Євмен Доломан
ВАСЬКО ДА ГАМА

Неспокійний народ підлітки. їх усе цікавить — од космічних польотів до червоних яблук у сусідському саду.
А Мишко Гармачук і Павло Цапенко мріють про власні велосипеди. Та щоб їх придбати, потрібні гроші. Хлопці вирішили розшукати скарб у старій могилі... Що з того вийшло, ти дізнаєшся з оповідання «Конструктори з Яблунівки».
Більшість оповідань книги — про наше сьогодні. Та є в ній і відгомін минулих літ. Героїчний вчинок скромного хлопчика Миколи Овчаренка в дні Вітчизняної війни автор змальовує в оповіданні «Гуня». Про життя бідняцької дітвори в перші роки Радянської влади йдеться в оповіданні «Черевички».
Дорогий друже! Напиши нам, чи сподобалась тобі ця книжка.

КОНСТРУКТОРИ З ЯБЛУНІВКИ
Мишко Гармачук, спираючись одною ногою на цямриння, а другою — на полудрабок, дістає з колодязя воду. На возі лежить здоровенна, потемніла од вічної мокроти бочка, її треба наповнити вщерть.
Ось цеберка зринає над цямринням. Хлопець спритно підхоплює її за пруг біля денця і перехиляє. Тугий прозорий струмінь, граючи барвами сонця, ніби шматок веселки, падає  крутим півдужжям до  темного  отвору  бочки. Вода якийсь час бунтівливо шубовхає в гулкому череві. Те шу-бовхання — загадкове і таємниче — відлунює назовні соковитим і ніби аж погрозливим басом. Мишко любить прислухатись до тієї незрозумілої, загадкової музики...
— Гей, ти, водовозе, дивись не обербенься в колодязь!— долинає бадьорий і насмішкуватий голос.
Мишко позирає на шлях. Звідти, сягнисто ступаючи, прошкує до колодязя Павло Цапенко. Штани на ньому ледь прикривають коліна та ще й вузькі, тому й ноги видаються незвичайно довгими, як у жирафа. Щупла, худорлява постать геть перехнябилась під вагою товстезної поштарської сумки.
— Не біда,— посміхається Мишко,— я то видряпаюсь, уже лазив аж до води за цеберкою... А от коли тебе придавить отією торбою— одразу ж каюк!..
Павло підсмикує ношу, старається хоч трохи виструнчитись.
Наблизившись до Гармачука, вже турботливо каже:
— Справді, чого тебе виперло ото аж на цямрину? Можна ж послизнутися...
— Звідси зручніше наливати... А з землі мені важко дотягтись до бочки. її, певне, мітили для такого довганя, як ти... — не гасить посмішки Мишко, радіючи, що нагодився Павло, бо хлопці не зустрічалися більше тижня — відколи Мишка приставили до оцієї роботи. Руки хлопця жваво сотають вірьовку,  натягнуту до бриніння  повною  цеберкою...
— А хто ж винен, що ти такий шкет?.. Оце, мабуть, і до води став з надією, що підростеш трішки. Волога, кажуть, допомагає...
— І не думав... Я знаю, що великогабаритність — поки що не дуже бажана  річ  для  кабіни космічного  корабля...
— Он ти куди мітиш... Давай, давай...— Павло обходить воза, спиняється біля Кібчика. Той, навіть не повівши на хлопця оком, відбирає оксамитовими губами соковиті стеб-
ла трави. Хрумає їх з такою насолодою, що можна подумати, ніби кращого делікатесу взагалі на світі не існує.
— Мишко, ти не чув, які частівки наспівує шофер Гриця? — запитує, ніби між іншим, а карі очі його вже променяться сміхом.— Ну, то послухай:

Доки в космос полечу,
Ще баранку покручу...

Це він, значить, для самозаспокоєння... Писав листа в Москву, просився в космонавти, а його не взяли... Отож раджу тобі, друже, переробити цю частівку для себе. Ну, хоча б отак:

Доки в космос полечу,
Тут хвости ще покручу...

— Здорово, га! — регоче  Павло,  радіючи своїй, витівці.
— Смійся, смійся, ходячий циркуль, ось я тобі покажу!— Мишко виплескує на хлопця воду з цеберки, та той встигає відскочити і тільки ноги йому обпікає крижаний холод...
— Ну, добре,— віддихує Павло,— сміх сміхом, а я хочу знати, чи скоро ти наповниш свою цистерну? Мені треба на польовий стан добратися,— хлопець поплескує долонею по кирзовій сумці.— То, може, підвіз би?..
— Уже кінчаю. Чуєш, не шубовхає, не гоготить,— Мишко киває на бочку,—значить уже повна...
Хлопці вмощуються на дошці, що лежить упоперек візка, спинами притуляються до широкого днища бочки. Од нього по всьому тілу струмує свіжа прохолода, і гаряче липневе сонце не так дошкуляє.
— Ну, як воно,— Павло поплескав долонею по днищу.— Важкувато?
— Та нібито вже трохи звик, втягся...— хвалиться Мишко, підганяючи віжками Кібчика. Кінь пряде вухами, безнастанно  махає хвостом, одбиваючись від уїдливого  ґедзя.— А перші дні гадав, що не витримаю. Аби мені перед тим, коли я став до роботи, сказав хтось, як нестерпно болітимуть руки і спина од якоїсь там цеберки води, я б нізащо не повірив... Ну, здавалось би, скільки там тої ваги? Та я ж носив на собі по півмітка пшениці через усю Яблунівку, аж до млина — і нічого. Двопудову гирю, ти ж сам бачив, можу не раз підняти — теж байдуже... А от потягав цілісінький день відерце з водичкою — і наступного ранку руки хоч паодри-вай, спина — не зігнутися, та й долоні жаром пече...
— Да, брат, заробляти гроші не легко,—вставляє Павло. — А боліло од незвички...
— Тепер я й сам знаю... А тоді так боліло... Та я затявся.  Думаю:  люди  ще  на  важчій  роботі,  та  й  нічого — ходять бадьорі, веселі. Візьми он діда Прохора, йому вже, кажуть, давно за шістдесят, а він, видно,  ще й  не думає з кузні вилазити. Все молотом гехкає та жартами сипле...— Вйокнувши на Кібчика, який ледве чвалав, Мишко зітхає:— Правду кажучи, ще й перед бригадиром боявся осоромитись. Бо, коли я прийшов уперше іна наряд, він подивився на мене, якось хитро примружившись, та й питає:  «Підеш воду возити на польовий стан?.. Робота постійна —на все літо. Платня добра...» Я миттю прикинув, що за два місяці і на «Орленка», і на приймача можна заробити, й одразу ж погодився. А бригадир каже: «Тільки ж гляди, не підкачай, бо в мене на цю роботу є інший кандидат...» Увечері я вже й шкодував, що так поспішив... Можна ж було піти в пастухи. Ходив би по лужку з гирлигою. Або, як он хлопці — возити горох та зерно на  елеватор.  Катався  б у кузові  з вітерцем... Та відступати було вже пізно. Вдома й виду не подав. Тільки мати спитала вранці, чого це я стогнав уночі. Кажу, сон поганий привидівся...
— А чого ти наливаєш воду відром,— ніби аж здивовано запитує Павло,— хіба не можна щось придумати, щоб вона сама в бочку лилася? Тоді, Мишко, тобі нічого буде робити. Катайся, як барон, у  своєму шарабані, тільки й діла...
— Що ж ти тут придумаєш?.. Споконвіку тягають воду з колодязя відрами.
— Споконвіку, споконвіку,— сердиться Павло,— а ми візьмемо та й механізуємо.
— Кинь, Павле, про це базікати.
— А я таки придумав,— не вгавав Цапенко.— Давай при-цурпелимо до колодязя брандспойт. Однак без діла стоїть на бригадному подвір'ї.
— Прицурпелити не штука,—торсає віжками Гармачук,— та хто ж воду качатиме? До нього треба чотирьох чоловік ставити... Ні, це не піде. Якось обійдуся...
— Не журися, Мишко, я помізкую, і ми таки щось утнемо...
— Цапику, дай мені спокій. Не приставай до мене знову зі своїми витівками. Через них нас ще й досі «шукачами скарбів» дражнять... А від твого винаходу ось маю латку на штанях і шрам на нозі. З мене досить. Того велосипеда я пам'ятатиму до нових віників
— Таке не забувається,— погоджується Павло.

* * *
А почалося все ще минулого року. Бажання придбати велосипед заполонило Мишка якось одразу, зненацька. Поки навчався у своїй, Яблунівській, школі, таке й на думку не спадало. Школа була під боком — задзеленчить дзвінок — Мишкові дома чутно. Хапає книжки та зошити і чимдуж біжить. Іноді перед самісіньким носом учителя прошмигував до класу.
Та коли пішов у Мар'янівку, то першого ж дня позаздрив хлопцям, у кого є велосипеди. Адже тепер до школи — кілометрів чотири з гаком.
Доводиться вставати аж на годину раніше. У перші дні траплялось, що Мишко спізнювався, і за те мав добрячий наганяй од класного керівника Олени Власівни. Саме тоді й виникла думка: «Ех, коли б і мені велосипед. На ньому вже нізащо б не спізнився...»
Якось за обідом сказав про це батькові. Той поглянув на сина веселими, з іскорками лукавості, очима:
— Знацця, хочеш до школи не ходити, а їздити?
— Ага,— труснув Мишко білявою чуприною.
— Осідлай соняшничину або лозиняку та й поганяй. Воно і дешевше і, головне, надійніше. Велосипед, знаєш, річ делікатна, може зламатися. А лозиняка — ні.
— Таке скажете, ніби я маленький... Інші хлопці їздять, а мені так пішки ходити... Вік космічних швидкостей, а тут... просто соромно...
— Он ти якої співаєш! — у батька злітають брови.— Ну, коли соромно, то йди та зароби на велосипед. Дорога не заказана.
— І пішов би... Але ж зараз ніяк... Школу ж я не покину.
— То пожди до наступного року, а там на все літо — в колгосп. Може, ще й на кишеньковий приймач заробиш, щоб їздити, знацця, з музикою... Воно- веселіше буде...
Мишко набурмосився, нагнув лобату голову і засопів над тарілкою. Навіть гречана каша з молоком, яку він дуже полюбляв, видалась йому несмачною.
— А Валерієві он купили...
— Валерієві купили, бо є за що,— подала голос мати,— а ми зараз не можемо. Ще не опам'яталися од Раїсиного весілля. Знаєш, скільки воно нам коштувало! А вже он ящик узяли в розстрочку, кивнула сердито на телевізор,— знову тягнись. Так що нині не до велосипедів. І пішечки походиш, не великий пан. Почнеш заробляти — сам купиш, якщо не перекортить.
Мишко й без матері знає. Піде працювати — тоді не те що велосипед, а може, навіть мотоцикл придбає... Але ж коли те буде, а велосипед йому потрібен зараз. Він би показав отому Валерці, як треба їздити. Та він би того боягуза сто раз обігнав. І до школи ні разу не спізнився б.
Та коли вже мати сказала «і», то ніякі просьби на неї не вплинуть. Це Мишко знає напевне.
Після тої розмови бажання мати свій велосипед не тільки не згасло, а розгорялося з кожним днем все більше й більше, ніби вогнище, роздмухуване вітром. Тим вітром був не хто інший, як його сусіда — однокласник Валерій.
Коли Гармачук, уже поснідавши, квапиться до школи, Валерій тільки сходить поволеньки з ґанку з рушником через плече — вмиватись. Навмисне не поспішаючи,— хай бачить Мишко, що в нього є час,—-наливає свіжої води в умивальник і починає хлюпостатись, пирхаючи, крякаючи, вдаючи, що вода дуже холодна. От, мовляв, як я загартовую свій організм.
Мишко понуро тюпає по дорозі, кушпелячи ногами прохололу за ніч пилюку, тюпає в гурті таких же безвелосипед-ників, як і сам. Ватага ґелґотить. Хлопці про, щось сперечаються, навперебій діляться враженнями од вчорашньої кінокартини, весело обговорюють якусь свіженьку шкільну подію. Ось вони з пагорба спускаються в широку долину, де понад річкою розкинулась зелена Мар'янівка. На узгір'ї, трохи осторонь села, біліє високими стінами школа. Хлопці прискорюють ходу — вже ж недалечко. І раптом повз них з гучним дзеленчанням проноситься на велосипеді Валерій. Помах руки, що має означати «привіт» або ж «бувайте», і вже прошурхотіли шини мимо. У блискучих спицях коліс заплутались промені сонця, і велосипед, намотуючи золоті пасма, потяг їх вранішньою вулицею до школи.
Ця картина псує Мишкові настрій, йому вже не до суперечок, не до сміху, не до жартів. Знов думки про велосипед.
Як би його придбати? Де дістати грошей? Вже не раз говорив про це з найліпшим своїм другом Павлом Цапенком. Довго обмірковували, висували найрізноманітніші пропозиції. Павло порадив збирати потроху грошей в копилку. Та навіть найоптимістичініші підрахунки показали, що тій ко-пилці доведеться стояти кілька років, доки там назбирається потрібна сума.
Думали щось продати. Але що? Ну, є ковзани, є санчата. Можна ще продати стару стамеску, зайвий молоток, шматок велосипедної камери, яку Мишко припас, щоб заклеїти камеру майбутнього велосипеда, коли раптом проколеться... Були в Гармачука ще різні гайки, мідні блискучі дротики^ болти, спіральна пружина, вухналі і кишеньковий ліхтарик без батареї, але з опуклою лінзою. Тою лінзою в сонячний день можна запалити сірник або просмалити дірочку на штанях, на картузі чи навіть на дощечці.
— Якщо все це продати якнайдорожче, однаково грошей буде зовсім мало,— розважливо казав Павло.— Та ще ж треба зважити, що на такий товар дуже важко знайти покупців...
Мишко й сам розумів, що обміняти щось на щось — знайдуться охочі, а платити за різці гайки та гвинтики дзвінкою монетою навряд чи хто погодиться. До того ж Мишкові важко уявити своє існування без цих речей. Він щодня має з ними справу: то щось майструє, то лагодить — і все те стає в пригоді. Ні, розлучитися з цим майном він не міг!
Коли й цей спосіб здобуття грошей, як і попередні, було відхилено, Павло,- замість того щоб запечалитись, радісно, наче древній Архімед, вигукнув:
— Еврика! Еврика! Можеш, Мишко, не хвилюватись! Є чудесний вихід! Вважай, що вже маєш найкрасивішого «Орленка»!
І Цапенко виклав спантеличеному дружкові свою прекрасну ідею. Суть її зводилась до того, що вони — Павло й Мишко — озброївшись лопатами, мусять знайти скарб. Вірніше, навіть не знайти, а просто відкопати. Скарб той знаходиться не за дрімучими борами, не за високими горами, а в Рудій могилі, що кілометрів за три од Яблунівки.
— Гадаю, що там похована якась знатна особа скіфського чи сарматського походження,—мрійливо вів Павло.— А може, хтось із полковників Січі Запорозької... Якщо в могилі немає золотих монет чи прикрас, то відшукаємо хоч шаблюку з різьбленим золотим ефесом або срібні пістолі... Та хіба мало древні люди клали всіляких цінностей разом з небіжчиком? Народ був темний, вважали, що й на тім світі оте все йому знадобиться...
Мишко облизував пересохлі од хвилювання губи: і як це йому й досі не опала на думку така чудова ідея? А Павло, щиро вірячи в те, що говорить, вів далі:
— Якщо ті речі одвезти в музей, то за винагороду можна буде купити не один велосипед, а цілих- два! В тім, що є там коштовності, можеш не сумніватись! Передавали ж по радіо, що на Кіровоградщині якийсь учень знайшов древні золоті речі просто в долині. їх вимив з-під землі потік весняних вод. Може б, і з Рудої могили вимив, коли б вона стояла на схилах балки чи біля яру. А то ж стоїть на горі, туди ніякий струмок не добереться. Та це ще й краще,— заспокоює чи то Мишка, чи себе,— бо в сухому місці речі краще зберігаються.
Мишко не сумнівався, що їх чекає справжня удача. Хіба ж мало в отих могилах люди познаходили різного добра! Археологи тільки тим і займаються, що розкопують їх.
...Хлопці, не гаючи часу, взялись до діла. Правда, Руда могила, яка здалеку видавалась зовсім низенькою, тепер, коли підійшли до неї, виявилась заввишки з добрячу хату. Це засмутило обох: коли ж то докопаєшся до тієї схованки?
Проте вони не відступили.  На щастя, вечір видався місячний, ясний. Вдень хлопці не наважувались розпочинати роботу, щоб не привернути уваги сторонніх, та й часу не було вільного. А на смерканні почали копати. Спершу працювали разом. Грунт виявився м'який, податливий. Коли трохи заглибились, копати довелось по черзі, бо разом у ямі тіснувато.
На другий вечір взяли з собою товсту дошку, відро і вірьовку. Тепер один копав, а другий, стоячи на перекладині, тягав на гору землю відром.
— Завтра прихопимо ще й драбину, бо інакше з цього колодязя не вибратись,—каже Павло, радіючи, що справа посувається швидко.
Та ось він копнув і щось хруснуло, заскреготало, лопата в землю не йде. Копнув удруге — знову скрегіт. Од хвилювання хлопцеві перехопило подих. «Невже так швидко?» І він захриплим голосом гукає до Мишка, що саме опускав відро:
— Уже щось є! Чуєш, є!
Хлопець похапцем почав розгрібати грунт.
— Може,  помогти? — нервує на  перекладині  Мишко.
— Зажди, —крекче внизу Павло.— Маємо кінський череп. Не інакше, як поховали коня вже після його знатного хазяїна...
Мишко чує, як дзенькає об кістки лопата.
Біля підніжжя Рудої могили зупинилась бідарка. Форкнув, б'ючи копитом землю, кінь. Постать у сірому брезентовому плащі, шумно дихаючи, зійшла на могилу. Мишко впізнав  колгоспного зоотехніка  дядька  Федоренка.
— Ти чого тут риєшся та ще й серед ночі? — суворо запитав зоотехнік хлопця.
Мишко од несподіванки розгубивсь і ледве видавив:
— Та ми хочемо теє... Ну, скарб відкопати...
— Який у дідька тут скарб може бути, коли це давній скотомогильник, і чіпати його суворо заборонено?
Павло внизу, зачувши слова зоотехніка, аж присів: «Оце-то влипли. Матимемо скарб, коли оштрафують».
А ми думали, що ця могила— скіфське поховання,— винувато промимрив Мишко,— і вирішили розкопати.
Теж мені археологи знайшлися.
Зоотехнік розповів Мишкові, що в Яблунівці ще в кінці минулого століття — років сімдесят тому, коли не більше, спалахнула епідемія сибірки. Багато скотини загинуло. От її на цьому горбі й закопали,, аби весняні води не занесли до водопоїв інфекцію. А щоб до падла не добрались хижаки, довелося грабарям насипати таку могилу.
— На ній, бач, нічого й не росте, бо верхній шар грунту перемішаний з вапном, для дезинфекції. Зрозумів? — Зоотехнік зазирнув у яму, де, причаївшись, сидів Павло і слухав сумну історію.— Ану вилазь, шукач скарбів. Та негайно засипте мені яму так, щоб і сліду не лишилося. Не забудьте після того гарненько — од голови до п'ят — вибанитись, і скажіть матерям, хай вашу одіж добре виперуть з виварюванням. Зрозуміли?! — Федоренко, ляснувши гнучким пужалном об халяву чобота, пішов до бідарки.
Хлопці якусь часинку стояли,  мов  ошелешені:  один — в ямі, другий — над ним, зверху. Павло попросив Мишка допомогти йому вибратись.
Зваливши на плечі свої знаряддя праці, хлопці поволеньки поплентались додому.
І треба ж такому трапитись: на Яблунівському містку, що при в'їзді до села, їх зустріла ціла ватага підлітків. Чи то від зоотехніка дізналися оці жартівники про те, що сталось на Рудій могилі, чи самі підстерегли — невідомо. Однак вони знали правду і так дошкульно глузували з «шукачів скарбів», що тим було хоч крізь землю провалитися. Потім розголос пішов на всю Яблунівку та Мар'янівку. Ще й досі принагідно Мишка та Павла називають «шукачами скарбів» або «скотомогильниками...» А вдома батько сказав Мишкові:
— Не там, сину, шукаєш скарби, не там... Вони — не в могилах, а на самісінькій поверхні. Грунт — ото і є наш скарб хліборобський.
Після цієї історії і Гармачук і Цапенко довгенько не заводили розмови про велосипед.

* * *
Минула дощова осінь. Прошуміла сніжними завіями зима... Та з настанням весни Гармачуком знову оволоділо невідступне, непереборне бажання придбати велосипед.
— Давай самі його змайструємо,— сказав Павло.
Мишко тільки рота роззявив.
— Я оце днями лазив у себе по горищу,— вів далі Цапенко,— і між різного брухту надибав на стару, мабуть ще бабину, прядку. Колесо на ній добряче. Якби знайти ще одне та обшинувати їх, то можна б і самокат зробити.
— Видно, в тебе голова не тільки для того, щоб картуз носити,— радувався Павловій кмітливості Мишко.— А ще одну прядку я з-під землі роздобуду, ось побачиш.
І таки справді другого дня у хлівчику Гармачуків з'явилася ще одна прядка. Хлопці взялись до діла. Щонайперше сходили до Валерія і виміряли клейончатою кравецькою півтораметровкою кожну деталь велосипеда, занотувавши все до блокнота. Потім накреслили проект майбутнього самоката.
Коли теоретична підготовка була завершена, взялися до майстрування. Щоб не привертати уваги цікавих, місцем для роботи обрали старенький хлів на Мишковому подвір'ї, який стояв порожній, бо корова паслась у череді.
Тепер дуже знадобились оті гаєчки, дротики та різне залізяччя, якого було в хлопців чимало. І Мишко радів, що-не продав оце все в критичний момент за безцінь, чи не проміняв на якийсь непотріб.
Робота посувалася якщо й не так швидко, як хотілося б хлопцям, та все ж помітно.
— Коли б не треба було до школи ходити та оті кляті домашні завдання виконувати,— міркував уголос Мишко, запихаючи під картуз неслухняну білу чуприну,— ми б його за якихось днів п'ять змайстрували. А так — більше тижня провозимось...
Павло мовчав.
Час від часу хлопцям доводилось бігати аж до колгоспної кузні та столярної майстерні по допомогу. Мишко говорив, що вони виконують важливе шкільне завдання, і їм допомагали.
Нарешті самокат готовий. На відміну од заводського, цей був увесь дерев'яний, з густою домішкою гвіздків, бляхи, гвинтиків та дроту. На колеса од прядок натягнуто залізні обручі — шини, а вже поверх них— гумові накладки, прикручені в багатьох місцях дротом. Накладки ці —для амортизації. Руль був дуже схожий на велику літеру «Т», а сидіння — наче шевська колодка. Рама вся дубова, міцно склепана, тільки трохи поскрипувала.
Перший виїзд хлопці вирішили зробити в неділю рано-вранці, щоб обійтися, на випадок невдачі, без сторонніх спостерігачів. Місцем випробування обрали схил яру за селом, де лежить не розбита, без струпаків та вибоїн дорога. Мишко, щоб не проспати, попросив матір розбудити його, коли встане доїти корову.
Вибрались хлопці за село цілком щасливо — не зустріли нікого. Правда, вони не помітили, як із-за кущів бузку за ними стежило з десяток пар цікавих оченят. Мишко з .Пійлом вважали, що вони роблять свій чудо-велосипед у повній таємниці. Та вони помилялись. Валерій здогадався про їхню затію ще тоді, коли хлопці приходили вимірювати деталі велосипеда. Надійним розвідником у Валерія був менший брат Гриць, котрий частенько забігав на Мишкове подвір'я — то завертав теля, що раптом одв'язувалось од пакола, то розшукував квочку з курчатами, хоч та квочка спокійнісінько греблася вдома на смітнику. Гриць щовечора доповідав Валерію про те, як посувається у конструкторів робота. А в суботу сказав:
— Усе закінчено. Завтра врацці випробовують, я чув, як домовлялись.
Валерій оповістив про це своїх дружків, які раді були нагоді потішитися з доморощених конструкторів та з їхньої «дерев'ячки», як уже встигли охрестити ще не бачений самокат.
Тільки-но Мишко з Павлом зникли у вибалку за останньою хатою, як Валерій вискочив на вулицю і, заклавши два пальці в рот, гучно свиснув. До нього збіглася ціла зграя підлітків.
— Бачили, яку гарбу покотили? — зареготав Валерій.— Вони ще хочуть на ній кататися! Ну й диваки!
Але хлопцям було не смішно. Вони встигли досить уважно роздивитись оту штуковину. Декого брали заздрощі. Змайструвати такий самокат — не проста річ.
— Ходімо тепер левадами до яру та поглянемо, як та гарба розсиплеться на друзки, якщо на неї хтось наважиться сісти,— запропонував невгамовний Валерій.— Ото буде сміху, не треба й кумедії.
Тим часом Гармачук та Цапенко вибрались на пагорб. Павло, хвилюючись, наче перед першим екзаменом, промовив:
— Давай почнемо звідси.
— Давай.
Павлові, як більш досвідченому велосипедисту, випала честь проїхатися першому. Він сів на самокат, і той не тріснув, не розсипався, а, легенько поскрипуючи, покотився. І що далі — то швидше, бо схил крутішав.
— Ура! — гукнув Павло воднораз із Мишкам, який біг слідом. Біг, сміявся од радості й гукав:
— Ти ж, Павлику, не забудь, що в ньому немає гальма. Гальмуй ногою об колесо!
Але Павло на те не зважав. Він, осяяний радістю, летів назустріч вітру, що дихав свіжістю в розпашіле обличчя, назустріч вранішньому сонцю...
Хлопці, котрі на чолі з Валерієм підоспіли до шляху, аж роти пороззявляли від подиву. Та й сам Валерій дивився тепер у захваті на Павла, на чудернацький самокат, що мчав з гори, ніби на мотогонках...
Павло з розгону вимахнув аж на протилежний схил яру. Але далі під гору виїхати не зміг. Підвела передача. Замість зубчатки й ланцюжка у них були звичайне дерев'яне коліща й вузенький, як батіг, ремінець. І хоч його добре натерли каніфоллю для кращого зчіплення, проте це не врятувало становища. Павло й Мишко, ще коли майстрували самокат, передбачали, що таке може трапитись, що передача не потягне, але хотілось вірити в краще, та й де ж вони могли дістати зубчасте коліщатко з ланцюжком? Задовольнились тим, що було під руками. І от маєш халепу. Виходить, що можна їхати лише з гори, а вже по рівному — і то важкувато. Треба, щоб хтось підпихав.
Коли Павло зупинився, ватага оточила самокат.
— Ну, як воно ідеться? Як правувати? — навперебій розпитували Павла.
— Гецає добряче, наче на тарантасі, коли не підстелено жодної соломинки,— усміхався Павло.
— Але ж їде! Ви розумієте, їде! — радісно вигукував Мишко, гладячи долонею шерехату раму, як гладить їздовий улюбленого коня.
Тепер настала Мишкова черга «прокатнутися». Він вивів самокат ще далі на пагорб, щоб розгін був більший, і сів на його тверде сидіння. На великій швидкості промчав він повз зачудованих хлопців, які навіть не бігли за ним, бо, видно, не наздоженеш...
Досягши середини яру, самокат раптом гецнув, щось у ньому тріснуло, а в повітрі майнули холоші Мишкових штанів... Усі поспішали на місце аварії. Мишко лежав долілиць, зарившись носом у м'яку траву, а поруч — велосипед з розколотою навпіл передньою вилкою. Дослідили, що причиною аварії став_ малопримітний у траві рівчачок... У Гармачука легкі подряпини на носі та лобі.
— Це дрібниця, — кисло посміхаючись, каже він, — гірше  те,   що   штани  на   коліні  тріснули. Буде од матері...
Крізь проріху виднілася рана, з якої сочилася кров. Хтось миттю приніс м'якенькі, пухнасті листочки «заячої лапки». Валерій запропонував свій носовик, і Павло подав першу допомогу потерпілому.
Повертаючись до Яблунівки, хлопці вносили раціоналізаторські пропозиції щодо поліпшення конструкції самоката, обіцяли принести його власникам хто спицю од велосипеда, хто стару педаль, а Гриць, Валеріїв брат, похвалився, що негайно ж принесе велосипедний дзвінок.
Мишко, тепер уже не криючись,  закотив свій витвір на подвір'я і поставив біля призьби.
Вийшов з хати батько, поглянув на сина, що притримував розпанахану холошу, і похитав головою:
— Бачу, що тобі таки дуже хочеться мати велосипед. Про те у вік космічних швидкостей,— усміхнувся лукаво,— їздити на прядці—ще більша відсталість, ніж ходити пішки... А що ви з Павлом умієте майструвати — молодці! За це хвалю. Можете цю штуку рідправити на шкільну виставку. Гарні оцінки одержите. Що ж до велосипеда, то я вже тобі казав: настануть канікули — гайда в колгосп на все літо. Заробиш, а тоді й катайся досхочу.

* * *
Уже наближаючись до польового стану, над яким стовпом стоїть курява од молотарки, Мишко запитує:
— А як ти думаєш, Цапику, бригадир мене не обдурить? — хлопцеві все ще не віриться, що він справді оце заробляє гроші.
— Ну, що ти!.. Ось п'ятнадцятого числа авансуватимуть. Матимеш перший в житті заробіток... Бригадир не підведе, не підвела б лиш мати, а то знаєш, скільки дірок на ті гроші — ого-го!..
— Е ні. У нас вдома тверда домовленість.
— Значить, порядок. Будеш на «Орленку» їздити, а може, ще й на транзистора вистачить...— і зітхнув.
— А ти хіба не будеш? — дивується Мишко.
— Мені, брат, «Орленок» уже не підходить—ноги довгі.— Сумовито посміхається Павло.— Треба купувати «Харків» або тульський. А це значно дорожче, мабуть, не потягну...
— Не журися, Цапику! — Мишко штовхає його ліктем у сухі ребра.— Коли твоїх не вистачить, моїми доточимо. А транзистор хай трохи почекає. Не все зразу...
Павло вдячно поглядає на товариша, кладе руку на його плече, відтак стрибає з воза:
— Мені треба сперш до комбайнерів,— кивнув на далекі гони і сягнисто пострибав по золотавій стерні.
Мишко якийсь час дивиться йому вслід і думає про те, що й на пошті, видно, не платять гроші задарма...
Під'їхавши до польової кухні, над якою струмують сизувато-прозорі пасма диму, Мишко спиняє Кібчика.
До воза біжать од току найметкіші. Хапають прикриті рушником кухлі, глечики.
Зараз Мишко, висмикне чопа з бочки і переллє з неї воду в приготовану діжку. Люди спрагло, жадібно питимуть, А Мишко знову поїде в Яблунівку, щоб наповнити свою «цистерну» свіжою колодязною водою, без якої не можна працювати, не можна жити. І йому стає радісно на душі від того, що й він робить хоча й не велику, але дуже потрібну справу.

АЕЛІТА
Кнлину Федорівну вельми тішить те, що майже весь клас бере активну участь в розподілі ролей. Під свіжим враженням від щойно прочитаної вголос п'єси діти жваво, навперебій вигукують імена учнів, котрі найбільше підходять для тої чи іншої ролі.
У невеличкій п'єсі «Наша Аеліта» йшлося про юних підкорювачів космосу, про їх земні й небесні справи, тому, звичайно, грати в ній хотілося кожному з присутніх. Та й де ви знайдете хлопця чи дівчину, які не забажають стати космонавтами — хоча б тільки на сцені — у свої чотирнадцять чи п'ятнадцять років? Охочих багато, а ролей обмаль — всього лише дев'ять: чотири дівчачих і п'ять хлопчачих. Тому була можливість вибору і найдостойніших, і найбільш артистично обдарованих. Це радувало вчительку, бо драматичний гурток щойно створювався, і Килина Федорівна старалась залучити до нього справжніх ентузіастів, які б горіли бажанням грати на сцені.
Розподіл наближався до кінця, зосталося лише дві незайнятих ролі — і тут сталась заминка. Ніхто з учнів не зголошувався на роль Мотушняка, котрий по ходу п'єси виявляється негідником: він у найкритичніший момент зраджує товаришів; Мотушняк виголошує багато красивих і гучних слів про героїзм, про самопожертву в ім'я науки й прогресу, а коли дійшло до діла — всі побачили, який він насправді боягуз і нікчема... Його підлість засуджувалася в п'єсі,, і не менш пристрасно засуджував її весь клас... Не дивно, що жоден з хлопців не хотів грати на сцені таку невдячну роль.
Килина Федорівна пояснювала учням, що роль і її виконавець— не одне й те ж саме. Адже нерідко відомим нашим артистам — хорошим, заслуженим — доводиться зображати на сцені чи в кінокартині шпигуна, диверсанта, убивцю або навіть самого Гітлера.
— Завдання артиста в тому й полягає, щоб проникнути в суть образу, розкрити його в повній мірі перед глядачем. І чим талановитіший артист, тим краще це в нього виходить. Уміння перевтілюватись—велике і складне мистецтво. Ніхто ж не вважає артиста негідником через те, що таку роль виконує він на сцені. То чому ж ви боїтесь'зіграти Мотушняка?..
— Та воно то так,— розважливо почав Кость Книш, підводячись з-за першої парти,— ми всі це розуміємо... Але в нас виходить інакше. Відбудеться вистава, про неї вже й забудуть,  а її учасників ще довго називатимуть іменами, які вони мали на сцені. Особливо пацани це люблять,— він озирнувся на товаришів: хлопці схвально кивали головами.— А коли зіграє хтось негативну роль, так потім проходу не буде — дражнитимуть... Он дядька Прокопа, агронома, ще й досі Стецьком називають, а п'єсу, де він грає Отецька, ставили ще позаминулого року.
Килина Федорівна стримує посмішку, мабуть, згадуючи ту виставу.
— Однак, діти, цю роль треба ж комусь виконати.
Врятував,  здавалось,  безвихідне  становище  все той  же Кость Книш:
— Хай Мотушняка зіграє хтось із дівчат. До дівчини таке прізвисько не пристане...
Вчителька похвалила Костя за кмітливість. Відразу ж посипались кандидатури. І цю прогалину було заповнено.
Лишилося підібрати, одну з дівчат на провідну роль, роль Аеліти.
У списку дійових осіб вона стояла першою. Та коли почався розподіл, ніхто з учнів не наамілився назвати ім'я дівчини, котра змогла б цілком упоратися з таким нелегким завданням. Образ цієї дівчини, чимось трохи схожої на свою марсіан ську тезку, відому всім з твору О. Толстого, був досить складний: за ходом п'єси Аеліта виступає одним із організаторів і учасників космічного польоту. Вона — і лірична, і водночас тверда, мов кремінь, вимоглива і справедлива, цілеспрямована і безмежно закохана у свою справу, повністю віддана їй. Вона однаково любить фізику і поезію, музику і фізичну працю. Коротше кажучи, всі кращі риси нашої молоді зібрано в ній. До того ж Аеліті доводиться танцювати, грати на роялі (вона виконує «Марш космонавтів»), співати і робити карколомні стрибки, які під силу, мабуть, лише справжнім акробатам.
Ну, співати й танцювати дівчата уміли, хоча й по-різному, майже, всі. Грати ж на роялі навчалось лише кілька з них, а щодо акробатики, то, здається, жодна не займалася нею.
Бачачи, що клас вагається у виборі кандидатури, Килина Федорівна сказала;
— Гаразд. Ви подумайте, а тим часом розподілимо інші ролі.
Тепер настала черга віднайти Аеліту.
— Ну так, друзі, кому ж доручимо провідну роль?—лагідний погляд вчительки перебіг по принишклому класу.— Тут уже нічого боятися, що дражнитимуть таким ім'ям, його можна носити з гордістю...
— Найкраще, мабуть, справиться з цією роллю Галя Ружанська,— подає голос Оля Мельник, староста класу.
— А хіба вона зробить сальто-мортале? — недовірливо запитує котрийсь із хлопців.
— Зробить! Не така, як ти, глевтякувата... Вона з берега стрибає в річку. Через голову,—гарячкувала Оля.—І грати на піаніно вміє...
Килина Федорівна поглянула на Ружанську, та сиділа, опустивши голову, злегка зашарівшись. Видно, радувало дівчину те, що першою назвали саме її.
— Як, Галю, гратимеш Аеліту? — голос учительки звучить приязно, заохочуюче.
Дівчина звелася з-за парти і, не підводячи очей на вчительку, скупо видавила:
— Ні. Я грати не буду...— сіла і занурила обличчя в зігнуті на парті руки.
На часинку запала тиша. Килина Федорівна стенула плечима, дивуючись такій відповіді.
— Може, ти поясниш нам, чому?
— Не буду — і все,—пробубоніла дівчина в рукав своєї коричневої сукні.
Учні нерозуміюче переглядались.
— Ну, що ж, коли Ружанська відмовляється, то, може, ти, Олю, візьмешся? — поспішила вчителька, щоб якось загладити справу.— На піаніно грати вмієш, а вже оті сальто якось обійдемо...
Дівчина конфузливо посміхається:
— Це за принципом, що в полі і жук — м'ясо... Та коли немає більш підходящої Аеліти, то вже постараюсь бути хоч трохи схожою на неї...  Треба  ж  своїх виручати.
Відтак домовились про дні репетицій.
— А тим часом повиписуйте свої ролі, підучіть їх, щоб не довелось пекти раків на сцені тому, хто не дочує суфлера,— порадила вчителька, відпускаючи своїх вихованців.
«Хороший святковий вечір влаштуємо для школи, поставивши «Нашу Аеліту»,— подумки тішиться Килина Федорівна.— Скільки то буде гомону потім і в учительській, і по всій школі. Адже це — подія...»
Проте вчителька чомусь не відчуває радісного піднесення.
«Ах, так, Ружанська,— розгадує вона причину свого занепокоєння,— треба б поговорити з нею. Та її вже не наздоженеш».
Килина Федорівна, роздумуючи над незрозумілим вчинком своєї учениці, залишила давно спорожнілий клас.
Ось уже четвертий рік вона керує цим класом. Знає кожного учня: його здібності, нахили, симпатії, примхи, умови домашнього життя. Знає часом більше про учнів, ніж вони самі про себе, особливо коли йдеться про їх вади. Тому випадок з Ружанською не міг її не стурбувати. Килина Федорівна пригадує, що в минулі роки Галя хоч і не була в числі найактивніших, проте будь-яке доручення виконувала сумлінно. І в редколегії стіннівки працювала, і в роботі з малюками не пасла задніх, і на шкільних вечорах декламувала вірші... «Ніби все йшло гаразд. А чим же пояснити ЇЇ" сьогоднішній вчинок?.. Може, справді, дівчачі примхи? В такому віці з ними це трапляється... Зайду до Галі додому, поговорю з нею, з матір'ю, можливо, тоді щось з'ясується...
Вчителька знає, що Галина мати працює на маслозаводі. Повертається додому десь о п'ятій чи й пізніше. Значить, краще всього зайти до них увечері.
Сонце поволеньки скотилося за обрій. Над містечком згущаються лілові сутінки. Гучномовець десь біля будинку культури розливає густу, мажорну мелодію давно знайомої і завжди жаданої пісні. Туди, на ті звуки, поспішає молодь. Килина Федорівна безнастанно відповідає на привітання — тут знає її і старе й мале.
Ось і провулок Героїв. У четвертому будинку праворуч мешкають Ружанські. Килину Федорівну дивує, що в них ще й досі не світиться. Вчителька поторгала хвіртку—■ не відчиняється. Смикнула за дротяну петлю — за дощатою загорожею, десь, мабуть, аж на веранді, дзенькнув дзвінок, на цього неохоче відгукнувся простудженим голосом собака. І знову — тиша.
«Дивно. Не могли ж вони так рано поснути. А може, всі гайнули в кіно? Ну, Галя за матір'ю могли б, а от бабуся — навряд...» Вчителька ще якусь хвилину постояла в роздумі. Кам'яний будинок поглядав на неї через огорожу верхніми шибками холодно й непривітно. «Жаль, жаль, аж куди забилася — і надаремно...»
— Ви, Килино Федорівно, до Ружанських? — почула знайомий голос. Озирнулась. До неї через провулочок лопотіла босоніж Груня Семибрат, шестикласниця.
— Еге ж, Груню. Гадала, що в такий час застану вдома всіх, а вийшло — нікого.
— Так сьогодні ж субота.
— Ну, то й що?
Груня переступає з ноги на ногу, смикає себе за кісничок І стиха, ніби в тім і її вина, додає:
— Вони щосуботи ходять до молільні — бабуся й Галя. Сьогодні теж пішли. А тьотя Люба на другій зміні, тому  в  них  і  не  світиться.
— Куди, ти кажеш, ходять? — чи не дочувши, чи не вірячи сказаному, перепитала Килина Федорівна.
— До молільні, ну, туди, де моляться... Я сама бачила.
Вчителька спохмурніла. Темні брови збіглися до перенісся, а від них пролягла на чоло глибока зморшка. Груня співчутливо додає:
— Та ви не лякайтесь, вона ж не сама пішла, а з бабусею...
«Старається мене втішити,— болісна посмішка кривить губи.— Ех, знала б ти, мила дівчинко, як вразила мене своєю звісткою... Та це ж — темна пляма на всю школу. Просто ганьба...»
— А ти, Груню, часом, чогось не наплутала? — все ще не хоче йняти віри вчителька.
— Що ж тут плутати?— ображено копилить губу.— І Ружанські, і Миколайчуки та й ще дехто збираються в баби Феоктистихи — у неї ж простора хата — і моляться там. Правда, не на ікони, а так, бо це ж — штундисти. Роблять вони все ніби аж таємно, тому мало хто и знає тут про це...
— Ну, а Галя давно туди ходить?
Дівчинка знизала плечима:
— Навесні наче не ходила, а оце влітку почала...
— Так, так,— ніби роздумуючи над важкою задачею, тягне вчителька.—Ти про це не розповідала своїм подругам або Галиним, ні? Ну, поки що й не треба. Хай воно буде між нами. Чому? Потім я тобі поясню... А поки що йди спати. На добраніч тобі.
— На добраніч, Килино Федорівно.
По дорозі додому і вдома вчителька тільки й думала про те, що їй сказала Груня. «Ех, проґавили таку дівчину! Невже проґавили?..»
Минуло кілька днів. Килина Федорівна з потроєною пильністю стежила за кожним кроком Галі, але так, щоб тій і на думку не спало, що на неї звертають особливу увагу. Дівчина поводилась як і раніше, нічим не виявляючи своєї причетності до релігійної секти. І на пришкільній ділянці поралась не гірше від своїх подруг, і лабораторні досліди з хімії робила, і домашні завдання виконувала. Тільки стала наче задумливішою та у великих сірих очах застоявся важкий холодний смуток. «До неї ні за що й- прискіпатись,—поглядаючи на Галю, думала Килина Федорівна.— Чи то вже така вдача, чи, може, бабуся навчила отак поводитись...»
Правда, якось усім класом зібралися в кіно. Галя не пішла, поскаржилась, що голова болить, хоча на уроках про це й словом не обмовилася... Цього не могла не примітити вчителька.
Наступного дня після уроків Килина Федорівна, ніби між іншим, кинула:
— Галю, не поспішай. Підемо разом. Мені якраз треба на ваш куток.
Коли від них одстали попутники, вчителька забідкалась;
— Наближається свято, готуємо до нього постановку, а наш суфлер, Лимарчук, захворів. Минулого разу на репетиції я його заступала. Та це дуже незручно, дивлюсь у текст, а не бачу, що діється на сцені... Може б, ти, Галю, допомогла нам? У тебе хороша дикція, читаєш гарно. Це займе кілька вечорів? Ти ж, надіюсь, не перевантажена? Адже хатніми справами у вас бабуся відає... Ну, то як?
Вчителька сподівалась, що Галя зараз же викаже свою готовність, але поскаржиться, що їй не дозволяють... І розповість про секту і про вечори в баби Феоктистихи. Ось тоді вони й поговорять щиро, відверто... Але дівчина мовчала. Тільки великі сірі очі її насочувалися тривогою. Пауза затяг-лась. Килина Федорівна інстинктивно відчула, що душа дівчини справді повна вагання.
— Хіба навіть суфлером не дозволяють бути оті, як їх, сектанти? — не витримує мовчанки вчителька.
— Не дозволяють, не дозволяють! — зойкнула Галя, ніби вжалена, блиснувши на Килину Федорівну очима повними сліз. Вона затиснула палець зубами, видно, щоб не розридатися, і кинулась навтьоки. Темно-руса довга коса її то відлітала вбік, то падала на спину, ніби підхльостуючи дівчину...

Наступного дня Галя до школи не прийшла. Груня сказала Килині Федорівні, що Ружанська захворіла. Вчительці не терпілось швидше її провідати. Вона картала себе за те, що вчора не зуміла викликати дівчину на щиру розмову. Отой натяк на причетність її до секти, певне, був невчасним і прозвучав, як докір. Очевидно, треба про це якось делікатніше. Дівчині й так, мабуть, не легко, смуток застоявся в очах... Тож замість докорів їй треба допомогти, допомогти негайно...
Та день був заповнений по вінця, після шостого уроку — педрада. І лише десь о четвертій Килина Федорівна поспішила до Ружанських. На ґанку зустріла лікарку. Та говорила бабусі:
— Частіше міняйте компрес. Холодної води не давайте, краще напувайте чаєм.— Кивнувши на привітання Килини Федорівни, лікарка тепер уже адресувалась до обох слухачок:— Певних ознак хвороби для точного діагнозу не виявлено. Гадаю, що це нервова перенапруга, потрясіння. В такому віці і дівчатка й хлопці дуже вразливі.
Бабуся, мабуть, не все второпала, хоч і наставляла долоню до вуха, злякано кліпаючи вицвілими віями.
— Добре, що ви зайшли,— лікарка значуще подивилась на Килину Федорівну,— це, певне, більше по вашій лінії... А організм у Галі міцний — справиться...
Килина Федорівна вдячним поглядом:  провела, лікарку.

У Галі запалені, аж потріскані, губи і червоні припухлі повіки. На блідому лиці щось на зразок болісної усмішки:
— Ви, Килино Федорівно, сідайте ось сюди,— показує очима на стілець, що в узголов'ї,— поближче... Завдала я й вам клопоту...
— Та який там клопіт!.. Аби ти видужувала швидше. А зайти до вас мені однак треба.
— Я знаю. Ви вже приходили, якось, та нікого не застали...
Бабуся, хоча й немічна на вигляд, але метушиться по кімнаті досить жваво. То накидку поправила на великій купі подушок, то скатертину на столі, то стала порпатись біля етажерки—та все наче дослухається до розмови, яка ведеться пошепки.
— Приходила, — зізнається вчителька. — Коли б тоді не спізнилася, можливо б, ти й не захворіла...
— Однак я вам дуже вдячна... Ви собі й уявити не можете, як я боялася йти до школи, коли дізналась од Труні про вашу розмову... У мене аж ноги підкошувались. Гадала, що ви отак піднімете мене з-за парти й привселюдно спитаєте: «А де ти, Галино, була в суботу ввечері?..» Та ви не зробили цього ні в понеділок, ні в наступні дні, і навіть узнаки не дали, що все знаєте...— Очі Галі волого світяться.
Килина Федорівна мовчить. Хай дівчина виговориться і трохи заспокоїться. Погляд її зупиняється на тумбочці, що стоїть поруч Галиного ліжка. Вчителька знічев'я гортає підручники, зошити з написами «Фізика», «Укрлітература». А цей без напису, новенький. Відгорнула рожеву палітурку. Зверху старанно каліграфічним почерком виведено-вималю-вано: «Наша Аеліта», а далі — шість сторінок тексту. «Всю роль виписала. Коли ж вона встигла, та й навіщо? Адже грати відмовилась...»
— А потім ще й на суфлера мене запросили, ніби.нічого й не: трапилось... Думаєте, .легко, коли тобі довіряють, а ти відчуваєш, що не заслужила, що не маєш на те права...
— Ну, ти, Галю, перебільшуєш. Хіба ж ти якийсь злочинець, щоб тобі не довіряти?.. А щодо суботніх відвідин баби Феоктистихи, то це, звичайно, хибний крок, помилка,, яку ти й сама вже, мабуть, усвідомила...
— Ви,  вчителько,  прийшли  до  хворої  учениці,  то  й  го воріть собі про шкільні діла, а до цього вам зась! — пролунав з нотками   роздратованості  бабусин  голос,  гучний,, густий — аж не віриться,   що  він  належить їй,— такій маленькій і миршавій.
«Бач, прикидається глухою, а чує навіть те, що стиха» мовилось»,— трохи здивовано позирає на стару Килина Федорівна,
— Це теж наша, шкільна справа, адже йдеться про нашу ученицю.
— То говоріть про це в школі чи деінде, а в чужий монастир зі своїм статутом не суньтесь... У моєму домі — я хазяйка, і мені краще знати, ніж вам, що має робити моя внучка...
— Бабусю, ви, мабуть, забули, в який час живете і в якім суспільстві.
— А мені байдуже, бог свідок! — звела вона безбарвні очі до стелі.— Всі жиївем під його началом і послушания йому—наше покликання, наш найсвятіший обов'язок. Тому й не збивайте своїми балачками внучки моєї з праведного путі... ■— Бабуся осудливо блимнула на вчительку і хряпнула за собою дверима.
«О, ця стара — крутої вдачі, з такою справитись не легко»,— подумала Килина Федорівна і поглянула на Галю:
— Це, мабуть, вона повела тебе до Феоктистихи?
— Вона, —зітхнула дівчина, — якось попросила, щоб я провела її, бо вона, мовляв, нездужає. Так, здається, разів зо три. Ну, я сиділа там, чекаючи її, слухала їх молебні й проповіді. Спершу було нібито й цікаво і якось лячно, аж моторошно... В кінці літа я сказала, що більше не піду, бо вже ж до школи треба. Бабуся подарунків надавала, аби •я супроводжувала її — і я пішла, щоб її не прогнівати... А в ту суботу, коли ви приходили, я теж не хотіла йти до Феоктистихи. То бабуся нагримала на мене, якщо, мовляв, не буду слухатись, то вона й з хати витурить і мене, й маму. Адже це її будинок, ви ж знаєте.— Галя тяжко зітхає, одкидаючи ковдру, видно, їй зовсім жарко.
«Ось тобі й віруюча, а бач, до чого вдається... Не боїться, що бог накаже»,— майнула у вчительки думка, та вона змовчала.
— Ну, в мирському житті спершу ніяких обмежень не було. Це вже потім про них заговорила бабуся, та й на проповідях стали наполягати...
При слові «мирському» Килина Федорівна мимовільно посміхнулася: «Диви, яка в неї термінологія вже з'явилася».
— А потім виявилось — ні в кіно, ні на танці, ні на сцену. Навіть телепередачі не дивись... Ну, хіба ж можна так жити?..    
— Ти вірно говориш, Галю, що так жити в наш час не можна. Сектанти — це люди, котрі ховаються од нашої дійсності, як кроти під землю. Тобі з ними не по путі. Я розумію, що вам з матір'ю важко воювати проти баби — вона тут верховодить усім, як хазяйка. Та коли вже дуже притискатиме тебе — ми допоможемо. Є школа-інтернат, є ремісничі училища. Та щось придумаєм, якщо до цього дійде. Я про це ще поговорю з твоєю мамою... А поки що — ти одужуй, набирайся сили. І, між іншим, заглядай туди,— кивнула на зошит з роллю «Аеліти»,— підучуй. Це тобі знадобиться...
Та я майже всю роль знаю,— очі дівчини спалахують вогнем;

Нехай мороз, хай вітер б'є в обличчя,
Та ми крокуєм гордо по землі —
Сини бурхливого двадцятого сторіччя,
Що в космос посилає кораблі...

— Ну, досить, Галю, досить! Тобі зле хвилюватися,— лагідно торкається рукою дівчачого плеча,— полеж. Головне зараз — швидше видужати. Тоді й Аеліта нікуди від тебе не втече...

Наприкінці жовтня Ружанська прийшла до школи. Подруги зраділо обступили її, навперебій хвалячись тим, що сталося в класі за її відсутність. Правда, новин особливих чи якихось несподіванок не було — їй майже щодня розповідали про життя школи ті, хто заносив домашні завдання. Частіше від інших це робили Оля Мельник або Кость Книш. Олині візити бабуся зносила досить терпляче, бо дівчатка говорили якщо не про уроки, то про модні сукні чи зачіски.
Зате, коли забігав Книш, стара аж паленіла від злості, проте не пустити його на поріг чи витурити з хати не наважувалась: адже він ішов до хворої. Не терпіла вона хлопця за його невгамовний язик. Кость цілими годинами переповідав дівчині прочитані книжки про польоти космонавтів, про життя на інших планетах, про безмежжя Всесвіту. Він кохався в науковій фантастиці і завжди мав про що розповісти. Старій здавалося, що то він говорить про таке навмисне, щоб викреслити з Галиного серця віру в бога, «агітує» її. А хлопцеві, мабуть, і на думку не спадало «агітувати». Він був абсолютно певен, що Галя не вірить ні в бога, ні в чорта. Проте рОіЗтювідав їй з охотою, бо вдячнішої слухачки годі було й шукати...
Галя відшукує очима Костя, дослухаючись до веселого щебетання подруг. Скучила за кожним до болю знайомим обличчям, за голосами друзів, за їхнім сміхом і нестримними, іноді навіть дурнуватими, веселощами, за безліччю дрібниць шкільного життя, без яких, здавалось, і світ не милий.
«Як хороше з ними, як легко»,— променяться радістю очі Галі. І не хочеться згадувати ні про оті зборища у Феок-тистихи, ні про «богоугодні» настанови бабусі... Особливу ж приязнь відчуває дівчина до Килини Федорівни. Вчителька майже щодня навідувала її під час хвороби і кожного разу подовгу розмовляла з бабусею та з матір'ю. Розмов тих Галя не чула, але вона здогадується, про що йшлося. Якось після того, як вчителька пішла,— це було днів зо три тому,— бабуся сердито кинула:
— Мабуть, не втримати тебе в лоні віруючого братства, не навернути на путь істини. А все через оту набридливу агітаторшу. Причепилась, мов реп'ях. Усіх збаламутила, не можна й з двору ступити — кожен стрічний тобою дорікає. Антихристи... Але благословення мого на діла безбожницькі не жди!  Відповідатимеш сама  перед Всевишнім,  сама...
Хотілося крикнути: «Не залякуйте, бабусю, вам самим час уже схаменутися!» Та промовчала, знаючи, що перечити їй — марна справа...
Галя згадує це, поглядаючи на Килину Федорівну, яка саме гортає класний журнал.
Тепла хвиля вдячності виповнює дівчині груди. Здається, аби можна — розцілувала б учительку...
Галина парта стоїть біля вікна. Дівчині видно пришкільний сад. В ажурному плетиві мокрого віття де-не-де заплутались поодинокі листочки, вони тремтять золотими цятками на сірому тлі захмареного неба. «А ще два тижні тому сад палахкотів густим багрянцем. Ще милував око, не те, що нині... Значить, два тижні — великий час. Багато чого може змінитися — і на гірше, і на краще. Мені — на краще... Тільки от бабуся ніяк не може примиритися, лає і маму, й мене, і Килину Федорівну. Та, мабуть, треба на те менше зважати. Погиркає, погиркає та й вгомониться. Однак до Феоктистихи мене вже не затягне...»

Гучний голос Книша одриває Галю від роздумів. Хлопець стоїть біля дошки і розмашисто виводить цифри, літери, плюси та мінуси. Говорить упевнено, відразу видно, що теорему знає. Галя посміхається, радіючи за хлопця. «Він головатий, аби не лінився, був би відмінником». Останнім часом Кость старається, бо невстигаючих Килина Федорівна відчисляє з драматичного гуртка. Он уже за двійку з геометрії поплатилася Майя Прудко, яка в «Нашій Аеліті» виконувала роль Зої Висоцької, астроботаніка. Жаль, адже Майя — славна дівчина...
Після дзвінка Килина Федорівна оголосила:
— Сьогодні — репетиція. Учасникам залишитись, і Ружанській теж.
«Значить, мені таки доведеться сидіти в суфлерській будці»,—вирішила Галя. Але те, що вона почула з уст вчительки, і здивувало її, і порадувало.
— До свята лишається всього тиждень,— сказала Килина Федорівна, коли гармидер серед «артистів» трохи вщух.—А в нас ще не все як треба. І ролі не всі знають, і якась скованість в рухах. Побільше сміливості й жвавості. Адже ви— космонавти, передові люди нашого часу, герої, так би мовити, епохи... І ще одне — роль астроботаніка виконуватиме Оля Мельник, бо Майя підвела нас. Роль невелика і, надіюсь, Оля встигне її вивчити. Звичайно, це в тому разі, коли Ружанська впорається з Аелітою. Спробуємо?
— Давайте спробуємо,— відгукнулось кілька голосів.
Килина Федорівна тричі сплеснула в долоні і розвела руки, закликаючи цим до уваги.
— Оце — сцена,— показала очима на простір між партами і дверима.— Вихід зліва.  Галю, тобто Аеліто, покищо ти на сцені— сама. Дивишся в зоряне небо. Говориш слова прологу. Спершу — замріяно, лірично, далі трохи енергійніше, а закінчуєш з піднесенням. Зрозуміла?
— Так.
— Ну, тоді почали!
Клас виповнюється густим, глибинним, який, здається, йде від самого серця, голосом. Він бринить од напруги, од внутрішнього хвилювання. Суфлер мовчить, бо Галя говорить,без жодної заминки, говорить гаряче, ніби бачить перед собою тих, кому ці слова адресовані, йдеться про велич людського розуму, про його перемоги над темними силами природи, про велику мрію людства—дістатись на незвідані планети, сягнути у нові світи.

Ключі від космосу здобудем,
Бо ми в природи — не раби.
Немає перешкоди людям
Комуністичної доби!

Лунають останні рядки прологу. Килині Федорівні здається, що голос Галі лине зі сцени Будинку культури в переповнений зал. І хоч у тому залі немає Галиної бабусі, хоч там немає тих, котрі темними вечорами гартуються в приземистій хатині Феоктистихи, завішуючи вікна ковдрами та ряднами, однак схвильований голос Аеліти сягає й до них. Бо цей голос стверджує торжество світла над темрявою, торжество науки над релігійним мракобіссям.
— Добре, Аеліто, молодець! — обхоплює вчителька дівчину за худі плеченята.— Значить, ми в тобі, Галю, не помилилися...
І, не гасячи щасливої посмішки, обернулась до гуртківців:
— Ану, чия там черга, давай на сцену!..
Репетиція триває.

ВАСЬКО ДА ГАМА
Крізь навстіж розчинене вікно Василь заздрісно поглядає на подвір'я, сповнене метушні й гамору, його товариші та й менші хлопчаки обладнують волейбольний майданчик. Ось між кленом, що ледь розбрунькувався, і вкопаним неподалік стовпом, нарешті, натягнуто замість волейбольної сітки обривок старого рибальського невода. «Ура! Браво!» — загукали хлопці, " вдоволені своєю роботою. Потім, заглушаючи це різноголосся, пролунав свисток. Василь аж вису-
нувся з вікна, щоб поглянути, хто ж буде судити цю першу гру нового сеїзону.
Біля гіллястого клена стояла золотокоса Маринка у коричневій сукенці з біленьким коміром. Вона неголосно,— певна, що її слухають,— давала якісь розпорядження. Бажаючі грати розбилися на дві групи і зайняли місця по обидва боки сітки. Маринка підняла руку, видно, закликала до уваги. Потім різко опустила її і в той же час подала короткий сигнал свистком. Гра почалась.
М'яч зринав над сіткою, пурхав від одного гравця до іншого, не торкаючись землі, і знову летів назад. Біля майданчика зібрався гурт болільників. Звідти раз у раз чулися нетерплячі вигуки, якщо хтось із хлопців «мазав» або ж уміло «гасив» м'яча.
Надвечірнє вечірнє сонце снувало ніжну позолоту на ледь засмаглі обличчя гравців, на їх тоненькі руки, на м'який  річковий  пісок,  що  ним  було  притрушено майданчик.
Василь відразу примітив, що його товаришів значно більше в команді, де верховодить Ігор. Спостерігаючи за грою з вікна третього поверху, він «болів» за успіхи «своєї» команди, хоча на її капітана Ігоря ще й досі сердився.
Хлопця так захопила гра, що він ладен був стрибнути туди, щоб допомогти своїм, йому хотілося виштовхнути з майданчика отого вайлуватого роззяву Ігоря, котрий, здавалося, найчастіше «мазав», і самому стати, на його місце, біля сітки.
«Ну хіба ж так гасять! — нервує він, спостерігаючи, за Ігорем.— От невдаха, третього м'яча пропустив». І коли той знову послав м'яча попід сіткою, Василь не стримався і закричав:
— Та проженіть отого бегемота у форменому кашкеті. Чого ви на нього дивитесь!
У відповідь долинуло:
— Васько да Гама, йди грати з нами!
На майданчику зареготали.
Хлопець знітився. Але бажання грати в нього не згасло.
В цей час за спиною рипнули двері, він озирнувся. На порозі стояла мати.
— Тобі,  бачу,  нічого  робити,  тільки  б  очі  витріщав  на отих халамидників. А незабаром же учитель прийде...
І двері знову, рипнувши, зачинились.
Василь нехотя зсунувся з підвіконня, пригладив розвихрений вітром білявий чуб і сів до стола, на якому лежав розгорнутий нотний зошит. Хлопець втупив у нього очі, закривши вуха руками. Та замість нотних лінійок ввижалася туго натягнута волейбольна сітка, а замість нотних значків сіріло безліч невеличких м'ячиків, які то застрявали в сітці, то перелітали через неї. Василь міцно заплющив очі, щоб одігнати видіння. Тепер в його уяві постала ціла ескадрилья невеличких, барвистих, неначе метелики, літаків — сріблясті, коричневі, зелені, сталево-сірі. Вони, ніби випущені з тугих луків стріли, пружно врізаються в м'яку блакить весняного неба, лишаючи по собі свистячий звук.
Юні конструктори моделей і строкатий натовп «болільників» невідривно стежать за польотом цієї рукотворної армади. Чимало глядачів озброїлось біноклями. У Василя теж звисає на грудях бінокль, але він добре бачить свою авіамодель і неозброєним оком. Ось його сріблястий моноплан уже випереджає інших, все ще набираючи висоту. Василь, стоячи по коліна в соковитій траві, керує польотом своєї моделі по радіо. Літак, віддалившись уже на чималу відстань, лягає за його, Василевим, велінням на пр'аве крило. Він описує величезне півколо над зеленим полем імпровізованого аеродрому і з легким джмелиним гулом проноситься високо над болільниками, котрі з цікавістю задирають голови. Знову віддалившись, літак робить лівий розворот, облітає по видноколу аеродром — і йде на посадку. Учасники змагань, члени жюрі — між ними є й досвідчені конструктори і пілоти — навіть незнайомі люди вітають Василя з перемогою, тиснуть йому руку, обнімають. Керівник змагань — сивоусий, у формі пілота з золотою зіркою Героя на грудях — калатає срібним дзвінком, закликає присутніх до уваги...
Хлопець, стрепенувшись, розплющив очі, глянув на годинник; той мелодійно одбивав шосту. Значить, десь за годину має прийти учитель музики Антон Якович, якого Василь називав у думці інквізитором.
Василеві здається, що всі неприємності, яких у нього зараз чимало, зв'язані з появою оцієї невисокої, худорлявої людини з голим черепом. Коли Антон Якович схилявся над Василевим нотним зошитом І його лисина сяяла відблиском електричної лампи, хлопцеві хотілося легенько стукнути олівцем по тому лискучому черепу. Василь був певен, що він задзвенить, як мідна тарілка на бубоні...

* * *
До того часу, поки Василь не зустрів на порозі свого будинку Антона Яковича, йому жилося легко й хороше. Він не знав, що на світі, крім тієї музики, яка дає насолоду і радість, коли її слухаєш, є ще й інша, котра приносить неприємності, страждання і навіть сльози. Це та музика, яку треба вчити, вчити тоді, коли до неї не відчуваєш потягу, коли її не сприймають ні вуха, ні серце...
Василь разом зі своїми однокласниками ходив до школи, вчився, як і вони. Правда, він не був відмінником, але й задніх не пас. його мати, Парасковія Петрівна, синові успіхи вважала за нормальні.
Коли батько, переглянувши щоденник, незадоволено кидав:
— Щось п'ятірок не бачу. Все на четвірках сидиш, в середнячках ідеш.
Тоді  мати,  по-войовничому  взявшись  у  боки,  заявляла:
— Ну, знаєш, п'ятірок на всіх не вистачить. Добре, що двійок немає...
Василь, закрившись книжкою, нишком посміхався, вдаючи, що не чує їх розмови. Потім складав зошити й підручники до портфеля і, щасливий з того, що все так добре обійшлося, вибігав з кімнати. Осідлавши поручні крутих сходів, притьмом з'їжджав донизу. Коли на подвір'ї не траплялося цікавої гри чи розваги, він простував до дровітни-ка в глухий кінець двору. Років зо два тому чи й більше Василь обладнав там невеличкий, з двох дощок, верстат. Саме тоді хлопець записався до гуртка юних авіамоделістів. Приміщення, яке займав гурток,—невеличке, тіснувате, ніде було поставити потрібну кількість столів-верстатів. Адже бажаючих займатися авіамоделізмом щороку ставало все більше й більше, кімната ж з кожним днем все тіснішала, бо захаращувалась моделями тут же виготуваних планерів, літаків, ребристими конструкціями крил, фюзеляжами, в'язками тонких пластинок бальзи, листами фанери, дошками. Тому й доводилось багатьом з гуртківців працювати по двоє, а то й по троє за.одним столом-верстатом.
На перших порах, доки Василь ще не вмів як слід тримати в руках лобзика чи стамеску, було добре стояти поруч досвідченого сусіда. Мав у кого вчитися. Але згодом, освоївши ази авіамоделізму, хлопець відчув, що й він заважає іншим і йому заважають... Отоді й згадав про дровітник, який давненько вже пустував, бо будинок опалювався газом. Попросив батька пособити йому обладнати верстат. Власне, роль батька в цьому ділі звелась до того, що він дістав пару хороших дощок. Майструванням верстату займався Василь з Ігорем, котрий по-дружньому допомагав.
Відтоді дровітник став для Василя найулюбленішим місцем. Сперш вовтузився біля верстата, маючи лише лобзика, сокиру і шматок фанери. Та небавом на поличці заіскрилися гострими лезами стамески, по-сусідству з ними — коловорот. Залисніли лаковані шерхебель та рубанок. Лежав навіть шматок наждачного точила, на ньому хлопець гострив леза. Жодного заняття гуртка Василь не пропускав. Слухав теорію, малював ескізи моделей планерів та літаків, робив потрібні креслення, з великою цікавістю, жадібно розглядав моделі, виготовлені його старшими товаришами. Або ж брав участь у тренуваннях по запуску моделей. Потім поспішав до свого дровітника і заходжувався майструвати. Пиляв, стругав, припасовував,, клеїв, шліфував з таким завзяттям, що аж чуб мокрів. У його руках із тонких пластинок бальзи чи вільхи народжувалось ажурне плетиво каркаса майбутнього крила. Обтягни його, обклей шовком чи довговолокновим папером — готова тобі модель крила планера чи літака. Робота справді ювелірна. Бо коли одне з двох крил буде важче од іншого або довше чи ширше, знай: твоя модель не полетить. Вона завалиться в штопор каменюкою.
Шкода тільки, що осінні та зимові дні зовсім короткі. Приготуєш уроки, ще й час є помайструвати, але в дровіт-нику, переіменованому тепер Василем у майстерню, вже геть посутеніє. Єдине віконечко під самісінькою стелею ледве цідить на дошки бліде світло.
— А чи не можна б туди електрику підвести? — якось за вечерею спитав Василь у батька.
Тонкі брови матері злетіли догори, а ложка, гучніше ніж ' то належить, дзенькнула об тарілку.
— Ти ба, чого йому захотілося! Ще сарай спалиш! Та й чого там стовбичити вечорами? Ніби дня мало. Теж мені новий Тополін знайшовся!..
— Не Тополін, мамо, а Туполев.
— Мені байдуже. А час гаяти в тому закапелку не дозволю...
Василь тоді не зрозумів її натяку, не знав, що вона замишляє; Проте батько був іншої думки щодо синового захопленні Оглянувши розвішані на стінах майстерні моделі планерів копії літаків, він поплескав хлопця по схиленій над верстатом спині:
— Трудись, трудись, Васильку. Не святі горшки ліплять. А електрику проведемо, це не проблема.
Справді, за якийсь тиждень над верстатом уже звисала невеличка лампочка під бляшаним абажуром. Відтоді пізніми вечорами лилося помаранчеве сяйво з одинокого віконечка на глухий закуток двору.
До Василя в майстерню зачастив Ігор. Вайлуватий, неповороткий, неначе ведмежа, він, ставши до верстата, здавалось, перероджувався. В його руках і сокира, й пилка аж виспівували. Майстерня здружила хлопців. Навіть у школі вони стали нерозлучні.
Минав непомітно час. Уже цього року після зимових канікул керівник гуртка Іван Мусійович організував неофіційне змагання між авіамоделістами. Випробовувались малесенькі — вагою в кілька грамів — гумово-моторні літаки, виготовлені з соломи та мікроплівки. Вони спеціально призначались для змагань у закритому приміщенні в зимову пору. Василева модель протрималася в повітрі найдовше.
— О, то ти в нас молодець! — вихопилось у скупого на похвали керівника.— Тепер можеш братися до роботи над бензо-моторною копією чи моделлю. Адже десь під кінець червня будуть міські змагання. Не поспішай. Старайся. В тебе виходить. Вірю, що на змаганнях зможеш завоювати призове місце... Тоді вже й на республіканські можна потрапити, до Києва...
Василь, підбадьорений похвалою, окрилений надією, взяв ся до роботи.  Він уже вимріяв, уже бачив свою майбутню модель —легку, красиву, з граничною довершеністю ліній, що ріже своїм сріблястим тілом густу синяву неба, стрілою зринаючи в зеніт... І Василь таки зробив би вже свою чудо-модель, коли б... Коли б не оцей музика, не оцей мідного-ловий Антон Якович.
Власне, почалося не з нього. Хлопець добре пам'ятає, що розмову про його музичне навчання завела мати. Кілька вечорів поспіль вона все доводила батькові, що навчатися музики куди важливіше, ніж гаяти час на оті дитячі іграшки.
— Ну, що йому дадуть, скажи, самольотики, що?! Пуста забава та й тільки. А гратиме на піаніно — то, вважай, уже професія, то вже хліб...
На якусь мить западає тиша. Потім до Василевої кімнати долинає батьків голос, низький, басовитий, спокійний:
— Закінчить школу, а там, дивись, поступить до авіабу-дівельного інституту. Математика йому дається легко...
— А як не поступить, що тоді? — скоромовкою випалює мати.
— Ну, то піде працювати слюсарем чи токарем по дереву. Адже саме цього він і навчається...
— Бачу, тобі не жаль своєї дитини, зовсім не жаль. Хай, мовляв, натирає собі мозолі, а тобі байдуже... Та не я буду, коли його в люди не виведу...
Батько неголосно сміється:
— Ти так говориш, ніби справжній слюсар гірше якогось там музики...
Так і не дослухавши тої розмови до кінця, хлопець заснув з твердою певністю, що кращого діла, ніж робити літаючі апарати, взагалі немає та й бути не може. Він ще пильніше придивлявся до тих конструкцій, над якимЧ працювали старші гуртківці, котрі вже по чотири, а то й по п'ять років займалися авіамоделізмом. Дехто з них, як десятикласники Рожко й Перепадя, не раз брали участь в республіканських змаганнях, про що свідчать грамоти, якими відзначено переможців. Шість таких грамот—кожна під склом у рамці— прикрашають стіни майстерні.
Якось, вистругуючи з бальзи поперечні розпірки для конструкції крила нової моделі, Василь почув, що хтось торгає двері майстерні.
— Заходь! — не підводячи голови, гукнув він, гадаючи, що то Ігор. До майстерні зайшла мати, пропустивши поперед себе клуби сизого морозного повітря. На ній біла шуба і така ж шайка.  Вона була трохи схожою  на  снігуроньку.
— Ну, синку, кидай оцю забавку. Час уже за щось серйозне братися. Ходімо поговоримо. Думала, що батько це зробить. Та йому, бач, ніколи було тобою зайнятися. Тепер поїхав у відрядження, то не скоро повернеться.. А нам часу гаяти не можна...
Василька здивував її стурбовано суворий вигляд. Од неї віяло морозом. І тепер вона вже скидалася не на снігуроньку, а на гарно виліплену снігову-бабу. Біля парадного до них приєднався невеличкий сухорлявий чоловічок.
— Оце, Василю, Антон Якович. Він даватиме тобі уроки музики. Ти не кривись. Пиляти і стругати вас тепер у школі навчають. Політехнізують, чи як там... Ну, щоб робітниками були... А я бажаю тобі добра, хочу, щоб ти людиною став. Зрозумів?.. Досить того, що твій батько півжиття біля верстата простовбичив, фартуха не знімав. Ну, так отож... словом, будеш на музиканта вчитися.
Василь спробував перечити матері, сказав, що ніякого бажання вчитися музики в нього немає, але мати зашарілася ще дужче, ніж од морозу, а в сірих очах заіскрилися холодні, як скалки льоду, блискітки.
— Умій мовчати... І чого тільки вас, бовдурів, навчають у тій школі!.. Хотіла віддати тебе у справжню школу, в музичну, але такого бузівка не те що в перший, а навіть у четвертий клас не беруть. Переріс. А коли вдома підготуєшся, тоді десь, може, в п'ятий візьмуть... Дякуй, що Антон Якович згодився голову морочити з тобою. Де б ми ще такого спеціаліста знайшли... Тобі просто поталанило... Ну, так отож, щоб знав. Завтра почнете.
Хлопчина довго не міг заснути тієї ночі. Дуже жалкував, що батько поїхав надовго у відрядження.
А наступного дня, коли Василь прийшов зі школи, в своїй кімнаті побачив неабиякі зміни. Стіл відсунутий од вікна і завалений книжками, зошитами, підручниками, що раніше лежали на етажерці. Етажерки зовсім не видно, зате, займаючи майже третину кімнати, стояв невеликий рояль. Придивившись, Василь помітив, що він уже не новий, хоча й виблискує свіжим лаком, видно, щойно відремонтований. Мабуть, мама взяла його напрокат.
У кімнаті стало якось незвично, незатишно. Василь, приготувавши уроки, вирішив хоч на хвилинку заглянути до майстерні. Та на її дверях висів здоровенний замок. Хлопець зрозумів, що це постаралася матуся. Певне, вирішила зовсім розлучити його з улюбленою справою. Аж сльози навернулися на очі — так стало прикро й боляче...
Надвечір прийшов Антон Якович, і розпочалося навчання. Василь ще й зараз не може спокійно згадувати про той перший урок. Мати, видно, наказала вчителеві взяти одразу високий темп, щоб хлопця за один рік підготувати до вступу аж у п'ятий клас. Отож Антон Якович і почав старатись. Він відразу сипонув на спантеличеного учня всі премудрості нотної грамоти, і як узяти акорд, і як зіграти гаму... В бідолашного хлопчини все змішалось у голові. Єдине, що лишилось в його пам'яті після отих перших уроків — це запах лаку.
Наступні заняття не внесли ясності і в сумбурне сплетіння нотних гачків, скрипичних ключів, ліній, кружечків... У Василя навіть виникла підозра, що й сам учитель не ду-же-то розбирається в усій цій музичній грамоті. Якось він запитав Антона Яковича, який учбовий заклад він закінчив — училище чи консерваторію? Вчитель сердито відповів, що це, мовляв, не твоя, хлопче, справа... Згодом, трохи заспокоївшись, він гоноровито додав:
— Я, юний друже, вроджений музикант... Розумієш, вроджений! Тобто талант. Ще за часів непу на весіллях грав барабанщиком. Ех, і весело ж було... Відтоді й присвятив себе музиці... Все життя навчаю отаких, як ти, невігласів. Цим і живу. Зрозумів?.. А ти мені — консерваторія! Та я вже більше забув, ніж знають оті, що її закінчують...
Ця розмова не сприяла зміцненню авторитету вчителя в очах  Василя  й  не  приохотила  хлопця до  занять  музикою.
А вчитель, мабуть, не маючи бажання втрачати заробіток, всіляко вихваляв свого підопічного перед Парасковією Петрівною, пророкував йому «блискуче майбутнє на мистецькій ниві». Він з перших днів упросив її не заходити на уроки музики, аби не сковувати своєю присутністю обдарованого сина.
Сам же на тих уроках щоразу нервував, дивувався винятковій музичній бездарності Васька (він його називав Вась-ком, тому що в нього уже був учень з таким ім'ям), а хлопець сполохано іріпав очима і не міг зрозуміти, чого від нього домагаються.
Чутка про те, що Василь навчається музики, облетіла не лише подвір'я, а й усю школу. Може, дехто й заздрив, але більшість щиро дивувалась, знаючи, що навіть на уроках співів Василь частенько тягнув невпопад.
В один з вечорів — мабуть, тижнів зо два тому, коли Василь відчайдушно бив пальцями по неслухняних клавішах, а його вчитель, чи то вдоволено, а чи скептично посміхаючись, ходив по кімнаті — у двері постукали. Антон Якович відчинив.
Ніби злякавшись раптового шуму, втягнувши голову в плечі, до кімнати зайшов опецькуватий, червонощокий Ігор. З ним — ще один їхній однокласник — Грицько.
— Ми по українську граматику,— відповів Ігор на запитальний погляд Василя.
— Трохи заждіть, — втрутився вчитель,— Васько саме зайнятий...— і Антон Якович звернувся до свого учня:— Давай далі, Васько, далі...
Надривно дзвеніли струни, жалібно поскрипував стілець.
— А гама ж не виходить все одно, не звучить! — кривився, мов од з'їденої кислиці, Антон Якович.— Ти чуєш, Васько, де гама?!!
Ігор з Грицьком пирснули і— прожогом у двері. Антон Якович і Василь здивовано перезирнулися.
Після уроків Василь роздумував над несподіваними од-відинами. Ігор — добрий товариш, з ним легко подружити. Та коли хтось зраджував тій дружбі, він умів за це віддячити: кепкував з «невірного» при найменшій нагоді... І у Василеву душу закрався неприємний холодок. Адже він уже кілька тижнів не виходить після школи на подвір'я, не відмикає свою майстерню. А Ігор, мабуть, щодня на нього чекає... Хлопцеві здається, що ця музика одірвала його не лише від Ігоря, від гуртка авіамоделістів, а й від усього життя...
А вранці, йдучи до школи, Василь ще здалеку запримітив Ігоря, котрий стояв біля шкільних воріт на чолі чималої ватаги пустунів і вичікував. Тільки-но Василь трохи наблизився, як Ігор загорланив:
— Васько, де Гама? Погляньте, йде Васько да Гама!
— Васько да Гама! Васько да Гама!
Василь зупинився, приголомшений, здивований. І раптом йому згадався вчорашній вечір, Ігореві одвідини і голос Антона Яковича: «Де гама, Васько, де гама?» Пекучий сором за себе, образа на вчителя, на матір — адже це вони схотіли зробити його музикантом — і раптова ненависть до цього вайлуватого Ігоря—все вмить змішалось і гарячою хвилею вдарило в обличчя. Майнула думка: тікати, тікати геть... Але
куди ж ти від цього втечеш? Прізвисько воно іноді, як ота тінь, од нього не одчепишся...
— Васько да Гама, побудь із нами! — в'їдливо і задерикувато лунали голоси. У Василя затіпалися губи, сірі очі, насочені гнівом, аж потемніли. Він, зблідлий, тремтячий, набурмосений, кинувся на Ігоря і гепнув його по широкій спині важким портфелем. |ще розмахнувся, але чиясь рука рвонула портфель — і він) полетів на землю. Тої ж миті хтось міцно вдарив Василя попід коліна, і він, прикриваючи обличчя руками, впав у пилюку, а на нього навалилася ціла ватага.
— Мала купа, дайте ще! — весело гукав  той, хто був зверху.
Чим би все це скінчилося — невідомо, коли б не підоспіли десятикласники Рожко та Перепадя. Хапаючи кого за комір, кого за ремінь, розтягли купу.
— Як вам не соромно, цілою оравою на одного накинулись! — гримав Рожко.
— Він перший ударив Ігоря, хай не чіпає! — огризався хтось із хлопчаків.
Василь, шмигаючи носом, обтрушував штани.
— Це ж за віщо вони тебе? — запитав Рожко, коли Василь трохи отямився.
— Дражняться з мене,— не підводячи голови, буркнув хлопець.— Ну, я й стусонув отого ведмедя...  Ігоря...
— То ти, виходить, забіяка? От ніколи б не подумав! — дивується Перепадя.— А чому це ти не ходиш на заняття гуртка? Гадаєш, що все самотужки витягнеш?.. Помиляєшся,. друже, помиляєшся... Часу до змагань лишилося не так уже й багато. Дивись, не підведи, кажу тобі як староста. Бо Іван Мусійович дав мені наганяй за тебе...
— Прийду, не турбуйся...— Василь з похнюпленою головою побрів до школи.
Відтоді він заворогував з Ігорем. Той нібито й нічого, а Василь сердиться, бо прізвисько, кинуте Ігорем, тримається, ніби приклеєне. А воно ж до нього зовсім не тулиться. Ніколи він не мріяв ні про які мандри, як отой португальський мореплавець Васко да Гама... Найбільше він любить майстерню, де так хороше пахне свіжою стружкою, клеєм і фарбою. В уяві постає невеличкий верстат, на ньому в кутку виблискує чорною фарбою електричний лобзик — до чого ж хороша штука! Можна випиляти будь-яку річ найскладнішої конфігурації. Сяють на поличці нагострені залізка і стамески. На верстаті лежить майже готова конструкція правого крила. Лишилося її пошліфувати. Вже є заготовка й на ліве. Треба ще разок звірити розміри, і тоді можна клеїти. Коли б не г|яв часу за оцими нотами, то, мабуть, і фюзеляж зробив би... До змагань лишається більше двох місяців. Ще можна встигнути. Тоді б усі побачили, на що здатний Василь... Васько да Гама, і перестали б допікати...

* * *
Знадвору долітає гамір гравців.
Василеві кортить пограти в м'яча. Але ще більше хочеться зараз піти в майстерню, де на нього чекає ліве крило, фюзеляж... Це бажання таке непереборне, що Василь уже не може дивитись на оті нотні лінійки, не може торкнутися клавішів.
Він позирає на годинник: без чверті сім. У такий час мати, звичайно, йде з дому: в магазин, до кравчихи або ще кудись. Адже о сьомій приходить Антон Якович. А вона не хоче своєю присутністю сковувати їх обох... Василько тихенько прочиняє двері до сусідньої кімнати — нікого. Він квапливо нишпорить у шухляді буфета. Врешті натрапляє на в'язку ключіК Так, між ними є й той, що від нового замка на дровітнику.
Хлопець замикає квартиру і, осідлавши поручні сходів, відшліфовані його штаньми, злітає донизу.
— Васько да Гама, йди грати з нами!
Василь на якусь мить ніяковіє, але відразу ж гордо піднімає лобату білочубу голову і широкими впевненими кроками наближається до гурту. Підійшов до Ігоря і голосом, в якому було більше вимоги, ніж прохання, сказав:
— Дай замість тебе трохи пограю.
Той,  здивований  такою  рішучістю,  поступився.  Василь спритно перехоплював  м'ячі і  ніби  аж  сердито  «гасив»  їх. «ЙЦіринка своїм співучим голосом, який для Василя — незрозуміло чому — здавався зовсім несхожим на голоси інших дівчат, радісно вигукнула;
— О, з приходом нового гравця Ігорева команда бере верх!
І хоч від МарЧйцчиної похвали Василь аж зашарівся, проте грати довго не став. Здобувши перемогу над противником, він ткнув якогось хлопчину на своє місце, а сам, взявши Ігоря за лікоть, повів далі від гурту.
Ти на мене вже не сердишся? — глянув просто в карі зіниці Ігоря. Той посміхнувся широко, добродушно: «чого, мовляв, мені сердитись, адже тебе товкли, а не мене...»
— Давай забудем, що трапилось... Хай буде, як раніше. Згода?
Ігор ствердно кивнув головою.
— От і добре,— зрадів Василь.— Мені потрібна твоя допомога.
— То кажи, чого ж ти тягнеш? — дивується  Ігор.
Васильь підморгнув  йому,  і  вони  обоє  миттю  зникли  за флігелем.
Уже в майстерні Василь розповів Ігореві про те, як він надумав звільнитися від своєї «музичної каторги».
— Ти мене тут щодня зачинятимеш на той час, що відведений для уроку музики.— Трохи помовчавши, він з ледь помітним жалем зізнався:—Розумієш, я б не від того, щоб навчитися грати, але що ж вдієш, коли мені слон на вухо наступив — ні слуху, ні здібностей до цього діла немає. Тільки час гаю... Так от, думаю, Антон Якович прийде кілька, разів марно, йому це набридла і він дасть мені спокій? Тільки ж дивись, не підведи.
— Та я нікому нічичирк, будь певен!..— вигукує Ігор, потираючи радісно долоні.— Тоді хоч майструватимем досхочу! Віддавши йому замок та ключі, Василь ще раз наказав:
—  Не забудь же о восьмій відімкнути, щоб я міг вибратись завчасно, бо десь на початку дев'ятої заявиться додому мати. А тому голомозому інквізиторові скажеш, що я в школі. Він прийде о сьомій, трохи пожде та й піде, бо о восьмій у Чнього вже десь наступний урок. Зрозумів?..
— Все буде зроблено,— пообіцяв Ігор,—дружба є дружба!
І він, замкнувши Василя у дровітнику, подався до спортмайданчика.
А Василь дістав ганчірку, почав протирати припалі пилом інструменти. Він розумів, що рано чи пізно мати дізнається про оцю його витівку і тоді йому таки перепаде. Але поки вона дізнається — є можливість помайструвати. Для нього ж дорога тепер кожна хвилина, бо роботи над новою авіамоделлю ще непочатий край. Хлопця трохи тішить те, що десь тижнів за два — напередодні травневих свят — має повернутися додому батько. «Розкажу йому геть усе, як є. Він мене зрозуміє. Нехай тоді розсудить... А модель я мушу зробити, мушу встигнути дозмагань. Адже на мене надіється Іван Мусі-йович, надіються друзі-авіамоделісти. Підвести їх я не маю права!»

ЧАРІВНИЙ ОКУЛЯР
Над морем снуються бузково-сизі сутінки. Біля крутого узбережжя, за яким сховалося сонце, вони густішають, стають фіолетово-сірими, і море тут набирає фіолетового відтінку, а вдалині воно ще фосфорично-синє.
Тиміш зачудовано дивиться на райдужну мінливість барв, хоче запримітити, вловити оту коротеньку мить, коли вони змінюються, але вона невловима. Хлопець забув про своє вудлище, яке лежить біля ніг, його увагу поглинула краса морського надвечір'я.
— Тягни швидше! — нетерпляче подає голос Вадим.— Он поплавок витанцьовує...
Тиміш стрепенувся од несподіваного вигуку, нехотя нагнувся до вудлища, але було вже пізно.
— Що ж ти гав ловиш! — докоряє Вадим.— Дивишся хтозна-куди, а поплавка перед самісіньким носом не помічаєш.
Але Вадимові зауваження, видно, не діють на Тимоша. Він ще геть заполонений чарівністю баченого. Трохи згодом, уже змотуючи вудочки, киває в бік моря:
— Правда ж гарно?—запитує стиха, майже пошепки, ніби боїться, що гучно сказане слово може порушити оту незбагненну таємничість вечоріння. Вадим копилить губу, рвучко знизує плечем, що має означати: «Та відчепись ти зі своїми дивацтвами, вони вже мені набридли...» Хлопець виважує в руці клейончату торбину. «О, сьогодні дещо зловив! Не змарнував часу задарма». Відтак позирає на Тимошів прозорий целофановий мішечок, . у якому тьмяним сріблом виблискує кілька крутобоких судачків.
Ти хоч газеткою прикрий їх або ганчіркою, щоб не соромитися з таким уловом перед пацанвою з нашого провулка...
— Який же тут сором? — дивується Тиміш.— На юшку вистачить, а на базар нести — не збираюся...
Стежка в'ється поміж розкиданих кам'яних брил, підіймаючись угору.
— Як ти гадаєш,— небавом запитує Тиміш,— що за сила порозкидала оце гранітне громаддя? Адже колись давно тут, мабуть, стояли стрімкі скелі, а нині — хаос...
Вадим одмахується від уїдливих комарів і майже сердито кидає:
— Ніби тобі не однаково... Може, землетрус, а може, хтось не пошкодував пороху...
— Ну,  щодо  пороху, то  ти,  Вадику, помиляєшся. Цим каменюкам тисячі років. Тоді пороху ще не було... Мабуть, винна із усьому вода. Вода, мороз і сонце.—Тиміш, трохи прижмуривши очі, бачить картину поступової руйнації скель, мніть чує, як вони тріскаються од замерзлої в щілинах води...

* * *
Хлопці вже підходили до передмістя, коли їх увагу привернула група молоді. Осторонь стежки, на відкритому для вітрів, порослому різнотрав'ям пагорку, кілька юнаків і дівчат юрмилися біля якогось чудернацького приладу.
— Мабуть, студенти, — висловив здогад Вадим, — ходім, поглянемо.
Звернувши з доріжки, хлопці нерішуче наблизились до незнайомих.
Смаглявий, високий юнак у рожевій тенісці приладнував на дерев'яні триніжки металеву трубу, йому допомагали ще двоє. Інші стояли поруч, слухаючи розповідь трохи сутулого, худорлявого дідуся в сірому капелюсі.
— Сподіваюсь, тепер ви пригадали основні теоретичні положення щодо нашого супутника,— долинув до хлопців дідусів голос.
— Пригадали, професоре, пригадали!— відгукнулося кілька юнаків. Тиміш і Вадим збагнули, що йдеться про Місяць, бо на нього були спрямовані погляди всієї групи.
— Тоді давайте приступимо до візуальних спостережень... Як там, Артеме, все готово?
— Готово, Костянтине Петровичу!— відгукнувся юнак, що в рожевій тенісці.
Тиміш аж подався всім тілом уперед, щоб краще розгледіти довгу й таки товстеньку трубу, яка в місячному сяйві густо одливала жаркою міддю. Вона, ніби жерло гармати, скерована в бік повновидого нічного світила, котре зависло в  безхмарному небі  над тьмяно  лисніючою  гладінню моря.
Дідусь, зазирнувши в темне вічко окуляра, підкручує якісь гвинтики:
— Зараз місяць на перетині осей рефрактора. Видимість чудова. Прошу...
Першою припадає до окуляра русокоса дівчина в білій сукні. Вона аж навшпиньки зводиться, бо окуляр трохи зависоко. Хвилинна тиша, і раптом:
— Ой леле! — вигукує.— Та видно ж геть усе, як на долоні. Не Місяць, а справжнісінький тобі пляж під сонцем...
— А не видно, часом, як на тому пляжі смажаться селеніти (Селеніти — уявні жителі Місяця (в фантастичних  романах)? — сміється юнак, що в рожевій тенісці.
— Людей не видно,— вона ще ближче припадає до окуляра,— а от гори та величезні воронки так близько, здається, до них можна рукою дістати.
Місце дівчини заступає коренастий здоровань з чорною закуйовдженою чуприною. Окуляр для нього занизько, він трохи згинається, від чого широка його спина видається ще міцнішою. Дивиться зосереджено, мовчки, ніби в оптичний прилад гармати перед тим, як зробити постріл.
Досі Тиміш і Вадим стояли осторонь, щоб не привертати до себе уваги. Тепер, коли біля телескопа скупчили-ся студенти, хлопці наблизились: «Добряча штуковина,—аж язиком цмокнув Тиміш,— от би дістати таку для школи», йому страшенно кортить зазирнути через неї на Місяць, чи не видно там нашого вимпела...

* * *
На півдні короткі сутінки: вечір швидко змінюється ніччю. Ось уже міріадами зірок спалахнули вогні в порту, який зиднівся з  пагорба, а над ними, високо , вгорі, наче їх м'яке відображення у свічаді неба, зазорянів Чумацький Шлях...
Вадим, поглядаючи на нічне небо, на густий морок, що оповив море, згадує, що йому давно вже пора додому.
— Мабуть, будемо, Тимко, рушати, бо вдома лаятимуть...
— Та зажди! — нетерпляче махнув той рукою.— Краще давай поспитаємо дозволу в дідуся зазирнути в оте диво... Коли ще така нагода трапиться?
До Костянтина Петровича долинає той гарячий шепіт. Окинувши краєчком ока юних рибалок, старий ховає посмішку в посріблені роками і місяцем вуса:
— Коли вже дуже кортить, то що ж — погляньте...— його тішить хлоп'яча зацікавленість і телескопом,  і Місяцем.
Вадим сміливіший від Тимоша, тому й опинився першим біля загадкової труби. Спершу приклався до окуляра лівим оком, потім правим. На мить його циганкувате обличчя сяйнуло посмішкою:
— Я гадав, що там справді якісь дива, а воно — пустеля та й годі...
Тиміш, перед тим як підступити до «пересувної обсерваторії», старанно пригладжує настовбурчений чубчик, витирає руки об синю, вилинялу на сонці майку. Хлопець- увесь виструнчився, витЯІг напружено худорляву шию, щоб дістати до темного вічка окуляра. Звестись навшпиньки, як ота дівчина, він соромиться, щоб не подумали про нього, що він малий. Костянтин Петрович тим часом підкручує чорне коліщатко візера, спрямовуючи рефрактор на осяяний невидимим Сонцем Місяць. Тиміш, затамувавши подих, жадібно припадає до маленького вічка... Хлопчина, здається, завмер. Юнаки, киваючи на нього, про щось перешіптуються. Тиміш не чує того шепоту, не чує гомону тисячоголосого міста десь за його плечима. Він забув про час, про домівку, про Вадима і незнайомих юнаків, котрі очікують тої хвилини, коли він, врешті, скінчить свої оглядини... Усе, що досі вимальовувалось в його уяві, переплелося тепер з видимою казкою, такою близькою, що тільки простягни руку — й дістанеш...
Скільки часу тривало це — хлопець не знає. Може б, до ранку не одривався од чарівного окуляра, коли б не відчув на своєму плечі владну сухорляву руку.
— Ну, досить, синашу, бо нам уже час повертатись до міста...
Тиміш кліпає здивовано очима, не може ніяк збагнути, чому цей сивоусий дідусь одриває його від чудової казки, в яку сам же дозволив пірнути йому, Тимкові, з головою...
— Ходім уже додому,— сіпає його за майку Вадим.— Я думав, що ти вже заснув біля тої труби...
Хлопці й дівчата всміхаються, на обличчі Костянтина Петровича теж сяє лагідна усмішка:
— Що ж ти, козаче, таке цікаве там угледів, що так довго не міг одірватися?
Тиміш зніяковіло мовчить. О, він багато чого побачив, але ж як ти станеш про все те говорити незнайомим людям. Він опускає очі долу і стиха мовить:
— Там дуже красиво сяють гори гранчастими самоцвіта ми... А з кратерів можна створити гарні озера, коли б їх наповнити водою...
Студенти і Костянтин Петрович обмінюються значущими поглядами.
— Молодчина ти, молодчина! — гладить професор біляву, вигорілу на сонці Тимошеву чуприну.— Виходить,— це вже він до студентів,— люди бачать по-різному. Дивляться в один і той же окуляр, проте один бачить пустелю, а другий — самоцвіти і гарні озера... Як тебе звати? — запитує у хлопця.
— Тимошем.
— Ну, що ж, Тимоше, ти вмієш бачити. Хвалю, хвалю. Я радий за тебе! — він дружньо поплескав по худорлявому плечу.— А тепер біжіть, хлопці, до своїх домівок, щоб вам не перепало од матерів...
Услід за Вадимом побрів од гурту й Тиміш, неначе захмелілий.
Вночі йому кепсько спалося. То він бачив себе у скафандрі космонавта на дні глибокого місячного кратера, то на стрімкій високій скелі, з якої видно було безліч гострих кам'яних шпилів, що іскрилися самоцвітами... Звідти, з Місяця, Земля видавалася здоровенним зеленкуватим глобусом, може, трохи меншим ніж чортове колесо, що ото в парку відпочинку. Вона рухалася по темному небозводу, підминаючи під себе золоте пшоно зірок, рухалась, усе віддаляючись і віддаляючись. Хлопцеві стало лячно, він щосили закричав у мегафон:
— Земля! Земляни! Не залишайте свого супутника, він повен скарбів...
Але земляни, мабуть, не чули його закликів, його благань...
У скафандрі стає нестерпно душно. Тиміш, задихаючись, натискає на терморегулятор...
— Сину, синку, що з тобою?! — мати відкинула край ковдри, що насунулась була аж на обличчя.— Ти, часом, не захворів?..
На Тимошевому виду сонячним зайчиком промайнула усмішка: «Виходить, то був тільки сон, бо й мама вдома, і Земля на місці, і Сонце, що вже встигло забратись до кімнати крізь мережані фіранки». Хлопець, нашвидкуруч умившись та поснідавши, помчав до школи.
Вересневі дні котяться, наче достиглі дині — запашні, золотисті, повносокі. Досі Тиміш у такі дні не тримався домівки. Після школи, квапливо приготувавши уроки, він або ганяв на пустирі м'яча з ватагою своїх однокашників, або ж, прихопивши вудочки, поспішав з дружками до моря. Повертався — коли вже на околицю міста, де стояв їх будиночок, опускалася ніч.
Тепер же мати незмінно заставала його вдома. Диво та й годі! Чи приходила з першої зміни, -чи вирушала в третю — він сидів на веранді, одгородившись від усього світу барикадами книг. Читає, часом занотовує щось до зошита або ж орудує циркулем, транспортиром та олівцем.
— Ти б хоч відпочив трішки, сину.
— Хай  потім, — кине,  не одриваючись од  книги.
Траплялось, що іноді вечорами він кудись зникав. Мати вважала, що то він провідує когось із своїх друзів, тому й не допитувалась, де він буває. Повертався пізно, ще більш принишклий і задумливий. Проте в ті вечори (мати не примітила, що це траплялось в ясні вечори, коли над морем звисав повновидий, наче свіжа перепічка, місяць) Тиміш не бував у своїх друзів. Вибігши з дому, одмірював кілька кварталів пішечки. Захеканий, спинявся за околицею міста, на тому пагорбі, де пам'ятного вечора стояли дерев'яні триніжки «пересувної обсерваторії». Але дідуся та студентів з їхньою блискучою трубою не було. Тиміш обходив увесь пустир, сподіваючись, що вони змінили місце спостережень. Та пошуки були марні. Хлопець повертався на старе місце — чекав.
Місяць поволі випливав з темної купелі моря, трохи за-кошлаченої гривастими пасмами туману. Контури його ставали чіткіші й виразніші, коли він підбивався вище туману, де на нього чекали молоді, веселі зорі.
Тепер ті зорі вже не були для Тимоша звичайними золотими цяточками, ні. Він знав поіменно всі видимі планети і міг вказати безпомилково місце їх знаходження, період обертання довкола Сонця і власної осі, навіть відстань од Землі до тієї чи іншої планети. Знав усі сузір'я і нізащо не сплутав би Вегу з Козерогом чи Рака з Тельцем. Він міг читати карту зоряного неба, як власний щоденник, тепер йому було б про, що поговорити з отими юнаками, але власники «обсерваторії» не приходили...

* * *
Якось наприкінці першої чверті Іван Остапович — учитель української мови та літератури,— зайшовши до класу, сказав;
— Сьогодні, діти, виконаємо самостійну роботу. Тема її: моя мрія, а точніше: ким хочу стати в житті. Заголовок довільний, але від теми не відхилятися. Зрозуміло?
— Зрозуміло! — загомоніли учні, трахкаючи кришками парт. Відтак настала тиша, тільки шурхотів папір та поскрипували пера.
Вадим, навалившись на парту, каліграфічним почерком вивів: «Мрію стати рибалкою». Він вихваляв це заняття убористим почерком на двох сторінках з учнівського зошита. Згадав назву багатьох риб, їх повадки, яка потрібна приманка чи наживка і таке інше...
Зиркнувши  на Тимошів  аркуш, де поки що  красувався лише заголовок: «Хочу полетіти на Місяць», Вадим одхи-лився від парти, поклав ручку. Втупивши чорні вуглинки очей в Тимошеве перенісся, в;н постукав себе пальцем по голові:
— Ти що, чокнутий! Ніби не знаєш, що вчитель сам кохається в рибальстві. Розхвалюй це діло — і п'ятірка забезпечена,— прошепотів Тимошеві на вухо.
— Знаю. Проте спекулювати цим не збираюсь...,
— Ну й грець з тобою! — Вадим  наліг на  парту.
А Тиміш знову полинув на пагорб над морем, знову зазирнув у темне вічко окуляра. Він бачив те, чого не зміг побачити Вадим, чого не запримітили інші. Тепер усе те занотовував на хрусткий аркуш паперу. Перед очима поставали не лише місячні кратери й долини, бескеття гір і глибокі ущелини. Тепер він бачив там, на Місяці, себе й інших першовідкривачів, першопрохідників неосвоєного ще супутника Землі. В руках молотки й кайла, за спинами рюкзаки, наповнені дорогоцінними мінералами й самоцвітами...
Минають роки, і пустельний Місяць зусиллями наших вчених, зусиллями Тимоша і його друзів-космонавтів перетворюється в обжиту, затишну планету.
...Сотні шахт-колодязів, пробурених під певним кутом до поверхні, обперезують Місяць. Кожен колодязь наповнено вибухівкою в десятки мегатон. Піротехніки влаштовують одноразовий вибух у всіх колодязях! І його титанічна сила примушує Місяць обертатися довкола своєї осі. Вибух повторюють, надаючи тому обертанню більшої швидкості. Тепер на Місяці змінюється день і ніч швидше, ніж на Землі. Уже немає там вічно затемнілого боку з космічною холоднечею, немає нестерпної спеки...
Тиміш уже бачить, як потужні генератори, працюючи день і ніч, огортають Місяць життєдайною атмосферою... А з Місяця стартують ракети на Марс, на Венеру, в нові незвідані світи...
Наступного дня Іван Остапович повертав учням їх роботи і оголошував оцінки. Кожен з нетерпінням і ледве стримуваним хвилюванням чекав своєї черги. Адже це була не просто робота, не була своєрідна сповідь, де йшлося про найзаповіт-ніше, про твою мрію.
— А Вадим Нечипоренко, видно, сплутав два поняття: роботу й відпочинок.— Вчитель піднімає зі стjла густо списані аркушики.— Пише, що мріє стати рибалкою, але не тим, що добуває рибу на промислах, а вудкарем.
У  класі  почувся  сміх  і  вигуки:
— Він створить фірму «Кустар-одиночка»!
— Артіль  «Смерть  рибам»!
Вчитель помахом руки гасить неспокій:
— Йдеться, Вадиме, про те, ким ти мрієш стати, щоб своїм трудом принести найбільше користі для суспільства. Збагнув?
Хлопець схилив над партою своє циганкувате обличчя...
Далі Іван Остапович  коротко оцінював  роботи  майбутніх слюсарів, агрономів, шоферів, капітанів далекого плавання, археологів, садівників.
— У роботі Тимоша Яворенка немає чіткого визначення спеціальності: чи він хоче стати астрогеологом, чи астроботаніком, чи просто космонавтом — не ясно. Але ясно, що він до цього діла ставиться серйозно. Ось я вам дещо прочитаю з того, що він написав.
Учні слухали. Одні позирали на Тимоша по-дружньому, підбадьорююче, інші — скептично, то, мовляв, з області фантастики.
— І уявіть собі,— сказав на закінчення вчитель,— що отаке майбутнє нашого супутника — Місяця Тімиш побачив через вічко невеличкого телескопа. І, може, не стільки побачив, як вимріяв, як змалював у своїй уяві казкове майбутнє одвічного супутника нашої планети—Місяця. Це чудово, коли людина вміє мріяти, бо висока й красива мрія завжди вела людство вперед. Дуже можливо, що й Тимошева мрія колись здійсниться. А ви будете свідками того або навіть учасниками... Не бійтесь мріяти...
Вадим штовхає ліктем Тимоша, мовляв, дивись, наші йдуть вгору. Потім, приклавши долоню до рота, шепче:
— А мій номер з рибальством не вийшов. Іван Остапович, видно, не з тих, щоб потрапити на вудочку...
Хлопці пирснули сміхом і відразу ж поприкушували губи під пильним поглядом учителя.

ОСТАННЯ ОПЕРАЦІЯ
Продзеленчав заливчасто дзвінок, і тої ж миті шкільне подвір'я виповнив різноголосий, веселий, нестримний гомін дітвори. Учні висипали з класів під ласкаві промені лагідного вересневого сонця.
— А ти, Радику, чого прилип до парти, та ще й нахох-рився, ніби квочка на дощ? — посміхається Федір Ярош, витираючи дошку.— Чи, може, зуби розболілися?
— Дивись краще  за  своїми,— блимає  з-під  насуплених рудуватих брів Радик,— щоб я тобі не полічив їх! Щось ти дуже розпащекувався.
— Тю, я до тебе по-дружньому, бачу, що ходиш, як хмара, а ти вже з нахвалянням,— стенає плечима Ярош.
— Не треба мені твоїх співчувань. Обійдуся!—Радик вганяє п'ятірню в свою руду чуприну, яка стирчить в усі боки жмутком тонкого мідного дроту.
Не лише Ярош, а й інші учні помітили, що Радик — донедавна такий веселий та охочий до витівок — останнім часом спохмурнів, принишк, видно, чимось неабияк заклопотаний. Розповіді вчителів слухає неуважно, на звертання друзів відгукується нехотя, роздратовано.
— Давай, Радику, махнемо сьогодні на рибалку,— примирливо каже Федір, позираючи у вікно,— деньок аж дзвенить, скоро таких не буде.
— Та відчепись ти від мене, дай спокій...
Справді, Радику було зараз не до рибалки. Після останньої розмови з батьком у його душі йшла складна боротьба. З одного боку хотілося бути таким, як усі, щоб на тебе не гарикали, не дорікали на кожному кроці, що ти такий-сякий, шалапут, що подаєш усім поганий приклад... З іншого ж боку — жаль розставатися з молодецькою «вольністю», з гордовитим званням «отаманчука»...
Радик довгенько міркував над тим, як зробити, щоб і вовки були ситі й овечки цілі. І придумав: «Організую ще одну вилазку, щоб хлопці з ватаги не подумали, чого доброго, що я — боягуз. Тоді вони якийсь час не приставатимуть до мене. Ну, а сезон на походеньки вже кінчається. Попереду— дощова осінь, зима. Так, дивись, і залишусь в отаман-чуках аж до наступного літа. А там буде видно...

Кращої пори, ніж літо, Радик навіть не уявляє. І не лише тому, що тоді ні про школу думати не треба, ні про домашні завдання. Найбільше, мабуть, воно подобалось тим, що саме влітку хлопець ставав хоча и некоронованим, але визнаним однокашниками володарем садів, городів, баштанів і виноградників. Частенько за те «володарювання» йому доводилося куштувати лозини од батька чи матері. Та біль минав, лозина швидко забувалася, і Радик знову брався за своє. Правда, хлопці не чинили нападів на сади, які не охоронялись, вважаючи це не гідним для себе. Головне в їхніх походеньках — не стільки нашкодити, як перехитрити чи навіть перемогти «ворога». Начитавшись різних пригодницьких книжок, де герої майже на кожній сторінці звершують неймовірні подвиги, хлопці й самі шукали пригод. Всі вони жонглювали, частенько невпопад, слівцями з блатного жаргону, мовляв, і ми не ликом шиті. Користувалися в записках досить примітивним цифровим шифром. У них був свій «штаб» на чолі з Марком Паливодою, котрий розробляв той шифр та відав системою сигналів «збір», «атака», «тривога» і таке інше. І, мабуть, оце облудно-романтичне забарвлення справді надавало учасникам ватаги певної хоробрості, коли Радик вів її на Охрімів сад, який охороняли два вовкодави і сам господар з рушницею, або на колгоспний баштан... Валували собаки, іноді лунав постріл. Од гостроти переживань кожному з учасників «походу» аж дух перехоплювало. І саме в цьому була насолода...

Якось непомітно промайнуло безтурботне літо. Вересень покликав і Радика, і його дружків за парту. Навчання, праця на шкільній ділянці чи збирання кукурудзи в колгоспі все ж не заповнювали дня. Та по обіді Радик теж мав роботу. Озброївшись ножем, він ішов на город різати головешки пожухлих соняхів. Потім ламав качани кукурудзи, зносив до хліва крутобокі срібнокорі волоські гарбузи. Тут виконання щоденних завдань перевіряла мати. І тільки при сяйві лампи сідав готувати уроки.
Так минув тиждень, другий, а часу для серйозної «вилазки» не випадало. Та, правду кажучи, не дуже й кортіло. Батько мав днями повернутися з далекого рейсу. Радик ждав його, пригадував ту розмову, батькову обіцянку навчити його водити машину. Але при умові, що Радик облишить свої походеньки, кине бешкетувати.
— Я в чотирнадцять уже працював причіплювачем біля трактора, хліб заробляв, а ти дурницями займаєшся,— докірливо хитав головою батько,— мені через тебе соромно дивитися людям в очі. Якщо не візьмешся за розум, то й до виправної дитколонії не далеко. Там швидко обламають крильця...
Радик не раз уже їздив поруч з батьком у кабіні. Але то не те. От би сісти за руля, натиснути на стартер та й про-мчатися вихором по селу, щоб аж курява знялася. Пацанва очі повитріщала б од заздрощів. Уявляючи цю картину, хлопець пообіцяв батькові виправитись...
Можливо, Радик і дотримався б тої обіцянки, коли б не дружки. А вони щодня під'юджували, насідали.
— Та ми тебе з отаманчука скинемо,— погрожував Паливода,— якщо не організуєш вилазку.
Не хотілось безславно зійти з арени, довелося зважити на їх настирливість. Гадав, що батько про цю «оцерацію» не дізнається...

* * *
На цей раз для нападу було обрано колгоспний виноградник. Зібравши свою ватагу в густому тернику, Радик діловито повідомив:
— Братва, я самолічно зробив рекогносцировку відомої вам місцевості. Гадаю, що наступати з боку польової дороги — неможливо. Там густющі зарості молодої акації, на випадок  невдачі  зостанешся  не  те  що  без  сорочки, а  й  без шкіри—на колючках зависне... З боку Селіванівки теж небезпечно, там кілометрів зо два така рівнина — хоч покотись. Видно геть усе. Значить, будемо наступати з боку річки!..
— Але ж кладку дід Гарасько розбирає, коли повертається з обіду чи з вечері,— стурбувався Василь.— Як же нам подолати водний рубіж? Не форсувати ж його вплав. То роздягайся, то одягайся — тільки час згаємо...
— А по кладці не.перейти, бо коли немає діда, то біля неї стовбичить Тамарка,— додає невдоволено Микола.— Сторожує. Якщо засиплемось, то вся школа знатиме. Вона ж з тих, з «правельних»...
— Все це я знаю не гірше за вас. Але ж треба на плечах мати голову, а не макітру. Я виробив стратегічний план операції...

Хлопці короткими перебіжками, ніби піхотинці, що намагаються уникнути ворожого вогню, займають рубіж для «атаки». Вони над самісіньким берегом Інгулу падають ниць у м'яку отаву, маскуються кущами верболозу. їм добре видно річку, кладку через неї, протилежний крутий берег, на якому, ніби зелені хвилі, біжать ряди винограду аж до блакитного обрію.
Правда, кладка поки що не суцільна, по ній на той берег не перейти. Є лише дві дошки. Перша впирається одним кінцем у цей берег, де лежать хлопці, а протилежним прикріплена до запліснявілої палі—залишку від старого містка. Друга дошка перетинає саму бистрінь ріки, лежить на палях. А третьої дошки, що мала б з'єднати кладку з протилежним берегом, не дістає. Дід Гарасько, потрапивши у виноградне царство, приймає ту дошку і ховає в кущі. Хлопці сміються, що старий спорудив розвідний міст, як біля древньої фортеці...
Але зараз хлопцям не до сміху. Виноградник манить їх янтарними соковитими гронами. Та й бажання перехитрити діда Гараська і його внучку, Тамару, не дає спокою ватазі.
Внизу жебонить невтомна річка, над головами шурхотить прихоплене багрянцем осені листя верболозу. Повільно і нудно спливають хвилини чекання. Нарешті зачулися чиїсь легкі кроки. По стежині, неподалік од хлопців, мелькають загорілі, аж коричневі, тугі литки. І ось уже по піщаному крутосхилу збігає до кладки струнке й тоненьке, як горсточка, дівча. Легко сягає на кладку, підстрибує, розгойдуючи її. В кінці другої дошки спинилася, балансуючи в повітрі тонкими рученятами. Радикові здалось, що то не Тамара, а невідоме пташеня, яке має от-от злетіти...
— Діду! — приставила рупором долоні.— Дідусю! йдіть вечеряти!..
З густої зелені кущів поволі виплив солом'яний бриль і почав наближатись до річки. Потім піднявся темний прямокутник дошки і, описавши дугу, опустився до Тамариних ніг. Біле платтячко легкою пушинкою перелетіло на протилежний берег.
— Не баріться, а то галушки прочахнуть, казала мама. Йдіть, а я посторожую...
Старий, тримаючи сучкуватого ціпка, поволеньки зійшов на кладку.
Коли його кроки потонули в гущавині верболозу, Радик стиха кинув до хлопців:
— Ну, я пішов, чекайте мого сигналу! А ти, Миколо, замаскуйся аж на підступах долозняку. Пильнуй. Коли старий з'явиться на стежці — двічі свисни, щоб ми встигли завчасно відступити...
Радик звівся, обтрусив штани й сорочку і попростував до кладки. Ось його мідна чуприна вже замаячила над річкою. Поминув першу дошку, другу, ступив на третю, а вона вібрує, аж поскрипує. Хлопець заспішив, збився з кроку і, змахнувши руками, ледве не шубовснув у воду. Напевне б скупався, якби не Тамара, котра, подавшись усім тілом вперед, схопила його за сорочку і смикнула на берег.
— Хай їй біс, такій ненадійній переправі! — намагається сховати свою розгубленість Радик і поглядає через плече на кладку.
— Це тобі од незвички... А я щодня кілька раз по ній бігаю— і нічого.— Дошку, що сповзла одним кінцем у воду, Тамара поклала на широкий стійкий камінь. Випрямилась і глянула довірливо й приязно в Радикове обличчя:
— Ти, певне, до дідуся в справі?
Хлопець прикрив сірі очі рудуватими, ніби золотими, віями:
— Та ні, це я так... Ішов лозняком, бачу — ти стоїш. Дай, думаю, зайду, спитаю, чи зробила геометрію?
— Ну й добре. Молодець, що зайшов,— Тамара посміхається очима й куточками повних уст. «А в неї очі голубі-го-лубі, такі ж, як стрічки в косах. Дивно, що раніше я цього не помічав».
— То в тебе що, не виходить задача?
— Не виходить,— зітхаючи, нехотя збрехав Радик, бо він ще й не брався за неї.
— Дарма. Ось дідусь повернеться, ми зайдемо до нас, і я покажу тобі, як вона ріщається...
Е ні! Стовбичити отут, доки дід прийде, він не має наміру. Це ж руйнує весь план операції. Радик сподівався, що Тамара поведе його до куреня, де вона частенько готує уроки, підміняючи діда на сторожуванні, і покаже, як розв'язати задачу. Тим часом хлопці налетіли б на виноградник... А вона, бач, «зайдемо до нас...»
Хлопець, міркуючи над тим, як врятувати справу, мовчить. Тамарі подумалось, що то він і досі ще почуває себе ніяково за свою незграбність на кладці. Дівчина намагається допомогти йому забути про ту прикрість.
— Хочеш винограду? Ось тут є дуже смачний. — Тягне Радика за рукав до розкішного куща, на якому звисають важучі янтарні грона, злегка позолочені призахідним сонцем.
— Вибирай, де покрупніші ягоди,— і сама зриває рясний, прозоро-жовтавий кетяг. — На, пригощайся!-
Радик чує жебоніння води і тихі шерехи виноградного листу. По той бік річки, в лозняку, лежать хлопці, ждуть його сигналу, його єдиного посвисту...
«Видно, Тамара не така вже й «правильна», як про неї говорять,— беручи кетяг з її рук, думає Радик. — Дуже «правильна», мабуть, не стала б оце пригощати отаманчука виноградом. А ця — пригощає... Та що це я думаю про якесь дівчисько замість серйозної справи? Хлопці ж на мене ждуть...»
Нараз його лице осяває коротка, як спалах весняної грозовиці, посмішка, в очах заіскрились лукавинки:
— Тамаро, а можна поглянути зблизька на оте дідове «ружжо», котрим він усіх лякає? Кажуть, воно ще старіше од діда Гараська: цікаво подивитись, на що були здатні наші предки в зброярській справі?
«Ну от,— думає хлопець, — зараз вона скаже: «Ходімо до куреня»,— бо там же схована рушниця, йдучи, свисну на якогось птаха-ласуна, їх тут до біса. Тамара й не здогадається, що то я нарочито, що то — сигнал»,— радіє своїй винахідливості Радик, смакуючи соковиті ягоди. А дівчина знову кладе йому на простерту долоню красиве гроно. Ягоди на ньому аж просвічуються. І руки в Тамари просвічуються— тонкі, худенькі. Хлопець дивиться на них І злегка червоніє. «От бовдур, знайшов проти кого воювати»,— картає себе і одводить погляд. Та відступати він не збирається, він ще чекає нагоди подати сигнал хлопцям...
— Покажеш?
— Нічого в тій рушниці особливого немає, та коли тобі кортить подивитись, то покажу. Ти постій тут, посторожуй, доки я збігаю. Я швиденько,— і пошелестіла між кущами нагору, до куреня. Радик навіть слова не встиг вимовити, та й що міг їй сказати? Стояв, тримаючи повну пригорщ винограду, стояв спантеличений, розгублений, бо аж ніяк не сподівався на таке... Міг уявити себе в будь-якій ролі, але в ролі сторожа — ніколи. І ось маєш...
Тихо жебонить річка. Линуть її прозорі води. Линуть прозорі хвилини. «Мене ж чекають, на мене надіються, а я...»
Хлопець відчуває якусь дивну скованість, ніби на нього накинули сітку, і не може збагнути — від чого це. Адже Тамара і словом не обмовилася про його походеньки, вона, певне, й не підозрює про справжню причину його появи отут, на винограднику. Розмовляла з ним по-дружньому, не як інші, що тільки дорікають, приязно посміхалась... Довірила йому сторожування...
Радик похнюпився.  Він  боїться підвести  голову,  боїться повести оком на протилежний берег, щоб не зустріти зневажливі й осудливі погляди тих, котрі залягли там, у лозняку. йому аж п'ятки припікає, хоча сонце сховалося вже за пагорб. «Свисни, свисни, єдиний раз—і ти врятуєш становище, врятуєш свою славу отаманчука, її минуле й майбутнє...» Але губи не складаються в рурочку, на них впала осуга од хвилювання, од напруги. Вони ніби задерев'яніли... Радика палять докірливі, нищівні погляди Сашка, Василя, Марка Паливоди, Грицюні — всієї ватаги, і він починає подумки виправдуватись: «Ну, що за геройство воювати проти дівчини?! До того ж вона не якась там злючка чи задавака, яку варто б провчити, а, видно, проста й хороша товаришка...»
Щоб не мозолити очі хлопцям, котрі стиха підсвистують з-за річки, Радик, не піднімаючи голови, прошкує в гущавину кущів.
Тамара несе берданку на плечі, як носять сапи наші полільниці.
— Тільки й вартості в цім «ружжі», що воно важке, — посміхається дівчина, передаючи ношу Радику. — Коли б здати в брухт, певне, за цілий клас норму б виконали...
Хлопець витирає об штани липкі од винограду руки, бере лисніючу рушницю і з цікавістю оглядає.
— Не бійся, вона не заряджена.
— Жаль, а то б ми зараз бабахнули. Хто-хто, а дід Га-расько напевне б злякався. Подумав би, що ціла банда на виноградник налетіла...— А в голові майнуло: «Цікаво, а як реагували б хлопці? Тікали б, наполохавшись. Ото було б реготу...»
— Дідусь злякався б,— погоджується Тамара,— бо він улітку майже не стріляє. А от узимку доводиться частенько. Усе зайців полохає, щоб не обгризали кору на деревах. Особливо ті вухані насідають на молодняк, на шкілку, що дідусь вирощує...
Дівчина хвалиться Радику, що директорка — Марія Аркадіївна, вже домовилася з дідусем брати в нього щовесни молоді саджанці. Кожен семикласник посадить деревце, рік доглядатиме його, а по закінченні восьмого класу передасть деревце для догляду першокласникові. І так — щороку. Виросте великий сад. Він буде доброю і красивою пам'яттю про випускників школи... Радикові ця ідея подобається. Це, значить, і він навесні має посадити якусь яблуньку чи грушу. А що ж, він вибере найкращу, на цьому ділі він розуміється... Тамара розгортає лапате листя куща:
— А такого винограду ти, Радивоне, ще не куштував,— показує очима на довгасті, чорні, наче прихоплені памороззю, ягоди.
За річкою протяжно й тривожно лунає посвист — один і через хвильку другий. Так міг свистіти лише Микола із свого спостережного пункту. Радик, який саме нахилився був зірвати гроно, вмить закляк і, торкнувшись звабливих ягід, випростався:
— Ні, не хочу... Я вже піду.— Він боязко глянув через річку на кущі лозняку, де залягла його ватага — і нічого там не помітив. «Мабуть, уже змотались... Добре навчились маскуватись, як справжні розвідники. Шкода лише, що я для них віднині — порожнє місце: раз підвів — більше не повірять». Жаль за минулим, сором - перед хлопцями і разом з тим якесь дивне полегшення відчув Радик, коли збагнув, що зв'я зок між ним і ватагою вже обірвано. «Тепер я зможу одкрито глянути у вічі батькові, я дотримаю даного йому слова, і він таки навчить мене водити автомашину. Ото здорово буде! Хлопці он як заздритимуть...» — Радикове обличчя осяває м'яка, мрійлива посмішка.
— Таки піду. Пора вже.— Він віддає рушницю, але не рушає з місця.
Дівчина теж посміхається, на її щоках проступають мінливі ямочки:
— Та зажди. Незабаром дідусь надійде, тоді підемо разом, покажу тобі, як розв'язати задачу.
— Не турбуйся. Я ж можу.до Яроша заскочити, якщо він уже повернувся з рибалки. Той теж здорово розбирається...— Радикові справді захотілося провідати Федька, щоб загладити оту розмову в класі. «Хай не думає, що я на нього справді гніваюсь...»
— О, а ондечки й дідусь,— Тамара кивнула на протилежний берег річки, де серед огорнутого сизуватими сутінками верболозу плив перестиглим соняхом дідів солом'яний бриль. Старий, поминувши кладку, звів острішкуваті брови:
— Еге, та ти, я бачу, внучко, не одна сторожуєш, а ще й помічника придбала. Чи мо' хлопця в полон узяла?..
В дідових очах ясніє добра лукавинка, нею осяяне старече сивобороде обличчя.
— Це він зайшов, щоб разом вирішити задачу з геометрії,— опускає очі долу Тамара...
— Аби знав я, що тут такий козарлюга, то до ночі вечеряв би без найменшої турботи про виноградник... Кажеш, задачу рішати разом? А воно так, воно разом завжди краще, разом, внучко, можна вирішити будь-яку задачу...
Тамара вже підстрибує на кладці, розгойдуючи дошку. Позаду, трохи невпевнено, йде Радик.
— Ти не бійся, що вона хитається, тільки ступай у такт її коливань, тоді не скупаєшся.— Дівчина, стоячи вже на протилежному березі, простягає Радикові руку.

ПЕРЕБЕНДЯ
Широкий базарний майдан прилягає одним боком до гострозубого високого частоколу, яким обнесено подвір'я школи. Олексі та й іншим учням, що мешкають у старому місті, найкоротший шлях до школи лежить саме через цей майдан. Але швидко проштовхатися крізь вируючий базарний натовп майже неможливо. Хто з них робив таку спробу, той потрапляв до школи аж на велику перерву чи навіть пізніше.
Весь майдан з ранку до смеркання юрмився, клекотав, був сповнений гамором, захриплими од морозу голосами перекупок, вигуками візників, іржанням коней, сумовитим ревінням корі-в, пронизливим сюрчанням міліціонерів, відчайдушним риданням, мабуть, п'яної гармонії, рипінням нема-щених коліс, сиренами автомашин. Усе це зливалося в дику какофонію, і коли б її хтось тоді записав, то нині вона видавалася б за найультрамодернішу музику західних джазів. За оті кільканадцять хвилин, доки, було, перебіжать учні "мимо базару до школи, їх так виповняло тією музикою, що, потрапивши у шкільний коридор, вони почували, ніби вирвалися з пекла, де чорти саме змагаються навкулачки. Хоча відомо, що й шкільні коридори в час перерви і перед уроками не відзначаються особливою тишею.
Цього ранку Олекса і його товариш Юрко вирушили до школи трохи раніше, ніж звичайно: Олекса сьогодні черговий по класу, а Юрко йде з ним знічев'я, бо разом якось веселіше. Під ногами приємно хрускотить скоринка снігу: вчора була відлига, а нині прихопив мороз. Хлопці не минають жодної замерзлої калюжі: старанно пробивають лід стоптаними каблуками великих зашкрьобаних солдатських чобіт. Базар намагаються обминати подалі і не тому, що бояться оглушливого шарварку, ні. Звідти тягне смачними пахощами свіжих пиріжків та смажених на олії млинців.-Той запах лоскоче ніздрі, од нього починає туманіти в голові. Хлопці широко повідкривають роти, щоб не дихати носом, і стараються швидше прошмигнути мимо цієї сповненої спокуси зони. Бо добре знають, що тих копійок — і Олексиних, і Юркових, разом узятих, — які їм щоранку ретельно відраховують матері на гарячі шкільні сніданки, не вистачить і на півпиріжка.
Тої пам'ятної зими сорок сьомого року хліб та інші продукти цінувалися дуже дорого. Війна поглинула всі запаси, а воєнна розруха та засуха сорок шостого року доповнили людське горе. Тому й стояла неймовірна дорожнеча.
Олекса з Юрком уже прошмигнули мимо спокусливих, зазивних пахощів. Проковтнувши слину, помацали у своїх кишенях копійки, за які на великій перерві дістануть гарячої пшоняної каші чи, може, навіть, засмажених цибулею макаронів. Уже завиднівся гострозубий частокіл, за якими стояла приземкувата одноповерхова школа. Базарний гамір зостався позаду. І раптом у його приглушеному гудінні почулися дивні, ні на що не схожі, красиві, ніби неземні звуки. Хлопці зупинилися, прислухались.
Не раз їм доводилося чути, як звучить балалайка, гітара чи доміра, але загадковий інструмент звучав інакше — якось глибинно, м'яко, широко. Хвилину постоявши, хлопці попрямували в бік базару. Проштовхалися крізь юрму цікавих і опинилися перед старезним дідом, який грав на бандурі, стиха щось наспівуючи. Обом здалося, що це шевченківський Перебендя прийшов із «Кобзаря» на базарний майдан, прийшов, щоб звеселити піснею людей. Мабуть, здалося так тому, що вони в школі саме вивчали творчість Тараса Григоровича.
І дід, і давня, витерта до лиску бандура точнісінько такі, як на малтонку до «Перебенді». Вже це одне дуже вразило і здивувало хлопців. Досі вони гадали, що в «Кобзарі» написано лише про давню минувшину, і раптом ось перед ними — живий Перебендя.
Тітки, кутаючись од холодного вітру в картаті хустки, з якоюсь побожною урочистістю вслухалися у срібний передзвін струн, ловили кожне слово опіву-речитативу. Чоловіки в шинелях з слідами від погонів, 'у ватянках, припорошених цементом, у коротких брезентових куртках, на яких видніли-ся охрові плями залізної іржі, одводили задубілими на морозі пальцями навушники шапок і всотували кожне слово бандуриста.
А струни звучали то тихо й жалібно, ніби оплакуючи дорогого небіжчика, то раптом починали рокотати гнівно й розкотисто, неначе кликали до бою, до помсти над тими, хто плюндрував народ, хто розпинав його на шибеницях, розстрілював по Бабиних ярах, умертвляв у «душогубках», живцем спалював у печах Освєнціма і Майданека. Аж моторошно ставало од тієї музики. Здавалося, серце, набухле гнівом, уже не вміщається в грудях, тому й дихали люди все частіше і важче...
Олекса почув краєчком вуха, як дядько в засмальцова-ній брезентовій куртці стиха говорив своєму сусідові:
— Дід оцей теж натерпівся... Ходив по базарах, співав, кликав людей до непокори. Провіщав німцям кінець. Його схопили гестапівці, довіго знущалися, випалили очі, щоб не бачив, де свої, а де чужі. А потім розстріліяли разом з іншими в'язнями. Та він опритомнів, бо куля не вдарила в серце. Видерся. Люди підібрали, виходили... Ото він і про себе співає.
Дід уже співав про інше. Олекса, дослухаючись до розповіді дядька, початку пісні не почув, але збагнув одразу, що в ній ідеться про Тараса.
...Місячної травневої ночі відбувався другий похорон Кобзаря. Ховаючись од лихого жандармського ока, уникаючи всюдисущого пана чи вивідача-підпанка, бідаки несли домовину з тілом Шевченка до ревучого Дніпра, на його високі кручі, як заповідав Тарас. Домовина була покрита червоною китайкою, густо заклечана білим калиновим цвітом. Лежали на ній нев'янучі пучки голубуватого хрещатого барвінку. Несли люди домовину в журбі й скорботі, і навіть пісня солов'їна була печальна, бо все, що є доброго на землі, засумувало тієї ночі. Плакала Україна гіркими сльозами за своїм вірним сином, який, ніби гордий орел, пробився думкою крізь темні хмари неволі до ясного, сонця і ширяв там, у високості, і кликав до сонця поневолений люд. Тремтіло перед ним свавільне панство, тремтів цар од ляку і від злості і віддав безстрашного борця на пекельні муки, і заподіяв йому смерть...
А потім місяць-місяченько:

— Бачив, каже, бачив,
Як яму копали,
А в ту, а в ту яму домовину
З тілом опускали...

Жінки й дівчата кліпають зарошеними очима, підставляють обличчя вітру, мовляв, це він, морозний, видушує сльози, а не бандура, не пісня... І дивно, що тут, на околиці базару, не чутно отого ярмаркового шарварку, який розкочується по місту. Тільки заворожливе звучання струн, тільки печальні й вражаючі великим горем слова пісні:

Спи, Тарасе-батьку,
В рідній сторононьці.
Твою, твою пісню не забудем,
Доки світу-сонця

Зажурено хитаються шапки-вушанки, чути важкі, стримувані зітхання. А пісня ллється, як воркітливий струмок. Селяни приканів-ських та задніпровських сіл потяглися до Чернечої гори, наче на прощу; потяглися кінні й піші з лопатами та грабарками. Трудилися кілька місяців — не за гривеники і не за подушне, трудилися, бо веліло серце. Насипали на тій горі високу могилу, щоб із неї добре було видно і лани широкополі, і Дніпро, і кручі, щоб з її вершини скоріше привітати схід сонця, за яке віддав своє життя Тарас...
Із промерзлих зашкарублих долонь падають в алюмінієвий кухлик мідяки, видзенькує срібло, іноді шурхотить папірець. Вилицювата, синьоока молодиця лізе неслухняними пальцями під край хустки, в пазуху. Потім, ніяковіючи, тиче в кобзареву руку скибку хліба, яку, може, несла діткам, як найсмачніший гостинець:
— Візьміть, діду, це од душі...
Старий бере хліб лагідно, бережно, наче святиню, якусь мить тримає на долоні:
— А видно, дочко, що від душі, бо ще й тепленький.
Юрко штовхає Олексу ліктем і показує очима на кухлик.
Обидва вишкрібають з кишень мідяки, одраховані матерями на гарячий сніданок, і потихеньку, щоб не бряжчало, опускають їх в оту нехитру посудину.
Старий вдихнув хлібний запах, на обличчі майнуло щось подібне до посмішки:
— Дякую щиросердно, дочко, за твою доброту. А хлібець віддай діткам, коли маєш, щоб здоровенькі дожили до сонця-літечка. Воно вже незабаром прийде, Діждемося... Народ усе переживе, перетеріпить лихо-напасті...
Але молодиці біля діда вже не було. Вона, прикривши хусткою свої сині, затуманені слізьми очі, прорвалася крізь живу стіну слухачів і порипіла кирзовими чобітьми від базару...
— Мо' підемо, Олексо,— шепче дружкові на вухо Юрко і  киває  головою на поблякле, запнуте сірою пеленою сонце.
— Ще встигнемо,— кидає той і не рушає з місця. Він сподівається, що Перебендя знову заспіває пісню про Тараса. Дуже хочеться Олексі послухати її з початку до кінця, щоб запам'ятати. Вже добре закоцюблі, хлопці переступають з ноги на ногу в чеканні. Бандурист, ніби зрозумівши це, каже:
— Утнув би вам щось веселеньке, щоб зігрілися, та не можна, гріх: сьогодні день смерті Тараса Григоровича. — Потім вибачливим тоном додає:— Хай уже якось іншим разом...
Він підводиться, струшує мішок, на якому сидів, і звичним рухом обережно ховає до нього стару бандуру.
Олекса та Юрко, повні надії на нову зустріч із кобзарем, на те, що завтра чи позавтра послухають всю пісню про Тараса, притьмом біжать до школи, біжать, щоб не запізнитися.

ГУНЯ
Не можна ні пройти, ні проїхати мимо баштану, щоб не замилуватись його красою. Лежать крутолобі здоровенні кавуни один побіля одного, наче їх повносили сюди з усієї округи. Вранці їх смугасті або темні та блискучі, як у дельфінів, спини виграють у промінні сонця іскристими росинками. Здається, що кавуни пливуть по сизувато-зеленому морю огудиння у фіалкову далечінь степу. А поміж; них то тут, то там виблискують  м'якою  позолотою  достиглі, запашні  дині.
І схоже, що в тому безмежному морі купаються спокійні, задумливі зорі.
В обідню пору, коли од південної спеки огудиння прив'яне, приляже до землі, стає динь та кавунів ще густіше, бо видно ж не тільки великі, а й малі, і тоді вже ніде й ногою ступити. Ніздрі вам лоскоче солодкий духмяний аромат ніжношкірої дині-качанівки або медовогустий запах дубівки-репанки. І ви, ковтаючи слину, мимоволі збочуєте з дороги, ваші ноги починають плутатися в довжелезних соковитих батожищах, а очі вже облюбовують то димчасто-чорного тумана, то довгасту, кольору стиглого абрикоса, диню.
Не нахиляйтесь, не чіпайте, бо вас підстерігає лихо... То дарма, що курінь далеко і що не видно сторожа-баштанника. Дарма. Оці дині й кавуни пильнує не тільки сторож. У. нього є вірні помічники, які вже стежать за вами, тільки ви їх не помічаєте. Ви краще гукніть:
— Агов. Гуня, дай кавуна!
Якщо вам у відповідь долине гугняве і протяжне:
— Дулю н-н-га!
Ждіть. Ждіть, бо з куреня чи з соняхів, що муром зеленим стоять з північного боку баштанища, підійде, накульгуючи на праву ногу, невисокий білобрисий хлопчина з рушницею за плечем. Погляне на вас темно-сірими, повними степового опокою очима: чи ви не розгнівались за його дурнуватий жарт і, коли переконається, що ні, то почастує вас щонайкращим кавуном або найсмачнішою динею. Якщо ж помітить невдоволення на вашому обличчі, то холодно і дещо офіційно прогугнявить:
— Ідіть до колгоспної комори, хай дядько Прокіп одважить.— І, не оглядаючись, прокульгавить в глибину баштану. Він час від часу буде нахилятись, щоб середнім пальцем, пружно вириваючи його з-під великого, стукати дзвінкі кавуни, таким чином визначаючи їх стиглість. Робитиме нігтем позначки — ієрогліфи, зрозумілі лише йому, баштанникові.
Якось колгоспний агроном сказав йому:
— Ти чому це,  Гуня, дулі роздаєш, навіщо грубіяниш?
Хлопець, ніскільки не бентежачись, з глибокою перекона
ністю у справедливості своїх вчинків, оДповів:
— Е-е, дядьку, інакше не можна!.. Кавуни солодкі? Солодкі. Дині теж. А коли ще й я буду солодкий — то все з'їдять.
Агроном махнув рукою, швидко відвернувся, щоб хлопець не помітив його посмішки, і пішов до баштану.
Коли ви, так нічого й не розжившись, дійдете вибалка, де кінчається баштанище і куди, як вам здається, не сягає око Гуні, підштовхувані спокусою, все ж захочете завернути в густе огудиння— краще цього не робіть. Вам тоді не вибратись на шлях. Відразу ж, як з-під землі, налітають на вас два собаки: один сірий, завбільшки з теля, справжнісінький вовкодав, а другий — невеличкий, рудуватий, чимось схожий на лисицю. Налітають з гарчанням, з люттю і зупиняються на відстані одного стрибка од вас — один попереду, другий позаду. Ви в повному оточенні, вам не ступити ні кроку. Стійте й не рухайтесь, бо пошматують одежину. Не подумайте оборонятись, бо ще й покусають. Гукайте Гуню, тільки він один може вас вирятувати, бо лише його слухається здоровенний Макс і маленька, але беручка Хитра. Гуня вас гарненько присоромить і відпустить. А ви будете йти, всю дорогу лаючи в думці і Гуню, й баштан, і проклятущих собацюг...
Курінь у нього добрячий, надійний, стоїть на північній околиці баштану, на узвишші, щоб проглядалося все баштанище. Двері виходять на південь і не які-небудь там, а справжні, на завісах, з клямкою, тільки що невеличкі розміром. Обабіч дверей — по віконечку в одну шибу. Це щоб у негоду, не виходячи з куреня, можна було бачити свої володіння та щоб і сонечко в курінь зазирало, як в людську хату. Свою літню резиденцію, як жартома називають хлопці курінь,  Гуня будує ще навесні.  І вже відтоді аж до пізньої осені його в селі ви не зустрінете. Хіба що ненароком, коли він раз на тиждень приходить до колгоспної комори за продуктами.
Тільки-но блідо-зелені парості, з яких потім розів'ється огудиння кавунів, почнуть прокльовуватися крізь рихлу землю, тягнучись до сонця, Гуня оселяється в курені. В цей час найлютішим ворогом баштану є галасливі ненажерні зграї вороння. Ще удосвіта вони прилітають сюди з гаїв і чорними зловісними хмарами кружляють над баштаном, вишукуючи здобич. Хай лише раз припаде ота зграя до ріллі — і зникнуть сотні, а то й тисячі блідо-зелених тендітних рослиночок. Доведеться заново бити сапою лунки  і, проростивши кавуняче насіння, бо непророщене може дати дуже пізні сходи, висаджувати його, щоб не зяяли чорнотою клапті баштанного масиву. Тому Гуня ретельно пильнує, аби не нашкодило оте вороння.
Він порозставляв по всьому баштану пугала на пружних патиках, які од вітру то нахиляються, то випростуються, а птахам здається, що то похитуються живі істоти. Недарма ж кажуть: лякана ворона й куща боїться... Змайстрував кілька млиночків-диркалок, що своєю тріскотнею теж відганяють птахів. Робив усе це так, як навчив його покійний дід Охрім, який, скільки Гуня й пам'ятав його, був баштанником. Дід Охрім з великою любов'ю ставився до свого онука. До тієї любові, як здавалося хлопцеві, домішувалася скупа, по-чоловічому сувора жалість, якої соромився Гуня: вона часом навіть гнітила його. Прояви жалості хлопець помітив, коли повернувся з лікарні.
Якось, одганяючи табун лошаків од баштану, Гуня на бігу оступився в хом'якову нору і зламав собі ногу. Дід Охрім не раз його провідував — пішки добирався до районної лікарні, де лежав онук, а це кілометрів п'ятнадцять в один кінець.
Ногу зцілили, тільки вона стала  коротшою  од лівої, і Гуня накульгував. Отоді він і помітив, що дід почав його жаліти: то сходить до комори за провізією замість того, щоб послати Гуню, то сховає хлопцеву сапу, щоб той менше порпався нею між огудиння.
Хлопець взагалі був не дуже компанійський через свою гугнявість, бо однолітки частенько передражнювали його. А після лікарні він геть одбився од своїх ровесників, які галасливою ватагою ганяли м'яча, грали в «довгої лози» чи в цурки. Гуня ж стояв осторонь і скидався на молодого птаха з підбитим крилом, що не може рушити в ірій за журавлиним ключем... Відтоді вія уже кілька років жив з дідом у курені на баштані з весни до осені і перейняв од старого всі премудрості нехитрого ремесла баштанника.
Коли вже паростки розів'ються в зубчасті, вкриті сивуватою памороззю листочки, тоді загроза з боку вороння минає. Та Гуня не сидить склавши руки. Він наточує сапу і починає івоювати з бур'янами. Зрідка йому на допомогу бригадир городньої бригади надсилає кількох сапальниць. Таке •буває раз .чи двічі за літо, після гарного дощу.
Хоч у Гуні є справжнє ім'я й прізвище, та його не пам'ятають ні сапальниці, ні хтось інший з односельчан, навіть обліковець. Та й сам хлопець з того часу, як перестав ходити до школи, так звик до свого прізвиська, що аж дивується, коли фінагент сільради, даючи йому квитанцію на податок чи самообкладання, проголошує:
— Ви ж, товаришу Овчаренко Микола, не забувайте про строки сплати. Фінансова дисципліна — насамперед!
Тоді Гуня крутить у руках ті папірці, перечитує півго-лосом своє прізвище, і на його довгастому сумирному обличчі проступає посмішка:
— Ги, Овчаренко.— Хлопець наче радіє, що і в нього, як і в інших людей, є ім'я, яке навіть пишуть на папірцях... В такі хвилини йому хочеться згадати обличчя батька, він напружує пам'ять, та вона воскрешає лише побляклу, вицвілу од часу фотокартку, а живого образу вималювати не може...
Гуня був ще зовсім малий, коли батько, зоставшись удівцем, завербувався кудись на будівництво. Матері хлопець не пам'ятає зовсім. Найближчою людиною в світі був для нього старий, завжди добрий дідусь Охрім. Тільки він звав хлопця Миколою.
Та років два тому зненацька, не хворіючи, дідусь помер, залишивши онукові стару рушницю, Макса з Хитрою та хазяйську любов до баштану. Гуня живе тепер сам. Узимку господарює в дідівській хаті, що накрилася аж по самісінькі вікна важкою замшілою стріхою, ніби черепаха панцером. Працює він тоді на різних роботах, найчастіше возить бичками сіно або солому до корівника. Біля веселих, балакучих доярок та телятниць він, мовчазний і тихий, почуває себе досить ніяково. І всю зиму чекає весни. Радіє її приходу, бо на баштані в безмежжі поля йому легко і вільно дихається.
Тож коли на баштанище вривається галаслива юрба дів-чат-сапальниць, Гуня хмурнішає, стає невдоволений, сердитий, це відчуває навіть Макс, який частіше, ніж Хитра, супроводжує свого господаря. Гуня не звик до гучних розмов, до пісень, до розкотистого сміху та галасу, і йому здається, що те все дівчата роблять навмисне, щоб дозолити йому, Гуні. Поміж них тільки Саиька поводиться, як здається хлопцеві, зовсім нормально. Вона не плеще язиком, не регоче, як інші, що аж сльози проступають на очах. Вона й з обличчя якась лагідніша, не задерикувата. Гуня не перечив би, кол-и б замість оцієї галасливої зграї сама лише Санька приходила допомагати йому сапати баштан. Але хіба ж про, це скажеш бригадирові?..
Про війну Гуня дізнався десь, мабуть, тижнів через два після її початку, причому дізнався зовсім випадково. Прийшов до комори взяти собі хліба, пшона та сала. Дивиться,
аж замість дядька Прокопа, який був незмінним комірником багато років, хазяйнує там дід Фока, що досі сторожував біля комори.
— А де ж дядько комірник? — поцікавився Гуня.
— Там, де й інші дядьки,—невдоволено буркнув собі в бороду Фока,— ніби й не знаєш... Німця воювати пішов...
Гуня здивовано закліпав очима. Він ніколи не слухав радіо, не тримав у руках газети, та й на баштан до нього останнім часом ніхто не заходив, бо кавуни ще були зелені. Тому відповідь старого Фоки видалась йому дивною і загадковою. З неї війнуло розповідями покійного діда Охріма про війну з германцем, про каліцтва і тисячі смертей... Але зараз хлопця найбільше дивувало те, що немає в коморі дядька Прокопа.
— Кому ж я тепер кавуни здаватиму, коли визріють? — запитав він.
За своє кількалітнє сторожування — і разом з дідусем, і самостійне — Гуня визнавав лише двох начальників: голову колгоспу і комірника дядька Прокопа. Ну, голова є голова, це зрозуміло. А комірник був для нього авторитетом через те, що саме йому здавав свою продукцію — вирощені кавуни, і саме він, комірник, був для Гуні справжнім годувальником. Усі харчі хлопець одержував з комори, бо ніякого підсобного господарства не мав, а город віддавав по половинці двом найближчим сусідам. За те вони щороку обмазували йому хатину — і всередині й знадвору,— пильнували за нею все літо, а взимку давали Гуні всякої квашенини.
Пішов юний баштанник від комори з якоюсь незрозумілою тривогою в серці. «Для чого війна? За що люди мусять один одного вбивати? Невже їм на такій неозорій землі тіс но?» — розмірковував хлопець, оглядаючи з пагорба безкраю широчінь поля, що смарагдово колихалося у м'якому надвечірньому сяєві сонця.
Минали дні. До Гуні ніхто з начальства не навідувався: ні голова колгоспу, ні бригадир городників, ні агроном. Здавалося хлопцеві, що про баштан усі забули, хоч уже вабили зір янтарною жовтизною дині-скороопілки, а від стуку пальцем по-достиглому дзвеніли ранні кавуни. Та, видно, людям було не до того.
Ген біля Високої могили, по той бік лісосмуги, що гострозубою зеленою стіною бовваніла на відстані якихось гін од баштану, гуділи трактори, комбайни. Були в повному розпалі жнива. Усе — яік і минулого літа, як і, раніше, аж не вірилось, що десь ревуть гармати, ллється кров і гинуть люди. Єдине, що змінилося в останні дні — це отой старий, колись безлюдний шлях, що пролягає з Бобринця на Усти-мівку. Уже якихось років три-чотири він був майже забутий, люди їздили коротшою дорогою. І ось він загомонів, завирував, застугонів. Торохкотіли по ньому вози, обганяючи колони піших, їхали вершники, летіли автомашини, здіймаючи стовпи сірої степової пилюки. Обабіч шляху просувалися чорними хмарами отари овець, рудими — череди худоби.
Старий шлях пролягає по той бік глибокого яру, що обіймає баштанище з півдня. До нього, мабуть, кілометра півтора. Проте Гувя своїм гострим зором степовика добре бачить усе, що там діється. «Певне, не хочуть наші залишати отому германцеві поживу, отож і гонять від нього подалі всяку худобину. Невже він такий дужий, що аж сюди дійде?» — з невиразним, досі незнаним острахом подумав хлопець. Чомусь згадалася недавня зустріч з Санькою, з дівчатами і загадкові слова пащекуватої Марійки.
Десь днів зо три тому гурт дівчат повертався надвечір з далекого току до села. Дійшовши баштану, котрась дзвінко гукнула;
— Гуня, дай кавуна!
Подруги весело засміялися, певне, чекаючи, що хлопець скаже: «Дулю на». Але Гуня, здається, вперше за своє сторожування промовчав. Промовчав, мабуть, тому, що забачив поміж дівчат Саньку, ще сумовитішу, ніж раніше.
— Та давай гарненьких,— виступила наперед найбойовіша між подруг Марійка,— адже й ми баштан сапали. А то призначать скотину гнати, то й кавунів своїх не скуштуємо.
Хлопець рвав для кожної того смугівця чи тумана, якого вона замовляла. Тільки Санька це вигукувала навперебій з іншими, якого їй хочеться. Наділивши дівчат, Гуня підійшов, намагаючись не шкандибати, до Саньки, на мить підняв догори руку, що мало означати: зажди! Досить швидко повернувся од куреня з величезним кавунякою, якого треба було тримати обіруч.
— Бери,— тицьнув його в руки дівчині, яка стояла трохи осторонь гурту і аж зашарілась од такої уваги до неї,— бери! Тільки щоб не здумала колись отакенним завбільшки гарбузом мені віддячити,— стиха пожартував Гуня.
Тепер оті кинуті Марійкою слова, що доведеться скотину гнати, набули вагомого змісту. Виходить, ворог може прийти і сюди, у загублену серед родючих полів Калинівку.
«А що ж з баштаном робити? Ростили, кохали —- і отаке добро віддати чужинцеві?!» У хлопця аж мороз пробіг поза шкірою, хоч стояла серпнева палюча спека.
Гуня наказав Хитрій і Максові, що лежали біля його ніг, повисолоплювавши язики, лишатись на місці, оберігати баштан, а сам подався до села розпитати в комірника діда Фоки, що ж його робити. Проте на дверях комори висів здоровенний замок, а діда Фоки не було ні в правлінні, ні вдома. Не вдалося хлопцеві розшукати й голови колгоспу чи бригадира городньої бригади. Кого не запитував про начальство, всі одмахувались од нього, як від уїдливої мухи. Люди були чимось заклопотані, стурбовані і, як здалось Гуні, дуже налякані. Так ні з чим він і повернувся на баштан, коли вже почало смеркати. Стомлений, стривожений тим, що діється в селі та на старому шляху, ліг біля куреня на оберемок свіжої пахучої соломи. Але сон не приходив. Ще ніколи перед хлопцем воднораз не виникало стільки важких невідкладних питань. Вони гарячими жаринами палили душу, по-джмелиному роїлися в голові. А поміж них одне було най-пекучіше: як же бути з баштаном? його не погониш, як скотину, на схід, не вивезеш, як зерно, на елеватор, його не спалиш, та й людям на трудодні не роздаси, бо кавуни лише достигають. Ні, завтра-таки треба розшукати голову колгоспу або комірника, вони скажуть, що робити.
Ніч видалась неспокійна, задушлива. Вона була сповнена гуркотом дужих моторів, іржанням коней, приглушеним відстанню людським гомоном. Коли все те вщухало, натомість ставали чутні незрозумілі таємничі шерехи, рокіт у нічному небі літаків; щось десь гупало, ахкало і відлунювало коротким громом. Макс і Хитра щулились, тонко скавучали і все настирливіше лізли до Гуні, наче шукаючи в нього захисту од якоїсь небезпеки. Зрештою хлопець не витримав, підвівся і оглянув залитий тьмяним сяєвом виднокіл. Місяць, схожий на трохи надрізану паляницю, підбився вже досить високо і завис над старим шляхом, звідки долинало оте гримкотіння, гомін і гарчання моторів.
А північно-західна околиця неба була засвічена пульсуючою багряною загравою. Од неї котилися короткі, сухі удари грому. Гуня зрозумів, що там іде бій, бій за оці кавуни, за пшеницю, за гурти худоби на дорогах, за привільне безмежжя поля, за весь край, де поховані його мати й дідусь Охрім, де живе він, Гуня, і соромлива Санька, і лагідний дядько Прокіп — колишній комірник; бій за життя...
До самісінького ранку хлопець не змикав очей, тривожно прислухався до гуркоту бою, що, здавалось, поволі затихав, даленіючи на схід, де підіймала рожеві крила вранішня зоря, його трохи непокоїла тиша, яка раптово настала ще десь опівночі на старому шляху. Коли сонце перестиглою динею викотилося з-за горба, хлопець пішов з тиквою до яру набрати джерельної води. З надгір'я добре видно старий шлях, який ось кілька днів та ночей вирував і стугонів, а тепер був зовсім порожній—ні лялечки. Гуня, звичайно, не знав, що кілометрів за п'ять звідси, неподалік од спокійного Інгулу, ще вчора увечері дорогу осідлали фашистські бронетранспортери. Не знав хлопець і того, що в його рідній Калинівці, як і в навколишніх селах та райцентрі вже господарюють німці...
Минуло кілька тривожних днів. Якось на світанку Гуня в супроводі Макса та Хитрої обійшов свої володіння і, вдоволений тим, що ніяких збитків колгоспному добру не заподіяно, почав збирати сухе паліччя. Він, як і вчора, як і раніше, заходився готувати нехитре снідання. Змив пшоно, засипав його в невеличкий чавунчик, прилаштував на таганець. Мав бути смачний, засмажений салом з цибулею куліш. Варив його стільки, щоб вистачило і для себе і для собак. На закуску припас духмяну, соковиту — бо аж репнула біля п'я-такуватого носика — диню.
Макс, що дуже полюбляв дині, принюхувавсь до неї і облизував червоно-фіолетовим язиком свій чорний, блискучий, ніби полакований писок.
Сонце  спраглими  губами  допивало  росу  на  крутобоких кавунах, на сизому лапатому листі огудиння. Купаючись у голубому літеплі неба, безжурно виспівував невгамовний жайворон.
Та ось, заглушуючи його спів, заторохтіли по нев'їждже-ній дорозі колеса. Гуня стрепенувся. До баштану від Калинівки мчала бричка, запряжена парою гнідих добрячих коней. Вимахнувши на узгір'я, бричка звернула з дороги і в'їхала на самісінький баштан. Макс і Хитра рвонулися з усіх ніг назустріч коням. Вони такого нахабства за своє сторожування ще не бачили і не могли його потерпіти. Гуня, відчуваючи щось недобре в отих непрошених відвідувачах, схопив рушницю і покульгав чимдуж за собаками. Кінські копита й ошиновані колеса підминали під себе гінке огудиння гарбузів, які росли над дорогою, чавили ніжно-рожеві кавуни, змішуючи їх з попелясто-чорною землею. А хлопцеві здавалось, що ті копита й колеса розчавлюють йому груди.
Коли Макс, загарчавши, стрибонув перед загнузданою мордою гнідого, коні захропіли, позадкували, затарабанивши барками. Бричка зупинилась. Гуня тим часом підоспів до неї. На бричці сиділо четверо. Один — німець, мабуть, ще й начальник, бо в погонах, в золотих окулярах, в кашкеті з блискучим козирком. Біля німця — підстаркуватий повновидий дядько, якого Гуня оце вперше бачить, а інші двоє — калинівські. Той, що за машталіра, Трохим Кисляк, був у колгоспі об'їждчиком, а Сашко йорчик працював шофером на «полуторці». Минулого року він оплавив «наліво» повну машину колгоспної пшениці, його засудили. Та ось він звідкись виринув.
— Гей ти, телепню, забери своїх псів! — гукнув йорчик до Гуні, коли той, витираючи рукавом змокріле обличчя, зупинився.— Забери, а то буде їм амба!
— А ви їдьте своєю дорогою, вони не чіпатимуть,— тамуючи незрозуміле тремтіння, в голосі, понуро відповів хлопець.
— Поменше пащекуй, паскудо. Притримай краще собак, доки ми баштан оглянемо та кавунів наберемо.
— Кавуни я видаю лише по накладній чи по записці комірника...
— Я тобі дам накладної, так накладу, що своїх не пізнаєш! Хіба не бачиш, бовдуре, хто приїхав? Це,— кивнув у бік німця,— наш комендант, а то,— показав очима на повновидого дядька,— шеф поліції пан Гавриленко... А ти мені про якогось там комірника верзеш. Наказую тобі, як калинів-ський староста, — Йорчик розгладив миршавенькі вусики, відпущені, мабуть, у тюрмі,— вибрати найкращих кавунів та динь і доставити їх сюди,— ткнув пальцем на дно брички.— А собак забери геть, щоб ми вільно оглянули наш баштан.— На слові «наш» він зробив значущий наголос.
Що то значить «шеф», «комендант», Гуня не знав, але зрозумів, що оцей злодюга йорчик хоче дорватися зі своїми новоявленими дружками до колгоспних кавунів. Хлопець ніяк не міг примиритися з тим, щоб оце в його присутності та ще серед білого дня було вчинено пограбування колгоспного добра. Собаки з тонким, пронизливим скавучанням терлися біля його ніг. Він тримав Макса за тоненький ошийник, а Хитра сама в наступ не йшла.
— Без дозволу громади я не дам кавунів, бо ви їх не саджали, вони не ваші! — Великі сірі Гунині очі потемніли, русява чуприна настовбурчилась.
— Ви бачили такого йолопа? — ніби вибачаючись перед шефом та комендантом, криво і злісно посміхнувся йорчик.— Він нас не визнає за власть. Усі визнають, а він, шмаркач, не визнає...
йорчику, видно, було соромно перед начальством за зухвалість цього невисокого білобрйсого, нічим не примітного підлітка. Німець, певне, розумів по-українськи, бо, кинувши зневажливий погляд на Гуню, сказав:
— Цей настоящий руський, нет, настоящий український швайн нікс понімайт. Зашем з ним філь умштенде махен, як це по-вашому? — він поворухнув пальцями. — Ага, церемонитись! Він того не вартий.
Кисляк, тримаючи віжки, нахилив голову і ховає іронічну посмішку в остюкуватій бороді. Йорчик, зрозумівши слова коменданта, як докір на свою адресу, спритно зіскочив з брички, блиснувши наваксованими хромовими чобітьми. За ним позлазили шеф та комендант. Непорушним залишився тільки машталір.
Йорчик грубо наступив чоботом на огудиння, рвонув обіруч великого кавуна з живим шматком батожища і, догідливо посміхаючись, передав його цибатому, сухорлявому німцеві.
— Шьон, шьон. Карашо! —поплескав той по кавуну рукою, на якій поблискувала рудувата щетина, і поклав до брички.
Собаки рвалися з хлопцевих рук, гребли землю лапами. Гуню проймав нервовий дрож. Хлопець зціпив зуби, щоб не цокотіли, але той дрож, видно, передався чутливим тваринам.
— Не руш! — хрипло, ніби задихаючись, кинув хлопець йорчику, котрий знову нахилився, щоб зірвати тугобокого красеня-тумана.— Не руш, воно не твоє!
І тоді Макс рвонувся, мало не зваливши Гуню з ніг. У хлопця зостався в руках ошийник, а собака кинувся на Йорчика. Той од несподіваного вдару сильних лап упав на спину і заметляв чобітьми, одбиваючись од Макса.
— Назад! Назад! — крикнув Гуня.
Собака нехотя одступив, і в цю мить комендант вихопив з кобури пістолет. Хлопець кинувся до Макса, щоб захистити, та його опередив короткий сухий постріл. Собака неголосно кавкнув, звалився на лівий бік і потягся передніми лапами до Гуні. Поглянув на господаря благально, сповненими сліз очима. Цей погляд обпік хлопцеві душу.
— Негідник. Негідник ти!—долаючи гостру спазму, яка стискала горло, вигукнув хлопець до німця.
А той з гидливою посмішкою, що корчила йому лице, знову звів пістолет. Хитра, інстинктивно відчувши небезпеку, шмигнула за Гуню, і в цей час гримнув постріл. Гострий біль обпік хлопцеві ногу, він похитнувся, випростуючи руки, щоб збалансувати, і тільки тепер відчув затиснутий у правій руці ремінь рушниці. Схопив її наперевіс і, побагровілий, з лютою ненавистю в очах зойкнув:
— Геть звідси, душогуби, геть!
— О, то ти єсть партизан!
Повільним розміреним рухом волосатої руки німець зводить пістолет, цілячись хлопцеві в груди. Та вистрілити втретє він не встиг. Засліплений гнівом і слізьми, Гуня, не цілячись, натиснув курок. Всім тілом смикнувшись від оглушливого пострілу, хлопець, певне з ляку, кинув рушницю, з якої ще й на землі соталося тоненьке пасмо голубуватого диму.
А комендант лежав заюшений, без кашкета, з пістолетом, затиснутим у руці.
Якусь мить панувало загальне оціпеніння. Потім здоровило Йорчик ударом ноги звалив Гуню. Разом з паном шефом зв'язали йому назад руки ременем од Гуниної рушниці і кинули хлопця в передок брички. Тіло коменданта поклали позаду козлів.
...Хтось бив залізним калаталом по шматку підвішеної рейки, Калинівкою котився тривожний дзвін, ніби на пожежу. Але, не надіючись на цей сигнал, пан шеф розіслав своїх озброєних поліцаїв, а з ними кількох німецьких солдатів, що були при комендатурі, з наказом зібрати всіх калинівчан до управи (так він іменував приміщення колишньої сільради). Люди, ще не відаючи, що сталося і навіщо їх збирають, сходились повільно, нехотя.
А тим  часом у приміщенні  управи Йорчик і пан шеф поліції чинили самосуд над Гунею. Особливо старався йор-чик. Він шмагав шомполом кинутого на підлогу хлопця, топтався по ньому чобітьми, бив прикладом рушниці. Все допитувався, хто напоумив його вчинити отаке злодійство, вивідував, де ті підпільники чи партизани, з якими Гуня зв'язаний, йорчик тому так лютував, що дуже боявся гніву свого начальства. Це ж у перші дні його служби на посаді старости трапилась отака халепа! Та його ж, Йорчика, можуть не тільки зняти з старости, а й запроторити в кутузку чи взагалі, «пустити в розход». І цей страх породжував у ньому хижацьку лють до хлопця.
Гуню, скільки він пам'ятає себе, ніхто ще й пальцем не торкнув... Та він не кричав, тільки глухо стогнав, не просив помилувати, не обіцяв покаятись. Він був переконаний до глибини душі, що вчинив абсолютно правильно і що ні в чому не винний. Гострий біль, який при перших ударах шомпола обпікав тіло, буравив серце, ставав дедалі тупішим.
Поліцаї виволокли хлопця на подвір'я до стовпа з ліхтарем. Нижче ліхтаря була прибита залізною скобою свіжо-обтесана перекладина, з якої звисала, погойдуючись, вірьовка з петлею націнці.
Побитий, понівечений, Гуня з простріленою ногою не міг стояти, його підтримували поліцаї, прихиливши спиною до стовпа.
Натовп, що заповнив подвір'я, але був відділений від стовпа шеренгою поліцаїв та солдатів, понуро мовчав.
йорчик, стоячи на ґанку управи поруч з паном шефом, намагався надати своїй персоні якомога більше поважності, бундючності, щоб приховати переляк. Проте ним тіпало, як у пропасниці. Він закликав до уваги громаду, хоч на подвір'ї панувала гробова тиша.
— Сьогодні у нас, у Калинівці, вірніше, на калинівському полі вчинено величезний,— він зробив паузу, підшукуючи, мабуть, потрібне слово,— величезний злочин проти райху, проти нового порядку і тієї свободи, яку нам принесли славні солдати фюрера.— Тут він глянув на пана шефа поліції, той кивнув головою на знак схвалення.— Сьогодні вбито коменданта калинівського гарнізону обер-лейтенанта Шергера при виконанні ним службових обов'язків. Убивця — не хто інший, як Микола Овчаренко, тобто Гуня.
Натовп ахнув, чи то від несподіванки, чи від подиву.
— Ось він перед вами, цей проклятий виродок більшовизму, що підняв руку на самого обер-лейтенанта.
Натовп заколихався. Задні зводились навшпиньки, щоб поглянути на сміливця. Люди зашептались, загомоніли.
— Так от,— продовжував Йорчйк,— іменем райху цього лютого вбивцю засуджено до найвищої міри покарання — страти через повішення.
Гуня, здавалось, і не слухав того, що вигукував йорчйк. Він ще там, на баштані, здогадувався, чим це все скінчиться. А тепер час від часу поглядав спокійними сумовитими очима на зібраних докупи своїх односельчан, серед яких здебільшого біліли хустки і тільки де-не-де сіріли кашкети. «Значить, пішли всі воювати»,— відзначив подумки Гуня і вперше пожалів, що він каліка і що він не серед тих, які своїми грудьми прикривають оцю красиву, по-літньому розкішну землю. Зустрівся очима з Санькою, що стояла мало не в першому ряду, якось лякливо притискаючись плечем до Марійки. Очі в неї печальні й вологі і ніби щось хочуть сказати Гуні, але що саме, він не може збагнути. «Невже так і не встигли наші вигнати звідси худобу? — подумалось йому, коли вздрів Марійку.— Невже таке добро зосталось оцим ненажерам?» — він з люттю блимнув на шефа, на поліцаїв...
Гуню стратили...
Люди розходились, зажурено похитуючи головами:
— Ну, хто б подумав, що отаке тихе та соромливе стане першим героєм на все село,— перешіптувались поміж себе діди.
— Воно ж не наважувалось курку зарізати. Жодного разу по зайцях не вистрілило зі свого ружжа. Жаліло вухатих. А тут, бач... оце молодчина!
— Це ж його, сиротину, отакого хороброго і поховати по-людськи не можна,— сумували щиросердні тітки, витираючи скрадливо сльози.—А його б треба з рушниками та з квітами... І вдасться ж отаке відчайдушне та сміливе...

ЧЕРЕВИЧКИ
Мені ще й досі здається, що найгірше катування — це коли морозним ранком бігти босоніж по невкоченій, вкритій закам'янілими струпами дорозі. Холодні, мерзлі грудочки так впинаються в ноги, ніби проколюють тобі голками все тіло наскрізь. Та ще ж доводиться бігти не там, де тобі зручніше, а де заманеться вреднющій-превреднющій рябій телиці, що любить вибрикувати, коли її відганяєш у череду. До того ж з моїх дитячих завжди босих ніг ніколи не сходили «курчата», і саме через них ота мерзла дорога завдавала найпекучішого болю.
Зціпивши зуби й ледве стримуючи сльози, я підстрибував по колючих шпичаках, скоцюрбивши червоні, як гусячі лапки, пальці.
І щоранку мою душу сповнювало два найзаповітніші бажання: мати яку-небудь взувачку і вивчитись на суддю. Ну, про взувачку — річ зрозуміла. А от суддею хотілося стати, хоч на годину, длія того, щоб засудити нашого сільського багатія Омеляна Торгалюка. Мабуть, він заслуговував на якесь суворе покарання (а що його треба було покарати якнайскоріше — в цьому я аніскілечки не сумнівався), але я присудив би йому оту найпекельнішу кару — прогнати його босоніж у морозний ранок по оцій шпичастій дорозі, прогнати підтюпцем вздовж усієї вулиці.
Хоч і був я ще восьмилітнім хлоп'ям, проте добре розумів, якого лиха накоїв нам отой Торгалюк. Коли в сім'ї до: статок, то діти не знають, звідки воно все береться. А от коли злидні, то й вони знають причину вбогості.
Ми саме будувалися. Стіни нової хати вивалькували, а лісу для стелі й для даху не мали. Та й грошей, щоб купити його, теж не було.
А Торгалюк, крім добрячих стаєнь, де тримав чимало коней, мав ще й власну лавку. То була справжня крамниця — єдина на все село. Зайдеш, подивишся — аж очі розбігаються — чого там тільки немає! І краму всілякого цілі гори, і цукерки, і риба, і хомути, і дьоготь, навіть халва була. Шкода лише, що ні за що купувати. Іноді Торгалюк і ліс завозив, щоб перепродати його подорожче. От він і дав моєму батькові у борг кругляків та дощок з умовою, що після жнив батько все сплатить та ще й з якимись там процента ми. Але того року літо випало засушливе і врожай видався нікудишній. Обжнивувались, обмолотились,  А  хліба було стільки, що годі й думати про те, аби щось продати для сплати боргів, бо навіть для своєї сім'ї до нового не вистачить.
Та не встигли ми й току після молотьби підмести, як на порозі у нас з'явився Торгалюк. Я помітив, як він, проходячи подвір'ям, зачерпнув жменею пшениці з невеликої купки і, перевіявши зерно на долонях, довго роздивлявся. Прочинивши двері, він зняв засмальцьованого, що аж вилискував, як пригнічена полум'ям перепічка, картуза, побожно перехрестився в куток з образами. Шкірячи в єхидній посмішці гострі зуби, він, замість вітання, проспівав;
— О, Максиме, то в тебе ж не хата, єй-єй, а цілі хороми!
— Та на яку вже спромігся, у такій і сидітиму,— невесело кинув батько, досить неприязно поглянувши на «гостя».
— Не прибіднюйся, Максиме, не прибіднюйся. Деревце, єй-єй, добріяче. Воно довго стоятиме. Я тобі його майже задарма віддав, інші он скільки дали б! Бо тепер, єй-єй, на всяку тріску сутужно...
— Чому ж задарма? Адже казенна ціна йому наполовину дешевша.
— Так то ж ка-зе-енна... Хіба я за доставку не міг надбавити?..
І, ніби прицінюючись, він почав нишпорити очима по кімнаті. Та що могло затримати його погляд? Всієї меблі в нас було — материна, ще дівоцька, скриня, батьком змайстрований стіл та дві довгі лави попід стінами. А замість ліжка — піл, прикритий смугастим рядном. Смуги були вузькі, різнобарвні, і від цього аж рябіло в очах. Мабуть, тому Торгалюк часто закліпав рудими, ніби присмаленими віями і заговорив до батька:
— Єй-єй, гарна хата. А що невеличка — нічого, тепліше буде. У мене он здорова, та кат їй рад — тільки витрати зайві. Єй-єй, палива не настачиш. Взимку така холоднеча, що, господи прости, хоч вовків ганяй...
Потім він поскаржився батькові на те, що цього року недорід, то соломи, мовляв, зовсім обмаль. Де вже там нею в печі палити, може, доведеться на різку її пускати для худоби. Та й сіна ж мало зібрав, лише перший укіс був, слава богу, непоганий. І хоч знав батько, як і всі в селі, що в Торгалюка ще торішнього сіна і вівсянки стоять скирти незаймані, та вдавав, що вірить бідканням Торгалюка. Нарешті, коли той, тяжко зітхнувши, сказав, що важко на світі жити, батько запитав:
— То це ви, Омеляне Прокоповичу, за тим і зайшли до мене, щоб на життя поскаржитись, чи, може, про борг нагадати? То знайте, що я про нього не забув.
— Вірю, Максиме, єй-єй, вірю, що не забув. Я ж знаю, з ким діло маю. Але ж за якихось десяток днів настає строк. То чи не краще, поки пшеничка на току,— навантажити на мого воза. А коли її не вистачить, то завтра чи позавтра довезеш житом. Настоювати не буду, щоб весь борг пшеницею. Сам бачу, що недорід... І жито піде по тій же ціні, що и пшениця. Тобі ж є вигода — не везти на елеватор...
— А може, так: я частину боргу вам віддам, а частину зачекаєте. Десь підроблю і сплачу взимку.
— Е ні, Максиме, ні. Така скрута, єй-єй, така скрута, що чекати не можу.
На батьковому обличчі під смаглою, дубленою степовими вітрами і палючим сонцем шкірою важко заходили жовна.
— От що, добродію. Настане строк — віддам борг і проценти — грішми. А зараз краще йдіть собі з богом, доки я не сказав вам чогось прикрого. Ідіть, не ятріть мою душу! —• Він так подивився на Торгалюка, що той позадкував до дверей.
— Але ж, Максиме, єй-єй, я прийшов лише нагадати, лише сказати, що можеш скористатися моїм возом.
— Дякую! Та я не хочу пускати своїх дітей з торбами попідтинню!.. І ви, добродію, на їх шматок не зазіхайте, а то подавитесь!
Прочинивши сінешні двері, Торгалюк уже не улесливим, як досі, а погрозливим тоном попередив:
— Дивись, каганесовець, якщо в строк не принесеш грошей, то не буде в тебе ні хлібця, ні хатини. Спробуєш тоді ще одну збудувати,— може, комітетчики тобі замість лісу хмизу дадуть. А я позиватимусь— і одсуджу її, бо це мій ліс, єй-єй, одсуджу!..
Батько тільки зозла сплюнув.
Кілька днів він надовго зникав з дому. Мати перевівала хліб і зсипала його в комірчині. Я і старшенька сестричка допомагали їй. Надвечір батько сердитий повертався з мандрівок і допізна сперечався з матір'ю — та все про оте: чим сплатити борг, що продати?!
А сперечатись було про що, бо продавати в нас нічого. В суперечках часто згадувалась наша корова Лиска — єдина цінність на все господарство. Було ще теля — Лютаня та з десяток курей. Але що цей дріб'язок порівняно з боргами?
Якось уранці, зачувши знайомий дзенькіт дійниці в сінях, я схопився. Цей милий дзенькіт будив мене завжди, відколи з'явилась у нас Лиска. Спочатку він означав, що можна попити ще тепленького з м'якою піною молока, а згодом, коли я трохи підріс,— що час вставати і відгонити Лиску до череди.
Лиска була хороша корова. Вона давала солодке молоко і ходила до череди завжди однією стежкою. Вижену її з двору, осідлаю закарлюченого соняха і гасаю, як спраівжній вершник по шляху. А Лиска йде собі стежкою до вигону, де збирав пастух череду, йде повільно, розважливо, поглядаючи на розквітлі мальви чи соняхи в чужих палісадниках.
Мати моя, лагідна й сердечна жінка, дуже любила Лиску.
— Ну, як тобі паслося, наша годувальнице? — зверталася вона щовечора до корови, коли та приходила з череди.— Чи ніхто тебе не зобидив, чи не дуже ти в походеньках натрудилася?
Очима, що схожі на достиглі терносливи, Лиска дивиться на матір, дивиться спокійно, розуміюче і у відповідь на лагідні слова щось тихенько мугиче...
Ось і цього ранку на дзенькіт дійниці я, протираючи ще заспані очі, вискакую до сіней.
— Не поспішай, синку,— тихо і дуже зажурено каже мати.
Я в темних сінях не бачу її обличчя, але знаю, що воно сумне й запечалене. У дитячу душу вповзає холодний, моторошний .неспокій і тривога.
— Не поспішай, бо сьогодні ти вже не поженеш Лисуньку до череди, не поженеш ти її вже ніколи...
Я прочиняю сінешні двері. Лиска стоїть біля пакола і на скрип дверей повертає до нас свою красиву, з білою плямою на лобі, голову. Здається, в очах її колишеться неприхований сум. Вона так дивиться, ніби теж розуміє, що це востаннє стоїть на рідному подвір'ї, біля старого пакола.
— Іди, синку, спати,— тепла, ніжна, зашерхла материна рука гладить мою стрижену голову. Мені жаль матері — у неї дрібно сіпаються губи, а на віях тремтять крупні, як горошини, сльози... «Як же ми будемо жити без Лисуньки?»— згадую сказані нею слова і починаю розуміти їх гіркий зміст...

* * *
Минуло більше року з того часу, як батько продав Лиску. Лютаяька підросла і стала справжньою телицею. Мати на неї покладає всю надію. Пестить її, балує.
А мені від неї життя немає. Вона вдачею зовсім не схожа на свою матір. Любить забратися в чужу ниву або потолочити, понівечити сусідську городину.
Навесні пастух рішуче відмовився тримати її в громадській череді.
— Її одну,— каже,— гірше пасти, ніж усю череду...
І послав батько мене до пастуха на підмогу, підпасичем, щоб слідкував за Лютанькою. Місяців зо два привчав її, як поводитися в череді. Ніби трохи звикла. Але женеш її з череди або вранці в череду, то не вгонишся. Задере хвоста й гайда з вибриками та вихилясами. Я вже й гарапника довжелезного оплів із шпагату, думав, що хоч він на неї подіє. Та дарма.
Пригадалось, як ще минулого року напровесні, коли Лютанька була зовсім мала, мати казала батькові:
— Оце підросте теличка — продамо її, щось собі оправлю і зодягнемо та зобуємо Андрія (цебто мене), йому ж на той рік до школи йти. А за ліс розборгуємось, продавши частину хліба...
Та її сподіванки були марні, бо тепер — ні Лиски, ні взувачки, ні вдягачки. І в усьому винен він, отой Торгалюк...
Одного морозяного ранку я побачив біля ставу кількох моїх ровесників. Вони запускали на льодок плескуваті камінці, що їх визбирували тут же, на піщаному березі. Запускали так, як це роблять хлоп'ята, коли на воді «печуть млинці». Кинутий камінець легко черкався об гладенький лід, підскакував і знову черкався. Так повторювалося кілька раз. Під тими ударами молоденький льодок тонко і лунко витьохкував, наче велетенське співуче скло. Високий звук бринів у повітрі, котився понад хатами, де звивалися догори непричесані пасма диму, той звук, ніби тривожний дзвін на ополох, вривався у нічим не прикриті бідняцькі груди: йде зима, йде зима! Того ж дня, десь по обіді, мати сказала;
— Треба Максиме, щось придумати: які морози стоять, а дитина до школи бігає зовсім боса...
Але батько на те відповів, що доведеться з цим трохи зачекати, бо не вистачає грошей. Та ще ж і сніг не випав...
Ввечері, коли я сидів біля теплого комина і вголос читав букваря, додому довернулась мати. З-під широкого краю рипсової хустки, що звисав їй на груди, вона дістала невеличкі новенькі черевички і подала мені. Я взяв їх до рук з такою обережністю і з таким трепетом, як можна брати тільки річ, про яку дуже довго мріяв. Та й не дивно. Адже це вперше в житті я тримав у руках свої і притому зовсім-зовсім нові черевички. Дивився на них — і не вір и лось. Чорні, блискучі, підбиті сяючими, як дрібні зіроньки, цвяшками, вони здавалися такими гарними, що навіть шкода їх було взувати. Поставити б їх на чільному місці на лаві або аж на самому покуті під образами і милуватись без кінця їх смаглявим блиском, їх лисніючою шкірою. А як вони чудово пахнуть! Мені вчувався терпкуватий аромат дубленої шкіри і шевської смоли, духімяний запах лаку і столярного клею, вчувалося щось таке принадне, казкове, що в уяві виникало місто, велетенська — на півсела — крамниця з безліччю різного краму і всякої всячини. Аж голова паморочилась від того запаху.
Зліз я на край печі, обережно взув черевички і ще обережніше став на лежанку. Точнісінько на мене шиті! Ніде не муляє, не тисне. Аж дивно! І як отой незнайомий швець, що робив їх на фабриці десь у далекому місті, міг знати, які в мене ноги і які для них потрібні черевики?!
Під підошвами потріскувало соняшникове лушпиння, але воно не кололо в ноги, не впиналося в пальці. Значить, це й оті морозні колючі грудочки теж не страшні. В цих черевичках можна стати навіть на суху кураїну — і жодна колючка не залізе в ногу!
Я був дуже радий, щасливий і просто не знав, як подякувати матері. Вона теж, видно, раділа...
Незабаром прийшов додому батько. Я, тупцюючи на лежанці, хвалився йому новими черевичками, які виблискували в сяйві дванадцятилінійної гасової лампи, що висіла на
сволоку. Але батько чомусь не виявив захоплення. Він лише сказав мені, щоб я не злазив на долівку, аби не забруднити підошви...
Тим часом між ним і матір'ю відбулася якась незрозуміла мені розмова. Під кінець мати чи то запитала, чи просто промовила:
— А в чому ж йому до школи ходити?
Батько в зажурі тяжко зітхнув:
— Мабуть, хай ще цю зиму посидить на печі... Було б тобі краще й не брати їх, доки не дістану грошей... А знову залазити в борг до отого бусурмана Торгалюка — не хочу! То ж все одно що в петлю. Хай він не діжде!.. Я зараз же віднесу...
Він повагом, неначе після важкої праці, підвівся з ослінчика і підійшов до мене, його-мужнє і завжди суворе обличчя здалося мені зараз трохи перекошеним, ніби од болю. Обняв мене за плечі і торкнувся моєї щоки шорсткими, аж колючими вусами.
— Ех, синку, синку, не везе нам... Та ти не горюй. Якось виб'ємось із злиднів — і черевички будуть, і до школи ходитимеш...
— А ці, тату, хіба не годяться?
— Вони то годяться, та треба віднести їх назад, крамникові...
Я не став питати: чому? Зняв і віддав. А сам виліз на піч, засунув ноги у розіпріле гаряче жито, що сушилось на черені, і вперше в житті — не від прочуханки, не від батькового ременя,— а від образи, від гострого болю, що краяв серце, гірко, зовсім не по-дитячому, заплакав.