Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

ПРИГОДИ ЖОЛУДЯ В КРАЇНІ ВАД
Повість-казка


На самій верхівці Дуба звив собі гніздо Грак, трохи нижче—Голуб. У кількох дуплах жили три брати Шпаки. Під найбільшою гілкою зліпила собі глиняне гніздечко Латівка, обіч неї, в щілинці, хазяйнував Горобець. А під найширшим листком нидів Слимак.
Так вони й жили: навесні щебетали-воркували, цвірінькали, вигравали, влітку викохували дітей, а восени хто линув до теплих країв, а хто й бідував усю зиму в холодному дуплі. Звик старий до своїх мешканців, заприязнився з ними і вже не уявляв собі іншого життя.
Та ось однієї весни на наймолодшій гілці, якій нараховували триста тридцять років, з'явилась квіточка, а потім і Жолудь. Дуб наче розуму позбувся, день і ніч очей не змикав заради сина. Прикривав його своїм листям від дощу, спеки, рятував від мошкари та мух. А Жолудь ріс, наносі і її й живильними соками, наливався, міцнів, доки виріс у славного рудощокого хлопця.
Ті що більше пестив Дуб сина, то нуднішою вида-палась синові батькова приязнь, Не тішили одинака ні казки про сиву давнину, ні пісні пташок, ні повчання, ані зітхання старого. Гойдаючись на гілці, Жолудь кепкував з усіх, дратував усіх, витівав, що хотів.
Одного тихого вечора, спіймавши у ставку, що під дубом, комаху, Жаба готувала вечерю для своєї родини й гукала дочку:
— Катре, Катре, Катре!
— Ну, ну, ну? — лінувалася та зворухнутися з місця.
— Дай ніж, дай ніж...
— Який, який, який?
— Гостр-р-рий, гостр-р-рий, гостр-р-рий.
Сидячи на лататті, Катря лупала витрішкуватими очима й не рухалась. Почекавши трохи, мати завела знову:
— Катре, Катре, Катре!
— Ну, ну, ну?
Жолудь надумав її злякати. Раденький собі, скочив з гілки й бебехнув у воду біля самісінької Катрі, аж оббризкав її. Злякавшись, уся жаб'яча сім'я пірнула під воду та причаїлася у намулі.
А Жолудь реготав на завойованому листку, аж за живота брався: так сподобалося, що жаби його бояться.
Старий Дуб насварив би за те пустуна, та, наче навмисне, було тихо, і вітерець не ворухнув на ньому жодного листочка.
Тільки причепа Шпак розбудив братів і все ніяк не міг запокоїтись:
— Ось він, ось він, ось він! Бешкетує недоросток, бешкетує недоросток!
А брат йому й підтакує:
— Геть його, геть його, геть його!
Розбуджений Горобець виткнув голову зі своєї щілини і спросонку накинувся на всіх:

Цвінь-цвінь-цвіх,
Хто дозволив будить всіх?
Цвірінь-чі, цвірінь-чі,
Дайте спокій хоч вночі!


Шпаки накинулись на Горобця, той покликав на допомогу жінку й дітей — і загуло, загаласувало все дерево. Л Жолудь, який заварив цю кашу, виплив на берег, вибрав .чатишне місце й чекав, чи надовго вистачить повітря в легенях Катрі.
Іншим разом Жолудь плигнув прямо на латаття, пере-пернув його. Катрі з переляку аж мову відібрало, хоч нещасна матінка цілу ніч кликала дочку й скаржилася Дубові.
Вранці, ще й очі як слід не продерши, Жолудь хизувався перед молоддю своїми «геройськими» вчинками в ставку. Промовчав лише, що деякі вчинки йому приснились, а решту — він вигадав сам.
Жолудеві так сподобалося дратувати й ображати слабіших за себе, що він без цього вже й жити не міг. Опівдні заліз у Ластівчине гніздо й ну дражнити маленьких материним голосом:

Пече-варить, пече-варить.
Мені кусник — ковть!
Мені кусник — ковть!


Ластів'ята пищали, роззявляли ротики й чекали, що Жолудь дасть їм поїсти, але той кинув їм тільки шматочок кори.
Тут прилетіла мати Ластівка, схопила Жолудя за карк і викинула геть. Жолудь перевернувся в повітрі й упав у траву. Щастя його, що потрапив на листок Подорожникові, а то хтозна-чим скінчився б той політ. Погойдавшись на листку, ніби на напнутому полотнищі пожежників, Жолудь сповз униз і сховався, бо Ластівка, розгнівавшись, низько літала над землею й скаржилась Дубові:

Мов злодій, мов злодій,
Геть його, геть його!


Дуб пообіцяв надавати синові духопеликів, та швидко забув про це й тільки шумів собі гіллям.

Ховаючись у траві, Жолудь побачив кілька круглих, дуже зручних для кидання камінців. Він зняв берет, позбирав камінці та й ну кидатись на всі боки. А хіба з камінців хто кашу варить? Тим часом Голуб вивів усю свою родину і, киваючи головою, метушився та повчав жовторотих:

Почнуть люди дурні йти,
Почнуть люди дурні йти,
Будуть горох сипать в полі,
Будуть горох сипать в полі.


Жолудь прицілився й камінцем улучив йому в спину. Голуб подумав, що це горох, і заворкотів:

Присівши казав, присівши казав.

Жолудь жбурнув ще одного. Голуб спіймав його й проковтнув.

Присівши клював, присівши клював! —

хвастав він і, тільки проковтнувши, зрозумів, у чому справа. Жолудь замахнувся ще раз, та було пізно: Голуб спіймав його й добряче відлупцював. Може, й зовсім заклював би, якби не товста Жолудева шкіра. Повернувшись до дітей та жінки, голуб дибав по товстій гілці й пояснював їм:

Ломакою лупцював, ломакою лупцював,
Присівши клював, присівши клював,
Хвать!


У відповідь, погоджуючись, Дуб тільки кивав старим гіллям.
А Жолудь усе вигадував та й вигадував. Знайшовши Павукову вірьовку, він умовив найменшого Слимакового сина погойдатися. Прив'язав за ріжки і так розгойдав, що той залементував не своїм голосом.
На крик прилетів Дрізд і хотів схопити слимаченя. Він би й проковтнув його, якби заздалегідь не похвастав:

Спіймав жабенятко, спіймав жабенятко!
Таке жирне, таке жирне,
Аж тече, аж тече,
Як свинина, як свинина!..


В цей час прилетів Грак, прогнав Дрозда, схопив за мотузку й одніс слимаченя до його матері.
Це була остання крапля, що переповнила чашу терпіння сусідів. Вони вирішили взятися за виховання Жолудя усім гуртом. Обрали батьківський комітет на чолі зі Шпаком - він на зборах виступив з найкращою промовою. Опріч того, його кандидатуру найсолодшими речами підтримували й брати. Батьки засідали цілісінький день, та ніяк не могли ні до чого домовитись. Одні пропонували гнати Жолудя в шию, другі просили пожаліти сивоголового батька, треті — ще щось, та ніхто не пожалів того розбишаки. Гнати його, гнати його! — не могла вгамуватися скривджена Ластівка.
— Києм гнати, києм гнати! — погоджувався з нею Голуб.
— Витурити, витурити, витурити! — змахнув крилами Грак.
Раптом повіяв вітер, і Дуб зашелестів:
— Не мож-ж-на кривдити дітей-й, не мож-ж-на...
Почувши це, Ластівка поправилась:
— Вчить його! Вчить його!
— Присівши прошу, присівши прошу! — погодився Голуб.
Цю пропозицію батьки прийняли одностайно.
— Дуж-ж-ж-е добре! — радісно зашелестів Дуб.

ЖОЛУДЕВА НАУКА
Другого дня Грак знайшов старий квиток у кіно, склав з нього зошита й приніс Жолудеві. Горобець вирвав перо з крила, а Шпак, зірвавши ягоду Калини, зробив червоного чорнила. Малий Слимачок  позичив  черепашку-чорниль-ницю. Ластівка зліпила з глини міцний стілець, а Голуб сплів з гілок покрівлю. Коли все було готове, Жолудь, засукавши рукава, допався до науки.
На першому уроці Грак учив читати й писати. Попервах усе ніби йшло гаразд, хоч Жолудь і вимазався червоним чорнилом по самісінькі вуха. Сяк-так вивів кілька кривих паличок. Учитель сказав йому, що це — буква і.
Жолудь не заперечував. За писанням він так зголоднів, що почав малювати бублики. Та вчитель пояснив, що від сьогодні це ніякий не бублик, а буква О. Почувши це, Жолудь злякався й заплакав:
— А що я тепер їстиму?
Грак заспокоїв його, загадав завдання додому й відпустив перерву.
На уроці арифметики Голуб доводив Жолудеві, що паличка й бублик не означають ні букви і, ні букви о, а всього лише цифра 10. А коли приписати до неї ще одного нуля, то буде ціла сотня.
На третьому уроці Ластівка вчила Жолудя ліпити й малювати, Поки учень місив глину, вона встигла пояснити, що, з'єднавши два нулі зігнутою паличкою, одержимо не 10 і не 100, а окуляри старого Грака.
А вже брати Шпаки, які викладали співи, музику та віршування, не погодилися з жодним учителем і від щирого серця запевняли,— що, приписавши до тих бубликів з правого або з лівого боку по паличці, одержимо ноти.
Готуючи домашнє завдання, Жолудь переплутав, коли і як до тих бубликів треба дописувати ті палички. Він довго морочив свою дубову голову, згриз півпера, доки придумав, що робити. Отож він старанно намалював великий бублик, а до нього дописав стільки паличок, скільки вимагав кожний учитель. Закінчившії роботу, він аж підскочив від радощів: вийшло прекрасне сонечко.
Наступного дня Грак, зазирнувши в зошита, розгнівався й каркнув:
— У куток!
Голуб навіть не подивився, а все бігав по гілці туди-сюди й нахвалявся :
— Буде двійка, буде двійка, буде двійка!
А три брати-музиканти свиснули:
— Тю, фю, фіть! — І, тріпочучи крильцями, завели раду про те, що робити з таким недотепним учнем.
Тільки Ластівка зрозуміла Жолудів задум і поставила йому п'ять за гарно намальоване сонечко.
Три дні хвалився всім Жолудь тією оцінкою, а батько гордо колисав його на гілці й шелестів :
— Ш-ш-ш.
Та найбільше сподобалися Жолудеві уроки фізкультури. На них не треба було ні читати, ні писати. Просто Горобець приводив свого сина, ставив учнів один проти одного й примушував битися.
— Цвірінь-цвірінь! — скакав він довкола, показуючи, як і куди бити.— Дужче бий! Бий, бий! Ось сюди, ось сюди!
Коли обидва учні знемагали від втоми, Горобець, подивившись на сонце, наче на годинник, припиняв урок:

Все, хлоп'ята, все! Цвірінь-цвім!
На став митися ходім!


Усі троє мили свої мускулясті тіла в ставку і грілися на гарячому пісочку.
Учитися з кожним днем ставало дедалі важче. Ледачий Жолудь уже хапав двійки навіть за ліплення та малювання. Якби не фізичне виховання, був би круглий двоєчник. Тільки Горобець співчутливо ставився до свого вихованця і за класичну боротьбу інколи ставив трійку.
Плинув час, і вчителі заговорили про іспити. Жолудь перелякався і надумав тікати. Він би і втік, якби не одна подія.
Після нестерпної спеки на жителів Дуба налетіла буря. Зневажливо посміхнувшись, лісовий володар замахав гіллям і порівняно легко відбив першу атаку.
Але буря не вщухла. Вона, мабуть, поклала будь-що знищити славетне дерево і на допомогу вітрам скликала з усього світу вітерців, нагнала найчорніші хмари, обважнілі від льодового граду, й знову кинулась на Дуба, зриваючи його листя, ламаючи гілля. Та тисячолітній велетень стояв, бо знав, що з його смертю загинуть усі мешканці.
Бачить — уже Грак ледве тримається на верховітті, прикриваючи крилами діточок, Горобець од страху не може вимовити ані слова, а Голуб лічить останні хвилини свого життя... Один Жолудь, побачивши, що вітер розтрощив його письмовий стіл та стілець, дуже зрадів, що не треба буде вчитись. Сидячи в щілині, він кепкував з вітерців і жбурляв їм розмальовані двійками листки зошита, а ті, почорнівши від злості, здіймали їх аж за хмари.
— А тепер хапайте Грака! — кричав їм Жолудь.
Та тільки-но він вигукнув, як у дерево вдарила блискавка, приголомшила Дуба, а вітри, узявшись разом, заходилися валити його набік. Затріщало гілля велетня, заскрипів стовбур, Жолудь, перелякавшись до смерті, висунув носа подивитися, що там діється. Тут вітерець підхопив його, закрутив-завертів та й поніс аж до чорної хмари.
— Татусю, рятуй! — ще встиг крикнути розбишака.
Почувши синове волання, Дуб зібрав рештки зусиль й озирнувся. Аж тут і вітер, стомившись, почав ущухати.
Коли затихла буря, Грак полагодив перекошене гніздо і на прохання Дуба вирушив на пошуки неслуха.
Він знайшов його аж на третій день у глині, під гіллям та листям.
Дорогою Жолудь усе плакав — боявся, що доведеться за все розплачуватися: і за подертий зошит, і за допомогу вітрові. Та Дуб не сварився, він зрадів синові, називав його сміливцем і попросив Шпака на честь Жолудя написати веселу пісеньку.
— А чи не рано? — з сумнівом спитав поет.
— Нічого, хай усі знають, з чого ми обидва зліплені! — гордо, щоб чув син, відповів старий.
Три дні і три ночі всією сім'єю працював Шпак, доки склав таку пісню:

Сьогодні — малятко,
Маленький Жолудь,
А завтра я — Дуб,
Завтра — володар лісу.


Щоб записати цю пісню, Грак зшив кілька зошитів, Шпак-молодший написав музику. Ластівка зліпила нового стола, м'якого, зручненького стільчика, а щасливий Голуб збудував утричі більшу й міцнішу покрівлю. Тут усі мешканці вперше виконали присвячену Жолудеві пісню. Тільки Слимак не встиг принести на ці врочисті збори ще дідом подаровану чорнильницю.
Так пропала остання надія Жолудя втекти з дому перед іспитами. Та він не сумував. Після цих пригод він ще вище задер кирпу. Йому здавалося, що довкола самі боягузи та недотепи. Навіть на батька не соромився гримати:
— Цить, старий! Он скільки віків стоїш на місці, а нічого не тямиш!
Так поводився він не лише з батьком. Не краще ставився й до вчителів:
— Хай тільки ваш батько спробує мені погрожувати! Битий буде, битий буде,— хизувався він перед голуб'ятами.
— Мені Грак ніщо! — вигукував хвалько горобенятам.
— Тільки подумайте, якісь іспити! Я їх із заплющеними очима складу,— з погордою вихвалявся перед ластів'ятами.
Та в день іспитів де й поділась уся його хоробрість! Тоді Жолудь надумав знову сховатися. Але не встиг. Тільки-но виткнув носа, аж тут усі сусіди.
— Жолудь ще покаже, на що він здатний! — говорив один.
— Б'юсь об заклад, що сьогодні хтось із учителів поставить йому шестірку! — кричав інший.
Щоб якось одчепитися від них, Жолудь шубовснув у воду й сховався за очеретом. Аж тут підлетів Горобець і крикнув:
— Хлопче, сто перців тобі, ти ж сьогодні кінчаєш перший клас!
Жолудь виплив і, похнюпивши голову, повернувся до Дуба.
— Кінець! — казав він, сідаючи до екзаменаційного столу, й відчув, що серце від страху от-от вискочить із грудей. Так-сяк опанувавши собою, він умокнув перо в чорнило й приготувався писати диктант.
— Кра-кра — полетіли граки,— диктував Грак. Жолудь писав що мав сили, але за весь урок тільки й зумів написати перше слово.
Грак подивився й спитав:
— Чому лише «кра»?
— Тому... тому... що малята вже полетіли,— відповів Жолудь.
— Правильно! — закричали довкола. 
— Правильно, пиши йому шестірку!
Та Грак був невблаганний. Тільки з жалю до батька він поставив йому трійку з великим хвостом.
На іспит з арифметики Голуб приніс два камінці і спершу поклав їх окремо, а тоді зсунув докупи й спитав:
— Скільки буде?
Жолудь загинав пальці, чухав потилицю, гриз перо і зрештою бовкнув:
— І тут один, і тут один!
Голуб насупився й нервово забігав по гілці.
— Буде два, буде два! — страхав учня.
— Буде два,— повторив переляканий Жолудь.
Голуб задоволено кивнув головою і до двох камінців додав третього. Подумавши, один забрав.
— Буде два,— копіював Жолудь учителя.
Голуб аж присів від несподіванки. Далі від чотирьох відняв два, від п'яти — три, від шести — чотири і навіть від десяти — вісім, а Жолудь усе безпомилково говорив:
— Буде два.
Жолудеві друзі і всі зіваки аж підстрибували від радості.
— Пиши шестірку! — лементували вони.
— Присівши пишу, присівши пишу... Ось! — воркотів Голуб, але поставив четвірку.
Тільки музикант Шпак зважив на бажання учня й дозволив Жолудеві самому вибрати пісню й виконати її.
— Мені найдужче подобається та, що ви склали про мене,— відповів Дубенко.
Вдячність учня так схвилювала Шпака, що він, не витримавши, перший завів пісню.
Співали всі.
З малювання й ліплення іспитів не було, а тому Грак під звуки пісні вручив Жолудеві посвідчення про закінчення першого класу.
З того дня Жолудь ще більше запишався й так набундючився, що не міг домовитися навіть з самим собою.

ЧЕРВОНОНОГИЙ ПТАХ
Після іспитів почалися нескінченні Жолудеві канікули, а з ними й бідування всіх мешканців Дуба. Прокинувшись, Жолудь чого тільки не коїв. Ластівці в подяку за уроки він замурував глиною двері її хатки. Ластівка пробивала їх знадвору, а зсередини допомагали ластів'ята. Але сонце так висушило глину, що довелося кликати лісного теслю Дятла.
Він пробив новий вихід і через нього витяг голодних, знесилених ластів'ят.
Жолудь сам злякався своєї витівки й присягнувся, що більше такого не робитиме. Та вже через кілька днів сусіди почали знову бідкатись: узяв і перебив дощечку з написом «Шпак» до дверей Горобця, а дощечку «Горобець» — до шпаківні. Сам сховався за гілкою й чекав, що з того вийде.
Прилетів Шпак. Літає й дивується:
— Якби я не вмів читати, то подумав би, що йду до Горобця в гості.
Прилетів Горобець і теж нічого не розуміє:
— Мабуть, господиня зі Шпаком помінялася квартирами.
Та тільки-но Горобець тицьнув носа в шпаківню, як Шпачиха дзьобнула його по голові й прогнала геть. Горобець аж присів від несподіванки. Коли в очах прояснилося, він побачив, що навколо його дому вовтузиться Шпак, і зрозумів, чиїх рук це діло. Сусіди пішли скаржитись Дубові.
Вони ще не закінчили говорити, як у ставку зчинився гомін. Жолудь сидів на спині в Катрі й поганяв її хворостиною.
Сусіди одразу кинулись на допомогу Катрі. Жолудь плюхнувся у воду й зник. Тільки надвечір приплентався, вчепившись горобеняті за хвоста, притихлий, з подряпаним носом.
Доки гоїлась рана, доти й тихо було. Та ось Жолудь знову нагадав про себе. Одного разу заліз у Гракове гніздо й натикав шипшинових колючок. Коли смеркало, прилетів Грак, сів відпочити й аж підскочив: щось боляче кольнуло його.
— Чи не цвяшок проковтнув? — подумав Грак.
Від болю скрутило живіт. Старий не витримав і поскаржився дружині:
— Кра, кра, якась колючка в живота потрапила.
Він хотів перевернутися на бік, та колючка так і вп'ялася в тіло, потім у ногу...
Грак не витерпів і почав так голосно кричати, що збіглися всі сусіди. Обдивилися пильно й аж закричали від подиву: пір'я геть-чисто було втикане шипшиновими колючками. До самого ранку діти витягали їх із шкіри старого батька. Тут уже всім урвався терпець. За один вечір сусіди збудували землянку, щоб за кожну провину садити шибеника в холодну.
Неслухнянець анітрохи не злякався. Йому навіть сподобалась ця гра. Він не пручався, а сам поліз у землянку. Сусіди не могли повірити в таке щастя й товпилися коло віконця, щоб переконатися, чи справді той розбишака вгамувався.
А Жолудь, скрутившись бубликом, вдавав, що спить, і одним оком дивився, що буде далі. Першим помітив це Голуб. Він скрикнув здивовано:
— Був білий, зараз чорний!
Хто тільки підходив до ґрат, той забруднював воло, чи голову, чи дзьоба, бо Жолудь обмазав грати сажею. Всі мешканці остаточно переконалися, що Жолудя неможливо перевиховати, і лише розводили руками. Тільки старий Грак, порадившись із Дубом, полетів до свого давнього друга Пугача спитати, що робити з тим, кому не допомагає навіть холодна.
Другого ранку тим узліссям їхали кореспонденти і зупинились відпочити під Дубом. Жолудь побачив їх, позирнув на себе й набундючився:
— А чим я гірший за них? І я пройшов усі науки, і я маю берет з пиптиком, і я буду мандрувати.
— Але ж під твоїм беретом ще нічого нема,— нагадав йому Дуб.
Жолудь образився. Показав батькові язика й крикнув:
— Ти, старе опудало, нічого не тямиш!
Як надумав, так і зробив: скрутив дудочкою зошита, заклав за вухо Горобцеве перо, повісив на шию чорнильницю та й подався в мандри. Пішов, наспівуючи свою улюблену пісеньку:

Сьогодні — малятко,
Маленький Жолудь,
А завтра я — Дуб,
Завтра — володар лісу.


Дуб помахав гіллям, провів сина стурбованим батьківським поглядом і тяжко зітхнув.
— Недобре, недобре так покидати домівку.
А Жолудь, пританцьовуючи, лякаючи коників та комах, чимчикував собі все далі й далі від дому. Скільки часу він ішов — важко сказати. Спочатку рахував дерева уздовж дороги, та швидко йому не вистачило пальців на руках і ногах. Тоді він заліз на верховіття, щоб роздивитися довкола. Ані душі, тільки вдалині на болоті ходить якийсь птах. Кумедний: червононогий, чорнохвостий.
— Добрий день, Гуско! — вигукнув приблудний нероба.— Познайомимось: кореспондент найбільшої в світі газети.
Птах подивився на нього, нахилив голову й вибив дзьобом:
— Хто, хто, хто ти?
— Ко, ко, кореспондент,— перекривив Жолудь.
— А хто, хто, хто я?
— Гуска.
— То, то, тоді будь здорова, грудочко землі.
— Ти не тільки глуха, а ще й підсліпувата,— вилаявся Жолудь.
— Якщо я Гуска, то чому ти не можеш бути Грудочкою або Черв'яком? — спокійно відповів птах.
— Не ображай, я — син Дуба!
— Знаю! Але ти найбільший неук, якщо Чорногуза не відрізниш від Гуски. Не гороїжся, я тебе, мов облупленого, знаю. Про твоє гультяювання вже всі жаби кумкають.
Та Жолудь від тих слів навіть не почервонів. Він і далі не спускав Чорногузові.
— На нашому дереві не лише пташки, а навіть Слимак віршами говорить, а ти не вмієш.
— Можу й віршами,— відповів Чорногуз і, трохи подумавши, додав:

Так, так, так і та-та-та!
В тебе й мова вже не та.
Якщо думаєш брехати,
Важко буде мандрувати.


Відчувши, що тут брехнею далеко не заїдеш, Жолудь хотів звернути вбік, та Чорногуз схопив його за комір і мовив:
— Якщо ти вже такий любитель віршів, то послухай, що про тебе болотяні соловейки співають.
Жолудь брикався, відбивався — не допомогло. Чорногуз поніс розбишаку до найближчого болота і не випускав з дзьоба, щоб той слухав. Швидко Катрині сестри в других затягли на честь Жолудя таку пісню:

Жолудь-розбишака,
Хлопець пихатий,
З «великого» розуму
Втік з своєї хати.
Нічого не знає
І знати не хоче.
Ростить його батько,
Щоб плакали очі.


Але й пісня не вплинула на Жолудя. Він схопив камінець і жбурнув у ставок.
— Замовкніть, скрекотухи! — крикнув.— Скажу батькові, вам попаде!
Але жаби не злякалися. Вони, мабуть, домовилися і висміювали кожен його крок: як він б'ється й ображає слабіших, не слухає старших, задається. Та Жолудь теж не мовчав і, тільки-но якась подавала голос, він жбурляв у те місце камінцями. Війна тривала довгенько, але жаб було більше: не встигав камінець долетіти до одного берега, як на другому вже репетували:
— Ква, ква! Рука крива!
Жолудь жбурляв туди. Але жаби не боялися.
— Кидай, кидай, безголовий, криворукий.
Жолудь і туди камінням. А оддалік ще голосніше вже регочуть:
— Ква, ква, ква — от дубова голова!
Не вистачало ні сил, ні терпіння, а жаби кричали з усіх кінців так, що було чути за кілометр. До них приєднувалися «соловейки» з інших ставків та боліт. Такої одностайності Жолудь ще не зустрічав і від злості заткнув вуха й заплющив очі.
— Ну, як, не подобається? — спитав червононогий.
— Подобається,— відповів шибеник.
— Якщо ти ще нічого не втямив, то ми щось інше придумаємо,— сказав довгоногий Чорногуз.
— Не твоє діло! — кричав Жолудь.— Пусти!
Та Чорногуз махнув крилами і піднявся вище од хмар. У малого паморочилася голова, потемніло в очах. А птах усе ніс його и ніс — через ліси і гори, через річки и озера в ніким не бачену, ніким не чувану країну, Країну Вад.
Так і не встиг Грак передати йому мудрих слів свого друга Пугача.

ДАВИСЬ КОВТАЙ
Отямився Жолудь на невеликому лузі, протер кулаками очі й озирнувся навкруги. Ні душі довкола. Зовсім чужі місця. Жолудь пригадав свою зустріч з Чорногузом і заплакав від злості й образи. Поплакав, прислухався, ще голосніше заплакав, але ніхто не приходив його заспокоювати. Тоді він почав кричати на все горло і кричав, кричав, аж поки відчув, що стоїть у великій солоній калюжі. Щоб не втопитись у сльозах, Жолудь перейшов на сухіше місце й заревів ще дужче. Та ось, мов навмисне, сліз не стало. Схлипнувши востаннє, він витер рукавом очі й побрів доріжкою, протоптаною мурахами.
Ішов не поспішаючи, озираючись, але навкруги не було за що й ногою зачепитись. Навіть трава росла тільки подекуди. Стемніло. Довелося заночувати просто неба. Вранці Жолудеві дуже захотілося їсти. Та їсти й пити не було чого. Хоч землю гризи.
На другий день мандрів живіт притих, лише ледь-ледь буркотів.
— Хоча б рісочку в рота!
На третій день шлунок зсохся, прилип до спини і стих зовсім. Темніло в очах, аж стежка двоїлась, ноги не слухались.
Не діждавшись ночі, малий мандрівник заночував під листком Подорожника. Заснув швидко. Вранці Жолудь уже нікуди не хотів іти. Він навіть їсти не хотів.
— Тату, татусю, я тебе завжди слухатиму,— плакав без сліз Жолудь.
Подорожник пожалів його.
— Вставай, не кисни, бо пропадеш,— сказав він.— Іди прямо, доки не дійдеш до старого саду. Там усього вдосталь, навіть пташине молоко є. Але будь обережний. Багато хто звідти не повернувся.
— Ну й нехай,— махнув рукою Жолудь.— Я все одно не дійду.
— А що в тебе в тій черепашці?
— Це чорнило, пити не можна.
— Як знаєш,— відповів Подорожник.
Жолудь довго вертів у руках чорнильницю, перш ніж наважився сьорбнути кілька крапель. Від кисленного соку калини його взяла судома, а пити захотілося ще дужче.
Так-сяк підвівся з землі й, більше відпочиваючи, ніж ідучи, Жолудь поплентався до старого тернового тину, вхопився за нього, але не вдержався. За тином було чути тоненький голос:
— Не хочу, не їстиму! Я краще вмру! Дайте мені давись-ковтай!
«Хто це говорить про їжу?» —прислухався Жолудь і, знемагаючи від зусиль, обідравши лице, просунув голову крізь тин.
Посеред гарного саду стояв прекрасний палац, збудований з барвистих перламутрових черепашок та бурштину. Посередині двору шипіла кількома цівками газована вода, били фонтани різних соків. З відчинених вікон палацу линуло стільки смачних пахощів, що Жолудь не встигав ковтати слину.
В цей час у вікно вискочив якийсь м'ячик і, якось чіпляючись, покотився до столу, заставленого наїдками. Його наздоганяли, мабуть, батьки: суха Шишка-мама і клишавий розкуйовджений товстун тато.
Вони бігли й благали:
— Шишечко, синочку, з'їж хоч трішечки, хоч кришечку, хоч ложечку.
— Я хочу давись-ковтай! — верещав м'ячик, бігаючи круг столу.
Раптом один з батьків повернувся й побіг у протилежний бік, а другий усе гнався. М'ячик не чекав, поки його піймають. Він вискочив на стіл і почав жбурляти на переслідувачів пироги, варення та інші ласощі.
— Шишечко, перестань, подивися, що я вмію! — І тато кілька разів перевернувся через голову і заходив на руках. Войовничому крикунові це дуже сподобалося. Він засміявся. І лиш тепер Жолудь збагнув, що це всього-на-всього маленька Шишечка. Не знаючи, що робити, тато й мама лазили рачки і носом котили камінці.
— Ну, а тепер ложечку,— сказала мама синкові й відкрила якусь склянку.
— Не хочу, не треба! — знову запхинькав Шишечка, тупаючи ногою. Далі, схопивши зі столу величезного торта, жбурнув ним у матір.
— Навіщо нервувати дитину! — розсердився тато.— Хай собі не їсть.
— Хай не їсть,— погодилась мама.
— Ви хитрі, хочете мене обдурити,— не здавався розбишака.— Кинь ту склянку додолу,— звелів мамі.
— Я поставлю її на стіл.
— Ні, розбий, розбий! — тупотів ногами Шишечка. Він кричав доти, доки мама не викинула склянку.
Смачні пахощі трохи оживили Жолудя. А те, що він має вмирати з голоду, а якесь розпещене дитя коверзує над смачною їжею, вкрай розсердило його.
Жолудь підбіг до Шишечки, стягнув за ноги зі столу й щосили затряс його:
— Як ти можеш? Як у тебе рука піднялася на таке?— І, не знаходячи слів, кинув Шишечку на землю.— Оце тобі за все!
Тато, побачивши несподіваного гостя, що лупцював його дитятко, кинувся на Жолудя. Той відхилився,— так, як Горобець навчав, і вдарив Шишку під серце. Клишавий товстун беркицьнувся на стежку, аж земля задвигтіла. Поки вони бились, мама кричала на все горло:
— Охорона, охорона! Вбили!..
Жолудь нічого не бачив і не чув. Підскочивши до столу, він уминав усе, що трапляло під руку. Один охоронець вчепився за нього, та Жолудь вирвався і, схопивши кухоль, хотів запити шматок, що застряв у горлі.
Але тепер на Жолудя накинулось ще кілька охоронців і скрутили йому руки. Отямившись, Шишка-тато наказав зв'язати Жолудя й прикувати до вмурованого в стіну гака, а сам, відрахувавши п'ять кроків і пересвідчившись, що Жолудь його не дістане, сів робити допит.
— Хто ти: розбійник чи злодій?
— Я доктор найученіших наук і кореспондент найбільшої газети...
Шишка скривився й топнув ногою.
— Слухай, у моєму краю живуть мої раби, мої воїни та мої слуги. А всі інші — розбійники і злодії. То хто ж ти? Розбійник чи злодій?
Жолудь багато разів грав у розбійників і навіть мріяв бути їхнім ватажком, але тепер... Він мовчав.
— Усипати йому! — наказав тато. — Хай син повчиться.
Кілька слуг повалили Жолудя на землю, сіли на голову й ноги й почали лупцювати.
— Дивись, і тобі так буде, якщо не їстимеш,— повчав тато свого мазунчика.
Жолудь терпів, зціпивши зуби, не застогнав ні разу. Вперше він бачив таку страшну несправедливість: Шишечка бешкетував, не їв, а б'ють його, Жолудя, щоб залякати того негідника. Це так його образило, що він не втерпів і потихеньку заплакав.
Плакав без сліз.
Шишка-тато махнув рукою, щоб перестали бити, й знову спитав:
— Сьогодні моєму синові приснилася дуже чудна закордонна страва «давись-ковтай». Може, ти знаєш, як її приготувати?
— Хоч би й знав, то не сказав би,— відрубав Жолудь.— Ви боягузи і підлі люди, якщо б'єте вдев'ятьох одного, та ще й зв'язаного.
— Дайте йому ще за те, що не знає, і за те, що не хоче казати,— звелів Шишка.
Слуги не жаліли ні себе, ні Жолудя.
— Дивіться, й вам так буде,— ще й лякав їх Шишка.— Поклали вчора сина голодного, отож йому й приснилася така небачена страва.
Жолудь кусав губи, але мовчав.
Бачачи це, Шишечка злякався, сів за стіл і погодився з'їсти пиріжок. Сім'я врочисто обідала, а Жолудь так і сидів прикутий і не міг дістатися навіть до криниці. За весь обід ніхто йому і крихітки не кинув. Жолудь не хотів дивитись, як їдять, відвернувся до стіни і стис кулаки.
— Дивись, люба, як їсть наш синочок. Доведеться перед кожним обідом катувати того розбійника.
— Неодмінно,— погодилася мама,— а то в нашої дитини знову пропаде апетит.
Від тих слів у Жолудя мурашки забігали по спині.

Я ТІЛЬКИ ЗВИЧАЙНИЙ ГОРОШОК
Бісів Шишка все тримав Жолудя в старому саду, припнувши до муру, ще й перед кожним сніданком чи обідом бив, щоб викликати апетит у сина. Від дорослих не відставав і Шишечка. Він жбурляв у полоненого недоїдками, стріляв кісточками од вишень, а коли не мав нічого під руками, то плювався. Не жаліли Жолудя й слуги. Допікали гірше за панів: зганяли злість на прикутому, ще й обзивали лайливими словами.
Через кілька днів зі злої волі Шишки Жолудь опинився в ящику для сміття, куди мешканці палацу скидали весь непотріб. Полонений мужньо терпів усі знущання і не втрачав надії втекти.
Як тільки в палаці всі засинали, а сторожа починала куняти, Жолудь одразу брався пиляти гострим камінцем кайдани. Та все даремно. Начальник варти помітив і наказав, замість старих кайданів, надіти нові, ще й звелів підлеглим нагадати йому:
— Тут усі живуть і помирають з милості Шишки. Отож озброєні вартові ходили туди й сюди і кілька разів у день нагадували Жолудеві, з чиєї милості він терпить такі муки.
Та Жолудь і не думав здаватися: він почав розхитувати вмурованого в стіну гака. Але й це помітили і прикували знову.
Одного разу, коли Жолудь обдумував новий план втечі, щось з криком вилетіло у вікно, перевернулося кілька разів і впало біля його ніг. Нахилившись, Жолудь побачив щось маленьке, кругленьке, з розкуйовдженим жовтим чубчиком. Воно ледь чутно белькотіло й кликало маму. Жолудь одразу нахилив листок дикого винограду і, бризнувши на нього краплею роси, спитав:
— Ти хто такий?
— Горох.
— А чому ти стрибаєш у вікно, коли можна вийти у двері?
— Мене Шишечка викинув.
— А що ти робиш у цьому огидному палаці?
— Мене піймала варта в полі й пригнала, щоб я веселив того негідника Шишечку.
— А мене б'ють, щоб налякати його,— поскаржився Жолудь.
— Вони з усіма так поводяться. Мені той розбишака руки й ноги викручував, закопував у землю, неначе я якась іграшка. Хороші діти так і з іграшками не поводяться. А ти хто будеш?
— Я Дубенко Жолудь, видатний письменник, доктор писемних наук.
— А я тільки звичайний Горошок,— тяжко зітхнув товариш і похилив голову.— Мого тата в селі Котигорошком зовуть.
— Так ти спортсмен?
— Ні, так собі... Коли допече.
Жолудеві сподобалась відвертість Горошка, і він запропонував:
— Хочеш — я зватиму тебе чемпіо-ном-бігуном.
— Не треба. Який ти кумедний... у береті.
— Ну, берет мені потрібний для того, щоб не так швидко охолоджувались мої розумні думки,— хизувався Жолудь.
— Ого!— здивувався Горошок і знову зітхнув.— У тебе, мабуть, чудова пам'ять. Багато знаєш.
— Авжеж, авжеж. Та я ще більше забув,— не моргнувши й оком, хвастав-ся Жолудь.— Правда, тепер це не дуже важливо. Ти, чоловіче, здається, не прикутий?
— Ні, на мені не втримається жоден ланцюг.
— Це ж дуже добре! Ти допоможеш мені втекти.
— Ти знаєш, що буде, як розізлиться Шишка? Він нас живих пошматує і курям віддасть.
— Хто? Отой волоцюга? Отой клишавий товстун? Бачив би ти, як я йому садонув під дихало. Він аж ноги задер.
— За те й сидиш прикутий.
— Зате ж немарно.
Отак, ще не подруживши, вони посварилися й сиділи надуті. Горошок не втерпів перший:
— Тобі легко говорити, а чи знаєш ти, що той Шишка — начальник варти Країни Вад? Він може не тільки розстріляти, а ганяти вздовж кордону доти, поки ти сам ноги протягнеш. Він може стерти нас на порох, може наварити з нас пива, він багато чого може. Він страшніший од звіра.
— Тому нам треба якнайшвидше тікати звідси.
— Я пробував, але нічого не вийшло : з одного боку — море, з другого — річка, з третього — гори.
— А що з четвертого?
— Не питай, гіршого в світі бути не може — ліс. І такий густий, що не пробитися^
— Я до лісу звик. А той ліс до сонця?
— Так. А птахів там — аж кишить.
— Все одно треба тікати.
— Тоді тікаймо! — підвівся Горошок, але тут же його збили з ніг разом з Жолудем.
— Тут усі живуть з милості пана Шишки,— сказав, проходячи повз них, вартовий.
— Який ти необережний,— прошепотів переляканому товаришеві Жолудь.— А хто ж мені відімкне кайдани?
— Ти вчений, ти й думай,— знизав плечима Горошок.
— Я придумав. Ти обережно проберешся до спальні Шишки і викрадеш ключа. Він ховає його під подушкою.
Жолудь швиденько підсадив Горошка, той зачепився за В'юнок, поліз угору і швидко зник у темряві вікна. Жолудь напружено чекав товариша: прислухався до кожного шелесту, до найменшого нічного звуку. А серце так калатало від хвилювання, що, здавалося, ще хвилина — і воно вискочить з грудей.
— Спить як убитий,— почувся спочатку голос, далі виткнувся смішний чубчик, а вже потім і сам Горошок.
Жолудь схопив його в обійми, стиснув міцно-міцно й не хотів відпускати, неначе тримав у своїх руках волю.
— Бери ключа,— запручався Горошок.
— Ти нічого не розумієш, ти нічого не розумієш,— не відпускав його Жолудь.— Я вперше в житті маю друга. Вперше!
— Ну, добре, добре.— Горошок швидко відімкнув кайдани і хотів кинути їх під стіну, та Жолудь зупинив і завдав їх собі на плечі.
— Навіщо тобі кайдани? — здивувався Горошок.— Тільки дзвенітимуть.
— Невже, здобувши волю і такого товариша, я не відплачу тому проклятому Шишці? Ти мало мене знаєш.
— Ще попадемось,— побоюючись сказав Горошок.— Ти й про мене подумай.
— Тоді знову закуй мене,— сказав Жолудь.
— Ну, ти краще знаєш, ти вчений,— поступився приятель.
— Повз них пройшов заспаний вартовий і знову попередив:
— Тут усі навіть помирають з милості пана Шишки.
Перламутровими сходами вони дісталися в коридор і тихо пробрались до спальні. Шишку легко було знайти, бо крізь двері чулося таке хропіння, що аж стіни двигтіли. Панові допомагала його особиста варта, що теж спала в коридорі.
Друзі тихенько прокралися всередину.
В спальні на одному ліжку, виставивши черево, спав сам Шишка, а на другому, скорчившись,— жінка. Жолудь обережно закував їм ноги і почав шукати Шишечку.
— Тікаймо! — благав Горошок, і обидва зайшли до іншої кімнати, де спав син. Жолудь і тут не втерпів, утнув таку штуку: вмочив хутенько пальця в чорнило і вималював малому поганцеві червоні вуса.
Опинившись надворі, друзі кинули в басейн газованої води ключа й полізли через тин.
Червонів небокрай... Тільки коли зійшло сонце, вартовий помітив, що Жолудь зник. Він зчинив страшенну тривогу.
— Втеча! Втеча! — кричав, б'ючи списом у підвішену сковороду.
Зачувши крик, Шишка скочив бігти до дверей, а жінка до вікна, але тут же попадали на підлогу. Обом здалося, що хтось тягне їх за ноги. Тоді Шишка кинувся до вікна, а жінка до дверей — і знову впали, немов підрубані.
— Рятуйте! — волав Шишка.
— Пожалійте! — верещала жінка.— Змилуйтесь!
Збудившись, прибіг до них і маленький негідник. Батьки, побачивши червону лінію під носом, подумали, що то кров, і так метнулися до сина, що вивихнули собі ноги, порозбивали лоби й носи. Такими й знайшов їх начальник варти.
— Догнати! — кричав Шишка, посинівши од злості.
— Відімкнути! — репетувала жінка.
— Догнати! — наказував Шишка.
— Відімкнути!
І солдати кидались то в один бік, то в другий, аж доки остаточно знесиліли і попадали відпочити.
— Відімкнути,— десь через годину перемогла жінка, вчепившися Шишці в чуба.
Всі слуги палацу заходилися шукати ключа, але ніде не могли знайти. А ключ усе глибше занурювався в безодню джерела газованої води...

ЖОЛУДЯ ВКРАЛИ
Горошок і справді анітрішки не хвастав, кажучи, що може, коли треба, швидко бігати.
Вирвавшись із ІПишчиного палацу, він чимдуж мчав попереду, не чуючи землі під ногами. Жолудь відставав і, щоб не виказати слабості, весь час оправдувався:
— Тобі що... У мене зошит випадає, чорнило хлюпається. Перо з-за вуха вилітає...
А Горошок усе котився й котився. І коли вже зник у траві навіть чубчик його, Дубів синок не витримав і закричав:
— Відпо-чи-нь-мо!
— Не можна, світає! — відповів Котигорошок і припустив ще дужче.
— Хоч як друзі квапились, а на сході все світлішало та світлішало.
Перші промені сонця позолотили хмаринки, що повільно пливли небом.
Раптом якась пташка махнула крилами й заспівала так голосно, що Котигорошок з переляку сім разів перевернувся через голову і покотився в траву, щоб сховатись. Птахів і справді він дуже боявся. Зачепившись за нього, простягнувся й Жолудь.
— Що хочеш роби — тільки не їж,— качався Горошок, схопившись за голову.
— Я... не... пташка,— не міг відсапнути Жолудь,— не бійся.
Сонце, освітивши краєм ока темний ліс згори донизу, не витримало й засміялося: посеред лугу, сховавши голову під листок, лежав хоробрий Горошок, який не побоявся сам залізти до Шишки в спальню, і тремтів від жаху перед невеличким Жайворонком, що співав у піднебессі. Обіч нього лежав другий сміливець — Жолудь, який не раз нахвалявся обскакати весь світ на одній нозі. Обоє лежали і не сміли поворухнутись.
— Чого ти тремтиш? — перший отямився Дубів синок.
— Тобі легко ховатися, ти довгастий, а я такий круглий, що хоч у землю лізь.
— Таж пташка нічого поганого не робить, тільки щебече,— заспокоював друга Жолудь.
— А що як після цього їй захочеться їсти?
— Вона ж бачить, що ми мирні мандрівники.
— А якщо, зголоднівши, забуде? Чуєш, як кричить-лякає?
— Неправда, радіє. Жайворонок ось що співає:

Чир, чир весною
Вивів дітей на світ
Голопузих, голопузих...
Чир, чир влітку —
Шукатиме пожитку —
Тільки — ковть, тільки — ковть!


— Ну, коли ще й дітей приведе, тоді нам кінець,— тремтів Горошок.
— Якщо ти такий боягуз, то можеш повертатися до свого Шишки. В його саду молочні ріки, а він мене кілька днів морив спрагою, краплини води пожалів...
— Не одного тебе,— зітхнув Горошок.— Я самого лева не злякаюсь, але пташок, хоч як це дивно, дуже боюсь. А що буде в лісі?
— Не бійся, я лісова дитина. Ліс мені — домівка. Отож рушаймо,— підбадьорював Жолудь зеленощокого Горошка.
— Рушаймо,— мов не своїм голосом відповів Котигорошок.— Мій батько теж на прутику виріс, і я дерев не боюсь. Набагато страшніші ті, що на них сидять.
Хоч Горошок і бадьорився на словах, та з кожним кроком усе відставав од свого товариша та все озирався назад.
А на узліссі, почувши щебіт пташок, пополотнів і тихо попросив:
— Може, ще відпочинемо?
— Охоче,— відповів Жолудь.— Сядьмо, а я тобі розкажу, як одного разу самого Грака поборов. Знаєш, брате, я з самим Орлом міг би змагатися, якби він не боявся мене.
Горошок хотів попередити товариша, щоб той так не хвастав, але раптом звідкілясь вистрибнув страшний звір, схопив Жолудя за комір і поніс на дерево.
— Друже, тебе несуть,— завмер від страху Горошок.
— Дякую, що попередив! — устиг відповісти Жолудь і разом зі звіром зник у дуплі.
Хоч було страшно, аж зуби цокотіли, та Горошок не збирався тікати. Треба було рятувати друга з біди. Котигорошок сховався під листком і обережно роздивлявся навкруги. З дупла знову виліз той страшний, з довгим хвостом звір і кудись зник. То була Білка, але Горошок не впізнав її, бо ніколи в житті не бачив білок. Трохи згодом те страшидло, несучи щось у зубах, знову повернулося в дупло.
«Що воно таке страшне та велике — то півбіди, але як я дістанусь до тієї дірки?» — роздумував Горошок. І, схопивши гостру соснову голку, подався визволяти товариша.

ЧОГО ГОРОШОК НЕ МІГ НІ ПОМАЦАТИ, НІ ПОНЮХАТИ
Обійшовши кілька разів те величезне дерево, де сховався звір, Котигорошок нічого підозрілого не помітив. Він дуже втомився і сів на якийсь рудий пеньок відпочити. І як він злякався, коли відчув, що той пеньок заворушився й став потроху піднімати його вгору. Горошок швидко зіскочив на землю й приготувався до оборони, та на нього ніхто не нападав.
Виглянувши з моху, Котигорошок побачив, що той рудий пеньок перетворився на руду шапку. Згодом виліз і сам хазяїн тієї шапки.
— Здрастуй,— обережно простягнув йому руку Котигорошок.— Але я тебе зовсім не знаю.
— Я Підосичник. Фі! Як тут холодно!
— Поки вони отак поговорили, Підосичник виріс.
— Як ся маєш? — спитав Горошок.
— Годі страждати. Замалим не задихнувся під мохом, а тут, мабуть, від холоду одубію. Ще й шапочку хтось набік зсунув.— За тими скаргами він уже переріс Горошка.
— Мого товариша схопив якийсь страшенний звір, та й то я нюні не розпускаю. Терпи й ти.
— Не буду терпіти!
— Краще зроби зарядку, то зігрієшся, і перестане тебе трясти.
— Боюся, що спітнію, а вітром продме, то ще нежить дістану. Я дуже боюсь нежитю.
Вони розмовляли, Підосичник ріс як з води. Це й Боровик помітив. Він розплющив очиці, подув у вуса й пробуркотів :
— Ач, і собі росте, на боровиків надивившись.
Голос його розбудив маслюків, опеньків, рижиків та інших малих грибочків, вони відштовхнули Горошка вбік, узялися за руки і, танцюючи, закричали:
— Хай живе Підосичник Боровиківський!
— Ура велетневі!
— Підосичник — це Боровик сьогодні!
Від таких похвал Підосичник навіть обм'як увесь.
— Він може бути ще більший, але...— Боровик замружив очі й заснув.
— Може, може, як не може?! — закричала в один голос дрібнота й кинулась тягти Підосичника за вуха.
— Не витримаю!..— брикався той.
— Ми своїми плечима піддержимо! — не дали йому закінчити.
— Голова наморочиться,— ледве бубонів.
— Треба зціпити зуби,— радили Маслючки.
— Ні, не витримаю, — вже з плачем говорив той.
— Ми тобі допоможемо! — підбадьорювали.
Підосичник все ріс та ріс. Уже малята не могли дістати йому до вух. Тож вони лізли одне на одного й все тягли того гриба. А він ріс. Уже йому до плечей не діставали, але все ще кричали:
— Рости, міцній, ми тобі допоможемо!
Горошок протовпився між тими крикунами і ввічливо сказав:
— Ну й вигнало тебе, брате! Може, ти й мене підняв би на дерево?
— Ні, боюсь надірватися.
— Та ти ж тепер разів у сто від мене більший!
— Тому й не можу: ще шапочка провалиться.
Горошок страшенно розізлився, але він стримував себе: адже його друга от-от міг проковтнути той жахливий звір. І Горошок усе простив.
А Підосичник скиглив, відмовлявся — йому не хотілося покидати тепленьке мохове ліжко. І Підосичник ріс, як на дріжджах: що слово — то й четверть, і ріс, покриваючи всіх своєю тінню. Горошок аж присів од подиву: отакенний Підосичник за один день може вирости!
— Слухай, ти вже в тисячу разів більший за мене! Ну що тобі підняти мене? Тобі — що оком моргнути, а я врятую свого товариша!
— Не можу, я насилу тримаю свою шапочку. Нездужаю.
— Ти такий великий!
— Отому й великий, що мені всі, а я нікому не допомагаю.
— Щоб ти з ніжки звалився!—-плюнув Горошок і подався шукати допомоги десь-інде.
— Ми йому допоможемо! — кричали маленькі грибочки.
Між двома ялинками, начепивши величезні окуляри, плів своє павутиння Павук.
— Слухай, в'язальнику, не міг би ти допомогти мені в нещасті? — спитав Котигорошок. — Тільки я дуже поспішаю.
— Якщо ти не Муха — будь ласка,— відповів горбань.
— Я Горошок. А в біду потрапив мій друг Жолудь. Його схопив якийсь рудий звір з великими очима.
— А той звір живе у дуплі?
— В дуплі.
— І під деревом бігає?
— Бігає.
— Ні, не допоможу.
— Чому?
— Тому, що те ж саме роблю і я.
Від тих слів потемніло в Горошка в очах. Він уже й не знав, як просити, як благати того безсердечного, що плів павутину нещастя. Сльози покотилися по зелених Горошкових щоках.
— Чого ти плачеш? — здивувався Павук.
— Ти ж бачиш, товариш гине! — бідкався Горошок.
— Товариш — це ще не ти.
— Але я повинен допомогти йому.
— Якщо ти так хочеш, я скажу: твій друг попав у руки до Білки.
— Може й до Білки, все ж його треба рятувати.
— Не обов'язково,— сказав Павук.— До самої зими йому нічого не буде.
— Ти найбезсердечніший у лісі! — розгнівався Горошок.— Хіба я можу так довго чекати?
— А я тебе й не примушую. За той час ти знайдеш собі десятеро ще кращих друзів.
Ці слова вкрай розлютували Горошка. Він подивився на Павука, на соснову голку й безстрашно ступив уперед. Павук занепокоївся. Він поправив окуляри й зацікавлено подивився на малого.
— А ти справді не Муха? — перепитав він.
— Ось документи,— ледве стримував гнів Горошок.
Павук повертів-повертів Горошків паспорт і повернув назад.
— У паспорті написано, що ти Горошок, Котигорошок, але не написано, що ти не Муха.
— Я справжній Горошок, і більше нічого.
— А хто тебе знає. Тепер усілякі водяться.
— Ну як тобі довести, що я не Муха?
— Це вже твій клопіт.
— Якби я був Мухою, то навіщо мені твоя допомога? Я б сам полетів у дупло.
— Правду кажеш. Усі їстівні істоти літають; а неїстівні сидять на місці. Якби ти літав, я б знав, як з тобою поводитись. А що робити, коли ти не літаєш? Підійди ближче. Не помацавши, я не повірю тобі.
— На, мацай! — порвав на грудях сорочку Горошок.— Тільки швидше.
— А хто твого друга помацає? — навіть не поворухнувся Павук.
— Злізь на дерево й сам помацай! — не витримав Горошок і встромив Павукові в черево голку.
— Ану гайда, бо я тебе, як Жабу, розчавлю!
У Павука навіть окуляри впали. Він миттю схопив вірьовку, закинув на спину й сказав:
— Тепер я бачу, ти — не Муха.
Горошок погнав того недовірка на місце, де трапилося нещастя, й аж остовпів од подиву. Підосичник хитався, як п'яний, не маючи сил тримати свою шапку, а малята піддержували його і вже не кричали: охрипли.
Від незвичної тиші прокинувся Боровик, продер запли-лі жиром очиці й побачив коло себе молодесенького Підберезника. Він усміхнувся до маляти й поблажливо підморгнув:
— То, кажеш, ростеш?
Всі грибочки кинулись до Підберезника, схопили його за вуха і, танцюючи, заспівали:

Сьогодні — грибочок,
Завтра — полковник,—
Так сказав уранці
Сам Боровик!


Втративши опору, Підосичник захитався і повалився додолу. Шапку наскрізь проткнула ніжка, і з бундючного велетня просто засмерділо.
— Ну й Підосичник,— розвів руками Горошок.
— Усе життя його тягли за вуха, ото й загинув передчасно,— сказав Павук.— Хоч і не Муха, а нікому не потрібен.
— Нарешті обізвався! — вколов Горошок Павука ще раз у бока.— А звідки ти знаєш, ти ж не мацав?
— Такого по смороду можна розпізнати,— відповів.
Підійшовши до дерева, Павук виліз на верхів'я, зачепився за гілку і почав плести вірьовку. Коли кінець вірьовки торкнувся землі, Горошок попробував, чи міцна, й поліз угору. Павук повз слідом за Горошком, підтримував його плечем.

НЕПЕРЕМОЖНИЙ ГОРІХ
Жолудь розплющив очі, протер їх, але нічого не міг розгледіти. Призвичаївшись до темряви, він побачив, що лежить у великому вистеленому дубовим листям дуплі. Все довкола так нагадало йому домівку, що Жолудь не втерпів, і з очей у нього покотилися дві великі гарячі сльози.
Раптом знову потемніло: то Білка зазирнула в дупло й знову щось кинула. Якийсь нещасний шелеснув біля самісінького Жолудя, спіткнувся об гниличку і давай вимахувати обома руками.
— Я їй покажу! Знизу — раз, з лівого боку — два, під око — три,— бурмотів собі під носа, боксуючи повітря.
Побачивши Жолудя, він зупинився, кілька разів тупнув ногою, глибоко вдихнув повітря й ввічливо зняв зеленого, добре обскубаного, з подертими крисами капелюха:
— Добридень! Я — Горіх! Чотириразовий чемпіон ліщини. А для товаришів просто Горіх.
— Але ж ти ще зовсім зелений,— з сумнівом сказав Жолудь.
— Зате громом обпалений,— велично виставив груди Горіх.
— А-а-а! Ну якщо громом, тоді інша річ,— Жолудь підвівся і подав руку.— Доктор писемних наук, винахідник найтовстішої в світі книги Жолудь Дубенко. І ворогам, і друзям — тільки Жолудь Дубенко.
Горіх притис руку до грудей, тричі оббіг навколо Жолудя, обдивився з усіх боків, смикнув за перо, помацав чорнильницю, берет, дав щигля в носа й сказав:
— Б'юсь об заклад, що ти винахідник і найтоншої в світі книги. Хі, ясно сказано?
— Це й так видно,— бундючився Жолудь.
— Б'юсь об заклад, що Білка без хвоста.
— Не видумуй!
— Тоді закладаймося так: ти кажи, що сніг білий, а я казатиму, що чорний. Хто кого переговорить, той виграв.
— Від того сніг не почорніє. Це не цікаво. Краще подумаймо, як звідси вибратися.
Горіх сів, обхопив голову руками й задумався. Невдовзі схопився на ноги та й каже:
— Який дурень може думати про те, що колись там буде? Коли хочеш, розкажу, як я тут опинився, а коли втечемо, розкажу, як я втік. Ха, хитро сказано? Ставлю свого капелюшка проти твого берета, що ти з моєї розповіді напишеш гарну книгу.
— Написати можна, тільки хто такі дурниці-небилиці читатиме? — нетерпляче відповів Жолудь.
— А тобі не байдуже? Головне писати. Я дуже багато про що знаю, тільки не встигаю розповісти. Нумо навкулачки!
— Такого хвалька й брехуна Жолудь ще не бачив. Йому аж неприємно стало від того, що Горіх має його за простака й недотепу.
— Якщо в тебе сверблять руки, то почухай їх об стіну,— сказав він й одвернувся.
— Тоді нумо поборемось.
— У мене ще від Білчиних зубів боки не відійшли.
— Ага! А хто кого лобом перебуцає? Хе, по-науковому сказано?
— Якщо тобі голови не жаль, бийся об стіну,— розгнівався син Дуба.
Горіх розбігся, підстрибнув і так врізався в стіну, що аж іскри з очей посипалися.
— Ура! Придумав! — зрадів Жолудь.— Ударся ще раз, тільки дужче, а я спробую хоч з одної іскри роздмухати вогонь, і ми пропалимо дірку в дереві.
Ліщинський розігнався знову, вдарився лобом об стіну і, впавши на коліна, почав роздмухувати іскри.
— Жолудю, де ти? — виткнув Горошок свій чубчик.— Я прийшов тебе рятувати.
Скільки було радості, коли в дупло спустився Павук, щоб визволити полонених! Тільки Горіх коверзував:
— Мене, чотириразового чемпіона, павутина не витримає. Самі м'язи он скільки важать!
— Витримає. Нас трьох витримала, а ти один! — кричали йому з землі друзі по нещастю.
Та Горіх ніяк не хотів спускатися і кричав так, що ліс притих, дослухаючись до того крику. Кілька разів він скидав капелюшка, бив кулачками себе в груди, кликав Білку в свідки, мох ковтав, присягаючись, доки Павук не змотав вірьовку та не подався плести павутину.
— Тепер і я б'юсь об заклад, що ти скрутиш собі в'язи,— сміявся з упертю-ха Жолудь.
— А от і не скручу!
— Розіб'єшся.
— Не розіб'юсь!
Горіх відштовхнувся, свиснув і так бухнувся в мох, що ноги вгрузли в землю по коліна. Ну і що?! Ввігнулося двоє ребер, на лобі вискочила ґуля, а ступні вивернулись назад. Отож Горіх дивився в один бік, а йшов у інший.
Товариші, пожалівши безталанного, зробили ноші й понесли до калюжі. Жолудь обмив його, помастив голову, перев'язав бока павутинням і сказав:
— Полеж, доки знайдемо дорогу,
Та щойно вони відійшли, Горіх схопився на ноги і сам з собою завів суперечку :
— Б'юсь об заклад, що мої боки здорові.
Не ступили й кроку, як він упав од болю й почав кричати:
— Жолудю, б'юсь об заклад, що я зараз помру!
Друзі негайно повернулися, стали заспокоювати Горіха, але він своєї правив:
— Помру та й годі.
— Ну й помирай,— розгнівався Горошок.— Велике діло: на одного хвалька й брехуна поменшає.
— Ну, тоді не помру,— знову став на ноги Горіх.
Так і мучилися цілу дорогу, доки Горіх нарешті замовк. Правда, ненадовго. Знову завів суперечку:
— Ми йдемо назад!
— То в тебе голова йде назад! — сказав Горошок.
— Б'юсь об заклад!
— Ні, ми йдемо правильно,— відрізав Жолудь.
— Ні, не правильно, голову закладаю. Не вірите? Тоді я піду назад і подивлюся, чи ви правду кажете, чи ні?— затявся на своєму.
І хоч Ліщинський дивився назад, та вивернутими ногами побіг уперед. Незабаром знайшли його. Він сперечався з якоюсь комахою, доводячи, що комаха — не комаха. Горіх тупотів ногами, ковтав землю і присягався усім на світі. Раптом з дерева вистрибнула Білка, схопила Горіха за комір і понесла в дупло.
— Б'юсь об заклад, я повалю її з третього удару! — тільки й устиг він крикнути.
— Це останній його заклад,— зітхнув Горошок.
Жолудь щось хотів і собі додати, та лише похнюпився і нічого не сказав.
Тільки вибравшись з того страшного лісу, Жолудь полегшено зітхнув і вдячно подивився на свого друга.
— Горошку! Любий друже, та я, та мене... А, що казати! — І Жолудь відчув, що його пойняло якесь нове незнане почуття, що не потребувало ні слів, ані похвал. Він махнув рукою і прискорив ходу, хоч йому й хотілося сказати Горошкові, що й він нічого в світі не пожалів би заради нього, навіть власного життя.
А Горошок, здавалося, забув про все. Він котився поруч і боязко озирався.
— Ти знову... тієї пташки? — тихо спитав Жолудь. Горошок кивнув і сказав:
— Я й Павука боявся, а тепер сміх бере.
— Всяке трапляється,— тяжко зітхнув Дубенко.
— Трапляється, що й мух вони ловлять,— додав Горошок і, підскочивши, сяк-так перестрибнув через травинку.

У КРУГОВЕРТІ БОЇВ
На третій день друзі підійшли до якогось небаченого квітника. Навколо стояла така тиша, що чути було, як хмари труться одна об одну, як падає пух кульбаби, як котиться туман над річкою.
— Може, заснемо трохи? — спитав знесиленні! Горошок.
— А чого ж,— погодився Жолудь.
Друзі вклалися спати, як зненацька задвигтіла під ними земля, загуркотіли гармати, небо заволокло димом.
— Ховаймося!..— Жолудь потягнув товариша в якусь яму і затулив собою. Вони ще встигли прикритися листям Конюшини, як мимо стрілою пролетів. загін кіннотників, озброєних сосновими голками та шаблями. А за ними — ціла армія. Загуділа земля під копитами коней, стовпом здійнялася пилюга. Загін за загоном, полк — за полком. Скачуть. Останній загін зупинився недалеко від схованки друзів. В центрі вони побачили кіннотника, зовсім не схо жого на інших.
Він був у червоному з чорними краплинками мундирі, на плечах — плащ з наитоншої павутини, на голові білий шолом. На грудях висіли ордени й медалі, їх було стільки, що не вистачало місця, а тому за ним ходив один солдат і носив їх.
Це, мабуть, був полководець. Скочивши на вершину крутої гори, він крикнув:
— Уперед, кіннота! В бій, сміливці! Ще одна атака — й ми переможемо!
Жолудь не стерпів і прошепотів:
— Тепер буде робота для мого пера. Справжню війну опишу, Горобцеві аж заціпить од заздрощів.
— Не розумію, навіщо нам утручатися в чужу бійку? — вагався Котигорошок.
— Який ти чудний,— не здавався Жолудь.— Вони й нам дадуть постріляти,— вискочив із сховища й підбіг до хороброго кавалериста.
Той направив на нього списа і так пришпорив коня, що мало не затоптав на місці. Приятелів обступила ціла свита.
— Хто такий, звідки мандруєш?
— Я відомий воєнний кореспондент, майстер писемних справ Жолудь Дубенко, а це мій друг, поет Котигорошок.
— Дуже приємно. А я — король Країни Вад, пан Шабалбонів Шабалбонас, боярин, турецького походження, з найповажнішого заморського роду; і доки я живий, доки на моїх грудях блищатиме хоч одна медаль, жодному іноземцеві, жодному самозванцеві не дозволю хазяйнувати в моєму королівстві. Я всіх розтрощу. Хай знають, що я, розправившись з піхотою, рано чи пізно завоюю весь світ. Уперед, хлопці!
— Знаменито! Ми так і запишемо! — зрадів Жолудь і розкрив свого зошита.
— Пиши! Сьогодні мені належить Царство Бобів, завтра — Країна Вад, а позавтра — цілий світ. Перемога сама йде мені до рук. А ти, поет Горох-Молох, повинен на мою честь скласти пісню! Дати їм коней!
Король смикнув за повіддя й полетів далі. Свита подалася за ним. Жолудь летів на коні, мов на крилах, а Горошок насилу тримався в сідлі. Від тої скаженої їзди у нього цокотіли зуби, майорів на голові оселедець. Говорити було важко, але він не втерпів.
— Через тебе ми з цієї Країни Вад до смерті не виберемось. Ось побачиш — знову вскочимо...— вінне^закін-чив і прикусив язика.
— Не бійся, я тебе навчу сміливості,— хизувався Жолудь.— Уяви, що довкола самі недотепи,— де й страх подінеться.
— Я уявляю, але чомусь бачу тільки одного,— розгнівався Горошок.
— Пісню! — здибивши коня, гукнув король Країни Бобів.— Коли ви складете пісню?!
Його крик приголомшив друзів. Од жаху потемніло в очах, а по спині полізли мурашки.
Нахилившись до Горошка, Жолудь тихо сказав:
— Треба щось придумати.
— Ти вихвалявся, ти й придумуй.
— Але ж ти поет!
— Дякую. Іншим разом скажеш, що я свиня, й примусиш рити землю. Кажу ще раз: я тільки звичайний Горошок і не хочу, щоб мене називали вигаданими іменами!
Жолудь морщив лоба, гриз перо, писав, черкав, та нічого не міг придумати. Вдома пісні придумував Шпак, а це треба було самому. Жолудь трудився до сьомого поту. Може б він упрів і восьмий раз, та, побачивши, що король витягує шаблю, малий витівник почав викрикувати слова, що перші спливли на язика:

Він пан над панами,
Отой Шабалбонас.
Як вирячить очі,—
Всі йому в пояс.


— Як ти смієш?! — замахнувся шаблею полководець,
— Це пісня для ворогів — щоб вони ще більше боялися вас,— злякавшись, виправдовувався Жолудь.— А вам ми складемо іншу.
Таке пояснення і пісня вельми сподобалися володареві, і за кілька годин уся армія співала пісню, від якої мали розбігтися всі вороги.
— Справді, той надутий Шабалбонас — недотепа й не сусвітній дурень,— зрадів Горошок.— Це наше щастя, що в тебе, любий мій Жолуде, брехня вдається краще ніж правда.
Та вороги не розбігалися, а по краях лугу розставили гармати, кулемети... Через деякий час градом посипалися кулі й снаряди. Спалахнув бій. Скачуть коні без вершників, рачкують вершники без коней. Крик, стогін... А на поле бою підходять усе нові й нові полки. Видершись на валуна, Шабалбонів Шабалбонас дивився в бінокль і кричав:
— Уперед, хлопці! До переможного кінця!
— Що думає про бій верховний командуючий? — спитав його Жолудь.
— Гул гармат — то для мене найкраща музика. Вогонь війни для солдата миліший за хліб,— відповів Ша-балбонів Шабалбонас.
Раптом над його головою розірвалася шрапнель, заповнена кулями з блекотою. Зляканий кінь сіпнув убік та й поніс у самісіньке пекло.
— Перемир'я! Перемир'я! — не своїм голосом загорлав володар Бобового королівства.— Трубіть перемир'я!
Та було вже пізно. Жолудь вилетів з сідла, перевернувся в повітрі і так гепнувся об землю, що в очах каганці засвітилися...
Тільки ввечері роса оживила його. Навкруги — порожнеча й тиша. Лише інколи ледве чутно стогнав поранений чи іржав кінь. Жолудь крикнув кілька разів, але ніхто не відгукнувся. Зібравши рештки зусиль, він поповз на стогін. У ямі, вибитій снарядом, лежав Горошок.
— Куди ж тебе поранило? — спитав Жолудь.
Горошок нічого не відповів, тільки жалібно зойкнув.
Побачивши роздроблений бік у товариша, Жолудь зомлів знову.

У ПОЛОНІ
Опритомнівши, Горошок уже не стогнав. Він зціпив зуби і навіть пробував усміхнутися.
— Тепер я нічого не боюся,— жалібно сказав Горошок.— Ти ж відомий лікар і швидко вилікуєш мене.
— Звичайно,— пообіцяв Жолудь і, обхопивши голову руками, тяжко задумався.
В цю хвилину він ненавидів себе. Життя Горошка висіло на волосині, і він не міг допомогти, бо; крім вигадувати й вихвалятися, більше нічого не вмів. Правда, одного разу він бачив, як люди лікували трухлявий бік у його батька цементом, але не уявляв собі, де можна дістати тих чудодійних ліків.
А Горошкові дедалі ставало гірше й гірше. Жолудь побіг до річки, приніс повний берет води.
— Тільки не вмирай,— благав він друга.— Зроби ласку, не вмирай.
— Та ні, я й не думаю,— бадьорився Котигорошок.— Ти ж почнеш мене зараз лікувати?
Так їх і знайшла в ямі санітарка Квасолинка. Вона витягла з сумки трохи воску й одному заліпила бока, другому — голову й сім днів та ночей не спала, доки друзі звелися на ноги. Але за той час лінія фронту просунулась уперед, і вони втрьох опинились у ворожому тилу.
— Чому ти не відступила із своїми? — спитав Жолудь санітарку.
— Як же я могла кинути в нещасті Шабалбонасових друзів? — здивувалася Квасолинка.— Ви були тяжко поранені.
— Тричі тобі ура! Яка ти чудова, хороша! — висловив своє захоплення Жолудь.
— Я не розумію,— стенула плечима Квасолинка.
— Поетичною мовою це означає, що ти гарна дівчина. Ти врятувала нас од смерті.
Санітарка опустила очі й нічого не відповіла.
— Прошу, дайте мені карту, я хочу подивитися, де ми тепер,— попросив Жолудь.
— А що це таке — карта?
— Щоб навчитись її читати, треба не менше як чотири роки ходити до школи,— відповів Жолудь.
— А ти ходив?
— Я видатний... гм...— кашлянув хвалько, знову хотів щось збрехати, та, почувши Горошків стогін, сказав: — Один рік. А карта нам допомогла б. «На справжній карті кожен кущик позначено»,— казав мій учитель Грак.
Боячись ще щось вигадати, Жолудь устав і перевальцем вийшов надвір. Опираючись на плечі Квасолинки, за ним вийшов Горошок. Біля дверей вони наткнулись на пораненого кавалериста. Тут же стояв кінь, похиливши голову. В боці солдата стирчала соснова глиця. Жолудь попрохав у Квасолинки воску, перев'язав рану і почав розпитувати пораненого:
— Якого полку?
— Не знаю, я неписьменний, -ч Яка це війна?
— Сторічна.
— О-о-о! З ким же ви воюєте?
— Грядка проти грядки.
— Між собою?
— Та чого ж ви не поділили?
— Я й сам не знаю. Вже тисячі наших братів наклали головою, ще більше загинуло піхотинців, а тій бійні не видно ні кінця ні краю. Така, мабуть, воля обох царів Країни Бобів, ПІабалбонасів,— називаючи ці імена, солдат аж тремтів од страху.
— Чому обох?
— Бо й піхотинці мають такого ж царя!
— Слухай, а ти віриш у перемогу? — спитав пораненого Горошок.
— Ні! — гнівно сказав солдат.— Нічого не хочу, скоріше повернутися б додому та дітей побачити!
— Але твій цар зовсім інакше думає.
— На те він і цар. А хто ви такі?
— Ми...— Жолудь хотів знову щось ляпнути, але стримався: на нього докірливо дивився Горошок.— Ми твої щирі друзі.
— Тільки нікому не кажіть, я вам розповім,— почав було ратник.— Це давня історія. Жили ми тихо-мирно.
— Тільки за звичаєм прозивали одних козаками, інших — піхотинцями. Та ось на нашу землю якимсь вітром занесло тих Шабалбонасів: один з них червоний з чорними цяточками, другий — чорний з червоними цяточками. Об'явилися й назвали себе нашими володарями. Один каже, що піхотинці верховодитимуть у цілому королівстві, а другий, що козаки. А ми, дурні, б'ємося вже понад сто років,— поранений наблизився, притулив пальця до губ і зашепотів : — Кажуть, що вони обидва не схожі ні на козаків, ні на піхотинців.
— То чого ж ви тих приблуд слухаєте? здивувався Жолудь.
— А нащо ви на честь Шабалбонаса склали таку пісню? — спитала Квасолинка.— Співаючи її, козаки ще сто років воюватимуть.
— Він на мене з шаблею кинувся,— почав справдовуватися Жолудь, та Горошок штурхонув його під бока й сказав:
— Нашому Жолудеві од усіляких вигадок і наукових термінів так памовочиться в голові, аж він іноді забуває, що робить.
здивувався
Товариші підняли пораненого на коня і подалися далі. В чагарях їх раптом оточили піхотинці.
— Руки вгору! Голови у плечі! — скомандував старший. Солдати пов'язали їм руки й погнали на свій бік.
— Подивимося, що ти тепер заспіваєш? — буркнув Жолудь до друга.
— А я подивлюсь, як ти собі за упокій співатимеш,— не витримав Горошок.
— Ти тільки за свою душу тремтиш,— не здавався Жолудь.
— А ти ні своєї, ні чужої не бережеш!
— А ти боягуз!
— А ти хвалько!
— А ти недотепа!
— А ти стільки навидумував собі всіляких прізвиськ, що й сам у них заплутався, не знаєш, ким називатися, хвастун!
— А ти такий, а ти сякий, а ти так, а ти сяк... Як почали, як почали,— замалим до бійки не дійшло. Піхотинці змушені були розбороняти забіяк. Квасолинка довго слухала їх, і санітарці стало соромно за своїх друзів.
— Ви завжди так робите? — спитала вона.
Забіяки мовчали.
— Доки все гаразд — ви друзі, а як стане зле — ви вороги? — соромила їх.— Треба всім триматися разом, ми ж тепер у полоні!
— Пробач мені,— перепросив Жолудь Горошка.— Голова стільки часу пробита була, може, я й почав забалакуватися. Більше цього не буде.
їв мене бік був пробитий, і я далі так не робитиму... Пробач мені,— опустив голову Горошок.
Піхотинці закрили Квасолинку в глиняну фортецю, а друзів погнали до розкішного намету, зробленого з перевернутого жовтого тюльпана. Коло нього сидів цар піхотинців. Поранений кавалерист казав правду: цей ПІабал-бонас був у чорному мундирі з червоними цяточками.
За собою він возив двох слуг, що носили за ним його хрести та медалі. Тільки тим він і відрізнявся від полководця козаків.
— Розстріляти шпигунів! — крикнув піхотинцям.
Жолудь уклонився та й каже:
— Слухай, володарю, чи не поспішаєш? Я веесвітньові-домий кореспондент, майстер газетних справ, а це мій друг, незрівнянний поет Горошок. Ми вам бажаємо, щоб для ваших орденів та медалей мало було й трьох слуг.
— Пробачте, я й не знав, що ви заморські вельможі. Прошу!
Горошок штовхнув Жолудя й сказав:
— Знову вскочив! І тепер мені доведеться по-турецькому віршувати для такого вискочки? Я одразу признаюся, що жодного турецького слова не знаю.
— А ти думаєш, він знає?
У наметі було потрушено пахучими трояндовими пелюстками, понавішано зброї та картин. Слуги принесли люльки й філіжаночки з кавою. Жолудь набрав поважного вигляду й урочисто почав:
— Шокар! Макар! Тарарай!
Горошок чмихнув у долоні й, попросивши вибачення за нежить, так само урочисто відповів:
— Макар, шакар, тарарай!
Цар піхотинців аж рота роззявив з подиву, витріщив очі й тільки через півгодини отямився.
— Я вас чудово зрозумів, але хотілося б, аби ви говорили мовою бобів, а то мої підлеглі можуть не так вас зрозуміти й не виконати вашої волі.
Жолудь підморгнув Горошкові й переклав:
— Мій друг склав на вашу честь вірша під назвою «Гроза ворогів», тільки не може продекламувати.
— Я дозволяю зробити це вам,— поблажливо відповів цар.
Жолудь відкашлявся й бовкнув:

Як вирячить очі.—
Ворог затрясеться,
То він, Шабалбонас,
За зброю береться.


— За таку образу я накажу зарядити вами гармату й випалити проти вітру! — схопивсь Шабалбонас.
— Цю пісню Горошок склав для того, щоб налякати ваших ворогів, аби вони тряслись од страху, як лист, дрижали,— пояснив Жолудь.
Цього було досить: полководцеві сподобалася пісня. Він звелів якнайшвидше вивчити її, а Жолудеві продиктував свою промову, щоб той надіслав до газет усього світу.
— Я єдиний володар Царства Бобів, Країни Вад і нікого більше не визнаю. Я — єдиний володар усіх бобів у Країні Вад, ні з ким не зрівнянний Шабалбонас Шабалбонів. Я знищу того вискочку, примушу його чухати мені п'яти. Це тільки перші кроки. А тоді я почну воювати проти всього світу. Вперед, хлопці, до переможного кінця!
Усі слуги підскочили, стали на руки, замахали ногами й гаркнули:
— Ура Шабалбонасові!
Таке було в них привітання.
Жолудя й Горошка влаштували в наметі, зробленому з білого тюльпана. Залишившись на самоті, друзі мало не падали од реготу.
— Скажи,— намагався стримати себе Жолудь,—і я здаюся таким дурним, коли починаю хвастати чи брехати?
— Придуркуватим,— сказав Горошок.— Та хто тебе знає!
— Е, брате, бачу, що брехати — це найпаскудніша річ. Це ж робота для дурнів.
Жолудь хотів розповісти багато чого про себе, та Шабалбонас запросив їх оглянути укріплення.
В глибоких окопах сиділи тисячі озброєних гвинтівками піхотинців. Деякі спали покотом і навіть уві сні махали ногами, віддаючи честь своєму воєначальникові. Далі від окопів стояв заслін шипшини, а між ним — гармати різних калібрів.
У тилу повзали колони бронемашин — величезних слимаків. На них сиділи танкісти.
— Через них я не можу почати наступу. Вони щоразу спізнюються на бій. Та це ще не все. Мої військові інженери і вчені готують новий вид зброї. Скоро ми тих кавалеристів битимемо з повітря.
Шабалбонас Шабалбонів повів гостей у глибоке підземелля Крота, стіни якого були облицьовані гнилими пеньками-світлячками. При їх зеленавому неблимному світлі працювало безліч військових учених.
Вони надимали мильні бульбашки й намагалися причепити до них великі кошики. Але все без успіху. Як тільки: хто з них торкався бульбашки, вона лопалася, оббризкувала всіх навколо. Тоді вчені кидалися до креслення й перевіряли обчислення заново, сперечались і знову починали все спочатку.
Побачивши Шабалбонаса, всі стали на руки, побовтали ногами, вигукнули привітання — й знову до праці.
— Вибачте, — спитав Горошок,— чому вони, вітаючись, піднімають догори ноги, а не руки?
— Це мій винахід,— похвалився Шабалбонас.— Руки солдата мають бути вільні, щоб завжди тримати зброю. Це ще не все. Спустімося ще нижче, в підземелля. Прошу.
За п'ятнадцятьма подвійними дверима, що охоронялися сотнею вартових, сиділи інші, вже пожовтілі вчені й щось креслили. Вони не стали на руки, а тільки задерли ноги до лисих голів і знову налягли на роботу. Це свідчило про те, що вони користувались особливою повагою.
Ці вчені створюють апарат, з допомогою якого можна буде притягти Сонце до Землі. Якщо їм пощастить це зробити, тоді ми не тільки розтрощимо ворогів, а й попіл їхній за вітром розвіємо.
— Хіба це можливо? — здригнувся Жолудь.— Якщо ви притягнете Сонце, тоді згорить уся Земля, а, значить, і ми всі.
— Це не істотне. Наші вороги згорять перші. Я певен цього.
— А не краще було б помиритися? — боязко спитав Горошок.
— Можна, та кому це потрібно? Ви, поети, нічого не розумієте. Зброя кується для війни, а не для іграшок. Солдати гинуть на війні — так і повинно бути. В моїй країні лише каліки та жінки помирають у ліжку.
Жолудь не встигав усього записувати в зошита. Від цих божевільних речей у нього тремтіли руки. Він засунув перо за вухо й спитав:
— Пробачте, а що ви будете робити, коли загарбаєте весь світ?
— По-перше, світ на те й створено, щоб його хтось завойовував. А по-друге, коли я здобуду його, тоді розпочну війну проти Місяця.
— А далі?
— Мені байдуже, з ким і проти кого воювати. Я знаю» що вояки заробляють хрести, медалі й пошану тільки на війні, і тому й воюю...
— І я хочу спитати,— обізвався Горошок.— Чи ваші вчені не можуть придумати таких машин, що вміли б вирощувати хліб чи, скажімо, орати?
— Можуть, але не хочуть: за такі винаходи ані орденів, ані грошей їм ніхто не дасть.
І знову завили труби, й знову почався бій. Ішли піхотинці, як отара овець, і гинули під шаблями козаків. Від гуркоту гармат усі поглухли. А вони, заряджені найміц-нішим тютюновим порохом, гриміли й гриміли до пізнього вечора.
Лише коли один осколок залетів до жовтого намету й вибив із зубів хороброго Шабалбонаса люльку, той заволав :
— Перемир'я, перемир'я! Воїнам треба відпочинку.
Жолудь добре розумів, з ким він має справу.
І йому страх закортіло утнути таку штукенцію, щоб тим воякам ніколи не хотілося не тільки воювати, а й сваритися.

ПОВСТАННЯ
Другого ранку друзі відвідали польовий госпіталь, розташований під листом Лопуха.
Тут лежало безліч скалічених піхотинців.
— Чим лікуєте рани? — спитав Жолудь лікаря.
— Надією,— відповів той.
— Якою надією?
— Що швидко закінчиться сторічна війна.
— Слухай, телепню, лікувати треба воском чи цементом.
— Саме так, — не заперечував лікар. — Сьогодні згодився б і пилок з квітів, та де його візьмеш? Цемент потрібен для того, щоб зводити укріплення, віск — чистити гармати, смола — на порох. А всі інші ліки проковтнула побудова якихось таємничих воєнних об'єктів. Голод нічим угамувати, не те що рани. Словом, виходимо поранених, як закінчиться війна.
Один піхотинець, поклавши на траву свою рушницю, сказав:
— Ох, хлопці, марна річ. Мій дід чекав кінця війни — не дочекався, батько в полоні, а я, видно, того кінця війни в лікарні не діждусь.
Озирнувся Жолудь довкола — аж в очах потемніло: скільки сягав зір, лежали поранені й чекали кінця війни, щоб їх почали лікувати.
Від того стогону і мук аж серце защеміло, він смикнув Горошка за руку і мовив:
— Я вже не хочу стріляти.
— Чи не я тобі казав,— зітхнув друг.
— Казав, — зізнався Жолудь,— та треба ж щось робити!
Цілий день Жолудь щось напружено думав, креслив на піску плани, сперечався з Горошком і сам з собою, доки не вирішив:
— Ти, Котигорошку, вночі проберешся в табір козаків і викрадеш одяг та нагороди їхнього воєводи, я постараюся роздягти володаря піхотинців.
— Нічого не розумію,— знизав плечима Горошок.
— Тут і не треба багато чого розуміти. Обидва вояки схожі один на одного як дві краплі води. Ми замінимо їхній одяг, а солдати самі знатимуть, що робити з ворожим полководцем.
— А якщо вони не додумаються? — сумнівався й далі Горошок.
— Підкажемо.
— А якщо не повірять?
— Не будь боягузом,— розгнівався Жолудь.— Поспішай тільки, бо літня ніч коротка.
Горошок побіг. Тихо проліз через огорожу та окопи й, опинившись у іншому таборі, поповз. Але був такий круглий, що його однаково було видно звідусіль. Тоді Горошок заклав руки за спину і, ніби прогулюючись, попрямував до намету ПІабалбонаса. Вартові, бачачи, як той сміливо прямує, нічого не сказали, ще й привітали як гостя полководця. А той спав собі як убитий. Котигорошок розіслав плащ, склав усю одежу й медалі, закинув те на плечі та й почимчикував собі своєю дорогою.
Жолудя ще не було. Він лежав на животі перед наметом вождя піхотинців і чекав, коли там погасне світло або засне вартовий.
Щоб пересвідчитись, чи спить вартовий, він жбурляв у нього камінцем. Той почав озиратися. Нічого не лишалося, як добре стукнути його по голові. Забравшись у намет, Жолудь швидко зібрав одежу, закинув на плечі і був би повернувся назад, якби не побачив дзеркало, що вабило помилуватися собою.
Жолудь спершу озирнув себе з ніг до голови, скривився, висолопив язика, зморщив носа, підморгнув. Дзеркало повторювало всі його рухи. Така забавка сподобалася Жолудеві. І за хвилину він був уже в одязі Шабалбонаса. Поглянув у дзеркало й не впізнав себе: напроти стояв бравий солдат і тримав руку для привітання.
Жолудь кілька разів повернувся по-солдатському й лишився задоволений. Далі став марширувати, як на параді. А Шабалбонасові в той час снився страшний сон, і він ніяк не міг прокинутися. Йому снилося, що вершники вщент розбили його армію і от-от наздоженуть його самого.
Прокинувшись, він ще довго боявся розплющити очі. Ще більше злякався, коли побачив перед дзеркалом себе самого.
ПІабалбонас знову зажмурився й від страху натягнув на голову ковдру. Та у вухах задзвеніли ордени. Він ущипнув себе й виглянув з-під ковдри — не було жодних сумнівів: там ходив він сам.
«А хто ж тоді лежить тут, під ковдрою? » — подумав ПІабалбонас і вщипнув себе за живота. Але й від цього привид не зник. Тоді він почав щипати себе за носа, та привид усе вертівся перед дзеркалом.
— Вартові! — крикнув сміливець не своїм голосом.
Від цього крику в Жолудя відібрало руки й ноги. З переляку він не міг зрушити з місця й несвідомо почав рукою шукати руків'я шаблі.
— Не вбивай! — заверещав Шабалбонас.— Візьми всіх солдатів, тільки залиш мене живим.— Він знову упав на коліна й підняв руки. — Здаюсь! Тільки скажи, хто ти?
Бачачи, що полководець від жаху втратив розум, Жолудь оговтався й, коли прибігли слуги, мовив зверхньо:
— Ану, хлопці, нагадайте цьому роззяві, хто я!
— Ви пан усіх панів Країни Бобів, ні з ким не зрівнянний Шабалбонас.
— А я ж тоді хто? — нічого не зрозумів заспаний воєвода.
— Ти мій дух, привид, тінь, яка мені вдень не потрібна,— дражнив його Жолудь.— Хлопці, засуньте його куди-небудь до ночі,— наказав вартовим.
— Брехня! Це зрада! Слухати мою команду!— підскочив Шабалбонас, але вартові виконали Жолудів наказ і замкнули свого справжнього воєводу в підземелля.
Дубенкові так сподобалося бути всемогутнім, що він надумав пожартувати із свого товариша Горошка. Пригинаючись під вагою хрестів та орденів, він попрямував до свого намету й закричав :
— Гей, змовники, відчиніть!
Думаючи, що Шабалбонас вистежив їх, Котигорошок схопив зі стіни старий пістолет і випалив у купу хрестів. Добре, що пістолет був старий, кривий, і куля збила тільки шолом і демаскувала самозванця.
— Та… та... та...— ще дужче злякався Горох. Йому стало погано.— Це ти?
— А хто ж інший? —розвів руками Жолудь.— Усе вийшло набагато краще, ніж ми думали. Піхотинський Ша-балбонас уже сидить у в'язниці.
— Це надзвичайно! Накажи тепер просурмити кінець війни, щоб ми разом з солдатами повеселилися й щасливо повернулися додому.
— А козаки? Треба й для них щось придумати,— повчально сказав Жолудь. І заходився щось писати. Після кількагодинної праці він прочитав Горошкові таке звернення:

Геть війну ненависну,
Геть отих Шабалбонів,
Навчімося, друзі,
Жити без панів.


— Чудово, талановито,— підстрибував Горошок.— Надзвичайно!
Віддрукувавши кілька тисяч листівок, друзі віднесли їх на батарею, зарядили в гармати й випалили. Над полем бою попливла хмара листівок. Солдати читали звернення, кидали зброю на землю, співали.
А піхотинці, почувши перші звуки сурм, розбіглися хто куди. Побачивши це, почали відходити й козаки. Вони не повірили сурмачам і думали, що це тільки чергова ворожа вигадка, щоб завести їх в неволю.
Ось в який відповідальний час прокинувся козацький вожак.
— Чому відступаємо? — зарепетував він.— Де мої штани? Де моя шабля? Де мої ордени?
Почувши розгублений голос свого полководця, козаки ще дужче вдарили коней і стали відступати всім фронтом. Нічого не розуміючи, Шабалбонас загорнувся в простирадло, скочив на несідланого коня й зі страшними лайками сяк-так зупинив військо.
— Ні з місця! Або ви знайдете мої штани, або я вас, боягузи, зітру на порох. Я вам покажу, де раки зимують. Я з вас вишкварок натоплю.
Військо вишикувалось і чекало, що буде далі. Вже й день спливав, а Шабалбонас у простирадлі усе мотався, як привид, по полю та погрожував:
— Я вас перестріляю! Я з вас олії начавлю, я вас, мов яблука, на нитки нанижу!
Що дужче він погрожував, то більше солдати дивилися на нього з сумнівом.
— А де твої погони? — раптом спитав його один солдат.
— Це ви скажіть, де! Боягузи, негідники,— лементував Шабалбонас.
— А може, це якийсь шпигун? — вирішили козаки й схопили розгніваного полководця.
— Я ваш воєвода! Я ваш пан!
— Дуже добре, але ми зараз перевіримо,— відповіли солдати й наказали йому сідлати коня. Той не знав, з чого почати. Тоді козаки дали йому шаблю й наказали погострити.
Шабалбонас так вищербив її, що шабля стала схожа на пилку. Третього завдання вже не дали. Вони стягли з Шабалбонаса простирадло й побачили, що це не Біб, а якийсь виродок.
— Пожалійте,— благав він.— Я більше ніколи не воюватиму.
Солдати почали радитись. А в той час угорі полопались м'ячі й обсипали їх дощем листівок.
— Геть військо! Геть Шабалбонаса! — закричали всі козаки. Від цього могутнього крику аж земля задвигтіла. Не гаючи й хвилини, солдати відвели голого Шабалбонаса до найбільшої гармати, набили її горохом, посадили свого колишнього пана в порожню кулю і випалили в Місяць. Уперше від щирого серця солдати крикнули «ура» і, щасливі, з піснями розійшлися по домівках.
— Ану, завітаймо до піхотинців,— запропонував хтось.— Разом поїдемо додому.
Загула земля від кінського тупоту. Залунала тисячоголоса пісня, затанцювали десятки тисяч ніг. Почувши гомін, назустріч вийшли Жолудь з Горошком.
— Хай живе мир! — крикнув Жолудь.
— Ура козакам! — вигукнув Горошок.
В одну мить козаки зіскочили з коней, зв'язали їх і погнали до тієї самої гармати, з якої нещодавно випалили Шабалбонасом.
— Друзі, за що? — плакав Жолудь.
— Геть войовничих вождів! — гарячкували козаки. Тільки тут нещасні побачили, що на грудях у Жолудя висить багато Шабалбонасових відзнак, а на голові — шолом.
— Ми не винні, ми пожартували. Це ми з Горошком написали до вас звернення,— спробував виправдовуватись Жолудь.
Але солдати не слухали. Вони засипали навіть по дві мірки пороху, посадили друзів у порожнє ядро й запалили шнура.
— Яка несправедливість! — бідкався Жолудь.— Ми з Горошком тільки добра вам бажали...
Страшної сили вибух заглушив його голос. Ядро злетіло в піднебесся.

КВАСОЛИНЧИНИМ СЛІДОМ
Щастя, що козаки погарячкували й забагато набили пороху. Такого страшенного тиску не витримала б жодна гармата, і дуло розірвалося. Це зменшило швидкість, ядро не долетіло до Місяця, а, вдарившись об першу ж хмару, повернуло назад.
— Тепер кінець! — схопився за голову Жолудь.
Ядро плюхнулося в якусь калюжу, підскочило, знову плюхнулося й ударилось об берег. Отямившись, друзі визирнули в дірку. Ось коли їм пригодилися ордени та медалі. Золотом і сріблом заходилися шкребти тверде, мов камінь, ядро. Що більша дірка, то дужче гарячкував Жолудь.
— Я їм покажу, я їм не прощу!
У праці минув день, другий, повернуло й на третій, А в роті рісочки не було. Дубенко зовсім охляв, а Котигорошок усе шкрябав і шкрябав.
— Чого ти мовчиш? — не втерпів Жолудь.
— Я ж не носив мундира Шабалбонасового, щоб ні з сього ні з того теревені правити,— відрубав Горошок і робив далі своє діло.
— Дай у вухо, тільки не мовчи! — зовсім урвався терпець у Дубенка.
— Цього тільки бракувало,— зітхнув товариш.
Коли дірка стала досить велика, він перший виліз і, вхопивши обіруч, насилу витягнув Жолудя.
Виявилося, що ядро загрузло в непролазному, густому болоті.
— Ну, кому ти тепер покажеш?— спитав Горошок Жолудя.
Засоромлений Жолудь опустив голову.
— Бачиш, як дорого ми розплачуємося за твою необережність,— допікав Горошок своєму товаришеві за пихатість.— Домовились, як люди, а ти тільки-но начепив ті бляшки — і стратив розум.
— Що ж, коли я такий...
Горошок знайшов кілька висхлих ягід і подав Жолудеві.
— На, пожуй, може, помовчиш, коли треба, Бобиний пане!
Жолудь притих, обмірковуючи, як вибратися з цього осоружного болота.
— Мабуть, кожний винахідник отак за добро розплачується,— знову зітхнув він.
— Замовкни! — обурився Горошок.— А хто ми такі? Що ми доброго зробили? Квасолинка нам життя врятувала. А ми як віддячили? Стали Шабалбонасовими друзями, задивилися на його блискучі бляшки, а вона, нещасна, в підземеллі сиділа. За такі заслуги нам ще мало влетіло. Не вміємо ми цінувати дружби.
Цього разу Жолудь замовк надовго.
Так і сиділи вони на невеликій купині й нічого не могли придумати. Минуло кілька днів. Закінчились ягоди. Дубенко все щось писав у зошиті, а Горошок бовтав ногами і плював у воду. Раптом він схопив товариша за руку й показав пальцем на воду.
— Ти нічого не бачиш?
— Щось наче ворушиться в траві.— Жолудь відклав зошита, зняв берет і, пірнувши у воду, побачив, що з Карасиком скоїлося лихо.
— Хлопче, там, у траві, стільки риби й м'яса! — крикнув, випірнувши до товариша.— Збирайся, допоможеш мені того Карася на купину витягти.
— І не подумаю,— відрубав Котигорошок.— Я не звик рятувати задля того, щоб опісля порятованих з'їсти.
Жолудь нічого не відказав і, пірнувши знову, насилу розплутав нещасного Карасика. Той виплив, ударив хвостом по воді й, підскочивши вгору, вигукнув:
— Дякую!
— Дякую не відбудеш,— відповіли йому. Краще допоможи нам з цього болота вибратись.
— Будь ласка! — погодився Карасик, — Але ж вам під водою, а мені над водою ніяк не можна бути.
І знову похнюпилися друзі. Раптом Горошок підскочив і так стукнув себе по лобі, що аж перевернувся.
— Плети з моху мотузок,— сказав він Жолудеві.— А ти, Карасику, дістань рогози.
Цілий день Жолудь плів мотузку, а Горошок, нагостривши одну з Шабалбонасових бляшок, заходився робити водяні рогозяні лижі. Коли все було готово, один кінець мотузки віддали Карасикові, а самі взялися за другий.
— Ну, тягни! — вигукнув Жолудь.— Так можна мандрувати і тобі, і нам.
Гайнули так, що аж бризки пішли. Жолудеві дуже сподобалася ця подорож, і він став складати нові плани.
— Слухай, Горошку, а як ми — ф'ють! — через океан?
— А Квасолинка? — нагадав Котигорошок і, спритно повернувшись, обминув гілку, що плавала по воді, а Жолудь проґавив, зачепився і плюхнувся в воду. Карасик зупинився.
— Що трапилося? — спитав він, виткнувши голову.
— Нічого, трохи чорнило розлив,— засміявся Жолудь і знову взявся за мотузку.
Надвечір Карась привіз їх до сухого берега й розпрощався.
— Щасливої дороги!
— Щиро дякуємо! — крикнули йому друзі.
— Це вам дяка. Коли мене рятували, то не торгувалися, — майнув хвостом і зник.
Друзі знемагали від втоми і одразу ж поснули. Спали цілу ніч, а вранці, вмившись, подалися на розшуки королівства Бобів.
— Не такі вже ми й доброчинці,— зітхнув Жолудь.
— Це ти мені? — спитав Горошок.
— Ні, Карасикові,— відповів Дубенко і прискорив ходу.
Невдовзі їм стали попадатися невеликі групи то піхотинців, то козаків, які прямували з війни додому. Спочатку приятелі обминали їх, а побачивши, що ті поспішають і ні на кого не звертають уваги, не втерпіли й поцікавились :
— Чого ви так поспішаєте?
— Поспішали б і ви. Хтось випустив піхотинського Шабалбонаса, і він знову готує новий похід. На Місяць. Він уже командує і піхотинцями, і козаками. Повертайтесь назад, якщо не хочете вскочити у цю халепу.
Але друзі не злякалися. Вони випросили коней, кілька гвинтівок, шабель і заходилися серйозно готуватися до визволення Квасолинки. Почистили зброю, наготували харчів і стали сідлати коней.
— А чому ти сідло задом наперед кладеш, професоре, — не втерпів Горошок. А звідки ти знаєш, у який бік я скакатиму? — буркнув Жолудь і робив по-своєму.
Коник-стрибунець відчув, що його ратник не дуже обізнаний з верховою їздою, і так хвицьнув Жолудя, що той підскочив вище од себе.
— Ну й кваша ти,— засміявся Горошок.— Упертий, як Горіх.
Жолудь аж пополотнів, зачувши, що з нього кепкують, і страшенно розгнівався.
— Як ти смієш мене...
—... доктора писемних, пихатих та інших невдалих справ називати квашею? — закінчрів за нього Котигорошок.— Мені твої титули вже знаєш де сидять?
— Ні,— гарячкував Жолудь,— я хотів сказати, як ти смієш мене, свого друга, мати ні за що?
— Це, друже, інша пісня... Ну, не гнівайся. Дай руку! — і потиснув.— Нічого не вдієш! Мені доводилося об'їжджати і не таких докторів. Тож хай інші повчаться в мене. Ну, вперед! — крикнув коневі й полетів так, що тільки вітер весело метляв його чубчиком-оселедцем.
Проте їхали отак друзі недовго. Згори їм відкрилося величезне місто з наметів. Там били в барабани, вигравали оркестри, а тисячі піхотинців, піднімаючи ноги вище од голови, марширували й співали пісню, складену Жолудем:

Як вирячить очі —
Ворог затрясеться,
То він, Шабалбонас,
За зброю береться.


— Бачиш, скільки ти їм добра зробив,— уколов Горошок і показав у інший бік, де козаки розтинали опудала.
За ними, збиваючи пилюгу, повзли слимаки-танки, на них сиділи танкісти й кричали голосніше за всіх:
— На Місяць! На Місяць! Хай живе ні з ким не зрівнянний Шабалбонас, пан над панами усіх планет!
Їм не доводилось бачити жодної битви, і тому вони хотіли воювати.
— Нема чого нам удень сунути голову в той рій,— похнюпився Жолудь.
Але і вночі, пробравшись у військовий табір, друзі побачили те саме. Шабалбонас, знову начепивши кілька десятків орденів та медалей, виліз на порохову діжку, освітлену смолоскипами, і виголосив таку промову:
— Солдати, на вас чекають хрести та медалі. Де ви їх заслужите? Тільки в бою! Вище голови, сміливці! На Місяці вас чекають золоті гори! Якби там було погано, то мій друг, козацький вождь, уже б давно повернувся додому. Хай живе дружба між піхотинцями і козаками!
Куди не ходили друзі, де не зупинялися — скрізь було однаково: старші плакали й розказували про війну всілякі страхіття, а молоді тільки сміялись і не вірили:
— Нічого ви не розумієте!
— На печі хрестів не заслужиш.
— Ура Шабалбонасові!
Тільки пізньої ночі ущух галас і припинилися процесії із смолоскипами. Місто наметів на годину стихло. Користуючись тим, друзі проникли до стоянки Шабалбонаса. Але його охороняло два ряди вартових. У наметі горів вогонь. На килимі сиділо кілька Шишок і радилися з новим полководцем.
— Я вам ще раз кажу: і того доктора, і того поета мої безстрашні козаки зарядили в дуло гармати й випалили проти вітру. Скажіть Шишці, що їх немає.
— Ви ще їх не знаєте,— пояснювали Шишки.— Це спритні злочинці. Вони можуть і з Місяця повернутися. Тільки подумайте, вони так сховали ключа, що досі пані Шишка ходить прикована до його милості пана Шишки.
— Це дуже сумно,— вирішив Шабалбонас,— але всі ви не сиділи в підвалі, тому нічого не розумієте. Бувайте здорові.
— Цього негідника не треба було звідти випускати,— прошепотів Жолудь,— він би там здох!
Друзі поповзли назад. Вони без слів зрозуміли один одного : проти такої сили удвох нічого не вдієш. Блукаючи табором, вони наткнулись на старі підвали. Тут удень і вночі велись відбудовчі роботи, бо під час повстання військові майстерні зрівняли з землею. Декілька вчених ще пускали мильні бульбашки й намагалися причепити до них кошики, а творці таємничого апарату креслили пальцями на піску й сперечалися, чи можна без машини обчистити варену картоплю, чи ні.
Ті винахідники й розповіли, що ще перед повстанням Шабалбонас погнав усіх нещасних полонених до столиці як данину.
Друзі вибрали найширшу і найутоптанішу дорогу і поскакали.

У ПЛАКСІЇВ
Сяяли зорі. Досвітня свіжість холодила тіло, давалася взнаки безсонна ніч. Жолудь не чув ніг у стременах, а Горошок,
мов залізний, усе скакав попереду.
— Ще хвилина—і я не витримаю,— стогнав Жолудь.— Звідки в нього така витримка?
Раптом кінь став як укопаний, Горошок від несподіванки змахнув руками, перелетів через голову й гепнувся у воду. Хлюпнула вода, і почувся голос, що кликав на допомогу. Жолудь зіскочив з сідла й кинувся рятувати товариша. Випірнув, озирнувся:- Горошок спокійно плив собі й не тонув. Легко було пливти й Жолудеві.
— Хоч я плаваю, як сокира, та в такій воді і свинець міг би купатись,— хлюпався Котигорошок. Кілька крапель води потрапило йому в рота.
— Ой, яка солона! — став плюватися Горошок.
— Справді, солона,— погодився Жолудь.— І це сіль нас піднімав. Тільки я не розумію, звідки вона тут взялася? Моря ж ніде не видно. Дивина.
Похлюпавшись, освіжившись, друзі вилізли на берег.
— Що будемо тепер робити? — спитав Горошок.
-- Поскачемо вгору по річці, щось знайдемо.
Зійшло сонце. Що далі скакали мандрівники, то бурхливіше текла річка. Вже зникли дерева, кущі, нарешті — трава. Тільки де-не-де ще стирчала Слізниця й жалібно плакала.
Через деякий час друзі опинилися в якійсь пустелі. Скільки сягав зір, на сонці біліли купи солі. Біліли засохлі стовбури дерев, кущі, трава. Від найменшого дотику усе скрипіло, шелестіло. У друзів мурашки забігали по спині. Зупинилися.
— Вертаймося,— поточився назад Горошок.
— ...аймося...о...ся! — покотилася багатоголоса луна.
— А що там знайдемо? Там Шабалбонас, тут сіль, а ще десь Шишка. А, один кінець,— махнув рукою Дубен-ко.— Ти думаєш, Квасолинці легше було? Поїхали!
Поскакали. Незабаром річка сховалась у великому чорному урвищі над горою. Гору було обгороджено високим колючим тином. Друзі озирнулися й погнали коней до воріт, білих од солі. Назустріч їм попався солоний Огірок. Він плакав.
— Погано, хлопці! В цьому місті мене ненавидять тільки за те, що я зелений.
По другий бік воріт сидів солоний Помідор і хлипав ще голосніше.
— А я червоний, гу-гу-гу, мов той буряк червоний, гу-гу!
— І тебе в цьому місті ненавидять?
— Ні, я плачу з радості, що мене всі люблять!
— Чудні якісь,— знизав плечима Жолудь.
Чудними були всі мешканці у цьому місті. Вони хлипали через кожну дрібничку. І так звикли до цього, що навіть уві сні обливали слізьми подушки, тому кожен мав удома трубу, по якій збігали сльози. Вони текли спочатку в канавку, потім — в річку Сльозову. Якби не така система, всі плаксії давно потопилися б у своїх сльозах.
— Це не місто, а засольна фабрика,— розгнівано сказав Горошок.
— А ми звідки сіль беремо? — підморгнув йому Жолудь.
— Справді, погано, що плаксій себе не бачить! Якби я міг,— гарячкував Горошок,— то кожному підсунув би під носа дзеркало. Побачивши свою скривлену пику, плаксій злякався б і замовк. Мені здається, що дзеркало — найкращі ліки мокрооким.
— Їм і гарна дошкульна пісня допомогла б,— відповів
Жолудь і затяг на все горло:

Прибуває вода в Нілі,
Коли плачуть Крокодили.
А як в морі, океані
Кит реве, мов окаянний,
Дуже швидко таке море
Знову робиться солоне.
Не від кильки,
А від сліз
Просоліє море скрізь.


Друзі так розспівалися, що й не помітили, як до них підійшли Часник з Цибулиною.
— Хто вам дозволив співати у цьому місті?— спитали.
— Гарний настрій,— відповів Жолудь.
— Цього мало. В нашому місті на кожну усмішку треба одержувати дозвіл. Просимо злізти з коней. Ви арештовані.
— Тільки за пісню? — здивувався Котигорошок.
— Хоч би й за пісню...— не спускав Часник. Жолудь повертів у руках гвинтівку, торкнувся леза шаблі й лише тоді промовив:
— І що ви зробите з нами?
— Ми примусимо вас вислухати найсумнішу історію цього міста.
— І все?
— Все.
— Ми й без арешту охоче вислухаємо її.
— Ні, ми вимушені вас арештувати, бо жоден іноземець добровільно не вислухав тієї історії.
— Дивно,— знизали плечима. друзі й позлізали з коней.
Біля великого будинку, схожого на перекинуту діжку, висіла велика дошка, а на ній напис:

Країни Вад,
Смішного повіту,
Веселої волості
Управитель Хрін.


— Який же це повіт Сміху,— не міг надивуватися Горошок,— якщо всі скоро потонуть у сльозах.
— Поживемо — побачимо,— відповів Жолудь і, прив'язавши коня до стовпа, першим ступив за поріг.

ОБЕРЕЖНА КАРТОПЛИНА
У супроводі Часника та Цибулини друзі спустилися кам'яними сходами до якогось підземелля й несміло зупинилися перед важкими залізними дверима з написом:
«Науково-історичний музей придворного сміху».
Часник постукав у двері, зачекав, доки відчинять, а потім вштовхнули друзів у погріб і швиденько замкнули.
У великому підземеллі блимало кілька каганців. На стінах висіло декілька картин, фотографій, креслень. За невеличким столиком сиділа якась істота і через збільшувальне скло дивилась на тих, що ввійшли.
— У цьому підземеллі нам і гвинтівки не допоможуть,— озираючись, вирішив Жолудь.— Гей, чого очі вирячив, подорожніх не бачив, чи що?
До них підійшла стара, зморщена Картоплина. В темряві в неї виросли рідкі білі вуса, запали щоки, зморшки порізали вид. Очі стали незрячими, проте вона трималась із гідністю, дарма що весь час трясла головою й бубоніла собі щось під носа.
— За що вас сюди посадили? — співчутливо спитав Горошок.
— Ви пеньок неотесаний. Я вільна громадянка й живу тут зі своєї волі.
— Добре,— засміявся Жолудь.— А нас чомусь сюди силою привели. Словом, викладай найсумнішу історію вашого міста, і ми тобі не заважатимемо.
— Даруйте, а на яку ногу ви сьогодні встали з ліжка?
— А це дуже важливо?
— Для науки все важливо. Від цього факту залежить ваш настрій на цілий день.
— Ми цієї ночі не злазили з сідла.
— Жаль,— понуро сказала Картоплина.— А коли в місто в'їжджали, вам ніхто не перебігав дороги?
— Ми не забобонні.
— Це не грає ролі,— відрізала Картоплина.— Це особливі прикмети, властиві кожній живій тварині, аби вона могла запобігти нещастю.
Друзі тільки ззирнулися й нічого не сказали.
— А сьогодні не понеділок, не тринадцятий день? — вела далі Картоплина.
— Ні, сьогодні п'ятниця двадцять шосте,— відповів Котигорошок.
— Чудово. Прошу тричі сплюнути через ліве плече. Все! Ой! Була б забула: ще накресліть навкруг себе по колу.
Знизавши плечима, друзі виконували все, що від них вимагали.
— Тепер виверніть кишені й скажіть: «Слава Півневі!»
— А чому не Курці?
— Ну от! Усе зіпсували. Треба починати все з початку. Півень — найбільший ворог усіх привидів.
Друзі не витримали.
— Слухай, Бараболе, годі глузувати. Ти знаєш, чим стріляє оця штука? — Жолудь тицьнув їй під носа дуло гвинтівки.
— На тій неділі мені снилися пацюки. Це перед нещастям,— похнюпилася Картоплина.
— Тепер я розумію, чому це кожного іноземця сюди тягнуть силою і замикають на дев'ять замків,— сказав Жолудь і вистрелив з гвинтівки в стелю.
Картоплина присіла, затулила вуха, а тоді несміливо спитала:
— Яким пальцем натиснули?
— Вказівним. Невже і це має якесь значення?
— Аякже? Якби натисли великим,— перед радістю, а безіменним — перед нещастям.
— Нещасна, моє терпіння в твоїх руках — не будь самовбивцею,— не витримав Горошок.— Кажи, що ти тут робиш і що тобі від нас треба?
— Мені нічого не треба. Я живу в цьому погребі, щоб запобігти тому нещастю, яке на мене чекає. Ось уже двадцять років, як мені ніхто не переходить дороги, я нікого не зустрічаю з порожніми відрами, як на мене не дивиться повний Місяць... Вже двадцять років, як я не відрізняю, коли понеділок і коли тринадцяте число. І вже два тижні, як я воюю з поганими снами і не лягаю спати. Це буде останнім ударом проти нещастя!
— Ну, а щастя тебе навідало хоч раз чи ні?
— А навіщо воно мені? Щастя й нещастя завжди ходять разом: пусти одне — друге обов'язково прийде непро-шеним.
— Тебе не перебалакаєш. Розкажи свою історію, і ми помандруємо далі.
— Зараз. У вас не сіпало ні ліве, ні праве око? В носі не свербіло? Ні? Не позіхалося? Не перечепилися через поріг? Не каркала ворона?
— Горошку, стріляй!— не витримав тої муки Жолудь.
— Добре вже, добре! Я починаю розповідати. Ось на стіні ви бачите Кавуна. Він сміється. Багато років тому цей добросердий громадянин був нашим начальником. Він був дуже веселий. Бувало, покажи йому палець — він як почне реготати. І не доведи, Хріне, якщо хтось торкнеться до якоїсь кісточки! Три дні Кавун реготав, аж сльози текли. Наслідуючи свого начальника, таким нездоровим сміхом захворіли усі помідори й огірки. Тільки ми, бараболі, одні-однісінькі серед тих дурносміхів обережно усміхалися. За таку обережність мешканці міста обрали мене заступником начальника.
Одного дуже веселого дня над містом летів Крук і ні разу не каркнув. Я, помітивши той лиховісний знак, одразу ж попередила Кавуна, та він мене не дослухав і почав сміятися. Глузуючи, він так сміявся з моїх слів, що луснув. Городяни зі сміхом поховали свого начальника, поставили йому пам'ятник. Але він вийшов кривим і дуже смішним. Тому й після похорону дурносміхи не могли заспокоїтися, словом, відтоді ніхто діла не робить, податків не сплачує, тільки регочуть та за животи беруться. Над містом нависла загроза голоду, розрухи.
Довго лікарі сушили голови над тим, як цю хворобу вилікувати, та так ні до чого розумного й не додумались.
Але пам'ятник Кавуна обнесли парканом, на кожному розі вулиці поставили гармату, щоб страхати людей, наказали всім чхати, а у неслухняних зашивали рота. Пам'ятник закутали покривалом. Та й це не допомогло. Городяни сміялися в думці і все слабували на ту хворобу.
В цей час через нашу країну проїжджала королева Країни Вад — Велика Ми. Приїхавши в наше місто,— ось ви бачите на картині її карету,— вона зупинилася коло воріт і чекала, щоб хтось вийшов її зустрічати. Та ніхто не з'являвся. Довкола — мертва тиша. Всі лікувались од сміху.
— Що це за жалоба? Зняти з пам'ятника ганчір'я! — розгнівалася королева.
Зняли. На перекошеному фундаменті мов живий реготав глиняний Кавун: очі примружені, від сміху котяться сльози. Внизу написано:

Сміх — великий лікар!
Смійтесь на здоров'я!


Не витримала королева: усміхнулась од вуха до вуха, ще й чмихнула. Почувши це, засміялися, зареготали всі.
Тоді Велика Ми подумала, що сміються з неї, і розгнівано погрозила:
— Стривайте, я вас іще не так розсмішу!
Через кілька днів вона призначила начальником Хріна. Той на кожному розі розвішав портрети своєї дружини Гірчиці, заступників Цибулі і Часника. Своїм духом він наповнив усе місто. Тепер спробуйте, любі мої, не плакати. Очі самі плачуть. А якщо знайдеться хоч один сміливець і усміхнеться, то йому Часник з Цибулею покажуть, де раки зимують.
Плакатиме, мов найнявся. Після того, як бачите, вже всі жителі перестали сміятись. Але Хрінові все було мало. Тоді він зігнав усіх городян і звелів сіяти якусь королівську рослину — Слізницю. Посіяли. Тільки-но вона виткнулась, як у всіх почався нежить, і сльози бігли самі. Од сліз помокріла земля і просоліла. Усохли дерева, пожовкла трава. Зрештою все побіліло, взялося сіллю. Помідори й огірки геть просоліли. Ось до чого призвела поява Крука.
— Дурниці верзеш! Таку хворобу можна швидко вилікувати,— махнув рукою Жолудь.— Виженіть Хріна та його свиту, вирвіть королівську рослину — й кінець.
— Що ви? Так не можна. Тоді знову всі почнуть сміятися.
— Хай собі сміються на здоров'я.
— А хто працюватиме, податки платитиме?
— Чи багато вони тут нароблять, плачучи? — не відступав Горошок.
— Плачучи, вони хоч трохи Хріна побоюються, а коли сміються, хоч з гармати пали, нічого не бояться. Перекислих легше бити, ніж здорових.
— Я нічого не розумію, — навіть здригнувся Горошок.— І сміятися — догано, і плакати — недобре. А що ж робити, коли мене, наприклад, розбирає сміх або щось болить?
— Насамперед треба озирнутися, чи твій плач або сміх до вподоби твоєму начальникові, і тільки тоді смійся або плач. Моя мета - обережність. Я вже двадцять років не сміюсь і не плачу, вже два тижні мені не сняться погані сни.
— Нічого, ще тиждень побудеш — дуба вріжеш, тоді й справді нічого не треба буде,— мовив Жолудь.— А ми все ж таки тут відпочинемо. Тут, брате, комарів нема, прохолода,— звернувся він до Горошка.
Друзі відгородилася від старої Картоплини гвинтівками й збиралися заснути, але та їх знову підняла.
— Чого ви лягли головами до дверей? Це поганий знак. А що скаже Хрін?
— Слухай, Картоплино! Ця гвинтівка заряджена зубами Чорного Кота, якого нам приніс Крук темної ночі. Бережись, бо цього разу я натисну безіменним пальцем.
Картоплина замовкла й сіла за книжку, щоб вияснити оті знаки. А друзі так солодко заснули, що й уві сні усміхались один до одного.

РЕДИСКА-ПЕРЕВЕРТЕНЬ
Другого дня вранці друзів розбудила сварка. По погребу, розмахуючи кулаками, бігала червонощока Редиска й лаяла Картоплину.
— Забобонна дурепо! Лушпинина! Навіщо ти дозволила тим бруднющим іноземцям лягти на цьому святому місці?! Це святотатство! А побачивши, що ті встали, підбігла до них, уклонилась, усміхнулась, знову вклонилась і, простягнувши руки, почала вибачатись.
— Пробачте, трапилось непорозуміння. Знаєте, жандарми... їм аби схопити, а кого — байдуже. Самого Хріна замкнули б, якби їм волю дали. Ще раз пробачте. Будьмо знайомі: кореспондент місцевої газети «Сміх крізь сльози» Редиска.
— Добридень, якщо не брешеш,— відповів Жолудь.— Тільки сюди нас ніхто не гнав: мандрівники насамперед завжди ідуть до музею.
— Так, каш музей дуже цікавий, але його директор Картоплина така нудна, аж страх бере.
— Чому?—заперечив Котигорошок.— Вона дуже цікаво розповідає і ще цікавіше показує малюнки.
— Так, наша Картоплина чудова, зате музей — не дай боже.
Жолудь встав, потягнувся і, не звертаючи уваги на Редиску, сказав своєму товаришеві.
— Вона, мабуть, прийшла арештувати нас, щоб розповісти про веселе майбутнє цього міста.
Редиска вклонилася, вдарила лобом об землю.
— І так, і не так,— відповіла вона.— Мені звеліли вивести вас із цього підвалу, який оця Картоплина так урочисто називає музеєм.
— Вам не пощастить мене ні просльозити, ні розсмішити,— з гідністю відповіла Картоплина.
Поснідавши і відпочивши, мандрівники вийшли оглянути місто. Довкола все біліло мов зимою. Назви вулиць ніде не значились, але Редиска знала їх напам'ять:
— Це бульвар Безнадійного ридання, а це вулиця Плакс,— торохтіла вона,— це алея Малого сміху, це проспект Великої печалі, а там Набережна сліз.
Зустрічаючи городян, Редиска чхала, кривилася, терла очі, але сліз чомусь не було. Вона аж пашіла здоров'ям — кругленька, гарненька, мов іграшка з ялинки.
Жолудь не витримав і спитав її:
— Слухай, кумасю, ти ж така червона, і тебе всі люблять, а чому ж ти не плачеш?
— Справді, чого ти не плачеш? — поцікавився й Котигорошок.
— Шановний друже,— відповіла Редиска,— колись я голосила дужче за всіх. І виплакала всі сльози.— Схилившись до Жолудя, шепнула на вухо: — Як братові по перу скажу: я плачу тільки тоді, коли мені не заплатять.
— А як було за Кавуна? — спитав Жолудь.
— Справді, як було при Кавунові?— спитав і Горошок.
— Тоді я оголосила в газеті, що перша зрікаюся сміху,— відповіла Редиска Жолудеві, а Горошкові прошепотіла: — Навіщо сміятися, коли за те не платять?
— А тепер? — в один голос спитали друзі.
— Тепер я сміюсь крізь сльози — такий принцип нашої газети: мокра за змістом й смішна за формою.
— Слухай, Горошку, а не стукнути нам цього перевертня по голові заради майбутнього, га? Як ти гадаєш? — не втерпів Жолудь.
— Ви зводите на мене наклеп,— розгнівалась Редиска.— Який з мене перевертень? Міняти шкіру — боляче, в цьому прокислому місті досить вивернути піджак. Бачите? — І вона показала білу підкладку.— Коли підкладка зверху — я білію, а виверну знову — й найпильніше око не відрізнить, хто зеленіший: Огірок чи я?
— Я її зараз відлуплю,— не міг стриматись Горошок.
— За що? Хіба в вашій країні за це б'ють? — спитала Редиска й вигукнула: — О, який чудовий у вас берет! А наші відсталі — все ще брилі носять. Може, продасте?
Друзі перезирнулися.
— І чорнилка у вас дуже цікава. І чорнило червоне, зразу видно — закордонне,— зітхнула Редиска.— Може, поміняємось?
Обидва мандрівники, ніби змовившись, схопили негідницю за грудки і заходилися лупцювати.
— Браття, змилуйтесь, — благав перевертень.— Мені велено привести вас до самого начальника. Він, мабуть, дуже хоче з вами поплакати.
Якийсь час усі троє йшли мовчки. Та на майдані Святого Гарбуза, де кілька десятків солоних помідорів та огірків скакало навколо розтрощеного пам'ятника Кавунові, Редиска знову зацокотіла, мов заведена:
— Це моя пропозиція — як крізь сміх пускати сльози. Ми на старому фундаменті поставимо ночви, зіб'ємо сміхотливому Кавунові ноги, щоб здавалося, ніби він сидить на них, перефарбуємо, проведемо в його веселі очі водогін, і вийде плаксивий Гарбуз.
— Слухай, а що спільного в Кавуна з Гарбузом? — нічого не зрозумів Горошок.
— Можна сказати, що це одне і те саме,— пояснювала задоволена Редиска.— Вони справжні брати. Коли настала мода плакати, то Гарбуз перестарався: плачучи, забув приладнати у себе вдома коритце та й утопився у власних сльозах.
Городяни, оплакуючи цього сміливця, поховали поруч з братом, оголосили його святим і тепер, ридаючи, закінчують побудову пам'ятника. Мабуть, вони ще довго киснутимуть, бо пам'ятник вийшов перехняблений і дуже смутний.
Оглянувши місто, друзі підійшли до палацу Хріна. На цей раз жандарми повели їх східцями вгору повз вартових, озброєних шаблями та щитами, до великого залу. В глибині його сидів Хрін і про щось радився з Гірчицею. Коло них метушилися Цибулина з Часником,— мабуть, складали новий план добування сліз.
— А чого не прийшла Картоплина? — скрипучим голосом спитав Хрін.
— Та нещасна тільки тепер нарахувала тринадцять сходів, що ведуть до її підвалу, тому не насмілилася ступити й кроку.
Раптом Жолудь відчув, що на очі йому набігають сльози. Котилися вони і по щоках у Горошка. Потім обидва гикнули і, набравши повітря в легені, чхнули тринадцять разів.
— Дуже вдячні, що шануєте наші звичаї,— сказав Хрін,— Чого вам треба?
— Ми шукаємо свою приятельку Квасолинку, — пояснив Жолудь.— її, мабуть, через ваше місто гнали в полон.
— Ви, певно, гарні люди, коли маєте друзів,— відповів Хрін.— Ось скоро на відкриття пам'ятника Гарбузові зберуться всі мешканці міста. Ми там і спитаємо про вашу Квасолинку.
Сяк-так затамувавши сльози, начхавшись у смак, друзі попрямували на центральний майдан. На руїнах пам'ятника Кавунові вже стояв новий пам'ятник. Він мав справді жалібний вигляд: на чорному нерівному камені стояли тріснуті ночви. У них на повідбиваних ногах сидів перефарбований Кавун, і з очей у нього били фонтанами сльози. Вони переливалися через краї ночов, сочились крізь дірки й струмками стікали в Слізну.
Через півгодини на майдані зібралися всі громадяни міста. Усі шморгали носами, кліпали почервонілими очима, чхали і плакали. Тільки-но з'явився Хрін зі своєю свитою, як зчинився загальний плач.
— Шановні громадяни Сміходвору! Двоє іноземців просять нашої допомоги,— почав Хрін.— Та хай вони самі скажуть, чого їм треба.
Горошок виліз на перевернуту діжку, відвернувся від Хрінової свити, перестав плакати й мовив:
— Браття! Наша приятелька Квасолинка попала в полон...
— У полон, ой, у полон! — загомоніли повсюди.
Горошок почекав, поки трохи стихне, й вів далі:
— Вона у великій небезпеці! Може, ви бачили або чули що про ту нещасну?
— Ой-ю-ю-у! Нещасна, нещасна! — заголосили всі...
Розлилася річка Слізна, від гарячих сліз місто заволокло солоним туманом, який ще більше різав очі. Всі плакали, ридали, але ніхто й не думав радити, де і як знайти Квасолинку. Тоді на діжку виліз Жолудь і вибухнув :
— Годі вам голосити, очі виплачете!
— Ой, виплачемо! — ще дужче пустив нюні майдан.
А Жолудь вів далі:
— Якщо ви не хочете стати кислицями, то відверніться од Хріна та його свити. Не дихайте одним з ними повітрям,— женіть його втришия зі своєї землі й побачите, що де й подінуться плачі!
Плаксії послухали його й одвернулися від Хріна. Це сподобалося їм, і вони почали голосно сміятися. Реготали всі — від малого до великого.
— Ха-ха-ха! Удвох однієї Квасолинки не знайдуть.
— Хі-хі-хі! Нехай попросять допомоги у нашої Редиски!
— Го-го-го! Вони хочуть, щоб ми побили самого Хріна, ото блазні! Жолудь не знав, що робити.
— Чого ви регочете? Я вам серйозно кажу: відверніться від Хріна, але не смійтеся з людського нещастя.
Тільки-но Жолудь замовк, як знову всі захлипали.
— Чого хлипаєте, чого плачете? — ледве стримував себе Жолудь.— Згадайте свого веселого Кавуна!
І знову на все місто напав сміх. Але тут отямився Хрін і сердито заволав:
— Схопити тих баламутів! У в'язницю їх!
— Не дивіться на нього, знову почнете плакати,—крикнув Жолудь.
— Дивіться на мене!
— Женіть його звідси!
І таке зчинилось: то хи-хи-хи, то у-ю-ю, то ха-ха-ха, то у-гу-гу. Жолудь ніяк не міг домовитися з ними.
Відвернуться од Хріна — хапаються за животи й регочуть, а подивляться на свого начальника — заливаються сльозами. Отак усі вертіли й вертіли головами, доки поскручували собі в'язи.
А Редиска і плакала, і сміялась, і зеленіла від злості, як Хрін. Од великого старання їй так перекосило вид, що з одного ока котилися сльози, а друге сміялося, рота скривило й одібрало мову. Побачивши це, хто сміявся, хто плакав, а хто й скреготав зубами. Зчинився такий гармидер, що аж у вухах дзвеніло.
Дививсь, дививсь на те Жолудь, зрештою, махнув рукою та й пішов до свого коня. Сів і блискавкою подався геть з цієї землі не озираючись. Горошок хотів щось спитати в нього, але Жолудь тільки тяжко зітхнув і мовив:
— Е, брате, ні сміхом, ані сльозами дурня не вилікуєш.

МІСТО ЧВАНЬКІВ
Півдня без передишки гнав Жолудь коня, доки не врізався лобом у якусь химерну стіну. Вона була висока-висока. Друзі поскакали уздовж стіни і невдовзі під'їхали до якихось чудних воріт. Вони були оббиті шипшиновими колючками, між якими було натикано соснової глиці. Не перелізти, не перескочити — нанижешся. А на воротах вивіска:
ВЕЛИЧНИЙ Я
— Що це означає? — здивувався Горошок.
— Мабуть, так дивно зветься місто,— відповів Жолудь. Сховавшись у кущах, друзі бачили, як щопівгодини ті ворота зі страшним скрипом відчинялися і озброєні пацюки заганяли туди полонених. Наблизившись, вони побачили, що під ворітьми дірки, нори, і через них, хто хоче, той і лізе. Біля воріт стоять два вартові, але вони не звертають уваги на те, що там під ногами,— так деруть носи вгору. Друзі підповзли трохи ближче і враз усе збагнули. Тут ходять — землі під собою не чують, кирпу гнуть, на людей не дивляться. Усе хизуються:
— Чи ніхто не зайшов у столицю Країни Вад, хоробрий Пацюче?
— Ніхто, сміливий Тхоре!
Туди-сюди пройшлися, повернулись і, розминаючись, знов перемовились:
— Чи ніхто з нашого великого міста не втік, безстрашний Тхоре?
— Ніхто. Навіть муха не перелетіла, відважний Пацюче.
— Так вони ходили, величали один одного найповажнішими іменами й не бачили, що у них під ногами в місто і з міста, хто хоче, той і йде.
— Сховавши у траві коней, друзі підійшли до воріт.
— Ходімо,— підбадьорював Жолудь Горошка.
— Я дуже боюсь мишей,— відмахнувся той.
— І я боюсь, але ж треба Квасолинку рятувати. Адже ми до самої столиці Країни Вад дісталися. Хто зна, що їй можуть зробити отакі чваньки.
Обидва пролізли в дірку — ніхто й не помітив. Такого дивного міста вони ще й не бачили: бруківки у вибоях, тротуари брудні, зате дахи будинків золотом виблискують.
Усі мешканці бундючаться, чваняться.
Ніхто тут своїм іменем не називається, нікого тут звичайного нема — всі найкрасивіші, найрозумніші, найхо-робріші, найобачливіші — тільки ніхто не гляне собі під ноги, по якій землі він ходить, у якому багні живе.
Жолудь уже й зголоднів, аж гульк, на майдані Скромності на одних дверях написано:
ЗОЛОТА ЇДАЛЬНЯ
— Це для нас дорогувато,— сказав він Горошкові.— Ходімо далі.
На майдані Добродіїв друзі побачили іншу їдальню, Діамантову.
— І ця не про нас,— сказав Горошок.
Шукали, шукали, але так і не знайшли простої, щоб саме для них, їдальні.
Повернулися до першої, постукали в двері. Щось запищало під ногами:
— Що ви робите?
— Стукаємо в двері.
— Даремно, нещасні,— сказала Мурашка-трудівниця, що тягла якусь крихту.— В цьому місті не забувайте дивитися під ноги.
— Друзі побачили: відвідувачі Золотої їдальні пролазили під дверима. Ввійшли і вони так. На них війнуло таким дивовижним духом, що й у них носи позадиралися вгору. Багато років тут ніхто віника в руки не брав: як їли — так і кидали. Усе зацвіло, загнило.
За столами сиділи жителі Величного Я й, не дивлячись у миску, вихвалялись:
— Я їм вугра з найглибшого моря,— хвастався Пацючок.— Він там прожив 999 років і дев'ять днів, доки потрапив до моєї перламутрової миски.
— А я їм ніжку райської пташки,— ще дужче хва-сталося інше створіння, що трохи скидалося на мишу, трохи на пацюка.— У тієї пташки дев'ять пір'їн у хвості і всі золоті.
Подивився Жолудь на Горошка, а Горошок на Жолудя — й ні з місця. Та миска — глиняний черепок, а в ньому, мабуть, уже тисячоліття не було й шматочка м'яса. Коло прилавка сидів жалюгідний хазяїн — Щур. Ноги він, мабуть, не мив од народження, штани й собака не вгриз би, лише краватка й капелюшок біліли, мов сніг.
— Якби я тутечки ковтнув хоча б шматочок, то мусив би їхати...— почав Горошок.
— І я,— затуливши рота, вибіг надвір Жолудь.
Так голодні й бродили вулицями міста й дивувалися: все тут робилося навпаки.
Надвечір їх затримали вартові.
— Хто йде? — рахуючи зірки, спитав старий.
Друзі не знали, що відповісти, та вартові говорили самі:
— Якщо ви іноземці, ми вас попереджаємо. В цьому місті тротуарами мають право ходити тільки городяни, а всі інші повинні йти бруківкою й топтати сміття.
— Ми безстрашні Леви! — випалив Жолудь.
Вартові вдарили списами об землю і пішли далі, так і не глянувши, з ким говорять.
— Слухай, невже і я колись був такий чванько? — раптом спитав Дубенко свого товариша.
— Не пам'ятаю,— схилив голову Горошок.— Але цим хвастунам і я б не сказав правди.
— Я не знаю,— стенув плечима Жолудь,— здається, ми б з ними й так справилися б.
— Що ти кажеш! У цій країні ніхто правді не повірить, усі вважатимуть нас за ворогів,— не погоджувався Горошок.
Друзі сперечалися, сперечалися і зрештою домовилися, коли надалі доведеться брехати, скручуватимуть у кишені дулю: так, по-їхньому, буде краще та й на душі спокійніше.

СУД
Друзі ходили цілий тиждень, сотні будинків відвідали, але нічого втішного про Квасолинку не почули. Усі запевняли, що бачили її, розмовляли з нею, але це була чистісінька брехня. Через тиждень марних блукань друзі спробували хитрувати: розпитували городян і все робили навпаки, але й це не допомогло...
Та ось вони вийшли на майдан Щедрості. Замість пам'ятника тут лежав величезний камінь, а на ньому — великий замок. Він, мабуть, означав безмежну щедрість городян, бо на камені було вирізьблено:
ВСІМ, ХТО ПРОСИВ І НЕ ОДЕРЖАВ, РОЗБИТИ ГОЛОВУ ОБ КАМІНЬ!
Довкола пам'ятника на стовпах, замість ліхтарів, висіли прив'язані світляки-блискавці.
— І ви світите цим негідникам? — сердито спитав Горошок.
— А що робитимеш прив'язаний? — сумно спитав старий Блискавець.— Полон — не пироги.
Горошок виліз і відв'язав одного нещасного. Жолудь теж.
За кілька хвилин дванадцять жуків весело і вдячно змахнули над ними крильми.
— Може, ви щось про Квасолинку чули? — спитали їх мандрівники.
— Була тут така. Наш один Блискавець бачив її на вулиці Трудівників.
І знову друзі почали плутати по тих кривих вулицях міста, шукати.
На одному розі вони зупинилися, приголомшені: щось шипіло, свистіло, хропіло... А через усю вулицю висів плакат: «Тихо! Вартуємо! Увага, безсоння».
— Що б це могло означати? — скривився Котигорошок.
— Вже треба звикнути, що в цьому місті все навпаки. Чи ж не бачиш, це провулок Сплюхів,— засміявся Жолудь, озираючи Дошку пошани, де висів портрет якогось Пацюка, що вхитрився проспати двадцять п'ять годин на добу.
Жолудь не витримав.
Він знайшов грудочку й заходився перейменовувати назви усіх вулиць.
А на вулиці Трудівників, під портретом одного ледацюги, відомого тим, що не зрушив з місця і тоді, коли Слон наступив йому на хвоста, Жолудь написав:
«Під лежачий камінь вода не тече!»
Обидва працювали доти, доки вартові не почали розшукувати їх. Плутаючи сліди, друзі опинилися на якомусь майдані й побачили Ячменя. Той насилу плівся на гору й плакав.
— Що трапилося з тобою, земляче? — спитав його Горошок.
— Приїхав я до цього міста продати пива. А вони все випили, заплатили листям вільхи, запевняючи, що це щире золото. Я не повірив, то вони побили мене й сказали: «У Величному Я ти збрехав перший».
— Це не Величний Я, а місто хвастунів і чваньків,— заспокоїв його Жолудь.
— Тс-с! Не говори голосно — в халепу вскочиш. Хоча й кирпу деруть, а слух мають добрий. Тут і стіни чують.
Не ступили вони й кілька кроків, як бачать — серед вулиці скаржиться й розмахує кулаками розгніване Жито:
— Доки їли мій житній хліб, казали, що він вартий столу Величного Я, а як дійшло до плати — гравій тичуть! Отаким «коштовним» камінням платять!
— Стривай, стривай. Чого ти гарячкуєш? — заспокоював його Жолудь.
— Спалити їх треба, шахраїв таких! Бідний Овес шукав-шукав правду, а тепер йому на майдані Справедливості голову рубатимуть.
Друзі швидко подалися на майдан. Там казна-що робиться! Сміття по вікна, на смітті — поміст, а на ньому — колода. Біля колоди набундючений Пацюк стоїть, гостру сокиру тримає. Дві миші тягнуть до колоди Вівса, а той кричить:
— Усе заберіть, тільки живого залиште!
На майдані повно городян Величного Я. Всі хочуть судити Вівса.
— Свідок Пацюк, найхоробріший і найсправедливіший мешканець нашого міста, розкажи, як було діло,— зажадав суддя.
Коли я їв, о наисправедливішии із справедливих суддів, мені було дуже смачно, моє серце втішалося. Я думав, що їм небачену заморську страву. А коли з'їв, цей Вівсище, ця висхла колючка, раптом каже: «Заплати мені за вівсяні пластівці». Мене аж занудило, коли я почув, чим він нагодував. Він мене обдурив!
— Обвинувачуваний Овес, брехун із брехунів, скажи, чому ти так вчинив? — спитав Пацюк.
— Продаючи, я говорив правду. Хіба ви чули щось інше від Вівса? Він тільки й уміє виробляти вівсяні пластівці.
Сколихнувся, загудів майдан. Усі галасували, вимагаючи зітнути голову Вівсові.
— Брехня,— сказав суддя,— ти образив нашого городянина. В столиці Країни Вад наипослідущий жебрак не їсть вівсяних пластівців. Пацючихо, а чим ти йому заплатила?
— Я дала йому три волосини зі свого хвоста. Це неабияка цінність, від них довкола ясніше стало. А він відмовився брати й назвав їх смердючою щетиною.
Обуренню городян не було краю. Справедливих слів Вівса ніхто не хотів слухати. Вони потонули в галасі шахраїв.
— Бреше! — ще сперечався Овес.— Та гляньте — це звичайнісінька щетина,— показав він три волосинки з хвоста Пацючихи.
Суддя взяв, повертів і сказав:
— Світяться.
Вони дорожчі за золото тільки тому, що належать мешканцеві Величного Я,— підказували миші, пацюки, тхори.
— Нехай будуть дорожчі, але я продав справжні вівсяні пластівці,— ще пробував оправдатись Овес.
Суддя пожував кілька пластівців, примружив око й мовив:
— Це якась надзвичайна страва. Солодка, як мед, а запашна — мов трояндове масло. Зітнути голову брехунові.
Не стерпів Жолудь такої несправедливості й закричав що було сили.
— Овес правду каже! Це ви нічого не розумієте. Подивіться собі під ноги, пихаті свині! Яка країна — така й столиця. Це не Величний Я, а місто чваньків!
Суддя підскочив і аж затрясся весь:
— Хто, хто сказав це страшне слово, що починається буквою «Ч»?! — він задивився на ворону і нічого не побачив.
— Я — Горох, Котигорошок! — перебрав він на себе провину Жолудя й, вибравшись вище, сміливо заговорив : — Тільки дурні так думають про себе і говорять!
Пацюк поставив Вівса на коліна й щосили замахнувся сокирою.
Та Жолудь теж не ловив гав: він підняв гвинтівку й, навіть не цілячись, вистрілив у величезну сокиру, і вона випала з катових рук. Жолудь закричав остовпілому від переляку Вівсові:
— Овсику, тікай! Вони ж бояться дивитися під ноги, тікай!
Овес пустився навтіки через якийсь провулок. Отямившись, Бабак схопив зі столу дзвінок і, вгамувавши всіх, зачитав наказ про введення військового стану.
— Іменем Величного Я! Всім городянам у зв'язку з надзвичайними обставинами, у зв'язку з тим, що в наше місто забрели іноземці, дозволяється дивитися під ноги і схопити тих мерзотників, Горошка і Жолудя, які вимовили те страшне слово, що починається літерою «Ч»!
Друзі не чекали, поки суддя закінчить свого наказу, й гайнули до воріт. Але на дорозі їм став укріплений загін варти. Вони кинулися в інший бік, але тут шлях заступили городяни.
Тоді вони заскочили в перший-ліпший будинок і підперли двері.
— Оце, мабуть, вскочили,— утішив товариша Горошок, дивлячись у замкову щілину.— їх уже з десяток набралося.
— Ще побачимо,— відповів Жолудь і пальнув кілька разів у переслідувачів.— Зате Вівса врятували.
— А Квасолинка? Адже тепер усе пропало!
— І її не забудемо. Дивись — уже відступили, песиголовці.
Вузьким коридором вибігли в двір — аж замружились од сонця.
А коли розплющили очі, побачили кам'яну криницю, до якої було прикуто Квасолинку. Вона все брала воду й виливала в мармуровий басейн.

ВИЗВОЛЕННЯ КВАСОЛИНКИ
Побачивши друзів, Квасолинка пополотніла, випустила з рук відро й майже впала коло ланцюга. Горошок кинувся на допомогу.
— Я гадала, що ви мене забули,— тільки й мовила вона.
— Не забули,— обняв її Жолудь,— тільки багато горя зазнали.
А Горошок так розхвилювався, що зовсім говорити не міг, тільки гладив Квасолинку по руці, а тоді ні з сього ні з того сказав:
— Дивись, лоб, що ти перев'язувала, зовсім зажив, а рубець маленький-маленький.
Квасолинка всміхнулася:
— А ви все пишете вірші й працюєте у всесвітній газеті?
Горошок із сорому геть позеленів, а Жолудь одвернувся й буркнув:
— Усього буває в житті.— І додав: — Треба поспішати, городяни от-от можуть вибити двері.
— За вами женуться? — злякалася Квасолинка.— Вдень ми нікуди не втечемо. Треба обов'язково зачекати ночі. Ви й не уявляєте, скільки в цьому місті негідників та запроданців.
— Ми не можемо чекати ані хвилини.
— Я вас сховаю. Цей дім, басейн і сад належить комендантові цього міста Тхорові, тому тут ніхто не посміє шукати.
Квасолинка сховала друзів під драбиною, а сама знову заходилася тягати й виливати воду, як і раніш.
Коли двері під натиском городян упали додолу, вони один через одного влетіли в двір і накинулися на Квасолинку.
— Де ті змовники?
— Вони плигнули через тин саду — тільки я їх і бачила.
— Брешеш, ти сховала їх!
— Як? Я ж прив'язана.
— Що правда, то правда,— згодилися ті і майнули через тин.
Вечоріло. Невдовзі стало темно, хоч око виколи, бо дванадцять визволених блискавців так попрацювали, що жодного ліхтаря не лишилося. Опівночі Квасолинка випустила друзів і попросила збити з її ніг кайдани. Потім усі троє рушили в садок.
— Я нічого не бачу,— спотикаючись і падаючи, жалівся Горошок.— Хоч би свічку яку.
— Що ти кажеш?—заткнула йому рота Квасолинка.— І не думай. Повен двір городян. Спускайся сюди, у підземелля. Там на вас цілий день чекають.
Жолудь став обережно спускатися. Горошок раптом посковзнувся і, підчепивши друга, незчувся, як опинився внизу.
Тут несподівано в очі вдарило світло: це стояв Блиска-вець і з-під крил світив товаришам.
— Здоровенькі були! — привітався Горошок.— А ти як сюди потрапив?
— Довідався, що вас переслідують, і вирішив, що вам уночі потрібна буде моя допомога.
Друзі довго не засиджувались, поспішили далі. За Бли-скавцем йшов Жолудь з гвинтівкою, а Горошок шкандибав останній і граблями заскороджував сліди. Раптом Жрлудь зупинився: підземелля розділилося надвоє..
— Я ще вдень усе обдивився,— пояснив Блискавець,— ліворуч Тхорів палац, а праворуч околиця міста.
Почали радитися. Всі сходилися на тому, що треба поспішати й чимдуж тікати з цієї страшної столиці. Один Жолудь був проти.
— Ми повинні скористатися з нагоди й помститися тому триклятому Тхоряці. До того ж було б добре довідатись про їхні плани.
— Не сунь носа до чужого проса, бо знову встрянемо,— не погоджувався Горошок.
— Тоді ви посидьте, а я піду сам.
Чекати, ясно, ніхто не хотів. Усі повернули ліворуч, піднялися по сходах і опинилися перед залізними дверима. Через ті двері вони потрапили до Тхоревої спальні. Підземелля кінчалося під широким ліжком коменданта.
Несподівано в сусідній кімнаті блимнула свічка. Бли-скавець сховав під крило свого ліхтаря і завмер. Почекавши трохи, Жолудь підійшов до дверей і, ставши навшпиньки, подивився в замкову щілину. Холодний піт виступив у нього на лобі: за столом сиділи Тхір, Бабак, Миша та Пацюк і про щось розмовляли.
— Їх треба обов'язково спіймати,— сказала Миша.— За одне те слово, що починається буквою «Ч». Треба показати їм, де раки зимують.
— Мало шкуру спустити,— додав Бабак.— Ось почитайте скаргу Шишки, рапорт таємного радника Хріна й побачите, що це великі злочинці, ще й вільнодумці.
— Не розумію, як вони могли потрапити до нашого міста,— буркнув Тхір.
— Ваша превелебність, вартові, опустивши носа, побачили дірку в фундаменті міської стіни.
— Брехня! Через нашу стіну ніхто не може ні пролізти, ні перелізти. їх скинули десантом з літака.
— Геніальна думка,— підтримав Бабак.— Прямо надзвичайна, чудесна. Ними ж було вистрілено на Місяць. А що ви думаєте, милостивий пане, про тих двох іноземців? — звернувся він до коменданта.
Тхір довго морщився, обмірковував, бубонів щось собі під носа, доки, нарешті, буркнув:
— Хто такий Жолудь? Я думаю, що не Курка.
— Правильно, ура! Ви ще не відкрили рота, а я вже знав, що ви скажете святу правду, найхоробріший із Левів,— підлещувався Бабак. І хвостом змітав з Тхора пилюгу.
— На допомогу я викликала сищика Лопуха та шпигуна Реп'яха,— сказала Миша.
— Покличте їх сюди.
До кімнати ввійшли дві розкуйовджені істоти. На Лопусі — дві колючки, на Реп'яхові — сто дві.
— Коли я причеплюся до кого, то він усе життя від мене не одчепиться,— заявив Реп'ях.— Байдуже до кого —я можу причепитися навіть до хвоста самого Лева.
— А я чіплявся навіть до кожуха Ведмедя,— не поступався Лопух,— і знаю, що в нього жінка — Ведмедиця.
— Ні, це не годиться,— сказав Тхір,— до тих хитрюг треба підіслати такого шпигуна, до якого вони б самі причепились.
— Тоді треба покликати Co...
Жолудь не розчув назви: розгніваний Горошок саме відштовхнув його од щілини і завів лаятись:
— Чого тільки ти один усе хочеш знати?
— Тому, що вони радяться, як нас упіймати.
— Хто такі?
— Комендант Тхір, суддя Бабак, Миша та Пацюк.
— Тоді... тоді ти сам і ди... дивись,— злякався Горошок і ніяк не міг пригладити свого оселедця, що аж дибки став од жаху.
Жолудь притулив око до щілини, але було вже пізно. Таємний шпигун уже вийшов і причинив двері.
— Ну, як? — спитав Тхір у Лопуха.
— Це серйозніше, тільки одного мало. Треба посадити по одному такому на кожній дорозі. Крім того, оголосіть повсюди, що за їхні голови дадуть стільки грошей, скільки ті важать. Я гадаю, що ті підбурювачі й бунтівники все одно потраплять нам до рук. До того ж вони не деруть носа вгору. Раду закінчено.
— Ой, не можу, вистрелю,— націлився Жолудь, але Горошок схопив за гвинтівку:
— Ти не маєш права ризикувати життям товаришів.
— Твоя правда,— похнюпив голову Жолудь, і всі повернулися назад у підземелля.
Цього разу радилися значно довше.
— Тхір наказав посадити на кожній дорозі по шпигуну,— розповідав Жолудь.
— Ну й чудний ти,— зітхнув Горошок.— А звідки вони знатимуть, якою ми поскачемо? Може, ми навпростець, через луки та поля тікатимемо, га?
Товариші підтримали.
— За наші голови обіцяють багато золота.
— Насамперед їх треба здобути, а тоді вже давати,— сперечалась більшість.
— Без задраних носів ми з міста не виберемось. Думайте, що нам робити?
Усі схопилися за голови й стали думати.
— Ура! Придумав,— підскочив Горошок.— Ні, пробачте, так нічого не вийде, — він спокійно сів і знову задумався.
Через деякий час Жолудь спитав Квасолинку:
— В тому саду росте хоч один Клен?
— Навіть два,— відповіла санітарка.
— Тоді ми врятовані. Та з Кленового насіння можна зробити такі носи, яким позаздрить найбільший чванько з цього міста.
В супроводі Квасолинки Жолудь виліз і обережно підступив до Клена.
— Добрий день, дядьку,— тихо привітався він.
— Здоровий будь,— хрипливим голосом прошепотів старий.— Що скажеш?
Жолудь розповів про свої пригоди та злигодні й додав:
— Іншого виходу немає.
— Хоч я і не дядько тобі, але допоможу в скруті — дам кілька насінин. Але,, використавши, не викидайте їх на смітник, а закопайте в землю, щоб виросли нові дерева.
Дубенко назбирав насіння, подякував і попрохав:
— Якщо коли-небудь на вашу гілку сяде співуча пташка, передайте, будь ласка, нею привітання моєму таткові. А Горобцеві скажіть, що я дуже скучив за домівкою. Якщо йому не важко, хай визволить нас із цієї страшної країни. Не за себе... заради товаришів прошу, нехай він спробує.
— Добре, брате, добре, — прошамкав Клен.— Тільки і ти не забудь мого прохання.
Жолудь, повернувшись, одразу заходився клеїти друзям носи.
— Ну як? — спитав він у Горошка.
— Через цього широченного носа я не можу голови вдержати,— поскаржився Котигорошок і затоптав зернятко в землю.
— Звикай,— це тобі не з гори стрімголов котитися,— сказав Жолудь і пішов попереду.
Підземелля закінчилося. Друзі вибралися на волю, подякували Блискавцеві і хоробро попрямували до вартових.
— Стій, хто йде?
— Хоробрі леви.
— Таж у вас ноги не такі,— з сумнівом сказав один вартовий, боячись одірвати погляд від землі.
— О сміливі тхори, о майбутні тигри,— завів Жолудь тоном чваньків.— Ви тільки подивіться на наші носи! Вони надзвичайні, це найновіший винахід марсіян. Якщо хочете, я вам кілька подарую.
— І хоч був наказ дивитися тільки під ноги, вартові не могли відмовитись од захмарної новини й підвели очі вгору.
— Ми нічого не бачимо.
— А ви помацайте.
Вартові так і зробили, і після цього їм страх захотілося мати такі носи. Друзі приліпили їм по два зразу, і вартові задрали голови, як на військовому параді.
Втікачі без перешкод вийшли за ворота й поквапились на захід. У густій траві знайшли своїх коней, осідлали і поскакали далі.

ЧУДНА ЗНАХІДКА
До світанку Квасолинка, Горошок та Жолудь устигли від'їхати од міста далеко. Що далі, то вони менше й менше думали про небезпеку, а як зійшло Сонце, вони так розвеселилися, що заспівали пісню. Але співали недовго: на повороті побачили, що хтось лежить і дуже стогне.
—Без сумніву, пастка,— сказав Горошок.
— Не думаю,— відповів Жолудь і, скочивши з коня, обережно пішов на той крик. Посеред дороги, в пилюзі, ворушилася Сочевиця. Обгризена, побита, із зв'язаними руками й ногами.
— Ой, помру! —кричала вона не своїм голосом.— Ой, як він мене побив! Братчики, не витримаю,— стогнала бідолаха.
Жолудь узяв її на руки, переніс на узбіччя дороги, витер пилюгу і дав трохи води з фляги. Квасолинка обтерла побиті боки. Але Сочевиця не стихала й інколи кричала так голосно, що доводилося затуляти вуха.
— Ну годі, заспокойся і скажи, як ти сюди потрапила? — спитав Горошок.
— Я втекла... Городяни наздогнали, побили, зв'язали, ще й кинули на дорогу... Краще вбийте, а не лишайте мене на поталу.
Друзі задумались. Невже ті чваньки їх обігнали? А що робити з пораненою Сочевицею? Коней двоє, а втікачів уже четверо.
— Слухай, Сочевице, чи давно тут були городяни?
— Не пам'ятаю, вони весь розум з мене вибили. Ой, ой!
— А, будь що буде. Візьмемо тебе з собою, тільки гляди мені! — сказав Жолудь. Він посадив Сочевицю на свого коня, а сам, ухопившись за сідло, побіг збоку. Так само котився і Горошок. Через деякий час він наздогнав товариша, відвів убік і показав клапоть ганчірки.
— Навіщо ти мені це показуєш?
— Твоя хвора вже втретє кидає такий клапоть. Мені здається, вона комусь позначає дорогу.
Почувши їхню розмову, Сочевиця застогнала ще дужче.
— Не летіть, мов шалені, мене дуже трясе.
— Не подобається вона мені,— невгавав Горошок.— Тільки послухай, як вона кричить, неначе її ріжуть. Ясно, що прикидається.
— Невже вона сама себе так розмалювала? — з сумнівом у голосі сказав Жолудь.
— Треба наглядати за нею, може, вона і є той таємний?
— Дурниці,— вирішив Дубенко,— болить, тому й репетує. Видно, брате, що ти в Країні Вад народився,— пожартував з друга і серйозно додав: — Так ми скоро один одному почнемо не довіряти.
— Ну, дивись,— зітхнув Горошок.— Зрадники обдурюють не тільки уродженців Країни Вад.
— Який ти, Горошку, сердитий,— сказала Квасолин-ка.— її ж ті чваньки побили, мов яблуко.
Далі Горошок ішов мовчки, але з Сочевиці не спускав очей.
Опівдні вони спустилися з гори й несподівано спинилися коло великого озера.
— Заблудилися,— злякався Жолудь.— Коли ми їхали сюди, я озера не бачив.
Жолудь раптом замовк, на горі здійнялася курява, хтось їхав,
— Зрада, за нами женуться! — вигукнув Горошок і стяг Сочевицю з сідла.— Це твоя робота!
Жолудь не забарився. Він знайшов гострий сук, скинув берета, склав у нього своє письмове приладдя й стрибнув у воду. Підпливши до латаття, пірнув, відрізав од стовбура й притяг до берега готовий пліт. З вільхового листка зробив вітрило, з рогозу — руля і, посадивши товаришів, відштовхнувся од берега. Тільки вітер трохи одігнав пліт, як прискакав загін мишей.
— Зупиніться! Такий наказ Тхора!
— Дістаньте, якщо не боїтеся втопитись,— глузував Жолудь.
— Стривайте, ми розквитаємося з вами!
— Тільки не забудьте приліпити носів, присланих з Марса! — не лишився в боргу й Горошок.
Чваньки зчинили страшенний галас, жбурляли каміння, сокири, але нічого не могли вдіяти, бо ніхто з них не вмів плавати.
Почувши галас, із нори виліз старий водяний Пацюк. Він був тут за перевізника.
— Хто це не дає мені спати? — спитав.
— Іменем коменданта столиці, хороброго й найрозумнішого полководця, наймудрішого Лева Левів, наказую їх затримати! — кричав старший чванько.
Та поки він перечислив усі Тхорові чесноти і заслуги, старий Пацюк знову заснув. Поки його знову розбудили, вітер одніс пліт далеко від берега. Водяний Пацюк кинувся доганяти. А догнавши, вчепився за край плоту і мало не перекинув його.
— Чого вони галасують і жбурляють у воду каміння? — спитав він.— Я недочуваю, води набралось у вуха.
— І ми не знаємо. Попливи й запитай у них. Тільки чули, ніби Тхір хоче тут купальню зробити.
— Хоче озеро перевести?
— А ти йому спину чухатимеш!
— Нема мене за що арештувати!
— За те саме,— сміялися друзі.
— Нічого не вийде,— ворухнув сивими вусами водяний Пацюк і, мабуть, подумавши, що з городянами нема чого зв'язуватися, поплив своєю дорогою, а втікачі — своєю.
Згодом вітер прибив плота до берега. Втікачі пустили коней пастись, а самі пішли шукати чогось попоїсти. Виявилося, що вони втрапили на порослий чагарником острів, один берег у якого пологий, а другий — високий і крутий.
— Ми довго тут не продержимося,— захлипала Сочевиця.
— Можеш повертатися назад, пліт іще стоїть,— розгнівався Жолудь і видерся на вершечок лози, щоб оглянути місцевість.
На тому березі городяни будували плота: рубали дерева і зносили до води, зв'язували докупи.
— Що робити? — спитав, коли зліз, у Горошка.
— Будемо захищатися! — відповів той. — А може, тим часом і Горобець прилетить, може, Клен якусь вісточ-ку надішле,— Горошок озирнувся й, побачивши, що Ква-солинка не чує, додав: — Тільки ти Горобчикові скажи, що я не такий уже й простий Горох. Словом, мене не можна клювати.
Друзі назбирали каміння, гілляк, сухої трави й зробили укріплення. Але не спали й городяни: вони вже зв'язали плота, сіли й погребли до острова. Друзі викресали з кременю вогню, підпалили гілля й траву. Дим виїдав очі., а каміння збивало з плоту. Та й вітер одніс його вбік. Першу атаку ворогів було відбито.
Стемніло. На острові до глибокої ночі будували укріплення, збирали каміння і тільки на світанку, залишивши Сочевицю на варті, стали радитися, що робити далі.
— Треба пригнати плота до печери, і коли зовсім стемніє, втікати на другий берег озера,— радив Жолудь.
— Згоден, але ж вітер змінив напрямок і дме в протилежний бік,—попередив товариша Горошок.—Та й ще як Горобець сяде на такий благенький пліт? Ні, треба зачекати.
Тут вони почули над головою помах крилець і побачили вогник. Хтось спустився на землю.
— Я знову з вами,— поздоровкався Блискавець.— Поклін вам од Клена. Він послав ластівок оповістити Горобця. Тільки щоб були умовні знаки: вночі запаліть три вогнища, а вдень — накладіть три купи каміння.
— А самі ластівки не змогли?..— тихенько-тихенько спитав Жолудь.
— Могли, але вони чогось на тебе сердяться. Ти їх колись замурував і мало не подушив.
Блискавець полетів, а Дубенко, насилу стримуючи сльози, подумав, що недобре так довго таїти злість у серці тільки за те, що він колись так нерозумно пожартував. Та що вдієш? Сам винен. Хіба ж він сподівався тоді, що сам колись ускочить у таку халепу.
Коли друзі поснули, Жолудь плигнув на плота, підвів його до крутого берега та й залишив у маленькій бухті. А сам, хапаючись за виступи, повернувся назад і, зморений, міцно заснув.

ЗРАДА
Був чудовий сонячний ранок. Крізь сон Жолудь чув, як хтось співає, але ніяк не міг прокинутись. Пісня закликала вставати, а втома й сон прихиляли голову до твердого сідла.

Бджола-трудівниця
У вулик вертає,—
Жити в рідному домі
Хто ж не бажає!


Гарно співала Квасолинка, а Горошок і собі підтягував баском:

Випередив би вітерець,
Летів би, як пташка,
Вклонився б матусі,
Рідненькому татку.


Нарешті Жолудь розплющив очі. Сонце поволі доходило зеніту.
Засоромлений Жолудь схопився на ноги й почав шукати свою зброю, але ніде її не знаходив.
«Той мені Горошок,— подумав Дубенко,— сховав зброю, ще й співає собі. От жартівник». Жолудь підійшов до Котигорошка й мовив:
— Ну, годі жартувати. Кажи, де поклав гвинтівку?
— Я її не брав. А хіба не ти й мою сховав?
— Сочевиця,— наледве видихнув Жолудь, і серце його стислося від передчуття лиха.— Де Сочевиця? — злякано скрикнув він.
Кинувши все, друзі заходилися шукати приблуду, але її й слід прохолов. Разом з нею пропали обидві гвинтівки, шаблі, а, найважливіше, кремінь.
— Негідниця! Чим же ми тепер вогонь викрешемо?
— А я що казав? — почав Горошок і відразу змовк: і він спав як убитий.
— Через наше безголів'я і Горобчик може зазнати нещастя,— бідкався Жолудь.
— Що буде, як він прилетить уночі?
— Хто його знає. Якби горобчик прилетів, то не тільки нас порятував би, а й помстився б отій зрадниці,— промовила Квасолйнка.
— Навряд! — махнув рукою Горошок.
У цей час на тому березі городяни знову зчинили страшенний галас. Вони стрибали, кричали, веселилися, неначе святкували перемогу. Добре придивившись, друзі побачили, що біля того берега верхи на лозині пливла Сочевиця. Солдати Тхора витягли її з води і стали підкидати на руках.
— У-у! Мерзотниця,— обурено сказав Горошок.— Чуло моє серце, що ми гадюку на грудях пригріли.
Жолудь похнюпив голову і нічого не відповів. Почував свою провину: не послухав друга, повірив гадині, ще й на варті поставив. Тепер, чого доброго, й сам загине й інших загубить.
Миші не марнували часу. На плоту знову підпливли до острова. Друзі захищалися як могли, але сили були нерівні. Всі троє змушені були податися назад до неприступної скелі. Знову атакувати їх ніхто не відважився. Зате вороги наносили три купи каміння та три купи гілля для вогнищ і знову завели веселитися. Між ними була й Сочевиця,— дарма що мала, а кричала найдужче.
— І як таких земля носить? — дивувалася Квасолинка.— Так за добро віддячити?!
Жолудь мовчав. Він теж не міг зрозуміти, як могла Сочевиця за щирість, любов та дружбу відплатити такою лютою підлотою.
Невблаганно наближався вечір. Друзі також наклали три купи каміння, але їх не видно було в затінку від скелі. Замиготіли зорі, а внизу затріщало три вогнища.
— Аби не прилетів, аби не прилетів,— тихо шепотів кожен про себе й кидав униз каміння, щоб загасити ті вогнища, але нічого не виходило.
— Краще вже загинути самим, ніж погубити товариша,— зітхнув Жолудь і зо зла пожбурив каменюку вниз.
Серед ночі почувся шелест крилець і войовничий голос Горобця:

Цвірінь-цвірінь, цвірінь-цвірінь!
Де ти, Жолудь, друже мій!
День і ніч лечу, лечу,
Ніяк тебе не знайду,
Де ж ти, друже,
Де твій знак?
Цвінь, цвінь, цвінь!
Не можна так!


Зразу ж на його голос обізвалася Сочевиця, намагаючись говорити так, як Жолудь.

Чи ж не бачиш, Горобчику,
Ось наш знак!
«Вже давно тебе чекаєм»,—
Скаже всяк.


— Горобчику, засада! Братику, нещастя! Любий друже, нас зрадили! — плачучи кричали йому друзі, але крилатий товариш їх не почув і кинувся на землю.
Тільки-но він сів, як на нього з усіх боків напали вороги,— вхопили за крила, за ноги, вчепились у хвіст. Але сміливець не здавався. Кому вибив очі, кого заклював на смерть, кому скрутив голову, та інші подужали його. Побороли Горобчика. Вмираючи, він ще встиг крикнути:

Цвінь-цвир-цвінь-цвир,
Воював як богатир,
Жолудь, любий, не гнівись,
Що не спас тебе...
Цвінь, цвир...


Плакав Горошок, плакала Квасо-линка, плакав Жолудь, а вороги раділи. І найстрашніше те, що друзі все бачили, все чули, але ніяк не могли допомогти своєму товаришеві.
Довго сумували друзі... Аж раптом почули нелюдський крик. То кричала Сочевиця.
— Як ви смієте? Я вам допомогла спіймати Горобця. Я викрала зброю в повстанців. Я буду скаржитися Тхорові.
— За те і в'яжемо, щоб не скаржилася,— сміялись городяни.— Якщо ти зрадила таких, як сама, то що тобі зрадити й нас? — Сочевиці зв'язали руки і ноги та й кинули біля вогнища.
— Майте совість,— пищала Сочевиця.— Де ж ваші обіцянки, гроші?
Не бійся, ми вміємо тримати слово,— кривлялися миші.— Ми тебе з'їмо останньою.
Втікачам не жаль було Сочевиці. Вони знали, що така доля чекає всіх зрадників, знали, що їх не люблять ані вороги, ані свої. їм полегшало від того, що катюзі перепало по заслузі.
Треба було думати, як спуститися до плота.
Горошок і Квасолинка запропонували скрутити з осоки мотузку.
— Не встигнемо,— сказав Жолудь.— Дивіться, миші уже лізуть до нас.
Спільними зусиллями друзі зрушили з місця уламки скелі й спустили їх ворогам на голови. З великими втратами солдати Тхора відступили, але з того берега все підпливали нові сили.
Жолудь пильно обдивлявся скелю. Раптом серце його закалатало від радості. На одному виступі скелі, де зосталося трохи землі, росла Кульбаба. Вона відцвіла й сушила на сонці насіння, збираючись пустити його на парашути-ках в далеку дорогу.
— Люба, славна! — став прохати її Жолудь.— Дай нам хоч по одному парашутикові. Все життя дякуватимемо.
— Будь ласка,— відповіла та,— тільки, як спуститеся, не забудьте закопати їх у землю.
Друзі видерлися на найвищу скелю й почали спускатись униз. Першим плигнув Жолудь зі своїм парашутом. Він спустився прямісінько на пліт. Квасолинка опустилася майже біля нього. Тільки Горошка вітер одніс далі у воду, бо він був дуже легкий. То Дубенко витяг друга на пліт, напнув вітрило — і попливли.
Через півгодини на ту ж скелю видерлися миші. Збагнувши, що трапилося, вони й собі намагалися спуститись на парашутиках, але були надто важкі.
Кілька солдатів розтрощило свої кості об каміння, тож більше ніхто не схотів ризикувати.
Не знаючи, на кому зігнати злість, миші заходилися лупцювати зрадницю Сочевицю.
— Чого не попередила? Чого не вкрала плота? Чого не вирвала Кульбабу?,
Сочевиця кричала, пищала...
Нарешті миші розгойдали Сочевицю й жбурнули вниз на гостру скелю, а самі, піймавши облизня, повернулися назад.
Втікачі все бачили, але не промовили жодного слова їм було дуже жаль хороброго Горобчика.

МРІЇ СКНАРИ
Перепливши озеро, друзі ще змарнували один день,— ловили коників. Дикі коники іржали, брикалися, ніяк не давалися в руки, але тут Горошок показав, на що він здатний. Горошок підстрибував угору, хапав коника за гриву і тримав доти, доки не об'їжджав коня як слід.
Весь наступний день мандрівники скакали не зупиняючись.
Тільки пізно вночі коні, зачувши воду, заіржали й прискорили ходу. Коло чистого прозорого джерела друзі напилися, помилися й стали роздивлятися, де заночувати. Неподалік бовваніла чиясь напіврозвалена халупа, і друзі попрямували до неї. Поглянувши на Жолудя, Горошок пирснув од сміху: від їзди на неосідланому коні в того так викривилися ноги, що Горошок міг любісінько пролізти між ними. А Жолудеві навпаки, здавалося, що то в Горстка стали такі криві ноги, що між ними міг проїхати віз із сіном.
Насміявшись уволю, друзі підійшли до халупи. Там на лавці сиділо двоє старих, виснажених голодранців. То був сторож дороги Полин з жінкою Полинихою.
— Добрий вечір,— привіталися вершники.— Що ви тут робите у темряві?
— Гріємось,— відказав Полин.
— Ця ніч така місячна, що ми вирішили погрітися і не топити в печі,— пояснила Полиниха.
Більше нічого не кажучи, друзі прив'язали коней до дерева. Те, як поводились старі, не обіцяло нічого доброго. Взагалі здавалося, що вони не з цього світу: зморщені, в самому лахмітті, розкудлані. Переночувати пустили. На них, мабуть, уплинули не так прохання друзів, як їхні закурені рішучі обличчя та батоги в руках.
Господарі щось буркотіли, доки не постелились, але, побачивши, що гості мирно кинули батоги в куток, зашепотілися :
— Слухай, стара, обійдуться вони й без подушок.
— І я так думаю,— відгукнулася Полиниха і поклала подушки знову в скриню.— І ковдри шкода, її ще ні разу не стелили.
— Зніми й ковдру, й простирадло,— порадив Полин. — А я сховаю й сінника, бо на них ще ні разу не спали.
Відтарабанили все у комору й поставали біля ліжка.
— І ліжок шкода,— зітхнула Полиниха.
— Шкода й підлоги, вона теж дерев'яна,— притакнув Полин.
Розбираючи ліжка та підлогу, старі тяжко зітхали:
— Ох, шкода, що земля не наша!
— Хай їм грець,— вилаявся Горошок.— Лягаймо на землю, добре, хоч стеля є над головою.
— Тихше,— сказала Квасолинка,— а то почують та ще "й стелю розберуть, загорнуть у якусь полотнину та й сховають у коморі.
А господарі стояли біля комори й замикали шістнадцятий замок. Тільки на замки в цій хаті, мабуть, не жаліли ні часу, ні грошей. Друзі постелили свої піджаки Квасо-линці, а самі лягли на голу землю.
Вони ще не поснули, як старі, взявши кусень хліба, пучку солі, кухоль води, сіли вечеряти.
— Ще, чого доброго, об'їмося на ніч,— сказав Полин, узяв половину хліба, солі та й поклав у мисника.
— І мені чогось не хочеться,— Полиниха розділила свою частку надвоє і половину поклала в мисник. Так обоє ділили, ділили, доки на столі нічого не зосталося. Тоді старі випили води й задоволено зітхнули:
— Як добре, що води не треба купувати.
Потому закуталися в лахміття й сіли сторожити гостей, щоб ті, бува, чогось не прихопили. А гості так заснули, що не почули, як промінь сонця проник у криве віконце халупки.
Прокинувшись, усі троє побігли до джерела вмиватись, а повернулись — нема ні коней, ні вуздечок.
— Куди ти подів? — приперли до стіни старого.
— В комору сховав, мені стало шкода тих вуздечок. Нащо їх без діла нівечити, коли можна й без них скакати? — виправдувався той.
— А де коні?
— Теж у коморі. Мені стало шкода тих нещасних. Навіщо їх мучити, коли можна й пішки ходити?
Друзі забрали своє і пригрозили старим:
— Щоб це востаннє було! Не хочемо мати справи з такими скнарами. Загребущі які! Коли б могли, то й сонце, мабуть, од людей сховали б?
— О, це моя давня мрія! — зрадів Полин.— Я б сховав сонце під кадіб, накрив би чорною хусткою, а тоді у дірочку по одному промінчику й випускав би: кому скільки треба, скільки хто грошей має. А то стільки світла, стільки тепла марно гине! Світить день у день по всіх країнах!
— Це ж грошики світять! — бідкалася вслід за ним Полиниха.
— Ах ви ж божевільні! — не втерпів Жолудь.— Ач до чого додумались!
— Аякже! І джерело б'є-дзюрчить без діла. Скільки води даремно пропадає! Ще, кажуть, є якісь ріки, озера, моря! Страшно подумати! Якби всю воду помістити в мій кухоль! Або в мою криницю! Я б тоді нічого не робив, тільки ділив би всім по крапельці, наче в аптеці якійсь. Ділив би й ділив би.
— Скільки крапель, стільки й грошенят... Хто ж на воду жалітиме! — раділа Полиниха, аж не могла всидіти на місці.
— Розказуй далі, чого ж притих? — заохочував Жолудь, а сам насилу стримувався, аби не вчепитись у патли Полинові, які той не розчісував, мабуть, років десять, побоюючись, що зламає зубки в гребінці.
— Встанеш, вийдеш надвір — не можеш надихатися. Стільки повітря, такий простір — усе небо тобі!
— Як подумаєш, скільки повітря всякий непотріб переводить,— навіть жити не хочеться. Якби його все в свинячий міхур загнати! А тоді по мірочці, по одному подиху...
— Замовкніть! — не витерпів Жолудь.— Заткніться, старі скнари. Це ви зі своєю старою тут повітря поганите. Якби ви могли, то весь світ у своїй коморі замкнули б, а тоді продавали б за грошики: кому зірочку, кому жменьку земельки, а кому й зовсім нічого... Замовкни, патлатий скнаро, а то розчавлю, як черв'яка!
— Ходімо,— заспокоювала Квасолинка.— Якби бог собак слухав, то з неба кістки сипалися б. Самі скоро ноги простягнуть. Бачиш, тільки кістки зосталися...
Друзі сіли на коней, але тут розходилась буря. Блискавка вдарила в дерево.
— А тих скнарюк і грім не вб'є! — сердито сказав Горошок.— Сонце під кадіб. Отаке придумати! Скнари нещасні.
— Що ж грім, коли ми самі таких плазунів залишаємо? — крикнув Жолудь, ударив коня і перескочив через величезну калюжу.

ЯК ЛІКУЮТЬ ЗАЗДРІСТЬ
Що більше віддалялись друзі від столиці Країни Вад, то приємніше їм було зустрічатися з людьми, то менше боялися чужих очей. Жолудь частіше сідав за свого щоденника, а Горошок і Квасо-линка то лягали і вставали з піснею. Так повеселіла трійка прискакала до чудного зруйнованого містечка, що мало дві назви.
На правому боці руїн висів напис:«Зупинись!», а на лівому — «Не минай!»
Коло кожного напису висіли оголошення з портретами Жолудя та Горошка і обіцянками Тхора нагородити тих, хто спіймає хоч одного втікача. Проїхавши метрів десять, вершники побачили під великим каменем нору, з якої хтось викидав землю.
— Ей, хто хоче землю наскрізь прокопати? — вигукнув Жолудь.
З нори виткнулася лиса голова Чорногороха. Він довго дивився на них, витріщивши очі, тоді щось крикнув униз, вискочив, схопив коней за вуздечки.
— Просимо завітати, — сказав подорожанам.
З другого боку каменя заквапився Вика. Відіпхнувши Чорногороха, закричав:
— Зайдіть і до мене, не пожалієте.
До обох підбігли жінки з купами дітей.
— Ми вас на піч покладемо спати,— кричала Чорногорошиха.
— А ми на пухові перини! — не спускала Вичиха.
— Ми од вас мух відганятимемо,— кричали хором Чорногорошенята.
— А ми п'яти чухатимемо! — намагалися перекричати Виченята.
Сусіди кричали, смикали один в одного вуздечки, штовхались, билися.
Зчинили такий гамір, що мандрівникам довелося затуляти вуха.
— Замовкніть! — розгнівано гаркнув Жолудь.— Говоріть по одному. Кажи ти, Чорногороше.
— Дорогі гості, я корчмар, і прошу до мене на відпочинок. За помірну ціну ви відчуєте, що таке гостинність.
— А ти, Вико?
— Я ще кращий корчмар. І запрошую до нас. За ще меншу ціну ви відчуєте, що таке розкіш.
— Що ж робити? — почухав потилицю Жолудь.— А де ваші корчми?
— Розвалились,— в один голос відказали привітні корчмарі.
— Ну, добре, ми не горді,— згодився Жолудь.— Якщо ви такі гостинні, то ми один день гостюватимемо в одного, а другий — в іншого.
— Ні, я хочу, щоб тільки в мене,— уперся Вика.
— Ні, а я хочу, щоб тільки в мене,— не спускав і Чорногорох.
Так години дві сперечались, доки не зчепилися як слід. Друзі розборонили сусідів, сіли на коней і поскакали. Обидві сім'ї довго бігли слідом.
Але коні ржали, хвицялись і не підпускали тих близько. Першим не витримав такого змагання Чорногорох. Він упав, але й із землі все кричав:
— Тільки до мене, Вика хоче видати вас Тхоряці!
— Я вас нікому не видам! — з останніх сил біг Вика, але й він за кілька хвилин звалився в пилюгу.
— Ось тобі й наші заробітки! — схопилися за голови їхні жінки.
— Ні одним, ні другим,— побивалися діти.
— Якісь божевільні,— дивувався Котигорошок.— Вони, мабуть, і каменя один одному пожаліли б.
— Хай їм грець! — здригнулася Квасолинка.— Напевне й сьогодні нам доведеться спати надворі.
Вони проїхали ще трохи та й стали на ніч. Спутали коней, запалили вогнище і лягли під листом Конюшини.
Жолудь підклав під голову руку і вже був заснув, як хтось попросив його:
— Слухай, друже, відгорни вогонь убік, а то спалиш мені корінь.
Жолудь озирнувся. Горошок лежав, натягнувши на голову піджак.
— Відгорни, не одному тобі захисток потрібен.
Це говорила Конюшина — їй жарко зробилось од вогню. Першою це зрозуміла Квасолинка. Вона попросила пробачення й відгорнула вогонь далі.
— Слухай, добродійко, ти місцева й безумовно знаєш, хто такі ті два корчмарі, що билися за нас, аби одержати від Тхора гроші, що він обіцяв?
— Заздрісники,— відповіла Конюшина й сумно похитала головою.— Які вони корчмарі? Це ходяча заздрість. Через них тут нікому життя немає. Мандрівники об'їздять це місце, птахи облітають, звір не забігає сюди. Тільки одна дорога від них не може втекти: як протоптали її солдати, так і лежить, бідолаха, доки не заросте травою.
— Розкажи, ніч довга,— попрохав Горошок і висунув голову.
— З давніх часів обабіч цього шляху стояло дві корчми. Одну називали «Зупинись!», а другу З «Не минай!». В одній хазяйнував Чор-Ц ногорох, у другій — Вика. Вони весь час змагалися й заздрили один одному. Г-Щ їхні діди заздрили навіть тоді, коли в когось із них вискакувала ґуля на голові.
Діти були ще більші заздрісники, а внуки — то зовсім показилися. Вони так заздрять один одному, що ночами не сплять. Одного разу мимо проходив якийсь мандрівник і задумав поглузувати з них. Зайшов він до Чорногороха та й каже: «На самому скарбі живеш, а так бідуєш. Он гроші на твоїй землі валяються,— показав йому золотий.— Бачиш? Тут скарб зарито».
Не встиг мандрівник за двір вийти, як Чорногорох з усією сім'єю кинувся город перекопувати. А Вика ходить коло тину і ніяк не може второпати, що шукає в тій землі сусід. Повертаючись назад, мандрівник і Виці таку саму байку за добру їжу розказав.
Вика аж побілів од заздрощів і заходився ритись, як Кріт. Обидва свої городи по тричі глибоко перекопали, кожну грудочку пальцями розім'яли, та все даремно.
«Чи знайшов що, сусіде?» — спитав Вика в Чорногороха.
«Я нічого не шукаю, тільки копаю город»,— відповів той.
«Бреше»,— подумав Вика і, почервонівши од заздрощів, ще тричі перекопав город.
«Чи багато тих, що дзвенять, накопав, сусіде?» — спитав Чорногорох у Вики.
«Я зовсім не копаю, тільки розрівнюю»,— брехав Вика.
«Видно, що скарб на його городі зарито»,— подумав Чорногорох і аж позеленів од заздрощів.
Коли вони обидва так подумали, то ночами ще по кілька разів перекопали город один у одного. Але нічого не знайшли. «А може, скарб Вика під хатою сховав? — спитав Чорногорох свою жінку.— Чому він там землю не копає?»
«Та гроші ж усі під хатою ховають! » — як найбільшу таємницю відкрив Вика жінці.
І почали вони ночами підмурки один в одного підривати. Рили, підкопувались, доки обидві корчми й рухнули. А потім як зчепились битися та кричати: «Оддай скарб, що з-під моєї хати викопав!» Але нічого не вийшло і з бійки. Тоді завели один на одного скарги писати: той стільки й стільки золотих знайшов, а той ще більше, той не знає, куди їх подіти, а той золотими дорогу встилає.
Що ж вийшло? Величному Я потрібні були гроші. Він надіслав загін солдатів і наказав будь-що знайти скарб. Землю перекопали ще п'ять разів, з місця на місце перекидали, але нічого не знайшли. Тоді найстарший велів тим заздрісникам за брехню дати березової каші.
Але й тепер Чорногорох не витримав і, почорнівши од заздрощів, спитав:
«Чому Виці п'ятдесят різок дали, а мені тільки сорок? Чим він кращий?»
Солдати ще всипали йому десяток.
«А чому нам порівну? — чорніє від заздрощів Вика.— Він же набагато молодший од мене. Нічого йому рівнятися зі мною!»
І тому солдати десять різок всипали. Може, солдати ще б їх били, але обидва так ослабли, що більше нічого вже не просили.
Та тільки-но загоїлися в обох рани, вони знову за своє, знову землю довкола переводять. Бачите, тільки під тим великим каменем земля й некопана. Ось чому й копають обидва криницю, поспішають, кожен хоче першим скарб ухопити, а ви перешкодили.
— Я таких заздрісників ще зроду-віку не бачив,— дивувався Горошок. — Мало як можна заздрити, але так...
— Заздрити зовсім не треба,— сказала Квасолиика.
— Правильно, нема чого заздрити заздрісникам,— засміялась Конюшина.
Рано-вранці друзі розпрощалися з гостинною оповідачкою, подякували за ночівлю і помандрували далі. Коло руїн їх ніхто не зустрів і не закликав у гості. Навкруги було незвичайно тихо.
— Може, вони й справді там щось знайшли? — гадав Горошок.— Цей же клаптик землі не був перекопаний.
— І тебе той скарб зацікавив? — засміялася Квасолинка.
А Жолудь сказав:
— Подивися, щоб тоді не шкодував.
Великий камінь добре осів. З-під нього було видно чиїсь заступи.
— Невже придавило? Усіх? — У Горошка аж волосся на голові стало дибки.— Яке страховисько цей камінь! Ні поворухнути, ні підняти.
— Не камінь, а заздрість їх придавила,— сказав Жолудь і погнав коня далі. Цілу дорогу Жолудь дратував друга за те, що він, стріляний вовк, повірив у казку про скарб.
— Облиш,— нарешті попрохав Горошок.
— Угадай, чим лікують заздрість, тоді відчеплюся, не поступався товариш.
Горошок насупив лоба, думав-думав, але нічого не придумав, тільки ритмічно підскакував на спині в коня, мов козак. Йому здавалося, що від заздрощів годяться всі ліки, але Жолудь допитувався про найважливіше.
— Здаюсь,— не витримав Горошок.
— Від заздрощів лікує справжня дружба,— відгадала за нього Квасолинка.
— Авжеж, то найкращі ліки,— погодився з нею Жолудь і більше не дратував товариша.

ОСТАННЯ ПОДОРОЖ
З великою обережністю скакали друзі по землі Перця та через володіння розбійника Каштана. Вдень відпочивали, а вночі гнали коней галопом. Шлях їм показували зорі. Та однієї ночі хмари вкутали все небо й зорі, і мандрівники, поспішаючи, збилися з дороги.
— Далі їхати не можна! — вирішив Жолудь.— Ліпше почекати ранку.
Сіли, розклали вогнище, грілися.
— Якби-то хоч одним оком поглянути на ту страшну Перцеву землю,— висловив бажання Жолудь.— ї чому всіх злюк і нечупар лякають нею?
— Не знаю, але і в нашому селі теж до Перця посилають,— міркував уголос Горошок.
— Нічого цікавого там немає,— обізвалась Квасолинка.— Всі перекошені, гіркі від злості, зморщені, наче блекоти об'їлися. Страшні якісь: три години лаються, перш ніж вимовлять одне нормальне слово.
— Звідки ти знаєш? — недовірливо спитав Жолудь.
— Через їхню землю нас до чваньків гнали. І не розумію, що за приємність дивитись, як Перці зляться, гризуться й кривдять один одного.
— А мені треба знати,— витяг зошита Жолудь,— розказуй.
— Якось вартові зупинили нас біля намету, зробленого з листя. Там жила уся Перцева родина: він сам, жінка Перчиха й Перченя. Тільки стали, вийшов старий і вилаявся:
«Сто люльок без тютюну!»
За ним вилізла стара й прошамкала беззубим ротом: «Сто люльок з тютюном!»
А його син, молоко ще на губах не обсохло,— надивившись на батьків, і собі завів:
«Сто люльок без чубука!»
Від їхніх слів навіть повітря навкруги зіпсувалося. Але вартові прохали їх лаятися, а самі аж на землю падали від сміху. Я не могла сміятися, мені було їх жаль. Почувши, як сміються вартові, стара так повела своїми очиськами, що в моєму кухлі скисло молоко. А старий так позирнув, що навіть червоний буряк побілів. Малий і собі не відстав. Як подивиться, було, спідлоба, то у вартових іній виступав на пальцях, холодно ставало.
— Хто вас навчив такої злості? — спитала я з них.
— Хіба ж це злість? Он мій дід, бувало, так міг подивитися, сто чортів, що у всіх носи відмерзали,— хвастав той молокосос.— А як слово, бувало, скаже, щоб його дев'ять відьм крутило, то зразу починало так смердіти, хоч сокиру вішай.
І справді, як збереться їх кілька, то дихати нічим. Тому вони постійно рухаються. Ніякої єдності у них немає, тому чваньки так швидко їх підкорили. Королевою у них тепер якась іноземна злюка над злюками, Блекотою називається.
— А коли я розізлюсь і почну лаятися, сто перців, то ні мені не смердить під носом, нікому іншому не во... во...— хотів похвастати Горошок.
— Ну і як? — перепитав Жолудь.
— Кислувато,— признався Котигорошок.
— Понюхав і мовчи, хай розказує,— знову застрочив у щоденнику Жолудь.
— А вже донощики, а вже наклепники,— розповідала далі Квасолинка,— ніде таких не знайдеш! Самих тільки скарг вони тягали за нами сто пудів. Від їхніх наклепів у вартових голови розпухли, аж шоломи потріскали. Нікчемні істоти, скажу вам. Коло них навіть вартових не треба було ставити. Якщо один хотів утекти з полону, інші за ноги тримали.
— Тепер і мені здається, що нема чого на таких злюк дивитися,— погодився Жолудь.— Іди, Горошку, дров пошукай, ранок ще далеко.
Коли Горошок повернувся до вогнища, там не було ні Квасолинки, ні коней, ані Жолудевих щоденників.
— Нас пограбували? — злякався Горошок.
— Бачу,— чогось розгнівався Жолудь.
— І Квасолинку вкрадено,— бідкався товариш.
— У космос не полетіла, треба йти по слідах,— сердито сказав Жолудь.
Тільки як розвиднялося, друзі знайшли слід, що вів до густого лісу, тоді до печери під горою. В печері горів вогонь і хтось голосно сміявся.
Товариші підповзли ближче й побачили дуже кумедну істоту.
У колючому, як їжакова шкура, плащі і збитій набік такій самій колючій папасі на голові, підперезавши голе тіло червоним паском, та істота, поклавши збоку кілька пістолетів, щось розказувала Квасолинці і, притрижсуючи руками черево, реготала на все горло. Від того реготу навіть каміння котилося з гори.
— Ти кажеш, що тебе ті молокососи визволять? Ого-го-го! Та я їх обох пальцем лівої руки з гори скину. Хочеш, я розповім, що роблять твої лицарі: один до матусі п'ятами накивав, а другий за ним. Ого-го-го!
— Не такий уже ти могутній, коли прив'язуєш бідну дівчину.
— Я відв'яжу тебе, тільки дай слово, що не будеш дряпатись.
Квасолинка нічого не відповіла.
— Я сподівався од вас більшого пожитку, не одних тих заморених коней та зошита на підпал. Мандрівники! Горшка путнього не мають, щоб кашу зварити!
— Ми повертаємося з полону, — відповіла Квасолинка.
— Такій голоті не треба було й втікати звідти.
— Краще вже бути голотою, ніж розбійником! Зошити крадеш!
— Ну, ну, тобі, мабуть, життя набридло!
— Як жаль, що у нас немає рушниць,— прошепотів Горошок.— Це ж розбійник Каштан.
Раптом розбійник змовк. Прислухавшись, схопив зброю і загорлав так, що гора затряслась:
— Ей! Хто мені заважає відпочивати? Вилазьте, чимскоріш, а то зараз же зажену кулю в лоба!
Та Жолудь не злякався погрози. Він мав двох вірних друзів, а Каштан був один.
— Відпусти дівчину й поверни мені зошита,— сказав він сміливо.
— Ах ти ж писака нещасний! Добре, що ти сам до мене пришкандибав, а то я вже збирався тебе шукати. Сідай, хлопче, й пиши додому листа, щоб родичі за тебе прислали викуп.— І Каштан приставив до грудей Жолудя два пістолети.
Але Жолудь думав не про листа. Повернувшись, він побачив, що Горошка немає, й подумав, що той не насмілився іти з ним, а сховався десь за каменем.
— А де твій кругленький товариш, той кудлатий недоросток? — наче прочитав його думки Каштан.
— Утік,— коротко відповів Жолудь.
— Ого-го-го. Чи я не казав? Ну, годі базікати, сідай і пиши! А твоя подруга хай світить. Тут вистачить скалок до кінця ваших днів.
— Не буду писати!
— А я тебе в безодню кину.
— Роби що хочеш, я не писатиму.
— Писатимеш,— схопив Каштан Жолудя й поставив на самий край безодні і, лютий-прелютий, націлився з пістолета.— Ну?
— Герой! Добре тобі глузувати з беззбройних людей! Подивився б я, якої б ти заспівав, коли б я хоч палицю в руках мав. Боягуз. Розбійник!
— Усі від страху так кажуть. Ого-го-го! — зареготав Каштан.— Востаннє питаю: писатимеш чи ні?
— Горошку! — скрикнув не своїм голосом Жолудь і кинувся до Каштана, але було вже пізно. Сховавшись за скелею, Горошок пильнував кожен рух Каштана. І коли розбійник хотів натиснути спуск, він плигнув йому на шию й потяг разом з собою в безодню.
Падаючи, устиг крикнути:
— За вас, друзі!
— І-і-і! — відгукнулися гори й печери, і стало тихо, тихо, мов святкового ранку.
Жолудь розв'язав руки в Квасолинки, сів збоку і не міг вимовити ні слова. Все відбулося так зненацька, що друзі ніяк не могли отямитися. Мовчки спустилися з гори в низину, знайшли тіло небіжчика, поховали й наклали з каменю високу могилу. Трохи подумавши, Жолудь тремтячою рукою написав:

Зупинись, мандрівнику,
Шапку зніми з голови,
Тут хоробрий Горошок
Вмер за друзів своїх.


Обоє довго не могли зрушити з місця, здавалося, ноги вросли в землю, а камінь був любіший за брата. Так вони стояли довго, довго. Та ось над ними з'явився Грак. Він зробив кілька кругів, тоді спустився вниз, витер об камінь носа й, згадавши наказ Дуба, хотів вичитати Жолудеві, але передумав. Чи допомогли б Жолудеві тепер слова, навіть сказані мудрецем?
Жолудь повернувся додому.
Коли ввечері Жаба знову кликала свою Катрю, коли Голуб, присівши, просив клювати, а Шпак на честь його повернення заспівав пісню,— на душі в Жолудя стало гарно до сліз.
І йому захотілося зробити щось величне й хороше. Всім, всім! Щоб тільки на узліссі було все гаразд, щоб було приємно й весело жити.

 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky