Юрій ЯРМИШ
МАЛЕНЬКІ КАЗКИ

Казки "Незагартований   Гвинтик", "Міст", "Паличка-рятівниця", "Від чого хліб  росте",  "Як Соловейко вскочив у біду", "Малюнок і Чистий Аркуш", "Стара   історія", "Послужлива Чорнильниця", "Апельсин і Сонце", "Два майстри" та інші.

НЕЗАГАРТОВАНИЙ ГВИНТИК
От би написати казку про Гвинтик. Про звичайний маленький Гвинтик!» — подумав я і поклав перед собою чистий аркуш паперу, застругав новий олівець.
Я думав, думав. А казка не хотіла з'являтися.
Аркуш був чистий.
І я вирішив прогулятися...
Була весна. Сніг з білого став тьмяно-прозорим, наче цукор, що тане. Текли такі ж тьмяно-прозорі каламутні струмки. Машини бризкалися холодною водою. Навкруги все гомоніло, як буває тільки навесні — радісно, трохи метушливо й безугавно.
І раптом я побачив його. Він лежав на дні струмка, наче чекав на мене. Від несподіванки я здригнувся, спинився, але відразу ж пішов далі.
«Що ти робиш, не йди! — прошепотів мені злякано якийсь голос. — Це він, твій Гвинтик!»
Я зробив іще крок уперед, іще півкроку, а потім рішуче повернувся й підбіг до струмка. Я підняв Гвинтика. Він був блискучий, зовсім новенький.
— Добрий день, — дзвінко сказав Гвинтик. — Спасибі за порятунок! У струмку було дуже вогко. Я думав, що заіржавію, отак байдикуючи.
— Як ти потрапив туди? — спитав я, старанно витираючи ковзкі, круті грані Гвинтика.
— Справа в тому, — сказав Гвинтик винувато, — що я страшенно  цікавий до всього! Нас було  багато. Ми їхали у
ящику на завод. Машина підстрибувала на нерівній дорозі, а ми, Гвинтики, підскакували ще вище, щоб побачити місто, вулиці й людей. Я підстрибнув вище за всіх і раптом упав на землю. Отаке зі мною сталося.
— Як, оце і все? — здивувався я. — Не може бути! Адже казка тільки починається...
І тут мені здалося, наче Гвинтик ледь здригнувся. Він поволі повернувся в моїй руці, виграваючи райдугою сонячних промінців на гранях, і тихо мовив:
— Так, так! Твоя правда. Казка тільки починається. Мені навіть важко було спочатку уявити, яка вона — казка, що дзвенить навкруги...
Гвинтик підвівся на моїй долоні й дзвінко-дзвінко гукнув. Так дзвінко, що я навіть здивувався:
— Брати-Гвинтики, озовіться!
Зашурхотіли колеса високого жовто-синього тролейбуса, що саме проїжджав повз нас:
— Привіт від моїх Гвинтиків. Вони працюють, їм зараз ніколи. На все добре!
І тролейбус помчав на м'яких шинах в інший кінець вулиці.
— Ми з-з тобою, ми з-з тобою! — заспівали різноголосі Гвинтики на моїй руці. То був годинник.
— Здоров будь, наш побратиме!
— Здоров будь, Гвинтику! — линуло з вікна нового будинку, біля якого ми стояли. — Тебе вітають брати — шурупи вікон і дверей!
— Це не все ще, не все! — попередив Гвинтик. — Якщо бажаєш, я тобі ще щось розповім.
— Це, мабуть, дуже цікаво, — сказав я. — Але тут такий галас. Краще підемо до мене додому.
Йшли ми повільно. Гвинтик вів далі свою розповідь:
— Ми любимо працю. І коли у щось угвинчуємось, то міцно, назавжди. Ось мої старші брати які!
Він кивнув своєю головкою вгору — в чисте блакитне небо, де стрімко летів сріблястий птах, і гордовито мовив:
— Гвинт від літака — пропелер — у повітря загвинчується, і літак летить швидше вітру. А на морі та на ріках пароплавні Гвинти вперед судна штовхають. Але найбільші Гвинти у світі — турбінні на річках — електричний струм по проводах женуть, несуть людям світло. Без нас, Гвинтиків, і ракети не можуть обійтися. Ми до зірок полетимо. Адже справжні казки лише починаються!
— Правильно, — сказав я. — Все це правильно. Але ж і найбільший Гвинт створила Людина.
— Це правда! — погодився мій Гвинтик. — А хочеш, я розповім тобі, яка пригода сталася з Незагартованим Гвинтиком?
— Добре! — кивнув я. — Розказуй.
— Народився той Гвинтик, як і всі інші, на заводі, в гарячій печі. І був він спочатку куском розпеченого дроту. Потім дріт прохолонув. Взяли його робітники на верстат, розрізали на однакові кусочки.
Попали ті кусочки на другий верстат, зробили на них нарізку. А з третього верстата вийшли вони з маленькими головками.
І став Гвинтик майже справжнім. Та тільки майже. Брати його хвилювалися:
— Загартовуватися час, загартовуватися!
Вони знову розігрілися так, що аж почервоніли, й пострибали в холодну воду. Звідти вони вийшли справжніми Гвинтами — міцними, витривалими.
Тільки наш Гвинтик не стрибнув у холодну воду. Злякався. Сховався. Й зостався незагартованим.
На біду, ніхто цього не помітив. Повезли Гвинт на завод і поставили на постійну службу до верстата.
Верстат був новий, швидкісний. Любив працювати жваво. А Гвинтик, як то кажуть, узявся за гуж, та відчув — що не дуж. Він поривався допомагати верстатові. Але ж сам був не-загартований! Коли верстат запрацював на повну потужність — Гвинт не витримав, зламався. Зупинився верстат. Зіпсувалась деталь, яку верстат обточував. Ось у яку біду вскочив цей боягуз...
Гвинтик закінчив свою розповідь. Ми саме зайшли до моєї квартири.
— А тепер відпочивай, — сказав я Гвинтикові. І поклав його на письмовий стіл.
Але Гвинтик невгавав. Він одразу перезнайомився з усіма Гвинтами, що були в мене вдома, — велосипедними, телевізорними, водогінним Гвинтом, усіма Гвинтиками письмового стола й ще багатьма іншими, про існування яких я досі й гадки не мав.
Ось так Гвинтик почав жити в мене. Здається, йому не було нудно. Знайомих Гвинтиків у нього з'явилося чимало, весь час вони про щось жваво розмовляли.
Я зранку вирушав на роботу і часто повертався з першими зірками в небі. Багато бував у відрядженнях, а коли й приїжджав додому, то годинами мовчки писав щось своє. Усі речі в кімнаті знали, що в цей час мені заважати не можна. Вони замовкали і навіть не порипували, як звичайно.
Повернувшись якось з відрядження, я помітив, що мій Гвинтик зовсім не зрадів мені, лежить засмучений, мовчазний.
— Здоров, Гвинтику! — сказав я якомога веселіше. — Що з тобою сталося?
Гвинтик не відповідав. Стурбований, я взяв його в руки: чи не захворів він?
— Розумієш, — нарешті промовив Гвинтик сумно, — краще б ти мене не знаходив. Усі навколо мене працюють, щось роблять, а я лежу та й лежу на столі. Приємні розмови — це ще не життя...
Від несподіванки я сторопів. Що відповісти моєму Гвинтикові? Адже за ним правда. Я зовсім забув, що він — робочий Гвинтик.
І тут залунав дзвінок. На порозі стояв сусідський хлопчик — школяр Мишко, мрійник і вигадник.
Ми почали розмову про мій телевізор, який останнім часом вередував.
— А звідки у вас цей Гвинтик? — раптом побачив Мишко мого маленького приятеля. — Саме такого я шукаю! Машину нову я придумав...
Мені зовсім не хотілося розлучатися з моїм Гвинтиком -й таким розумним і, я тепер зрозумів, у всьому — справжнім.
Але він дивився на мене так благально! Здається, навіть головка його похилилась. Я стис Гвинтик у руці й підніс його до вуха.
— Відпустіть мене до Мишка! — швидко прошепотів Гвинтик. — Я не можу більше бути неробою!
І тоді я простягнув Гвинтик хлопчикові. Мишко взяв його у ліву руку, а з правої кишені вийняв новеньку Гаєчку.
— Дивіться, як вони пасують одне до одного! — зрадів хлопчик. — Разом їм і працюватиметься добре. А все ж таки, як він до вас потрапив?
Я усміхнувся Мишкові й дружньо підморгнув Гвинтикові:
— Поки що це — таємниця! Але потім я напишу про це. Бувай здоров, Гвинтику! Щасливої дороги!

МІСТ
Юнак швидше вітру мчав на прудконогому вороному коні.
Гаряче сонце пекло йому спину. Інший юнак на білому коні скакав слідом за сліпучим сонцем.
Лише курява сірою хмарою висіла над шляхом, лише квіти, зім'яті шаленим вихорем, хилилися до землі.
Шлях був один. Іще трішки — вершники зустрілися б і, навіть не глянувши один на одного, роз'їхались... Але з одного й другого боку шлях уривався. Широка річка перетинала його, плюскотіла поміж високих берегів. Недовершений міст повис над рікою. Молоді майстри будували його. Вершник на вороному коні притьмом вискочив на міст:
— Гей, будівничі! Поспішайте, мені ніколи!
— А що тебе підганяє? — спитав старший майстер.
— Я шукаю свій   втрачений день.  Два дні я не злізаю з коня!
— Виходить, ти змарнував три дні, — зауважили майстри.
Вершник здивовано скинув брови:
— Мабуть, так...
— Поки що немає тобі дороги, — сказав старший майстер. — Річка бурхлива. Перепливати небезпечно. Допоможи нам. Тут праці на тиждень лишилося — разом ми швидше закінчимо. Тоді й доганяй свій втрачений день!
— А навіщо мені з вами трудитися? — здивувався вершник. — Я ж шукаю не сьогоднішній, а вчорашній день. Поки ви закінчите, я відпочину, мій кінь теж сили набереться.    
Мовчки відвернулися майстри. Лише сокири гучніше застукотіли.
До другого берега під'їхав вершник на змиленому білому коні:
— Гей, будівничі! Поспішайте, мені ніколи.
— Що турбує тебе?
— Я мчу наввипередки з самим сонцем, шукаю майбутній день!
— Навіщо він тобі?
— Я чув, життя там буде краще, ніж тепер.
— Але іншої дороги, як через оцю бурхливу річку, немає. Допоможи нам із свого кінця. Разом ми скоріш добудуємо міст. І ти поїдеш, куди бажаєш.
— Ні, це мені не з руки! — заперечив вершник. — Адже я шукаю не сьогоднішній, а майбутній день.
І він ліг на траву.
Нічого не відповіли майстри. Тільки ще завзятіше застукотіли сокири.
А вершники добре виспалися. Потім посідали кожен на своєму березі та й почали нетерпляче підганяти будівничих — їм все ж хотілося швидше дістатися своєї мети.
— Сидіть, сидіть довше, — сміються майстри, — в одного ще день марно мине, а інший майбутнього дня і через тиждень не побачить!    
Хвилювалися, сердилися вершники, навіть похрипли. І стали вони помалу придивлятися, що ж майстри роблять, як міст ладнають.
Дивляться — дивуються. Гуртом усе в майстрів кипить, пісня дзвінко лунає і міст наче непомітно, а зростає.
Соромно стало юнакам, здоровим і дужим, ось так, осторонь, без діла сидіти.
— Дайте-но й нам сокири, — попросили.
— Отак воно краще буде, — відповіли майстри.
Тричі вставало над землею оранжове сонце і, зробивши урочисте коло по небу, пливло на відпочинок.
Стукали, грюкали сокири. Лягали дошки на міцні опори.
Солоний піт заливав очі юнакам.
На світанку четвертого дня новий міст з'єднав високі береги.
— Беріть своїх коней, — мовив старший майстер. — Дорога вільна!
Але юнаки не квапилися. Мовчали. Думали.
— Навіщо гаяти час, — нарешті сказали твердо. — На коні ні вчорашнього дня не наздоженеш, ні до майбутнього не доскачеш. Власні руки — певніші. Дякуємо за науку, майстри!

ПАЛИЧКА-РЯТІВНИЦЯ
Жив собі на світі ледар. Звичайнісінький ледар. Мабуть, і тобі траплялося бачити схожого на нього. І якщо такий учиться в твоєму класі, неодмінно дай йому прочитати цю казочку.
Так ось. Ледаря звали Миколою.
А сталося це тоді, коли на деревах та кущах із малесеньких буро-жовтих бруньок  визирнули зелені язички   першого листя. Хлопці ганяли надворі м'яча. А Микола нудьгував: мати замкнула його в квартирі, щоб він як слід вивчив уроки.
«Ото б добре було, — мріяв Микола, — знайти Чарівну Паличку-рятівницю. Щоб замість мене домашні завдання робила й усе інше. За такою паличкою і на край світу піти не страшно!»
І нараз сталося чудо...
— Навіщо ж на край світу? — почув Микола за своєю спиною чийсь добрий тихий голос. Хлопчик озирнувся. Посеред кімнати стояв зовсім малюсінький дідусь — удвічі нижчий за Миколу. На ньому були червоні шаровари з білими цятками й білий ковпак з червоними зірочками. Довга сива борода дідуся зникала десь аж за його спиною. — Навіщо на край світу йти? — повторив дідусь. — Можна здобути те, що ти бажаєш, і тут.
— Пробачте, — пробурмотів Микола розгублено, — хто ви такий?
Дідусь відповів поважно, з гідністю:
— Я — Головний Охоронець Чарівної Палички-рятівниці!
Микола мовчав, зачарований. Виходить, що в казках усе правда, й чарівники є?
— Ви справді дасте мені Чарівну Паличку? — спитав він недовірливо.
Дідусь відповів цілком серйозно:
— Якщо ти заслужиш її, звичайно! Але ти повинен виконати три мої завдання. Згода?
Микола про всяк випадок кивнув. Може, завдання неважкі?..
— Слухай перше завдання! — голос у дідуся став урочистим. — Увесь тиждень ти, Миколо, повинен сам прибирати свою постіль і допомагати матері!
«У-у, — хотів було поскиглити Микола, — не хочу!»
Але якийсь голос прошепотів йому: «Не спіши пхикати, адже в нагороду ти одержиш Чарівну Паличку-рятівницю!»
— Я згоден, — ледь чутно сказав Микола.
— От і добре, — бадьоро кивнув дідусь, поправив на голові ковпак і... розтанув у повітрі, наче його й не було.
Микола ущипнув себе за руку, — може, наснилося? Ні, боляче. Виходить, треба за діло братися. Ох, як не хочеться!
Але все ж цілий тиждень Микола прибирав у кімнатах, допомагав матері мити посуд і навіть до крамниці двічі бігав.
Мати мовчки раділа за сина і дивувалася — з чого б то все?
Ох, якби знала мати, — можливо не було б у неї такого доброго настрою. Адже син старався тільки тому, щоб потім взагалі нічого не робити, а все наказувати чудесній Паличці.    
Рівно через тиждень Головний Охоронець Чарівної Палички-рятівниці з'явився перед Миколою.
— Як твої справи, чи виконав моє завдання?
Микола розповів про все.
— Початок непоганий, — погладив свою пишну бороду старий. — Перший крок до Чарівної Палички ти зробив. Слухай тепер друге завдання: цілих десять днів підряд ти не повинен кривдити малят — я знаю, з тобою таке трапляється. Ти не тільки не чіпатимеш їх, але й боронитимеш, якщо їм будуть завдавати прикростей хлопчики дужчі й старші за тебе!
Дідусь поправив свій ковпак і зник...
— Ото вскочив у халепу! — свиснув Микола. — Вітька Дубина напевно роз'юшить мені носа!
Але іншого способу роздобути паличку не було. Треба було ставати хоробрим і справедливим.
І коли на великій перерві Вітька Дубина без усякої причини штовхнув одного малюка і той впав, боляче забившись, Микола сміливо підійшов до бешкетника й сказав:
— Якщо ти зараз же не піднімеш хлопчика і не попросиш у нього пробачення — пощади не чекай. Зрозумів?
Вітька від несподіванки сторопів і пробурмотів розгублено:
— Почекай, зараз!..
Усі десять днів Микола був у школі найхоробрішим і найсправедливішим. Хлопці навіть написали про нього в класну газету велику замітку.
— Ти на добрій дорозі, — сказав Головний Охоронець Чарівної Палички-рятівниці, коли минув і другий строк. — Але це ще не все. Останнє завдання — найважливіше!
Микола, затамувавши дух, слухав.
— Я знаю, — твердо мовив дідусь, — що ти погано вчишся. У щоденнику в тебе трапляються двійки, а в табелі трійки. Тепер весна. Незабаром кінець останньої чверті. Коли закінчиться навчальний рік, покажеш мені табель. Ти зрозумів мене?
У Миколи навіть серце тьохнуло.
— Зрозумів. Треба, щоб у табелі були хороші оцінки...
Ось у яку біду вскочив Микола. Але відступати було вже нікуди. Миколина мати дивувалася:
— Синку, чого це ти все над уроками сидиш? Іди хоч трохи в футбола пограй.
— Не можу, — відповідав Микола, хоч йому й дуже кортіло кинути книжки й вискочити на вулицю до приятелів, — закінчується навчальний рік. Багато повторювати треба!
Але хлопчик став помічати, що йому хочеться працювати не тільки з-за чудесної Палички...
І ось пролунав останній дзвінок. Микола одержав табель і побіг швиденько додому показати його батькам, та з ще більшою нетерплячкою Головному Охоронцеві.
Дідусь у червонозоряному ковпаку був, як завжди, точний. Тільки-но батьки хлопчика пішли з дому, він зараз же з'явився. Задоволено прочитав увесь табель і сказав урочисто:
— Молодець, Миколо! Передаю тобі свій скарб!
І Головний Охоронець простягнув Миколі Чарівну Паличку-рятівницю.
То ось яка вона! Глянеш і не подумаєш, що чарівна. Просто собі жовтенька паличка, трохи більша від учнівської ручки, й тільки. її зручно тримати в портфелі. Ніхто й не здогадається, що це справжній казковий скарб.
— Щоб паличка виконала твої бажання, — вів далі Головний Охоронець, — треба наказати їй:ґ

Паличко-рятівнице,
Паличко-чарівнице!
Зроби те неодмінно,
До чого в думках лину!

— І додати, чого саме бажаєш. Чого б ти хотів?
— Ну... морозива!
— Хай-но з'явиться ваза з морозивом!
І перед  Миколою   відразу ж виникла, як у казці,  гарна кришталева ваза, а в ній — полуничне морозиво. Микола, збуджений, спитав:
— А що можна наказувати паличці?
— Все. Окрім того, що проти совісті.
— А звідки береться те, що бажаєш, — з нічого?
Очі в дідуся стали ласкаві, добрі.
— Звісно, ні, Миколо. З нічого навіть у казці ніщо не з'являється. Просто тобі даром буде діставатись усе, що зробили інші люди.
Микола задумливо крутив паличку. Ось яка ти — рятівнице... У одних відбираєш, а іншим даєш. Але я все ж таки зроблю, як совість велить!
І Микола дзвінко наказав:

Паличко-рятівнице,
Паличко-чарівнице!
 Зроби те неодмінно,
До чого в думках лину!

— Хай усім ледарям несолодко стане, щоб такими не були!
Потім Микола простягнув паличку Головному Охоронцеві ї сказав твердо:
— Самому цікавіше все робити. Візьміть паличку!
— Здоров будь, Миколо! — весело сказав дідусь. — Ти правильно вирішив!
Він торкнувся свого червонозоряного ковпака й зник, наче ніколи і не з'являвся отут у кімнаті.
Ніколи?! Перед Миколою на столі лежав табель з добрими оцінками. І мати більше не сердилася. Ніхто не називав Миколу образливо — ледар. А надворі було літо; хлопці кричали, хвилюючись, ганяли м'яча.
І Микола вистрибом побіг до них.

ВІД ЧОГО ХЛІБ РОСТЕ
Біля села — поле. Широке-широке, оком не окинеш. Дивилися дітлахи вранці, як Люди орють його. Дивились опівдні — як засівають добірним зерном. А ввечері, коли з поля додому йшли натомлені Люди, спитали в них:
— Навіщо від зорі до зорі працювати? Адже на землі й травичка зелена й квіти гарні самі ростуть.
Люди посміхнулись і так відповіли дітям:
— Тому ми ввесь день у полі робили, що одну мудрість знаємо. Запам'ятайте її: «Не земля родить хліб, а руки».

ЯК СОЛОВЕЙКО ВСКОЧИВ В БІДУ
Соловейка з Солов'їхою народилось надзвичайно здібне пташеня! Така звістка рознеслася по всьому лісу.
— Це пташеня співає не тільки по-солов'їному, а й по-дроздиному, і як Вівчарик може, а захоче, то й як Зяблик утне!
Всі сусіди, близькі й далекі, зліталися, щоб послухати спів талановитого Солов'яти. Дрізд схвально кивав:
— йому треба було народитися Дроздом!
— Ах, як чудово! — захоплювалась Очеретянка. — Це Солов'ятко співає ну чисто, як наші уславлені співаки.
— Та що ви! — не погоджувалася Мухоловка-пістрявка. — Що ви! Воно здібніше за них. Вівчарик — той тільки Вівчарик, Іволга — тільки як Іволга виспівує, а це Солов'ятко може одразу заступити їх усіх!
Тільки й мови було в лісі, що про новий нечуваний талант.
— Кому з майстрів ви довірите навчати вашого сина? — питали птахи в Солов'я і Солов'їхи.
— Важко сказати, важко сказати!  — гордовито відповідали батьки. — Та тільки не нашому Солов'ю Дзвінкоголосому! Він співає лише на один лад...
І ось малята Дрозденята почали вчитися у найкращого дроздиного співака, юні Вівчарики у чудових співаків Вівчариків, інші звичайні Солов'ята — у Солов'я Дзвінкоголосого.
А наше пташеня на світанку вирушало в сусідні ліси показувати своє мистецтво. Правда, іноді воно брало уроки у знаменитих пташиних співаків. Трошки повчилося в Іволги. Трошки в Зяблика. Одного разу посиділо на уроці у Вівчарика.
Слава про Солов'ятко, яке майстерно наслідує інших птахів, рознеслася по всіх лісах. Звідусюди його запрошували, скрізь його захоплено приймали. Солов'ятко подовгу не бувало вдома.
Так непомітно промайнуло літо. Багато птахів збиралося летіти у вирій. І Солов'ятко надумало дати останній — прощальний концерт. Слухати його зібралася сила-силенна лісового народу.
Солов'ятко під їхнє дружнє щебетання злетіло на гілку, йому хотілося відразу ж покорити своїх слухачів, і воно залилося швидкою треллю Славки-чорноголовки. Потім несподівано запищало, як жовтогруда Вівсянка, засвистіло дзвінко й сумно, як Вівчарик.
Солов'яті здавалося, що ніколи ще не співало воно так гарно, зовсім як інші птахи. І хоч про це ніхто не просив його, воно розкланялося.
Проте Солов'ятко марно чекало звичайних захоплених вигуків слухачів.  Раптом пронизливо засвистів Зяблик:
— Коли мале пташеня наслідує інших співаків, це може тішити. Але такий дорослий Соловей повинен співати по-своєму!
Солов'ятко глянуло на себе й обімліло. Літаючи з лісу в ліс, воно й не помітило, як виросло!
А Вівчарики підхопили:
— Наш Вівчарик співає краще за нього!
Звідусіль линув незадоволений свист, лящання, тенькання.
Дятел сердито постукав носом по стовбуру дерева і, коли стало трохи тихіше, сказав:
— Ти покажи нам своє солов'їне мистецтво!
Співець від сорому зірвався з гілки і, не оглядаючись, майнув у рідний ліс. Ніколи не бувало з ним такої ганьби!
Але й серед своїх йому не полегшало. Виявилося, що однолітки його теж виросли і кожний по-своєму співає тепер краще, ніж хвалене Солов'ятко.
Тоді співак полетів до відомого Солов'я Дзвінкоголосого, щоб той виручив його з біди.
Славетний митець прослухав Солов'ятка і похитав головою:
— Допомогти, на жаль, не можу. Надто пізно. Наслідуючи інших, ти назавжди втратив свій власний голос!

МАЛЮНОК І ЧИСТИН АРКУШ
Оежить у майстерні художника Аркуш з гарним малюнком на ньому. А поряд — Чистий Аркуш. Вітерець ледь колише їх, і Чистий Аркуш шепоче:
— Як забруднив тебе художник! Ти тепер такий негарний, а я, як і раніш, білий, наче сніг. Я всім подобаюсь!
Але Аркуш із гарним малюнком нічого йому не відповідає. Те, що на ньому намальоване, саме за себе говорить.

СТАРА ІСТОРІЯ
Мати Дика Качка знесла навесні десяток сіреньких яєчок і стала висиджувати з них діточок. Але сталося так, що їй треба було відлучитись від гнізда.
Коли Дика Качка повернулась, у гнізді, крім її яєчок, з'явилось іще одне — велике, тьмяне.
Дика Качка не засумувала. Навпаки. Вона навіть зраділа. Це була вчена Дика Качка. Вона сказала своєму чоловікові Дикому Селезню:
— Я певна, що з цього яєчка виросте білий Лебідь. Одного разу вже так було. Я сама читала в старовинній книжці!
І справді. З яєчок Дикої Качки вилупилися сіренькі каченята, а з великого — білий синок з довгою шиєю.
Батьки відразу назвали його Лебедятком і годували білого синка краще за інших.
Усі каченята хапають зелену ряску та жучків-черв'ячків, а воно чекає, коли перед ним щось смачне покладуть.
Качата наввипередки від зорі до зорі по озеру плавають, а Лебедятко відпочиває. Боїться зморитись, захекатися.
Літають качата з озера до лугу. А наше Лебедятко коливає з лапки на лапку, на землі сидить.
— Не лети, дорогий, — турбуються батьки. — Пір'ячко, літаючи, розгубиш.
До осені виросли качата — веселі всі, дружні.
— Пора, пора летіти, — крячуть. — У теплі місця перебиратися. Братіку, піднімайся з нами!
А братік ні з місця. Дивляться на нього батьки — власним очам не вірять. Ростили-кохали Лебедя, а виріс жирний ледачий Гусак.
Такий ледащо, що і їжі шукати сам не хоче, і плавати не бажає, і літати не вміє. І взагалі не розуміє, навіщо він на білому світі живе.

ПОСЛУЖЛИВА ЧОРНИЛЬНИЦЯ
На столі у школяра стояла Чорнильниця. Висока, повна фіолетового чорнила. Така повна, що ледь торкнись — перекинеться.
Школяр обережно вмочав у неї гостре перо й переписував у зошит вправу з граматики.
А Чорнильниці — нудно так...
Дивиться вона, дивиться в зошит і думає:
«Дивак оцей Школяр! Навіщось йому треба перенести в вошит налите в мене чорнило... Та чи багато отим гострим пером може він зачерпнути? Бач, які тоненькі лінії в нього виходять... Так і до вечора не впорається він зі своїм завданням. Треба допомогти хлопчикові!»
І Чорнильниця, не довго думаючи, — р-раз! — і перекинулася набік.
Усе домашнє завдання Школяреві зіпсувала.
Ото допомогла!..

АПЕЛЬСИН І СОНЦЕ
На лужку біля моря хтось кинув зернятко Апельсина. Зернятку сподобалося на новому місці. Там було тепло, вогко. І з зернятка стало рости маленьке деревце. А потім на деревці з'явився Апельсин.
І ось що з цього вийшло.
Навколо зеленіла лише маленька ввічлива травичка, яка вклонялася навіть слабенькому вітерцеві, та якісь незграбні кущики. А Апельсин був гарний, жовтий, круглий.
«Я зовсім, як Сонце, — подумав Апельсин, — ну чисто, як Сонце. З усього видно — ми брати. Недарма Сонце так яскраво світить мені!»
І Апельсин страшенно запишався. Він навіть уже не вітався з травичкою та кущиками. А тільки від ранку до вечора нахвалявся, що він як саме Сонце, навіть кращий за нього.
— Мені, Апельсинові, нічого ховати вночі свою красу, як Сонцю.
Якось восени на лужку з'явилась Людина.
— Дивись-но, Апельсин виріс! — здивувалась вона і зірвала Апельсин.
Людина віднесла його додому й кинула в ящик. Там уже лежало чимало інших Апельсинів.
І тепер ніхто не міг знайти нашого знайомого. Навколо було стільки плодів і більших, і кращих за нього.
...І Людина, яка з'їла його потім, сказала, що цей Апельсин був страшенно кислий.

ДВА МАЙСТРИ
Чого тільки не буває на світі! Ось послухай... В одній країні люди збудували місто, а назви для нього не придумали.
Тебе цікавить, як туди надсилали листи?
Так і писали на конверті: «У місто без назви».
Далеко гриміла слава про жителів безіменного міста, вправних майстрів. З усього світу з'їжджалися люди, щоб подивитись та помилуватися чудовими творіннями їх рук.
Ось які це були майстри!
Одне було погано — кожен майстер працював сам-один. Люди і не уявляли в той далекий час, що спільно працювати легше, що й найважча справа у гурті спориться.
Тільки два майстри — Л ар і Крос — були дружні, хоч вони і працювали кожний у своїй майстерні.
Розумний і веселий Лар придумував найхитріші механізми. Ніхто ні разу не розгадав їх секрету. І Крос теж був знаменитий — ніхто краще за нього не міг зробити того, що придумував Лар.
Проте буває так: живуть двоє людей, часто бачать їх разом, ніколи вони не сваряться. А в рішучу хвилину виявиться раптом, що один уже давно тримає проти другого камінь за пазухою...
Щороку під час осіннього ярмарку городяни виставляли на загальний огляд і на суд Ради Найстаріших Майстрів свої вироби — годинники незвичайної форми і краси, секретні замки, мечі з найміцнішої сталі, дзвінкі музичні інструменти і багато інших чудових речей.
Наприкінці ярмарку Рада Найстаріших Майстрів оповіщала жителів про те, чиї вироби визнані кращими.
І от якось на одному з ярмарків глашатай, піднявшись на поміст, голосно, щоб усім було чути, повідомив:
— Славна Рада Найстаріших Майстрів вирішила: час уже придумати назву нашому місту. Хто створить Говорящу Ляльку-чудо, якої ще не бачив світ, ім'ям того буде назване наше місто. Рівно через рік на цій площі майстри повинні показати народові свої творіння.
Слухали оповісника і Лар з Кросом.
Лар задумався. В його голові промайнули перші думки про будову Говорящої Ляльки, — і він не помітив зловтішної посмішки на обличчі Кроса.
А Крос торжествував: «Нарешті, прийшла моя хвилина!»
Він давно вже заздрив Лару. Йому хотілося, щоб слава діставалася тільки йому, а доводилося ділити її на двох. Тепер з'явилася чудова нагода одному прославитись: не могла ж Рада Найстаріших Майстрів назвати місто ім'ям двох людей одразу.
Крос не мав сумніву в своїй перемозі. Його ім'я — ім'я творця Говорящої Ляльки вічно житиме в назві міста!
І наступного дня він послав свого підмайстра сказати Ла-рові, що відмовляється працювати разом. Лар був прикро вражений.
— Чому я тебе раніше не бачив? Давно ти працюєш у Кроса? — спитав він здивовано.
— Вже три роки, — охоче відповів підмайстер. Це був молодий щиросердий хлопець. — І не тільки я. Нас працює двоє. У хазяїна край міста є ще одна — таємна майстерня. Ми робимо в ній те, що придумуєте ви. Наш хазяїн давно вже не брав у руки інструментів. Тільки він велить мовчати про це!
Лар обурився, відразу ж побіг до Кроса, щоб той пояснив йому свої дивні, негарні вчинки. Але Крос не пустив його навіть на поріг.
Майстри розпочали роботу, кожен сам-один.
Крос замкнувся в майстерні за сімома замками, щоб ніхто не підглянув його креслень. Думав день, думав два, три, п'ять днів, десять, цілих тридцять днів і три рази по тридцять. Та папір для креслень був майже чистий.
Така тонка, складна річ виявилась не під силу Кросові. Лялька, яку, нарешті, зробили за його вказівками підмайстри, вміла тільки розплющувати очі і голосно пищати: «Мамо!» Але більше не могла вимовити ні слова.
Лару теж нелегко доводилося. Коли він майстрував разом з Кросом, робота завжди спорилася. А тепер...
Лар давно вже придумав хитромудру будову Говорящої Ляльки, але зробити все треба було так тонко, що обійтися без Кроса було неможливо!
Лар цілими днями обточував, випилював, підганяв одну до одної окремі частини, а справа майже не посувалася вперед. Строк кінчався.
І ось одного разу, коли він сидів до краю засмучений, з двору долинули молоді дзвінкі голоси. Широко розчинилися двері. Лар подивився на несподіваних гостей і з радісним криком кинувся їм назустріч. Це були його сини, яких він не бачив цілих три роки! Вони вчилися в іншому місті.
Подивилися сини на батькову роботу. І старший сказав:
— Ми допоможемо тобі! Ми багато чого навчилися за цей час. Не бійся довірити нам найскладнішу справу.
Тепер робота закипіла! Лар переконався, що його сини не марнували часу далеко від домівки. Вони швидко і вміло перетворювали у найтонші механізми кожне, хай найважче креслення батька.
І напередодні конкурсу Лялька була готова!
Майстри дуже стомилися. їм захотілося відпочити, повеселитися. Вони замкнули двері і пішли на виставу мандрівних акробатів.
Повернулися пізно вночі. В майстерні всі речі були на своїх місцях, крім однієї...
Говоряща Лялька зникла!
Сини обшукали кімнати, горище. Лар уважно оглянув віконні рами — а може Ляльку вкрали через вікно? Але злодій не залишив ніяких слідів.
Відчай охопив усіх. Скільки часу загинуло марно! І хіба можна за ніч відтворити те, що робилося місяцями наполегливої праці!
Засмучений побрів Лар із своїми синами вранці на площу, де вже зібралося багато людей. Вони нетерпляче чекали результатів конкурсу.
Ще заздалегідь кожний майстер, який хотів брати в ньому участь, написав про це Раді Найстаріших Майстрів міста. І тепер оповісник у присутності суворих суддів викликав майстрів на поміст. Звідти вони показували народові створені ними Го-ворящі Ляльки.
Всі ляльки були дуже гарні у своїх коротеньких яскравих платтячках, кольорових туфельках і панчішках. Але говорили вони погано. Деякі знали тільки слово «мама», інші вимовляли ще «тато», а одна лялька навіть сказала «молоко». Та розмовляти про що-небудь ляльки зовсім не вміли! Це були справжнісінькі папуги. Чого їх навчили, те вони й повторювали, та й то два-три слова!
— Люди міста, дивіться і слухайте! — на всю площу проголосив оповісник. — Зараз покаже народові свою Говорящу Ляльку майстер Лар!
Люди загомоніли, захвилювалися, почали протискатися ближче до помосту — вони любили знаменитого майстра і його чудові творіння.
Та Лар на поміст чомусь виходив повільно-повільно, низько похиливши голову. І в руках у нього нічого не було...
— Дорогі мої друзі, — сказав, він сумно. — Я придумав Говорящу Ляльку. Але в мене нема її...
Він мовчки зійшов з помосту, і принишклі, здивовані люди так само мовчки розступилися перед ним.
— Слухайте всі і дивіться! — знову пролунав над площею гучний голос оповісника. — Майстер Крос хоче показати свою Ляльку!
Крос легко збіг на поміст. В руках у нього була напрочуд гарна Лялька! Вона розплющила блакитні очі і сказала:
— Здрастуйте! Нарешті я зможу повідати вам про моє народження!
Ой, що тут зчинилося! До неба полетіли капелюхи і залунали захоплені вигуки:
— Хай живе великий майстер Крос і його надзвичайна Говоряща Лялька!
— Віднині наше місто називається Кросградом!..
В цих вигуках, у збудженому галасі зовсім не було чутно, що говорить Лялька. Коли ж на площі трохи стихло, Говоряща Лялька, яка вже давно чомусь хмурилась, знову повторила:
— Ось тепер я, нарешті, зможу розповісти вам про моє народження!
І вона голосно, щоб усі почули, сказала:
— Мене придумав майстер Лар, а зробили його сини!
На площі запала незвичайна тиша...
Народ, вражений, мовчав. Хитрун Крос хотів утекти з помосту, та люди його не пустили.
А Говоряща Лялька продовжувала:
— Учора ввечері майстри пішли в цирк. Я залишилася сама... Раптом трохи піднялась одна мостина і показалася чиясь голова. Це був майстер Крос! Він схопив мене і поволік по довгому підземному ходу до себе додому. Він обіцяв зламати мене, коли я що-небудь розкажу, і признався, що копав підземний хід півроку, коли зрозумів, що сам не зможе нічого придумати...
Лялька замовкла.
Тоді люди сказали Кросу, щоб він назавжди залишив їх місто. Потім почали поздоровляти Лара, що зумів зробити таку чудову ляльку.
— Він найкращий майстер! — кричали люди. — Віднині його іменем називатиметься наше місто!
— Тихше, тихше, — закричали інші. — Майстер Лар хоче щось сказати!
Знаменитий майстер вийшов на поміст.
— Мені приємні ваші слова, — сказав Лар. — Але я повинен признатися: сам я не зміг зробити Говорящу Ляльку. Мені допомагали сини... Я зрозумів, що працювати треба не поодинці, а завжди спільно, дружно, і я не хочу, щоб місто назвали моїм іменем!..
Увечері на площі був веселий карнавал, та такий, якого ще ніхто не бачив. У нічне небо злетіли грона зелених, червоних, блакитних зірок-вогнів. Люди танцювали і веселилися. Скрізь раз у раз лунали радісні вигуки на честь чудових творців Говорящої Ляльки і на честь таки придуманої назви міста!
На кріпосній стіні, над ворітьми, жителі великими літерами викарбували його назву:
МІСТО ДРУЖНИХ МАЙСТРІВ.

ЯКЩО ВИРОСТИ ОДРАЗУ
Жив собі хлопчик. Звали його Вітя. Більш за все на світі він любив спати й стріляти з рогатки по горобцях. За домашні завдання брався пізно, коли вже зовсім вечоріло.
Так було і цього разу. Довго Вітя шукав ручку, задачника, нового зошита. В старому в нього була двійка, і він його викинув, щоб не побачила мама.
Прочитав Вітя умову задачі, а правильної відповіді знайти не може. «Ну й добре, — вирішив Вітя, — завтра в кого-небудь спишу».
Потім він розгорнув граматику, щоб вивчити правила. Але вони здалися йому дуже нудними. І Вітя почав малювати в зошиті кумедні личка, корабликів і зайчиків.
Ох, і перепало б йому, якби все це бачила мама! Та вона була ще на фабриці. В цеху, де мама працювала, гули великі машини. Якось мама взяла Вітю з собою. Там було так цікаво! От якби кинути задачника, граматику та піти працювати на фабрику. І видумати ще кращі машини!.. Поклав Вітя голову на руки і почав мріяти, які машини він придумає...
Але тут клацнув замок у дверях і ввійшла мама. Вона спитала:
— Приготував завдання?
Вітя не хотів засмучувати маму, адже вона прийшла з роботи стомлена. І, відвернувшись до вікна, він відповів:
— Так, приготував, мамусю!
Мама повірила синові, нагодувала, поклала в ліжко й погасила світло в кімнаті...
Вночі Вітя прокинувся — йому дуже захотілося пити. Він устав з ліжка, розплющив очі — і раптом... Вітя навіть протер очі кулаками... Та що ж це таке?
Він не впізнав своєї кімнати! Речі в ній здавалися зовсім іграшковими. Стіл, який був Віті по груди, тепер став нижче пояса, стільці — по коліна. І ліжко було дуже коротке. Щоб витягнутись, Вітя поклав ноги на стілець. Він склепив очі — йому було страшно. Хотів покликати маму, але чомусь не міг вимовити ні слова...
Коли Вітя розплющив очі знову, в кімнату дивився ранок. Вітя встав, поснідав і, глянувши на годинника, схопився за портфель.
Він вибіг на вулицю і... не впізнав свого міста! Лише кілька будинків були йому знайомі. По них він і вгадував, як іти до школи. Нові будинки вишикувалися вздовж гарних широких вулиць. Але найбільш Вітю здивували люди, які йшли назустріч. Чому вони такі маленькі?.. Люди були такі ж на зріст, як Вітя, а дехто навіть менший за нього. І чому вони так чудно дивляться на нього і посміхаються?
Вітю це так розсмішило, що він вистрибом побіг до школи, щоб швидше розповісти про все хлопцям.
Ось і школа! Але що це?.. Номер той самий, а сама вона зовсім інша! Вона теж стала менша.
Вітя відчинив двері... По коридорах бігали малята, поважно походжали старшокласники. Вони здивовано подивилися на Вітю. А один першокласник підійшов і боязко спитав:
— Дядечку, чому у вас такі штани короткі?
В цей час задзвонив дзвінок. І Вітя пішов у свій клас. Учні вже сиділи за партами. Побачивши Вітю, вони підвелися з своїх місць і дружно сказали:
— Добрий день!
Вони теж були такі маленькі...
В клас увійшла Марія Іванівна. Вітя одразу впізнав її, хоч біля очей у Марії Іванівни звідкись узялися зморшки і волосся блищало сивиною. Вона привіталася до дітей і спитала Вітю:
— Товаришу, ви до мене?
Вітя ображено подивився на вчительку:
— Маріє Іванівно, я ж Вітя! Ви мене з арифметики повинні сьогодні викликати!..
Вчителька нахмурилась і попросила Вітю вийти в коридор. Вона причинила за собою двері і суворо сказала:
— Громадянине, який же ви Вітя? У вашому віці люди вже інститути закінчують.
— Ні, я Вітя! Ось мій щоденник, — і хлопчик почав ритися в портфелі.
Тоді Марія Іванівна розсердилась:
— Соромно так жартувати, громадянине, адже вам, мабуть, років двадцять п'ять, не менше!
— Н-і-і, дев'ять! — протягнув Вітя жалібно. Голос його затремтів, очі наповнилися слізьми.
— Я нічого не розумію! — схлипував він. — І дома у нас все інше, і місто, і школа. І чомусь я такий високий!.. І в класі зовсім нема знайомих хлопців...
Вітя сів на лаву. Сльози крапали в нього з очей, як дощик.
— І мами вранці не було в кімнаті... Як я вчитимусь у третьому класі?.. Я такий великий. А насправді я — Вітя, Вітя Солниченко!
Коли вчителька почула ці слова, вона раптом загадково посміхнулась і сказала ще загадковіше:
— Бачиш тепер, що може статися з ледарем?
Вчителька витерла хусточкою Вітьчині сльози і погладила лагідно по голові. І Віті стало хороше-хороше. Він заспокоївся, заплющив очі. А Марія Іванівна все гладила, гладила його по голові...
Коли Вітя розплющив очі, вчительки поруч не було. На його голові лежала добра мамина рука, а сам він сидів за столом у себе вдома. Перед ним лежав підручник з нерозв'язаною задачею. А кімната була такою, як і вчора, і позавчора, і тиждень тому.
— Мамочко, я ж був зараз у школі, говорив з Марією Іванівною, — сказав Вітя.
— Це тобі наснилося, — відповіла мама. — Ти розв'язав задачку?
Вітя відвів очі вбік. Може, обманути?..
— Ні, мамо. Зараз розв'яжу!

ПОДОРОЖ У БІЛІ ГОРИ
Ох, і важкий ранок видався нині у третьокласника Сашка на прізвисько «Забіяка»! Втомився він страшенно. І тепер, сидячи на балконі у зручному кріслі-гойдалці, задоволено пригадував свої сьогоднішні «діла»,
По-перше, сусідський кіт Воркотун.
Сашко цілих півгодини просидів біля паркана, поки котові не заманулося визирнути за ворота. Отут його і схопив Сашко! Довгий міцний мотузок і три бляшані банки він приготував ще ввечері. Дуже весело було дивитися, коли кіт, наче ошпарений окропом, помчав уздовж вулиці, гуркочучи банками, прив'язаними за мотузок до лапи й хвоста. Шкода тільки, що на дорозі трапився знайомий — п'ятикласник Сергій.
— Ось упіймаю тебе зараз і вуха намну! — насварився він.
І Сашкові, звісно, нічого не лишалося, як кинутися щодуху навтіки. Добре, що попереду якраз рушив трамвай, інакше Сергій неодмінно впіймав би його.
Сашко скочив на ходу у вагон І швидко пропхнувся вперед — на вільні місця.
Одне місце на лаві було вже зайнято, скраю сиділа дівчинка.
— Посунься! — штовхнув її Сашко і, задоволений, сів поруч. Як усе добре обійшлося! Дві зупинки проїхати, і можна цілком безпечно повертатися іншою вулицею додому.
На зупинці у вагон зайшли дідусь і бабуся. Дівчинка зразу встала і запропонувала старенькій:
— Сідайте, будь ласка!
А Сашко відвернувся і старанно дивився у вікно, ніби не бачив дідуся.
Але тут почувся голос дівчинки:
— Хлопчику, хіба тобі не хочеться дати місце дідусеві?
— Дуже хочеться, — пробурмотів Сашко і знехотя підвівся.
— Ось я тобі покажу зараз, кому що хочеться! — насварився він на дівчинку. І, вже стоячи на приступці вагона, боляче смикнув її за косу.
— Як не соромно! — сказав йому інший пасажир, молодий льотчик. — Ану, зараз же проси пробачення!
Сашко прикинувся глухим, швидко сплигнув з приступки і — чимдуж додому.
Назустріч трапився сусідський пес Бровко. Ух, як він заскавучав, коли Сашко поцілив йому каменем просто у чорний, волохатий бік! Так, веселий був ранок сьогодні!..
Повільно погойдуючись у кріслі, Сашко дивився з балкона униз, де дзвеніла, співала, сміялася велика вулиця. Сонце підіймалося все вище. І вулиця, що завертала за ріг, до моря, здавалося, поспішала разом з людьми, машинами й навіть тротуарами швидше дістатися до прохолодної води і з головою пірнути.
А вгорі, майже поряд із сонцем, сліпучо сяяли величезні Білі гори. Навіть у найбільшу спеку, коли асфальт на шосе ставав м'яким, як повидло, вони не танули. Сашко ще ніколи не був там...
На великому пустирі біля будинку показалися школярі з червоними галстуками на грудях.
Вони голосно розмовляли і так щасливо усміхалися, що навіть Сашко позаздрив. «Теж мені, радіють з чогось!» — невдо-волено подумав він. Але наступної секунди Сашко вже не міг відірвати очей від школярів. Річ у тім, що один з них тримав білокрилу модель планера! Сашко давно мріяв збудувати такого ж крилатого птаха. Але його не приймали до гуртка авіамоделістів. Туди могли вступити тільки ті, що добре вчаться і мають п'ятірку з поведінки...
...Модель легко злетіла в повітря і, ширяючи над пустирем, почала набирати висоти...
Та що це?!
Сашко навіть скочив з крісла, щоб краще все роздивитись. Модель уже не піднімалася. Вона робила все ширші кола, а сама... сама на очах росла! Це була вже не модель, а справжній планер. І в кабіні його сидів пілот!
Ось планер повільно наближається до балкона... Пілот запитливо дивиться на Сашка і, запрошуючи прокататися, весело махає рукою.
Хіба Сашко міг утриматись?
Він миттю стрибнув у кабіну на порожнє місце позаду пілота.
Тепер планер почав підійматися до хмар. Унизу залишився Сашків дім. Машини на вулицях швидко зменшувалися до розміру сірникових коробочок.
Шум, дзвін, гомін великого міста завмирали. Сашко озирнувся.
Величезне море далеко внизу хлюпало об берег крихітні хвилі-баранці. А попереду вставали мовчазні, неприступні Білі гори.
І Сашко злякався.
— Куди ми летимо? — вирвалося в нього.
Пілот повернув до хлопчика голову... Це був той самий молодий льотчик, якого обурила Сашкова поведінка в трамваї!
— До Білих гір, — сказав він суворо, — туди, де живуть люди з холодними серцями. Про тебе дізналася володарка гір Льодянка. Ти їй дуже подобаєшся. Вона хоче, щоб ти був її спадкоємцем. Для цього в тебе спочатку вирвуть серце і вставлять замість нього крижинку.
— Не хочу, не хочу! — заволав Сашко.
Але планер уже летів над холодними, білими снігами, що вкривали кам'яні схили гір. Навколо зазвучала протяжна, з передзвонами, музика. Здавалося, падають і розбиваються бурульки. Сашко побачив сяючу головну вершину гір. Це були володіння Льодянки. Ось уже стоять її служники в сліпучому сніговому одязі. А вище — сидить у різьбленому крижаному кріслі сама володарка...
Планер приземлився біля крісла.
Сашко зщулився в грудочку — може не помітять?
Але служники підбігли до планера, швидко витягли з нього Сашка, одягли в білий кожушок, поставили перед Льодянкою.
Вітер одразу підхопив планер з пілотом, і той розтанув у хмарах...
— Здоров був, Сашко! — рівним крижаним голосом сказала володарка. — Чи подобається тобі в мене?
— Я хочу до мами! — мало не плачучи, промовив хлопчик. — Додому, до людей!
Володарка усміхнулася крижаною посмішкою.
— Скоро ти забудеш про них. Адже в тебе лихе серце, йди в палац. Звикай до свого нового становища. Ти побачиш, як солодко живеться, коли інші все роблять за тебе, виконують кожне твоє бажання, коли можна кривдити слабких безкарно. А на третій день ти зрозумієш, що серце тобі зовсім не потрібне. Тоді мої лікарі вставлять замість нього грудочку криги. Іди ж у свої нові володіння!..
І головний служник відвів Сашка в замок володарки гір. Тонкі гарні візерунки на скляних дверях його малював сам Тріскучий Мороз. Крижана підлога була наскрізь прозора. В глибині її виднілися застиглі золоті, зелені, оранжові риби різної величини й дивної форми. Можна було годинами розглядати їх і не надивитися.
Вздовж стін стояли крижані стовпчики з прозорими шкатулками. В кожній з них лежало щось червоне, овальне.
— Що це? — спитав Сашко.
— Наші серця, серця відданих служників, — гордо промовив головний служник. — Це найкраща прикраса палацу володарки Білих гір!
— А ось тут, на видному місці, — служник показав на порожню шкатулку, — післязавтра ляже ваше юне серце!
Почувши ці слова, Сашко з жахом кинувся тікати з страшного залу.
— Стривайте, — кричав, ледве встигаючи за ним, головний служник, — стійте! Я знаю ваші улюблені розваги. Зараз ви сміятиметесь до сліз!
Хлопчик зупинився.
— Я на хвилинку, — вибачився головний служник і зник за дверима.
За мить він з'явився з кішкою в одній руці і парою консервних банок у другій.
— Робіть з кішкою, що хочете, не стану вам заважати, — сказав головний служник і, низько вклонившись, пішов.
Сашко кинувся до кішки, схопив на руки і почав пестити її теплу пухнасту спинку...
— Киценька, люба, — гаряче промовляв Сашко. — Я не буду більше мучити тебе. Допоможи тільки вибратися звідси!
Але кішка сердито вигнула оксамитову спину, дугою підняла пухнастий хвіст і сказала раптом людським голосом:
— Ні, Сашко! Залишайся краще в своєї Льодянки. Хай відпочинуть без тебе киці, яких ти мучив!..
Наступного дня служник вивів хлопчика на широкий двір біля замка. Там уже була приготована ціла купа каміння. А поблизу сидів прив'язаний маленький кудлатий песик.
— Сподіваюсь, вам не треба пояснювати, навіщо складено це каміння? — суворо сказав служник. — І ви, звичайно, не відпустите собачку, навіть не побавившись з нею, як учора з кішкою?
Сашко здригнувся.
— Так, так! Володарці гір усе відомо, — продовжував служник крижаним голосом. — Вона обурена вашою поведінкою. Ви стали надто м'якосердий!
Як тільки служник зник за дверима, Сашко підбіг до песика.
— Врятуй мене, — гаряче благав хлопчик, — я не вдарю більше жодного собаки на світі! Як мені вибратися звідси?
У відповідь песик сердито загавкав і сказав:
— Не хочу. Ні! В усіх собак у місті біля моря досі болять боки від твого каміння!
Цієї ночі Сашко майже не склепив очей. Як утекти із страшного палацу? Все, що залишилося внизу, біля теплого моря, здавалося йому тепер дуже дорогим. Сашко дивувався, навіщо він так часто бешкетував, кривдив слабких. Якщо він повернеться до людей, все буде інакше. Та завтра лікарі вирвуть його тепле серце і покладуть у шкатулку, як прикрасу... А з крижаним серцем це вже буде не він, а зовсім інший Сашко — холодний і жорстокий...
На світанку Сашко вибіг надвір: «Може, забратися на мур замка, — подумав він, — сплигнути вниз і втекти?..»
По кам'яних сходах він видряпався на товстий мур. Далеко-далеко внизу, біля самого синього моря, лежало його рідне місто.
— Мій пане Сашко! — пролунав з двору голос головного служника. — Лікарі на чолі із самою володаркою чекають на вас!
Значить, ще одна хвилина, і він уже не буде самим собою і ніколи не вибереться звідси!.. А як же мама, тато? Хлопці з класу? Вже краще стрибнути з муру!
Сашко подивився вниз, і в нього запаморочилася голова... Однак хто там унизу? Якісь дівчатка плетуть вінки. Чому навколо них цвітуть квіти, а тут на мурі так холодно?
— Дівчатка, — гукнув Сашко, — допоможіть мені! Служники Володарки гір хочуть вирвати в мене серце і вставити крижину!
Дівчатка підвели голови.
— А ти не бійся, стрибай, — навперебій заговорили вони. — Служники злої Льодянки ніколи не виходять за мур замка.
— Але ж тут дуже високо!
Тим часом з двору головний служник дедалі наполегливіш вимагав:
— Мій пане Сашко! Володарка гнівається, негайно спускайтеся! Лікарі вже приготували ножі!
— О-го-го!.. Я найдужчий у світі! Ніхто проти мене не встоїть. О-го-го!..
Але тут попереду з'явилося щось величезне, чорно-сіре. Завширшки воно займало півсвіту, а вершиною своєю підпирало хмари.
Це була Гора. Задавака Вітер ще ніколи не бачив гір і гукнув:
— Гей, ти! Зійди мені з дороги, а то я тебе здмухну!
Та величезна Гора мовчала. Розлютився Вітер, надув щоки й кинувся на Гору. І раптом — як вдариться об її кам'яний бік!
Закричав, заплакав Вітер:
— Ой, боляче!.. Ой-ой-ой!
І став він знову зовсім маленьким, слабеньким-слабеньким Вітерцем.
Пожаліло нерозумного хвалька Сонечко, визирнуло з-за хмари і, щоб Вітерець не помер, зігріло його. Зрозумів Вітерець тоді: краще допомагати іншим,  аніж заважати.
Набрався Вітерець сил і полетів пшеничні стебельця розгойдувати, вітрякові крила крутити, білі паруси у човнів надимати, добру славу в людей здобувати.

БЛИСКАВКА І ГРІМ
Мирно жили колись Блискавка і Грім. Любила   Блискавка,   коли  хмари   заступали   небо І ставало темно навколо, красу свою показати. А Грім, дивлячись на неї, щиро радів. Приятелював бо він з Блискавкою.
Та одного разу гаряча Блискавка низько над землею шугнула й зачепила дерево. Зайнялося воно. Блискавка зраділа новій забавці і ану інші дерева палити!
Грім розгнівався на Блискавку, став дорікати їй за жорстокість. Та тільки Блискавка не послухалася Грому. Людей кривдити стала, будинки підпалювати.
І тепер у грозу — тільки сяйне Блискавка, Грім уже сердиться, лає її. Блискавка ще більше лютує — Грім голос підвищує.
І так доти, доки не напоумить лиходійку, поки не перестане сваволити Блискавка. Тоді і Грім стихає. Тут дивись — і дощ ущух.
А нова гроза почнеться — все повторюється. Коротка пам'ять у лихої Блискавки!

РОБОЧІ ЧЕРЕВИКИ
Вони часто стояли   поряд, хоч і належали   різним  людям, — чепурні Туфлі з вузькими носами й грубі незграбні Черевики. їх хазяї жили в одній квартирі.
Туфлі були дуже гарні й сяяли, як дзеркало, так що Черевики бачили в них своє відображення. Ох, вони були такі негарні! Широкі, тупоносі, з латками на зморшкуватій шкірі, з грубою нерівною підошвою, вони здавалися собі смішними потворами поряд із своїми прекрасними побратимами.
— Пхи, — щовечора кривилися Туфлі, — невже наш хазяїн не може знайти для нас іншого сусідства!
Але через те, що поблизу нікого не було, якщо не рахувати старих кімнатних Капців, Туфлі, ще трохи побурчавши, заспокоювались.
Вони були дуже поважні, ці ошатні, блискучі Туфлі. Вони гордо задирали догори носи й нікого навкруги не помічали. Зате про себе були надто високої думки. І, як усі себелюбці, ладні були говорити про це вранці, і вдень, і ввечері, і навіть уночі. О ні, вони не втомлювалися! Адже весь інший час вони або нудилися під столом у ресторані, або безцільно швендяли з такими ж Туфлями по вулицях міста. А, повернувшись додому, тільки те й робили, що говорили про себе:
— Ах. які ми гарні! Які ми чепурні! Які ми ніжні! Навіть хазяїн бере нас у руки дуже обережно. Видно, він нас любить більш за все на світі. Ще б пак! Адже це завдяки нам він так легко збігає по мармурових сходах. Без нас він не міг би так гарно танцювати на вечорах. Це ми робимо його таким — це ми, це все ми. Всі нами милуються!..
Але кімнатні Капці не слухали хвалькуватого базікання Туфель і тільки зрідка зітхали в своєму кутку. Вони були вже дуже старі.
А Черевики не пропускали жодного слова з того, що говорили Туфлі. Звісно, вони теж чимало могли б розповісти. Та це були Робочі Черевики, і вони були дуже скромні. День у день вони вірою і правдою служили своєму хазяїнові — вмілому будівельникові. В Черевиках він спокійно міг ходити під дощем, не боячись промочити ноги. їх нерівна підошва міцно чіплялася за камінь і дерево, коли хазяїн працював на високих стінах або риштуванні новобудов. Черевики зігрівали хазяїна в мороз, у хуртовину. А як ловко облягали вони ноги хазяїна! Тільки самі вони про це й не здогадувалися...
І ось що сталося одного разу. Хазяїн і ті, хто з ним працював, закінчили величезний будинок і перейшли на інший кінець міста. Вони будували нову фабрику, роботи тут не припинялися ні вдень, ні вночі.
Хазяїн працював у другій зміні. Та сьогодні...
— Кінчай, хлопці, нас чекають! — сказав чийсь веселий голос, і всі пішли з роботи раніше, ніж звичайно.
Черевики хотіли попрямувати до знайомої тролейбусної зупинки. Але хазяїн повернув зовсім в інший бік. І Черевики його послухали — адже вони не могли інакше.
Хазяїн ішов усе далі й далі. Вулиці тут були прямі, рівні. Під підошвами порипував свіжий сніжок.
І раптом Черевики опинилися серед знайомих місць. Так, вони багато разів бували тут! А ось і той величезний будинок, якого нещодавно споруджував їхній хазяїн. Та що це? Будинок не впізнати! Раніше сірий, він тепер сяє білизною, у величезних вікнах яскраве світло, лунає музика...
Черевики піднялися високими мармуровими сходами. Ступили на блискучий паркет, побачили в ньому своє відображення і здивувались. Вони й раніше бачили цей паркет. Але тоді він лежав окремими дощечками, був сірий і негарний.
Стіни високих кімнат прикрашували картини. А посеред величезного залу стояла ошатна, вся в різнобарвних вогнях та іграшках ялинка!
І тут Черевики зрозуміли, що вони — в Палаці! У Палаці, збудованому їхнім хазяїном.
Разом з іншими Черевиками вони пройшли через зал і піднялися на сцену. Вони дуже боялися, що хтось помітить цяточки вапна на їх шкірі, які не встиг відчистити хазяїн.
Але нікого в залі це не бентежило. Всі радісно говорили: «О, який гарний Палац!» — і плескали в долоні, дякуючи будівельникам.
Робочі Черевики почували себе трошки незручно серед такої краси і тихенько порипували...
А Туфлі цього вечора нетерпляче чекали повернення Робочих Черевиків.
— Що за часи настали, просто жах! — обурено сказали вони Черевикам, коли ті опинилися поряд. — Цілісінький вечір ми простояли біля дверей нового Палацу і все ж таки не потрапили до залу. Нам сказали, що ми з хазяїном недостойні веселитися там!
— А ми з моїм хазяїном були у Палаці, — скромно відповіли Черевики.
Туфлі не повірили:
— У Палаці? Ха-ха! Не смішіть! Ви, напевне, щось плутаєте!
Та Робочі Черевики вже не чули цього. Вони спали. Треба було добре відпочити. Адже попереду їх чекав новий трудовий день.

ТАБУРЕТКА
У квартиру привезли нові меблі. Коли кухонна Табуретка, яку всі хвалили за міцність, побачила витончені триногі Стільці, вона мало не померла від заздрощів.
— Я трохи грубувата, — скаржилася Табуретка старій Кухонній Шафі. — Зараз усім подобається все тонке, вишукане.
І  вона  попрохала  своїх   приятелів —  Пилку-Ножівку  й Рубанок   відітнути їй одну   ніжку, а інші  обстругати тонкіше.
Тепер Табуретка ледве на ногах тримається. Сама на себе не схожа стала, а людям вона — ні до чого.

ЧИЯ ШАПОЧКА?
Лежала на стежці червона шапочка з голубою китичкою. Кралася Кицька за Мишкою, побачила шапочку.
— Няу, няу! Гарна шапочка!
Натягнула Кицька шапочку на голову. Не чути їй, як Мишка шарудить у куточку.
— Няу! Як прикро — шапочка вушка затуляє, — засмутилася Кицька. — Віддам шапочку Півникові.
— Ку-ку-рі-ку! — зрадів Півник. — Пр-рек-к-рас-на шапочка!
Надів її.
— Я-к-ка прикрість! — мало не розплакався Півник. — Шапочка закриває мій гребінець. Ніхто мене не називатиме більше Півником-братіком, Золотим Гребінчиком.
— М-му! Дай ме-ні прим-міряти шапочку! — попросила Корова.
Начепила вона шапочку і глянула в корито з водою, як у дзеркало.
— Ні, на м-моїх рогах шапочка не м-може трим-матись!
Тут нагодився Песик.
— Прим-міряй шапочку! — сказала Корова. Надів її Песик.
— Р-р-р! Ця гар-рна чер-рвона шапочка мені не підходить! Вона стир-рчить на моїх вухах!
— А ти склади їх!
— Р-р-р! Мої вуха завжди повинні стояти стор-рчма, щоб кр-раще чути. Я охор-роняю двір-р!
Поклав Песик шапочку на ґанок і влігся поруч.
Вийшло на ґанок Малятко, побачило шапочку, від радості на одній ніжці застрибало.
— Спасибі, Песику! — подякувало Малятко. — Цю червону шапочку з голубою китичкою мені мама подарувала. Як добре, що вона знайшлася.
І одягнуло Малятко шапочку. Якраз прийшлася.

ЯК ВЕДМЕЖАТКА СОНЕЧКО ШУКАЛИ
— Яке гарне червоне сонечко! — сказало Руде Ведмежатко Чорненькому.
Вони жили в густому зеленому лісі й приятелювали.
— Цікаво б знати, — звідки сонечко сходить? Ми вже великі, матінки нам дозволять помандрувати.
Так і сталося.
З вечора матері-ведмедиці назбирали дітям смачної малинки у кошики, й ведмежата вирушили рано-вранці в дорогу.
Ведмежатам удвох було нестрашно. Крізь колючі кущі вони сміливо продиралися, через повалені буревієм дерева перескакували, з каменя на камінь стрибали. Навіть з веселими синичками встигли у піжмурки побавитися.
Йшли-йшли ведмежата. А сонечка все немає, йшли-йшли й заблукали... Руде Ведмежатко каже:
— Я стежку шукатиму. А ти нікуди не йди. Чекай мене!
Боязко Чорненькому Ведмежаткові одному. Все навкруги незнайоме. То гілочка раптом — трісь! Гляне — нема нікого... То в кущах щось заскрекоче, потім замовчить. Наче підглядає — дражнить.
І їсти захотілося Ведмежаткові. Дістало воно з кошика малинки та до рота. А ягідки смачні, самі туди просяться. Отак усі в роті у Чорненького й розтанули.
Повернулося Руде Ведмежатко. Зморилося, але стежку далі знайшло.
За свої ягідки взялося. Їсть-нахвалює:
— Які смачні!
А Чорненькому ще малини захотілося. Сидить воно, дивиться в рот приятелеві.
Руде й питає:
— Ти чого ягідки не їси?
Ось тоді й схитрувало Чорненьке Ведмежатко: «Я, — каже, — коли йшли сюди, об колоду спіткнулося. Ягідки і розсипалися!»
— То їж мої! — запросило Руде Ведмежатко. Нарівно, як з другом, ягідки поділило.
Ситі ведмежата наввипередки побігли назустріч сонечку.
Ось уже рожева смужка попереду на горбок лягла, підпалила зелену верхівку.
І раптом... Зупинились ведмежата. Щоб на горбок злізти, треба було спочатку високо над ручаєм по зваленому деревцю на інший бік перебратися. А на тому боці і сонечко, і смачна малина на кущах горить...
Раз-два! Раз-два! Швидко-швидко перебігло Руде Ведмежа по тоненькому деревцю.
За Руденьким Чорне ступило. Ступило й хитається. Важке бо стало. Багато малинки з'їло, та ще й чужої.
До половини не дійшло Чорненьке Ведмежа, спіткнулося — й шубовсть униз! Просто в холодний струмок.
Змокло бідне, подряпалося. Вже й сонечку червоному за горою не раде, й кущам малиновим навкруги. Вилізло на берег — дрижить.
А Руденьке Ведмежатко й на сонечко вранішнє ласкаве надивилося, і малинки досхочу наїлося.
Рушили ведмежатка додому. Біжить Чорненьке Ведмежа й гадає сумно: чого це в нього все так погано вийшло?

ОСІННЯ КАЗКА
Молодий веселий Вітер прилетів здалека. Він мчав наввипередки з теплими хвилями океану, жартував з високими гнучкими пальмами. Грався в піжмурки з маленькими мавпочками у непрохідних зелених джунглях. Надвечір він зморився і заснув.
А ранком Вітер не впізнав навколо себе нічого. Він був на лісовій галявині. Жовто-зелене, мідяне, багряне листя тріпотіло на сірих, буро-жовтих гілках. Легесенький туман пестив високі верхівки дерев.
Між деревами йшла невагомо, наче пливла, зовсім юна дівчина. Вона то розтавала в тумані, то її струнка срібляста постать виблискувала в косих осінніх променях. Дівчина низенько нахилялася, збираючи якесь насіння, і співала просту й журливу пісеньку.
Вітер тихо підкрався до дівчини і раптом погладив її довгу золотаву косу.
— Ой, хто це? — злякалася дівчина.
— Це я! Глянь-но уважніше й ти побачиш мене!
— Так... Я, здається, бачу... І не бачу! Вітер засміявся.
— Недивно. Адже я Вітер! А ти хто?
Дівчина стала строгою, навіть суворою.
— Я — хазяйка Осіннього лісу. Навіщо ти прилетів? Хочеш, щоб скоріше прийшла сюди Зима? Хочеш зірвати все листя, щоб я зникла?
— Ні, навіщо ж так? Не бійся! — стурбувався Вітер. А коли він чогось турбувався, розгойдувалися дерева, облітало листя, ховалися птахи в гнізда.
— Давай дружити! — вигукнув гаряче Вітер і закружляв дівчину по галявині у веселому танку.
— Облиш мене, облиш! — хвилювалася та. — Адже я зникну, надовго зникну!
І вона повільно розтанула в голубому осінньому повітрі...
Вітер став темніш темної хмари. Але темніш оголених дерев він не міг стати. Жовто-зелене, мідяне, червоне вбрання лісу самотньо лежало на землі.
Смутний Вітер вихорем помчав по світу, зриваючи останнє, вогке від холодних дощів і туманів листя. Слідом за ним нечутно ступала, захоплюючи все у свої володіння, величава Зима...
Серед океанських хвиль, на верховинах, у нетрях вічнозелених лісів шукав Вітер юну хазяйку Осіннього лісу. Але знайти не міг ніде.
Минув рік. Восени Вітер знову полетів на північ.
Він побачив дівчину з золотою косою на тій самій галявині і, сміючись, підхопив її, закружляв щасливим вихорем.
— Я знайшов тебе, знайшов! — радів Вітер.
— Облиш мене, ну облиш! — благала дівчина. — Ти нічого так і не зрозумів. Ми не можемо дружити. Мене знов не стане!..
Шурхотить багряне листя під вітром, шепоче свої осінні казки. Завмирає, слухаючи їх, зів'яла волога трава. Відлітають у вирій стривожені птахи.
А Вітер кружляє й кружляє серед дерев, шукаючи хазяйку коротковічного Осіннього лісу, що знову зникла, наче чарівний сон...

ПРО АФРИКАНСЬКОГО ХЛОПЧИКА ЛЕННІ ПРО СТО ДІДІВ МОРОЗІВ ТА ПРО ПРИМЕРЗЛУ БОРОДУ
Це сталося незадовго до Нового року. Зустрілися в океані ані два брати, два могтні Вітри — Теплий з Африки і Холодний — з далекої Півночі. В ті короткі хвилини, коли вои летіли поряд, вітри завжди встигали розповидати одне одному про все, що вони побачили у світі. А кожен з них зустрічав чимало нового на своєму довгому шляху.
Те, що розповів Теплий вітер цього разу дуже схвилювало його Холодного Північного брата, хоч розхвилювати його було важк — адже характер у нього був суворий і твердий. Справжній північний характер!
— Я часто пролітаю, — розповів він, — над одним африканським містом на березі океану. Люди в тому місті зовсім недавно стали   вільними, а діти бідняків   вперше  пішли до школи.
Там живе маленький хлопчик Ленні. Волосся в нього кучеряве, а шкіра — чорна й блискуча. Якось він почув від друзів, що є країни, де діти зустрічають Новий рік з ялинками. Він навіть бачив у книжці малюнок: гарне зелене дерево, все в яскравих різнобарвних іграшках. А приносить дітям ялинки Дід Мороз.
Ленні ніколи не бачив Дідуся Мороза, але йому чомусь здавалося, що Дід Мороз дуже схожий на старого рибалку дядечка Каруса. У нього завжди є для малят гарні морські камінці й цікаві казки.
— А чому нам Дід Мороз не приносить ялинки? — питав Ленні у свого батька.
— Що ти, Ленні, — усміхався батько. — У нас в Африці дуже жарко. Дід Мороз тут одразу ж розтане!
Хлопчик засумував. Йому так хотілося, щоб на Новий рік у нього була ялинка! З того часу в Ленні одна мрія — про зелену красуню...
Ось про що розповів Південний африканський вітер своєму Північному братові.
І ще додав Південний вітер, що Ленні дуже хороший і добрий хлопчик. Він завжди допомагає матері, слухається старших і не ображає тих, хто менший за нього — дівчинку Патті або кошенятко Мав.
Замислився Північний вітер. Ніколи не чув такої історії. Покружляв він над океаном і полетів на Північ шукати Головного Діда Мороза.
Прилетів Вітер до великої крижаної гори, що відсочіла посеред океану, —до айсберга. На самій вершині його стояв палац Головного Діда Мороза. Океанські хвилі злегка погойдувала айсберг. Міцно спав старий. Не одразу вдалося Вітру розбудити, його.
— Що таке? — спитав спросоння Дід Мороз. — Хіба вже настав Новий рік і мені час братися за свої справи?
— Ні, — відповів Вітер. — До Нового року ще кілька днів,
— Чому ж тоді ти мене розбудив? Може мої сестри Заметілі нанесли мало снігу на поля? Чи мої молодші брати розлінилися і не вкрили кригою річки, щоб дати їм можливість відпочити взимку? А може вони розучилися малювати візерунки на вікнах? Чи не міцна крига на ставках і малятам не можна ставати на ковзани?... Ні?! Тоді навіщо ж ти розбудив мене?
— Не сердься, Діду, краще послухай, що я тобі розповім...
— Та-ак, — задумався Дід Мороз, коли  Вітер   скінчив свою розповідь. — Важку ти мені задачу загадав. Це ж Африка! Треба  порадитися з молодшими братами. Допоможи, мені зібрати їх!
Полетів Холодний вітер над морями, над лісами, над рівнинами, скликаючи усіх Дідів Морозів,
І от зібралися на великій крижині сто Дідів Морозів і стали радитись, як допомогти африканському хлопчикові Ленні.
— Це неможливо, — сказав один з них. — Там така спека!
— Навіть Холодний вітер не може долетіти туди, — зауважив інший. — Африка обпалює своїм подихом.
— Почекайте,— сказав раптом наймолодший  брат, — здається, щось надумав. Я чув, що завтра в те місто, де
живе Ленні, відходить пароплав з Радянської країни, Можна сховатися у холодильник на цьому пароплаві і спокійно доїхати до самісінької Африки!
Але старшим братам це не сподобалося. Наче заєць, ховатися на пароплаві? Так можуть робитн тільки маленькі хлопчики, а не поважні Діди! І ще: хто зна, як там, у тому холодильнику? Та іншого виходу не було. Всі погодилися з тим, що надумав молодший Дід Мороз. Йому й доручили влаштуватися в холодильнику і вивезти ялинку африканському хлопчикові.
...А в цей час Ленні все думав і думав, як знайти ялинку. Попрохав він мисливців взяти його з собою в джунглі. Може там, між іншими деревами, де-небудь виросла ялинка? Але жодне дерево не було схоже на те, яке він бачив у книжці.
До кого не звертався Ленні, всі дивувалися:
— Що ти? Побійся бога, звідки в Африці ялинка?
Але кожен намагався чим-небудь утішити хлопчика. Дядечко Карус приніс йому чудових різнобарвних рибок. А мисливець подарував маленьку мавпочку. Хлопчик подякував за подарунки, але все ж дуже сумував: ялинки не було.
Увечері, напередодні Нового року, Ленні ліг спати зовсім засмучений. Завтра таке свято, а ялинки в нього немає й не буде!
А коли Ленні вранці розплющив очі...
Що таке?
У кутку тшвт латиші стояла справжня ялинка! Невисока, але така красуня! Вся прикрашена блискучими іграшками.
«Ні, цього не може бути, — вирішив Ленні. — Це просто сон!»
Хлопчик міцно-міцно заплющив очі і подумав:
«Зараз гляну, — а ялинки нема...»
Він розплющив оченята... І справді, ялинки не було!  Перед ним стояв високий  дужий моряк і ласкаво   усміхався.
— Доброго ранку, Ленні, — сказав він. — Привіт тобі від Дідуся Мороза й від усіх моряків нашого пароплава!
Моряк відійшов убік, і Ленні хнову побачив зелене чудо!
І моряк розповів Ленні все, про що ви вже сьогодні чули: про зустріч в океані двох Вітрів, про те, як радилися сто Дідів Морозів.
— Сьогодні вночі... — Моряк нахилився до хлопчика. Ленні навіть рота відкрив: що далі буде?
— Сьогодні вночі я почув, як щось наче шкребеться у холодильнику. Відчинив дверцята і побачив... Діда Мороза! Борода в нього так примерзла до стінки холодильника, що він не зміг її сам одірвати. А в руках у нього була ялинка...
— Ох, і змерз! — сказав Дід. — Тут холодніше, ніж на Північному полюсі!
Він зробив крок і опинився з африканській спеці.
— Я починаю танути! — розхвилювався Дід. — А хто ж віднесе Ленні ялинку?
— Довелося це зробити мені, — усміхнувся моряк. — А Дід Мороз сховався знову в холодильник...
Ленні сяючими очима дивився на ялинку, на людину з доброю усмішкою. І думав, що сьогодні він — найщасливіший у світі і неодмінно покличе на ялинку всіх своїх друзів.

МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ
Під самою стелею, в кришталевому намисті люстр, тремтячи, завмирали останні звуки музики.
— Це було прекрасно! — казали люди, залишаючи зал. В очах у багатьох блищали сльози   Так-так! Сльози. Адже прекрасне викликає не тільки веселі усмішки.
Невдовзі всі розійшлися. Пішли й музиканти. Інструменти вони дбайливо поклали у футляри і залишили на сцені. Завтра мав бути концерт у цьому ж залі.
Погасло світло усюди. Стало темно. Тільки цікавий місяць заглядав у вікно.
Запала тиша. І раптом клацнула кришка футляра і. висунулася довга мордочка франтуватого Кларнета.
— Ось ми й самі! Тра-ля-ля! — проспівав він і всівся на край футляра так, що блискучі кнопки на його чорному лакованому костюмі засяяли у місячному промінні, як самоцвіти.
І відразу ж заклацали кришки інших футлярів — великих, середніх і зовсім маленьких.
— Ох, і довелося сьогодні попрацювати, — сказав, віддихуючись, Барабан. — Яз шкури пнувся, зате мене краще за всіх було чути. Ви звернули увагу, як мені аплодували?
— Зовсім ні, — писнула Флейта, — більше за інших аплодували мені!
— Ну, знаєте, — обурено пробасив Гелікон, що згорнувся в колесо, — це несправ-ведливо-о-о! Адже найголовнішу пар--ртію виконував я!
— Ха-ха-ха! Ви тільки послухайте, що вони кажуть, — застрибав на футлярі Кларнет, — ви тільки послухайте!
— Облиште сваритись, це нерозумно, — кокетливо вигнувши свою довгу шию, проспівала Перша Скрипка, — всі прийшли заради мене. Адже в афіші зазначено тільки моє ім'я!
В суперечку вступили Сурми, Мідні Тарілки, Валторни.
Тільки старий Контрабас тихенько зітхнув. Він прожив на світі не один десяток років і знав, чим закінчуються такі суперечки.
Фагот спробував помирити інструменти:
— І чого ви галасуєте? Хіба справа в тому, хто головніший?
Але на його добродушне бурчання ніхто навіть уваги не звернув. Інструменти лементували, поки не захрипли.
І кожний з них потихеньку вирішив, що вже в завтрашньому концерті він покаже себе, доведе, хто в оркестрі головний.
Увечері гарно вбрані, усміхнені люди прийшли в осяяний вогнями зал. Пролунав третій дзвоник. На сцену вийшов артист і назвав твір великого композитора. Люди завмерли, чекаючи...
Диригент дав знак Скрипкам. Вони повинні були почати мелодію, яка вже понад сто років хвилює людські серця.
Але що це?
Замість чарівних звуків Скрипок раптом зовсім недоречно заляскали Мідні Тарілки, відразу збивши з ритму оркестр.
Диригент обурено постукав паличкою об пюпітр. Та це не допомогло.
І що скоїлося!
Скрипки верещали, як поросята. Барабан так гатив себе в бік, що аж шкіра луснула. Побачивши це, Кларнет зайшовся голосним реготом. І тут на всю силу свого мідного горла заревіла товста велика Труба!
Музиканти з острахом дивилися на свої інструменти, що більше не слухались їх!
Кожний інструмент грав своє, намагаючись заглушити інших. Вони не помічали, що люди, пройняті жахом, затикали вуха й вибігали із залу. Останніми втекли музиканти.
Тільки коли зал спорожнів, інструменти отямилися. Вони одразу замовкли і сховалися від сорому у футляри. В тиші лунко прозвучав лагідно-буркотливий голос Фагота:
— Ну, то хто ж головніший, хто головніший? Казав я вам, що важливо зовсім не це!
Та йому ніхто не відповів. Адже відповідати було нічого!
Тільки старий Контрабас гірко зітхнув.

ЧАС
За старою горою, порізаною проваллями, безлісою, живе Час. Там відпочиває він після великих турбот. Там по зірках звіряє, чи точний він. Посилає Час на землю своїх дітей — Секунди, Хвилини, Години, Дні, Місяці, Роки...
Немає нікого на світі старішого за Час. Багато бачив він — тисячі тисяч людських доль промайнули перед його очима. Пам'ятає Час одну історію...
Добре пам'ятає, як в будинку біля порізаної проваллями, безлісої гори оселилось двоє людей — реготун, що часто сміявся якимось сухим й оглушливим сміхом, і інший — мовчазний. Сміявся він нечасто, але так заразливо, що навіть соняхи забували про сонце й здивовано повертали до нього свої золотаві голови.
Час завжди зазирав до цих людей у вікна, коли йшов у світ або повертався відпочити у гори.
Людина, що реготала сухим сміхом, усе хотіла бути сучасною — вона носила наймодніші костюми, переказувала найсвіжіші дотепи, читала тільки найновіші книжки. Вона гордовито говорила мовчазному сусідові:
— Дорогий сусіде! Беріть приклад з мене! йдіть же, врешті решт, в ногу з Часом!
Але сусід , який усе віддавав науці, розв'язував і вдома, навіть на прогулянці свої складні задачі, здається, не помічав навкруги нічого. І лише тоді, коли його син привів додому наречену, він вигукнув вражений:
— Виявляється, я вже не такий молодий. Куди ж подівся Час?
— Це я його перехопив у вас! — засміявся сусід. — Адже я завжди йду з ним у ногу!
Минуло ще багато років, народились і померли сотні мод і тисячі дотепів. Людина, яка весь час намагалася бути молодою, постаріла. Вона була дуже хворою, самотньою і вперше подумала, що, здається, так ніколи й не крокувала в ногу з Часом, а лише гналася за його звабно мінливими шатами. І вона вигукнула тужливо:
— Час пішов назавжди!
Це почув мовчазний сусід. Він поглянув у дзеркало й раптом побачив там сивого діда:
— Так, сусід правий. Час минув, а я не встиг зробити й половини омріяного. Який жаль!
Але древній Час тільки посміхнувся на ці слова. Адже люди за спиною цього вченого дивака давно вже повторювали шанобливо:
— Його торкнулось дихання самого Часу, і він випередив його!
І коли збігло чимало літ і вчений помер, і минуло ще стільки, скільки він прожив на світі, люди говорили захоплено:
— Ось людина, яка перемогла навіть Час! Бачите, скільки років минуло, а він — з нами. Як би ми жили без нього!
І безсмертний Час, який усього надивився на своєму віку, підіймаючись відпочити на порізану ущелинами стару гору, ближче до далеких синіх зірок, думає: мабуть, саме тому й цікаво жити на світі, що народжуються ось такі диваки, які навіть не помічають його.