Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

АЗЕРБАЙДЖАНСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

Казки, зібрані в цій книжці, народилися на берегах Каспію, в країні вогнів, як називають ще Азербайджан.
З давніх-давен азербайджанський народ, як і всі народи світу, творив казку, що виховувала в людей повагу до добра й справедливості, прищеплювала любов до праці, зневагу до ледарів, брехунів і особливо до тих, хто намагався розбагатіти за рахунок чужої праці.
І хоч азербайджанський народ жив у злиднях і не-статках, він не занепадав духом і вірив у своє майбутнє. Хоч би як пригнічували його шахи, хани, беї і мулли, він не втрачав надії на краще життя. Люди завжди вірили, що як не вони, то хоч їхні нащадки житимуть у щасті й радості. У казках народ створив своїх- улюблених героїв і наділив їх кращими рисами характеру: вони чесні, працьовиті, хоробрі і завжди перемагають шаха, дива, дракона, усіх тих, хто пригнічував людей.
Казки свої азербайджанці люблять і бережуть, бо в них не тільки відображення тяжкого минулого, а й мудрість народна. Казка вчить тому, що цінують і будуть цінувати люди: скромності, щирості, сміливості, відданості, любові до матері й рідної землі.


ВЕДМЕЖИЙ СОН
Жив колись у лісі старий ведмідь. Настала зима, позамітало снігом стежки й дороги. Усі звірі поховалися в норах, тільки старий ведмідь не впав у сплячку, а голодний блукав по лісу, шукаючи поживи.
Якось ведмідь після марних пошуків ліг та й заснув. І наснився йому, як голодній курці просо, гарний, шмат м'яса. Він навіть смакував його вві сні. Стривожений ведмідь проминувся й пішов шукати те м'ясо. Неблизька була дорога. Перейшов він гори, долини й опинився біля підніжжя гори. Неподалік чабан пас отару. Один цап відбився від отари і забрів у кущі. Раптом з гори скотилася каменюка й збила його з ніг. Голодний ведмідь, який саме тут блукав, одразу накинувся на бідолашного цапа.
— Ага, брате, здається, справдився мій сон. Я тебе вмить з'їм, ти й писнути не встигнеш.
Хотів цап утікати, але каменюка дуже забила йому ногу, тож лишалося одне: чекати свого кінця.
Аж раптом у цапа спалахнула рятівна думка.
— Дядечку ведмідь,— улесливо сказав цап,— я знаю, що ти мене з'їси. Тільки й втіхи, що попав я у лапи до совісного звіра. Уваж  мені,  дядечку  ведмідь,  у  цю  мою  останню  хвилину.
— Як же тобі уважити?
— Ти, мабуть, чув, як я співаю? Дозволь мені востаннє заспівати, а тоді вже роби зі мною, що хочеш.
Ведмідь якусь мить подумав та й погодився.
І цап замекав, та так жалібно, що чабан, зачувши його голос, одразу зрозумів: цап попав у біду.
Отож чабан узяв дрюка, гукнув собак і побіг виручати цапа з біди. Побачив це ведмідь та й утік у ліс. Ходив, блукав і так зголоднів, що й ноги вже не носять. Коли це назустріч ведмедеві йдуть двоє чорних баранів. Хотіли барани утікати, аж бачать: ведмідь однак наздожене. Уклонилися барани шанобливо та й питають:
— Як вам живеться, дядечку ведмідь?
— Як там живеться! Ось уже цілий тиждень ходжу голодний. Добре, хоч вас здибав. Ось як з'їм вас обох, то й на душі полегшає.
Та барани вирішили провести ведмедя. Один з них каже:
— Дядечку ведмідь, їж спочатку мене.
— Ні,— каже другий баран,— Їж спочатку мене.
Бачить ведмідь, що вони не дійдуть згоди, і так розсудив:
— А ви побийтеся. У кого першого роги відпадуть, того я і з'їм.
Баранам тільки цього й треба було. Розігналися вони, буцімто битися збиралися, та з обох боків як налетять на ведмедя, як стукнуть його рогами у голову, тому й в очах потемніло.
Заточився ведмідь, упав. А поки приходив до тями, баранів як вітром змело.
Покректав ведмідь, встав і знову посунув шукати здобич. В ущелині між двох скель побачив коня.
«Воно й добре,— подумав ведмідь,— що втекли той цап та барани, тепер я на коня натрапив. Це ще краще. Як я його їстиму, вовки поздихають від заздрості». І ведмідь побіг услід за конем. Ущелина була дуже вузька, і тікати було нікуди. Тож кінь сам зупинився й каже:
— Брате ведмідь, я знаю, що ти мене з'їси. Про одне тебе благаю: не хочу я бачити, як ти мене їстимеш. Уваж мені. Я повернуся до тебе спиною, їж мене ззаду. А я тобі сам у рота ногу покладу.
Повірив коневі ведмідь, зайшов ззаду, ліг, роззявив пащу та й чекає, коли кінь йому туди ногу покладе. А кінь як хвицьнув ведмедя ногою — в того й зуби повилітали. Поки ведмідь приходив до тями, за конем і слід захолов.
Покректав ведмідь, устав і знову пішов. Коли це стрічає лисицю.
Побачила лисиця побитого ведмідя та й питає:
— Ой дядечку ведмідь, що ж це з тобою приключилося?
Розповів їй ведмідь про свої пригоди, а лисиця засміялась
та й каже:
— Тепер тобі, дядьку ведмідь, вже ніколи не присниться м'ясо.

ДІД І ЛЕВ
Якось пішов дід з онуком у ліс по дрова. Раптом бачать — іде їм назустріч лев.
— От мені пощастило! — зрадів лев.— Три дні ходжу голодний, а тут ви мені самі в лапи попались. Я вас обох одразу з'їм.
Почув онук ці слова й злякався:
— Діду, лев роздере нас. Що нам робити?
— Не бійся, дитино,— каже дід.— Я його прожену.
— Як же ти його проженеш? — питає онук.— Лев такий дужий, а ти такий старий, у тебе й сили нема.
— А навіщо мені сила? Я його перехитрю. Ось дивись.— І дід схопив сокиру й побіг до лева: — Ти диви, вже кілька днів полюю на лева, та він усе не попадається. А тут сам ти мені до рук прийшов. Ось я зарубаю тебе сокирою та й заберу додому. Цілих три дні твоє м'ясо смажитиму і їстиму.
— Де ж у тебе та сила, щоб ти мене вбив? — питає лев.
— Не віриш, що в мене є сила? — питає дід.— Ходімо, позмагаємось. Тільки спершу домовимося:' я буду за тебе дужчий — ти станеш моїм слугою, ти будеш дужчий — я тобі вік служитиму.
Пристав на цю думку лев. Підняв дід камінь із землі й каже:
— Якщо ти такий дужий, як я, візьми цей камінь і здави, щоб з нього вода виступила.
Узяв лев камінь, душить, душить, уже й тріснув той камінь, а вода не виступає.
А дід непомітно вийняв з торби яйце, узяв камінь, здушив на ньому яйце — і камінь змокрів.
— Бачиш,— каже дід,— я таки видушив із каменя воду. Чия взяла?
Довелося левові стати дідовим слугою. З того дня дід завжди їздить на левові верхи.
Якось поїхав дід у ліс і став рубати дерево. Довго він цюкав сокирою, а дерево все не падає. Побачив це лев, підбіг до дерева, схопив його лапами та й вирвав з корінням.
— Що ж ти, діду, хвалився, що дужчий від мене,— каже лев,— а не можеш мале деревце зрубати?
Бачить дід, що лев розгадав, хто він такий, та й каже:
— Дурний ти, леве, то я хотів побачити, чи в тебе вистачить
сили хоч дерево повалити. А мою силу ти побачиш, як я ось піду та вполюю двох-трьох левів.
Страх узяв лева.
«А що,— думає,— як старий не вполює жодного лева, та мене вколошкає?!» — і дременув у ліс.
Коли це біжить назустріч левові лис.
— Братику лис, від кого це ти так тікаєш, невже від діда? — питає лев.
— А то що за один?
І лев розповів лисові про діда, який вичавлює з каменя воду, полює на левів і примушує їх потім на себе робити.
Зареготав лис:
— Ой, дурний же ти, леве. Де ж у діда та сила, щоб воду з каменя вичавлювати? То він тебе обдурив. Ти на нього як заричиш, то він і вмре з переляку. Ось ходімо поквитаємося з ним.
Повірив лев хитрому лисові й пішов з ним на старого. Дід ще здалеку помітив лева з лисом і одразу втямив, що лис затіяв щось недобре.
— Ах ти ж клятий лисе! — крикнув дід.— Я ж тобі загадав, щоб ти мені жирного лева привів, а ти ведеш якусь шкапу. Ну, та дарма, я й цього з'їм. Але як ти мені ще раз такого приве деш, я тебе роздеру.
Зачув лев ці слова, подумав, що лис хотів його дідові в руки віддати, і побіг чимдуж до лісу. А дід і каже онукові:
— Тепер ти сам побачив, що самою силою не візьмеш. Треба ще й розум у голові мати. Тоді тебе ніякий ворог не здолає.

ЯК ЛИСИЦЯ З ІШАКОМ ПОТОВАРИШУВАЛА
Було це чи не було, а жив колись чоловік. Щодня ходив він у ліс — назбирає хмизу, покладе на ішака та й везе продавати на базар. Чоловік цей був злий і скупий. Бувало, нав'ючить стільки на бідного ішака, що той насилу ноги переставляє. Не знав ішак ні дня, ні ночі. Якось цей чоловік пішов аж у глиб лісу по хмиз, а ішака пустив попастися. Тут на ішака й наразилася голодна лисиця, яка все гадала, де б украсти курку чи курча.
Підбігла лисиця до ішака й питає:
— Що це за життя в тебе, брате? З ранку до вечора тягаєш хмиз, аж зігнувся в три погибелі.
— Лисичко-сестричко, а що я маю робити? Якби це на мене, я так тяжко не працював би. Але ж хазяїн мій запопадливий: дихнути не дає.
— Отож я й кажу: годі тобі спину гнути. Ось я заберу тебе в ліс, ти там і лиха не знатимеш. А ти мені віддячиш за це.
— А чим же я тобі віддячу? — питає ішак.
— Я з тебе небагато візьму, даси з десяток курей.
— Ой лисичко-сестричко, де ж я тобі тих курей наберу?
— А я тобі розкажу. Мене кури як побачать, то так тікають, аж пір'я летить. А тебе вони не боятимуться, бо знають, що ти їх не їси. Вийдеш ти у поле край села, де кури пасуться, і сам з ними про людське око попасешся. Хапатимеш по одній курці та й носитимеш до моєї нори.
Пристав ішак на лисиччину раду.
Уранці вкрав він з десяток курей  і  попереносив лисиці до нори. Лисиця вилізла з нори, двох курей з'їла, решту подушила й заховала про запас.
— Ну, а тепер я навчу тебе, як хозяїна спекатися. Придурися, що ти, братику, буцім занедужав. Хоч як тебе лупцюватиме господар, ти не вставай і з хліва не виходь, а тільки стогни. Полежиш отак днів зо три, і хозяїн подумає, що ти здох, ви кине тебе, а ти й прийдеш до мене в ліс.
Ішак так і вчинив, як його навчила лисиця.
Бачить хазяїн, що як здохне ішак у хліві, то він і коня тут не зможе поставити. Витяг він ішака на вулицю, замкнув хлів, а сам пішов у хату.
Лежить ішак на дорозі, крадькома роззирається. Бачить — нікого нема, схопився на ноги і побіг чимдуж до лисиці. Розказав ішак їй про свою пригоду, та й пішли обоє на радощах у ліс. Коли  це  чують — лев  рикає  і  прямісінько  на  них  біжить.
В ішака й на душі похололо:
— Ой-ой, він же сюди біжить. Лихо нам буде.
— Не бійся,— каже лисиця,— поки ти зі мною, тобі нічого не загрожує! Зроби лиш так — гукни щосили на весь ліс: «А хто тут найдужчий?» Почує лев та й подумає, що коли в цього звіра такий гучний голос, то, напевне, він дуже сильний. Ось побачиш, лев сам тебе злякається.
Заревів ішак щосили, аж дерева захиталися. Почув лев те ревище й міркує собі: «Я вважав, що в мене найгучніший голос, аж воно не так. Яка ж тоді сила в цього звіра, коли він так реве!»
Хотів уже лев назад повертати і раптом з ішаком зустрівся. Такого звіра лев зроду-віку не бачив і здивовано витріщився на ішака. Навіть трохи наполохався лев. Аж бачить — і звір як у лихоманці трясеться.
— Гей, сильний звірю, чого це тебе так тіпає? Невже мене боїшся?
А ішак так злякався, що йому й мову одібрало. Бачить лисиця—а вона збоку стояла, — що лев може розгадати їхні хитрощі й тоді непереливки їм буде, та й каже:
— Братику лев, ти найдужчий серед усіх звірів на землі, а цей — серед звірів, які живуть під землею. Він не знає тутешнього краю і взяв мене поводирем. Щоб ти знав, він не від страху тремтить, а від люті. Дуже він розгнівався, коли побачив, що хтось поперед мене вийшов. Замало не роздер тебе на шматки, я насилу вблагала його.
Кажучи це, моргнула ішакові, щоб той не підвів її. Лев, наслухавшись такого про ішака, вклонився йому, ще й вибачився.
Зрозумів ішак, що тепер лев його боїться, і, трохи оговтавшись, запитав гордовито:
— Бачу, ти хочеш мені прислужитися. Вгадав чи ні?
— Авжеж, брате, я тобі вірою й правдою служити буду.
— Гаразд,— каже ішак,— з цього дня я беру тебе в слуги. Робитимеш усе, що тобі загадаю. А не слухатимеш — отуди в прірву скину.
Лев щиро поклявся, що служитиме ішакові до самої смерті.
Отак утрьох — лисиця, ішак і лев — ходили й лиха не знали. Лев курку яку чи вівцю вполює, одразу ж лисиці дає ласий шматочок. А ішак попасеться, зерна попоїсть  і теж ситий.
Якось вони вийшли на берег гірської річки. Ішака мучила спрага, і він спустився вниз, щоб напитися води. Раптом він посковзнувся і впав у воду. Хоч як ішак старався, а звестися на ноги не міг. Вода вже підступала йому до самого горла. Бачить ішак, що от-от захлинеться, задер голову і заревів так, що моторошно стало. Побачив лев, що ішак у біду попав, кинувся його рятувати і за мить витяг із води на берег. Ішака з ляку так трясло, що зуб на зуб не попадав: таж ледь-ледь не захлинувся й не потонув.
— Чого це ти так тремтиш? — питає його лев.
— Ти що, думав, я тону? Я ж не дитина. Схотілось покупатися, а ти мене не пустив. Ото я знову й лютую.
Лев повірив, що ішак справді хотів покупатись, а він йому перебив. Тепер ішак йому не подарує. Злякався лев і кинувся навтікача. Вже як лев далеко відбіг, ішак гукнув його навздогін:
— Гей, леве, куди ти тікаєш? Біжи, все одно мої слуги тебе доженуть і приведуть до мене. Тоді я покажу тобі, як я плаваю. Не хочеться мені тебе кривдити, а то вмить тебе злапав би.
Почув це лев і ще дужче припустив. Тут зустрів його заєць і очам своїм не повірив: лев тікає.
— Гей, хоробрий леве, я ще зроду-віку не бачив, щоб ти утікав. Хто це тебе так налякав?
Трохи відхекався лев і розповів зайцеві про свою пригоду. Заєць поміркував собі й каже:
— Брате лев, ми не знаємо звіра, дужчого за тебе. Хоч розкажи, який із себе той горластий звір?
Розповів лев усе про ішака, і заєць так зареготав, що луна пішла лісом.
— Та то ж звичайнісінький ішак! Це такий звір, що як ти на нього лапу покладеш — він і дух спустить. То все витівки хитрої лисиці. Ось ходімо, ти за одну мить з ними впораєшся.
Лев повірив зайцеві, посмілішав і рушив з ним на ішака та лисицю. Ішак ще здалеку помітив, що вони прямують до них, і одразу сполохався:
— Лисичко, видно, лев розкумекав, хто ми та що ми, і йде до нас на розправу. Що його робити? Куди втікати?
— Не бійся,— каже лисиця,— я і цього разу його перехитрую, а там побачимо, що буде.
Підходить до них лев і гукає:
— Гей, ти, немічна тварино! Нащо ти мене обдурив? Ану виходь сюди, я з тобою панькатися не буду.
Але вийшла лисиця й каже:
— Братику лев, коли ти втікав, ішак розпитував мене, куди ти побіг. Було мені за тебе. Таж ішак товаришує з цим самим зайцем, який тебе обдурив і знову привів сюди. Бач, сам сюди не підходить, стоїть собі збоку.
Лев знову повірив лисиці і побіг так, що аж курява знялася. Побачив заєць, що лев дременув, і побіг навздогін.
— Гей, братику лев, куди ж ти втікаєш? Лисиця обдурила тебе. Вертайся назад.
Та де там! Лев і слухати не хотів. Озирнувся заєць та й сам побіг.
А лисиця тим часом сполошилася.
— Чого доброго, брате ішак,— каже,— вони ще вовка приведуть. Отоді вже не буде порятунку. Краще тікаймо, поки голови цілі.
І вони розійшлися. Дурний ішак повернувся в село, а хитра лисиця — в ліс.

ХИТРА ЛИСИЦЯ
Жили колись у лісі лев і тигр і такі вже були друзі, що всіх звірів аж завидки брали. Заздрила їм і лисиця. Стала вона думати й гадати, як посварити лева з тигром. Сяде в кущах і визирає, що той тигр та лев роблять.
Тигр ще до схід сонця біжить на полювання, а лев спить собі. Додумалась лисиця, як їх посварити. Вичекала, коли тигр пішов на полювання, прийшла до лева, та така сумна, наче їй світ немилий.
— Братику лев, я тобі щось і сказала б, та боюся, не повіриш.
—  Дарма,     кажи,— відповів лев.
— Оце бачу, тигр твоїм другом прикидається. А він же сьогодні нахвалявся одному звірові, що вб'є тебе завтра.
— Та цур тобі! — засміявся лев.— Зроду    я     не     повірю. Ми змалку з ним товаришуємо. Вже хто-хто, а я його добре знаю.
— Хоч вір, хоч не вір, а я чула. Ось діждешся ранку, сам побачиш.
Не повірив лев лисиці, але сумнів у нього закрався.
«От же лихо,— думав він,— і не віриться, та вранці побачимо, чи ж лисиця правду каже».
Поки лев думав, як йому бути, лисиця тим часом розшукала тигра.
— Я тобі, брате,— каже лисиця,— щось хотіла сказати, але боюся: не повіриш.
— Чом же не повірю? Як правду скажеш, повірю.
— Брате тигр, як ти у цих місцях ходиш, нам аж дихати легше, всі наші вороги світ за очі втікають. Я оце почула одну новину, та й не знаю, казати тобі чи ні. Ти все одно не повіриш.
— Та кажи вже.
— Оце ж ви ніби й товаришуєте з левом,— каже лисиця.— А якби ти знав, що він надумав! Він убити тебе хоче.
— Та не вигадуй.
— Я ж казала, що ти мені не повіриш. А я вчора в кущах сиділа, підслухала, як він нахвалявся одному звірові роздерти тебе.
— Ти мені такого наказала, що я і не знаю, що діяти,— відповідає тигр.
Поки ти будеш думати та гадати, лев завтра вдосвіта прокинеться й роздере тебе. Моя тобі рада: як він має тебе роздерти, краще сам накинься на нього, іншого порятунку я не бачу.
Тигр не повірив лисиці, але вирішив уранці придивитись до лева. І якщо справдиться те, про що розповіла лисиця, він роздере лева.    Розпрощавшися з лисицею, тигр пішов у печеру.
Ніч минула в тривозі. Рано-вранці прокинувся тигр, прокинувся і лев. Бачить лев — тигр потягнувся і скоса позирає на нього. Лев, як звичайно, роззявив пащу, позіхнув.
А тигр подумав — правду казала лисиця. І накинулися вони один  на одного й билися  доти, доки не  попадали  мертві.
Лисиця сиділа під деревом і здалеку спостерігала бійку лева з тигром.
Побачила вона, що лев і тигр уже неживі, й побігла скликати весь свій рід.
Зійшлись усі лиси й лисиці та й дивуються:
— Як же тобі поталанило таких друзів та ворогами зробити?
— А я нацькувала їх одне на одного. Спочатку посиділа в засідці й вивідала їхні таємниці, а вже тоді посіяла ворожнечу між ними. Розлютувавши, вони пороздирали один одного. А тепер ви маєте що їсти цілий тиждень. Ось побачите, я ще знайду таких дурнів, які ворогами стануть.
І лисиця пішла в ліс шукати нових пригод. А в лісі в хатині жили два мисливці. Одного звали Пірім, а другого — Магамед.
А були вони нерозлийвода. Закортіло лисиці і їх посварити. Але як це зробити? От пішла вона до мисливців і каже плачучи:
— Любі братики, порятуйте мене. Вовки та ведмеді скоро весь наш рід передушать. Я насилу втекла від них. Візьміть мене до себе, я вам за сторожа буду. Вивідаю, де яка тварина, птах який завівся, одразу дам вам знати.
Мисливець Магамед пожалів бідну лисицю і залишив її у себе.
А мисливець Пірім каже:
— Магамеде, цей лисячий рід дуже хитрий. Від лисиці всього можна чекати.
Лисиця кілька днів у них пожила, а вже все винюхала. Помітила вона, що Пірім рано-вранці встає, бере лук, випустить дві-три стріли й кладе його долі. А мисливець Магамед, тільки-но прокинеться, біжить до струмка, присяде, вмиється, а тоді бере велику каменюку й кидає. Магамед не знав про звички Піріма, а Пірім — про звички Магамеда.
Одного дня лисиця підійшла до мисливця Піріма й каже:
— Я тобі, Піріме, щось сказала б, та боюся, що ти не повіриш.
— Кажи, не бійся. Як не повірю, що тобі з того?
У лисиці в очах заблищали сльози.
— Сьогодні Магамед нахвалявся одному чоловікові, що завтра вранці кине в тебе каменюку й уб'є. Я саме сиділа в кущах і підслухала.
А мисливець Пірім і відповів їй:
— Магамед — мій вірний друг. Йому й на думку таке не спаде.
— Я знала, що ти не повіриш, але не могла промовчати. Ось піди сам уранці й побачиш: правду я казала чи ні.
— А що я побачу?
— Завтра вранці,— каже  лисиця,— Магамед  встане  й  до струмка піде. Щоб прогнати сон, умиється, води поп'є, а тоді візьме каменюку й кине в тебе.
Пірім і не вірив лисиці, але подумав: «Ось я побачу. Як набрехала мені лисиця, хай тоді начувається».
Тим часом лисиця покинула Піріма й пішла шукати Магамеда. Коли це глядь — іде він. Перейняла його лисиця та й каже:
— Братику, хотіла я тобі сказати щось, та боюся, не повіриш.
— Що ж ти таке скажеш, що я тобі не повірю? — питає Магамед.
— Я і сама не повірила б, та чула на свої вуха.
— Що ж ти чула? — допитується Магамед.
— Що я чула... Сьогодні Пірім казав, що тільки-но ти прокинешся, він випустить із лука стрілу й уб'є тебе.
— І не кажи, лисице. Ми з ним — як рідні брати.
Хоч як лисиця  підмовляла його, Магамед не повірив їй.
— Магамеде, — нарешті сказала вона.— Не віриш, піди зранку до струмка й сам побачиш, як Пірім візьме лук, випустить три стріли, а останньою тебе покладе на землю. Коли я неправду кажу, зробиш зі мною, що захочеш.
Хоч Магамед лисиці й не повірив, та подумав: «Хай ось я вранці перевірю».
Настав вечір. Пірім і Магамед полягали спати в своїй хатині. А рано-вранці кожен встав, щоб підглянути за другом і перевірити, чи правду казала лисиця. Та кожен робив саме те, про що намовляла лисиця. Друзі замалим не накинулися один на одного. Але люди спочатку міркують, а тоді вже діють. Надумали мисливці розпитати один в одного, що сталося. Може, хтось їх зумисне хотів посварити.
От Пірім і питає Магамеда:
— Друже, я бачу, що твої очі горять від гніву. Що сталося?
Посідали друзі й розповіли один одному про свою журбу.
І виявилося, що все це накоїла лиха лисиця. Якби вони повірили їй, уже й на світі не жили б.
Вирішили Пірім і Магамед провчити лисицю.
Вхопили вони один одного за барки й попадали на землю. Лежать і чекають, що ж воно далі буде. А лисиця вилізла із засідки, підійшла др мисливців і плеще на радощах у долоні.
— Ой, такі ж дурні, як лев і тигр! Повбивали один одного та й лежать тепер мертві.
А Пірім як ухопить лисицю за хвіст та як крутне — вона й дух спустила.
— Отож, Магамеде, — сказав він,— не слід вірити ворогові на слово!

ВОВК І ЛИС
Один зажерливий вовк занадився в отару і щодня крав по три вівці. А згодом став брати край села курей, і лис, який не раз учащав сюди, лишився голодний. Якось він перестрів вовка й каже:
— Що це ти, вовче, усі вівці в селі перекрав, а тепер і до моїх курей узявся?
— А ти чого, старий лисе, мені очі колеш? Що хочу, те і їм, тебе не питатиму. А зайве патякатимеш — і тебе з'їм.
— Вовче-брате, я знаю, що ти дужчий од мене й можеш мене з'їсти. Але я не дам себе скривдити.
Розсердився вовк.
— Ах ти ж старий лисе! Та я тебе в одну мить роздеру, ти і не писнеш. Але цікаво, як же ти, такий немічний звір, боронитимешся?
— А мені, вовче, не треба сили, я тебе хитрощами переважу.
— Що ж то в тебе за хитрощі такі? — глузливо запитав вовк.
— Ніколи мені сьогодні. А прийдеш завтра — погомонимо.
І вони розійшлися.
Лис цілу ніч не спав — мудрував, як вовка обхитрувати. А вдосвіта сів при дорозі, узяв голку з ниткою й шиє чариги1. Іде вовк дорогою та й питає:
— Що це ти робиш, старий лисе?
— Хіба не бачиш,— відповідає лис,— чариги шию.
— Може, ти й мене навчиш?
— Авжеж навчу, та наука ця нелегко дається, помучишся ти.
— Та вже помучуся,— каже вовк,— аби навчив.
— То поклади на пень язика, я тобі його наколю голкою. Хоч і болітиме язик, зате навчишся чариги шити.
Повірив вовк, висолопив язика й поклав на пень. Почав лис його колоти голкою, але вовк не втерпів і так заволав, що лис злякався і втік у ліс.
А  вовк  ходив  з   поколотим язиком як неприкаяний. Уночі язик так розболівся,  що вовк заснути не міг. Насилу дочекався ранку й пішов шукати лиса. Аж бачить — сидить лис біля колеса водяного млина.
— Добридень, старий лисе. Ти мене вчора так учив, що й досі язик болить. А сьогодні я хоч навчуся шити чариги чи ні?
— Навчишся,— каже лис.
— А ти що тут робиш? — питає вовк.
— Та була в мене шкура, хотів з неї чариги шити, а шкура під млинове колесо у воду впала, ось я шукаю її.
— Лисе-братику, дай і мені тієї шкури, може ж, і я чариги шитиму.
Лисові того й треба було.
— Іди, вовчику, шукай, знайдеш — буде шкура твоя.
Поліз вовк під млинове колесо.
А лис тим часом у гай побіг. Наламав лози, сів край дороги і плете собі кошик.
Шукав вовк у воді шкуру, але не знайшов, тільки колесо ребра   йому   добре   нам'яло.    Іде вовк,  стогне,  світ йому немилий.   Коли   бачить — лис   при дорозі сидить.
— Чого це ти, вовчику, так стогнеш? Знайшов ту шкуру чи ні?
— Яка там шкура? Колесо так боки мені нам'яло, що я ледь живий звідти виліз. А ти що робиш, невже кошик плетеш?
— Еге, плету. Хочеш — і тебе  навчу.
— Ще й як хочу.
— То залазь  сюди  усередину,  дивитимешся,  як я   плету, і навчишся.
Заліз вовк у кошик, а лис усе плете й плете і зовсім кошик заплів, уже вовкові і вийти ніяк.
— Що ж це ти, лисе,— каже вовк,— про мене забув? Ану, розплітай кошик, я хочу вийти.
— Та сиди спокійно. Ти такий побитий, ледь ноги переставляєш. От я заплів тебе в кошику й понесу. Тобі ж легше буде.
Вовкові справді так боки боліли, що він і в кошику посидів би. А лис завдав собі кошик на плечі й приніс до чабана.
— А це що, лисе? — питає чабан.
— Ось заглянь усередину, я тобі вовка приніс, що твоїх ягнят крав.
— Ой лисе, не знаю, як і дякувати тобі.
— Нагодуй  мене,— каже лис,— ото буде мені  найкраща дяка.
Чабан саме вранці зарізав барана. Дав він лисові бараняче стегно, а він йому — кошик. Побіг лис раденький. Чабан узяв сопілку й ну скликати людей. Позбігалися люди, і чабан показав їм кошик, у якому сидів величезний вовк. А вже люди поквиталися з вовком за всіх ягнят.
Почув про цю новину лис і каже:
— Дурний вовк, не вірив, що я його перехитрую.

ЦВІРІНЬ-ХАНУМ
Жила собі Цвірінь-ханум. Якось вилетіла вона на прогулянку, сіла на кущ шипшини та й співає: цвірінь-цвірінь.
І раптом загнала в ногу колючку. Що не робила, а витягнути колючку не могла. Заплакала з жалю Цвірінь-ханум. Почула її плач стара баба та й питає:
—  Гей, Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко, чого це ти плачеш?
А Цвірінь-ханум, схлипуючи, відповідає:
— Ой бабусю, лихо скоїлося, загнала в ногу колючку і ніяк не дам собі ради. Прошу тебе, порятуй мене.
Витягла баба їй колючку з ноги та й кинула в піч. Цвірінь-ханум   полегшено   зітхнула.   Політала  туди-сюди, повертається назад і каже:
— Бабо, віддай мені колючку.
— А де я тобі її візьму? — відповідає  баба.— Я  її в піч кинула, вона й згоріла.
— Ти моя боржниця. Віддай мені колючку. А не віддаси, хлібину з печі заберу й утечу.
Баба засміялася.
А Цвірінь-ханум полетіла в один бік, полетіла в другий, схопила хлібину з печі й утекла.
Полетіла Цвірінь-ханум у небо, бачить — на землі вівцю доять.
Спустилась на землю, підійшла до чабана й каже:
— Хай тобі щастить, брате чабан! Я хлібину принесла, візьми, з молоком попоїси.
Узяв чабан ту хлібину, накришив у миску, молоком полив і каже:
Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко, іди попоїси зі мною.
— Я не голодна, сам їж.
Чабан попоїв, а Цвірінь-ханум затріпотіла крилами й каже:
— Гей, брате чабан, віддай мені хлібину. Я вже відлітаю.
— Де ж я її візьму? Я з'їв хліб, нема вже його.
— Ти мій боржник. Віддай мені, а не віддаси, овечку заберу й утечу.
Засміявся чабан:
— Ой Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко. Яка ж  моя вина, що ти овечку забереш? Ти ж сама дала мені хліб, я і з'їв.
А Цвірінь-ханум:
— Ось дивись, я під носом у тебе овечку заберу.
Полетіла вона в один бік, полетіла в другий, забрала овечку та й утекла. Чабан став кричати їй услід:
— Ой боже, що ж ти наробила, хазяїн уб'є ж мене.
Летить Цвірінь-ханум, у кігтях вівцю тримає, бачить: вершники скачуть. Підлетіла вона до них і питає:
— Гей, куди це ви, браття?
А    вершники    відповідають:
— Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко, ми до падишаха їдемо, наречену веземо.
Цвірінь-ханум полетіла за ними, у браму постукала, слугам падишаха вівцю віддала.
— Це я на весілля принесла.
Цвірінь-ханум на подвір'я зайшла, на чільному місці сіла.
Слуги падишаха вівцю зарізали, кебаби1 посмажили, гостям пороздавали. Біля Цвірінь-ханум Гуску посадили і поклали їм на тацю кебаб. Гуска швидко поїла, Цвірінь-ханум голодна залишилася. Розсердилася вона, прийшла до падишаха й каже:
— Віддай мою вівцю!
— Ми з'їли, нема вже її,— відповідають їй.
— Нічого я не знаю,— каже Цвірінь-ханум,— брали у мене вівцю — віддайте, а не віддасте, наречену заберу.
Всі засміялися.
Цвірінь-ханум відлетіла, на огорожі сіла, чекає.
Заграла зурна, наречена до танцю пішла.
Цвірінь-ханум у один бік полетіла, у другий полетіла, наречену схопила та й утекла.
Падишах волосся на собі рве, плаче, побивається.
А тим часом Цвірінь-ханум поклала наречену в затінку під високим деревом, чує — ашуг  на сазі грає.
Цвірінь-ханум каже:
— Доброго здоров'я, брате ашуг, ходи сюди, я тобі наречену принесла, а ти мені за це саз віддаси.
Зрадів ашуг:
— Ой Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко, я тобі нічого не пожалію. Візьми мій саз.
Цвірінь-ханум узяла саз, а віддала наречену.
Ашуг забрав наречену й повів додому.
А Цвірінь-ханум сіла на кущі й стала бринькати на сазі:

Колючку віддала, хлібину взяла,
Грай, мій саз, грай, мій саз!
Хлібину віддала, вівцю взяла,
Грай, мій саз, грай, мій саз!
Вівцю віддала, наречену взяла,
Грай, мій саз, грай, мій саз!
Наречену віддала, саз узяла,
Грай, мій саз, грай, мій саз!


З  того дня  Цвірінь-ханум  на сазі грає та людей звеселяє.

ПІСНЯ СОЛОВ'Я
Якось один купець зловив у лісі солов'я, приніс додому й зробив йому дуже гарну клітку. Була та клітка з срібла, золота й коштовного каміння. Посадив купець солов'я в ту клітку й приставив до нього чоловіка, щоб наглядав за ним.
Був у цього купця чудовий сад, а в ньому стільки квітів, що очі розбігалися. Посередині саду був водограй, до якого спускалися мармурові сходи.
Купець поставив клітку поблизу водограю і щодня вранці та ввечері приходив милуватися солов'єм.
А соловей тільки сумно дивився на небо й жалібно співав. Знайшов купець чоловіка, який знав пташину мову, й привів його до солов'я,— хай розгадає солов'їну пісню. Послухав чоловік солов'я й каже:
— Хазяїне, соловей співає: «Вітчизно моя, гніздечко моє, я без вас не можу жити».
Минали дні, і соловей співав ще жалібніше. Тоді купець відімкнув клітку й випустив солов'я на волю, а сам разом з чоловіком, який знав пташину мову, сів на коня й поскакали услід за солов'єм. Соловей перелетів гори, перетнув долину, переплив річку, напився із джерела води і знову вирушив у дорогу. Довго йшов чи недовго, аж нарешті дістався до дерева, яке стояло  в лісі,  побачив  своє  зруйноване  гніздо й  заспівав:
— Вітчизно моя! Ти найкраща, наймиліша.
З того дня соловей став вільно співати й славити своє гніздо. Подивився на нього купець і каже:
— Дивак цей соловей. У мене він жив у розкошах, у золотій клітці і сумував. А тут побачив зруйноване гніздо й заливається від радості.
Чоловік, який знав пташину мову, відповів йому:
— А ти не дивуйся, хазяїне. Кожному своя вітчизна, своє гніздо наймиліші. Соловей тут вільний. А воля найдорожча.

БАХТІЯР
Жив колись бідний чоловік на ймення Бахтіяр. Одного разу прокинувся він рано-вранці й каже:
— Слухай, жінко, поклади мені в торбу просяного хліба й трохи сиру, то я помандрую.
А жінка йому відповідає:
— Таке й скажеш. Сиди краще вдома. Де вже тобі, старому, по світу вештатися?
— А ти, стара, краще помовч. Я бачив гарний сон і піду його шукати.
— Ой старий, ти, мабуть, на старість з глузду з'їхав. Де таке чувано, щоб люди сон шукали?
— Сказав тобі, мовчи. Поклади краще в торбу все, що я загадав.
Що було старій робити? Наготувала харчів на дорогу, почепив дід торбу та й пішов.
Ішов день, ішов ніч, ішов другий день і другу ніч, а тоді вже й з ліку збився.
Нарешті вийшов дід у степ. Бачить — пастух велику отару пасе. Біля пастуха пес ходить, а неподалік осел стоїть та ще халабуда з усім кочовим причандаллям.
Підійшов дід до пастуха, вклонився.
— Хай буде великий приплід у твоєї отари. У нас кажуть: «Коли ти голодний — іди до пастуха». Чи не нагодуєш ти мене, сину мій? Вже й не знаю, скільки днів я в дорозі. Хліб мій отакий, мов каменюка.
Недарма про пастухів ходить добра слава. Засукав пастух рукави, видоїв кількох овець і подав старому повнісіньку миску молока.
Бахтіяр накришив туди хліба, підкріпився і став знову збиратися в дорогу. А пастух і питає:
— Скажи, добрий чоловіче, звідки ти прийшов і чи далеко мандруєш? Може, дорога твоя довга, то я тобі сиру відчавлю і масла сколочу.
— Сину мій, я такого-то краю й такого-то села. А куди мене заведе дорога, довга вона чи коротка, я й сам не знаю. В житті своєму я мало бачив доброго, та ось недавно пощастило мені побачити гарний сон, то я йду шукати його.
Здивувався пастух:
— Хіба сон можна знайти? Люди щоночі тисячу снів бачать. Де ж їх шукати?
— Сину мій,— відповідає Бахтіяр,— можна тисячу тисяч снів побачити й ніколи навіть і не згадати про них. А той сон, який я бачив, такий, що за ним і на край світу підеш.
— То, може, ти продаси мені свій сон? — питає пастух.— Я тобі добре заплачу за нього.
Завагався старий, подумав, а потім і каже:
— Ай продам. Ти хлопець славний, молодий. Може, ти швидше, як я, цей сон знайдеш.
Розповів дід пастухові свій сон, а той віддав йому за це усю отару, собаку з віслюком на додачу та ще й курінь з усім кочовим причандаллям. Заодно вони помінялися і своїми іменами: пастух прибрав дідове ім'я — Бахтіяр, а дід — пастухове Малик-Мамед.
І розійшлися вони.
Почепив пастух торбу й пішов світ за очі, куди ноги понесли. Хай йому щастить!
А старий Малик-Мамед із своєю отарою поволі поплентав додому.
Дістався він до свого села, підійшов до своєї хати. А жінка побачила його та й ну дорікати:
—  Та ти що, старий? Чию це ти отару пригнав? І не соромно тобі! Всі сусіди тепер на тебе киватимуть: «Дивіться,— скажуть,— Бахтіяр на старість пастухом став».
— Не сварися, стара,— каже Бахтіяр.— Ніякий я не пастух. Це моя отара. А виміняв я її на свій сон. Іще затям собі, що тепер звати мене не Бахтіяр, а Малик-Мамед.
Стара від такого дива аж рота роззявила. «А  може,  це  не  мій  чоловік?» — подумала вона й  каже старому:
— Вибачай, що я запанібрата з тобою. Ти дуже скидаєшся на Бахтіяра, то я подумала, що ти він.
Старий знав, що його жінка була невеликого розуму, а тепер і той втратила.
— Гей, жінко,— каже старий,— ти геть з глузду з'їхала. Та я ж чоловік твій. Кажу ж то бі: я проміняв свій сон, а разом із сном і своє ім'я. Я — це я. Але раніше я був бідняком Бахтіяром, а тепер став багатієм Малик-Мамедом.
Врешті жінка зметикувала, що до чого, і заходилася лічити вівці. А старий стоїть та й примовляє:
— Я, стара, недурно я по той сон ходив. Хоч сну свого я й не знайшов, зате багатство здобув.
Залишмо їх при добрі та достатках жити, а самі вирушимо услід за Бахтіяром.
Ішов Бахтіяр поволі горами та долинами й нарешті дійшов до муру якогось міста.
День уже добігав кінця, і міські ворота були зачинені. Хоч як добивався Бахтіяр, хоч як просив, варта не пустила його до міста. Де подінешся? Довелося Бахтіярові спати просто неба. Ну, та пастух звик до цього. Скрутився він бубликом, ноги до підборіддя підібгав, голову в плечі ввібрав та й заснув міцним сном.
Серед ночі Бахтіяр почув, ніби гукає його хтось:
— Бахтіяре! Бахтіяре! Прокинься, Бахтіяре!
Схопився він спросоння, глянув праворуч, глянув ліворуч, глянув уперед, глянув угору: аж бачить — стоїть хтось на мурі і шепоче:
— Бахтіяре! Чого ж ти стоїш? Ось-ось світатиме. Бери мер щій торбу. Зараз я вийду до тебе.
Здивувався Бахтіяр. «Хто ж це,— думає,— знає мене в чужому місті?»
Коли вже прибрав чуже ім'я, то й долю чужу треба брати. Узяв він важку торбу, підійшов ближче до муру, стоїть і жде, що ж воно далі буде.
Коли це відчиняються ворота і хтось, по самі очі запнутий у плащ, виводить двоє коней.
— Прилаштовуй мерщій торбу до сідла,— сказав незнайомий.— У палаці можуть спохопитися, тоді нас піймають і вб'ють. Що вже мені довелося попокричати, поки ти прокинувся! Сідай на коня, й поскачемо!
Тепер Бахтіяр уже зовсім не тямив, на якому він світі. Від кого йому втікати? І що це за чоловік? І звідки знає його ім'я?
Але перепитувати не було коли, і, звірившись долі, Бахтіяр скочив на коня й поскакав услід за своїм поводирем.
До самісінького ранку скакали вони без перепочинку. А коли зовсім розвиднілося, Бахтіяр побачив, що з ним поряд скаче така красуня, якої він зроду-віку не бачив.
А красуня глянула на Бахтіяра й теж від подиву зойкнула.
— Юначе,— спитала вона,— хто ж ти такий і як твоє ім'я?
— Ханум, — відповів Бахтіяр,— хіба ти забула, хто я? Ти уночі сама гукнула мене, а зараз не пам'ятаєш мого імені?
— То твоє ім'я теж Бахтіяр?
— Ханум, а в кого ще таке ім'я? Хіба ти не мене гукала?
— Звичайно, я не тебе гукала,— сказала красуня.— Знай і пам'ятай, юначе, я дочка падишаха цієї країни, і звати мене Зарніяр-ханум. Векіл мого батька має сина Бахтіяра. Ми покохали одне одного. Батько мій хотів мене видати за сина візира. А я не хотіла йти за нього. От ми і домовилися з Бахтіяром, що цієї ночі, коли в палаці всі поснуть, втечемо. Та чи він побоявся, чи з ним приключилося щось недобре? І треба ж, щоб тебе доля привела на те самісіньке місце, де я його чекала, і щоб ти носив таке саме ім'я, яким я звала його. Десь так судилося, щоб я з тобою втекла з батьківської домівки! Що ж, така вже моя доля. Але ми не повинні гаяти ані хвилини, поки не покинемо володінь мого батька!
Сказавши це, вона пришпорила свого коня. Бахтіяр пришпорив свого, і вони знову поскакали так, що вітер загув їм назустріч.
Сонце вже сховалося за горами, коли вони під'їхали до столиці якогось царства.
На золото, що було в торбі, вони купили дім з садом, квітником і водограєм.
Бахтіяр скинув одіж пастуха, надів розкішне вбрання і став таким красенем, що падишах нізащо в світі не здогадався б, що це пастух.
Побралися красуня Зарніяр з Бахтіяром, і стали жити вони в своїй новій оселі дружно й гарно.
Ще не справдився сон, який купив Бахтіяр, а вже він був і багатий і щасливий, немов уві сні.
Та щастя — що той птах: ось воно з тобою, та не встигнеш озирнутися — і нема його, щезло.
Отак і з Бахтіяром.
Забажалося йому якось, щоб поголив його не простий голяр, а падишахів цирульник. Прийшов до нього цирульник, і треба ж було — відчинив не ті двері й випадково побачив красуню Зарніяр-ханум. Побачив її красу — і світ йому захитався перед очима.
Поголив він сяк-так голову Бахтіяра і побіг чимдуж до падишаха.
— Падишах,— закричав на весь палац,— хай буду я твоєю жертвою! Де твої очі? Чого ти сидиш тут?
— А що таке? — питає падишах.
І  цирульник розповів   йому про красуню, жінку чужоземця. Так розповів, так розмалював, що падишах, навіть не бачивши її ні разу, закохався і жити без неї не хоче.
Покликав він свого візира й каже:
— Візире, порадь мені, як бути, що робити? Я хочу побачити її.
— Хай живе володар світу! — каже візир.— Що може бути простіше? Поклич Бахтіяра й звели: «Завтра опівдні буду твоїм гостем». А сам прийди на годину раніше. Зайдеш у дім неждано-негадано і неодмінно побачиш його жінку.
Сподобалася падишахові порада візира. Він наказав привести Бахтіяра і, коли той прийшов, мовив йому таке:
— Привіт тобі, чужоземцю! Хай ніхто не кривдить тебе. Чув я, що ти добрий чоловік, і хочу тобі висловити свою шану. Отож завтра опівдні чекай мене, я прийду до тебе в гості.
Невеселий повернувся Бахтіяр додому — не п'є, не їсть, слова жодного не скаже.
— Бахтіяре, світло очей моїх,— каже жінка,— признайся, що тобі таке. Мені й жити не хочеться, коли ти такий сумний. Невже я надокучила тобі? Що ж мені тоді робити? Пропаду я на чужині.
— Люба моя Зарніяр-ханум, якщо вже я не зміг приховати свого смутку, то знай і ти, яке лихо нас спіткало. Падишах хоче мені виявити свою ласку і бути нашим гостем. А нащо мені його ласка? Мені й без неї добре. І нащо падишахові ходити до мене в гості? Хіба у нього мало своїх лакуз?
Почула це Зарніяр-занум, і серце в неї защеміло. Одразу зрозуміла, що падишах надумав розлучити її з  Бахтіяром.
Але вона нічим не виказала свого хвилювання й весело сказала:
— Бахтіяре, світло очей моїх, але ж чого ти такий сумний? Хіба це біда, що падишах прийде до нас у гості? Усі ще більше шануватимуть тебе, коли почують, що сам падишах приходив до тебе. Іди мерщій на базар та купи рису, турачів, фазанів. Падишаха треба добре пригостити. І забудь про смуток, хай він залишиться на завтрашній день.
Так вони і зробили. А на другий день зранку заходилися варити і смажити, мити і прибирати, щоб якнайкраще зустріти високих гостей.
Зарніяр і Бахтіяр чекають гостей опівдні, квапляться обід вчасно зварити.
А падишах поспішає раніше в гості прийти, попасти в дім нежданим гостем.
І як сказав великорозумний візир, так і сталося: прийшов падишах на годину раніше, відчинив двері і побачив красуню Зарніяр-ханум.
Зиркнула Зарніяр-ханум на падишаха, але слова не сказала, тільки брови звела. І тієї ж миті немов гостра стріла вилетіла з її очей і пробила груди падишаху.
Вражений у саме серце, він упав непритомний. Кинувся до нього візир, торсає його, шепоче на вухо:
—  О великий падишах! Що з тобою? Отямся!
Нарешті візир підвів падишаха і так-сяк привів до тями. А тут і обід подали. Понад силу скуштував падишах те, се та й пішов. Іде, однією рукою за серце хапається, другою — на візира опирається.
Вдома ліг падишах у ліжко й каже:
— Візире! Порадь мені, що робити? Ця красуня має стати моєю дружиною.
А візир йому відповідає:
— Великий падишах! Так легко у цього чоловіка жінку не відбереш. Що люди-скажуть? Ти ж справедливий падишах. Треба спочатку Бахтіяра спекатися. Тільки ж так, без причин, його не скараєш — народ схвилюється. Ти ж милосердний падишах. Я тобі ось що пораджу: поклич Бахтіяра й загадай принести тобі райських яблук. А де він добуде ті райські яблука? Ніде. Отоді ти й звелиш зітнути йому голову, а жінку його забереш собі.
Припала до серця падишахові візирова порада, і він наказав одразу ж гукнути Бахтіяра.
Прийшов Бахтіяр.
— Ось що, мій друже,— сказав падишах.— Бачиш: я занедужав. Лікарі порадили мені з'їсти яблуко з райського дерева. Будь ласка, добудь мені райських яблучок.
А Бахтіяр у відповідь:
— Хай живе падишах! Я б і радий тобі прислужитись, але ж звідки мені, чужинцю, знати, де в цій країні ростуть райські яблука? Ти краще загадав би своїм людям — вони швидше знайдуть ці цілющі плоди.
Розгнівався падишах:
— А ти краще не говори зайвого! — кричить.— Даю тобі сорок днів. Не принесеш райських яблук — накажу тобі голову відрубати.
Сумний повернувся Бахтіяр додому.
— Що тобі таке, Бахтіяре? — питає його жінка.— Чому ти знову такий смутний?
— Хай ужалить змія нашого падишаха,— розлютував Бахтіяр.— Заманулося    йому    райських яблук. Видно, хоче мене зі світу зжити.
— Не журися,— сказала Зарніяр-ханум.— Я порятую тебе. Ось візьми цей перстень і йди на схід сонця. Три дні й три ночі йтимеш і прийдеш у царство дивів. Накинуться на тебе диви, а ти не лякайся. Покажеш їм цей перстень — і вони й пальцем тебе не зачеплять, усе зроблять, що тобі заманеться. Це перстень не простий, на ньому знак самого царя дивів!
Зняла Зарніяр-ханум перстень із своєї руки й віддала Бахтія-рові.
І вирушив Бахтіяр у далеку дорогу по райські яблука.
Три дні й три ночі йшов, а на ранок четвертого дня досяг він країни дивів. Тільки-но ступив на їхню землю, як усі диви накинулися на нього, схопили його, замалим на шматки не роздерли. Бахтіяр ледь устиг вийняти перстень з кишені.
Побачили диви цей перстень і попадали ниць.
— Наказуй,— кажуть,— ми твої слуги.
— Добудь   мені,— відповідає   Бахтіяр,— райських   яблук.
— Гаразд,— каже один див,— тільки для цього нам треба вирушити в країну прекрасних пері. Сідай мені на плечі. Я понесу тебе до них.
Сів Бахтіяр на плечі дивові, і полетіли вони далеко, за хмари. Три дні й три ночі летіли, а потім сіли на землю, на березі бистрої річки, коло столітньої чинари.
— Сховайся за цієї чинарою і чекай,— сказав див.— Невдовзі сюди прилетять прекрасні пері, дочки тутешнього падишаха. Прилетять вони голубками, а потім обернуться в дівчат і купатимуться в цій річці. А ти не гай часу: сховай одіж однієї з них і не віддавай доти, поки не зробить усе, що ти попросиш. А коли матимеш яблука, перекинь перстень з пальця на палець, і я знову прийду до тебе.
Сказав див і щез. А Бахтіяр причаївся біля чинари і жде прекрасних пері.
Недовго він ждав. Аж бачить: летять до річки три сестри — три голубки.
Сіли  вони  на березі  й  загомоніли.   Одна голубка  каже:
— Сестри, роздягайтесь, будемо купатися.
Друга каже:
— Сестри, я бачила поганий сон — не треба сьогодні купатися.
Третя каже:
— Ой сестри, ми ж здалеку сюди прилетіли, невже так і не покупаємося?
Нарешті старші вмовили найменшу, обернулись усі на дівчат, зняли одіж і кинулись У воду.
Бахтіяр вибіг із-за дерева, схопив одіж, що лежала ближче, і знову сховався за чинарою. Старша одяглася — на голубку обернулася, середульша одяглася — на голубку обернулася, а найменша — ніяк не може свого вбрання знайти. Шукали, шукали сестри її вбрання — ніде його нема.
Тоді крикнула старша сестра, щоб навсібіч було чути:
—  Гей, озовися, хто забрав убрання нашої сестри! Вийди і віддай те, що забрав. Клянемося тобі короною падишаха: усе, що захочеш, дамо, усе, що забажаєш, зробимо. Почувши це, Бахтіяр вийшов з-за чинари.
— Коли так, — каже, — принесіть мені райських яблук, тоді я віддам одіж вашої сестри.
Тільки-но він сказав ці слова, як одна знялася в небо. Може, година минула, може, й менше, а голубка вже прилетіла й принесла в дзьобі гіллячку з райськими яблучками.
Узяв Бахтіяр яблука, а голубкам віддав одіж їхньої сестри. Потім перекинув перстень з пальця на палець — і в одну мить перед ним з'явився див.
— Ну що, сідай мені на плечі, — каже див,— та тільки тримайся міцніше.
І вони знову полетіли понад самими хмарами.
Летіли, летіли та й опустилися на землю в тому самісінькому місці, звідки злетіли.
Попрощався Бахтіяр з дивом і пішов далі сам. Три дні й три ночі йшов, поки побачив стіни свого міста. Навіть додому не заходив, одразу відвідав падишаха.
— Щастя тобі, падишах, — каже. — Я приніс райські яблука.
Дивиться падишах на Бахтіяра й очам своїм не вірить.
— Ой же, Бахтіяре, як ти мене втішив! — озвався нарешті падишах.— Подумати тільки, райські яблука мені приніс! Дякую тобі, друже. Щиро дякую.
Це в нього на язиці такі слова, а на думці інше.
«Щоб тобі небо впало на голову! — думає падишах.— Щоб під тобою земля провалилася. Приніс він мені райські яблука, будь вони неладні!»
Та хоч круть, хоч верть, а довелося падишаху віддячити Бах-тіярові гарними подарунками й відпустити з миром додому. А вдома Бахтіяра чекала красуня дружина за розкішним столом.
Хай Бахтіяр собі гуляє з прекрасною Зарніяр-ханум, а ми тим часом розповімо про падишаха.
— Цілий день ходив падишах сам не свій. Нарешті знову покликав до себе візира.
— Візире,— каже,— порадь, що мені робити? Куди його послати, щоб він більше не повернувся?
— Хай живе падишах,— відповідає візир. —Є таке місце, звідки він не зможе повернутися. Загадай принести троянду із саду Гюлістана Ірама. Де він її добуде? Ще ніхто туди дороги не знаходив.
— Дякую тобі за гарну пораду,— сказав падишах.
Насилу діждався він ранку й послав по Бахтіяра.
— Бахтіяре,— каже,— в усьому царстві нема такого відважного чоловіка, як ти. Коли б не ти, хто роздобув би мені райські яблука? Ніхто. Зроби ще одну ласку — принеси мені, друже, троянду із саду Гюлістана  Ірама.  Даю  тобі   сорок днів. А не принесеш — накажу тобі голову відрубати.
Мовчки вислухав Бахтіяр падишаха, навіть слова не сказав. Уклонився й пішов додому.
І цього разу помітила Зарніяр-ханум, що невеселий повернувся додому Бахтіяр од падишаха.
— Бахтіяре, — каже вона йому, — чом ти такий сумний? Хіба ти не знаєш, що як тобі невесело, то й мені журно?
— Як мені бути веселим, коли жити мені лишилося сорок днів! Падишах загадав, щоб я приніс троянду із саду Гюлістана Ірама. Де ж я роздобуду ту троянду? Де той сад? Та й чи є насправді він де-небудь?
— І це вся твоя біда? — засміялася Зарніяр-ханум.
— А хіба це не біда? — здивувався Бахтіяр.
— Ну, тоді слухай мене уважно, Бахтіяре, — сказала Зарніяр-ханум.— Я знаю чарівний вірш, а хто знає його, тому відкрита дорога до саду Гюлістана Ірама. Я скажу тобі цей вірш. Ти заплющиш очі й прочитаєш його. Розплющиш очі — і опинишся в саду Гюлістана Ірама. Там ти побачиш дівчат. Яка гірша, яка краща — ніхто не скаже. Та одна з них — як сонце між зорями — всіх своєю красою переважає. Звати її Гюлі-гах-гах-ханум, бо коли вона усміхається, з її вуст падають троянди. Ти візьми одну троянду й мерщій заплющ очі. Потім прочитай чарівний вірш, і ти знову повернешся додому. Та на красуню не озирайся, бо лихо буде.
Вона прошепотіла йому на вухо заповітний вірш, і Бахтіяр вирушив у дорогу. Вийшов з міських воріт, зупинився, заплющив очі й прочитав чарівний вірш.
Тільки-но Бахтіяр промовив останнє слово — підхопила його якась сила й понесла. Від подиву він розплющив очі. Розплющив — і тієї ж миті його ноги торкнулися землі.
Озирнувся Бахтіяр довкола й сам не повірив: за все своє життя він ще не бачив такої краси. Цвітуть троянди, витьохкують солов'ї, міняться веселкою водограї. І поміж квітів та водограїв танцюють і співають сорок чарівних дівчат. Та одна переважає всіх своєю красою.
Глянув на неї Бахтіяр і насилу погляд відвів. Але не втерпів, ще раз глянув і не міг більше відвести від неї очей. Забув про все на світі: і про троянду, і про падишаха, і звідки прийшов, і чого прийшов.
Залишимо його тепер у саду Гюлістана Ірама й розповімо про Зарніяр-ханум.
День чекала Зарніяр-ханум чоловіка, два дні чекала, десять днів чекала, двадцять днів чекала. Ось уже тридцять дев'ять днів проминуло, сороковий настав, а Бахтіяра все нема.
«Мабуть,   причарувала   його Гюлі-гах-гах-ханум, — думає Зарніяр, — і не зможе він тепер сам  вийти   із   саду   Гюлістана Ірама».
Заплющила вона очі, прочитала чарівний вірш і тієї ж миті опинилася в саду Гюлістана Ірама.
Бачить — таки правда: Гюлі-гах-гах-ханум танцює з дівчатами, а Бахтіяр тут же стоїть, очей від неї відвести не може. Весело в саду, сміються дівчата, сміється Гюлі-гах-гах-ханум, а троянди з її вуст, як дощ, падають — усю землю мов запашним килимом вкрили.
— Іди з нами потанцюєш,— запрошують дівчата Зарніяр-ханум.
— Хіба мені до танців! — відповідає вона дівчатам, а сама обернулася на голубку, а Бахтіяра перетворила на голуба.
Коли прилетіли вони додому, голубка красунею Зарніяр стала, а голуб — Бахтіяром.
Тільки-но Бахтіяр переступив поріг, як до нього повернулася пам'ять. Соромно йому стало, що прийшов він з голими руками.
«Може, ще встигну до заходу сонця троянду принести»,— подумав Бахтіяр.
Кинувся він з дому і вже очі заплющив, уже перші слова чарівного   вірша  проказав,   як тут підбігла до нього Зарніяр-ханум, узяла за руку й каже:
— Бахтіяре! Що ти надумав? Вернися додому! Поглянь, що тебе чекає вдома!
Повернувся Бахтіяр додому. Дивиться — й очам не вірить: на столі лежить троянда Гюлі-стана Ірама.
— Не гай часу, Бахтіяре,— каже йому жінка.— Бери цю троянду й мерщій іди до падишаха. Вже сороковий день добігає кінця.
Бахтіяр так і зробив — схопив троянду й подався у палац. Падишах очі витріщив від подиву:
— Ти диви,— каже, — Бахтіяр живий-здоровий, до мене прийшов, мені троянду приніс! От пощастило!
Обнімає падишах Бахтіяра, а сам думає: «От лихо, от біда! Як же мені його позбутися?»
Не встиг Бахтіяр і за ворота вийти, як падишах знову гукає свого візира.
— Візире,— мало не плаче падишах,— що ж робити? Як мені бути? Його хоч у пекло пошли, він все одно живий повернеться. Візире, порадь мені.
Не знає візир, що й робити. Годину думав, дві години думав і раптом ударив себе рукою по чолу.
— Придумав,— каже, — придумав, великий падишах! Накажи Бахтіяру, щоб він на той світ пішов і провідав твоїх батька й матір. Оцього уже він не зробить.
Дуже сподобалася падишахові порада візира, й він одразу звелів привести Бахтіяра. Коли той прийшов, падишах йому й каже:
— Бахтіяре, друже, поможи мені! Давно я не бачив своїх батька й матір. Сходи, друже, на той світ, довідайся, як вони живуть, чи здорові, чи веселі.
— Падишах, будь справедливий! — став благати Бахті-яр. — Ти вимагаєш від мене неможливого.
А падишах у відповідь:
— І чути нічого не хочу. Даю тобі сорок днів, сам на той світ дороги не знайдеш, тобі мій кат допоможе. Отож начувайся.
Прийшов Бахтіяр додому, а Зарніяр-ханум дивиться на нього й очам своїм не вірить: він це чи не він.
— Гей, Бахтіяре, на тобі лиця нема. Що з тобою?
— Падишах звелів мені піти на той світ, батька й матір його провідати. Де ж таке бачено?
— Твоєму лиху можна зарадити, — сказала Зарніяр-ханум.— Піди й скажи падишахові, щоб наказав скласти на майдані гору дров і облити їх олією. А сам ти залізь на самісінький вершечок. Як запалає вогнище, підніметься вгору густий чорний дим і сховає тебе від людських очей. Я тим часом обернусь голубкою, тебе перетворю в паличку і винесу з вогню цілим і неушкодженим. Не сумуй. Побачиш, як я з падишахом поквитаюсь.
Бахтіяр на радощах пішов до падишаха й каже:
— Хай живе падишах! Накажи, о великий шах, скласти на майдані сорок в'язок дров і вилити на них сто бочок олії. Я вилізу на самісінький вершечок, і, коли підпалять дрова, вогонь мене підніме на небо й донесе аж до того світу. Та дивись, не пошкодуй дров, щоб велике полум'я було.
— Що ти, друже! Хіба я пошкодую? — каже падишах.— Я ж для себе стараюсь! — Й одразу наказав покласти на майдані не сорок, а сто в'язок дров.
«Хай, — думає, — і кістки його згорять, щоб і сліду не лишилося».
Наклали падишахові слуги цілу гору дров. Заліз на неї Бахтіяр і кричить униз:
— Гей ви, підпалюйте мерщій! Час мені вже на той світ іти.
— Хай щастить тобі,— сказав падишах і сам підпалив дрова.— Ти й наших рідних провідай! — кричить падишах Бахтія-ру. — Уклін їм від нас передай.
Запалахкотіло полум'я з усіх боків. Затріщали, закуріли дрова, іскри й дим стовпом знялися до неба й заступили Бах-тіяра від людських очей.
Обернулася Зарніяр-ханум голубкою, перетворила Бахтіяра на паличку й цілим і неушкодженим винесла з вогню.
А падишах з візиром та цирульником цілу ніч не спали: то олію, то дрова у вогнище підкидали.
Полишимо їх біля вогнища, а самі ходімо в дім Бахтіяра.
До самого ранку бенкетував Бахтіяр із своєю прекрасною Зарніяр-ханум. І всі тридцять дев'ять днів провели у веселощах та розвагах. А на світанку сорокового дня Зарніяр-ханум сказала:
— Хай живе падишах! З його ласки ми непогано повеселилися. Настав час і його повеселити. Падишах хотів почути вісточку від батька — хай здійсниться його мрія.
Узяла вона звиток і написала на ньому таке:
«Хай палає від сорому твоє обличчя. Хай твої очі не бачать сонця! Ти послав Бахтіяра провідати нас, а сам полінувався прийти. Горе синові, який забув свого батька й матір. Щоб не впали на твою голову прокляття, прийди до нас — хай і ми порадіємо, дивлячись на тебе».
Потім написала таке самісіньке послання й візирові. Не забула й цирульника: і йому на той світ запрошення написала.
Усі три збитки поклала Бахтіярові в торбу і, поки не зійшло сонце, повела його на міський майдан. Там посадила Бахтіяра на попелище, звеліла заплющити очі й засипала всього попелом.
Прокинувся вранці падишах й одразу ж гукнув візира з цирульником. Незабаром вийшли вони на майдан, узялися за лопати й ну перекидати попіл, що лишився від вогнища. Кидають його на всі боки, за вітром розвіюють. Хай люди бачать, що вже нема Бахтіяра, не повернувся він з того світу.
Половину попелу перелопатили, як раптом купа заворушилася, попіл посипався, і з самісінької середини вискочив Бахтіяр.
— Хай живе падишах! — вигукнув він.— Ой же й поспішав я! Боявся, що не встигну й розгніваю тебе. Дякую тобі, що назустріч вийшов, з півдороги попіл відкидав. А наказ я виконав. Батька й матір твоїх провідав і привіт їм передав. Усім вони задоволені, лише на тебе сердяться, — хай не впаде тільки гнів твій на мою голову.
— А моїх рідних бачив? — питає візир.
— Аякже, бачив. Вони там батькові падишаха служать так само, як тут, і послання написали.
І він вийняв із торби три звитки.
Прочитав падишах — до самісіньких вух почервонів.
Прочитав візир — увесь горить від сорому. Прочитав цирульник — у нього й лисина почервоніла. Стоять і один на одного глянути соромляться. Нарешті падишах каже:
— Бахтіяре, якщо мені на той світ іти, скільки дров треба?
— І я не проти відвідати рідних,— каже візир.
— То ви й мене з собою візьміть,— каже цирульник.
— Е, тоді на вас усіх багато треба, не менше п'ятисот в'язок,— каже Бахтіяр.
Наказав .падишах скласти на майдані п'ятсот в'язок дров, потім виліз з усією родиною, візиром і цирульником на самісіньку гору й звелів підпалити одразу з чотирьох боків.
Небачений вогонь здійнявся до неба й поніс падишаха з усією родиною, візиром та цирульником на той світ.
А народ обрав Бахтіяра своїм падишахом. І він правив так добре й справедливо, що всі тільки й казали: «І куди ми раніше дивилися, треба давно було б так зробити».
Ось і падишахом став Бахтіяр. І жінка його серед красунь найперша красуня, і палац у нього найбагатший. Досяг такого, про що й не мріяв. А сон — не збувся. І не знав Бахтіяр, де шукати його, де знайти. Він же отару овець віддав за цей сон і в додачу своє ім'я!
Тільки недарма кажуть: де шукаєш, там не знайдеш, де не ждеш, там зустрінеш.
Якось увечері повернувся Бахтіяр із суду, зайшов у покої своєї жінки, бачить: Зарніяр спить міцним сном. Не став Бахтіяр її будити, загорнувся у свою мантію, як колись пастухом загортався, і ліг долі. Ноги до підборіддя підібгав, голову в плечі ввібрав і заснув міцним сном.
Уночі Зарніяр-ханум прокинулася, бачить: спить у її покоях якийсь чужий чоловік. Гукнула вона своїх служниць, дивляться всі на нього, не знають, що робити — чи то по варту бігти, чи самим зайду вигнати.
І раптом Зарніяр-ханум каже:
— Де ж були мої очі! Це ж сам Бахтіяр. Я знаю: він раніше був пастухом. Він звик так спати. Ідіть до себе, а я тут посиджу, його сон постережу.
Пішли служниці, а Зарніяр-ханум сіла біля Бахтіяра, сидить, стереже його сон.
Серед ночі прокинувся Бахтіяр, подивився на Зарніяр-ханум і, немов від яскравого світла, примружився. Потім знову розплющив очі, глянув знову на неї і як засміється!
Не збагне прекрасна Зарніяр-ханум, що це з її чоловіком скоїлося, чого він так радіє.
— Бахтіяре, — питає,— що тобі таке? Чому, дивлячись на мене, ти сміхом заливаєшся?
А Бахтіяр у відповідь:
— Не з тебе я сміюся. Я на радощах сміюся, бо збувся нарешті сон, який я купив у одного діда. Це не простий був сон. Приснилося дідові, що серед ночі зійшло сонце й світить йому над головою. Люди кажуть, так не буває, а от сталося, бо ти, Зарніяр-ханум,— моє сонце. І знай ще, що звати мене не Бахтіяр. Ім'я це я купив разом з цим сном. А справжнє моє ім'я — Малик-Мамед.

МАЛИК-МАМЕД
Колись давно жив на світі могутній падишах. Був у нього прекрасний сад, в якому росла чудова яблуня.
Щовесни ця яблуня один день цвіла, на другий день осипалася, а третій родила лише одне яблуко. Кожен, хто скуштував цього яблука, ставав п'ятнадцятирічним юнаком.
Щовесни до схід сонця падишах приходив у свій сад, щоб помилуватися чудовою яблунею й скуштувати яблуко, але йому не щастило. Яблуко завжди хтось зривав.
Так минали роки. Нарешті падишахові увірвався терпець, і за день до того, як мало достигнути яблуко, він наказав покликати найстаршого із трьох синів.
Прийшов найстарший до батька і впав перед ним долілиць.
— Батьку,— сказав,— хай буду я твоєю жертвою, наказуй!
— Що ж це таке! — вигукнув падишах.— Щоб я, володар світу, не міг із свого саду яблуко з'їсти. Стань сьогодні на ніч біля яблуні і постережи її. Хай там що, а злодія треба зловити.
— Я страшно покараю його.
Найстарший син падишаха поцілував батькові руку і вийшов. Одягнувся, узяв лук, стріли й пішов у сад. Цілу ніч стеріг яблуко падишахів син, а на світанку, коли яблуко достигло, сон знеміг його, і він заснув. Коли ж прокинувся, то яблуко вже хтось зірвав.
Засмутився падишахів син і повернувся в палац.
—   Сину мій,— сказав він.
На другий рік падишах покликав середульшого сина. Я володар світу і не хочу, щоб із мого саду щороку пропадало чудове яблуко. Ти повинен уберегти яблуко, будь-що спіймай злодія й приведи його до мене. Я його покараю.
Низько вклонився батькові середульший син, поцілував йому руку і пішов.
Увечері, коли почало сутеніти, одягнувся середульший син, узяв лук і стріли, гостро наточив меч і пішов у сад.
Чекав він там довго чи недовго, але вдосвіта, коли яблуко вже достигало, заснув, а прокинувшись, побачив, що яблука на дереві вже нема. Так він і повернувся ні з чим до батька.
Залишмо його зі своїм горем, а тим часом розповімо про найменшого сина падишаха Малик-Мамеда.
На наступний рік найменший син падишаха прийшов до батька, впав перед ним долілиць і каже:
— Батьку, доручи цього разу мені стерегти яблуню.
— Сину мій,— відповів йому падишах,— твої старші брати теж ходили стерегти яблуню й спіймати злодія, але нічого не домоглися. Що зможеш ти зробити?
Але Малик-Мамед усе благав батька і падишах нарешті погодився.
Юнак радо повернувся до себе.
Увечері, коли зайшло сонце, він одягнувся, узяв лук, стріли, почепив збоку меч і пішов у сад.
До пізньої ночі Малик-Мамед нічого не помітив. А коли сон почав знемагати його, він вийняв із піхов меч, врізав палець і посипав рану сіллю й перцем.
Від болю Малик-Мамед не міг заснути. На світанку щось зашуміло, загуділо. Сховався Малик-Мамед за деревом, коли це сяйнула блискавка, вдарив грім і показався див, який поволі підступав до яблуні.
Малик-Мамед одразу здогадався: «Ось хто краде яблука». Коли див простяг руку й хотів зірвати яблуко, Малик-Мамед вихопив із піхов меча й так рубонув ним дива, що меч переломився навпіл. Заревів поранений див і метнувся назад.
Не довго думаючи, Малик-Мамед зірвав з дерева яблуко, поклав на тацю, прикрив дорогою накидкою й поніс батькові. Падишах, побачивши чудове яблуко, дуже зрадів і поцілував Малик-Мамеда в чоло.
— Батьку,— попросив Малик-Мамед, — дозвольте мені піти по кривавих слідах дива. Я знайду його і вб'ю.
Хіба міг падишах відмовити синові, коли той виявив таку хоробрість?!
Падишах налаштував великий караван, дав на підмогу Ма-лик-Мамедові військо й благословив його в дорогу разом із старшими братами.
Довго вони йшли чи недовго кривавим    слідом    пораненого дива, але дійшли до колодязя.
Той колодязь був закритий жорном.
Щоб спуститися туди, треба було відсунути жорно. Спробував найстарший падишахів син відсунути жорно, але не зміг. Потім спробував середульший син, та хоч як старався, а не зрушив жорно з місця. Тоді дійшла черга до Малик-Мамеда. Схопив той жорно і за одним махом відкинув його вбік. Треба було полізти у колодязь.
—   Ви повинні спустити мене першим,— сказав найстарший брат.
І брати погодилися.
Перев'язали його мотузками і почали спускати.
— Ой-ой, горю! Витягніть мене,— закричав він, коли опинився в колодязі.
Витягли його. Підійшов до колодязя середульший брат. Ста ли опускати його, а він теж закричав:
— Ой-ой, горю! Витягніть мене!
Витягли і його. Дійшла черга до найменшого,  Малик-Мамеда.
— Опустіть мене в колодязь,— сказав він,— і хоч як я проситиму, щоб витягли, а ви й вухом не ведіть.
Так і вчинили. Хоч як Малик-Мамед кричав, а вони його крику наче й не чули.
Раптом юнак відчув: що нижче він опускається, то менше пече. Нарешті він дістався дна. Малик-Мамед відв'язав мотузку, роздивився навкруг і побачив дорогу. Тією дорогою він і пішов.
Дорога привела його до якоїсь хати. Прочинивши двері, він одразу опинився в порожній кімнаті. Відчинив другі двері — і знову зайшов до такої ж кімнати. Так проминув він шість кімнат, а в сьомій побачив дівчину небаченої вроди. Красуня сиділа на капані, а поряд спав див, поклавши голову їй на коліна.
Побачила дівчина Малик-Мамеда й вигукнула:
— О юначе! Хто ти і звідки прийшов? Утікай звідси мерщій. Дива поранено, він дуже лютий, прокинеться і з'їсть тебе.
Малик-Мамед відповів їй:
— Я прийшов сюди для того, щоб убити цього дива.
Він вийняв із піхов меча й вістрям почав колоти п'яту дивові. Див розплющив очі й гукнув красуні:
— Мухи мені надокучають, віджени їх геть!
Трохи згодом Малик-Мамед знову почав колоти дива мечем.
— Не бачиш, мухи мене кусають! — закричав див.
І втретє, коли Малик-Мамед став колоти йому п'ятку мечем, див схопився й люто заревів:
— Хіба я не тобі сказав, що мухи мені надокучають!
Малик-Мамед, мов лев, кинувся на дива, й вони стали боротися. Сорок днів і сорок ночей билися вони, і жоден з них не міг здолати свого супротивника.
Нарешті обидва знесиліли, і див сказав Малик-Мамедові:
— Поспімо й відпочиньмо,  а тоді  будемо боротися далі.
Малик-Мамед погодився на це. Див поклав дівчині голову на коліна й одразу ж заснув.
Тоді красуня шепнула Малик-Мамедові:
— О юначе! Там угорі, на полиці, стоїть пляшечка, а в тій пляшечці душа дива. Розбий ту пляшечку й тоді подужаєш дива.
Малик-Мамед швидко схопив з полиці пляшку.й розбив її. Звідти випурхнула пташка, яку він одразу спіймав.
Прокинувся див, і став просити Малик-Мамеда:
— Благаю тебе, о юначе, не чіпай цієї пташки. Все, що забажаєш на світі, я тобі дам, тільки не вбивай пташку, у ній моя душа.
Та Малик-Мамед не погодився.
— Я для цього прийшов,— сказав він й одірвав пташці голову.
Див упав додолу й сконав.
А Малик-Мамед, знесилений, поклав красуні голову на коліна й відразу заснув. Відпочивши, пішов далі палацом.
У наступній кімнаті Малик-Мамед побачив дівчину, ще красивішу, як перша. їй на коліна поклав голову див, ще страшніший, ніж той, якого він убив.
Дівчина побачила Малик-Мамеда й вигукнула:
— О юначе, мені жаль тебе! Зараз встане див і розірве тебе на шматки. Мерщій утікай звідси!
— Не бійся, красуне, я вб'ю його! — сказав Малик-Мамед. Він витяг із піхов меча й став колоти ним п'яти дива.
Див розплющив очі й сказав красуні:
— Віджени мух, вони набридають мені!
Малик-Мамед перечекав трохи і знову став колоти дивові п'яти.
Див знову розплющив очі й загорлав:
— Я тобі кажу, мухи мені надокучають!
Малик-Мамед і втретє вколов п'яту дивові.
Тоді він підхопився й люто закричав:
— Хіба я не сказав тобі, що мухи мені надокучають!
Малик-Мамед почав боротися з дивом. Сорок днів і сорок ночей боролися вони, і жоден з них не зміг здолати свого супротивника.
Нарешті див від утоми заснув. А красуня тим часом шепнула Малик-Мамедові:
— О юначе! Там у шкатулці стоїть пляшечка, а в ній сидить душа дива. Розбий пляшечку, і тоді див загине.
Малик-Мамед вийняв із шкатулки пляшечку й розбив її. А звідти вилетіла пташка. Юнак зловив її й одірвав їй голову. Див одразу ж сконав.
Малик-Мамед добре відпочив і зайшов до третьої кімнати. Тут він побачив дівчину, ще прекраснішу, як перша й друга. Не пити, не їсти, а тільки милуватися нею.
Малик-Мамед з першого погляду покохав цю дівчину, і вона теж одразу покохала Малик-Мамед а.
— О юначе! — вигукнула красуня.— Мені жаль тебе. Біжи
звідси. Зараз прийде див і з'їсть тебе.
Малик-Мамед не послухався й сів на килим. Раптом сяйнула блискавка, вдарив грім, і, коли увійшов див, здавалося, наче ввалилася гора.
Одразу ж Малик-Мамед став на герць із дивом. Вони боролися сорок днів і сорок ночей.
Нарешті обидва згодилися перепочити. Див упав на килим і відразу заснув.
Тоді красуня шепнула Малик-Мамедові:
— О юначе, там у скрині стоїть пляшечка, а в тій пляшечці душа дива. Розбий ту пляшечку, і див загине.
Малик-Мамед спритно підняв важке віко скрині, вийняв пляшечку, розбив її й одірвав голову пташці, яка випурхнула з неї. Див одразу сконав.
Тоді Малик-Мамед ліг на килим, поклав голову на коліна красуні й одразу заснув.
Відпочивши, він разом з дівчатами вирушив у дорогу. Незабаром опинилися вони біля колодязя. Малик-Мамед гукнув братів, ті опустили мотузку й почали піднімати їх угору. Спочатку підняли старшу дівчину, потім середульшу, а коли черга дійшла до найменшої, вона попросила Малик-Мамеда:
— Піднімайся спочатку ти, а тоді вже я: боюся, що брати позаздрять тобі, коли побачать мою красу, і переріжуть мотузку, на якій тебе підніматимуть.
Але Малик-Малик не погодився з нею.
Тоді красуня звернулася до нього з такими словами:
— Слухай, Малик-Мамеде, уважно, що я скажу. Якщо твої брати переріжуть мотузку й ти упадаш знову на дно колодязя, то побачиш білого й чорного барана, які буцатимуться між собою. Постарайся вискочити на спину білого барана. Як тобі пощастить, ти попадеш у світ сонця, а як сядеш на спину чорного — опинишся в царстві темряви.
Дівчину підняли нагору.
Як побачили брати дівчину, від заздрощів розум втратили.
— Малик-Мамед — наш найменший брат, він і одружиться на найменшій сестрі,— сказали вони і перерізали мотузку.
Малик-Мамед упав знову на дно колодязя. Сумно й гірко було йому від такого вчинку рідних братів... Пішов Малик-Мамед далі.
Незабаром він побачив двох баранів — чорного і білого,— які буцалися між собою. За порадою наймолодшої красуні Малик-Мамед стрибнув на спину білого барана. Білий баран відтрутив Малик-Мамеда на спину чорного, а той кинув його в царство темряви.
Помандрував Малик-Мамед царством темряви, стомившись, сів перепочити біля дерева. Раптом бачить, що по стовбуру цього дерева повзе дракон.
Коли дракон подерся вище, згори долинули жалібні голоси пташенят: на дереві було гніздо птахи Зумруд1.
Ця птаха виводила тут пташенят, та коли вони підростали, дракон підкрадався до гнізда й пожирав їх.
Малик-Мамед вийняв із піхов меча й розрубав дракона навпіл. Потім ліг під деревом спати.
Хай поки що Малик-Мамед собі спить, а ми розповімо вам про птаху Зумруд-.
Птаха Зумруд полетіла добувати їжу для своїх пташенят. Коли вона побачила під деревом Малик-Мамеда, то подумала, що це той, хто пожирає її пташенят. Вона вернулась, принесла в пазурах величезну скелю, щоб кинути її на Малик-Мамеда.
Пташенята побачили це й закричали в один голос:
— То дракон хотів нас поїсти, цей юнак убив його й врятував нас від загибелі.
Птаха Зумруд відкинула скелю вбік і своїм крилом затулила обличчя Малик-Мамеда від палючих променів сонця.
Прокинувся Малик-Мамед, побачив величезну птаху й злякався.
— Прекрасний юначе,— сказала йому птаха,— я не знаю, звідки ти прийшов і хто ти, але не бійся мене. Ось уже кілька років, як я через цього дракона не можу виростити своїх пташенят. Ти врятував їм життя. За твоє добро я віддячу тобі добром.
Малик-Мамед розповів птасі Зумруд,  що з  ним сталося.
— Я нічого не хочу від тебе,— сказав він,— прошу тільки одне — перенеси мене в царство світла.
— Щоб я перенесла тебе в царство світла, — відповіла птаха Зумруд, — ти повинен роздобути мені сорок волячих туш і сорок бурдюків води.
Малик-Мамед задумався. Де і як він роздобуде стільки м'яса і стільки бурдюків води?
Помітила це птаха й сказала Малик-Мамедові:
— Малик-Мамеде, слухай уважно, що я тобі зараз скажу. Недалеко звідси починаються володіння одного падишаха. Там поселився дракон, який перегородив річку, що тече у володіння падишаха. Люди помирають від спраги. Багато смі ливців ходило, щоб убити дракона, але ніхто з них не повертався назад. Ось уже сім років, як дракон катує людей спрагою. Щодня вони приносять у жертву драконові дівчину й кидають йому її в пащу, і поки він їсть її, вони набирають води. Я бачу, ти могутній хлопець і зможеш побороти його. Піди убий злого дракона. Ти виручиш людей з біди, і в нагороду тобі падишах дасть сорок волових туш і сорок бурдюків води. Вискуби в мене одне перо. Тільки-но ти його піднесеш до вогню, я прилечу й перенесу тебе в царство світла.
Малик-Мамед вискуб перо в птахи Зумруд, поплював собі на п'яти й вирушив у дорогу. Мало він ішов чи багато, але нарешті дістався до царства того падишаха і підійшов до хатини, біля якої стояла стара баба.
— Бабо, чи можна бути твоїм гостем?
— Хай буду я твоєю жертвою! — відповіла баба.— Заходь! Малик-Мамед зайшов у хатину, перепочив. Потім виглянув на вулицю  й  помітив,   що  всі  люди  тут  одягнені  в  чорне.
— Бабо,— спитав Малик-Мамед,— кого це оплакують ці люди?
— Хай тобі світить сонце, сину мій,— сказала стара.— Щоб ти знав, у нас поселився дракон. Він перегородив воду, і ми змушені приносити йому жертву. Щодня у пащу драконові ми кидаємо по одній дівчині. Поки він пожирає її, ми можемо набрати води. Тепер настала черга єдиної дочки падишаха, яку завтра кинуть йому в пащу.
Уранці Малик-Мамед довідався, де живе той дракон, і пішов до нього.
Він дійшов до його житла й побачив, що люди, від малого до великого, одягнені в чорну одіж, несуть на руках дочку падишаха.
Люди вже хотіли кидати дівчину в пащу дракона, але Малик-Мамед вийшов наперед, вийняв із піхов меч і за одним махом розрубав дракона навпіл.
Тільки-но люди побачили це, вони побігли до падишаха з радісною звісткою й урочисто привели до нього Малик-Мамеда.
Падишах звернувся до нього з такими словами:
— О юначе, цей дракон знищив найкращих і найдужчих моїх богатирів. Ти врятував мою країну від великої біди, тепер я віддаю тобі свою корону й руку моєї дочки. Сідай на престол і будь нашим падишахом.
Малик-Мамед шанобливо вклонився падишахові й сказав:
— Хай буде довговічне життя падишаха! Нічого мені не треба. Дай лише сорок волових туш і сорок бурдюків води, щоб я повернувся в царство світла.
Падишах наказав приготувати для Малик-Мамеда стільки м'яса і води, скільки він просив.
Після цього Малик-Мамед побажав падишахові довгих років життя й слави.і попрощався з ним.
Коли Малик-Мамед вийшов із палацу, він підніс перо птахи Зумруд до вогню, і вона відразу ж прилетіла. Він склав їй на одне крило волячі туші, а на друге бурдюки з водою. Сам заліз їй на спину, і птаха Зумруд піднялася вгору.
Малик-Мамед подивився вниз і побачив землю такою, наче дивився на неї крізь сито. Птаха піднялася ще вище, і Малик-Мамед знову подивився вниз, але землі вже не було видно. Коли птаха Зумруд кричала «га», він давав їй м'ясо, коли кричала «гу», він давав їй водиг
Нарешті вони дісталися до царства світла. Птаха Зумруд опустила Малик-Мамеда на землю, залишила йому кілька своїх пір'їн і сказала:
— Коли тобі буде скрутно або ти попадеш у біду, запали пір'їну, і я ту ж мить прилечу й виручу тебе.
Птаха Зумруд полетіла, а Малик-Мамед вирушив у дорогу до рідного міста.
Коли він дістався нарешті до рідного міста, то зайшов у майстерню кравця.
— Майстре, візьми мене до себе в учні,— попросив його Малик-Мамед.
Кравцеві дуже сподобався Малик-Мамед, і він вдовольнив його бажання. Так Малик-Мамед почав працювати у кравця, який доручав йому латати й церувати стару одіж.
Якось до кравця прийшов посланець від падишаха і наказав йому йти в палац. Падишах хотів замовити йому вбрання для весілля найстаршого свого сина. Кравець одразу зрозумів, що одержить чимало грошей і подарунків, схопив ножиці й побіг у палац.
Тільки-но кравець пішов до падишаха, Малик-Мамед зачинив майстерню, вийшов на вулицю й підніс до вогню пір'їну птахи Зумруд. Птаха тієї ж миті прилетіла.
— Скажи, що сталося? — запитала вона.
— Дай мені мерщій жовту одіж, збрую, бистрого буланого коня,— попросив її Малик-Мамед.
Птаха Зумруд полетіла, і в одну мить біля Малика-Мамеда з'явилося все, що він просив.
Переодягнувся Малик-Мамед, сів на коня і вихором помчав до палацу.
Він побачив на майдані багато війська і великий натовп людей, а найстарший падишахів син гарцював на прекрасному коні. Малик-Мамед, як блискавка, підскочив до найстаршого брата, вийняв із піхов меча й одним ударом зітнув йому голову.
Захвилювалися лави воїнів, і на Малик-Мамеда посипалися стріли, але він так само раптово щез із очей.
Потім Малик-Мамед відпустив коня, перевдягнувся й повернувся в майстерню.
Невдовзі прийшов кравець. Він плакав і рвав на собі волосся. Малик-Мамед спитав у нього:
— Учителю, хай буду я твоєю жертвою, скажи, що сталося, чого ти так зажурився?
Кравець розповів, що до палацу прискакав на буланому коні якийсь вершник у жовтому одязі, зітнув найстаршому синові падишаха голову на очах у людей. Воїни кинулися за ним у погоню, але не змогли наздогнати вбивцю, і він нічого не заробить, бо тепер йому доручили пошити саван для найстаршого падишахового сина.
Малик-Мамед вдав, що йому жаль того сина, сів він на своє місце й почав зашивати стару одіж.
Через деякий час знову прийшов посланець падишаха й наказав, щоб кравець ішов у палац, бо падишах хоче замовити йому вбрання на весілля свого середульшого сина.
Кравець зрадів, що йому випала нагода добре заробити, схопив аршин і побіг у палац.
Малик-Мамед підождав трохи, зачинив майстерню й вийшов на вулицю. Він підніс пір'їну до вогню, і птаха Зумруд тієї ж миті прилетіла.
— Чим тобі допомогти? — спитала вона.
— Принеси мені меч, збрую, червону одіж і бистрого коня такого ж кольору.
В одну мить кінь, одіж, збруя появилися біля нього.
Малик-Мамед перевдягнувся, сів на коня й поскакав до палацу.
На майдані в присутності падишаха, народу й війська гарцював на коні середульший син.
Малик-Мамед підскочив до брата, вийняв із піхов меча і вмить зітнув йому голову. Воїни кинулися в погоню, але тільки його й бачили.
Малик-Мамед відпустив коня, перевдягнувся, зайшов у майстерню й заходився латати стару одіж.
Через деякий час прибіг, плачучи, кравець. Малик-Мамед запитав його:
— Вчителю, що сталося з тобою? Коли йшов до падишаха — радів, а повернувся з сльозами.
І кравець розповів йому:
— Де не взявся на майдані якийсь вершник у червоному одязі й на червоному коні. І коли другий падишахів син об'їжджав військо, невідомий вершник підскакав до нього й на очах у всього народу зітнув йому голову. Це був єдиний падишахів син, який залишився живий. Воїни кинулися в погоню за лиходієм, але повернулися ні з чим. І тепер я нічого не зароблю в падишаха, бо, замість весільного одягу, повинен шити саван його другому синові.
Минув певний час. Якось кравець і Малик-Мамед сиділи в майстерні. Раптом Малик-Мамед звернувся до кравця:
— Майстре, піди до падишаха й скажи йому, що ти знайшов його найменшого сина Малик-Мамеда.
— Та ти що, сповна розуму? — злякався кравець.— Ти хочеш, щоб я накликав гнів падишаха і щоб він відрубав мені голову? А коли падишах спитає, де Малик-Мамед, що я йому скажу?
Тоді  Малик-Мамед розповів майстрові  про свої пригоди.
Кравець зрадів і чимдуж побіг до падишаха.
Біля  брами,  що вела до палацу, він  перечепився  й упав.
Падишах у цей час виглядав із вікна і наказав слугам негайно привести до нього кравця, що, мабуть, приніс якусь новину.
Слуги схопили кравця й привели його до падишаха. Той упав до ніг падишахові й сказав:
— Хай умру я тут перед тобою, о пристанище світу! Дай мені гарний подарунок, і я скажу, де твій найменший син Малик-Мамед!
Падишах мало не знепритомнів, коли почув це.
— Малик-Мамед загинув у колодязі,— простогнав він.
— О пристанище світу,— відповів кравець,— поки не даси мені подарунка, я нічого не скажу.
Падишах пообіцяв кравцеві стільки золота, скільки він сам важить, і кравець розповів падишахові про все, що сталося з Малик-Мамедом.
— Він зараз сидить у моїй майстерні,— наприкінці сказав кравець.
На радощах падишах наказав:
— Хто щиро любить мене, хай нагородить подарунками кравця.
Кравцю поназносили стільки подарунків, що він насилу перевіз їх додому.
Візир і падишахова свита пішли одразу ж по Малик-Мамеда. Спочатку Малик-Мамеда повели в лазню, потім одягнули в чистий одяг і привели в палац. Як побачив падишах свого найменшого сина, то заплакав од радості.
Малик-Мамед розповів батькові, які жорстокі були брати, як перерізали мотузку й кинули його на дно колодязя, щоб заволодіти красунею-нареченою.
Падишах поцілував сина в чоло й одразу ж наказав готуватися до його весілля.
Найстаршу сестру віддали за сина візира, середульшу — за сина векіла, а найменшу, наивродливішу — за Малик-Мамеда. Весілля гуляли сорок днів і сорок ночей. І почалось у Малик-Мамеда з жінкою щасливе життя.

ТРИ СЕСТРИ
Хтось був, когось не було. Давно колись жив один чоловік. У нього було три дочки. Якось покликав він дочок і каже:
— Діти мої, я їду на базар. Що вам купити? Старша й відповідає:
— Купи мені сорочку з цибулиння.
— Купи мені, — просить середульша, — золототкану хустку. Найменша, непосида, каже:
— Купи мені кота.
Поїхав батько на базар, продав, що в нього було, купив усе, що треба, й подарунки: найменшій дочці — кота, середульшій — золототкану хустку, а от сорочки з цибулиння для старшої ніяк не міг знайти. До самісінького вечора ходив по базару — все марно,  і,  коли  почало  сутеніти,  вирушив  додому.
Ішов він довго чи недовго, нарешті стомився й присів на камінь.
Саме в цей час ішов дервіш1. Глянув на старого, який спочивав на камені, й побачив, що він смутний-смутний. Підійшов дервіш ближче та й питає:
— Чого це ти так зажурився?
Подорожній і розповів, що старша дочка загадала йому купити сорочку з цибулиння, він обійшов увесь базар, а такої сорочки не знайшов. І ось тепер не везе їй ніякого гостинця.
— Знаєш що,— сказав дервіш,— я подарую їй сорочку з цибулиння, а ти віддай її за мене заміж.
Дістав дервіш із своєї торби сорочку з цибулиння й подав батькові.
Батько зрадів  і дав згоду видати  за нього старшу дочку. Три дні й три ночі гуляли весілля, а потім старша дочка перейшла в дім дервіша. Дім у дервіша був великий: на сорок кімнат.
На другий день приходить дервіш додому й  каже жінці:
—  Люба моя жіночко, ану встань, повернися й дістань із глиняного горщика м'яса. Попоїмо.
Дівчина підвелася, зняла покришку з горщика, аж глядь — там сире м'ясо. Вийняла вона те м'ясо, подала чоловікові. Дервіш їсть, а дівчина до того м'яса й не доторкнулася.
— Люба моя, гарна моя, чом же ти не їси? — питає дервіш.
— Та їм,— відповідає дівчина, а сама не їсть, піднесе до рота те м'ясо й непомітно кидає за комір плаття.
— Люба моя, гарна моя,— каже дервіш,— ану встань, повернися,   принеси   води.   Поп'ємо
Тільки-но дівчина підвелася, щоб піти по воду, як м'ясо попадало додолу. Тоді дервіш повів жінку в останню, сорокову кімнату й прибив її за коси до стіни.
Минуло кілька днів після весілля, й середульша сестра надумала навідатися до старшої:
«Піду подивлюся, як живеться моїй старшій сестрі!» Прийшла, бачить — дервіш дома, а сестри нема.
— А де ж це сестра моя? — питає.
— Пішла  погуляти,— відповідає   дервіш.— Посидь,   почекай, вона прийде.
Присіла дівчина на килим.
— Люба моя, гарна моя,— звернувся невдовзі до неї дервіш,— ану встань, повернися, дістань із глиняного глека м'ясо. Попоїмо разом. Я зголоднів, не втерплю, поки твоя сестра прийде.
Дівчина зняла покришку з горщика, аж глядь — там сире м'ясо. Вона мовчки вийняла й подала його дервішу.
Їсть дервіш, а дівчина, як і її сестра, непомітно кидає шматочки м'яса за комір плаття.
— Люба моя, гарна моя,— сказав раптом дервіш,— встань, покрутися та принеси води! Поп'ємо.
Дівчина підвелася, а м'ясо попадало додолу. Дервіш одвів її до тієї ж кімнати і прибив за коси поряд з сестрою.
Найменша сестра, непосида, гралася з котом і чекала середульшої сестри, та так і не дочекалася.
«Мабуть, старша сестра занедужала, — подумала вона,— через те й середульша забарилася. Піду та довідаюсь, що сталося з моїми сестрами».
Взяла вона з собою в кошик кота, прийшла в дім до старшої сестри, застала там тільки зятя.
— Де ж це мої сестри? — спитала вона.
— Пішли в сад погуляти. Посидь — вони ось-ось прийдуть.
Присіла дівчина.
— Люба моя, гарна моя,— трохи згодом звернувся до неї дервіш,— ану встань, повернися та дістань із горщика м'ясо. Попоїмо разом.
Дівчина зняла з горщика покришку, аж там сире м'ясо. Вона мовчки поставила м'ясо перед дервішем, і обоє посідали їсти. Та дівчина не їла: брала шматочки м'яса й непомітно кидала їх біля себе, а кіт одразу ж з'їдав їх.
— Люба моя, гарна моя,— сказав дервіш,— ану встань, повернися, принеси води! Поп'ємо.
Дівчина підвелася. Бачить дервіш — а долі нема жодного шматочка м'яса.
«Ось таку б мені жінку»,— подумав дервіш. І він не пустив дівчину додому.
— Сестри твої, мабуть, поїхали погостювати до моєї рідні,— сказав він,— а ти їх почекай у мене.
Переночувала дівчина в нього вдома, а рано-вранці дервіш їй каже:
— Люба моя, гарна моя. Я на кілька днів поїду з дому. Поки сестри не повернуться, нікуди не йди. Ось тобі й ключі. Розважайся собі. Можеш заходити в усі кімнати, а в останню, сорокову, не заходь.
— Гаразд,— погодилася дівчина.
Тільки-но дервіш пішов, дівчина почала оглядати кімнати. У  них  було  стільки  золота  і срібла, стільки діамантів, що очі розбігалися. Обійшла вона тридцять дев'ять кімнат і зупинилась перед сороковою, у якій були замкнені двері. Взяла дівчину цікавість.
«Мабуть, у цій кімнаті багато всілякого добра, коли дервіш не дозволив у неї заходити. Хай там що, а я зайду туди»,— вирішила вона.
Відімкнула вона двері й зайшла в порожню кімнату. А коли роздивилася, то замалим не зомліла — її сестри були прибиті за коси до стіни і вже ледве дихали.
Кинулася вона до сестер, звільнила їх, нагодувала й повкладала спати.
Минуло два дні. Дівчата поволі очунювали, на щоках з'явилися рум'янці.
— Чого цей клятий чоловік таке з вами вкоїв? — запитала найменша сестра.
Сестри розповіли їй про свою пригоду, і вони надумали усі разом тікати з дому дервіша.
Старша сестра завела всіх до кімнати, де стояла золота скри-ня-самохід. Сіли дівчата в скриню й вирушили в дорогу. В скрині було невеличке віконце. їхали дівчата, раптом одна з них побачила в те віконце, що назустріч суне дервіш. Хотіли вони обминути його, та дервіш упізнав свою скриню й кинувся навздогін. Але хоч як біг, не наздогнав.
А дівчата поїхали далі. їхали вони довго чи недовго і нарешті дісталися до царства одного падишаха — прямісінько до палацу. Бачать люди і дивуються, що скриня сама під'їхала.
Падишах наказав одчинити скриню. Аж найменша сестра заговорила з скрині:
— Гей, люди! Покладіть на скриню казан, гребінь і трохи мила.
Почув син падишаха дівочий голос, звелів усі ці речі покласти на скриню — і скриня знову вирушила в дорогу. Син падишаха разом із сином візира пішли услід за скринею й опинилися в лісі.
Дівчата думали, що тут ніхто не зможе їх побачити, і вилізли із скрині. Розклали вогнище й поставили воду в казані, щоб помити голови.
Як глянули син падишаха і син візира на них, то враз закохалися: син падишаха — в найменшу, син візира — в старшу.
Поки дівчата милися й розчісували коси, син падишаха із сином візира повернулися в палац і про все розповіли падишахові.
Стали вони радитися і прийшли до згоди, нарешті, видати старшу сестру за сина візира, середульшу — за сина вельможі, а найменшу — за сина падишаха.
Сорок днів і сорок ночей гуляли весілля. Але найменша сестра все боялася, що дервіш може потай пролізти в палац і помститися їй. Тоді син падишаха, щоб уберегти дружину від дервіша, збудував двоповерховий палац і поселив її на другому поверсі. На кожній сходинці він звелів повісити дзвіночки. Як тільки чиясь нога ступала на сходи, одразу ж калатав дзвіночок. Біля дверей у палац з одного боку був прив'язаний на ланцюгу лев, а з другого — тигр; на балконі завжди стояв на сторожі озброєний воїн височенного зросту. Хай вони поки що живуть у цьому палаці в щасті й радощах, а ми розповімо, що було з дер-вішем.
Після того як дервіш не наздогнав свою скриню-самохід, він  повернувся  додому. Обійшов усі кімнати, а найменшої сестри ніде не знайшов. Кинувся він у сорокову кімнату, аж бачить — двері відчинені навстіж і дівчат нема. Тоді він дотямився, що сестри втекли в скрині-самоході, за якою він гнався.
Узяв дервіш торбу, поклав у неї золота й срібла і вирушив у дорогу. Довго він блукав і нарешті добувся до того самого міста, де жили сестри. Тут він і довідався від людей, що в це місто в'їхала золота скриня-самохід і з неї вийшли три дівчини. Дізнався він також, що з найменшою сестрою побрався син самого падишаха.
Побув дервіш якийсь час у місті, але так і не довелося йому побачити найменшу сестру.
Якось він пішов на базар, купив вати, сонного порошку, два баранячих стегна, кілька пригорщів мигдалю в цукрі. Половину мигдалю він перемішав із сонним порошком і висипав його в ліву кишеню, а другу половину, без сонного порошку — в праву кишеню.
Темної ночі дервіш переодягнувся у вартового й підібрався до сторожі, яка стояла біля палацу сина падишаха. Дістав він із правої кишені кілька мигдалин і почав їх гризти. А один з вартових побачив, що дервіш їсть мигдаль, і попросив пригостити його.
Дістав дервіш із лівої кишені пригорщ мигдалю й вділив потроху кожному вартовому. Ті попоїли мигдалю й невдовзі поснули. Тоді дервіш кинув одне бараняче стегно леву, друге — тигру, пообкладав дзвіночки ватою, щоб вони не дзеленчали, і нищечком пішов нагору.
Цієї ночі син падишаха десь гостював. Дружина його сиділа сама й чекала чоловіка. Коли бачить — відчиняються двері й заходить дервіш. Жінка мало не зомліла. Дервіш глянув на неї й сказав сердито:
— Вставай, і ходімо звідси!
Що було робити? Встала жінка й пішла. Дійшли вони до сходів.
— А вже розвиднялося.
— Іди вниз,— наказав дервіш.
— Мене  привезли сюди  вночі,— сказала жінка,— і  я  не знаю, куди тут іти. А ти ж щойно сходами йшов і знаєш дорогу, іди попереду, а я вслід за тобою.
Пішов дервіш попереду. Глянула жінка праворуч, глянула ліворуч, важко зітхнула й прошепотіла:
— Ранок ясний! Порятуй мене! Я буду вік тобі вдячна! Віддам усе, що забажаєш.
Сказавши це, вона штовхнула дервіша, і той покотився сходами униз, а там напали на нього лев з тигром і роздерли..
Проминуло півроку, й народилася в дружини падишахового сина дочка небаченої краси.
Коли дівчинці сповнилося п'ять років, якось уранці до воріт палацу підійшли троє жебраків. Що вже їм служниці не давали, вони не брали.
— Ідіть скажіть своїй господині, хай виконає свою обітницю, що дала ясному ранку,— віддасть нам свою дочку.
Пішли служниці до дружини падишахового сина та й кажуть:
— Прийшло троє жебраків. Що ми їм не давали, не беруть. Хочуть, щоб ти свою обітницю виконала — віддала їм свою дівчинку.
Що було робити? Мати вбрала свою дочку й віддала жебракам. Ті повели дівчинку за місто, а один жебрак і каже:
— Хай кожен із нас дасть їй, що зможе.
— Дівчинко, дівчинко! Коли ти плакатимеш, хай здійметься буря,— сказав перший жебрак.
— Дівчинко, дівчинко! — сказав другий.— Щоразу, як ти сміятимешся, хай із твоїх вуст падають букети райських квітів.
— Дівчинко, дівчинко! Хай за кожним твоїм кроком у тебе під однією ступнею з'являється золотий слід, а під другою — срібний.
Вони розсмішили дівчинку — і з вуст її посипалися букети. Примусили плакати — і знялася буря. Звеліли пройтись — і там, де вона ступала, з'являлося золото й срібло.
Тоді віднесли дівчину назад у палац і повернули матері.
Дівчинка росла, і слава про її вроду полинула по всьому світу. Якось син падишаха, володаря семи океанів та морів, заслав до неї сватів. Подумали, порадились батько з матір'ю і вирішили віддати дівчинку за сина цього падишаха.
Приготувалися до весілля, розфарбували кенджаве — весільні ноші й повезли на мулі дівчину до жениха.
А в дівчини була зла тітка, батькова сестра, а в тієї тітки — дочка, схожа на матір і така негарна, що гидко й глянути. її ніхто не сватав.
То оця тітка зі своєю дочкою проводжали наречену. Дочка сиділа на весільних ношах по той бік мула.
Минуло кілька днів, і весільний караван наблизився до того міста, де правив падишах, володар семи океанів та морів.
Була ніч. Тітка нагодувала свою небогу навмисне пересоленим хлібом, і дівчина згодом попросила в тітки води.
—  Засмійся й дай мені букет квітів, тоді я дам ковток води.
Хоч як дівчина силувала себе, а засміятися не могла.
Уночі, коли дівчина заснула, тітка зупинила мула, зняла сонну дівчину з ношей, роздягла її й поклала на землю. Караван тим часом пішов уперед, і ніхто цього не помітив. Тітка не гаяла часу, вбрала свою дочку нареченою, сунула їй у рот букет квітів, що їх нарвала при дорозі, й погнала мула, щоб наздогнати караван.
Весільний караван прийшов до палацу падишаха. Увечері в саду нарізали баранів, зварили плов, співали, веселилися, стрибали через вогнище.
Коли привели наречену й показали царевичу, він аж сахнувся, така вона була негарна. Примусив царевич її сміятися, а в неї з рота засмерділо часником. Довів до сліз — у відповідь занявкали коти на даху... Узяв царевич її за руку й повів по кімнаті, та замість золотого чи сріблого сліду у неї світилися репані п'яти.
— Як же мене обдурили! — розпачливо вигукнув царевич.
Хай він поки що сумує, а ми вам розповімо про дівчину, яка мала стати нареченою царевича.
У цьому місті жив один старий чоловік. Щодня він ходив у ліс по хмиз, продавав його на базарі і на ті гроші ледве міг прогодувати свою сім'ю. Одного разу, коли старий збирав хмиз, він почув із-за дерева чийсь голос:
— Ой добра людино, порятуй мене! Я вмираю з голоду.
Бачить старий — дівчина дуже вродлива.
— Дитино моя,— каже старий,— куди ж я тебе візьму? У мене самого семеро дочок, і нам ледве вистачає на воду та хліб.
— Забери мене звідси,— почала благати дівчина,— я тобі віддячу.
— Як же ти мені віддячиш? — питає старий.— Ти знесиліла, яка з тебе робота?
— Ось послухай, добрий чоловіче,— сказала тоді дівчина.— Візьми мене за руку, проведи кілька кроків і тоді побачиш, чим я тобі віддячу.
Старий узяв її за руку й повів. Дівчина ступила кілька кроків. Бачить старий, що в неї під однією ногою залишається золотий слід, а під другою — срібний.
Позбирав старий мерщій золото й срібло, підхопив дівчину на руки й побіг додому. Через кілька днів дівчина засміялася, і з її вуст посипалися букети запашних райських квітів. Узяла вона тацю й поклала туди кілька букетів.
— Понеси це в палац і віддай царевичу.
Старий  зробив  усе  так,  як сказала дівчина.
— Звідки  це   в   тебе? — запитав його царевич.
— Хай буду я твоєю жертвою! — відповів старий. — Маю я дочку. Коли вона ходить — у неї під ногами залишаються золоті й срібні сліди, засміється — із вуст падають букети райських квітів.
Царевич одразу ж сів на коня й поїхав до старого. Побачив він дівчину, таку гарну, таку вродливу, що йому дух перехопило.
— Дівчино, хто ти така? — спитав вражений царевич.
Дівчина розповіла про все, що з нею зробила зла тітка. Царевич розсмішив дівчину — і з вуст її посипалися букети райських квітів, довів дівчину до сліз — і враз знялася буря, попросив пройтися — і позаду залишилися золоті й срібні сліди.
Тоді царевич наказав прив'язати до хвоста мула тітку і її дочку й пустити по горах.
Після цього царевич женився на своїй справжній нареченій, і весілля гуляли сорок днів і сорок ночей.

НОСИЛЬНИК АХМЕД
В одному великому місті жив купець. Щоранку, поснідавши, ішов він на базар подивитися, які нові товари прибули, як іде торгівля. І так виходило, що всі найкращі товари завжди попадали до нього.
Якось купець накупив на базарі всякого краму, склав його у величезну скриню й пішов шукати чоловіка, щоб підняв скриню й поставив на гарбу.
Невдовзі він побачив хлопця, який сидів неподалік, і гукнув його:
— Гей, парубче, мені треба скриню поставити на гарбу, відвезти додому й занести в крамницю.
Хлопець, якого звали Ахмед, підійшов до гарби. Подивився на скриню, накинув на неї мотуз і сказав:
— Завдай мені скриню на спину, і я понесу.
— Я не подужаю її підняти,— сказав купець.— Тільки на гарбі можна відвезти цю скриню. А як ти зігнешся в три погибелі та зламаєш собі хребет, нащо мені цей клопіт?
— Чоловіче,— відповів Ахмед.— Я сам знаю, що роблю. Іди собі поряд та й годі.
Гукнув купець на підмогу трьох чоловіків. Вони завдали Ахмедові на спину важку скриню, і він підстрибом поніс її.
А купець здивовано поглядав на Ахмеда і насилу встигав за ним.
Дійшов купець до своєї крамниці. Ахмед опустив додолу скриню й присів трохи перепочити. Купець замилувався його ростом та силою й подумав: «Як одведу я цього хлопця до падишаха, то матиму купу грошей. Падишах саме шукає такого велетня».
Перепочив Ахмед, хотів узяти свій заробіток і вже йти, аж купець перепинив його.
— Я не пущу тебе,— сказав він.— Ми зараз підемо до падишаха.
Ахмед замахав руками:
— Та чи ти сповна розуму? Хіба я падишахові рівня? Відпусти мене, я вже ніякої плати з тебе не візьму.
Та купець не пускав його і повів до падишаха.
Глянув падишах на Ахмеда й побачив, що серед його богатирів нема жодного такого високого й дужого. І наказав він видати хлопцеві дорогу одіж і зброю воїна. А купця нагородив і відпустив. Ахмеда привели до просторої світлиці, і там він зняв своє дрантя й замкнув у скрині, а сам убрався в нову одіж. Поклавши ключ у кишеню, вийшов у сад погуляти. Тут Ахмеда побачила з свого віконця царівна. Хлопець сподобався їй, а вона сподобалася йому... Тільки де і як зустрітися з дівчиною?
На другий день Ахмед знову вийшов у сад, зазирнув у вікно до царівни, але там її не було. Зажурився хлопець і повернув назад, коли бачить — царівна сидить за деревом і виглядає його.
Вклонилися вони одне одному, привіталися, і з цього дня Ахмед і царівна подружили й часто зустрічалися в саду.
Коли це біля витоку річки з'явився величезний дракон. Він перегородив річку, і місто залишилося без води.
Падишах скликав усіх богатирів і наказав подолати дракона.
Бачить Ахмед, що і його пошлють проти дракона, й надумав тікати. Перевдягнувся в старе дрантя і тільки-но хотів вийти з палацу, як дочка падишаха побачила його.
— Куди це ти зібрався, Ахмеде? Я люблю тебе. Усі сподіваються, що ти покажеш свою відвагу. Іди і вбий дракона!
— Та ні, люба,— відповів Ахмед.— Це не мій клопіт. Що я не поділив з драконом? Чого я повинен іти на вірну смерть? Тільки тому, що ти мене любиш? Чим погане моє ремесло? Піду собі й знову буду носильником.
— Який ти, Ахмеде! — каже дівчина.— Навіщо тобі стрічатися віч-на-віч з драконом? Пошли попереду військо, а сам ітимеш позаду. Коли військо нападе на дракона, ти лишишся осторонь. Пересидиш десь у затінку під деревом, а як дракона здолають, повернешся додому.
Послухався Ахмед поради царівни. Зняв із себе своє дрантя й поклав назад у скриню, а сам перевдягнувся богатирем і вийшов до війська.
Загриміли барабани, заграли сурми, і носильник Ахмед на чолі війська виступив із міста. Коли підійшли до витоку річки, Ахмед поділив військо на дві частини й послав на дракона, а сам ліг у затінку під деревом і заснув.
Прокинувся Ахмед, дивиться — аж повзе на нього дракон, та такий страшний, що від одного погляду на нього вмерти можна.
Бачить Ахмед — у біду попав, треба якось рятуватися.
Вийняв він меч із піхов і, коли дракон накинувся на нього, щосили рубонув його.
Поскакали гінці до падишаха з радісною звісткою: Ахмед убив страховисько.
Привезли Ахмеда на майдан, а туди вже скликали людей.
— Хто шанує мене,— сказав падишах,— хай дає подарунки богатиреві.
І вдячні люди принесли подарунки Ахмедові. Склав він їх у мішок, завдав мішок собі на плечі й пішов до царівни.
— Чи я не казала тобі,— мовила дівчина,— що дракон тобі нічого не заподіє? Тепер іди й проси батька, щоб віддав мене за тебе.
Так Ахмед заслав до падишаха сватів, і падишах з радістю прийняв його сватання. Кілька місяців прожив Ахмед щасливим нареченим царівни.
Та ось прокотилася чутка, що інший дракон, ще більший і страшніший, загатив річку.
Гукнув падишах до себе візира.
— Візире,— порадь, що робити? Місто гине без води.
— Хай буде довговічне життя падишаха! Що тут думати й гадати? Пошли Ахмеда, хай уб'є і цього дракона.
Падишах послав людей до Ахмеда.
— Ахмеде, я бачу, ти найхоробріший. Знову якесь страховисько загатило річку. Піди й побори його.
Вийняв Ахмед із кишені ключ    і   пішов  знову   в   старий   одяг носильника перевдягатися. Прибігла царівна, щоб підбадьорити жениха, коли бачить — Ахмед  вбрався   в   свою   стару одіж і хоче втікати.
— Слухай, Ахмеде, — мовила вона. — Ми вже заручені, а ти збираєшся кидати мене. Іди краще проти дракона.
— Не піду я, сказав Ахмед.— Заради тебе  знову йти на вірну смерть? Один раз ходив, насилу врятувався, а вже вдруге, мабуть, і живий не повернувся. Ні, то не моя робота. Якби шах загадав мені тюки носити, я з радістю робив би.
— Слухай, любий Ахмеде, хай буду я твоєю жертвою. Того разу ти ліг під деревом, і дракон міг легко знайти тебе, а тепер вилізь на дерево й спокійнісінько спи там. Він у листі зроду-віку тебе не побачить.
Прислухався Ахмед до поради нареченої. Знову зняв одіж носильника, вдягнувся богатирем і вийшов до війська.
Загриміли барабани, заграли сурми, і падишах дав наказ виступати у похід.
Йшли вони довго чи недовго — підійшли до витоку річки.
— Ви заходьте з того боку, де паща дракона,— наказав війську Ахмед,— а я зайду з хвоста.
Військо без страху кинулося на дракона, знаючи, що Ахмед все одно його здолає.
А Ахмед тим часом заліз на верхівку найвищого дерева й заховався у листі, щоб заснути.
Та не встиг він задрімати, як почув такий рев, що аж земля задвигтіла. Розплющив він очі— бачить: страховисько повзе прямісінько на нього.
«Кепські справи,— подумав він.— Тільки меч може мене й порятувати».
Вийняв Ахмед з піхов меча і підпустив дракона близько до дерева.
Полізло страховисько на дерево, а Ахмед розмахнувся мечем і відтяв йому голову.
Прибігли вояки, дивляться — Ахмед убив дракона.
Тієї ж миті поскакали до падишаха гінці з радісною звісткою, що Ахмед убив ще більше страховисько. Люди вийшли зустрічати свого улюбленого героя: узяли його на руки й понесли до падишаха. Падишах розцілував Ахмеда й сказав:
— Хто любить мене, хай дарунки героєві несе.
Понаносили люди Ахмедові в дарунок, хто що мав.
Почула царівна, що Ахмед убив страховисько, й собі вибігла назустріч. Привіталися вони, поцілувалися.
— Я ж казала, Ахмеде, будь сміливий, дракон не здолає тебе.
— То правда! — каже Ахмед.— Цього разу я виліз на дерево, як ти радила, й заснув. Та цей дракон, видно, хотів позмага тися зі мною, бо й на дереві знайшов мене, хоч я виліз на самісіньку верхівку. Бачу — як сидітиму нишком, то страховисько роздере мене на шматки. Тож я витяг з піхов меч і зітнув йому голову.
Царівна  дуже   зраділа,   що  так  щасливо  все  закінчилося.
Минуло кілька днів. Падишах покликав до себе Ахмеда й сказав:
— Незабаром згуляємо ваше весілля. Ми вже готуємося до нього: пошили нареченій вбрання й розіслали гінців запрошувати гостей.
За два дні до весілля сидів падишах у саду й милувався природою. Коли це бачить — їдуть посли. Сусідній шах оголосив йому війну.
Став падишах готуватися до бою. Гукнув він Ахмеда:
— Ахмеде, я знаю, що ця звістка засмутить тебе. Але доведеться відкласти твоє весілля, бо сусідній падишах оголосив нам війну. Збирайся в похід.
Як почув цю новину Ахмед, він одразу дістав ключ з кишені й пішов до своєї скрині. Тільки перевдягнувся в носильника, як до кімнати вбігла царівна.
— Слухай, Ахмеде, куди це ти зібрався?
— А ти хіба нічого не знаєш? — відповів Ахмед.— Мало того, що твій батько двічі посилав мене проти драконів, тепер він шле мене на вірну смерть від ворожої стріли. Що я — дурень? Хай сам іде воювати, як йому так хочеться.
Знову царівна його благає:
— Слухай, Ахмеде, іди на війну. З тобою ж нічого не сталося, як ти йшов на драконів, і зараз нічого не станеться!
— Легко  тобі  казати! — відповів  Ахмед.— Я   не  піду  на війну! Там полетять у мене стріли і ще яка влучить у серце! Ні, ні, це не моя робота. Ось тюки носити — давай, будь ласка.
— Ну й дурний ти! — засміялася царівна.— Навіщо тобі лізти вперед? Сядь на коня й скажи війську: «Я завжди ворогові заходжу збоку, а ви йдіть на нього прямо». Коли наше й вороже військо зійдуться в бою, ти побіжиш і сховаєшся де-небудь. Коли ж наше військо поверне додому, і ти повертайся разом з ним. Там же нема дракона, щоб услід за тобою біг. До нашого весілля залишилося два дні. Нащо ж ти робиш мене нещасною?
Ці слова запали Ахмедові в душу, він дав згоду й наказав привести коня.
Слуги побігли в шахську стайню, вибрали найкращого коня й привели Ахмедові.
Ахмед полоскотав коня під черевом — кінь став на диби.
Ахмед злякався й звелів привести іншого.
Йому хотілось такого коня, що, мов та шкапа, ледве переставляв би ноги, хоч би як його гнали.
— Коли хочеш, звитяжцю,— сказав нарешті стайничий,— я виведу всіх коней:  який тобі сподобається, того й бери.
Ахмед оглянув усіх коней, кожного полоскотав під черевом, і кожен ставав на диби. Жодного не міг вибрати.
Раптом бачить — у стайні в самісінькому кутку стоїть якась плохенька шкапина. Він підійшов до неї й став лоскотати під черевом, а шкапина хоч би головою мотнула.
«Отакий кінь якраз для мене»,— подумав Ахмед і гукнув стайничого:
— Оцього коня мені сідлай!
Конюх осідлав його, і Ахмед з острахом виліз на шкапу. «Може, прив'язати себе до шкапи,— подумав він,— щоб не впасти з неї!»
— Зв'яжіть мені ноги під черевом коня! — крикнув він.
Стременні враз кинулися виконувати той наказ.
Усе це бачив падишах із вікна.
«Оце справжній воїн,— подумав він.— Найкращого коня вибрав. Тільки такий сміливий вершник, як Ахмед, міг вибрати собі такого коня».
У широкій долині зустрілися два війська, й почалася велика січа.
Військо падишаха не встояло в бою й почало відступати.
Тим часом Ахмеда вже прив'язали до шкапи, і хтось стьобнув її по крупу. Конячина труснула гривою й поскакала щодуху. Виявилося, це був кінь-вогонь, який від удару нагайкою мчав, мов скажений. Кінь так напнув поводи, що вони обірвалися. Не відчуваючи більше руки вершника, кінь поскакав ще швидше. Бачить Ахмед — попереду віковічний крислатий дуб, і тільки-но порівнявся з деревом, учепився за стовбур, щоб утримати коня, та кінь рвонув з такою силою, що віковічний дуб разом з корінням залишився в Ахмедових руках.
На коні, з могутнім деревом у руках, Ахмед вскочив у самісіньку гущу ворожого війська. Кінь метався то в один, то в другий бік з такою люттю, що ворожі воїни гинули під гіллям дуба. Ахмед наче змітав їх величезною мітлою.
Так Ахмед знищив майже все вороже військо, а ті воїни що лишилися живі, повтікали.
Гасаючи на коні по долині серед уцілілих ворожих воїнів, Ахмед ніяк не міг намацати поводи. Кінь замучив його. А тут ще в коня зірвалася вузда й повисла на шиї.
Саме в цей час ворожий воєвода Узда-хан із своєю свитою стояв на пагорбі й спостерігав за боєм.
Бачить Ахмед, що йому не приборкати коня, випустив з рук дуба, обняв коня за шию і закричав, не знаючи кому,— своєму чи ворожому воїну:
—  Узду! Держіть узду!
Він сподівався, що хто-небуть та спіймає коня за вузду і порятує його.
Побачив Узда-хан, що Ахмед розбив його військо і з криком «Держіть узду!» гасає по долині, і собі скочив на коня й крикнув своїй свиті:
— Мерщій на коней! Цей лиходій і син лиходія розбив усе моє військо і тепер шукає мене самого. Втікаймо звідси, бо лихо нам буде.
Ахмед, ні живий ні мертвий, ледь тримався на коні. Воїни-переможці нарешті перейняли коня й зняли з нього Ахмеда, взяли його на руки й понесли в місто. Усі люди вийшли зустрічати героя.
Падишах покликав до себе Ахмеда й поцілував.
Він у той же день улаштував весільний бенкет і видав заміж свою дочку за переможця ворожого війська. Сорок днів і сорок ночей гуляли весілля.
— Сину мій,— спитав його падишах,— чого ти звелів прив'язати собі ноги, коли сідав на коня?
Поміркував трохи Ахмед та й каже:
— Я поклявся зійти з коня переможцем або мертвим, через те й загадав прив'язати себе до нього.

ЗОЛОТИЙ СВІЧНИК
Жив-був колись один падишах. Якось він занедужав і став сліпнути. Хоч які лікарі ходили до нього, хоч які ліки давали йому, та ніщо не допомагало. Нарешті прийшов до нього один лікар, оглянув очі та й каже:
— Я знаю одні ліки від цієї хвороби, але добути їх нелегко.
— Кажи, де ці ліки,— звелів шах,— а я їх знайду.
— У білому морі,— каже лікар,— живе золота рибка. Як ти її зловиш, наточиш із неї крові і вмиєш тією кров'ю очі, ти перестанеш сліпнути.
Тільки-но лікар це сказав, як падишах скликав усіх рибалок і послав їх до білого моря. Гукнув він і свого сина.
— Оце я тебе,— каже,— пошлю з цими рибалками. Хай виловлять у білому морі всю рибу. А ти пильнуй, щоб часом не втекла золота рибка.
Взяли рибалки неводи й пішли з сином падишаха до білого моря добувати золоту рибку.
Закинули вони невід у біле море та й витягли на берег усю рибу. Глянув син падишаха — а в неводі золота рибка тріпочеться, та така гарна, що ні в кого не знялася б рука її вбити.
Оторопів син падишаха, проте вийняв рибку з невода і хотів уже голову їй скрутити. А золота рибка й каже:
— Ой, не вбивай мене, хлопче. Колись і я тобі в пригоді стану.
Завагався син падишаха. Що його    робити?    Жаль    батька, жаль, але й золота рибка слізно благає, щоб не вбивав її. Думав він,  думав,  та  й  кинув  рибку назад у море, а рибалкам сказав, що коли хтось із них розкриє цю таємницю, він тому голову зітне. Присяглися рибалки, що ця таємниця помре з ними.
Повернувся син з моря й каже батькові:
— Тату, ми всю рибу неводом переловили, а золотої рибки так і не знайшли.
Повірив падишах синові. Аж одного дня приходить до нього лихий чоловік та й каже:
— Гей, падишах, нікому не вір. Зловили вони золоту рибку, але твій син потримав її в руках і випустив у море.
Почув це падишах і мало не збожеволів од люті. Вмить одягнувся в червону мантію, вийшов на поміст і наказав скарати сина на смерть.
А візир з векілом упали падишахові до ніг і стали плакати й благати, щоб він простив синові цю провину і не вбивав його.
— Ні,— каже падишах,— він заслужив цю кару. Він хотів моєї смерті, щоб сісти на мій трон.
Довго падишах був невблаганний. Тоді зібралися білобороді й чорнобороді мудреці й переконали падишаха, що краще вже вигнати сина, аніж убивати. Хай собі йде з країни.
Вгамував свій гнів падишах і пристав на думку мудреців: вигнати сина із рідного краю.
Отож покинув син падишаха рідну домівку й пішов світ за очі.
Дістався він до білого моря, коли це назустріч йому іде хлопець.
— Добридень, славний юначе, я бачу, мені по дорозі з тобою. Будь моїм супутником, та й помандруємо разом.
— Не  знаю,— каже  син  падишаха, — чи  зможеш ти  бутимоїм супутником, але потоваришувати з тобою можу.
Потисли вони один одному руки й помандрували далі. Пройшли вони трохи, а юнак, якого зустрів син падишаха, й каже:
— Брате, яке ти ремесло знаєш, що ти вмієш робити?
— Ніякого ремесла я не знаю,— відповідає син падишаха.
— Ну, та дарма, я лікар, якось заробимо собі на хліб.
Довго йшли вони чи недовго, нарешті добулися до міста.
А в цьому місті жив падишах, і мав він єдину дочку. Та от лихо,— вже сім років минуло, як їй одібрало мову. Падишах звелів оголосити, що віддасть свою дочку за того, хто поверне їй мову, а якщо не поверне — голову йому зітне. Що вже ліка- рів у неї перебувало, але ніхто не вилікував шахівни, і падишах кожного скарав на смерть.
Як зачув це юнак-лікар, узяв свого нового товариша та й пішов до падишаха. Вклонився йому низько й каже:
— Я прийшов, щоб твоїй дочці повернути мову.
Сподобався падишахові цей юнак, от він і каже:
— Гей, хлопче, вже сорок лікарів до неї приходили, та ніхто не вилікував моєї дочки. Я їх усіх покарав. Жаль мені тебе. Іди краще звідси, поки голова ціла.
А юнак йому й відповідає:
— Що ж, повісиш, то й повісиш. Але дай-но я гляну, що за лихо в твоєї дочки.
Падишах дозволив оглянути дочку, і юнак-лікар з сином падишаха пішли до неї в опочивальню. А падишах, візир і векіл тим часом зайшли в суміжну з доччиною кімнату й стали крізь щілину в дверях підглядати, що там робить цей юнак.
Коли юнак підійшов до дівчини, вона й бровою не повела.
В опочивальні стояв золотий, оздоблений рубіном свічник.
Повернувся юнак до того свічника та й каже:
— Салам алейкум, золотий свічнику!
Це був той золотий свічник, що залишився дівчині як пам'ять про матір. Коли померла мати, дівчина дала перед ним обітницю, що сім років не розмовлятиме. Отож вона берегла його як зіницю ока.
Привітався юнак із золотим свічником, а тоді й каже:
— Гей, золотий свічнику, сьогодні я буду твоїм гостем. Я розповім тобі казку, а ти відповіси на одне моє запитання.
То ось як воно було. Потоваришували тесля, кравець і лікар, та й вирушили одної днини в мандри. Йшли вони, йшли, та й ніч застала їх у лісі. Натомили ся мандрівники за цілий день, уже й на сон їх почало брати. «Але ж,— думають,— як заснеш посеред лісу, то можуть і звірі напасти». Домовилися вони спати по черзі. Кинули жереб — теслі випало першому стояти на чатах.
Полягали кравець і лікар спати, а тесля, щоб не нудьгувати, узяв сокиру, стамеску й витесав із дерева дівчину та й поставив її під чинарою.
Надійшла черга кравцеві вартувати. Ліг тесля спати, а кравець ходить туди-сюди, коли глядь — під чинарою стоїть дерев'яна дівчина. «Це,— подумав він,— робота теслі». Вирішив і він показати своє ремесло: пошив дівчині одяг та й убрав її. Потім на чатах став лікар. Побачив він дівчину під чинарою та й подумав: «Це, мабуть, тесля з кравцем змайстрували». Захотілось і йому показати своє ремесло. Дав він дівчині якісь ліки, і вона стала мов жива.
Коли розвиднялося, тесля й каже:
— Цю дівчину я з дерева витесав, я і заберу її з собою.
А кравець на те:
— Я її одягнув, вона моя.
— Ні,— каже лікар,— я їй життя дав, вона мені належить.
Довго   сперечалися   вони,   і ніхто не поступається. Може, ти їх розсудиш, золотий свічнику, кому ж віддати дівчину.
Та золотий свічник мовчав. Тоді юнак і каже:
— Відповідай, золотий свічнику, а як ні, я тебе розіб'ю.
Мовчить золотий свічник. Підійшов юнак, узяв свічник і хотів уже кинути його додолу, як дочка падишаха схопила його за руку й раптом заговорила:
— Гей, хлопче, хіба ж свічник вміє говорити? Не бий його, я сама все скажу.
— Кажи, подивимося, чи ти ж упопад скажеш?
— І тесля, і кравець,— мовить дівчина,— мають на неї право. Але ж душу їй дав лікар. А душу ні за які гроші не купиш. Отож дівчина належить лікареві.
Падишах, візир і векіл крізь щілину в дверях почули, що дочка заговорила.
Вбігли  вони до  опочивальні  й  почали дякувати  юнакові.
— Хочеш, бери мою дочку,— каже падишах,— а хочеш, я за тебе іншу дівчину віддам.
— Я твою дочку візьму,— каже юнак.
Віддав падишах дочку й великий посаг, та юнак узяв тільки дочку, і вони вже втрьох вирушили в дорогу.
Довго йшли чи недовго, нарешті опинилися на березі моря, а дочка падишаха й питає:
— Лікарю, ви мене хитрістю примусили говорити, і я порушила свою  обітницю.  Тепер  я  хочу  знати, хто ж ви  такі?
— Я син риб'ячого падишаха. Я вмію перетворюватися. Я в білому морі плавав, а рибалки мене зловили. їм треба була моя кров, щоб вилікувати очі сусіднього з вами падишаха. Оцей хлопець, його син, не вбив мене, а випустив у море. А тепер я тебе віддаю цьому хлопцеві. З цього дня ти — моя сестра, а син падишаха — мій зять. Коли у вас буде яка біда, приходьте  до  білого  моря  й  гукніть  мене,  я  вас  порятую.
Юнак наточив трохи в пляшечку своєї крові й віддав синові падишаха.
— Візьми, хай лікується твій батько,— сказав він і, попрощавшись з дівчиною і сином падишаха, перетворився на рибку й невдовзі зник у морі.
Син падишаха взяв дівчину й пішов до міста, де жив його батько.
Радів батько, раділа мати, що повернувся їхній син. Падишах промив очі кров'ю золотої рибки і став краще бачити.
Зібрав падишах раду мудреців і, одягнувши сина в червоне вбрання, посадив його на свій трон. А на другий день син падишаха женився на дівчині, яку привів з собою.
Сорок днів і сорок ночей гуляли весілля. І стали жити вони в радощах і достатках.

ДОТЕПНА ЗАРНІЯР
Про що ця казка? Про купця, якого звали Мамед. Він жив у місті Мисарі, їздив по чужих країнах і торгував усіляким крамом.
Якось надумав він податися в далеку країну. Накупив різного добра, найняв слуг, попрощався з сім'єю та й вирушив із своїм караваном у дорогу.
Побував він у одному краю, побував у другому і заїхав, нарешті, в якесь невідоме місто.
Тут він вирішив перепочити після довгих мандрів і зупинився зі своїми слугами в караван-сараї.
Сидить Мамед, їсть, п'є. Коли це прийшов до нього якийсь чоловік та й каже:
— Гей, купче! Бачу, ти прибув з далекого краю, бо не знаєш   тутешніх   звичаїв.
— А які тутешні звичаї? — питає Мамед.
А ось які: кожен, хто прибуває до цього міста, має принести падишахові коштовний дарунок. За це падишах запрошує купця до себе в гості й грає з ним у нарди.
«Що ж,— подумав купець,— хоч-не-хоч, а треба йти». Вибрав із свого товару сувій найкращої тканини, поклав її на золоту тацю й пішов до падишаха.
Прийняв падишах подарунок і став розпитувати у купця: звідки він родом, який крам продає, де побував. Розповів йому Мамед про все. Падишах вислухав і каже:
— Заходь до мене ввечері — погуляємо в нарди.
Прийшов Мамед увечері до падишаха.  Бачить — падишах сидить, а перед ним нарди стоять.
— Гей, чоловіче,— каже падишах.— Ось послухай, як ми гратимемо. Маю я вченого кота. З вечора до ранку він може тримати на своєму хвості сім світильників. Якщо кіт не поворухнеться і ми не закінчимо гри, все твоє добро стане моїм, а самого тебе я накажу зв'язати й кинути в темницю. Поворухнеться кіт — усе моє добро стане твоїм, а ти зроби зі мною, що хочеш!
Як тут бути купцеві?  Втекти — не втечеш,  і сперечатися ніяк. Пристав він на падишахову умову.
Сидить, кається, що заїхав у це місто. «Отож можна й пропасти!» — думає.
А падишах гукнув свого вченого кота.
Прийшов кіт, закрутив хвіст бубликом   і   сів   перед   падишахом.
— Несіть світильники! — наказав падишах.
Принесли слуги сім світильників і поставили котові на хвіст. Першим почав гру падишах.
Купець нарди переставляє, а сам на кота позирає. Кіт мов скам'янів — сидить не поворухнеться.
Минув день, минула ніч, ще два дні і дві ночі. Грає Мамед з падишахом у нарди, а кіт сидить мов неживий.
Увірвався терпець Мамедові.
— Нема вже снаги мені грати,— каже.— Ти взяв гору, падишах.
А  падишах  тільки  цього  й  чекав.   Гукнув  він  своїх  слуг.
— Увесь крам і все золото цього купця,— наказав він,— несіть до мене, а йому добряче зв'яжіть руки й киньте в темницю.
Схопили слуги Мамеда й зробили так, як наказано.
Сидить Мамед у темниці й кляне себе, що не обминув це місто десятою дорогою. Кляне падишаха і його кота.
Залишмо' поки що тут Мамеда й розповімо про його жінку Зарніяр.
Сидить вона вдома, виглядає чоловіка, а його все нема й нема.
«Може, яка біда приключилася?» — побивається вона.
Довго отак вона сумувала.  Несподівано з'явився Мамедів слуга, брудний, обірваний.
— Лихо скоїлося, Зарніяр-ханум. Схопив якийсь падишах нашого хазяїна й забрав увесь крам і золото. Тільки я втік, насилу врятувався. Що його тепер робити?
Розпитала Зарніяр слугу, що там і як було, та й загадала йому наловити багато мишей і зачинити їх у великій скрині.
Потім узяла з собою срібло та золото, переодяглась у чоловічий одяг і подалася визволяти чоловіка.
їхала вона із своїм караваном, ніде не зупиняючись, і нарешті прибула до міста, де сидів у неволі її чоловік.
Частині слуг Зарніяр наказала чекати її  в  караван-сараї, а інших забрала з собою, щоб вони супроводили її до падишаха.
Взяла вона велику золоту тацю, розіклала на ній коштовні дарунки й пішла до палацу. А слуги її несли скриню з мишами.
Коли вони дійшли до палацу, Зарніяр сказала слугам:
— Як я гратиму з падишахом у нарди, ви випускатимете із скрині по одній миші через двері до кімнати.
Залишилися слуги із скринею біля дверей, а Зарніяр пішла до падишаха. Зайшла та й каже:
— Хай живе всесвітній володар!  Ось я, за звичаєм вашої країни, приніс тобі дорогий подарунок.
Падишах прийняв Зарніяр з великими почестями, почастував її найкращими наїдками й запросив зіграти з ним у нарди.
— А які твої будуть умови, всесвітній володарю?
— Гратимемо доти, поки не зрушить з місця мій учений кіт.
— А якщо твій учений кіт зрушить з місця,— питає Зарніяр,— тоді що?
— Тоді я визнаю себе переможеним. Що захочеш, те й зробиш зі мною.
— Гаразд,— каже Зарніяр,— хай  буде так, як ти  кажеш.
Гукнув падишах свого вченого кота. Прийшов кіт, усівся поважно на килимі. З'явилися слуги, внесли сім світильників і поставили йому на хвіст.
Почав падишах грати із Зарніяр у нарди. Грає, а сам посміхається, чекає, коли цей молодий купець себе переможеним визнає.
У цей час слуги Зарніяр відчинили скриню і впустили до кімнати мишеня.
Побачив кіт мишеня, загорілися в нього очі. Хотів уже зрушити з місця, та падишах так грізно глянув на нього, що кіт умить принишк.
Трохи згодом слуги Зарніяр впустили до кімнати ще кілька мишей. Забігали миші по кімнаті, почали стрибати попід стінами. Нема снаги котові сидіти непорушно. Нявкнув кіт, підхопився,— і впали всі сім світильників, а кіт почав ганятися за мишами.
Як не кричав падишах на свого вченого кота, а він і вухом не повів.
Тоді Зарніяр гукнула своїх слуг. Вбігли вони до кімнати, зв'язали міцно-преміцно падишаха й ну періщити його реміняччям. Періщили доти, доки не попросив, щоб зглянулися над ним.
— Усіх своїх бранців повипускаю,— волав він,— і все, що відібрав у них, поверну, тільки змилуйтесь наді мною.
Слуги Зарніяр б'ють падишаха, а він кричить на все горло. Усі люди чують, але рятувати ніхто не йде: набридли його жорстокість і жадібність.
Наказала Зарніяр вивести із темниці свого чоловіка й усіх тих, хто там був, а туди заточити падишаха.
Після цього повернулися вони в своє місто Мисар і стали там жити, їсти й пити. І ви всі їжте, пийте й живіть!

ЯК ДЖИРТДАН ВРЯТУВАВ ДІТЕЙ ВІД СТРАШНОГО ДИВА
Жила колись жінка, і мала вона сина, такого маленького, що всі називали його Джиртдан — крихітка.
Хоч Джиртдан і невеликий на зріст, а допомагав батькові й матері.
От побачив він, що сусідські діти збираються в ліс по хмиз, прийшов до матері й каже:
— Я з дітьми по хмиз піду!
— Та куди тобі? — питає мати.— Ти й гіллячки не донесеш.
Важко буде — хлопці поможуть! — каже Джиртдан. Гукнула жінка сусідських дітей, дала кожному по шматку чурека з сиром і каже:
— Наглядайте в лісі за моїм синочком!
Прийшли діти в ліс, стали збирати хмиз. І Джиртдан збирає, тільки нелегко йому ті галузки піднімати.
— Треба допомогти нашому Джиртданові, — кажуть діти.
Назбирали вони в'язку хмизу й Джиртданові. Зібрали та й пішли додому. Узявся малюк за свою в'язку — ніяк не може її з місця зрушити. Сів на в'язку та й   плаче.
— Не можу я її нести! Допоможіть мені!
Взяли діти ще й Джиртданову в'язку. Йшли вони, йшли, потомилися й сіли перепочити. Забалакались і незчулися, як настав вечір.
Збилися діти в темряві з дороги і не знають, куди йти, що робити. Нарешті вийшли з лісу, прислухалися, роздивилися. З одного боку чути — собаки валують, з другого — вогник блимає.
Питають діти у Джиртдана:
— Скажи, Джиртдане, в який бік нам іти: туди, де собаки гавкають, чи туди, де вогник блимає?
Подумав Джиртдан і відповів:
— Як підемо в той бік, де собаки гавкають, вони роздеруть нас. Краще ходімо на вогник.
І діти пішли в той бік, де вогник блимав. А малюка Джиртда-на, щоб не відстав і не заблукав, ніс на спині старший хлопчик. Довго вони йшли й прийшли до якоїсь хатини. Постукали хлопчики у віконце:
— Пустіть нас переночувати!
Відчинилися  двері, — з  хати вийшов страшний, лютий велетень-див. Побачив дітей — зрадів, що добра пожива трапилася. Прикинувся див добреньким і каже:
— Зайдіть, переночуйте в мене, а вранці я дорогу вам покажу!
А тоді завів дітей у хатину, дав їм попоїсти і вклав спати. Сів див і чекає, коли всі поснуть.
Сидів, сидів і питає:
— Хто спить, а хто не спить?
— Я не сплю,— каже Джиртдан.
— А чого ти не спиш? — дивується див.
— Бо мати мене щовечора годувала яєчнею, а ти не нагодував! — відповів Джиртдан.
Пішов див,  приніс яєць,   насмажив  і  каже  Джиртданові:
— Ось тобі яєчня, їж і лягай спати!
Джиртдан поїв і ліг, а див знову сів і чекає, коли ж малюк засне. Чекав, чекав і питає:
— Хто спить, а хто не спить?
— Я не сплю! — озвався Джиртдан.
— А чому ти не спиш?
— Бо мати щоночі приносила мені в решеті воду з річки, а ти не приніс.
Почув це див, узяв решето й пішов до річки по воду. Сів на березі, став решетом воду набирати. «Ось,— думає,— принесу води,— він одразу й засне».
А Джиртдан розбудив хлопчиків і каже:
— Цей див хоче нас з'їсти. Вставайте, та втікаймо звідси!
Повставали діти, вибралися з хати і вийшли нишком до річки. Аж бачать — див на березі сидить і все в решето води набирає.
Обійшли його діти нишком і перепливли   на  другий   берег.
А маленький Джиртдан у старшого хлопчика на спині сидів.
Скільки див не занурював решето у річку, ніяк не міг води набрати.
Зрештою, увірвався диву терпець, він жбурнув решето й хотів повернутися додому.
Коли бачить — діти ідуть по той бік річки. Хотів див побігти за ними навздогін, але диви через річку дороги не знають, бо плавати не вміють.
Стоїть див на березі й кричить:
— Гей, діти, як ви через річку перейшли? А Джиртдан відповів йому з того берега:
— Знайди жорно й почепи собі на шию, тоді перейдеш. Див знайшов жорно, почепив собі на шию і кинувся у воду.
Потягло важке жорно дива на дно, захлинувся він і потонув. А діти, живі й здорові, повернулися додому.

ФАТЬМА
Було це давно-давно. Жив колись бідний чоловік. Була в нього жінка й чорноока, гарна, як лялечка, донька Фатьма. Жили вони в мирі та злагоді. Але невдовзі мати занедужала й померла. Посумував батько за жінкою та й женився на другій. А в цієї жінки теж була дочка. Сама негарна, нечепура та ще й ледача. Мачуха з дочкою заздрили Фатьмі і не давали їй просвітлої години. Дочка мачухи тільки те й робить, що їсть, п'є та регоче без упину, а бідна Фатьма з ранку до вечора працює, і ніколи вгору глянути. І в хаті прибирає, і корову пасе, мачуха ще загадує й вовну прясти. Коли Фатьма пряла, їй завжди допомагала її золота корівка. Пожує вона вовну, розплутає, потім куделю зробить. Може, через це мачуха незлюбила корову. Надумала зарізати її, щоб не було у Фатьми помічниці. Отоді вже вона що захоче, те й зробить з дівчини.
Одного дня мачуха занедужала. Послала собі долі постіль та й лягла. Лежить і все стогне.
Почув той стогін чоловік і питає:
— Що тобі таке, жінко?
— Ой, нездужаю ,я. Лихоманить мене. Усі кістки ломить. Кажуть, як здерти шкуру з корови та загорнутися в неї, то, може, й одужала б.
Чоловік злякався, що й ця жінка ще помре і тоді Фатьма знову осиротіє, і вирішив зарізати й освіжувати корову. Почула про це Фатьма й зажурилася. Пішла вона в хлів і, гірко плачучи, розповіла все корові.
— Не плач, Фатьмо. Сльозами лиху не зарадиш. Така вже моя доля. Одне попрошу: як мене заріжуть, не їж мого м'яса. А позбирай мої кісточки, занеси у хлів і закопай. Як тобі тяжко буде, я стану в пригоді.
Після цього бідолашній Фатьмі ще погіршало. Мачуха давала стільки вовни, що дівчина не встигала її попрясти, і через те люта жінка її щодня била.
Якось Фатьма пішла на той луг, де завжди пасла корову, сіла на пагорбі й, плачучи, стала прясти.
Коли це повіяв вітер, підхопив куделю та й поніс. Фатьма побігла за нею навздогін. Бігла й, простягнувши руки, благала: «Ой вітре-вітрило, не жени мою куделю». А вітер наче й не чув і все гнав і гнав куделю. Фаті-ма й не зогледілася, як відбігла далеко-далеко від села й опинилася у широкій долині. А тією долиною протікала річка. Край берега стояла хатина. Вітер ще вище підхопив куделю, й вона залетіла в комин тієї хатини. Фатьма прочинила двері, переступила поріг і злякано відсахнулась. У кутку сиділа стара потвора з широким, через усе лице ротом, з великими, як цвяхи, зубами і вилупатими очима.
Руки у неї були такі довгі, що якби стара простягла їх, то одразу дістала б Фатьму.
Дівчина стояла й тремтіла від страху.
Стара підвела голову, побачила Фатьму й засміялася. Потім лагідно сказала:
— Дівчино, не бійся мене, підійди-но ближче. День-два побудеш тут, роботу поробиш, а я тоді куделю тобі віддам. Ну, йди-но сюди, сядь біля мене.
Фатьмі відлягло від серця, коли вона побачила усмішку на обличчі старої, підійшла вона до неї, сіла.
— Як же тебе звати? — питає стара.
— Фатьма.
— Фатьмо, ти мені подивишся голову?
— Подивлюся.
— Тоді я трішки ляжу, а ти подивися, дитино.
Лягла стара, поклала дівчині голову на коліна. Бачить Фатьма, а голова в старої немита, волосся скуйовдилось. Але вона й слова не сказала. Мачуха була теж нечепура, голову вряди-годи мила.
Стара й питає:
— Дівчинко моя, у кого голова чистіша, у мене чи в твоєї матері?
— Авжеж у тебе, бабусю,— відповідає їй Фатьма.
— Дівчинко, ти, мабуть, голодна. Іди візьми в діжі трохи хліба й попоїси.
Фатьма підняла віко в діжі й побачила не хліб, а шмат глини. Стара й питає:
— Дівчинко, чий хліб м'якший, мачушин чи мій?
— Твій, бабусю, м'якший. Ось я ще тобі хліб спечу, тоді й мого скуштуєш. Ти вже старенька, сядь перепочинь, а я попораюся у хаті.
Фатьма встала, прибрала старій хату, підмела. Потім затопила піч і напекла цілу діжу хліба. Сіли вони, попоїли та й полягали спати.
А на другий день дівчина розповіла старій про свою люту мачуху, що збиткувалася над нею, і стала збиратися додому.
— Дівчинко, як ітимеш додому, побачиш три річки. В білій річці — покупаєшся, в чорній — голову змиєш, а в червоній — губи та щічки умиєш.
Фатьма так і вчинила, як порадила їй стара, то коли вийшла з червоної річки, стала така гарна, мов квітка.
Стара повернула Фатьмі куделю й вирядила її в дорогу.
Мачуха дуже лютувала, що Фатьми довго не було вдома. А коли побачила, що дівчина повернулася ще вродливішою, як була, у неї від заздрощів замалим серце не розірвалося. Схопила мачуха дрюка й ну бити Фатьму: їй кортіло взнати, як дівчина стала такою гарною. Фатьма була щира й незлостива. І хоч мачуха й збиткувалася над нею, вона розповіла їй про свої пригоди.
Уранці мачуха не пустила Фатьму в поле, а вирядила свою
дочку. Дала їй торбу вовни, бо дуже їй хотілося, щоб і її дочка, як Фатьма, попала до старої й погарнішала.
— Гляди, з дороги не звертай, простуй прямо до бабиної хати,— наказувала мачуха.
Все, що було з Фатьмою, сталось і з дочкою мачухи. Наздоганяла й вона куделю, яку поніс вітер. Упала куделя в комин. Переступила дочка мачухи поріг хати. Але як побачила страшну бабу, хотіла втекти. І тут пригадала вона материні слова й не зрушила з місця.
Стара побачила дівчину й привітно усміхнулася.
— Дівчино, ти прийшла забрати куделю? Не бійся, підійди до мене. Побудеш у мене день-другий, поробиш роботу, і я тобі віддам куделю.
Лінива дочка мачухи спроквола підійшла до старої, сіла біля неї.
А стара й питає:
— Дівчинко, подивишся мені голову?
— Подивлюся.
— Ну, то тоді я трішки ляжу, а ти подивися,— сказала стара й поклала їй голову на коліна.
Дочка мачухи бачить, що голова в старої немита, волосся скуйовдилось, і вона, гидуючи, прибрала руку. А стара питає:
— Дівчинко, у кого голова чистіша, у мене чи в твоєї матері?
— Тьху на твою голову,— каже дочка мачухи,— авжеж, у моєї матусі чистіша. А в тебе на голові не волосся, а кубло.
Стара й каже:
— Дівчинко, ти, мабуть, голодна. Візьми з діжі трохи хліба й попоїж.
Дочка мачухи підняла віко в діжі й побачила не хліб, а шмат глини.
Стара й питає:
— Дівчинко, чий хліб м'якший, мамин чи мій?
— Авжеж, що мамин,— сердито відповіла дочка мачухи і жбурнула шмат глини додолу.
— Дівчинко, бачу я, мій хліб тобі не смачний. Тоді заміси тісто, спечи свіжий хліб, сама попоїси й мене нагодуй.
— Ще що захотіла! Я тобі хліб пектиму! Встань сама та й напечи,— сказала дочка мачухи і розляглася на тапчані.
Побачила стара, що дівчина й не збирається хліб пекти, і каже:
— Дівчинко, не хочеш хліб пекти, встань тоді та прибери у хаті: підмети, помий усе.
— Аякже! Я своєї хати ніколи не підмітаю, а буду тобі підмітати! Я прийшла, щоб стати, як і моя сестра Фатьма, ще вродливішою. Коли б скоріше додому повернутися!
Бачить стара, що ця дівчина зла й ледача, нічогісінько не хоче робити. Цілий день лежить на тапчані, навіть їсти собі не наварить. Отож вона й сказала дочці мачухи:
— Дівчинко, бачу я, що ти хочеш додому йти. Іди собі, я не проти. Як повертатимешся назад — побачиш три річки. В одній річці — чорна вода, в другій — червона, а в третій — біла. В чорній річці не купайся, в білій — помиєш коси, брови і носа, а в червоній — руки і ноги.
Стара віддала ледачій дівчинці куделю й вирядила в дорогу.
Мати ніяк не могла дочекатися своєї дочки, все на дорогу виходила, все виглядала. Два дні чекала й сподівалася, що її дочка, як і Фатьма, повернеться гарною, як  квітка.  Та не  так сталося, як гадалося. Дочка мачухи повернулася чорнішою, як була, і такою негарною, що гидко глянути. Мати її з горя день і ніч плакала.
Тепер Фатьмі зовсім не стало життя від неї: мачуха не пускала її нікуди з дому і збиткувалася, як могла.
Якось у селі, де жила рідня Фатьми, справляли весілля. Мачуха вбрала свою нечепуру дочку й стала сама вбиратися. Побачила Фатьма, що вони наряджаються, й стала просити:
— Матусю, візьміть і мене з собою. Я повернуся з весілля і всю роботу в хаті пороблю.
— Ач, на весілля їй закортіло! Сиди вдома, сирота нещасна, та до роботи мерщій берися! — сердито сказала мачуха. А тоді схопила глек проса й висипала на землю.— Оце, поки повернемося, щоб по зернятку перебрала!
Взяла мачуха свою дочку за руку й повела її на весілля. Залишилася Фатьма вдома сама. Перебирає те просо по зернятку, висипає в глек і плаче-плаче.
Сама Фатьма і за три дні цієї роботи не зробила б. Але на підмогу їй прийшли кури і курчата, які гуляли на подвір'ї. Вони дуже любили Фатьму, бо вона їм і зерна посипле, і води наллє, ще й у курнику поприбирає.
Побачила курочка-чубарочка, що Фатьма, плачучи, просо збирає, підійшла до неї та й питає:
— Фатьмо, чого ти плачеш?
— Загадала мачуха, щоб я це просо по зернятку перебрала, поки вона прийде. А як не визбираю, то вона поб'є мене.
— Не плач, Фатьмо, ми тобі поможемо. Визбираємо по зернятку й у глечик складемо. Одягайся та йди на весілля.— І за-кудкудакала курочка-чубарочка, всіх курей та курчат скликала. Невдовзі все зерно було в глек зібране.
Бачить Фатьма, що їй нічого робити, пішла в хлів, відкопала кісточки та й звернулася до них, як корівка її навчила. І враз з'явилися золототкане платтячко й пара чудових черевичків, і чийсь голос каже:
— Фатьмо, одягайся та мершій іди на весілля.
Одяглася Фатьма, взулася й пішла на весілля.
Усі гості замилувалися вродою дівчини та її одягом. А такого плаття ні мачуха, ні її дочка-не-чепура зроду-звіку не бачили. Фатьму запрошували танцювати, і вона так легко й гарно кружляла, що очей від неї не відведеш.
Весілля гуляли довго, а Фатьма скоро пішла, щоб раніше від мачухи та її дочки додому повернутися. Дівчина дуже поспішала й не помітила, як згубила черевичок, гаптований золотою ниткою.
Прийшла вона додому, перевдяглася в стару одіж і знову заходилась у хаті поратись.
Про красу Фатьми полинула добра слава, але чия це дівчина і звідки прийшла на весілля, ніхто не знав.
Якось царевич вийшов на полювання. Його люди ішли понад річкою і підняли черевичок, гаптований золотою ниткою. Доказали його царевичу, і той звелів будь-що знайти власницю цього черевичка, такий він був гарний.
— Як прийдеться якійсь дівчині на ногу, везіть ту дівчину до мене,— наказав царевич.
Царевичеві слуги всі міста й села обходили, приміряли той черевичок на ноги всіх дівчат, але жодній не приишовся: то малий, то завеликий.
Нарешті прийшли вони і в село, де жила Фатьма. Як почула цю новину мачуха, мерщій умила свою дочку й одягла в найкраще вбрання,—може, вона сподобається. А Фатьмі руки позв'язувала, в рота каменюку запхала ще й у тендир посадила.
Зайшли люди царевича на подвір'я, стали й мачушиній дочці черевичок приміряти, а він їй ніяк не лізе. Зібралися вони з двору виходити, коли це білий півень злетів на огорожу й заспівав:

— Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!
 У тендир Фатьму загнали,
 Руки й ноги пов'язали.

Посланці царевича зупинилися, прислухалися:

— Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! 
У тендир Фатьму загнали,
 Руки й ноги пов'язали.

Підійшли вони до тендира, відхилили заслінку, а там сидить гарна-гарна дівчина, і руки й ноги у неї мотузком зв'язані.
Замилувалися посланці царевича красою Фатьми. Витягли дівчину з тендира і стали черевичок приміряти. Бачать: черевичок як на неї шитий.
—   Це мій черевичок! — вигукнула Фатьма.
Дівчина швиденько побігла в хлів, взяла з ясел другий черевичок і показала людям царевича. Він був до пари тому черевичкові, який вони принесли. Посланці забрали прекрасну Фатьму з собою.
Так збулася мрія царевича і закінчилися поневіряння Фатьми у злої мачухи.

УЧЕНЬ КРАВЦЯ
Жив колись кравець, а в того кравця був учень. Покликав одного разу шах кравця і каже:
— Візьми крам і щоб завтра вранці приніс мені таке вбрання, якого ще світ не бачив. А не принесеш — з тобою мої кати поговорять.
Прийшов кравець додому, гукнув свого учня, й почали вони шити вбрання для шаха. Цілу ніч просиділи. А на світанку учень кравця так стомився, що заснув.
Будить його кравець та й каже:
— Не спи, хлопче, бо як не впораємося з роботою, попаде нам від шаха.
Прочумався юнак, поводить здивовано очима.
— Учителю, я лише на якусь мить задрімав, а мені приснився сон.
— Що ж то за сон тобі приснився? — питає кравець.— Розкажи мені, може, я його відгадаю.
— Хоч сердься, хоч не сердься, вчителю,— каже учень,— але я не розкажу цього сну, поки він не збудеться.
Ледь розвиднялося, шах вийшов за звичкою на прогулянку.
Йде він вулицею, аж бачить — у хаті кравця вікно світиться. Зазирнув він у щілину: сидять кравець з своїм учнем за роботою й розмовляють. Шах постояв під дверима й підслухав їхню розмову.
За ніч вбрання для шаха було пошито, тож уранці вчитель загадав учневі віднести його в палац. Шах забрав своє вбрання й несподівано для юнака почав розпитувати його про сон, та юнак відповів, що розкаже сон тільки тоді, коли він збудеться. Шах розгнівався і наказав посадити учня кравця у в'язницю. Так і пішло — шах щодня викликав його до себе й наказував розповісти свій сон, але юнак відмовлявся, І шах щоразу лютував і відсилав його знов у в'язницю.
А та в'язниця виходила однією стіною у двір дочки шаха. Учень кравця підкопався під ту стіну, вибрав каміння і одного вечора вийшов із в'язниці.
Швидко темніло, і хлопець зайшов до покоїв шахівни. Вона спала в ліжку, а біля її узголів'я і в ногах сиділи й куняли служниці.
Оглянув учень кравця кімнату й побачив тарілку з пловом.
У в'язниці його морили голодом, тож він одразу накинувся на їжу, а наївшись, знову повернувся у в'язницю.
Прокинулася шахівна й побачила, що хтось її плов з'їв. «Не інакше, як служниці поїли»,— подумала вона й розсердилася на них. Але служниці присягалися, що вони до плову й не торкалися.
Шахівна славилася своєю мудрістю, могла відгадати найважчі загадки, тож вона відразу збагнула, що сюди приходив хтось чужий.
Минуло три дні й три ночі, і щоразу повторялося те саме. Шахівні увірвався терпець, і вона вирішила застукати злодія на гарячому.
Однієї ночі шахівна не спала й почула, як відчинилися двері і незнайомий юнак заліз до кімнати, сів біля тарілки з пловом і з'їв його до крупинки. Він уже збирався йти, як шахівна скочила, схопила його за руку й запитала, хто він і чого сюди прийшов.
Учень кравця розповів шахівні усе по правді, що з ним сталось, і сподобався їй.
Шахівна пожаліла його й відпустила.
Тим часом шах сусідньої країни прислав свого посла, той накреслив на міському майдані круг і вимагав від шаха цієї країни відгадати, що цей круг означає. Якщо шах не зможе відповісти, то хай готується до війни.
Прийшов шах до своєї дочки, розповів їй про це й попросив відгадати загадку.
Подумала дочка та й каже:
— Не можу я відгадати. Хай цю загадку відгадають люди, які сидять у в'язниці. Їм нічого робити, тільки й клопоту, що думати.
Пішов шах, а шахівна звеліла охоронцям привести із в'язниці учня кравця. Коли вони залишилися віч-на-віч, шахівна розповіла йому про свою розмову з батьком.
— Завтра батько мій, — каже вона,— викличе тебе й запитає, що означає накреслений круг. Ти скажеш, що відгадаєш цю загадку, але хай він видасть за тебе свою дочку. А вже тоді ти поясниш, що круг цей означає, ніби весь світ належить сусідньому шахові. А потім підеш на майдан і поділиш той круг навпіл. Це означатиме, що половина світу належить моєму батькові, а друга половина сусідньому шахові. Тоді посол сусіднього шаха покладе на круг лук: сусідній шах оголошує нам війну. А ти покладеш на цей лук меч: наш шах не боїться війни. Коли посол сипне туди проса, мовляв, у сусіднього шаха стільки війська, скільки зерняток проса, ти, не довго думаючи, випустиш півня — хай знають, що наше військо так розправиться з їхнім військом, як півень з просом.
Сказала це шахівна й відпустила юнака.
На другий день шах покликав учня кравця до себе й знову зажадав, щоб той розповів свій сон. Але юнак затявся на своєму. Тоді шах запитав його, що означає накреслений на майдані круг. А юнак відповів, що відгадає цю загадку лише тоді, коли шах видасть за нього свою дочку.
— Хай буде так,— каже шах.
І юнак пояснив, що означає круг, а тоді пішов на майдан і поділив круг навпіл. Побачив це посол сусіднього шаха й поклав лук і стріли. А юнак сказав, щоб принесли меч і поклали його на лук. Посол насипав на землю просо, а юнак звелів принести півня, який почав дзьобати зерно. Так учень кравця переміг посла.
Минув якийсь час, і сусідній шах прислав цьому шахові рівну палицю, щоб він визначив, де її основа, а де вершина. А через посла він переказав, що коли шах не відгадає, то хай готується до війни.
Пішов шах до дочки, щоб вона розгадала цю загадку. А вона знову послала його до учня кравця.
Шах пішов, а дочка тим часом покликала юнака й каже:
— Тепер саме час нам і шлюб узяти. Як дасть батько згоду, тоді відгадаєш цю загадку. А відгадується вона ось як. Хай він кине ту палицю у воду, і той кінець, що вирине одразу з води, буде її вершиною, а другий — основою.
Сказала вона це й відпустила юнака.
А наступного дня шах знову покликав учня кравця й зажадав, щоб він розповів свій сон. І цього разу юнак відмовився. Тоді шах звелів відгадати загадку, з якою прийшов посол сусіднього шаха. Юнак погодився допомогти шахові, але з умовою, що він візьме, нарешті, шлюб із шахівною. Що було робити шахові? Довелося дати згоду. Тоді юнак кинув палицю у воду, як його навчила шахівна, і визначив, де її основа й вершина.
Отак і цього разу юнак переміг посла.
Минуло ще кілька місяців, і сусідній шах прислав листа, в якому запрошував до себе в гості чоловіка, який відгадав його загадки.
Учень кравця розповів про це своїй дружині, і вона написала листа дочці сусіднього шаха, яка теж славилася своїм умінням відгадувати найважчі загадки, щоб вона боронила її чоловіка від кривд свого батька — шаха.
Узяв учень кравця листа й поїхав до сусіднього шаха, віддав його шахівні. А сусідній шах надумав звести зі світу хлопця, бо дуже був лютий на нього за ту ганьбу, якої зазнав його посол. І він загадав учневі кравця таке, що його ніхто й ніколи не зробив би: пошити із скелі халат. А не пошиє — хай жде смерті.
Пішов учень кравця до дочки шаха й розповів їй про все.
— Не бійся,— каже шахівна,— як мине сорок днів і шах запитає, чого ти не пошив халата, скажеш, що тобі не дали ниток. Принесуть тобі шахові слуги нитки, а ти скажеш, що
тобі треба нитки, зсукані з піску. Коли шах здивується, чи ж можна зсукати нитки з піску, скажеш йому, можна так само, як шити із скелі халат.
Зробив учень кравця так, як йому порадила шахівна, і шахові сподобалася кмітливість юнака. Відпустив він учня кравця й дав йому великі подарунки.
Повернувся той додому, і через рік у нього народився хлопчик, а ще через рік — другий.
Якось сидів учень кравця і тримав на одному коліні старшого сина, а на другому — молодшого. В цей час зайшов до кімнати шах. Учень кравця хотів устати й шанобливо вклонитися йому, але шах поклав йому руку на голову й питає:
— Ну, то який же тобі сон наснився?
— Тепер я розкажу тобі свій сон, — засміявся учень кравця.— Снилося мені, ніби я сиджу, а в мене на кожному коліні по зірці, а над головою сонце сяє.

МАЙСТЕР АБДУЛЛА
Хтось був, когось не було.
Правив колись давно в Ширвані один падишах, марнуючи життя в гулянках та неробстві. Якось надумав той падишах побудувати собі палац. Але хоч який майстер брався будувати цей палац, падишахові його робота не подобалася, він страчував майстра, а палац лишався недобудований.
Дійшла про це чутка до майстра Абдулли, який жив у Ісфагені.
Він гукнув свою жінку й сказав:
— Помандрую і я до того лютого падишаха, який стинає голови своїм будівничим. Зумію обхитрити його — повернуся живий-здоровий, а ні, то дам тобі знати.
Узяв він свій інструмент і пішов. Довго він ішов чи недовго,— а дістався нарешті до міста Ширвана. Схопили його слуги й привели до падишаха. А той і питає:
— Хто ти такий?
— Я майстер Абдулла з Ісфагена.
— А ти палац зможеш мені добудувати?
— Зможу, але з умовою: ти даси мені робітників, та сам до мене щоб не ходив, поки я не закінчу роботи.
Майстер Абдулла узявся за роботу і згодом збудував такий палац, якого тут зроду-віку ніхто не бачив. Було зроблено вісімдесят вісім дверей, як наказав падишах. Але як відчиняються ті двері, того ніхто не знав.
Прийшов майстер Абдулла до падишаха та й каже:
— Я побудував тобі палац, а тепер виконуй нашу умову.
— Ти що, смієшся? Якщо кожному майстрові гроші платитиму, то все своє добро за вітром пущу. Та й навіщо тобі ті гроші? Хіба ти не знаєш, що мої кати завтра тобі голову зітнуть! — і падишах дав якийсь знак своїм слугам.
Абдулла зрозумів, що його зараз заберуть падишахові кати.
— Хай буду я твоєю жертвою, падишах,— сказав він.— Палац я збудував, але ввійти туди ти не зможеш, бо тільки я знаю, як відчиняються там усі вісім десят вісім дверей.
Бачить падишах — майстер правду каже. Хто ж тоді відчинить двері, як він його уб'є?
— Ходімо, покажеш мені, як відчиняються ті двері.
— Хай буду я твоєю жертвою, падишах, але я не зможу тобі показати, бо один-єдиний ключ я залишив дома. Пошли когось  із слуг в  Ісфаген, хай моя жінка віддасть той ключ.
Побачив падишах, що не дасть собі ради, гукнув свого першого помічника й загадав йому їхати по ключ.
— Але ж я не знаю, де стоїть дім Абдулли,— сказав слуга.
— Мій дім кожен знає,— відповів Абдулла.
Сів візир на коня й вирушив у дорогу. На другий день надвечір він прибув до Ісфагена й зустрів там стару жінку.
— Бабусю, а де дім майстра Абдулли?
— А ось, синку,— показала вона дім, збудований з білого каменю.
Жінка майстра Абдулли саме стояла біля вікна й помітила, як під'їхав на коні до їхнього дому візир.
Вийшла вона на подвір'я, запросила гостя до хати, а сама відвела в конюшню його коня.
Поки візир піднімався східцями до кімнати для гостей, його наздогнала жінка майстра Абдулли.
—  Заходь, почекай трохи, я згодом вернусь, і ти розкажеш, якими вітрами тебе сюди занесло.
Але тільки-но візир підступив до дверей, як сходи раптом опустилися вниз, і він опинився в льоху. Слідом відчинилися двері, і до льоху   зайшло  два дрюки.
— Кажи, візире, що ти вмієш робити? — запитали вони й заходилися його бити. Бачить візир, що тут йому й смерть, і почав просити:
— Не вбивайте мене! Я вмію нитки сукати.
Не встиг візир і оком змигнути, як перед ним уже стояло сімдесят сім мішків вовни. День і ніч сидів візир і сукав нитки.
Довго чекав падишах свого слугу, але так і не дочекався. Тоді він покликав векіла та й каже:
— Щось довго нема візира. Доведеться тобі поїхати по нього.
Векіл накупив шовків, різного краму, сів на коня та й вирушив у дорогу. Довго він їхав чи недовго, нарешті дістався до Ісфагена.
Зустрів ту ж самісіньку стару жінку, що й візир. Запитав, де живе Абдулла, й одразу ж знайшов йото дім.
І знову вийшла жінка майстра Абдулли, запросила його піднятися сходами у кімнату для гостей. Та тільки-но векіл підійшов до дверей, як одразу провалився в льох.
Бачить — сидить візир і сукає нитки, а біля нього стоять мішки вовни.
Знову прийшло два дрюки і заходилися бити векіла.
— Кажи нам, що вмієш робити?
— Не вбивайте мене! Я вмію фарбувати,— з переляку сказав векіл.
Невдовзі вкотився чан, і векіл мусив фарбувати нитки, які сукав візир.
Чекав падишах своїх слуг з Ісфагена, але так і не дочекався, сам поїхав по них.
Зустрів він ту ж самісіньку стару жінку, що візир і векіл. Розпитав він, де живе Абдулла, й одразу ж знайшов його дім. Жінка Абдулли побачила, що приїхав сам падишах, вийшла назустріч, відвела його коня в конюшню, а потім показала шахові на сходи, що вели до кімнати для гостей. Підійшов падишах до дверей і враз провалився в льох. Глядь — візир сукає нитки, а векіл фарбує їх.
— Що це ви робите?
— Краще не питайте,— прошепотіли візир з векілом.
Аж тут відчинилися двері, і знову вбігли два дрюки й почали щосили дубасити падишаха по спині:
— Скажи, що ти вмієш робити?
— Коли я ще не був падишахом, я вмів килими ткати,— застогнав падишах, звиваючись від ударів.
Одразу ж з'явився верстак, вкотилися клубки ниток, і падишах так само, як візир і векіл, узявся до роботи.
А що ж майстер Абдулла? Побачив він, що нема ніякої звістки від падишаха, візира та векіла, й повернувся до Ісфагена.
— Розказуй, жінко, що ти робила без мене,— питає.
— Зайди у льох і побачиш, що я робила.
Зайшов майстер Абдулла в льох, аж глядь: візир нитки сукає, векіл їх фарбує, а падишах килими тче.
— Ну то як, падишах,— запитав,— легко працювати?
— Майстре Абдулла, ти, мабуть, нам голови постинаєш, як ми закінчимо цю роботу?
— Ти тремтиш за свою шкуру? Люди на тебе працювали, а тепер ти попрацюй на них.
— Абдулло, скажи правду, що з нами буде?
— Нічого не буде. Досить того, що я привчив вас до праці.
З неба впало три яблука: одне — мені, друге — тобі, а третє — тому, хто казку слухав.

КАЗКА ПРО ЛИСОГО Й КАЗІ
Жив в одному місті казі. Цей казі часто міняв наймитів: подержить якийсь тиждень, поб'є його й прожене.
Одного разу казі знову прогнав наймита й став шукати собі нового. Кого не стрічав, усім казав, що йому треба працьовитого наймита.
Хай він шукає собі нового наймита, а ми розповімо про його колишнього слугу, якого звали Іман.
Від казі Іман повернувся до свого села. А в тому селі жив один парубок, на прізвисько Лисий. Отож Лисий зустрів Імана й питає:
— А чого ти пішов від казі?
— Казі побив мене й вигнав,— відповів Іман.— Навіть коли сам аллах піде до нього в найми, і той пробуде там не більше тижня!
— Якщо так,— сказав Лисий,— то я піду в найми до казі.
— Ой, краще не йди,— став відмовляти його Іман.— Казі поперебиває тобі ребра й через тиждень вижене геть.
— Ні, — сказав Лисий, — я хочу піти й подивитись, який цей казі, що жоден наймит не втримається в нього більше як тиждень.
— Якщо ти надумав служити у казі, — порадив Іман, — хай дасть письмову присягу, що не буде тебе кривдити.
— То вже мій клопіт,— відповів Лисий.— Якось та буде,— а сам прийшов додому й каже матері: — Поклади мені хліба в торбу. Я подамся в мандри.
— Куди це ти, сину? — здивувалася мати.
— Світ великий,— відповів Лисий.— Десь та знайду собі пристановище.
— О лихо моє! — скрушно похитала головою мати.— Тобі тільки й мандрувати у таких драних штанах.
І справді, у Лисого були не штани, а латка на латці.
Розсердився Лисий на матір, сам поклав собі хліба в торбу й пішов з дому.
Дістався він до міста, знайшов дім казі й постукав у ворота. Вийшов казі на подвір'я й питає в Лисого:
— А ти чого прийшов?
— Чув я, що ти шукаєш працьовитого наймита, ось і прийшов.
— Авжеж, треба,— зрадів казі.
— А скільки платитимеш на місяць? — спитав Лисий.
— Десять срібних,— відповів казі,— а коли добре працюватимеш, не лінуватимешся — на другий місяць ще п ять додам.
— Хай буде й так,— сказав Лисий.— Але спершу, як то кажуть,  на ниві домовимося,  щоб на стодолі  не сваритися.
— Що ж ти хочеш?
— У мене був батько,— каже Лисий,— і я його дуже любив. То я хочу, щоб ти письмово присягнувся, що коли клястимеш мого батька, за кожну лайку платитимеш мені по п'ять срібних.
Казі  не торгувався  і дав Лисому таку письмову присягу.
Отак Лисий почав працювати в казі.
З ранку до вечора хазяїн посилав наймита то по воду, то на город, то в поле. Не було Лисому коли й угору глянути.
Якось гукнув казі Лисого й каже:
— Я виїду за місто, поживу трохи у своєму саду. А ти візьмеш великий глек з відбитою дужкою й принесеш туди.
Казі поїхав, а Лисий почав шукати на подвір'ї старий глек з відбитою дужкою. Шукав його, шукав, але так і не знайшов. Тоді він поліз у льох, виніс звідти новий глек, відбив ручку ще й скалку від горловини, потім завдав той глек собі на плечі й пішов до хазяїна.
Коли казі побачив, що Лисий зробив з його новим глеком, то замалим не луснув од люті.
Хотів вилаяти й побити Лисого, та згадав про свою письмову обіцянку й передумав, бо тоді довелося б платити по п'ять срібних за кожне образливе слово. Але терпіння казі вистачило ненадовго, і він вилаяв і Лисого, і його батька.
Лисий вийняв з кишені папірець, який підписав казі, й каже:
— П'ятірка з тебе!
В  цей  час  казі  побачив,  що до  саду забрело  його теля.
— Хапай його за хвіст і подай сюди!
Лисий підійшов до теляти, намотав на руку хвіст і потяг з такою силою, що в бідолашної тварини хвіст одірвався й залишився в  його руці.  Приніс Лисий хвіст і  подав його казі.
— Що це таке? — загорлав казі.
— Ти ж сам мені загадав подати хвіст теляти,— відповів Лисий.— Ось я тобі його й подав.
Розлютував казі ще дужче.
— Гей ти, собачий сину! — закричав він.— Геть з мого дому, щоб я тебе не бачив!
Лисий і собі не змовчав, і зчинилася між ними така сварка, що на їхній крик позбігалися люди.
Поки казі скаржився людям на Лисого, той витяг з кишені папірець, на якому було написано присягу.
— Сто вісімдесят вісім разів ти лаяв мого небіжчика батька,— сказав       Лисий.— Отож прикинь  тепер  по  п'ять  срібників за кожну твою лайку на його нещасну голову й заплати мені все.
Подивилися люди на присягу, яку написав казі, і всі стали на захист Лисого.
Казі ладен був роздерти свого наймита, але дітися було нікуди, і він сказав Лисому:
— Ходімо в місто, там я тебе наймав, там і заплачу.
По дорозі він загадав Лисому привести з пасовиська ішака. Жене Лисий ішака, а той узяв та й забіг в город.
— Гей, крикнув   казі, — хапай ішака   за  шию   і   зверни праворуч.
— Усі чули, що загадав казі?
І з цими словами Лисий схопив ішака за шию і так звернув її праворуч, що нещасний ішак і дух спустив.
Казі, не тямлячи себе від люті, накинувся на Лисого, щоб побити його, та люди знову заступилися за хлопця.
— Коли так,— сказав Лисий,— полічи сто вісімдесят вісім раз по п'ять срібних, виверни за ішака, а решту віддай мені.
— Не дам,— затявся казі.
— Як не віддаси,— сказав Лисий, — твоя корова буде моєю.
І тут казі з Лисим так зчепилися, що люди їх насилу розборонили.
— Прокляни нечисту силу та йди собі додому, — умовляли люди Лисого.
— Не буду я клясти ні в чому не винну нечисту силу. Хай казі віддасть мені те, що заборгував.
Бачить казі, що з Лисим не дійдеш згоди, і чимдуж побіг до міста. А Лисий поплював собі на п'яти й кинувся за ним навздогін.
Коли це назустріч Лисому йде якийсь чоловік.
— Куди біжиш? — зупинив він парубка.
— А   ти   хто   будеш? — питає   його   Лисий,   захекавшись.
— Я нечиста сила. Ти відмовився проклясти мене, і я хочу допомогти тобі.
— Краще йди собі своєю дорогою,— відповів Лисий.— Яка з тебе нечиста сила?
— Я справжній чарівник,— сказав чоловік.— Хочеш, я так зміню тобі обличчя, що тебе ніхто не впізнає, а сам перетворюся в ішака. Ти сядеш на мене, поїдеш до свого казі й скажеш йому, що привів на продаж ішака, замість того, що сконав. Тільки гляди, не віддавай йому вуздечки.
Лисий погодився. Чоловік щось прошепотів і обернувся на ішака.
Сів Лисий на нього й поїхав прямісінько до будинку казі.
Казі сховався за воротами і боязко визирав на шлях, чи, бува, не з'явиться раптом Лисий. Аж бачить — хтось їде на ішаку. Сподобався йому ішак, і казі вийшов за ворота помилуватися ним.
«От якби купити цього ішака замість того, що сконав»,— подумав казі, не впізнаючи Лисого: так змінив той чарівник його обличчя.
— Купи доброго ішака,— сказав Лисий, під'їжджаючи до брами.
— А скільки правиш? — заквапився казі, не відводячи очей від ішака.
— Двісті срібних,— відповів Лисий.
Казі не став торгуватися й побіг додому по гроші. Відрахувавши двісті срібних, узяв з Лисого розписку й повів ішака в хлів.
Лисий дав ще йому на додачу підкову й пішов, весело наспівуючи.
Хай він поки що собі йде,  а ми вам розповімо про казі.
Став казі насипати в ясла ячмінь, коли бачить — ішак засунув морду в щілину й ніяк не може її витягти. Тоді казі заходився сам витягати голову ішака, а вона не вилазить, хоч сядь та й плач. Не довго думаючи, казі схопив тварину за хвіст, щоб витягти ішака, але хвіст залишився в його руці, а ішак зник, мов і не було.
Вискочив казі на вулицю, щоб наздогнати того, хто продав цю чудернацьку тварину, та в цей час прибіг посланець і запросив його до візира в гості.
Почув казі, що йому випала така честь, одягнувся у святкове вбрання й пішов у гості. Але в палаці у візира він сидів невеселий.
— Чого ти такий сумний? — запитав його візир.
— Та якийсь пройдисвіт продав мені ішака,— розповів казі, — а я прив'язав його в хліві. З доброго дива ішак просунув морду в щілину й хтозна-де подівся.
— А   хто   продав   тобі   того   ішака? — поцікавився   візир.
— Та оце, як ішов до тебе, начебто бачив його біля твоїх воріт,— відповів казі.
Візир одразу ж послав до воріт слуг, і вони привели Лисиго в дім.
— Це ти продав ішака казі? — спитав його візир.
— Ні,— каже   йому  Лисий.
Тоді казі вийняв  із  кишені розписку   й   гнівно    крикнув:
— А це чия розписка?
Гості дивляться на розписку, а то не розписка, а карта для гри. От Лисий і каже:
— Та це не казі, а гуляка. Самі ж бачите, що він носить у кишенях. Брехун він та й годі. Хіба ви чули, щоб ішак та виліз через щілину?
Дивуються гості,  а казі  сидить увесь червоний від люті.
— Я не брешу, — клянеться він.— Ось у мене хвіст від того ішака.
— Покажи! — мовить Лисий.
Сунув казі руку за пазуху і замість хвоста витяг саз.
Тоді Лисий і каже:
— Ось бачите! Хіба я не казав, що він брехун і гуляка?!
Казі геть розгубився.
— Коли так,— мало не плаче казі,— то я покажу ту підкову ішака, яку ти мені дав на додачу.
Він сунув руку в кишеню і знову замість підкови вийняв карту.
Тоді гості в один голос сказали:
— Казі — брехун і пройдисвіт.
Відпустив візир Лисого, а казі наказав побити й вигнати з дому.
Тим часом Лисий пішов у дім казі, набрав усякого добра, яке заборгував йому казі, й повернувся додому.

СТАРИЙ НЕ ЛІТАМИ, А РОЗУМОМ
Було це чи не було, жив колись один чоловік. Мав цей чоловік сина, на ймення Файяз. Був цей Файяз такий розумний, кмітливий хлопець, що навіть сам читати навчився.
Якось Файязова мати гукнула батька й каже:
— Чоловіче, може б, ми оженили свого сина?
— Та можна було б. Але він має одну ваду. Як тільки позбудеться її, тоді   хай жениться.
— Хотіла б я знати, що то за вада? — питає жінка.
— Ось сама побачиш, яка в нашого сина вада. Коли він буде вдома, ти натякнеш, що йому вже час одружитись, а я скажу, що для цього треба назбирати багато грошей, а в нас їх чортма. Тоді ти візьмеш і принесеш мені сто туманів. Що б я не робив, ти мовчи. Я тобі опісля скажу, нащо я це робив.
Невдовзі прийшов син, а мати й каже:
— Чоловіче, наш син он уже який виріс. Може б, ми його женили?
— Твоя правда,— відповідає батько.— Але щоб женитися, треба ж хоч трохи грошей припасти.
— А я вже трохи припасла. Я віддам їх синові, хай він жениться.— І вона винесла гроші.
— Скільки ж їх тут? — питає батько.
— Сто туманів,— відповідає мати.
Чоловік узяв ті гроші й викинув у вікно на подвір'я.
— Хіба на ці гроші справиш весілля? — питає батько.
Мати оторопіла, а син був байдужий, наче батько не гроші у вікно викинув, а якесь сміття.
— Ой чоловіче, по правді, я до пуття й не второпала, яка ж у нього вада,— сказала жінка.
— А така вада, що він не заробив ще жодного тумана й не знає грошам ціни. Ось хай піде та заробить їх, тоді знатиме, як дістаються гроші.
Того ж дня батько віддав сина в учні до коваля. Файяз попрацював з ковалем місяць. Бачить коваль, що його учень справний, працьовитий хлопець, і наприкінці місяця заплатив йому за роботу десять туманів. Приніс Файяз додому гроші й віддав батькові.
— Візьми, тату, сховай. Це я заробив.
Узяв батько ті гроші та й викинув у вікно.
— Що ж це ти робиш, тату? — схвилювався син. — Я цілий місяць піт проливав, рук не покладав, поки заробив ці десять туманів, а ти викинув їх за вікно.
Батько гукнув матір та й каже:
— Бачиш, жінко, наш син не знав, як важко заробляти гроші. Оце й була його вада. А тепер я за нього не боюся: він цінуватиме кожну копійку.
Файяз таки справді був дуже розумний, поміркований хлопець. На вулиці його всі любили. Він товаришував навіть із сином шаха. Якось шах дізнався, що його син товаришує з Файязом, і гукнув обох хлопців до себе. Щоб перевірити кмітливість хлопців-, він дав їм по монеті.
— Ідіть купіть чогось солодкого й принесете мені.
Шахів син купив торбу ногулу, а Файяз у крамниці м'ясника купив овечий язик. Приніс шахів син ногул, а Файяз овечий язик.
Здивувався шах:
— Хлопче, я ж тобі загадав, щоб ти приніс щось солодке, нащо ж ти купив овечий язик?
— Шах,— каже Файяз,— я так собі міркую: у світі нема нічого солодшого за язик. Отож я його й купив.
Шах знову дав хлопцям по монеті й загадав, щоб принесли чогось гіркого.
Цього разу шахів син купив торбу гіркого стручкового перцю, а Файяз — знову овечий язик. Прийшли хлопці та й показали шахові, хто з них що купив.
Тоді шах питає:
— Хлопче, коли я солодке загадав купити, ти овечий язик приніс. Загадав гірке купити — знову ти з овечим язиком прийшов. Що це означає?
А Файяз і відповідає:
— Ой шах, а хіба щось є гіркіше за язик? Гіркота від перцю через годину минеться, а гірке слово, сказане злим язиком, ніколи не забудеться.
З цього дня шах дуже полюбив Файяза. Не раз кликав хлопця до себе на розмову, а часом брав його навіть у мандрівку.
Рік минув, другий минув. Одної днини помер у шаха головний візир. Став шах думати-гадати, кого б на місце померлого візира взяти, та ніяк не міг знайти путнього чоловіка.
Один візир сказав шахові:
— У такому-то шахстві є один чоловік, з сам роду шахів. Може, ти його візьмеш голов ним візиром?
Шах наказав, щоб цього чоловіка привели до нього: хоче він подивитися, що то за людина.
Цю  розмову  чув   Файяз.
— Шах,— каже він,— якщо ти не будеш сердитися, дозволь, я скажу кілька слів.
Кажи.
— Коли ти хочеш перевірити розум і вміння цього чоловіка, не клич його до себе, бо він приховає від тебе всі свої вади. Краще піди до нього додому. Там ти побачиш, чи достатньо в нього розуму й уміння порядкувати в своїй хаті.
Дуже сподобалася шахові Файязова порада.
Узяв шах з собою одного візира, Файяза, поперевдягалися вони в Одяг дервішів та й пішли до того чоловіка. Поки дійшли до його хати, вже й стемніло. Постукали вони в двері — вийшло троє дітей. Сміються діти й питають:
— Ви до кого?
— Гукніть вашого батька,— каже шах,— хай вийде.
Покликали діти батька, а він вийшов до гостей у тому одязі, в якому спав,— у білій сорочці.
— Брате,— каже шах,— ми твої гості. Прийми нас на яку годину.
Хазяїну ніяково було відмовити, і він запросив їх до хати. Гості хочуть яке слово сказати, а діти зчинили такий галас, що нічого не чути. Батько і вмовляв, і кричав, та вони і вухом не вели.
Заманулося шахові перевірити щедрість хазяїна, він і сказав:
— Прийшли ми до міста пізно ввечері, хотіли щось купити попоїсти, та всі крамниці вже зачинено. Може, ми тобі гроші дамо, а ти нас погодуєш чим-небудь.
А хазяїн і відповідає:
— Хіба ви не знаєте, що гість, який пізно приходить, із своєї торби їсть? Де я вам зараз знайду попоїсти?
Минув якийсь час, у візира вже й терпець увірвався, от він і каже:
— Брате, я тобі правду скажу. Шах хоче, щоб ти в нього був головним візиром. Отож ми прийшли подивитися, чи впораєшся ти з цією роботою.
Почув це хазяїн і як заходився себе вихваляти! Він так довго говорив про обов'язки візира, що якби ще трохи, шах неодмінно забрав би його до себе в палац.
Але діти знову зчинили такий галас, що не можна було в хаті всидіти. Батько встав і знову почав угамовувати їх.
А шах тим часом і питає у візира:
— Ну,  то як,  можемо  ми  його  брати  головним  візиром?
Файяз  почув  їхню   розмову та й каже:
— Шах, не годиться мені повчати тебе, але цей чоловік не може' бути візиром.
— А це ж чому? — здивувався шах.
Бо він ледачий і безтурботний. Коли ми прийшли, ще тільки вечоріло, а він уже солодко спав. Хату нам відчинили діти, а він вийшов у спідній сорочці аж тоді, як діти гукнули.
А якби не ми прийшли, а якісь лихі люди, що тоді робити? Він у своїй хаті не може навести лад, то хіба зможе він дати лад у всьому шахстві? Він не зміг роздобути нам скибки хліба,— хіба зможе він нагодувати весь народ? Розумні, сміливі люди ніколи себе не хвалять. А він хвалько.
Бачить шах, що Файяз правду каже, підвелися вони й вийшли з хати. Пройшли трохи, а хлопець і каже:
— Шах, он видно мою хату, дозволь мені зайти.
— Ні,— відповідає шах.— Зараз пізня пора, ходити самому не можна. Ми проведемо тебе, а самі повернемося.
І вони втрьох пішли до хати, в якій жив Файяз. Бачить шах — у хаті світиться. Здивувався він, що о такій пізній порі тут ще не сплять.
Зазирнув шах у вікно — Файязів батько сидить, обклавшись книжками. На стіні висить карта.
Шах зацікавився й постукав у двері. Хвилини не минуло, як Файязів батько відчинив двері. В одній руці він тримав меч, а в другій — щит. Побачивши сина, він запросив усіх до хати. Погомоніли трохи, а потім він розіслав скатертину й почав пригощати гостей. Попоївши, шах сказав:
— Чоловіче добрий, скажи мені, нащо ти о такій пізній порі розглядав карту, потім щось читав, записував?
А Файязів батько й відповідає:
— Я розглядав карту на той випадок, щоб знати, як перепинити шлях ворогові, коли він зненацька нападе на нашу країну.
— То добре,— каже шах,— але ж ти не полководець, щоб вивчати цю справу.
— Твоя правда, шах,— відповів батько,— я не полководець. Але нікому не завадить знати цю справу. Може настати день, коли все це пригодиться.
Шах переконався, що Файязів батько дуже мудрий чоловік, і взяв його до себе головним візиром.

ЛЕДАЧИЙ ШЕЙДУЛЛА
Не за наших часів, а давно-давно жив на світі чоловік на ймення Шейдулла. Він був таке ледащо, якого світ не бачив.
Жінка й діти його жили надголодь, а про нову одіж чи ще там про що й не заїкались.
Почне було жінка нарікати, що їх злидні обсіли, а Шейдулла втішає її:
— Та не журись дуже. Зараз ми бідні, а колись і розбагатіємо.
— Як же це ми розбагатіємо? З ранку до вечора ти лежиш і за холодну воду не візьмешся.
А Шейдулла своєї править:
— Не журися, ми ще розбагатіємо!
Надіялася жінка, надіялися діти,— а пуття ніякого.
— Бери та роби щось,— сказала зрештою жінка,— бо ми вже з голоду пухнемо.
Надумав тоді Шейдулла піти до мудреця: хай порадить, як злиднів позбутися. Йшов він три дні і три ночі й зустрів при дорозі немічного вовка.
— Куди це ти йдеш, чоловіче? — запитав його вовк.
— Та ось іду до мудреця на пораду: як злиднів позбудися.
Почув це вовк та й просить:
— Коли твоя ласка, розпитай у нього, що мені робити. Ось уже третій рік мене живіт мучить: так болить, що ні вдень ні вночі нема спокою. Хай порадить  мені  мудрець,  як  позбутися цього лиха.
— Гаразд,— каже Шейдулла,— попитаю,— та й пішов.
Ішов Шейдулла знову три дні і три ночі й побачив при дорозі яблуню.
— Куди йдеш, добрий чоловіче? — питає яблуня.
— Іду до мудреця на пораду, як жити і нічого не робити.
— Коли твоя ласка, попроси у мудреця й для мене поради, — просить яблуня.— Щороку навесні я квітую буйним цвітом, але квіти в'януть, ураз опадають, і не буває на мені жодного яблучка. Розпитай у мудреця, як мені бути.
— Гаразд,— сказав Шейдулла й пішов далі.
Йшов він знову три ночі і три дні й дійшов до голубого озера.
Вигулькнула з води велика рибина та й питає:
— Куди йдеш, добрий чоловіче?
— Та ось іду до мудреця попросити поради й допомоги.
Коли твоя ласка, розпитай у мудреця, що мені робити. Ось уже сьомий рік, як щось дере у мене в горлі. Хай мудрець порадить, як мені позбутися цього лиха.
— Гаразд, розпитаю,— сказав Шейдулла й пішов собі далі.
Йшов Шейдулла знову три дні і три ночі й нарешті дістався до незвичайного гаю. Там росли самі троянди. Бачить — під одним кущем сидить дідок з довгою сивою бородою. Глянув старий на Шейдуллу та й питає:
— Що тобі треба, Шейдулло?
— Як ти,—здивувався Шейдулла, — дізнався, що мене так звати? Ти часом не той мудрець, до якого я йду на пораду?
— Авжеж,— відповів    дідусь. — Що тобі треба від мене? Кажи мерщій!
Розповів Шейдулла, чого він прийшов,  що йому треба.
Вислухав його мудрець та й знов питає:
— Може, ти ще хочеш мене про щось розпитати?
— Хочу,— і розповів про бажання немічного вовка, яблуні та великої риби.
— У риби,— сказав мудрець,— застряв у горлі великий діамант. Коли його виймуть з горла, вона й одужає. Під яблунею закопано великий глек з сріблом. Коли викопають той глек, з неї перестане опадати цвіт і достигатимуть яблука. А вовкові, щоб позбутися болю, треба проковтнути першого зустрічного ледаря.
— А моє бажання? — питає Шейдулла.
— Твоє бажання вже виконано. Іди!
Зрадів Шейдулла, не став більше розпитувати мудреця й мерщій подався на радощах додому.
Ішов він, ішов та й дістався до озера. Велика рибина ніяк не могла дочекатися його, побачила Шейдуллу та й питає:
— Ну, що тобі порадив мудрець?
— Як виймуть тобі з горла коштовний діамант, ти й одужаєш,— сказав Шейдулла й хотів іти далі.
— Добрий чоловіче, змилуйся наді мною,— почала благати його рибина,— вийми мені з горла цей діамант! І мене порятуєш, і сам розбагатієш!
— Навіщо мені марно силу витрачати? Я й так розбагатію, — сказав Шейдулла й пішов далі.
Прийшов Шейдулла і до яблуні.
Побачила його яблуня — зашелестіла всім листячком.
— Ну то як? — питає.— Довідався ти у мудреця, як мені порятуватися?
— Довідався. Треба, щоб з-під твого коріння викопали великий глек із сріблом. Тоді не в'янутимуть твої квіти і достигатимуть яблука,— сказав Шейдулла й хотів іти далі.
Почала яблуня його просити:
— Викопай з-під мого коріння цей глек із сріблом! Це й тобі на користь буде — одразу розбагатієш.
— Та ні, не хочу я дурної роботи! Мудрець сказав, що в мене й без цього все буде, — відповів Шейдулла і пішов далі своєю дорогою.
Йшов він, ішов і зустрів немічного вовка. Побачив Шейдуллу немічний вовк і затрусився від нетерпіння.
— Ну,— питає,— що порадив мені мудрець? Не муч, скажи мерщій!..
З'їсти першого-ліпшого ледаря, який тобі на шляху попадеться, одразу видужаєш,— сказав Шейдулла.
Подякував вовк Шейдуллі і став розпитувати його про все, що той чув і бачив дорогою.
Шейдулла й розповів вовку про свої зустрічі з великою рибиною та яблунею і про їхні бажання.
— Та я не робив дурної роботи,— закінчив Шейдулла, — я й так розбагатію.
Послухав його вовк і дуже зрадів.
— Ну,— каже,— не треба мені тепер шукати ледаря; він сам до мене прийшов. Нема на світі дурнішого й ледачішого від тебе, Шейдулло! — І з цими словами вовк накинувся на Шейдуллу й проковтнув його.
Отак пропав ледачий Шейдулла.
З неба впало три яблука: одне — тому, хто слухав, друге — тому, хто розповідав, третє — усім іншим.

БІДНЯК ГАМІД І ЗМІЙ
Жив колись бідняк Гамід. Було в нього шестеро дітей, одне одного менше. Ходив Гамід у ліс, рубав дрова, продавав на базарі — перебивався з води на хліб. Якось зібрався Гамід у ліс: встав удосвіта, вмився джерельною водою, взяв кусень хліба, поцілував дітей і пішов. Довго йшов чи недовго, а забрів у гущавину. Коли бачить — у лісі вогнище палає, на вогнищі скринька лежить, і хтось із неї волає:
— Ой-ой, рятуйте! Визволіть мене із біди!
Бідняк Гамід був добрий чоловік. Кинувся він у вогонь, вихопив скриньку. Та тільки-но відчинив ту скриньку, як з неї виповз змій, обвився Гамідові круг шиї й засичав:
— Ужалю! Ужалю! Не врятуєшся від мене!
Став його благати Гамід:
— Братику змію! Будь справедливий, змилуйся. Я ж тебе від смерті порятував, добро тобі зробив. Хай ти за добро добро не плати, а хоч живого пусти. Не шкода тобі мене, пожалій хоч моїх діточок дрібних, сиріток нещасних.
— І не проси! — сичить змій.— І даремно за добро добра просиш. Чи ти не знаєш, що в нашому зміїному роду ніколи так не віддячують? А коли не чув, то знай, що за добро ми не робимо нікому добра!
Бідний Гамід не знав, що йому й чинити, та й каже:
— Братику змію, хай буде що буде, та попитаймо трьох перших зустрічних, хай вони нас розсудять. Коли твоя правда і за добро не діждешся добра, ти мене вжалиш; коли ж за добро віддячують добром, доведеться тобі мене відпустити.
Пристав на таку думку змій. Узяв Гамід скриньку, та так, не випускаючи її з рук, із змієм на шиї, вирушив у дорогу. Довго ішов чи недовго, коли зустрічає пугача.
— Доброго здоров'я, братику пугач! Ось не біжи, вислухай нас і розсуди, на чиєму боці правда.
Розповів Гамід, як він змія від смерті врятував і як змій його за це вжалити хотів. Послухав його пугач та й каже:
— І слухати не хочу про добро. На ваш людський рід я вже давно зло маю. Самі собі житло будуєте, а мене із старих руїн женете, не даєте віку дожити. Е, ні, за добро не треба платити добром. Мені тебе не шкода. Гей, братику змію, мерщій ужаль його!
А Гамід і каже змієві:
— Стривай, братику, стривай! Як ми з тобою домовлялися? Трьох запитати... Може, скажуть правду ті двоє.
Знову Гамід пішов правди шукати. Довго він ішов, поки на дорозі зустрів вовка.
— Вовчику-куме! Цей змій у вогні горів, я порятував його, а він тепер хоче мене вжалити. Як нам бути?
Вовк так і завив:
— У-у! Та, звісно, правда на боці змія. Хто-хто, а я добре знаю вашу людську вдачу. Ви паршивої вівці не дасте з отари взяти. Та цур тобі! Чого захотів — щоб йому платили добром за добро?!
— Братику змію! — став благати Гамід. — Може, третій нас По правді розсудить, пошукаймо третього, побачимо, що вже він скаже!
Біжить Гамід по горах — летить, як вітер, біжить Гамід по долинах — немов з гори потік. Біжить Гамід то вгору, то вниз, і раптом назустріч йому старий лис.
— Доброго здоров'я, дідусю лис! Ось ми і зустрілися нарешті з тобою.
— Доброго здоров'ячка, дядьку Гамід, коли правду кажеш. Куди це ти йдеш? Чи далеко братика змія на собі несеш? Чи таку дружбу завели, що ви як нерозлийвода?
— Та яка там, дідусю лис, у нас із змієм дружба? Розсудити нас із ним треба. Цей змій у вогні горів, а я його порятував. Ось та скринька, в якій він був. І навіщо я її відчинив?
Не встиг Гамід доказати, як лис розсердився:
— Та не може цього бути! Чого ти неправду кажеш? Зроду не повірю, щоб такий великий змій та помістився у такій малій скриньці. Не знаю, яку ви суперечку затіяли, тільки даремно ти на змія наклеп зводиш.
А змій і каже:
— Був я в цій скриньці, сидів у ній, тільки вона була замкнена, а старий узяв та й відімкнув її, хоч я його не просив!
— І ти, змію, брехати мастак! Та в такій скриньці ти ніяк не міг поміститися. Приведіть свідка, я вас помирю.
Розсердився змій:
— Яких тобі ще свідків треба? Свідок — ось він, скринька, як не віриш, я залізу в скриньку, тоді й побачиш, стане мені місця в ній чи ні!
Опустив Гамід скриньку на землю, уліз змій у неї, згорнувся в клубок... Лис Гамідові оком моргнув — що робити, а той і сам зметикував і замкнув скриньку на замок.
— Отож, чоловіче,— каже лис,— із злом не жартуй! А добром за добро плати! Добро не лихо, ходить по світу тихо. Хто кому помагає, про це не кожен знає. Я тобі, як міг, поміг. Поможи тепер і ти мені. Лисенята мої у лісі гуляли, в капкан попали.
Пішов Гамід услід за лисом, знайшов капкан, випустив лисенят на волю, а ті радіють! Очі блищать, хвостиками метляють. Глянув на них Гамід, згадав своїх діток і пішов скоріше додому. Хоч повернувся без дров, зате живий і здоровий. Прийшов, розповів дітям про те, як за добро віддячують добром.

КАЗКА ПРО САЛЕХА Й ВАЛЕХА
Жили колись у Гянджі два брати. Старшого звали Салех, а молодшого Валех. Були вони дуже бідні.
Одного разу Салех і каже Валехові:
— Брате, ходімо пошукаємо щастя в якомусь іншому місті.
Погодився той, і вибралися брати з міста. Довго йшли чи недовго, долали гори й западини і дійшли до одного міста. Тут вони найнялися до двох крамарів і стали їм прислужувати.
Молодший брат, Валех, найнявся на рік. Коли минув рік, хазяїн його полічив свою виручку й побачив,  що  він  з  Валехом  заробив  дванадцять  мідних  грошів.
— Як хочеш, можеш ще в мене на рік зостатися,— сказав хазяїн.
І Валех залишився в нього ще на рік.
Збіг ще один рік, і коли полічили вони виручку, то виявилося, що знову заробили дванадцять мідних грошів.
— Валех,— сказав хазяїн,— хай тобі щастить! Зостанешся ти в мене чи підеш?
— Зостануся,— відповів Валех.
Хазяїн упевнився, що Валех — вірна йому людина.
На третій рік вони знову полічили виручку, і знову виявилося дванадцять мідних грошів прибутку.
Саме в цей час прийшов Салех до Валеха й каже:
— Брате, я їду звідси. їдьмо разом.
— З чим же я поїду, братику? — відповів Валех.
— А скільки ти грошей назбирав? — питає Салех.
— У  мене   вісімнадцять   мідних   грошів,— відповів   Валех. А Салех каже:
— А я заробив п'ятсот золотих і хочу виїхати.
— Ні, братику,— каже Валех,— з моїми грошима не можу повертатися додому.
— Тоді піди на базар,— порадив Салех, — купи своїм дітям якийсь гостинець, а я відвезу його й скажу, що це їм батько прислав.
Пішов Валех на базар і купив дітям трохи кишмишу, смаженого гороху та зацукрованого мигдалю. Він уже хотів іти, та поба'чив біля крамниці обшарпаного хлопчика, який жадібно дивився на виставлені солодощі. Тоді Валех відсипав йому всього потроху з того, що купив для своїх дітей.
А хлопчик поклав йому на долоню маленький камінець і одразу десь щез. Валех глянув на камінець — аж то невеличкий рубін, — побіг навздогін за хлопчиком, але того й слід прохолов.
Повернувся Валех з базару й сказав братові:
— Віддаси цей камінець моїй жінці, хай продасть його і на ці гроші прогодує дітей. Коли я відслужу в хазяїна, то повернуся додому.
Салех узяв рубін і скоро чи не скоро дійшов нарешті до Гянджі. Жінка Валеха дізналася, що він повернувся, й прийшла до нього, запитала:
— А де ж мій чоловік?
— Валех помер у дорозі,— відповів Салех.
— Що ж мені робити з моїми сиротами? Куди я їх подіну?
— А я звідки знаю?! Сама подумай, що з ними робити,— відказав Салех.
Залишмо поки що Валехову жінку бідувати з дітьми, а ми вам розповімо про Валеха. Якось хазяїн сказав Валехові:
— Візьми глек, набери води, хай закипить, нап'ємося.
Пішов Валех з глеком і ненароком сколупнув одну з цеглин, якими було вимуроване водоймище. Валех став укладати цеглину на місце, та побачив під нею скриньку, а в ній рубін, якому й ціни нема. Валех мерщій зачинив скриньку й прикрив її цеглиною.
«Ой, як це негарно вийшло,— подумав він,— ще хазяїн подумає, що я злодій».
Валех повернувся в крамницю й сказав:
— Хазяїне, не думай про мене зле. Коли я біг по воду, ненароком сколупнув цеглину і побачив під нею твій коштовний камінь. Але я до нього навіть не доторкнувся.
— Гаразд, Валеху, — відповів хазяїн,— заходь у крамницю.
Хазяїн допив чай, пішов до водоймища й підняв цеглину.
Під скринькою лежала ціла купа великих рубінів, яким нема ціни. Він забрав їх і приніс додому.
— Ось тобі частина цих рубінів — це тобі за твою вірність. Повертайся додому в своє місто.
Валех продав один рубін, накупив усякої всячини й поїхав у Гянджу, де не був уже кілька років.
У рідному місті він зупинився в караван-сараї.
«Не піду,— подумав,— одразу, спершу дізнаюся, як жили моя жінка й діти, поки не було мене».
Хай він поки що собі очікує, а ми розповімо вам про падишаха плішивих.
У Гянджі жило сорок плішивих. Вибрали вони із свого гурту падишаха і зліпили йому з глини трон. Той падишах вилазив на цей трон і наказував:
— Зловити, привести, посадити!
І всі плішиві відразу виконували його наказ.
Цей падишах плішивих якось ходив по базару й побачив, що до багато вбраного чоловіка — це був Валех — підійшла жебрачка. Падишах плішивих зупинився й прислухався до їхньої розмови. Жебрачка просила милостині. Валех придивився до неї й упізнав свою жінку.
— Гей,  жіночка  славна,  чи ти,   бува,   не   дружина   Валеха? — запитав він.
— Еге ж, я його дружина,— відповіла жебрачка, не впізнавши свого чоловіка.
— А чи вручив Салех рубін, який передав йому Валех для тебе?
— Ні, не давав,— відповіла жінка.— Коли приїхав Салех, я ходила до нього справлятися про свого чоловіка. І він сказав, що Валех помер у дорозі.
— Тоді,— каже Валех,— поскаржся шахові й візьми мене в свідки. Я йому розповім усе, що знаю.
Прийшла жінка до шаха.
— Хай вічно живе шах! — сказала вона.— Мій чоловік передав своїм братом рубін для мене. А брат не віддав його мені, і тепер я жебракую з дітьми.
Шах наказав одразу ж гукнути Салеха.
— Ах ти ж такий-сякий! Навіщо ти скривдив жінку й присвоїв чуже добро? А тепер жінка Валеха жебракує!
— О пристанище світу! Я виконав братове бажання. Його жінка продала камінь, проїла, а тепер ще й каже, ніби я нічого не давав. У мене є свідки.
—   Іди приводь свідків,— наказав шах.
Салех привів кілька брехливих свідків, які присягалися, що він передав рубін Валеховій дружині.
Шах замислився над цією справою. Аж раптом у судилище зайшли двоє плішивих і оголосили шахові, що їхній падишах кличе його до себе.
«Е, — подумав собі шах,— тут щось негаразд»,— і сказав візирові:
—   Візире, ходімо подивимося, який там падишах плішивих мене гукає.
Прийшли вони до падишаха плішивих, а той навіть голови не підвів, коли вони привіталися.
— Ти шах? — запитав згодом.
— Так, я шах — пристанище світу.
— А чому ти віриш цьому купцю Салехові? — запитав падишах плішивих.
Шах усе розповів йому.
— Ні, він каже неправду,— мовив падишах плішивих.— Тому я і покликав тебе,— і наказав двом плішивим: — Ідіть, приведіть сюди Салеха, його свідків, а ще Валеха з його дружиною.
Усіх одразу привели. Падишах плішивих звернувся до Салеха:
— Чи віддав ти рубін жінці?
— Аякже, віддав,— відповів той.
Падишах плішивих наказав принести глину й виліпив з неї кавун, диню, гарбуз і огірок. Потім він звернувся до Салеха й показав на виліплені фігури.
— Якого розміру був той рубін?
— Та він був такий, як намистина на чотках.
— Стань осторонь,— звелів падишах плішивих і звернувся до свого верховоди:
— Приведи когось із свідків.
— Клянуся твоєю головою,— сказав шах візирові,— правда на твоєму боці.
Привели Салехового свідка. Падишах плішивих показав йому виліплені з глини кавун, диню, гарбуз та огірок і питає:
— — Салех при тобі віддав рубін?
— Еге ж, при мені,— відповів той.
— Скажи, якого розміру був той рубін? Такий, як кавун, диня, гарбуз?
Свідок, що не бачив зроду рубіна, сказав навздогад:
— Такий, як гарбуз.
Падишах плішивих запитав:
— А якого ж кольору він був?
Лжесвідок відповів:
— Він був біліший од бавовни.
Тоді шах і каже:
— Візире, клянуся твоїм життям, але правда на боці плішивого.
Падишах плішивих наказав привести другого свідка.
— Салех при тобі віддав рубін? — спитав він.
— Аякже, при мені,— відповів той.
— Якого ж розміру був камінь?
— Такий, як кавун,— відповів той свідок.
— А якого кольору?
— Червоного.
Гукнули ще одного брехливого свідка.
— При тобі купець Салех віддав рубін? — запитав його падишах плішивих.
— Та при мені ж,— відповів той.
— А якого розміру був той рубін?
— Такий, як диня,— відповів свідок і показав на глиняну диню.
— А якого кольору?
— Синього.
Привели ще одного свідка.
— При тобі Салех віддав жінці рубін? — запитав падишах плішивих.
— Атож.
— А який він був?
— Такий довгий, як огірок,— відповів брехливий свідок і показав на глиняний огірок.
— А якого кольору?
— Жовтого.
Потім падишах плішивих сказав:
— Приведіть Валеха. Годі слухати цих свідків! Якого ж розміру був той рубін?
— Він був такий, як намистина на чотках.
— А якого ж кольору?
— Він не бував одного кольору,— відповів Валех.— Він мінився то білим кольором, то червоним, то фіалковим, а в темряві світився.
Після цього падишах плішивих сказав шахові:
— Тепер воля твоя, роби з ними що захочеш!
Шах повернувся до свого палацу, зійшов на трон і наказав:
Приведіть сюди Салеха і його свідків. Коли їх привели, він сказав брехливим свідкам:
— Ви не бачили рубіна. Чого ж ви пішли у свідки?
— Володар світу,— призналися ті,— кожному з нас Салех дав по пригорщі срібла, щоб ми були його свідками.
Шах звелів скарати Салеха та його брехливих свідків, а добро його віддати Валеховій жінці.
Того ж дня увечері Валех тихенько підійшов до своєї хати, пробрався в кімнату й побачив, що дружина варить дітям плов.
— Гей, жінко! — гукнув він.
— Що тобі треба? — сахнулася вона. — За добре діло, яке ти зробив, будь нашим гостем, сідай з нами до плову.
— Жінко, я твій чоловік, Валех.
Глянула вона пильно на гостя і впізнала свого чоловіка. Валех розповів дружині про всі свої пригоди, і вони зажили щасливо. Бажаємо щастя і вам.

СІМ ЛОЗИН
Було це чи не було, жив колись один чоловік, і мав він семеро синів. Брати були нерозлийвода: разом їли-пили, разом сумували й раділи, разом на полювання ходили. Не те що серед людей, а навіть серед звірів не було сили, здатної подолати їх.
Спливали місяці, роки, всі брати поженились, у них народилися діти. Кожен звив своє гніздо, й не зоглянулися вони, як відцуралися один від одного.
Батько постарів і жив сам. Часом діти приходили до батька, та вже не було між ними ні колишньої злагоди, ні дружби. Бачить батько, що коли й далі так буде, стануть вони зовсім чужими між собою.
Покликав він якось усіх синів до себе та й каже:
— Сини мої, завтра кожен принесіть мені по гранатовій лозині товщиною з палець.
— Гаразд, тату,— відповіли сини та й пішли.
Уранці кожен з них приніс по лозині. Батько взяв ті лозини докупи й посередині міцно зв'язав мотузом.
— А тепер, сини мої,— звелів батько,— я хочу побачити, чи подужає хто з вас переламати цей пучок лози.
Кожен син брав той пучок і, хоч як старався, не міг виконати батькового побажання. Тоді батько розв'язав пучок і роздав кожному сину по лозині.
— Ану побачу, чи хоч одну лозину ви подужаєте переламати?
Сини виконали батьків наказ та й питають:
— То й що з того, що ми переламали ці лозини?
— Ці сім лозин,— відповів батько,— це ви сім братів. Якщо ви триматиметесь купи, ніхто вас зламати не зможе, як і оці сім лозин. А ви роз'єдналися, кожен себе глядить, через те у вас нема того ладу, що був раніше.
Послухали сини батькової поради й з того дня почали знову жити в мирі й злагоді.

ПАСТУХ
Хтось був, когось не було.
Жила колись в одному селі стара жінка. Мала вона сина-пас-туха. А ще було в неї господарство: осел, чотири курки й поламане веретено.
Якось пастух каже матері:
— Тут, мамо, нам нелегко жити. Переїдьмо краще до міста Гянджі.
— Ой дитино моя,— відповіла мати,— в Гянджі стільки гуляк й пройдисвітів, що вони в одну мить обберуть тебе й пустять на вітер усе наше добро.
Але син стояв на своєму.
— Ти тільки дай згоду, — просив він, — а решту я влаштую. Я такого нароблю там, що ми заживемо щасливо.
Подумала стара та й погодилася.
Поклала вона на осла чотирьох курей, поламане веретено, сама сіла. Так і вирушили в дорогу — стара на ослі, а син позаду, погоничем.
У Гянджі найняли вони халупу й стали жити. Та заробити гроші в місті пастухові було ще важче, і вони сяк-так перебивалися з води на хліб.
Якось мати й каже синові:
— Ой сину, сину, на батьківщині нас хоч сусіди знали та часом з біди виручали. А тут нас ніхто не знає. Хто ж нам допоможе? Візьми курей, продай на базарі та купи на виручені гроші борошна. А далі хтозна, що буде з нами.
Узяв син курей і пішов на базар. Але на дорозі його зупинив базарний староста й забрав усіх курей.
— А гроші? — питає пастух.
— Ось тобі гроші, селюче,— сказав староста й дав хлопцеві ляпаса.
Староста загорнув курей у поли халата й пішов додому. А пастух рушив за ним назирці.
У себе в дворі староста гукнув жінку й віддав їй курей. Пощупала жінка курей і каже:
— Ой чоловіче, які гладкі, славні кури! Що ти за них заплатив?
— Одного ляпаса за всіх чотирьох,— похвалився староста.
Пастух принишк за воротами й став прислухатися.
— Сьогодні в нас будуть гості. Я прийматиму їх у саду. Гарно засмаж цих курей,— наказував староста.— А я з базару надвечір пришлю якогось парубка — він за недоїдки прислужуватиме гостям, порядкуватиме.
І староста пішов. Пастух усе те чув.
Коли   почало   вечоріти,   він   підійшов  до  хати   базарного старости й постукав у ворота. На стук вийшла старостиха.
— Мене прислав хазяїн,— сказав їй пастух.— Він просив два великих килими і два менших, щоб постелити їх під чинарою. Та не баріться, бо незабаром прийдуть гості.
Жінка старости винесла килими пастухові, той завдав їх собі на плечі й мерщій поніс у свою хатину.
Здивувалася мати й питає у сина:
— Це за які гроші ти їх купив?
— За гроші, які виручив за курей,— каже пастух. Трохи згодом він знову прийшов до старостихи.-
Хазяїн   просив   принести   курей.   Гості   вже   прийшли.
Жінка заметушилася, виклала курей на срібну тацю, дістала шовкову скатертину й усе віддала пастухові.
Пастух і це приніс додому.
— Сину мій, а за які ж це гроші ти купив курей і ці речі?
— А це за ті кури, що я носив на продаж. Сідай, мамо, пообідаємо.
Мати й син підсіли до срібної таці й уперше в житті попоїли вдосталь.
Тим часом староста прислав до жінки слугу, якого найняв на базарі.
— Хазяйко,— засапався слуга,— винось мерщій килими!
Та й захопи заодно смажені кури, щоб я марно ніг не бив. Гості от-от мають прийти.
Розсердилася старостиха.
— А будь ти неладний! Він ще жартувати зі мною надумав! Я ж тобі недавно все віддала.
— Хазяйко,— каже слуга,— присягаюся, я ще нічого в тебе не брав!
Жінка придивилася до нього й побачила, що це зовсім інший хлопець. Вона зрозуміла, що її обдурили, й закричала на всю горлянку:
— Біжи мерщій до хазяїна й скажи йому, що вже приходив якийсь пройдисвіт по килими й кури. А я йому ще на додачу дала срібну тацю й шовкову скатертину!
Староста одразу здогадався, хто це таке накоїв. Він розігнав своїх гостей і пішов шукати того пастуха. Довго розпитував він людей, аж поки дістався до хатини, де жила стара зі своїм сином.
Тільки-но пастух побачив старосту, як одразу перевдягнувся в материну одежу й вийшов з мітлой підмітати подвір'я.
Старості впала в око струнка дівчина, яка так спритно орудувала мітлою.
— Дівчино, а хто твої батько й мати? — запитав він у пастуха.
— У мене нема ні батька, ні матері,— відповів пастух.— Одна стара жінка держить мене із жалю.
Староста одразу зметикував, що таку дівчину добре було б взяти у найми.
— Дівчино, а чи не пішла б ти до мене служницею?
— А чого ж,— відповів пастух,— я охоче піду до тебе служкою, як ти мене візьмеш.
Зрадів староста і повів «дівчину» до себе додому. Зайшов пастух до кімнати й побачив у кутку великі лабети.
— А нащо ти поставив тут ці лабети?
— Та   це   мені   один   коваль   дав,— відповів   староста.— Я  попросив їх,  щоб покарати того злодія, який украв мої речі.
— А як ти його хочеш покарати?
Старосту аж перекосило від люті, немов йому вже до рук злодій попався.
— А ось як,— сказав староста й засунув своє тіло в лабети.— А потім я закрутив би ручку.
І пастух ураз почав закручувати ручку, та так спритно, що староста не встиг вискочити з лабетів і заволав:
— Ой клята дівчино! Порятуй мене! Ребра переламаєш! Дам тобі всього, що забажаєш! Звільни мерщій мене! Ой, ой!
— Потерпи трохи,— відповів пастух.— Коли ти сьогодні дав мені ляпаса, в мене аж щелепу звело. А ще хотів мене в лабети взяти. Ото й   випробуй їх на собі.
Тільки тепер збагнув староста, яку служницю роздобув собі, і зчинив такий лемент, що позбігалися жінка й сусіди. Пастухові довелося втекти.
Уранці старостиха пішла на базар по лікаря. А пастух уже перевдягнувся лікарем, і вона привела його до постелі чоловіка. Вся спина в старости була в синяках та подряпинах.
— Тепер іди звідси,— сказав пастух жінці.— Прийдеш, коли я тебе гукну.
І пастух, залишившись сам на сам з старостою, посипав йому на спину солі й туго обв'язав її поясом. Староста застогнав від болю. Пастух гукнув жінку й сказав:
— Я приклав до рани такі ліки, що завтра твій чоловік одужає. Тільки не розв'язуй пояса, хоч би як він тебе просив.
Жінка пообіцяла «лікареві» зробити все, як він загадав, ще й дала чимало грошей за   «лікування» чоловіка.
Пішов пастух додому, склав на осла килими й усі свої пожитки і разом з матір'ю покинув Гянджу.
Хлопець знову став пасти овець і господарювати з матір'ю.

СКУПИЙ ДЖУЛЬФА І ПЛІШИВИЙ
Хтось був, когось не було, жив колись плішивий ткач, якого звали Джульфа. Був цей ткач такий скупий, що пошкодував би дати людині копійку або шмат хліба. Була у Джульфи жінка, яку звали Фатьма. Людина вона добра, щедра, милосердна.
У тому місті, де жив ткач із жінкою, був собі хлопчик-сирота. Звали його Теймуром. Теймурового батька свого часу знали всі, бо робив він людям завжди добро. Фатьма змалку осиротіла. Теймурів батько дав їй притулок, доглядав дівчинку, як рідну дочку.
Минали роки, Фатьма підросла. Джульфа посватався до неї. Теймурів батько підготував для Фатьми посаг, видав її заміж, як рідну дочку.
Сталося так, що вмер Теймурів батько, потім вмерла мати. Теймур залишився круглим сиротою. Не було в Теймура близької рідні, яка б піклувалася про нього. Нікого він не знав, окрім Фатьми. Він мав Фатьму за сестру і тому часто навідувався до неї.
Ткач був дуже невдоволений, що Теймур ходив до них. Він завжди сердився, бурчав. І все тому, що Фатьма, коли приходив Теймур, годувала хлопця.
Нікому було доглядати Теймура, на голові в нього з'явилася плішина. Усі звали Теймура не інакше як плішивий. У Фатьми душа боліла за нього. Вона знаходила його на вулиці, приводила в хату, коли Джульфи не було дома, вмивала хлопчика, чистила йому одяг.
Якось Теймур дуже зголоднів. «Піду до сестри,— надумав він,— попрошу в неї кусень хліба». Прийшов, бачить: ткач дома, готує тканину на шаровари. Не зайшов Теймур у хату, став на порозі.
Джульфа, тільки-но побачив Теймура, одразу скривився. А Фатьма стала думати, як би нагодувати хлопчика, щоб чоловік нічого не сказав. Думала вона, думала, нарешті придумала:
— Теймуре, побався з малим, поки я сходжу до сусідки. Повернуся, дам тобі поїсти.
Теймур відповів:
— Гаразд.
Ткач, почувши жінчині слова, зиркнув спідлоба:
— Не треба. Поклади дитину в колиску, прив'яжи вірьовку до колиски, а другий кінець прив'яжи до моєї руки. Коли я працюю, рука моя рухається то в один бік, то в інший, колиска похитається, і дитина засне.
— Гаразд,— сказала Фатьма.
Поклала вона дитину в колиску. Принесла довгу вірьовку. Прив'язала один кінець до колиски, а другий — до чоловікової руки. Почав ткати ткач, і загойдалася колиска.
Побачила Фатьма, що нічого в неї не вийшло, і сказала:
— Теймуре, там є трохи необдертого рису, я його висиплю на даху сушити, ти полізь, доглянь його, щоб горобці та кури не подзьобали. А потім я тобі дам поїсти.
Теймур відповів:
— Добре, посиджу.
А Джульфа каже сердито:
— Не треба. Іди краще та принеси бамбукову тичку, просунь її у димар, а нижній кінець прив'яжи вірьовкою до другої руки. Обидві мої руки рухаються то в один бік, то в інший, коли я пряду. Тичка захитається, і горобці та кури й близько не підступлять до зерна.
Нічого не вдієш. Пішла Фать-ма, принесла довжелезну бамбукову тичку. Просунула її в димар, а нижній кінець прив'язала вірьовкою до другої чоловікової руки. Почав прясти ткач і зарухалася тичка.
Побачила Фатьма: і тут у неї нічого не вийшло. Але все-таки вирішила будь-що нагодувати хлопчика. Подумала трохи та й каже:
— Теймуре, тут є трохи сметани,  вона ось-ось  скисне.
А мені ніколи. Я наллю її в масничку, а ти сколоти масло. Тільки-но сколотиш, дам тобі поїсти. Теймур відповів:
— Гаразд, зараз сколочу.
Джульфі вже зовсім увірвався терпець, і він крикнув:
— Не треба! Встань, злий сметану в масничку, а масничку прив'яжи до моєї спини. Я й так, коли працюю, згинаюсь і розгинаюсь. До вечора масло сколочу.
Фатьма сказала:
— Гаразд.
Вона злила сметану в масничку. Прив'язала масничку до чоловікової спини.  Став прясти ткач, загойдалася  колиска, зарухалася тичка, захиталася масничка.
Побачила Фатьма, що знову нічого не вийшло, та й каже:
— Теймуре, заміси трохи глини, треба обмазати вогнище. Потім дам тобі поїсти.
Теймур відповів:
— Гаразд, замішу.
Джульфа зовсім розлютував:
— Ах ти, дочко лиходія, ти що, збиткуєшся з мене? Принеси сюди пригорщ глини та глек води. Сип глину мені під ноги, полий її водою. І так, коли працюю, піднімаю одну, опускаю другу ногу. Я тобі скільки захочеш глини замішу.
Фатьма мовила:
— Гаразд.
Принесла вона пригорщ глини та глек води. Висипала глину, налила води під чоловікові ноги. Став ткати ткач, загойдалася колиска, зарухалася тичка, захиталася масничка, почала міситися глина. Бачить Фатьма: чоловік трохи не лусне зі злості. Скаже хоч одне слово — поб'є її. Замовкла жінка.
Та й Теймур відчув: не зможе Фатьма дати йому шмат хліба. Не став він більше чекати, пішов на вулицю.
Іде Теймур, а сам думає: «Ет, добре було б провчити цього скнару-ткача».
Подався Теймур на базар. Ще не дійшов до нього, бачить: люди йдуть у ту сторону, звідки сонце сходить. Теймур побіг за юрмою, став розпитувати людей:
— Куди це всі так поспішають?
Ніхто йому не відповів. Нарешті Теймур зустрів Алі, сусідського хлопця, і спитав у нього. Той сказав, що падишах виходив до фортечної брами, а коли повертався, загубив камінь з персня. Тепер він наказав оповісникам оголосити, що хто знайде дорогоцінний камінь, той отримає стільки золота, скільки сам важить.
Теймур та Алі теж заходилися шукати камінець, який випав з персня. Зрештою люди розійшлися, хто куди, ніхто того камінця не знайшов. Алі сказав Теймурові:
— Ходімо й ми.
А Теймур відповів:
— Ні, я ще пошукаю.
Шукає він, шукає, а сам думає: треба ще пошукати на узбіччі. Пішов він на узбіччі шукати. Походив трохи, глядь — зблиснуло щось на землі. Придивився: коштовний камінець. Узяв його в руку й побіг чимдуж до падишахського палацу.
Біля брами його зупинив стражник.
— Ти куди, плішивий? Теймур відповів:
Відчиняй браму, я знайшов камінь з персня. Стражникові заманулося видурити камінець у Теймура. Він спитав:
— Де камінь? Дай-но, я гляну.
Теймур відповів:
— А мені не треба, щоб ти його дивився.
Стражник попросив:
— Гей, плішивий, віддай камінець мені. А я тобі що захочеш дам.
А Теймур каже:
— Ні, я сам його віднесу падишахові.
Стражник сказав погрозливо:
— А я тебе не пущу.
А Теймур йому:
— Краще не знущайся з мене, бо так закричу, що шах сюди сам прийде. Не чіпай мене, пропусти.
Стражник побачив, що нелегко обдурити плішивого, і пропустив його. Теймур побіг, думав, що попаде одразу до падишаха. Але біля внутрішніх воріт його зупинив другий стражник.
— Стій! Хто ти? Що тобі треба?
Теймур пояснив:
— Я знайшов камінь, який випав з шахового персня.
І цей стражник спробував відібрати у Теймура камінець. Теймур попередив:
— Пусти мене, бо закричу так, що падишах сам сюди вийде.
Стражник зрозумів, що жарти з цим плішивим кепські, отож сказав йому:
— Постій тут, а я піду та скажу шахові.
Невдовзі стражник повернувся і сказав, щоб Теймур ішов услід за ним. Стражник привів хлопця в покої візира. Візир глянув і очам не повірив: плішивий хлопець таки знайшов камінець! «Як відібрати в нього цей камінець?» — подумав візир. Став він думати та гадати, як це зробити.
— Ти, хлопчику, що за цей камінь хочеш? — почав він здалеку.
Теймур відповів:
— Нічого.
Візир перепитав:
— Як це нічого? Яке в тебе діло до мене?
Теймур відповів:
— У мене немає ніякого діла до тебе.
Візир знову питає:
— А до кого в тебе є діло?
Теймур відповів:
— До падишаха.
Візир не вгавав:
— А ти хто такий? Яке в тебе може бути діло до падишаха?
Теймур сказав:
— Ти мене краще пусти до падишаха, а яке діло — потім довідаєшся.
Візир побачив, що не може обдурити плішивого,— довелося його вести до падишаха.
Зайшли вони в покої падишаха, попереду — візир, за ним — Теимур. Бачить Теимур: заклопотаний чимсь падишах. Візир звернувся до нього:
— О володарю світу, у цього хлопчика якесь діло до тебе.
Падишах кинув свій погляд на Теймура, оглянув його, спитав:
— А що сталося?
Теимур сказав:
— Падишах, я  знайшов камінь, який упав у тебе з персня.
Падишах зрадів:
— Де він?
Теимур    виступив    наперед, розтиснув кулак, віддав камінець падишахові. Падишах глянув, бачить — справді цей камінець з його персня. Він сказав:
— Дякую тобі. Візире, проведи хлопчика.
Теимур сказав:
— Володарю світу, не треба мене проводжати, я й сам дорогу знайду. Але як ти не виконаєш своєї обіцянки, я вийду на вулицю й кричатиму, людей зберу, ославлю тебе.
Падишах побачив, що хлопчик від нього не відчепиться, та й каже:
— Гаразд. Проси, що ти хочеш.
Теймур відповів:
— Нічого я в тебе не прошу. Є в мене тільки одне бажання, виконай його.
Падишах наказав:
— Кажи, яке бажання?
Теймур сказав:
— Дай наказ: нехай кожен плішивий, скільки їх є в цьому місті, заплатить мені сто карбованців.
Падишах здивувався, сказав подумки: дам я такий наказ, збитків від нього не матиму. Звернувся він до візира:
— Бери папір, пиши наказ.
Візир узяв папір, написав наказ про те, щоб кожен, хто має пліш, видав цьому плішивому сто карбованців.
Падишах звернувся до Теймура:
— Що ще?
Теймур сказав:
— А ще накажи візирові написати: нехай кожен ткач, скільки їх є в цьому місті, заплатить мені сто карбованців.
Падишах наказав візирові написати в указі й це. А потім падишах знову звернувся до Теймура:
— Що ще?
Теймур сказав:
— А ще накажи йому дописати: нехай кожен, чию жінку звати Фатьма, скільки їх буде в цьому місті, заплатить мені сто карбованців.
Падишах побачив: од цього у нього збитку не буде. І він наказав:
— Гаразд, допиши й це.
Візир дописав. Падишах знову звернувся до Теймура:
— Що ще?
Теймур сказав:
— А ще накажи дописати, нехай кожен, хто родом з села Сарханбейлі, скільки їх буде в цьому місті, заплатить мені сто карбованців.
Падишах кивнув:
— Гаразд, допиши це.
Візир  дописав.   Падишах  ще  раз  звернувся  до  Теймура:
— Що ще? Кажи, не бійся, я щедрий.
Теймур сказав:
— Накажи йому дописати: кожен, хто порушить падишахський наказ, кожен, хто відмовиться його виконати, повинен виплатити мені тисячу карбованців.
Падишах подумав, чи не зашкодить це йому. Скільки він не думав, ніякої шкоди від цього не бачив. Звернувся падишах до візира:
— Допиши і це.
Візир дописав. Падишах спитав Теймура:
— А що ти Ще бажаєш?
Теймур відповів:
— Бажаю здоров'я падишахові. Підпиши указ, приклади печатку, дай його мені.
Падишах підписав указ, приклав до нього печатку, вручив його Теймурові. Теймур сказав:
— Хай буде славен падишах, я піду. Через годину я повернуся до тебе й принесу дивовижну звістку. Доручи сторожі, щоб випустила мене.
Падишаха взяла цікавість, яку це таку дивовижну звістку принесе Теймур. Він доручив візирові впустити Теймура, тільки-но той повернеться. Теймур узяв наказ і пішов.
Тим часом Теймур поклав наказ у надійну схованку. Погуляв якусь годину, повернувся в падишахський палац. Візир провів його до падишаха. Теймур став перед ним, схилив голову. Падишах спитав:
— Скажи мені, плішивий, яку звістку ти приніс?
Теймур відповів:
— Я приніс тобі звістку про те, що є в цьому місті чоловік, котрий порушив твій указ і не хоче заплатити мені тисячу кар бованців.
Падишах розгнівався, звернувся до візира:
— Чуєш, візире? Що це робиться — мій указ порушують! Зараз же довідайся, хто це зробив, та тягни його сюди. Нехай покладе спочатку тисячу карбованців, а потім я накажу відру бати йому голову.
Теймур сказав:
— Падишах, накажи, щоб прийшли кати, я сам зловив і привів того, хто порушив твій указ.
Падишах віддав наказ, щоб з'явилися кати. Він спитав у Теймура:
— Де він — той, хто порушив указ?
Теймур відповів:
— Володарю світу, чи оголосив ти, коли загубив коштовний камінь з персня, указ про те, що той, хто знайде й принесе той камінь, отримає золота стільки, скільки сам важить?
Падишах сказав:
— Так, оголосив.
Теймур спитав:
— Чого ж ти мені не дав навіть щербатої копійки? Ти — перший, хто порушив указ. Або дай мені тисячу карбованців, або накажи відрубати собі голову.
Падишах бачить: ошукав його плішивий. Він розлютував:
— Ти, плішивий, ще кепкувати з мене будеш? Ось я тобі зараз...
Теймур перебив його:
— Падишах, твоя воля — мене можуть побити, можуть убити. Але знай: у мене в цьому місті сорок приятелів, таких, як я, плішивих. Я залишив у них указ, який ти підписав і скріпив печаткою. Буде зі мною тут непереливки, вони повсюди оголосять твій указ і ославлять тебе. Найкраще — віддай мені без зайвих слів тисячу карбованців. А не даси — порушиш указ, який ти підписав сьогодні, і тоді заплатиш ще тисячу карбованців.
Падишах бачить: кепські справи. Не дасть тисячу карбованців — тоді, виходить, знову порушить указ. Нічого не вдієш — дав він Теймурові тисячу карбованців, але попередив:
—   Бери, але геть звідси! Не попадайся мені на очі! Теймур сказав: Падишах, я охороняю твої закони, чого ж ти сердишся? Стривай, тут ще один порушник указу. Зараз я поквитаюсь з ним, а потім піду.— Він повернувся до візира, спитав його: — Чи помітив ти, що падишах порушує свій указ?
Візир промимрив:
— Так, помітив.
Теймур спитав:
— Чого ж ти не покарав порушника?
Візир відповів:
— Як я можу покарати падишаха?
Теймур сказав:
— Не знаю. Ти власною рукою дописав: кожен, хто помітить порушення цього указу й не покарає порушника, повинен заплатити мені тисячу карбованців. Зараз або ж дай мені тисячу карбованців, або покарай падишаха. А як ні, то ти порушуєш указ.
Падишах порадив:
— Візире, поклади йому тисячу карбованців, бо він таке тут вироблятиме!
Теймур забрав у візира тисячу карбованців і пішов. Прийшов він туди, де сховав указ, узяв його та й подався до Джуль-фи. Бачить: ткач працює — тканину пряде, колиску гойдає, птахів відганяє, масло колотить, глину замішує. А Фатьма збоку стоїть, спостерігає.
Теймур підійшов до Джульфи та й каже:
— Зятю, перепочинь трохи, я приніс тобі указ від падишаха. Ткач здивувався:
— Який ще там указ?
Теймур спитав:
— Скажи-но мені, є в тебе пліш на голові чи немає?
— А тобі що з того? — відповів Джульфа.
— Не зволікай, скажи правду, ти плішивий чи ні?
Ткач відповів:
— Може, і плішивий, то й що?
Теймур сказав:
— А те, що жени сюди сто карбованців.
Джульфа розсердився:
— Ах ти, плішивий, які ще там сто карбованців?
Теймур перепитав:
— Але ж ти плішивий?
Ткач сказав:
А що, тебе послали збирати подать з плішивих?
Теймур відповів:
— Атож.
Ткач спитав:
— А в тебе є на це указ?
Теймур відповів:
— Так, є.
Він показав ткачеві першу частину падишахського указу. Ткач глянув і став благати Теймура:
— Сину, ти ж нам як рідний. Сам бачиш, я бідний ткач, ледве заробляю собі на хліб.
— Як? Ти ткач?
Джульфа відповів:
— Авжеж, сам знаєш, що я — ткач.
— Тоді клади сюди сто карбованців. Бо ти плішивий, та й ще до того ткач.
Сказавши це, Теймур показав Джульфі другу частину указу.
Ткач розгубився, покликав жінку:
— Гей, Фатьмо, іди сюди, послухай, що каже твій брат!
Теймур сказав:
— Як? Твою жінку звати Фатьма?
Ткач сказав:
— А що, хіба сам не знаєш, що її ім'я — Фатьма?
Теймур наказав:
— Ну, тоді плати за це ще сто карбованців. Давай мерщій, бо ніколи мені. Мене чекає падишах. Я поспішаю.
Джульфа побачив, що справи кепські, і сказав:
— Гей, плішивий, нема в мене сьогодні грошей. Завтра виведу на базар віслюка, продам його, розплачусь.
Теймур спитав:
— Як, у тебе є віслюк?
Ткач відповів:
— Є, звичайно. Один-єдиний.
Теймур наказав:
— Тоді з тебе за нього ще сто карбованців.
Ткач глянув в указ і переконався: там і про це написано. Він сказав:
— Ах ти, сину лиходія, користуєшся випадком, щоб залишити без шматка хліба сарханбейлинця?
Теймур спитав:
— Як, ти родом з села Сарханбейлі?
Джульфа відповів:
— Авжеж. Хіба ти не знав, що я з Сарханбейлі?
Тоді з тебе за це ще сто карбованців.
Ткач заволав:
— Ти що, надумав мене життя позбавити? Як я тобі дам стільки грошей, у мене печінка лусне.
Теймур спитав:
— То ти як, не хочеш платити? Жени за порушення указу ще тисячу карбованців.
Ткач глянув в указ, бачить, що і про це написано. Нічого не вдієш, приніс, віддав гроші. Темур сказав:
— Гаразд. Але за що ти заплатив цю тисячу карбованців? За те, що порушив указ падишаха. Хіба не так?
Ткач погодився:
— Так.
Теймур наказав йому:
— Глянь у останню частину указу. Тобі належить віддати ще тисячу карбованців за те, що ти помітив порушника указу й не покарав його.
Ткач  тремтячими  руками  приніс  ще  тисячу  карбованців. Теймур узяв гроші та й каже:
— Це  тобі   наука  за   твою  жадібність.   Недарма   кажуть про скнар:   пошкодує   п'ятак,  понюхає   кулак,  віддасть  четвертак.
А Фатьма сказала Теймурові:
—  Хай тобі щастить, брате. Так і треба скупердязі.

ШАХ І САДІВНИК
У одного садівника був чудовий сад. У ньому росли овочі, ягоди і квіти з усього світу. Почув про це шах тієї країни, в якій жив садівник. Гукнув він візира і каже:
— Такий чудовий сад гідний лише шаха.
Візир одразу збагнув шахову думку:
— Правду святу кажеш, володарю.
Того ж дня шах наказав вигнати старого з саду.
— Сад мене  годував,— сказав  садівник.— Як же  я  тепер житиму?
А шахова челядь йому каже:
— Сам поміркуй, як бути. Шах тобі нічого не дасть за твій сад.
Зажурився старий, прийшов додому. Бачить жінка — щось скоїлося з чоловіком.
— Чого ти зажурився? — спитала вона.
— Шах забрав у нас сад,— відповів старий.
— Як це забрав? Ти що, заборгував йому? — здивувалася жінка.
— Та ні, сподобався йому сад, от він і забрав його,— сказав чоловік.
— І що ж він дав тобі за це? — допитувалася жінка.
— Хіба ти не знаєш, що шах уміє брати, але не давати,— відповів старий.
— Та це ж не шах, а розбійник!..
З цього дня садівника й близько до саду не підпускали. Бідний старий не знав, що робити, як нагодувати своїх дітей. Якось він каже жінці:
— Слухай, моя люба, шах був несправедливий до мене, отож я хочу ошукати його.
А жінка відповідає:
— Ой, чоловіче рідний, ще накличеш на себе біду. Хіба обдуриш того, хто силою одібрав у тебе сад?
— Жінко,—каже садівник,— повір мені, шах — нерозумна людина. Якби він був розумний, ніколи не одібрав би сад, политий моїм потом, і не зробив би мене своїм ворогом. Отож не гріх ошукати шаха, взяти в нього золото-срібло.
— Куди вже тобі, старому, — не вгамовувалася жінка.
— Е, не кажи. Як маємо голодною смертю вмирати, не буде гріха, коли я ошукаю супостата.
Після довгих розмов старий перевдягнувся, поклав у торбу якесь причандалля й вирушив у дорогу. Підійшов він до палацу.
— Перекажіть своєму шахові,— сказав старий слугам,— що його хоче бачити один майстер.
Слуги доповіли шахові, і той наказав привести до нього прохача.
Садівник вклонився шахові та й каже:
— Хай буде довгим життя володаря світу, я вмію робити такий вінець, що бачитимуть його тільки твої Друзі, а вороги ні. Як покладеш ти на голову той вінець, отоді й знатимеш, хто ворог корони.
— Старий, я давно мрію про це! — вигукнув шах.— Зробиш такий вінець, отримаєш усе, що захочеш.
— Мені потрібна мірка золота й трохи коштовних самоцвітів,— каже садівник.
Покликав шах охоронця скарбів і наказав видати старому все, що потрібно.
— Хай буде довгим життя володаря світу! Щоб зробити таку корону, мені потрібно буде сорок днів,— сказав  садівник.
Шах погодився, але пригрозив:
— Дивися, старий, не зробиш корони, накажу голову тобі відрубати!
Садівник уклонився шахові, забрав золото й самоцвіти й повернувся додому. Він розміняв кілька золотих і купив харчів, а жінка придбала дітям обнови.
Стали вони жити, горя не знаючи. Але жінку все-таки мучив неспокій, вона хвилювалася за чоловіка.
— Не журися, люба моя,— втішав її чоловік.— Все буде гаразд.
— Як же я не хвилюватимусь! Ось уже сорок днів минає, а корони нема. Шах тобі голову відрубає.
— Коли я вже золото у шаха видурив, то й з короною впораюся,— заспокоїв старий жінку.
Минуло ще кілька днів, і настав сороковий день. Шах наказав слугам привести старого. А старий каже:
— Перекажіть шахові, щоб зібрав на майдані людей, та й сам нехай туди приходить. Я невдовзі буду.
І ось за шахським наказом люди зібралися на майдані. Прийшов і шах зі своїм почетом. На узвишші поставили трон. Шах сів на нього, а довкола стояли візир, радники, полководці й уся його челядь.
Старий попрощався з жінкою, дітьми, перекинув торбу через плече й пішов на майдан.
Побачивши шаха на майдані, старий вклонився йому і з його дозволу звернувся до юрби:
— Люди добрі, я зробив чарівну корону. Шахові друзі цю корону побачать, а вороги ні. Ось тоді шах і дізнається, хто ворог трону.
Сказав ці слова старий, сунув руку в торбу, буцімто вийняв звідти корону. Насправді ж у його руках нічого не було.
Він провів руками над головою володаря та й каже:
— Вітаю тебе, мій шах, з короною. Тепер нехай твої друзі скажуть тобі, який прекрасний цей вінець, а ти радій, шануй друзів і знищуй ворогів.
Старий відійшов убік, щоб шахів почет міг побачити «корону». У шаха був дуже улесливий візир. Він перший вибіг наперед і вигукнув:
— Хай буде довгим життя шаха! Вітаю! Яка прекрасна корона, як вона тобі личить!
Потім до шаха підійшов радник, глянув на голову, де мала бути корона, але нічого не побачив. Він так і стояв, здивовано витягуючи шию то ліворуч, то праворуч. Радник хотів уже признатися, що нічого не бачить, та подумав, що шах вважатиме його ворогом, і теж вигукнув:
— Ой, чи ще є у світі така чудова корона! Наче сонце зійшло над головою нашого володаря.
Отак майже увесь почет пройшов біля шаха. І всі захоплювалися його короною. Але насправді нічого ніхто не побачив. Настала черга й полководцеві сказати про корону. Він вклонився й сказав:
— Хай буде довгим життя шаха. З такою короною нам не треба ні сонця, ні місяця, бо цей вінець сяятиме і вдень, і вночі.
А люди дивилися здалеку, і ніхто не бачив ніякої корони. Одні думали, що стоять далеко й не бачать вінця, інші мовчали зі страху, а треті, як і всі, в один голос вітали шаха.
Шах провів рукою по голові й нічого не відчув. Наказав принести свічадо і знову нічого не побачив. Хотів він накинутися на майстра, викрити його брехню, та подумав, що його ще самого вважатимуть ворогом трону. Отож він вигукнув:
— Кожен, хто відданий мені, нехай дасть дарунки майстрові.
Отримав майстер дарунки. Люди пішли з майдану. Відвів шах старого вбік та й питає:
— Що ж це ти наробив, старий? Ошукав і мене, і людей.
— О шах,— відповів старий,— я той самісінький чоловік, у якого ти відібрав сад і залишив його дітей без шматка хліба. А я тобі віддячив.
— А як я накажу повісити тебе?
— Тоді всі тебе осудять за невдячність майстрові, який зробив тобі чарівну корону.
Шах зрозумів, що коли він скарає на смерть старого, то втратить повагу людей у своїй країні.  І  він відпустив старого.
Садівник повернувся додому. З того часу його сім'я стала жити-поживати та добра наживати.

ШАХ, ДІВЧИНА, ШВЕЦЬ, ВІЗИР
Якось один шах узяв візира та й подався з ним у мандри по країні. Наділи вони на себе одіж дервішів, аби ніхто їх не впізнав. Ішли вони день, ішли другий і зустріли на дорозі одного чоловіка. Привіталися з ним та й пішли собі. Помітив шах, що той чоловік йде слідом за ними, та й каже йому:
— Слухай, добрий чоловіче, коли вже довелося нам іти разом, зробімо на дорозі сходи.
Шахів супутник здивувався:
— Що сталося, дервіше?  Навіщо сходи на рівній дорозі?
Побачив шах, що чоловік не зрозумів його слів, але не став їх повторювати. Незабаром вони помітили міську вежу.
— Брате, візьми нас з собою переночувати,— попросив шах.— Ми посланці аллаха.
Але супутник їхній непривітно відповів:
— Посланці аллаха повинні йти туди,— і він показав на мечеть.
Так і не запросив їх, пішов сам додому. Була в того чоловіка дочка. Розповів він їй про дивну зустріч на дорозі. А дочка й каже:
— Тату, іди й приведи цих дервішів до нас. Схоже, що той, хто розмовляв з тобою, розумний чоловік.
— Ти ж його не бачила, звідки знаєш, що він розумний? — здивувався батько.
— Та це зрозуміло. Він тобі сказав: зробити сходи на дорозі. Це означає: проведімо, мовляв, час у приємній розмові. А ти не зрозумів його.
Довго умовляла дочка батька, але він так і не пішов по гостей. Тоді вона сказала:
— Не хочеш їх брати до себе, понеси їм щось попоїсти. Вони ж тут нікого не знають.
Насилу добилася дочка батькової згоди. Зварила вона долми, спекла перепічку, налила у глек молока. Зв'язала все у вузлик і сказала:
—   Перекажи   дервішам   від мого імені, що місяць круглий, зірок на небі багато, стільки, що й не злічити, а море переповнене водою. Що б вони тобі не відповіли, скажеш мені про це.
Але батько дівчини був недобрий і жадібний. По дорозі він з'їв півперепічки, трохи долми, випив усе молоко, а рештки відніс дервішам і переказав їм доччині слова. Шах з'їв долму та півперепічки, поділившись з візиром, а повертаючи посуд, сказав:
— Перекажи своїй дочці, що місяць ущербний, зірок не так багато на небі, лише десять — п'ятнадцять, а море зовсім висохло.
Батько знову нічого не зрозумів, але переказав дочці слова дервіша. Вона обурено сплеснула руками:
— Тату, і не соромно тобі? Чого ти з'їв обід, який я посилала гостям? Навіщо випив усе молоко?
— Дочко, а звідки ти знаєш, що я по дорозі їв долму й відламав шмат перепічки? — здивувався батько.
— Це мені дервіші переказали через тебе. Я сказала, що місяць круглий, зірок багато, а море переповнене водою. Це означало, що хліб цілий, долми багато, а молока повний глек. Дервіші тобою переказали, що місяць ущербний, зірок обмаль, а море висохло, отже, півперепічки, більшу половину долми ти з'їв, а молоко випив усе.
І знову вона стала благати батька, щоб він запросив дервішів хоч на один день. Так благала, що батько пішов і привів дервішів додому.
А дівчина ця була зизоока. Отож усі речі в хаті стояли трохи криво. Тільки-но зайшов до хати шах, як одразу помітив це, але вдав, що не бачить. Проте коли хазяїн привітався з ним і спитав: «Брати дервіші, чи подобається вам наша хата?», шах, намагаючись   натякнути,   що  дочка   його   зизоока,   відповів:
— Хата дуже гарна, та має гандж: димар кривий.
Хазяїн закліпав очима, нічого не розуміючи. Дівчина одразу зрозуміла та й каже:
— Це не біда. Дим вільно виходить.
Дервіші посиділи трохи, потім дівчина спитала, що вони хотіли б поїсти.
Шах ще раніше помітив у дворі курей і коня. Отож він сказав:
— Принеси таку їжу, щоб м'якуш могли з'їсти ми, середину — кури, а шкаралупу — кінь.
Дівчина вийшла й одразу ж повернулася з динею:
— Солодкий м'якуш з'їжте самі, насіння віддайте курам, а шкаралупу нехай гризе кінь.
Шаха здивувала така кмітливість дівчини. Він похвалив її, подякував і разом з візиром вирушив у дорогу.
По дорозі вони зустріли шевця. Шах колись чув, що цей швець — дуже мудрий чоловік. Отож він підійшов до нього, приклав руку до голови. У відповідь швець доторкнувся пальцем до язика.
Тоді шах спитав:
— Брате швець, чи можеш ти помножити дев'ять на три? Швець, не довго думаючи, відповів:
Множив я, та не домножив, вийшло тільки тридцять два.
— А ти далеко чи близько? — знову спитав шах.
— Я зробив далеке близьким.
— На чому тримаєшся — на двох чи на трьох?
— Я зробив із двійки трійку,— відповів швець.
Нарешті шах ще одне запитав:
— А як я пришлю тобі гусака, ти зможеш його обпатрати?
— Авжеж, що зможу.
А потім вони розійшлися.
Вже дома, коли шах поміняв одяг дервіша на своє вбрання і сів на трон, він сказав візирові:
— І не соромно тобі! Ти не зрозумів жодного слова шевця. Іди до нього та спробуй зрозуміти його. Але дивися мені, не муч чоловіка, не примушуй силою його говорити.
Взяв візир чимало золота, сів на свого коня й поїхав до шевця. Знайшов його та й каже:
— Чи не поясниш мені, що означають ті слова, якими ти перекидався з шахом, коли зустрів нас.
— Поясню,— погодився швець.— Тільки заплатиш за це золотими монетами.
Погодився візир. А швець і каже:
— Коли шах приклав руку до голови, він спитав, що треба робити, щоб не боліла голова, тобто щоб людина не знала ніякого лиха. А я доторкнувся пальцем до язика. Це означає, не плескатимеш язиком — і голова не болітиме, і лиха ніякого не буде. Тоді він спитав мене, чи помножив я дев'ять на три? Він хотів довідатись, чи зміг я запастися на три зимові місяці, про робивши дев'ять місяців — весну, літо й осінь. Я йому відповів, що намагався це зробити, та нічого не вийшло, бо на заваді стали тридцять два зуби, тобто все проїв. Потім шах спитав, далеко я чи близько? Він хотів довідатися, далекозорий я чи короткозорий. А ще спитав він, тримаюсь я на двох чи на трьох. Він хотів знати, чи міцно мене тримають ноги. Якщо ти пам'ятаєш, я відповів, що з двійки зробив трійку, тобто що мені важко ходити на двох ногах, і я взяв до рук палицю. Наприкінці шах спитав, чи зможу я обпатрати гусака, коли він пришле? Я відповів, що зможу. І я казав правду. Гусак — це ти, а я забрав у тебе всі твої гроші.
Пошкодував візир, що віддав так багато золотих шевцю й надумав помститися йому. Вирішив він підкинути одне питання шевцю, не відповість — забере в нього всі гроші. І він спитав:
— Гей, чоловіче, коли ти такий розумний, скажи, що зараз робить шах?
Швець оглянув візира з ніг до голови та й каже:
— Ти знаєш, шах — велика людина, про нього треба говорити з повагою. А я сиджу на голій підлозі, переді мною купа старого взуття. Хіба ж можна серед такого мотлоху говорити про шаха? Це ж неповага до нього. Дай мені свого коня, накинь на мене гаптовану золоту накидку, поклади в руку дорогий наган, тоді я скажу тобі.
Візир погодився, зліз з коня. У ту мить швець зайняв його місце. Візир накинув йому на плечі гаптовану золотом накидку.
— А тепер слухай і знай, що робить шах,— сказав швець.— Шах скидає з коней таких вершників, як ти, а таких піших, як я,
садовить у сідло. Прощавай!
І, ударивши острогами коня, він поскакав. Довго його чекав візир, але так і не дочекався. Повернувся він ні з чим до шаха.
— Бачиш, візире, які розумні бувають люди? — спитав шах. — Тепер сам скажи, хто з вас заслуговує більше бути візиром — він чи ти?
Візир не міг не погодитися, що швець куди розумніший, ніж він.
Шах загадав розшукати шевця й призначив його своїм візиром. А дурного візира посадив шити чоботи.

ТАЄМНИЦЯ ДРУЖБИ
Жив собі шах. Мав він єдиного сина Малика, якого дуже любив.
Якось їхав Малик верхи берегом моря, коли це бачить: конюх і Лисий Мамед про щось сперечаються, навкулачки б'ються. Малик під'їхав, розборонив їх і питає:
— Що ви не поділили? Чого стусаєте один одного?
Забіяки трохи відхекалися. Конюх і каже:
— Пане, а було ось що. Стояв я на березі й побачив, що по морю пливе якась скриня. Кинувся я в море й насилу витяг її.
Аж ось Лисий Мамед з'явився, кричить, що він перший побачив ту скриню, а тому вона належить йому. От ми й побилися.
Малик присоромив забіяк, дав кожному по монеті, а скриню забрав собі. Віз її, віз, а потім подумав: «А що, коли я відчиню скриню й подивлюся, що в ній? Може, розкрию таємницю, чого її кинули в море».
Відчинив юнак скриню, бачить, а в ній ще одна скринька. Відчинив він і цю скриньку, а в ній ще менша, і лежить там паперовий сувій. Розгорнув його Малик і прочитав: «Той, хто хоче знати таємницю справжньої дружби, повинен відвідати фортецю Трьох дідів».
Прочитав шахів син це послання, пішов до батька та й каже:
— О тату, світло моїх очей, дозволь мені вирушити в далеку мандрівку.
Шах його питає:
— Що ти надумав, сину? У яку мандрівку?
Син мовчить. А батько знову розпитує. Не хотілося юнакові розповідати батькові про таємничу знахідку, але той так наполягав, що нарешті син розказав і про суперечку конюха з Лисим Мамедом, і про те, як він забрав у них скриню, і про дивний сувій. У відповідь шах засміявся:
— Якийсь дурень написав, а ти й повірив. Не можна, сину, вірити всьому, що почуєш. Не можна гнатися за кожним птахом. Ні, не пущу я тебе самого блукати по білому світу. Нема в мене нікого, крім тебе, і я не хочу з тобою розлучатися. Живи дома.  І тут можна осягнути таємницю справжньої дружби.
Зажурився юнак, спробував батька умовити, але той стояв на своєму. Так нічого й не домігшись, пішов Малик од батька й подався в кімнату суму. Була така в палаці кімната. Коли в кого з близьких шаха траплялася якась біда, приходив він сюди й гірко плакав. Усе тут, куди не глянь, було чорне.
Після розмови про подорож довго чекав шах до вечері сина, та так і не дочекався. Не прийшов Малик і вранці.
Занепокоївся батько, скликав усіх своїх слуг і послав шукати сина.
Вони обшукали палац і сад, зазирнули в усі закутки, розіслали оповісників, але ніхто не міг знайти пропажу. Нарешті, коли минув тиждень і пішов другий, шахового сина знайшли в кімнаті суму. Одразу повідомили про це батька. Він покликав свого візира і разом з ним подався до сина.
Малик був чорний як ніч. Шах так розхвилювався, що забув про таємний сувій і здивувався, коли побачив у синових руках якийсь папір.
— Сину, чого ти такий сумний, яке в тебе горе? Що ти тримаєш у руках?
Малик вкляк перед батьком.
— О тату, світло моїх очей! Я хотів вирушити у мандрівку, щоб довідатись про таємницю справжньої дружби, але ти не дозволив. Я так засумував, що прийшов сюди виплакати своє горе.
Довго умовляв шах сина, обіцяв золоті гори, аби тільки той не їхав. Але марні були його благання. Малик казав, що йому нічого іншого не треба. Шах порадився з візиром і відпустив сина. Та ще дав йому сто воїнів для охорони.
Хитрий візир запропонував підступний план:
— Ми скажемо воїнам, щоб вони один по одному покинули Малика. Наприкінці він залишиться сам, злякається й повернеться додому.
Так і зробили. Наступного дня Малик попрощався з батьком і виїхав з палацу. Услід за ним вирушили на конях сто хоробрих воїнів.
Тільки-но  вони  виїхали   на дорогу,  як  зустріли  Мамеда. Малик зупинив свій загін та й каже:
— Гей, Мамеде, у скрині, яку ви знайшли, був сувій. Якийсь чоловік написав, що той, хто хоче знати таємницю справжньої дружби, повинен піти у фортецю Трьох дідів. Ось я і вирішив шукати цю фортецю. Ходімо зі мною.
Подумав Лисий і погодився:
— Гаразд, тільки я скажу своїм рідним.
Попросив Лисий дозволу в батька, попрощався з матір'ю, яка поклала йому в торбу ячмінну перепічку, і наздогнав Ма-лика.
Вирушили вони в дорогу. Йшли довго. Раптом Малик озирнувся й побачив, що вони залишилися вдвох, а всі воїни кудись непомітно зникли. Лисий Мамед повернув свого коня й злякано спитав:
— Як же ми підемо самі, без війська? Що ми там робитимемо без воїнів, без зброї? Краще повернімося додому.
— Брате Мамед,— розсердився Малик,— бачу, ти хочеш накивати п'ятами. Що ж, повертайся додому, я сам піду.
Глянув Мамед на Малика та й каже:
— О пане мій, коли кому й судилося знайти це місце, то тільки мені. Я піду з тобою.
І вони знову вирушили в дорогу. їхали та їхали, то мало, то багато, коли глядь — закінчилися всі припаси харчів. Малик зажурився:
— Що ж нам тепер робити? Нема чого їсти, помремо з голоду.
Але Лисий безтурботно махнув рукою:
— Мати поклала мені в торбу ячмінну перепічку. З'їмо її, а там видно буде.
Він поділив навпіл перепічку. Малик скривився — йому зроду не доводилося їсти такий хліб.
Поїли вони й пішли далі. Йшли вдень і вночі й нарешті добулися до високої гори. Подолали її й побачили долину, усю в квітах. Така вона була гарна, що навіть квітник у шахівському саду не зміг з нею зрівнятися. Кожна квітка світилася тисячею барв, голова паморочилася від п'янких запахів. На деревах співали солов'ї. Були тут і куріпки, і фазани, і перепілки, і папуги, і пави з розкішними хвостами. Вдалині полохливо бігали лані, козулі.
Посеред долини височів палац, змурований із золотої та срібної цегли. Його вежі здіймалися аж до самих хмар. З усіх боків палац був огороджений високою кам'яною стіною, один вигляд якої наганяв страх.
— Як тут гарно! — захоплено мовив Малик.— Отут би жити...
А Лисий Мамед і каже:
— Е ні, пане Малик, ніхто ще не знає, як тут жити... Щось мені не подобається цей край...
Не встиг він доказати, як щось загуркотіло. Подорожнім здалося, що небо впало на землю. За одну мить відчинилася брама, і невідомо звідки з'явилися дві величезні руки. Одна зняла з коня Малика, друга опустила на землю Лисого Мамеда. Ті ж руки схопили коней за вуздечки, відвели в фортецю і поставили в стайню. Аж тільки тоді мандрівники, які ані на крок не відставали від коней, зупинилися й озирнулися. Це була стайня, величезна, мов міський майдан. Знову з'явилися руки, дали коням корму. Тоді ті ж самі руки привели Малика й Мамеда в палац, такий пишний та розкішний, що батьків палац здався Маликові халупою.
Людей не було видно. Немов з неба опустилися рушники і глек для умивання. На столі простелилася скатертина, а на ній сорок різних страв, одна від іншої смачніша. Подорожні дивувалися, звідки все це береться. Вони були голодні, і тому одразу заходилися їсти. Коли гості наїлися, знову з'явилися таємничі руки й прибрали все зі скатертини. Потім повели Малика та його товариша в опочивальню. Гості одразу ж роздяглися й полягали спати. Малик заснув, тільки-но його голова доторкнулася до подушки. Зате Лисий, розумний та хитрий, спав упівока, прислухаючись до найменшого шелесту.
Було вже далеко за північ, коли Мамед побачив, як відчинилися двері. До кімнати зайшли три діди у величезних чорних чалмах, довгих чорних халамидах, чорних черевиках з гострими загнутими носами. Один дід тримав у руках чорну книгу, другий ніс важку чорну патерицю, а в третього до паска була приторочена крива шабля з чорним руків'ям. Дід з шаблею заговорив першим:
— Не будемо довго думати. Відрубаємо їм голови — та й по всьому. Не доведи бог, розкриють нашу таємницю.
Дід з книгою заперечив йому:
— Один з цих юнаків шахів син. Як ми вб'ємо його, шах нашле на нас військо і ми загинемо.
— Що ж нам робити з ними? — розгублено спитав дід з патерицею.
Дід з  книгою, мабуть,  наймудріший  серед них,  відповів:
— Коли вони вже прийшли до нас просити притулку, наш обов'язок допомогти їм.
Не встиг дід вимовити останнє слово, як Мамед підхопився з постелі й укляк перед дідами на колінах:
— О мудрі, допоможіть нам. Ми шукаємо таємницю справжньої дружби. Покажіть нам дорогу.
Дід простяг над ним руку й сказав:
— О юначе, ми розгнівалися на вас, хотіли скарати, але коли ти так просиш, благаєш про допомогу, слухай і запам'ятовуй. Встаньте до схід сонця. Сідайте на коней і вирушайте тією дорогою, що праворуч. Зустрінете ви лисицю. Але це не справжня лисиця, а стара чаклунка. З ранку до ночі сидить вона на роздоріжжі семи шляхів і пильнує за тими, хто йде. У кожного вона всіма правдами й неправдами хоче вивідати, куди й чого він йде. Отож не кажіть їй про свою таємницю, бо лихо вам буде. А як відійдете від лисиці, зніміть з коней підкови й переверніть їх. Ця хитра відьма, як не вивідає таємниці, почне переслідувати вас. А коли ви підкуєте коней перевернутими підковами, вона піде в інший бік і загубить ваш слід. А згодом ви зустрінете пташку-щебетушку. Кожна її пір'їна має тисячу барв. Не вбивайте її! То чарівна пташка. Дасте їй трохи корму і йдіть собі далі. До самого моря ви не знатимете більше ніяких перешкод. Та от перепливти море на своїх конях ви не зможете. Зніміть сідла і збрую, відпустіть коней у ліс. На березі ви побачите чорний камінь. Під ним знайдете вудила. Один кінець киньте у воду. Одразу ж з води вийде кінь на трьох ногах. Сідайте на нього, він перевезе вас на той берег. Але не забудьте — камінь хоч і невеликий, а важить тисячу пудів. Ви не зможете зрушити його з місця. Отож станете біля нього й скажете: «О чорний каменю, ти впав із неба, земля допомогла тобі, тепер допоможи нам». Камінь одразу стане легкий, ви зможете його зрушити з місця й забрати вудила. На тому березі ви побачите такий самісінький камінь. За коня не бійтеся. По землі він ходити не може й тому повернеться в море. А ще біля каменя ви знайдете залізні черевики й палиці. Отоді ви й зупиніться. Перед вами постане стара баба. Дасте їй грошей, і вона покаже вам те місце, яке ви шукаєте.
Тільки-но дідок сказав останнє слово, як усі троє зникли, а Лисий заходився будити Малика. Довго він його будив. Нарешті   юнак   прокинувся.
— Чого ти мене розбудив? — сердито спитав він.— Мені такий сон снився! Якби ти був на моєму місці, зроду-віку не прокинувся б...
Але Лисий Мамед не звернув уваги на крик, спокійно сказав:
— Пане мій Малик, тобі пощастило, що ти спав і нічого не бачив. Якби ти тільки знав, як налякали мене діди.
— Які діди?  Що ти верзеш? — здивовано спитав Малик.
І тоді Лисий розповів йому, що бачив і чув. Та тільки про пташку він неправду сказав: порадив її підстрелити.
Недарма кажуть, що немає на світі хитрішого, ніж Лисий Мамед. Мамед навмисне сказав неправду. Він подумав: а раптом по дорозі вони посваряться, і Малик прожене його й сам добудеться до того місця, яке вони шукають.
Потім вони присяглися у вічній дружбі, а вранці, до схід сонця, Мамед і Лисий пішли до стайні. Ті ж руки, що їх зустріли вчора, уже тримали осідланих коней біля воріт. Сіли друзі на коней і вирушили в дорогу.
Як і казав дід, невдовзі зустріли вони лисицю. Побігла вона услід за ними та й заговорила по-людському. Хоч як вона їх умовляла розказати, куди їдуть, що шукають, так від них нічого й не почула. Від'їхали вони трохи, сховалися за деревом, а лисиця тим часом загубила їхній слід. А потім вони зійшли з коней, перекували їх і поїхали далі.
Довго їхали чи недовго, нарешті зустріли вони пташку. Малик одразу зняв лук, натяг тятиву, хотів стрілу пустити, та Лисий схопив його за руку.
Син шаха здивовано спитав:
— Ти ж сам казав, що пташку, яку ми зустріли, треба підстрелити. Чого ж ти не даєш мені цього зробити?
Лисий Мамед зійшов з коня, впав перед сином шаха навколішки:
— О пане мій, Малик, прости мені. Це все через мою кляту хитрість, вона в усьому винна, що я збрехав тобі. Дід казав, щоб ми не чіпали пташку, а навпаки, нагодували її.
Довго сердився Малик, та згодом все-таки вибачив Маме-дові. Поїхали вони далі. Довго їхали мовчки, поки не добулися до самого моря. Спішилися вони, розсідлали коней, пустили їх у ліс. Став Мамед коло чорного каменя й проказав ті слова, яких його навчив дідок: «Ой чорний каменю, ти упав з неба, земля допомогла тобі, тепер допоможи нам». І справді, камінь став такий легкий, що Мамед однією рукою підняв його, а другою дістав сховані вудила. І одразу ж навколо так загуркотіло, немов небо впало на землю. Море захвилювалося, занур-тувало — і вискочив з води кінь на трьох ногах. Лисий Мамед накинув на нього вудила й потяг до себе. Кінь уперся, хотів вирватися, повернутися в море, та не зміг. Лисий Мамед міцно тримав його. Скочили вони на широку кінську спину.
Кінь кинувся у безодню і в одну мить вивіз їх на той берег. Тільки-но Мамед зняв вудила, як кінь одразу стрибнув у море й зник з очей. А Лисий сховав вудила під чорний камінь, як казав дідок, і став шукати залізні черевики. Вони були тут, поряд.
Малик і Мамед взулися в залізні черевики, взяли палиці й пішли. Ішли горами, долинами, коли глядь — черевики зносилися, а палиці стерлися на кінцях.
Здається, вони добулися до того місця, яке шукали. Роздивилися довкола — неподалік хатина стоїть.
Подалися вони туди. Тільки хотіли постукати в двері, як на поріг вийшла стара баба. Малик глянув у її добрі очі й сказав:
— Бабусю, ми з далекої дороги й дуже голодні. Чи не пустите ви нас переночувати?
Стара баба зітхнула:
— У мене є де переночувати, сину, залишайтесь. Ось тільки нагодувати вас нічим.
— Це не біда, бабусю,— відповів Малик.— Аби було де переночувати. А поїсти щось знайдемо.— Він дістав з кишені великий рубін і подав старій.— Візьміть, виміняйте у міняйла гроші та купіть щось поїсти.
Такого великого рубіна стара ніколи не бачила. Вона пішла в місто до знайомого купця, дала йому коштовний камінь та й каже:
— Брате, візьми цей рубін та дай мені за нього харчів і грошей.
Оглянув купець камінь та й подумав, що стара сама не донесе стільки грошей.
— Піди,— сказав він,— та приведи амбала, бо сама ти не впораєшся.
Стара подумала, що купець глузує з неї, але пішла, а сама йде та й думає собі: «Коли каже привести, приведу. Але якщо цей нечистий кепкує з мене, то я йому таке зроблю, що він вік пам'ятатиме».
Але купець і не думав кепкувати. Коли стара прийшла з ам-балом, він нав'ючив на бідолаху два величезних мішки — один з грошима, другий — з харчами.
Привела вона амбала додому, поставив він мішки, отримав за свою працю й пішов собі.
А Малик і Мамед накинулися на їжу, а коли поїли, подякували старій. Тоді Лисий Мамед і каже:
— Бабусю люба, у нас одне діло. Як поможеш нам, дамо тобі таких  коштовних  самоцвітів,   що  ти  зроду-віку  не  бачила.
Стара засміялася:
— Де ж я їх подіну, сину! Мені вистачить і того, що вже дали. Скажіть краще, чим я можу вам зарадити?
— Ми прийшли сюди, щоб дізнатися про таємницю справжньої дружби. Довідатися про неї можна в зачарованій фортеці Трьох дідів. Лише ти зможеш нам показати це місце.
А стара їм і каже:
— Та ви звідти ж і прийшли. Фортеця, де ви ночували, і є те саме місце.
Малик здивувався:
— Навіщо ж нас діди прислали сюди? Чому не відкрили свою таємницю?
— Діти мої, цього я вже вам сказати не можу. Ви зустрінете дідів ще раз. І тоді вони відкриють вам таємницю справжньої дружби. А тепер вийдіть за місто. Там ви побачите високий будинок. А в тому будинку живе двоє друзів — вони нерозлийвода — Ахмед і Мамед. Може, ви там довідаєтеся про таємницю.
Довго йшли Малик і Лисий Мамед, поки не перейшли все місто. А на самій околиці вони зустріли чабана з отарою овець.
— Брате,— питають вони,— може, ти знаєш, де живуть двоє друзів-нерозлийвода,  Ахмед   і Мамед.
— Авжеж, що знаю, — охоче відповів чабан.— Це ж я їхніх овець пасу. Ось бачите вдалині великий будинок? Там вони й живуть.
Друзі пішли до того будинку, який їм показав чабан, постукали в двері.
Відчинив їм Ахмед. Малик вклонився й каже:
— Ми з чужого краю, нікого не знаємо в цьому місті. Чи не змогли б ви нам дати притулок на одну ніч?
Ахмед відчинив навстіж двері:
— Для гостей — найчільніше місце. Ласкаво просимо!
Він повів гостей у світлицю, посадив на килимі. Погомоніли про те про се, потім слуги подали всілякі страви, одна краща за іншу. Але хоч як Ахмед умовляв, ні Малик, ні Мамед навіть не доторкнулися до їжі.
— Чого ви не хочете їсти мого хліба? — нарешті ображено спитав Ахмед.
Тоді Малик признався, чого вони прийшли.
— Ми хочемо, брате, узнати про таємницю твоєї дружби з Мамедом. Поки ти не відкриєш нам цієї таємниці, ми не їстимемо, не питимемо.
— О любий гостю, навіщо тобі моя таємниця? Скажи мені правду. А не скажеш — нічого не довідаєшся.
І розповів Малик Ахмедові про все, що з ним сталося, про те, як знайшли скриню, про лист у ній, про те, як шах не хотів його відпускати, та про всі пригоди в дорозі.
Пожалів Ахмед своїх гостей та й каже:
— Атож, брати мої, пройшли ви немало. А тепер послухайте, що вам скажу. Замолоду в мене було багато друзів. І всі вони до мене горнулися. Та якось батько каже мені: «Сину, бачу я, у тебе багато друзів, а ти коли-небудь перевіряв їхню вірність?» Я стенув плечима та й відповів: «Ні, тату, не перевіряв. А навіщо? Я й так знаю, що вони мої наивірніші друзі. Хіба не бачиш, вони щодня приходять до мене, тішаться зі мною, нічого лихого мені не заподіяли». А батько стояв на своєму: «Сину, ти ще дуже молодий, не можна називати кожного, хто тобі усміхається, другом. Усі вони друзі, поки повні в тебе кишені. Зараз у нас достаток, от вони й злітаються, як мухи на мед. Ти думаєш, вони по-справжньому люблять тебе? А ти спробуй перевірити їх. Довідайся, що в них на душі». Запам'ятав я батькові слова. Якось зарізав я барана, поклав його в мішок і зав'язав міцним вузлом. Коли настав вечір, завдав собі мішок на плечі й пішов до своїх друзів. Постукав у перші двері. Мій друг вийшов. Я поставив мішок на землю та й кажу: «Сьогодні я попав у велику халепу: убив шахського барана, і, як назло, його найулюбленішого. Довідається шах — мене повісить. Баран у мене в мішку, допоможи сховати». Друг насупився, відвів очі вбік: «Вибач, брате, ми не раз їли-пили, але я не можу цього зробити. Баран — не голка, його не сховаєш. Боюся, як узнає шах, плакала моя голівонька».
Довго я просив друга, але він і слухати не хотів, а потім грюкнув дверима перед моїм носом: «Та відчепися ти від мене. Я дуже шкодую, що товаришував з тобою. А тепер не те, що товаришувати, знати тебе не хочу...»
Так з мішком за плечима я обійшов усіх своїх друзів. Мене зустрічали, як завжди, привітно. Та варто було мені розповісти про свою пригоду, як двері зачинялися й мене гнали геть. Тієї ночі я постукав у тридцять дев'ять дверей, у тридцяти дев'яти друзів просив допомоги.  І жоден з них на поріг не пустив.
Сумний та невеселий повертався я додому. Аж раптом згадав, що при дорозі живе один мій знайомий. Ми не дуже були з ним близькі, і я хотів обминути ту хатину. Коли друзі, які день і ніч товклися в моїй хаті, не захотіли допомогти мені, то чи розмовлятиме зі мною цей чоловік. Та все-таки якийсь голос шепотів мені: «Постукай, перевір його». І я, проклинаючи усе на світі, підійшов до дверей. На стукіт вийшов сам господар. Я несміливо привітався з ним.
«У мене велике нещастя. Я ненароком убив шахського барана і тепер не знайду місця, щоб сховати його. Чи не допоможеш ти мені?» Він подумав трохи й скрушно похитав головою: «Звісно, це дуже кепсько, що ти вбив барана, та ще з шахської отари. Та тепер нічого не вдієш. Як то кажуть, від долі не втечеш нікуди. Але ж у тебе лихо, і я мушу допомогти тобі. Як же можна допустити, щоб ти позбувся життя через якогось барана?!»
Він зайшов у хату і через якусь хвилину виніс великий заступ. «Ходімо,— сказав він,— закопаємо барана десь за містом».
Ми йшли довго. Я так втомився, що мене вже не несли ноги. За цей вечір я обійшов з мішком трохи не все місто. Мій супутник раптом зупинився і сказав: «Ти, мабуть, дуже втомився, дай-но я понесу барана». Я не хотів віддавати йому мішок, але він силоміць забрав його в мене. Нарешті ми дійшли до невеликого арика. Тут ми викопали яму, кинули в неї мішок з бараном і засипали землею.
Я подякував йому, і ми пішли.
Наступного ранку я пішов до нього, щоб подякувати йому ще раз. Та не застав його. Мені сказали, що він пішов на весілля до якогось пана. Цей чоловік, якого я знав зовсім мало, виявився єдиним моїм другом. Цікаво, чи вміє він берегти таємниці? Щоб переконатися в цьому, я теж пішов на весілля. Там зібралися знатні люди нашого міста. Я зайшов до кімнати й побачив свого нового друга на чільному місці. З самісінького порога я закричав: «Ах ти, клятий, щоб тобі добра не було! Виходь сюди на подвір'я, побачиш, що я з тобою зроблю». Він навіть бровою не повів, відповів спокійно: «Не кричи, Ахмеде, іди собі додому. Хоч бий мене, хоч ріж, все одно не скажу, над чим вода тече». Почув я ці слова — раз і назавжди повірив, що мій друг надійний, він ніколи не розкриє таємниці, не викаже мене.
З того дня я жити не міг без мого нового друга Мамеда. Ми весь час були разом і дуже звикли один до одного. Але щастя ніколи не буває вічним. Сталося так, що Мамедові довелося переїхати в інший край. Він продав усе своє майно, забрав батька й матір і виїхав.
Минули роки, померли мої батько й мати. Я збіднів, друзів у мене не було, рідних теж, лише одна сестра. Жили ми бідно, перебивалися з хліба на воду. Я скрізь шукав роботу, та нічого не міг знайти. Тоді я взяв сестру, і ми подалися шукати щастя по світу. Грошей у нас не стало, одяг подерся. Ми блукали по селах, ходили з міста в місто голодні й босі й зовсім втратили надію. Коли прийшли в це місто і я випадково довідався, що мій друг Мамед живе тут. Ми вже кілька днів нічого не їли, сестра зовсім охляла. Я почав шукати свого друга Мамеда, щоб позичити в нього трохи грошей. Довго його шукав. Аж ось нарешті знайшов. Він з жінкою саме виходив з хати. Я відкликав його й тихо сказав: «Брате, у мене лихо, і я прийшов у це місто, де не маю ні кола ні двора. Позич мені трохи грошей». На превелике диво, він навіть не глянув на мене. Дістав з кишені дрібних грошей, тицьнув у мою руку. Мені було кривдно, і я хотів повернути йому гроші, але згадав, що сестра помирає з голоду, й переборов свою гординю.
Ночували ми з сестрою в караван-сараї. Коли ми рано-вранці вийшли на вулицю, до нас підійшла якась жінка і дівчина. «Сину,— сказала жінка,— ви схожі на чужинців. Я бачу, вам ніде жити. У нашому будинку сім кімнат, і всі порожні. Ходімо зі мною, ви будете моїми дітьми. Житимемо всі разом, як одна сім'я».
Я навіть здивувався, бо знав, що в цьому краю не так легко знайти притулок. Може, вона хотіла заманити нас у пастку?
Але що вона могла взяти з двох жебраків? У нас навіть не було грошей, щоб заплатити їй за житло. Проте жінка говорила так привітно, що ми з сестрою погодились і пішли за нею. З того дня жінка була нам як рідна мати. А ми, як могли, допомагали їй.
Якось я йшов на базар, раптом якийсь дідусь зупинив мене: «Сину, я винен твоєму батькові два гаманці золота. Тільки зараз я довідався, що він помер, а його діти живуть тут. Візьми ці гроші, вони твої». Я не хотів брати грошей. Але дідусь наполіг, довелося гаманець покласти в кишеню. Дома я віддав гроші жінці, котра нас доглядала. Так ми й жили спокійно, щасливо. А одного чудового дня я зустрів на базарі Мамеда. Хотів обминути його, а він гукнув мене: «Ахмеде, ти сердишся?» Що я міг сказати «Авжеж, сержусь. Ти не схожий на вірного друга. Коли я попросив у тебе грошей, ти навіть не глянув на мене, не спитав, як я живу. Хіба так роблять друзі?» Мамед спохмурнів: «Усе, що ти кажеш, правда, Ахмеде. Я дав тобі гроші, не дивлячись на тебе. Це так. Але я не зрадив нашій дружбі. Я розмовляв з тобою, як з чужим, бо ти був схожий на жебрака, і моя дружина не повірила б, що такий голодранець може бути моїм другом. Але згодом я підіслав свою матір, і вона взяла тебе в сини. А вже потім я послав до тебе батька, і він віддав тобі два гаманці золота».
— Гості мої, ви знаєте, це була правда. Я зрозумів мого друга, і з того дня ще міцніша стала наша дружба. Ми більше ніколи не розлучалися.
Коли Ахмед скінчив свою розповідь, вже світало, заспівали півні. Малик і Лисий Мамед подякували йому, сіли на коней і вирушили в дорогу. їхали вони вдень і вночі долинами та горами, об'їхали сім країн семи шахів. А ще треба було подолати три гори. На одній горі жило сорок розбійників, і кожного, хто зупинявся в цих місцях, грабували й убивали.
Коли Малик і Лисий Мамед підійшли до цієї зловісної гори, дозорці помітили подорожніх. І тоді з усіх боків налетіли на них десять розбіників. У Мали-ка й Лисого Мамеда були шаблі, тож юнаки почали відбиватися. Побачили розбійники, що не здолати їм Малика й Мамеда, і послали вістового до свого проводиря, щоб той дав їм підмогу. Наказав проводир усім розбійникам сісти на коней. І живими або мертвими привести чужинців.
Побачили Малик і Лисий Мамед, як мчать розбійники на бистрих конях, і зрозуміли, що не  встояти  їм.  Ударили  вони
острогами своїх коней і полетіли, мов птахи. А розбійники навздогін за ними. Раптом Мамедів кінь перечепився й упав. Поки Лисий Мамед піднімав коня, розбійники наздогнали його, схопили, скрутили руки й відвели до проводиря. Той наказав кинути хлопця у в'язницю, а через три дні відрубати йому голову. Але поки Лисий Мамед мучиться у в'язниці, поглянемо, що сталося з Маликом.
Коли розбійники оточили Лисого Мамеда, Маликові пощастило втекти. Довго скакав він, сам не знав скільки. Нарешті доскакав до лугу, але так втомився, що враз сповз із коня, пустив його пастися, а сам ліг під деревом. Та луг цей, на лихо, був заповідником могутнього шаха. Не встиг Малик заснути, як сторожа уздріла коня, схопила Малика й відвела в палац. Грізному володареві доповіли, що якийсь чужинець порушив його кордон й пустив свого коня пастися на луг. Розгнівався шах і наказав посадити зайду на тридцять дев'ять днів у підземелля, а на сороковий день поставити шибеницю перед палацом і повісити. Маликові навіть не поясниди, у чому його провина, і посадили у в'язницю.
А тим часом Лисий Мамед звик до темряви у в'язниці й побачив, що він не сам. У кутку лежав якийсь юнак. Він важко дихав. Раз у раз кашляючи, він розповів Мамедові, що попав сюди сім років тому за наказом лютого шаха. З того часу він жодного разу не бачив білого світу. Уночі юнак помер. А Лисий Мамед зняв з нього одіж, надів на себе, а мерця вбрав у свій одяг і посадив у кутку. Сам він, прикинувшись мертвим, ліг біля дверей. Настав ранок. Вартовий приніс бранцям якесь пійло й побачив, що один з них помер. Загорнули його в мати, поклали на гарбу й повезли на високу гору, щоб скинути у прірву.
По дорозі, звичайно, Лисий Мамед непомітно вислизнув з мат і втік. Але про це ніхто з розбійників ніколи не взнав. Бо коли візник побачив, що загубив мерця, він нікому про це не сказав.
А тим часом Лисий Мамед ішов удень і вночі й ніде не зупинявся, аж поки не дійшов до країни, де мучився в неволі Малик. Зайшов він у місто й почув, як оповісники оголосили, що на міському майдані повісять бранця. Разом з людьми і Лисий Мамед пішов на майдан, посеред якого на високому помості стояв трон. На троні сидів шах у оточенні візирів, а внизу напоготові стояли кати. Під шибеницею із зав'язаними руками поставили Малика. Побачив це Мамед і здригнувся, але не розгубився.
Упав він долілиць перед шахом і каже:
—  О могутній володарю, я знаю дуже багато про хлопця, якого ти збираєшся повісити. Це страшний лиходій, дозволь, я сам повішу його.
Шах здивувався, але все-таки дозволив.
— Скажи, юначе, що ти знаєш про нього. Якщо твої слова сподобаються мені, я виконаю твоє прохання.
Лисий Мамед хитро усміхнувся й сказав:
— О великий і могутній шах! Цей невірний — шахів син. Сюди він прийшов, щоб убити тебе й захопити владу. Ти добре зробиш, як повісиш його. А ще я ось що тобі скажу: цей собака й син собачий колись присягався, що повісить тебе верхи на коні.
Шах здивувався:
— Верхи на коні? А як це робиться і що це таке?
Лисий Мамед зарані приготував відповідь:
— О шах! Накажи привести гарного коня — і я покажу, як вішати верхи на коні. Ми одразу вб'ємо двох зайців: я тобі покажу, як вішати верхи на коні, й водночас повісимо його, щоб знав, як замишляти проти великого і могутнього шаха.
Мамедові слова дуже сподобалися шахові. Він наказав привести найкращого коня. Слуги кинулися до стайні, і через хвилину на майдані вже басував стрункий білий кінь. Лисий Мамед подав знак, кати накинули зашморг на шию Маликові, підняли його й посадили на коня. Мамед з шаблею в руках скочив на того ж коня, стиснув його острогами, під'їхав до самісінької шибениці й сказав катам:
— Натягніть вірьовку міцніше. Я тим часом відскочу назад, а Малик повисне в зашморгу. Ось так і вішають верхи на коні.
Кати натягли вірьовку. У ту ж мить Лисий Мамед гострою шаблею перерубав вірьовку, ударив острогами коня, і той полетів, мов птах. Коли шах зрозумів, що його ошукали, він закричав не своїм голосом і наказав догнати й привести втікачів живими або мертвими.
Усе шахове військо кинулося в погоню, та так і не наздогнало Лисого Мамеда і Малика, котрі щасливо добралися до берега моря.
Лисий Мамед спритно зліз з коня, підійшов до чарівного каменя, сказав заклинання й дістав вудила. Тільки-но він кинув їх у воду, як з'явився кінь на трьох ногах. Подорожні скочили йому на спину й перепливли море. І аж тільки тоді їх побачили шахські воїни, але перепливти через море не змогли.
Тим часом Лисий Мамед сховав вудила під чорний камінь на тому березі. Пройшли друзі трохи вперед, побачили своїх коней, що мирно паслися на лузі. Скочили вони в сідла й вирушили в дорогу. Довго їхали чи недовго, нарешті добралися до замку Трьох дідів. І знову дві руки відвели коней у стайню, а гостей до палацу. Хлопцям подали обід, послали постіль. І цього разу подорожні не зустріли в палаці жодної душі.
Малик так втомився, що одразу заснув, тільки-но його голова доторкнулася до подушки. У Мамеда теж злипалися очі. Він боявся, що міцно засне. Отож розрізав собі палець і посипав сіллю.
Пізньої ночі широко розчинилися двері. Зайшли три діди. Один тримав у руках чорну книгу, другий — важкий чорний жезл, а в третього до паска була приторочена крива шабля з чорною рукояттю. Цього разу дід з шаблею знову заговорив перший:
— Краще я уб'ю їх, щоб, не доведи аллах, не розкрили нашої таємниці.
Дід з книгою заперечив йому:
— О жорстокий! Бідолахи ледве пізнали таємницю справжньої дружби, а ти хочеш їх убити.
Лисий Мамед більше не міг мовчати. Він підхопився з постелі, упав навколішки перед дідом з книгою й сказав:
— О мудрий з мудрих, ми пізнали таємницю дружби. Хочеш — я розповім тобі про неї.
Дід усміхнувся:
— Не треба, сину, ми самі знаємо.
Мамед здивувався:
— Чого ж тоді, коли ви знали цю таємницю, послали нас у таку далечінь?
— О мій сину, якби вам ця таємниця дісталася дуже легко, якби ви самі не зазнали труднощів у дорозі, наші слова пропали б марно. Тому ми послали вас туди. А тепер ідіть з миром, живіть щасливо й дружно, як Ахмед і Мамед.
Малик і Лисий Мамед подякували дідам і вирушили додому.
Йшли з раннього ранку до пізнього вечора й нарешті добулися до своєї країни. Шах довідався, що повернувся син, і вийшов йому назустріч.
Сім днів і ночей гуляли в шахському палаці. Шах нагодував усіх бідних і  калік,  а Мамедові  подарував  чудовий  палац.

ІРЖАВИЙ МЕЧ
Жив колись у місті Ісфагані шах. У цього шаха було троє синів. Відчув шах, настав йому час з світом білим прощатися. Покликав він синів і каже:
— О діти мої, залишилося мені жити недовго, я старий, не сьогодні-завтра помру. Послухайте, що я вам скажу — Він звернувся до старшого сина: — Тобі, Ахмеде, я залишу трон, Магомет буде візиром, а ти, Гасане, найменший, будеш радником. У мене є ще один заповіт. Але ніколи не забувайте про нього. У сороковій кімнаті мого палацу під сімома замками стоїть скриня. А в скрині тій іржавий меч. Як доведеться вам вирушати у далеку мандрівку, беріть з собою цей меч, і тоді ніхто вам не буде страшний.
Сказав шах і помер. А старший син почав правити.
Спочатку все було тихо, мирно. Шах правив країною, чинив суд, а коли йому все набридло, вирішив податися у мандри. Зібрав він своє військо, залишив замість себе середульшого брата, аж тут менший брат зупинив його:
— Виконуй батьків заповіт. Ти вирушаєш у далеку мандрів ку, отож візьми іржавий меч.
Глянув Ахмед на брата і засміявся:
— А я думав, що ти розумний хлопець. Старий перед смертю бовкнув якусь дурницю, а ти хочеш, щоб я став людським посміховиськом. Хіба мені, шахові, личить носити іржавий меч? Я дарую його тобі.
Сказав і вирушив у дорогу. Йшов він довго чи недовго, нарешті добувся до незнайомої фортеці. Озирнувся Ахмед-шах і оторопів: такого гарного краю він ніколи не бачив. Довкола ліс, дерева такі високі, що аж моторошно стало.
Наказав Ахмед своєму війську спішитися. Поставили вони намети, поїли й полягали спати, а вранці Ахмед подався до фортеці. Брама була зачинена. Але не такий чоловік був Ахмед, щоб його зупинили замки. Зламав він їх, зайшов і побачив, що всередині фортеця ще прекрасніша. За стіною буяв сад, довкола квіти, і на кожному кущі співають солов'ї. Посеред саду — величезний водограй, викладений золотою і срібною цеглою, а всередині сімдесятьма сімома струменями б'є прозора, мов сльоза, вода. Ніде ані душі. Надумав Ахмед покупатися. Але тільки-но він роздягнувся й ступив у воду ногою, як раптом сяйнула блискавка, ударив грім, небо заступили чорні хмари і з'явився богатир на крилатому коні. Він ще не зійшов з коня, а вже закричав:
—   Як ти посмів залізти у мій сад? Я зараз тобі голову зітну.
Богатир вихопив меч, в одну мить зітнув Ахмедові голову і зник.
Довго Магомет чекав брата, та так і не дочекався. Зібрав він військо і пішов шукати шаха. І він не взяв з собою іржавого меча. Довго йшов чи недовго, добувся Магомет до тієї самої фортеці й побачив, що стіни її змуровано з людських черепів, а під стіною лежить його вбитий брат. Злякався візир, хотів повернути назад, коли це раптом над його головою з явився богатир. І сталося все так, як зі старшим братом.
Менший брат Гасан довго чекав братів, але не дочекався і теж став збиратися в дорогу. А був він розумніший і дужчий за своїх старших братів. Не було ще жодного богатиря, якого б він не здолав.
Перед тим як він мав вирушати в дорогу, покликала його до себе мати й сказала:
— Сину, ти йдеш шукати братів. Я благословляю тебе. Тільки послухай мене, візьми з собою іржавий меч. Поки цей меч буде при тобі, ніхто тебе не здолає. А зустрінеш на дорозі людину, якій буде скрутно, не шкодуй сили й часу, допоможи їй. Тоді тобі буде щастити.
Мати відчинила скриню й дістала з неї іржавий меч. Гасан приторочив батьків дарунок до паска й відразу відчув, що сили в руках йому додалося. З невеликим військом вирушив Гасан у дорогу. Довго він ішов чи недовго, нарешті добувся до тієї самісінької фортеці. Брама відчинилися перед ним, зайшов він і побачив одяг своїх братів. Зрозумів Гасан, що брати загинули тут. Почав він шукати їхні тіла, хотів поховати. Коли це спалахнула блискавка, вдарив грім, чорна хмара, що пролетіла над лісом, заступила все небо, а з тієї хмари на крилатому коні спустився на землю богатир і закричав:
— Як ти посмів зайти в мій сад?
Гасан сміливо відповів:
— Не кричи, лиходію. Ти вбив моїх братів. Я прийшов помститися за них. І я тебе вб'ю.
Дістав Гасан меч і кинувся назустріч богатирю. Сорок днів і ночей тривала їхня боротьба, і не змогли вони один одного здолати. Нарешті на сорок перший день Гасан поклав богатиря на землю. З голови богатиря впала шапка, і Гасан побачив, що це не юнак, а дуже вродлива дівчина. Від здивування він знепритомнів і впав ні живий ні мертвий. А коли опритомнів, поряд нікого не було. Лише лежав якийсь папірець. Дівчина-богатир написала: «Я — Пері, дочка франкського короля. Батько хотів мене віддати заміж, але я не пішла й присягнула-ся, що стану дружиною тільки тому, хто здолає мене. Ти перший, хто мене переміг. Коли хочеш, прийди і проси моєї руки в короля. Я чекатиму тебе».
Зібрав Гасан своє військо й повернувся додому. Розповів він матері про все, посадив на своє місце візира, попрощався, сів на коня й поїхав. їхав він довго чи недовго, нарешті добувся до галяви. А на галяві лежав див і важко стогнав. Див був такий могутній, що коли стогнав, то двигтіла земля. Підійшов Гасан до дива й побачив, що він загнав у ногу скабку — цілу колоду. Надумав Гасан витягти з дивової ноги скабку, а потім завагався: «А раптом див підхопиться й уб'є мене? Треба щось придумати». Викопав Гасан яму під дивовою ногою, притрусив її хмизом, заліз у ту яму й став звідти витягати колоду з дивової ноги. Але не так легко було її витягти. Мабуть, дивові стало дуже боляче, і він закричав:
— Хто це мене мучить? Стривай, попадешся мені до лап, роздеру тебе на шматки!
Гасан не звертав уваги на цей крик, ще раз сіпнув колоду й витяг її. З рани на дивовій нозі хлюпнула кров. А як вона витекла, див утихомирився й заснув.
Спав він недовго. А коли прокинувся, відчув, що йому дуже полегшало.
Став він роздивлятися й шукати свого рятівника. Але нікого не побачив. Він підхопився, обійшов галяву, та так нікого й не знайшов. І тоді крикнув див що було духу:
— Гей, хто поміг мені? Іди сюди, за добро я заплачу сто рицею.
Гасан виліз із ями й підійшов до дива. Побачив його див, упав навколішки й сказав:
— О сину людський, ти врятував мене від смерті. Скажи, чим я можу тобі віддячити?
Гасан відповів:
— Диве, я хочу, щоб ми стали братами. Допоможи мені знайти дочку франкського короля, Пері.
— О сину людський! — вигукнув див.— Я радий бути тобі братом, але того краю, де живе франкський король, не знаю. Сідай верхи на мене, полетимо до мого брата, може, він знає.
Тільки-но Гасан заліз дивові на спину, як той злетів у небо, полинув над селами, над долинами й сів аж у лісі, де стояв палац. А перед дверима, що вели до палацу, сидів білий див-велетень. Він зустрів свого брата, усміхаючись:
— О брате, як добре, що ти привів сюди цього чоловіка. Я його роздеру!
А менший брат відповів:
— Брате, якщо ти хоч доторкнешся до нього, я батькові розкажу, а сам до кінця життя буду твоїм ворогом. Цей чоловік врятував мене від смерті.
Почув ці слова білий див, підняв Гасана й поцілував.
— Коли ти брат мого брата, то й мій брат.
Диви прийняли Гасана як дорогого гостя, але коли хлопець спитав, де шукати царівну, білий див відповів:
— Брате, я теж не знаю, де володіння франкського короля. Це знає наш старший брат, підіть до нього.
Попрощався Гасан з білим дивом, сів на молодшого дива верхи й знову вони злетіли в небо. Полинули над селами, над полями, коли це побачили високу гору, а попід горою чудовий палац. Неподалік від нього сидів сірий див-велетень. Гасан і див сіли біля палацу, і сірий див, побачивши брата, усміхнувся:
— Ласкаво просимо, брате. Де ти забарився? Це ти мені привів цього чоловіка на вечерю?
— Брате,— відповів молодший див,— ніколи не чіпай його. Цей чоловік врятував мене від смерті. Тепер він мені та білому дивові — брат.
Сірий див обняв Гасана, притис його до грудей і розказав про дорогу до франкського королівства.
Гасан і молодший див ішли сорок днів і сорок ночей. А на сорок перший на межі володінь франкського короля див дав своєму названому братові віхоть шерсті і сказав:
—  Як буде тобі важко, підпали цю шерсть, і я враз постану перед тобою. А Гасан дістав з кишені ніж і дав дивові:
— Коли на лезі цього ножа виступить кров, знай, що мені кепсько. Тоді поспішай мені на допомогу.
Вони попрощалися, і Гасан пішов. На дорозі юнак зустрів чабана.
— Добридень, брате,— сказав Гасан,— чи не даси ти мені одного барана?
— Я бачу, чоловіче, що ти чужинець,— відповів чабан,— а за звичаями нашої країни чужинцям виявляють різні почесті. Я дарую тобі барана, бери якого хочеш.
Гасан подякував чабанові, вибрав собі барана, зарізав його, освіжував, а шлунок вийняв, вичистив й надів собі на голову. І одразу ж став схожий на лисого.
Згодом він добувся до столиці франкського короля. У центрі столиці юнак побачив чудовий сад, у якому росли всі дерева, що є на світі. Гасан заліз у сад, скупався в басейні, поїв плодів і ліг спати під деревом. Вранці вартові зловили його й повели до короля.
Король грізно спитав:
—  Лисий, хто ти?
— Ваша величність,— сказав Гасан,— я блукаю по світу, шукаю роботу. А спати мені ніде. Ось я й заснув у твоєму саду. Коли я чим завинив, накажи відрубати мені голову.
Побачив король, що має справу з розумним хлопцем, і змилувався.
— Я бачу, лисий, ти спритний чоловік. Паси моїх гусей, а за це матимеш і притулок, і харчі.
Гасан погодився. Якось у сад зайшла царівна. Помітила вона, що під одним деревом спить незнайомець. А коли підійшла ближче, одразу впізнала Гасана, хоч він був переодягнений і мав баранячий шлунок на голові. Пері нічого не сказала, побігла до себе в палац. Але з цього дня вона стала дуже сумна. Це помітив король. Пішов він до жінки та й питає:
— Що сталося з нашою дочкою? Чого вона така сумна? Розпитай її. Мені здається, їй уже час до вінця ставати.
Королева улучила зручну хвилину та й питає:
— Чого ти, доню, така сумна? Яке в тебе горе?
Але царівна відповіла, що ніякого горя в неї немає.
А королева стояла на своєму, все допитувалася:
— Ти вже не маленька, доки житимеш з нами? Батько хоче, щоб ти пару собі знайшла.
Дівчина   покірно   відповіла:
— Мамо, скажи батькові, що коли він хоче видати мене заміж, я проти не буду. Тільки ж хай усе буде за нашими звичаями.
А звичай у цій країні був такий, що женихи ходили під балконом,  дівчина  обирала того, хто припав їй до серця, і давала знати про це, кинувши яблуко. Король одразу наказав, щоб усі юнаки з його королівства пройшли під балконом принцеси, але ніхто їй не сподобався. Король розсердився, а Пері похнюпила голову й відповіла:
— Тату, той, кого я чекала, не прийшов.
Довго думав король, хто ще з юнаків є у його країні, і не зміг згадати. Нарешті візир підказав:
— Залишився тільки лисий, котрий пасе гусей.
— Тоді приведи його, нехай ще лисий походить під балконом,— сказав король.
Візир привів Гасана. Тільки-но королівна побачила його, одразу ж кинула яблуко. Гасан піймав яблуко, поцілував й приклав руку до серця. А король дуже розгнівався й наказав вигнати з міста і дочку, і лисого. Але вони не журилися, а стали жити в невеличкому селі в любові та злагоді.
І сталося так, що невдовзі король занедужав. Хоч скільки приводили лікарів, ніхто не міг вилікувати його. Почув про це Гасан, пішов на галяву й спалив шерсть дива. У ту ж мить з'явився див.
— Що   накажеш,   брате   мій? —  спитав   він,   поцілувавши Гасана.
— Мій тесть, король франкський, занедужав. Як його порятувати?
Див подумав і відповів:
— Треба підстрелити джейрана, зварити його голову й напоїти відваром хворого. Як тільки вип'є — одразу одужає.
Гасан підстрелив джейрана, зварив його голову, налив повну чашку відвару, перевдягнувся й подався до короля. Той не впізнав свого зятя й спитав:
— Хто ти, добрий чоловіче? З чим прийшов?
Гасан відповів:
— Хай буде здоровий король! Я лікар, приніс ліки.
— О юначе! — вигукнув король.— Якщо ти вилікуєш мене, я тобі дам усе, що захочеш. Але якщо твій відвар не допоможе, знай, я накажу відрубати тобі голову.
Гасан нахилив голову на знак згоди і подав королеві чашу з цілющим напоєм. Той випив і відчув, як хвороба одразу покинула його тіло.  Король  підвівся,  потягнувся  й  спитав:
— О юначе, що тобі дати? Проси все, хоч півкоролівства.
Але Гасан вклонився і відповів:
— Хай буде здоровий король, мені не треба ніякого багатства. У мене лише одне прохання — помирися з дочкою і зятем.
Король дуже не хотів цього, але довелося все-таки погодитися. Наступного дня він наказав покликати дочку і її чоловіка. Коли королівна зайшла, король побачив, що поряд з нею йде його вчорашній лікар.
— Донечко,— спитав він,— ти вигнала свого лисого? Що це означає?
Гасан надів на голову баранячий шлунок і став знову лисим. Король здивувався.
— Тату,— сказала Пері, впавши на коліна,— юнак, котрий поборов мене, стоїть перед тобою. Він син ісфаганського шаха.
Король вибачився перед Гасаном і влаштував молодим бучне весілля. Сім днів і сім ночей гуляли в королівському палаці, і весь світ довідався, що франкська королівна вийшла заміж.
А треба сказати, що з нею хотів побратися король іншої країни, але вона йому відмовила. Тієї ночі, коли скінчилося весілля, він побачив уві сні, що франкський король видав свою доньку за невідомого юнака. Він не повірив цьому й, прокинувшись уранці, заслав своїх сватів до франкського короля. Та свати повернулися ні з чим. «Царівна вже вийшла заміж»,— доповіли вони. Тоді ображений жених зібрав свою рать і напав на франків. Довідавшись про це, Гасан попросив у тестя дозволу і сам-самісінький пішов назустріч ворогові. Почалася січа, така кривава, якої світ не бачив. Гасан узяв у руки великий ланцюг і перебив ним стільки ворогів, що довкола лежали гори вбитих, а ворожого війська все не меншало.
Сорок днів і сорок ночей бився Гасан. Побачив ворог, що йому не здолати богатиря, і вирішив вдатися до хитрощів. Скликав король усіх відьом і сказав:
— Хто з вас обдурить або зачарує Гасана, той одержить золота стільки, скільки він сам важить.
Першою озвалася баба-яга. Вона сказала:
— Дай мені десять богатирів, і я приведу його живим до тебе.
Дав їй король десять богатирів. Посадила їх відьма у глек, сама залізла на нього, й полетіли вони до франкської землі. Сіла в лісі, сховала глек і богатирів і пішла по селах та містах жебрати. Ходила, блукала й опинилася під балконом Пері, саме коли та вийшла.
Баба-яга спитала:
— Чий це палац?
— Хіба не знаєш? Це палац королівського зятя  Гасана.
— Дочко,— скрикнула стара,— хай береже його аллах! Якби не він, ворог давно перебив би нас усіх. Він непереможний богатир. Тільки ж у чому його сила?
Дізнавшись, що сила богатиря в іржавому мечі, баба-яга повернулася в ліс і стала чекати вечора. Як тільки всі поснули, вона привела богатирів до Гасанового палацу. Пізньої ночі, коли Гасан спав міцним сном, вона відчепила від його паска меч.
Гасан заснув ще міцніше. Зв'язали йому богатирі руки й ноги, схопили його та жінку і в тому ж глеку прилетіли до свого короля. Посадив король Гасана у в'язницю, а його жінку відвів у свій гарем.
Того ж дня дістав див ніж і побачив, що з його леза капає кров.
Ударив він на сполох, скликав усіх своїх братів. Зібралися всі диви, оточили столицю франкського короля. Прокинувся король рано-врані, бачить — диви оточили його місто. Послав він воїнів дізнатися, що сталося, але ніхто не посмів навіть близько підійти до них. Тоді уздрів король, що один див прямує до палацу. Всі поховалися. Король з ляку хотів залізти під трон, але див крикнув йому:
— О сину людський, не бійся, тільки скажи, де наш брат Га-сан? Що з ним сталося?
Король розповів про всі події, і див наказав своїй раті оточити вороже місто. Потім він послав гінця, щоб той сказав королеві, котрий напав на франків, що коли він у цю ж хвилину не поверне Гасана і його дружину цілими і здоровими, то на його землі каменя на камені не залишиться. Король так злякався, що одразу віддав Гасана й царівну. Але Гасан усе спав міцним сном. Диви занепокоїлись, а королівна пояснила:
—  У   Гасана   вони   викрали його іржавий меч. Поки меч не повернуть, Гасан не прокинеться.
І проводир дивів наказав хоч з-під землі, але дістати іржавий Гасанів меч й принести йому. Диви одразу накинулися на ворога, відняли меч, принесли своєму проводиреві. Тільки-но меч приторочили Гасанові до паска, як він чхнув і розплющив очі.
Весело відсвяткували диви свою перемогу. Гасан з дружиною повернувся на свою батьківщину й зажили вони в щасті й радості.

РОЗУМНИЙ ХЛОПЧИК
Давно це було. Жив на світі жорстокий і несправедливий хан. Щоразу, знайшовши причину, він захоплював села й міста і брав з них велику подать.
Поряд з містом, де правив хан, було село, яке він ніяк не міг захопити, бо мудреці цього села розгадували будь-яку ханову хитрість.
Якось хан зібрав увесь почет і став радитися, як його діяти далі.
— Поки в селі живуть мудреці,— сказав візир,— нам важко буде захопити його. Треба спочатку позбутися їх, тоді ми доб'ємося свого.
Ханові сподобалася порада. Того ж дня він наказав своїм людям піти в сусіднє село й будь-що заманити у свій палац мудреців. Ханові посіпаки зайшли в село й почали ходити по хатах, у яких жили мудреці.
— У нашого хана кепські справи,— сказали вони мудрецям.— Одна надія на вас, він просить, щоб хоч на один день ви прибули до нього на пораду.
Не дуже йняли їм віри старі мудреці, але все-таки пішли з ханською челяддю.
Хан наказав усіх мудреців з сусіднього села кинути до в'язниці. Потім спорядив у дорогу вершника, дав йому три яблука й сказав:
— Одне з цих яблук — цьогорічне, друге — торішнє, а третє — позаторішнє. Відвези ці яблука в сусіднє село, збереш людей на майдані й скажеш, що хан звелів визначити вік кожного яблука. Даю на роздуми три дні. Не відгадають — захоплю село. Коли хтось відгадає мою загадку, то хай прибуде до мене з моєю улюбленою твариною. До того ж чоловік має бути вищий за мене, щоб я дивився на нього знизу вгору.
Вершник поскакав у сусіднє село, зібрав на майдані людей, загадав загадку, віддав яблука й поскакав додому.
Хоч як ламали люди голову, але знайти відповіді на ханову загадку не змогли.
У цьому селі в однієї баби був онук, якого звали Ахмед. Розумний і сміливий хлопчик. Цілу ніч не міг заснути Ахмед, хотів відгадати загадку, та так і не зміг. Надумав він порадитись із старими людьми. Спитав у бабусі, чи залишився хто в селі із старих мудреців.
— Край села живе один столітній дід. Він такий каліка, що ханові посіпаки його не забрали,— згадала бабуся.
Удосвіта пішов Ахмед до того старого. Бачить — білий як лунь, сліпий, недолугий старий з місця не може зрушити. Ахмед шанобливо вклонився старому, привітався й попросив дати йому пораду.
— Яку тобі дати пораду? — спитав старий.
Ахмед розповів йому про ханову загадку. Задумався старий, підпер голову рукою, а потім навчив, як знайти відповідь на хитру ханову загадку.
— Та от однієї таємниці я не знаю,— сказав він.— Її ти сам повинен розкрити. Я не знаю, яка улюблена тварина в хана. Тобі така моя порада: треба непомітно пробратися в місто й вистежити.
— Я зараз же піду.
Ахмедові дуже сподобалася розмова зі старим мудрецем. На дідовому подвір'ї він зустрів стару жінку, яка збирала тріски. Це була дідова сестра.
— Навіщо вам ці тріски, бабусю?
— Дров у нас нема, а в ліс нікому піти, ось я й збираю тріски,— відповіла бабуся.
Ахмед попросив у бабусі сокиру, вірьовку й пішов у ліс. Він нарубав велику в'язку дров й приніс старим.
Ідучи в місто, Ахмед усе думав, як вивідати таємницю у хана. А коли він опинився біля міста, то зрозумів, що зайти в нього не зможе — через кожні сто кроків стояла варта й нікого в місто не пускали. Біля міських стін паслася ханська отара, вівці весь час бігали повз вартових туди-сюди.
Ахмед помітив це, побіг до чабанів із свого села, попросив зарізати барана та оббілувати його. Чабани виконали його прохання.
Загорнув Ахмед баранячу шкуру в хустку й пішов до ханської отари. За деревом він натяг на себе баранячу шкуру й нав-карячки приліз до отари, разом з вівцями пройшов повз варту. А коли відійшов якомога далі, узяв баранячу шкуру й знову загорнув її у хустку.
Уздрів Ахмед неподалік ханського чабана. Він лежав собі на траві й грав на сопілці. А поряд з чабаном пасся цап. Цап увесь блищав на сонці. Підійшов Ахмед ближче, аж глядь — роги в цапа позолочені, на шиї — золота тронка, а на спині — попона з кашеміру. Не цап, а писанка. Диво та й годі. Ахмед очей не міг відвести від цапа.
— Чого ти так дивишся, хлопчику?
— Дивлюся, бо зроду не бачив такого цапа,— відповів Ахмед.
— А ти хіба не з цього міста? У нас у місті немає жодної людини, котра не бачила б цього цапа,— відповів чабан.
Зрозумів Ахмед, що чабан може запідозрити в ньому чужинця—й тоді не чекай добра. От він і каже:
— Та я тутешній. Тільки моя бабуся до цього дня не випускала мене з дому. Тому я й не бачив цього цапа.
— Отож, хлопчику, знай, що це цап нашого хана,— пояснив чабан.— Змалку хан полюбив кіз. Через те він і наказав так прикрасити цапа.
Ахмед дуже зрадів, що довідався про ханову таємницю. Він відійшов подалі від чабана, знову вліз у овечу шкуру, пристав до отари, поповзом добрався до свого села. Бачить, люди вже й надію втратили на порятунок, не знають, що робити.
Настав третій день. Ахмед і каже:
— Люди, дайте мені верблюда й одного цапа. Я піду до хана, відгадаю загадку й врятую село від неволі.
Привела ханова челядь Ахмеда в палац. Побачив хан Ахмеда й розлютився, хотів кинути його до в'язниці. Та раптом він побачив цапа й зрозумів, що одну загадку відгадано. Що ж воно далі буде?
— Хлопчику, я просив прислати мені людину, котра буде вища за мене, — каже хан. — Я повинен дивитися на ту людину знизу вгору. Чого ж ви не виконали мого наказу?
— Хай буде довгим життя у хана, хіба ви не бачите, що я на верблюді куди вищий од вас? І розмовляєте ви зі мною, дивлячись знизу вгору. Вашу умову виконано.
— Але як ти злізеш з верблюда,— заперечив хан,— то будеш мені якраз по коліно.
— А навіщо мені злазити з верблюда, щоб бути нижчим од вас?
Бачить хан, що хлопець цей не полізе в кишеню за словом, та й каже:
— Що ж, дитино, тоді поговоримо про яблука.
Відповідає Ахмед:
— Хай буде довгим життя у хана, у мене теж є умова. Накажіть зібрати людей на міському майдані — там я й скажу розгадку вашої загадки.
Хоч як наполягав хан, щоб хлопчик тут розгадав загадку, Ахмед нізащо не погоджувався.
— Коли ти такий упертий,— попередив хан,— то, як відповіси неправильно, накажу відтяти тобі голову.
— Я згоден,— відповів Ахмед.
За хановим наказом на майдані спорудили поміст і зігнали багато люду.  Прийшов  на майдан  і  хан зі  своїм  почетом.
— Хай буде довгим життя у хана,— почав Ахмед,— як відгадаю я твою загадку, залиши наше село вільним і випусти з в'язниці наших мудреців. А не відгадаю, роби що хочеш.
Хан погодився й на цю умову.
Ахмед попросив води в чаші. Йому принесли. Усі три яблука він кинув у воду. Одне яблуко опустилося на самісіньке дно, друге — залишилося посередині, а третє плавало на воді.
— Перше яблуко,— поясцив Ахмед,— останнього урожаю, воно поки що в соку, важке, отож і потонуло. Друге яблуко — торішнє, менш соковите, всохло трохи, тому й залишилося посередині, а третє яблуко позаторішнє. Воно геть всохло, зробилося легким й через те плаває.
Люди зрозуміли, що Ахмед відгадав ханову загадку, і зраділи. А хан уже надумав не дотримуватися слова, але побоявся втратити повагу серед людей. Отож довелося йому випустити старих мудреців із в'язниці й пообіцяти, що не захоплюватиме сусіднього села.
Разом з мудрецями Ахмед повернувся в рідне село.
Усі люди вийшли зустрічати свого рятівника.
Так розумний, дотепний і сміливий хлопчик Ахмед врятував село від ханського гніту.
З неба впало три яблука. Одне — оповідачу, друге — діду-пораднику, третє — Ахмедові.

МИШЕНЯ І КІТ
Жили собі мишеня і кіт. Якось висунулося мишеня з нори та й каже:
—   Побратаймося, друже!
— He буде з тебе брата,— відповів кіт.
— А чому? — здивувалося мишеня.
— А тому, що ти боягуз, злодій та й ще шкідник.
— Твоя правда, я трохи боязливий, але не злодій і не шкідник, — відповіло мишеня.
Усміхнувся кіт та й питає:
— А хіба не ти прогризаєш мішки й тягаєш борошно й зерно?
А мишеня й каже:
— А ти, брате кіт, хіба нічого не їси? За святим духом живеш?
— Я спочатку нявкаю, прошу, щоб дали мені поїсти, і хазяїн кидає мені шмат м'яса і хліба. А ти нікого не просиш, береш усе, що погано лежить.
Довго брав на кпин кіт мишеня, а потім каже:
— Гаразд, потоваришуємо. Але знай: обдуриш мене — начувайся, я тебе з'їм.
Мишеня зраділо й стали вони жити разом. Якось мишеня сказало котові:
— Брате кіт, надворі осінь, стоїть гарна днина, харчів удосталь. А невдовзі зима, намете снігу, важко буде жити. Припасімо на зиму харчів.
— Хай буде так,— погодився кіт.
— Знаєш, брате кіт,— сказало мишеня,— мене приб'ють, якщо я візьмуся за це діло. Краще буде, як ти ходитимеш по хатах. Побачиш, де масло колотять, нявкнеш — дадуть тобі грудочку. Отак і запасешся на зиму.
Кіт і на це пристав. Назбирав багато масла. Знайшли мишеня і кіт горщик, поклали туди масло, віднесли в сад і закопали під деревом.
Минув якийсь час. Зима ось-ось настане. Не витерпіло мишеня, обдурило кота.
— Братику кіт,— каже воно,— сьогодні ім'я дають моєму двоюрідному братові і мене запросили в гості, дозволь мені піти.
— Іди, та повертайся мерщій,— дозволив кіт.
Попрощалося мишеня з котом і вийшло з дому. Подалося мишеня прямісінько до схованки, розгребло землю, поїло трохи масла, знову закидало яму землею й повернулося додому.
— Як же назвали твого двоюрідного брата? — спитав кіт.
— Трішечкою, — відповіло мишеня.
— Нехай буде щасливий,— сказав кіт.— Гарне ім'я. Але ж що воно означає?
— Брате кіт, я сам ще не доберу, що воно означає. Ось невдовзі даватимуть імена двом іншим моїм братам, отоді я тобі й скажу, що означають усі імена.
Минуло кілька днів. Мишеняті знову захотілося поїсти масла.
— Брате кіт, сьогодні мене запросили до другого двоюрідного брата, я мушу піти — рідня сердитиметься, як не піду. Дозволь.
Дозволив кіт мишеняті піти й цього разу. Мишеня на радощах побігло до дерева, відкопало горщик, від'їло масла до половини горщика, знову закопало його й повернулося додому.
— Як назвали твого двоюрідного брата? — спитав кіт.
— Половинкою,— відповіло мишеня.
— Дивні імена дає твоя рідня,— промимрив кіт.
Минуло ще кілька днів. Бачить мишеня, надворі зовсім стало зимно, незабаром випаде сніг, замете все довкола — не знайти тоді йому горщик.
— Брате кіт, відпусти мене до третього двоюрідного брата. Не можна кривдити родичів. Дозволь піти останній раз,— благало мишеня.
— Брате мишеня, я не проти, іди, тільки не барися — нудьгую я без тебе.
Мишеня побігло до дерева, відкопало горщик, з'їло все масло, закопало порожній горщик. Повернулося додому.
— То як назвали твого третього двоюрідного брата?
— Дінцем,— відповіло мишеня.
Здивувався   кіт,   усміхнувся.
— Чого ти усміхаєшся, брате кіт,— спитало мишеня,— не подобається тобі це ім'я?
— Знаю я, що всі імена мають якесь значення. Але значення цих імен я не розумію,— відповів кіт.
— Зрозумієш, коли зазирнеш у   горщик,— сказало   мишеня.
— Що це ти бовкаєш, брате мишеня?! — вигукнув кіт.— До чого тут горщик? — І згадав кіт про горщик масла.— Добре, що ти нагадав мені про горщик. У нас же у схові цілий горщик масла, ходімо та поглянемо, як воно там.
— Втомився я, брате кіт,— відмовлялося мишеня,— завтра навідаємося.
Погодився кіт.  Полягали вони спати. А вранці кіт каже:
— Вставай, ходімо та поглянемо, як там наше масло, брате мишеня.
Хотіло мишеня і цього разу відкараскатися, але кіт наполіг на своєму. Пішли вони до дерева, відкопали горщик, аж він порожній.
— Ой, хитрун, це ти з'їв масло,— розсердився кіт.
А мишеня сказало, що сам кіт з'їв масло.
— Та як би я з'їв стільки масла? — здивувався кіт.
— Спочатку трішки, потім до половини, і нарешті до дна,— пояснило мишеня.
Тепер кіт усе зрозумів.
— Я ці слова чув,— сказав кіт.— Ось як ти ходив до двоюрідних братів. Ти з'їв масло, а я з'їм тебе.
— Але ж ми друзі, брате кіт,— відповіло мишеня.— Друзів не їдять.
— Авжеж, друзів не їдять,— погодився кіт.— Але пам'ятаєш, ми з тобою домовлялися, що коли ти мене обдуриш, будеш красти, я тебе з'їм. Ось так, ти не позбувся своїх поганих звичок, тому й загинеш. Ти з'їв масло, а я з'їм тебе.
Кіт кинувся на мишеня й проковтнув його.

БДЖОЛИНИЙ ГНІВ
Жив колись на світі слон. Змалку він був непосида й забіяка. Щоразу встрявав у бійку. Якось слон обвинув хоботом дерево в лісі, розхитав його. Ще б трохи — і вирвав би дерево з корінням. А під деревом був вулик лісових  бджіл.   Вулик  від  такого  хитання  міг  розвалитися.
— Брате слон,— попросили бджоли,— не руйнуй наш дім.
— Треба мені ваш дім! — відповів слон.— Я собі бавлюся та й годі.
— Ой, брате слон,— кажуть бджоли,— ми ж не кажемо тобі, щоб ти не бавився. Але бався, будь ласка, під іншим деревом.
— Нікуди я не піду звідси,— вперся слон.— Ач, які безсоромні комахи, самі з ніготь, а ще й повчають.
— Брате   слон,— попередили   бджоли,— як   ти   зруйнуєш наш дім, начувайся.
— Що хочете, те й робіть,— засміявся слон.— Ніхто вас не боїться.
Бджоли повернулися у вулик, порадилися й вирішили ще раз просити слона, щоб він не руйнував їхній дім, а коли слон не послухає їх, то закусати його на смерть. Довго умовляли бджоли слона, але він і вухом не повів. Тоді вони налетіли на нього, обліпили голову, очі, хобот, тіло й стали жалити його. В одну мить слон зробився мов гора. Заревів він на увесь ліс, побіг чимдуж, а бджоли все жалять його. Знепритомнів слон, упав на землю.
Оточили слона бджоли та й кажуть:
— Ну, як ти себе почуваєш, упертий брате слон?
Слон від сорому не підвів навіть голови.
— Брате слон,— сказали бджоли,— ти поклався на свою силу, мучив нас. Але такий кінець чекає всіх, хто мучить менших.

ПРО ДРУЖБУ ЖУРАВЛЯ І ЖАБИ
Якось журавель пив воду з болота. Аж тут вилізла з води жаба й каже:
Брате журавель, побратаймося.
— Слухай, жабо,— відповів журавель.— Мені здається, що з нашої дружби нічого не вийде.
— Чому? — питає жаба.
— Бо ти живеш під водою, а я літаю високо в небі. Піду в гості до тебе — задихнуся. Та й у тебе крил немає, щоб літати зі мною,— відповів журавель.
— Дарма. Приходь до болота, я зустрічатиму тебе.
Минув якийсь час. Зустрілися журавель та жаба й почали гомоніти.
— Брате журавель! — вигукнула жаба,— я зроду-віку ніде не була, нічого не бачила, крім цього болота. А ти літаєш у небі, все бачиш довкола. Добре було б, якби ти взяв мене з собою й показав мені увесь світ.
— Дле ж як ти полетиш, жабо? — здивувався журавель.— У тебе ж крил немає.
— Дарма, що я крил не маю. Посадиш мене поміж своїх крил, я міцно триматимусь, ось так і полину в небо.
Хоч як журавель відмовляв жабу, та вона стояла на своєму. Довелося журавлеві брати жабу поміж крила й злетіти вгору над болотом. Тільки-но злетіли вони, як жаба не втрималася й упала. На щастя, вона впала у воду, покалічилась, але не загинула.
Спустився журавель до болота та й каже:
— А я ж тобі казав, жабо, що з дружби нашої нічого путнього не вийде. На світі так ведеться: хто повзає, літати не буде.
 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky