповів Яків.
— Як то ні до чого? — присікався парубійко.— Чи розумієш, що говориш? Ух ти, горшколіп, жебрак! — Скажу батькові, то побачиш, як дражнити собак у нашому селі.
За цими словами парубійко жбурнув кия на горшки. Кілька горшків тріснуло й розсипалося. Тетянка прокинулася і голосно заплакала. Збіглися жінки, розпитували. Яків мовчав, а дівчинка невтішно плакала.
Якась ласкава жінка склала на купу черепки, цілі горшки зібрала в мішок і по-материнському витерла білим фартухом обличчя дівчинки. Потім лагідно сказала:
— Ходім до мене, діти, скоро ніч...
Убога, але чистенька хатина нагадала дітям їхню домівку. Тітка Маланка — так звали жінку — зогріла в печі воду, звеліла дітям помитися. Потім насипала в миску кулешу, поставила перед ними на лаві і все припрошувала:
— Їжте, дітки, їжте. Хлібця немає в мене, а от просо ще є, стовкла його в ступі й наварила, Сама в хаті бідую, двох дочок в найми віддала, а батько наш загинув у партизанах...
Вона розпитала, звідки прийшли маленькі міняйла, дізналась, що вони сироти.
— От горе тяжке напосілося на людей! Де ж таки, щоб отака дрібнота вертілася по селах, шукала шматка хліба,— журилася тітка Маланка.— А отой розбишака Панько відомий на все село. Він міг би вам усі горшки перебити, і йому нічого, бо синок багатія. Він і по садках чужих лазить, як достигають вишні чи яблука, та ніхто йому нічого не каже — бояться. Підожди ж, песиголовцю, ще прийде на тебе лиха година! — посварилась вона у вікно.
Спали діти посеред хати на пахучому сіні, застеленому білим рядном. А вранці тітка Маланка, наче мати, клопоталася коло них: знову нагодувала кулешем і звеліла посидіти в хаті — решту горшків вона сама поміняє.
На другий день раненько діти зібрались додому.
Тітка Маланка вийшла з ними за село і все наказувала, щоб лісом ішли тихої щоб ніде не зупинялися, щоб берегли клуночки.
— Спасибі ж вам, тітусю,— сказав Яків, скидаючи з голови драного батькового картуза.
— Нема за що,— одказала жінка.— йдіть здорові, та не пускайтеся більше в дорогу з тими горшками.
Ішли шляхом, радіючи. Все ж таки у двох клуночках було зерно. Вони змелють його, напечуть хліба і наїдяться вдосталь. Коли зайшли в ліс, Яків узяв сестричку за руку. Він відчував, як тремтіли її тоненькі пальці. Щоб не боялася Тетянка, він тихо розмовляв з нею.
— Скоро наймусь у пастухи,— шепотів він.— На осінь зароблю трохи, справлю тобі одежу, підеш до школи, а як виростеш — вчителькою будеш. Вчителька — перша людина на селі.
Майбутня вчителька щасливо всміхалася. З-під зеленої материної хустки світилися замріяні очі. А босі порепані ноженята швидко-швидко переступали, щоб поспіти за братом. Лопотіла полатана полотняна спідничка, з-під тісної сорочки виступали худенькі плечі.
— Я нікого не зобижатиму,— говорила вона радісно,— я всіх навчу.
Ось і знайомий кущ глоду, обліплений білим цвітом. Над квітами в'ються бджоли, деренчить ситий джміль. Раптом Тетянка здригнулася і спинилась.
— Що, важко? Давай, понесу і твою торбину, я дужчий, — сказав брат.
— Там щось стукає,— дівчинка вказала пальцем на дерево.
— Дурненька, то ж дятел,— з полегшенням відповів Яків. Він показав дівчинці красиву пташку в барвистому пір'ї, з розкішним віялом на голові і довгим дзьобом. Дятел дійсно вистукував по стовбуру дзьобом, ніби молоточком, шукав собі хробаків і комах.
Діти заспокоїлись і пішли далі. Минув страх, захотілося пити. Язик став важкий і липкий, рот заповнила слина, густа, як гончарний глей.
Пити! Це слово не давало спокою ані на хвилину.
— Водички, хоч крапельку...— стогнала дівчинка.
— Спробуємо пожувати травиці, адже в ній є сік,— міркував брат.
Але трава не тамувала спраги.
Над шляхом з-під торішнього листя визирнула світлоко-ричнева шляпка гриба.
— Хороший,—сказав брат, взяв гриб і подав його сестрі.— Пожуй, він же мокрий...
Тетяна відкусила шматочок гриба, потримала його трохи в роті й виплюнула.
— Гидкий!
Нарешті дерева ніби розступилися, порідшали, в просвіти між ними діти побачили степ, чисте небо. Вони вийшли з лісу на рівну дорогу. Сонце схилялося на полудень,
— Ось тут можна й відпочити,— з полегшенням сказав Яків, кладучи клумак на траву. Давно не прана сорочка прилипла до спини. Штанці з небіленого полотна зібрались гармошкою, а на колінах випнулися великими пухирями. Обличчя хлопчика було спітніле, червоне від спраги і втоми.
— Посидь трохи, — сказав він сестрі, — а я пошукаю джерела.
Яків побіг попід лісом. Ноги вгрузали в м'яку землю, присипану торішнім листям. Хлопець наблизився до старої берези і скрикнув від радості: у стовбурі дерева він побачив вирубану лунку, а в ній повно соку. Тут же на траві лежала довга очеретина. Яків схопив очеретину, вставив її в лунку, покуштував холодний пахучий сік. Потім побіг до сестри, вхопив обидва клумаки.
— Ходім, нап'єшся! — радісно закричав.
Вони смоктали очеретину по черзі, а коли лунка порожніла, лягали на траву й чекали, поки знову набіжить сік.
— Бідна береза!—з жалем сказала Тетяна.— Мабуть, тепер у неї кожна гілочка болить.
— Загоїться,— заспокоїв дівчинку Яків.
Тепер діти відчули, що дуже голодні, однак ішли не зупиняючись— скоро вони будуть удома. Вже присмерк огортав село, коли міняйла увійшли в нього.
— Яка пустка в хаті,— тільки й вимовив Яків.
Не роздягаючись, діти поснули на лежанці, поклавши голови на одну подушку.

Вранці до хати вбігла тітка Мокрина.
— А я вже виглядаю вас, хотіла на розшуки йти,—радо заговорила вона.— Добре, що здорові вернулися, буде з вас, натерпілися!.. Тепер уже нікуди не підете.
Брат і сестра з подивом глянули на сусідку.
— Поки ви міняли горшки, в село прийшла нова влада, радянською зветься! — Помітивши, що діти не розуміють її, спробувала пояснити: — Пам'ятаєте, була сходка, приїздив до нас чоловік з Росії, розповідав, що час жити без царя, без поміщиків.
— Я ж був на сходці, чув. Він ще казав, що всі діти підуть до школи,— зрадів Яків.
— Ну от! Так цей чоловік тепер у нашому селі допомагає бідноті порядкувати. Сидить у волості. Я ходила до нього, говорила про вас. Сказав, що в біді не залишить. А на будинку волості тепер повішено червоний прапор. Такого гарного ми ще й не бачили. А тепер гайда прибиратися,— скомандувала тітка Мокрина.
Вона розпалила в печі, нагріла води, викупала обох, звеліла нишком посидіти на лежанці під рядном, поки випере їхню вбогу одежу. Потім натовкла зерна в ступі, зварила кашу.
Поснідавши, вирушили всі разом на сільський майдан. Стрічним тітка Мокрина пояснювала, що веде дітей «до радянської влади». До великого будинку Яків підійшов з острахом. Він пам'ятав, як боялися його всі люди, бо тут завжди чекало на них якесь лихо. Тетянка вчепилася обома руками за спідницю сусідки, дивилася на людей спідлоба, як залякане звірятко.
У великій кімнаті за столом сидів той самий чоловік, який приїздив на сходку. Яків одразу впізнав його.
Чоловік підвівся, підійшов до них.
— То це і є ті сироти? — звернувся він до тітки Мокрини.
— Вони, вони, бідолашні. Прошу, згляньтеся над ними!
— Просити нічого,— весело сказав чоловік.— Це ж для них ми все завоювали.
Він присів біля Тетянки, взяв її за худенькі плічка, повернув обличчям до вікна. Дівчинка глянула на нього великими сірими очима і соромливо прикрила їх довгими віями.
Обличчя дівчинки було бліде, виснажене, наче після тяжкої хвороби.
Дізнавшись, що її звуть Тетянкою, він спитав, чого б вона хотіла зараз. Наморщивши лоба, дівчинка серйозно відповіла:
— Я хочу чобітки, книжку і щоб до школи... І ще хліб люблю дуже...
— Так і запишемо,— сказав чоловік. На голеному обличчі розпливлася хороша тепла посмішка.— Почнете вчитися, Тетянко, ти і твій геройський брат. І все, все буде у вас.
— Ну, що сказав? — оточили жінки тітку Мокрину, коли вони втрьох вийшли на вулицю.
— Сердечна людина. Поговорив з нами, як рідний. Пообіцяв потурбуватися про дітей.
— Так воно й буде. Він знає, що й до чого. З Москви ж приїхав... Усім допомагає та пораду дає. Це вам не пан якийсь, сам знає горе, робітник, на заводі працював.
— Коли б уже й нас на вірний шлях поставив,— зітхнула якась жінка.
— Ай поставить! — запевнила тітка Мокрина.— Росіяни — це наші рідні брати, зобижати нас нікому не дозволять, У товстоп'ятів потоншають п'яти. Я пожила в місті, чула таке! Не бійсь, сам не поліз у крижану воду коноплі мочити, бідну жінку погнав, через нього й діти лишилися сиротами. Чекайте, іроди, прийшов кінець вашому пануванню! — вже запально й голосно говорила тітка Мокрина.
Через кілька день дітей відправили до міста в дитячий будинок. Відтоді вже ніхто не називав їх сиротами. Вони потрапили у велику хорошу сім'ю. Дійсно, у них було все потрібне: і хліб, і книжки, і взуття, і одежа, чиста постіль, хороше, тепле житло. Все дала їм рідна Батьківщина. Настали для них світлі, сонячні дні. Брат і сестра виросли в дитячому будинку і пішли широким шляхом у радісне життя...
Оповідання закінчено. Данило Іванович витяг з кишені картату хустку, повільним рухом обтер обличчя, замислився. Розкритий зошит лежав у нього на колінах.
— Так, діти, було колись,— зітхнувши, сказав він.— Для вас це тільки сумне оповідання. Ніколи теє лихо не повернеться.
— А далі що? Розкажіть далі! Все, до кінця!.. — схвильовано просили діти. Вони повставали з своїх місць, оточили любимого вихователя.
Данило Івановичу, а як же брат і сестра? — спитала маленька Марійка. Вона дивилася на директора чистими великими очима і нетерпляче чекала.
— Ну, добре, розкажу далі без зошита.— Брат і сестра жили в дитячому будинку. У них були хороші вихователі, багато товаришів. Діти виросли, потім вчилися обоє в педагогічному інституті. Тетяна стала вчителькою, як і мріяла про це ще малою. Вона поїхала в рідне село, там і живе з тіткою Мокриною, як з рідною матір'ю. Товстоп'ята і Мах-тода немає в селі.
— А Яків? Як же він?
— Яків?.. Яків після закінчення інституту вчився далі, потім став викладачем того ж інституту. Коли почалася війна, бив фашистів. Після війни повернувся у своє місто. Однак викладачем більше не працював. А побачив дітей, батьки яких загинули під час війни, і попросив, щоб послали в дитячий будинок. «У цих дітей є рідна мати — наша Вітчизна, буду їхнім старшим братом», думав я. Далі, діти, ви все знаєте самі.
Оповідач замислився. Між рівними чорними бровами залягли дві поздовжні зморшки.
В залі було тихо. Раптом схопився Толя.
— То це ви... Даниле Івановичу, і є той Яків?..— ніяковіючи і збиваючись, спитав Толя.
Радісна посмішка освітила обличчя директора дитячого будинку. Зморшки зникли з чола. Він поклав теплу руку на стрижену голову хлопчика,
— Не хотів про це казати, тому й змінив ім'я. Ну, а раз проговорився, доводиться викрити себе. Так, про своє дитинство написав і прочитав сьогодні вам. Хочу надрукувати книжечку. Нехай знають діти, як сироти бідували колись.

ЗАТОПЛЕНІ ЧОВНИКИ
Дівчинка потопила човники. Вона допомагала дорослим провести страйк. Це було в незабутньому 1905 році, На фабриці і тепер розповідають про цю подію.
Човники були не ті, в яких плавають по воді, а з ткацьких верстатів. Вони бігають між основою то в один то в другий бік і прокладають між нею поперечну нитку — піткання.
Як же потрапила дівчинка на фабрику? Про це можна розповісти.
В полатаній і злинялій квітчастій сукенці, з вузликом в руках, з'явилася вона під фабричними ворітьми. На довгастому виснаженому обличчі світилися великі чорні очі в густих віях та помітно виступали зморшки біля вуст. Вона була боса. Порепані ноги різав вугільний шлак, яким була посипана дорога. Вітер шпурляв в обличчя пилюку, пекло сонце. Дівчинка терпляче стояла між дорослими.
Кожного разу, як розчинялися ворота і з'являвся майстер 8 якогось цеху, дівчинка з благанням і надією дивилася на нього, та майстри не помічали її.
— Звідки ти? Як тебе звуть? — спитала висока молода робітниця у червоній косинці, торкаючись худенького плеча.
— Звуть мене Маня,— несміливо заговорила дівчинка.— Коли я була зовсім малою, тьотя Ліза взяла мене з притулку в село на виховання. Притулок платив за мене п'ять карбованців на рік і ще давав мило та цукор. Я пасла їй спершу гуси. Один гусак сичав дуже і щипався. Я боялася, але тьотя била мене, щоб я не боялася. Потім я пасла свині, а ще потім корови. Тепер тьотя Ліза сказала, що я вже виросла, притулок не видає на мене нічого. І ще сказала, щоб я йшла в місто десь найматися. А вона знову візьме з притулку маленьку дівчинку, щоб на неї давали гроші, мило і цукор.
— О, ця тьотя Ліза добра харциза! — сердито сказала ткаля.— Як на сиротах вигадує: і гроші одержує, і пастуха дармового має.
Слухаючи малу, жінки тяжко зітхали, а Ксеня — так звали ткалю в червоній косинці — розгорнула свій синій фартух, добула звідти окраєць хліба та огірок і простягла дівчинці.
— На, поїж трохи.
— Не треба, я...— дівчинка засоромилася, але не зводила оченят з хліба.
— Нічого, бери, бачу, що голодна, — наполягала Ксеня і силоміць поклала хліб дівчинці в руки.
— Ой, спасибі, тіточко.—Дівчинка жадібно накинулася на їжу.
Зі скреготом відчинилися залізні ворота. Перед натовпом безробітних з'явився майстер ткацького цеху. Насупивши кошлаті руді брови, він повів довгим носом, ніби нюхав повітря. Потім захопив у жменю цапину борідку, погладив її і голосно сказав:
— Три снувальниці, п'ять ткаль!
Побачивши Ксеню, майстер ткнув у її бік пальцем, посміхнувся, хитро блиснувши зеленкуватими очима:
— Прийшла, краля, хоч і кляла мене на всі заставки. Щастя твоє, що мені дозарізу потрібні ткалі, ти ж баба вогонь. Тільки не думай, що дозволятиму тобі раніш за інших зупиняти верстат, бігати кудись до мами.
— Бігати вже не буду, мати померла,— похмуро відказала Ксеня.
— Це добре,— байдуже бовкнув майстер.
— Я працюватиму, тільки візьміть і цю дівчинку.— Ксеня тримала за руку Маню.
— Дивіться яка! — хихикнув майстер.— Де це ти навчилася хазяям умови ставити? Може, побувала на бунтарських зборах, га?
— Може, й побувала. Та не кричіть,— спокійно говорила Ксеня. Вона була впевнена в тому, що майстер погодиться, бо ніхто з усіх ткаль на фабриці не міг більше за неї виробляти полотна, до того ж її полотно завжди йшло першим сортом.
— Дівчинку я скоро навчу,— наполягала ткаля,— ви не дивіться, що вона мала на зріст, їй п'ятнадцять років минуло, вона кмітлива й проворна,
Мані хотілося поправити Ксеню. сказати, що їй тільки дванадцять, але вона боялася й рота розтулити.
Великий цех налякав Маню. В ньому, як їй здалося, все крутилося, стукало, двигтіло. Дівчинка притислася до Ксені. А та спокійно підійшла до верстата, оглянула його з усіх боків, попорпалася в основі і штовхнула пускову ручку. Маня захоплено дивилася на спритні Ксенині руки і думала, що ніколи так не зможе.
Але за місяць дівчинка навчилася в'язати ткацькі вузлики, з'єднувати обірвані нитки основи, швидко змінювати порожній човник на повний. Іноді Ксеня кудись зникала, і тоді замість неї працювала Маня, радіючи, що вона вже скоро буде ткалею.
Незабаром звільнився верстат поруч із Ксениним. До нього поставили самостійно працювати її ученицю.
Дівчинка ніби одразу підросла, пожвавішала, однак верстат був для неї ще високий, важко було дотягтися дитячими руками до основи, і тому на прохання Ксені цеховий тесляр підбив два брусочки під дошку, яка лежала перед верстатом
Мані.
Жила дівчинка у Ксені. Ткалі тяжко було самій лишатися в кімнаті після смерті матері. Маня полюбила Ксеню, намагалася все робити, як та, бути в усьому схожою на неї: бігала навколо верстата, співала; коли сон зліплював очі, бризкала собі в обличчя водою.
Таких дівчаток, як Маня, на фабриці було багато. У одних батьки заробляли так мало, що невистачало на хліб, у інших батьків не було зовсім. Працювали вони по 12 і 14 годин на день, а одержували за це по 25 копійок. Починали роботу вдосвіта, закінчували вже поночі.
Майстер ткацького цеху мав звичку причаїтися десь у кутку і стежити, а тільки якась ткаля зробить що не так, кидався до неї, бив, штрафував або й зовсім виганяв з фабрики. За це робітниці прозвали його Шулікою.
Та хоч і були пригнічені люди, вони все ж починали розуміти, як їм боротися з лихом. Вони вже знали про страйки в країні, читали листівки, які чиясь невидима рука розкидала по цехах.
Одного вечора Маня лежала на своїй постелі з дощок, покладених на двох каменях, і, вдаючи, що спить, прислухалася, як Ксеня читала листівку. Вікна кімнати були щільно прикриті віконницями, завішені ковдрами, двері замкнені. За столом, притулившись одна до одної, сиділи подруги-ткалі.
— Не допускати обраховування робітниць,— притишеним голосом читала Ксеня.
— Щоб тому Шуліці наші сльози на голову, як він нас так мучить. Скільки він затаїв виробленої нами пряжі і полотна! І так заробітки сирітські,— хвилюючись, зашепотіла одна з Ксениних подружок.
— Тихше,— зупинила її Ксеня,— слухайте далі: «Гудки давати тільки вчасно, підвищити денний заробіток на 5 копійок, не примушувати людей купувати продукти у фабричних крамницях, а Шуліку — вигнати геть з фабрики».
— Ой дівчатка, я сама бачила, як отой гицель відтягав стрілки на годиннику, щоб ми ще якусь зайву годину працювали,— не могла заспокоїтися Ксенина подруга.
— Тільки пам'ятайте, дівчатка, ні пари з вуст! Бо тоді всім нам в'язниця або й смерть,— попередила розчервоніла Ксеня.— Люди всіх цехів підготовлені. Страйк післязавтра. Наш комітет сподівається, що ми свого доб'ємося, тривожать тільки кумасі Шуліки. Усе доносять йому, можуть стати І штрейкбрехерами. Як би нам знешкодити їх? Доведеться, мабуть, порізати їм основу. Вони ж обов'язково пустять верстати!
— Штрейк-брехер... — повторила тихенько Маня. ~— Брехер — це, мабуть, брехун, а що таке штрейк? Страйк — це коли люди приходять на работу, але не працюють, вимагають надбавки для всіх...
Так пояснила це слово їй одна стара робітниця. Розпрощавшись з подругами, Ксеня почала стелитися на ніч. Маня вислизнула з-під своєї ковдри, підбігла до Ксені, зашепотіла:
— Тьотю, а що таке штрейкбрехер?
— Цить, дурненька,— здригнулася Ксеня,-— про це не можна вголос говорити... Бач, яка лисичка, прикинулася, що спить.
— Мені чогось страшно було...
— Ти ще мала, рано про таке знати,—тихо говорила Ксеня, пригладжуючи скуйовджену голівку Мані.
— А працювати велика? — образилася дівчинка.
— Хоч мале, а хитре! — розсміялася ткаля.— Однак страйкувати і тобі доведеться. Штрейкбрехери — це зрадники. Вони хазяям запродалися. Ми почнемо страйк, а вони працюватимуть, будуть залякувати полохливих в'язницею, безробіттям, пустять у хід всякі підлоти, аби перешкодити нам провести страйк.
— «Як би їх знешкодити»?.. — повторила Маня слова Ксені.— Добре було б руки зв'язати їм.— Раптом дівчинка пригадала, що вчора у Ксені під час роботи зіпсувались обидва човники. Поки їх лагодили верстат стояв. «Без човників, як без рук», скаржилася ткаля.
— Без човників, як без рук!..— несподівано сказала Маня,
Ксеня здивовано звела брови, а дівчинка, дзвінко цмокнувши її в гарячу щоку, стрибнула на свою постіль.
День перед страйком був для Мані особливо нудний і довгий. їй здавалося, що й човник бігає дуже ліниво. Нарешті, скупе світло мигнуло і верстати зупинилися. Голосно перемовляючись, ткалі бігли до виходу. Маня зігнулась, ніби щоб обтруситись від пилу, і вмить шугнула під верстат, причаївшись, як мишеня в нірці.
Тупіт багатьох ніг швидко віддалявся, а скоро й зовсім затих. Тихо стало у ткацькому, світло згасло. Ледве миготіли два газових ріжки на весь цех.
Мані стало моторошно. Вона знала, що вночі тут бігають здоровенні пацюки. Здається, один уже ворушиться під верстатом... Дівчинка відсахнулася і боляче вдарилася головою об якусь залізячку, аж сльози виступили на очах. Залоскотало в носі: «Ой, хоч би не чхнути!»..— А тут почулися важкі чоловічі кроки. «Вартовий... пожежник Микола».., майнула думка. Маня пригадала, як Ксеня вчила її стримувати чхання. Двома пальцями притиснула перенісся — і чхати враз перехотілося.
Кроки наближалися. У маленької ткалі закалатало серце, ось-ось вирветься з грудей. Мані здавалось, що саме на цей стукіт прямує Микола. Витягне він її, наб'є і вижене. «Майстер і зароблених грошей не віддасть...» билася полохлива думка. Ще кілька кроків, ще два, один... Велика постать, зодягнена в сірий брезент, зупиняється. Микола нахиляється, піднімає з підлоги чиюсь загублену носову хусточку і йде далі. Сорочка Мані прилипла до спини, чоло змокріло. Втома скувала руки й ноги.
Пожежник повільно пішов на другий кінець цеху. Він зупинився біля складеного на купу готового полотна, пошарудів ним і вмостився спати. Скоро почулося хропіння. Маня прислухалася, вилізла з-під верстата, розігнула спину. Нечутно ступаючи босими ногами, підійшла до дверей, торкнула їх і безсило опустила руки — двері замкнені...
Та дівчинка була вперта. В темряві обережно обмацала двері, торкнулася великого засува. Залізо дзенькнуло. Маня так і завмерла. Хропіння увірвалося. Це була велика пауза, пожежник ніби збирався з силами і знову захріп, немов кінь. Дівчинка тихесенько розчинила двері, постояла. На неї повіяло нічною прохолодою. Від ставу долинало жаб'яче квакання.
Маня підійшла до верстата Тескаленчихи, яка найбільше вислужувалася перед майстром, взяла обидва човники. Маленька ткаля знала, що інші човники не прийдуться до цього верстата.
Навшпиньках підкралася до верстатів інших робітниць. Наскладала собі човники на руку, як дрова, і нечутно вийшла. Дворище було порожнє, освітлене лише одним газовим ріжком. Дівчинці здавалось, що її кроки чути на всю фабрику. Зупинилась, постояла і зрозуміла — не кроки її здіймали шум, то серце нестримно стукотіло. Десь далеко свиснув паровоз. Мані наче хтось кинув за комір жменю снігу, однак вона вперто продовжувала своє діло. Дівчинка думала: коли човників не буде, то страйк пройде добре. І всім ткалям, прядів-ницям та швачкам житиметься краще, адже денний заробіток після страйку збільшиться на цілих п'ять копійок. За будовами блищав повноводий ставок, обсаджений деревами, Озираючись на всі боки, Маня підійшла до берега і нерішуче застигла. їй раптом шкода стало човників, як живих істот. Але ж не нести їх назад.
Човники шубовснули у воду. Жаб'ячий крик припинився. Маня злякалася тиші. Більшість човників пішла на дно, але два ще качалися на воді. Руки дівчинки тремтіли, але вона проворно притиснула човники, вони набралися води і теж потонули.
Зорі помітно зблякли, небо посвітлішало. Наближався ранок. Маня, сидячи біля ставка, змерзла і вирішила повернути до цеху, щоб десь сховатися, поки почнеться робочий день. І враз перед нею виросла велика постать пожежника.
— Ти куди? — сердито закричав Микола.— Зовсім подуріли! Коли ще той гудок, а вони вже сунуть до цеху. Марш за ворота! І як той підворотній пускає їх сюди опівночі!.,
— Як не можна, то я не піду,— покірно сказала дівчинка, приховуючи свою радість. Тепер для неї ніхто не був страшний: човники ткаль, які могли стати штрейкбрехерами, лежали на дні ставка.
За ставком був темний закуток дворища. Там росли кущі бузини та лопухи. Маня вирішила пересидіти якусь годину в бур'янах. Вона сіла на землю, підібгала босі задубілі ноги, низенько натягла на них спідничку, сперлася підборіддям на худі гострі коліна. Спати так хотілося, що дівчинка й не помітила, як заснула.
Раптом вона підхопилася, розбуджена різким фабричним гудком. Ледве пригадала, як і чого опинилася в бур'янах, Тремтячи від вранішнього холоду, збігла до ставка, вмилася, мокрими долонями пригладила розтріпане волосся, натягла сіру хустину на голову і змішалася з натовпом робітниць.
Вдруге загув гудок. Але до ткацького цеху пішло лише кілька ткаль. Маня знала, що вони штейкбрехери, і тільки всміхалася. Все дворище було заповнене людьми,
«Шукайте вітру в полі», думала дівчинка, пригадуючи слова Ксені: «Без човника ткаля, як без рук».
— А чого ви стоїте, мов отара овець? Гайда по цехах, — почулося десь згори.
Натовп колихнувся, як море. Всі підняли голови і побачили в розчиненому віконці двоповерхового будинку контори червоне сердите обличчя директора,
— Бунтувати?! Ось я покличу поліцію, вона заспокоїть вас! — нижня щелепа директора трусилася від скаженої люті,
— Бабоньки, дівчатка, йдіть до цеху, не ріжте мене тупим ножем,— благав переляканий Шуліка, крутячись дзиґою між робітниць.— Он уже розумніші за вас починають роботу.
Гудок прогув утретє. Він був незвичайно пронизливий і тривалий. Він не кликав на роботу, а сповіщав усе місто про початок страйку. Обличчя робітниць стали серйозними і рішучими.
— Збирай, збирай штрейкбрехерів, їх знайдеться небагато! Вони тобі витчуть полотна якраз на саван! — кричали робітниці ненависному майстрові,
Починайте! Вони почують стукіт верстатів і прибіжать, нікуди не дінуться,— роздратовано сказав Шуліка Тескаленчисі, яка стояла біля нього і запобігливо зазирала в очі.
Незабаром вони обоє вискочили з цеху. Шуліка обома руками тримався за голову,
— Поворожила якась нечиста сила! Де мої човники? — кричала розпатлана Тескаленчиха.— Сорок років прожила, а такого не бачила, наче вітром змело.
А маленька ткаля, примостившись на ослоні під стіною ткацького цеху, боролася зі сном. Вона вже й пальця вкусила, щипала себе за щоки, та сон так і насувався. Почувши крик Гескаленчихи, Маня розплющила очі і зустрілася поглядом з Ксенею.
— Ти? — Ксеня показала очима на двері цеху,
Маня кивнула головою.
— А я тривожилася, шукала, майже цілу ніч не спала...— Ксеня з материнською ніжністю погладила худенькі плечі своєї учениці.
Шум у дворі наростав. Директор фабрики мало не вивалився з вікна. Він кричав уже тонким, верескливим голосом:
— Зараз буде останній гудок. Марш на місця!
— До роботи не станемо! Страйк!..— кричали робітниці.
Хтось подав директорові маленьку листівку. Він глянув на неї і, пожмакавши, кинув униз. А над головами страйкарів, наче білі метелики, закружляли десятки інших листівок.
— За п'ять копійок ще передчасно богові душу віддасть,— пожартувала Ксеня.
Довго шуміли люди на фабричному дворищі. Директор побачив, що він один нічого не може вдіяти проти всіх, і, знесилений від злості, покликав до себе представників страйкового комітету. Сходами піднімалася і струнка, в червоній косинці, з гарячим рум'янцем на щоках, Ксеня.
Шум у дворі спадав. Люди сідали просто на землю, тихо розмовляли, чекаючи виходу членів комітету.
Де ж була Маня? Вона вмостилася на широкому ослоні і міцно спала. Худеньке обличчя дівчинки було спокійне.

 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky