Валентин БИЧКО
ЛІСОВА ПЕРЕПУСТКА

Про цікаві пригоди з життя лісових мешканців, про їхні стосунки між собою, про складні й повчальні ситуації, що подекуди складаються в лісовому житті-бутті, розповідається у казці відомого поета Валентина Бичка.

Стежинка біжить і біжить.
Пошмагана батогами трав. Посріблена ранковими росами. Оспівана скрипаликами-скачками.
Як тебе манить ступити на неї! А коли вже ступиш — не спинишся. Ітимеш і йтимеш. А повернутися сили нема. Навіть озирнутися важко.
От, здається, вона загубилася десь у стоколосах. А ні! То тільки на хвильку сховалася від сонечка у тінь, щоб трохи прохолодитися. І знову залискотіла своїми горбатими хвильками, знову забриніла своєю довгою дебелою струною. І знову біжить та біжить...
Ти добре знаєш, хто її протоптав. Дзвінкоголосі косарі ще передсвітанковими сутінками. Брилясті рибалки у гумових чоботях безмісячними ночами. Цибаті бусолн з жовтогарячими дзьобами у сині присмерки... Та все одно ввижається вона тобі невідомо-таємничою. З несподіваними перехрестями — підеш праворуч... на що натрапиш? Підеш ліворуч. Кого зустрінеш? З перепонами й перешкодами — необхідне і неперепливнё Лебедине озеро, а може, підземну печеру, до якої лише один вхід і жодного виходу, З чарівними знахідками — золотим перснем, що котитиметься перед тобою аж до далекого синього моря...
Стежинка біжить і біжить.
І ти ступаєш по ній. Ще сонце гріло тебе в потилицю, а вже де... Понад вербами пливе і об чуба твого треться. Далеко зайшов. Та ногам легко і груди дихають просторо. А стежинка все манить. Не обернешся, не озирнешся.
Куди ж вона кличе, куди веде тебе?
...Я опинився у лісі. Ліс дрімав і майже не гомонів. Лише зрідка листочок прихилиться до листочка і щось прошепоче. Може, то про мене. Хто воно? І чого його сюди принесло?
Ліс мені подобається. Він гарний. Багатий і щедрий. Та нині не такий, як завжди.
То, бувало, з хлопцями кидаєшся на ліщину. Набиваєш кишені солодкими горіхами. Вудлище виріжеш таке, що аж дзвенить. І не зчуєшся, як пора додому. І не надивишся на лісові закутки, не розгледиш усіх таємниць.
А то з матір'ю та з сусідкою по гриби прийдеш. Усе під ноги дивишся. Он червоноголовець який під осикою. Біжиш до нього, спотикаєшся, щоб тобі дістався. От, мовляв, який ти молодець. А он боровик під кущиком притаївся. Ану — до козуба, брате! Нічого тобі тут ховатися. А очі — долу, до землі, під стовбур. А який ліс за тобою, навкруг тебе — не знаєш. Уже гукають — скоріше, бо зтемніє.
А нині стежка сама привела. Так, знічев'я. Ні по гриби, ні по горіхи. Заманила. Зачарувала.
Ліс. Он який він!
Мовчазний. А хто мовчить, тому є багато про що розповісти. Хто мовчить, той багато знає. Мудре це мовчання. Увесь час вслухаєшся. У тишу. Чекаєш якогось небувалого звуку. Гомону, шелесту.
І от щось гукнуло. Свиснуло. Дзенькнуло. Знову тихо. Потім щось закректало, Прогримотіло. Шурхонуло. Грюкнуло. Прогуло. Тріснуло. Залепетало. Ліс живе. Засинає і пробуджується. Слухає і вдивляється. Рухається і застигає.
Казали, у лісі страшно. Баба лісом лякали:
— Не плач, а то у ліс заведу, перетрусишся.
А мені не страшно. Так легко. Так вільно. Так солодко,
Я заплющую очі. Пахощі дикого меду залоско-чують ніздрі. Ялинка гладить мене по щоці шорсткою лапою. Знов розплющуюсь. Тепло. Прозоро. Ласкаво.
Поволі іду. Від куща до куща. Від стовбура до стовбура. ї не хочеться йти далі. Ноги вростають у землю і переплітаються з травою. Руки одвисають по боках, ніби оперлись об щось невидиме. Тільки голова, як дзига крутиться і ловить очима, ушима, носом і дальнє, і ближнє— і гілочку клена, і квіточку вереска, і сонячну сітку між соснами, і помах метеликового крила...
Довго стою на місці. Надивляюся. Наслухуюся. Налюбовуюсь.
А що там далі? Може, щось інше. Цікавіше .. Ноги одриваються від землі, і я відчуваю крильця за спиною. Хто я? Метелик? Чи пташка? Чи вітрець-лег-ковій? Не знаю. А тільки швидко-швидко лечу між гіллям, понад травами, через сині диміння лісового затишку.
Біг, біг і знову спинився. Знову хочеться завмерти. Хочеться злитися з отим жостіровим кущем, стати непомітним. Так і зробив. Став, ніби кущ край дороги, і мовчу. Тільки думаю.
Уперше відчуваю, як це добре думати. Та усе ніколи. Біжиш по сіль у крамницю. Поспішаєш, спотикаєшся, бо мати сказали:—миттю туди й назад. Хіба до думок там? Або пасеш корову. А вона, іродова, так і норовить кожну хвилину у шкоду повернути. Тільки хотів зупинити свій погляд на синій волошці, аж тут тріщить пшенична нива. «Ти то куди, ряба, га? Щоб ти здохла була маленькою!»
А зараз ніде нікого. Усе навкруги тільки й чекає, щоб ти подумав про нього. Чому колишеться гілка? Може, їй хочеться одірватися од дерева і полетіти далеко-далеко, аж до білої хмарки? Травинка хитається, їй душно. Чому немає у травинки ніг? Перебралася б вона у тінь, прохолодилася. А жовтий метелик сів на кульбабку. І де він? Його немає. А є тільки велика жовтогаряча квітка — уже не кульбабка, а якась нова, незвичайна. Чому не літають квіти і чому не цвітуть метелики?
Але думаю не тільки я. У лісі все думає. Он замислився мухомор, похилившись червоною головою. Про що ж його дума? Хіба вгадаєш? Може, про те, що минає його жужкотлива оса, що не бачить краси його яскравої, а сідає чомусь на брудно-синю медунку.
А про що думає горобина, ота, що в коштовних сережках, ще зеленкуватих, та вже з кораловим проблиском, ота, що і похитнутись не хоче, коли вітер жартома смикне її за кіску? Про що б не думала — не скаже. А скаже — я все одно не зрозумію.
О, в лісі усе хитре. От пройшов я поміж кущами, наткнувся на купку листя. Купка собі й годі. Колупнув її—і спалахнуло враз вогнистими рижками. На, бери, мовляв, коли вже здогадався. А так нізащо б... Я рижків не беру. Не хочу. Та й нікуди. І йшов я сюди не по них.
Іду далі. Бачу — зажевріла ягідка. Хотів зірвати, та не так то. Спершу поодгортай колючкуваті гілочки, поколи собі руки. Хитрує ліс. Не зразу віддає свої скарби.
А зайця у лісі вгледиш? А вовка чи ведмедя? Не дуже. Ховається ліс, криється від мене... Ну й добре. І я йому не все про себе зразу розповім. Хай, може, колись подружимо...
Стривай! А де ж стежинка? Та, що мене сюди привела? Нема. Зникла. Заманила і утікла. А як же я додому повернуся?
Може, вона отам у тій ожині сховалася? Іду в ожину. Ні, нема. Ще більша гущина, ще темніша сутінь. Певно, стежечка отам, попід низиною, повилася. Бреду до низини, а стежечки як і не було...
Агов, стежинко! Де ти? Це ж так негоже. Ти ж, мов сестричка, була увесь час зі мною, а тепер покинула мене напризволяще. Отака ти зрадлива, непевна, непутяща.
Заметушився я: ліворуч, праворуч, назад, уперед... Ніде її нема. Ніде. Лише зійшлися навкруг мене дуби-многолітники, узялися за руки та й регочуть беззубими дуплами. Що, попався?
Так, я опинився у біді. Покинутий, забутий. Я заблудився у густому лісі. Куди мені йти? Як звідси вибиратися?
І згадалась мені рідна хата, уся в сльозах матінка, і рудий пес Бовдя, що просився зі мною гуляти, а я, собі ж на зло, не взяв його...
Я ж ішов сюди і не робив зарубок на деревах, і не примічав ніяких ознак. Що ж буде далі? Чи врятує мене хтось, чи я й загину так у лісі від голоду й холоду. А може, потраплю у зуби якомусь звірові...
Мені стало себе до болю шкода.
Я прихилився до ялини і заплющив очі... На серці було тяжко, а в голові моторошно. Ще ніколи я не був у такій безвихіді.
І в цю мить я почув несподіваний поклик:
— Здоров був, хазяїне!
Я здригнувся. Голос знайомий. Але де він? Звідки?
— Це я. Гаврило-ворон... Пам'ятаєш? Гаврило-ворон? Так, так... Був у мене такий...

...Якось, років п'ять тому, на весні, коли я повертався зі школи, враз почув, як у нас під ворітьми щось люто і дико запищало. Ні, не запищало. Важко підібрати і слово до того звуку. Скоріше — захрипіло. А ще точніше — зашкварчало. Я глянув. Чорна грудочка бгалася у закутку між стовпцями. Я підійняв її і відразу відчув біль у руці. Грудочка кусалася. Вона добре дзьобнула мене за великого пальця, аж забіліла шкіра. Я мало не випустив знайду. Але все-таки цікавість перемогла.
Так, це було вороненя, чорне-чорне, мов ніч, тільки дзьоб жовтів на ньому, ніби свіжа лугова квітка. Скоро вороненя лежало у мене під пахвою на печі, в житі. Воно перестало шкварчати, але пальців моїх до себе не підпускало, гостро клювало їх, тільки вони ворушилися. А головне — воно нічого не їло. Даремно кришив я йому бублика, якого батько привіз з далекого базару і вручив мені з такою гордістю, ніби то був не бублик, а якийсь скарб:
— Бери, синку, цього бублика. Чисто пшеничний. Янтарно-медовий. Не зразу ж увесь їж. Залиш і на завтра!
Пташеня не їло ні сьогодні, ні завтра. Воно навіть дивитись на нього не хотіло. Одверталось і лізло кудись у ганчірку, у вовну, аби тільки де сховати голову.
Так минуло два дні. Вороненя вже майже не розплющувало очей, хоч дзьоба одкривало щоразу, як я простягав до нього руку... І я здогадався! Саме воно не клюватиме, йому треба класти їжу у рот, як це роблять старі птахи, годуючи малят.
Шматки бублика вже посохли і не годились для їжі. Саме мати місили вареники, і я непомітно одщипнув шматок сиру. Невеликі кульки зникали у дзьобі мого вихованця, що я не встигав і оком змигнути. Після сиру він накинувся на хліб. Почалися дощі, і черви самі вилазили на поверхню землі. Вороненя поїдало їх цілими купами.
Уже влітку знайда їв самостійно, бігав усюди по моїх слідах і спав разом зі мною у клуні, залізаючи під рядно і вмощуючись біля самих моїх грудей.
Восени я помітив, що птах прислухається до людської мови і сам намагається щось сказати.
— Гавр... гавр...— це були перші звуки, які я почув від нього.
— Гаврило ти,— сказав я птахові. І з тієї пори це ім'я прилипло до нього. Гаврилом кликав його не тільки я, а всі брати мої й сестри, всі мої товариші зі школи і навіть батько та мати.
Здібності до людської мови були у Гаврила неймовірні. З часом він легко вимовляв моє ім'я. А ще пізніше дуже чітко просив у мене те, чого йому хотілося.
— Дай м'яса!
— Дай сиру!
— Дай цукерку!
Я вирішив будь-що навчити його добре розмовляти, ну отак, як розмовляю я, як мої друзі, як усі люди.
Почались уроки. Повернувшися із школи, я обідав. Гаврило сидів біля мене і широко розкритим дзьобом ловив шматочки картоплі та моркви з борщу, грудочки каші, а коли було м'ясо в обіді, то я Ї його не жалів своему другові. Потім я брався учити Гаврила:
— Скажи мо-ло-ко!
— Мо-роко!
— Не мо-роко, а мо-ло-ко!
— Мо-рло-ко.
— Мо-ло-ко!
— Ну мо-ло-ко! Так?
— Так, так, Гаврилочку! Молодець! Матимеш цукерку, якщо батько привезуть.
Другого літа ми бігали з Гаврилом по лугу і ловили метеликів. У ловитві він був неспритний. Зате лепетав зі мною весело і розважно, мов мала дитина.
— Он ідуть з косами... Як треба сказати — косалі чи косарі?
— Ой, я квіточку—конварію знайшов.
— Як високо горуби полетіри...
Минув ще час, і Гаврило розмовляв уже справді добре. З ним можна було говорити про що схочеш. Коли я приходив зі школи, птах докладно розповідав мені про всі пригоди у дворі — і як півень Червонюк побився з сусіднім Задерихвостом, і як пес Бовдя поїв картоплю, зварену для свиней, і як іродові горобці склювали аж два соняшники у городі...
Я почав серйозно міркувати над тим, чи не повчити Гаврила читати книги. А може, й віддати до школи, у перший клас...
Коли я сказав про це вчителеві, він розсміявся. Але всі мої товариші підтвердили, що Гаврило і справді дуже розумний птах і розмовляє не гірше будь кого з нас. Тоді вчитель погодився:
 — Ну принеси, принеси завтра свого Гаврила... Подивимось, що воно за чудо...
З великою радістю біг я додому. Роздумував, як увечері ще підучу свого друга для такої зустрічі...
Але Гаврила вдома не було. Де ж він? Може, полетів за мною до школи? Так інколи траплялося, що ми розминалися.
Але вже через п'ять-десять хвилин після мого приходу завжди з'являвся і Гаврило.
Цього разу минуло три, а потім чотири і п'ять годин, а Гаврила не було.
Я не спав цілу ніч. Уранці вилазив усі городи, усі закапелки, усі кущі й забур'янники. Ніде ніякого сліду.
Потім я захворів. Лежав у лікарні. Гаврило з'являвся до мене уві сні. А розплющував очі — на мене сумно дивилися друзі, схлипувала мати. Я розумів, що мені краще знову заснути...
Час виліковує. Так сталося і зі мною. Гаврила я не забув, але пам'ятав його, немов кимсь давно розказану казку.
І от я у лісі. І біля мене Гаврило.
 — Гаврилочку! Друже! Що сталося? Де ж ти подівся тоді?
 — Я втік! — відповів Гаврило. Було помітно, що йому вже не так легко підбирати слова.
 — Чому? Хто тебе образив?
 — Ніхто не образив. Але я... дещо зрозумів.
 — Що саме?
 — Народився вороном, вороном треба і залишатися.
 — Хто ж тобі заважав?
 — А я надумався був стати людиною. Почав розмовляти по-людськи.
 — Ну і що?
 — Яка ж я людина, коли у мене немає рук? Люди все руками роблять. Без рук ніякої роботи не вийде. А як же бути людиною і нічого не робити? Соромно мені стало. їм я тільки, а нічого не роблю. І я вирішив покинути вас. Знявся і полетів до лісу.
 — А я дуже побивався за тобою.
 — Думаєш, я не тужив? Я навіть плакав. Навчився у твоєї сестрички Оленки... Добре мені було у тебе. Ти мене від загибелі врятував. Годував. Учив... Я тобі віддячу за це усім, чим ти тільки захочеш.
 — Знайди мені стежку з лісу. Я заблудився. Дуже натомився. А дома мати горює. Не знає, де я...
 — Погостюй трохи в лісі... Я покажу тобі багато цікавого. Почастую лісовими ласощами...
 — Не можу, Гаврику! Хай, може, колись. Вдома не знають, де я... Спасибі тобі. Я знаю, ти добрий. І якщо хочеш мені віддячити, проведи мене на стежину...
Звичайно, звичайно... Тільки це не так просто. Ти зайшов у такі хащі, звідки важко вийти. Потрібна лісова перепустка. І щастя твоє, що я трапився. Інакше б ти ніколи цієї перепустки не здобув. Я допоможу тобі. Ходімо за мною.
Гаврило скочив мені на плече і почав керувати нашим походом.
 — Прямо! А тепер ліворуч. Бери на отой он пеньок. Повертай праворуч.
Я ішов повільним кроком і більше не хвилювався. Не відчував самотності, як допіру. Зі мною був мій вірний друг і одночасно друг кожного дерева, кожної стебелини. Через нього і все, що було в лісі, стало мені ближчим і зрозумілішим. Гаврило добре знав лісову мову і перекладав мені нашими людськими словами кожен шерех листочка, кожен поскрип гілочки, кожен подих вітру.
 — Ожина сказала: носить їх тут! І поспати в тіні спокійно не дають. А одуд гукнув у гущину: пострілів не буде. Це не мисливець! Вільха прошепотіла подрузі: дивись, яка дивина, ворон на плечі у хлопця! А сусідка відповіла: нещасний ворон, цей хлопець доведе його до біди. Людям не можна вірити...
І Гаврило голосно розреготався. За ним засміявся і я. Вільхи раптом затихли і мені здалося, що вони відвернулись від нас.
 — А куди ми йдемо, Гаврику? — спитав я свого друга, коли відчув, що стомився.
 — Уже недалеко. Ми йдемо до найстарішого дуба в лісі. Це він видає перепустки на вихід з лісу. Звуть його Запорожцем. Чому? Про це він тобі сам розповість. Запорожець, як і всі діди, любить поговорити.
Було вже опівдні. Сонце висіло на синьо-золотих струнах, напнутих від густих верхівок до самої землі. Де-не-де воно падало на травицю невеличкими плямами, схожими на золоті монети. І хоч навкруг лежала сутінь, у лісі відчувалася спека.
Ішов я все повільніше і повільніше, шукаючи очима пеньок чи колоду, на які б можна було сісти. Але Гаврило не радив поки що цього робити. Інакше не встигнемо.
Інколи він злітав з мого плеча і на якусь хвилину, дві зникав з очей, ніби розвідуючи дорогу. Але тут же повертався і знову вмощувався під самим моїм вухом, продовжуючи свої короткі команди:
— Ліворуч! Прямо!..
Раптом повіяло прохолодою... І несподівано я почув над своєю головою рясний шум. Задерши голову вгору, я побачив густу шапку зубчастих листків. А прямо переді мною стояв дебелий стовбур, який навряд чи можна обійняти вчотирьох. Стовбур був покритий міцною чорною корою, непотрісканою і ие-подертою.
Він тягся рівно і струнко угору. Тільки під самою шапкою, прямо на шиї дуба, виднілися два великі круглі вузли. Може, в давні літа вітром його покрутило, а може, хто одтяв йому гілля, і рани заросли отаким покручем...
 — Дуб Запорожець!—прокричав мені Гаврило. А потім почав якось дивно шурхотіти язиком об дзьоба. Я вслухався в той шурхіт і, звичайно, не міг розрізнити в ньому якогось ясного звуку, хоч і здогадувався, що Гаврило розмовляє лісовою мовою.
 — Це я про тебе йому розповідаю,— сказав мені ворон і продовжував шурхотіти.
Дуб наче завмер. Жоден листочок на ньому не поворухнувся. Він, видно, уважно слухав Гаврила. Коли птах закінчив свою розповідь, я відчув, як моєї голови торкнулася дубова віть. Вона мовби погладила мене.
Мабуть, дуб належав до тих істот, про які говорять, що він не повірить, поки не помацає. І справді, віть пройшлася іще двічі по моїй голові, і тільки тоді дуб голосно зашумів.
 — Слухай, слухай! Я перекладатиму,— швидко проговорив Гаврило і злетів на найнижчу гілочку. Він умостився на ній так, щоб і до мене було недалеко.
Я почав слухати.

БАЛАДА СТАРОГО ДУБА
Що ж, хлопчино, я радий людині.
Привіт! Я давно не стрічався з людьми.
Не було тут нікого із двадцять вже літ,
В цьому царстві дрімоти і тьми.

А людей я люблю, бо гіллястий свій рід
Я від них починаю, від них.
Так, давно це було, як одкривсь мені світ.
Бач, уже і посивіти встиг.

...Лютий бій з басурманами в дикім степу
Козаки-запорожці вели.
І у день-світлобров, і у нічку сліпу
Налітали, як горді орли.

Бій кипів. Перемога була нелегка.
Аж трава захлиналась в крові.
Вороги посічуть одного козака,
А у них уже три неживі.

Найзапекліший в битві був Гайда — козак.
Де лиш стане — там туркові смерть.
Оточили його троє вражих вояк.
Блиск шабель. І в очах — круговерть.

А коли все замовкло, затихло коли —
Лиш димилося поле навкруг —
Молодецького Гайду в полон повели,
Без очей, без плечей і без рук.

Та є серце у грудях. І ноги ще є.
Є ще гордість. І є іще сміх.
Засміявся козак на все горло своє
І рвонувсь, і побіг, і побіг...

Гнались турки на конях за ним цілий день.
І нарешті знесилів козак.
Ріжуть, колять його. Він співає пісень.
Він співає... І впав у рівчак.

Так упав, як стояв, весь із крові й пісень...
Повечір'я на нього лягло.
Вороги не трусили козацьких кишень,
Бо нічого у них не було.

У кишені лежав тільки жолудь один
З-під хатини, де виріс козак,
Де між тихих вишень і веселих калин
Дуб самотній тужив, неборак.

Ти мене зрозумів. Був тим жолудем я.
По весні я з-під снігу проріс.
Розгулялася сила могутня моя.
А за мною підводився ліс.

Що лишилось від Гайди — у мене ввійшло,
Його крові краплини малі,
Його серце — відваги дзвінке джерело
І любов до своєї землі.

Я розсіяв навколо свої жолуді.
Позростали брати з них — дуби,
Проти бур і негод непохитні й тверді,
Співуни — без печалі й журби.

А як знов вороги завітали сюди,—
Ну було ж їм, було ж їм біди!
Попід віти дубів позбирались полки:
Партизани, бійці, козаки.

Я їх віттям своїм обнімав, прикривав
В темні ночі і в сонячні дні.
Я співав їм пісень, тих, що Гайда співав
В передсмертні хвилини страшні.

Я їм Гайдину силу вливав у серця,
І пішли вони в бій на катів.
Сам ти знаєш, якого зазнали кінця
Ті, хто нас покорити хотів...

Дуб замовк і листочки на ньому завмерли. Я довго стояв, заворожений розповіддю. Картини давно минулого ожили переді мною. Забулися мої мандри, зустріч з Гаврилом. Здавалося, що тільки-но відлунав бій запорожців і в повітрі ще пахло порохом. Я замислився, одначе Гаврило метушився, каркав. Звичайно, слова старого дуба не могли дійти до воронячого серця, він просто не міг їх збагнути.
Я попросив Гаврила подякувати дубові за його чудову баладу і переказати йому, що я розповім її усім, кого стрічатиму.
Ворон знову почав розмовляти з дубом, потім пострибав по гілочках угору і добрався до самої верхівки.
Скоро в дзьобі приніс він мені великого дубового листка, який почав уже багряніти.
— Оце тобі перепустка з лісу. Ходімо!
Я ще раз вклонився дубові і з Гаврилом на плечі вирушив у дорогу.
Признаюсь, що тепер, коли я познайомився з самим прабатьком великого лісу і почув від нього стільки цікавого, мені вже не дуже хотілося додому. Та перепустку я вже тримав у руці і відступати назад було б негоже. Гаврило, видно, натомився і мовчки дрімав собі на моєму плечі. А я, діставши від нього вказівку про основний напрям дороги, ішов упевненою ходою. Мені здавалось, що от-от порідшають зарослі і я відразу побачу відкрите синє небо.
Та, як виявилось, до цього було ще дуже далеко.
Коли ми дійшли до маленької затишної галявинки, оточеної густими колючими кущами ожини, Гаврило враз прокинувся:
— Отут ми будемо снідати і відпочивати!
Він швидко зіскочив з мого плеча і пострибав у гущавину. Довгенько його не було.
Я, натомлений, прямо упав у рясну запашну траву. Хотів лягти і задрімати, але мою увагу привернули чудові пахощі. Це пахли ягоди суниці, якими було усипано геть усю галявку.
Зірвавши кілька ягідок, я жадібно проковтнув їх і відразу забув про втому. Мені стало легко і приємно. Здавалось, що пройшов би тепер і тисячу кілометрів, що підняв би який завгодно вантаж.
Стояла тиша. Сонце яскраво освітлювало галявину, і в його променях особливо принадно виглядала кожна ягідка, яскраво красувалася кожна квітка і аж ніби дзвеніла кожна стебелинка. Тихо погойдувались сині дзвоники, повертаючи свої глибокі чашечки назустріч легенькому вітерцеві. Гордо і непорушно стояв золотий звіробій, йому було байдуже до всього, бо, мабуть, він відав про свою страшну назву, яка напевне відлякне усякого, хто захоче порушити його спокій. Гірко пахкотів жовтий оман, розвісивши навкруги густосплетеиі козубки. Білувато-зелений дягел дратував бджіл. Вони, жадібно припавши до його цвіту, раптом злітали, переконавшись, мабуть, що тут зовсім не той смак, якого вони чекали. Яскраво-рожеві золототисячники порозкривали свої парасольки, намагаючись заховати від сонця боязкий копитняк, але неспроможні були того зробити, бо маленькі парасольки не давали жодної тіні. Темно-пурпуровий родовик нахилявся до рожевої медунки, нашіптуючи їй щось неймовірно цікаве, бо та від задоволення аж нагиналася до землі.
Галявка жила, колихалася, гомоніла, сміялася, раділа. І від того життєрадісного настрою було добре й мені, випадковому зайді, що опинився тут невідомо чого, хіба тільки через свою нестримну цікавість.
Але тільки-но я відвів свій погляд туди, за смугу ожини, як наткнувся на темний морок, який ховав у собі щось невідоме і таємниче. Мені не було страшно. Але вся моя постать насторожувалась, чекаючи чогось несподіваного. Адже це був ліс. А що він у собі таїть, я навіть не брався здогадуватись.
Я мимоволі одвертався од того мороку і намагався весь час дивитися тільки на свою галявку, та скоро тут уже не було і маленької цяточки, якої б я старанно не оглянув. Тут все радувало око, все навіювало добрі думки, і на душі було так спокійно.
Лише одна невелика місцинка викликала у мене напружену цікавість і невеликий острах. На самому краю галявини, недалечко від молодої осики темнів круглий отвір, а за ним випинався довгенький пагорб. Мабуть, то була нора якогось лісового звіра. Але якого?
Нарешті з'явився Гаврило. Він мені видався трохи заклопотаним. Але я ні про що його не розпитував, бо був певен, що він про все розповість сам, щоб там не трапилось.
 — Їж ягоди! Таких ти ще не куштував!—запросив мене ворон. І сам почав жадібно клювати запахущі суниці. Проте час від часу він непомітно вдивлявся у хащі.
Я сказав, що вже добре поласував суницями і не згадаю про їжу до вечора.
 — А чому тебе, Гаврику, не було так довго? — нарешті я запитав свого друга.
Гаврило трохи помовчав і відповів мені теж запитанням:
 — Хіба довго?
Я зрозумів, що птах щось утаює від мене. Та, навряд, думалось мені, щоб у тім хитруванні таїлась для мене якась загроза. Чи мало у лісового жителя може бути таємниць. У ворона, певно, були свої стосунки з іншими птахами, а може, й не тільки птахами. Хіба воно мене обходить? Адже своєю цікавістю я можу викликати навіть незадоволення. Тож більше не розпитував його, а перевів розмову на інше:
 — Що ото може бути за нора, Гаврику?
 — Де? А — ото? Там живе кріт Ледвехід. А ось і його мордочка висунулась.
 — Справді, я глянув на нірку і помітив, що в ній щось заворушилося. А Гаврило уже підійшов до крота, і я швидше побачив, ніж почув, що між ними відбувається розмова.
 — Перекладай же, Гаврику! Мені ж цікаво!
 — Я питаю крота, чому він не виходить погуляти на повітря. Така ж чудова погода. Так ласкаво гріє сонечко.
 — Ну, а він тобі що?
 — Ось я тобі все перекажу...

КРОТОВА СПОВІДЬ
Як я, кріт Ледвехід,
Можу вийти на світ?
Під землею мій рід,
І життя, і обід.

Там родивсь я і зріс,
Тож який мене біс
Понесе у ваш ліс,
До дубів та беріз?

Я не знаю біди —
Ні вогню, ні води.
Хочеш — жити іди
Ти до мене, сюди.

Тут же темінь така —
І м'яка, і п'янка.
Тут дорога легка —
Ні куща, ні пенька.

Ти подумай, маля!
Вийшов кріт у поля
І під сонцем ґуля...
Ну, а як же земля?

Був би добрий гаразд!
Чи ж відомо тобі,
Що всю землю весь час
Я держу на собі?

Знають всі, друже мій,
Що на спині моїй
І луги, і ліси,
І краплини роси,

І квітки, і трава,
І пашня степова,
І стерня, і рілля —
Вся земля, вся земля!

Тільки вийду я — вмить
В прірву все полетить.
Все впаде, пропаде —
І нікого ніде...

Все провалиться враз —
І той клен, і той в'яз,
І ти сам, і твій друг,
І усе, що навкруг...

Глянеш — прірва сама,
І нічого нема.
Лиш глибока, без дна,
Всюди яма одна.

От чому, друже, кріт
Не виходить у світ.
От чому жить він звик
Під землею весь вік.

Зрозумівши, що кріт не жартує, а й справді певен, що на ньому держиться земля, я не міг стримати посмішки. Виходить, що не тільки серед людей трапляються хвальки, а й поміж звірів. Я хотів було досхочу посміятися над кротом-зазнайкою. Проте Гаврило ніскільки не здивувався, він навіть пихато сказав мені:
— Бачиш, який кріт живе у нашому лісі! Ти дуже щасливий, що тобі його вдалося побачити. Адже він надзвичайно рідко показує свого носа з нори. Саме сьогодні випав такий день!
Сперечатися з Гаврилом було даремно. Чи й міг я справді чогось вимагати від звичайного ворона, який-і так сягнув далеко.
Мені знов захотілося покуштувати ягідок. Я припав до особливо рясного кущика і почав старанно його об'їдати.
Гаврилові чомусь не сиділось на місці. То він злітав на соснову гілку і дивився кудись у гущавінь, то знову зіскакував на землю і зазирав у кожен кущ,, у кожну щілинку. Спочатку я не звертав на це жодної уваги. Адже у кожного птаха свої звички, своя поведінка. Але все-таки з часом стало ясно, що ворона щось непокоїть, та мені він про це не наважується сказати. Все одно скаже, думав я. І мовчав. Чекав.. Спостерігав за ним.
Хоч як було затишно на галявині, хоч як не хотілося звідси йти, та вічно ж у лісі не сидітимеш.. Я непокоївся домом, матінкою, яка вже давно чекає мене і нервується. Треба рушати. Сьогодні неодмінно, хай хоч і пізно, а повинен я бути вдома.
Ходімо далі, Гаврику! Уже ми і поснідали, і відпочили...
Далі не можна!
— Як так не можна?
— Там Злоїк...
— Який ще там Злоїк?
— Давай сховаємось під отим кущем. Я тобі тихенько розповім...
Я одразу стривожився. Так здавалося усе просто. Зі мною лісовий житель, мій добрий друг, який знав у лісі всі ходи і виходи. І от... А може, все це Гаврило вигадує, щоб подовше затримати мене у лісі. Адже він не хоче зі мною розлучатися. Якщо це так, я швидко його збагну. А зараз — під кущ. Хай розповідає.
— Злоїк,— зашепотів Гаврило,— дуже лютий і злий. Він нікого не любить, нікого не жаліє.
— Хто ж він — вовк, ведмідь, тигр?
Ні, він гірший за вовка і тигра. Його у лісі всі бояться. Вовки і тигри зі страху перед Злоїком пішли до нього на службу і роблять усе, що він велить...
— А який він із себе?
— Важко сказати, його рідко хто бачив. Він від усіх ховається, усім очі затуманює. А ті, кому вдалось його уздріти, розповідають, що він маленький, худорлявий, з гострим носиком і тьмавими очима. На носі у нього... чекай, як це зветься?.. Ага — пенсне, шкельця такі... А головне—він часто міняє колір шкіри. Буває чорним, часом білим, інколи зеленим. Прикидається навіть червоним. Коли він з ким зустрінеться віч-на-віч і вже не може сховатись, то лізе цілуватись. I горе тому, кого він поцілує. Тому вже рятунку не буде...
— А ти його бачив?
— Ой, що ти? Мені ще жити хочеться.
— Так звідки ж ти знаєш, що він недалеко?
— Я знаю приміти...
— Які ж це?
— Коли Злоїк десь затаюється, на вільхах лист» підіймається вгору і стирчить, немов залізне. Я літав — дивився.
— Так вільхи ж далеко. Давай їх якось проминемо.
 — Проминути ніяк не можна. За цією ось ожиною усе вільшина навкруг... Та є іще одна приміта. Назустріч Злоїкові гусінь вилазить на світ...
Я поглянув на найближчу гілку. Вона кишіла гусінню. Подивився праворуч, ліворуч. Від гусіні усе ломилося.
— Ну добре, Гаврику. А що він, цей твій Злоїк, може нам зробити? Ну хоч би мені...
— Не знаю, що саме. Тільки щось дуже зле. От візьме й не випустить з. лісу.
— Як так не випустить? А перепустка...
— Справді, перепустка у тебе сильна. Її навіть Злоїк поважає. Але визнає він її дійсною лише тоді, коли на ній буде одна помітка...
— Яка?
— На перепустці повинна бути крапля крові якогось лісового жителя,
— Крові? Тобто, виходить, я повинен когось убити...
— Виходить...
— Але ж я не можу...
— Значить, не зустрічайся із Злоїком!
— О, прекрасна думка. Я візьму себе зараз подряпаю і покладу краплинку на листок.
— Не роби цього. Злоїка ще ніхто у житті не перехитрив. Буде ще гірше. У нього неймовірний нюх. Відразу пізнає.
— Чому ж його досі ніхто не вбив? Що тут мисливців не буває?
— У тому-то й справа. Злоїк ніколи не потрапить на очі мисливцеві. Та й куля його не бере, відлітає від шкури, мов м'яч.
— А чи не вигадки це, Гаврику, лісових шептунів, лісових пліткарів?
— Не знаю. Може, й вигадки. Тільки я не берусь це перевірити. Мені ще хочеться жити. А тобі хіба померти забажалось?
Одверто кажучи, Гаврикове запитання примусило мене замислитись.
Що Злоїк справді існує —чомусь не вірилось... Одначе... а раптом справді?
Сидіти довелось довгенько. Гаврило раз у раз вилітав на розвідку і щоразу повертався без утішних новин. Не так од страху перед Злоїком, як од того, що доводиться чекати невідомо чого, я розгублювався і втрачав спокій. Краще б я не виходив і з дому. А коли вже вийшов, то чому мене поманило саме на ту стежку.
Пішов би до річки. Давно б уже дома був. Або помчав би у поле, за млини. Там — відкрите небо. Там за житами та пшеницями такий золотий обрій. І видно все чисто навколо, й дороги. И село. Ліг би горілиць край дороги, дивився б на хмари, розпізнавав би у них і бороди сільських дідів, і чуби парубків.
А набридло — устав би, побіг би — і ось уже вдома. На столі парує смачний борщ. Тільки-но з печі. Пахучі пампушки...
Гаврило одірвав мене од мрій.
— Здається, можна!
Я оглянув гілля, що звисало наді мною — жодної гусенички. Може, й справді, був тут отой Злоїк? А тепер, на щастя, нема вже... Ми помалу рушили. Коли увійшли у вільшину, листя з гілок вільно звисало. Я не міг не вірити Гаврилові, що іще недавно воно стриміло, мов наїжачене.
Ішли мовчки. Ліс легенько шумів верховіттям. Гаврило сказав мені, що це полуденна пісня лісу і переклав мені з неї два куплети:

Тихий легіт нас лоскоче,
Пестять свіжі вітерці
Ми п'ємо, п'ємо охоче
Світлі сонця промінці.

Перегойдуючись любо,
Кожна гілочка тремтить.
Від берези і до дуба
Лине шепіт верховіть.

Пісня мене заколисувала. Тільки не в сон, а в тихий спокій. Недавня тривога, посіяна Гавриловими словами про Злоїка, розвіялась, як дим... Я ступав по сухій траві легко і ритмічно, неначе танцював замріяний вальс. В душі жила віра, що моє блукання скоро і щасливо закінчиться. Взагалі, чомусь думалось, що все це тільки сон. От прокинусь, погляну у вікно, побачу ясне сонце у небі і почну сміятись. Сміятимусь над усім, що мені оце приверзлося — над манливою стежкою, над Гавриловими вигадками, над Злоїком...
Я поглянув на Гаврила. Він був увесь час насторожений і задерикувато стояв на плечі. Він усе ще чатував Злоїка.
Не сон це, на жаль. Це тривожна і прикра невідомість. Що буде через хвилину? Через п'ять? Через годину? Я не тільки не міг цього сказати, а навіть приблизно уявити.
Після довгої дороги ми нарешті підійшли до прохолодного ручаю. Ручай був досить широкий і глибокий, його можна було назвати навіть невеликою річкою. Ні перестрибнути, ні перебрести, ні тим паче переступити його не вдалося б.
— Відпочинок! — крикнув Гаврило і припав до води. Жага мучила і мене. Тож я теж нахилився до ручаю.
Напившись чистої джерелиці, ми одійшли до куща калини і вмостились на траві. Гаврило мовчав. А мене враз поклонило в сон. Засинаючи, я слухав, як дзюркоче ручай. І не знаю, чи це почав мені перекладати Гаврило, чи сам ручай заспівав людським голосом, а тільки я почув чарівну ручаеву пісню.

ПІСНЯ ЛІСОВОГО РУЧАЯ
По краплинці, по росинці
Наливається ручай.
Вже й течу я по долинці.
Всі, хто хоче — зустрічай!

В мене впали з голубіні
Чисті сонця промінці.
Я несу вам дзвін глибіні,—
Напивайтесь, корінці!

Я ручай стрімкий, не річка,
Та водиця не мутна.
Пий, лисичко і синичко,—
Все не вип'єте до дна.

Той навік забуде втому,
Хто торкнеться течії,
Хто умиється в лункому
Лісовому ручаї.

Втіху кожен собі знайде
Біля мене у тіні.
Краплі неба, бризки райдуг
Розгулялись по мені.

Я течу під вами, віти,
І осички, і дубка,
Коли вас ламає вітер
Чи недобрая рука.

Ріжуть пилки, наче грози,
Вас, ялинки, кожен рік,—
Я збираю ваші сльози
В свій розбурханий потік.

В пахкотіння це зелене
На спочинок ідучи,
Ви п'єте ці сльози з мене,
Подорожні блукачі.

Пам'ятай же ти, блукаче,
Коли будеш воду пить,
Що дерева також плачуть,
Що і гілці теж болить.

Чи людська сльоза солона,
Чи ялинова п'янка,
Чи березова солодка —
Все одно вона гірка.

Дихай лісом, їж суниці,
Слухай луни з далини
І джерелиці-водиці
Повні жмені черпони.

Помилуйсь на кожну гілку,
Полюби і ліс, і гай.
А сокиру, ножик, пилку
Краще дома забувай!

Коли я прокинувся, у лісі знявся вітер. Гойдалася кожна гілка. Листя голосно шелестіло. Гуло у стовбурах. Все це зливалось у єдиний шум-гомін, який Гаврило не брався перекладати. Але — казав він — можна легко зрозуміти, про що ведуться розмови. Десь пройшов великий дощ, і всі стурбовані, чи дійдуть сюди хмари, чи злива не мине ліс. Адже кілька днів уже стоїть нестерпна спека, і земля дуже пересохла. І дерева, і трави, і квіти хочуть пити. Не всі ж ростуть над ручаєм.
Я поглянув на ручай і помітив, що він поширшав і змутнів. Не важко було здогадатись, що в нього влилися води далекого дощу... Уже не спокійно-дзюркотлива пісенька линула від нього, а сердитий, бурхливий рев котився навколо.
— Ручай лютує! — сказав Гаврило.— Зараз ми довідаємося чому.— І він прислухався.
Нічого страшного. Дрібні потічки понаносили в нього сухого листя, сіна і навіть камінців. Ручай відчитує своїх нерозумних синів. Йому важче пробивати дорогу. Та нічого. Сили у нього вистачить. Камінці він викотить на берег, а сіно і листя перемеле на мул. Тілька зайва робота. Через це він і сердиться. Про це і буркоче...
— Все це добре, Гаврику! А як же ми тепер перейдемо через ручай? Нам уже час поспішати. Сонце починає котитись униз.
— Надійшов час показати перепустку!
— Кому?
— А от зараз побачиш. Підійми її вгору.
— Гей, ти, Чорнокоре, не спиш? — гукнув він до клена, що тихо й самотньо стояв на тому березі і, не зважаючи на вітер, не ворушив жодним листком.
Ці слова, без сумніву, були розраховані на мене, бо клен, звичайно, не розумів людської мови. Потім Гаврило заговорив по лісовому — дуже тихо, дрібно, якось шипляче і глухо.
Чорнокор відразу стрепенувся і залопотів Видно таки справді він задрімав був.
Щось відповівши Гаврилові і, як мені здалося на мить нахиливши свою крону у мій бік, клен знову затих.
Через кілька хвилин біля моїх ніг з'явився неве ликий їжак.
— Це їжак Гострик. Він тут за контролера,— пояснив мені Гаврило і, взявши дзьобом перепустку, показав її їжакові.
Гострик глянув якось недбало, мовляв, це діло для мене звичне, і підставив спину, виструнивши свої голки. Гаврило приклав перепустку до гілок і тричі проколов її. Тоді знову подав мені дубовий листок, попросивши підняти його вгору.
Чорнокор хитнувся у наш бік і враз простяг свою дебелу нижню гілку поперек ручаю.
Я легко пішов по гілці, наче по мосту. Ручай теж припинив на мить своє ревіння і задзюркотів щось ласкаве. Коли я перейшов на другий берег, Гаврило скочив на гілку і разом з нею піднявся до кленової верхівки. Якусь мить він про щось розмовляв з Чор-нокором. Може, то ворон розповідав кленові про мене, про нашу з ним дружбу. А може, випитував новини про Злоїка... Ми нарешті вирушили в дальшу путь.
Тим часом сонце хилилося все нижче і нижче. Я почав прискорювати ходу, боячись, що ніч застане нас у лісі, і моє сподівання бути сьогодні вдома не справдиться. Гаврило зрозумів мене. Він пильно вдивлявся у лісову глибінь і віддавав мені безпомилкові команди.
Ми ішли по широкій низині, що поросла густою вільшиною. Під ногами стелився м'який мох, мов килим. Ступати було легко і навіть приємно. Поволі передвечірня прохолода студила спеку. Здавалось, що у нас уже не буде ніяких пригод, і скоро я скажу вдома заклопотаним батькам «добривечір». Одначе...
Одначе Гаврило раптом приник до моєї шиї, увесь якось зібгався, і я відчув, як він дрібно тремтить.
— Що таке, Гаврику? Що скоїлось?
— Тихо! Скоріше в кущі! ЗлоїкІ
Довго розмірковувати не доводилось. В кущах я опинився значно швидше, ніж запитав у Гаврила:
— Ти його бачиш?
— Подивись на листки!
Так, справді, вільхові листки на всіх купах і деревах, що стояли круг нас, піднялися угору і ледве помітно трепетали. Сумніву не булс- Злоїк з'явився десь поблизу. А може, він за намія іде з самого ранку.
Сидіти в кущах було не зовсім зручно. Од іземлі тягнуло вогкістю. А до того ж мої штани були забрьохані по самі коліна. Зграї ком арів кружляли над нашими головами, комарам щасгило боляче ужалити мене десь біля вуха чи під лораткою. До того ж сонце уже освітлювало лише верхівки дерев, і звідкись з далини на нас сунувся морок. Запахло вечірнім туманом...
— Що воно за дивний Злоїк поселився в лісі? Зроду я про нього не чув! —озвався я пошепки, але дратівливо.
Гаврило помітив, що я не в настрої, і дуже влучно промовив:
— Як кажуть люди, вовків боїшся — у ліс не ходи! Так-то...
Проте ця приказка мало втішила мене. Мені подобалося, що Гаврило так олюднів. Навіть приказки знає. Та в ту хвилину інші думкхи обтяжували мою голову. Я не боявся Злоїка, хоч і припускав, що він існує. Він — Злоїк, а я — людина. Хто сильніший? Відомо. Але що там вдома? Це ж матінка сходить сльозами. Не було мене до сніданку. Не прийшов і обідати. Скоро вечеря, а імене все нема.
Коли ж я й ночувати не з'явлюся — вона збожеволіє. Батько піде шукати наокруг — до річки, у поле, та й до лісу, певне, заверне. А брати? А сестри? А всі мої товариші? Ніхто не спатиме. Усі непокоїтимуться... А тут якийсь Злоїк! І якось зовсім несподівано для самого себе я раптом розсердився:
 — Ніякого Злоїка нема. Це все ти вигадав. Ти просто боягуз, Гаврило. Не треба мене вести. Я піду сам. А ти сиди тут у кущах і трусися!
І я рішуче вийшов з кущів. Гаврило не сподівався від мене такої невдячності. Він лише схилив голову і мовчав.
Коли я пройшов кілька кроків, птах наздогнав мене, але на плече не сідав. Деякий час він летів поруч зі мною, а потім все-таки скочив мені на плече і прошепотів:
— Хай буде по-твоєму. Ти — людина. Ти розумний.
Ми ішли мовчки. Тільки де-не-де на маленьких галявинах золотились щонайвищі верхівки... Наближався вечір, а кінця лісові не було видно.
І хоч як я поспішав, і хоч все-таки як побоювався невидимого, таємничого Злоїка, а не міг не замилуватися красою раннього присмерку. Між деревами стояла густа синь. Фіолетові зарослі материнки переливалися різнотонними барвами. То тут, то там поодинці і зграйками ніби вилітали із сутіні білокрилі ромашки. Зливалися з присмерком голубі квіти синюхи і від того здавалися чарівними простиралами. Темно-жовта череда, тьмяніючи, ніби тікала від очей. Починалася пора присмеркової тиші — мабуть, найчарівніша пора у лісі. Усе стихало долі, мабуть, для того, щоб голосніше лунали вечірні пісні лісового птаства.
І справді, на якийсь час могутні крони наповнились посвистом і дзенькотом, щебетом і погуком, бренькотом і лельканням, скреготом і пуганням, цівканням і гуготом, тіньканням і ляскотом... Співали і вигукували, прощалися із запашним чарівним днем усі, хто вмів подавати голос, усі, хто напився і наївся теплом і ласощами дня, а тепер збирався сховатись до самісінького ранку у своє затишне кубло...
Ожили і пахощі. Хвиля фіалкового духу змінялася хвилею бузкового. Липовий настій проникав у ніздрі впереміш з димком іван-чаю.
Усе—і кольори, і звуки, і аромати — з'єдналося у такі дужі лісові чари, що не хотілося з ними розлучатися довіку, а хотілося злитися з ними і стати самому краплею цього вечірнього торжества природи.
Але я мав тверду мету—скоріше додому! І ніщо не могло мене похитнути. Я йшов і йшов. Твердо й неухильно. Жодного зайвого руху. Жодного зайвого слова.
Спереду я побачив дві великі осики і між ними зовсім вільний простір. Цей простір ввижався мені ворітьми, за якими лежить дорога до лугу. А там уже і додому рукою подати... Я прискорив крок і майже бігом кинувся до заповітних воріт.
Але тієї ж миті відчув нестерпний біль у вусі. То дзьобнув мене Гаврило. Він зразу ж прошипів:
— Спинися, бідолахо! Ти що, не бачиш?
Я мимоволі спинився. Кроків за три від мене граційно звивалися дві мідяно-червоні змії. Одна висувалася з-за однієї осики, а друга — з-за другої. Таким чином, ворота були замкнені. Я безпорадно подивився на Гаврила. Гаврило був розгублений, однак зовсім не переляканий, як допіру.
— Покажи перепустку!
Я вийняв дубовий листок з-за пазухи і підняв його угору. Зміїні голови наблизилися. Одна з них пильно роздивлялася мій документ. Потім змії грізно зашипіли, і сплелися головами. Між осик дороги не було.
— Вони говорять: перепустка не дійсна! На ній немає краплини крові.
Я лютився. Але що я міг вдіяти. Із зміями жарти погані. Іти напролом — означало ризикувати життям. Але і в лісі я не хотів лишатися.
— Ходімо в обхід! — сказав я Гаврилові.
— Як знаєш...
І ми повернули праворуч, у густі кущі шипшини.
Сонце уже, певне, зовсім сіло. Присмерк густішав. А я ішов і йшов, наполегливо розсуваючи колючі віти. Гаврило лише інколи підказував мені: «Трохи ліворуч, на ту берізку». «Звертай убік, ближче до верболозів». Він, як і кожен птах, добре орієнтувався на місцевості. Але і він не знав, чи скоро уже закінчиться ліс.
— Чому ти не розказав, про що шипіли змії?— спитав я у Гаврила.
— А з їхнього голосу лине тільки дурна і безглузда лайка... Та якщо хочеш, будь ласка...

ПРОКЛЬОНИ ЗМІЙ
Хто тут пройде, чи проїде —
Щоб йому й подітись ніде!
Хай він втопиться в землі,
Хай з'їдять його кролі!

Хто поткне сюди лиш носа —
Вовк на того гляне косо!
Хай впаде він догори,
Хай наїсться він кори!

Хто сюди прибуде з сином —
Хай задушиться він сіном!
Хто з дочкою — цілий день
Хай по ньому скаче пень!

Хто спочити тут захоче —
Хай сліди ковтає вовчі,
Сльози ящірки хай п'є,
Хай комар його уб'є!

Хто цією стороною
Пройде вранці під вербою —
Хай стрибає на руках,
Хай йому димиться шлях!

Хто сюди веде дорогу —
Хай гризе себе за ногу,
Дрижаків хай пригоща
Біля кожного куща!

Хто гадюк побачить в лісі —
Хай одкусить хвіст вовчисі,
Хай стрибає в очерет,
Тільки задом наперед!

— З цими прокльонами можна ще жити! —сказав я Гаврилові.—Вони швидше кумедні, ніж злі.
— Але все-таки я хотів би тебе побачити, як ти одгризаєш вовчисі хвоста. Кумедно, звичайно. Але і злості в такій кумедності до біса.
— На щастя, їхні прокльони ніколи не здійсняться.
— Так. Вони сиплять прокльони лише тоді, коли безсилі зробити інше лихо — вкусити, задушити...
— Забудьмо про них, Гаврику, проти ночі.
— Забудьмо!
Минуло, мабуть, іще з півгодини. Я все ішов з птахом на плечі. Гаврило, певне, дрімав, бо зовсім не ворушився. Раптом під моїми ногами почала чавкотіти вода. Я зупинився. Навкруги — праворуч, ліворуч і попереду розлягалось безкрає болото. Сивий туман невеликими павутиновими пасмами кружляв над осокою.
 — Звідки тут болото? — враз запитав Гаврило.
І сам відповів:
—Тут не було болота.
Він піднявся з мого плеча і полетів уперед. За кілька хвилин птах повернувся.
 — Я ж казав, що Злоїка ні обдурити, ні обійти не можна. Ще вчора тут була весела і суха галявина. Он і осика Лебідь, і верба Чорнохатка... А нині... Це Злоїк навернув болото...
Мені тяжко було щось заперечити. Адже я не знав цих місць. Проте і вірити не хотілось, що живе на світі якийсь нікчемний Злоїк, який перегороджує людині дорогу зміями і заливає болотом чисті галявини...
Але вже майже зовсім стемніло. Що можна було вдіяти? Я мусів змиритися з тим, що вже не втраплю сьогодні додому. Треба дбати про нічліг.
Поки я міркував, Гаврило розмовляв про щось із синичкою, що сиділа на вербовій гілці. Потім синичка полетіла, а ворон чкурнув у маленьке дупельце на тій же вербі. Мені стало лячно. Уперше за цілий нинішній день. Я стояв самотній серед болота поночі, в оточенні якихось небувалих див, під настирливим, хоч і непомітним поглядом якогось Злоїка, покинутий усіма на світі, навіть своїм добрим другом Гаврилом.
Але добрий мій друг уже подавав мені голос. Тільки не з того дупельця, в якому він зник, а звідкись знизу, немовби з-під верби.
 — Лізь сюди.
Я нахилився і намацав величеньке дупло.
 — Лізь, лізь. Не бійся. Це верба Чорнохатка. Вона усім дає притулок.
В дуплі і справді було чудово. Денне тепло, настояне на трав'яних пахощах, зберігалося тут і понині. Долі влежувалися сухі трави і листя — справжня м'яка постіль. Я ліг, і мені зробилося затишно і спокійно. Що там — думалось мені—не прийду одну ніч ночувати! Ну похвилюються трохи домашні. Зате вранці я порадую їх своєю появою.
Хотілося уже спати, але Гаврик щось вовтузився в темряві наді мною.
 — Що ти там робиш, Гаврику?
 — Ладнаю собі сідало. А ти чому не спиш? Спи. Тут нам ніякий Злоїк не страшний.
 — Але ж ми не можемо тут сидіти вічно. Вийдемо вранці з дупла, а там знову Злоїк.
 — Не горюй. Злоїк Злоїком. Але ж є іще в лісі і Добрань. Він нам допоможе.
 — Хто? Хто?
 — Добрань! А хіба ти не чув про нього?
 — Ні, не чув. Хто він такий?
 — Ще почуєш... І не раз. Він допомагає у лісі всім, хто заблудиться, хто потрапить у звірячі лапи, хто опиниться без їжі та води...
 — Отакої! Чому ж ти раніше мені про нього не сказав. Я б давно уже був дома.
 — Там, де ходить Злоїк, там рідко буває Добрань. І навпаки. Вони—затяті вороги. Злоїк уникає Добраня. Він, мабуть, тільки його одного і боїться. Але коли вони вже зустрінуться, затівається люта бійка. І тому у лісі здіймається буря — ламається гілля, а часом і стовбури з коренем вивертаються. Не хотів би я потрапити у таку катавасію. Від тієї бурі тяжко сховатися. Вона і в цьому дуплі дістане.
 — Значить, зараз Добрань далеко?
 — Мабуть, далеко. Бачиш же, як тихо навколо. Думаєш, мені Злоїка було страшно? Ні!: Я тільки боявся, щоб вони з Добранем не зустрілися. От коли ми втечемо від Злоїка, то й на Добраня натрапимо. Тоді нам ніщо не страшне!
Добрань. Добрань! Одне це слово заколисувало. Воно породжувало ясну надію на завтрашній день, на удачу, на щасливий кінець моєї подорожі. Вії почали скліплюватися, і тіло наливалося теплом. Угорі наді мною щось зашелестіло. Це влетіла синичка — Гаврилова знайома. Вона почала лагідно і ніжно висвистувати. Гаврило звернувся до мене:
 — Ти засинай помаленьку, а я тобі перекладатиму синиччину колисаночку, яку вона на ніч співає своїм дітям...

СИНИЧЧИНА КОЛИСАНКА
Спіть, синочки!
Засинайте, дочки!
Ліс заткала чорна каламуть.
Та у лісі
Є такі куточки,
Де веселі вогники ростуть.
Під стам а
Зеленими листками,
Між трьохсот дебелих корінців
Срібно-золотими
Пелюстками
Вогник той
Розкрився і зацвів.

Не знайти його
Повік лінивцю,
Хто недбалий —
Краще не берись!
Тільки трудолюбу
І сміливцю,
Може, він
Відкриється колись.

Скрізь пролізь —
Під бруньку, під листочок,
Під пагінчик,
В нірку, між кори.
Все шукай —
Від ранку і до ночі
Кожну крихту
Ти перебери.

Може, будуть
Пошуки невдячні,
Може, «не везтиме»
Кожну мить—
Ти не бійся
Втоми і невдачі,
І тобі напевне
Пощастить!

А хто знайде
Вогник той ростучий,
Хто впіймає
Світлий пломінець —
Стане той
Вродливий, і могучий,
І швидкий,
Неначе вітерець.

Зможе той
Полинуть на край світу
В пісні, в мрії,
В казці побувать,
Зможе той
До сонця долетіти,
Чистих зерен
З нього наклювать.

Спіть же, дітки,
Хай вам вогник сниться,
Він для вас
Ще, мабуть, не зацвів.
В лісі завжди
В пошуках синиці...
Де ти, вогник? Де ти?
Ців-ців-ців!..

Ранок був напрочуд яскравий і веселий. Ліс жив, глибоко дихав живлющим ароматом квітів, райдужно іскрився мільйонами сонць — прохолодних росинок, лункоголосо звучав неповторною музикою пташиного співу. Дерева, напоєні вранішньою красою, стояли мов заворожені і не ворушилися.
Разом з ранком починалася і лісова розмова. Гаврило не міг мені перекласти усього, що лунало навкруг. Адже йому довелося б відразу говорити за багатьох. Він переказував мені тільки те, що звучало найголосніше.
 — Вставайте, хто ще спить! Вставайте, хто ще спить! —кричала іволга.
 — Здрастуй, здрастуй, добрий день! — свистіли синиці.
 — На сонечко, на галявку — усі за мною! — гукали щиглі.
А сойка запитувала:
 — А снідать що? А снідать що?
 — Мед несу! Мед несу! — дуділи бджоли.
 — А кому? А кому?—дратувались зозулі.
 — Та вже ж не вам! Та вже ж не вам! — визираючи з травиці, квакали жаби.
Було затишно, привільно, лагідно.
Але вільхове листя стирчало вгору.
І болото стояло, як і вчора увечері. На ньому лише не було туману. Колюча осока наїжилась зеленими ножами.
 — А може, ти, Гаврику, просто заблудився, та й звертаєш на Злоїка? — добродушно спитав я у ворона, В такий чудовий ранок не дуже-то хочеться вірити у якусь нісенітницю.
Але Гаврило враз розсердився:
 — Знаєш що, друже, коли так, то, може, ти шукатимеш дорогу сам?
 — Ні, ні, Гаврику. Не сердься. Я пожартував... Давай збиратись в дорогу. Шукай свого Добраня. Хай допоможе вибратися з болота.
 — Еге. Так його і знайдеш... Поки ходить тут Злоїк, значить, Добрань далеко... Але коли з'явиться...
До моїх вух долетіло кінське іржання.
 — Гаврику, чуєш? — радісно вигукнув я.— Кінь. Значить, десь поблизу люди. Житло. Ходімо скоріше. Ходімо. А може, хто їде лісовою дорогою. То й мене підвезе до села.
 — Даремно ти розмріявся,— відповідав мені Гаврило, Це ірже Лісовик. Колишній Гнідий. Він у лісі живе уже кілька років.
 — А хто ж його хазяїн?
 — Сам собі. Він покинув колгосп «Червона зоря» з того дня, як там купили перший трактор. Образився. Трактор оре, а Гнідий трактористу воду підвозь. Трактор мішки з зерном тягне, а Гнідий бригадира у гості вези. Ні, це не для нього. За кого його мають? До побігеньок він не звичний. Узяв і почвалав до лісу. Добре живе. Паші скільки завгодно. Узимку сіно у лісі лежить. Хіба йому багато треба? Знайшов собі такі зарослі, що ніякий вітер не дошкулить.
 — А що він робить у лісі?
 — Як що? Кому треба від хижака втекти — Лісовик охоче підставляє спину. А то попросять його білки жолуді перевезти з Діброви у Сосняк.
 — Гаврику! Клич же його скоріше. Клич! Він же і мене до села одвезе.
Гаврик не дуже охоче змахнув крилами й полетів,
Я сів над болотом і дивився, як по дрібних плесах розходились великі кола навіть од легенького доторку. Інколи метелик черкався крильцями об воду, А часом комар своїм дзижчанням будив спокійну водну гладінь. Мені здавалось, що це лісові годинники. Адже кожне коло доходило до бережка приблизно за одну секунду. Я нарахував триста кругів, аж поки недалечко почувся кінський тупіт...
Лісовик охоче погодився доставити мене на той бік болота, але везти далі рішуче відмовився. Як переклав мені Гаврило, кінь не хотів бачити ті місця, куди колись, ще в юні свої літа, їздив зі своїми односельчанами по дрова, бо боявся роз'ятрити собі душу. А від себе Гаврик додав, що Лісовика ж можуть спіймати колгоспні конюхи і за втечу добряче покарати... А ще я зрозумів, що Гаврикові шкода було зі мною розлучатися, і він якомога зволікав нашу розлуку.
Але і об'їхати болото — поміч непроста. Сам я обійшов би його не дуже скоро. Отож залюбки скористався з Лісовикової послуги.
І от триповерхове диво рушило через лісові хащі— на Лісовиковій спині сидів я, а на моєму плечі Гаврик.
Лісовик був дужий і меткий кінь. Під його копитами тільки миготіли довгі гони. А в моїх очах мерехтіли стовбури дерев.
Скоро від болота не лишилося і сліду. Лісовик підвіз нас під розлогі віти старої осики і сказав, що це та межа, через яку він не переступить.
Кінь приліг спочити, а ми з Гаврилом вирішили поснідати. І цього разу ми їли ягоди. Але вже не суниці, а малину і смородину. Смачні — страх! Але скільки ми їх не їли — хотілося ще і ще.
Поки ми снідали, кінь гомонів собі щось під ніс, а Гаврило, як звичайно, перекладав мені.

ЛІСОВИКОВІ РОЗДУМИ
Смачна трава
У цьому лісі,
Водиця добра у струмку.
Постелю маю я
У листі —
І запахущу, і м'яку.
Чого іще
Коневі треба?
Захочеш — бігай цілий день.
І сонце завжди
Гріє з неба,
І дзвінко в лісі від пісень.
Поміж дерев
Я бігав сміло,
Не знав і горя, далебі.
Та стрів людину
И заболіло
Коняче серце у журбі.

В людей я мав
Щодня роботу,
Щодня — у путь, у наздогонь!
І шкіра
Сяяла від поту,
І м'язи грали, як вогонь.

Бувало, тягнеш
Плуга — диво!
Гортаєш землю — ой, краса!
А вдома конюх
Гладить гриву,
Дає сріблистого вівса.

Якби не він...
Якби не трактор...
А то прийшов — загуркотів!
І мій не витерпів
Характер,
Я з ним дружить не захотів.

Звичайно, мало
Більше сили
Оте страховище стальне.
І вже не так
Мене любили,
Все менше гладили мене.

І от я вільний —
На привіллі
Поміж дубів, поміж беріз.
Та часто сняться
Хати білі
І гострий плуг, і ветхий віз.

І теплий затишок
Конюшні,
І золота дзвінка пашня.
І руки конюхові
Дружні,
Скорина хліба запашна.

Я стрів людину
Край болота
І мене знову потягло
В той край,
Де щастя, де робота,
Де степ і луки, де тепло.

Мені стало шкода Лісовика. Так по-дурному у нього склалося життя. Але я знав, що в нашому селі і трактори гули собі невтомно, і коні були у, пошані. І ніхто ні на кого не ображався.
 — Гаврику, скажи Лісовикові, хай погодиться їхати до нашого села. Там його з охотою приймуть. І любитимуть.
Я бачив, як Лісовик сумно похитав головою, коли Гаврило переказав йому мої слова.
 — Ні, він нікуди уже тепер не піде. Каже — старий став. Умиратиме в лісі.
Не хотілось залишати Лісовика самого. Я сподівався, що він іще передумає. Але кінь затявся на своєму. Від людей він уже відбився, хоч і сумує по них. А в лісі вже прижився. Здичавів, йому тут добре...
Я попросив Гаврила подякувати Лісовика і побажати, щоб він зустрівся з людьми і помирився з ними.
Ми продовжували свою путь. Вільхове листя все ще тривожило Гаврика. А я перестав звертати на нього увагу. Адже у лісі було так гарно. Так ніжно торкалися моїх ніг лісові трави. Так ласкаво гріло сонце. Так прозоро було у повітрі і така синь тремтіла між дерев.
 — Якби нам, Гаврику, Добраня зустріти! Я б сьогодні напевне дійшов додому.
 — Зустрінемо, зустрінемо. Добрань частіше по лісу ходить, ніж Злоїк.
 — Одначе Злоїк чатує нас. А Добраня щось не видно.
 — Це нам не пощастило... Але зачекай. Завжди буває так. Не щастить, не щастить, а потім як пощастить, то й дівати нікуди!
 — Якби ж то...
Тим часом я зайшов по пояс у материнку. її пахощі дурманили мене, п'янили. Коли я надихався цим духмянним зіллям, мене похилило на сон.
 — Полежмо трохи, Гаврику!
 — Якщо ти не збираєшся бути сьогодні вдома...
 — Мені однаково...
 — Щось я тебе не розумію. То ти поспішаєш. А то...
Але повіки мої самі скліплювалися. Щоб не впасти, я притулився до стовбура великої сосни. Дрімота змагала мене. В ту ж хвилю у стовбурі почулося глухе гудіння. Крізь сон я пробурмотів:
 — Гаврику! У дереві щось гуде.
І тут же заснув.
Проснувся я від болю. На моїй голові стояв Гаврило і скуб мене, як тільки міг, своїм дзьобом.
 — Спати не можна... Не спи... Прокинься... Чуєш, що я кажу? Зараз же прокидайся!
 — У чому річ? —сонно прошепотів я.
 — А в тому, що Злоїк вирішив навіки тебе приспати. Материнкою одурманив.
 — Звідки ти знаєш?
 — Мені сказала білочка Чуйка. То вона із дупла гула у стовбур... Вона врятувала тебе.
 — Де ж вона? Я хочу їй подякувати.
 — Еге! Вона вже помчала. Чуйка не сидить на одному місці. Ходімо! Ми ще зустрінемо її.
 — А чому ж ти не заснув, Гаврику, коли Злоїк материнкою дурманив?
 — Мене жодні пахощі не беруть. Я їх погано чую. Та й навіщо я Злоїку? Ворони його не цікавлять. Він добрих людей не любить.
 — А он воно що! Ходімо!
Ми знову ішли та ішли. Здавалось, лісові не буде кінця. Жодного просвітку. Жодної подобини якоїсь дороги. Одні хащі. Кущі та дерева. Іноді невеликі зачаровані галявинки. Одна краща другої. Але ми вже не спинялись у їхньому золотому осонні. Наближався полудень. Треба було поспішати. Я не мав права зволікати.
Раптом зовсім близько од нас пролунав постріл. Я знову зрадів: людина! А значить — дорога! А по дорозі можна дійти до якої завгодно оселі, до якого завгодно дому. Та Гаврило не поділяв моєї радості,
 — Мисливцеві тут нічого робити. Та й зараз не сезон для полювання. Влітку полювання заборонено, І лісові жителі це знають.
 — Все одно. Ходімо швидше. Стріляла ж людина. Яка б вона не була.
 — Людина, кажеш? Я трохи знаю людей. Це не людина. Це Злоїк.
 — А хіба в Злоїка є зброя?
 — Є. Злоїк столикий. Він може перекинутися на кого схоче. І на людину. І тоді людина стає теж Злоїком. От бачиш, вселився у материнку. Задушити тебе хотів.
Ми ішли туди, звідки чули постріл. Нічиїх слідів не було видно. Не чути було й людської ходи. Справді, хто ж стріляв і в кого? Гаврик запевняв мене, що тут ні ведмедів, ні диких кабанів не водилося. Отож оборонятись ні від кого. А на іншу звірину полювати ще зарано. Але ж ми чули постріл.
Пройшли іще чималу відстань і я наступив на якусь руду грудку. Це була білка. Убита.
 — Чуйка. Бідолашна! — закричав Гаврило. І потім пошепки:— Бачиш, як помстився Злоїк за те, що вона тебе врятувала.
Ми стояли над Чуйкою, і я ледве стримував сльози. Золота красуня лежала в калюжці крові. Вона врятувала життя людині і за це поплатилася власним життям.
Гаврило теж звісив голову і зажурено водив очима по траві. Мені здалося, ніби недалеко почувся чийсь злорадний регіт. І весь здригнувся. Знову вслухався в глуху просторінь. Але регіт більше не повторювався.
Коли я підвів голову, то побачив, що на деревах сиділи білки. їх зібралося безліч. Вони тужно дивились униз, на свою убиту подругу і не ворушились. Тільки з їхніх ротів зривалися якісь звуки, яких я, звичайно, не розумів. Гаврило сказав, що це плач, білок і переказав його мені.

ПЛАЧ БІЛОК
Шумлять дуби сердито —
Ой, нашу Чуйку вбито.
В очах її пітьма.

Була ти, Чуйко, добра,
Сердешна і хоробра —
Тепер тебе нема...

Сосна в ту ніч світилась,
Коли ти народилась
У тихому дуплі.

Листочки лепетали,
Ім'я твоє шептали
На кожному стеблі.

Росла ти, підростала
І вже велика стала,
Палала, як вогонь.

Була ти справжня білка,  —
Тремтіла кожна гілка
Від доторку твого.

Ти розгризала шишки
І золоті горішки,
Ронила зерно вниз.

І там, де ти гуляла,—
Тихесенько, помалу
Зростав повсюди ліс.

Каштани, що на кручі,
І сосонки колючі,
Берізки голубі

І вільхи у долинці,
І клени, і ялиці —
То спомин по тобі.

Шумлять дуби сердито —
Ой, нашу Чуйку вбито.
В очах її пітьма.

Була ти, Чуйко, добра,
Сердешна і хоробра —
Тепер тебе нема.

О, як ми гірко плачем
Над тілом, ще гарячим.
Немає горю меж!
Труснімо ж добре віти,
Щоб ліс посадовити!
Ти, Чуйко, оживеш!

Живої Чуйки я ніколи не бачив. Але по тому, що її оплакували подруги, зрозумів, яка вона була справді чуйна і добра. Зрозумів я і те, що у лісі справді живе Злоїк, хай, може, й не такий, яким малював його мені Гаврило. Так безжалісно убити чудову білочку могла тільки жорстока істота, у котрої нема серця, яка не любить життя, краси.
З тієї хвилини я не тільки остерігався Злоїка, а й почав думати про те, як його знешкодити, як побороти. Звичайно, сам та ще й так швидко я ні до чого додуматись не міг. Тепер всією душею я прагнув зустрітися з Добранем, про якого Гаврило дещо розповів мені. Проте я впевнився, що Добрань десь є і що я з ним обов'язково зустрінусь. Життю не обійтися без Добраня. Якби не Добрань, то день увесь час був би похмурий, сірий. Не розквітали б квіти, поблякла б ця прекрасна лісова зелень. І сонце б не світило..
 — Ходімо, Гаврику, шукати Добраня... Де він може зараз бути, як по-твоєму?
Гаврило подивився на мене, примружив око і не то з жалем, не то з надією в голосі промовив:
 — О, якби я знав, де він зараз... Але ми його знайдемо. Обов'язково! Ходімо...
Знову довгий перехід через хащі, знову подряпані руки об шипшинові колючки, знову втома у ногах і у всьому тілі. І зрештою Гаврилова команда:
 — Відпочинок!
Цього разу ми присіли під рясною ліщиною. Кущі обліпили горіхи — крупні, соковиті. Віти самі нагинались до наших голів. Не доводилося навіть зводитися на ноги. Я брав добірні грона у руки і відчував, які вони ваговиті. Шкаралупа легко розколювалась на зубах. Поласували ми з Гаврилом усмак. Влітку легко жити у лісі. Не треба ні пекти, ні варити. їжа готова на гілках...
Незважаючи на те, що в моєму становищі ніби нічого не змінилось — так само, як і учора, я ще не натрапив на стежку, яка б могла привести мене додому, так само, як і учора, нас переслідував Злоїк, так само не було відомо, коли і як ми виберемося з лісу,— я почувався певно і бадьоро. Може, навіть саме ім'я, згадане Гаврилом — Добрань — заспокоїло мене. Я спокійно сидів під ліщиною, знаючи, що скоро ми знову подамося лісовим бездоріжжям, але що воно обов'язково приведе нас на дорогу, принаймні на стежку. Бо тільки цього й бракувало нам нині. Була б тільки стежка — а там ми й гори покотимо. Адже кожна стежка обов'язково приведе до якоїсь оселі.
Найбільше моє лихо полягало якраз у тому, що я загубив стежку. І якби цього не трапилось, то не було б ніяких моїх пригод, і не було б ніякої казки. От що означає така проста річ. Ніколи не губіть стежки у житті, мої друзі!
Поки я так міркував, Гаврило літав між деревами, про щось турбувався. Коли він, захеканий, сів біля мене, щоб трохи одійти од утоми, я запитав його:
 — Ну що, Гаврику, знову якась неприємність?
 — Нічого особливого,— відповів він.— Але треба трохи посидіти. Он, бачиш, віти берези сплелися із вітами граба?
 — Бачу. То й що?
 — То Середня лісова застава. Нам треба через неї пройти...
 — Пройдемо, Гаврику! Не через такі уже проходили.
 — Річ у тому, що їм треба пред'явити перепустку.
 — Пред'явимо. Я не загубив її. Ось вона, у пазусі...
 — Але береза й граб заснули. їх розбудити ніяк не можна.
 — Що трапилось? Чому вони сплять удень, а не вночі?
 — Я й сам не знаю чого...
І раптом над ними щось кволо загуло. Гаврик одізвався на той гул глухим шипінням. Через кілька хвилин він радісно мені повідомляв:
 — Це розмовляв я з вітерцем Шкандибкою. Про тебе.
 — Про мене? Що ж про мене можна розмовляти?
 — А от що. Твій улюблений каштан Червонько, що росте під вікном вашої хати, поскаржився Шкандибці: пропав мій найкращий друг, той, що посадив мене, що поливав і придобряв мене, що гладив моє листя. Тобто — ти. В тривозі батько й мати. В тривозі все село. Червонько просив Шкандибку, щоб політав усюди, пошукав тебе. От він примчав сюди і цілу ніч березу й граба гойдав, щоб вони гукали на весь ліс... Вони гукали, але ніхто не відповів. Ми ж спали у дуплі. А більше ніхто не знав. Хіба що Злоїк. Так той навмисне утаїв. Тепер береза й граб заснули. Ніхто їх розбудить не може. Хай посплять. Самі проснуться. І тоді ми підемо далі.
 — Так попроси ж Шкандибку. Хай полетить. Нехай розкаже, де ми...
 — Нічого не вийде. Шкандибка знесилів, йому напитись треба. Тоді він і полетить. Але води ніде нема. Отож чекатиме дощу тут, на липовій гіллячці.
Знову несподівана надія згасла. Знову невідомо, що буде зі мною в найближчі години.
Я підійшов ближче до сплетених віт граба й берези. Вони й справді так щільно стулились, що їх ніяк не можна було розгорнути. Дерева й справді спали. Кожен листочок висів немовби зів'ялий, а гілля ослабло і здавалося мертвим. Мені навіть почулось, що з стовбурів линуло солодке хропіння.
Робити було нічого. Розбудити дерева не вистачило б у мене сили. Та я й не наважувався. Адже вони цілу ніч не спали через мене. Хай посплять. Хай відпочинуть.
Відпочивав і Гаврило. Він сів на березову гілку і щільно притулився до її потрісканого стовбура.
Не спалося одному мені. Я розхвилювався і тривожно міркував про дальший шлях, про вихід з лісу. Подумки я тинявся по галявці від куща до куща, лиш інколи спинявся біля якоїсь квітки, щоб помилуватись нею.
Та от у тиші почулося скрекотання. То, звичайно, була сорока. Вона прецікаво роздивлялася на мене і все скрекотіла, ніби розповідала комусь про дивну пригоду.
Від її скрекотання прокинувся Гаврило. Він, мабуть, був з нею знайомий, бо ввічливо їй уклонявся і все підтакував головою, коли вона подавала свій голос.
Я підморгнув Гаврилові. Він зрозумів, що мені теж цікаво, і почав перекладати.

СОРОЧІ КЛОПОТИ
Скре-ке-ке!
Що таке?
Чом все так?
А не так?
Чом він тут,
Цей дивак?
Чом не там —
Під гіллям?

Скра-та-та!
Лихота!
Чом листки
На дубах
Хтось держав
У зубах?
Порізьбив їх,
Обгриз...
Сором-стид
На весь ліс!

Скро-ко-то!
Скаже хто —
Чом береза
Без ніг,
Та ще й біла,
Мов сніг?
Треба взутися їй,
Необачній такій.
Треба чорною
Стать,
Другу-дубу
Під стать.

Скре-ке-те!
Щось не те...
Тут учора
Було
Невелике
Дупло.
А сьогодні
Нема,
Тільки дірка
Сама.

Хто ж дупло те
Украв?
Ти, Гаврило,
Не брав?
Поверніть же
Дупло,
Щоб все добре
Було!

Скрі-кі-рі!
Угорі
Між зелених
Ялиць
Так багато
Синиць...
Непорядок!
Летіть
На осикову
Віть!

Скру-ку-ту!
На льоту
Я дивлюсь —
Чи ти ба!
Буть повинна
Верба...
А росте
Осокір,
Усьому
Вперекір...
Гей, там хто!
В одну мить
Треба
Пересадить!

Скра-кра-ла!
Ну й діла...
Я не хочу,
Щоб тут
Пасся
Сорокопуд.
Хочу: тут,
Де гриби,
Хай живуть
Яструби...

Скре-ке-се!
Чом ніхто
Не несе
Ані те, Ані се —
Ні пшонця,
Ні просця,
Ні шматочок
М'ясця?
Всім же
Подано вість,
Що вельможний
Я гість!

Стрі-кі-кі!
Диваки!
Все у них —
Навпаки!
Угорі —
В них гілля...
Унизу —
В них земля...
Хоч там
Верть,
Хоч там
Круть —
Треба перевернуть!

Скрі-кі-ні!
Всі у лісі —
Дурні!
Всі противні
Мені.
Я ненавиджу
Всіх —
Щиголів,
Щиголих
І дрозда,
Й солов'я.
Тільки гарна
Тут я!
Скре-ке-ке...
Отаке!

Нарешті мені набридло слухати сорочі теревені. Я кивнув Гаврилові — годі! І хоч скрекотіння не затихало, та тепер уже воно не привертало нічиєї уваги.
Зате сорока, сама того не знаючи, сильно нам допомогла. Вона своїм лементом розбудила березу. Загойдалися її розлогі віти, хитнувся тонкий стан, і вся вона ніби аж потяглася зі сну. Відразу у лісі зробилося гомінко й лунко. І весело. Забриніли листочки. Заговорили билинки...
Шелест ніжного березового листя, мов пломінь, дістався до грубих грабових гілок. Граб якось трусонувся, ніби скинув із себе глибокий сон, а потім дрібно-дрібно залопотів своїми листками. Мовляв, у чому річ? Що тут коїться?
Гаврило уже розповів двом лісовим вартовим про наші пригоди. Граб і береза тільки похитували кронами, змахували гілками та пришіптували листочками... Я відчував на собі їхню ласкаву увагу.
Найбільше, що вони могли зробити для мене тієї хвилини — це швидше пропустити мене через свою заставу. Граб і береза заметушилися.
І відразу з дупла вискочив зелений дятел. Гаврило знову узяв у мене перепустку, підніс її дятлові, а той, притуливши її до гілки, двічі стукнув по ній дзьобом. Компостер пробито. Путь вільна! І дятел зник так само, як і з'явився.
Граб і береза одночасно зметнули вгору свої віти. Широкі зелені ворота розчинилися переді мною гостинно і просторо. Я відчув, як разом зі мною крізь ці ворота увійшло сонце. Було світло. Духмяно. Привільно.
Услід за мною линула пісня двох лісових вартових.

ПІСНЯ ГРАБА І БЕРЕЗИ
Ми дружим
Найміцніше в світі
Із віттю віть,
З листком
Листок.
Іще зернятками
Нас вітер
Сюди приніс,
У цей куток.

І ми зійшли
І корінцями
В землі сплелись
На вічний час.
І золотими промінцями
Навік зігріло
Сонце нас.

Тепер ми
Виросли великі.
Ще вище
Будемо зростать.
Всі липи, клени
І осики
Про нашу дружбу
Шелестять.

ГРАБ
Коли бува
Мені несила,
Нічна волога
Листя б'є,—
З моїх гілок
Береза біла
Росу досвітню
Щедро п'є.

А то і холодно,
Й невтішно
Буває вранці,
На зорі.
Мене береза
Гладить ніжно
По зашкарубленій
Корі.

БЕРЕЗА
Я не хилюся
У зажурі,
Яка негода
Не була б!
Коли на ліс
Посунуть бурі —
Мене від них
Затулить граб.

Мені він чеше
Довгі коси,
Теплом
Обдмухуючи їх,—
І я співаю
Стоголосо
Від його
Пестощів палких.

ОБОЄ
Коли зима
Завдасть нам муки
І більше вже
Нема снаги —
Ми беремось,
Тоді за руки.
Перепиняємо
Сніги!

А ув осінні
Темні ночі
Свої ми
Стулимо листки
І одне одному
Шепочем
Про щастя
Мрійливі казки.

Зелену
Творячи завісу,
Як волі
Подихи живі,
Ми стоїмо тут,
Серед лісу,—
Добра й спокою
Вартові.

В нас під гіллям
Проходять люди,
Летять пташки,
Звірята йдуть.
Хто добрий сам,—
Тому хай буде
Усюди вільна
Добра путь!

Пісня лунала довго. Уже Гаврило не розбирав слів. Уже до нас долітали окремі звуки. А граб і береза усе не змовкали. Так їм хотілося розповісти про свою дружбу, попишатися нею. А вона і справді красива у них...
Коли я почув зворушливі слова про незнану досі дружбу дерев, на серці мені зробилося солодко і тепло... Коли б усі так дружили — думалося мені — як би гарно було жити на світі... Не було б ворожнечі. Не було б сварок і бійок... Я згадав село, школу, товаришів. Чи повірять вони мені, коли я їм розповім усе, про що довідався у лісі?
Мабуть, з великою щирістю відкрили нам добру путь лісові вартові, від усього серця напутили нас у дальші мандри, бо йшлося нам з Гаврилом весело, бадьоро, заповзято. Ми пройшли уже, може, кілометрів з п'ять, а не відчували ніякої втоми. Тільки трошки хотілося їсти, і ми вже видивляли якийсь підходящий ягідник чи ліщину.
Гаврило, як ніколи, був розважний і жвавий. Він увесь час гомонів, розповідав мені цікаві, на його думку, історії і навіть мугикав якісь пісеньки...
Я вирішив пожартувати:
 — А Злоїк, Гаврило?
 — Що Злоїк?
 — Чи не йде він за нами по п'ятах?
 — А хто його знає. Поблизу ж вільхи нема.
 — Виходить, тобі не Злоїк страшний, а вільха?..
 — Погано, друже!
 — Що погано?
 — Погано, що ти мені нагадав про Злоїка. Я вже забувся про нього. А тепер знову боятимусь...
 — Це ти даремно... Злоїка не пропустять граб і береза.
 — Еге, сказав... Злоїк скрізь пройде. Почекай, він ще про себе нагадає.
Виходить, пожартував я на свою голову. Боявся Злоїка не тільки Гаврило. Признатися, і мені не дуже хотілося знову відчувати, що хтось чигає на тебе, мов на здобич.
Я почав відгонити від себе лихі думки. А тут якраз трапилась чудова галявина з добірними суницями. Тож ми розташувались пообідати... Мені за-байдужилося. Але Гаврила знову пойняв недобрий настрій, він прислухався до кожного шелесту і раз у раз озирався навколо...
Обід минув швидко.
Ми знову зрушили з місця.
Враз спереду щось яскраво зачервоніло. Коли ми підійшли ближче, виявилося, що то був мухомор.
 — Який красень! — не витерпів я.
 — Красень то красень! А який гидкий! — відповів мені Гаврило.— його жодна птиця, жоден звір не їсть.
 — Недаремне ж і звуть його мухомором. Мухи морить...
Трохи далі стояв ще один такий же молодець у червоній шапці. Ось їх уже троє. Скільки їх, які мальовничі групки — по четверо, п'ятеро, восьмеро...
Ішли ми, ішли і не зчулись, як опинились у цілому морі мухоморів. Мухомори були попереду, мухомори були позаду. Ліворуч і праворуч — теж мухомори. І жодної стебелинки. Жодного кущика. Між стовбурами дерев рясніли тільки червоні шапки з білими горошинками.
І раптом стало важко іти. Отруйні гриби чіплялись за ноги, кришилися, і по них ковзали мої підошви. По моєму сліду лишалося слизьке м'ясиво...
Я мимоволі спинився передихнути. Гаврило спочатку не звертав жодної уваги на мухоморів. Потім завмер і прислухався.
— А, стривай! Вони щось співають...
І я почув марш мухоморів.

МАРШ МУХОМОРІВ
Тікайте всі скоріше,
Хто в цьому лісі зріс!
Ми військо найсильніше,
Ми завоюєм ліс!

Ховайтеся у нори,
Бо буде всім біда.
Ми дужі мухомори —
Поганськая орда!

Спустіє вся галявка,
Де наша пройде путь.
Хились, травице-травко,
Бо мухомори йдуть!

Хай сотня нас поляже,
Знов виросте — мільйон.
Тремти, проклятий враже,
Йде хвацький батальйон!

Ми кожного героя
Піднімемо на сміх.
Отрута — наша зброя,
Потруїмо усіх!

Велика сила суне.
Загине той умить,
Хто нас хоч тільки клюне,
Хто спробує вкусить!

Розсієм всюди спори —
Скрізь будемо рости...
Розставимо дозори
І бойові пости!

Ми дужі мухомори...
Ніхто нас не торкай!
Інакше буде горе!
Інакше буде — край!

Тікайте всі скоріше,
Хто в цьому лісі зріс!
Ми військо найсильніше!
Ми завоюєм ліс!

Переклавши войовничі слова «хвацького батальйону», Гаврило сильно розреготався, чого він навчився у мого брата Петрика.
 — Ну ти тільки подумай, які хвастуни! Вони завоюють ліс! Вони усіх потруять! Та хто на них буде зважати? Хто там їх спробує вкусить? Така гидота... Ходімо далі!
Але я не міг іти. Мухомори стояли так щільно, що нога мимоволі наступала на котрогось із них. Під ногами чвакала смердюча слизькота, і зробити новий крок не було сил.
 — Ну чого ти не йдеш? — підгонив мене Гаврило.— Що ти на них дивишся?
 — Ти смієшся, Гаврику, а мені плакати хочеться. Бачиш, як ступати важко. Не такі вже хвастовиті їхні погрози. Вони вже завоювали ліс. Принаймні в цьому місці, куди ми з тобою потрапили. Тобі то що! Ти вмієш літати. А от спробуй іти пішки.
Гаврило відразу засмутився, проте все-таки злетів з мого плеча і спробував крокувати. Він став лапою на шапку одного мухомора, той відразу зігнувся і поламався, а Гаврило якось смішно спорснув униз і потрапив під шапку другого мухомора.
 — Хай йому біс! — лаючись, видряпався ворон. За одну мить він сидів знову у мене на плечі.
 — Це Злоїк... Це він наслав на тебе мухоморів. Це його зла армія...— розпачливо бурмотів птах, сподіваючись, певне, якось мене утішити.
 — Навряд, Гаврику... Вони ж у своєму марші про Злоїка нічого не співали.
 — То дарма. Про нього ніхто вголос не говорить. Всі його бояться. І навіть ті, що йому служать.
Ще зовсім недавно я вже був і забувся про того дурного Злоїка, про його хитромудрі сіті, які він розставляв усюди на моїй путі. Але зараз стояв у цьому червоноголовому безкраї і проклинав того Злоїка, і присягався помститися на ньому при нагоді...
Одначе це не допомагало. Я був у найскрутнішо-му становищі, ніж будь-коли за всі свої мандри по лісу. То хоч була можливість сісти, лягти. Тут же мусів тільки стояти, не знаючи, що вдіяти, за яку думку зачепитися... Єдине, що я зміг придумати — це злізти на найближчу сосну. Там я зручно всівся на дебелій гілці, обіперся спиною об стовбур і міг напівлежачки розмірковувати над своєю бідою. Навпроти мене на сусідній гілці сидів Гаврило і дивився на мене такими щирими, такими відданими очима, що я зразу повеселішав. «З таким другом не пропадеш»,— думав я. Адже він хоч і не людина, та в нього дуже сердечний і лагідний характер. До того ж він має і деякі переваги над людиною — добре знає ліс, володіє мовою усіх лісових жителів, відає деякі дуже важливі лісові таємниці.
 — Не журися, Гаврику! Ми щось придумаємо...
Гаврик мовчав. Чи думав він у цю хвилину, чи чекав моїх думок — я не знаю.
Минуло, мабуть, не менше, як півгодини, поки нашу увагу не привернула нова подія, зовсім ніби незначна.
Просто повз нас пролітав джміль. Ну хіба мало чого літає в лісі? Але чомусь мені цей джміль видався особливим. Здалось, що він з доброзичливим наміром кружляє біля нас. І справді. Ніби поминув уже нашу сосну, але от повернувся знову. Знову трохи одлетів, а потім опустився униз і полетів понад мухоморами.
О, дива! Там, де пролітав джміль — голови мухоморів одверталися в різні боки, і гриби ламалися при самій землі, лишаючи вузенький прохід.
 — Гаврику! Гаврику! Скоріше!
Я сплигнув з дерева в одну мить. Гаврило, як і завжди, вмостився на своєму місці. Ми рушили услід за джмелем.
Джміль уже був далеко, але стежка за його крильми лягала рівна і простора. Я ішов швидкою ходою і, звичайно, джмеля не міг наздогнати. Лише чулось його віддалене дзижчання.
 — Гаврику, про що він дзижчить? Ти чуєш?
Гаврило прислухався.
 — Чую тільки окремі слова. І він переклав мені:

Дзу-дзу-дзу...
Дітям їжу везу.
Швидко лину вперед.
В мене мед.
В мене мед.

Кожна травко і віть,
Одступіть,
Пропустіть!
Ах, поганки-гриби!
Одхилились хоч би!
Дзу-дзу-дзу...
Дітям їжу везу...

Раптом почало темніти. Це здивувало мене. Годинника, звісно, я не мав, зле відчував, що іще не так пізно. Мало бути не більше шостої години вечора, а влітку о цій порі ще завидно. Проте сонце ніде не проглядало. Шматочки неба, які виднілися крізь гілля, були просто сірі.
Зрештою, нам було однаково, про що він джизчить. Головне — ми маємо дорогу і, як сказав Гаврило, у тому напрямку, в якому нам треба.
Тепер мухомори стали справді жалюгідними. Мені здалось, що вони здивовано обертались нам услід і похитували головами, дивуючись, як це ми насмілились порушити лад такого могутнього війська.
Я запитав Гаврила, про що вони тепер співають.
 — Замовкли! — відповів Гаврило.
Скоро лави «воїнів» порідшали... Ось вони уже топчуться знову невеликими купками. Ось їх по троє — кілька острівців. І, нарешті, щезло військо. Ніде ні одного. Як чудово! Тепер можна вільніше зітхнути.
Тепер під ногами лежав мов м'яким килимом лише рудо-зелений мох, по якому з такою насолодою ступали мої підошви.
Ось ми підійшли до високої красуні — ялини, яку Гаврило іменував Голубкою. За його словами, від неї уже не так далеко до краю лісу. Мені вже не вірилось у те, що той край лісу десь справді є і що я колись покину ці, хоч і дуже привітні, одначе дуже неспокійні місця.
Гаврило наполягав на тому, що вже вечір і що нам треба думати про нічліг. Виходить, що і сьогодні я не дістануся додому...
Несподівано сипонув дощ. Ми метнулись туди-сюди. Найзатишніша схованка виявилася під ялиною. Ми залізли під віти і лежали зовсім сухі. До нас не проривалось жодної крапелини. Тільки чутно було, як на верхівки дерев, на гілля важко падають дощинки, як вони де-не-де пробиваються до землі.
Дощ усе дужчав. Згодом сипонув град.
Невеличкий майданчик перед ялинкою раптом забілів...
Я втратив усяку надію мандрувати далі. Треба було укладатися спати. Кращого нічлігу, ніж під ялиною, не можна було й придумати. От тільки підстелити сухої трави з-під крони. Нарешті я добре влігся, обмостився травою — мені стало тепло і затишно. Гаврило сидів біля мене на тоненькій гілочці. Можна було спати. Та звідкись почулося тихе виття.
Гаврило відразу скочив з гілки і припав мені до грудей. Я поклав руки йому на спину і пригорнув до себе.
 — Що таке, Гаврику? Чого ти так трусишся? Чого так б'ється твоє серце?
 — Злоїк! — з тривогою прошепотів птах.— Це його голос. Я знаю.
 — Тобі все Злоїк. Мабуть, приснилось!
 — Ні, слухай. Я перекладаю.

ЗЛОЇКОВЕ ВИТТЯ
Тут нудота зелена
Між дубів та ялин.
Всі тікають від мене,—
І я завжди один.

Довгі дні, довгі ночі
Я блукаю кругом,
Та ніхто щось не хоче
Бути помічником.

Ні ведмідь, ні лисиця,
Ні зайчатко дурне.
Той тремтить, той боїться,
Той не любить мене.

Навіть вовк не уміє
Догодити мені.
Тільки лютії змії
Ще слухняні, мов пні.

Тільки ще мухомори
Шлють за мене полки.
А то всі — непокори,
Добролюби гидкі...

Мені важко самому
Всі творити діла.
У житті лісовому
Дуже мало ще зла.

Я люблю, щоб нещастя
Десь у когось було,—
Щоб сидів хтось у пастці,
Щоб зламав хтось крило.

Щоб трусилися вільхи,
Щоб осики гнили,
Щоб і сонце — на лихо! —
Не вилазило з мли.

Не було щоб у птиці
Ані їсти, ні пить.
А людей без рушниці
Я не можу терпіть.

Тільки той, хто стріляє,—
В мене бажаний гість.
Хто рушниці не має —
Тому вся моя злість...

І враз виття різко обірвалося. Завмер і Гаврило. Тільки ще тісніше притулився до моїх грудей...
Деякий час стояла глибока тиша. Припинився дощ. Ніщо не шелестіло. Лише темінь заповнила цілий ліс.
— Будемо спати, Гаврику! Я тепер зрозумів Злої-ка. Не такий він і страшний. Він сам безпомічний. Завтра вранці ми йому скрутимо роги.
Лісовий шум заглушив мої слова. Я чув, як ялина затрусилася. Навіть нижня гілка, під якою лежали ми, смикалася то вгору, то вниз. Шум повторився. А згодом він уже не вгавав ні на мить, і ліс загудів, заревів, застугонів.
Буря люто гриміла над лісом, гнучи і ламаючи гілля. Спалахували блискавки, на мить освітлювали страшне видовисько, яке чинилося в лісі. Дерева трепетали і тяжко стогнали, відхиляючись від дужих ударів. Але вони були єдиним захистом усьому живому— птахам, тваринам, комахам, що, мабуть, як і ми з Гаврилом, тулилися до стовбурів, прикривалися гіллям. Тому дерева намагались держатись міцно. Часом вони хапались одне за одне, Щоб бути міцнішими проти вітрових ударів.
Де-не-де розлягався тріск. То не витримувала якась стара осика або липа і ламалася під натиском бурі.
Тільки кущі почувалися молодцями. Вони ніби аж раділи від того, що в лісі зчинився отакий крутіж, їхні молоді стрункі стовбурці підставляли свої груди рвучкому вітру — ану, мовляв, підскоч, підлети!— а потім, ухиляючись від поривів, так гнучко перегинались, що верхівками діставали до самої землі.
Час від часу вибухав грім і глушив цю галасливу мелодію. Але потім вона знову пливла над лісом, не замовкаючи, не затихаючи.
Знову линув дощ. Часом він пересипався різким градом. У відсвітах блискавиць дерева і трави лисніли холодним світінням.
Спочатку ми з Гаврилом почували себе досить спокійно. Все те ніби відбувалося десь за вікнами.. Гаврило угомонився і переконливо заявив мені:
 — Ну, тепер закінчилися твої біди. Злоїк зустрівся із Добранем, і оце вони б'ються. Звичайно, Добрань Злоїка добре наб'є, і той утече кудись у хащі...
Мені дуже хотілося у це вірити. Але чи так воно справді?
Через якусь хвилину я стривожився, бо вітер проймав мене до кісток і під моєю, колись сухою, травицею. Крізь гілля просочувалась вода. Стало холодно1 і мокро. Я спробував пересунутись на інше місце, де, думалось мені, буде затишніше. Та новий порив; вітру мало не викинув мене з-під ялини. Коли б я не ухопився за стовбур, так би і сталось. Лише Гаврило поки що нічого не відчував. Він сидів собі тихо у мене за пазухою, куди не діставав дощ, і, мабуть,, помалу подрімував...
Я напружено думав, куди б надійніше заховатися. Але де було краще місце? Навряд чи є ще у якого дерева густіша крона, ніж у нашої ялини. Про якесь же велике дупло і мріяти годі. Залишалось одно — сидіти і терпіти усі злигодні, аж поки не затихне буря. Все-таки тут, під ялиною, значно краще, ніж отам, посеред лісу...
Невже стало тихше? Чи, може, це мені тільки здається? Ні, справді. І дощ помалу вщухає. Та я знаю, буря така — вона на хвилину перепочине, втомившись, а потім візьметься за своє ще з дужчою-силою. Мабуть, так воно і є. О, знову стугонить і регоче... І знову затихає.
 — Але що це? Звідкись проривається світло... То ясніє небо. Ура! Ще день... Ти чуєш, Гаврику? Вилазь... Буря проходить. А надворі ще видно. Ще й сонце не зайшло. Он на верхівці його промені.
Гаврик виліз із-за пазухи, обтрусився і оком знавця подивився у небо:
 — Це значить...
 — А цить!.. Я чую спів. Співає людина.
 — Це співає Добрань. Він іде сюди. Перекладу тобі не треба. Слухай!

ПІСНЯ ДОБРАНЯ
Гей, хто в лісі,— озовися!
Гей, хто в пущі,— відгукнися.
Близько біля тебе
Неприкрите небо,
Затишне узлісся!

Красна тут цвіте калина,
Спіла тут стоїть малина.
Недалеко хата.
Хоч і тіснувата,
Так зате гостинна!

Гей, заходь під наші шати,—
Не берем за це ми плати,—
В кого збиті крила,
Кому йти несила,—
Просимо до хати!

Той, хто носить за собою
Ніж, сокиру, всяку зброю —
Не підходь до ґанку!
Тут нема пристанку
Тим, хто носить зброю!

Гей, хто в лісі натомився,
Хто в дорозі заблудився,-
Будеш спочивати.
Добре, друже-брате,
Що мені зустрівся!

Не встигли ми з Гаврилом вилізти з-під ялини, як уже із-за кленової гілки дивилося на нас чудове обличчя з хитро примруженими очима і широкою посмішкою під довгими рудими вусами.
 — Це ви будете Добрань? — несміливо запитав я.
 — Так точно. Федір Іванович Добрань. Лісник. Тутешньої зони.
 — А я, знаєте, заблудився. Та от мене привів до вас мій друг.— Я вийняв Гаврила з-за пазухи і посадовив собі на плече.
 — А, це Гаврило? Чув, чув про нього, хоч ніколи ще не бачив. От і добре. Ходімте до хати!
Я швидко покрокував, ледве встигаючи услід широким Добраневим крокам.
Скоро ми опинились на просторій галяві, біля затишно-білої, під червоною черепицею хати.
 — Оце моя господа. Прошу.
На хвилину ми затримались на ґанку. За останні дні я вперше бачив безхмарний обрій і на ньому червоне-червоне призахідне сонце.
У хаті Добрань запитав нас:
 — Ну хто що їстиме? Є хліб, мед, сало, яблука.. У печі — борщ і каша.
Спершу дайте хліба! — попросив я, бо відчув, що найдужче кортить саме хліба.
 — І мені хліба! — підтримав мене Гаврило.
Скатертина розкрилася і під нею ми побачили рум'яні, запашні буханці. У мене покотилася слинка.
Трохи закусивши, ми пішли, на запрошення Добраня, поки не стемніло, подивитись його господарство. Був тут і сад, і пасіка, і корівник, і город, такий, як у селі, з картоплею та соняшниками. Але найдужче мене вразили дві кімнати, розташовані у другій половині Добраневої хати.
В одній стояв лемент, співи, хрюкання і всякий інший галас. Сиділи там дятли, синиці, одуди, сорокопуди, білки й зайці, дикі поросята і лисенята, сила всяких інших звірів та птахів. Коли я пильніше придивився до них, то помітив, що кожне було забинтоване — в того лапа, в іншого хвіст, а ще в когось — голова.
— Всі у біді були,— пояснив нам Федір Іванович.— А оте он зайченя з перев'язаним вухом — Тихона— одного разу я вирвав просто з вовчої пащі.
 — Їжте кашу! —гукнув він своїм друзям і поставив на столі дві великі вереї. З однієї їли птахи, з другої — звірі.
У другій кімнаті не було нічого живого. Зате усі стіни були завішані всякою зброєю. Висіли там і дорогі заморські рушниці, і звичайні наші «тулки», але найбільше хитромудрих самострілів, зроблених власними руками любителів легкої поживи.
 — Цю зброю я одібрав у браконьєрів. Думаю, згодом музей тут відкриємо,— усміхнувся Добрань.
Коли ми зайшли до світлиці і сіли вечеряти, Федір Іванович, ні про що не розпитуючи, нічого не пояснюючи, відразу мені сказав:
 — Після вечері лягай спати! Бо рано-вранці машина по тебе прийде. Дзвонив я у сільраду. Сказав, що ти знайшовся. А то біда була. Спокою не давали...
Я багато про що хотів розпитати Добраня і передусім про Злоїка, про бурю і про битву двох велетнів, про дуба Запорожця, про коня Лісовика і про все-все, але Федір Іванович, знову хитро примруживши очі, перебив мене:
 — Хочеш багато знати — прийдеш удруге. Тепер іди прямо до мене. Дорогою. А зараз — спати, спати, спати...
...Тільки розвиднилось, я вже скочив на ноги. За вікном чувся гомін і тупотіли чиїсь кроки. Я кинувся татові ув обійми. Тато, погладивши мене по голові, запитав:
 — Куди ж це ти націлявся? Все одно далі Добраневої хати не втечеш.
А Добрань знову посміхався:
 — Лісу він надивився. Тепер полюбить на все життя. Гаврило сидів у мене на плечі, принишклий, присмучений. Мовчав. Але тільки-но виїхали в поле,, він почав прощатися. Я просив Гаврила їхати зі мною і жити разом, як колись. Але він відмовився. Лише сказав на прощання:
 — Будемо дружити. Приходь до мене в ліс. Ти ще не все у ньому побачив. І я тобі ще не все цікаве переклав. Я сповіщатиму Добраня, де я. А взимку я прилечу до тебе в гості — погрітися в хаті і поїсти вашого солодкого борщу.
 — Будь здоровий, Гаврику! Спасибі тобі за все,
 — До побачення!