Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Володимир ДАЛЬ
КАЗКИ


МАМИНЕ КРИЛО
Шановні батьки, любі діти!
Увійдімо з вами до цієї книжки, яка поведе вас чарівним світом доброї казки, принесе вам віковічну мудрість предків і сяйливу народну любов, скупає в чистому світлі рідного українського слова. І якщо у вас небайдуже серце, то ви запитаєте себе: «А як же народилася ця книжка і як вона прийшла до нас?»
А ця книжка, як і казка, прийшла з життя. Народилася вона в Україні, бо в Україні, в місті Луганську, народився і її автор, великий учений і письменник, людина казкової долі і дивовижних пригод Володимир Іванович Даль. Народився він 1801 року, на зорі дев'ятнадцятого століття, дружив з Олександром Пушкіним і був добре знайомий з Тарасом Шевченком, заглядав у глибини землі як археолог і проникав у тайни природи. Написав кілька підручників з ботаніки і зоології, сам будував моделі кораблів і моряком плавав по Балтійському та Чорному морях. Але найголовнішим морем-океаном для Володимира Даля була мова народу, і він усе життя плив по цьому морю не як байдужий мандрівник, а як шукач безцінних перлів. А ці перли — двісті тисяч слів живої народної мови, тридцять тисяч приказок і прислів'їв, народні пісні, легенди і казки. Виловлював їх Володимир Даль у мовному морі-океані і творив з них книжки для народу, а особливо для дітей, і писав на книжках ім'я свого українського роду — Козак Луганський. Отож і вивів Олександр Пушкін на своїй «Казці про рибака та рибку» справедливі слова визнання козацького імені свого друга: «Казкареві Козаку Луганському — казкар Олександр Пушкін».
І ось казки, розшукані в житейському морі Козаком Луганським, прийшли до українських дітей. Прийшли українською мовою, бо з глибин народу нашого випливають і духом вічної доброти народної напоєні, і так з печаттю цього живого духу попливуть у віки.
Промайне кілька років — і почне відлік третє тисячоліття, настане 2001 рік, а Володимирові Далю — Козаку Луганському — виповниться 200 літ. І тоді, через літа, згадається й ім'я людини, що донесла дітям України його казку в українському слові.
Українська душа світиться з казки, бо в казці перемагає добро. Воно вічне і незбориме, як молитва, на ньому стоїть і розвивається світ, воно зорею надії сяяло нашій нації через тисячоліття й утверджувало їй місце під сонцем.
Добро народжується і живе в казці, як у батьківському гнізді, його найтонше сприймає чутлива дитяча натура, яка ще не поранена злом і прагне бачити світ чистим і справедливим, тому дитина так горнеться до казки і пізнає в ній родинну прихильність. Думаю, що нація без казки дуже б збідніла, а народ, який сотворив свій казковий світ,— це народ цивілізований, давній на землі і вічний, як добро.
Любити казку треба вміти, а любити Ті може тільки щира душа, як батько і мати люблять дитину. Я згадую друга студентських років Григорія Борисюка, який жив такою любов'ю до казкового слова, і єднав його з духовною культурою і національними чуттями, і ніколи не втрачав цієї любові серед нелегких реальностей життя. Тож коли видавництво задумало випустити для дітей казки видатного вченого-мово-знавця, письменника, лікаря, моряка, збирача народної мудрості Володимира Даля українською мовою, я вирішив попросити Грицъка, доброго знавця мови і казки, взятися за цю роботу. Він із радістю погодився, бо мріяв про те, щоб українські діти одержували більше книжок рідною мовою. А казки Володимира Даля, мовив він, хоч і написані по-російськи, проте невіддільні від звичаїв і фольклору українців, бо ж не цурався Володимир Даль свого давнього козацького роду.
Грицько перекладав казки з думкою про дітей і, зокрема, про свою найменшу дочку Марічку, але виходу цієї книжки, на жаль, не дочекався...

Холодної жовтневої днини скотилася з неба зірка, яка зійшла колись у дні Різдвяних Свят над хатою селян Борисюків з Волині, зійшла, як душа новонародженого хлопчика Гриця.
Скотилася зірка з полудневого небесного пруга, хоч їй би ще світити і світити для України в благословенний час Ті державного Відродження, тішити материнське серце і ясним світлом зігрівати дітей. Але і зоря в небі, і слід на землі поєднані вищою духовною силою, і всі ми у Ті вічній владі.
Осиротіла поліська хата, через поріг якої хлопчик Гриць пішов у великий світ, заплакала біла черешня коло хати, гілки якої піднімали хлопчика до неба. Заридала Мати за Сином і тужливо гладила його в останній путі посивілим крилом, сиротами стали без Батька діти Оксана, Тарас і маленька Марічка, а з ними лишилася як найбільший скарб Батькова любов. Сумно стало всім, хто знав Григорія Борисюка, а знали його в Україні багато людей, і в кожному з них він залишив часточку себе, бо так щедро жив на світі — у любові до батьків і до України, у самовідданості до сім'ї і дітей, у турботі про друзів, у постійному бажанні зробити добро людині. Така була його українська народна вдача християнина — віддавати себе людям, бути завжди в дорозі до них, поспішати їм на допомогу в краях близьких і далеких, часто жертвуючи і собою, й інтересами своєї сім'ї. Душа його світилася
для  людей,  серце   його  билося  для  людей,   думка   його  кликала  до людей.
Любов до людини і вічний неспокій доріг привели Грицька до журналістики, яка вибирає неспокійних і небайдужих, прирекли на добровільні муки в царині Слова, щоб віддати те Слово зі свого серця на захист Людяності. Грицько одержав це Слово в спадок з любові Мами і Батька, зростив його у полях українських як хлібороб і селянський син, висвятив на все життя в стінах Франкового університету в Львові. Ми, сільські хлопці, які пережили війну, голод і злидні, входили до університету, як входять до святого храму, і Грицько не раз любив повторювати: «Я хлопець із села, я прийшов до Львова вчитися, я буду працювати день і ніч, я хочу навчитися так писати, щоб за мене не було соромно батькам».
І цій заповіді Грицько був вірним усе життя. Він справді не раз уставав уночі, світив свою настільну лампу і працював до ранку. Він пропадав над книжкою і постійно мережив аркуш паперу, він горів любов'ю до Слова і вмів запалювати цією любов'ю товаришів.
Роки нашого студентства припали на дуже цікавий та важливий для історії народу час так званої «хрущовської відлиги» — після чорної сталінщини відроджувалися національна свідомість, українська культура, верталися із забуття великі письменницькі імена та їхні твори. І Грицько як селянський син, жадаючи більше пізнати той великий і новий світ знань, який відкривався нам в університеті за часів відродження, і мовби відчуваючи близький подих брежнєвських холодів, що заморозять цей світлий струмінь української духовності, намагався зі своєї скромної стипендії викроювати якийсь гріш і купувати книжки, воскреслі із засуджених сталінщиною на вічне забуття. Тож як тільки вийшов чотиритомний «Словник української мови» Бориса Грінченка, Грицько першим на курсі поспішив придбати його, і ми вечорами сиділи над ним, гортали сторінки, виписували улюблені слова, купалися в сяйливому морі материнської мови. Любов до мови і до матері жила в душі Грицька нероздільно, виростала з одного кореня і цвіла двома найкращими квітками — жовтою і блакитною, поєднання яких творить зелене — колір життя...
А перед сном, як молитву, він казав нам: «Хлопці, подумаймо в цю хвилину про наших матерів, бо вони думають про нас постійно». Вогник у вікні отчої хати родинно світив Грицькові. Він ніколи не забував дороги додому. Він любив писати листи батькам, писав часто і привчив до цього своїх дітей. А коли Грицькова мама приїжджала до сина, привозила хліб, масло і рогалики, смак яких пам'ятаю і досі, і щедро ділила між нами, я розумів: щирість нашого Друга вигрілась під маминим крилом.
Життя дається нелегко, складним воно було і в Грицька. Неспокій був сутністю його вдачі. Добре було йому в Тернополі, але дружина
Валя погано переносила місцевий клімат. Переїхав Грицько з сім'єю в Чернігів, бо там — Довженкова земля, там поліський край. Добре було йому в Чернігові, але не хотіла спокою його душа. «Далеко,— казав,— до батьків їздити, та й діти забудуть мову українську в зрусифікованому місті». Розгорнув карту України, знайшов Вінницю і сказав: «Ось центр України, звідси дітям видно буде і Київ, і Львів, і Луцьк, тут будемо чути їх подих, тут будемо жити».
Так дороги Григорія Борисюка схрестилися у Вінниці для життя, для щастя і радості, миру і тривог, мук і каяття, тут він і спочив у вічному тихому домі.
Спокій ніяк не єднався з вдачею Грицька, він усе поспішав, дорожив кожною хвилиною, мовби передчував, що долею йому відміряно небагато. Тому важко було повірити в цей непорушний спокій Друга, який залишив світові свою усмішку і поринув у глибокий і довгий сон, вернувшись з далеких важких доріг. Здавалося, він зараз устане і знову кудись поспішить, поклавши в кишеню блокнот і ручку, і поїде у відрядження, де його чекають люди. Далеке те останнє відрядження, важко повірити, що з нього не вертаються додому. Не хочеться і досі вірити, що Грицько відійшов у вічність. Легше прийняти придуману казку, що він поїхав у відрядження і просто затримується в дорозі...
Жила на світі чудова Людина, і по ній лишилася добра пам'ять людей, красиві діти, які живуть турботами про Україну, росить землю на могилі Сина пекуча мамина сльоза, а над усім родом бережно світить тепле мамине крило.

Ярема ГОЯН

ВІЙНА ГРИБІВ З ЯГОДАМИ

Красного літа усього в лісі багато — і грибів різних, і ягід усіляких: і суниць із чорницями, і малини з ожиною, і чорної смородини. Ходять дівчата по лісу, ягоди збирають, пісеньок виспівують, а гриб боровик, під дубочком сидячи, тужиться-надимається, з землі випирає, на ягоди гнівається: «Бач, скільки їх уродило! А були ж і нам честь і шана, а тепер на нас ніхто й не подивиться! Стривай-но,— міркує боровик, усім грибам голова,— нас, грибів, сила-силенна, притиснемо, придушимо її, солодку ягоду!»
І замислив боровик війну, під дубом сидячи,  на всі гриби позираючи,  і  став  він  грибів  скликати,   став  на  поміч  звати:
— Збирайтеся, вовнянки, та рушайте на війну!
Відмовилися вовнянки:
— Ми, тендітнії панянки, непридатні для війни.
— Збирайтеся, опеньки!
Відгукнулися опеньки:
— У нас ніжки надто тоненькі, не підемо ми на війну!
— Гей   ви,   зморшки! — крикнув  гриб  боровик.— Ладнайтеся   на війну!
Відмовилися зморшки, кажуть:
— У нас силоньки — трошки, де вже нам на війну!
Розсердився гриб, прогнівався боровик і гукнув дзвінко-дзвінко:
— Гей,  грузді,  хлоп'ята  дружні, ходімо разом воювати, задавакувату ягоду вбивати!
Озвалися грузді з підгруздками:
— Ми грузді, брати дружні, ми йдемо з тобою на війну, на лісову та польову ягоду, ми її шапками закидаємо, п'ятами затопчемо!
Мовивши отак, грузді дружно полізли із землі, сухий листок над головами їхніми здимається, грізна рать підіймається.
«Ой, бути біді»,— міркує зелена травичка.
А о тій порі прийшла з козубнем у ліс тітка Варвара — лежневі не пара. Побачивши силу-силенну груздів, ойкнула, присіла й давай гриби всі підряд брати та в козуб складати. Набрала його по самісінькі вінця, ледве додому донесла, а дома розібрала грибочки за родом та станом: вовнянки — в дзбанки, піддубки — в кадубки, сироїжечки — в діжечки, білі грибочки — в бочки, а найбільший гриб боровик попав у низку — його проштрикнули, висушили та й продали.
З того часу перестав гриб з ягодою воювати.

ВЕДМІДЬ-ПОЛОВИННИК
Жив собі чоловік у крайній хаті на селі, аж під самісіньким лісом. А у лісі жив ведмідь, який щоосені ладнав собі житло — барліг — і залягав у ньому на всю зиму, лежав собі там та лапу смоктав. А чоловік весну, літо та осінь працював, а взимку щі та кашу їв і квасом запивав. Позаздрив на це ведмідь, прийшов до нього та й каже:
— Сусідонько, давай заприятелюємо!
— Як із вашим братом приятелювати: ти ж мене, Мишку, відразу покалічиш! — відповів чоловік.
— Ні,— сказав ведмідь,— не покалічу. Слово моє тверде — я ж не вовк, не лисиця: що сказав, те й сповню! Давай-но разом працюватимемо!
— Ну гаразд, давай! — погодився чоловік.
І вони перебили руки.
Настала весна, заходився чоловік соху та борону лагодити, а ведмідь у лісі гілляки наламує та йому носить.
Чоловік скінчив справу, поставив соху та й каже:
— Ну, Мишку, впрягайся, треба ниву орати.
Ведмідь упрягся в соху, виїхали в поле. Чоловік узявся за чепіги й пішов за сохою, а Мишко йде попереду, соху на собі тягне. Пройшов борозну, пройшов другу, пройшов третю, а на четвертій і каже:
— Чи не досить уже орати?
— Де там,— відказує чоловік,— ще треба зробити заходів із двадцять!
Змучився Мишко на роботі. Як скінчив, то відразу ж на ріллі й простягся.
Чоловік заходився обідати, нагодував товариша та й каже:
— Зараз, Мишку, трохи поспимо, а потім треба вдруге орати.
Так і зробили.
— Гаразд,— каже чоловік,— завтра приходь, будемо скородити та сіяти ріпку. Тільки умова важливіша за гроші. Давай наперед домовимось, коли нива вродить, кому що брати: чи все порівну, чи комусь вершки, а комусь корінці?
— Мені вершки,— сказав ведмідь.
— Ну гаразд,— повторив  чоловік,— твої вершки,  а мої корінці.
Як сказали, так і зробили: ниву на другий день заскородили, посіяли ріпу й заволочили.
Прийшла осінь, настала пора ріпу збирати. Спорядилися наші приятелі, вийшли в поле, повитягали, повибирали ріпу: сила-силенна її вродила. Став чоловік Мишкову частку — гичку — зрізати, отакенні купи наскладав, а свою ріпу на возі додому завіз. А ведмідь заходився гичку у ліс тягати, всю перетягав до свого барлогу. Присів, скуштував, та, либонь, не до смаку йому прийшлась.
Пішов до чоловіка, подивився у вікно, а чоловік запарив солодкої ріпи повний горщик, їсть та прицмокує.
«Добре,— подумав ведмідь,— надалі розумніший буду!»
Пішов ведмідь до лісу, заліг у барліг, посмоктав-посмоктав лапу та й заснув із голоду і проспав усю зиму.
Настала весна, прокинувся ведмідь, худий, виснажений, голодний, і пішов знову набиватися до сусіда в робітники — пшеницю сіяти.
Полагодили соху з бороною. Впрягся ведмідь і давай тягти соху по ниві! Заморився, впрів і став у холодочку.
Чоловік сам наївся, ведмедя нагодував, і лягли обидва поспати. Виспавшись, чоловік розбудив Мишка:
— Пора вже вдруге переорювати.
Нічого робити, взявся Мишко за діло. Як скінчили оранку, ведмідь і каже:
— Ну, чоловіче, умова важливіша за гроші. Давай домовимось наперед: цього разу вершки твої, а корінці — мої. Гаразд? Чи що?
— Гаразд! — мовив чоловік.— Корінці твої, вершки мої!
І перебили руки. На другий день заскородили ниву, посіяли пшеницю, пройшли по ниві бороною і ще раз тут же підтвердили, що тепер, мовляв, ведмедеві належать корінці, а чоловікові — вершки.
Настала пора пшеницю збирати. Чоловік жне не покладаючи рук. Вижав, змолотив і до млина відвіз. Узявся й Мишко до свого паю. Насмикав стерні з корінням цілі купи і давай тягати в ліс до свого барлогу. Всю стерню перетягав, сів на пеньок відпочити та своєї праці скуштувати. Пожував соломи — зле! Пожував корінців — ще гірше!
Пішов Мишко до чоловіка, зазирнув у вікно, а той сидить за столом, пшеничні коржики їсть, бражкою запиває та бороду витирає.
«Мабуть, така вже моя доля,— подумав ведмідь,— що з моєї роботи ніякої користі: візьму вершки — вершки не годяться, візьму корінці — корінці не їдяться!»
Заліг Мишко з горя у барлозі й проспав усю зиму, але відтоді більше не просився до чоловіка на роботу. Якщо голодувати, то краще на боці лежати.

ВОРОНА
Жила собі ворона, та не сама, а з няньками, з мамками, з маленькими дітками, з близькими й далекими сусідками. Прилетіли птахи з-за моря, великі та малі, гуси та лебеді, пташки та пташатка, намостили гнізда у горах, долах, у лісах, у лугах і нанесли яєчок.
Помітила це ворона і стала перелітних птахів кривдити, яєчка у них красти. Летів сич і побачив, що ворона великих та малих птахів кривдить, яєчка краде.
— Стривай,— каже він,— капосна вороно, знайдемо на тебе суд і розправу!
І полетів він далеко, в кам'яні гори, до сизого орла. Прилетів і просить:
— Батечку сизий орле, вчини свій праведний суд над кривдницею-вороною! Від неї життя нема ні малим, ні великим птахам: наші гнізда видирає, діток викрадає, яйця забирає й ними своїх воронят годує!
Похитав сизий орел головою й послав по ворону горобця — меншого свого посла. Горобець спурхнув і полетів до ворони. Вона почала була відмовлятися, але проти неї постала вся пташина сила, все птаство й давай скубати, дзьобати, до орла на суд гнати. Нічого робити — каркнула й полетіла, а всі птахи вихором знялися й услід за нею подалися.
Ось прилетіли вони до орлового житла й обсіли його, а ворона стоїть посередині та обтріпується перед орлом, чепуриться. І почав орел ворону допитувати:
— Про тебе, вороно, розказують, що ти на чуже добро рота роззявляєш, у великих та малих птахів діточок та яйця крадеш!
— Це — обмови, батечку сизий орле, обмови, я лише шкаралупки підбираю!
— А ще на тебе скарга до мене дійшла, що як вийде чоловік ниву засівати, то ти здіймаєшся з усім своїм воронням і все зерно викльовуєш!
— Обмови, батечку сизий орле, обмови! Я з подругами, з маленькими дітками, з домочадцями тільки черв'ячків із свіжої ріллі вибираю!
— А ще на тебе скрізь люд нарікає, що як хліб покосять та снопи в копи поскладають, то ти налітаєш зі своїм воронням і шкоду робите, снопи розворушуєте та копи розбиваєте!
— Обмови, батечку сизий орле, обмови! Ми це робимо заради доброго діла — копи розбираємо, сонечку та вітру доступ даємо, щоб зерно не проросло та просохло!
Розсердився орел на стару брехуху-ворону, звелів посадити її в острог, у заґратований теремок, на залізні засуви, за булатнії замки. Там сидить вона й досі.

ДІВЧИНКА СНІГУРОНЬКА
Жили собі дід та баба, і не було в них ні дітей, ні онуків. От вийшли вони якось у свято за ворота подивитися на чужих діток, як вони зі снігу грудочки качають, у сніжки грають. Підняв дід грудочку та й каже:
— А що, бабо, якби у нас з тобою була дочка, та така біленька, та така кругленька!
Баба на грудочку подивилася, головою похитала та й каже:
— Що ж поробиш — нема, то й узяти ніде.
Але дід приніс снігову грудочку в хату, поклав у горщечок, накрив шматиною і поставив на вікно. Зійшло сонечко, нагріло горщечок, і сніг почав танути. Раптом чують старі — пищить щось у горщику під шматиною. Вони до вікна — зирк, а в горщику лежить дівчинка, білесенька, як сніг, і кругленька, як грудка, та й каже їм:
— Я дівчинка Снігуронька, з весняного снігу зліплена, весняним сонечком зігріта й нарум'янена.
Дід та баба зраділи, вийняли її, заходилася баба для неї хутенько кроїти та шити, а дід, загорнувши Снігуроньку в рушничок, почав її бавити та пестити:

Спи, наша Снігуронько,
Дівонько-красуненько,
З весняного снігу зліплена,
Весняним сонечком зігріта!
Ми будем тебе напувати,
Ми будем тебе годувати,
У барвисту сукню наряджати,
Уму-розуму навчати!


От росте Снігуронька на радість дідові й бабі — та така вже розумна, така вже тямуща, що такі тільки у казках і живуть, а насправді не бувають.
Усе йшло в діда й баби як по маслу: і в хаті добро, і в дворі непогано, худобина зиму перезимувала, птицю випустили з хати надвір. А як загнали її у хлів, тут і скоїлося лихо: прийшла до дідової Жучки лисиця, вдала, що заслабла, і давай Жучку благати, тоненьким голосом умовляти:
— Жучечко, Жучко, біленькі ніжки, шовковий хвостику, пусти в хлівець погрітися!
Жучка, пробігавши у лісі за дідом цілий день, не знала, що баба птицю у хлів загнала, зглянулась над хворою лисицею й пустила її туди. А лисичка двох курок задушила та з собою прихопила.
Як довідався про це дід, то Жучку відлупцював і з двору прогнав.
— Іди,— каже,— куди хочеш, бо сторожувати, бачу, ти нездатна!
От і пішла Жучка, плачучи, з дідового двору. А жаліли Жучку лише баба та дівчинка Снігуронька.
Настало літо, почали ягоди дозрівати. От кличуть подруги Снігуроньку в ліс по ягідки. Дід та баба й слухати не хочуть, не пускають. Почали дівчата обіцяти, що Снігуроньку далеко не відпустять, та й Снігуронька сама проситься ягідок позбирати та на ліс подивитися. Відпустили її дід та баба, дали козубок та пирога шматок.
От і побігли дівчата з Снігуронькою, взявшись за руки, а як у ліс прийшли та побачили ягоди, то про все й забули, розбіглися в різні боки, ягідки збирають та перегукуються, в лісі одна одній голос подають. Ягід понабирали повні козуби, а Снігуроньку в лісі загубили.
Почала Снігуронька голос подавати — ніхто їй не відповідає. Заплакала бідолашна, пішла дорогу шукати, та ще більше заблукала.
От вилізла вона на дерево й кричить:
— Агов-агов!
Іде ведмідь, хмиз тріщить, кущі гнуться.
— Чого ти, дівчино, плачеш, чого, красуне, ридаєш?
— Агов-агов! Я дівчинка Снігуронька, з весняного снігу зліплена, весняним сонечком нарум'янена, випросили мене подруги у дідуся, у бабусі, в ліс завели й покинули!
— Злазь,— каже ведмідь,— я тебе додому доведу!
— Ні, ведмедю,— відказує дівчинка Снігуронька,— я не піду з тобою, я боюсь тебе — ти з'їси мене!
Ведмідь і пішов. Біжить сірий вовк.
— Чом, дівчино, плачеш, чом, красуне, ридаєш?
— Агов-агов! Я дівчинка Снігуронька, з весняного снігу зліплена, весняним сонечком нарум'янена, випросили мене подруги у дідуся, у бабусі в ліс по ягоди, завели сюди та й покинули!
— Злазь, я доведу тебе додому,— каже вовк.
— Ні, вовче, я не піду з тобою, я боюсь тебе — ти з'їси мене!
Вовк і пішов. Іде Лисиця Патрикіївна.
— Чого, дівчино, плачеш, чого, красуне, ридаєш?
— Агов-агов! Я дівчинка Снігуронька, з весняного снігу зліплена, весняним сонечком нарум'янена, випросили мене подруги у дідуся, у бабусі в ліс по ягоди, завели сюди та й покинули!
— Ой, красуне! Ой, розумнице! Ой, бідолашечко моя! Злазь-но мерщій, я тебе хутко додому доведу!
— Ні, лисице, облесливі твої слова, я боюся тебе — ти мене до вовка заведеш, ти мене ведмедеві віддаси... Не піду я з тобою!
Почала лисиця навколо дерева кружляти, на дівчинку Снігуроньку позирати, з дерева її зманювати, а дівчинка не злазить.
— Гав, гав, гав! — загавкав собака в лісі.
А дівчинка Снігуронька загукала:    
— Агов-агов, Жучечко! Агов-агов, люба! Я тут — дівчинка Снігуронька, з весняного снігу зліплена, весняним сонечком нарум'янена, випросили мене подруженьки у дідуся, у бабусі в ліс по ягоди, завели сюди та й покинули. Хотів мене ведмідь однести, я не пішла з ним; хотів вовк відвести, я відмовила йому; хотіла лисиця виманити, я не дала себе обдурити, а з тобою, Жучко, піду!
Як почула лисиця собачий гавкіт, то так стрепенула хутром своїм, тільки її й бачили.
Злізла Снігуронька з дерева, Жучка підбігла до неї, поцілувала її, все личенько облизала й повела додому.
Стоїть ведмідь за пеньком, вовк — на галявині, лисиця по кущах шастає.
Жучка гавкає, заливається, всі її бояться, ніхто не підступиться.
Прийшли вони додому. Дід та баба на радощах заплакали, Снігуроньку напоїли, нагодували, спати поклали, ковдрою накрили:

Спи, наша Снігуронько,
Дівонько-красуненько,
З весняного снігу зліплена,
Весняним сонечком зігріта!
Ми будем тебе напувати,
Ми будем тебе годувати,
У барвисту сукню наряджати,
Уму-розуму навчати!


Жучці старі пробачили, напоїли молоком, гнів на милість змінили, на попереднє місце повернули, стерегти двір поставили.

ПРО МИШКУ-ШКРЯБОТУШКУ
Жила-була мишка, на прізвисько шкряботушка... Якось прибігла мишка-шкряботушка в поле, а на тому полі був горох посіяний. «От добре,— думає вона,— з голоду не пропаду, тільки б тепе£ житлом обзавестися, збудую собі палаци». І стала вона будуватися: вибудувала теремок хоч куди та й зажила в ньому. Якось чує мишка-шкряботушка — хтось шарудить навколо її хоромів і примовляє:
— Хто, хто в теремку, хто, хто у високому?
— Я, мишка-шкряботушка, а ти хто? — запитала вона.
— Я ящірка-шершавочка.
— Іди до мене жити,— сказала мишка.
— Добре,— згодилась ящірка, вповзла в хороми, й стали вони жити разом.
— Пристрибала жабка-скрекотушка:
— Хто, хто в теремі, хто, хто у високому?
— Я, мишка-шкряботушка, та ящірка-шершавочка, а ти хто?
— Я жабка-скрекотушка.
— Іди до нас жити!
— Добре,— сказала жабка і стрибнула в теремок. Стали вони жити втрьох.
— Пристрибала білочка-стрибушка:
— Хто, хто в теремі, хто, хто у високому?
— Я, мишка-шкряботушка, та ящірка-шершавочка, та жабка-скрекотушка, а ти хто?
— Я білочка-стрибушка.
— Іди до нас жити!
От і стали вони жити вчотирьох. Прибіг сірий зайчик.
— Хто, хто в теремі, хто, хто у високому?
— Я, мишка-шкряботушка, та ящірка-шершавочка, та жабка-скре-котушка, та білочка-стрибушка. Іди до нас жити!
— Чому б не піти! Піду!
От і стали вони жити вп'ятьох. Прибігла Лисиця Патрикіївна.
— Хто, хто в теремі, хто, хто у високому?
— Я, мишка-шкряботушка, та ящірка-шершавочка, та жабка-скре-котушка, та білочка-стрибушка, та сірий зайчик-побігайчик, а ти хто?
— Я — лисичка-сестричка, всього поля окраса.
— Іди до нас жити.
От і стали вони жити ушістьох. Прийщов сірий вовк.
— Хто, хто в теремі, хто, хто у високому?
— Я, мишка-шкряботушка, та ящірка-шершавочка, та жабка-скре-котушка, та білочка-стрибушка, та сірий зайчик-побігайчик, та лисичка-сестричка, всього поля окраса, а ти хто?
— А я — сірий вовк, із-за-куща-хап!
— Іди до нас жити!
— Розступіться! — заревів вовк і заліз у мишачі хороми.
— Ой, вовчику, ой, сіренький, нам тісно, ти нас задушиш! — закричали всі шестеро.
— Кому тісно, а мені якраз,— сказав вовк і розсівся в теремі.
Почали всі плакати та на вовка скаржитися. Почув про це ведмідь, на прізвисько Потапович. Гуп, гуп, гуп:
— Хто тут реве, мені спокою не дає?
От усі мешканці й заговорили вголос і стали ведмедеві на вовка скаржитися, а вовк тільки гарчить та зубами клацає. Слухав-слухав Михайло Потапович — та як торохне лапою по терему, так терем той і розвалився! Всі мешканці повискакували, а мишка-шкряботушка заховалася в горосі й стала думати-гадати, як би їй знов побудувати теремок, тільки уже вовка до нього вона не пускатиме.

ЖУРАВЕЛЬ І ЧАПЛЯ
Летіла сова — весела голова. Літала вона, літала, та й сіла, головою повертіла, на всі боки позирнула, знялася й знову полетіла. Літала, літала та сіла, головою повертіла, на всі боки позирнула, а очі у сови, як блюдця, тільки бачити не хочуть.
Це не казка, це приповідка, а казка ще попереду.
Настала весна після зими і давай її сонечком гнати-допікати, а траву-мураву із землі викликати. Висипала-вибігла травичка на сонечко подивитись, винесла квіти перші — проліски: і голубі, і білі, і синьо-червоні та жовто-сірі.
Потяглися з-за моря перелітні птахи: гуси та лебеді, журавлі та чаплі, кулики та качки, співучі птахи й хвалькувата синичка. Усі злетілись до нас, на Русь, гнізда мостити, сім'ями жити. Розбрелись вони по своїх краях: по степах, по лісах, по болотах, по річечках.
Стоїть журавель у полі, навсебіч поглядає, голівку крильцем погладжує, а сам думає: «Треба мені господарством обзавестись, гніздо звити та господиню знайти».
От і звив він гніздо біля самого болота, а в болоті, в купині, сидить довгоноса чапля, сидить, на журавля поглядає та нищечком посміхається: «Треба ж уродитися таким незугарним!»
Тим часом надумався журавель: «Давай,— каже собі,— посватаю чаплю, вона в наш рід удалась: і дзьоб наш, і ноги довгі».
От і пішов він невторованою стежиною по болоту: чап-чалап, чап-чалап ногами, а ноги й хвіст так і грузнуть; він упреться дзьобом — хвоста витягне, а дзьоб зав'язне, дзьоба витягне — хвіст зав'язне. Насилу до чаплиної купини дійшов, зазирнув в очерет і запитує:
— Чи вдома добродійка чапля?
— Тут вона. Що треба? — запитує чапля.
— Іди за мене заміж,— пропонує журавель.
— Овва. Піти за тебе, за такого довготелесого? На тобі й одежина куценька, і сам ти пішки гуляєш, живеш убого, мене в гнізді голодом замориш!
Ці слова здалися журавлю образливими. Він мовчки повернув та й пішов додому: чап-чалап, чап-чалап.
А чапля собі тим часом розмірковує: «Що ж тепер? Навіщо я йому відмовила? Невже мені краще жити самій?! Він знатного роду, звуть його чепуруном, ходить із чубчиком. Піду до нього, добрим словом перемовлюся».
Пішла чапля, а шлях по болоту неблизький: то одна нога загрузне, то друга. Одну витягне — друга загрузає. Крильце витягне — дзьоба засмокче.
— От прийшла вона та й каже:
— Журавлю, я піду за тебе!
— Ні, чапле,— відмовляє їй журавель,— я вже роздумав, не хочу на тобі женитись. Іди туди, звідки прийшла.
Соромно стало чаплі, затулилась вона крильцем і пішла до своєї купини, а журавель, дивлячись їй услід, пошкодував, що відмовив, зітхнув, вискочив із гнізда і рушив услід за нею болото місити. Приходить та й каже:
— Хай буде по-твоєму, чапле, я беру тебе за себе.
А чапля сидить сердита-пресердита й розмовляти з журавлем не бажає.
— Чуєш, добродійко-чапле, я беру тебе за себе,— повторив журавель.
— Ти береш, та я не йду,— відповіла вона.
Нічого робити, повернув журавель додому. «Ба, яка гордовита,— подумав він,— тепер нізащо не візьму її!»
Вмостився журавель у траві й навіть дивитися не хоче у той бік, де чапля живе. А та знову передумала: «Краще жити вдвох, аніж самій. Піду помирюся з ним і вийду за нього».
І знову пошкандибала вона по болоту. Шлях до журавля неблизький, болото грузьке: то одна ніжка загрузне, то друга, крильце висмикне — дзьоба засмокче. Насилу добралася до журавлиного гнізда й каже:
— Журавлику, послухай-но, так і бути, я піду за тебе!
А журавель їй у відповідь:
— Не йде Федора за Єгора, а пішла б Федора за Єгора, та Єгор не бере.
Мовивши такі слова, журавель одвернувся. Чапля й пішла.
Думав-думав журавель, та й знову пошкодував, чого було б йому не погодитися взяти за себе чаплю, поки та сама хотіла. Подумав і швиденько знову пішов по болоту: чап-чалап ногами, а ноги та хвіст усе грузнуть. От уперся він дзьобом, хвоста витягне — дзьоба болото засмокче, а дзьоба витягне — хвіст загрузне.
Отак вони ще й досі ходять одне за одним. Стежку вторували, а каші не зварили.

ЯК РАК ЛИСИЦЮ ПЕРЕХИТРИВ
Сита кумася лисиця вийшла в поле погуляти, на травичці повалятися, за комашками жартома пострибати. Гуляла вона, гуляла, перекидалася і раптом побачила на березі рака.
«Бач,— думає,— який незграба, все задки лізе, нема того, щоб по-нашому побігати та попустувати».
І почала вона рака займати та глузувати з нього.
— Ти, красунчику шкаралупчатий, очі маєш витрішкуваті, сам із вершок, вуса — до ліктя, а ногам і ліку нема, певно, надто швидко бігаєш! Давай-но побіжимо наввипередки, хто кого пережене. По біжімо он хоч до того куща!
— Давай,— каже рак,— ти біжи вперед, а я — за тобою!
Почали рахувати: раз, два, три! Лисиця побігла не оглядаючись, а рак учепився за лисячий хвіст та з нею й летить. Ось бігла, бігла лисиця, а добігши до куща, геть ухекалася й каже:
— Де ж то рак тепер повзе? — Обернулась — чи далеко рак, а той, як лисиця змахнула пухнастим хвостом, розімкнув клешню й відлетів у кущ та звідти й гукає лисиці:
— Чого ж ти відстала? Я тебе тут уже давно чекаю!
Лисиця витріщила очі: «Коли ж це він мене обігнав?»

ЛИСИЦЯ ЛИЧАКІВНА
Зимової ночі йшла голодна кума стежкою; на небі хмари повисли, полем сніжок порошить.
«Хоч би яку крихту до рота вкинути»,— думає лисичка. От іде вона битим шляхом. Бачить, лежить личак. «Що ж,— думає вона,— колись, може, й личак знадобиться». Вхопила личака в зуби й рушила далі. Приходить у село й до першої-ліпшої хати стукає.
— Хто там? — запитав господар, відчиняючи віконце.
— Це я, добрий чоловіче, лисичка-сестричка, пусти переночувати!
— У нас і без тебе тісно! — відповів старий і хотів був зачинити віконечко.
— Хіба мені багато треба? — каже лисиця.— Сама ляжу на лавку, а хвостик — під лавку. От і все.
Змилостивився дід, впустив лисицю, а вона йому й каже:
— Чоловіче, чоловіче, заховай мій личачок!
Чоловік узяв личака і кинув його під піч.
Ось уночі, коли всі поснули, лисичка злізла тихенько з лавки, підкралася до личака, дістала його й закинула далеко в піч, а сама повернулася, наче нічого й не сталося, лягла на лавку, а хвостик опустила під лавочку.
Почало світати. Господарі прокинулись, баба затопила у печі, а дід почав збиратися у ліс по дрова.
Прокинулась і лисиця, побігла по личак — зирк, а личака наче й не було. Заголосила сердешна:
— Скривдив ти мене, старий, поживився моїм добром, а я за свого личачка і курочки не візьму!
Подивився чоловік під піч — нема личака! Що робити? Сам же клав! Тоді пішов до курника, узяв курку та й віддав лисиці, а лисиця ще вередувати почала, курку не бере і на все село горло дере, кричить, що скривдив її дід.
Господар з господинею стали вмовляти лисицю, налили в чашку молока, накришили хліба, зробили яєчню й почали просити гостю не гребувати хлібом-сіллю. А лисиці тільки того й треба. Скочила на лавку, поїла хліба, висьорбала молочко, ум'яла яєчню, взяла курку, вкинула в мішок, попрощалась із господарями й пішла своєю дорогою.
Іде та пісеньку наспівує:

Лисичка-сестричка
Темної нічки
Йшла голодна;
Йшла вона та йшла,
Личака знайшла —
У село принесла,
Добрим людям збула,
Курочку взяла.


Підходить вона ввечері до іншого села. Стук, стук, стук,— стукає в хату.
— Хто там? —запитав господар.
— Це я, лисичка-сестричка. Пусти, дядечку, переночувати!
— У нас і без тебе тісно, іди собі далі,— сказав чоловік і зачинив вікно.
— Я багато місця не займу,— мовила лисиця,— сама ляжу на лавку, а хвіст — під лавку, от і все!
Господар і впустив лисицю. Уклонилася вона господареві й віддала йому на збереження свою курочку, сама ж смирненько вмостилася у куточку на лавці, а хвостик підібгала під лавку.
Господар узяв курочку і пустив її до качок за ґратки. Лисиця все це бачила і, як господарі поснули, злізла тихенько з лавки, підкралась до ґраток, дістала свою курочку, обскубла її, з'їла, пір'ячко з кісточками сховала під піччю, а тоді спритненько скочила на лавку, скрутилась клубочком та й заснула.
Почало світати; баба стала до печі, а чоловік пішов худобу годувати. Прокинулась і лисиця, почала збиратися в дорогу. Подякувала господарям за тепло та ласку й попрохала віддати їй курочку.
Чоловік поліз по курку — зирк, а її як і не було! Перебрав усіх качок: що за диво, курки й сліду немає!
А лисиця стоїть і голосить:
— Курочко ж моя, чорнушечко моя, заклювали тебе рябі качки, забили тебе сизі селезні! Не візьму я за тебе будь-яку птицю!
Змилостивилась баба над лисицею та й каже чоловікові:
— Віддаймо їй качечку та погодуймо на дорогу!
Напоїли, нагодували господарі лисицю, віддали їй качечку і провели за ворота.
Йде кума-лисиця, облизується та пісеньку свою наспівує:

Лисичка-сестричка
Темної нічки
Йшла голодна!
Йшла вона та йшла,
Личака знайшла —
У село принесла,
Добрим людям збула;
За личака — курочку,
За курочку — качечку.


Йшла лисиця чи довго, чи ні, та по якійсь годині стало смеркатися. Побачила вона віддалік хатину й повернула туди,— приходить: стук, стук, стук у двері!
— Хто там? — питає господар.
— Я, лисичка-сестричка, збилася з дороги, вся перемерзла, ніжки відвалюються од бігу! Впусти мене, добрий чоловіче, відпочити та зігрітися!
— І радий би впустити, кумонько, та нікуди!
— Та я не вередлива, кумцю: сама ляжу на лавку, а хвіст підібгаю під лавку, от і все!
Подумав-подумав старий і впустив лисицю. А лисиця радіє. Вклонилася господарям та й просить їх зберегти до ранку її качечку-плосконосочку.
Дід із бабою прийняли качечку-плосконосочку на збереження і впустили її до гусей. А лисичка лягла на лавку, хвоста підібгала під лавку й захропла.
— Видно, бідолашна, геть заморилася,— сказала баба, залазячи на піч.
Невдовзі старі поснули, а лисиця тільки того й чекала: злізла тихенько з лавки, підкралась до гусей, схопила свою качечку-плосконосочку, обскубла геть, з'їла, кісточки та пір'ячко заховала під піччю, сама ж, наче нічого й не сталося, лягла спати й проспала до білого дня. Прокинулась, потяглася й озирнулась. Бачить, у хаті сама господиня.
— А де господар, господине? — питає вона бабу.— Мені треба з ним попрощатися, вклонитися за тепло, за ласку.
— Питає, де господар! — здивувалася стара.— Та він же, либонь, давно на базарі.
— Зоставайтеся ж здорові, господине,— сказала, вклонившись, лисиця.— Моя плосконосочка вже, мабуть, прокинулась. Давайте її скоріше сюди, час і нам із нею рушати в дорогу.
Кинулася стара по качку, глип-глип — а качки ніде нема! Що робити, де взяти? А віддавати треба! Лисиця стоїть позаду старої, очі під лоба закочує, голосить: була в неї качечка, небачена, нечувана, рябенька, з позолотою, за цю качечку вона й гусачка не взяла б.
Налякалась господиня й давай просити лисицю:
— Візьми ж, матінко Лисице Патрикіївно, візьми будь-якого мого гусачка! Я вже тебе напою, нагодую, на дорогу ні масла, ні яєць не пошкодую.
Пішла лисиця на мирову, напилася, наїлася, вибрала найжирнішо-го гусака, поклала в мішок, уклонилася господині й подалася в путь-доріженьку; йде та й наспівує нишком пісеньку:

Лисичка-сестричка
Темної нічки
Йшла голодна;
Усе йшла вона та йшла,
Личака знайшла —
Добрим людям збула:
За личака — курочку,
За курочку — качечку,
За качечку — гусака!


Йшла лисиця, йшла, нарешті притомилась. Важко їй стало гусака в мішку нести. От вона то присяде, то приляже, то знову побіжить.
Настала ніч, і лисиця почала про нічліг думати; в які двері не постукає — скрізь відмова.
От підійшла вона до крайньої хати й тихенько, несміливо почала постукувати: стук, стук, стук, стук!
— Хто там? — відгукнувся господар.
— Обігрій, рідний, пусти переночувати!
— Ніде, і без тебе тісно!
— Я багато місця не займу,— відповіла лисиця,— сама ляжу на лавочку, а хвостик — під лавочку, от і все.
Змилостивився господар, впустив лисицю, а вона подає йому на збереження гусака. Господар укинув його за решітку до індичок. Але до нього вже дійшли чутки про підступну лисицю.
От господар і думає: «Чи не тая це лисиця, про яку люди розповідають?» І почав за нею назирати. А вона сумирненько вмостилась на лавочку, а хвіст опустила під лавочку; сама ж слухає, коли за* снуть господарі. Нарешті стара захропла, а старий тільки вдає, що спить.
От лисиця стриб до решітки, схопила свого гусака, перекусила йому шию, обскубла і заходилась їсти. їсть, їсть і робить перепочинок — зразу не подужає всього гусака з'їсти. їла вона, їла, а старий усе придивлявся та й побачив, що лисиця, зібравши кісточки й пір'ячко, занесла їх під піч, а сама знову вмостилась на лавці й заснула.
Проспала лисиця ще довше, ніж учора; нарешті господар почав її будити:
— Як, лисичко, спала-відпочивала?
А лисичка тільки потягується та очі протирає.
— Пора тобі, лисичко, й честь знати. Пора в дорогу збиратись,— сказав господар, відчиняючи двері навстіж.
А лисичка йому у відповідь:
— Навіщо хату вихолоджувати, я й сама піду, та спочатку своє добро заберу. Давай-но мого гусака!
— Якого? — здивувався господар.
— Та того, що я тобі ввечері віддала на збереження. Ти ж його у мене взяв?
— Узяв,— відповів господар.
— Якщо взяв, то й віддай,— наполягала лисиця.
— Гусака твого за решіткою нема; хочеш, іди подивися — самі індики сидять.
Почувши це, хитра лисиця впала на підлогу і давай побиватися, давай голосити, що за свого гусака вона б навіть величезного індика не взяла.
Чоловік зрозумів лисячі хитрощі. «Стривай,— подумав він,— будеш ти пам'ятати свого гусака!»
— Нічого не вдієш,— зітхнув він.— Треба йти з тобою на мирову.
І пообіцяв їй за гусака віддати індичку. Але замість індички тихенько підклав їй у мішок собаку. Лисичка ні про що не здогадалась, узяла мішок, попрощалася з господарем і пішла.
Йшла вона, йшла, і захотілося їй заспівати пісеньку про себе та личака. Сіла вона, поклала мішок на землю і тільки-но заходилася співати, як раптом із мішка вискочив господарів собака — та на неї, а вона тікати, собака за нею, не відстаючи ні на крок.
От забігли вони разом у ліс; лисиця — по пеньках та по кущах, собака — за нею.
На лисяче щастя, трапилась нора. Лисиця ускочила в неї, а собака не проліз у нору й став чатувати, чи не визирне лисиця...
А лисиця з переляку дихає не віддишеться, а як перепочила, то почала сама з собою розмовляти, почала себе запитувати:
— Вушка мої, вушка, що ви робили, як собака за мною гнався?
— А ми слухали та слухали, щоб собака лисоньку не з'їв.
— Очка мої, очка, що ви робили?
— А ми дивилися та дивилися, щоб собака лисоньку не з'їв!
— Ніженьки мої, ніженьки, що ви робили?
— А ми бігли та бігли, щоб собака лисоньку не піймав.
— Хвостику, хвостику, а що ти робив?
— А я не давав тобі ходу, за всі пеньки та сучки чіплявся.
— А, то ти не давав мені бігти?! Стривай, ось я тобі покажу! — сказала лисиця і, висунувши хвоста з нори, гукнула собаці: — На ось, з'їж його!
Собака миттю схопив лисицю за хвіст і витяг із нори.

ЛИСИЦЯ І ЗАЄЦЬ
Жив собі в полі сіренький зайчик, і жила там лисичка-сестричка.
От коли вдарили приморозки, зайчик почав линяти, а коли настала зима холодна із завірюхою та сніговими кучугурами, зайчик від холоду зовсім побілів, і надумав він собі хатку збудувати: наносив бересту й давай складати хатину.
Побачила це лисиця та й каже:
— Гей, косоокий, що ти тут робиш?
— Бачиш, від холоду хатку будую.
«Ич, який догадливий,— подумала лисиця,— давай-но і я собі хату збудую — тільки не берестяну, а палати, кришталевий палац!»
І заходилася вона кригу носити та з неї хату будувати.
Обидві хати виросли разом, і зажили наші звірі кожний по-своєму.
Дивиться лиска в крижане віконце та над зайчиком насміхається: «Бач, яку халабуду змайстрував! Інша річ — моя: і чиста, і світла — майже кришталевий палац!»
Лисиці взимку було добре, а як настала весна після зими та почала землю пригрівати, сніг із неї зганяти, тут лисячий палац і розтав та водою під гору сплив. Як лисиці без хати бути? Ось підстерегла вона, коли зайчик вийшов із своєї хатини погуляти, підсніжної травиці, заячої капусточки поскубати, прокралася в заячу хатку й вилізла на піч.
Повернувся зайчик, торкнувся дверей — замкнені. Почекав трішечки і почав знову стукати.
— Хто там?! — закричала лисиця грубим голосом.
— Це я, господар, сірий зайчик, пусти мене, лисичко!
— Забирайся геть, не пущу! — відповіла лисиця.
Почекав трохи зайчик, а тоді й каже:
— Досить, лисичко, жартувати, пусти, мені вже спати хочеться. А лисиця на те:
— Почекай, косоокий, ось як я вискочу, та вистрибну, та почну тебе лупцювати, то тільки клоччя з тебе полетить!
Заплакав зайчик і пішов світ за очі. Зустрівся йому сірий вовк.
— Здоров, зайчику, чого плачеш, чого такий сумний?
— Та як же мені не сумувати, не горювати: була в мене хата берестяна, а в лисиці крижана. Лисиччина хата розтала, водою стекла, вона мою захопила та й не пускає мене, господаря!
— Постривай,— каже вовк,— ми її виженемо!
— Навряд, вовчику, вона там міцно засіла!
— Не я буду, коли не вижену лисицю! — гарикнув вовк.
Зайчик зрадів і пішов з вовком виганяти лисицю. Прийшли.
— Агов, Лисице Патрикіївно, забирайся з чужої хати! — закричав вовк.
А лисиця йому з хатки у відповідь:
— Почекай, ось як злізу з печі, та вискочу, та вистрибну, та почну тебе лупцювати, то тільки клоччя з тебе полетить!
— Ой-ой, яка сердита! — промимрив вовк, підібгав хвоста й дременув до лісу, а зайчик лишився плакати в полі.
Іде бик.
— Здоров, зайчику, чого такий зажурений, чого плачеш?
— Та як же мені не журитися, як не плакати: була у мене хатка берестяна, а в лисиці крижана. Лисиччина хатка розтала, вона мою захопила й тепер не пускає мене, господаря, додому!
— Постривай,— сказав бик,— ми її виженемо!
— Ні, бичку, навряд, вона там міцно засіла, вже її вовк виганяв — не вигнав, і тобі, бику, не вигнати!
— Не я буду, коли не вижену! — замукав бик.
Зайчик зрадів і пішов з биком виживати зі своєї хатки лисицю. Прийшли.
— Агов, Лисице Патрикіївно, йди геть із чужої хати! — промукав бик.
А лисиця йому на те:
— Постривай, ось як злізу з печі та заходжусь тебе, бика, гамселити, то тільки клоччя з тебе полетить!
— Ой-ой, яка сердита! — заму кав бик і, задерши голову, кинувся навтіки.
Зайчик сів біля купини й заплакав, сердешний. От іде ведмідь і каже:
— Здоров, косоокий, чого зажурився, чого плачеш?
— Та як же мені не журитися, як не плакати: була у мене хатка берестяна, а в лисиці — крижана. Лисиччина хатка розтала, вона мою захопила й не пускає мене, господаря, додому!
— Постривай,— сказав ведмідь,— ми її виженемо!
— Ні, Михаиле Потаповичу, навряд, вона там міцно засіла. Вовк виганяв — не вигнав, бик виганяв — не вигнав, і тобі не вигнати!
— Не я буду,— заревів ведмідь,— коли не вижену лисицю!
Зайчик зрадів і пішов, підстрибуючи, з ведмедем виганяти лисицю.
Прийшли.
— Гей, Лисице Патрикіївно,— заревів Мишко,— забирайся геть із чужої хати!
А лисиця йому на те:
— Почекай-но, Михаиле Потаповичу, ось як злізу з печі, та вискочу, та вистрибну, та піду тебе, клишоногого, лупцювати, то тільки клоччя з тебе полетить!
— Ой-ой-ой, яка люта! — заревів ведмідь і кинувся підстрибцем тікати.
Що було чинити зайцю? Почав він лисицю умовляти, а лисиця і вухом не веде.
Заплакав зайчик і пішов світ за очі. Дорогою він зустрів червоного півня з шаблюкою на плечі.
— Здоров, зайчику, як живеш, чого такий зажурений, чого плачеш?
— Та як же мені не журитися, як не плакати, коли з власної оселі проганяють? Була у мене хатка берестяна, а в лисиці крижана. Лисиччина хатка розтала, вона мою захопила й не пускає мене, господаря, додому!
— Постривай,— сказав півень,— ми її виженемо!
— Навряд, півнику, чи ж тобі її вигнати, вона міцно там засіла! Її вовк виганяв — не  вигнав,  її бик виганяв — не  вигнав,   ведмідь виганяв — не вигнав, то де вже тобі впоратися!
— Спробуємо! — сказав півник і пішов із зайчиком виганяти лисицю.
Як прийшли вони до хатини, півень і заспівав:

Іде півень по п'ятах,
Несе шаблю на плечах,
Хоче лиску зарубати,
Собі шапку пошити,—
Виходь, лисице, пожалій себе!


Почула лисиця півникову погрозу, злякалася й каже:
— Почекай,    півнику,    золотий    гребінцю,    шовкова    борідонько! А півник кричить:
Кукуріку, на шматки порубаю! Лисиця просить тоненьким облесливим голосочком:
— Півнику, півнику, пожалій мої старі кісточки, дай шубу на дягнути!
А півень, стоячи біля дверей, знай собі кричить:

Іде півень по п'ятах,
Несе шаблю на плечах,
Хоче лиску зарубати,
Собі шапку пошити,—
Виходь, лисице, пожалій себе.


Нічого було робити й нікуди подітися лисиці — відчинила двері та й вискочила. А півень поселився із зайчиком у його хатинці, і стали вони жити-поживати та добро наживати.

ЛИСИЦЯ І ВЕДМІДЬ
Була собі лисиця. Набридло їй на старості самій про себе турбуватися, от прийшла вона до ведмедя й проситься у квартирантки:
— Впусти мене, Михаиле Потаповичу, я, лисиця старенька, вчена, місця займу небагато, не об'їм, не обіп'ю тебе, лише після тебе кісточки обгризу.
Ведмідь, не довго думаючи, погодився. Перейшла лисиця жити до ведмедя і почала все оглядати та обнюхувати, де що в нього лежить. Ведмідь жив у достатку, сам доволі наїдався і лисичку добре годував.
Ось запримітила вона в сінях на поличці діжечку з медом, а лисиця, що ведмідь, любить солодко попоїсти. Лежить якось вона уночі та й думає, як би їй піти та медку полизати. Лежить, хвостиком постукує й ведмедя питає:
Мишку, здається, хтось до нас стукає. Прислухався ведмідь.
— І справді,— каже,— стукають!
— Це, либонь, по мене, по стару лікарку, прийшли.
— Ну що ж,— відповідає ведмідь,— іди.
— Ой, кумцю, чогось не хочеться вставати!
— Та чого там, іди,— спонукує лисицю Мишко,— я й дверей за тобою зачиняти не стану.
Лисиця заохкала, злізла з печі, а як за двері вийшла, то звідки й сила взялася! Видерлась на полицю й заходилася коло діжечки, їла, їла, весь вершечок з'їла, досхочу наїлась, затулила діжечку шматиною, накрила кружечком, приклала камінчиком, усе прибрала, як у ведмедя було, й повернулась у хату, наче нічого й не сталося.
Ведмідь її й питає:
— Що, кумо, чи далеко ходила?
— Близесенько, кумцю; кликали сусіди, дитина у них захворіла.
— Ну й що, полегшало?
— Полегшало.
— А як звуть дитину?
— Вершечком, кумцю.
— Не чув такого імені,— сказав ведмідь.
— Е-е, кумцю, на світі є чимало дивних імен!
Ведмідь заснув, і лисиця теж заснула.
Сподобався лисиці медок, ось і на другу ніч вона лежить, хвостом по лавці постукує.
Мишку, здається, хтось знов до нас стукає. Прислухався ведмідь і каже:
— Й справді, кумо, стукають!
— Це, либонь, по мене прийшли.
— Ну що ж, кумасю, йди,— сказав ведмідь.
— Ой, кумцю, чогось не хочеться вставати, старі кісточки випростувати!
— Ну-ну, йди,— підбадьорює її ведмідь,— я й дверей за тобою не зачинятиму.
Лисиця заохкала, злізла з печі, попленталась до дверей, а як за поріг вийшла, звідки й сила взялася! Видерлася на полицю, дісталася до меду, їла, їла, всю серединку виїла. Наївшись досхочу, затулила діжечку шматиною, накрила кружечком, приклала камінчиком, усе як слід прибрала й повернулася в хату.
А ведмідь її й питає:
— Чи далеко, кумо, ходила?
— Близесенько, кумцю. Сусіди кликали, у них дитина захворіла.
— Ну й що, полегшало?
— Полегшало.
— А як звуть дитину?
— Серединкою, кумцю.
— Не чув такого імені,— мовив ведмідь.
— Е-е, кумцю, на світі є чимало дивних імен! — відповіла лисиця. На цьому обоє й заснули.
Сподобався лисиці медок. Ось і на третю ніч вона лежить, хвостом постукує та сама ведмедя запитує:
Мишку, здається, хтось знову до нас стукає. Послухав ведмідь і каже:
— І справді, кумасю, стукають!
— Це, либонь, по мене прийшли.
— Що ж, кумо, іди, коли кличуть,— сказав ведмідь.
— Ох, кумцю, чогось не хочеться вставати, старі кісточки випростувати! Сам бачиш — жодної нічки заснути не дають.
— Ну, ну, вставай,— вмовляє ведмідь,— я й дверей за тобою не зачинятиму.
Лисиця заохкала, застогнала, злізла з печі й попленталась до дверей, а як за поріг вийшла, звідки й сила взялася! Видерлась на полицю і заходилася коло діжечки. їла, їла, всі рештки меду з'їла. Наївшись досхочу, затулила діжечку шматиною, накрила кружечком, пригнітила камінчиком і все як слід прибрала.
Повернувшись у хату, вилізла на піч і згорнулась калачиком.
А ведмідь почав лисицю розпитували:
— Чи далеко, кумасю, ходила?
— Близесенько, кумцю. Кликали сусіди дитину полікувати.
— Ну й що, полегшало?
— Полегшало.
— А як звуть дитинку?
— Вишкребочком, кумцю, Вишкребочком, Потаповичу!
— Не чув такого імені,— сказав ведмідь.
— Е-е, кумцю, на світі є чимало дивних імен!
Ведмідь заснув, і лисиця заснула.
Незабаром знов захотілося лисиці меду — вона ж бо ласункою була,— ось і вдала із себе хвору: кахи та кахи, спокою не дає ведмедеві, всю ніч прокашляла.
— Кумасю,— каже Мишко,— може б, ти полікувалась?
— Ох, кумцю, є у мене зіллячко, тільки б медку до нього додати — і все як рукою зніме.
Устав ведмідь і вийшов у сіни, зняв діжечку, аж зирк — діжечка порожня!
— Куди подівся мед?! — заревів ведмідь.— Кумо, це ти з'їла?
Лисиця так закашлялась, що й відповіді не дала.
— Кумо, хто з'їв мед?
— Який мед?
— Та мій, що в діжечці був!
— Коли був твій, то, значить, ти і з'їв його,— відповіла лисиця.
— Ні,— сказав ведмідь,— я його не їв, про всяк випадок тримав. Це, мабуть, ти, кумо, пожартувала?!
— Ах ти, кривднику такий! Закликав мене, бідну сироту, до себе та й хочеш зі світу зжити! Ні, друже, не на таку натрапив! Я, лисиця, враз винуватця впізнаю: розвідаю, хто мед з'їв.
Ведмідь зрадів і каже:
— Будь ласка, кумасю, розвідай!
— Давай ляжем проти сонця — у кого мед на животі виступить, той його і з'їв.
Обоє лягли, а тим часом сонечко пригріло. Ведмідь захропів, а лисичка — мерщій до хати: вишкребла рештки меду з діжечки, намастила ним ведмедя, а сама, вимивши лапки, давай ведмедя будити.
— Вставай, я злодія знайшла! Я злодія знайшла! — кричить лисиця на вухо ведмедю.
— Де він? — заревів той.
— Та ось же! — сказала лисиця й показала ведмедеві, що у нього весь живіт у меду.
Ведмідь сів, протер очі, провів лапою по животу — лапа так і прилипає.
А лисиця його картає:
— От бачиш, Михаиле Потаповичу, сонечко мед із тебе й витопило! Надалі, кумцю, своєї вини на іншого не звалюй! — По цих словах лисиця війнула хвостом, тільки ведмідь її й бачив.

ВЕРЕДУХА
Жили собі чоловік та жінка. Дітей у них було всього двоє — донечка Малашенька і синок Івасик.
Малашеньці було років десять або й більше, а Івасику лише третій пішов.
Батько й мати душі в дітях не чули та так уже їх розпестили! Коли донечці щось загадати треба, то вони не наказують, а просять. А потім утішають її:
— Ми тобі й те дамо, й те дістанемо!
А Малашенька вже так розвередувалася, що другої такої не те що в селі, а, либонь, і в місті не було! Подай їй хліба не те що пшеничного, а здобненького,— на житній Малашенька й дивитись не хоче!
А спече мати пиріг із ягодами, то Малашенька й каже: «Кислий, дай медку!» Нічого робити, зачерпне мати повну ложку меду й на доньчин кусень накладе. Сама ж із чоловіком їсть пиріг без меду: хоча вони й при достатках жили, але самі так солодко їсти не могли.
Одного разу треба було їм до міста поїхати, от вони й заходилися Малашеньку вмовляти, щоб не пустувала, за братом наглядала, а найголовніше, щоб із хати не випускала.
— А ми тобі за це медяників купимо, горішків смажених, хустинку на голову та сарафанчик із дутими ґудзиками,— казала мати, а батько тільки мовчки притакував.
Малашенька ж слова їхні в одне вухо впускала, а в друге випускала.
Батько з матір'ю поїхали. Прийшли до Малашеньки подруги й почали кликати погуляти на травці-муравці. Дівчинка згадала батьківський наказ, але подумала: «Невелика біда, коли вийдемо на вулицю!» А їхня хата була крайня од лісу.
Подруги завели її в ліс із братиком — вона сіла й заходилася віночки плести. Подруги покликали її у коршаки пограти, вона пішла лише на хвилинку, але забавлялася цілу годину.
Повернулася до братика, а його нема, і місце, де він сидів, прохололо, лишень трава зім'ята лишилася.
Що робити? Кинулась до подруг — та не знає, та не бачила. Заголосила, побігла навмання братика шукати. Бігла, бігла, бігла — наштовхнулась в полі на піч.
— Пече, пічечко, чи не бачила ти мого братика Івасика?
А піч їй і каже:
— Дівчино-вередухо, з'їж мого житнього хліба, з'їж, тоді скажу.
— Стану я твій житній хліб їсти! Я в матінки та в татуся і на пшеничний не дивлюся!
— Ей, Малашенько, з'їж мого хліба, а пироги будуть попереду! — сказала їй піч.
Малашенька розсердилась і побігла далі. Бігла, бігла, втомилася,— сіла під дичку-яблуню й запитує кучеряву:
— Чи не бачила ти, куди мій братик Івасик подівся?
А яблуня й відповідає:
— Дівчино-вередухо, з'їж моє дике, кисле яблучко,— можливо, тоді й скажу!
— Стану я твою кислицю їсти! У моїх татуся й матінки садових багато — і то їм на вибір!
Похитала на неї яблуня кучерявим вершечком та й каже:
— Пригощали голодну Маланку оладками, а вона каже: «Спечені невдало!»
Маланя побігла далі. Бігла вона, бігла, аж натрапила на молочну річку з киселевими берегами і почала річку розпитувати:
— Річко-річечко, чи не бачила ти братика мого, Івасика?
А річка їй у відповідь:
— Дівчино-вередухо, з'їж спочатку мого вівсяного киселику з молоком, тоді, можливо, дам звісточку про твого братика.
— Стану я їсти твій кисіль із молоком! У моїх татуся і матінки вершки — пальчики оближеш.
— Ой,— насварилася на неї річка,— не гидуй пити з ковша!
Побігла вередуха далі.  Довго бігла вона, шукаючи братика Івасика. Раптом наштовхнулась на їжака, хотіла його відкинути ногою, та побоялася поколотися, от і надумала з ним поговорити:
— їжачку, їжачку, чи не бачив ти мого братика?
А їжачок їй у відповідь:
— Бачив я, дівчинко, зграю сірих гусей, які понесли в ліс на собі малу дитину в червоній сорочечці.
— Ох, це ж і є мій братик Івасик! — заголосила дівчина-вере-духа.— їжаче, голубчику, скажи мені, куди вони його понесли?
І почав їжак їй розповідати, що, мовляв, у цьому дрімучому лісі, в хаті на курячих ніжках, живе Баба Яга; в прислугу вона взяла собі сірих гусей, і що їм накаже, те гуси й виконують.
І стала Малашенька їжака просити та вихваляти:
— Їжачку ти мій рябенький, їжачку колючий! Проведи мене до хатинки на курячих ніжках!
Гаразд,— сказав їжак і повів Малашеньку в самісінькі хащі, а в тих хащах усе їстівні трави росли: квасениця та борщівник, по дереву сива ожина в'ється, переплітається, за кущі чіпляється, величенькі ягідки на сонечку дозрівають.
«От би мені попоїсти їх!» — подумала Малашенька, та чи до ягідок їй! Махнула на сизе плетиво й побігла за їжаком. Довів він її до старої хатинки на курячих ніжках.
Малашенька зазирнула у відчинені двері й бачить — у кутку на лавці Баба Яга спить, а на припічку Івасик сидить, квіточками грається.
Схопила вона братика на руки — й гайда з хати!
А гуси-наймити були дуже чутливі. Вартовий гусак витяг шию, заґелґотів, змахнув крильми, знявся вище дрімучого лісу, глянув навкруги і бачить, що Малашенька з братом біжить. Закричав, заґелґотів сірий гусак, піднявши увесь гусячий табун, а сам полетів до Баби Яги доповідати. А Баба Яга — костяна нога так спить, що з неї аж ііара валує, од хропіння віконниці дрижать. Уже гусак їй у те вухо і в те кричить — не чує! Розсердився гусак-щипак, ущипнув Ягу за самісінький ніс. Прокинулася Баба Яга, схопилась за ніс, а сірий гусак їй і доповідає:
— Бабо Яго — костяна ного! У нас удома негаразд, скоїлась біда — Малашенька Івасика додому несе!
Тут Баба Яга як розходилась:
— Ах ви трутні, дармоїди, за віщо я вас напуваю, годую! Зараз же поверніть мені брата з сестрою!
І полетіли гуси навздогін за Маланею та Івасиком. Летять та між собою перегукуються. Зачула Малашенька гусячий крик, підбігла до молочної річки з киселевими берегами, низенько їй уклонилася й просить:
— Матінко-річко! Заховай, убережи мене від диких гусей!
А річка їй у відповідь:
— Дівчинко-вередухо, з'їж спочатку мого вівсяного киселю з молоком.
Стомилася голодна Малашенька, залюбки поїла селянського киселю, припала до річки й досхочу напилася молока. От річка й каже їй:
— Отак вас, вередух, голодом учити треба! А зараз сідай під бережок, я затулю тебе.
Малашенька сіла, і річка прикрила її зеленим очеретом, гуси покружляли над річкою, пошукали брата з сестрою — та так із тим і назад повернули.
Розсердилась Баба Яга ще більше і послала їх знову по дітей. Летять гуси навздогін, летять та між собою перегукуються, а Малашенька, зачувши їх, іще прудкіше побігла. Ось підбігла вона до дикої яблуні й просить:
— Матінко зелена яблунько! Убережи, заховай мене від біди неминучої, від злих гусей!
А яблуня їй у відповідь:
— З'їж мого кислого яблучка, тоді, можливо, й заховаю тебе!
Нічого робити,  заходилася  дівчинка-вередуха дике  яблуко  їсти, і  здалася  кисличка  голодній  Малані   солодшою  за  стигле  садове яблучко.
А кучерява яблунька стоїть та всміхається:
— Отак вас, вередух, учити треба! Допіру не хотіла й у рот узяти, а тепер їси, аж за вухами лящить.
І яблунька прикрила гілками братика з сестрою, посадила їх у най-густіше листя.
Прилетіли гуси, оглянули яблуню. Немає нікого! Політали ще туди-сюди — та так із тим до Баби Яги і повернулися.
Як побачила вона їх без дітей, закричала, затупотіла ногами, заволала на весь ліс:
— Ось я вас зараз, трутнів! Ось я вас, дармоїдів! Усе пір'я вискубаю, на вітер пущу, живцем проковтну!
Злякалися гуси, полетіли знову по Івасика й Малашеньку. Летять та жалісно одне з одним перегукуються:
— Та-ма, та-ма!
— Та-ма, не-ма!
Запала ніч. Нічого не видно. Сердешним дітям ніде й заховатися, а дикі гуси все ближче й ближче. А в дівчинки-вередухи ніженьки, рученьки втомилися,— ледве шкандибає.
Нарешті бачить вона — в полі та піч стоїть, що її житнім хлібом пригощала. Вона до печі:
— Матінко-пічечко, сховай мене з братиком від Баби Яги!
— То ж бо, дівчинко, слухатись би тобі батька-матері, в ліс не ходити, братика не брати, сидіти вдома та їсти, що батько з матір'ю їдять! А то «вареного не їм, печеного не хочу, а смаженого й духу не переношу!».
Стала Малашенька піч умовляти та переконувати, що більше такого не буде.
— Гаразд, побачимо. А поки що з'їж мого житнього хліба.
З радістю схопила Малашенька окраєць і давай його їсти та братика годувати.
— Такого хліба я зроду ще не їла смачного — наче пряник-медяник!
А піч сміється:
— Голодному і житній хліб медяником здається, а ситому й медяник не солодкий! Ну, залазь тепер на мій черінь і заслінкою затулися.
Малашенька хутенько залізла в піч, заслінкою затулилася, сидить і слухає, як гуси все ближче підлітають, жалібно одне одного запитують:
— Та-ма, та-ма?
— Та-ма, не-ма!
Політали вони навколо печі, політали і, не знайшовши Малашеньки, сіли на землю й почали між собою перемовлятися: що їм тепер робити? Додому повертатися не можна — господиня їх живцем з'їсть, залишатися тут також не можна: Баба Яга звелить їх усіх перестріляти.
— Зробимо ось що, друзі,— сказав ватажок,— повернемось додому, в теплі краї,— туди Бабі Язі дороги нема!
Гуси погодились, знялися й полетіли далеко-далеко, за сині моря. Відпочивши, Малашенька схопила братика на руки й побігла додому. Батько з матір'ю тим часом усе село обійшли, кожного стрічного й поперечного про своїх дітей розпитували; ніхто нічого не знав, лише пастух розповів, що діти в лісі гралися.
Кинулися батько з матір'ю до лісу, і за селом Малашеньку та Івасика зустріли.
Тут Малашенька в усьому батькові-матері покаялася, про все розказала й пообіцяла надалі слухатися і ні в чому не перечити, не вередувати, а їсти те, що й інші діти їдять.
Як сказала, так і зробила. На цьому й казці кінець.

 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky