Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

ДІДУСЬ КАМ'ЯНА ГОЛОВА

КИТАЙСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

ДІДУСЬ КАМ'ЯНА ГОЛОВА

Колись давно біля підніжжя гір жили два брати. Старший брат одружився, і почали вони ділити господарство. Старший забрав усе собі, а молодшому дісталася лише мотика та солом'яний дощовик.
Щоранку ходив менший брат з мотикою в гори розкопувати цілину. Прийшовши на місце, він клав свій дощовик на скелю, яка нагадувала дідову голову, і промовляв:
— Дідусю-кам'яна  голова, нехай мій дощовик тут полежить.
А скеля й справді була дуже схожа на дідову голову і якось одного дня вона заговорила до парубка:
— Хлопче, ти копаєш цілину і дуже стомлюєшся. Зший мішок з полотна в три аршини і три вершки довжиною і принеси його з собою, то я дам тобі трохи срібла.
Увечері молодший брат засвітив каганець і почав з різних ганчірок шити мішок.
Наступного дня дідусь-кам'яна голова накидав йому з рота повний мішок срібла. Молодший брат тримає мішок та тільки говорить:
— Годі, та годі, вже багато!
— Ти гарно попрацював, копаючи землю, і заслужив це срібло,—відповів йому дідусь-кам'яна голова.
Радісний повернувся молодший брат додому з мішком срібла на плечах.
Довідався про це старший брат, взяв у меншого мотику й дощовик і подався в гори.
Щоб примусити дідуся-кам'яну голову говорити, він навалив йому на спину купу каміння. Не витримав дідусь-кам'яна голова такого тягаря та й каже:
— Принось і ти завтра полотняний мішок в три аршини і три вершки довжиною, я дам тобі срібла.
Почув старший брат ці слова та бігом додому. А дідусь йому навздогін:
— Ти тільки про срібло думаєш, а каміння з моєї спини не поскидав, хочеш, щоб мене задавило!
Тільки тоді брат повернувся і поскидав каміння з дідової спини.
Прийшов наступного дня старший брат з мішком у три сажні і три аршини довжиною. Почав дідусь-кам'яна голова плювати йому срібло в мішок, мішок наповнився, а брат все кричить:
— Мало, ще мало!
Надумався старший брат вигребти все срібло у дідуся-кам'яної голови з горла і засунув йому в рот руку. Розгнівався дідусь-кам'яна голова і затис його руку в роті.
Раптом пішов сильний дощ, вода понесла срібло і заснем
пала землею, а старший брат кричить та стрибає на місці, а витягти руку ніяк не може.
Почула про це нещастя дружина старшого брата, прибігла його рятувати, але дідусь-кам'яна голова не випускає руки з рота.
Минуло три роки. Нарешті вирішила дружина відрубати чоловікові руку. Заплакав гірко старший брат, а дідусь-кам'яна голова посміхнувся, розтулив рота і випустив руку.

ЧАРІВНА КОРЗИНА
Задумав колись  князь збудувати високий,  високий палац, аж до самого неба.
— Заберу я у людей  племен тун і мяо їх золото, срібло, заберу все  продовольство  та  кращих дівчат і замкну  все це  в палаці,  а сам зійду наверх  і  стежитиму  за навколишніми селами, щоб вони не повстали  проти  мене,—говорив він.
і звелів князь своїм воїнам ловити людей і примушувати їх рубати ліс, випалювати цеглу для будови. Забрали воїни і в тринадцятирічного хлопчика Ду-ге тата й маму і послали їх випалювати цеглу. Вдома залишився один Ду-ге з трирічним оратіком та півторарічною сестричкою. Тепер хлопцеві самому треба було доглядати малят, обробляти поле.
Щодня до схід сонця постають діти на схилі гори під великим деревом, Ду-ге лівою рукою пригорне до себе братіка, а правою—сестричку, і плачуть вони  та  примовляють:

Татусю, мамусю, чому не йдете,
У діток нещасних слізок  не втрете?
Ми схудли й змарніли, чекаючи вас...
Татусю, мамусю, верніться до нас!


І так щодня стоять трійко худеньких, виснажених діток на схилі гори і плачуть. Слізки капали, капали у них з очей—і утворився з цих сліз струмочок. Побіг струмочок до річки, а річка потекла в море. З моря по річці вверх попливла рибка.
Тепер, коли діти, стоячи піддеревом, починали плакати, золотиста рибка підпливала до берега, висувала з води голову і, дивлячись на  дітей,  пускала  з  рота бульбашки.
Одного разу золотиста рибка висунула з води голову подивитись на дітей, але тут налетіла пташка і вхопила її. Побачив це Ду-ге, закричав на пташку, та злякалась і впустила золотисту рибку з дзьоба на берег.
Залишив Ду-ге брата і сестричку, підбіг до рибки, взяв обережно її обома руками і говорить:
— Ти така ж нещаслива, як і ми. Пущу я тебе в річку, пливи до свого татка та мами і з ними радісно живи.
Опинившись у струмочку із сліз, рибка вклонилася дітям, махнула хвостиком і зникла.
Ввечері наступного дня Ду-ге знову стояв з братіком і сестричкою на горі, і, вдивляючись вдалину, вони плакали та примовляли:

Татусю, мамусю, чому не йдете,
У діток нещасних слізок не втрете?
Ми схудли й змарніли, чекаючи вас...
Татусю, мамусю, верніться до нас!


Підпливла золотиста рибка до берега, підстрибнула,  вискочила  на берег і впала за кущ троянди. Раптом виходить з-за куща гарна-прегарна дівчинка, вбрання на ній золотом сяє.
— Ду-ге,—сказала вона,—під горою Хуаннюшань є ущелина, а в тій ущелині живе чарівний бичок. Щороку восьмого квітня, в день свята князя корів, коли сонце стане посеред неба, він вистрибує з ущелини і через печеру Бай-шитун проникає в гору Хуаннюшань, щоб поздоровити князя з днем народження. Ти в цей час затули великою бамбуковою корзиною вхід до печери. Чарівний бичок наткнеться на корзину і не потрапить у печеру. А ти сідай йому на спину і хапайся обома руками за шию, а ноги міцно притисни до боків. Бичок підстрибне сім разів по сім і, коли йому не вдасться скинути тебе, покірно стане виконувати всі твої накази. Після цього їдь ти на бичку туди, де живе твій князь, увірвись в його палац, бичок затопче князя ногами, і врятуєш своїх рідних.
Дівчинка замовкла і зникла за трояндовим кущем, потім хлюпнула вода—і від берега попливла золотиста рибка.
Запам'ятав Ду-ге слова дівчинки, діждався восьмого квітня, прокинувся раненько, взяв велику бамбукову корзину і пішов на гору Хуаннюшань.
Йде він, іде, коли ж бачить: лежить на дорозі величезна змія, очі великі, як каганці, виставила язика, роззявила пащу і шукає, що б проковтнути.
Стислося серце у хлопця, і говорить він сам собі:
— Кепська справа! Як же бути? Дорога гірська, обійти ні'як.
Сховався він за великим каменем і став чекати, поки змія втече. А змія лежить і не думає рухатись. Сонечко тимча-сом до півдня наближається, не можна ж проґавити час, коли треба бичка ловити.
— Піду на бій протизмії!
Вискочив він із схованки, розмахнувся коромислом і вдарив змію  по потилиці. Розсердилась змія, зашипіла, ще ширше роззявила рота і кинулась вперед. Схопив Ду-ге корзину і накинув змії на голову, а сам сів зверху і давай лупцювати змію коромислом. Махнула змія хвостом і підкинула хлопця вгору. Впав Ду-ге на гострий камінь і забив собі ногу. Напружив він решту своїх сил, звівся на одну ногу і почав бити змію коромислом. Після кількох десятків ударів змія нерухомо простяглась на дорозі.
У Ду-ге з рани текла кров, він сів на землю, нездатний зробити бодай незначного руху. Але тут він згадав про ненависного князя, згадав про палац до неба, згадав про людей, що зносять муки, згадав про тата й маму, брата і сестричку. Взявся за коромисло і, прикусивши губи, пошкутильгав уперед, до гори Хуаннюшань, тягнучи за собою корзину.
Сонце все ближче до півдня, а до гори ще так далеко! Глянув хлопець на сонце і пішов швидше, як тільки  міг.
Раптом з струмочка, що протікав поруч з дорогою, з'явилася золотиста рибка; вона вискочила на берег і впала в кущ троянди. Вмить рибка перетворилася в гарну дівчинку. Підняла дівчинка своє віяло, махнула ним двічі—знявся вітер, підхопив він Ду-ге, його корзину, коромисло і переніс до підніжжя  гори.
Сонце стало саме посередині неба. Кинувся Ду-ге з корзиною до печери, та не встиг він затулити вхід. Золотавий бичок уже вискочив з ущелини і кинувся до печери. Схопив Ду-ге бичка за хвіст, але той рвонувся вперед, хлопець упав біля входу в печеру, а в руках у нього залишилось тільки трохи шерсті, кілька жмутиків шерсті лежало також і в корзині.
Бичок зник, печера закрилася, а Ду-ге лежить біля печери і зітхає.
— Ну, клята зміюко, це через тебе я не спіймав бичка, не ввірвався в палац, не затоптав князя, не врятував людей та батьків своїх. Як я тебе ненавиджу!
А з ноги Ду-ге все ще біжить кров, і болить нога нестерпно. Провів він по нозі рукою, до якої пристала шерсть з бичковогохвоста, — що за диво! Біль затамувався, кров зупинилась, хлопець звівся на ноги. Тепер йому захотілось їсти. Він заглянув у корзину і подумав: „Який же я дурний! Чому не поклав у корзину хоч кілька зернин кукурудзи?" Постукуючи по корзині, він почав приспівувати:

Ех, корзино, ти, корзино,
Нема в тобі ні зернини.
Нічим голод втамувати...


Раптом в корзині з'явилося кілька жовтеньких кукурудзяних зернин. Покуштував— запашні і солодкі. Він зрозумів, що це шерсть з хвоста золотавого бичка перетворила його корзину в чарівну.
Поївши кукурудзи, Ду-ге ще раз стукнув по корзині і промовив:
— Корзино, корзино, нехай здійметься вітер і віднесе мене додому.
Подув вітер—і в одну мить Ду-ге опинився дома. Бачить він: брат сестричка сидять голодні і плачуть, аж похрипли від плачу.
Стукнув хштаеш по корзині і сказав:
— Корзино, корзино, дай смаженої свинини та рисової каші нагодувати брата і сестричку.
Враз же корзина наповнилась пахучою  смаженою  свининою та рисовою кашею. Сіли  вони втрьох  і  попоїли  з  таким апетитом!
„Не спіймав я чарівного бичка, та добре, що хоч корзина стала чарівною. Вдарив раз чи вдруге—і що накажеш, те й з'явиться,—подумав хлопець.—А чому б мені не скористатися цим і не полетіти на княжий двір, зробити те, що мені треба?"
— Братіку і сестричко,  я полечу за татком  і  мамою,—сказав  він,  а потім стукнув по корзині і мовив:— Корзино,  корзино,  нехай орел  від несе мене на княжий двір!
Тут з'явився орел, взяв його з корзиною і поніс на княжий двір. За кілька хвилин вони вже були там, сіли на землю, і орел відразу ж зник.
Ой! Тут десятки тисяч людей носили глину, каміння, клали цеглу, тесали дерево. Палац уже на кілька десятків сажнів здіймався над землею. Сам князь сидів на схилі гори під жовтою парасолькою і наказував своїм воїнам бити людей бамбуковими палицями, примушувати їх працювати. Сльози, піт і кров стікали по людських тілах, дехто непритомнів і тут же падав. Який жах!
Стукнув Ду-ге по корзині і говорить:
— Корзино, корзино, хай вилетить чорний дракон і проковтне князя.
Вилетів з корзини чорний дракон, проковтнув князя і звився в небо.
Перелякані воїни порозбігались, а люди почали кричати від радощів.
Ще раз Ду-ге вдарив по корзині і промовив:
— Корзино, корзино, дай хліба та вина нагодувати нещасних людей.
Враз один за одним з корзини почали з'являтися котел з вареним білосніжним рисом, за котлом—миска з м'ясом, за мискою—пляшка з вином. Люди стали їсти, сміятися, співати, танцювати.
Батьків своїх Ду-ге знайшов під копицею сіна. Худі, виснажені, вони лежали на землі. Покликав їх хлопець, а з очей у нього покотилися гіркі сльози. Посадив він тата й маму в корзину, стукнув по корзині і сказав:
— Корзино, корзино, хай прилине рожева хмарка і віднесе нас додому!
Тут же з'явилася рожева хмарка і віднесла їх додому. Ще здаля вони помітили, що біля дверей стоїть гарна дівчинка з братіком та сестричкою і усміхається їм.
Хмарка спустилася до дверей. Обняли вони міцно дівчинку, діток і засміялися від  щастя.

ЯК НАЙМЕНШИЙ БРАТ ВБУДУВАВ КОЛОДЯЗЬ
Давним-давно жили три брати. Уже ніхто не пам'ятає, як їх було звати, тому назвемо просто: старший, середній та найменший. Два брати були одружені, а найменший ще ні.
Від пошесті батько й мати їх померли, і Господарювати став старший брат. Він добре знався на господарських справах, знав, коли, де і що сіяти. Такий досвідчений господар міг прогодувати сім'ю хлібом з власного поля. Але першого року було зібрано значно менший врожай, ніж збирали раніш. Життя в сім'ї стало скрутніше. Середній  брат  мовчав,  але  його жінка  не стерпіла і почала лаяти жінку старшого брата, що вона, мовляв, не вміє порядкувати. Щоб уникнути сварок, старший брат погодився передати господарювання середньому братові.
Середній брат також був досвідчений хлібороб. Він усе добре розміркував, підрахував і впевнився, що тепер справи підуть краще. Але в цей рік вони зібрали ще менший врожай. Нічим було виправдуватися середньому братові перед сім'єю, мовчала і його жінка.
На третій рік господарювати став найменший брат. Це був кремезний юнак. Він працював з старшими братами по господарству, а вільний час приділяв любимій білій гусці та червоному півню. Сусіди, глузуючи з нього, говорили, що гуска—сестра йому, а півень—брат. Крім того, він любив стріляти з лука і стріляв так влучно, що на всю округу не було другого такого стрільця. Тепер старші брати вирішили, щоб найменший брат став господарем. Він згодився.
„Коли старший брат господарював,—думав він,—то врожай зібрали менший, ніж раніш, а коли середній брат взявся за справу, то врожай був ще гірший. Так може продовжуватись і далі. Але ж мусить бути якась причина. Мабуть, дощової води замало". І він вирішив збудувати на своєму полі колодязь. Старші брати підтримали його.
От і почали вони копати колодязь. Копали день, копали другий. На третій день вони докопалися до каменя. Цей камінь лежав під землею і висмоктував з неї всі соки. Від цього він з кожним роком більшав і більшав, а земля все дужче виснажувалась. Розгнівався камінь на братів, що вони порушили його спокій, та як зареве на них:
— Як ви сміли копати землю наді мною?
Але брати не злякалися і наступного дня пішли на поле рано-вранці, взявши з собою молот та залізні клинки, щоб продовбати камінь наскрізь і дістатись до води. Прийшовши на поле, вони побачили на місці колодязя величезний камінь.
— Чудо!—сказав старший брат.
— Дійсно чудо! —погодився середній. —Мабуть, краще його не чіпати.
— Чудо не чудо, а треба цей камінь знищити!—рішуче заперечив наймолодший брат.
Тільки він промовив останнє слово, а камінь піднявся над землею на три аршини, виставивши свою страшну зубасту личину, від одного погляду на яку можна вмерти. Старші брати покидали вс та давай тікати.
— Чого ви тікаєте?—крикнув на них найменший брат.
Вони зупинились, оглянулись.
Наймолодший брат узяв молот і почав бити по каменю. Коли брати підійшли, він уже поламав на личині зуби. Брати посмілішали.
Цілий день вони довбали камінь. Під вечір камінь-чаклун зрозумів, що йому не минути біди, раптом зник під землею. На тому місці, де він лежав раніше, виникла глибока яма.
Ніч минула спокійно. Коли вранці брати зібрались іти на поле, червоний півень підійшов до найменшого брата  і  мовив:
— Будь обережний. Сьогодні камінь-чаклун хоче на вас випустити отруйних змій.
Старші брати злякались і відмовились іти на поле, а найменший запитав півня:
— Півнику, братіку мій, що ж мені робити?
— Піди на східну гору і попроси допомоги в орла. Орел і камінь-чаклун—смертельні вороги, бо камінь заховав змій, яких орел любить їсти.
Послухав найменший брат півня і пішов до орла. Орел вислухав його і пообіцяв покликати інших орлів на допомогу. Наймолодший брат пішов на гору, що була недалеко від поля, сів під деревом і став спостерігати. Над полем з'явилася зграя орлів і почала кружляти. З ями вилізла величезна змія, а за нею безліч менших. Змія підняла голову і висунула язик. Орел зі свистом ринувся вниз і схопив дзьобом велику змію. Інші змії злякалися, наче миші, углядівши кота, і збилися в клубок.
За великим орлом на змій накинулись й інші. Через деякий час вони піднялися в повітря, тримаючи в дзьобах по дві-три змії. Пролітаючи над горою, вони переможно вітали найменшого брата.
Тим часом камінь-чаклун сидів у ямі і чекав звістки про перемогу, надіючись, що  змії  обплутають  цього  зухвалого
юнака і притягнуть до ями. Він з'їсть його і тоді заспокоїться. Але скільки він не чекав, звістка не приходила. Нарешті він не витримав і показався з ями. Земля навкруги була закривавлена. Зрозумів камінь-чаклун, у чім річ, розгнівався і закрив своїм тілом усе поле.
„Однією силою нічого не вдієш,—подумав найменший брат.—Піду додому, поміркую". Всю ніч він не міг заснути, все думав, як знищити цей клятий камінь. Коли заспівали треті півні і надворі вже почало сіріти, в кімнату ввійшла біла гуска. Вона щодня приходила у цей час поклювати рису, але сьогодні вона злетіла на ліжко і мовила:
— Брате, бери лук і стріли.
— Навіщо?— запитав найменший брат.
— Стріляй каменя-чаклуна в очі. Якщо влучиш, то все піде на лад.
Подякував наймолодший брат гусці за пораду і спокійно заснув. Вранці він прокинувся, одягся, попоїв і став збиратися. Покликав старшого брата з собою—не пішов старший брат, гукнув середнього—не пішов і той. Тоді він узяв лук та стріли і пішов сам.
Підійшовши до каменя на сто кроків, він зупинився і почав роздивлятися, де у каменя очі. Але на лиці у каменя було багато великих і маленьких очей. В яке з них стріляти? Вибрав найбільші очі і вистрелив двічі: одну стрілу в праве око, а другу—в ліве. Стріли влучили прямо в ціль.
Раптом щось загриміло, загуркотіло страшно. Камінь розколовся, і, на диво, з тріщини виповзла велика золота черепаха.
Ця золота черепаха ще в давні часи проживала тут, а потім з'явився камінь-чаклун і втиснув її своїм тілом в землю.
Сьогодні вона нарешті звільнилась. Зелені світлячки її очей сяяли радісно. Вона приповзла до найменшого брата і мовила:
— Ти, юначе, дійсно хоробрий. Я дякую тобі і схиляю перед тобою свою голову. Для такого хороброго, розумного юнака я зроблю все, що він захоче.
Золота черепаха мала велику силу і могла виконати будь-яке бажання хороброго юнака. Захотів би він мати палац — і палац з'явився б перед його очима, виграючи на сонці коштовними оздобами. Але не про палац думав найменший брат.
— Я хочу, щоб тут був колодязь,—сказав він,—а з колодязя бігла медовосолодка вода і цією водою зрошувалось наше поле і поля всіх селян. А на полях щоб росли багаті врожаї, розквітаючи на щастя всім людям.
І в ту ж мить на його полі з'явився колодязь, зроблений з коштовних каменів, які мінились на сонці всіма барвами. З колодязя била вода. Краплі води, високо здіймаючись у повітря, розбризкувались по нивах, на яких зеленіли багаті врожаї.
З того часу брати, та й не тільки вони, а вс! селяни, збирали на своєму полі вдосталь хліба.
На цім і казці кінець.

ДІВЧИНА-МОЛЮСОК
Жив колись юнак, було йому років двадцять. Батько та мати давно померли, не було в нього ні братів, ні сестер. От і жив він одинаком, обробляючи клаптик землі. Щодня, як тільки зійде сонце, він встає, готує собі їсти, щоб взяти з собою в поле, замикає двері і йде працювати. Додому повертається лише тоді, як сонце вже сховається за гору. А ще ж треба зварити вечерю, випрати одяг, полагодити черевики. За клопотом ніколи було й подумати про своє тяжке життя.
Одного разу, йдучи, з поля додому, юнак знайшов на дорозі молюсок. і такий він був красивий, наче коштовний камінь. Приніс хлопець молюсок додому, пустив його в кадуб з водою, і враз вода в кадубі стала чиста і прозора.
Другого дня хлопець, повернувшись з поля, зайшов у хату і побачив: в кімнаті чисто прибрано, піч витоплено. Підняв кришку казана —страва готова. Здивувався юнак і говорить сам собі:
— Хто це зробив?.. Хто це допоміг мені?.. І хто б це міг бути?.. Двері ж були замкнені...
Оглянувся   навкруги,   але навіть тіні нічиєї не видно в кімнаті.
Гаразд. Повечеряю, а потім пошукаю, —і він сів їсти. А страва була така запашна, така свіжа і смачна! Попоївши, хлопець, як завжди, прибрав після себе і ліг спати. Раніш бувало тільки ляже він на ліжко, відразу ж засне, а сьогодні крутився з боку на бік та все думав:
— Хто ж це допоміг мені?
Думав аж до півночі, але ніяк не міг відгадати і гаснув.
Заспівали півні, почало сіріти небо. Встав юнак і тільки-но хотів промити рис, щоб зварити на сніданок, аж глядь — під казаном жар червоніє і сніданок уже готовий. Ще більше здивувався він і навіть боязко йому стало.
— Ну хто ж це мені допомагає? — питав він сам себе, оглядаючи кімнату, але в кімнаті не було навіть людської тіні.
— Ну гаразд, попоїм, а тоді подумаю.
Після сніданку юнак навмисне не став підмітати підлогу, носити воду і прибирати за собою, як це він робив раніш, а замкнув двері і пішов на поле. Обідати з собою нічого не брав, тому в час обіду довелось іти додому. Поволі крокуючи стежкою, він мріяв: „Може, вже й обід готовий".
Але не тільки було зварено обід, а й підметено підлогу, помито посуд. -Крім того, його забруднений одяг також був випраний і сушився на бамбуковій жердині, старі черевики стояли полагоджені біля ліжка.
„Щось дивне діється", подумав юнак, але в чудо все ще не
вірив. Мабуть, сусідська бабуся жаліє його і непомітно допомагає йому.
Пішов він до цієї доброї бабусі.
— Бабусю, це ви мені зварили обід і випрали одяг?
— Ні, — відповіла бабуся,— я й своїх справ не встигаю переробити.
— Тоді хто ж все це зробив?
— Не знаю,—відповіла бабуся, не відриваючись  від роботи.
Здивувався юнак ще більше,  тепер  зовсім він нічого не розумів. А страви, що були приготовлені,— такі смачні, ніжні й свіжі.
„Була б у мене дружина, вона б мені допомагала, разом би на полі працювали, розмовляли, сміялись. Як би це було добре".
Звечора йому не спалося, все думав та думав і, нарешті, коли заспівали треті півні, заснув, веселий та радісний, мабуть, щось придумавши.
Зранку, як і щодня, пішов юнак на поле і, не дочекавшись обідньої пори, поспішив додому, щоб довідатись, хто ж там у нього буває. Відчинивши двері, він побачив: дівчина, в темному одязі, з двома косами, стоїть біля печі і варить обід. Тільки помітила вона, що хтось з'явився в хаті, мерщій кинулась до кадуба, щось шубовснуло—і дівчини не стало.
Розповів юнак про все це старенькій сусідці.
— Це дівчина-молюсок, вона тобі й допомагає,—відповіла бабуся.
— А що ж мені  робити?
— Дурненький! Вихід є. Коли дівчина-молюсок виповзе із своєї черепашки, заховай цю черепашку, і дівчина стане твоєю дружиною.
Подумав юнак, що бабуся вірно говорить, і вирішив не йти на поле, а сховатись за піччю і чекати, поки дівчина вилізе. Сидить він, сидить; вже й день минув і сонце зайшло, зорі все небо всипали, але нічого не видно і не чути. Від довгого сидіння заболіло у юнака в боці, спина прямо нила, в очах почало тьмаритись, в роті пересохло, а в животі аж булькає з голоду. Виліз він із свого сховища, а в кімнаті порожньо, в казані ні макового зернятка, піч не топлена. Зітхнув юнак тяжко і взявся готувати вечерю.
І на другий день не пішов він працювати, а заліз за піч і знову просидів цілий день, доки не зайшло сонце і небо не вкрили зорі, та так нічого й не побачив. Довелося знову самому вечерю варити.
Так пройшов і третій день, четвертий... шостий, а дівчина все не виходила. Подумав юнак, що дівчина, мабуть, розгнівалась на нього, і на сьомий день, втративши надію побачити її, звалив на плечі мотику і пішов на поле.
Глянув він на своє поле і аж злякався: геть усе заросло зіллям. Взявся юнак полоти, та так завзято працював, що не помітив, як сонечко докотилося до заходу. Тут він згадав, що ще не обідав, та й поспішив додому. Все було так, як сім днів тому: піч витоплена, посуд помитий, а їжа на цей раз здалася йому ще смачнішою.
Пообідавши, юнак знову пішов на поле, але робота вже не так швидко посувалась, як зранку: його тривожили думки про вродливу дівчину-молюска. Коли він повернувся додому, вечеря вже була готова, але на цей раз їжа була не така смачна і свіжа.
Ранком він знову заліз у своє сховище і просидів, поки сонце не зайшло, поки зорі не всипали небо, поки в животі не почало бурчати, але так нічого й не побачив. Довелося варити вечерю самому.
Знову пішов юнак до бабусі-сусідки.
— Ой бабусю! Більш не прийде дівчина-молю-сок,—мовив він сумно.
— Мабуть, вона хоче перевірити, чи ти дійсно працьовитий. Яка ж дівчина піде за ледачого? Якщо ти будеш щодня працювати швидко і добре, то тоді дівчина-молюсок, може, й стане твоєю дружиною.
Послухався юнак бабусиної поради: щодня на полі працював сумлінно, а вдома його вже  чекала смачна їжа.
Минуло багато днів. Прокинувсь якось юнак серед ночі. Заспівали треті півні. Коли це в кадубі почулись якісь дивні звуки. Юнак вирішив, що це дівчина-молюсок виходить. Зліз тихенько з ліжка, підійшов до  дверей, що вели в кухню, І заглянув туди.
— Ой!—здивувався він. На його очах підповз молюсок до краю кадуба, виліз із своєї черепашки, струсив з себе воду і перетворився на гарну дівчину з двома довгими косами, яку він бачив першого разу. З радощів юнакові хотілося підстрибнути, але він не ворухнувся і не промовив ні слова, а, затамувавши подих, спостерігав, як дівчина підійшла до печі, набрала рису, промила його водою, поклала в казан і розпалила вогонь. Прочинив юнак тихенько двері, зайшов до кухні і, відшукавши черепашку, з якої вилізла дівчина, сховав її до кишені. Дівчина тільки тепер почула, що хтось зайшов до кімнати, миттю кинулась до кадуба, та вже було пізно: черепашки не було на місці. Почала вона благати юнака, щоб той віддав її черепашку, але він не схотів.
— Будь моєю дружиною! —сказав  він.— Я  відразу покохав тебе. Якщо ти згодна, ми будемо разом жити, разом працювати. Як це буде гарно!
Дівчина засоромилась, почервоніла і, нарешті, згодилась.
Так молодий селянин і дівчина-молюсок стали чоловіком та жінкою. Відтоді працювали вони ще краще. Він ходив на поле, а вона вдома готувала їсти, пряла, шила, поралась біля свиней, корови та овець. Жили вони спокійно, радісно та щасливо.

ПАПУГА
Жив колись цар, і був у того царя в золотій клітці мудрий папуга.
От одного дня і говорить папуга цареві:
— Випусти мене на волю, я злітаю на батьків-щину з ріднею побачитись. Через два дні я  повернусь. Довідався царський радник про те, що  цар  випустив папугу, та й каже йому:
— Обдурив вас папуга, не повернеться він більше ніколи до своєї клітки.
— Гаразд, — відповідає йому цар. — Якщо не повернеться, то ти замість мене керуватимеш державою, а якщо повернеться, то заберу я все твоє добро.
Минуло два дні, папуга прилетів у свою клітку, та ще й зернятко якесь приніс цареві.
— Посадиш, царю, це зернятко,— сказав він, — і виросте з нього велике дерево, через рік з'являться на дереві плоди. Хто покуштує цих плодів, той
зразу стане молодим.
Програв радник, і цар забрав у нього все багатство.
Покликав цар садівника і звелів йому посадити дивне зернятко.
Через деякий час із зернятка виросло велике дерево.
На наступний рік з'явилося на дереві два плоди.
Один плід садівник залишив собі, а другий поклав на таріль і поніс цареві.
По дорозі до палацу зустрівся йому радник.
— Що це ти несеш? — поцікавився він.
— Та  це той  плід,  покуштувавши  якого,  навіть  старий стає дитиною. Несу цареві до палацу.
— Дай-но мені поглянути... Зачекай трохи, я зараз поверну тобі його назад.
Садівник погодився.
Приніс радник плід до своєї  кімнати  і налив усередину отрути. Потім віддав його садівникові. Приніс садівник плід до палацу. Взяв цар плід у руки і вже хотів їсти. Раптом вбігає до царських покоїв радник:
— Ой, ваша величність! Не смійте їсти того, чого жодна людина ще не куштувала. Може, цих плодів і їсти не можна, тоді загине ваше дорогоцінне життя!
Подумав цар І вирішив, що радник має рацію, вийняв ніж і розрізав плід.
Шматочок плоду кинули собаці.
З'ївши той шматочок, собака тут же здох.
Ще здавна радник затаїв злість проти мудрого папуги, тому  й говорить він цареві:
— Тільки подумайте. Ви так милостиво з ним, обійшлися, а він як хотів вам віддячити.
Розгнівався цар, витяг папугу з клітки і відкрутив йому голову. Потім наказав зрубати дерево, а садівника стратити.
Схопили царські кати сокири і кинулися щодуху в сад. Бачать, сидить під тим чарівним деревом юнак  з дівчиною.
— Де садівник?!—заволали вони.
— Я садівник, — відповідає юнак, — а це моя дружина.
Не повірили кати. Зрубали вони дерево і,  повернувшись до палацу, доповіли:
— Ми були раді відтяти голову садівникові, але в саду нема нікого, крім ось цієї молодої пари.
— Що ви робили в моєму саду?! — закричав цар.
— Я твій садівник, — відповів юнак.
— Я тебе не наймав у садівники,—закричав ще дужче цар. — Садівник у мене дід років сімдесяти!
— Не гнівайся на мене, царю, — відповів юнак. — Довідалися ми з дружиною, що ти звелів нас покарати, і вирішили з'їсти плід, що залишився в нас, та й померти від того. Але ми не померли, а, навпаки, помолоділи.
Замислився цар, а потім і питає юнака:
— Куди ти заходив, несучи плід до палацу?
— Нікуди,—відповів юнак.—Тільки зустрів мене радник, узяв плід і пішов з ним до своєї кімнати, а потім повернув.
Коли царю став відомий підступний намір його радника, він наказав його стратити.
Не раз після цього приходив цар на могилу свого мудрого папуги, якому він відкрутив голову, потужити і поплакати над пнем дерева, плоди якого повертали людям молодість.

ЗОЛОТА СОКИРА
Жив-був колись хлопець років п'ятнадцяти, звали його Чен-ші. Працював він поденно у поміщика Чжена Шкуродера. Зібрався якось Чен-ші в гори по хмиз. І от, переходячи річку, ненароком впустив він з рук сокиру. Як же тепер без сокири по хмиз іти? Повернутись додому—страшно поміщицького батога. Сів хлопець на березі річки і гірко заплакав. Від того плачу аж листя на деревах затремтіло і вода в річці захвилювалась. Почувши такий плач, розчулився дух ріки, перетворився в сивенького дідуся, вийшов до Чен-ші і питає:
— Чого ти, синку, плачеш? Чого побиваєшся?
— Дідусю, дідусю, упала в річку моя сокира. Я тепер боюсь хазяйського батога,—щиро признався Ч^н-ші.
— Не журись, синку, я спущусь на дно і дістану твою сокиру,— сказав дідусь і тут же стрибнув у воду.
Виносить дідусь з води золоту сокиру і питає:
— Це твоя сокира, синку?
Взяв Чен-ші сокиру, подивився—золото так і сяє, так і горить, але все ж таки відповів:
— Ні, дідусю, не моя.
Дідусь схвально похитав головою, привітно усміхнувся і знову спустився в ріку. На цей раз він виніс срібну сокиру, срібло так і виблискує, так і грає, але Чен-ші сказав:
— Ні, дідусю, і це не моя.
Дідусь знову похитав схвально головою і, привітно всміхнувшись, утретє спустився на дно. На цей раз він виніс залізну сокиру. Взяв Чен-ші її в руки, подивився та й каже:
— Дякую, дідусю. Це вже моя сокира.
— Ти чесний, синку. Хай життя твоє буде веселе й щасливе.
Рубає Чен-ші хмиз, а на душі у нього так легко та весело.
Вчора за цілий день нарубав лише в'язку, а сьогодні тільки обід, а вже одна в'язка готова. Заспівав він пісню і поніс дрова додому. Повернувшися на поміщицький двір, хлопець розповів про пригоду з сокирою хазяїнові.
— Дурень ти. Чому не взяв золотої сокири? —почав його лаяти Чжан Шкуродер. .
Наступного дня поміщик сам  переодягнувся у дроворуба }ї У пішов у гори. Переходячи річку, він  навмисне  впустив  з рук сокиру, а потім сів та й ну плакати, та ще голосніше, ніж Чен-ші вчора.
Почув це дух ріки та й питає:
— Чого ти, друже, плачеш? Чого так побиваєшся?
— Дідусю, дідусю,  впала в ріку моя сокира, і  я тепер боюся хазяйського батога, — збрехав Шкуродер.
— Не тужи, друже, я спущуся на дно і дістану твою сокиру, — сказав дідусь і тут же стрибнув у воду.
Виносить дідусь з води залізну сокиру і питає:
— Це твоя сокира, друже?
Глянув поміщик, похитав головою та й каже:
— Ні, дідусю, не моя.
Ні слова не сказав дідусь і знову спустився в річку. Цього разу він виніс срібну сокиру. Срібло так і виблискує, так і грає» але поміщик відповів:
— Ні, дідусю, і це не моя.
Втретє спустився дідусь на дно. На цей раз він виніс золоту  сокиру.
— А ця сокира твоя, друже? —з гнівом у голосі спитав дідусь.
Побачив Шкуродер, як засяяла золота сокира, і подумав: „Яка цінність".
— Дякую, дідусю, це моя сокира! —промовив він, задоволено хихикнувши.
Віддав дідусь йому сокиру і пішов. А Чжан Шкуродер зрадів і почав міркувати про те, що ця сокира, як родинна цінність, буде переходити з роду в рід. Він передасть своєму синові, а син—внукові, і так з покоління в покоління. А можна й продати сокиру та купити більше землі, щоб і діти, і внуки жили щасливо й багато. Раптом він захвилювався: де сховати цей скарб? Чи не вкраде хто?
Багато думок передумав Шкуродер, стоячи біля річки, думав і так і сяк, та жодної думки не було в нього про те, щоб піти в ліс та цією сокирою нарубати дров. І вирішив він швидше бігти додому, віддати сокиру дружині, хай вона сховає її в скриню.
Заколисаний своїми мріями, Чжан Шкуродер зійшов на місток. Бурхливо мчала вода під містком, ніби гнівалась на когось. Та поміщик зовсім забув, що місточок дуже вузенький.
— Тепер, мабуть, я найбагатший у світі, що забажаю, те й буде моє...
Не встиг він закінчити цієї мови, як спіткнувся і полетів в воду.
З того часу ніхто більше не бачив Чжана Шкуродера. І золота сокира теж не дісталась його нащадкам.

ТРИ ДЕРЕВА
Було це давно-давно, дуже давно. Жили собі чоловік та жінка, було у них дві дочки та син.
Батько с сином плели бамбукові корзини, а мати з дочками ткали полотно та вишивали. Сім'я була дуже працьовита, працювали  вони вдень і вночі. Ламп тоді  ще не було, і люди  вечорами палили хмиз та солому і цим освітлювались.
Відомо, яке світло від хмизу й соломи. От і доводилось їм працювати в напівтемряві, коли вогонь то моргне, то згасне.
Йшли роки, І від тривалої роботи в таких умовах почали хворіти вони на очі, а мати—так зовсім стала сліпа. Почала вона нудьгувати, а від цього захворіла ще дужче та скоро й померла.
Поховали чоловік і діти матір і знову сидять всією сім'єю біля вогню, час від часу витирають сльози з своїх почервонілих припухлих очей та сумно зітхають.
— От якби місяць світив так же ясно, як сонце, і сходив щоночі,—промовила старша сестра,—тоді б люди не псували очей і не сліпли б!
— А як же це зробити, щоб місяць світив так же ясно, як сонце, і сходив щоночі?—запитала молодша сестра.
Батько трохи подумав та й каже:
— Говорять люди, що десь далеко є гора Денюньшань. На цій горі живе дідусь-садівник, старий-старий. Борода у нього сива-сива та довга-довга, аж до землі, вуса сиві, навіть брови і ті. сиві. Коли місяць проходить над горою, дідусь злазить на його поверхню і там прогулюється. От коли б дідусь попросив місяця світити так же ясно, як сонце, і щодня сходити, то тоді б люди,  працюючи вночі,  не псували очей.
— А давайте підемо та попросимо дідуся поговорити s місяцем,—промовили дочки разом.
— Це нелегка справа!—відповів батько. — Кажуть, що шлях до тієї гори далекий і тяжкий. Гора вся вкрита снігом, а заввишки вона в кілька верст.
— Та задля того, щоб люди могли і вечорами працювати, щоб вони очей не псували, не побоїмося ми ні труднощів, ні горя!—вигукнули дочки в один голос.
Другого дня ще й не світало, коли старша сестра вирушила в дорогу.
От іде вона, йде, перебирається через ріки широкії, переходить через гори високії, продирається крізь ліси густії. Від довгої ходьби у неї зовсім ноги підбилися. Тоді вона поповзла на колінах. А коли коліна вкрилися ранами та подряпинами, розірвала свій одяг, позамотувала ним ноги і далі поповзла.
Дев'ять місяців добиралася старша сестра до гори і нарешті-таки злізла на засніжену Денюньшань,
А на вершині сидить на камені дідусь з сивою бородою, сивими вусами і навіть брови у нього і ті сиві. Сидить і великим гребінцем розчісує свою довгу сиву бороду, а поряд нього стоїть бамбукова корзина. Підповзла дівчина до дідуся і говорить:
— Прошу тебе, дідусю, скажи місяцю, щоб він світив так же ясно, як сонце,  і  сходив  щоночі.
А дідусь, зайнятий своєю бородою, ні слова не відповів.
— Дідусю, люди тебе просять!—мовила з благанням в голосі дівчина.—Багато людей палять хмиз та солому і вночі працюють, а  від цього  хворіють на очі і сліпнуть.
Дідусь поволі звів голову, бачить: перед ним закривавлена дівчина, ноги у неї в ранах, і звестися на них не може.
— Почекай, дитинко!—відповів він співчутливо.
Коли місяць порівнявся з вершиною гори, дідусь кинув гребінець, замотав бороду круг шиї і поліз на самий вершечок гори, потім стрибнув і опинився на місяці.
Сидить дівчина на горі, закинула голову і дивиться на все це.
Трохи згодом дідусь спустився вниз і, похитавши сивою головою, каже:
— Не можна, говорить місяць. Не може він світити, як сонце. І не може щоночі сходити, бо треба йому своє лице в морі купати, ато, як лице забрудниться, тоді зовсім темно буде.
Розчарувалась дівчина. Подумала вона, що багато людей, хто вночі працює, знову хворітимуть на очі і будуть сліпнути. Заплакала вона так гірко5 так безутішно.
Бачить дідусь, закапали сльози у дівчини з очей на сніг, і від тих сліз почав сніг танути. Розчулився дідусь та й каже:
— Дитинко, місяць на небі нічого зробити не може, треба нам самим щось тут, на землі, придумати!
— Що ж ми придумаємо, дідусю?—спитала вона, все ще неперестаючи плакати.
— Якби хто з людей погодився стати олійним деревом, то можна було б добувати з цього дерева олію, заливати її в світильники. Працювали б люди вечорами при їх світлі і не сліпли б.
— Коли це треба для людей, то я згодна!—сказала дівчина, гордо піднявши голову і вдаривши себе рукою в груди.
Бачить дідусь, що вона від щирого серця говорить, 1 почав розчісувати свою сиву бороду. З бороди викотився маслянистий плід розміром з куряче яйце. Взяв дідусь плід і, передаючи його дівчині, сказав:
— Проковтни, дитино, і станеш ти олійним деревом.
Анітрошки не вагаючись, старша сестра взяла плід і проковтнула. В ту ж мить вона перетворилась у крислате, густолисте дерево, на дереві враз зацвіли чудові квіти, а з квітів утворилися плоди розміром з куряче яйце. А всередині плодів повно олії.
— Дитино,—сказав дідусь,—будеш ти зватись тунговим деревом!
Дмухнув легенький вітерець, весело зашепотіло листя на дереві.
Дев'ять місяців чекав батько з дітьми старшої доньки, а її все не було. Почали вони сумувати.
— Піду я на гору Денюньшань!—сказала менша дочка.— Попрошу я сивобородого дідуся сходити до місяця та й сестрицю заразом відшукаю.
Другого дня ще не світало, коли менша сестра вирушила в дорогу.
От іде вона, йде, перебирається через ріки широкії переходить через гори високії, продирається крізь ліси  густії
Від довгої ходьби у неї зовсім підбились ноги. Тоді поповзла вона на колінях. А коли коліна вкрилися ранами та подряпинами, розірвала свій одяг, позамотувала ним ноги і поповзла далі.
Дев'ять місяців добиралась менша сестра до гори і нарешті-таки зійшла на засніжену Денюньшань.
Бачите: на вершині, на камені сидить дідусь і великим гребінцем розчісує свою довгу сиву бороду, а поряд нього стоїть бамбукова корзина. Підповзла дівчина до дідуся і говорить:
— Прошу тебе, дідусю, скажи місяцю, щоб він світив так же ясно, як сонце, і сходив щоночі.
Бачить дідусь: стоїть перед ним закривавлена дівчина, ноги в неї вкриті ранами і звестись вона  на них не  може.
— Приходила вже до мене одна дівчина,—відповів, співчуваючи їй, дідусь.—Звертався я до місяця і говорив йому про це, та не може він світити, як сонце, і щоночі сходити, бо треба йому лице своє в морі купати.
— Що ж тоді робити?—безнадійним голосом спитала дівчина.
— Треба поробити світильники і світити тунговою олією,— відповів дідусь, вказуючи на тунгове дерево.—Дівчина, що раніш приходила, стала тепер тунговим деревом.
Підповзла менша сестра до дерева, поторкала стовбур і говорить:
— Здрастуй, сестро! Ти перетворилася на тунгове дерево, щоб давати людям олію для світла.—Потім повернулась до дідуся і почала прохати:—Дідусю, я теж хочу стати олійним деревом!
Бачить дідусь, що вона від щирого серця говорить і почав чесати свою сиву бороду. Викотився з бороди маслянистий плід розміром з голубине яйце. Взяв дідусь плід і, передаючи його дівчині, сказав:
— Добра дівчино, проковтни цей плід, і він допоможе збутися твоєму бажанню.
Анітрошки не вагаючись, менша сестра взяла плід і проковтнула.  І в ту ж  мить вона перетворилась в низькоросле зеленолисте дерево. На дереві враз зацвіли чудові квіти, а з квітів утворилися круглі червоні плоди. А всередині плодів—повно олії.
— Дитино,—сказав дідусь,—зватимешся  ти чайним деревом.
Дмухнув легенький вітерець, весело зашепотіло листя на дереві.
Дев'ять  місяців  чекали батько  з сином сестер, та не повернулись ні  старша, ні менша.
— Залишайтесь, тату, вдома, а я піду попрошу сивобородого дідуся сходити до місяця та, може, й сестер відшукаю,—сказав хлопець.
Другого дня ще й не світало, коли брат вирушив у дорогу. Так же, як і його сестри, дев'ять місяців ішов брат тяжким шляхом і нарешті зійшов на засніжену Денюньшань. Бачить він, сидить на камені дідусь і розчісує свою  сиву бороду.
Почав брат просити дідуся сходити до місяця і сказати йому, щоб той світив так же ясно, як сонце, і сходив щоночі.
Відповідає дідусь хлопцеві, що місяць не може світити, як сонце, і щодня сходити. Потім він розповів, що до нього вже приходили дві дівчини, і тепер вони стали олійними деревами, з яких люди можуть добувати олію і світити нею,
— Я теж хочу стати олійним деревом,—сказав  хлопець.
— Як же ти  станеш, коли  у мене вже маслянистих плодів немає?
Підповз хлопець ближче до дідуся, притиснувся до його ніг і почав благати:
— Будуть мої сестри людям служити, а як я можу осторонь лишитись?
Не встояв дідусь перед таким проханням,  почав  чесати  свою  бороду кульку. Віддав він  цю кульку  хлопцеві, вичесав  маслянисту цеві і говорить:
— Добрий хлопчику, з'їж  цю кульку і вона  допоможе збутися твоєму бажанню.
З'їв брат кульку і тут же перетворився у велике дерево з товстим Стовбуром і листям, як голки, а на стовбурі живиця повиступала.
— Хлопче, —каже дідусь,—зватимешся ти сосною,
Дмухнув вітерець, і весело зашуміла сосна.
Дев'ять місяців чекав батько, та немає ні сина, ні дочок.
— Піду і я,—сказав він собі.—Попрошу діда, щоб місяць ясніше світив, а може, й дітей відшукаю.
Так як і його дітям, дев'ять місяців довелося йти батькові тяжкими шляхами, поки нарешті не зійшов він на гору Денюньшань. Бачить він, сидить на камені дідусь і розчісує свою сиву бороду.
Почав батько просити дідуся сходити до місяця і сказати йому, щоб він ясніше  світив  і щоночі сходив.
Сказав йому дідусь, що цього не можна зробити, а потім розповів, що до нього вже приходило троє дітей і всі вони стали олійними деревами, з яких люди можуть добувати олію  і світити нею.
— Я теж хочу стати олійним деревом,—почав благати батько.
— Ні, не можна!—відповів дідусь.—Немає у мене більше  ні  маслянистих  плодів,  ні кульок...  Але  ти  прийшов вчасно. Візьми оці плоди з собою і порозсівай їх по землі. А потім навчи людей, як з них олію та живицю добувати і ввечері світильниками освічуватись.—3 цими словами він віддав батькові бамбукову корзину, що стояла біля нього.
Подув легенький  вітерець, захитали дерева  своїми  вітами, весело зашелестіло листя, і з кожного дерева посипались в корзину плоди та насіння.
Взяв батько корзину на плечі і пішов додому, сіючи плоди та насіння по горах та хребтах.
Минуло небагато часу, і всі гори, всі хребти вкрились густими лісами. На тунгових деревах та чайних кущах в цих лісах росли олійні плоди, а стовбури сосон наповнювались живицею.
У кожній сім'ї тепер є олія, увечері люди наповнюють нею світильники і з радістю працюють при світлі. Тепер уже ніхто не хворіє на очі, ніхто не сліпне від нічної роботи.

ТРИ БРАТИ
В тих місцях, де нога людська не ступала, жило троє братів. Старшого звали Шунь Фин-ер — «Велике вухо». Десь там за тисячу верст вітер шелесне травою, а він уже чує. Другого звали Цянь Лі-янь — «Тисячоверстий зір». Він міг бачити, що діється за тисячу верст навкруги. Найменшого звали Чан Цзяо-чань — «Довгоногий». Одним кроком він міг переступити через високу гору чи перейти ріку. Жили собі брати тихо та мирно, і їх ніхто не чіпав.
Побачив злий дух з неба, що брати так гарно живуть, завидки  його  взяли,  і почав він гадати, як би згубити їх.
Придумав злий дух наслати на братів повідь, щоб потопити їх. Шунь Фин-ер зразу прочув про це і каже братам:
— Буде повідь! Треба якось рятуватись, та куди втекти?
— Там за хмарами я бачу високу гору. Брате Чан Цзяо-чань, перенеси нас туди! — сказав Цянь Лі-янь.
Один брат схопився за праве плече найменшого брата, другий — за ліве; Чан Цзяо-чань зробив десять кроків у тому напрямі, куди показав середній брат, і вони опинилися далеко за хмарами, на вершині високої гори.
Наче лютий звір, накинулася повідь на землю, під водою зникли гірські перевали, високі вершини, а вода все прибуває тв прибуває. Ось води по коліна Довгоногому, по живіт, по груди, але далі підніматись вона не могла, бо затопила б палац злого духа, що височів серед хмар. Здався злий дух і наказав воді відступити в море.
Але не заспокоївся на цьому злий дух. Коли знявся великий вітер, він пустив на братів вогонь, щоб спалити їх. В ту ж мить Цянь Лі-янь помітив небезпеку і говорить братам:
— Брати! Пожежа йде, треба якось рятуватись. Та куди тікати?
— Сьогодні вітер дутиме на  південний схід. Давайте, братове, тікати на північний захід, от і втечемо від пожежі,— каже Шунь
Фин-ер — Велике вухо.
Узяв братів Чан Цзяо-чань і поніс, куди старший брат показував. Прийшли вони на північно-західне плоскогір'я. Від вогню розжарилося півнеба, а вітер дедалі дужчає, а вогонь розгоряється, вибухає каміння, палає земля, аж до самого моря. Брати бачать, як пожежа пішла на південний схід, та радіють, що врятувалися, і ще рідніші стали один одному.
Не вгамувався злий дух. Все міркує, як би йому братів згубити. Покликав він свою дочку, наказав їй стати сизою голубкою і летіти туди, де живуть брати.
Прилетіла голубка в лісок, де найстарший брат рубав дрова, витягла шию і ну воркувати, аж поки той кинув роботу і прислухався.
— Брате Шунь Фин-ер, ти такий хороший чоловік, такий талановитий, якби не твої вуха, то твої брати або у воді б потопились, або у  вогні  б  згоріли,— почала  вона.
— Воркуєш ти, голубко, гарно, а от слова твої слухати неприємно,— відповів старший брат і знову взявся до роботи. Нарубавши дров, він ліг під деревом і заснув.
Голубка нещиро зітхнула і полетіла до колодязя, ,з якого Цянь Лі-янь брав воду. Вона сіла поблизу і почала воркувати, аж поки середній брат присів і став слухати.
— Брате     Цянь     Лі-янь,     ти такий хороший чоловік, такий талановитий, якби не твої очі, то брати твої давно б у воді потопились або у вогні згоріли,— почала вона.
— Талановитий чи не талановитий, голубко, а ми все ж таки брати.
— Брате Цянь Лі-янь, в тебе таке добре серце, ти такий дбайливий, та ба, брати твої... ох! — тут голубка тяжко зітхнула,— не цінують вони тебе!
— А що ж вони про мене кажуть?
— Та кожний з них говорить, що якби не він, то тебе б давно акула з'їла або на вогні б ти спікся.
— Ех, брати, брати! Які ви безсовісні! Ну, нічого, поживемо — побачимо.
Він знову взявся до роботи, а коли набрав води, ліг біля колодязя і заснув.
Зітхнула голубка нещиро і полетіла до Чан Цзяо-чаня, що саме сидів на березі і мив ноги. Сіла вона на гілку і почала воркувати.
— Голубко, ти так гарно воркуєш!— сказав він їй.
— Дорогий брате Чан Цзяо-чань! Які чудові в тебе ноги!
— Що тут чудового? Краще поворкуй ще, люба пташко.
Поворкувала голубка ще трохи, потім схилила голівку і сором'язливо промовила:
— Це для тебе, для твоїх братів не співала б...
— Чому, люба пташко?
— Вони такі невдячні, а в тебе, брате, серце ніжне, душа привітна, вдача хороша і ти... ти такий вродливий.
— Не говори на людей такого,  моя пташко!
— Брате Чан Цзяо-чань, вони кажуть, що без них давно б тебе акула з'їла або у вогні б ти спікся і що тебе треба прогнати. Тільки не кажи, що я тобі про це розповіла, мій брате Чан Цзяо-чань.
— Та без мене їх би самих акула з'їла або вони на вогні б попеклись! — сердито закричав найменший брат і, не домивши ніг, побіг шукати середнього брата.
Не встигли вони перекинутися десятком слів, як розпочалася сварка. Почув старший брат крик і прибіг їх мирити.
— Досить обманювати нас! — закричали брати, побачивши Шунь Фин-ера, і почали вимагати розподілу майна.
Старший брат умовляв то одного, то другого, потім сів і заплакав.
Чан Цзяо-чань забрав свою частину майна і за хвилину вже був за дві тисячі верст. Цянь Лі-янь також зайшов далеченько. Вони думали, що чим далі будуть один від одного, тим краще житиметься їм.
Коли злий дух знову наслав повідь, Шунь Фин-ер швидко почув про це, та братів не було біля нього. Цянь Лі-янь хоч і бачив за далекими хмарами високу гору, але не знав, що іде повідь, та й молодшого брата не було поряд. А Чан Цзяо-чань без братів ні про повідь не знав, ні гори не бачив.
Так злий дух переміг братів.

ТОРГОВЕЦЬ СИРОМ САНЬ-ЛАН
Давно це було, вже не пам'ятаю й коли. Жив собі хлопець, торгував він сойовим сиром, тому його й прозвали — Сань-лан—„торговець сиром". Батька його за якусь провину, посадили у в'язницю, де він і помер, а мати з горя довго плакала, поки не захворіла і не злягла в ліжко. Добре, що хлопчисько був хоч юний літами, та працьовитий. Вночі бувало сир розтирає, а вдень бере коромисло на плечі, ходить по вулицях та провулках,  торгує, заробляє на їжу та  паливо.
Одного разу вночі, коли хлопець саме розтирав сир, раптом у вікно щось стукнуло. Здригнувся він з переляку, оглянувся і бачить: сусідський рябий кіт приволік якогось птаха і поклав на підвіконня. Крила у птаха були покусані, і він з останніх сил відбивався від кота, а рябий, граючись зі своєю здобиччю, час від часу підкидав птаха лапою вгору.
Кинув хлопець свою роботу, навшпиньки підійшов до вікна, хутко простяг руку, схопив кота за шию і відкинув його геть, а пораненого птаха взяв обережно в руки і підніс до каганця. Це була ворона. Бідолашний птах розставив крила, розкрив дзьоб, напівзаплющив очі і ледве дихав. Хлопець дав йому випити кілька ковтків сойового молока, поклав на своє ліжко.
Вдень, як і раніше, Сань-лан продавав сир, а увечері, повернувшись додому, напував ворону сойовим молоком, годував сиром та рисом. За кілька днів ворона видужала.
Одного разу хлопець почув, що хтось його кличе. Він кинувся до материного ліжка. Мати, відкинувши голову, тихенько хропіла. Сань-лан здивувався,
— Сань-лан! Сань-лан! — гукав хтось з його ліжка.
Лише тепер Сань-лан зрозумів, що це ворона кличе його, і відкинув завісу, одо спускалася над ліжком. Взявши в руки ворону, він почав вмовляти її:
— Ще раз поклич! Поклич ще!
Ворона  розкрила  дзьоб і прокричала двічі:
— Сань-лан! Сань-лан!—потім розправила крила, зробила коло по кімнаті і знову сіла хлопцеві на руки. Чорні очиці, наче намистини, дивилися на Сань-лана і ніби говорили: „Поглянь, я знову можу літати!"
Прокинувшись, мати побачила, що син бавиться з вороною. Це дуже не сподобалось їй.
— Ось тобі маєш, біднота веселиться,—пробурмотіла вона.
— Мамо, послухай, ворона вміє говорити. Ану, крикни ще. Ворона розкрила дзьоб і, наслідуючи Сань-лана, тихенько крикнула: „Мамо!" Мама посміхнулась.
Тепер хлопець ще дужче полюбив ворону. Вдень він випускав її політати, а ввечері вона поверталась додому. Ворона навчилася говорити деякі слова, і це дуже втішало сина й матір. Вони не раз сміялися, слухаючи її розмови. Сім'я наче поновилась ще одним членом.
Ворона тепер спала біля хлопцевого узголів'я. Якось уночі вона почула розмову матері з сином.
— Сань-лан, приходив староста з повіту, вимагав, щоб ти сплатив податок.
— Мамо, де ж мені взяти грошей на податок?
— Не можна гнівити старосту, позич кілька срібних і заплати. Треба заплатити!
— У кого позичити?
— Сань-лан, я гадаю, чи не продати б нам ворону, що вміє говорити?—промовила мати після деякої мовчанки.—За неї дадуть трохи срібла.
— Мамо, я не можу її продати!
— Слухай, де ти бачив, щоб бідняки держали ворону?
— Не говори, мамо. Я не продам, не продам!
Мати тяжко зітхнула і замовкла.
Ворона почекала, поки мати й син заснули, розправила крила, знялася в повітря і через вікно звилась у зоряне небо.
Летить вона, летить, коли ж бачить чудовий палац стоїть. Спустилась униз і сіла на дерево в саду поблизу палацу. Одне з вікон палацу відчинене і звідти ллється світло. Заглянула ворона у вікно, а там сидить за столом багатій, перед ним купа блискучих золотих грошей і зливків. Перерахував він гроші один раз—щось не так; перерахував ще раз, і ще, і ще... Потім підвівся, сховав частину золота за пазуху і вийшов з кімнати.
Ворона мерщій влетіла через вікно в кімнату, сіла на стіл схопила дзьобом злиток золота і полетіла геть.
Ще не світало, а Сань-лан почав вставати, щоб приготувати сойовий сир. Тільки він підняв ковдру, як щось, задзвенівши, впало з ліжка. Що б це могло бути? Хлопець швиденько засвітив гасник, коли ж бачить—на підлозі лежить блискучий зливок золота. Хлопець подумав, що це йому приснилося, і вкусив себе за палець—боляче. Тоді спробував на зуби золото—справжнє, Від радощів Сань-лан почав кричати і розбудив матір. Вони вирішили, що це сам бог послав їм допомогу.
Через кілька днів ворона зробила ще одну нічну прогулянку і знову принесла зливок золота. Коли Сань-лан знайшов цей зливок, вони з матір'ю почали молитися богу. Ворона ще кілька разів злітала до багатія, ї тепер Сань-лан з матір'ю вже не бідували.
Помітив багатій, що у нього зникло кілька золотих зливків, стривожився, посилив охорону і доповів про це в управу.
Коли настала ніч, ворона знову полетіла по золото. Як тільки хазяїн відвернувся, вона прожогом кинулась у вікно, схопила золотий зливок, але в цю мить вікно зачинилось, і тікати було нікуди. Сищики з управи, що заздалегідь сховалися в кімнаті, повискакували зі своїх схованок з вигуками: „Держи злодія!" кинулися до ворони, спіймали її і доставили в управу.
Як почув повітовий начальник, що спіймали злодія, який золото крав, відразу ж прибіг до управи, а сищики принесли ворону в судову залу. Начальник стукнув судовим молотком по столу і питає:
— Це ти вкрала золото?
— Я-а-а, я-а-а!—відповіла ворона. Розгнівався начальник та як крикне:
— А хто ти?!
— Во-ро-о-о-на, во-ро-о-о-на!
Загрюкав повітовий молотком та як заволає:
— Нахаба! Вкрав золото, ще й поводить себе зухвало! Мабуть, перш ніж вести тебе сюди, треба було б всипати з сотню батогів, а потім уже й допитувати.
Сищики голосно засміялись і говорять начальникові:
— Вельмишановний пане, та це всього-на-всього  ворона.
Тільки тепер повітовий роздивився, що злочинцем, якого приволокли до суду, дійсно була чорна ворона. Це ще більше його розлютило.
— Гаразд!—сказав він, стукнувши по столу,—В такому разі бити батогами не будемо, а от пір'я  все  повискубуйте!
Кинулися сищики скубти ворону. Обскубли все тіло, взялися за крила. А в цей час зайшов багатій. Сів він поруч з начальником, але, побачивши, що такий суд не допоможе йому відшукати золото, підвівся й каже:
— Залишіть їй крила! Признайся, вороно, куди ти сховала золото?
— Не зна-а-а-ю! Не зна-а-ю!—каркнула ворона.
— Тебе хтось навчив красти, скажи правду, і тебе відпустять.
— Не зна-а-ю! Не зна-а-ю!-—знову закаркала ворона.
Бачить багатій, що нічого не виходить, нахилився до повітового начальника і давай йому на вухо щось шепотіти. Шепоче, шепоче, а начальник лише головою киває, а потім наказав випустити ворону, нехай вона летить, куди хоче.
Вилетіла ворона з управи, аж бачить—слідом за нею біжать сищики. Змахнула вона крилами і подалася в поле. Літала вона, літала, кружляла в небі, кружляла і сіла відпочити, де росла цукрова тростина. В тую ж хвилину багатій з своїми помічниками, озброєними ломами та лопатами, кинулися на це поле. Невдовзі уся тростина була витолочена, поле перекопане вздовж і впоперек. Бідній вороні нікуди було сховатись, знялася вона і полетіла на інше поле. Багатій зі своїми людьми і це поле перекопали, тоді ворона полетіла на інше. Таким чином всі зарості тростини навколо були винищені. Побачили селяни, що багатій, не сказавши їм ні слова, понищив їх посіви, обурились і юрбою пішли до повітової управи зі  скаргою.  Багатій  не  тільки  не  знайшов свого золота, а ще довелось йому заплатити селянам за збитки.
Поки ворона жила в полі, на її тілі виросло густе пір'я. Сищики з управи перестали переслідувати її, тепер вона вільно літала, куди хотіла, і нарешті прилетіла до Сань-лана. Нічого й говорити, як зрадів хлопець, побачивши ворону, яка так довго пропадала, і дозволив їй знову спати на своєму ліжку.
Одної ночі ворона знову підслухала розмову матері з сином.
— Сань-лан, з тих пір як бог послав нам кілька зливків золота, ми вже не турбуємось ні про харчі, ні про одяг, та на серці у матері все ще не спокійно,
— Що тебе тривожить, мамо?
— Я хвора, не встаю з ліжка, була б у сім'ї ще людина, все було б гаразд.
— Тоді дозволь мені продати золото і найняти людину, яка б доглядала тебе. Добре?
— Що ти говориш, синку? У кожного є свої батько і мати, кого треба доглядати.
— Тоді я кину торгувати і цілими днями сидітиму біля тебе. Ти згодна?
— Дурненький, ти все ще не розумієш, куди я веду мову. Мама каже, щоб ти одружився.
— Хіба я не хотів би одружитися, та яка ж дівчина піде за мене, торговця сиром?
Мати зітхнула тяжко і змовкла.
Коли мати і син міцно заснули, ворона вилетіла з хати і полетіла в сад до повітового начальника. Єдина дочка його ще не спала. Підперши голову рукою, вона сиділа в кімнаті біля вікна, про щось мріючи, а в другій руці вертіла золоту квітку, якою вона прикрашала голову. Ворона зі своєї гілки уважно розгляділа цю вродливу дівчину.
Дівчина поклала квітку на столик, а сама лягла спати.
Ворона тихенько влетіла в кімнату, схопила квітку і зі здобиччю у дзьобі полетіла додому.
Вранці Сань-лан зовсім негадано знайшов в кімнаті золоту квітку. А дочка начальника повіту загубила свою найулюбленішу прикрасу. Засумувала дівчина і аж захворіла. Що не день, то марніє, а квітки все знайти не можуть.
Стурбований батько не полінувався для своєї доньки сісти в паланкін, і його понесли до храму бога-хранителя міста помолитись і дізнатись, куди поділася квітка. Ворона полетіла слідом за паланкіном і, поки повітовий бив поклони та бурмотів молитви, сховалася позад шапки отця-хранителя міста, оздобленої коштовними камінцями. Відбивши сім чи вісім поклонів, повітовий почав благати:
— Отче-хранителю, де шукати золоту квітку  моєї доньки? Що робити, щоб донька видужала?
Тільки замовк, коли чує, відповідає йому отець-хранитель:
— Кайся! Кайся!
Повітовий злякався, почав  бити  поклони  та  так хутко, наче часник товкти товкачкою в ковганці, все примовляючи:
— Від усієї душі благаю тебе, господи, свічку  поставлю, оливи куплю, тільки вилікуй доньку, все зроблю, все.
— Шапку! Шапку!—промовив хранитель. Повітовий враз скинув шапку з голови.
— Бороду рви, бороду!—знову говорить хранитель. Повітовий ладен був на  все,  тільки б  видужала  донька.
— Забувши про свій чин і гордість, він тут же почав висмикувати бороду по одній волосині.
— Заміж дочку, заміж!—каже хранитель.
— Навчи, отче, за кого заміж віддати?
— Сань-лана! Сань-лана!
Повітовий зовсім не знав, хто такий Сань-лан, і спитав старосту.
— Такий є...—відповів той.
Повітовий ще кілька разів вклонився і говорить:
— На все згоден, на все, тільки б донька видужала.
Коли повітовий начальник сів у паланкін і його понесли додому, ворона теж вилетіла із своєї схованки, полетіла  до Сань-лана і розповіла йому про все.

І дійсно, через деякий час посланець повітового привів дівчину. Побачила красуня в руці Сань-лана свою золоту квітку і відразу видужала. А ввечері того ж таки дня вони й одружилися.


ДОВГОВОЛОСА МЕЙ
По схилах гори Доугао спускається довгий-довгий водопад, і здається, наче дівчина стоїть на схилі скелі, а з її голови вниз спадають довгі білі коси. Місцеві жителі називають цей водопад Сивоволосий потік.
Ось що розповідають люди про цей водопад. Колись біля гори Доугао зовсім не було води. Дощі зрошували поля, дощову воду збирали  люди  також  і  для їжі. А коли дощів не було, доводилося ходити по воду за сім лі до струмка, і тому вода цінувалася на рівні з маслом.
В селі, поблизу гори, жила дівчина. У дівчини цієї коси були чорні-чорні та довгі, аж до п'ят. Дівчина закручувала їх на голові, але там вони не вміщались І завжди, обмотавшись навколо шиї, спадали по спині. За це дівчину прозвали Чан Фа-мей —Довговолоса Мей.
Вдома у Мей була стара хвора мати, і дівчині самій доводилось заробляти на життя, вигодовуючи поросят.
Зранку Чан Фа-мей накручувала своє волосся на голову та шию і ходила за сім лі по воду, потім ішла на гору Доугао по зілля. Так у клопотах минав день.
Одного дня Чан Фа-мей наділа на спину бамбукову корзину і пішла по зілля. Піднімаючись по кам'яному схилу, вона раптом побачила редьку, що росла в скелі. Листя таке зелене, прямо дивно.
„Вирву та віднесу додому,—подумала дівчина,—мабуть, дуже смачна".
Схопила вона редьку за листя і смикнула—червона редька розміром з чайну чашку опинилась у неї в руках, а в кам'яній стінці з'явився круглий отвір, звідки бризнув струмок чистої-пречистої води. Раптом щось свиснуло, редька вирвалась у дівчини з рук і знову затулила отвір. Води не стало.
Пересохло в роті у Чан Фа-мей, захотілось їй пити. Вона знову смикнула редьку, і з дірки знову потекла вода. Дівчина нахилилась до струмка, кілька разів ковтнула води. Вода була така свіжа, аж солодка, ніби фруктовий сік. Та тільки Чан Фа-мей відірвалася від струмка, як корінець редьки знову вирвався у неї з рук і з свистом редька стала на своє місце. Води знову не стало.
Дівчина стояла біля скелі і дивувалась. Враз знявся вихор, підхопив він Чан Фа-мей і поніс до печери.
А в печері сидить на великому камені чоловік, увесь вкритий рудим волоссям.
— Я відкрив тобі таємницю гірського струмка,—промовив чоловік суворим голосом,—але ти про це нікому не говори, а коли скажеш і хто-небудь інший прийде до струмка по воду, я вб'ю тебе, бо я дух гір. Запам'ятала?
Знову піднявся вихор і відніс дівчину до підніжжя  гори. З тривогою на серці повернулася Чан Фа-мей додому. Не сміла вона розповісти про струмок матері, а тим більше селянам. Від однієї згадки про страшного рудоволосого чоловіка вона вся починала тремтіти.
Тяжко стало дівчині. Раніш весела і життєрадісна, тепер вона була засмучена, мовчазна. Перед її очима сухим груддям поставала рілля на полях, пожовклі стебла хлібів...
Всі на селі, від старого до малого, носили щодня воду з струмка, який був за сім лі. Люди обливалися потом від такої роботи, тяжко дихали від утоми.
І вирішила Чан Фа-мей розповісти селянам, що на горі Доугао є джерело, тільки треба вирвати редьку, порубати її, потім пробити велику дірку, і звідти з шумом побіжить вода. Розкрила вона рота і промовила:
— На горі Доугао є...—але тут згадала про страшного рудоволосого чоловіка, і мову їй зразу ж відібрало.
Ще більше затужила дівчина. їсти не їсть, пити не п'є, слова не вимовить, зовсім стала, як очманіла: очі, раніш веселі, згасли, рожеві щоки помарніли, коси, колись чорні  і довгі, стали сивими.
Взяла мати дочку за руку та й питає:
— Дитино моя, що в тебе болить?
Поглянуть сільські жінки на її посивілі коси і теж спитають:
— Що болить у тебе, дитинко?
Та мовчить Чан Фа-мей, не говорить ні слова.
Минає день за днем, за місяцем минає місяць. Зовсім сивими стали її коси, і немає у дівчини охоти ні розчісувати їх, ні заплітати; розпустилися вони по плечах, як у русалки.
— Ой! Яке диво! Така молоденька, а вся голова сива!— говорили люди.
Днями простоювала дівчина біля воріт, дивлячись на людей і говорячи собі під ніс:
— На горі Доугао є...—тут вона прикушувала губу аж до крові і більше не говорила ні слова.
Стоїть вона якось біля воріт і бачить: старий сивенький дідусь несе на коромислі воду з струмка, що за сім лі від села. Обережно дідусь переступає з ноги на ногу та раптом зачепився за камінь і впав. Розлилася вода, побилися відра, а сам дідусь зламав ногу, потекла кров з рани.
Підбігла Чан Фа-мей до дідуся, підвела його, відірвала шматок тканини від свого плаття, перев'язала дідусеві рану. Стогне дідусь, заплющив очі, забігали зморшки у нього на обличчі.
І говорить тут дівчина сама собі:
— Чан Фа-мей, ти боїшся смерті! А через твоє боягузтво земля на полях скоро зовсім пересохне, стебла хліба згинуть! Через твою полохливість всі люди обливаються потом, ледве дихають! Ти боїшся, а старий дідусь переломив ногу! Ти, ти...
Дівчина вдарила себе по голові: не може вона більше терпіти!
— Дідусю!—крикнула вона.—На горі Доугао є  джерело! Треба  тільки  вирвати редьку, порубати її,  потім пробити  велику дірку, і звідти з шумом водапобіжить. Правда, правда, дідусю! Я на власні очі бачила!—і, не чекаючи, поки дідусь відповість їй, вона підвела ся, розпустила свої сиві коси і, як навіжена, побігла селом,  викрикуючи:
— На горі Доугао є джерело! Треба тільки вирвати редьку, порубати її, потім пробити велику дірку—і звідти з шумом вода побіжить. Правду, правду я кажу! Я на власні очі бачила! Скоріш, люди, за мною!
І тут вона розповіла, як знайшла джерело, а про те, що їй говорив дух гір, промовчала.
Давно знали односельчани, яке добре серце в цієї дівчини, і тому повірили в її слова. Взяли вони ножі та ломи і слідом за нею пішли на гору, полізли на скелю.
Схопила Чан Фа-мей двома руками редьку і кинула її на камінь.
— Рубайте, люди, цю редьку. Мерщій! Рубайте! Накинулись люди з ножами на червону редьку і  посікли її на дрібні шматочки.
Побігла вода з джерела, але дірка була невелика, завширшки з чайну чашку, вода зовсім поволі біжить.
— Бийте ломами!—закричала Чан Фа-мей. —Мерщій розширте дірку! Бийте! Бийте!
Кілька ломів вдарило разом, і вмить дірка розширилась і стала як тарілка. Вдарили ще—стала як відро, а ще трохи згодом—як діжка.
З веселим шумом побігла вода з гори вниз.
Загукали, засміялися селяни від радощів.
І раптом знявся вихор, Чан Фа-мей не стало. Але всі погляди були спрямовані на струмок, і ніхто не звернув уваги на те, куди поділася дівчина.
— А де Чан Фа-мей?—спитав нарешті хтось.
— Мабуть, додому пішла, щоб розповісти про радісну звістку хворій неньці!—відповіли йому.
Радісні люди спускалися з гір, але дівчина не йшла додому, в цей час вона вже була в лапах духа гір. Схопив її вихор і приніс в печеру.
— Я велів тобі не розповідати нікому,—почав голосно лаятись дух гір,—а ти привела з собою цілу громаду людей, які посікли червону редьку, пробили дірку. Тепер я тебе вб'ю!
Чан Фа-мей, розпускаючи сиве волосся, спокійно відповіла:
— За людей я готова вмерти!
Заскреготав дух гір зубами.
— Ні, я не дозволю тобі спокійно померти. Стоятимеш ти у мене на скелі, а вода з джерела буде падати на тебе, довго ти будеш мучитись!
За людей я й на це згодна,—спокійно відповіла дівчина,—тільки я прошу дозволити мені сходити додому, попросити людей, щоб вони доглядали мою матір і годували моїх поросят.
— Гаразд, дозволяю,—відповів дух гір, трохи подумавши,— але якщо ти не прийдеш, я закрию воду і знищу всіх людей у селі. А коли повернешся, то станеш сама на скелі так, щоб вода  на  тебе  падала, а  мене  більше не турбуй.
Дівчина хитнула головою
Схопив вихор дівчину і виніс з печери до підніжжя гори.
Подивилася Чан Фа-мей, як весело біжить вода, як вона зрошує поля, як зазеленіли лани, усміхнулась, а потім весело й голосно засміялась.
Прийшовши додому, вона не могла розказати матері всієї правди, бо мати може померти від такої новини.
— Мамо, з гори Доугао побіг струмок, тепер наше село не страждатиме від засухи,—сказала вона, а потім додала:—Мамо, подружки з сусіднього села запросили мене на кілька днів до себе на погулянки. Я попрохаю сусідку, щоб вона допомагала тобі й доглядала поросят.
— Добре, — відповіла усміхнена мати.
Збігала Чан Фа-мей до сусідки, домовилася з нею, повернулась до хати, погладила матір по лицю і мовила:
— Матусю, я прийду не раніш як через десять днів. Ти...
— Гуляй, гуляй, доню! Сусідка— людина хороша,  вона допоможе мені.
Дівчина ще раз погладила матір по лицю, по руці; в очах її з'явилися сльози. Потім вона побігла до поросят, почухала їм голови, погладила їх і заплакала.
Вийшовши за ворота, вона крикнула:
— Мамо, я пішла!
Не чекаючи відповіді,  Чан  Фа-мей закинула коси назад і пішла на гору.
Напівдорозі від  села  до  гори ріс крислатий широколистий фікус. Дівчина завжди сідала під цим деревом на камінь трохи перепочити в тіні. На цей раз, підійшовши до дерева, вона погладила стовбур і промовила:
— Фікусе, більш ніколи не прийду я  відпочити  в тіні твоїх віт.
Раптом з-за стовбура вийшов високий дідусь. Волосся на голові чорне, борода в нього чорна, одягнений в чорне вбрання.
— Мені все відомо,—промовив дідусь,—ти хороша дівчина, я хочу врятувати тебе. Я висік з каменя дівчину, подібну до тебе. Іди сюди за дерево, поглянь!
Обійшла Чан Фа-мей кругом стовбура, бачить: стоїть вирізьблена з каменя дівчина, дуже схожа на неї, тільки  кіс немає.
— Дух гір вимагає, щоб ти стала на скелі і щоб вода падала на тебе; тяжко знести таку кару. Я віднесу цю кам'яну дівчину на скелю і поставлю замість тебе. Мені лише бракує довгих сивих кіс. Потерпи, дівчино, я вирву твої сиві коси і прикріплю їх до голови кам'яної постаті. І сам дух гір нічого не дізнається.
Дідусь тут же почав висмикувати з її голови волосину за волосиною і переносити їх на голову кам'яної дівчини. Прямо диво, вони зразу ж там приростали.
Голова у Чан Фа-мей стала зовсім лисою, а у кам'яної дівчини вкрилася довгим сивим волоссям.
— Іди,  дівчино,  додому,—сказав  дідусь,  усміхаючись,— тепер на ваших полях досить води, тільки  обробляйте  свої лани добре, і життя ваше поступово покращає.
Дідусь взяв кам'яну дівчину і полетів на гору. Там він поставив кам'яну постать так, щоб вода спадала на неї. Вода падала на кам'яну дівчину і по довгих сивих косах стікала вниз.
— Хо!  Сивоволосий  потік! Сивоволосий потік!
Чан Фа-мей стояла остовпівши біля дерева і раптом відчула, що в неї на голові щось росте. Вона поторкала рукою—на голові з'явилось волосся! Дівчина смикнула пасмо до себе.
— Ой! Яке чорне, чорне!
Зраділа Чан Фа-мей і аж затанцювала. Довго ще вона стояла під деревом, але дідусь не повертався. Раптом знявся вітер, зашелестіло листя  на дереві, і вона почула голос.
— Чан Фа-мей! Дух гір ні про що не здогадується. Іди спокійно додому!
Дівчина поглянула на довгі пасма Сивоволосого водопаду, потім на зелені поля хлібів біля підніжжя гори, на щасливих людей на полях, закинула назад свої довгі чорні коси  і повільно пішла додому.

 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky