Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Ганс Крістіан АНДЕРСЕН
КАЗКИ

СЛАВЕТНИЙ КАЗКАР
Дорогі читачі, дівчатка й хлопчики!

Ось перед вами нова книжка казок. Ви, звичайно, як завжди це буває, переглянете спочатку малюнки, а вони такі цікаві, що вам захочеться швидше дізнатися, про що тут написано. Потім ви сядете читати або попросите когось з дорослих прочитати вам уголос, і я знаю напевне, що ця книжка стане для вас однією з улюблених. Так було з усіма дітьми, хто тільки читав ці чудові казки. А читали їх мільйони різних дітей з різних країн, бо вони перекладені багатьма мовами світу: російською, французькою, англійською, німецькою, італійською... Та всіх не перелічиш! І я, коли була малою, слухала їх, потім читала сама і тепер люблю перечитувати так само, як, напевне, ваші батьки, як багато дорослих і навіть старих людей.
Ці казки, які стали подарунками для дітей усього світу, написав видатний датський письменник Ганс Крістіан Андерсен. А про себе самого він розповів у своїй книжці «Казка мого життя», і справді, в його житті було багато незвичайного і повчального для всіх.
Славетний казкар Ганс Крістіан Андерсен народився 1805 року в Данії, у маленькому місті Оденсе, на острові Фюн...
Бідна малесенька комірка, заставлена верстатами та різним інструментом шевця-батька. Під віконцем горища, на ринві, ящик із землею,— там ростуть цибуля та петрушка,— оце й увесь город матері. Біля хатинки один кущик аґрусу — садок для хлопчика Ганса, що дивиться то гостроспостережливими, жвавими, то задумливими, мрійними очима на навколишній світ.
"Батько й мати цілісінький день працюють, не розгинаючи спини, все життя змагаються зі злиднями, і сусіди частенько жаліють і молодих батьків, які ледь зводять кінці з кінцями, і маленького худорлявого хлопчика. А хлопчикові здається, що він живе дуже добре, що у нього найщасливіше дитинство. їхня тісна комірка здається йому багатою і розкішною, адже на всіх стінах висять чудесні картинки, а над верстатом — навіть поличка з книжками. Хіба таке має кожен! На дверях намальований чудовий краєвид, і хлопчик годинами дивиться на нього і ніби гуляє там між тінистими деревами,
плаває в спокійному озері... Для нього всі ці малюнки, ці розписані двері здаються найцікавішою картинною галереєю.
Батьки дуже любили свого хлопчика-одинака. Весь вільний час тато віддавав синові, гуляв з ним, робив йому різні іграшки. Були у Ганса і рухливі млинки, і мальовничі панорами, і ляльки, що кивали головами. А вечорами батько читав дружині й синові цікаві книжки — байки Лафонтена, комедії Гольберга, а найчастіше товсту і дуже цікаву збірку «Тисяча і одна ніч». Найбільше в житті любив маленький Ганс слухати ці читання батька і потім, засинаючи при тьмяному світлі домашнього гасничка, мріяти і вигадувати самому фантастичні історії. Любив хлопчик і спостерігати веселі гулянки місцевих ремісників та матросів.
У старовинному місті Оденсе збереглося багато давніх звичаїв, які вже вивелися і в столиці Данії Копенгагені, і в інших великих містах. По-особливому відзначали ремісники та городяни Оденсе різні урочисті цехові події. Вони, приміром, гучно влаштовували своєрідне свято в день переміщення вивісок. Усі цехові майстри, підмайстри, учні йшли великою галасливою процесією з прапорами і списами вулицями міста, а на списах жовтіли лимони, тріпотіли різнобарвні стьожки. Попереду всіх біг, розсипаючи різні жарти і викрутаси, дзенькаючи бубонцями, клоун-арлекін, а за ним поспішали інші витівники. Цікавими були розваги матросів. Вони гуляли в свята вулицями Оденсе з музикою і прапорами. Моряцька гулянка завжди закінчувалась боротьбою двох молодих урвиголів на дошці, перекинутій з одного човна на інший. Переможцем був той, хто втримувався на дошці, а переможений під регіт глядачів намагався виринути з води.
Захоплювався маленький Ганс і дивними візерунками місцевих різьбярів. У містечку було багато умілих різьбярів по дереву, і старовинні будинки стояли прикрашені їхньою вигадливою різьбою. На одному з таких будинків висів щит з вирізаною рамкою з тюльпанів та троянд, а в рамці красувався вишукано викарбуваний рік побудови та цілий вірш. Про цей будинок написав майбутній казкар в одній із своїх казок.
Дід маленького Ганса був теж різьбярем по дереву. На старість він захворів і вже не міг працювати, але завжди вирізав з дерева різні химерні фігурки: людей із звірячими головами, тварин з крилами, дивовижних птахів. Ці фігурки він складав у корзину, ходив по околицях і дарував їх сільським дітям та жінкам. Багато таких подарунків мав і Ганс.
Важко доводилось бабусі з своїм хворим чоловіком, і вона мусила сама працювати. Старенька доглядала садок при міській лікарні і часто приносила звідси своєму єдиному улюбленому внукові букетики запашних квітів. Хлопчик обережно ставив їх у глечик з водою і годинами спостерігав, як вони красувались над скринею, на якій він спав. Ліжка для нього не було де поставити в тісній комірці.
Хлопчик завжди почував себе щасливим і завжди був чимось зайнятий. То він уважно розглядав листя на своєму кущику аґрусу, як воно розпускалося з маленьких бруньок, виростало, а на осінь жовкло, сохло і опадало, то його увагу привертала якась комашка, квітка або камінець. Усе для нього було живим, мало власну цікаву історію. Він помічав те, повз що інші проходили байдуже. Годинами він міг сидіти тихо з своїми іграшками, шити вбрання лялькам і грати у театральні вистави.
Якось батьки повели Ганса в театр, і відтоді театр став його мрією. На часте відвідування театру в батьків, звичайно, не було грошей. Двічі-тричі на рік, правда, траплялись такі щасливі випадки. Та хлопчик заприятелював з рознощиком афіш, і за те, що допомагав йому, той дарував Гансові щодня одну афішу. Ганс читав назви п'єс, список дійових осіб і вигадував сам цілі комедії, змішуючи все те, що чув від батька, що бачив у театрі. У цих вигаданих п'єсах грали його ляльки.
Він ріс мрійним, ласкавим хлопчиком. Йому здавалося — всі його люблять. Та поки що так і було. Ганс часто бігав до стареньких бабусь, які доживали свій вік у притулку для бідних — «богадільні», і вони розповідали йому безліч народних казок та різних історій, а потім він і сам починав їм розповідати те самісіньке, тільки додаючи багато свого. Старі хитали головами і дивувались — що то за розумний хлопець росте!
У школі, куди його віддали згодом батьки, Ганс був наймолодшим. На перервах учитель гуляв із ним за руку, щоб того не збили з ніг' старші учні. Його дивував цей незвичайний хлопчик. Якось учитель покарав старшого хлопця, який не вивчив уроку. Раптом маленький Андерсен почав гірко плакати і просити пробачити покараному. Він був зовсім невтішний і не заспокоювався, поки учитель не змилувався над винним.
Та от Ганса спіткало перше велике лихо. Батько його все життя журився, що не міг вчитися, не мав освіти, ніде не бував, нічого не бачив. І він вирішив стати солдатом. То була пора наполеонівських війн. Данія була в союзі з Францією, і Наполеон був улюбленим героєм батька. В армії йому довелося бути недовго. Незабаром уклали мир, і Андерсен повернувся додому. Незвичні важкі походи підірвали його .здоров'я, і невдовзі він помер.
Життя стало важким. Вони ледь перебивались з хліба на квас. Мати щодня ходила на поденну роботу, а хлопець лишався напризволяще. Але він весь час був зайнятий своїм ляльковим театром, перечитував усі трагедії Шекспіра та чимало інших класичних творів.
Сусіди звертали увагу матері, що хлопець тиняється без діла, тоді як його однолітки, хлопці 12—13 років, уже працюють на фабриці. Мати вирішила віддати на фабрику і Ганса. Спочатку все йшло гаразд. Хлопець не перевтомлювався на роботі. У нього був гарний голос, і частенько замість роботи він співав, декламував цілі сцени з комедій Гольберга і трагедій Шекспіра своїм товаришам по роботі. Всі підмайстри і робітниці були дуже задоволені й охоче виконували за нього його частку роботи. Та от один з підмайстрів почав жартувати, що Ганс не хлопець, а дівчина. І співає таким високим, ніжним голосом, і соромливий та тихий, як дівчинка. Жарти перейшли в глузування, і дома хлопець, плачучи, заявив матері, що він більше нізащо не піде на фабрику.
Незабаром мати вдруге вийшла заміж, знову за шевця, ще зовсім молодого. Вітчим був спокійний, тихий, але він зовсім не втручався у виховання хлопчика і просто не звертав на пасербка ніякісінької уваги. Сидить собі хлопець, годинами шиє лялькам вбрання, щось бурмоче до них,— ну й добре, що нічим не заважає. А мати навіть казала:  це згодиться, він обов'язково буде кравцем. Ні, син не хотів бути кравцем.
— Я хочу грати в комедіях, бути актором,— сказав він матері і на її розпач тільки й твердив про це.
Багато освічених родин в Оденсе зацікавились хлопцем, який так любив читати, знав слово в слово безліч уривків з різних драматичних творів і до того ж мав прекрасний голос. Його часто запрошували в гості, і він розважав товариство своєю декламацією та співами. Але мало хто турбувався про його долю, про його майбутнє, мало хто думав, що здібному хлопцеві треба всерйоз вчитися, що йому треба допомогти вийти на шлях.
Проте знайшлись і такі люди. Один старий морський полковник пообіцяв взяти його до палацу в Оденсе, де перебував тоді датський принц.
— Якщо принц спитає вас, чого вам найдужче хотілося б, скажіть, що ваше найпалкіше бажання — вчитися у гімназії.
Полковник виконав свою обіцянку, і справді, на запитання принца Андерсен відповів йому так, як порадив добрий друг. Але принц сказав, що гарно співати та декламувати — це ще не є ознакою генія, треба пам'ятати, який важкий і довгий шлях навчання, і краще йти вчитись якомусь ремеслу. Так хлопчик повернувся ні з чим, хоча для вступу до гімназії дітям багатіїв зовсім не треба було мати ніяких ознак не тільки геніальності, а навіть і будь-яких особливих здібностей.
Хлопець знову почав ходити в школу для бідних, де вчили сяк-так, аби діти вміли читати та трохи рахувати. А роки минали, треба було серйозно думати про долю Ганса, і мати настоювала, щоб син пішов учитися на кравця. Та хлопець із сльозами на очах благав відпустити його в Копенгаген. Він плекав мрію про театр, про мистецтво і вірив, що в столиці досягне свого.
Нічого не можна було вдіяти з цим палким бажанням. І от мати зібрала в маленький вузлик жалюгідні манатки сина, зав'язала у хустину 10 далерів — гроші, складені за багато років, а 3 далери дала поштареві, який обіцяв провезти хлопчика «сліпим» пасажиром, тобто без квитка — «зайцем».
Настав день від'їзду. На світанку мати провела Ганса за міську браму. Там уже чекала їх стара, зовсім посивіла бабуся. Обидві жінки з сльозами обняли хлопця, поштар засурмив у ріжок, і диліжанс рушив. Перед хлопцем був далекий невідомий шлях... Він опинився у великому місті Копенгагені.
Безпосередній, щирий і довірливий, не розуміючи ніяких умовностей у взаєминах з людьми, він звертається до багатьох, розповідає про своє життя, про свої мрії і надії. Поети, актори, незнайомі жінки, випадкові сусіди на гальорці в театрі слухають незвичайного хлопця. Хто дивиться на нього, як на дивака, хто зворушений і щиро хоче допомогти хоча б порадою...
Десять далерів, зав'язані матір'ю у хустинку, швидко прожиті, але хлопця підтримує впевненість, що врешті він досягне свого. Скільки разів, повертаючись в комірку, найняту за грош, він втішає себе думкою: «Треба багато страждати, зате потім з тебе щось вийде».
Все-таки було видно: хлопець має якісь здібності, він, безперечно, талановитий. Але в чому саме? Це ще важко було відгадати.
Один актор, вражений голосом і почуттям хлопця, зібрав серед своїх колег — письменників, композиторів — трохи грошей на життя Андерсена і став давати йому уроки співів. Життя трохи усміхнулось і сповнило серце надіями. Та ненадовго. У хлопців у такому віці часто ламається голос і тимчасово зникає зовсім. Так трапилось і з Андерсеном. Знову почалось напівголодне існування, різні спроби знайти роботу. В обідню пору він ішов з дому, і хазяйка думала, що хлопець обідає у когось із знайомих, а Ганс сидів у міському Королівському саду і їв копійчану булку. Тільки віра в майбутнє не давала занепадати духом. «Ну, нічого, незабаром усе буде гаразд»,— думав він, хоча особливих підстав для таких висновків нібито й не було. Та кожне привітне слово, навіть просто сонячний день окрилювали його. Андерсен пише, як раз «весною вийшов погуляти у Фре-деріксберзький сад. Дерева були вкриті свіжою зеленню, що тільки-но визирнула, сонце просвічувалось крізь листя, трава була така запашна, і пташки так чудово співали, і вся моя душа сповнилась захоплення. Я обняв стовбур найближчого дерева і став вкривати його поцілунками. «Та він з глузду з'їхав, чи що?» — вигукнув, проходячи повз мене, сторож.
Я злякався, втік звідти і тихо, статечно побрів додому».
Кожна людська усмішка була для нього як сонячний промінь, та тільки він не розбирався в усіх усмішках! «На мене дивились як на якесь курйозне явище, розважались мною, а я бачив у кожній усмішці схвалення. Один з моїх друзів пізнішого часу розповідав мені, що він побачив мене в ту пору в домі одного комерсанта, куди мене покликали і для забави попросили продекламувати один з власних віршів. Я не кваплячись виконав бажання присутніх, але продекламував з таким почуттям, з такою непідробною щирістю, що дивування перейшло в співчуття».
Хлопець почував себе цілком залежним від ставлення до нього «добрих людей». А всі, хто допомагав йому — чи то багато, чи то мало, або й зовсім нічого,— усі повчали його, кожен хотів, щоб Андерсен слухав тільки його порад і йшов тільки тим шляхом, який той вказує. На його перші спроби писати здебільшого дивились глузливо і радили не витрачати на це час.
Але, на щастя, серед багатьох нових знайомих були і щирі, розумні люди, які бачили, що Андерсенові перш за все треба вчитися, що він, з його здібностями, мусить мати вищу, університетську освіту, а не лише випадкові елементарні знання. І от 16-річного Ганса влаштували в гімназію в невеличкому місті Слагельсе.
Директор театру в Копенгагені Коллін виклопотав для нього стипендію і сам стежив за навчанням Андерсена. З того часу Коллін і вся його сім'я стали найближчими людьми для Андерсена, хоча самі вони, статечні, розсудливі та спокійні, часто і не розуміли поетичної, вразливої натури юнака.
Майбутньому письменникові було вже 16 років, коли він вступив до гімназії. Скільки приниження, скільки гіркоти довелось йому там зазнати! Хай він сам розкаже про це: «У гімназії мене посадили з маленькими хлопчиками у другий клас. Адже я по суті аж нічогісінько не знав. Я був схожий тепер на вільну пташку, посаджену в клітку. Бажання до навчання у мене було велике, але давалось воно мені важко. Становище моє можна було порівняти з  становищем  людини,  яка  не  вміє  плавати,  а  її кинули  в  море. Йшлось про життя і смерть, і я з усіх сил боровся з хвилями, що загрожували потопити мене: одна хвиля називалась математикою, друга — граматикою, третя — географією і т. ін. Я захлинався і боявся, що мені ніколи не пощастить виплисти. То я перебріхував імена, то переплутував назви, то задавав неймовірні питання, які не задасть хоч трохи розвинений школяр. Директор наш, взагалі великий насмішник, звичайно, знайшов у мені підходящу мішень і врешті зовсім залякав мене».
Коли перечитуєш листи Андерсена тих років, стає до нестями шкода бідного юнака. Як він старався! Він сидів дні і ночі над підручниками і не тільки наздогнав, а й випередив решту учнів. Він прекрасно писав шкільні твори, любив літературу, історію, а директор присікувався до кожного слова.
Дивний це був учитель і вихователь. Власне, цьому причепі і невдасі найменше слід було обирати своєю професією виховання молоді. Треба було мати велику віру в життя і невичерпне прагнення до знання, які мав Андерсен, щоб стерпіти весь глум, знущання і насмішки, якими осипав його щодня цей «вихователь». В той же час директор писав Колліну, що Андерсен дуже старається, робить великі успіхи і, безумовно, заслуговує тих турбот, які має з боку своїх друзів. Коллін одержував ці листи і радів за Андерсена. Але траплялось, що того ж дня приходив лист від Андерсена, повний розпачу, бо директор не тільки ніколи не хвалив його, а, навпаки, виставляв на посміховисько перед усім класом.
Андерсен уже давно писав вірші, але приховував це від директора, мов якийсь злочин. Та й друзі, і знайомі — всі радили йому не думати, що він поет, і кинути це заняття. «Будь ласка, не думайте, що ви поет, — писала одна літня жінка, яка досить співчутливо ставилась до нього.— Ну, що б ви сказали, якби я раптом уявила себе майбутньою імператрицею бразільською? Це було б божевіллям, але так само безглуздо і з вашого боку уявляти себе поетом!»
Коли б тоді хтось хоч трохи підтримав його творчі пориви, це б осяяло і зігріло все його життя. Він страждав, як загнаний, забитий птах. Це був найважчий, найгірший час у житті письменника. Нарешті один із учителів .зрозумів нестерпне становище бідного юнака, поїхав у Копенгаген і розповів про все Колліну. Андерсен переїхав у Копенгаген і після підготовки у приватних учителів витримав іспит в університет...
Ще довго шлях Андерсена не був легким, і хоч хлопець був набагато і розумніший, і талановитіший за своїх сучасників — датських поетів та письменників, більшість з них дивилась на цього юнака, що вийшов з простого народу, згорда, довго не визнавала його таланту, замовчувала його твори або нещадно критикувала. «Все хороше в мені затоптували в грязюку»,— згадував він сам. Навіть дивно, що, пройшовши такий шлях, Андерсен не загубив своєї любові, привітної доброзичливості до людей. Він скрізь жадав знайти хороше, бачив красу там, де її ніхто не помічав, його твори промовляли до серця кожного, їх розуміла кожна проста людина.
Першими його творами були нариси про мандрівки та роман «Імпровізатор». Але справжню славу письменник здобув своїми казками. Коли вийшли його перші казки — «Кресало», «Принцеса на горошині», «Русалочка», про них заговорили скрізь. А коли він написав «Гидке каченя», багато знайомих та й незнайомих зрозуміли, що в цій казці відображено багато чого з його власного життя, і деякі «друзі» цілком легко пізнавали себе в образі курки, кота та інших.
Твори Андерсена, особливо його прекрасні казки, перекладались різними мовами, про нього заговорили і у Франції, і в Англії, і в Німеччині, а в Данії ще довгий час не визнавали уже відомого казкаря і «повчали» його. Проте Андерсен, хоча й часто страждав від такого ставлення, йшов далі своїм шляхом і не згинався. Він наполегливо працював. Багато їздив, любив мандрувати і сам порівнював себе з перелітним птахом. Франція, Німеччина, Англія, і особливо Італія, завжди манили його, та найдужче він все-таки любив свою маленьку Данію.
Кращі європейські письменники того часу, композитори, художники, актори дуже любили Андерсена і раділи .зустрічам з славетним казкарем, в якому все життя лишалось щось дитяче. В Італії він зустрівся з видатним датським скульптором Торвальдсеном. Дружба їхня тривала і на батьківщині. У Парижі він часто зустрічався з Генріхом Гейне. На пам'ять про ці теплі, дружні зустрічі Генріх Гейне написав Андерсенові зворушливий, сердечний вірш. Присвятив йому вірш і французький поет Ламартін. У Парижі Андерсен познайомився з письменниками Гюго, батьком і сином Дюма і Бальзаком, бував у товаристві поетів, акторів, художників. Знаменита актриса Рашель написала йому: «Мистецтво — це правда. Сподіваюсь, що афоризм цей не здасться парадоксальним такому видатному письменникові, як Андерсен». Міцна дружба з англійським письменником Діккенсом була найсвітлішими сторінками в житті Андерсена. Датський казкар гостював у Діккенса в Англії, листувався з ним. Був він знайомий і з німецькими казкарями, яких теж знають всі діти,— братами Грімм. Славетні композитори Ліст, Мендельсон грали Андерсенові свої твори, а найкраща співачка того часу Дженні Лінд звала його своїм «любим братом». «Скільки кращих благородних людей мого часу,— писав Андерсен у своїх спогадах,— ласкали мене і відкривали мені свою душу! Моя віра в людей рідко була обманута».
Коли почалась війна між Німеччиною і Данією, Андерсен неймовірно страждав і всім серцем жадав миру між усіма країнами. «Націям — їх права, всьому доброму і корисному — успіх і розвиток! — писав він більше як сто років тому.— Ось що мусить бути гаслом Європи, воно допоможе мені з вірою дивитись у майбутнє. Німці — чесний, люблячий істину народ; вони зрозуміють нарешті справжнє становище, і злоба їхня перетвориться в повагу і дружбу. Дай, боже, щоб цей час надійшов швидше!»
Читаючи ці рядки, можна подумати, що Андерсен живе й зараз, що він іде в когорті славних борців за мир у всьому світі. Для Ганса Крістіана Андерсена, який був завжди великим патріотом своєї батьківщини, не існувало кордонів, коли йшлось про культуру, прогрес. Тому кращі люди світової культури були його справжніми, щирими друзями, адже він був одним з передових людей, вірив у прогрес, в науку.
Одним з найбільших друзів Андерсена був знаменитий фізик Ерстед. Він завжди читав твори Андерсена, так само як і Андерсен знайомився з усіма науковими відкриттями Ерстеда. «Наука осяює весь світ світлом істини! — писав він.— Поет повинен просвітитися світлом науки.  Навіть  окремі  відкриття  спроможні  окрилити його думки...»
Природа була для Андерсена живою книгою, таємниці якої поступово відкриває людина. Треба тільки пильно придивлятися до неї, так само, як і до всіх проявів життя. «Світ навколо нас повний краси, вона проявляється в найменших перелітних образах, яких часто не помічають люди. У краплині води, взятої з калюжі, вирує цілий світ живих істот. Доба — крапля, схоплена з буденного життя, теж містить в собі цілий світ у картинах, повних поезії і краси. Відкрий тільки очі і дивись. Поет і повинен вказувати на них іншим людям... Потім і вони звикнуть вдивлятися, і життя усіх збагатиться, збагатиться красою...»
Андерсен це й робив у своїх казках, і кожен, хто читав їх, збагачувався новими прекрасними почуттями.
Славетний казкар пишався тим, що походив з бідняків. Він перший з письменників почав виступати в «Союзі робітників» у Копенгагені з читанням своїх творів. «Я перший прорубав цю кригу (себто почав виступати перед робітниками — О. І.) і цієї честі не бажаю уступити нікому»,— писав він.
Популярність Андерсена росла з кожним роком в усіх шарах народу. Особливо любили свого казкаря діти. Часто, побачивши його високу, худу, незграбну постать, діти підбігали і віталися з ним. Якось одна жінка зробила зауваження своєму синові: «Як ти насмілився заговорити з чужою людиною?» А хлопчик відповів: «Та це ж не чужий, це Андерсен, його всі хлоп'ята знають».
А то якось Андерсен одержав лист від незнайомого йому студента. У лист була вкладена суха билинка клеверу з чотирма листочками. Студент писав, що читав його казки ще дитиною і дуже полюбив їх. І ось мати розповіла йому, скільки горя переніс Андерсен, і хлопчик дуже засмутився. Незабаром він знайшов у полі чотирилисту стеблинку клевера і попросив матір послати її Андерсе-нові на «щастя». «З того часу минуло багато років,— писав студент,— моя мати вмерла, і я знайшов у її книжці цей чотирилистик. Цими днями я прочитав вашу нову казку з тією ж дитячою радістю, з якою читав ваші казки дитиною. Тепер щастя слідує за вами, і вам не потрібний чотирилистик, але все-таки я писилаю його вам на згадку». А один маленький хлопчик, син знайомих, наслухавшись казок Андерсена і знаючи, що письменник збирається у подорож, подарував йому свого олов'яного солдатика, щоб солдатик був казкареві товаришем у дорозі.
Цікава історія трапилась якось з паличкою Андерсена. У письменника була улюблена паличка з пальми, яку він придбав в Італії. Він з нею ніколи не розлучався. Якось перед від'їздом із Шотландії на батьківщину він проїжджав степом. Один з супутників високо підніс паличку і закричав: «Ну, пальмо, бачиш найвищу гору в Шотландії? Бачиш те величезне озеро?»
В тон своєму супутникові Андерсен пообіцяв, що, коли вони будуть знову в Італії, паличка розповість про все, що бачила в своїх північних мандрах.
А другого дня пароплав, яким вони мали вирушати в подорож, прийшов раніше, ніж його чекали, і в метушні Андерсен забув свою паличку в готелі. Згадав він про неї тільки на пристані. Він попросив передати паличку через когось із земляків у Данію, Андерсен плив пароплавом, потім їхав омнібусом, потім знову поїздом, і в Едінбурзі, коли мав пересісти на лондонський поїзд, його наздогнав кондуктор іншого прибулого поїзду і передав йому паличку. Вона проїхала одна тим же самим шляхом. На ній був лише причеплений папірець з словами: «Датському письменникові Гансу Крістіану Андерсену». Паличка переходила з рук в руки, і всі, хто тримав її, згадували чудесні казки Андерсена і з любов'ю передавали її далі. Можна з певністю сказати, що ця супутниця казкаря могла пройти всю Європу, бо казки Андерсена знали і любили всі.
Ще за життя письменника його твори перекладалися багатьма мовами, зокрема і російською, і Андерсен казав, що дуже радіє з цього.
В листі до перекладачки він писав: «Я радий знати, що мої твори читаються у великій, могутній Росії, чию квітучу літературу я частково знаю, починаючи від Карамзіна до Пушкіна і аж до новішого часу».
Коли Гансу Крістіану Андерсену було під 50 років, він приїхав у Оденсе, де на його честь жителі міста влаштували свято. Всі вулиці були ілюміновані, грала музика, у міській ратуші письменникові вручили грамоту на звання почесного громадянина міста Оденсе, міста, де минуло його дитинство, міста, з якого він пішов у широкий світ самотнім чотирнадцятилітнім хлопцем шукати своєї долі.
Та не тільки Оденсе так вшановувало славетного казкаря.
Андерсен писав у одному своєму творі: «Перемагає поет. Він багач, якщо навіть бідняк. Він не самотній, якщо навіть сидить у своїй комірці сам-самісінький». Справді, Андерсен не був самотнім, хоч у нього ніколи не було своєї родини. Все життя (а він прожив 70 років) він був з усім народом, з усіма дітьми, добрий, привітний казкар. Він дружив з хорошими, чесними людьми і ненавидів та картав лихих, несправедливих, пихатих, зарозумілих.
Письменник-казкар говорив, що життя його схоже на казку. Але хіба це дивно, що його, доброго і сердечного, любили люди, що він досяг пошани і слави, і ця пошана і слава живуть і житимуть ще довгі-довгі роки!
І я певна, що, прочитавши цю книгу, ви, дорогі читачі, також полюбите цього чудового письменника, казками якого захоплюється весь світ.

Оксана ІВАНЕНКО

ГИДКЕ КАЧЕНЯ

Так добре було за містом, наступило літо! Жито жовтіло, овес зеленів, сіно склали в копиці, і на зеленому лузі ходив чорногуз на своїх довгих червоних ногах та белькотав по-єгипетськи,— цієї мови він навчився від матері. За полями та луками про-. стягалися великі ліси, а в гущавині лісів були глибокі озера. Справді, чудово було за містом влітку!
У сонячному сяйві стояв старий хутір, обведений глибокою канавою. На смузі землі від кам'янистої огорожі до самої води росли величезні лопухи, такі високі, що маленькі діти могли стояти під ними, випроставшись на весь зріст. Там було так дико, як у глухому лісі, і там, у своєму гнізді, сиділа качка. Вона висиджувала каченят. Сиділа вона вже давно. їй набридло сидіти, а гості приходили до неї не часто. Іншим качкам було приємніше плавати в канавах, ніж сидіти тут, під лопухами, та кахкати з нею.
Нарешті яйця почали тріскатись одне за одним.
— Піп-піп! — почулося звідти, і всі жовтки в яєчках ожили й висунули голівки.
— Ках! — відповіла качка. Каченята незграбно повилазили, як уміли, і озирались на всі боки під зеленим листям — мати їм дозволила дивитись скільки завгодно, бо зелений колір корисний для очей.
— Який світ великий! — дивувались малята.
Ще б пак! Зараз для них було куди більше простору, ніж у яйцях!
— Ви думаєте, що це вже й весь світ? — сказала мати.— Він тягнеться ще далеко, ген по той бік садка, аж до ниви, але там я й сама ніколи не бувала. Ну, ви вже всі тут? — спитала вона, встаючи.— Ой, ще ні! Найбільше яйце і досі лежить... І коли цьому буде кінець? Скоро мені це зовсім набридне,— і вона сіла знову.
— Ну, як справи? — спитала стара качка, що прийшла її одвідати.
— Довго тягнеться з одним яйцем,— відповіла качка-мати з гнізда,— ніяк не тріскається. Але подивись на інших, чи це не наймиліші каченята з усіх, яких ми бачили? Усі як одне — викапаний батько! А він, негідник, навіть не відвідав мене ні разу.
— Ану, покажи мені те яйце, що не тріскається,— сказала стара качка.— Повір мені, це індиче яйце! Мене теж колись обдурили так, і я мала багато лиха й клопоту з малими. Вони ж бояться води! Я їх не могла туди загнати; я вже й кахкала, й клацала, але нічого не допомагало. Ну, покажи мені яйце! Так і є! Це індиче. Залиш його краще та йди вчити своїх дітей плавати.
— Ні, я ще трошки посиджу, — відповіла качка-ма-ти.— Коли я вже так довго сиділа, то можу посидіти ще трохи.
— Ну, як хочеш! — сказала стара й пішла.
Нарешті тріснуло велике яйце.
— Піп-піп! — промовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике та гидке!
Качка подивилась на нього.
— Яке здоровенне! — сказала вона.— Жодне не схоже на нього. Невже це індича?! Ну, та це ми скоро побачимо. Воно увійде в воду, хоч би мені довелось його туди й силою штовхнути!
Другого дня була чудова ясна погода. Сонце виблискувало на всіх зелених лопухах. Качка-мати з усією своєю родиною пішла до канави.
Плюсь! — стрибнула вона в воду.
— Ках-ках! — покликала вона, і каченята одне за одним плюснули туди. Спочатку вода покрила їх з голівками, але вони виринули і зовсім добре попливли.
Ніжки працювали самі собою, каченята всі були на воді, навіть погане сіре пташеня плавало з усіма.
— Ні, це не індича,— сказала качка,— бач, як гарно гребе воно лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя! Ні, справді, воно нічогеньке, коли до нього добре придивитись.
— Ках-ках! Ідіть до мене, я мушу вивести вас у великий світ, представити вас на пташиному подвір'ї. Тільки тримайтесь ближче коло мене, щоб хтось на вас, бува, не наступив, а головне — бережіться кішки.
І вони пішли на пташине подвір'я.
Там стояв жахливий галас. Дві родини качок билися за риб'ячу голівку, а дісталася вона кішці.
— Дивіться, так буває на світі,— сказала мати каченятам, облизуючи дзьобик, бо їй самій хотілося риб'ячої голівки.
— Ну, ну, ворушіть лапками,— мовила вона.— Дивіться привітайтеся та нижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найзнатніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка. Це значить, що її не хочуть загубити, і її мусять пізнавати і тварини, й люди. Шаркніть їй ніжкою — не загинайте лапок всередину. Добре виховане каченя тримає широко ноги, як це роблять батько й мати— ось так; ну, схиліть шийки і скажіть — ках!
Вони так і зробили.
Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:
— Дивіться! Ще ціла юрба! Наче нас самих тут мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не приймемо!
— І вмить одна з качок підбігла до каченяти і скубнула його за потилицю.
— Облиш його! — сказала качка-мати.— Воно ж нікому нічого поганого не зробило.
— Може, й так, але воно ж таке велике та незграбне,— відповіла качка, що скубнула каченя,— його треба прогнати!
— Хороші дітки в цієї матері,— промовила стара качка з клаптиком на нозі,— усі гарні, крім одного, який не вдався. Я б хотіла, щоб його виправили!
— Це неможливо, ваша милість,— сказала качка-мати.— Воно хоч некрасиве, але в нього лагідна вдача, і плаває воно теж чудово. Я навіть дозволю собі сказати, що ліпше за інших. Я гадаю, воно покращає з часом або принаймні стане хоча менше ростом. Воно надто довго лежало в яйці, і тому не має належного вигляду,— і вона почухала йому спинку й погладила пір'ячко.— До того ж це селезень,— вела вона далі,— а для них зовнішність не так багато значить. Я думаю, він буде дужим і виб'ється на дорогу!
— А інші каченята дуже милі,— сказала стара качка.— Ну, будьте як дома, а якщо знайдете риб'ячу голівку — принесіть її мені.
І каченята стали поводитись як дома.
Але бідне каченя, що останнє вилудилося з яйця і було таке погане,— клювали, штовхали, з нього глузували і качки, і кури.
— Воно занадто велике! — казали всі. А індик, що народився із шпорами на ногах і через це вважав себе за імператора, надувся, як корабель на всіх парусах, підбіг до каченяти і забелькотів так сердито, що гребінь у нього зовсім почервонів.
Бідне каченя не знало, що робити, куди подітись. Його пригнічував власний гидкий вигляд і те, що воно стало посміховищем цілого пташиного двору.
Так минув перший день, а далі ставало ще гірше й гірше. Усі гнали бідолаху — навіть його брати та сестри сердились на нього і завжди казали: «Хоч би кішка тебе з'їла, гидку потвору!» І навіть мати казала: «Хоч би мої очі тебе не бачили!» Качки скубли його, кури клювали, а дівчина, яка годувала птахів, штовхала його ногою.
І каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан./Маленькі пташки, що сиділи в кущах, перелякано 'пурхнули.
«Це тому, що я таке гидке»,— подумало каченя і заплющило очі, але відразу ж побігло далі. Воно опинилося на великому болоті, де жили дикі качки. Цілу ніч просиділо там каченя, втомлене та засмучене. Вранці дикі качки злетіли вгору і помітили нового товариша.
— Хто ти? — спитали вони, та каченя лише поверталося на всі боки й вклонялося, як уміло.
— Ти таке поганюче,— сказали дикі качки,— але це нам байдуже, якщо ти не одружишся ні з ким з нашої родини.
Бідне! Воно, звичайно, і не думало про одруження, тільки б йому дозволили посидіти в очереті і напитися трохи болотяної води.
Так просиділо воно цілих два дні, а потім прилетіли два диких гусачки. Вони недавно вилупилися з яєць, а тому були дуже зухвалі.
— Слухай, друже,— сказали вони,— ти такий нечупара, що дійсно не зможеш нам заважати. Хочеш жити з нами і бути перелітним птахом? Тут недалечко є інше болото, там живуть гарненькі дикі гуски-панночки. Вони вміють казати: «Рап-рап!» Ти такий потворний, що ще, чого доброго, матимеш у них великий успіх!
Піф! Паф! — почулося раптом, і обидва гусачки впали мертвими в очерет, а вода почервоніла від їхньої крові.
Піф! Паф! — залунало знову, і цілі табуни диких гусей знялися над очеретом.
Ще і ще лунали постріли.
Це було велике полювання. Мисливці обступили все болото, деякі навіть засіли на гілках дерев, що простягли-ся далеко над очеретом. Сивий дим хмарами оповивав дерева і стелився ген над водою. По болоту ляпотіли собаки — ляп-ляп! Комиші та осока хиталися на всі боки. Який це був жах для бідного каченяти! Воно повернуло голову, щоб заховати її під крило, але в ту ж мить страшний величезний собака опинився перед ним. Він висолопив язик, а очі його горіли люто, жахливо. Він простяг свою морду просто до каченяти, показав гострі зуби і — ляп-ляп! — пішов далі, не схопивши каченяти.
— О, яке щастя! — зітхнуло каченя.— Я таке гидке, що навіть собака не схотів мене вкусити.
І воно причаїлося в очереті й лежало нерухомо, поки пролітав дріб і постріл лунав за пострілом.
Тільки надвечір стало спокійно, але бідне каченя не наважувалось підвестися. Воно почекало ще кілька годин, потім обережно озирнулося і дременуло щосили якнайдалі від болота.
Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що воно ледве рухалось.
Уже на ніч каченя дісталось до маленької вбогої хатинки. Вона була така стара, що от-от готова була впасти, але сама не знала, на який бік, а тому лишалася стояти.
Буря скаженіла і підхоплювала каченя, воно мусило сідати на землю. Погода ставала все гіршою та гіршою.
Вітер дужчав. Що було робити каченяті?
На щастя, воно помітило, що дверцята хатиночки зіскочили з однієї завіси і так покривилися, що можна прослизнути крізь щілину в кімнату. Так воно й зробило.
У хатинці жили бабуся з котом та куркою. Кота вона звала синочком. Він умів вигинати спину дугою та воркотіти. Він навіть пускав іскри, коли його гладили проти шерсті. У курки були зовсім маленькі, куці ніжки, і тому її звали Курочка-куцоніжка. Вона старанно несла яєчка, і бабуся любила її, як доню.
Вранці вони відразу помітили каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.
— Що там таке? — спитала бабуся і подивилась навколо. Але вона недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя.— Це хороша знахідка,— сказала бабуся,— тепер у мене будуть і качині яйця. Якщо це тільки не селезень! Ну, та ми можемо про це дізнатися!
І от каченя залишили на три тижні на пробу, але воно не знесло жодного яйця. Кіт був паном у хаті, а курка почувала себе господинею, і вони завжди казали: «Ми і світ», тому що вважали себе половиною світу і до того ж кращою.
Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з приводу цього, але заперечень курка не терпіла.
— А чи вмієш ти нести яйця? — спитала вона.
— Ні.
— Ну, то краще помовч.
І кіт запитав:
— А ти вмієш вигинати спину, воркотіти та пускати іскри?
— Ні.
— Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.
Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння. Раптом йому так закортіло поплавати на воді, що воно не витримало і сказало про це курці.
— Що з тобою сталося? — здивувалась курка.— Тобі нічого робити, тому й лізуть у голову такі дурниці; неси яйця або воркочи,— і все минеться!
— Але це так добре — плавати на воді,— сказало каченя.— Так чудово почувати її над головою і пірнати до самого дна!
— Справді, велика втіха! — сказала курка.— Та ти збожеволіло! Спитай хоч кота — він найрозумніша істота, яку я знаю,— любить він плавати або пірнати? Я вже не кажу про себе. Спитай, нарешті, саму нашу хазяйку, стару бабусю — розумнішої за неї нема нікого на світі. Ти думаєш, у неї є бажання плавати або пірнати в воду з головою?
— Ти мене зовсім не розумієш! — сумно промовило каченя.
— Коли вже ми тебе не розуміємо, то хто ж тоді може тебе розуміти? Ти хочеш бути розумнішим за кота і бабусю, про себе я вже й не говорю. Не дурій, дитино, а дякуй за все те хороше, що для тебе зроблено. Хіба ти не живеш у теплій кімнаті, не маєш товариства, від якого можеш дечого навчитись? Але ти дурний базіка, і з тобою не варт говорити. Повір мені, я бажаю тобі добра. Я кажу неприємні речі, але з цього тільки й можна пізнати справжніх друзів. Навчися ж нести яйця або воркотіти та пускати іскри.
— Мені здається, я краще піду світ за очі,— сказало каченя.
— Щасливої дооги, — відповіла курка.
І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.
От настала й осінь. Листя в лісі пожовкло й поріділо. Вітер зривав його, і воно аж танцювало в повітрі. Стало холодно, з важких хмар сипався град і сніг. На тину стояв крук і кричав від холоду: «Кру! Кру!» Справді, можна було замерзнути, лише подумавши про такий холод. Напевне, бідному каченяті було не дуже добре.
Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, з-за кущів з'явилася зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сніжисто-білі, з довгими гнучкими шиями — то були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли у вирій, за безкраї моря.
Вони піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилось на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, як тільки вони зникли з його очей, каченя пірнуло на дно, а коли випливло — було як не своє.
Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спасти на думку побажати собі такої краси. Воно було б раде, коли б хоч -качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!
А зима стояла така холодна, така холодна!
Каченя мусило весь час плавати, щоб не дати воді замерзнути навколо себе. Але ж щоночі ополонка, в якій воно плавало, все меншала і меншала. Морози були такі, що аж крига тріщала на ставку. "Каченя мусило безперервно працювати лапками, щоб крига не закувала його в ополонці. Нарешті воно знесилилось, стало зовсім тихе і примерзло до криги.
Вранці проходив мимо селянин і побачив каченя. Він підійшов ближче, пробив кригу своїм чоботом, узяв каченя і відніс додому жінці. Каченя відігріли.
Та от діти захотіли погратися з ним, але каченя подумало, що вони хочуть зробити йому щось зле, і кинулось з переляку в глечик з молоком. Молоко так і бризнуло по кімнаті. Хазяйка закричала, сплеснула руками. А каченя влетіло в діжку з маслом, а потім і в макітру з борошном. Ой, на кого воно було схоже! Жінка кричала та ганялася за ним з кочергою. Діти гасали по кімнаті, ловлячи каченя. Вони голосно сміялися й верещали, збиваючи одне одного з ніг.
Добре, що двері були відчинені, і каченя крізь них вистрибнуло в кущі, на свіжий холодний сніг, і впало зовсім знесилене.
Але надто сумно було б розповідати про всі ті прикрості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.
Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову засяяло і пригріло. Заспівали жайворонки,— прийшла чудова весна.
І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім справа,— воно опинилося у величезному саду, де стояли в цвіту яблуні і бузок розливав свої пахощі, а його довгі зелені віти схилялися над звивистим каналом.
О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з кущів осоки випливли три прекрасні білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.
«Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я, таке гидке, насмілилося наблизитись до них. Але однаково! Краще хай вони уб'ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму і все нещастя».
І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір'ям.
— Убийте мене! — промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний,— це був лебідь.
Не біда з'явитися на світ в качиному гнізді, якщо ти вилупився з лебединого яйця.
Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточувала його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.
У садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:
— Ой, ще новий!
І інші діти підхопили й раділи теж:
— З'явився ще новий!
Діти плескали в долоні, танцювали, потім покликали батька й матір, кидали в воду хліб і тістечка, і всі кричали:
— Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!
І старі лебеді схилилися перед ним. А він засоромився і сховав голову під крило, не знаючи, що робити. Він був невимовно щасливий, але не загордів, бо добре щире серце не буває ніколи горде. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі казали, що він найпрекрасніший з найпрекрасніших птахів.
Бузок простягав свої віти до нього в воду, сонце сяяло ласкаво й тепло.
Його крила зашуміли, струнка шия піднялася, і він вигукнув радісно на повні груди:
— Про таке щастя я навіть не мріяв, коли був гидким каченям.

КРЕСАЛО
Ішов солдат по дорозі: раз, два! раз, два! Ранець за спиною, шабля при боці. Йшов він додому з війни. По дорозі пострічалась йому стара відьма. Вона була така противна: нижня губа в неї звисала аж до грудей.
— Добрий вечір, солдате! Ач яка в тебе славна шабля і великий ранець, ти справжній солдат! Ну, одержиш ти зараз грошей, скільки захочеш!
— Дякую тобі, стара відьмо! — сказав солдат.
— Бачиш ти ондечки старе дерево? — спитала відьма і вказала на дерево, що стояло неподалечку.— Воно зовсім порожне всередині! Ти злізь нагору: побачиш там дупло, спустись через нього на самісінький низ у дерево! Я перев'яжу тебе мотузкою круг пояса і витягну назад, коли ти мені гукнеш.
— А навіщо мені лізти туди в дерево? — спитав солдат.
— По гроші! — відповіла відьма.— Знай, що коли дістанешся самісінького низу в дереві, то опинишся у великому підземному ході, там зовсім світло, тому що горить більше сотні ламп. Ти побачиш троє дверей, можеш їх відчинити, ключі стирчать зовні. Заходь у першу кімнату, там, посередині на підлозі, побачиш велику скриню, а на ній собаку: очі в нього завбільшки як чайні чашки! Але ти не бійся. Я дам тобі мій синій картатий фартух, розстели його на підлозі, швиденько схопи собаку і посади його на фартух, а тоді відчини скриню і бери гроші, скільки захочеш. У тій скрині тільки мідні гроші, та якщо ти хочеш срібла — йди до другої кімнати. Там сидить собака з очима, як млинарські колеса. Та ти не лякайся, посади його на мій фартух і бери гроші. А якщо тобі захочеться золота, дістанеш і його стільки, скільки зможеш віднести, зайди тільки до третьої кімнати. Але в собаки, що сидить там, кожне око, як Кругла вежа. Оце справді пес, можеш мені повірити! Тільки тобі і його нема чого страхатися. Посади його лишень на мій фартух, і він тобі нічого не зробить, от і бери собі зі скрині золота, скільки душі заманеться.
— Воно непогано! — мовив солдат.— Але що ж я мушу дати тобі за це, стара відьмо? Я гадаю, щось тобі потрібно ж від мене?
— Ні,— мовила відьма,— я від тебе не візьму ні копійки. Ти мені принеси тільки старе кресало, яке там забула моя бабуся, коли спускалась туди востаннє.
— Ну, перев'язуй мене мотузкою!—сказав солдат.
— Готово! — сказала відьма,—а ось і мій синій картатий фартух.
Поліз солдат на дерево, спустився в дупло і опинився, як і казала відьма, у великому проході, де горіло кілька сотень ламп.
Ось відчинив він перші двері. У! Там сидів пес і лупив на нього очима, такими завбільшки, як чайні чашки.
— Нічогенький молодець! — мовив солдат, посадив його на відьомський фартух і набрав повну кишеню мідних грошей, потім закрив скриню, знов посадив на неї собаку і попрямував до другої кімнати. Ой, ой! Там сидів пес з очима, як млинарські колеса!
— Нема тобі чого витрішки продавати, ще очі болітимуть! — сказав солдат, посадив і цього собаку на відьомський фартух, та коли він побачив у скрині велику купу срібла, викинув усі мідяки і набив обидві кишені і ранець самим сріблом. Тоді пішов він у третю кімнату. Ну й страхіття! У цього собаки очі були справді такі величезні, як Кругла вежа, і крутилися, зовсім як колеса.
— Добрий вечір! — вимовив солдат і узяв під козирок. Такого собаки він ще ніколи не бачив! Проте солдат не став довго роздивлятися, а посадив і його долі на фартух та й відкрив скриню. Матінко рідна! Скільки там було золота! На нього він міг би купити весь Копенгаген, всіх цукрових поросят у перекупок ласощами, всіх олов'яних солдатиків, дерев'яних конячок, всі батіжки на світі! Оце справді грошей! Солдат викинув усе срібло з кишень і ранця і так набив золотом свої кишені, ранець, кашкет і чоботи, що ледь-ледь міг поворушитися. Тепер уже він мав гроші! Він посадив собаку знову на скриню, зачинив двері і гукнув:
— Тягни мене нагору ти, стара відьмо!
— А кресало ти взяв? — спитала відьма.
Отаке! Зовсім забув! — сказав солдат, пішов і взяв кресало. Відьма витягла його нагору, і він знов опинився на шляху; його кишені, чоботи, ранець і кашкет були повнісінькі золота.
— Навіщо  тобі   це  кресало? — спитав  солдат.
— Це тебе не обходить,— відповіла відьма,— адже ти одержав гроші! А мені давай тільки кресало.
— Дурниці!—сказав солдат.— Зразу ж мені кажи, навіщо воно тобі, а то я витягну шаблю і відрубаю тобі голову.
— Не скажу,— мовила відьма.
Тоді солдат відрубав їй голову. Відьма упала мертва. А солдат зсипав усі гроші в її фартух, закинув вузол на спину, сунув кресало в кишеню і попрямував до міста.
Це було дуже гарне місто. Солдат зупинився в найкращій гостиниці, обрав собі найкращі кімнати, замовив найулюбленіші страви,— адже він тепер був багатий, мав стільки грошей!
Служник, який чистив його чоботи, здивувався було, що у такого багатого пана такі кепські чоботи, але ж солдат ще не встиг справити собі нові. Проте другого дня він придбав собі і чоботи, і багаті вбрання.
Тепер солдат став знатним паном, і йому розповіли про всі дива в цьому місті, і про короля, і про чудову принцесу, його дочку.
— А як би її побачити? — спитав солдат.
— Це зовсім неможливо,— сказали йому.— Вона живе у величезному мідному замку, а замок оточений високими стінами з вежами. Ніхто, крім самого короля, не сміє туди ні зайти, ні вийти звідти, бо королю напророкували, що дочка його вийде заміж за простого солдата, а королям таке подобатися не може!
«От би поглянути на неї!» — подумав солдат. Та хто б йому це дозволив?
Тепер він зажив дуже весело, ходив у театри, їздив кататися в королівський парк і багато грошей віддав бідним. І це було дуже добре з його боку, адже він по собі знав, як то погано, коли не маєш ані копійки в кишені. Зараз він став багатим, розкішно вдягався і придбав багато друзів; вони його називали добрим молодцем, справжнім кавалером, і це йому дуже подобалось. Але він щодня тільки витрачав гроші, а нових взяти не було звідки, і врешті у нього лишилося тільки дві монетки. Довелося перебратися йому з гарних кімнат в крихітну кімнатку аж під самісіньким дахом, самому чистити собі чоботи і латати на них дірки. Ніхто з друзів тепер його не відвідував — надто вже високо було підніматися до нього.
Якось зовсім пізно увечері солдат сидів у своїй кімнатці, і у нього не було грошей навіть на свічку. Тут він згадав про маленький недогарок у кресалі, яке узяв у дуплі дерева, куди його спускала відьма. Солдат дістав кресало і недогарок і ударив по кременю, викрешуючи вогонь. Двері широко розкрились, і пес з очима, як чайні чашки, той самий, якого він бачив у підземеллі, з'явився перед ним і спитав:
— Що накажеш мені, господарю?
— Що таке? — здивувався солдат.— Та це ж, виходить, чудове кресало, я зможу одержати все, що захочу! Дістань мені грошей! — наказав він собаці, а той раз — і вже нема; два — знову тут, а в зубах тримає великий мішок з мідними грошима. Тоді зрозумів солдат, яке це чудесне кресало. Вдарить він один раз — прибіжить собака, який сидів на скрині з мідними грошима, вдарить двічі — прибіжить той, у кого срібло, вдарить тричі — прибіжить той, що має золото.
Ну, знову солдат перебрався в прекрасні кімнати, став носити багатий одяг, і всі його друзі відразу його пізнали і полюбили знову.
От якось йому спало на думку: «А дивно, що не можна побачити принцесу! Вона така красуня, кажуть усі, а яка з того користь, коли вона весь свій вік просидить у мідному замку за високими стінами з вежами. Невже мені так і не пощастить побачити її? Ану, де моє кресало?» І він ударив по кременю, і враз перед ним з'явився собака з очима, як чайні чашки завбільшки.
— Воно, правда, вже зараз ніч,— мовив солдат,— але мені страшенно захотілось побачити принцесу, хоч на одненьку хвильку!
Собака одразу за двері, і не встиг солдат отямитись, як він з'явився з принцесою. Принцеса сиділа у нього на спині і спала. Вона була така гарна, що кожен одразу б побачив, що це справжня принцеса. Солдат не стерпів і поцілував її — адже він був славний вояка, справжній солдат!
Потім собака відніс принцесу назад, і вранці, коли король і королева пили чай, принцеса розповіла, що вночі бачила дивний сон про собаку і солдата. Ніби вона їхала верхи на собаці, а солдат поцілував її.
— Оце так справді мила історія! — промовила королева.
І другої ночі в спальні принцеси залишили стару фрейліну. Стара фрейліна мусила дізнатися, чи то був дійсно сон, чи може щось інше.
А солдатові знову страшенно заманулось побачити   прекрасну   принцесу,   і   от   вночі   знову з'явився собака, схопив принцесу і помчав що є сили. Але стара фрейліна одягла непромокальні чоботи і кинулась навздогін. Побачивши, що собака з принцесою зникли в одному великому будинку, вона подумала: «Тепер я знаю, де їх шукати!» — і намалювала шматком крейди на воротях великий хрест, а потім пішла додому і лягла спати. Але собака, коли відносив принцесу додому, помітив цей хрест, узяв зразу ж шматок крейди та й понаставляв хрести на всіх воротях у місті. Це було хитро вигадано, адже тепер фрейліна не могла відшукати потрібні ворота, бо хрести були скрізь.
Рано-вранці король з королевою, стара фрейліна і всі офіцери пішли дивитися, куди це принцеса їздила вночі.
— Ось куди! — сказав король, побачивши перші ворота з хрестом.
— Ні, ось куди, чоловіченьку,— заперечила королева,   побачивши   хреста   на   інших   воротях.
— Але й тут хрест... І тут! —загомоніли, дами й офіцери, бачачи хрести на всіх воротях.
— Тут  усі  зрозуміли,  що діла  з  цього  не  буде.
Але королева була дуже розумною жінкою, вона вміла не тільки в каретах гуляти. Взяла вона великі золоті ножиці, порізала великий шматок шовкової матерії на клаптики і зшила малесенький гарненький мішечок. У той мішечок насипала дрібної гречаної крупи і прив'язала до спини принцеси, а потім прорізала в мішечку маленьку дірочку, щоб крупа сипалася на шлях, яким поїде принцеса.
Вночі з'явився знову собака, посадив принцесу на спину і поніс до солдата. Солдат так полюбив принцесу, Що дуже бажав би стати принцом і одружитися з нею.
Собака не помітив, що крупа сипалась за ним весь шлях від замку до вікна солдата, куди він стрибнув з принцесою. Вранці король і королева дізнались, куди їздила принцеса, і солдата посадили у в'язницю.
От і сидів він. Ой, як там було темно й нудно! Йому сказали: «Завтра вранці тебе повісять!»
Дуже невесело було це почути. А кресало своє він забув дома, в гостиниці. Вранці солдат підійшов до маленького віконечка своєї камери і став дивитись крізь грати на вулицю: народ юрбами поспішав за місто подивитись, як його вішатимуть. Били в барабани, проходили полки солдатів. Усі люди бігли, біг і хлопчик-швець в шкіряному фартусі і черевиках. Він біг галопом, і один черевик злетів з ноги і вдарився об стінку, за   якою   сидів   солдат   і   дивився   крізь   грати.
— Ей, ти, куди поспішаєш? — гукнув йому солдат.— Адже без мене справа не обійдеться, а коли ти збігаєш туди, де я жив, і принесеш мені моє кресало, я дам тобі чотири монети. Тільки одна нога тут, а друга там.
Хлопчик був не проти одержати чотири монети, мерщій дременув за кресалом, віддав його солдатові, і... ну зараз почуємо, що було потім!
За містом була збудована висока шибениця, а навколо стояли солдати і багато сотень тисяч народу.
Король і королева сиділи на пишному троні, навпроти судді   та радників.
Солдат уже стояв на сходах, але коли хотіли накинути йому петлю на шию, він сказав, що перед тим, як стратити злочинця, завжди виконують якесь його невинне бажання. Він дуже хотів би викурити люлечку тютюну — адже це буде його остання люлечка на цім світі.
Король не посмів відмовити в такому проханні, і  солдат  витяг своє  кресало.   Вдарив по креме-
перед ним  з явились три собаки. Собака з очима, як чайні чашки, собака з очима, як млинарські колеса, і собака з очима, як Кругла вежа.
— Ану, допоможіть мені визволитись з петлі! — сказав солдат.
І собаки кинулись на суддів і на всіх радників, схопили того за ноги, того за ніс та й почали підкидати на кілька сажнів угору; усі попадали і порозбивались.
— Не треба! — закричав король, але найбільший пес схопив його разом з королевою і підкинув угору одне за одним. Тоді солдати злякались, а весь народ закричав:
— Солдатику! Будь нашим королем і одружись з прекрасною принцесою!
І ось посадили солдата в королівську карету, а всі три собаки танцювали перед нею і кричали «ура!». Хлопчаки свистіли, засунувши пальці в рот. Солдати віддавали їм честь. Принцеса вийшла з свого мідного замку і стала королевою, чим була дуже задоволена!
Весільний бенкет тривав цілий тиждень, і собаки   теж   сиділи   за   столом   і   лупали   очима.

СОЛОВЕЙ
У Китаї,— ти, звичайно, це знаєш,— імператор — китаєць, і всі навколо нього також китайці.
Це було вже багато років тому, але саме через те і варто прослухати цю історію, поки її не забули зовсім.
Палац імператора був найрозкішнішим у світі, весь зроблений з найтоншого фарфору, дуже коштовного, але такого ламкого, що до нього страшно було доторкнутися.
В саду росли найчудовіші квіти, і на найкращих з них були прив'язані срібні дзвіночки: вони дзвеніли, щоб не можна було пройти мимо, не помітивши квітів. От як все було тонко вигадано в саду імператора. Він тягся ген-ген так далеко, що сам садівник не знав, де йому край, а із саду потрапляли в чудовий ліс з високими деревами і глибокими озерами. Ліс спускався аж до самого моря, синього і глибокого; великі кораблі пропливали під вітами лісу, і там жив соловей. Він так  солодко співав,  що навіть бідний, обтяжений турботами рибалка, коли виходив уночі рибалити, зупинявся і слухав, забувши про свій невід.
— О! Як це добре! — казав він, але мусив робити своє діло і забував про пташку. Проте, коли наступної ночі соловей знову починав співати, а рибалка знову припли вав туди, він казав те саме: «О! Як це добре!»
З усіх країн світу приїздили мандрівники в столицю імператора і дивувалися з міста, палацу й саду. Та, почувши чарівний спів солов'я, всі казали: «Все ж таки це — найкраще!»
Мандрівники, повернувшись додому, розповідали про все, що бачили. Вчені писали багато книжок про місто, палац і сад. І про солов'я вони теж не забували: його вони навіть ставили найвище за все, а ті, які вміли писати вірші, складали найчудовіші вірші про солов'я в лісі над глибоким морем.
Книжки розходились по всьому світу, і деякі з них потрапили якось і до імператора. Він сидів на своєму золотому троні, читав і читав, щомиті покивуючи головою, бо йому приємно було читати прекрасний опис його міста, палацу й саду. «Та соловей — все ж таки найкраще»,— писалось у книжці.
— Що таке? — сказав імператор.— Соловей!.. Я зовсім не знаю. У моїй державі і навіть у моєму саду живе така пташка, а я ніколи не чув про це. Довелось уперше дізнатися про неї з книги!
І він покликав свого камергера. Камергер був такий поважний, що коли хтось нижчий чином розмовляв з ним або наважувався спитати що-небудь, він нічого не відповідав, крім «п», хоча це зовсім нічого не означає.
— Виявляється, у нас тут живе надзвичайна пташка, яка зветься «соловей»,— сказав імператор.— Кажуть, що вона — над усе варта уваги у моїй великій державі. Чому мені про неї ніколи не доповідали?
— Я досі не чув її імені,— промовив камергер,— її ніколи не представляли при дворі.
— Я хочу, щоб вона сьогодні ж увечері була в палаці і співала мені,— сказав імператор.— Весь світ знає про те, що є в мене, тільки я один не знаю.
— Я не чув раніш її імені,— повторив камергер,— але я її шукатиму, я її знайду!
— Та де ж її шукати? Камергер бігав по всіх сходах згори та вниз, по всіх залах та коридорах, але ніхто, кого він стрічав, не чув ані слова про солов'я. Камергер прибіг назад до імператора і сказав, що це, напевне, вигадки тих, що пишуть книги.
— Ваша імператорська величність не повинна вірити, що пишуть у книжках. Це все — звичайнісінькі вигадки, чорна магія.
— Але ж книгу, в якій я прочитав про це,— заперечив імператор,— прислав мені всевладніший імператор Японії, і в ній не може бути неправди! Я хочу почути солов'я. Він мусить бути сьогодні тут. Він матиме мою найбільшу милість. Якщо його не буде, після вечері я накажу побити палицями всіх придворних!
— Тзінг-пе! — сказав камергер і знову оббігав сходи згори та вниз через усі зали та коридори; трохи не половина придворних бігали за ним, бо вони зовсім не хотіли, щоб їх били палицями. У всіх було одне питання — про дивного солов'я, про якого знав цілий світ, але ніхто не знав при дворі.
Нарешті зустріли вони на кухні бідну маленьку дівчинку. Вона мовила:
— О боже!.. Соловей! Я його добре знаю! О! Як він уміє співати! Щовечора мені дозволено відносити моїй бідній хворій мамі недоїдки від обіду. Вона живе внизу, на березі моря, і, коли я повертаюсь назад і спочиваю в лісі, я там слухаю співи солов'я. У мене виступають сльози на очах, і стає так хороше, немов мене цілує мама.
— Маленька куховарочко! — сказав камергер. — Я дам тобі постійне місце на кухні і поклопочусь про дозвіл дивитися, як імператор обідає, якщо ти проведеш нас до солов'я... Він одержить запрошення сьогодні ввечері бути у палаці.
І ось вони попрямували до лісу, де завжди співав соловей, і півдвору йшло за ними.
Вже пройшли чимало, і саме десь замукала корова.
— О! — сказали молоді придворні.— Ось він! Яка дивовижна сила в такій маленькій тварині! Але, звичайно, ми чули його раніше!
— Ні, це корови мукають,— пояснила дівчинка,— ми ще далеко від того місця.
Трохи згодом заквакали жаби в болоті.
— Чудово! — зауважив придворний бонза.— Я вже чую його, він дзвенить, як маленькі церковні дзвоники.
— Ні, то жаби! — заперечила дівчина.— Але тепер, напевне, ми скоро його почуємо.
Та ось заспівав соловей.
— Ось він! — скрикнула дівчинка.— Слухайте! Слухайте! Ось він сидить.— І вона показала на маленьку сіреньку пташку вгорі на гілці.— Слухайте соловейка!
— Чи це можливо? — промовив камергер.— Я ніколи не уявляв його собі таким! Який у нього простий вигляд! Може, він позбувся своїх барв, тільки-но побачив перед собою стільки знатних людей?
— Соловейку! — гукнула голосно куховарка. — Наш милостивий імператор бажає, щоб ти йому проспівав,
— З великою приємністю! — відповів соловей і заспівав так, що це була просто насолода.
— Немов скляні дзвіночки дзвенять,— сказав камергер.— Подивіться на це маленьке горлечко, як воно працює. Дивно, що ми раніше його не чули. Він матиме великий успіх при дворі.
— Може, ще поспівати імператорові? — спитав соловей. Він думав, що імператор теж тут з усіма.
— Мій прегарний маленький соловей,— сказав камергер.— Я маю щастя закликати вас сьогодні ввечері на двірцеве свято, де ви зачаруєте його імператорську милість своїм дивним співом.
— Найкраще мене слухати в зеленому лісі,— промовив соловей, але полетів з ними, коли почув, що цього бажає імператор.
В палаці все було розкішно прибрано. Фарфорові стіни й підлога сяяли, відбиваючи світло багатьох тисяч золотих ламп. Найрозкішніші квіти, на яких висіли дзвіночки, поставили у коридорах. Від біганини та протягів всі дзвіночки дзвеніли так, що не можна було почути власних слів.
Посередині великого залу, де сидів імператор, поставили золоту жердину, на якій мав сидіти соловей. Всенький двір був тут, і навіть маленька дівчинка мала дозвіл стояти за дверима, тому що їй тепер дано -було титул «дійсної придворної куховарки». Всі були в найкращих вбраннях, і всі дивились на маленьку сіру пташку, якій імператор кивнув головою.
Соловей заспівав так чудово, що на очах імператора виступили сльози, сльози покотились по обличчю. Тоді соловей заспівав ще чарівніше, аж серце стискалось від його пісні.
Імператор був такий задоволений, що наказав почепити соловейкові на шию свій золотий черевик. Але соловей тільки подякував: уже він одержав досить нагороди,
— Я бачив сльози на очах імператора, для мене це найдорожчий скарб. Я вже досить нагороджений!
І він знову заспівав на весь палац своїм солодким чудовим голосом.
— Це наймиліше кокетство, яке можна уявити! — казали дами навколо і набрали води в рот, щоб у горлі переливалось, коли вони розмовлятимуть. Вони гадали, що тоді стануть схожими на солов'я. Навіть лакеї і покоївки дали зрозуміти, що вони дуже задоволені, а це ж багато значить! Відомо, що найважче догодити саме їм. Так, соловей мав, без сумніву, великий успіх.
Він мусив лишитися при дворі. Він мав власну клітку і право вилітати двічі вдень і один раз уночі. Разом з цим він одержав дванадцять слуг, які тримали шовкову стьожку, міцно прив'язану до його ноги. Тому він не мав ніякої втіхи від таких прогулянок.
Ціле місто говорило про надзвичайну пташку, і коли зустрічалося двоє, то перший не міг сказати нічого іншого, крім «соло», а другий відповісти «вей». Вони зітхали і розуміли один одного.
Одинадцять крамарів назвали своїх синів на честь солов'я Солов'ями, але жоден з них не мав навіть натяку на голос.
Одного разу імператор одержав великий пакунок, на якому було написано: «Соловей».
— От маємо нову книгу про нашу знамениту пташку! — сказав імператор.
Але це була не книга, а маленький вигадливий виріб, що лежав у коробочці,— штучний соловей, дуже схожий на живого, але весь обсипаний діамантами, рубінами та сапфірами.
Як тільки заводили штучну пташку, вона починала співати одну з мелодій, які співав справжній соловей, причому поводила хвостиком вгору та вниз і виблискувала сріблом та золотом. На шиї в неї висіла маленька стьожка, на якій було написано: «Соловей імператора японського жалюгідний, порівнюючи з солов'єм імператора китайського».
— Чудово! — казали всі, а той, хто приніс пташку, одержав відразу титул «імператорського головного постачальника солов'їв».
— Тепер нехай вони заспівають удвох. Який це буде дует!
Вони мусили співати разом, але добре не виходило, бо справжній соловей співав, як сам хотів, а штучний — як заведена шарманка.
— Це не його вина,— сказав капельмейстер,— окремо він бездоганно тримає такт і співає цілком за моєю школою.
Тоді штучний соловей мусив проспівати один. Він мав такий же успіх, як і справжній, але штучний виглядав далеко миліше, він блищав, як обручка або брошка.
Тридцять три рази проспівав він одну й ту ж мелодію і не втомився. Його прослухали б з охотою ще раз, але імператор висловив бажання, щоб живий соловей теж проспівав що-небудь.
Але де ж він подівся? Ніхто не помітив, як він випурхнув у відчинене вікно і полетів до свого зеленого лісу.
— Що це значить?— мовив імператор. Всі придворні лаяли солов'я і називали його невдячною тварюкою. «Але ж краща пташка залишилась у нас»,— казали вони, і штучна пташка мусила заспівати, і це вже тридцять четвертий раз всі слухали ту саму пісню. Проте вони ще не знали її напам'ять, бо мелодія була дуже складна. Придворний капельмейстер надзвичайно вихваляв пташку. Він навіть запевняв, що вона далеко краща за солов'я не тільки своїми прикрасами та розкішними діамантами, а також і внутрішніми якостями.
— Тому що, бачите, панове, і головне, ваша імператорська величність, ми не можемо передбачити, що саме заспіває справжній соловей, а в штучного все заздалегідь відомо. Можна навіть пояснити, чому він співає, можна розібрати його і показати всю будову всередині — плід людського розуму, побачити, як розташовані валики, як вони працюють і як діють один за одним.
— І ми тієї ж думки! — сказали всі, і капельмейстер дістав дозвіл наступної неділі показати пташку народові.
— Хай і народ також послухає! — наказав імператор.
Народ послухав і був такий задоволений, ніби аж сп'янів від чаю: а це ж зовсім по-китайськи! Всі вигукували «о!» і підіймали вказівний палець вгору, похитуючи головами.
А все ж таки бідні рибалки, що чули справжнього солов'я, казали:
— Звучить добре і схоже, та чогось не вистачає, а чого — ми й самі не знаємо.
Справжнього солов'я оголосили вигнаним за межі держави.
Штучному солов'ю відвели місце на шовковій подушці коло самого ліжка імператора. Всі подарунки, одержані ним, золото і дорогоцінні камені лежали навколо, і соловей дістав титул «співця імператорського нічного столика» і був записаний за рангом номер перший з лівого боку, тому що імператор вважав за важливіший той бік, де серце, а серце навіть у імператорів також з лівого боку. А капельмейстер написав твір на двадцять п'ять томів про штучного солов'я. Це були товстенні книги, в них була сила мудрованих китайських слів, та всі запевняли, ніби прочитали і зрозуміли ці книги, а то б їх оголосили дурними й висікли.
Так минув цілий рік. Імператор, весь двір і навіть весь народ знали напам'ять кожну ноту із співу штучного солов'я. Але саме через це тепер він їм і подобався найдужче. Вони могли самі йому підспівувати.
Вуличні хлопчаки співали: «Цві-цві-цві... Тьох-тьох-тьох-тьох»,— і імператор підспівував так само.
О, це насправді було чудово!
Та якось увечері, коли штучна пташка співала краще, ніж завжди, а імператор лежав у ліжку, слухаючи її, у неї щось зашипіло всередині — ш-ш-ш! Усі коліщатка закрутилися. Потім щось тріснуло — тррр! — і музика змовкла.
Імператор зіскочив вмить з ліжка і наказав покликати свого придворного медика. Але чим той міг тут допомогти? Тоді послали по годинникаря, і після довгих розпитів та оглядів він трохи привів пташку до ладу, але сказав, що з нею треба дуже обережно поводитись, бо валики стерлися, а встановити нові, щоб музика звучала, як колись, неможливо.
Це було велике горе! Тільки раз на рік дозволили заводити пташку, та й це було надто багато. Проте капельмейстер сказав коротку, але повну мудрованих слів промову і зазначив, що штучний соловей так само хороший, як і раніше; значить, усе було так само хороше, як і раніше.
Минуло п'ять років, і країну спіткало справжнє велике горе. Імператор, якого всі любили, захворів, і казали, він помирає.
Уже був обраний новий імператор, але народ юрбився на вулиці й питав камергера, як почуває себе старий.
— П,— відповідав той і хитав головою.
Похололий та блідий лежав імператор у своєму великому  розкішному  ліжку.  Весь  двір думав,  що  він  уже мертвий, і кожен спішив вітати нового імператора. Лакеї вибігали поділитися новинами, покоївки пили, базікаючи, каву. Скрізь у залах і коридорах простелили килими, щоб не чути було жодного кроку, і тому було тихо, так тихо!
Але імператор ще не був мертвий. Нерухомий і блідий, лежав він у своєму розкішному ліжку з довгими оксамитовими завісами і важкими золотими китицями. Вгорі було відчинене вікно, і місяць світив на імператора і на штучного солов'я.
Бідний імператор ледве міг дихати, йому здавалося, ніби хтось сидить на його грудях. Він розплющив очі і побачив, що це — Смерть.
Вона одягла на себе золоту корону і в одній руці тримала імператорську золоту шаблю, а в другій — його пишний прапор. А навколо із складок великих оксамитових завіс визирали дивні голови — одні потворні, інші милі й ласкаві.
То були всі злі й добрі діла імператора, що дивилися на нього тепер, коли Смерть сиділа на його серці.
— Пам'ятаєш ти це? — шепотіли одне за одним.
— Пригадуєш ти це? — і вони розповідали йому так багато, що піт виступав у нього на чолі.
— Я не знав цього ніколи,— казав імператор.— Музики! Музики! Мого великого барабана! — кричав він.— Щоб я не міг чути, що вони кажуть!
Але вони вели далі, і Смерть, наче китаєць, кивала головою на все, що вони говорили.
— Музики! Музики! — кричав імператор.— Ти, маленька прекрасна золота пташко! Співай же, співай! Я тобі подарував стільки золота і дорогоцінностей, я сам почепив тобі на шию мій золотий черевик, співай же, співай!
Але пташка мовчала,— не було нікого, хто б завів її, і тому вона не співала. А Смерть усе дивилася на імператора своїми великими порожніми очицями, і було тихо, так жахливо тихо.
І тоді раптом за вікном залунав чудовий спів. Це маленький живий соловей сидів на гілці і співав. Він почув про біду імператора і поспішив сюди, щоб своїм співом збудити надії, втішити його. Він співав, а привиди все блідли й блідли, кров потекла швидше й швидше в ослабілому тілі імператора, і навіть сама Смерть заслухалась і мовила:
— Співай ще, соловейку, співай!
— А ти віддаси мені за це дорогоцінну золоту шаблю? Віддаси мені пишний прапор? Віддаси імператорську корону?
І Смерть віддала одне по одному клейноди за кожну пісню, а соловей усе співав! Він співав про тихе кладовище, де ростуть білі троянди і де дихає пахощами бузок, де свіжу траву зрошують сльози тих, хто залишився жити, Сум за своїм садком охопив Смерть, і вона холодним білим туманом полинула крізь вікно.
— Дякую! Дякую! — промовив імператор.— О ти, небесна маленька пташко! Я добре знаю тебе! Тебе я вигнав із своєї держави, а ти своїм співом відігнала від мого серця навіть Смерть. Як мені нагородити тебе?
— Ти нагородив уже мене,— відповів соловей.— Я викликав сльози на твоїх очах,— коли співав уперше: цього я не забуду ніколи. Сльози — ось найдорогоцінніша нагорода, від якої радіє серце співця. Але засни зараз, і ти встанеш знову свіжим і здоровим. А я співатиму для тебе.
І він заспівав знову, а імператор поринув у солодкий cон... Який спокійний, цілющий був цей сон!
Сонце світило в вікно, коли він прокинувся міцним та здоровим. Ніхто з слуг ще не повернувся, бо всі вважали, що він помер, тільки соловей сидів коло нього і співав.
— Ти мусиш залишитися у мене назавжди,— сказав імператор.— Ти співатимеш, коли сам захочеш, а штучну пташку я розіб'ю на тисячі скалок.
— Не роби цього,— заперечив соловей.— Все, що вона могла зробити хорошого, вона зробила. Хай лишається у тебе. Я не можу жити в палаці і тут звити гніздо, але дозволь мені прилітати, коли я сам захочу. Вечорами я сидітиму на гілці край твого вікна, і мої співи розрадять тебе, а також примусять замислитись. Я співатиму тобі про щасливих і про нещасних, співатиму про добре і зле, про все, що діється навколо і що ховається від тебе. Маленька співоча пташка літає далеко навколо, скрізь: вона залетить і до бідного рибалки, і під дах селянина, і до всіх, хто далеко від тебе і твого двору. Я люблю твоє серце більше, ніж твою корону. Я прилітатиму і співатиму тобі, але ти мусиш мені обіцяти одне.
— Усе! — сказав імператор, встав у своєму царському вбранні, яке сам одягнув, і притис важку золоту шаблю до свого серця.
— Про одне прошу тебе. Нікому не розказуй, що в тебе є маленька пташка, яка розповідає тобі про все. Так буде краще!
І соловей полетів.
Слуги увійшли подивитися на мертвого імператора. І — застигли на порозі, а імператор сказав:
— Доброго ранку!

НОВЕ ВБРАННЯ КОРОЛЯ
Багато років тому жив король, який так любив гарні нові вбрання, що всі гроші витрачав на свій одяг. Він не турбувався про своїх солдатів, не цікавився театрами, не любив гуляти, а коли виїздив на прогулянки або приймав паради, то лише для того, щоб показати своє нове вбрання. На кожну годину дня він мав спеціальний одяг; і як про деяких королів часто говорять: «Король у раді з міністрами», так про цього короля завжди казали: «Король у гардеробній».
У великому місті, де він жив, було дуже весело; щодня туди приїздило багато іноземців.
Одного разу прийшли в те місто два пройдисвіти. Вони удавали з себе ткачів і розголосили, що вміють ткати найчудовішу тканину, яку тільки можна собі уявити. Не тільки кольори й малюнки надзвичайно гарні, але й убрання, пошиті з цієї тканини, мають дивну властивість — вони невидимі людям, непридатним для своїх посад або надмірно дурним.
«Та це ж чудове вбрання! — подумав король.— Одягну таке і відразу дізнаюсь, які люди в моїй державі непридатні для своїх посад. Я зможу відрізнити розумних від дурнів. Треба негайно ж наткати для мене цієї тканини! »
І він дав обом шахраям великий завдаток, щоб вони могли почати роботу.
Справді, вони поставили два ткацькі верстати й удавали, ніби працюють. Але на верстатах у них нічогісінько не було. Одразу ж вони наказали дати їм найтоншого шовку і найчистішого золота. Все це шахраї поховали в свої власні кишені, а самі до пізньої ночі працювали на порожніх верстатах.
«Хотілося б мені знати, чи багато вже вони наткали?» — подумав король.
Але на серці в нього ставало дуже неспокійно, коли він згадував, що той, хто дурний або непридатний для своєї посади, не може побачити тканини. Звичайно, він думав, що для цього йому самому нема чого боятися; але все-таки краще було б спочатку послати когось іншого, щоб подивитись, як іде справа.
У місті вже всі знали, яку чудесну силу має тканина, і всі хотіли швидше дізнатися, хто з їхніх сусідів нездібний або дурний.
«Пошлю я до ткачів свого старого міністра,— вирішив король.— Він найкраще розпізнає, яка матерія, бо він людина розумна, і ніхто не підійде до його посади краще за нього».
І от старий статечний міністр пішов до того залу, де сиділи обидва шахраї і працювали на порожніх верстатах.
«О, рятуйте! — подумав міністр і аж вирячив очі.— Я нічого не бачу!» Але він цього не сказав.
Обидва шахраї ласкаво запросили його підійти ближче, щоб роздивитися краще чудовий візерунок і прекрасні кольори.
При цьому вони показали на порожній ткацький верстат, а бідолашний старий міністр, хоч як витріщав очі, нічого не міг побачити, бо там нічого не було.
«Що таке? — думав він.— Невже я дурний? Я цього ніколи не помічав! Жодна людина не повинна про це знати. Невже я непридатний для своєї посади? Ні, ніяк не можна признатися, що я не міг побачити тканини!»
— Ну, що ви нічого не кажете? — спитав один із ткачів.
— О, чудово, дуже мило! — відповів міністр і поглянув крізь окуляри.— Який візерунок! Які барви! Звичайно, я скажу королю, що мені подобається.
— Ну, це приємно чути,— мовили ткачі і стали називати кольори і докладно пояснювати чудові візерунки. Старий міністр уважно слухав, щоб точно все передати королю. Так він і зробив.
Після цього шахраї почали вимагати ще більше грошей, ще більше шовку й золота ніби для тканини. Все це вони ховали в свої кишені. На верстат не потрапила жодна нитка, вони, як і раніше, працювали на порожніх верстатах.
Незабаром король послав другого поважного сановника подивитись, як посувається робота і чи швидко буде готова тканина.
З ним трапилося те саме, що й з міністром.
Він дивився, але нічого не бачив, бо, крім порожнього ткацького верстата, нічого й не було.
— Правда, чудова тканина? — спитали обидва шахраї, показуючи і пояснюючи розкішний візерунок, якого насправді зовсім не було.
«Адже я не дурний,— думав сановник,— значить, я непридатний для моєї посади? Це дуже дивно! Але треба удавати, що це зовсім не так».
І він хвалив тканину, якої не бачив, і захоплювався прекрасними фарбами й чудовим малюнком.
— О! Прекрасна річ! — сказав він королю.
У місті тільки й мови було про дивну тканину.
Нарешті король захотів сам її побачити, поки вона була ще на верстаті.
З цілим почтом найвизначніших царедворців, між якими були й обидва шановні урядовці, що побували тут раніше, пішов король до хитрих шахраїв. Вони ткали з усієї сили, але без жодної волокнинки, без жодної нитки.
— Хіба ж не чудово? — сказали обидва урядовці, які вже колись тут були.— Подивіться, ваша величність, який візерунок, які фарби! — і показали обидва на порожні верстати, бо були певні, що інші добре бачать тканину.
«Що таке? — подумав король.— Я нічого не бачу! Це жахливо! Невже я дурний? Невже нездатний бути королем? Це найстрашніше, що могло трапитись зі мною».
— О, дуже гарно,— сказав він,— це варто моєї найвищої похвали!
Він задоволено кивав головою і розглядав порожні верстати. Не міг же він признатися, що нічого не бачить!
Весь почет, що був з ним, дивився і дивився, і хоч ніхто нічого не бачив, як і решта, але всі казали, як і король: «О, це прекрасно!» —і радили королю одягти нове вбрання з чудової тканини під час урочистої процесії, що мала незабаром відбутися.
— Чудово! Прекрасно! Надзвичайно! — передавалося з уст в уста. Здавалося, всі були щиро захоплені. Король нагородив обох шахраїв орденами, наказавши носити їх у петличці, і надав їм титул «королівських придворних ткачів».
Цілу ніч до ранку, перед тим як мала відбутися процесія, шахраї працювали. Всі могли побачити, як вони поспішають закінчити нове вбрання короля.
Шахраї удавали, ніби знімають тканину з верстатів, різали величезними ножицями в порожнім повітрі, шили голками без ниток і сказали нарешті:
— От убрання й готове!
Король сам прийшов до них із своїми знатними царедворцями одягнутися. Шахраї підвели руки вгору, ніби щось тримали, і сказали:
— Дивіться, ось штани, ось мундир, ось мантія! Все таке легке, як павутиння. Можна подумати, що нічого немає на тілі, але в цьому і є вся краса!
— О! Звичайно! — казали всі придворні, але нічого не могли побачити, бо нічого ж і не було.
— Дозвольте, ваша королівська величність, зняти ваше вбрання,— казали шахраї.—» Ми хочемо одягти на вас нове перед великим дзеркалом.
Король скинув весь свій одяг, і шахраї почали удавати, що надівають на нього одне за одним усі вбрання, які приготували, потім ніби накинули мантію з довгим шлейфом, а король повертався на всі боки перед дзеркалом.
— Як чудово облягає, як прекрасно сидить! — казали всі.— Який візерунок! Які кольори! От дорогоцінне вбрання!
Надворі приготовлено балдахін, що понесуть над вами, ваша величність, під час процесії,— сповістив головний церемоніймейстер.
— Ну, я готовий,— сказав король.— Чи добре сидить?
Він ще раз повернувся перед дзеркалом, бо хотів показати, що уважно розглядає своє вбрання. Камергери, які мусили нести шлейф, опустили руки донизу, потім підвели вгору, ніби підняли його. Вони йшли за королем і удавали, начебто щось несуть у повітрі. Вони не насмілювались показати, що нічого не бачать.
Так виступав король у процесії під розкішним балдахіном, і всі люди на вулиці і з вікон кричали:
— О! Нове вбрання короля незрівнянне! Який чудовий шлейф його мантії, як чудово лежить!
Ніхто не хотів показати, що нічого не бачить. Адже це означало б, що він непридатний для своєї посади або страшенно дурний. Жодне вбрання короля не мало такого успіху, як це.
— Та він же зовсім голий! — закричав раптом якийсь маленький хлопчик.
— О небо, ти чуєш голос невинності! — сказав батько, і всі почали пошепки переказувати один одному слова дитини.
— Він голий. Дитина каже, що на ньому зовсім нічого нема.
— Та він же зовсім голий! — закричав нарешті весь народ.
Королю раптом стало ніяково. Йому й самому здавалося, що народ каже правду, але він подумав: «Все ж таки я мушу витримати всю процесію».
І він виступав і далі ще величніше, а камергери йшли і удавали, що несуть шлейф, якого насправді зовсім не було.

НЕПОХИТНИЙ ОЛОВ'ЯНИЙ СОЛДАТИК
Жили колись двадцять п'ять олов яних солдатиків — усі рідні брати, бо народилися вони з однієї старої олов'яної ложки. Рушниці в руці, дивляться прямо вперед, а мундири, червоні з синім, дуже гарні! Вони лежали в коробці. От її відкрили, і найперше, що вони почули на світі,— були слова: «Олов'яні солдатики!» Це вигукнув маленький хлопчик і заплескав у долоньки.
Хлопчик одержав їх тому, що був день його народження, і він одразу ж почав розставляти їх на столі.
Всі солдатики були подібні один до одного, лише двадцять п'ятий відрізнявся від своїх братів: у нього була тільки одна нога. Його виливали останнім, і олова на нього не вистачило. Але і на своїй одній нозі він стояв рівно і твердо, як решта на своїх двох. Та саме він і відзначився своїми пригодами.
На столі, де їх поставили, було багато інших іграшок, а найбільше впадав у око чудовий палац з картону. Крізь маленькі вікна можна було заглянути всередину і побачити залу. Перед палацом стояли маленькі дерева. Вони оточували маленьке дзеркальце, що було ніби справжнє озеро. На озері плавали воскові лебеді і милувалися своїм віддзеркаленням у цьому озері. Усе було дуже миле, але наймилішою за все була маленька дівчинка, яка стояла на порозі відчинених дверей палацу. Вона теж була вирізана з картону, спідничка її була з найтоншого батисту, а маленька вузька блакитна стьожка спускалася з плечей до пояса. Посередині стьожки була прикріплена яскрава блискітка, така завбільшки, як усе личко дівчинки. Дівчинка була балерина. Вона стояла на одній нозі, простягнувши руки вперед, а другу свою ногу підняла так високо, що олов'яний солдатик не міг її побачити і подумав, що у дівчинки, як і в нього, тільки одна нога.
«От дружина для мене,— подумав він.— Але вона така знатна, вона живе в палаці, а я маю лише коробку, та й у тій нас аж двадцять п'ять. Це ж не місце для неї! Проте я повинен з нею познайомитися!»
І, випроставшись, він сховався за табакеркою, що стояла на столі. Звідти він міг дивитись на маленьку чарівну дівчинку, яка все стояла на одній нозі, не втрачаючи рівноваги.
Коли настав вечір, решта олов'яних солдатиків прибула в свою коробку, а люди в домі пішли спати. От тоді іграшки почали гратися в «гості» і в війну, а потім влаштували бал. Олов'яні солдатики заметушились у своїй коробці, бо їм теж хотілося взяти участь в іграх, а грифель пішов витанцьовувати на дошці. Знявся такий галас, що прокинулась канарка і теж зацвірінькала, та все віршами. Тільки двоє не рушили з місця — це були олов'яний солдатик і балерина. Вона трималась рівно на носочках, розкинувши обидві руки. Він був теж непохитний на своїй одній нозі й на мить не зводив з неї очей.
Годинник пробив дванадцять — і раптом тарох! — з табакерки зіскочила покришка. Але там був зовсім не тютюн, ні, а маленький чорний чортик — троль, майстерно зроблений.
— Олов'яний солдатику! — крикнув троль.— Не дивись на те, що тебе не стосується!
Але олов'яний солдатик удав, начебто зовсім нічого й не чує.
— Ну, добре ж, почекай до ранку! — сказав троль.
Вранці прокинулись діти і поставили олов'яного солдатика на вікно. І чи то троль зробив, чи протяг, але вікно раптом відчинилося, і солдатик полетів сторч головою з третього поверху. Це був жахливий політ! Він летів догори ногою і уткнувся каскою та багнетом між камінням бруку.
Служниця і маленький хлопчик одразу побігли вниз шукати солдатика. Шукали, шукали і мало не наступили на нього, але все-таки не знайшли.
Якби солдатик закричав: «Я тут!» — вони б, звичайно, його знайшли, але він вважав, що йому не личить галасувати, тому що він був у мундирі.
Раптом пішов дощ. Краплі падали все частіше, і нарешті почалася злива.
Коли вона минула, прибігли два вуличні хлопчики.
— Дивись! — закричав один.— Он лежить олов'яний солдатик. Давай пустимо його плавати.
Вони зробили з газети човника, поставили посередині солдатика, і він поплив униз рівчаком. Обидва хлопчики бігли поряд і плескали в долоні. О, рятуйте! Які хвилі билися в рівчаку і яка була течія! Адже злива була сильна, і паперовий човник то підкидало вгору та вниз, то так швидко крутило, що олов'яний солдатик аж тремтів, але він лишався непохитним, не мінився в обличчі, дивився прямо вперед і тримав рушницю в руці. Раптом човник опинився під довгим містком,— там було темно, як колись у коробці.
«Куди ж я потраплю? — думав солдатик.— Це все витівки троля! Ох, коли б ще тут, у човнику, сиділа балерина, хай тоді було б і вдвічі темніше!»
Раптом вистрибнув великий водяний пацюк, що жив під містком.
— А паспорт у тебе є? — запитав він.— Покажи паспорт!
Але олов'яний солдатик мовчав і тільки міцніше стискав рушницю.
Човник понесло далі, а пацюк плив за ним.
Брр-р... як клацав він зубами і кричав зустрічним тріскам та соломинкам:
— Тримайте його! Держіть його! Він не заплатив мита! Він не показав паспорта!
Але течія була щодалі сильніша. Олов'яний солдатик помітив попереду світло, місток закінчувався, але тут почувся такий  гуркіт,  що  злякав  би  найхоробрішу  людину. Подумайте тільки! За містком рівчак кінчався, і вода спадала у великий канал. Це для солдатика було так само небезпечно, як для нас кинутися у водоспад.
Водоспад був так близько, що човна уже ніщо не могло зупинити, його рвонуло. Бідний олов'яний солдатик тримався непохитно, як міг; ніхто не сказав би, що він хоч оком кліпнув. Човен крутився, наповнився водою по вінця і став тонути. Олов'яний солдатик стояв по шию у воді. Човен поринав усе глибше, більше й більше розлазився папір. От вода вже над головою солдатика. Він згадав у цю хвилину маленьку чарівну балерину, яку вже ніколи не побачить, і в вухах його лунала пісня:

Вперед, вперед, о воїне!
Сміливо йди на смерть!


І от папір зовсім подерся, і олов'яний солдатик пішов на дно. Але в цю мить його проковтнула велика риба.
Ох, як темно було у неї всередині! Ще темніше, ніж під містком у рівчаку, і до того ж дуже тісно. Але олов'яний солдатик лишався непохитним і лежав, випроставшись з рушницею в руках.
Риба заметалася на всі боки, виробляла жахливі стрибки. Нарешті вона зовсім затихла. І раптом,— ніби блискавка майнула. Стало раптом світло, і хтось закричав голосно:
— Олов'яний солдатик!
А сталось так: рибу впіймали, понесли на базар, продали, звідти вона потрапила на кухню, тут куховарка розрізала її великим ножем, схопила двома пальцями солдатика за спину і понесла в кімнату. Всі хотіли побачити незвичайного чоловічка, який зробив у риб'ячому животі таку мандрівку.
Але олов'яний солдатик не загордився. Його поставили на стіл. Ні, подумайте тільки, які чудеса трапляються на світі,— олов'яний солдатик опинився в тій самій кімнаті, де був раніш; він бачив тих самих дітей, і ті самі іграшки стояли на столі, і розкішний палац з чарівною маленькою балериною. Вона так само трималась на одній нозі, а другу відкинула високо в повітря. Вона також була непохитна. Це зворушило олов'яного солдатика, він мало не заплакав оловом, але це ж йому не личило.
Він тільки дивився на неї, та вона не вимовила ані слова.
Раптом один з хлопчиків схопив солдатика і, ні з того ні з сього, кинув його просто в палаючу піч; певне, це його напоумив троль з табакерки.
Солдатик стояв, освічений яскравим полум'ям, і йому було дуже жарко, але, чи було це від вогню, чи від кохання, він і сам не знав. Фарби на ньому зовсім злиняли,— чи від суму, чи під час мандрівки, теж ніхто не знав. Він дивився на маленьку балерину, вона на нього, і він відчув, що тане, але все ще стояв непохитно з рушницею на плечі. Раптом двері в кімнату розчинилися. Протяг підхопив балерину, і вона, як метелик, пурхнула в пічку, просто до олов'яного солдатика, запалала яскравим полум'ям — і її не стало. А олов'яний солдатик розтанув у грудочку, і коли робітниця другого дня вигрібала золу, вона знайшла у пічці маленьке олов'яне серце. Від балерини залишилася тільки блискітка, але й та почорніла, як вугілля.

ДИКІ ЛЕБЕДІ
Далеко звідси, там, куди відлітають ластівки, коли у нас настає зима, жив король. У нього було одинадцять синів і одна дочка - Еліза. Одинадцять братів-принців ходили до школи з зірками на грудях і з шаблями при боці. Вони писали діамантовими грифелями на золотих дошках і все, що читали, знали напам'ять. Сестричка Еліза сиділа на маленькому дзеркальному стільчику, і в неї була книжка, яка коштувала півкоролівства.
О, цим дітям було дуже добре, тільки недовго тривало це щастя.
Їхній батько, що був королем великої країни, одружився вдруге з однією злою королевою, а вона незлюбила бідних дітей.
Вони помітили це вже з першого дня. У палаці було велике свято, і діти гралися в «гості». Але замість солодких пиріжків і печених яблук, які вони завжди одержували для цієї гри, мачуха дала їм самий пісок у чашці і сказала, що вони можуть уявити собі, ніби це ласощі.
За тиждень вона віддала маленьку сестричку Елізу одним селянам і стільки набрехала королю про принців, що він не схотів і бачити їх.
— Летіть світ за очі і самі піклуйтеся про себе! — сказала люта королева. — Летіть великими птахами без голосу!
Але вона все ж таки не змогла зробити їм так погано, як хотіла, і вони обернулися в одинадцять прекрасних диких лебедів. З дивним криком вилетіли вони з вікон палацу і понеслися над парком і лісом. Це було на світанку. Вони прилетіли до хатинки селянина, де спала сестричка Еліза. Лебеді кружляли над дахом, витягували довгі шиї, били крилами, але ніхто не почув і не побачив їх.
І вони знялися знову вгору, високо до хмар, і полетіли далеко-далеко. Лебеді летіли понад великим темним лісом, що тягся аж до моря.
Бідна маленька Еліза прокинулась у хатинці селянина і почала гратися зеленим листочком, — інших іграшок вона не мала. Вона проткнула дірочку в листочку і визирала крізь неї на сонце, і їй здавалося, ніби на неї дивляться ясні очі братів. А коли тепле сонячне проміння падало на її щічку, вона думала, що це брати її цілують.
День минав по дню, схожий один на один. Вітер, літаючи в трояндових кущах перед хатинкою, шепотів:
— Хто прекрасніший за вас?
Троянди хитали голівками й казали:
— Еліза!
І це була правда.
Коли Елізі минуло п'ятнадцять років, її забрали додому. Побачивши, яка вона прекрасна, королева розгнівалась і ізненавиділа її. Вона б з охотою перетворила й Елізу в дикого лебедя, як і її братів, але не наважувалася, бо король хотів побачити свою дочку.
Рано-вранці пішла королева в купальню, збудовану з мармуру, прикрашену розкішними килимами та м'якими додушками. Вона взяла трьох жаб, поцілувала їх і сказала першій:
— Коли Еліза зайде купатися, сядь їй на голову. Хай вона буде така лінива, як ти!
— Сядь їй на чоло! - сказала вона другій. — Хай вона буде така потворна, як ти, тоді батько не пізнає її.
— Примостися до неї на груди! — сказала вона третій. — Хай вона стане лихою і сама терзається від цього.
Мачуха кинула жаб у прозору воду, яка зразу ж стала зеленою, покликала Елізу, роздягла її і наказала їй влізти у воду. Як тільки Еліза увійшла в воду, одна жаба сіла їй на голову, друга на чоло, а третя на груди. Але Еліза цього не помітила; коли ж вона вийшла з басейну, по воді плавали три червоні маки. Якби жаби не були отрутні і якби відьма-королева не поцілувала їх, вони б стали червоними трояндами. Але навіть і тепер, наблизившись до Елізи, вони зробилися квітами. Еліза була надто хороша і невинна, і тому злі чари не мали над нею сили. Побачивши це, королева натерла Елізу горіховим соком, так що вона стала вся темно-коричнева, вимазала її гарне лице гидкою маззю і сплутала чудове волосся.
Тепер було неможливо пізнати прекрасну Елізу.
Навіть батько, глянувши на неї, злякався і сказав, що це не його дочка.
Ніхто, крім дворового пса на цепу та ластівок, не пізнав її, але ж то були бідні створіння, вони не могли нічого сказати.
Заплакала бідна Еліза і згадала про своїх вигнанців-братів.
Зажурена, вийшла вона з палацу і цілий день брела полями та болотами, поки дісталась до великого лісу. Еліза сама не знала, куди йде, але вона так сумувала за своїми братами! Вона була певна, що вони також блукають по світу, і вирішила їх розшукати.
Вона йшла лісом. Незабаром настала ніч. Еліза загубила стежку і лягла ьа м'який мох, поклавши голову на пеньок.
Панувала глибока тиша, повітря було м'яке, навколо в траві спалахували зеленими вогниками тисячі світлячків. Еліза зачепила рукою гілку, і на неї зоряним дощем посипалися яскраві світлячки.
Цілу ніч їй снилися брати. Вони гралися з нею, як колись у дитинстві, писали діамантовими грифелями на золотих дошках і розглядали розкішну книжку з малюнками, яка коштувала півкоролівства. Але на дошці вони писали не нулики та рисочки, ні, вони писали про свої відважні вчинки, про всі пригоди, які з ними трапилися, про все те, що бачили і пережили. І на малюнках книжки все оживало: пташки співали, люди виходили з книжки і розмовляли з Елізою та з її братами. А коли перегортали сторінку, малюнки ставали на свої місця, щоб не було ніякої плутанини.
Вранці Еліза прокинулась, сонце було вже високо. Вона цього не могла бачити, бо великі дерева простягли і сплели міцно свої віти над нею. Але проміння грало на велені, як живий золотий серпанок, ніжні пахощі линули звідусіль, пташки співали й сідали їй на плечі. Вона чула дзюрчання води: в лісі було багато великих струмків, струмки стікали в одне озеро з чудовим піщаним дном. Навколо озера росли густі кущі. В одному місці олені зробили собі широкий прохід, і ним Еліза пройшла до води. Вода була такою прозорою, що, коли вітер не гойдав дерев і кущів, можна було подумати, що вони намальовані на дні озера, — так чітко відбивався кожен листочок, і освітлений сонцем, і в затінку.
Побачивши в воді своє обличчя, Еліза злякалася-таке воно було чорне та погане. Та тільки вона вмочила в воду свою маленьку руку і потерла очі, лоб і щоки, — шкіра її, як і раніше, стала білою. Тоді Еліза роздяглася і ввійшла у свіжу воду. Не було кращої за неї на всьому світі!
Після купання вона знову одяглася, заплела свої довгі коси, підійшла до дзюркотливого струмка, напилася з жмені води і побрела в ліс, сама не знаючи куди. Вона думала про своїх братів.
Еліза побачила по дорозі дику яблуню, що зігнулася під вагою плодів. Еліза з'їла кілька яблук, підперла жердинами віти і ввійшла в темну хащу лісу. Там було так тихо, що вона чула свої кроки, шарудіння кожного листочка під ногами. Жодної пташки не видно було тут, жоден сонячний промінь не міг пробитися крізь густе темне гілля. Високі стовбури стояли так близько один до одного, майже суцільною стіною.
О, тут була така самотність, якої раніше вона ніколи не знала. А вночі стало зовсім темно. Жодного маленького світлячка не було більше в траві. Сумна лягла Еліза на траву і заснула.
Вранці вона прокинулась і пішла далі. Тільки встигла ступити кілька кроків, як зустріла бабусю я кошиком ягід, і бабуся дала їй трохи ягідок. Еліза спитала, чи не проїздили тут лісом одинадцять принців.
— Ні, — сказала стара, — але вчора тут недалеко, на річці, я бачила одинадцять лебедів з золотими коронами на головах.
І вона провела Елізу трохи далі, до яру. Внизу вилася І річка, дерева з обох берегів простягали назустріч одне одному довгі, вкриті густим листям віти. Деяким деревам не щастило сплести своє гілля з гіллям своїх братів на протилежному березі, але вони так витяглися над водой, що їхнє коріння вилазило з землі — і вони також досягали свого.
Еліза попрощалася з старою і пішла вниз по річці, аж до того місця, де річка впадала у відкрите море.
Велике чудове море було перед дівчиною, але жодного паруса, жодного човна не було видно. Як же йти далі? Еліза почала розглядати маленькі камінці, яких було безліч на березі. Вода зробила їх гладенькими та круглими. Скло, залізо, каміння-все, що викидало сюди море, все було відшліфоване водою, а вода ж була ще м'якша, ніж її ніжні руки.
«Хвилі невтомно котяться одна за одною, — подумала Еліза, — і вирівнюють найтвердіші речі. Я теж буду невтомною. Спасибі вам за науку, світлі, вічноплинні хвилі! Серце моє каже, що колись ви віднесете мене до моїх милих братів!»
На водоростях, принесених хвилями на берег, лежало одинадцять білих лебединих пер. Еліза зібрала їх. На них блищали краплини — роса чи сльози? Ніхто цього не знає! Вона була одна на березі, але не почувала самотності, бо море вічно мінливе; за кілька годин воно змінювалося більше, ніж звичайне озеро протягом року.
Надходила велика чорна хмара, і море ніби казало: «І я також можу бути похмурим». Тоді дув вітер, і хвилі вкривали море білим шумовинням.
Коли ж припливли рожеві хмарки, засинали вітри - море ставало, як пелюстки троянди. За мить здавалося воно все зеленим, а за другу — білим.
Але хоч яким би спокійним було море - завжди коло берега воно ледь-ледь коливалося, вода злегка підіймалася, як груди дитини, що спить.
Коли сонце вже хилилося до заходу, побачила Еліза - одинадцять диких лебедів з золотими коронами на головах летять до берега. Вони летіли один за одним і здавалися довгою білою стрічкою.
Еліза зійшла на горбок і заховалася за кущем. Лебеді спустилися недалеко від неї і забили своїми великими білими крилами.
Та як тільки сонце заховалося, раптом упало лебедине пір'я, і на березі опинилися одинадцять прекрасних принців, братів Елізи. Вона голосно скрикнула. Хоч вони дуже змінилися, вона знала, вона почувала, що це її брати, і вона кинулася їх обнімати, називала їх усіх на ймення. Брати не могли отямитися від щастя, коли побачили свою маленьку сестричку. Вони також пізнали її, хоч вона вже виросла і стала такою красунею.
Всі сміялися та плакали і швидко дізнались одне від одного, що зробила з ними зла мачуха.
— Ми, брати, — сказав найстарший, — літаємо дикими лебедями, поки не зайде сонце. Як тільки воно сховається — знову приймаємо людський вигляд. Через це ми мусимо стежити, щоб перед заходом сонця бути вже на твердій землі. Якби ми в цей час літали під хмарами, ми, раптово перетворившися в людей, упали б додолу з страшної висоти. Ми не живемо тут, а по той бік моря, в такій же чудовій країні, як і ця.
Але шлях туди далекий. Ми мусимо перелетіти велике море, і на нашому шляху немає жодного острівця, де б ми могли переночувати. Тільки одна маленька скеля підноситься з моря, така завбільшки, що ми можемо стати на ній, якщо щільно притулимося один до одного. Коли море лютує, бризки хвиль долітають до нас, але ми раді і цій стрімчастій скелі. Там ми можемо переночувати у нашому людському вигляді, інакше ми не могли б відвідати нашої любої батьківщини, бо летіти туди треба два найдовші дні в році. Лише раз на рік ми можемо прилітати в наш рідний край.
Одинадцять днів ми можемо залишатися тут, літати над великим лісом, що оточує наш замок, в якому ми народилися і де живе наш батько, бачити цвинтар, де похована наша мати. Тут навіть дерева і кущі нам рідні; тут, у степах, бігають дикі коні, яких ми бачили в дитинстві, тут співає вугляр старовинні пісні, під які ми танцювали малими. Тут наша батьківщина, сюди тягне нас, тут ми знайшли тебе, нашу маленьку любу сестричку.
Ще два дні ми можемо тут лишатися, а потім знову доведеться летіти за море, у розкішний, та не рідний край. Але як же нам бути з тобою? У нас нема ні корабля, ні човна!
— Як мені звільнити вас від цих чар? —  спитала сестра. Вони проговорили цілу ніч і тільки трохи задрімали перед світанком.
Еліза прокинулась від шуму лебединих крил. Брати вже знову стали лебедями, літали великими колами вгорі і, нарешті, зовсім зникли з очей. Але наймолодший лебідь повернувся. Він поклав голову їй на коліна, а вона гладила його пір'я. Надвечір повернулася решта, і, коли зайшло сонце, вони знову перетворилися в людей.
— Завтра ми летимо звідси і повернемося лише через рік, — сказав старший брат. — Але тебе ми не залишимо тут. Чи вистачить у тебе сміливості летіти з нами? В моїх руках досить сили, щоб перенести тебе через ліс — невже не вистачить сили, щоб перенести тебе через море на всіх наших крилах?
— Візьміть мене з собою! - сказала Еліза.
Цілу ніч вони плели сітку з гнучкої лози та комишу, і вона вийшла велика та міцна. В неї поклали Елізу, і коли зійшло сонце, брати стали дикими лебедями, схопили сіть своїми дзьобами і знялися з своєю любою сестрою, яка ще спала, високо, аж до хмар. Сонце світило їй в лице, і тому один з лебедів летів прямо над головою, щоб затінити її своїми широкими крилами. Вони були вже далеко від землі, коли Еліза прокинулась. Еліза думала, що вона все ще бачить сон, —  так дивно було летіти в повітрі, високо над морем. Коло неї лежала гілочка з чудовими стиглими ягодами і пучечок смачних корінців, — це молодший брат поклав їх коло неї. Еліза з подякою всміхнулася йому. Вона пізнала його, це він летів над нею і своїми крилами захищав від сонця.
Лебеді летіли так високо, що великий корабель здавався їм білою чайкою, яка гойдається на хвилях. Велика, як гора, хмара стала перед ними, і на ній Еліза побачила велетенські тіні - свою власну і одинадцяти братів. Це була надзвичайна картина, якої вона раніше не бачила. Але сонце підвелося вище, хмара залишилась позаду, і дивні тіні зникли.
Цілий день летіли вони швидко, наче стріли, випущені з лука, але все ж таки повільніше, ніж завжди, тому що тепер несли ще й сестру. Надходив вечір, і погода зіпсувалася. З острахом стежила Еліза, як сонце опускається все нижче, а ще ніде не видно маленької скелі, про яку говорили брати, їй здалося, що лебеді стали сильніше махати крилами.
Ах! Це вона винна, що брати летять не так швидко!
Коли зайде сонце, вони знову стануть людьми, впадуть у море і потонуть. А скелі все не було видно. Все більше насувалась чорна хмара. Сильні пориви вітру віщували бурю. Хмари сплелися в одну велику загрозливу свинцеву масу, що котилась по небу. Блискавка мигтіла за,блискавкою.
От уже сонце торкнулося своїм краєм моря. Серце Елізи тремтіло. В цю мить лебеді почали опускаться так швидко, що Елізі здалося — вони падають. Але вони підвелися знову вгору. Вже половина сонця сховалася у воді, коли вона, нарешті, побачила внизу маленьку скелю. Ця скеля здавалася не більшою за тюленя, що висунув голову з води.
Сонце швидко згасало. Тепер скеля здавалася зіркою, і ноги Елізи вже торкалися каменів.
В цю мить сонце погасло, як остання іскра догорілого паперу, і Еліза побачила навколо себе братів. Вони стояли, взявшись за руки, щільно притулившись один до одного. Усі ледве помістилися на маленькій скелі.
Море билося об скелю і обливало їх бризками, як дрібним дощем, небо раз у раз освітлювалося блискавкою, безперервно гуркотів грім. Але сестра й брати стояли,  міцно притулившись одне до одного, і співали пісні, щоб-не було так страшно.
На світанку повітря стало чистим, спокійним. Тільки зійшло сонце, злетіли лебеді з Елізою вгору. Море ще високо здіймалося, і, коли Еліза дивилася згори на темно-зелені хвилі, вкриті білим шумовинням, здавалося - мільйони лебедів плавають на воді.
Коли сонце піднялося вище, Еліза побачила, як у повітрі пливе країна гір з блискучими сніговими вершинами. Посередині над усім здіймався височезний палац з чудовою колонадою, а навкруги росли пальмові ліси та розкішні квіти завбільшки як млинарські колеса.
Вона спитала, чи не є це та сама країна, куди вони летять. Але лебеді похитали головами. Це був чудовий, завжди мінливий, захмарний замок Фата-Моргана, в який не могла потрапити жодна людина.
Еліза вдивлялася пильно, і раптом зникли гори, ліси і замок, а на їхньому місці з'явились двадцять зовсім однакових величезних церков з високими дзвіницями і стрільчастими вікнами. Дівчині навіть здалося, що вона чує звуки органа, але то шуміло море. Церкви начебто були зовсім близько, та раптом перетворилися в цілу флотилію, що пливла під ними. Коли ж Еліза вдивилася, то зрозуміла — це був тільки туман з моря. І весь час змінювалися картини перед її очима, поки вона не побачила ту країну, куди вони летіли.
Там височіли сині гори з кедровими лісами, міста і палаци.
Ще не заходило сонце, а Еліза вже сиділа на скелі, перед великою печерою, що поросла виткими рослинами. Здавалося, її завісили всю вишиваними килимами.
— Ну, побачимо, що присниться тобі цієї ночі! — сказав молодший брат і показав Елізі її опочивальню.
— Коли б приснилося мені, як я можу врятувати вас! — сказала Еліза, і ця думка заволоділа нею. Навіть уві сні вона думала про це. І от приснилося їй, що летить вона високо в повітрі до замка Фата-Моргана. Сама фея, чарівна і залита сяйвом, виходить їй назустріч, але в той же час вона дуже подібна до тієї бабусі, що дала їй у лісі ягід і розповіла про лебедів з золотими коронами.
— Твоїх братів можна врятувати, — сказала вона,— але чи вистачить у тебе мужності та терпіння? Звичайна вода ще м'якша за твої ніжні пальці і все ж таки шліфує каміння, але вона не відчуває болю, який відчують твої руки. У води немає серця, і вона не знає того страху і муки, які ти повинна зазнати. Бачиш кропиву, що я тримаю в руці? її росте багато навколо печери, де ти спиш. Тільки ця кропива і та, що росте на цвинтарі, пригодиться для тебе, запам'ятай це. Ти нарви її, хоча б твої руки горіли від пухирів, потім добре розімни кропиву ногами і зроби з неї прядиво. З нього ти напрядеш ниток і виплетеш одинадцять панцирів з довгими рукавами. Накинь їх на лебедів, і всі чари зникнуть! Але обміркуй добре — з тієї хвилини, що ти почнеш роботу, і до того часу, поки її скінчиш, навіть коли б це продовжувалося роки, — ти не мусиш сказати жодного слова! Перше слово, що ти вимовиш, проткне смертельним кинджалом серця твоїх братів! Від твого язика залежить їхнє життя. Пам'ятай це! Кажучи ці слова, вона доторкнулася кропивою до руки Елізи. Враз наче вогонь обпік її, і Еліза прокинулася. Був уже світлий день, і вона побачила, що поряд лежить кропива, така сама, як і та, що вона бачила уві сні. Еліза швидко вийшла з печери, щоб одразу почати роботу.
Своїми ніжними руками рвала дівчина жахливу кропиву. Вона була як вогонь, її руки вкрилися великими пухирями, але вона з радістю терпіла біль, бо лише так. могла врятувати своїх любих братів. Вона розм'яла кожну стеблинку кропиви босими ногами і приготувала з неї зелену пряжу.
Коли зайшло сонце, прийшли брати і злякалися. Еліза була німа. Вони думали, що це нові чари лютої мачухи. Але, коли вони глянули на її руки, то зрозуміли, що це вона робить для них. Молодший брат заплакав, і де його сльози падали на руки сестри, там вона не відчувала більше болю, там зникли пекучі пухирі.
Цілу ніч працювала Еліза, бо не хотіла відпочивати, поки не врятує любих братів. Другого дня, поки лебеді літали, вона теж працювала, і, хоч була самотня, ніколи час не минав так швидко, як зараз. Один панцир був уже готовий, вона почала другий.
Раптом залунав мисливській ріг. Елізу охопив страх.
Звуки наближалися, вона почула гавкання собак. Перелякана, вбігла Еліза в печеру, зв'язала кропиву, що її зібрала і витіпала, і сіла на неї.
В ту ж мить з кущів вистрибнув великий пес, за ним ще кілька. Вони голосно гавкали і стрибали навколо неї. За кілька хвилин перед печерою з'явилися мисливці. Найкрасивіший з них був королем цієї країни. Він зупинився перед Елізою. Ніколи він ще не бачив такої прекрасної дівчини.
— Як ти опинилася тут, чудова дитино? — спитав він, але Еліза похитала головою. Вона не могла говорити, це коштувало б життя її братам.
Вона сховала руки під фартух, щоб король не міг бачити, як вона страждає.
— Ходімо зі мною! — сказав він. — Ти не можеш тут лишатися. Коли ти така ж добра, як і прекрасна, я одягну тебе в шовк та оксамит, покладу золоту корону на твою голову, і ти житимеш у моєму багатому палаці.
І він посадив її до себе на коня. Еліза плакала й ламала руки, але король казав:
— Я бажаю лише твого щастя! Колись ти дякуватимеш мені!
З цими словами він погнав коня по горах. Еліза сиділа попереду, а решта мисливців скакали за ними.
Коли зайшло сонце, показалося чудове королівське місто з палацами, баштами й церквами.
Король повів її в палац, де у високих мармурових залах били фонтани, а на стінах висіли мальовничі картини. Але Еліза не звертала ні на що уваги. Вона плакала й сумувала.
Байдуже дозволила вона служниці одягти на себе королівське вбрання, вплести перлини в волосся і натягти на пожалені кропивою руки тонкі рукавички.
В усій цій красі вона була така чарівна, що всі придворні вклонилися їй. І король назвав її своєю нареченою, хоча архієпіскоп хитав головою і навіть шепотів, що чудова лісова дівчина, напевне, відьма,- вона засліпила очі й приворожила серце короля.
Та король не слухав його, він наказав принести найдорожчі страви, покликав музикантів грати і найкращих дівчат танцювати. Потім він повів Елізу запашним садом у розкішний зал, але жодної усмішки не викликало все це ні в очах, ні на устах Елізи — в них ніби назавжди застигла туга. Тоді відкрив король маленьку кімнатку, що була поряд з їхньою опочивальнею. Вона вся була вбрана дорогими зеленими килимами і дуже нагадувала печеру, в якій жила Еліза. На підлозі лежав пучок пряжі, що вона напряла з кропиви, а на стіні висів уже готовий панцир. Усе це, як дивину, захопив з собою один з мисливців.
— Тут ти можеш згадувати свій колишній дім, —  сказав король, — ось твоя робота, якою ти була там зайнята. Серед усієї розкоші, може, тобі захочеться інколи згадати колишнє.
Коли Еліза побачила це, таке близьке її серцю, усмішка заграла у неї на устах, і рум'янець знову вкрив її щоки. Вона подумала, що все ж таки зможе врятувати своїх братів, поцілувала королю руку, а той притиснув її до свого серця і наказав дзвонити по всіх церквах в усі дзвони і сповіщати про їхнє весілля. Чудова німа дівчина з лісу мала стати королевою.
Архієпіскоп знову нашіптував злі слова у вуха королю, але вони не доходили до його серця.
Весілля відбулося, і архієпіскоп сам повинен був коронувати Елізу. Із злими думками він так міцно насунув їй вузький золотий обруч на чоло, що їй стало боляче. Але ще важчий обруч стискав її серце — сум за братами, її вуста були німі. Одне слово коштувало б життя братам, але в очах Елізи світилася щира любов до доброго, гарного короля, який усе робив, щоб розвеселити її. З кожним днем вона звикала і ставилася до нього краще й краще. О, якби могла вона довіритися йому і розповісти про свій біль!
Але Еліза мусила бути німою, мовчки робити свою справу. Тому щоночі вона нишком пробиралася в маленьку потаємну кімнатку, схожу на печеру, і плела панцирі один за одним. Та, коли почала сьомий, у неї не вистачило пряжі.
На цвинтарі, знала вона, росте така кропива, яка потрібна їй. Але ж її треба самій нарвати! Як же бути?
«О, хіба можна порівняти біль у моїх пальцях з тим болем, що переносить серце? — думала Еліза. — Я повинна наважитися!»
Серце її завмирало від страху, ніби вона йшла на щось лихе, коли місячної ночі пробиралася вона в сад, а потім йшла довгими алеями та пустинними вулицями на цвинтар. Вона побачила: на широкому могильному камені сиділи відьми. Еліза пройшла повз них, і вони всі злісно подивилися на неї. Проте Еліза нарвала пекучої кропиви і з нею повернулася в палац.
Лише єдина людина це бачила - архієпіскоп. Він стежив за нею, коли інші спали. Тепер він переконався, що з королевою щось негаразд. Вона напевне відьма, яка зачарувала короля і весь народ.
Архієпіскоп розповів королю про все, що бачив. Дві великі сльози скотилися з очей короля, він пішов додому з тяжкими сумнівами на серці. Вночі король лише удавав, що спить, але спокійний сон не йшов до нього. Він помітив, як Еліза встала з ліжка і зникла в маленькій кімнатці.
З кожнем днем король ставав похмурнішим. Еліза бачила це, але не розуміла чому.
Серце Елізи розривалося від жалю до братів. На королівський оксамит капали її гіркі сльози, і вони робилися блискучими діамантами, а люди бачили її багаті вбрання, заздрили королеві, бажали бути на її місці.
Тимчасом робота наближалась до кінця. Залишався один тільки панцир, але в неї знову не вистачило пряжі і не було жодної кропивники. Ще раз, це вже, напевне, востаннє, вона мусила піти на цвинтар і нарвати кропиви.
Вона з жахом думала про цю самотню мандрівку, про страшних відьом, але її бажання врятувати братів перемагало все.
Еліза пішла. Король з архієпіскопом стежили за нею. Вони бачили, як вона зникла за ворітьми цвинтаря; підійшовши ближче, вони помітили на могилах тих самих відьом, яких бачила й Еліза. Король у розпачі пішов додому. Тепер він не сумнівався, що серед них була й та, чия голова щодня схилялася на його груди.
— Хай народ судить її! —  сказав він. І народ присудив: «Спалити Елізу на вогнищі!» З чудових королівських зал Елізу перевезли в темне, вогке підземелля з ґратами, де свистів вітер крізь грати. Замість шовкових та оксамитних подушок їй кинули пучок кропиви, а замість ковдри — пекучі жорсткі панцирі. Але нічого милішого за це не було для неї, і Еліза знову взялася до роботи. Надворі вуличні хлопчаки співали про неї глузливі пісеньки, ніхто, ніхто не втішив її хоч би одним словом!
Надвечір Еліза раптом почула шум лебединих крил: це був її наймолодший брат. Він розшукав свою сестру. Еліза заридала голосно від радості, хоча й знала, що це, напевне, остання ніч у її житті. Але робота закінчувалася, і її брат був тут.
Прийшов архієпіскоп, щоб побути з нею останні години - так просив його король. Але вона похитала головою і поглядом та знаками попросила його вийти. У цю ніч вона мусила скінчити роботу, інакше все було б даремно, все: біль, сльози і безсонні ночі. Архієпіскоп пішов розгніваний, але бідна Еліза знала, що вона невинна, і продовжувала свою працю.
Маленькі мишки бігали по підлозі, вони збирали до її ніг розкидані стеблинки кропиви, щоб хоч чим-небудь допомогти, а дрізд сидів на ґратах вікна і співав цілу ніч так бадьоро, як міг, щоб Еліза не втратила своєї мужності.
Ще було темно. За годину до сходу сонця коло воріт палацу з'явилося одинадцять братів Елізи — вони вимагали, щоб їх провели до короля, їм відповіли, що це неможливо, була ще ніч, король спав, і його не можна будити. Вони просили, потім загрожували. Прийшла варта, а за нею і сам король вийшов дізнатися, що трапилося. Але в цю мить зійшло сонце, і брати зникли. Лише одинадцять диких лебедів літали над палацом.
Безліч народу линуло до місця страти. Усім хотілося подивитись, як палитимуть відьму. Стара шкапа тягла ганебну колісницю, на якій сиділа Еліза. На неї накинули плащ з грубого лантуха, її чудове волосся падало з плечей, щоки були смертельно бліді, губи щось тихо шепотіли, в той час, як пальці не зупиняючись плели зелену пряжу. Навіть по дорозі до своєї смерті вона не хотіла кинути роботу. Десять панцирів лежали готові, одинадцятий вона кінчала. Народ глузував з неї:
— Дивіться, дивіться на відьму, як вона бурмоче! А в руках у неї прокляте плетиво! Розірвати його на шматки!
І натовп обступив її з усіх боків, збираючися вирвати з рук панцир.
Раптом з'явилося одинадцять диких лебедів і сіли навколо неї на колісницю, махаючи дужими крилами. Натовп перелякано кинувся врозтіч.
— Це знак, що вона невинна! Вона невинна! — шепотіло багато людей. Але ніхто не наважувався сказати це голосно.
Ось уже кат хотів було схопити Елізу за руку. Та вона швидким рухом накинула одинадцять панцирів на лебедів. І враз замість лебедів встали перед усіма одинадцять прекрасних принців, тільки у наймолодшого замість однієї руки було лебедине крило: Еліза не встигла закінчити останнього панцира, у нього не вистачало рукава.
— Тепер я можу розмовляти, — вигукнула Еліза. — Я невинна!
І народ, побачивши це все, вклонився їй, а Еліза впала непритомною на руки братів, зломлена довгим напруженням сил, страхом та стражданням.
— Так, вона невинна, —  сказав старший брат і розповів усе, як було. І поки він говорив — чудовий аромат ніби від безлічі троянд наповнив повітря. Це кожне поліно, заготовлене для вогнища, пустило коріння та паростки і перетворилося в великий високий кущ з червоними трояндами. Між ними, вгорі, з'явилася чарівна біла квітка. Вона блищала, як зірка.
Король зірвав цю квітку і приколов до грудей Елізи, і вона опам'яталася з щастям і миром на серці.
І всі дзвони дзвонили, і пташки зібралися великими зграями, і до королівського палацу рушив такий весільний похід, якого ще не бачив ніхто на світі.

ДЮЙМОВОЧКА
Жила колись одна жінка. Вона дуже хотіла мати маленьку дитинку — тільки не знала, де її взяти. От вона й пішла до старої чаклунки і сказала їй:
Мені так хочеться мати маленьку дитинку. Чи ти не скажеш, де мені її взяти?
— О! Цьому можна допомогти! — мовила чаклунка.— Ось тобі зерно ячменю. Воно зовсім не таке, як ті, що ростуть на селянських полях або йдуть на корм курям. Поклади його в квітковий горщик, тоді побачиш, що буде!
— Спасибі тобі! — сказала жінка, дала чаклунці грошей і пішла додому.
Дома посадила ячмінне зерно, і одразу ж з нього виросла велика чудова квітка, схожа на тюльпан, але пелюстки були ще міцно стулені, як у пуп'янка.
— Яка мила квітка! — сказала жінка і поцілувала гарні червоні з жовтим пелюстки, і  тільки-но вона їх поцілувала, як у квітці щось тріснуло, і квітка зовсім розкрилась. Тепер було видно, що це справжній тюльпан, але всередині квітки, на зеленій маточці, сиділа крихітна дівчинка, така гарна та ніжна! Вона була на зріст не більше дюйма. Тому її й назвали Дюймовочкою.
Блискуча лакована шкаралупка грецького горіха була їй за колисочку, блакитні пелюстки фіалок — матрацом, а пелюстка троянди — ковдрою. Там вона спала вночі, а вдень бавилась на столі. Жінка поставила тарілку з водою і поклала навколо віночком квіти так, щоб стеблини їхні були в воді. Вона опускала на воду велику пелюстку тюльпана, на неї сідала Дюймовочка і плавала від одного краю тарілки до іншого, а за весла їй були дві білі кінські волосини. Це було справді чудесно! Дюймовочка ще вміла співати. О, вона співала таким ніжним, милим голоском, якого ніхто ще ніколи не чув.
Якось уночі, коли вона лежала в своєму гарненькому ліжку, в розбите вікно вскочила погана жаба. Жаба була велика, бридка і мокра.
Вона стрибнула прямо на стіл, де під червоною пелюсткою троянди спала Дюймовочка.
— От буде мила жінка для мого синка! — сказала жаба, схопила горіхову шкаралупку, де лежала Дюймовочка, і вистрибнула крізь вікно у сад.
Там протікав великий, широкий струмок. Коло берега було грузько, вогко, і там, у баговинні, жила жаба з своїм сином. У! Який він був бридкий та огидний,— викапана мати. «Коакс, коакс! Брекке-ке-кекс!» —це все, що він зміг сказати, коли побачив чарівну маленьку дівчинку в горіховій шкаралупці.
— Не говори так голосно, а то вона прокинеться! — сказала стара жаба.— Ще може знятися і полетіти від нас, бо вона ж легша за лебединий пух. Посадимо її посередині струмка, на широке листя латаття, воно буде для неї, та кої легенької крихітки, наче цілий острів! Звідти вона не втече, а тим часом ми одремонтуємо парадні кімнати внизу, в баговинні, де ви житимете.
В струмку росло багато латаття, їхнє широке зелене листя плавало по воді. Найбільший лист був далі всіх від берега. До нього й підпливла стара потворна жаба і поставила на ньому горіхову шкаралупку із сонною Дюймовочкою.
Бідна маленька крихітка прокинулась рано-вранці і, побачивши, де вона, гірко заплакала. Навколо, з усіх сторін великого зеленого листа, куди не подивись, була вода, і дівчинка ніяк не могла зійти на землю.
Стара жаба сиділа внизу, у баговинні, і прикрашала кімнату очеретом та жовтими водяними лілеями. Треба ж було прибрати все для молодої невісточки! Потім вона попливла з своїм потворним сином до листа, де сиділа Дюймовочка, щоб узяти її гарненьке ліжечко і поставити в кімнаті нареченої перед тим, як вона перейде туди сама. Стара жаба низько присіла у воді перед дівчинкою і сказала:
— Ось мій синок, він буде твоїм чоловіком, і ви чудово житимете з ним унизу, в баговинні.
«Коакс, коакс! Брекке-ке-кекс!» — от і все, що міг сказати синок.
Вони взяли гарненьке ліжко і попливли з ним, а Дюймовочка сиділа й плакала одна на зеленому листі, тому що вона не хотіла жити з бридкою жабою і виходити заміж за її потворного сина. Маленькі рибки, які плавали внизу у воді, певне, бачили жабу і чули, що вона казала, зараз вони всі висунули голівки, щоб побачити крихітну дівчинку. Як тільки вони її побачили, їм стало дуже шкода, що така чарівна дівчинка мусить потрапити до потворної жаби. Ні, не бувати цьому! Вони зібрались навколо листочка латаття, на якому стояла Дюймовочка, перегризли стеблинку зубами, і лист поплив униз по струмку. І Дюймовочка попливла на ньому ген-ген. Тепер жаба не могла її наздогнати.
Дюймовочка пропливла повз багато нових місць, і пташки, що сиділи в кущах, побачивши її, співали:
— Яка гарненька крихітна дівчинка!
Листочок плив усе далі й далі, і от Дюймовочка опинилася в іншій країні.
Чудовий білий метелик весь час літав навколо неї і нарешті сів коло дівчинки на листок,— дуже йому Дюймовочка сподобалась.
А Дюймовочка раділа, що жаба не може її наздогнати, а навколо так гарно! Сонце світило на воду, і вода сяяла, як розтоплене золото.
Дюймовочка зняла з себе пояс, один кінець накинула на метелика, а інший прикріпила до листка. І листок поплив ще швидше.
Мимо пролітав великий хрущ. Він побачив дівчинку, вмить схопив її лапкою за тоненький стан і відніс на дерево. А зелений лист латаття поплив далі по  струмку, і метелик летів за ним, адже він був прив'язаний і не міг звільнитися.
О, як злякалась бідна Дюймовочка, коли хрущ схопив її і посадив на дерево! Але найдужче їй було шкода гарного білого метелика, якого вона прив'язала до листка: адже коли йому не пощастить звільнитися, він може померти з голоду.
Та це не обходило хруща. Він сів з Дюймовочкою на найбільший лист дерева, напоїв її солодким квітковим соком і сказав, що вона чарівна, хоч зовсім не схожа на хруща. Потім прилетіли до них з візитом інші хрущі, які жили на тому ж дереві. Вони розглядали Дюймовочку, і хрущиці-панночки ворушили вусиками і казали:
— У неї тільки дві ноги! Яка убогість!
— У неї нема вусиків! — казали інші.
— Вона така тонка в талії, фі! Вона схожа на людину! Яка вона негарна! —казали всі дами-хрущихи, а Дюймовочка була ж така чарівна!
Так думав і той хрущ, який приніс її на дерево, та коли всі інші твердили, що вона погана, він теж нарешті повірив цьому і не захотів тримати її у себе. «Нехай іде собі, куди хоче»,— вирішив хрущ. Він злетів з нею з дерева і посадив на ромашку. Дюймовочка заплакала: їй було так гірко, що вона така негарна і навіть хрущі не хочуть її прийняти до себе. А насправді вона була найгарнішою дівчинкою, яку тільки можна собі уявити; ніжна і ясна, як найпрекрасніший пелюсток троянди.
Ціле літо прожила бідна Дюймовочка одна-однісінька у великому лісі. Вона сплела собі ліжечко з травинок і повісила його під лист лопуха, щоб дощик не замочив її. Вона їла солодкий квітковий пилок і пила росу, яку щоранку знаходила на листі. Так минуло літо і осінь, наближалась зима, холодна, довга зима. Всі пташки, що так добре співали для неї, відлетіли, з дерев осипалось листя, квіти пов'яли, великий лист лопуха, під яким вона жила, скрутився, і від нього нічого не лишилося, крім пожовклої сухої стеблини.
Дюймовочка дуже мерзла, бо її платтячко зовсім порвалось. Вона була така ніжна і маленька, бідна Дюймовочка, вона могла замерзнути на смерть! Почав падати сніг, і кожна сніжинка для Дюймовочки була наче ціла лопата снігу для нас, адже ми великі, а вона була лише в один дюйм заввишки. Дівчинка загорнулася в сухий листочок, але ж він не грів, і вона тремтіла від холоду.
Коло лісу, куди потрапила Дюймовочка, тяглося велике поле. Хліб уже давно зібрали, і тільки гола суха стерня стирчала з промерзлої землі. Дюймовочка пішла наче густим лісом. Вона так тремтіла від холоду! Та от вона натрапила на двері польової миші. Це була маленька нірка, прикрита стернинками. Там жила польова миша в теплі й добрі. Вона мала помешкання, повнісіньке зерна, розкішну кухню і спальню. Бідна Дюймовочка стала під дверима, як бідна жебрачка, і попросила хоч шматочок ячмінного зерна — ось уже два дні ані крихітки не було у неї в роті.
— Ах ти, мале біднятко,— мовила польова миша, яка була доброю старою польовою мишею.— Заходь сюди, в мою теплу квартирку, і поїж зі мною!
Дюймовочка дуже сподобалась миші, і миша запропонувала їй:
— Ти можеш лишитися у мене на всю зиму, але ти мусиш чистенько прибирати помешкання і розповідати мені різні історії, я це дуже люблю.
І Дюймовочка стала робити все, що наказувала приязна стара миша. Вони зажили дуже добре.
— Скоро у нас будуть гості,— сказала якось польова миша.— Раз на тиждень мене відвідує мій сусід. Він живе у себе в домі ще краще, ніж я. Там просторі зали, і він носить пишну шубу з чорного оксамиту. От коли б тобі пощастило вийти за нього заміж, ти була б добре влаштована. Та тільки він сліпий. Ти муситимеш розповідати йому найцікавіші історії, які тільки знаєш.
Та Дюймовочка зовсім не хотіла виходити заміж за сусіда — адже це був кріт.
Незабаром він прийшов з візитом у своїй чорній оксамитовій шубці.
— Він такий багатий і такий розумний,— казала польова миша,— його квартира в двадцять разів більша за мою, та й вченості він неабиякої, але він терпіти не може сонця і квітів, завжди кепсько говорить про них, адже він ніколи їх не бачив.
Дюймовочці наказали співати, і вона проспівала «Майський жук, лети, лети» і «Усі пташки гарненькі». Зачарований її чудовим голосом, кріт одразу закохався в неї, але нічого не сказав, бо він був чоловік статечний.
Трохи згодом кріт прорив довгий підземний хід від свого дому до їхнього і дозволив польовій миші та Дюймовочці гуляти там, коли їм захочеться. Проте він попередив, щоб вони не лякались мертвої пташки, яка лежить у проході, справжньої пташки з пір'ям і дзьобом. Вона вмерла, напевно, зовсім недавно, на початку зими, і похована саме там, де він прорив свій хід.
Кріт узяв у рот шматочок гнилючки, що світив у темряві, як вогонь, і пішов сам попереду, освітлюючи довгий темний коридор. Коли вони дійшли до місця, де лежала мертва пташка, кріт уперся своїм широким носом у стелю і пробив у землі дірку, крізь яку в коридор просякло денне світло. Долі лежала мертва ластівка, її красиві крила були міцно притиснуті до тіла, ніжки й голівку вона сховала під пір'ячко. Бідна пташка вмерла від холоду.
Дюймовочці стало дуже шкода її, вона ж так любила всіх маленьких пташок, вони їй так добре співали і цві-рінчали ціле літо. Але кріт штовхнув пташку своєю короткою лапою і сказав:
— Вже не пищатиме більше! Це жахливо — народитися птахою. Дякую долі, що моїм дітям це не загрожує: така птаха нічого не вміє, крім свого «квівіт-квівіт», і їй доводиться взимку помирати з голоду!
— Так, тільки так і може сказати розумний чоловік,— мовила миша.— Що мають птахи з своїм «квівіт», коли надійде зима? Тому вони й умирають від холоду та голоду. Проте так трапляється досить часто з тими, хто високо літає.
Дюймовочка не сказала ані слівця, але коли кріт і миша повернулись спиною до пташки, вона схилилась над ластівкою, одгорнула пір'ячко на голівці пташки і поцілувала її в заплющені очі.
«Може, це та сама пташка, що так чудово співала мені влітку,— подумала вона.— Скільки радості ти дала мені, мила, гарна пташко!»
Потім кріт знову загріб дірку, в яку просякало денне світло, і відвів своїх дам додому. Вночі Дюймовочка ніяк не могла заснути. Вона встала з свого ліжка і сплела з сухої травички велику гарну ковдру, пішла і закутала нею мертву пташку. З боків, під крилечка, вона підмостила м'яку вату, яку знайшла в комірці у миші, щоб пташці було хоч трошки тепліше лежати в холодній землі.
— Прощавай, гарна маленька пташко! — мовила Дюймовочка.— Прощавай і спасибі тобі за твої чудові пісні влітку, коли всі дерева були зелені і сонце так ласкаво нам світило!
Вона поклала свою голівку на груди пташці і раптом злякалась: всередині наче щось стукотіло. То було серце пташки. Пташка не вмерла, вона тільки задубіла від холоду, а тепер відігрілась і знову ожила.
Восени всі ластівки відлітають у вирій, а коли якась запізниться, вона замерзає так, що падає, як мертва, на землю. Холодний сніг засипає її.
Дюймовочка тремтіла від страху, вона злякалась. Адже птиця була велика, дуже велика, порівнюючи з нею, такою крихітною. Але дівчинка набралась сміливості, міцніше закутала ластівку, принесла листочок м'яти, яким сама вкривалась, і вкрила ним голівку пташки.
Другої ночі Дюймовочка знову тихенько пробралась до неї. Тепер бідолашна ластівка ожила, але була така слабка, що могла тільки ледь-ледь відкрити очі. Вона поглянула на Дюймовочку, яка стояла з шматочком гнилючки в руці замість ліхтарика.
— Дякую тобі, маленька чарівна дитинко! — сказала їй хвора ластівка.— Я так добре зігрілась! Я швидко зовсім зміцнію і зможу полетіти до теплого сонечка!
— О ні! — заперечила Дюймовочка.— Надворі дуже холодно, мороз, йде сніг. Лишайся у своєму теплому ліжку, а я ходитиму за тобою!
І вона принесла ластівці води в чашечці квітки. Ластівка напилась і розповіла їй, як поранила собі крило об кущ тернини і тому не змогла летіти так швидко, як інші ластівки, що полетіли далеко, дуже далеко, в теплі краї. Потім вона впала на землю, а більше вже нічого не пам'ятала і зовсім не знала, як потрапила сюди.
Цілу зиму пташка лишалася під землею, і Дюймовочка піклувалась про неї і дуже її полюбила. Ані кріт, ані польова миша про це не знали нічого, вони не терпіли бідної ластівки і не ходили повз неї.
Як тільки настала весна і сонце зігріло землю, ластівка попрощалась з Дюймовочкою. Дівчинка відкрила дірку в стелі там, де її зробив кріт. Сонечко ласкаво заглянуло до них, і ластівка спитала, чи не хоче дівчинка сісти їй на спину і летіти з нею в зелені ліси. Але Дюймовочка знала, що стара польова миша буде дуже сумувати, коли вона її покине.
— Ні, я не можу податися з тобою до зеленого лісу,— сказала Дюймовочка.
— Прощавай, прощавай, добра чудова дівчинко!— мовила ластівка і полетіла на волю, до сонечка.
Дюймовочка поглянула їй вслід, і сльози навернулись на її очі,— вона дуже полюбила бідну ластівку.
— Квівіт! Квівіт! — прощебетала ластівка і полетіла в зелений ліс.
Дюймовочці було дуже сумно. Адже її ніколи не випускали погуляти на сонечку. На полі, навколо дому миші, овес виріс такий високий, що здавався густим лісом бідній маленькій дівчинці.
— Влітку ти повинна пошити придане! — мовила польова миша Дюймовочці, тому що їхній сусід, нудний кріт в оксамитовій шубці, посватав її.— Тобі потрібно мати і шерстяні плаття, і полотняну білизну. Треба, щоб було що одягти і на чому спати, коли ти будеш дружиною крота.
Довелось Дюймовочці прясти, а миша найняла чотирьох павуків, і вони ткали день і ніч.
Щовечора з візитом приходив кріт і все говорив про те, що швидко кінець літу, що сонце не так уже пече, і це гаразд — і без того земля стала твердою, мов каменюка. А коли мине літо, вони справлять з Дюймовочкою весілля.
Та Дюймовочка зовсім цьому не раділа, вона не любила нудного крота. Щоранку, коли сходило сонце, і щовечора, коли воно заходило, вона прокрадалась до дверей мишачої хатки, і коли вітерець розсував колоски, вона бачила блакитне небо. Вона думала тоді, як ясно, як добре на привіллі, і всім серцем хотіла побачити милу ластівку; але та ні разу не прилітала, певно, полетіла ген далеко, в зелений чудовий ліс.
Коли знову надійшла осінь, все придане Дюймовочки було готове.
— За чотири тижні буде твоє весілля! — повідомила її польова миша. Та Дюймовочка заплакала і сказала, що не хоче йти за нудного крота.
— Дурниці! — сказала польова миша.— Не пручайся, а то я вкушу тебе своїми білими зубами! У тебе буде прекрасний чоловік. Навіть у самої королеви нема такої чорної оксамитової шуби! Усі комори та льохи у нього повнісінькі добра. Ти повинна дякувати долі за такого чоловіка!
І от надійшов день весілля. Кріт прийшов за Дюймовочкою, щоб відвести глибоко під землю, куди не просякало світло ясного сонця, тому що кріт не любив його.
Бідна дитина була так засмучена! їй треба було назавжди сказати «прощай» сонечку. Вона попросила польову мишу дозволити їй подивитися на нього хоч з дверей.
— Прощавай, ясне сонечко! — мовила вона і простягла руки вгору, трошки відійшовши од мишачої хатки. Хліб уже зібрали, і лише суха стерня знову стирчала навколо.— Прощавайте! Прощавайте! — казала дівчинка і обняла ніжними ручками маленьку червону квітку, яка випадково збереглася.— Вітай від мене милу ластівку, якщо побачиш її.
— Квівіт! Квівіт! — раптом пролунало над її головою.
Дюймовочка глянула вгору. Це пролітала ластівка. Ластівка так зраділа, побачивши дівчинку! А Дюймовочка розповіла їй, як не хоче вона виходити заміж за бридкого крота і жити під землею, куди ніколи-ніколи не заглядає сонячне проміння.
Вона не могла стриматися і гірко заплакала.
— Наступає холодна зима,— мовила ластівка, — Я відлітаю далеко-далеко, у вирій. Хочеш летіти зі мною? Сідай мені на спину! Прив'яжи себе міцніше поясом, і ми полетимо над горами і теплими країнами, де сонце ще прекрасніше, де завжди літо і весь рік цвітуть квіти. Летімо зі мною, дорога, мила Дюймовочко! Ти врятувала мені життя, коли я зовсім замерзла у темній холодній землі.
— Так! Я полечу з тобою! — мовила Дюймовочка, сіла пташці на спину, вперлася ніжками в її розкриті крила і прив'язала себе поясом до найближчого пера. Ластівка знялась високо в небо і полетіла над лісами, над морем, над високими горами, де вічно лежить сніг.
Дюймовочці стало холодно. Вона загорнулася в тепле пір'я ластівки, вистромивши звідти лише голівку, щоб милуватися усією красою землі, над якою вони пролітали.
Та ось і теплі краї. Сонце сяяло там яскравіше, ніж у нас, небо було вдвічі вище, і вздовж огорож та рівчаків ріс чудовий зелений і синій виноград. В лісах зріли помаранчі та лимони, там пахло миртами та м'ятою, а по стежках бігали за барвистими великими метеликами такі гарні дітки! Але ластівка летіла далі й далі. Ставало все краще й краще. Під розкішними зеленими деревами, на березі блакитного моря, виблискував білим мармуром старовинний замок. Виноградні лози обвивали його високі колони, а вгорі під покрівлею ліпилося багато гнізд ластівок. В одному з них жила ластівка, яка принесла Дюймовочку.
— Оце мій дім! — мовила ластівка.— А ти вибери собі внизу найкращу квітку. Я віднесу тебе туди, і ти оселишся в ній. Там тобі буде дуже добре.
— Як чудово! — скрикнула Дюймовочка і заплескала маленькими ручками.
На землі лежала велика мармурова колона, вона впала і розбилась на три уламки, і між уламків виросли прекрасні великі білі квіти. Ластівка злетіла з Дюймовочкою і посадила її на одну з широких пелюсток. Але що за диво! Посередині квітки сидів крихітний чоловічок, такий на зріст, як Дюймовочка, і зовсім прозорий — здавалось, він був з кришталю. На голові у нього була красива золота корона, а за плечима сяяли блискучі крила. В кожній квітці жив такий юнак або дівчина, але цей був сином короля.
— Ой, який гарний! — прошепотіла Дюймовочка ластівці. А маленький принц дуже злякався ластівки, адже, порівнюючи з ним, вона була велетнем-птахом, а він був такий маленький та ніжний. Та, коли глянув на Дюймовочку, він був просто захоплений — такої чудової дівчинки йому ще не доводилось бачити. Тому він зняв з себе корону і одяг на Дюймовочку. Потім принц спитав, як її звуть і чи не хоче вона вийти за нього заміж і бути королевою над усіма квітами!
Ось це був справжній жених, не те що син жаби або кріт в оксамитовій шубі! Дюймовочка дала свою згоду чудовому принцу. З кожної квітки вилітали юнак або дівчина, такі гарні, що Дюймовочка не могла намилуватися. Кожен приніс Дюймовочці подарунок, але найдужче їй сподобалися красиві прозорі крила великої бабки. їх одяг-ли Дюймовочці на спину, і вона могла літати з квітки на квітку. От була радість!
А ластівка сиділа високо в своєму гнізді і співала так добре, як тільки вміла. Але в неї на серці було трошки сумно, бо вона дуже любила Дюймовочку і хотіла б ніколи не розлучатися з нею.
— Тебе не будуть більше звати Дюймовочкою,— сказав дівчинці її наречений.— Це негарне ім'я, а ти така красуня. Тебе будуть звати Майя!
— Прощавай! Прощавай! — мовила ластівка і полетіла з теплих країв назад у далеку Данію. Там у неї було гніздечко саме під вікном того чоловіка, що вмів розповідати різні казки. Вона проспівала йому своє «квівіт! кві-кіт!», а від нього ми й дізналися про всю цю історію.

РУСАЛОЧКА
Далеко, у відкритому морі, вода така синя, немов пелюстки волошок, і така прозора, ніби найчистіше скло,— проте й глибоко там! Жоден якір не дістане дна. Багато дзвіниць довелось би поставити одна на одну, щоб верхня могла вистромитися з води. Внизу, на морському дні, живуть русалки. Не подумайте, що там, на дні, лише голий білий пісок,— ні, там ростуть дивовижні дерева й квіти, з такими гнучкими стеблами та листям, що вони ворушаться, як живі, при найменшому русі води. Риби, великі й маленькі, мелькають між гіллям зовсім так, як у нас у повітрі пташки. В найглибшому місці стоїть палац морського царя. Стіни його з коралів, високі й стрілчасті вікна з найпрозорішого бурштину, а дах із черепашок, які розкриваються й закриваються від припливу та відпливу. Це надзвичайно красиво, тому що всередині кожної черепашки лежить блискуча перлина, навіть одна-єдина з них була 6 багатою оздобою в короні королеви.
Морський цар давно вже овдовів, і його хазяйством відала стара мати, жінка розумна, але дуже горда своїм високим походженням; вона носила на хвості цілу дюжину устриць, тоді як Інші знатні дами мали право носити лише по шість.
Проте загалом вона була достойна жінка, варта всіляких похвал, особливо ж тим, що дуже любила своїх маленьких онучок, морських царівен, і піклувалася ними. їх було шестеро, прегарних дівчаток, але кращою за всіх була наймолодша. Вона була ніжна й прозора, немов пелюстка троянди, з очима синіми, як глибоке море; але, як і інші русалочки, не мала ніг; замість ніг у неї був риб'ячий хвіст. Цілісінький день царівни бавилися у величезних залах палацу, де на стінах росли живі квіти.
У відчинені вікна запливали рибки, як у нас інколи до кімнати залітають ластівки; рибки підпливали до маленьких царівен, брали їжу з їхніх рук і дозволяли пестити себе.
Навколо палацу був великий сад з вогненно-червоними І темно-блакитними деревами. Листя та гілля на них весь час коливалося І сяяло, наче золото, а квіти — як палаючі вогні. Земля була посилана дрібним-дрїбним піском, ледь блакитним, як сірчане полум'я. І всюди на морському дні все мало блакитний полиск — так, наче ти перебуваєш не на морському дні, а десь високо в повітрі, і небо скрізь — і вгорі над тобою, і в тебе під ногами. У безвітря можна було навіть побачити сонце: воно здавалося пурпуровою квіткою, з чашечки якої струмують промені світла.
Кожна з маленьких царівен мала свою місцинку в саду, де могла копати й саджати квіти, як бажала. Одна зробила собі квітничок у вигляді кита, другій заманулось, щоб її грядка була схожа на маленьку морську русалку, а наймолодша зробила свою грядку круглою, як сонце, посадила на ній такі ж, як воно, червоно-гарячі квіти.
Дивною дівчинкою була ця русалочка — такою тихою, задумливою... Сестри її прикрашали свої грядочки різними дивовижними речами, які потрапляли сюди з розбитих кораблів, а в її куточку, серед палаючих червоних квітів, схожих на далеке сонце, стояла лише одна прегарна мармурова статуя хлопчика, що впала на дно моря з якогось загиблого корабля. Русалочка посадила коло статуї ясно-червону плакучу вербу, верба чудесно розрослася. її довге гнучке гілля звисало, обгортаючи статую, майже торкалось блакитного піску, на якому хиталися фіалкові тіні. Здавалось, верхів'я і коріння ніби бавляться одне з одним і хочуть поцілуватися.
Не було більшої втіхи для русалочки, як слухати про життя людей там, нагорі. Стара бабуся мусила розповідати їй усе, що тільки знала про кораблі, міста, про людей, про тварин. Найбільше подобалось русалочці і дивувало її, що квіти на землі пахнуть — не те що тут, у морі! — що ліси там зелені, а рибки, які живуть на деревах, так дзвінко й хороше співають. Бабуся називала «рибками» пташок, інакше онучки не зрозуміли б її, адже вони ніколи не бачили пташок.
— Коли вам мине п'ятнадцять років,— казала бабуся,— вам теж дозволять випливати на поверхню моря, сидіти при світлі місяця на скелях і дивитися на величезні кораблі, що пропливатимуть мимо; ви побачите ліси й міста.
Саме цього року старшій царівні минав п'ятнадцятий рік. Іншим сестрам — а вони йшли одна по одній — доводилося ще чекати, і найдовше наймолодшій — цілих п'ять років, поки можна буде піднятися з морського дна й подивитись, що діється на землі. Кожна з них обіцяла розповісти сестрам про те, що найбільше сподобається їй у перший день.
Адже їм не досить було тільки розповідей бабусі.— їм хотілося так багато знати!
Проте ніхто з них так пристрасно не жадав виплисти швидше на поверхню моря, як наймолодша, тиха, задумлива русалочка, якій доводилося чекати довше за всіх.
Скільки ночей простояла вона коло відчиненого вікна і дивилася вгору крізь морську блакить, де ворушили своїми плавцями та хвостиками риби! Вона бачила місяці й зірки. Правда, крізь воду вони світилися досить тьмяно, проте здавалися далеко більшими, ніж здаються нашим очам.
А якщо інколи їх затьмарювала темна хмара, русалочка знала — це пливе або кит, або корабель з багатьма людьми. їм, звичайно, і на думку не спадало, що під ними на дні моря стоїть маленька прекрасна русалочка і простягає до них свої білі рученята.
Нарешті старшій царівні сповнилось п'ятнадцять років, і їй дозволили піднятися на поверхню моря.
Коли вона повернулась — розповідям не було краю. Але найкраще, казала вона, лежати при світлі місяця на піщаній косі й милуватися великим містом на березі. Там, ніби сотні зірочок, горіли вогні, чути було музику, гомін людей, гуркіт екіпажів, там височіли гостроверхі вежі, лунали дзвони. Так, саме тому, що їй не можна було туди попасти, це її вабило найдужче.
О! Як слухала ці оповідання наймолодша сестра! Пізно ввечері, стоячи біля відчиненого вікна й дивлячись крізь блакитно-темну воду, вона тільки й думала про велике місто з усім його гомоном, рухом, І їй здавалося навіть, що вона чує дзвін.
Наступного року й друга сестра одержала дозвіл піднятися з води нагору і плавати, де схоче. Вона виринула в ту мить, коли заходило сонце, і вирішила, що прекраснішого за це видовище не може бути. Усе небо сяяло, немов розтоплене золото, розповідала вона, а хмари — о, вона навіть не могла описати словами їхню красу! Пурпурові й фіолетові, вони швидко пливли в небі, але ще швидше, ніж хмари, до сонця летіла, ніби довгий білий серпанок, зграя диких лебедів. Русалочка теж попливла до сонця, але воно поринуло в море, і рожевий відблиск згас на морській поверхні й на хмарах.
Минув іще рік, і випливла третя сестра. Вона була найсміливІша з усіх, тому попливла в широку ріку, що впадала в море. Вона побачила чудові зелені пагорки, вкриті виноградом, палаци й будинки виглядали з прекрасних лісів. Вона чула, як співали пташки, а сонце так сяяло і пекло, що русалка мусила часто поринати у воду, щоб освіжити своє
палаюче личко. У невеличкій бухті русалка помітила зграйку маленьких людських дітей. Зовсім голенькі, вони бігали й плюскалися в воді. Русалка хотіла погратися з ними, але вони злякались і втекли, а замість них прибігла маленька чорна тваринка — це був собака. Раніше русалка ніколи не бачила собак. Песик так грізно гавкав, що русалка від страху швидше попливла знову у відкрите море.
Повернувшись додому, вона не могла забути чудові ліси, зелені пагорки і гарнесеньких діток, які вміли плавати у воді, хоч у них І не було риб'ячого хвоста.
Четверта сестра не була такою сміливою. Вона трималася посередині, у відкритому морі, і потім розповідала, що це найкраще. Куди не поглянь — навколо море, а небо — ніби перевернута велетенська скляна баня. Вона бачила й кораблі, але тільки здаля, і вони здавались їй чайками; скрізь бавилися веселі дельфіни, а здоровенні кити пускали з ніздрів сотні водограїв.
Та ось надійшла черга п'ятої сестри. Її день народження припав на зиму, і тому вона побачила те, чого не бачили, коли випливали вперше, її сестри. Море було зовсім зелене, і скрізь плавали крижані гори, схожі на величезні перлини, тільки далеко вищі, ніж найвищі дзвіниці, збудовані людьми. Гори були найвигадливіших форм І сяяли, як діаманти. Русалочка сіла на найвищу крижану гору, вітер розмаював її довге волосся, і всі моряки перелякано обходили ту гору, де вона сиділа.
Та надвечір небо заснували хмари, замиготіла блискавка, загримів грім, зчорніле море підносило високо і кидало вниз крижані брили, і вони горіли в червоному світлі блискавок. На всіх кораблях згортали вітрила. Люди металися від жаху. А русалка сиділа спокійно на плавучій крижаній горі й милувалась, як вогняні блискавки зигзагами борознили небо й падали у мерехтливе море.
Взагалі кожна з сестер, яка тільки випливала вперше, була в захопленні від усього нового і, як здавалося їй, прекрасного.
Але, ставши дорослими дівчатами й одержавши дозвіл плавати скрізь, де хотіли, вони швидко звикли до всього і були вже байдужі до того, що бачили. Згодом вони вже казали, що скрізь добре, але. дома найкраще.
Часто увечері всі п'ятеро сестер бралися за руки й випливали зграйкою на поверхню моря. Чудові голоси були у них, таких не буває у людей, і от, коли здіймалася буря й кораблям загрожувала небезпека, русалки підпливали до них і співали солодко-солодко про те, як чудово на морському дні, і просили моряків не боятися спускатись туди до них. Але моряки не могли розібрати слів, їм здавалося, то шумить буря. Та однаково вони не могли б побачити усієї краси на дні морському, адже, коли корабель гинув, люди тонули і припливали до палацу морського царя вже мертвими.
Коли вечорами сестри рука в руку підіймалися над водою, наймолодша русалочка лишалась сама-самісінька, дивилась їм услід, і, здавалось, їй дуже хотілося заплакати. Але ж у русалок нема сліз, і через те сумувати їм ще важче.
— Ох, коли б мені вже було п'ятнадцять років, — казала русалочка, — я знаю, я дуже полюблю той верхній світ і людей, які живуть там. Нарешті і їй минув п'ятнадцятий рік.
— От і тебе виростили, — сказала їй бабуся, стара королева-вдова. — Йди сюди, я причепурю тебе так само, як І твоїх сестер.— І вона одягла на голівку русалочці вінець з білих лілей. Кожна пелюстка лілеї була половинкою перлини.
Потім стара наказала вісьмом великим устрицям причепитися до хвоста царівни — щоб усі знали її високе походження.
— Мені боляче від них! — сказала русалочка.
— Що ж, для краси варто потерпіти,— мовила стара.
О! З якою охотою скинула б русалочка з себе всі ці розкішні убори і важкий вінець. Ясно-червоні квіти з її садка личили б їй далеко більше — та що поробиш!
— Прощавайте,— мовила вона і легко та плавно, наче бульбашка, піднялася з води нагору. Сонце тільки-но зайшло, коли вона підвела голову над водою, але хмари ще палали пурпуром і золотом, і в блідому рожевому небі засвітилася вечірня зірка, така ясна та прекрасна. Повітря було м'яке й свіже, а море зовсім спокійне.
Неподалечку стояв великий корабель з трьома щоглами, одне лише вітрило здіймалося вгору — адже не було навіть маленького вітерця, і скрізь на вантах та реях сиділи матроси. З корабля лунали музика і співи, а коли звечоріло й стало зовсім темно, корабель засвітився сотнями різнобарвних ліхтариків,— здавалося, в повітрі замаяли прапорці всіх націй.
Русалочка підпливла до вікна каюти, і коли хвиля підносила її вгору, вона могла зазирнути в прозоре скло. У каюті зібралось багато пишно вбраних людей, але найвродливіший був молодий принц із великими чорними очима. Йому, певне, було не більше шістнадцяти років. Саме святкували день його народження, тому на кораблі і було так весело та розкішно. Матроси танцювали на палубі, а коли туди вийшов юний принц, сотні ракет знялися в повітря, і стало ясно, як удень. Русалочка навіть злякалась і пірнула в воду, але швидко знову вистромила голівку, і їй здалося, ніби всі зірки падають з неба до неї в море.
Ніколи не бачила вона таких забав: великі сонця крутились колесом, чудові вогненні риби злітали в повітря, і все це відбивалося в прозорому тихому морі. На кораблі так було видно, іцо можна було побачити найменший канат і, звичайно, людей! О! Який гарний був молодий принц! Він тиснув людям руки, сміявся, а музика все лунала й лунала тієї чудової ночі.
Було вже пізно, а русалочка все не могла відвести очей від корабля і прекрасного принца. Різнобарвні ліхтарики погасли, ракети вже не здіймалися в повітря, не гриміли постріли з гармат, проте глибоко в морі загуло й застугоніло.
Русалочка сиділа на хвилі й гойдалася вгору та вниз, заглядаючи весь час у каюту, а корабель набирав ходу, вітрила напиналися одне за одним. Хвилі дужчали. Громадились великі чорні хмари, вдалині спалахнула блискавка.
О! Насувалась страшна негода! Матроси кинулися згортати вітрила. Великий корабель хитало в оскаженілому морі, вода здіймалася, наче величезні чорні гори, іцо от-от впадуть на щогли. Та корабель пірнав, як лебідь, між високими горами і виринав знову на хвилях, що громадились над ним.
Русалочці все це здавалося веселою прогулянкою, але моряки почували себе інакше. Корабель скрипів і тріщав, грубі дошки гнулися від сильних ударів хвиль. От грот-щогла, наче очеретинка, зломилась посередині, корабель ліг на бік, і вода полинула в трюм. Лише тепер русалочка зрозуміла, яка небезпека загрожує кораблю. Їй і самій треба було бути обережною між дощок та балок, що плавали на воді.
На мить ставало зовсім темно, хоч око виколи, потім знову спалахувала блискавка, і русалочка пізнавала всіх людей з корабля,— кожен рятувався як міг. Та вона шукала очима тільки принца. Коли корабель зовсім розвалився, вона побачила, що принц тоне в глибокому морі. Спочатку вона навіть зраділа, що він спускається до них, та згадала, що люди не можуть жити в воді, і він припливе до палацу її батька вже мертвий. Ні! Він не повинен умерти! Вона попливла між балок та дощок, зовсім забувши, що вони можуть її розчавити. Русалочка то поринала глибоко в воду, то підіймалася високо над хвилями. Нарешті вона наздогнала принца.
Він майже зовсім знесилів і не міг більше плисти в бурхливому морі. Його руки і ноги почали слабнути, прекрасні очі заплющилися, він би загинув, коли б не з'явилась русалочка. Вона підвела його голову над водою і здалася з ним на волю хвиль — хай несуть їх обох, куди хочуть.
На ранок лиха негода минула, та від корабля не лишилось ані трісочки. Сонце піднялося знову над водою, червоне, сяюче, і його проміння ніби повертало щокам принца їхні живі барви. Але очі лишалися заплющеними.
Русалочка поцілувала високе гарне чоло, відкинувши з нього волосся. Їй здалося, що принц схожий на мармурового хлопчика в її садку; вона поцілувала його іце раз, палко бажаючи, щоб він лишився живий.
Нарешті вона побачила перед собою тверду землю, високі блакитні гори, вершини яких були сліпучо-білі від снігу, неначе спочивала там зграя лебедів.
Коло самого берега росли чудові зелені ліси, а трохи вище видно було якусь будівлю — чи то церкву, чи монастир: русалочка не знала, що то.
В саду росли цитрини й помаранчі, а коло брами височіли пальми. Море утворило тут маленьку бухту, зовсім тиху,  але дуже  глибоку.
Туди, просто до берега, на якому лежав білий, нанесений водою пісок, підпливла русалочка з прекрасним принцом. Вона поклала його на пісок, дбайливо піднявши йому голову так, щоб її гріло сонячне про- . міння.
В цей час задзвонили дзвони у великому білому будинку, і в сад вийшло багато молодих дівчат. Тоді русалочка відпливла далі, сховалась за камінням, що стирчало з води, і покрила собі волосся та груди морським шумовинням. Тепер ніхто не міг би розгледіти її личко. Звідти вона почала стежити, що станеться з її бідним принцом.
Незабаром до цього місця наблизилась молоденька дівчина. Вона спочатку дуже злякалась, та лише на одну мить, а тоді покликала багато людей, і русалочка побачила, що принц прийшов до пам'яті й усміхнувся всім навколо. Тільки їй не усміхнувся він, бо не знав, що це вона врятувала йому життя.
Їй стало дуже сумно, І, коли принца відвели у великий будинок, вона, зажурена, опустилася під воду й повернулася до батьківського палацу.
Завжди була русалочка тихою та задумливою, а тепер стала ще мовчазнішою. Сестри розпитували, що вона побачила, коли вперше випливла нагору, та маленька русалочка нічого не розповіла їм.
Часто вранці й увечері припливала вона до того місця, де лишила принца. Вона бачила, як дозріли фрукти в садах і їх зірвали, бачила, як танув білий сніг на вершинах гір, але принца не бачила і щоразу, повертаючись додому, ставала ще сумнішою. Тільки одна втіха була у неї — сидіти в своєму маленькому садку, оповивши ніжними руками мармурову статую, схожу на принца. Русалочка вже не піклувалась про свої квіти, і вони розрослися, як хотіли, по всіх стежках, їхні довгі стебла та листя переплелися з гіллям дерев, і в садку стало зовсім темно.
Нарешті вона не могла вже витримати і розповіла про все одній з сестер; одразу узнали про це й інші сестри, а втім, не тільки вони самі, а ще двІ-три русалки, які про це нікому не сказали, крім своїх найближчих подруг. Одна з русалок знала дещо про принца — вона також бачила свято на кораблі, знала, звідки принц і навіть де його королівство.
«Пливімо разом, сестричко»,— мовили сестри і, сплівшись руками, попливли до того місця, де, як розповідали, стояв замок принца.
Палац був збудований із ясно-жовтого блискучого каменю; широкі мармурові сходи спускалися просто до води. Розкішні визолочені бані височіли над дахом, і між багатьма колонами навколо всього будинку стояли мармурові статуї, зовсім як живі.
Крізь прозоре скло високих вікон видно було розкішні зали, скрізь висіли шовкові завіси та лежали килими, а всі стіни прикрашали такі чудові картини, що дивитися на них було насолодою. Посередині великого залу бив водограй, і його бризки здіймалися високо під стелю аж до дзеркальної бані, крізь яку сонячне проміння падало на воду й на чудові рослини, що росли в басейні.
Тепер знала русалочка, де живе принц, І часто ввечері та вночі припливала сюди сама. Вона підпливала до землі далеко ближче, ніж будь-хто з сестер, і навіть наважувалась пропливати вузьким каналом під мармуровий балкон, що кидав на воду довгу тінь. Тут вона зупинялась подовгу, дивилася на молоденького принца, а він гадав, що сидить сам у місячному сяйві.
Вона бачила, як інколи вечорами принц катався з музикантами в розкішному човні, прикрашеному прапорами. Русалочка виглядала з зеленого очерету, здавалось, вітер розвівав довгий сріблясто-білий серпанок, і коли хто й помічав його, думав, що це лебідь розпустив свої крила.
Часто ночами, коли рибалки із смолоскипами виходили в море по рибу, вона чула стільки хорошого про принца. Вона раділа, що врятувала йому життя, коли його напівмертвого кидало на хвилях. Русалочка згадувала, як міцно пригортала його голову до своїх грудей і як ніжно його поцілувала.
А він нічого не знав про це, і навіть приснитися вона йому не могла.
Все дужче І дужче починала русалочка любити людей, все сильніше й сильніше вабило її до них, їхній світ здавався їй далеко більшим, ніж морський. Люди могли на своїх кораблях перепливати моря, підніматися на високі гори, аж під самісінькі хмари, і земля, якою володіли вони, простягалася з своїми лісами, полями ген-ген далеко, куди далі, ніж сягало її око. їй хотілось більше дізнатися про людей, але сестри не могли нічого їй розповісти. Тоді русалочка звернулась до старої бабусі, котра знала добре «вищий світ», як вона називала землю над водою.
— Якщо люди не тонуть,— питала русалочка,— вони можуть жити вічно? Чи вмирають, як і ми тут, у морі?
— Так,— відповіла стара.— Вони також умирають, і їхнє життя ще коротше за наше. Ми можемо прожити триста років, але, коли перестаємо існувати, ми перетворюємось у морське шумовиння. Ми не маємо навіть могил наших рідних. Ми — як зелений очерет,— його зріжуть, і він не зеленіє знову.
— Я віддала б усі свої сотні років, щоб тільки один день бути людиною,— зажурено мовила русалочка.
— Про це ти не повинна думати! — сказала стара. — Нам тут краще, і ми щасливіші, ніж люди там, нагорі.
— Невже нічого не можна зробити, щоб стати людиною? — спитала русалочка.
— Ні,— відповіла стара.— Тільки тоді це можливо, якщо хтось із людей полюбить тебе так, що ти станеш йому дорожчою за батька й матір, якщо всі думки, все серце віддасть тобі й попросить священика з'єднати ваші руки на знак вічної вірності. Але цього ніколи не буде. Те, що тут, у морі, є красивим — твій риб'ячий хвіст, там, на землі, вважають бридким. Адже вони не розуміються на красі. На їхню думку, щоб'бути гарною, треба обов'язково мати дві незграбні підпірки — ноги, як вони це називають.
Русалочка глибоко зітхнула і сумно подивилась на свій риб'ячий хвіст.
— Будемо жити й радіти,— сказала стара.— Погуляємо, повеселимося досхочу за ЦІ триста років, що дано нам прожити. Це, справді, не малий час; потім і відпочити буде приємно після смерті. Сьогодні ввечері у нас великий бал!
Увечері було надзвичайно. Такої пишноти ніколи не буває на землі. Стіни й стеля великого танцювального залу були з товстого, але прозорого скла. Сотні велетенських черепашок, рожево-червоних та трав'янисто-зелених з блакитними вогниками, лежали рядами вздовж стін. Вогники освітлювали весь зал і, проникаючи крізь стіни, осявали й море. Можна було бачити безліч риб, великих і маленьких, які підпливали до скляних стін. На одних рибах блищала червона луска, на Інших — вона сяяла золотом і сріблом.
Посередині зали дзюрчав широкий потік, і на ньому танцювали водяники та русалки під власний чудовий спів. Люди на землі не мають таких прекрасних голосів.
Русалочка співала краще від усіх. Всі їй плескали в долоні. І на одну мить радість сповнила її серце, адже вона знала, що кращого голосу нема ні в кого — ні на землі, ні у воді. Але незабаром згадала знову про той верхній надводний світ — вона не могла забути прекрасного принца.
Русалочка непомітно вислизнула з батьківського палацу І в той час, коли там танцювали й співали, сіла зажурена в своєму маленькому садку. Крізь воду до неї долинали звуки валторни, і вона думала: «От, напевне, він знову катається там, нагорі, він, якого я люблю більше за батька І матір, він, про якого всі мої думки і в руки якого я віддала б усе щастя свого життя. Я б на все наважилась заради нього! Поки мої сестри танцюють у батьківському палаці, я попливу до морської відьми. Я завжди боялась її, але, може, вона мені щось порадить І допоможе».
І русалочка попливла з свого садка до бурхливого виру, за яким жила відьма. Вона ніколи раніше не плавала по цій дорозі. Тут не росло жодної квітки, навіть морської трави, був тільки голий сірий пісок.
Пісок стелився аж до самого коловороту, де вода крутилася, зовсім як біля шумливого млинового колеса, і все, що стрічала на шляху, тягла глибоко на дно.
Через цей бурхливий вир мусила переплисти русалочка, щоб потрапити у володіння відьми. Ще-треба було поминути великий шматок, вкритий гарячим мулом, що надимався пухирями. Відьма звала це місце своїм торф'яним болотом. За ним стояв дім відьми серед дивовижного химерного лісу. Замість дерев та кущів у ньому були поліпи — напівтва-рини, напіврослини. Здавалося, стоголові змії росли з землі. Гілки були довгими слизькими руками з пальцями, що вигинались, наче черв'яки. Поліпи ворушили кожним суглобом від коріння до вершечка. Все, що потрапляло до них по дорозі, вони міцно хапали своїми щупальцями і вже більше не випускали.
Русалочка зупинилась. її серце стукотіло від страху, вона вже ладна була повернути, але тут згадала про принца, і це надало їй мужності. Вона міцно зв'язала над головою своє довге легке волосся, щоб поліпи не могли зачепити його, схрестила обидві руки на грудях і попливла так швидко, як тільки може плавати риба в воді. А страшні поліпи простягали за нею свої цупкі покручені руки й пальці. Вона помітила, як кожен поліп, наче залізними кліщами, тримає все, що вдавалося йому схопити. Вони тримали білі кістяки людей, які потонули, корабельні рулі, ящики, кістяки тварин і навіть маленьку русалочку, яку вони спіймали І задушили,— це було найстрашніше.
Та от вона опинилась на широкій болотяній лісовій галявині, де вовтузились і перекидались великі жирні водяні вужі, показуючи свої противні світло-жовті черева.
Посеред галявини стояв дім, збудований з білих людських кісток. Тут же сиділа сама морська відьма й годувала з рота жабу, як люди годують цукром маленьких канарочок.
Бридких, жирних водяних вужів вона називала своїми милими курчатками і дозволяла їм повзати по своїх грудях.
— Я знаю вже, чого ти хочеш,— мовила морська відьма.— Дурницю ти надумала! А проте хай буде за твоїм бажанням тобі ж на біду, моя прекрасна царівно! Ти б хотіла позбутися свого риб'ячого хвоста і замість нього мати дві підпірки, як у людей, і ходити, щоб молодий принц полюбив тебе! — І відьма голосно й огидно засміялась, аж змії і жаби скотилися з її грудей додолу й почали там вовтузитися.
— Ти якраз прийшла своєчасно,— вела далі відьма.— Завтра, після того як сонце зійде, я б уже не могла допомогти тобі раніше, ніж за рік. Як приготую тобі напій, до сходу сонця ти попливеш на землю, сядеш на березі і вип'єш його. Тоді твій хвіст подвоїться і стане двома чарівними ніжками — так називають їх люди. Але тобі буде дуже боляче — так, наче тебе розтинають гострим ножем. Кожен, хто погляне на тебе, казатиме, що ти — найчарівніше людське створіння. Ти збережеш свою легку ходу — жодна танцюристка не ступатиме так плавно, як ти, однак при кожному кроці, який ти зробиш, тобі здаватиметься, ніби ти ходиш по гострих ножах, і ноги твої обливатимуться кров'ю. Якщо ти згодна перетерпіти все, я допоможу тобі.
— Згодна,— мовила русалочка тремтячим голосом і подумала про принца.
— Проте затям,— вела далі відьма,— після того, як ти прибереш людської подоби, ти вже не зможеш стати русалкою! Ти вже ніколи не поринеш у воду до своїх сестер і до батьківського палацу. І якщо принц не полюбить тебе дужче, ніж батька й матір,— так що всі думки його будуть з тобою,— і священик не з'єднає ваші руки, щоб ви стали мужем і жоною, першого ж ранку, як він одружиться з іншою, серце твоє розіб'ється і ти обернешся на морське шумовиння...
— Нехай! — сказала русалочка і зблідла як смерть.
— Але ти повинна й мені заплатити,— просторікувала відьма,— І я візьму недешево! У тебе найчарІвнІший голос отут, на дні морському, тож ти сподіваєшся, що зачаруєш ним принца. Цей голос ти повинна віддати мені! Я хочу мати за мій дорогоцінний напій найкраще, чим ти володієш. Адже я мушу наточити тобі в напій власної крові, щоб він був гострим, мов лезо меча.
— Ти хочеш забрати мій голос! — у розпачі вигукнула русалочка.— То що ж тоді залишиться в мене?
— Твоє чудове личко,— відповіла відьма,— твоя легка хода, твої промовисті очі. Цього досить, щоб зачарувати людське серце. Ну що, ти вже втратила сміливість? Висунь свій маленький язичок, я відріжу його як плату, і ти одержиш міцний напій.
— Хай буде так! — мовила русалочка, і відьма поставила казан, щоб зварити своє чар-зІлля.
— Охайність — перш за все! — сказала вона й витерла казан зміями, зв'язавши їх жмутом. Потім роздряпала сама собі груди, і її чорна кров закапала в казан.
Дим набирав найхимерніших форм, навіть страшно .було дивитися. Щомиті відьма кидала в казан якесь зілля, і коли він закипів, здавалося, що то плаче крокодил. Нарешті зілля зварилося, напій був, як найчистіша вода.
— Ось тобі! — сказала відьма й відрізала маленькій русалочці язик.
І русалочка стала зовсім німою, не могла ні розмовляти, ні співати.
— Якщо поліпи захочуть схопити тебе, коли ти повертатимешся лісом,— сказала відьма,— бризни на них однією краплиною з твого напою, і їхні руки та пальці розлетяться на тисячі шматків.
Та маленькій русалочці не довелося цього робити. Поліпи самі перелякано кидалися від неї, тільки-но помічали напій: він блищав у її руках, немов яскрава зірка.
Отак вона швидко поминула ліс, болото і бурливий вир.
Ось і батьківський палац. Смолоскипи давно погасли у великому танцювальному залі. Напевне, всі там спали, але русалочка не наважувалась піти до своїх рідних, адже тепер вона була німа й хотіла назавжди покинути їх. Серце її розривалося від туги.
Вона прослизнула в сад і зірвала по квітці з грядочки кожної сестри, послала рукою тисячі поцілунків батьківському палацу і піднялась крізь темне синє море нагору.
Сонце ще не зійшло, коли вона побачила палац принца і допливла до мармурових сходів. Місяць сяяв чудовим світлом. Русалочка випила вогненний густий напій, і їй здалося, ніби двосічний меч простромив наскрізь її ніжне тіло; вона впала непритомна і лежала, як мертва.
Коли над морем засяяло сонце, русалочка прийшла до пам'яті, відчуваючи гострий пекучий біль. Але перед нею стояв прекрасний молодий принц, не відводячи від неї своїх чорних, мов вуглинки, очей. Русалочка опустила очі додолу й побачила, що в неї нема вже риб'ячого хвоста, ає дві чудові маленькі білі ніжки. Та русалочка була зовсім гола і мерщій загорнулася у своє густе довге волосся. Принц спитав, хто вона і звідки прийшла. Русалочка дивилася ніжно, але сумно своїми ласкавими темно-блакитними очима. Говорити вона не могла. Тоді принц взяв її за руку і повів у замок.
Як і казала відьма, при кожному кроці їй здавалося, ніби вона ступає по гострих голках та ножах, однак русалочка терпляче переносила біль. Вона йшла рука в руку з принцом, легка, мов повітря, і він, як і всі, милувався її дивною легкою ходою.
Русалочку одягли в довгі шовкові та муслінові вбрання, вона здавалась найгарнішою зі всіх у замку, але була німа — не могла ні співати, ні розмовляти. Прийшли прекрасні невільниці, одягнені в шовк і в золото, почали співати перед принцом та його батьками. Одна з них співала особливо добре, і принц заплескав у долоні й усміхнувся до неї. Маленькій русалочці стало сумно, вона знала, що вміла співати далеко краще за всіх.
«О, коли б він знав, що я, для того аби бути з ним, віддала назавжди свій голос...» — подумала вона.
Потім невільниці почали танцювати під звуки чудової музики. Тут і русалочка підняла свої прекрасні білі руки, підвелась на кінчики пальців і полетіла по залу в надзвичайному танку. Так ще ніхто ніколи не танцював. З кожним рухом її краса ставала ще помітніша, а її очі промовляли аж до самого серця більше, ніж співи невільниць.
Усі були в захопленні, а найдужче принц, який назвав її своїм маленьким знайденятком. І русалочка танцювала ще І ще, хоча щоразу, коли її ніжки торкалися землі, їй було так боляче, ніби вона ступала по ножах.
Принц сказав, що вона завжди мусить бути коло нього, і їй дозволили спати на оксамитовій подушці перед дверима його кімнати.
Він наказав пошити їй хлоп'яче вбрання, і вона могла їздити з ним верхи. Вони їздили запашними лісами, де зелене гілля пестило її плечі, а в свіжому листі співали маленькі пташки. Вони сходили на високі гори, і хоча її ніжки обливалися кров'ю і всі це бачили, вона сміялася і йшла слідком за принцом на такі вершини, де під ними пропливали хмари, наче зграї птахів, що летять в далекі країни.
А вдома, в палаці принца, вночі, коли всі спали, вона спускалася по широких мармурових сходах униз, опускала палаючі вогнем ніжки в холодну воду І думала про рідних там, на дні морському.
Якось уночі туди, де вона сиділа над водою, припливли рука в руку, співаючи журливих пісень, її сестри. Вона кивнула їм. Сестри пізнали її й розповіли, скільки суму вона їм усім завдала. З того часу щоночі вони відвідували її, і раз навіть ген удалині вона помітила стару бабусю, яка вже багато років не піднімалася на поверхню води, і самого морського царя з короною на голові. Вони простягали руки до неї, але не наважувалися так близько підпливати до землі, як її сестри.
День по дню ставала русалочка милішою принцові, він любив її, але любив, як люблять хороше миле дитя, йому й на думку не спадало, що він може зробити її королевою. А вона ж мусила стати його дружиною, щоб не перетворитися в морське шумовиння на ранок після його весілля.
«Хіба ти не любиш мене найдужче від усіх?» — здавалось, питали очі маленької русалочки, коли принц обнімав її і цілував у прекрасне чоло.
— Так, ти мені наймиліша, — казав він,— тому що в тебе найкраще серце на світі, ти віддана мені, як ніхто, і ти схожа на юну дівчину, яку я бачив лише один раз і, напевне, ніколи вже не побачу. Якось я плив на кораблі, він розбився, хвилі викинули мене на берег коло святого монастиря, де живе багато молодих дівчат; наймолодша з них знайшла мене на березі і врятувала мені життя. Я тільки двічі поглянув на неї. Вона єдина, яку я можу полюбити на світі. Але ти схожа на неї, і ти майже витіснила її образ з моєї душі. Та дівчина належить святому храму, і ось моя щаслива доля послала мені тебе. Ніколи ми з тобою не розлучимось!
«Ох, він не знає, що це я врятувала йому життя,— думала русалочка,— це я винесла його з морських хвиль на берег і поклала в лісі, де стоїть монастир. Я дивилася, заховавшись у морському шумовинні, чи не прийдуть люди. Я бачила цю гарну дівчину, яку він любить більше за мене! — І русалочка глибоко зітхала, бо плакати вона не вміла.— Він каже, дівчина належить храму, вона ніколи не повернеться в світ, вони ніколи не зустрінуться. А я з ним, бачу його щодня, я пІклуватимусь про нього, любитиму його, віддам йому все життя».
Та от почали гомоніти, що принц має одружитися з красунею, дочкою сусіднього короля, і вже споряджали для мандрівки багатий корабель.
Принц поїде до сусіда ніби для того, щоб познайомитися з його країною, а насправді — щоб побачити його дочку. Він вирушить з великим почтом.
Русалочка хитала головою і сміялася, вона знала думку принца краще за всіх.
— Я мушу їхати! — сказав він їй.— Я мушу побачити прекрасну принцесу, мої батьки хочуть цього, але вони ніколи не примусять мене обрати її своєю нареченою. Я не можу її полюбити. Вона не схожа на ту дівчину з монастиря, на яку схожа ти. Якщо мені вже й доведеться колись обирати наречену, я візьму тільки тебе, моє німе знайденятко з променистими очима!
І він цілував її в рожеві вуста, бавився її довгим розкішним волоссям і пригортав голову до її серця, яке так жадало людського щастя.
— Адже ти не боїшся моря, моє німе дитя? — спитав принц, коли вони вдвох стояли на палубі корабля, що віз їх у сусіднє королівство. І він розповідав про бурі і штилі, про дивовижних морських риб у глибині моря і про все, що бачили там водолази, а русалочка тільки усміхалась, слухаючи його оповідання, бо ж ніхто краще за неї не знав, як там, на морському дні.
Ясної місячної ночі, коли всі спали, крім керманича, вона сіла на борт корабля й задивилася в прозору воду. їй здалось, що вона бачить батьківський палац. Високо на вежі стояла стара бабуся в срібній короні на голові й дивилася крізь рухливі хвильки води на корабель.
А потім випливли й русалоччині сестри; вони втупились у неї сумними очима І в розпачі заламували свої білі руки. Русалочка кивнула їм голівкою, усміхнулась, і вже хотіла розповісти, що їй тут добре і що вона щаслива,— але підійшов корабельний юнга, і сестри вмить пірнули в глибину, а юнга подумав, що то біле шумовиння майнуло на хвилях.
На ранок корабель спустив вітрила в гавані пишної столиці сусіднього королівства. Всі дзвони дзвонили, з високих веж лунали сурми, солдати вишикувалися з блискучими багнетами та прапорами, що майоріли в повітрі.
Щодня влаштовували нове свято. Бали й вечори відбувалися один за одним, але принцеси- ще не було в столиці. Казали, вона виховувалась десь далеко звідси, в святому монастирі, там навчали її всіх королівських чеснот.
Нарешті прибула й вона.
Русалочка жадібно вдивлялася в неї і мусила визнати, що ніколи ще не бачила такого вродливого й милого личка. Шкіра принцеси була ніжна й чиста, а з-під довгих темних вій усміхалися темно-сині лагідні очі.
— Це ти! — сказав принц.— Це ти врятувала мені життя, коли я, як мертвий, лежав на березі моря!
І він міцно притиснув до серця свою наречену.
— О, я такий щасливий! — сказав він русалочці.— Найкраще, чого я й сподіватися не міг, здійснилось! Ти радітимеш моєму щастю, — адже ти любиш мене дужче, ніж будь-хто.— І русалочка цілувала йому руки, а її серце, здавалося їй, уже зараз розривається. Його весілля мало принести їй смерть і перетворити її на морське шумовиння.
Дзвони дзвонили, герольди їздили по вулицях і оголошували про заручини принца. Перед вівтарями в дорогоцінних срібних лампадах курилися пахучі фіміами. Наречений та наречена подали одне одному руки, і єпископ благословив їх.
Русалочка, одягнена в шовк і золото, тримала шлейф молодої, але її вуха не чули святкової музики, її очі не бачили пишної церемонії, вона думала про свою останню передсмертну ніч і про все те, що вона втрачала з життям.
Того ж вечора молоді мали відплисти кораблем. Гармати гриміли, маяли всі прапори, а посередині корабля було влаштовано пишне шатро із золотих та пурпурових тканин з чудовими подушками — там молоді мали провести прохолодну й тиху ніч.
Вітер надимав вітрила, й корабель линув легко і плавно по прозорому морю.
Коли посутеніло, засвітили різнобарвні ліхтарі, і матроси завели веселі танки на палубі. Русалочка згадала той вечір, коли вперше виринула з моря й побачила таку ж розкіш і веселощі. І вона також закружляла в танці.
Вона літала, ніби ластівка в повітрі, коли її переслідують, і всі захоплено вітали русалочку, бо ніколи вона не танцювала так чудово. її тендітні ніжки різало, ніби гострими ножами, але вона не відчувала цього, її серце різало далеко болячіше. Вона знала, що останній вечір бачить його, того, для кого покинула своїх рідних, свою батьківщину, віддала свій чарівний голос і щодня переносить нестерпні муки, про які він і гадки не має. Цю останню ніч вона дихає одним повітрям із ним, дивиться в глибоке море, зоряне небо.
А на кораблі веселощі й музика тяглися за північ. Русалочка сміялася у і танцювала, а думки про смерть не покидали її.
Принц у той час цілував свою красуню-дружину, а та гралася його чорним волоссям. Рука в руку вони пішли у своє пишне шатро.
Тихо й спокійно стало на кораблі, тільки керманич стояв коло руля. Русалочка обіперлась білими руками на борт корабля і дивилась на схід, чекаючи ранкової зорі. Вона знала — перше сонячне промінця вб'є її. Раптом вона побачила своїх сестер, які виринули з моря. Вони були бліді, як і вона, і їхнє довге волосся вже не маяло на вітрі, воно було обрізане.
— Ми віддали своє волосся відьмі, щоб вона допомогла нам врятувати тебе від смерті в цю ніч. Вона дала нам ніж, ось він! Бачиш, який гострий? До сходу сонця ти встромиш його в серце принца, і коли його тепла кров бризне тобі на ноги, вони зростуться в риб'ячий хвіст, і ти знову станеш русалкою, поринеш глибоко в море і житимеш свої триста років, поки не станеш морським шумовинням. Поспішай! Або він, або ти — хтось Із вас повинен умерти до сходу сонця! Наша стара бабуся так горює, що загубила все своє сиве волосся, а наше зрізала ножем відьма. Забий принца і повертайся назад! Поспішай! Бачиш рожеву смугу на небі? За кілька хвилин зійде сонце, і ти помреш!
Вони глибоко-глибоко зітхнули і зникли під водою.
Русалочка трохи відгорнула пурпурову завісу шатра й побачила, що голівка прекрасної молодої лежить на грудях у принца.
Вона схилилась і поцілувала принца в чоло, подивилась на небо, де ранкова зоря займалась дужче й дужче, подивилась на гострий ніж і знову кинула погляд на принца. А той і вві сні вимовив ім'я молодої дружини: тільки вона одна була в його думках.
Ніж затремтів у руках русалочки, вона кинула його геть у море — море зачервоніло. Там, де він упав, ніби краплини крові виступили на воді.
Ще раз поглянула русалочка на принца напівзгаслим зором і кинулася з корабля у море.
Над морем зійшло сонце; його проміння падало ласкаво й тепло на мертвотно-холодне морське шумовиння, та русалочка не відчула смерті. Вона бачила ясне сонце, і над головою її літали сотні чудових прозорих створінь; крізь них вона бачила білі вітрила на кораблі, рожеві хмари на небі. Голоси цих створінь були мелодійні і такі ніжні та тихі, що ніяке людське вухо не могло 6 вловити їх, так само, як ніяке людське око не могло б побачити самих створінь.
Русалочка відчула, що й вона стає такою ж, як вони, дужче й дужче відділяється від морського шумовиння.
— Куди ж я йду? — спитала вона в самої себе, злітаючи в повітря, і голос її пролунав, як і голос цих створінь, так ніжно, що земна музика не могла б передати цих звуків.
— До дочок повітря! — відповіли створіння.— Ми летимо в страшні країни, де пекуче чумне повітря душить людей, і навіюємо там прохолоду, розливаємо свіжість. Ми розносимо в. повітрі пахощі квітів і даємо людям відраду та зцілення. Ти, бідолашна русалочко, всім серцем прагнула до того ж, що й ми. Ти любила й страждала. Тож летімо Із нами в захмарний світ!
І русалочка звела рученята до неба, І на її очах уперше забриніли сльози.
На кораблі знову лунав гомін, вирувало життя. Вона побачила принца з його гарною дружиною, які скрізь шукали її.
Сумно дивились вони на хвилююче морське шумовиння, ніби знали, що вона кинулась у хвилі. Невидимо русалочка поцілувала молоду в чоло, усміхнулась принцові й разом із іншими дочками повітря полинула в рожеву хмарку, що пливла у небі.

ЯЛИНКА
У лісі стояла чудова ялинка. Місце у неї було хороше, сонця й повітря скільки завгодно, а навколо росло багато старших подруг — і ялин, і сосон. Але маленька ялинка дуже хотіла швидше вирости! Вона не звертала уваги ні на тепле сонце, ні на свіже повітря. їй було байдуже до селянських дітей, що приходили, і щебетали коло неї, збираючи суниці та малину. Часто, набравши повні глечики або нанизавши ягоди на тонкі прутики, вони сиділи під ялинкою й казали:   
— Ой, яка вона гарненька, маленька!
А деревце і слухати їх не хотіло.
Минув рік, і в ялинки виріс новий рядок пагінців. Минув другий, і додався ще один. До пагінцях і можна було пізнати, скільки ялинці років.
— Ах, якби я вже була такою великою, як інші! — зітхала маленька ялинка.— Я б тоді могла широко розкинути свої віти і бачити верхівкою далеко-далеко! Птахи мостили б гнізда на моїх вітах, а коли б повівав вітерець, я б поважно кивала головою, зовсім як оті великі лапаті ялини!
Не раділа вона ні сонцю, ні пташкам, ні рожевим хмаркам, що линули над нею вранці й увечері.
Стояла зима, і все навколо вкрив сніг, білий та блискучий. Часто пробігав зайчик і навіть перестрибував через ялинку. О, на це вона дуже ображалася!
Але минуло дві зими, а на третю деревце було вже таке велике, що зайцеві треба було оббігати його. «О! Рости, рости, бути великим і старим — це ж найкраще в світі»,— думало деревце. Восени приходили дроворуби і рубали найбільші дерева. Це траплялося щороку, і молоденька ялинка, що тепер уже чимало підросла, тремтіла з жаху, бо великі, розкішні дерева падали з тріском та шумом на землю, гілля їм обрубували, і дерева ставали голі, довгі та тонкі, їх не можна було пізнати. Потім їх клали на сани й везли з лісу.
Куди їх везли? Що їх чекало?
Навесні, коли прилетіли ластівки та чорногузи, ялинка спитала їх:
— Чи не знаєте ви, куди повезли ті дерева? Може, вам вони зустрічалися?
Ластівки не знали, але чорногуз замислено кивнув головою і сказав:
— Так, можливо! Я стрічав багато нових кораблів, коли летів з Єгипту. На кораблях були чудові щогли. Я гадаю, що то були ті самі дерева. Від них пахло ялинами. Я привіз вам привіт від них, вони стали поважні, дуже поважні.
— О, якби і я швидше виросла, щоб поплавати по морях. А яке ж воно, море? На що воно схоже?
— Ну, про це треба довго розповідати! — сказав чорногуз і полетів.
— Радій з своєї молодості! — казало сонячне проміння.— Радій з свого дужого росту, свого юного життя.
І вітер цілував деревце, роса проливала над ним сльози, але ялинка цього не розуміла.
Взимку, під Новий рік, приїхали люди і зрубали зовсім молоденькі деревця, навіть молодші або ж такі, як наша ялинка, якій так не терпілося швидше вирости. Ці зрубані деревця були прегарнесенькі, їх не обчищали від гілля, а просто клали на сани і везли з лісу.
— Куди їх везуть? — спитала ялинка.— Вони ж не більші за мене, одна навіть менша! Чому залишили на них гілля? Куди вони поїхали?
— Це ми знаємо! Це ми знаємо! — зацвірінькали горобці.— Ми були в місті і заглядали у вікна! Ми знаємо, куди вони поїхали! О! їх чекає така велика розкіш і шана, які тільки можна собі уявити. Ми заглядали у вікна й бачили, що їх там знову саджають, але посеред теплої кімнати, і прикрашають чудовими речами: золоченими яблуками, медовими пряниками, іграшками і тисячами свічок.
— А потім? — спитала ялинка і затремтіла всіма гілками.— А потім? Що було з ними потім?
— Потім ми не бачили! Але це було надзвичайно!
— А може, і я піду таким блискучим шляхом? — раділа ялинка.— Це ще краще, ніж плавати по морю! Я просто знемагаю від нетерпіння. Хоч би швидше знову прийшла зима! Тепер уже я стала такою ж високою та густою, як і ті, що були зрубані торік! О, якби я вже лежала на санях! Якби я вже стояла в теплій кімнаті в усіх цих прикрасах та пишноті! А потім? О! Далі буде ще краще, ще прекрасніше, інакше навіщо і прикрашали б мене? Це мусить бути щось величне, чудове! Але що? О, я так нудьгую! Я сама не знаю, що зі мною!
— Радій нам! — казали сонячний промінь і повітря.— Радій з своєї молодості та волі!
Але вона/не раділа, а все росла та росла! Взимку і влітку стояла вона зеленою, темно-зеленою. Люди, які бачили її, говорили:
— Чудове дерево!
І от взимку, під Новий рік, цю ялинку зрубали найпершу.
Сокира глибоко вгрузла в її стовбур, і дерево зі стогоном упало на землю. Ялинка відчула такий біль, таку слабість, що не могла й подумати ні про яке щастя. їй було сумно розлучатися з рідним лісом, з тим куточком, де вона виросла. Вона знала, що більше не побачить ані своїх любих подруг, ані маленьких кущів, ані квітів, а може, навіть і пташок! Не такий уже приємний був цей від'їзд.
Деревце отямилось тоді, коли його разом з іншими ялинами вивантажували у дворі і якась людина сказала:
— Яка чудова! Ми візьмемо тільки цю!
Прийшли служники, взяли ялинку і внесли у велику гарну залу, бкрізь на стінах висіли портрети, а біля каміна стояли великі китайські вази з левами на покришках. Там ще стояло крісло-гойдалка, шовкова софа, на великому столі було повно книжок з малюнками та іграшок «на тисячу тисяч рігсдалерів — не менше», так принаймні казали діти. А ялинку поставили у велику діжку з піском: ніхто не міг помітити, що це була діжка, бо її прикрасили матерією і поставили на барвистий килим. О, як тріпотіла ялинка! Що ж це буде тепер?
Прийшли дівчата і почали прикрашати ялинку. На гілочках повісили маленькі сітки, сплетені з різнокольорового паперу. Кожну сіточку наповнили ласощами. Золочені яблука та горіхи звисали вниз, ніби вони і виросли на ялинці. На гілках прикріпили тисячі червоних, синіх та білих свічечок.
Ляльки зовсім як живі маленькі чоловічки,— ялинка ніколи не бачила таких раніше,— загойдалися в зелені, а високо, на самому вершечку, прив'язали золоту зірку. Це було чудово, надзвичайно!
— Увечері,— казали всі,— сьогодні увечері ялинка засяє!    
«О — думала ялинка.— Хоч би швидше вечір! Хоч би швидше запалили свічки! А що ж буде далі? Може, з лісу прийдуть інші дерева, щоб милуватися мною? Може горобці прилетять до вікон і здивовано зазиратимуть крізь шибки? А може, я тут міцно приросту і стоятиму так, прикрашена, і взимку і влітку?»
Небагато ж вона знала!    
Від напруженого чекання у неї навіть заболіла кора, а це для дерева так само, як для нас, коли болить голова.
Нарешті запалили свічки.
Який блиск! Яка розкіш! Ялинка затремтіла всіма гілочками — якась свічечка підпалила одну гілку. Ялинка боляче обпеклася.
— Ай-яй-яй! — закричали дівчата і швидко загасили вогонь.
Більше ялинка не насмілювалася тремтіти. Це було дуже страшно.
А найдужче вона боялася позбутися хоч однієї з своїх прикрас. Весь цей блискхпросто приголомшував її. Та от раптом розчинилися широкі двері, і в кімнату вбігла юрба дітей; вони всі ніби хотіли повалити ялинку. За ними поважно увійшли дорослі. Маленькі діти зупинилися, наче прикипіли до місця, але лише на одну мить, а далі у нестримній радості загомоніли так, що у вухах задзвенілої затанцювали навколо ялинки, і стали зривати один подарунок а зодним»
«Що вони роблять?— думала ялинка: — Що це значить?»
Свічки догоріли до самих гілочок, їх погасили, і тоді дітям дозволили обібрати ялинку. О! Вони накинулися на неї так, що гілля затріщало. Якби ялинку не прикріпили раніше верхівкою з золотою зіркою до стелі, вони б, напевне, звалили її.
Діти знову почали танцювати навколо ялинки з своїми чудовими іграшками в руках. Ніхто не дивився на ялинку, крім старої няні, та й та визирала тільки, чи не залишилося на гілках яблука або фініка.
— Казку! Казку!— закричали діти і потягли до ялинки маленького товстого чоловіка. Він сів під ялинкою і сказав:
— От ми і в лісі. До речі, і ялинка матиме користь — послухає з нами! Але я розкачку тільки одну казку. Що ж ви хочете послухати — про Іведе-Аведе чи про Клумпе-Думпе, який хоч і впав з драбини, але все-таки знову повернув собі шану і здобув наречену — красуню принцесу?
— Про Іведе-Аведе! — закричали одні.
— Про Клумпе-Думпе! — закричали інші.
Такий галас та гомін зчинився! Тільки ялинка мовчала й думала: «А про мене забули? Чи, може, мені більше нічого робити?»
Так воно й було. Вона вже зробила те, що мала зробити!
Товстенький чоловік розповів про Клумпе-Думпе, який хоч і впав з драбини, але знову повернув собі шану й одружився з принцесою. Діти плескали в долоні і кричали: «Ще розкажи, ще!» — Вони хотіли послухати казку і про Іведе-Аведе. Але довелось задовольнитися одним Клумпе-Думпе.
Ялинка стояла зовсім тиха та замислена. Лісові пташки ніколи не розповідали такого.
«Клумпе-Думпе упав з драбини, але все ж таки одружився з принцесою! Так он як трапляється на світі! — думала ялинка й вірила, що це правда, бо розповідала ж про це така приємна людина.— Так, так! Хто знає! Може, і я впаду з драбини, а потім стану принцесою?»
І вона раділа, думаючи, що завтра знову її уквітчають свічечками, іграшками, золотом та фруктами.
«Завтра я вже не тремтітиму! — думала вона.— Я радітиму з мого щастя. Завтра я знову почую казку про Клумпе-Думпе, а може, ще й про Іведе-Аведе».
І ялинка стояла цілу ніч тиха та замислена.
Вранці прийшли служники й дівчата.
«Зараз почнуть мене прикрашати»,—подумала ялинка, але її витягли з кімнати, потягли по сходах на горище і поставили в темний куток, куди зовсім не проходило денне світло.
«Що ж це значить?—подумала ялинка.— Що я тут робитиму? Що ж я тут можу побачити й почути?» — І вона притулилася до стіни і все думала, думала.
Часу для цього було досить, бо минали дні й ночі, а ніхто не приходив сюди.
Одного разу тільки прийшли люди і поставили на горищі якісь ящики. Дерево стояло в темряві непомітне. Здавалося, про нього зовсім забули.
«Зараз надворі зима,— думала ялинка,— земля тверда і вкрита снігом, люди не можуть мене тепер посадити! Тому я й мушу постояти тут до весни. Це розумно придумано! Які люди добрі! Якби тільки не було тут так темно і так жахливо самотньо! Нема навіть жодного маленького зайчика! Нк було добре в лісі, коли навколо лежав сніг Тстрибали зайчики! Навіть коли вони стрибали через мене, хоча тоді мені й було це неприємно. А тут, нагорі, так жахливо самотньо!»
— Пік-пік! — сказала маленька мишка і шмигнула з нірки, а за нею ще кілька. Вони почали обнюхувати ялинку і лазити по її вітах.
— Страшенний холод,— сказали миші,— а то було б тут добре! Правда, стара ялино?
— Я зовсім не стара! — відповіла ялинка.— Є багато дерев, далеко старших за мене!
— Звідки ти прийшла сюди? — спитали миші.— І що ти знаєш? — Вони були дуже цікаві.— Розкажи нам про найкраще місце на землі. Ти там була? Чи була ти коли-небудь в коморі, де лежить на полицях сир, а під стелею висить окіст, де можна потанцювати по лойових свічках, там, куди входиш худою, а виходиш товстою?
— Цього я не знаю! — сказала ялинка.— Але я знаю ліс, де сяє сонце і співають пташки!
І ялинка розповіла їм усе про свою юність. Маленькі миші ніколи не чули нічого подібного, і вони слухали й казали:
— Ой, як багато ти бачила! Яка щаслива ти була!
— Я? — здивувалась ялинка і замислилась над усім тим, про що сама зараз розповіла.— Так, можливо, це були дуже веселі часи!
А далі вона розказала про вечір, коли її прикрасили свічками й цукерками.
— О,— сказали миші,— яка була ти щаслива, стара ялино!
— Я зовсім не стара! — заперечила ялинка.— Мене тільки цієї зими взяли з лісу. Я зараз саме на порі. Я недавно виросла!
— Як гарно ти розповідаєш! — сказали миші.
І другої ночі прийшли ще чотири маленькі мишки, яким хотілося послухати ялинку, і чим більше ялинка розповідала, тим ясніше згадувала своє минуле. Вона думала: «Це були дуже веселі часи! Але ж вони мусять повернутися, вони мусять повернутися! Адже Клумпе-Думпе упав з драбини і все-таки здобув принцесу. Може, і я стану принцесою!»
І ялинка згадувала маленьку гарну берізку, що росла в лісі недалеко від неї. Берізка здавалася ялинці справжньою красунею принцесою.
— Хто це Клумпе-Думпе? — спитали маленькі миші. Тоді ялинка розповіла їм всю казку. Вона запам'ятала її слово в слово.
Миші від задоволення стрибали трохи не до самої верхівки ялини.
Другої ночі прийшло ще багато мишей, а в неділю навіть дві пацючихи. Але вони вирішили, що казка зовсім не цікава, і це було дуже неприємно мишам, хоч і вони вже не захоплювалися казкою так, як раніше.
— Ви знаєте тільки одну цю історію? — спитали пацючихи.
— Тільки одну! — сказала ялинка.— Я її чула в мій найщасливіший вечір. Але тоді я не розуміла, яка була щаслива.
— Дуже жалісна історія! А ви нічого не знаєте про сало, про лойові свічки? Ніякої історії про комору?
— Ні! — відповіла ялинка.
— Ну, дякуємо вам! — сказали пацючихи і пішли.
Маленькі мишки теж розбіглися, і ялинка зітхнула:
— Це було так гарно, коли вони сиділи навколо мене, жваві маленькі мишенята, і слухали, що я розповідаю. Тепер і це минулося!.. Та вже тепер я не промину свого і повеселюся досхочу, коли мене винесуть звідси. Але коли це трапиться?
І от якось уранці прийшли люди прибрати горище. Ви-тягли ящики, а за ними й деревце. Спочатку досить грубо кинули його на підлогу, потім служник потяг сходами вниз, де сяяв день.
«Ну, починається знову життя!» —подумала ялинка. Вона відчула свіже повітря, перше сонячне проміння — вона опинилася надворі.
Все це сталося надзвичайно швидко. Ялинка навіть забула подивитися сама на себе — так багато було цікавого навколо. Двір межував з садом, і все цвіло там. Через парканчик звішувалась свіжі й ароматні троянди, цвіли липи, літали й квірікали ластики.
— Квір-вір-віт! — але це вони квірікали не до ялинки.
— Тепер я заживу! — раділа ялинка і широко розправляла свої віти. Ох, як вони посохли і пожовкли! Ялинка лежала в кутку подвір'я між бур'яном та кропивою. Зірка з золотого паперу ще висіла на її вершечку і сяяла на сонці.
Надворі весело гралися ті самі діти, що танцювали навколо ялинки на святі і так раділи на неї. Найменший побачив і зірвав золоту зірку.
— Подивіться, що залишилося на цій мідній старій ялині! — сказав він і наступив на її гілки так, що вони аж затріщали під його чобітками.
А ялинка дивилася на квітуче, свіже життя в саду. Вона оглянула себе, і їй захотілося повернутись в темний куток на горищі. Вона згадала про свою свіжу юність у лісі, про веселий, святковий вечір і про маленьких мишей, що радісно слухали казку про Клумпе-Думпе.
— Усе минулося! Усе минулося! — казало дерево. — Було б тоді радіти, а тепер усе минулося!
Прийшов чоловік і порубав дерево. Вийшла ціла в'язка дров. Як запалали вони під великим казаном!
Дерево глибоко зітхало, і кожен подих був як негучний постріл. Прибігли діти, сіли коло вогню, дивились і кричали:
— Піф! Паф!
А ялинка, важко зітхаючи, згадувала літній день у лісі або зимову ніч, коли сяяли зірки. Вона згадувала святковий вечір і Клумпе-Думпе — єдину казку, яку вона почула і вміла сама розповідати. Так вона і згоріла.
Хлопчики гралися в саду, і найменший начепив собі на груди золоту зірку, ту, що прикрашала ялинку в її най-щасливіший вечір. Той вечір минув, і ялинці прийшов кінець, і нашій історії також. Кінець, кінець, як усім історіям на світі.

СНІГОВА КОРОЛЕВА
Оповідання перше, в якому йде мова про дзеркало та скалки.

Ну, почнемо! Коли ми дійдемо до кінця цієї історії, тоді ми знатимемо більше, ніж зараз.
Так ось, жив один лихий троль. Він був злючий-презлючий, наче сам чорт! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дзеркало, яке мало незвичайну властивість — все хороше і прекрасне в ньому зменшувалося, майже зникало, а все погане і огидне впадало в око і здавалося ще гіршим.
Чудові краєвиди виглядали в ньому вареним шпинатом, а найкращі люди — потворами, або здавалося, що вони стоять на головах і в них нема животів. Обличчя робилися такі перекривлені, що їх не можна було пізнати, а якщо в кого було ластовиння — воно розпливалося на весь ніс або рот.
— Це надзвичайно весело! — казав троль.
Коли людині спадало щось хороше на думку, в дзеркалі з'являлася жахлива гримаса, і троль реготав, радіючи з цієї майстерної вигадки.
Всі учні цього чорта,— а в нього була своя, чортівська, школа,— розповідали скрізь про дзеркало як про якесь чудо. «Лише тепер можна побачити,— казали вони,— якими є насправді весь світ і всі люди».
І от вони почали бігати по всіх усюдах з цим дзеркалом, і нарешті не залишилося жодної країни, жодної людини, що не відбилися б спотвореними в дзеркалі. Тоді учні чорта захотіли полетіти в небо і з неба поглузувати над усім. Чим вище вони злітали, тим більше дзеркало кривилося: вони ледве тримали його. Вони підносилися вище та вище, і раптом дзеркало так затремтіло від жахливої гримаси, що вирвалося з рук, упало на землю і розбилося, на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок. І ці скалки наробили ще більше нещастя, ніж само дзеркало. Деякі з них, завбільшки, як піщинка, літали скрізь по світу і, якщо потрапляли в око людині, там і залишалися. Людина з такою скалкою в очах бачила все навпаки або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала таку ж властивість, як і ціле дзеркало. Деяким людям крихітна скалочка дзеркала потрапляла в серце,— і це було най-жахливіше: серце перетворювалося на маленьку крижинку.
Одні скалки були такі великі, що їх можна було вставляти у вікна, але крізь таке скло не варто було дивитись на своїх друзів. Інші скалки пішли на окуляри, і тільки-но людина одягала їх, щоб краще бачити і мати вірну думку про те, що є перед очима,— як траплялась якась біда.
Злий троль радів і реготав так, що аж кольки у череві ставали, наче від лоскоту.
А по світу літало ще багато скалок дзеркала.
Слухаймо ж далі!

Оповідання друге. Хлопчик та дівчинка.
У великому місті, де так багато людей та будинків, що не всім щастить відгородити собі куточок для невеличкого садка і багатьом можливо лише розвести кімнатні квіти в горщиках, жило двоє бідних дітей. Але вони мали садок, більший за горщик для квітів! Вони не були рідними, та любили одне одного, як брат і сестра. їхні батьки жили в мансардах двох суміжних будинків. Там, де майже сходилися дахи обох будинків і між дахами йшли дощові ринви, виглядали маленькі віконечка. Ступнувши з якого-небудь віконечка на ринву, можна було опинитися коло вікна сусідів, батьків були великі дерев'яні ящики, і в них росла зелень дощстрав та кущики троянд, у кожному ящику по одному. Кущики чудово розростались. Якось батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринви, ніби дві грядки квітів виросли між вікнами. Горох спускався з ящиків долу, а троянди простягали довгі гілочки, вони заглядали у вікна і перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя. Ящики були дуже високі; діти знали, що лазити на них не можна. А батьки часто дозволяли хлопчикові і дівчинці ходити в гості одне до одного по даху і сидіти на маленькій лавочці під трояндами.
Там вони так чудово гралися!
Узимку ці розваги припинилися. Вікна зовсім замерзли; але тоді діти нагрівали мідні гроші коло печі і прикладали до замерзлих вікон... Одразу з'являлося чудове віконце, таке кругле-кругле, і звідти визирало миле, ласкаве очко. Це виглядали з своїх вікон маленький хлопчик і маленька дівчинка.
Хлопчика звали Кай, дівчинку — Герда.
Улітку вони моґли одним стрибком опинитися в гостях одне в одного/а взимку треба було спочатку спуститися на багато-багато східців униз, а потім зійти на стільки ж східців угору.
А надворі мела метелиця.
— Це білі рджілки рояться! — сказала стара бабуся.
— А в них також є своя Снігова Королева? — спитав хлопчик, бо в|н знав, що у справжніх бджіл є одна головина бджола.  
— Є і в них! — відповіла бабуся.— Вона літає там, де найгустіше сніжинок. Вона більша від усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає на чорну хмару. Інколи опівночі пролітає вона вулицями міста і заглядає у вікна, от вони вад того і вкриваються крижаними візерунками, немов квітами.
— Еге, ми це бачили! — казали діти і вірили, що це; правда.
— А може Снігова Королева зайти сюди?—спитала якось дівчинка стару бабусю.
— Нехай спробує! — сказав хлопчик.— Я її посаджу у теплу піч, і вона розтане!
Але бабуся погладила його по голові і почала розповідати щось інше.
Того вечора, коли Кай був удома і майже зовсім роздягся на ніч, він виліз на стілець коло вікна й подивився крізь маленьке вічко, де крига розтанула. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упала на краєчок ящика з квітами. Сніжинка зненацька почала рости все більше та більше і стала раптом молодою жінкою, закутаною в найтонший білий серпанок, зітканий немов з мільйонів зірчастих сніжинок. Жінка була така прекрасна та ніжна, але з криги, з сліпучої, іскристої криги. А проте жріва!.. Очі блищали, як дві ясні зірки, але не було в них ані спокою, ні тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою. Хлопчик злякався і зіскочив із стільця; а надворі повз вікно ніби майнула велика птиця.
Другого дня був славний мороз, а потім настала відлига, і незабаром наступила весна. Сонце світило, зелень витикалася з землі, ластівки мостили гнізда, в кімнатах відчинили вікна, і діти сиділи знову в своєму маленькому садку на даху високо над усіма поверхами.
Троянди цвіли цього літа так пишно, як ніколи! Дівчинка навчилася співати пісеньку, в якій теж говорилося про троянди.
Вона співала її хлопчикові, думаючи про свої троянди, і він підспівував їй.
Діти тримали одне одного за руки, цілували троянди, дивилися на сонечко і розмовляли з ним. Які стояли прекрасні літні дні, як добре було під кущами запашних троянд, здавалося, вонич вічно цвістимуть і ніколи не пов'януть!
Кай і Герда сиділи і розглядали книжку з малюнками — звірами та пташками. Великий годинник на башті продзвонив п'ять разів.
— Ай! — раптом скрикнув хлопчик.—Мене щось кольнуло в серце і щось попало в око!
Дівчинка обняла його за шию; він кліпав очима. Ні, нічого не було видно в оці.
— Я думаю, вже випало! — сказав він. Але в тому й справа, що ні, не випало. То були скалочки, які відскочили від дзеркала, чарівного дзеркала троля. Ми, звичайно, пам'ятаємо, що все велике й хороше здавалося в ньому нікчемним і гидким, а все зле і погане виступало ще чіткіше.
Бідний Кай! Скалочка попала прямо в серце. Воно мусило перетворитися в крижинку. Біль уже минув, але скалки залишилися.
— Чого ти плачеш! — спитав він.— Яка ти зараз негарна! Мені зовсім не боляче! Фу! — закричав він.— Цю троянду точить черва! Дивись, а ця зовсім крива! Ні, справді, це погані троянди. Не кращі за ящики, в яких стирчать! — І він, штовхнувши ногою ящики, зірвав дві троянди.
— Кай, що ти робиш? — закричала дівчинка. А він, побачивши її переляк, зірвав ще одну і втік від маленької милої Герди, стрибнувши у своє вікно.
З того дня, коли вона приносила книжки з малюнками, він їй казав, що це годиться лише для немовлят. Розповідала що-небудь бабуся — він присікувався до кожного слова. Та хіба тільки це! Він дійшов до того, що надівав її окуляри і розмовляв так самісінько, як вона, і це смішило людей! А незабаром Кай вивчився передражнювати й мову, і ходу всіх сусідів. Все, що було в них дивного, всі їхні хиби він умів виставити напоказ, і люди казали:
— Що за голова в цього хлопця!
А причиною цьому були скалки дзеркала, що потрапили йому в око і в серце. Він дражнив навіть маленьку Гер-ду, яка любила його всією душею. Його розваги зробилися зовсім інакші, ніж раніше, вони стали якісь холодні, розсудливі.
Якось, коли випав сніг, він прийшов до Герди з великим збільшувальним склом і підставив під сніжинки полу свого синього пальта.
— Подивись у скло, Гердо! — сказав він.
Сніжинки під склом здавались далеко більшими, ніж насправді, і були схожі на розкішні квіти або десятикутні зірки. Вони були дуже красиві.
— Подивись, як майстерно зроблено! — говорив Кай.— Це куди цікавіше, ніж справжні квіти! І яка точність! Жодної нерівної лінії! Якби вони тільки не танули!
Трохи згодом Кай прийшов у великих рукавицях з санками на спині і гукнув Герді прямо в вухо:
— Мені дозволили кататися на великому майдані з іншими хлопцями! — і втік.
Там, на майдані, найхоробріші хлопчаки прив'язували свої санки до селянських саней і так могли проїхати досить далеко. Було дуже весело. У розпалі розваг на майдані з'явилися великі сани, пофарбовані в білий колір, і той, хто сидів у них, був у білій хутряній шапці й закутаний у білу хутряну шубу. Сани об'їхали двічі навколо майдану. Кай швидко прив'язав до них сани і поїхав. Великі сани мчали все швидше й швидше, а потім завернули з майдану у провулок. Людина в санях повернулася і дружньо кивнула Каю, ніби знайомому. Кай кілька разів хотів відв'язати свої санки, але людина в шубі доброзичливо кивала йому, і він їхав далі. Ось вони виїхали за міську
браму. Сніг повалив раптом великими пластівцями. Стало зовсім темно, хлопчик не бачив навіть своєї простягнутої руки. Він хотів скинути мотузок, якимайчепився за великі сани, але його санчата ніби прироели до них і так само вихором летіли далі й далі.
Кай голосно закричав, але, ніхто не почув його. А сніг падав, і сани мчали, поринаючи в заметах, стрибаючи через тини та рівчаки. Кай весь тремтів, хотів гукнути на допомогу своїх батьків, але в голові у нього була лише одна таблиця множення.
Снігові пластівці все росли, росли і нарешті зробилися здоровенними білими курми. Раптом бони розлетілися на всі боки, великі сани зупинилися, і людина в сніговій шапці та шубі встала. Шуба й шапка на ній були з снігу; це була жінка — висока, струнка, сліпучо-біла. Це була Снігова Королева.
— Ми добре покаталися! — сказала вона.— Але ти зовсім замерз. Залазь у мою ведмежу шубу!
І вона посадила хлопчика до себе в сани і загорнула своєю шубою. Кай ніби опустився у сніговий замет.
— Ти все ще мерзнеш? — спитала вона і поцілувала його в лоб. О, поцілунок її був холодніший за кригу! Він пройняв його наскрізь, аж до серця, а воно ж і без того було наполовину крижане. На мить йому здалося, що от-от він умре. Та тільки на одну мить, бо потім, навпаки, стало легше. Кай перестав зовсім мерзнути.
— Мої санки! Не забудь моїх санок! — було перше? про що він подумав і крикнув. Санки міцно прив'язали до спини однієї з білих курок, яка полетіла за великими саньми. Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і він забув і Герду, і бабусю, і всіх удома.
— Ну, більше я тебе не цілуватиму,— сказала вона,— а то ще зацілую до смерті.
Кай глянув на неї. Вона була така прекрасна! Розумнішого, гарнішого обличчя він неї міг собі уявити. Тепер вона не здавалася йому більше крижаною, як тоді, коли з'явилася за вікном і кивала йому. Тепер вже все в ній здавалось йому довершеністю. Він перестав її боятися і розказав їй, що знає всі чотири дії арифметики, навіть з дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і скільки жителів, а вона на все тільки усміхалась. Тоді йому здалося, що насправді він знає досить малої і Кай глянув угору в безмежний повітряний простір... Раптом Снігова Королева підхопила його і злетіла на чорну хмару. Буря вила і стогнала, здавалось, вона співає старовинні пісні. Вони летіли над лісами та озерами, над морем і твердою землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, виблискував сніг, над ними літали з криком чорні ворони, а високо вгорі сяяв місяць, великий та ясний. На нього дивився Кай усю довгу-довгу зимову ніч, а вдень він спав коло ніг Снігової Королеви.

Оповідання третє. Садок жінки, яка знала чари.
Що ж трапилося з маленькою Гердою, коли Кай не повернувся? Де він подівся? Ніхто не знав цього, ніхто не міг дати відповіді. Хлопчики розповідали тільки, що бачили, як він прив'язав санки до великих розкішних саней, які потім завернули у провулок і виїхали за міську браму. Ніхто не знав, де він тепер. Багато сліз було пролито за ним. Гірко й довго плакала Герда. Нарешті вирішили, що Кай помер; може, потонув у річці, що протікала близько біля міста. О, як нестерпно довго тяглися сумні зимові дні.
Та ось прийшла весна з теплим сонячним промінням.
— Кай помер і більше не повернеться!—сказала Герда.
— Не вірю! — відповів сонячний промінь.
— Він помер і більше не повернеться! — повторила вона ластівкам.
— Не віримо! — відповіли вони.
Тоді сама Герда перестала цьому вірити.
— Я взую свої нові червоні черевички,— сказала вона якось уранці,— ті, яких Кай ще ні разу не бачив, і піду до річки спитати про нього.
Було дуже рано. Вона поцілувала бабусю, яка ще спала, взула червоні черевички і побігла сама-самісінька за місто, прямо до річки.
— Це правда, що ти взяла мого маленького названого братика? Я подарую тобі мої червоні черевички, якщо ти віддаси мені його назад.
І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона скинула свої червоні черевички, найдорожчу річ, яка в неї була, і кинула їх у річку. Але черевички впали якраз коло берега, і хвилі відразу винесли їх на землю. Ріка, певне, не хотіла брати у дівчинки її найдорожчу річ, бо не могла повернути їй Кая. А дівчинка подумала, що кинула черевички не досить далеко, влізла в човен, який гойдався в комишах, стала на краєчок корми і знову кинула черевички в воду. Човен не був прив'язаний, відштовхнувся від берега і поволі поплив. Дівчинка хотіла швидше вистрибнути на землю, але, поки пробиралася з корми на ніс, човен був уже далеко, швидко линув за течією.
Герда дуже перелякалась, почала плакати і кричати, але ніхто, крім горобців, не чув її, а горобці не могли перенести її на землю, вони тільки летіли вздовж берега і цві-рінчали, ніби бажаючи її втішити: «Ми тут! Ми тут!»
Човен плив за течією далі й далі. Герда сиділа смирно в самих панчішках, її червоні черевички пливли за човном, але не могли наздогнати.
Обидва береги ріки були дуже красиві. Цвіли чудові квіти, стояли старезні дерева, на схилах паслися вівці та корови, але ніде не видно було жодної людини.
«Може, річка несе мене до маленького Кая!» —подумала Герда, повеселішала, підвелася на ніжки і довго милувалася гарними зеленими берегами. Аж ось вона припливла до великого вишневого садка, в якому стояла маленька хатинка під солом'яною стріхою з дивними червоними і блакитними віконцями. Перед дверима виструнчились два дерев'яні солдати і віддавали рушницями честь усім, хто пропливав мимо. Герда гукнула їм — вона думала, що солдати живі, але, звичайно, вони нічого не відповіли. Човен підплив зовсім близько, трохи не до самого берега, і дівчинка гукнула ще голосніше. З хатини вийшла, спираючись на костур, стара-престара бабуся у великому солом'яному капелюсі, на якому були намальовані чудові квіти.
— Ах, бідолашне мале дівчатко! — сказала стара.— Як це ти потрапило на таку велику бистру ріку і запливло так далеко?
З цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човен, притягла його до берега і висадила Герду.
Герда дуже зраділа, що нарешті опинилася на землі, хоча трошки й побоювалася незнайомої старої.
— Ну, ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дісталась! — сказала бабуся.
Герда стала про все їй розповідати, а бабуся похитувала головою і повторювала: «Хм, хм!» От дівчинка скінчила і спитала бабусю, чи не бачила вона Кая. Та відповіла, що він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, так що дівчинці нема чого сумувати — хай краще покуштує вишень та подивиться на квіти в саду, вони кращі, ніж намальовані в якій завгодно книжці з малюнками, і кожна з квіток уміє розповідати казки. Тут бабуся взяла Герду за руку, повела до себе в хатинку і замкнула двері на ключ.
Вікна були високо від підлоги і всі різнокольорові — червоні, блакитні, жовті, тому сама кімната світилася дивним різнобарвним світлом. На столі стояла корзина зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Поки вона їла, бабуся розчісувала їй волосся золотим гребінцем, а волосся у Герди кучерявилось і оточувало золотим сяйвом її миле, привітне личко, кругленьке і рожеве, як. троянда.
— Давно вже я хотіла мати таку, милу маленьку дівчинку! — сказала бабуся.— От побачиш, як добре ми заживемо з тобою.
І чим довше вона чесала кучері дівчинці, тим більше забувала Герда свого названого братика Кая. Стара жінка вміла чаклувати. Але вона не була лихою чаклункою. Вона чаклувала тільки трошки, для розваги, а зараз їй дуже захотілося лишити Герду в себе. Тому вона пішла в садок, торкнулася своїм костуром усіх троянд, і ті, як стояли, розквітлі й пишні, так і опустилися глибоко-глибоко в землю, і сліду від них не стало. Бабуся боялась, що Герда, побачивши троянди, згадає про свої, а потім про Кая і втече від неї.
Зробивши свою справу, бабуся повела Герду в квітник. Які там розливалися пахощі, яка була краса! Тут росли найрізноманітніші квіти кожної пори року. У цілому світі ви не могли б відшукати книжки з малюнками, барвистішими і прекраснішими за цей квітник. Герда стрибала від радості і гралася між квітів, поки сонце не сіло за високими вишнями. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко з червоними шовковими перинами, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і їй снилися чудові сни.
Другого дня Герді знову дозволили гратися серед квітів на сонечку. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, та хоч їх було й багато, їй все-таки здавалося, що якоїсь не вистачає. Але якої?
Одного ранку вона сиділа і розглядала солом'яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда,— бабуся забула її стерти, коли загнала справжні живі троянди під землю. От що значить неуважність!
— Як, тут нема троянд? — скрикнула Герда і побігла шукати їх по клумбах. Шукала, шукала і не знайшла жодної!
Тоді дівчинка сіла на землю й заплакала. Теплі сльози впали якраз на те місце, де стояв раніше один з кущів троянд. Як тільки сльози змочили землю — вмить з'явився кущ, такий же свіжий, квітучий, як і раніше. Герда обняла його, стала цілувати троянди і раптом згадала про ті чудові троянди, що цвіли у неї вдома, а разом з ними згадала і про Кая.
— Ой, як я забарилася! — сказала дівчинка.— Адже мені треба шукати Кая! Чи не знаєте, де він? — спитала вона у троянд.— Чи ви вірите тому, що він умер і не повернеться більше?
— Він не вмер! — сказали троянди.— Адже ми були під землею, куди йдуть всі померлі, але Кая між ними нема.
— Дякую вам! — сказала Герда і пішла до інших квітів, заглядала в їхні чашечки і питала: «Чи не знаєте ви, де Кай?»
Але кожна квітка грілася на сонечку і думала тільки про свою власну казку або історію. їх наслухалася маленька Герда багато, але жодна з квіток не сказала ані слівця про Кая.
І вона побігла на кінець садка. Хвіртка була зачинена на засув. Але Герда так довго смикала заіржавілий засув, що він піддався, хвіртка відчинилася, і дівчинка, так як була босоніж, побігла шляхом.
Разів зо три вона озирнулася назад, але ніхто не гнався за нею. Нарешті дівчинка втомилася, сіла на великому камені і поглянула навкруги: літо вже минуло, настала пізня осінь, а в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти за всякої пори року, цього й не було помітно.
— Ой, як же я забарилася! Уже осінь надворі. Ні, спочивати не можна! — сказала маленька Герда і знову рушила в путь.
Ой, як втомилися і нили її маленькі ніжки! Як холодно та вогко було навколо! Довге листя на вербі пожовкло, туман сідав на нього великими краплинами і стікав, немов дощ, на землю. Листя падало одне за одним. Лише терен стояв, укритий ягодами, але такими терпкими!
Яким же сірим, сумним здавався всенький світ!

Оповідання четверте. Принц і принцеса.
Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу, прямо проти неї, стрибав великий ворон. Він довго-довго дивився на дівчинку, киваючи їй головою, і нарешті заговорив :
— Кра-кра! Дррррастуй!
Він не міг добре розмовляти мовою людей, але, видно, бажаючи дівчинці добра, спитав її, куди це вона бреде по світу сама-самісінька. Слова «сама-самісінька» Герда зрозуміла дуже добре й відчула одразу все їхнє значення. Вона розповіла воронові про все своє життя і спитала, чи не бачив він Кая.
Ворон замислено похитав головою і сказав:
— Можливо! Можливо!
— Та невже? Справді? — гукнула дівчинка і трохи не задушила ворона поцілунками.
— Спокійніше, спокійніше! — сказав ворон.— Я гадаю, що це був твій Кай. Але тепер він, напевне, забув тебе зі своєю принцесою.
— Хіба він живе у принцеси? — спитала Герда.
— А от послухай! — сказав ворон.— Тільки мені дуже важко розмовляти по-вашому. От якби ти розуміла воронячу мову, я б тобі розповів про все далеко краще.
— Ні, цього мене не вчили! — мовила Герда.—Моя бабуся — та все знає, напевне, і цю мову. Добре, коли б і я навчилась її.
— Ну, нічого! — сказав ворон.— Розповім, як зумію, хай хоч і погано.
І він розповів про все, що тільки знав.
— У цій країні, де ми зараз з тобою знаходимось, є принцеса, така розумна, що й сказати не можна. Вона прочитала всі газети на світі і вже забула все, що прочитала,— отака розумна! Нещодавно сиділа вона на своєму троні, а це, між іншим, як кажуть, не так уже приємно, і почала наспівувати пісеньку: «Чом мені не вийти заміж? Чом мені не вийти заміж?»
«А й справді»,— подумала вона і вирішила вийти заміж. Але вона хотіла мати чоловіка, який би зумів підтримати розмову, коли з ним заговорять, а не такого, що вміє тільки пишатися, бо це дуже нудно. От барабаном скликали всіх придворних дам і оголосили бажання принцеси. І всі вони були дуже задоволені. «Це нам до вподоби! Ми й самі недавно про це думали!» — казали вони. Ти можеш повірити кожному моєму слову,— додав ворон,— у мене є наречена, вона гуляє цілком вільно по всьому палацу і все мені розповідала.
Його наречена, звичайно, була також ворона. Адже кожен шукає собі дружину до пари, от і ворон обрав ворону.
Другого дня всі газети вийшли з рамкою сердечок і з вензелями принцеси. В газетах було оголошено, що будь-який молодий чоловік приємної зовнішності може з'явитися в палац і поговорити з принцесою. Того, хто буде триматися цілком вільно, невимушено, як дома, і буде найкрасиомовніший з усіх, принцеса візьме собі за чоловіка.
Так, так,— повторив ворон,— ти можеш мені повірити, це так само вірно, як те, що я тут сиджу. Народ юрбою ринув до палацу. Давка, штовханина! Але ні в кого нічого до ладу не вийшло ні першого, ані другого дня. На вулиці всі женихи говорили дуже добре, а тільки-но ступали на поріг палацу і бачили гвардію, усю в сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, великі освітлені зали,— як одразу їх брав острах. От і стоять тоді перед троном, де сидить принцеса, і — анітелень, не можуть нічогісінько вимовити, тільки повторюють останнє слово, що сказала принцеса. А їй же зовсім не того хотілось! Справді, ніби їх всіх обпоювали дурманом! А як тільки вони виходили за ворота, знову могли розмовляти. Від воріт до дверей палацу тягнувся довгий-предовгий хвіст женихів, я сам був там і бачив це! — вів ворон далі.— Женихам хотілося їсти й пити, але з палацу їм не винесли навіть склянки води. Правда, хто був розумніший, той про запас узяв з собою бутербродів, але не ділився з своїм сусідом, думаючи: «Хай собі виглядають охлялими — принцеса не візьме їх».
— Ну, а Кай, маленький Кай? — спитала Герда.— Коли ж він прийшов? Був і він у натовпі?
— Чекай, чекай! Тепер ми саме дійшли до нього. Це було на третій день. З'явився невеличкий чоловічок ні в кареті, ні верхи, а просто прийшов пішки, і прямо у палац! Його очі блищали, як твої. Волосся у нього було довге, але одягнений він був бідно.)
— Це Кай! — зраділа Герда.— Так, я знайшла його!— і вона заплескала в долоні.
— За спиною у нього була невелика торбинка! — розповідав ворон.
— Ні, це, напевно, були його саночки,— сказала Герда,— він пішов з дому з саночками.
— Можливо,— мовив ворон,— я не роздивився як слід. Але я добре знаю від моєї нареченої, що, зайшовши в палац і побачивши гвардію у сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, він анітрошки не збентежився, кивнув їм головою і сказав: «Нудно, напевне, стояти на сходах, я краще піду в кімнати!» Зали були залиті світлом, і таємні радники та генерали ходили босоніж, розносячи золоті блюда,г-урочистіше не можна уявити. А його чоботи гучно рипіли, та це його не турбувало.
— Це, напевне, був Кай! — скрикнула Герда.— Я знаю, він носив нові чоботи. Я сама чула, як вони рипіли, коли він приходив до бабусі.
Так, чоботи рипіли здорово! — казав далі ворон.— Зовсім сміливо підійшов він до принцеси, яка сиділа на перлині завбільшки з веретено, а всі придворні дами з своїми фрейлінами, і фрейліни цих фрейлін, і всі кавалери з своїми камердинерами, і камердинери цих камердинерів, і їхні хлопчики-служники стояли навколо. Чим ближче до дверей, тим пихатіше трималися. На хлопчика-служ-ника камердинерських слуг, який завжди носить пантофлі, й дивитись не можна було, такий важний стояв він на порозі.
— Це все, напевне, було дуже страшно,— сказала маленька Герда.— А Кай, він одружився з принцесою?
— Коли б я не був вороном, я й сам би охоче одружився з нею, хоча я заручений. Він з нею розмовляв так гарно, як я, коли говорю по-воронячи. Це я чув від моєї нареченої. Він тримався вільно і дуже мило і заявив, що прийшов не сватати, а тільки послухати мудрі розмови принцеси. Ну, і от вона йому сподобалася, і він їй також.
— Так, це, напевне, був Кай! — сказала Герда.— Адже він такий розумний, знає всі чотири дії арифметики і навіть дроби. Ах, проведи ж мене швидше в палац!
— Це легко сказати! — відповів ворон.— Але як це зробити? Стривай, я скажу моїй нареченій. Вона вже щось придумає і порадить нам. Ти гадаєш, що тебе так просто і пустять у палац? Аякже, таким маленьким дівчаткам, як ти, не дозволяють туди й заходити.
— Мене пустять! — мовила Герда.— Тільки Кай почує, що я тут, він одразу прибіжить за мною.
— Почекай мене тут коло парканчика,— сказав ворон, кивнув головою і полетів.
Ворон повернувся пізно ввечері.
— Кра! Кра! — закаркав він.— Моя подруга посилає тобі тисячу привітань і оцю маленьку паляничку,— вона взяла її на кухні. Там їх багато, а ти, напевне, голодна. Ну, це неможливо, щоб ти попала в палац, ти ж боса. Гвардійці в сріблі і лакеї в золоті тебе не пропустять. Але ти не плач. Попри все ти будеш там. Моя подруга знає, як пройти в спальню принцеси з чорного ходу, і знає, де дістати ключ.
Вони пішли садом, довгими алеями, де падало пожовкле листя одне за одним. Коли всі вогні в палаці погасли, ворон провів дівчинку у маленькі, напіввідчинені дверцята.
О, як билося серце Герди від страху і нетерпіння. Немов вона збиралася зробити щось лихе, а вона ж тільки хотіла дізнатись, чи тут її маленький Кай. Так, так, напевне він тут! Герда так яскраво уявляла собі його розумні очі, довге волосся... Вона так ясно згадувала, як він усміхався їй, коли вони, бувало, сиділи поряд під кущами троянд! Він напевне зрадіє, коли побачить її, почує, який довгий шлях пройшла заради нього, і дізнається, як сумували за ним усі рідні, коли він зник. Ох, вона була сама не своя від радості і страху. Та ось вони вже на сходах.
На шафі горіла лампочка, а на підлозі сиділа ручна ворона і озиралася на всі боки. Герда присіла і вклонилася їй, як учила робити її бабуся.
— Мій наречений розповів мені про вас стільки хорошого, маленька панночко! — сказала ручна ворона.— І «повість вашого життя», як це звуть, теж дуже зворушлива. Чи не можете ви взяти лампу, а я піду вперед? Ми підемо прямо і нікого тут не зустрінемо.
— А мені здається, хтось іде за нами! — прошепотіла Герда, і в ту ж хвилину повз неї з легким шумом пролетіли якісь тіні:  коні з розпущеними гривами і тонкими ногами, мисливці, дами та кавалери верхи.
— Це сни! — сказала ручна ворона.— Вони з'явились сюди, щоб перенести думки високих осіб на полювання. Тим краще для нас, зручніше буде роздивитися сонних. Я сподіваюся, що коли ви будете в пошані та честі, ви доведете, що у вас благородне серце.
— Нема про що й говорити! Це цілком зрозуміло! — сказав лісовий ворон.
Тут вони увійшли в першу залу, всю оббиту рожевим атласом та заткану квітами. Повз дівчинку знову пролинули сни, але так швидко, що вона не встигла роздивитися вершників. Зали були розкішніші одна за одну — просто засліпнути можна було. Нарешті вони дійшли до опочивальні. Стеля її нагадувала верхів'я величезної пальми з дорогоцінним кришталевим листям. З середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжка, що мали форму лілії. Одне було біле, і в ньому спала принцеса, друге — червоне, і в ньому Герда сподівалася знайти Кая. Дівчинка злегка одгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю. О, це був Кай! Вона голосно вигукнула його ім'я і піднесла лампу до самого його обличчя. Сни з шумом полетіли геть, хлопець прокинувся і повернув голову.
О! Це був не маленький Кай!
Принц був схожий на нього лише з потилиці, але також був юний і гарний. З пелюсток білої лілії визирнула принцеса і спитала, що трапилося. Маленька Герда заплакала і розповіла всю свою історію і все, що зробили для неї ворони.
— Ох, маленька бідолашко! — мовили принц і принцеса, а ворон похвалили і сказали, що вони на них не сердяться, але щоб більше ворони так не робили. Проте вони мусять одержати нагороду.
— Хочете ви літати на волі,— спитала принцеса,— або мати постійну посаду придворних ворон і все те, що залишається на кухні?
Обидві ворони вклонилися і подякували за постійну посаду, тому що думали про старість. Вони сказали: «На схилі віку добре мати вірний шматок хліба».
Принц підвівся з свого ліжка і запропонував його Герді. Більше він поки що нічого не міг зробити. Вона склала свої маленькі ручки і подумала: «Які добрі люди і звірі!» Потім заплющила очі  й солодко заснула.  Сни знову прилинули в опочивальню. Але тепер вони везли на маленьких саночках Кая, який кивав Герді головою. Та, на жаль, це був лише сон, і коли дівчинка прокинулась, все зникло.
Другого дня її одягли з голови до ніг у оксамит та шовк і пропонували погостювати в палаці скільки захоче, але вона попросила лише маленькі санки з конячкою і пару чобіток. Дівчинка хотіла знову їхати в далекий світ розшукувати Кая.
Їй дали і чобітки, і муфту, і чудове платтячко, а коли вона попрощалася з усіма, до воріт під'їхала новенька карета з чистого золота. Герб принцеси і принца блищав на ній, як зірка, кучери, лакеї, форейтори,— їй дали і форейторів — усі були в маленьких золотих коронах. Принц і принцеса самі посадовили її в карету і побажали щасливої дороги. Лісовий ворон, який вже одружився з ручною вороною, проводжав її перші три милі і сидів у кареті поряд з дівчинкою,— він не міг їхати, сидячи спиною до коней. Його дружина стояла на воротях і махала крилами. Вона не поїхала проводжати дівчинку, бо в неї боліла голова з того часу, як мала постійну посаду в палаці і багато їжі. У кареті було повно пряників і кренделів, а в ящик під сидіння поклали фрукти й горіхи.
— Прощавай! Прощавай! — кричали принц і принцеса, і Герда заплакала, і ворон також. Так проїхали вони перші три милі. Тут і ворон попрощався з дівчинкою. Це була сумна розлука. Ворон злетів на дерево й махав своїми чорними крилами доти, доки карета, блискуча, як сонце, зникла з очей.

Оповідання п'яте. Маленька розбійниця.
Вони їхали темним лісом, але карета світила, наче ліхтар, і засліпила очі розбійникам, а вони цього не стерпіли.
— Золото! Золото! — закричали вони, кинулись на карету, схопили коней, убили маленьких служників та кучера і витягли з карети Герду.
— Яка гладенька, яка добренька, напевне, горішками відгодована! — сказала стара розбійниця з довгою колючою бородою і волохатими бровами, що нависли над очима.
— Жирненька, немов молоденький баранчик! Напевне, дуже смачненька! — І вона витягла гострий блискучий ніж.
— Це було жахливо!
— Ай! — закричала вона раптом. Її вкусила за вухо власна донька, що сиділа у неї за спиною і була така свавільна та дика, просто страх!
— Ах ти, мерзенне дівчисько! — закричала мати і не встигла убити Герду.
— Вона гратиметься зі мною,— сказала маленька розбійниця,— вона віддасть мені свою муфту, своє гарне платтячко і спатиме зі мною в моєму ліжку.
І дівчинка знову так вкусила матір за вухо, що та підстрибнула і закрутилась на одному місці. Розбійники зареготали :
— Ач, як танцює з своїм дівчиськом!
— Я хочу сісти в карету! — закричала маленька розбійниця і одразу здійснила своє бажання, тому що була дуже розбалувана й уперта. Вона і Герда сіли в карету і помчали в глиб лісу по пнях та купинах. Маленька розбійниця була така ж на зріст, як Герда, але дужча за неї, ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні і якісь сумні. Вона обняла Герду й сказала:
— Вони не вб'ють тебе, поки я на тебе не розсерджуся. Ти, напевне, принцеса?
— Ні,— сказала Герда й розповіла про все, що їй довелося пережити і як вона любить маленького Кая.
Маленька розбійниця подивилася зовсім серйозно на неї, злегка кивнула головою і мовила:
— Вони не вб'ють тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе, швидше я сама уб'ю тебе!
І вона витерла сльози Герді, а потім сховала обидві руки в її гарненьку муфточку, м'яку та теплу.
От карета зупинилася. Вони в'їхали на подвір'я розбійницького замку. Він весь згори донизу потріскався, гайвороння вилітало з великих щілин. Вибігли бульдоги, такі величезні, що кожен з них міг проковтнути людину. Бульдоги підстрибували високо вгору, але не гавкали. Це їм було заборонено.
Посеред просторої зали з напівзруйнованими закуреними стінами та кам'яною підлогою палав вогонь. Дим, шукаючи виходу, підіймався до стелі. Над вогнем кипів у величезному казані суп, а на рожнах смажилися зайці та кролики.
— Ти спатимеш цю ніч зі мною, коло моїх маленьких звіряток! — сказала маленька розбійниця.
Дівчаток нагодували, напоїли, і вони пішли в свій куток, де лежала солома, вкрита килимами.
Вище над ними, на жердинах та бантинах, сиділо більше сотні голубів. Усі вони, здавалося, спали, але, коли підійшли дівчатка, трохи заворушилися.
— Вони всі мої,— сказала маленька розбійниця, схопила швидко одного і потрусила так, що той забив крилами.— Поцілуй його! — гукнула вона, сунувши голуба Герді прямо в обличчя.— А ось тут сидять лісові пустуни! — вела вона далі, показуючи на двох голубів, що сиділи у невеличкій заглибині стіни, за дере'вяними гратами.— Ці двоє — лісові пустунчики, і їх треба тримати замкненими, а то враз полетять. А от мій любий дідуганчик Бе, — і дівчинка потягла за роги прив'язаного до стіни північного оленя в блискучому мідному нашийнику.— Його теж треба тримати на прив'язі, бо втече. Щовечора я лоскочу його під шиєю своїм гострим ножем — він дуже цього боїться.
І маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгий ніж і провела ним по шиї оленя. Бідний олень почав брикатися, а дівчинка зареготала і потягла Герду до постелі.
— Хіба ти спиш з ножем? — спитала її Герда, з острахом дивлячись на цю річ.
— Завжди! — відповіла маленька розбійниця.— Хто знає, що може трапитися. Але розкажи мені ще про маленького хлопчика Кая і про те, як мандрувала по широкому світу.
І Герда розповіла знову все спочатку, а лісові голуби воркотіли вгорі, в своїй кліточці; решта голубів уже спала. Маленька розбійниця обняла однією рукою Герду,— в другій у неї був ніж,— і захропіла. Але Герда не могла заплющити очей, вона не знала, чи вб'ють її, чи залишать живою. Розбійники сиділи навколо вогню, співали й пили вино, а стара розбійниця перекидалась. О, як страшно було дивитися на це маленькій дівчинці! Раптом лісові голуби сказали:
— Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла на спині його саночки. Він сидів у санках Снігової Королеви. Вони летіли над лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Вона дихнула на маленьких голуб'ят, і, крім нас двох, усі вмерли. Курр! Курр!
— Що ви там говорите нагорі? — скрикнула Герда.— Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?
— Вона поїхала, напевне, в Лапландію,— відповіли голуби,— адже там завжди сніг і лід. Спитай у північного оленя, що стоїть на прив'язі.
— Так, там завжди сніг і крига, там так чудово, прекрасно! — сказав північний олень.— Там можна стрибати на волі по просторих блискучих крижаних полях, там стоїть літне шатро Снігової Королеви, а її постійний найулюбленіший палац коло Північного полюса, на острові, що зветься Шпіцберген.
— О Кай! Маленький Кай! — зітхнула Герда.
— Лежи тихо! — сказала маленька розбійниця,— а то я штрикну тебе ножем.
Вранці Герда розповіла їй, що почула від лісових голубів, і маленька розбійниця серйозно подивилася на Герду, кивнула головою і мовила:
— Ну, хай буде так... Хай буде так. А ти знаєш, де Лапландія? — спитала вона у північного оленя.
— Хто ж це може знати краще за мене? — відповів олень, і очі в нього заблищали.— Там я народився і виріс, там скакав по снігових полях.
— Так слухай! — сказала Герді маленька розбійниця.— Бачиш, усі наші пішли, вдома одна мати, але трохи згодом вона хильне з пляшки й засне. Тоді я дещо для тебе зроблю.
Дівчинка стрибнула з ліжка, обняла матір, смикнула її за бороду і сказала:
— Доброго ранку, мій любий козлику!
А мати надавала їй щиглів по носі так, що він почервонів і посинів, але все це робилося з великої любові.
Коли стара хильнула з своєї пляшки і захропла, маленька розбійниця підійшла до північного оленя і сказала:
— Я ще могла б довго розважатися з тобою, бо ти дуже смішний, коли тебе лоскочуть гострим ножем, але нехай вже буде так. Я відв'яжу тебе й випущу на волю. Ти можеш утекти в свою Лапландію, але за це ти мусиш віднести до палацу Снігової Королеви цю дівчинку, там її названий братик. Ти, звичайно, чув, що вона розповідала. Вона говорила досить голосно, а ти завжди підслухуєш.
Північний олень високо підстрибнув від радості. Маленька розбійниця посадила на нього Герду, міцно прив'язі
зала її про всяк випадок і навіть підсунула під неї м'яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.
— Ну, хай вже буде так,— сказала вона,— візьми назад свої хутряні чобітки, бо буде холодно. А муфту я вже лишу собі, надто вона гарненька. Проте я не хочу, щоб ти мерзла. Ось материні рукавиці, вони тобі будуть аж по лікті. Засувай в них руки. Ну, ось тепер рука в тебе, як у моєї матері.
Герда плакала від радості.
— Терпіти не можу, коли скиглять! — сказала маленька розбійниця.— Тепер ти повинна радіти. Ось на тобі ще дві хлібини й окорок, щоб не довелось голодувати.
І хлібини, й окорок вона прив'язала до оленя. Потім маленька розбійниця відчинила двері, заманила усіх здоровенних собак у дім, перерізала своїм гострим ножем вірьовку, якою був прив'язаний олень, і сказала йому:
— Ну, біжи! Та дивись, бережи маленьку дівчинку!
Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і попрощалася з нею.
Північний олень помчав що є сили через пні та купини лісом, болотами, луками. Вовки вили, круки кричали.
Фум! Фум! — почулося раптом з неба, і воно ніби зачхало вогнем.
— Ось моє рідне північне сяйво! — сказав олень.—
Дивись, як світить!
І він побіг далі, не зупиняючись ні вдень, ні вночі. Хліб вони вже з'їли, шинку також і нарешті опинилися в Лапландії.

Оповідання шосте. Лапландка і фінка.
Олень зупинився коло жалюгідної хатинки. Дах спускався до самої землі, а двері були такі низенькі, що людям доводилося пролазити в них рачки. Дома була одна стара лапландка, вона смажила при світлі лойового каганця рибу. Північний олень розповів усю історію Герди, але спочатку свою власну,— вона здавалася йому далеко важливішою. А Герда так задубіла від холоду, що й говорити не могла.
— Ах ви, бідолахи!—сказала стара лапландка.—Вам ще далеченько мандрувати. Доведеться пробігти миль сто, поки дістанетеся Фінляндії, де Снігова Королева живе на дачі й щовечора запалює блакитні бенгальські вогні. Чекайте, я напишу кілька слів на в'яленій трісці, паперу в мене немає, а ви віднесете її фінці, яка живе в тих місцях і краще за мене навчить, що треба робити.
Коли Герда зігрілася, наїлася і напилася, лапландка написала кілька слів на в'яленій рибині-трісці, наказала Герді добре її берегти, потім прив'язала дівчинку до спини оленя, і той помчав далі.
Фум! Фум! — знову лунало в повітрі. Цілу ніч спалахувало чудове блакитне північне сяйво. Так добіг олень з Гердою до Фінляндії і постукав у димар житла фінки — дверей у цьому житлі зовсім не було.
Всередині житла було так жарко, що жінка, низенька, маленька жінка, була майже гола. Вона швидко розстебнула на Герді плаття, скинула рукавиці й чобітки,— інакше Герді було б надто жарко,— поклала оленю на голову крижинку і почала читати те, що було написано на в'яленій трісці. Вона прочитала все з початку до кінця тричі, поки не вивчила напам'ять, і потім вкинула тріску в казан з супом. Адже риба ще могла згодитися, а у фінки нічого даремно не пропадало.
Тут олень розповів спочатку свою історію, потім історію Герди. Фінка кліпала розумними очима, але не казала ні слівця.
— Ти така мудра жінка! — сказав олень.— Я знаю, ти можеш зв'язати однією ниткою всі чотири вітри. Коли шкіпер розв'яже один вузол — повіє ходовий, розв'яже другий — розгодиниться, а розв'яже третій і четвертий — зніметься така буря, що попадають дерева. Чи не даси ти для дівчинки такого напою, що надав би їй силу дванадцяти богатирів? Тоді вона подолає Снігову Королеву.
— Силу дванадцяти богатирів? — сказала фінка.— І це допоможе їй? — Тут вона взяла з полиці великий сувій паперу і розгорнула його. На ньому стояли якісь дивні письмена. Фінка почала читати їх і читала, доки піт не виступив у неї на чолі.
Олень знову почав просити за Герду, а сама Герда дивилася на фінку такими зворушливими, повними сліз очима, що та знову закліпала, відвела оленя в куток кімнати і, міняючи йому лід на голові, прошепотіла:
— Маленький Кай справді у Снігової Королеви, але він дуже задоволений і щасливий і думає, що це найкраще місце в світі. А все тому, що в нього в серці і в оці сидять скалки дзеркала. їх треба  вийняти, інакше він ніколи не буде колишньою людиною, і Снігова Королева назавжди матиме над ним владу.
— А ти не можеш допомогти чим-небудь Герді, щоб вона стала сильнішою?
— Я не можу дати їй більше сили, ніж у неї є зараз. Хіба ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба ти не бачиш, що їй підкоряються і люди, і тварини? Адже вона босоніж обійшла півсвіту. Та нам не треба говорити їй про ту силу, що є в її серці. Якщо вона сама не зможе пройти у замок Снігової Королеви і вийняти з серця та очей Кая скалки, ми не зможемо й поготів. За дві милі звідси починається сад Снігової Королеви. Віднеси туди дівчинку і спусти коло великого куща, вкритого червоними ягодами, що стоїть в сніговому заметі, і швидко повертайся назад, не барися ні хвилинки.
Кажучи це, фінка посадила Герду на спину оленя, і той побіг що було сили.
— Ай, я без теплих чобітків! Ай, я без рукавиць! — закричала маленька Герда,— вона згадала про них, опинившись на лютому морозі. Але олень не смів зупинитися, поки не добіг до куща з червоними ягодами. Тут він спустив Герду, поцілував її прямо в губи, і раптом по щоках його побігли великі блискучі сльози. Бідна Герда залишалася одна, на лютому морозі, без чобіток, без рукавиць.
Вона побігла що було сили вперед. Назустріч їй линув цілий потік снігових пластівців, але вони не падали з неба, небо було зовсім ясне, і на ньому палало північне сяйво. Ні, вони линули по землі просто на Герду і, наближаючись, здавалися все більшими та більшими.
Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були далеко більші, страшніші, вони були живі й різноманітні. Це були передові загони війська Снігової Королеви. Одні нагадували потворних їжаків, другі — клубок змій, що повитягали голови, треті — товстих ведмежат з настовбурченою шерстю, але всі були блискучо-білі, всі були живі снігові пластівці. Герді стало так холодно, що кожен віддих одразу перетворювався в густий туман. Нарешті вона дісталась палацу Снігової Королеви.
Але нам треба подивитися, що ж було в цей час з Каем. Він і не думав про Герду і навіть не уявляв, що вона стоїть за стіною замку.

Оповідання сьоме. Що було у замку Снігової Королеви і що сталося потім.
Стіни замку Снігової Королеви намели метелиці, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було більше за сотню зал, зведених примхами віхол, найбільша тяглася на багато-багато миль. Північне сяйво освітлювало всі ці зали, і всі вони були такі великі, пустинні, такі крижанохолодні й блискучі! Веселі розваги ніколи не заглядали сюди. Ніколи не влаштовувались тут ведмежі бали з танцями під музику завірюхи, вечірки, на яких білі ведмеді показали б свою грацію та вміння ходити на задніх лапах; ніколи не збиралися погуляти в карти із сварками та бійками, побазікати за чашкою кофе біленькі кумасі-лисички.
Ні, холодно, порожньо і пустинно було завжди в залах Снігової Королеви. Північне сяйво спалахувало раз у раз так точно, що можна було вірно розрахувати, коли світло збільшиться і коли майже згасне. Посередині найбільшої снігової зали, пустинної і безконечної, було замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків таких рівних і правильних, що це здавалося просто чудом. Посередині озера сиділа Снігова Королева, коли бувала вдома. Вона казала, що це дзеркало розуму і воно єдине найдовершеніше дзеркало на світі. Маленький Кай зовсім посинів, майже почорнів від холоду, але не помічав цього,— поцілунки Королеви зробили його нечутливим до холоду, а його серце було крижинкою. Кай мудрував з плескатими гостробокими крижинами, складаючи з них різні фігури. Є така гра — складання фігур з дерев'яних дощечок, вона зветься китайською головоломкою. Кай теж складав різні вишукані фігури, але з крижин, і це називалося «льодова головоломка». В його очах ці фігури були дивом мистецтва, а складання їх — найважливішою справою. Так йому здавалося тому, що в оці в нього сиділа скалка чарівного дзеркала. Він складав з крижин і цілі слова. Але ніяк не міг скласти слово, яке йому особливо хотілося,— слово «Вічність».
Снігова Королева сказала йому:
— Якщо ти складеш це слово, ти будеш сам собі володар, і я подарую тобі весь світ і нові ковзани.— Але він ніяк не міг скласти це слово.
— Тепер я полечу в теплі краї,— мовила якось Снігова Королева.— Подивлюся в чорні казани.— Так вона називала кратери вогнедишних гір — Везу вія і Етни.— Я побілю їх трохи. Коли сніг покриває їх, це добре для лимонів та винограду.
І вона полетіла, а Кай залишився один в неосяжній пустинній залі, дивився на крижини і все думав, думав так, що голова у нього заболіла. Він сидів на одному місці такий блідий, непорушний, немов неживий. Можна було подумати, що він замерз.
В цей час у величезні ворота, де її зустріли буйні вітри, входила Герда. Вітри раптом затихли і лягли, ніби захотіли спати. Вона увійшла у велику пустинну холодну залу — і побачила Кая.
Вона пізнала його, кинулась йому на шию і крикнула:
— Кай! Милий мій Кай! Нарешті я знайшла тебе!
Та він сидів тихий, непорушний і холодний.
Тоді Герда заплакала, її гарячі сльози впали йому на груди, пройшли в саме серце, розтопили крижану скалку чарівного дзеркала. Кай глянув на Герду, і вона заспівала про троянди.
Кай раптом заридав і ридав так довго й сильно, що скалка дзеркала витекла з ока разом із сльозою. Тоді він пізнав Герду і зрадів.
— Герда! Мила моя Герда!.. Де ж це ти була так довго? Де був я сам? — він оглянувся. Як тут холодно!
І він міцно притулився до Герди!.. Вона сміялася і плакала від радості. Радість була така велика, що навіть крижини затанцювали, а коли втомились, лягли, склавши те слово, яке наказала скласти Снігова Королева. Склавши його, Кай міг стати сам собі паном та ще й одержати від неї в подарунок цілий світ і нові ковзани. Герда поцілувала Кая в обидві щоки, і вони знову зажевріли, поцілувала його в очі, і вони заблищали, як її власні, поцілувала його руки й ноги, і він знову став бадьорий і дужий. Тепер Кай зовсім не боявся повернення Снігової Королеви. Його відпускна з блискучих крижин лежала тут.
Кай з Гердою вийшли з пустинного крижаного замка. Вони йшли, взявшись за руки, й говорили про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху затихли буйні вітри, виглядало сонце. Коли ж дійшли до куща з червоними ягодами, там уже чекав їх північний олень. З ним була молода олениха, її вим'я було повне молока. Вона напоїла ним Кая і Герду і поцілувала їх в губи.
Кай і Герда поїхали спочатку до фінки, відігрілися в її теплій хатинці і дізналися про шлях додому. Потім поїхали до лапландки. Вона пошила їм новий одяг, полагодила сани й поїхала проводжати. Олень з молодою оленихою теж проводжали їх до самого кордону Лапландії, де вже пробивалася перша зелень. Тут Кай і Герда попрощалися із оленями і з лапландкою.
— Щаслива путь! — сказали провожаті.
Почали цвірінчати перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу назустріч їм виїхала дівчина на баскому коні. Герда пізнала коня, бо він колись віз її золоту карету. Дівчина була в яскравій червоній шапочці і з пістолетами за поясом. Це була маленька розбійниця. їй набридло жити дома, і вона захотіла побувати на півночі, а якщо там не сподобається — і в інших частинах світу. Вона відразу пізнала Герду, а Герда маленьку розбійницю, їм обом було дуже радісно.
— Бач, бродяга! — сказала вона Каєві.— Не знаю, чи вартий ти того, щоб за тобою бігали на край світу!
Але Герда погладила її по щоці і спитала про принца та принцесу.
— Вони поїхали в чужі землі,— відповіла дівчина.
— А ворон? — спитала Герда.
— Лісовий ворон умер. Ручна ворона залишилася вдовою, ходить з чорною шерстинкою на нозі і жаліється на долю. Але все-таки це дрібниці, краще розкажи, що було з тобою, як ти його відшукала.
І Герда, і Кай розказали їй усе, як було.
— Сніп-снап-снуре-бассельуре — от і казці кінець! — сказала дівчина і, потиснувши їм руки, обіцяла відвідати їх, якщо коли-небудь заїде в їхні місця. Вона поїхала далі у широкий світ.
А Кай і Герда йшли, тримаючись за руки, і по дорозі, де вони проходили, розквітали квіти, зеленіла трава. Залунали дзвони, і вони пізнали високі вежі рідного міста. Кай і Герда піднялися знайомими сходами і ввійшли в кімнату, де все було по-старому,— і годинник так само відбивав «тік-так», і стрілка рухалася по циферблату.
Але коли Кай і Герда входили в низенькі двері, вони помітили, що за цей час виросли. Троянди цвіли й заглядали з даху у відчинене вікно, там стояли і їхні дитячі стільчики. Кай і Герда сіли кожен на свій і взяли одне одного за руки. Холодну, величну красу володінь Снігової Королеви вони забули, як важкий сон.
Так сиділи вони поряд, уже дорослі, але ще діти, діти серцем, а надворі стояло літо, тепле, благодатне літо.

РОМАШКА
Ось тільки послухай!
За містом, коло шляху, стояла дача. Ти її, напевне, колись сам бачив! Перед нею — маленький квітничок, а навколо пофарбований паркан. Коло самісінького
паркану, біля рівчака, у м'якій зеленій траві росла маленька ромашка.
Сонце голубило її так само тепло й ніжно, як і великі розкішні квіти в саду, і через те вона росла просто не день у день, а щохвилини. Одного ранку вона зовсім розцвіла: її маленькі блискучо-білі пелюстки промінням розходились від золотого сонечка, що було посередині.
Ромашка не думала про те, що жодна людина не побачить її тут, у траві, і що вона простенька, непоказна квітка. Ні, вона була дуже задоволена, вона повернулася до теплого сонця, дивилась на нього і слухала жайворонка, що співав у височині.
Маленька ромашка була така щаслива, ніби на свято, хоч це був просто понеділок. Усі діти сиділи в школі за партами й чогось навчалися, вона сиділа на своїй зеленій стеблинці — також училася: в теплого сонечка, в усього, що було навколо неї. Ромашці здавалось, що маленький жайворонок співає так добре й дзвінко про все те, що вона зараз відчуває. Ромашка з захопленням дивилась угору на щасливу пташку, яка може літати й співати. Але вона не сумувала, що сама цього не могла.
«Адже я бачу і чую,— думала вона,— сонце світить мені, вітрець цілує. О, мені дано багато хорошого!»
В садку за парканом росло багато поважних, гордих квітів. Чим менше вони пахли, тим більше пишалися. Півонії надувалися, щоб бути такими ж великими, як троянди, але ж не в розмірі справа!
Найбарвистіші були тюльпани: вони це добре знали і трималися рівно, щоб їх було краще видно. Вони всі не звертали ніякої уваги на молоденьку ромашку за парканом, але тим уважніше розглядала їх ромашка й думала: «Які вони пишні та прекрасні! Напевне, до них злетить ця чудова пташка! Яка я рада, що росту так близько і можу бачити всю їхню красу».
І тільки вона це подумала, як почулося «кві-кві», і злетів жайворонок, але не до півонії і не до тюльпанів,— ні, він злетів низько в траву до простенької ромашки. Ромашка від радості так злякалася, навіть не знала, що й подумати.
Маленька пташка кружляла навколо неї і співала:
— Ой, яка м'якенька травичка! Ой, яка мила маленька квіточка з золотим серцем і в срібному вбранні!
Справді, жовта середина ромашки ясніла золотом, а білі пелюсточки навколо блискотіли, як срібло.
Яка щаслива була маленька ромашка,— ні, цього ніхто й уявити не може!
Пташка цілувала її дзьобиком, співала для неї, а потім знову підносилась у блакитну височінь. Напевне, минуло з чверть години, поки ромашка отямилась!
Трохи соромливо, але щиро й радісно подивилась вона на інші квіти в садку.
Вони ж бачили те щастя й ту честь, що їй припала, вони ж мусили зрозуміти, яка це була радість. Але тюльпани запишалися ще дужче, ніж раніш, і такі колючі та червоні стали спересердя їх обличчя! Тупоголові півонії понадимались. Це добре, що вони не вміли розмовляти, а то б багато наговорили ромашці! Бідна маленька квітка побачила, що вони зовсім не в гарному настрої і від щирого серця пожаліла їх.
У цей час вийшла в садок дівчинка з великим гострим блискучим ножем. Вона підійшла до тюльпанів і почала зрізувати їх один за одним.
— Ой! — зітхнула маленька ромашка.— Як страшно! Це ж їм кінець!
Дівчинка з тюльпанами пішла додому. Ромашка раділа, що вона росте на вулиці, в траві, і що вона маленька, непомітна квітка. Вона була вдячна за це і, коли зайшло сонце, склала свої пелюсточки, заснула, й цілу ніч їй снилося сонце та маленька пташка.
Другого ранку, коли ромашка знову щасливо простягла свої білі пелюстки, ніби маленькі ручки, до світла й повітря, вона пізнала голос пташки. Але голос бринів сумно, бо пташку спіймали й посадили в клітку коло відчиненого вікна.
Вона співала про вільні, щасливі польоти, співала про молоде зелене жито на полях і чудові мандрівки на крилах — високо, в безмежні простори. Сумно було бідному жайворонку, полонений сидів він у клітці.
Маленька ромашка так бажала допомогти йому! Але що вона могла зробити? Це важко було придумати. Квітка зовсім не помічала, як гарно навколо, як тепло гріє сонце і як гарно біліють її пелюстки. Вона думала тільки про спійману пташку, якій нічим не могла допомогти.
Раптом у садок зайшли два маленькі хлопчики: один з них ніс у руках ніж, великий і гострий, як той, яким дівчинка зрізувала тюльпани. Вони підійшли до маленької ромашки. Ромашка не зрозуміла, чого вони хочуть.
— Тут ми можемо вирізати чудовий дерен для жайворонка,— сказав один з хлопчиків і почав обкопувати землю чотирикутником навколо ромашки так, що вона опинилась посередині.
— Зірви квітку,— сказав другий хлопчик, і ромашка затремтіла від страху, що її зірвуть: це ж однаково, що втратити життя! А вона хотіла ще жити, вона хотіла потрапити з дерном у клітку до полоненого жайворонка.
— Ні, облиш її, — сказав перший хлопчик.— Так красивіше.
Ромашка лишилася стояти й потрапила в клітку до жайворонка.
Нещасна пташка голосно скаржилась, що втратила волю, і билася крильцями об залізні грати клітки.
Маленька ромашка не вміла розмовляти, не могла сказати жодного слова втіхи, хоч і дуже хотіла. Так минув ранок.
— Тут нема води,— стогнав спійманий жайворонок.— Вони всі пішли й забули мені лишити хоч краплину води. Моє горло пересохло, все горить! Вогонь і лід всередині, повітря важке. Ах, я мушу вмерти, розлучитися з теплим сонячним промінням, з свіжою зеленню, з усією красою!
І він встромив свій дзьобик у прохолодний дерен, щоб трохи освіжитися. Тут він помітив ромашку. Жайворонок нахилився, поцілував її дзьобиком і сказав:
— І ти зів'янеш тут, бідна квіточко! Тебе й маленький жмут зеленої трави мені дали замість цілого світу, що я мав на волі! Кожна маленька травинка буде мені зеленим деревом, кожна твоя біла пелюстка — пахучою квіткою. Ах! Ви тільки нагадуєте мені, чого я позбувся!
«Як мені його розважити?» — думала ромашка, але не могла поворушити пелюсткою, тільки аромат, що лився з неї, був далеко дужчий, ніж завжди буває з цієї квітки. Це помітив і жайворонок, і хоч він знемагав від спраги й обривав зелені травинки, але квітки не чіпав.
Настав вечір, та ніхто не приніс води пташці. Вона витягла свої гарні крила і затремтіла; її пісня була жалібна — «пить-пить»,— маленька голівка схилилась до квітки, і серце пташки розірвалось від суму та муки. І квітка не могла, як учора, скласти свої пелюстки й заснути; вона схилилась додолу, знесилена й сумна.
Тільки другого ранку прийшли хлопчики й, побачивши мертву пташку, гірко заплакали.
Потім викопали могилку й прикрасили її пелюстками квітів. Мертвого жайворонка поклали в гарну червону коробочку й пишно поховали бідну пташку. Поки він жив і співав, про нього забули — залишили його умирати в клітці від спраги, а тепер влаштували йому пишний похорон і проливали над його могилкою гіркі сльози.
А дернину разом з ромашкою викинули на запорошений шлях. Ніхто й не подумав про квітку, яка найбільше від усіх любила бідну пташку і так хотіла її втішити.

П'ЯТЕРО З ОДНОГО СТРУЧКА
П'ять маленьких горошин жили в одному стручку. Вони всі були зелені, і стручок теж зелений, і тому вони були певні, що весь світ зелений, і це було цілком вірно. Стручок ріс, і горошини росли також. Вони добре пристосувались до своєї квартири — сиділи прямісінько в один рядок, одна за одною. Сонце світило на стручок і гріло його, а дощик обмивав. Всередині було дуже затишно — удень світло, вночі темно, як і повинно бути. Горошини все росли та й росли і все більше та більше думали,— треба ж було робити що-небудь!
— Невже я назавжди залишусь тут сидіти? — спитала одна з них. — Так можна й затверднути від довгого сидіння. Мені здається, за нашим житлом є щось особливе. У мене таке передчуття!
Тижні минали. Горошини пожовкли, і стручок теж пожовк.
— Весь світ жовкне,— казали вони.
І це було знову ж таки цілком вірно.
Одного дня горошини почули якийсь тріск, їх щось штовхнуло в стручку; стручок зірвали людські руки і сунули в кишеню, де лежало ще багато стручків.
— Ну, ми швидко будемо на волі! — казали вони й чекали, що буде потім.
— Хотіла б я знати, хто з нас найдалі піде,— сказала найменша горошина.— Ну, це швидко виявиться!
— Хай буде, що мусить бути! — промовила найбільша.
Крак! Стручок лопнув, і всі п'ять горошин викотились на світле сонячне сяйво. Вони лежали на дитячій долоні. Маленький хлопчик тримав їх і казав, що вони саме згодяться для його пугача.
Одразу ж він всунув у нього горошину й вистрілив у повітря.
— Я лечу в далекий світ! Лови мене, хто зможе! — із цими словами перша горошина зникла.
— Я лечу прямо на сонце! — сказала друга.— Сонце схоже на наш стручок, і це мені подобається!
І вона полетіла.
— Поспимо, де не опинимось,— сказали ще дві горошини й покотилися по підлозі. Але й вони потрапили в пугач.
— Хай буде, що буде! — сказала остання, коли нею вистрілили в повітря. Вона залетіла в щілину під вікно кімнатки на горищі — в м'яку землю і мох.
В кімнаті на горищі жила бідна жінка, що вдень ходила чистити пічки, пиляти дрова та робити іншу важку роботу. Вона була сильна і роботяща, але дуже бідна. Дома в кімнатці лежала її єдина донька-підліток, тоненька й худенька.
Вже рік як лежала вона в ліжку і не могла ані видужати, ані вмерти.
— Умре й вона, як її маленька сестричка,— сумувала бідна жінка.
Хвора дівчинка лежала тихо й терпляче довгі-довгі дні, поки мати ходила на заробітки.
Була весна, і якось вранці, коли мати збиралася йти з дому, сонячне проміння пробилося крізь крихітне вікно і впало на підлогу. Хвора дівчинка подивилася на вікно.
— Що там зеленіє? — спитала вона.— Он, гойдається од вітру!
Мати підійшла до вікна й відкрила одну половину.
— Ах! — сказала мати.— Це горошина, вона випустила маленькі листочки. Як вона потрапила сюди в щілинку? От і в тебе буде свій садочок під вікном!
Мати підсунула ліжко хворої дівчинки ближче до вікна, щоб дівчинка могла бачити, як росте горошина, а сама пішла на роботу.
— Мамо, мені здається, я видужую! — сказала дівчинка увечері,— Сонце світило сьогодні мені так тепло! Подивись тільки, як виросла горошина! Я теж видужаю і вийду на сонечко!
— Якби ж то! — мовила мати, хоч сама не вірила цьому.
Проте ввіткнула коло ніжного зеленого паростка тоненьку паличку, щоб його не зламав вітер,— адже цей паросток розбудив у її хворої дитини бадьорі думки. Вона прикріпила до віконної рами ще й шворочку і протягнула її до підвіконня, щоб гороху було де витися, коли він полізе вгору. Щодня можна було помітити, як росте горох.
— Подивись! На ньому вже квіти! —мовила жінка одного ранку, і в ній зажевріла надія, що її хвора дитина видужає.
Вона згадала, як жваво розмовляла останній час її дочка. Сьогодні вранці вона навіть сама підвелася, сиділа на ліжку й дивилась променистими очима на свій садок, що виріс з єдиної горошини.
За тиждень хвора дівчинка вже змогла вперше простояти більше як годину. Щаслива, грілась вона на теплому сонечку.
Вікно стояло відчинене, і за вікном гойдалася пишна біло-рожева квітка горошку. Дівчинка нахилилася й обережно поцілувала ніжні пелюстки. Цей день був для неї справжнім святом.
А що ж трапилося з іншими горошинами?
Та, що полетіла по всьому світу й так гордо крикнула: «Лови мене, хто зможе!» — упала в ринву. Там здзьобав її голуб.
З іншими двома сталося те саме. Їх з'їв голуб, і цим вони принаймні дали користь.
А четверта, що хотіла жити на сонці, потрапила в стічний рівчак і лежала дні й тижні в брудній воді. Вона дуже набубнявіла.
— О, як чудово я поправилась! — казала вона.— Я, найвизначніша з усіх п'ятьох сестер у стручку!
І рівчак погодився з нею.
А коло вікна кімнатки на горищі стояла дівчинка. Очі її проміняли, щоки були рум'яні, вона склала тонкі руки над квітами гороху і весело дивилася на білий світ.

ОЛЕ-ЛУКОЙЄ
Нема нікого у світі, хто знав би стільки казок,  як  Оле-Лукойє! На  це він справді мастак!
Коли увечері діти сидять собі спокійненько за столом на своїх стільчиках, з'являється Оле-Лукойє. Він піднімається по сходах зовсім нечутно, бо йде в самих панчохах, відчиняє тихесенько двері і — фр! — бризкає дітям в очі солодке молоко —такими дрібними-дрібними бризками,— а втім, їх цілком досить для того, щоб повіки у дітей почали злипатися і вже не можна було б побачити його самого. Він підкрадається ззаду і дме їм у потилицю, а від цього голівки у дітей важніють. О, так... але це зовсім не боляче, тому що Оле-Лукойє нічого поганого не хоче зробити, а бажає діткам лише хороше. Він тільки хоче, щоб малі цілком заспокоїлися, а для цього їх треба покласти спати в ліжка. Вони тихо лежатимуть, і він зможе розповідати їм свої казки. Коли діти поснуть, Оле-Лукойє сідає на їхньому ліжку. Він дуже гарно вдягнений. На нім шовковий жупанчик, тільки не можна сказати, якого кольору, бо весь час міниться, коли Оле повертається,— вбрання то зелене, то червоне, то блакитне.
Під пахвами у нього зонтики. На одному намальовано багато-багато малюнків. Цей зонтик він розкриває над хорошими дітьми, і їм цілу ніч сняться чарівні казки. А на другому зонтику — ну, нічогісінько нема, і Оле його розкриває над неслухняними пустунами, і вони цілу ніч просплять, як колоди, і нічого цікавого не побачать уві сні.
От послухаймо, як приходив Оле-Лукойє до одного маленького хлопчика Яльмара щовечора цілий тиждень і розповідав йому казки. Аж сім казок — адже у тижні сім днів.

Понеділок
— Ну так ось,— мовив Оле-Лукойє увечері, уклавши Яльмара в ліжко.— Зараз прикрасимо кімнату!
І враз усі квіти в горщиках стали рости, зробилися високими деревами, простягли свої віти геть аж до стелі і вздовж стін, так що вся кімната перетворилася в чудову альтанку. Всі гілки вкрилися квітами, і кожна квітка була красивіша навіть за троянду, ще краще пахтіла, а коли б покуштувати,— була б солодшою за варення. Фрукти виблискували, як золото, і там ще висіли булочки, які просто тріскалися від ізюму.
Це було щось надзвичайне!
Та раптом з шухляди столу, де лежать підручники та різне шкільне приладдя Яльмара, почувся чийсь жалісний стогін.
— Що це таке? — спитав Оле-Лукойє, підійшов до столу і висунув шухлядку.
Це металася і скреготіла грифельна дошка, бо в арифметичній задачі Яльмар зробив помилку, і через це всі числа готові були розпастися, грифель, наче маленький собачка, як тільки міг стрибав та скакав на своєму шнурочку, бо хотів виправити помилку, але ж не міг цього зробити. А тут ще зарепетував і зошит Яльмара. О, це було жахливо чути! На кожній його сторінці на початку рядка стояла велика літера і поряд маленька — гарні, стрункі— це був пропис, зразок, з них треба було переписувати, але ж за ними йшли інші, вони гадали, що так само тримаються рівно і гарно, та їх написав Яльмар, і вони виходили за лінійки, наче спотикалися і майже падали.
— Подивіться, ось так ви мусите себе тримати,— казав пропис.— Отак, з легким поворотом, але бадьоро!
— Ах, ми б і раді,— відповіли літери Яльмара,— та не можемо, ми такі слабенькі!
— Тоді вас треба підправити,— сказав Оле-Лукойє.
— Ой, ні, — загомоніли літери і так враз виструнчилися, що приємно було поглянути.
— Ну, тепер нам не до казок,— мовив Оле-Лукойє,— я мушу з ними робити вправи! Раз, два! Раз, два!
І він доти командував літерами, поки вони стали рівно й бадьоро, як зразкові. Але коли Оле-Лукойє пішов, а Яльмар вранці прокинувся,— вони були такі жалюгідні, як і раніше.

Вівторок
Тільки-но Яльмар улігся в ліжко, Оле-Лукойє доторкнувся своєю чарівною спринцівкою до меблів, і всі речі в кімнаті почали одразу гомоніти та базікати, всі разом самі про себе, за винятком плювальниці, яка стояла мовчазна і сердилася на таку пиху та марнославство: тільки говорять про себе, тільки й думають про себе і зовсім не згадують про неї, що так скромно стоїть у кутку і дозволяє всім плювати в себе!
Над комодом висіла велика картина у позолоченій рамі. На ній був намальований краєвид — високі старі дерева, трава, квіти на луках над широкою рікою, що текла лісом повз чудові замки, ген-ген до моря.
Оле-Лукойє торкнувся картини своєю чарівною спринцівкою — і пташки, намальовані на картині, почали співати, дерева загойдали своїми вітами, хмарки в небі попливли, навіть видно було тіні, що потяглися від них до краєвиду.
Тоді Оле-Лукойє взяв маленького Яльмара на руки, підніс до картини і поставив просто на траву. Сонце світило на нього крізь віти дерев. Яльмар побіг до річки і сів у маленький човник, що стояв там. Човник був розмальований червоною і білою фарбами, паруси блищали сріблом. Шість лебедів у золотих коронах, з сяючими блакитними зірками на головах повезли човник повз зелені густі ліси, і дерева розповідали йому про розбійників та відьом, а квіти — про маленьких веселих ельфів і те, що самі чули від метеликів. Чудові риби з золотою та срібною лускою пливли за човном. Вони пірнали і виринали та плюскоті-лися у воді. Пташки — червоні, блакитні, великі й маленькі летіли двома довгими низками слідом. Комарики танцювали, а хрущі гули: «Бум, бум».
Вони всі бажали летіти за Яльмаром, і кожен мав йому розповісти якусь казку.
Справді, це була весела прогулянка під парусами!
Ліси то густішали, темнішали, то сонячне проміння освітлювало їх, і вони ставали наче чудові сади з квітами, і там височіли прекрасні палаци з мармуру та кришталю, на балконах стояли принцеси. Це все були знайомі дівчатка Яльмара, з якими він раніше грався. Вони простягали руки, і кожна в руці тримала цукрове поросятко — чудового пряничка — такого навіть у продавщиці ласощів не купити! Яльмар хапав за один кінчик, і пряничок розламувався на два шматочки. Менший шматочок лишався у принцеси, а більший — у Яльмара.
Коло кожного палацу на варті стояли маленькі принци. Вони віддавали йому честь, зводячи золоті шаблі, і кидали йому ізюм та олов'яних солдатиків — то були справжні принци!
Швидко проплив Яльмар лісами, повз міста, крізь якісь великі зали... Приплив він і в те місто, де жила його старенька няня, яка гляділа його, коли він був ще малям, і вона його дуже любила. І ось зараз Яльмар побачив її. Няня кивала йому головою, посилала рукою поцілунки і співала ту саму милу пісеньку, яку сама для нього склала:

До тебе думки мої линуть щодня,
Мій Яльмар, дитинка мила.
Тебе колисала маленьким я,
Ходити тебе я вчила.
Ти перші слова лепетав мені,
А я цілувала личко,
Твої оченята веселі, ясні
І любі рожеві щічки.
Як хочу тебе я побачити знов!
З тобою навіки моя любов.


І всі пташки підспівували їй. Квіти підтанцьовували на стеблинках, а старі дерева покивували вершечками, наче і їм Оле-Лукойе розповідав казку.

Середа
Ой, яка злива була надворі!
Яльмар чув її шум навіть уві сні, а коли Оле-Лукойє відчинив вікно, вода доходила аж до підвіконня — просто ціле озеро! Аж до самісінького дому причалив розкішний корабель.
— Хочеш попливти з нами, Яльмаре? — спитав Оле-Лукойє.— Ти зможеш цю кіч побувати в чужих краях, а на ранок знову будемо вдома!
І враз Яльмар у святковому вбранні опинився на прекрасному кораблі. Вияснилося, і вони попливли вулицями. Навколо було озеро — лише велике озеро. Вони запливли так далеко, що землі зовсім не було видно. А в небі вони побачили зграю чорногузів, що летіли з рідних країв у вирій. Птахи трималися довгим ключем один за одним. Чорногузи летіли вже давно-давно, і один з них так заморився, що крила ледве його тримали. Він летів останнім і дуже відставав від товаришів. Нарешті він почав спускатися все нижче й нижче, розкинувши крила. От змахнув ними, ще, ще — та марно! От ногою птах торкнувся снастей корабля — сковзнув по парусу і — лясь!— упав на палубу.
Юнга підхопив його і посадив у курник — до курей, качок і індиків. Бідолаха чорногуз стояв переляканий та збентежений між ними.
— Ач який! — закудкудакали всі кури.
А індик надувся так, як тільки міг, і спитав поважно чорногуза, хто він такий. Качки рачкували і крякали одна одній:
— Дуррило! Дуррило!
Чорногуз став їм розповідати про пекучу Африку, про піраміди та про страусів, котрі бігають по пустині так швидко, як дикі коні, але качки нічого не розуміли з того, що він говорить, підштовхували одна одну і повторювали:
— Давайте вирішимо, що він дурник і все.
— Справді, дуррний,— забелькотів сердито індик. Тоді чорногуз замовк і замріявся про свою Африку.
— А гарні у вас ноги, ач які тонкі! — сказав індик.— Почому аршин?
— Кря-кря,— закрякали, засміявшись, всі качки, та чорногуз удав, що не чув.
— Ви могли б також посміятися з нами! — сказав йому індик.— Це було досить дотепно сказано. Та, можливо, це надто низько для вас. Дур-дур, він взагалі не дуже тямущий. Що ж, будемо розважати себе самі!
І він забелькотів, кури закудкудакали, а качки закрякали : — Кря-кря, куд-куда, дур-дур,— і це їх дуже розважало.
Але Яльмар у цю мить підійшов до пташника, відкрив дверцята і покликав чорногуза, і той вистрибнув до нього на палубу. Тепер він уже відпочив, і Яльмарові здалося, що птах киває йому, дякуючи.
Чорногуз змахнув широкими крилами і полетів у вирій. Кури закудкудакали, качки закрякали, а індик так надувся від люті, що гребінець у нього аж почервонів, як вогонь.
— А з вас завтра зварять суп! — сказав Яльмар і прокинувся в своєму ліжечку.
Добра була прогулянка, яку влаштував йому цієї ночі Оле-Лукойє.

Четвер
— Знаєш що? — мовив Оле-Лукойє.— Тільки не лякайся! Зараз мишку,— На руці він тримав маленьке гарненьке звірятко.— Вона прийшла запросити тебе на весілля! Дві мишки сьогодні вночі одружуються. Вони живуть під пілогою комірки твоєї мами. Кажуть, чудове помешкання!
— Та як же  я пролізу у маленькумишачу нірку? — спитав Яльмар.
— Ну, вже сподівайся на мене! — мовив Оле-Лукойє. — Я зроблю тебе маленьким. — І він торкнувся Яльмара своєю чарівною спринцівкою, і той став зменшуватися, зменшуватися і зробився врешті з пальчик завбільшки.— Треба позичити мундир у олов'яного солдатика,— сказав Оле-Лукойє.— Я гадаю, він підійде, мундир так прикрашає, а ти ж ідеш в гості.
— Гаразд! — погодився Яльмар. Швиденько переодягся і став пречудесним олов'яним солдатиком!
— Чи не бажаєте ви сісти в наперсток вашої матусі?— сказала йому мишка.— Я маю честь відвезти вас.
— Що ви, фрекен, такі турботи для вас! — сказав Яльмар, сів у наперсток, і вони поїхали на мишаче весілля.
— Крізь дірочку в підлозі вони опинилися спочатку в довгому  коридорі,  такому  вузенькому, що ним можна було проїхати саме лише в наперстку. Коридор освітлювали гнилички.
— Правда, чудово пахне? — спитала мишка, що везла Яльмара.— Адже весь коридор вимащено салом! Чи може бути що краще?
Врешті дісталися до весільної зали. Праворуч стояли мишки-дами, вони шепотілися і пересміювалися між собою, а ліворуч — мишки-кавалери, вони весь час лапками підкручували свої вуса. А посередині, вище за всіх, на шкуринці вигризеного сиру стояли наречена і наречений і цілувалися у всіх на очах, адже вони були заручені і зараз мали одружитися. А гості все надходили та надходили, ставало так тісно, що миші трохи не давили одна одну, навіть щасливу парочку відтіснили аж до дверей, і вже не можна було нікому ані зайти, ані вийти. Залу, як і коридор, було вимащено салом,— цим тільки й пригощали,— та ще маленька мишка, родичка молодих, на десерт піднесла всім горошину, на якій вигризла сама їхні імена, звичайно, лише перші літери. Це було просто диво!
Всі миші казали, що це було чудове весілля і час провели надзвичайно приємно.
І Яльмар поїхав додому. От він побував у благородному товаристві, хоча йому довелося дуже зіщулитися, зменшитися, щоб одягти мундир олов'яного солдатика.

П'ятниця
— Просто неймовірно, скільки літніх людей страшенно хочуть, щоб я був з ними,— сказав Оле-Лукойє.— Особливо ті, хто вчинив щось зле. «Славний добренький Оле,— кажуть вони мені,— ми просто очей не можемо стулити, отак цілу ніч лежимо і тільки бачимо свої негідні діла. А вони, як гидкі потерчата, посідають у нас на краєчку ліжка та ще й бризкають на нас окропом. Якби ти прийшов до нас та прогнав їх геть, щоб ми могли бачити хороші сни.— І вони так глибоко зітхають.— Справді, ми залюбки заплатили б тобі,— умовляють вони.— На добраніч, Оле. Гроші лежать на підвіконні». Але навіщо мені гроші? Я ні до кого не приходжу за гроші! — каже Оле-Лукойє.
— А що ми робитимемо сьогодні вночі? — спитав Яльмар.
— Я хочу знати, чи не маєш ти бажання цієї ночі знову побувати на весіллі, тільки зовсім не такому, як учора. Велика лялька твоєї сестрички, яка одягнена хлопчиком і зветься Генріхом, хоче одружитися з лялькою Бертою. До того ж сьогодні ляльчин день народження, і готується багато подарунків!
— А, я вже добре знаю! — мовив Яльмар.— Як тільки ляльці потрібно нове плаття, так одразу святкують або день народження, або весілля! Так було вже сто разів!
— Значить, сьогодні буде в сто перше і востаннє — тому й готується щось надзвичайне! Поглянь лише!
Яльмар глянув на стіл. Там стояв маленький будиночок з картону, віконечка були освітлені, і всі олов'яні солдатики робили на караул рушницями. Молоді сиділи на підлозі, обіпершися на ніжку стола. Вони були дуже замислені, ще б пак — їм було про що подумати! Оле-Лукойє одяг чорну бабусину спідницю, привітав їх, і всі меблі заспівали на мотив маршу пісеньку, яку написав на честь цієї події Олівець.

Весела мить, щаслива мить!
Як вітер, пісенька летить,
Де наша парочка сидить!
Ура! Ура! — усі кричіть!
Хоч з шкіри їх зробили,
Дивіться, які милі!


Потім молоді одержали подарунки, але відмовилися від будь-чого їстівного — вони були ситі своєю любов'ю.
— Ну, як — поїхати нам на дачу чи за кордон? — спитав молодий.
На пораду запросили ластівку, яка багато мандрувала, і стару квочку, яка вже п'ять разів виводила курчат. Ластівка розповіла про чудовий вирій, де вистигає соковитий виноград, де повітря м'яке, а скелі таких кольорів, про які тут ніхто і уяви не має.
— А проте там нема цвітної капусти! — мовила курка.— Колись я з своїми курчатами ціле літо прожила на дачі в селі. Там була купа піску, в якій ми могли ритися скільки завгодно, і нам було відкрили вхід до городу з капустою. Ох, яка вона була зелена! Я не бачила нічого красивішого за неї!
— Але ж один качан схожий на другий як дві краплини води,— заперечила ластівка.— І потім, тут так часто негода.
— Ну, до цього можна звикнути.
— Але так холодно, можна замерзнути.
— Але ж це добре для капусти,— сказала квочка.— Та врешті і тут буває тепло! От чотири роки тому літо тяг-лося у нас цілих п'ять тижнів! А яка спека була! Усі просто задихалися. До речі сказати, у нас нема таких отруйних гадів, як там у вас! І розбійників також нема! Ні, треба бути відщепенцем, щоб не вважати свою країну найкращою! Такий негідний жити в ній! — І курка навіть заплакала.— Адже я також мандрувала! В ящику! Ніякої втіхи нема від мандрівок!
— Так, квочка — варта поваги особа,— мовила лялька Берта.— Мені теж не до вподоби їздити по скелях — то вгору, то вниз. Ні, ми поїдемо краще на дачу на село, де є купи піску і город з капустою.
На тому й порішили.

Субота
— А яка казка сьогодні?— спитав маленький Яльмар, як тільки Оле-Лукойє вклав його в ліжко.
— Сьогодні ніколи! — відповів Оле і розкрив над ним гарний розмальований зонтик.— Подивись на цих китайців.
Весь зонтик був наче велика китайська чаша, і на ній намальовані були блакитні дерева і вузенькі місточки, а на них стояли маленькі китайці і покивували головами.
— На завтра треба прикрасити весь світ,— мовив Оле,— тому що завтра свято, неділя! Мені треба полізти на вежу і подивитися, чи добре почистили карлики дзвони, потім треба піти в поле — подивитися, чи здув вітер порох з травиці та листя. А найважча праця далі: треба зняти з неба і перечистити всі зірочки. Я збираю їх у свій фартух, але треба перенумерувати кожну зірочку і кожну дірочку, в якій вона сиділа, щоб потім розмістити їх всі по своїх місцях, щоб вони міцно трималися і не попадали з неба одна за одною.
— Послухайте, ви, добродію Оле-Лукойє,— промовив старий портрет, що висів на стінці, біля якої спав Яль-мар.— Я прадід Яльмара, і я вам дуже вдячний, що ви розповідаєте хлопчику різні казки, але ви не повинні вводити його в оману і перекручувати поняття. Зірки не можна знімати з неба і чистити! Зірки такі ж світила, як наша Земля, тим-то вони й хороші.
— Спасибі тобі, старий прадідусь! — сказав Оле-Лукойє.— Спасибі тобі! Ти — голова родини, ти найстарший, але ж я ще старіший за тебе і знаю, як поводитися і з маленькими, і з дорослими. А тепер можеш сам розповідати, що хочеш.— І Оле-Лукойє пішов, узявши зонтик під пахву.
— От не можна вже й думки своєї висловити! — пробурмотів старий портрет.
І тут Яльмар прокинувся.

Неділя
— Добрий вечір! — привітався Оле-Лукойє.
Яльмар кивнув йому, швидко скочив і повернув портрет прадіда обличчям до стіни, щоб він знову не втрутився в розмову.
— А тепер розкажи мені казки про п'ять зелених горошин, що народилися в одному стручку, і про штопальну голку, яка уявляла, що вона тоненька голка для шитва.
— Ну, доброго потрошку! — сказав Оле-Лукойє і спитав : — А які в тебе оцінки за поведінку?
— Хороші!
— Ану покажи! — наказав Оле.— Дивись мені, щоб завжди в тебе були хороші оцінки!
— Оце повчально! — пробурмотів портрет прадіда.— Значить, все-таки не завадить інколи висловити свою думку! — і він був дуже задоволений.
Оце тобі вся історія про Оле-Лукойє! А увечері він сам тобі розповість що-небудь.

СВИНОПАС
Жив собі колись бідний принц. Він мав дуже маленьке королівство, а втім воно не було вже таким маленьким, щоб він не міг одружитися. А одружитися він дуже хотів.
Звичайно, для цього було надто сміливо звернутися до дочки імператора з запитанням: «Чи не хочеш ти вийти за мене?» Проте він наважився на це, тому що його ім'я було відоме. Тисячі принцес залюбки пішли б за нього, але що скаже йому вона, дочка імператора?
Ось послухаймо, як було діло.
На могилі батька принца ріс кущ троянд, о, який чудовий, прекрасний кущ троянд! Він цвів лише раз на п'ять років, і на ньому розпускалася тільки одна троянда. Але яка це була троянда! Вона пахла так солодко, що той, хто нюхав її, враз забував усі турботи, всі прикрості.
А ще принц мав солов'я, який міг співати так, ніби найкращі мелодії всього світу збереглися в його горлечку.
Цю троянду і цього солов'я мусила одержати принцеса, тому їх поклали у великі срібні скриньки і послали їй.
Імператор наказав принести скриньку у великий зал, де принцеса з своїми фрейлінами гралась у «гості» — інших справ у них не було. Побачивши великі скриньки з подарунками, вона заплескала в долоні.
— Ах, якби там була маленька киценька! — скрикнула принцеса. Але звідти вийняли чудову троянду.
— Подивіться, як мило вона зроблена,— мовили всі придворні дами.
— Більш ніж мило,— сказав імператор.— Дуже гарно!
Та в цю мить принцеса торкнулася пальчиком троянди і трохи не заплакала.
— Фу, тату! Вона зовсім не зроблена, це справжня троянда!
— Фу! — сказали всі фрейліни.— Вона справжня!
— Раніш ніж сердитися, подивимося, що в другій скриньці,— вирішив імператор.
І от з'явився соловей і заспівав так прекрасно, що не можна було нічого сказати проти нього
— Шарман! Шарман! — кричали фрейліни; вони всі лопотіли французькою мовою, одна гірше одної.
— Як він нагадує мені музичну скриньку покійної імператриці,— сказав один старий придворний.— Ах, це той же самісінький тон, та самісінька манера.
— Справді,— сказав імператор і заплакав, як дитина.
— Сподіваюся принаймні, що хоч пташка не справжня? — спитала принцеса.
— Найсправжнісінька,— почали запевняти її люди, що привезли подарунки.
— Тоді випустіть її, хай летить собі! — сказала принцеса і нізащо не погодилася прийняти принца.
Але це не злякало принца. Він вимазав собі обличчя коричневою та чорною фарбами, насунув шапку на лоб і постукав до них.
— Добридень, імператоре! — сказав він.— Чи не можу я тут, у палаці, знайти якусь роботу для себе?
— Багато вас тут вештається та шукає,— мовив імператор,— проте стривай — я поміркую. От-от, я згадав, і мені таки потрібний свинопас, бо у нас свиней сила-силенна.
І принц став придворним свинопасом. Його помістили в маленькій комірчині поряд із свинарнею, і там він мусив жити.
Цілий день він сидів у своїй комірці, працював, і на вечір зробив чудовий маленький горщичок. Навколо горщичка були навішані бубонці. Як тільки ставили горщик у піч і він закипав, бубонці мило дзвеніли і вигравали стару пісеньку.

Ах, мій любий Августін,
Все мина, все мина!


Але найцікавішим було ось що: коли тримали палець над парою горщика, враз можна було взнати, хто які страви готував у цілому місті.
Звичайно, це було не те, що якась там троянда!
От принцеса пішла прогулятися з своїми фрейлінами, почула цю пісеньку, зупинилася, тому що вона теж могла грати «Ах, мій любий Августін». Це була єдина пісенька, яку вона вміла грати, та й то лише одним пальцем.
— Ах, я це знаю! — сказала вона.— Він, напевне, освічений, цей свинопас! Послухайте, підіть до нього і спитайте, скільки коштує його інструмент.
Старій фрейліні довелося взути дерев'яні черевики і піти на чорний двір.
— Скільки ти візьмеш за цей горщичок? — спитала фрейліна.
— Десять поцілунків принцеси,— сказав свинопас.
— Боронь боже! — скрикнула фрейліна.
— Дешевше я не віддам,— відповів свинопас.
— Ну, що ж він відповів? — спитала принцеса.
— Я не можу навіть сказати вголос,— мовила фрейліна,— це жахливо!
— Так шепни мені на вухо!
— Ах, він нахаба! — закричала принцеса, почувши про призначену ціну, і пішла гуляти далі.
Та тільки зробила вона кілька кроків, бубонці так мило задзвеніли знову:

Ах, мій любий Августін,
Все мина, все мина!


— Послухайте,— сказала принцеса,— спитайте його, чи не згодиться він одержати десять поцілунків від моїх фрейлін.
— Дуже дякую,— відповів свинопас.—Десять поцілунків самої принцеси — або горщик лишається у мене.
— Як це неприємно! — сказала принцеса.— Тільки обступіть нас, щоб ніхто нічого не побачив.
І фрейліни стали в коло, схопили руками кінчикн своїх спідниць, щоб закрити їх.
Свинопас одержав десять поцілунків принцеси, а принцеса — чудовий горщичок.
От було радості! Цілий вечір і цілий день горщичок кипів. А в цілому місті не залишилось жодної кухні, починаючи з наибагатших і кінчаючи найзлиденнішими, про яку не знали б, що там готується на обід.
Фрейліни танцювали і плескали в долоні:
— Ми знаємо, у кого суп та пиріжки, у кого каша та котлети.
— Як це цікаво,— сказала принцеса.
— Дуже цікаво,— казали фрейліни.
— Але тримайте язик за зубами, бо я ж дочка імператора.
— Звичайно, це цілком зрозуміло,— сказали всі.
У свинопаса,— тобто насправді у принца, але ж усі вважали його за свинопаса,— жодного дня не минало без того, щоб він не зробив чогось нового. Якось змайстрував він калаталку. Коли її починали крутити, вона грала всі вальси, галопи і польки, які тільки знали, відколи існув світ.
— Це ж сюперб! — скрикнула принцеса, проходячи повз хижку свинопаса.— Я ніколи раніше не чула кращої композиції. Слухайте, підіть до нього і спитайте скільки коштує інструмент. Але цілувати я його більше не буду.
— Сто поцілунків принцеси,— переказала фрейліна, що ходила його питати.
— Ні, він таки зовсім збожеволів! — сказала принцеса і пішла далі, та, пройшовши кілька кроків, зупинилася.— А втім треба сприяти мистецтву. Я дочка імператора! Підіть скажіть йому, що він, як і вперше, одержить від мене десять поцілунків, а решту від моїх фрейлін.
— Ах! Ми цього зовсім не хочемо!— заперечили фрейліни.
— Дурниці! — мовила принцеса.— Коли я могла поцілувати, можете й ви. Не забувайте — ви одержуєте платню.
І фрейліни мусили піти до нього.
— Сто поцілунків самої принцеси,— сказав він,— або кожен залишається при своєму.
— Станьте навколо нас,— сказала принцеса, і фрейліни стали навколо, а принцеса почала його цілувати.
— Що це за збіговисько коло свинарні?— спитав імператор, який саме вийшов на балкон. Він протер очі і надів окуляри.— Що це знову вигадали фрейліни? Треба піти подивитися!
І, розправивши закаблуки своїх черевиків, власне не черевиків, а старих стоптаних пантофель, він подався до свинарні.
Ой, як він поспішав!
Він підійшов зовсім нечутно, і фрейліни його не бачили. Вони лічили поцілунки, щоб розплата була зроблена чесно, отже вони не помітили, коли підійшов імператор. А він ще став навшпиньки, щоб краще бачити.
— Що це таке? — закричав імператор, побачивши, як цілуються дочка з свинопасом, і пожбурив пантофлею їй прямо в голову саме на вісімдесят шостому поцілунку.
— Забирайтеся геть! — закричав імператор. Він дуже розгнівався і вигнав принцесу і свинопаса з своєї держави.
Принцеса стояла і плакала. Свинопас лаявся, а дощ поливав їх.
— Ах, я бідолашна! — плакала принцеса.— Чом я не вийшла за прекрасного принца? Ах, я нещасна!
А свинопас зайшов за дерево, стер з обличчя коричневу і чорну фарби, скинув подертий одяг і вийшов у королівському вбранні такий прекрасний, що принцеса мимоволі вклонилася йому.
— Тепер я зневажаю тебе! — сказав він.— Ти не хотіла йти за мене, ти не цінувала солов'я і троянду, а свинопаса ти могла цілувати за іграшки. Так тобі й треба.
І він пішов у своє королівство і, грюкнувши дверима, замкнув їх на замок.
А принцесі лишалося стояти та співати:

Ах, мій любий Августін,
Все мина, все мина!


ПРИНЦЕСА НА ГОРОШИНІ
Жив колись один принц, і захотілось йому одружитися з принцесою, та тільки з справжньою принцесою. Він об'їздив цілий світ, щоб знайти таку, але так і не знайшов собі нареченої. Принцес було скільки завгодно, та чи були вони зовсім справжні, цього він ніяк не міг добрати. Все йому здавалось, що щось не так. От він і повернувся додому зажурений — адже він. так хотів знайти справжню принцесу і одружитись.
Якось увечері розгулялась страшна негода: гуркотів грім, спалахувала блискавка, а дощ лив як з відра! Страх та й годі!
Раптом хтось постукав у міську браму, і старий король пішов відчинити.
За брамою стояла принцеса. Матінко рідна! Який вона мала вигляд під дощем та вітром! Вода збігала по її волоссі і по платтю на носки її черевиків і витікала з-під каблуків, а вона казала, що вона справжня принцеса.
«Ну, про це ми вже самі дізнаємось!» — подумала стара королева, але нічого не сказала. Вона пішла до опочивальні, скинула з ліжка усю постіль, поклала на дошки горошину, потім узяла двадцять матраців і поклала їх на горошину, а тоді ще двадцять перин з гагачого пуху.
Тут мусила принцеса проспати ніч.
Вранці її спитали, як вона спала.
— Ой, дуже погано! —мовила принцеса,— Я цілісіньку ніч не стулила очей. Хтозна-що було в моєму ліжку. Я лежала на чомусь твердому, і від цього у мене все тіло тепер у синцях! Просто жах!
Тоді всі побачили, що це справжня принцеса, якщо вона крізь двадцять матраців і двадцять пухових перин відчула горошину! Такою ніжною могла бути лише дійсна принцеса.
Принц одружився з нею, бо знав тепер напевне, що знайшов справжню принцесу, а горошина потрапила до музеї®, де лежить і досі, якщо її ніхто не взяв.
От яка історія була насправді!

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky