Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

В'ЄТНАМСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

Юний друже!

В цій книжці зібрані казки, що їх за різних часів, починаючи від сивої давнини, складали народи В'єтнаму. У В'єтнамі жили й живуть різні народи: в'єти, ванк'єу, кхмери, нунги, тхаї, еде, банари, седанги, джараї та ще багато, багато інших. Всі ці народи — брати. їх об'єднує спільність побуту, звичаїв, прагнень та ідеалів. Недарма в казці «Як на землі з'явилися різні народи»   (вона відкриває книжку) мовиться, що всі народи   «вийшли з одного гарбуза».
Ти, звісно, знаєш, що В'єтнам — це велика країна у Південно-Східній Азії, на півострові Індокитай. Там височіють величезні гірські хребти, які переходять у спадисті плоскогір'я, вкриті лісами — і вічнозеленими, і листопадними,— стеляться долини із шовковими травами й колючими чагарями, течуть швидкоплинні річки, на берегах яких росте тростина. Омиває цю країну тепле море.
Народам, які населяють В'єтнам, віддавна доводилось боротися з природою, боронитися від хижих звірів, невтомно працювати, щоб зробити землю родючою. До того ж, вони захищали свій край від загарбників, відстоювали волю й незалежність.
Історія народів В'єтнаму відображена в його казках. Як і в казках інших народів світу, все тут незвичайне: і події, і герої. Звірі й птахи поводяться по-особливому: розмовляють як люди, думають, мріють і чинять як люди — добрі або лихі, сміливі або боягузливі, дурні або розумні. Однак за найфантастичнішою вигадкою, за найхимернішою грою уяви ховається глибокий реальний зміст, життєва правда і багатство почуттів.   Бо  саме   в  казках  відбито  найзаповітніші   сподівання   народу,  його  мрії  про
щастя. А щастя для нього — це життя, вільне від насильства й гноблення, це праця на своїй землі. Вибороти щастя здатна лише та людина, якій до снаги змагатися з несправедливістю та злом. Отож людина ця повинна бути сильною, сміливою, шляхетною, чесною, доброю, працьовитою, правдивою. Саме такими і є герої казок, бо такими їх бачив народ. А носії зла — гнобителі, загарбники, злодії, розбишаки — геть усі боягузливі, лихі, зажерливі, ледачі, користолюбні. Герої в кожній казці оспівуються, а носії зла тавруються.
Ця книжка познайомить тебе, юний друже, з найпопулярнішими казками народів В'єтнаму, в яких найяскравіше втілено їхні ідеали.
Є тут казки побутові, казки про тварин, казки-легенди, казки-притчі, чарівні казки.
Тварини в цих казках здебільшого служать людям, захищають їх. Наприклад, у казці «Як жаба дощу домоглася» відважна й справедлива жаба Кок вилізла аж на небо — прохати небесного володаря, щоб той відвернув страшне лихо — посуху. А коли прохання не допомогло, жаба, прикликавши на виручку півня, ведмедя, тигра та бджіл, стала на бій із небесним володарем. І дощ пішов!
У казці «Прийомна дочка тигра» добрий тигр узяв до себе дівчинку-сироту, виростив, виховав її, а коли вона все ж пішла від нього й повернулася до людей, простив її, благословив на шлюб і допоміг знайти десять глеків із золотом.
Багато казок складено у В'єтнамі про зайця. У цій книжці ти прочитаєш чотири таких казки: «Витівки зайця-лукавця», «Голова велика — та нерозумна, а мала — та кмітлива», «Заєць і тигр», «Заєць, курка й тигр». Скрізь заєць обдурює навіть таких підступних і розумних звірів, як тигр, слон, крокодил, мавпа.
Уважно прочитай казки «Як ледар свої руки й ноги позичав» та «Батько й мати ростять дітей...» В них засуджуються лінощі, жорстокість і невдячність. Носіїв цих вад спостигає сувора кара.
В чарівних казках («Зіонг одружується з Сонцем», «Слонова Кістка», «Рок і Сет», «Золотий скарб сонця», «Дружина-пташка») теж викриваються людські вади: скнарість, зажерливість, жорстокість, брехливість і підступність.
Казки «Володар Жаба» і «Хлопець Гарбуз» видадуться тобі знайомими. В них жаба і гарбуз обертаються на гарних і сміливих парубків, які одружуються з вродливими й добрими дівчатами, вирвавши їх із рук злих духів, що мають подобу хижих птахів, драконів. У наших, слов'янських, зокрема українських, казках буває те саме; щоправда, жаба частіше обертається на дівчину.
Ти з цікавістю прочитаєш казку «Особливе ремесло»—про те, як п'ятеро братів навчилися кожен особливого ремесла і з його допомогою звільнили з ув'язнення в дракона прекрасну дівчину. Схожа на цю казка є у французів. Називається вона «Шестеро братів». Тільки у в'єтнамській казці дівчина стає парубкам за сестру, а у французькій виходить заміж за одного з них. Так цей мандрівний сюжет переломився у свідомості в'єтнамців.
У казці «Ніколи не сердиться» ти зустрінешся з розумним і тямущим наймитом, який пошив у дурні багатія, ще й насміявся з нього.
Тобі напевне сподобається й казка «Ткаля і Волопас», де розповідається, як виникло сузір'я Срібна Річка (наш Чумацький Шлях).
Світ казки — чарівний і захоплюючий, але дійсність буває ще чарівніша. В 1976 році В'єтнам став Соціалістичною Республікою. Його народи будують нове життя — те, про яке мріяли споконвіку — вільне й щасливе.
Григорій Халимоненко

ЯК НА ЗЕМЛІ З'ЯВИЛИСЯ РІЗНІ НАРОДИ
Це було так давно, що не вистачило б листочків на деревах у лісі, аби порахувати по них, скільки врожаїв минуло відтоді. Люди за тих часів розмовляли з жабами і не тільки з жабами, а й з дочками самого неба, вилазили на нього просити вогню і грілися в небесній кухні.
О тій порі у високих горах жили три брати. Якось пішли вони шукати харчу. На березі річки назбирали цілий кошик жаб, наловили чималенько риби й набрали слимаків. З'їли рибу, слимаків, а жаб залишили про запас. Отож сидять бідолашні жаби в закритому кошику, ще й напхом напхані — ні поворухнутись, ні дихнути. Одна тільки жаба крикнула через силу:
— Бре-ке-ке-ке-ке!
— Чого розкричалася? — сумно обізвалася друга жаба.— Знайшла з чого радіти! Завтра вранці усіх нас оббілують і спечуть, а дрібніших покидають у юшку. Всім нам кінець!
— Дуже шкода! — зітхнула стара жаба.— Адже скоро день великої ради звірів, а нас завтра з'їдять!
В розмову втрутилася ще одна жаба:
— Який жаль! Не щастить нашому роду, зеленим жабам. Від жаб на раді будуть тільки золотисті...
— Цікава буде ця рада! —подала голос іще одна жаба.— Звірі судитимуть людину! Надто вона жорстока — всі звірі потерпають від неї.
Троє братів чули цю розмову й дивом здивувалися.
Вранці брати не стали ні пекти, ні варити жаб — їм закортіло дізнатися, про що ті розмовлятимуть. Та жаби цілий день мовчали. Тільки зрідка зітхали і стомлено кумкали.
Минула ще одна ніч. Жаб не пекли і не варили. Вони страшенно зголодніли, зате повеселішали.
Вранці стара жаба, наважившись, питає:
— Гей, люди, ви нас не печете й не варите, навіщо ж тримаєте?
Старший брат відповів:
— Почули ми про велику раду, на яку зійдуться всі звірі. Розкажи, що там за рада така, і ми всіх вас відпустимо.
Жаби радісно закумкали. А стара жаба й мовить:
— Велика рада звірів призначена на завтра. Ходімте з нами — самі все й почуєте.
Брати не знали, чи вірити жабам, чи не вірити. Нарешті вони сказали:
— Гаразд. Ми вас відпустимо на волю. Залишимо тільки вашого ватажка, нехай одведе нас на раду.
Жаба-ватажок погодилася.
— Завтра звірі судитимуть людину,— мовила вона.— Вам утрьох не можна туди йти — звірі порозбігаються. Нехай один прийде заздалегідь і сховається.
Старший брат, гарненько все обміркувавши, послухався жабу. Він звелів братам лишатися вдома, тримати напохваті ножі й списи, а сам подався слідом за жабою в ліс.
Веде його жаба через гірські річки й струмки, нескінченними лісовими хащами   та   гаями.   Нарешті   вони  дісталися  лісу,  де   від  дерев   падали такі довгі тіні, що довших і не буває. Жаба зупинилась і каже:
— Ось сюди і зійдуться звірі на раду. Лізь на дерево, зроби собі гніздо, сховайся в ньому і слухай. Пильнуй тільки, щоб тебе не побачили: розірвуть на шматки.
Щоб жаба не обдурила його, старший брат узяв її з собою.
Ліз він, ліз, аж бачить: велике дупло. Заліз він у те дупло і став чекати, що буде далі.
Коли сонце почало хилитися до заходу, ліси й гори зашуміли, заходили ходором. І побачив старший брат, що то сходяться з усіх усюд слони й тигри, ведмеді й дикі кабани, білки, зайці, риби, мурахи,— всі поспішають на велику раду.
Звірі посідали навколо того самого дерева, в дуплі якого сховався старший брат.
Першим говорив тигр.   
— Гр-р-р! — гарикнув він.— Ми зібралися сюди, щоб судити людину. Всім відомо, що тигр — цар звірів. А людина вбиває навіть тигрів. Про інших тварин годі вже й казати.
Звірі загомоніли, загаласували, перебиваючи одне одного:
— О вінценосний царю звірів, ти завдаєш людині шкоди, тягаєш у неї курей та свиней!
— О вінценосний царю звірів, ти забиваєш у людини буйволів і биків!
— О вінценосний царю звірів, ти навіть на людей полюєш, тож і вони полюють на тебе!
— Так тиграм і треба! — хором закричали звірі.— Що заслужили, те й мають!
Тигр загарчав, зблиснув очима і шаснув у хащу — так, мовби тікав од мисливця.
Тут обізвалася лань:
— Так, вінценосний цар звірів — тигр — убиває людей. А я хіба кому зло заподіяла? Пасусь собі на травиці, зриваю листочки, об'їдаю стерню... Однак людина й мене вистежує і вбиває.
Звірі дружно засміялися:
— Ти справді пасешся в лісі та на стерні, але ж ти не проминеш і рису! Маніокою й бататами, що їх людина вирощує для себе, теж ласуєш. Як же їй на тебе не полювати? Адже людина захищає свої поля!
Почула лань, як із неї сміються, і здалося їй, що людина вже на неї полює. Відштовхнулася вона всіма чотирма ногами та як стрибне в гущавину! Витягла шию, сторожко озирається на всі боки, тремтить і з переляку не чує, про що говорять на раді.
Після лані говорила мурашка.
— Я мала і квола,— жалісно мовила вона.— Що я можу? Тільки великі й дужі здатні змагатися з людиною. Ідіть же і розправтеся з нею. Чим ми, мурашки, їй не вгодили, що вона наш рід винищує: руйнує мурашники, поїдає мурашині яйця?! Нам теж немає життя через людину!..
Замислилися звірі. Нікуди дітися — мурашка правду каже. їх, мурашок, на світі тьма-тьмуща, але й нищить їх людина жорстоко, без жалю. Приходить з   величезними   чадливими   смолоскипами,   напускає   диму   в   мурашник; мурашки-тата, мурашки-мами, мурашки-діточки, мурашки-няньки — всі чадіють. Тоді людина розкопує мурашник і забирає гнізда з десятками, сотнями тисяч яєць і смакує тими яйцями.
Звірі стали перешіптуватися, а мавпи, сміючись, сказали:
— Мурашки завинили перед людьми так, що їх винищувати не гріх! Розважте самі: ледь запахне їстівним, мурашки тут і вродяться цілим роєм, усю їжу зіпсують та ще й людей покусають. А хто рис по зернятку із снопів тягає? Хіба не мурашки?
Почувши це, мурашки стали розлазитися, шукати потаємних місць між густих колючих чагарів, щоб людина не могла їх знайти. А де не було густих колючих чагарів, вони почали лаштувати гнізда глибоко під землею і в кам'яних печерах.
Після мурашок обізвалася риба:
— Всі ви, звірі, на землі товчетесь, одне з одним не мирите. А ми, риби, у воді живемо, людині поперек дороги не стаємо, ланів її не спустошуємо. Навіть на небо разом із нею не дивимось. Проте людина закидає в воду сіті, ловить нас. Хіба це справедливо?
Велика жовта жаба засміялася й сказала:
— Як же людині не ловити вас, риб? Людина, правда, їсть і плоди, що ростуть на землі, але їй треба пити чисту прозору воду. Хіба ви не бачили, що людина черпає воду посеред течії, де найглибше? Людині потрібна чиста вода. А ви її каламутите, брудните. От людина й ловить вас, щоб вода, яку вона п'є, була чиста. До того ж риба смачна. Інша річ — жаби. До нас людина несправедлива, хоч ми не тільки ніякої шкоди їй не робимо, а навпаки, допомагаємо. Кумканням своїм попереджаємо, що буде дощ, ловимо мух і комах, аби вони не надокучали людині. Живемо ми в мулі. Своїх діточок-пуголовків виводимо на мілкому, звідти людина не бере воду... Крім добра, ми нічого їй не робимо. А людина все одно ловить нас і поїдає. О звірі! Небо скоро пошле на землю таку велику зливу, що водою затопить всі ліси та гори і навіть найвищі вершини. Рятуйтеся, хто може, тікайте, куди самі знаєте! Що ж до мене, то я цим разом не попереджу людей про зливу — нехай вони загинуть!
Всі звірі полякалися й дременули хто куди.

Старший брат усе чув і бачив із дупла і теж перестрашився, аж змокрів увесь. От він і питає в жаби:
— Що ж тепер робити? Як урятуватися від повені?
Жаба відповідає:
— Вертайся додому і разом з братами сплети великий пліт з бананової пальми, прихопи рису й палива. Як рине вода на вашу хату, на гори й ліс,   сідайте   на   пліт.   Вода   підніматиметься — і   пліт   підніматиметься. А коли вода спаде, то й пліт опуститься. Так ви і врятуєтесь.
Старший брат відпустив жабу, а сам побіг додому. Розповів про все братам, і вони взялися до роботи.
Рівно через десять днів повелитель вітру наслав страшенний буревій: він завивав, гримів і ревів. Слідом ударила злива.
Сім   днів   і   сім   ночей   шаленіла   ця   злива.   Річки   вийшли   з   берегів, і  вода залила  спершу  підніжжя гір,  потім накрила пагорби  й  підгірки. А далі все геть-чисто затопило водою: і ліси, і скелі. Хоч куди глянь — скрізь сама вода в білому шумовинні.
Звірів яких потопило, яких винесло потоком. Тих, що встигли вчепитися в гілку чи в стовбур зламаного дерева, носило по хвилях.
Пліт, який сплели брати, піднімався й піднімався, і вони вже не бачили ні берега, ні помосту на річці, до якого прив'язували пліт, ні старого свого поля високо в горах, ні нового ближче до підніжжя.
Коли злива вщухла, на пліт виліз величезний краб. Старший брат схопив його, хотів спекти, але полум'я давно погасло, навіть попіл був холодний і мокрий. Коли дивиться — аж сонце палахкотить червоним вогнем. Він і каже братам:
— Веслуйте до сонця, попрошу в нього дозволу краба спекти.
Пліт причалив просто перед домівкою володаря неба. Старший брат подався до вогню пекти краба. Раптом бачить: сидить дочка сонця і тче полотно, а пряжа так і сяє. І така гарна була дочка сонця, що старший брат задивився на неї й про все на світі забув, незчувся навіть, як краб увесь обвуглився, почорнів.
Лише коли від диму старшому братові почало дерти в горлі, він схаменувся. Глянув на краба — той згорів. Глянув на пліт — а пліт разом з водою вниз опустився, вже мало не до самісінької землі.
Так і мусив старший брат залишитися на сонці. Одружився він з дочкою сонця і став духом сонця. Іноді він бере в руки краба і дивиться на землю.
Духа сонця й тепер можна побачити під час його затемнення; особливо добре видно обгорілого краба.
А середульший і менший брати, помітивши, що вода спадає, заходилися кликати старшого брата, щоб швидше повертався. Кричали так, аж захрипли, але старший брат не відгукувався. Посмутніли вони, та що було робити, коли пліт опускався все нижче? Так і повернулися на землю без старшого брата.
Повернутись повернулись — а землі немає. Не тільки землю, а й дрібні камінці позмивало. Зосталися самі голі скелі.
Заплакали брати: де ж вони садитимуть тепер рис і городину? А не садитимуть, то не минути їм голодної смерті...
І так вони голосно плакали, так тужили, що старший брат на небі почув. Скинув він їм стовбур величезного дерева, а на стовбурі дві мурашки-терміти сидять і два хробаки. Упав той братів дарунок на голі скелі, і взялися терміти до роботи:  сточили весь стовбур на потерть.
Ту потерть хробаки перетворили на перегній — от і є вже в братів родюча земля, не дуже її багато,  але для  того, щоб рис  посіяти,  вистачить.
Якось менший брат каже середульшому:
— Брате! Піду я, мабуть, до духів-чародіїв — хай навчать мене, як долати голод, різні напасті та всяку біду. Адже небо може знову наслати на нас потоп.
Погодився середульший брат, відпустив меншого.
Три повних місяці осягав чародійні науки менший брат, і дух-учитель дав йому бамбукову трубку з чарівною водою.
Хлопець дуже скучав за домом, і дух-учитель відпустив його провідати брата.
По дорозі хлопець зустрів стару бабу. Вона ледве шкутильгала — видно, здалеку йшла.
Зрадів хлопець — адже, відколи почався потоп, він, крім брата, жодної людини не бачив.
Підбіг він до баби та й каже:
— О красуне! Будь мені за дружину!
Розсердилася баба, та потім подумала, що вона сама на світі, ніде їй голову прихилити, та й відповідає:
— Стара я заміж виходити. Проте коли хочеш, щоб я ганяла з твого поля птахів, доглядала худобу, поралася в хаті, то я піду з тобою.
— Ні, будь мені за дружину! — не відступався хлопець.— Я зроблю тебе молодою і найгарнішою в світі. У нас будуть діти.
Сказавши це, він узяв трубку, окропив бабу чарівною водою, і вона перетворилася на юну вродливу дівчину.
Як велить звичай, молодий із молодою обмінялися подарунками і разом пішли додому.
Дома середульший брат саме засівав поле рисом.
— Брате! — сказав менший брат.— Я ще й не всю науку осягнув, а поглянь, яку красуню-дружину собі знайшов. Нехай дома лишається, а я вчитимусь далі.
Попрощався хлопець із братом, із жінкою та й пішов назад до вчителя. Минув день, минув другий, ще й новий місяць не народився, а середульший брат з невісткою покохали одне одного.
Ще двічі народжувався місяць, і менший брат урешті навчився чародійства. Цього разу вчитель подарував йому чарівного коня, і хлопець помчав додому. Шлях був неблизький; менший брат добряче натомився, поки доїхав.
— Кохана! — сказав він дружині.— Як довго я тебе не бачив! Скучив дуже! Ось відпочину трохи, а потім розкажу тобі, як міцно тебе люблю.
А потім мовив до брата:
— Брате, там я прив'язав до дерева коня. Це не простий кінь, а чарівний. Якщо схочеш поїздити, пусти його помалу. Поводи не натягуй, батогом не підстьобуй, а то він так понесе, що опинишся хтозна-де. А я ляжу відпочину трохи.
Сказавши це, менший брат ліг і міцно заснув.
Середульший брат з невісткою стали думати-гадати, як їм далі бути, і зрештою вирішили втекти на чарівному коні. Сіли на коня і, щоб менший брат не зупинив їх, коли прокинеться, пустили коня чвалом, ще й батогом підстьобнули.
Кінь помчав що було духу. Летів стрілою, аж дерева до землі пригиналися, а з-під копит червоні іскри летіли, мов спалахи вогню.
Менший брат почув крізь сон, що земля двигтить, а небо коливається, та й прокинувся. Бачить — коня немає, а ліс навкруги червоними вогнями миготить. Розгледівся навсібіч, на поле побіг — ні дружини ніде немає, ні брата.
Сів він і гірко заплакав.
А середульшого брата з невісткою кінь мчав далі й далі. Скаче — під копитами земля горить.
Щоб заплутати сліди, вони повертали то сюди, то туди. Вдарить кінь копитом — з'являється то глибока річка, то провалля, то темна ущелина. Ляже кінь відпочити — між пасмами гір долина простелиться.
Домчав кінь до того місця, де небо з землею сходиться, і середульший брат, боячись, щоб менший не наздогнав їх, підстьобнув коня. Той злетів на небо і скочив на місяць. Там він і лишився зі своїми вершниками. їх і тепер видно: двоє скачуть на коні.
А там, де кінь відштовхнувся копитами від землі, утворилася глибочезна западина. її залило водою, і люди звуть її океаном.

Менший брат тужив та журився, не знаючи, де дружина й брат,— усі очі виплакав. А навколо все горіло, все палахкотіло:  і ліси, й поля.
Згадав тоді менший брат про чарівну воду, хлюпнув на вогонь — і вогонь погас. А з випаленої землі зненацька виліз паросточок гарбуза.
Ріс паросточок дуже швидко. За сім днів і сім ночей став він завтовшки як залізне дерево — в три обхвати — і такий довгий, що птах, поки долетів би до вершечка, добряче стомився б. Листя було таке широке, що одним листком можна було накрити пагорб.
А ще за тиждень гарбузове огудиння обплело всі навколишні гори й зацвіло ніжно-білим цвітом. Зів'яне квітка — в ній можна цілу гору сховати.
Квіток було без ліку, а плід усього один зав'язався. Був він такий великий, що під його вагою сплющилися дві гори Катам і Компли.
Коли гарбуз виспів, менший брат узяв величезну каменюку й хотів його розколоти. Ударив — гарбуз цілий-цілісінький, а каменюка на дрібні уламки розсипалася.
Узяв тоді брат залізне дерево, розмахнувся і вдарив по гарбузові. Дерево розтрощилося на тріски, начебто було воно не залізне, а м'яке та крихке бананове.
Став тоді менший брат думу думати, як йому бути. Нарешті придумав. Нарубав величезну купу хмизу та дров і розвів під гарбузом вогнище. Огудиння затліло й незабаром обвуглилося.
Коли це бачить менший брат — в гарбузі з'явилася дірка; вона більшала й більшала.
Менший брат хлюпнув на вогнище чарівною водою і тричі вимовив заклинання. Дим одразу розсіявся, засяяло сонце, радісно заревіли звірі, защебетали пташки, задзюрчали струмки, замахали гіллям дерева. Налетів вітерець, попестив кожний листочок, кожну квітку, розніс по всіх усюдах духмяні пахощі.
І тут з гарбуза повиходили брати-юнаки. Спершу старший, він говорив мовою таой. А що він перший вилазив у дірку, то весь вимазався вугіллям і попелом. Тому шкіра в таоїв темна.
Потім з'явився другий брат; він заговорив мовою ванк'єу. Коли він вилазив, волосся у нього трохи присмалилось і закучерявилось, шкіру притрусило попелом; тому люди ванк'єу теж темношкірі.
Далі вибралися одразу троє юнаків. Перший і третій вимазалися в попіл, але тільки трохи, а другий, що був поміж ними, залишився чистий. Та жаром опалило усім трьом волосся, і воно стало кучеряве. Перший був еде, другий — седанг, третій — банар.
За ними вискочили з гарбуза мео, зао, таї, тхай чорний і тхай білий, лао, кхмер та багато інших братів.
Останнім вийшов в'єт. Він найдовше за всіх просидів у гарбузі, тому шкіра його стала жовтувата. Маленький і меткий, він так спритно вискочив у дірку, що не торкнувся ні вугілля, ні попелу.
Кожен брат тримав у пригорщі зерно та насіння городини. У кого звішувалися через плече в'язки маніоки й батата, хто прихопив зерна кукурудзи, арахісу, кунжуту. І у всіх було по корзині добірного рису -— кожна зернина завбільшки з апельсин.
Всі брати зібралися навколо меншого брата, того самого, чий старший брат живе тепер на сонці, а середульший на місяці,— і став менший брат духом землі.
— Всі ви брати,— сказав дух землі.— Всі ви з одного гарбуза вийшли. Дарую вам усім ліси й гори. Вирубуйте дерева, розчищайте землю — робіть поля, аби було що передати дітям і внукам у спадщину. Земля
велика, нехай кожен з вас оселиться в окремому краї. Таой і ванк'еу, як найстарші, нехай залишаються в цих горах, де всі ви з'явилися на світ. Нехай вони свято бережуть звичаї предків, полюють на оленів та всяку лісову звірину і тим годуються.
У еде, банара і седанга міцні ноги. Нехай вони йдуть ліворуч од сонця. Там багато лісів, там глибокі  річки.  Хай вони розчищають поля,  сіють рис, дбають про наші південні річки та гори.
Кхиа, шать, мео, зао, таї нехай   ідуть праворуч од сонця. Там багато лісів,   гір,   високих   і   низьких   пагорбів.   Хто   хоче — хай   живе   в  горах, хто хоче — хай селиться  в долинах.  Кому до вподоби полювання —- хай полює в лісових нетрях. Дбайте про річки й гори півночі.
Кхмери, лао, тхай нехай ідуть у той бік, куди сонце схиляється надвечір. Кхмер здатен ловити рибу й вирощувати рис, хай селиться у багатому на воду краї, розташованому біля річки, яка не має берегів. Лао — посередині, тхай — за ним. А хто міцний здоров'ям, хай переправляється на той бік безмежної річки й живе там — там теж є гори й річки.
А ти, в'єте, невеликий на зріст та слабкий на силу, зате розумом удався. Брати, погляньте-но на свого найменшого брата! Він хоч і малий, а не зігнувся під корзиною, як інші. Зробив коромисло і поклав ношу в дві корзини. Адже так носити багато легше.
Брати зашепотілися — мовляв, хоч і малий, а кмітливий та запасливий.
А дух землі повів далі свою мову:
— Дуже ти мені сподобався, малий! Тож бери собі найродючіші землі в долині. Там є річка без берегів — ловитимеш рибу, є землі високі й низинні, сухі й вологі — буде де посіяти все твоє насіння.
Хай тобі щастить!

ЯК ЖАБА ДОЩУ ДОМОГЛАСЯ
Діти, ви бачили жабу? Не скажеш, що вона гарна, авжеж? Дехто навіть, побачивши жабу, скрикує й сахається — такою бридкою здається вона. Жаба, мабуть, знає про це, і їй прикро, і вона намагається не потрапляти людям на очі. Однак селяни поважають жабу. Бо вона робить дуже корисну справу: ловить мух, комарів, москітів. А коли довго стоїть надворі спека і сохнуть ниви, селяни з надією прислухаються — чи не кумкає жаба. І тільки-но жаба закумкає, селяни раді-радісінькі. Бо знають — скоро піде дощ. Та й хто не довірятиме жабі, коли вона сяде навпочіпки, грізно та вимогливо втупиться в небо, і кумкає, і скрегоче зубами, аж відляски йдуть!.. А як піде дощ — жаба стрибає від радості.
А от що кажуть старі люди. Колись дуже давно на землі були тільки трави й дерева, птахи та звірі. Трави й дерева зеленіли, птахи літали в повітрі й радісно щебетали, жаби стрибали, великі звірі ходили табунами та зграями, лиха-журби не знали. Аж раптом де не взялася посуха, та така страшна, якої доти ще не бувало. Минав місяць за місяцем, а на небі,   коли   не   глянеш,   побачиш   тільки   червоне   сонце.   Ніби   величезна жарина — так і пашить. Земля не встигала охолонути за ніч. Всі річки, всі озера висохли. Всі трави й дерева вигоріли. Птахи падали на льоту. Жаби позсихалися на шкуратки. Звірі ховалися в лісах та в горах, але й там не могли знайти затінку.
Жаба Кок залізла в печерку. Але й там нічим було дихати. Пити хотілося так, що в горлі пекло, ніби хто встромив туди жарину. Глянула жаба на небо, а воно пашить собі та обливає все навкруги вогняним промінням. І що воно собі думає? Адже всі загинуть! Всі дерева й трави, всі птахи й звірі. Жаба страх як розсердилась на небо. Була б вона більша — взяла та й проковтнула його, навіть не жувавши!
«Ну,— подумала жаба,— коли я не можу проковтнути небо, то принаймні вилізу на нього, і нехай мені скажуть, чому це немає дощу. Чого мені боятися ?!»
І жаба Кок прикинула оком, чи далеко до неба. Не близько. А високо як! Жаба висолопила була язика, але відразу стулила рота, примружила очі й замислилася...
Вирішено!
Жаба Кок заходилася скликати на раду всіх жаб, які ще були живі. Поприбігали бліді та заплакані жаби роду Еть та жаби роду Няй. Жаба Кок сіла перед ними, вирячила очі й каже:
— Так далі не можна. Треба вилізти на небо й спитати, чого це так довго немає дощу. Адже все на землі загине!
Жаби Еть та Няй іще дужче зблідли.
— Що ти! На небо досі ніхто не вилазив! Навіть за розмови про це небо може скарати на смерть!
— А як сидітимем склавши лапи, хіба виживемо? А вилізем на небо — може, й не повбивають нас. Хто піде зі мною? Коли на небі будуть питати, чого ми прийшли, я говоритиму за всіх.
Жаби сказали, що підуть на небо із жабою Кок.
Чутка про те, що жаба Кок збирається йти на небо й питати, чого воно не дає дощу, швидко облетіла всю землю, і по дорозі до них приєдналися ще багато жаб.
Жаба Кок зірвала листок і несла його попереду як прапор.
Навкруги були тільки вигорілі трави та сухі дерева. А скільки траплялося звірів та птахів, що вже й підвестися не могли!
— Потерпіть, ми врятуємо вас! — гукали жаби й наддавали ходи.
Шкіра  в  них  узялася  пухирями,  лапи  були  геть  попечені,  але  вони йшли і йшли вперед.
У заростях бамбука вони побачили півня. Лежить бідолаха — от-от сконає.
— Жабо Кок, куди це ви в таку спеку? — питає півень.
— На небо! Воно наслало нам страшну посуху — нехай відповідає за це.
Півень скочив на ноги:
— Так небо ж дуже високо!
— Хоч би як було високо, а коли йти — дістатися можна,— відказує жаба Кок.
— Ти мала, а небо велике. Чи годиться тобі виступати проти старшого? Та й чи схоче воно слухати!
— А небу годиться насилати таку посуху? Ніби маленьке! А як відповідати за свій вчинок, так воно вже й велике? Нехай слухає те, що заслужило. Як виліземо всі гуртом, то вислухає.
— А не жабам теж можна з вами?
— Звичайно! Що більше — то краще!
— А  що ж робити, коли в  мене  немає такої сміливості, як у  тебе?
— Зате в тебе є дзьоб!
— То і я з вами.
Рушили далі. Жаби весело стрибають. Півень б'є крильми й голосно кукурікає. Перед веде жаба Кок з прапором. Ідуть, а за ними курява — не продихнеш. Дійшли до лісу. А він порожній-порожнісінький. Всі дерева обгоріли.
Аж тут вони побачили бджолиний рій. Гірко плачуть бідолашні бджілки, бо ніде не лишилося жодної квіточки — нема звідки збирати їм мед.
— Гей, жабо Кок, куди це ви в таку спеку? Ще й півень із вами. Жаба Кок піднесла прапор ще вище, вирячила очі ще дужче:
— На небо. Воно наслало таку страшну посуху — нехай відповідає за це.
— Небо ж так високо!— здивувалися бджоли.
— Хоч би як було високо, а коли йти, дістатися можна,— відповіла жаба.
— Ти мала, а небо велике. Чи годиться тобі виступати проти старшого? Та й чи схоче воно слухати?
— А небу годиться насилати таку посуху? Ніби маленьке! А як відповідати за свій вчинок, так воно вже і велике? Нехай слухає те, що заслужило. Як виліземо всі гуртом, то вислухає.
— А не жабам теж можна з вами?
— Чому ж ні? Що більше — то краще!
— Але ж у нас нема такої сміливості, як у тебе. -— Зате є жала.
— То й ми з вами.
Рушили далі. Жаби весело стрибають. Півень б'є крильми й голосно кукурікає. Бджоли гудуть над головою. Попереду жаба Кок із прапором. Ідуть, за ними курява — не продихнути. Дійшли до височенної гори. Сонце так розжарило її, що страх. Але вони все-таки полізли вгору. І раптом відсахнулися: на дорозі лежали тигр і величезний ведмідь. Жаба Кок змахнула прапором і сміливо рушила вперед. Тигр і ведмідь зовсім знесиліли від спеки, лежали й чекали смерті, та, вгледівши жабу і всіх, що йшли за нею, здивувалися.
— Жабо Кок, куди це ви в таку спекоту?
Жаба Кок піднесла прапор ще вище, вирячила очі ще дужче:
— На небо. Воно наслало таку страшенну посуху — нехай відповідає за це.
З такого дива тигр і ведмідь аж на ноги підхопилися. Усі Еть, Няй, півень та бджоли перелякалися. А жаба Кок мовить:
— Хто хоче дощу — ходімте! Боятися нема чого.  ...
— Так небо ж дуже високо!— в один голос скрикнули тигр і ведмідь.
— Хоч би як було високо, а коли йти, дістатися можна.
— Ти мала, а небо велике. Чи годиться тобі виступати проти старшого? Та й чи схоче воно слухати?
— А небу годиться насилати таку посуху? Ніби маленьке! А як відповідати за свій вчинок, то воно вже й велике? Нехай слухає те, що заслужило. Як виліземо всі гуртом, то вислухає.
— А не жабам теж можна з вами?
— Звичайно! Що більше — то краще!
— Але ж ти така мала, ми не можемо йти під твоїм керівництвом.
— Я мала, зате смілива. Ви ж великі й дужі, але хіба ви надумали податися на небо вимагати дощу?
Жаба Кок змахнула прапором, показуючи ним у розпечене небо. І скрикнула так, що аж небо й земля здригнулися. Вигляд у неї був такий, що тигр і ведмідь пройнялись повагою до неї. Жаба сказала:
— Як буде нас багато, то небо послухає нас. А не підемо — то всі вимремо.
— Ми досі зневажали тебе, жаба Кок. Але тепер бачимо: ти хоч і мала, але дуже смілива. Ти гримаєш на небо, а ми навіть дивитись на нього не наважуємось. Ти кволенька, але з тобою півень та бджоли. Візьми і нас із собою. Тільки в нас немає такої сміливості, як у тебе.
— Зате в тебе, тигре, є сила, а ти, ведмедю, добре лазиш по деревах.
— То й ми підемо з вами.
— От і гаразд. Небо повинно послухати нас. У мене є сміливість, у жаб Еть і Няй — прудкість, у півня — дзьоб, у бджіл — жала, у тигра — сила, у ведмедя — вміння лазити по деревах. Які ж бо ми дужі! Тому чи всі згодні піднятися на небо?
— Всі!—жаби Еть та Няй підстрибнули на знак згоди, тигр вишкірив ікла й випустив пазурі, ведмідь, щоб похвалитись, виліз на височенне дерево. І всі рушили далі. Бджоли летіли попереду, жаба Кок із прапором ступала посередині, по один бік від неї — півень, по другий — тигр і ведмідь. Позаду стрибали інші жаби. Куряву здіймали таку, що й не продихнути. Спека — аж пашить зусібіч. Але прапор кликав їх уперед і вгору.
Довго, дуже довго йшли вони в куряві та в чаді. Геть попеклися на сонці: шкіра понадималась пухирями, облазила. Прапор пожовк і скрутився. Але вони йшли і йшли, аж поки опинилися під мурами небесного палацу. Тут спека була така, що здавалося, ніби все зараз перетвориться на попіл. Всі примружились, щоб не попекти очі.
Височезні ворота були на міцнющих засувах, обабіч — міцні мури з тесаного каменю, такі гладенькі, що ні шпариночки, ні виступу, за які можна б зачепитись бодай одним кігтиком.
— Як же тепер, жабо Кок?— переполошились усі.— Виявляється, не так-то легко побачитися з володарем неба.
Жаба Кок вирячила очі, обдивилась навкруги і помітила над ворітьми спостережну вежу, а на ній великий барабан.
— Дядьку ведмідь,— сказала жаба Кок,— лізьте он туди і бийте в бара бан, хай володар неба вийде до нас на розмову.
Ведмідь видерся на вежу, вхопив палички й заходився так бити в барабан, що задвигтіли мури навколо палацу і гук пішов аж у тихі внутрішні покої. Володар неба саме грав у шахи з богом грому, який був на небі за генерала. Барабанний дріб був такий гучний, що годі було й думати про шахи.
— Гей, хто це посмів стрясати небо? Ми заборонили бити в барабан, коли ми граємо в шахи!
Вбігли перелякані вартові й доповіли: жаба Кок та її військо взяли палац в облогу, вимагають, щоб володар неба вийшов до них на розмову.
Володар неба як кидоне дошку з шахами на підлогу, викладену коштовним каменем нефритом!
— Що таке?— гримнув він.— Щоб ми та розмовляли з якоюсь нікчемною жабою?! їй місце на болоті!
А барабан гримить і гримить. Володар неба геть розшаленів.
— Генерале!—звелів він богові грому.— Ведіть на них своє військо, вдарте громами та блискавками і знищіть жабу!
Бог грому затис у руці блискавки, сів верхи на вітра і помчав.
Ледве жаби Еть та Няй вгледіли його, такого грізного, з громовим голосом та очиськами, що метали блискавки,— повтікали хто куди.
Навіть тигр відступив, бо вітер мало не збив його з ніг. А жаба Кок змахнула прапором, набрала повні легені повітря та як крикне:
— Гей, бджоли! Жальте його в очі, жальте його в ніс!
Бжоли як кинуться на бога грому та й ну жалити його і в очі, і в ніс. Бог грому аж почорнів, мерщій повернув вітра назад і — ходу! Навіть громом не встиг ударити, навіть блискавки побоявся випустити. Проворні жаби Еть та Няй вскочили слідом у ворота, за ними з переможними вигуками кинулися півень, тигр та інші жаби. А ведмідь на вежі бив і бив у барабан.
Почувши, що бог грому зазнав поразки, а жаба Кок зі своїм військом увірвалась до фортеці, володар неба розлютився до знетями. Перед ним шанобливо схилився генерал Сколопендра, просить послати його проти зухвальців. Володар неба кивнув головою.
— Ідіть, генерале! Ми довіряємо вам. Знищіть їх своєю отрутою.
Генерал Сколопендра вклонився й пішов, тільки на ходу зубами скреготів,
отрутою бризкав та всі свої щетинки наїжачив. За ним рушило його військо — тисячі, десятки тисяч сколопендр.
Жаби Еть та Няй жахнулися, навіть тигр позадкував, бо сколопендри кусаються так боляче, що й збожеволіти можна.
Жаба Кок піднесла прапор вище, набрала повні легені повітря та як крикне:
— Дядьку півень! Дзьобайте їх, дзьобайте!
Півень забив крильми, кукурікнув, потім дзьобнув генерала Сколопендру в голову і проковтнув цілком, з усіма його генеральськими відзнаками. Потім швидко-швидко задзьобав сколопендряче військо. Воно тануло на очах. Рештки в паніці ринули назад.
Жаба Кок вела своїх друзів слідом. А ведмідь б'є і б'є в барабан. Земні тварини з переможними криками наближалися до покоїв володаря неба.
Почувши, що військо генерала Сколопендри розбито, а жаба Кок уже біля самісіньких покоїв, володар неба водночас перелякався. Наполохані боги, небесні генерали, небесні воїни з'юрмилися навколо нього, попадали навколішки, просять послати їх на бій. Володар неба побачив, які в нього хоробрі та віддані оборонці, і трохи заспокоївся. Аж зітхнув полегшено. І звелів розпочати останній рішучий бій. А ведмідь невтомно бив у барабан, підбадьорював своїх друзів.
Різні боги, небесні генерали та небесні воїни в блискучих шоломах і збруї з найміцнішої броні, з мечами і списами в руках, вигукуючи бойові заклики, лава за лавою люто ринули на жабу Кок і її друзів. Жаба Кок високо піднесла прапор, набрала повні легені повітря та як крикне:
— Дядьку тигр! Зупиніть їх!
Тигр вигнув спину, вишкірив ікла, випустив пазурі, загарчав і як стрибне на військо тих богів, небесних генералів та небесних воїнів! Тільки цурки з них полетіли. А ті, хто вцілів, порозбігалися хто куди, сидять і тремтять, навіть плакати бояться. Отакого жаху нагнав на них тигр.
А ведмідь б'є і б'є в барабан; жаба Кок високо здіймає прапор; усі звірі з переможними вигуками наближаються до ґанку.
Жаба Кок сіла перед дверима, бджоли гудуть у неї над головою, по один бік біля жаби Кок став золотистий півень, по другий — смугастий тигр, жаби Еть та Няй посідали навколо них.
Жаба Кок підняла прапор ще вище й гукнула:
— Гей, володарю неба, виходь до нас на розмову! Я маю в тебе дещо запитати. Чому це стільки років не було дощу? Від такої спеки повисихали всі річки й озера, повигорали всі трави, посохли дерева, гинуть птахи, гинуть звірі, гинуть усі тварини й комахи!
Володар неба боявся, що жаба Кок хоче вбити його. А коли почув, чого їй треба, на душі в нього полегшало. Міркує: «Дам їм воду — і справі кінець. Але ж подумати тільки, отаке мале та бридке, а таке сміливе!»
І володар неба вийшов на ґанок.
— Ти хотіла побачитися зі мною? Слухаю тебе.
— Я й на гадці не мала підніматися сюди. Але ж небо наслало посуху, ми там, унизу, мало не всі вимерли, то й мусили піднятися сюди та просити дощу.
Володар неба засміявся і закивав головою:
— Це зовсім легко! Повертайтеся додому, а дощ буде зараз же,— і він показав униз, на землю. А там здійнявся вітер, насунули чорні-чорнющі хмари і пішов такий рясний дощ, що крізь нього нічого не стало видно.
Жаба Кок, задоволена, повернулася назад. Бджоли загули, золотистий півень закукурікав, смугастий тигр радісно зарикав, ведмідь ще дужче забив у барабан.
Раптом жаба Кок озирнулася й спитала у володаря неба:
— А якщо колись знову настане посуха, як повідомити вас про це? Володар неба замахав руками:
— Не піднімайся більше сюди, не треба! Досить одного разу!
— Тоді домовимось так: тільки-но настане посуха, я покричу вам із землі, а ви, як почуєте, відразу давайте дощ. Тоді мені не треба буде лізти на небо.
— Гаразд! Гаразд! Тільки більше не піднімайся сюди. А я, коли почую, що ти кричиш, відразу пошлю дощ.
Жаба Кок розпрощалася з володарем неба і повела своїх друзів назад, на землю. Тепер уже не було жарко, повівав прохолодний вітрець. А коли вони дісталися землі, то побачили, що в річках та озерах знову повно води, дерева й трави знову зеленіють, птахи літають і радісно щебечуть, звірі ходять цілими табунами та зграями. І жаб роду Кок, жаб роду Еть та Няй дуже багато. Вони радісно пострибали назустріч жабі Кок та її друзям.
Натомившись за дорогу, жаба Кок влізла в печерку й заснула. Хотіла була покричати до володаря неба, але дощ ішов без упину, то вона тільки радісно всміхнулася, заплющила очі й засміялася.
Відтоді коли розкумкаються жаби, то незабаром слід чекати дощу. Отож старі люди кажуть, що жаба доводиться ріднею володареві неба. І радять не кривдити жаб. Бо хоч вони й негарні з вигляду, зате на вдачу добрі, сміливі й справедливі.

ЧОМУ У БУЙВОЛА НЕМАЄ ВЕРХНІХ ЗУБІВ
Давно колись буйвіл і бик щиро між собої приятелювали. У буйвола були верхні зуби, а в бика не було. От якось бик каже буйволові:
— Дай мені твої верхні зуби, я піду на виставу, сьогодні кінь виступає. А без зубів іти соромлюся...
Хто не знає буйволової доброти? Він дав бикові свої верхні зуби — мовляв, нехай похизується на виставі!..
Кінь так гарно співав і танцював, що в бика й рот не затулявся.
Він то всміхався від вуха до вуха, то в захваті роззявляв його, то реготав так, аж відляски навколо йшли.
А в коня за тих часів теж не було верхніх зубів. Тож побачивши зуби в бика, підійшов він і просить:
— Дай мені твої верхні зуби поносити! З ними я співатиму ще краще.
Та й танцюватиму завзятіше.
Бик дав йому верхні зуби.
Кінь знову почав співати й танцювати, далі й далі відходячи від бика. А тоді як помчав — тільки його й бачили.
Бик побіг слідом — та де там йому коня наздогнати! Так і забрав собі кінь буйволові верхні зуби. І досі буйвіл, як побачить коня, гукає:
— Зуби мої!
А бик підхоплює:
— Правду кажеш!
А кінь тільки сміється у відповідь:
— І-го-го-го-го!

ЗАЄЦЬ, КУРКА Й ТИГР
Заєць, курка й тигр домовились гуртом жити й працювати. Першого дня заєць і тигр косили траву, щоб було чим ,покрити хату, а курка хазяйнувала вдома, варила їсти.
Поприбирала курка в хаті та в дворі, тоді заходилася варити рис. Потім нагріла казанок води, сіла над ним і просто в воду знесла яйце.
— Куд-куда! — радісно закудкудакала курка.
Ледве яйце встигло зваритися, як прийшли з поля заєць і тигр. Вони дуже стомилися і зголодніли, і обід їм дуже сподобався. Заєць досі ніколи не бачив яєць, а назавтра була його черга варити їсти. І він заходився розпитувати курку, як вона готувала таку страву.
Взавтра вони теж устали рано, щоб іти на поле. Тигр і загадує зайцеві:
— Звари такий самий смачний обід, як учора курка зварила.
— О, це дуже просто! — відповів заєць.
Тигр і курка пішли на поле, а заєць зробив так, як казала курка.
Та тільки-но він примостився над казаном, як повернувся тигр — голод-ний-голоднющий. Побачив тигр, куди ото моститься заєць,— а тигр знав, що зайці не несуться,— і дуже розсердився. Схопив зайця та й ну його бити! А потім так ударив зайцем об землю, що в бідолахи аж губа тріснула.
Дуже образився на тигра заєць: адже він хотів як краще, звідки йому було знати, що зайці не несуться?..
І вирішив він помститися тигрові.
Через кілька день скошена трава висохла, заєць і тигр зібрали її в копи. Лишалося тільки перенести сіно додому. Але ні заєць, ні тигр не знали, як його переносити.
От заєць і каже:
— З усіх нас трьох ти, тигре, найдужчий. Лягай на землю, я складу тобі все сіно на спину, міцно прив'яжу, і ти за одним разом перенесеш його до хати.
Тигр слухняно ліг. Поклавши йому на спину копи, заєць міцно обв'язав тигра ліаною. Потім узяв камінь, викресав вогонь, підпалив сіно в тигра на спині, а сам утік.
Сіно було сухе й швидко зайнялося. Тигр нічого не підозрював доти, аж поки вогонь почав пекти йому тіло. Тигр злякався, заревів, став качатися по землі, одначе вогню не збив. Тоді він помчав що було духу, та вогонь од того ще жаркіше розгорявся, мовби його навмисне роздмухували.
Побіг тигр шукати зайця — а того ніде й духу нема.
Відтоді минуло дуже багато часу, а й досі в зайців порвана верхня губа, а в тигрів посмалена смугами шкіра.„

ЗАЄЦЬ І ТИГР
Після   того   як   заєць   пошив   його в дурні, тигр поклявся, що під одним небом їм буде тісно.
От якось тигр вийшов погуляти. Коли бачить — заєць сидить на дереві й ласує медом з бджолиного вулика. Тигр підкрався, став під деревом та як гарикне:
— Ага! Ось ти, голубчику, де! Довго я тебе шукав! Зараз же мені злазь, а то гірше буде!
Глянув заєць — аж тигр лихим духом дише. "Що робити?" —подумав заєць. Та й каже:
— О всемогутній, дозволь мені разів кілька в барабан ударити. А потім я вже злізу і ти мене покараєш.
— Гаразд, бий уже в свій барабан,—- каже тигр.
Заєць і почав бити — тільки не в барабан, а в вулик.
Бджоли невдоволено загули, а тигр подумав, що то барабан гуде. І так йому це гудіння сподобалось, що він ураз забув, чого зайця шукав.
— Дай і мені пограти на твоєму барабані,— просить тигр.
— Будь ласка, грай скільки схочеш,— відказує заєць.— Але твій удар настільки   дужчий   за   мій,   що   я   й   оглухнути   можу   або   голова   мені запаморочиться. Зробімо краще так: я відійду далі, а ти, коли вже не чутимеш мого голосу, бий у барабан.
Тигрові так хотілося пограти на барабані, що він погодився. Заєць сплигнув із дерева і чкурнув геть.
Коли не стало чути його голосу, тигр виліз на дерево і як ударить лапою по вулику! Розтривожені бджоли як вилетять та як кинуться на тигра — і давай його жалити!
Такого болю тигрові ще не доводилось терпіти. Він гепнувся на землю й завив. А бджоли знай його жалять...
Тигр зірвався й побіг, сам не знаючи куди; бджоли — за ним. У тигра вже вся морда розпухла, а вони жалять і жалять.
Збагнув урешті тигр, що знову спіймався на заячу хитрість, і знетямився від злості.
Через день тигр знову здибав зайця — тепер уже в бамбукових заростях.
— Ага! Ну, вже не втечеш од мене! — заревів тигр.— Скільки разів попадав через тебе я в скруту, але тепер ти мені за все заплатиш!
Та заєць умить придумав, як ошукати тигра.
— О всемогутній! — сказав він.— Дозволь мені потішити твій слух — пограти на дані, а тоді вже покараєш мене. Цього разу я не втечу, не турбуйся.
Тигр любив музику, тож і погодився.
Заєць стрибнув у бамбукові зарості й удав, що перебирає струни дана: коли вітер розсував товсті стовбури бамбука, він стромляв між ними лапку, а коли стовбури сходилися, швидко її висмикував. Стовбури, тручись один об один, порипували.
Тигрові сподобалася така музика.
— Дай і я трохи пограю,— каже він.
— Будь ласка, о всемогутній, грай собі на втіху! Та тільки обережно, щоб не зламати дан.
— То навчи мене грати.
— Лапа в тебе надто велика й важка. Мабуть, краще тобі грати хвостом. Дивись, як це робиться! Коли ось ці два стовбури розійдуться, просунь поміж них хвіст, і тоді заграє пречудова музика. Тільки зачекай, поки я відійду якомога далі.
З цими словами заєць гайнув у хащу. А тигр зробив так, як навчив його заєць: сунув хвіст поміж величезні стовбури бамбука. І враз відчайдушно заревів: прищикнуло бідоласі хвоста!
«Ну, хай мене грець схопить, якщо не поквитаюся з тобою!» — подумав тигр, коли трохи отямився.
По недовгім  часі  тигр знову  зустрів  зайця.  Цього разу  вухатий  впав у глибоку яму і не знав, як звідти вибратися. Почувши тигра, заєць загукав:
— О всемогутній, невже ти й досі нічого не знаєш? Поспішай, а то велике лихо тебе спіткає!
— Що таке? — схилившись над ямою, питає тигр.
— О всемогутній! Чуєш, як свистить і гуде вітер, бачиш, як хиляться до землі дерева? Це ознака того, що небо ось-ось упаде на землю. Єдиний спосіб урятуватися — стрибнути в цю яму.
— Ой лишенько! — крикнув тигр.— То мені справді можна туди стрибнути?
— Стрибай мерщій! А то тебе небо розчавить!
Тигр  стрибнув  у  яму.  Переляканий  на  смерть,  він  зовсім  забув,  що заєць багато разів дурив його і що він збирався покарати лукавця... А заєць, часу не марнуючи, підскочив до тигра і став його лоскотати. Тигрові це дуже не сподобалося.
— Вгамуйся, вухатий!—гарикнув він.— Чого ти все крутишся, мов та дзига! А як хоч іще раз торкнешся мене, то я тебе викину з ями, і хай на тебе падає небо!
Заєць принишк на якусь мить, а потім знову залоскотав тигра.
Розшаленівши, тигр схопив зайця за лапи та й викинув з ямй. А зайцеві тільки того й треба було! Він помчав у село і сказав мисливцям, що в ямі сидить тигр.
Мисливці похапали списи, луки та стріли й побігли до ями.
Тут і прийшла тигрові смерть.

ВИТІВКИ ЗАЙЦЯ-ЛУКАВЦЯ
Якось голодний заєць бігав-бігав лісом, а смачної поживи не знаходив. От і надумав він прокрастися до селянина на город і поласувати солодким бататом. Не знав він, що селянин сидить у сторожці і пильнує той город.
Заєць став гризти батат. Аж тут нагодився селянин та й хап його за вуха! Та заєць хитрий був — ураз прикинувся мертвим. Селянин перевернув його — не ворушиться заєць та й годі!
Селянин взяв зайця за вуха і поніс додому. А по дорозі трапилася йому харчівня. Він кинув зайця під деревом, а сам пішов випити чаю.
Заєць полежав трохи, а потім скочив та й помчав у ліс. Тільки його й бачили.
Минуло кілька днів. Зголоднілий заєць, не знайшовши ніде поживи, вирішив знову пробратися на город. Та селянин знову його спіймав. Знаючи, що заєць уміє прикидатися мертвим, він міцно зв'язав його і поніс до себе додому.
— Посади-но цього хитруна у вершу,— сказав він жінці.— Завтра на поминки буде у нас зайчатина.
Посадили бідолашного зайця у вершу, ще й важкою каменюкою зверху придавили. Заєць ретельно обдивився свою в'язницю і зрозумів — утекти ніяк. І став він метикувати, як би все-таки вийти зі скрути. Коли бачить — стоїть велика  скляна банка з водою,, і в ній плаває велика рибина.
— Гей, рибко! — тихенько покликав заєць.— Чи знаєш ти, що близький твій кінець? Завтра день поминок,— тебе засмажать і з'їдять. Як хочеш урятуватися, то бий щосили хвостом по воді. Банка буде хитатися, а потім упаде  і  розіб'ється.  А  ти доберешся до  ставка — він  тут  зовсім  поруч.
Рибина заплюскотіла в банці. І банка, як і сказав заєць, урешті розбилася.  Водою залило всю підлогу — і  риба по ній легко пострибала. Заєць  почекав,  поки  вона  опиниться  на  березі,  а  тоді як  закричить:
— Господарю! Господарю! Твоя риба втекла! Лови її! Лови!
Селянин із жінкою та сином кинулись за рибиною, а вона — шубовсть у ставок!  Син спересердя вхопив вершу, викинув звідти зайця і заходився виловлювати рибину. А заєць дременув до лісу.
Біг заєць, біг, аж поки добіг до широкої річки. Таку не перестрибнеш, і переправитись немає на чому. Розгубився заєць. Коли це бачить — лежить на березі крокодил, уткнувся носом у пісок та й відхекується. Заєць усміхнувся сам до себе й гукає:
— Гей, брате крокодил! Перевези мене на той берег, і я видам за тебе заміж свою сестру. А сестра моя — красуня з красунь, про це всі знають.
Крокодил розніжився від заячих слів і закивав головою. Заєць стрибнув крокодилові на спину, і крокодил доправив його на той берег.
Стрибнувши на берег, заєць глузливо засміявся:
— Красненько дякую! Але не діждеш ти, щоб віддав за тебе свою сестру! А ти й повірив? Чи ти ба!
Крокодил розлютився і вирішив будь-що розквитатися з зайцем.
Якось заєць гуляв собі, і раптом йому страшенно схотілося пити.  Він побіг до річки. Крокодил побачив зайця ще здалеку.  Він поклав собі на голову жмут трави й тихенько підплив до лукавця. Заєць подумав, що то купина, і стрибнув туди, щоб поласувати свіжою зеленню. Тут його й схопив крокодил. Затиснув у пащі й сердито гарчить. А заєць раптом як засміється:
— Твоїм гарчанням хіба що малих дітей лякати! От якби ти зіпнув на всю пельку: «Ха! Ха!» —я б насправжки злякався!
Крокодил послухався зайця — роззявив пащеку та як зіпне: «Ха! Ха!» А заєць — стриб! — і на березі опинився.
Довго стояв і реготав, аж за боки брався, а потім спокійнісінько пішов собі.

ГОЛОВА ВЕЛИКА - ТА НЕРОЗУМНА, А МАЛА - ТА КМІТЛИВА
Якось слон, гуляючи в лісі, зустрів тигра. Привітались вони один до одного, розпитали про дім, про рідню, як велить звичай, а потім тигр і каже:
— В цих горах і лісах усі нас бояться, геть усі звірі тремтять від страху, тільки-но нас побачать. Ану-бо позмагаймося з тобою, визначмо, за ким буде першість! Якщо ти згоден, то давай стрибати через отой струмок. Хто не перестрибне, той завтра прийде на оцю галявину, щоб його м'ясом поснідали або потопталися на ньому ногами. Як ти вважаєш, вистачить у тебе снаги змагатися зі мною?
Слон, збагнувши, що тигр під'юджує його, відповів:
— Гаразд! Мені нема чого боятися. Позмагаймося!
Перший стрибнув тигр. Дужий і спритний, він перелетів на той берег, мовби граючись.
А важкий слон не зумів перестрибнути і як шубовсне у воду! Ноги його глибоко угрузли в муляку. Тигр ледве витяг слона із струмка.
Отже, за правилами цього змагання, слон мусив віддати себе тигрові на поживу. Тремтячи від жаху, подався він на галявину. Раптом його гукнув заєць. Слон привітався до зайця, а той — до нього.
Бачить заєць, що слон сумний-невеселий, та й питає:
— Дядьку слон! Чим ви так журитесь? Що у вас трапилося? Розкажіть мені, може, я зумію чимось вам зарадити.
Слон тяжко зітхнув і розповів зайцеві про вчорашнє змагання з тигром.
— Тільки оце я збагнув, що не треба було мені з ним змагатися... Та тепер уже нічого не поробиш.
— Чому ж ви не тікаєте? — здивовано спитав заєць.— Чому й досі тут?
— Ні, я краще вмру, аніж зламаю слово,— відповів слон. Заєць подумав, подумав та й каже:
— У мене є план. Якщо ваша ласка, вислухайте мене.
— Ну, що ж то за план?
— План дуже простий. Тільки ви повинні будете зробити все точнісінько так, як я звелю.
Заєць нарвав листя з дерева, спритно приладнав його собі на голову та на тіло і став зовсім невпізнанний. А тоді запропонував слонові піти разом на галявину.
Коли вони туди прийшли, заєць звелів слонові лягти, задерши ноги, і не ворушитися.
Тигр, уставши вранці, став мріяти про те, як поснідає свіженькою слоня-тиною. А потім квапливо подався на галявину. Однак там на нього чекала несподіванка — слон лежав мертвий! А на ньому сидів якийсь дивний звір і, муркочучи, наминав слонятину, аж за вухами в нього лящало. І цей звір — не більший за кінчик слонового хобота!
— Оце так! — вигукнув тигр.— Не знаю, що ти там за звір, але ж ти малесенький! І ти посмів їсти мого слона?! Ану забирайся звідси мерщій!
Тигр хоч і показував себе грізним та лютим, проте підійти ближче не наважився. Навіть більше: постоявши якусь хвилину, він повернувся й побіг додому.
Раптом він почув чийсь голос:
— Дядьку тигр, куди це ви поспішаєте? У вас якась нагальна справа?
Тигр підвів голову — аж то мавпа з дерева звісилася.
Він зупинився, підійшов до дерева й розповів мавпі про те, що бачив на галявині.
У нього аж на душі полегшало, хоч страх і не минув.
— Дядьку тигр! Тут щось не так,— сказала мавпа, вислухавши тигра.— Повертайтесь назад, і я піду з вами. Вдвох ми краще розберемось, що там до чого.
Тигр завагався. Тоді мавпа додала:
— Якщо ви боїтесь, що я підведу вас, утечу, то прив'яжіть мене до вашої ноги.
Мавпа принесла ліану й прив'язала себе до задньої ноги тигра, після чого вони вдвох рушили до галявини.
Побачивши їх, заєць одразу збагнув, що мавпа в тигра за радника. І перше ніж вона розтулила рота, вухатий хитрюга загорлав:
— Де це ти швендяєш? Скільки можна тебе чекати? Твій батько ще відколи винен мені десять тигрів! А ти ото так борги повертаєш? Жду тебе, жду, а ти баришся! Та ще й ведеш мені одного-єдиного тигра! І в кого ти така ледача вдалася? Мені потрібні всі десять одразу! Не приведеш — розірву тебе на дрібні шматочки.
Тигр на смерть перелякався. Він підібгав хвоста та як дремене! Біжить і біжить, не озираючись, аж поки зовсім знемігся. Тільки тоді зупинився, поглянув на прив'язану до ноги мавпу — а вона зуби вишкіряє.
— Ах ти вража мавпо, ти ще й  смієшся з  мене!—скипів тигр.
А мавпа просто була вже нежива.
Відтоді люди й кажуть:
«Голова велика — та нерозумна, а мала — та кмітлива».
І ще:
«Так і десять тигрів заборгуєш, мавпячі хитрощі ще не до такого доведуть»

БАТЬКО Й МАТИ РОСТЯТЬ ДІТЕЙ…
Давно колись жили собі чоловік і жінка. Працювали — не лінились, то й добром обжилися. І було в них трійко дітей, усі троє — сини. Батько й мати любовно їх ростили — нічого для них не жаліли. Надбали вже і грошей, і майна, і ланів, і садків — та все, бувало, солодкого шматка не з'їдять: мовляв, ми й так обійдемося, а в синів нехай у кожного буде своє господарство.
От оженили вони третього сина, найменшого;  чоловік і каже жінці:
— Ну тепер нам немає чим клопотатися: сини влаштовані. Ми вже віджили своє, вже й голови посивіли. Поділимо все наше майно поміж синами, нехай живуть кожний своїм господарством — а то іще посваряться. А ми собі спокійно доживатимем віку.
Жінка погодилася. Покликали вони сусідів за свідків і склали документ. Собі лишили зовсім трохи майна — скільки їм на старість треба! — а решту поділили між синами.
І хоч чоловікові й жінці перейшло вже за шістдесят, були вони ще міцні здоров'ям, працьовиті й заповзятливі. Тому, впоравши справу з майном, вони знову взялися до праці. А відомо, що хто дбає, той і має. З'явилися у них надлишки, понесли їх на базар продавати. У працьовитого з грошей робляться ще більші гроші.
Минуло якихось сім-вісім років, чоловік із жінкою знову стали жити так само заможно, як і раніше. А в синів — почасти через те, що молоді були й недосвідчені, а почасти через те, що працювати не любили — господарство ще й не розцвіло, а вже зів'яло.
Якось прийшли всі троє синів до батька й матері та й кажуть:
— Ви вже своє відпрацювали, годі. Тепер відпочивайте, а ми за вас усе робитимем і вас доглядатимем.
— Ми б і самі того хотіли,— відповів старий батько,— тільки так уже здавна ведеться, що батько й мати доглядають дітей — і дітям од цього добре, а от коли діти доглядають батька й матір, то...
— Ні, ви нічого такого не думайте! —в один голос вигукнули сини.— Нам просто дуже жаль вас — адже ви за свій вік наробилися, не гріх і відпочити.
Замислився старий батько. А потім і каже:
— От що, сини мої, відповідь я дам вам через три місяці. Ми з матір'ю поміркуємо, з людьми порадимось.
Навколо хати старого батька ріс садок, а в тому садку гніздилися пташки.
Якось дід попросив хлопчика, що бавився на вулиці, вилізти на дерево манго і зняти пташине гніздо. Хлопчик умить виліз на дерево й зняв гніздо з пташиною сім'єю: одудом, одудихою та двома пташенятами. Дід випустив одуда й одудиху, потім зробив гарненьку клітку, посадив туди пташенят і повісив на дереві.
Одуд та одудиха цілісінькими днями носили пташенятам харч і годували їх, просунувши голівки між грати.
«Так!—подумав дід.— Птахи дуже люблять своїх дітей, не покинули їх у біді».
Коли пташенята повиростали, дід попросив хлопчика впіймати одуда та одудиху. Той упіймав. Дід посадив їх у клітку, а пташенят випустив. Пташенята, ледве почувши волю, як майнули, так більше їх і не бачили. Жодного разу не прилетіли до батька з матір'ю.
«Невдячні! — подумав дід.— Жодного разу не згадали про батька й матір, а про те, щоб годувати їх,— і поготів... Так і в людей. Люди теж піклуються тільки про своїх дітей, а не про батька з матір'ю!»
Минуло три місяці. Сини прийшли до старого батька — спитати, якого дійшов він рішенцю.
Батько розповів їм про пташину сім'ю, а потім сказав:
— Нам із матір'ю майно зовсім не потрібне. Коли упадуть руки і ми вирушимо в потойбічний світ, то з собою нічого не заберемо. Але ми з матір'ю впевнилісь, що діти звичайно дужче дбають про своїх дітей, ніж про батька й матір. Про батька й матір згадують лише тоді, коли чогось од них хочуть. Тож ми з матір'ю й вирішили: нікуди ми не підемо, залишимось у своїй хаті, на своєму клаптеві землі, аж поки заплющимо очі назавжди; працюватимемо, скільки сили стане, а вам надокучати не хочемо.
Сини почали один поперед одним клястися й присягатися.
Старший поклявся, що коли навіть брати відцураються батька-матері, то він сам піклуватиметься про них.
Середульший заприсягся, що ніколи жодним словом, жодним натяком не образить батька й матері.
Третій дав слово честі, що, навіть коли його обсядуть злидні, він піде старцювати, а батька з матір'ю нагодує.
— Якщо сини так клянуться-присягаються,— каже стара мати,— то ти, чоловіче, ще раз подудїйй. Може, не варто рівняти? У птахів буває так, а в людей інакше.
Сини так умовляли батька — а до них ще й мати приєдналася,— що старий здався.
Знову покликали сусідів, і батько знову поділив усе майно між синами, цього разу нічого собі не лишивши.
Перші два роки їм велося непогано. Сини балували їх і їжею, і одягом, купували для них гарні речі, різні легумінки.
Та на третій рік усе змінилося. І викупати чи перевдягти батька й матір не було їм часу, і їжі для них не лишалося.
Всі троє синів були ледачі, проте любили солодко їсти та м'яко спати. Отож вони швидко спродали майно й розтринькали гроші: адже не зароблене своїми руками так же легко пустити за вітром, як бриль із голови зняти. Клопоти та нужда швидко ізсушили їх. ізв'ялили. їм стало не до того, щоб турбуватися про батька й матір. Навіть більше: сини та невістки шкодували для них кожний гріш, кожну чашку рису.
Досі середульший і менший сини давали старшому гроші на утримання батька й матері. А тепер вони почали сперечатися між собою. Кожен казав, що він дав більше, ніж брат.
Нарешті вони вирішили: хай кожен по черзі годує батька й матір протягом року. Та роздумавшись старший брат сказав, що він не згоден: адже батько й мати можуть через рік померти, от і вийде, що він витратиться, а в братів грошики цілі будуть...
Стали вони домовлятися: хай кожен братиме батьків на півроку, потім — на три місяці. Врешті дійшли згоди: кожен буде утримувати батька й матір протягом місяця — за жеребком.
Батько й мати що старішали, то слабшали, вже й ходити не могли, тому їм все частіше доводилось і голодними сидіти, і недоглянутими.
Що далі, то нетерпеливіше чекав кожний син, коли скінчиться місяць, коли він здихається батька й матір.
Так до кінця третього року батько з матір'ю і не дожили: померли з голоду.
Тим-то у прислів'ї й мовиться:
«Батько й мати ростять дітей — небо до них прихиляють; діти старих батька й матір доглядають — щодня дорікають».

ЯК ЛЕДАР СВОЇ РУКИ Й НОГИ ПОЗИЧАВ
Давно колись жив собі хлопець, такий ледацюга, яких світ не бачив. Ніколи він нічого не робив, навіть своєї хати жодного разу не замів.
В селі називали його Ледарем Ба.
Якось видався неврожайний, голодний рік. А Ледар Ба так само цілими днями вилежувався й нічогісінько не робив. Та кінець кінцем йому живіт до спини підтягло.
— Ех, попоїсти б чого-небудь! — зітхнув Ледар.
— Бачили такого? — гримнула на нього мати.— Що, в тебе рук-ніг немає, як у інших людей? Чи вони не тим кінцем причеплені? Хіба не можеш піти й заробити на хліб?
Сказала це мати й пішла в село. Залишився Ледар Ба сам, лежить і бурмоче невдоволено:
— Ноги? Хіба вони не для того, щоб ходити на гулі? А руки? Хіба вони не для того, щоб підносити їжу до рота? Невже руки й ноги в мене для праці?
Думав Ледар, думав, а голод не відпускає, дошкуляє все дужче.
— Якби хто-небудь позичив мені пару хороших рук і ніг! — замріяно мовив Ледар.— Нехай би вони за мене попрацювали. Ото було б добре!
Крізь шпарину в даху пробився сонячний зайчик і затанцював на долівці.
— Якби-то цей зайчик обернувся зараз на коржа! — каже сам до себе Ле дар.
Дивиться Ледар Ба — і очам не вірить: на тому місці, де щойно витанцьовував сонячний зайчик, лежить корж, а на ньому чималий шматок ковбаси!
Ледар підскочив до коржа, схопив його й став наминати. За мить від коржа з ковбасою навіть крихти не лишилося. Ледар і губи пообсмоктував. А потім знову простягся на ліжку.
Та не минуло й хвилини, як він підвівся на лікті і витяг шию — чи не з'явиться на тому місці, де стрибав сонячий зайчик, ще один корж. Та з'явився не корж, а гриб з червоним оксамитовим капелюшком. Той гриб ріс просто на очах. Не встиг Ледар подих перевести, як гриб перетворився на невеличкого чудернацького чоловічка.
Ледар Ба злякався мало не до смерті і хотів був тікати, але відчув, що не може й ворухнутися.
Чудернацький чоловічок виявився чаклуном.
— Не бійся,— мовив він усміхаючись.— Це я дав тобі коржа. Я хочу тобі допомогти. Ти сказав, що хотів би, аби тобі хтось руки й ноги позичив, адже так? Ну що ж, я ладен це зробити. Тільки з умовою: спершу я позичу тобі руки й ноги, а потім ти мені. Згоден? То й гаразд. Чи надовго тобі будуть потрібні добрі руки й ноги?
Ледар подумав про коржа з ковбасою, про те, що зараз усі голодують...
— На три роки,— відповів він,— але спершу ви мене як слід нагодуйте.
— Це неважко! — засміявся той у відповідь.— їж собі на здоров'я!
З цими словами чаклун зник, а на місці сонячного зайчика з'явилася таця з різними м'ясними стравами. Ледар Ба присунув до себе тацю й заходився наминати, аж за вухами лящало. Він так захопився, що й матері нічого не лишив, а в неї вже три дні й ріски в роті не було.
Наївся Ледар — і раптом відчув, що ноги в нього відпали, а натомість приросли нові. Потім і руки так само відпали, а нові приросли.
Ледар із подивом розглядав свої нові руки й ноги. Потім загорнув старі руки й ноги в полотнинку і сховав у скриню, на самісіньке дно. Навіть сам здивувався, як спритно це зробив.  «Оце так!» — пробурмотів Ледар.
А коли нові ноги самі понесли його до дверей, а нові руки самі схопили віника й заходилися замітати підлогу, Ледар подумав, що це йому сниться.
Аж ні, не снилося! Хоч очі в нього самі собою заплющувалися, голова звішувалась на груди, а спина мостилася, де б його лягти,— нові руки й ноги не давали йому спокою. Ноги весь час носили його то туди, то сюди, а руки невтомно працювали: витирали пил, замітали підлогу, носили воду, рубали дрова, а потім схопили сапку й почали полоти город.
Ледар Ба незабаром страшенно стомився й заснув на ходу. Він спав — а руки й ноги працювали! Ледар не міг їх утихомирити: вони носили й носили його по хаті, по двору, по городу і безперестану щось робили.
Коли повернулася мати, очам своїм не повірила. В хаті було все вимите, вичищене, прибране, аж блищало. Глеки повні води, дрова порубані й складені біля вогнища.
Пішла мати на город, бачить: він виполотий, і то так, що ніде ані бур'янинки, ще й земелька підпушена. А Ледар Ба завзято вимахує сапою.
— Синку, який же ти в мене молодець! — вигукнула щаслива мати.— Відпочинь, мій любий! Я ось принесла кошик бататів — зараз зварю тобі попоїсти.
Ледар поставив сапку в кутку, перехопив у матері кошик і сам подався мити батати.
— Не треба, я сама все зроблю, адже ти втомився! — мовила мати жалісливо.
Вона побачила, що очі в сина заплющені, а голова звісилася набік. Він навіть похропував, але ноги його все одно носили, а руки проворно працювали.
Мати заклякла з подиву.
Трохи оговтавшись, вона підійшла до сина і поторсала його за плече:
— Ти що це? Невже спиш?
Ледар Ба хутко розплющив очі, здивовано озирнувся і глянув на свої руки. Побачив батати, остаточно прокинувся й засміявся:
— Ого! Добрі батати! Де ти їх узяла?
Тим часом руки помили батати. Одразу ж ноги скочили й попрямували в кухню. Руки розвели вогонь і приставили до нього казан.
Ледар Ба знав, що руки й ноги в нього тепер не свої, вони йому не підвладні, отже, змирився з тим, що доводиться все робити самому. «Коли батати зваряться,— заспокоїв  він  себе,— я  виберу для  себе  найкращі,  найбільші».
— Іди в хату,— сказав він матері,— я принесу страву, коли вона буде готова.
Задоволена мати пішла. Вона й досі не могла взяти втямки, як це її син примудряється спати на ходу і заразом працювати.
Тим часом батати зварилися. Ледар Ба примітив найбільший і намірився обчистити його та з'їсти — коли це руки його виклали всі батати в миску, а ноги рушили до хати. Потім руки подали батати матері.
— Який у мене хороший син! Як він сьогодні мене втішає! — вигукнула мати, беручи з синових рук миску. На очі їй набігли сльози.
Мати вибрала найбільші батати й поклала їх синові. Той сів і заходився їсти. Потім хотів був прихопити ще кілька дрібніших бататин з материної частки, та тієї ж миті ноги самі винесли його за двері, а руки схопили сапку. Ноги понесли його на город, а руки стали знову його полоти.
Уже й вечір настав, а руки й ноги в Ледаря невтомно рухаються, роблять одну справу за одною.
Ледар Ба стомився так, що йому здавалося, ніби спина в нього от-от розломиться. Однак відпочити йому не вдавалось. Мати кликала його спати, він залюбки пішов би, та де там! Проте пояснити матері, в чім річ, він не наважився, тільки пробурчав щось собі під ніс.
Вже перші півні проспівали, коли він нарешті простягнувся на своєму ліжку.
Наступного дня, ледве світ свінув, Ледареві ноги підхопилися з ліжка, хоч сам він іще солодко спав.
— Що це за ноги! — заволав Ледар.— Дайте мені ще хоч трохи поспати! Пожалійте мене!
Але чарівні руки й ноги не знали ніякого жалю: вони з самого рання заходилися працювати. Ледар зрозумів, що лягти йому більше не вдасться, та все ж таки не розплющував очей. Одначе руки рубали дрова, і здійнявся такий грюкіт, що про сон годі було й думати. Довелося розплющити очі. Він уже добре знав: поки всі дрова не будуть порубані, йому звідси не вибратись,— тож став дивитися, як спритно діють ці запозичені руки,— жоден удар не приходився мимо.
Ледар подумав, що тепер він, напевне, найспритніший і наймоторніший у селі робітник,— і аж самому стало смішно.
«Раз у мене такі добрі ноги й руки,— міркував увечері Ледар Ба,— подам-ся-но я куди-небудь на чужу сторону. Зароблю грошей, скуштую найвишуканіших страв, які тільки є на світі. Через три роки, коли чаклун прийде по руки й ноги, в мене буде багато срібла, та й поживу я до того часу собі на радість. Що ж мені ще потрібно?»
Наступного дня Ледар Ба покинув рідне село, пообіцявши матері, що через три роки вернеться багатієм. Він подався у сусіднє село. Там побачив, що понад десяток чоловік рубають дерева. Біля них уже громадилася величезна купа стовбурів. Ледар підійшов ближче.
— Гей, шановна артіле! — гукнув він до чоловіків.— На цю роботу вистачило б і одного робітника.
— Бач який жартівник! — засміялися дроворуби.— Тут роботи на десять днів для всієї артілі! А ти один за скільки часу впорався б?
— Я не жартую,—відповів Ледар Ба. — Працюватиму я зовсім недовго і кожне поліно — байдуже, товсте чи тонке — розколюватиму з першого удару. Хоч очі мені зав'яжіть — однаково не промахнусь.
Дроворуби покидали свої сокири й загаласували:
— Що ж, ми вже втомилися! Ти, либонь, прийшов нас розважити! Давай-но зав'яжемо тобі очі!
Один літній селянин зняв з голови хустку і хотів зав'язати Ба очі, але той зупинив його:
— Стривайте, а що я матиму, коли перерубаю все, як обіцяв?
Дроворуби полізли по гаманці, повитягали гроші, насипали цілу купу.
— Ось твоя плата,— сказали вони.
Ледар Ба вмить згріб гроші і зсипав їх до себе в кишеню.
— Ну гляди ж,— пригрозили дроворуби,— якщо збрехав, то ми так намнем тобі боки, що й своїх не впізнаєш!
Дроворуби зав'язали Ледареві очі й сіли покурити. Та недовго вони курили. Хвалькуватий прибулець працював так, що вони пороззявляли з подиву роти. Він ураз розколював поліно, навіть товсте-товстелезне.
Не минуло й півгодини, як він порубав усі дрова.
— Ну що? — гордо спитав Ледар Ба і зняв з очей пов'язку.— Тепер ви переконалися, що в мене руки й ноги чарівні?
Дроворуби щільно обступили Ба і заходилися один поперед одного його розхвалювати:
— Що й казати, сила в тебе неймовірна! До того ж із зав'язаними очима все чисто бачиш! Недаремно взяв гроші наперед! Спасибі, що позбавив нас добрих десяти днів важкої праці!..
Дроворуби стали запрошувати Ледаря Ба погостювати в них.
Вже наступного ранку чутка про його дивовижну силу та спритність облетіла все село. Староста того села славився багатством і скупістю. На подвір'ї в нього стояло кілька сараїв, де лежало міцнюще залізне дерево. Отож староста звернувся до Ледаря Ба:
— Якщо ти порубаєш усі мої дрова за один день, я заплачу тобі десять золотих. Та якщо не встигнеш упоратися, нічого не одержиш. Якщо згоден, ходімо до мене.
Ледар Ба закинув на плече сокиру й пішов слідом за старостою. За ними потяглося мало не все село — всім цікаво було подивитись, як працюватиме прибулець.
— Умова в нас така,— сказав староста селянам.— Наймит повинен перерубати всі дрова за один день, і тоді господар платить йому десять золотих. А хто свою обіцянку не виконає, той платитиме штраф.
Скупий староста був певен, що Ледар Ба, хоч би як спритно працював, не нарубає таку купу дров,— і наперед радів, що матиме чимало нарубаних дров і не витратиться ні на гріш. Та коли він побачив, як легко встромляється сокира Ба у величезні стовбури й розколює їх з одного удару,— перелякався. А завваживши, як легко рухається Ба, змахуючи сокирою над головою, мовби це тонесенька тростинка,— злякався ще дужче.
Сонце тільки почало хилитися до заходу, а геть усі стовбури були порозколювані й порубані.
Селяни обступили Ледаря Ба й дивилися на нього, як на чародія, голосно висловлюючи свій захват.
Скупому старості довелося винести десять золотих і розплатитися з дивним дроворубом.
«Можна було б якось схитрувати, щоб не дати грошей, але не з цим,— скрушно подумав староста.— Цей з усією моєю сім'єю розправиться — йому це так легко, як пуголовка розчавити».
Староста примусив себе всміхнутися й похвалив Ледаря Ба:
— Ну й моцак із тебе!  В  цілому  світі, мабуть, нема нікого дужчого.
І почав Ледар Ба ходити по селах. У повінь він тягав на линві човни
проти течії. Якось він переніс величезну кам'яну брилу — її не могли навіть зворухнути сотні чоловік із важелями. Носив стовбури дерев, підняти які було не під силу й слонові. Одне слово, виконував будь-яку роботу і з допомогою своїх чарівних р}7к та ніг заробив купу грошей. Щодня Ледар Ба по саму зав'язку наїдався дорогими й рідкісними стравами.
Одного разу він тяг колоду — таку важелезну, що її навряд чи могли б нести двадцять чоловік. Побачив це старий корзинник та й каже:
— Сила в тебе є, ніде правди діти, але ти можеш виконувати лише важку грубу роботу. А спробуй-но взятися за якесь діло, що вимагає майстерності — отут і руки опустиш...
Щаслива нагода побитися об заклад сама йшла Ледареві Ба в руки. Чи ж міг він її пропустити?
— В плетінні корзин теж ніхто зі мною не зрівняється! — заявив він.
Дід страшенно розсердився на зухвальця і, хоч був дуже бідний, побився об заклад на цілий срібняк — усі свої гроші.
Ледар Ба звернувся до людей, що зібралися навколо них:
— Якщо виявиться, що я плету корзини повільніше й гірше, ніж цей дід, то я плачу сто золотих. Підключайтеся до закладу! Якщо виграєте, то поділите виграш поміж себе, а як програєте, я заберу все!
Юрба загула, завирувала, кожен ставив скільки міг, і незабаром зібралася чимала купа грошей.
Ледар Ба усівся плести корзини, сплів її й виграв заклад.
Відтоді він часто забивався об заклад і завжди вигравав.
Нарешті Ба добрався до стольного міста. Саме в цей час королівський човен під парчевими вітрилами, прикрашений вирізьбленим драконом, сів на мілину. Сотні воїнів вовтузились у грузькому мулі, намагаючись зіпхнути човен на глибоку воду, та хоч як вони смикали, хоч як штовхали — нічого в них не виходило. Король нетерпеливився, він ладен був послати на підмогу воїнам усіх своїх охоронців.
Аж тут до них неквапом наблизився Ледар Ба.
— Оце так! — вигукнув він.— Отакий гурт не може стягти човна? Я б і однією рукою впорався!
Почувши таку зухвалу мову, король скипів гнівом і наказав своїм охоронцям притягти до нього хвалька.
Ледар Ба став перед очі короля, мовби так і треба.
— Б'юсь об заклад, що стягну човна!
— Якщо так, то тягни,— відповів король,— а не стягнеш човна з мілини, я відрубаю тобі голову і викину її в річку.
— Хлопець, видно, з глузду з'їхав,— говорили поміж себе охоронці,— з королем жарти погані. Буде йому непереливки.
Як же здивувалися король, придворні та охоронці, коли незнайомий парубійко лиш раз торсонув човна однією рукою — і човен вийшов на глибоку воду й рушив уперед!
Король звелів покликати до себе Ба.
— Звідки ти родом, доблесний муже? — спитав король.— Я хочу залишити тебе при дворі. Дарую тобі високу посаду — будеш командувати усім моїм військом.
Король щедро винагородив Ледаря Ба грошима і призначив на пост головного воєначальника.
Молодші воєначальники були невдоволені цим призначенням. Вони вважали, що Ба не заслуговує на таку відзнаку. Проте всі тримали язика на припоні, тому що неабияк боялися нового головнокомандувача. Ні в кого не було жодного сумніву, що якби дійшло до сутички, то Ледар Ба помахом меча розрубав би супостата разом із конем навпіл.
«Ще цілий рік я буду користуватися чарівними руками й ногами,^ міркував тим часом Ледар Ба.— Що ж, походжу у великих начальниках. За цей рік настараю силу-силенну грошей і потім буду розкошувати, не працюючи».
Пробув Ледар Ба на високій посаді майже рік і розбагатів. Він підлабузнювався до недостойних осіб, плазував перед ними, а ті віддячували йому щедрими підношеннями. Чутки про це досягли вух короля. Король розлютився. Але він дорожив Ледарем Ба, тому промовчав.
Наближався час розрахунку з чаклуном. Спершу Ледар Ба тривожно зітхав і шкодував, що погодився на такий короткий строк. Та потім сказав собі, що грошей і добра йому вистачить, заспокоївся і більше нічим не турбувався.
Напередодні зустрічі з чаклуном Ледар Ба попросив у короля дозволу поїхати в рідне село. Король дозволив. Ба одвіз у село всі свої гроші, а потім вирядив охоронців назад у стольне місто:
— Скажіть королю, що я повернуся трохи згодом, а ви мені тут не потрібні.
Мати дуже зраділа, коли побачила, що син її повернувся додому багатим.
— У мене важливі справи,— заявив Ледар Ба,— мені треба побути два-три дні в кімнаті самому. А потім я звелю збудувати для тебе хороший будинок.
Він ліг і став чекати чаклуна. Свої старі руки й ноги він вийняв зі скрині й поклав біля себе.
Чаклун з'явився, коли сонячне проміння пробилося крізь шпаринку в дверях.
Ледар Ба підвівся йому назустріч. Чаклун широко всміхнувся, закивав головою і сказав:
— Ну що ж, повертай мені руки й ноги назад! А я забираю тепер твої на три роки!
З цими словами він зник, мовби розтанув у повітрі. Ледар Ба відчув, як руки й ноги в нього відпали, підстрибнули високо вгору і теж зникли.
Ледар зачекав трохи, але старі руки й ноги до нього не приростали. Перевернувся він на бік, дивиться — а від них і сліду не лишилося!.. Від жаху Ледар знепритомнів. Коли він прийшов до тями, то відчув, що лежить на ліжку, а рук та ніг як не було, так і немає. Спробував підвестися, але марно: без рук і без ніг на що йому було зіпертися? Лишились у нього сама голова й тулуб. Відтепер він не міг ні сісти, ні встати.
Ледар Ба заридав і заходився кликати матір. Стривожена жінка вбігла до кімнати й мало не вмерла від жаху, коли побачила, що в сина її немає ні рук. ні ніг.
— Це все витівки злого духа! — у відчаї вигукнув Ледар.
Нікуди було дітися — розповів він матері все як було.
— Та нічого,— сказав він під кінець,— мені доведеться чекати всього лише три роки. Грошей у мене багато, тож нема чим турбуватися! Тільки ти зберігай таємницю. Кажи всім, що я зайнятий і не хочу нікого бачити.
Відтоді Ледар Ба не виходив із хати. По селу пішов поголос, що Ба став великою людиною, запишався і всіма гордує. Односельці перестали навідуватись до нього.
Оскільки Ледар Ба сам не міг нікуди ходити, то всі справи порала мати. Вона щедро витрачала гроші. Купила розкішний будинок, найняла слуг.
Аж тут надійшов королівський лист-указ: король вимагав, щоб Ледар Ба повернувся до його двору й виступив у похід проти ворога, який перейшов кордон. Нікуди було дітися Ледареві Ба, прийняв він королівського посла і сказав:
— Прошу доповісти його величності, що мене заворожив чаклун і я більше не можу йому служити.
Посол довго дивився на Ледаря Ба, вражений до краю, а потім поквапився назад.
Ледве посол поїхав, як усе, про що розповів йому Ба, стало відомо селянам. Одні казали, що багатство Ледаря Ба — награбоване, а духи за це покарали його, позбавили рук і ніг. Другі подейкували, що він занедужав на якусь невідому хворобу, тому й повернувся в рідне село. Ніхто нічого не знав до пуття, та всі твердили: Ледар Ба заслужив покару.
Минув місяць, і королівський посол приїхав удруге. Він привіз наказ відібрати в Ледаря Ба все майно. Король дійшов висновку, що Ледар обдурив його з допомогою чорної магії, за весь час служби він нічим не виправдав високої королівської довіри, отже, багатство його — незаслужене...
Королівські воїни винесли Ба з його розкішних покоїв, занесли назад у стару, напіврозвалену халупу й жбурнули на його старе, сточене шашелем ліжко. Ледар мружив очі й думав, що це, мабуть, ввижається йому уві сні. Як йому хотілося, щоб уся ця історія з чарівними руками й ногами, з неправедно нажитим багатством теж була поганим сном! Однак його руки й ноги до нього не поверталися. Це було не уві сні, а насправжки...
Ледар став кликати матір. Вона не відгукувалася. Ледар страх як перелякався, його облило холодним потом.
Він і далі кликав матір, та марно.
Зрештою в дверях з'явився якийсь чоловік і грубо крикнув:
— Гей ти, ледащо! Твоя мати померла, ми її поховали.
Мати Ледаря Ба померла від горя й жаху. Односельці її поховали.
— Як же Ледар Ба тепер житиме? —питали вони один в одного після похорону.— А втім, його покарали духи. Отже, так і треба.
Ледар Ба залишився на світі один-однісінький. Люди обминали його халупу десятою дорогою. Нікому було подати йому кухоль води, не те що їсти зварити.
А голод дошкуляв...
Коли вже не стало сили терпіти, Ледар упав додолу і викотився з хати.
Він котився по селу і просив милостиню.
Збіглися люди, оточили його тісним колом.
— Ти що, гадаєш, ми три роки годуватимем тебе, поки чаклун поверне тобі руки й ноги? — спитав хтось.
Люди голосно засміялися.
Та кінець кінцем вони зглянулись над Ледарем і принесли йому їжі. Він попоїв і покотився назад до своєї халупи.
Відтоді Ледар Ба щодня мусив викочуватися з халупи, котитися по селу й випрошувати їжу. Люди кидали йому шматки просто в рот.
Ледар Ба завжди був замурзаний і брудний, як свиня. Він так схуд, що страшно було на нього дивитися. Мусив він викочуватися на вулицю і в холод, і в дощ.
Отак жив Ледар три роки. Нарешті минув цей строк і настав день, що його призначив чаклун. Ледар Ба лежав у халупі й чекав духа. Ліжка в нього вже не було. Він лежав на вологій долівці і не відводив очей від сонячного променя, що просмикувався крізь дах.
От уже й полудень настав. Із села долинув крик півня. І тут Ледар Ба побачив, що на тому місці, куди падає промінь, виростає червоний гриб. За мить гриб перетворився. на червоний капелюх, а потім — на чудернацького чоловічка. Це й був довгожданий чаклун. Він усміхнувся і пильно глянув на Ледаря.
— Еге, друже мій, та я тебе й не пізнав! Видно, не солодко тобі прийшлося цим разом...
— Благаю вас, шановний... Руки мої... ноги...— заквилив Ледар Ба.
Чаклун засміявся і жбурнув руки й ноги додолу. Вони підскочили і враз приросли до Ледаревого тулуба.
— Красно дякую, шановний, красно дякую! — радісно вигукнув Ледар Ба і одразу ж підхопився на ноги.
— А чи не хочеш знову помінятися зі мною? — спитав чаклун.— Ну, скажімо, років на десять?
Ледар Ба замахав руками.
— Ні, ні! — злякано вигукнув він.— Я більше не буду мінятися!
Чаклун   знову   засміявся,   а   тоді   став   меншати,   танути   й   за   якусь хвилину перетворився на червоний гриб. Гриб меншав, меншав, а тоді й зовсім зник...

ПРИЙОМНА ДОЧКА ТИГРА
Давно колись жили собі чоловік і жінка, ще молоді. У них скоро мала народитись дитина — аж коли чоловік помер. А була саме пора садити розсаду, і вдові хоч розірвись: і на поле біжи, й на город, а робота скрізь важка. Встає вдова рано-ранісінько — ще зовсім темно, працює до самої ночі, відпочити й не присяде, а роботи все одно лишається багато. Тільки-но збере рис — треба садити бавовник. Так і клопочися без кінця-краю то про рослини, що годують, то про рослини, що дають прядиво.
Одного разу сонце пекло немилосердно. А бавовникове поле мовби й меж не має. Від спеки в горлі у жінки пересохло, а воду вона давно всю випила. Попереду ще багато нерозпушених рядків. Якщо вона піде по воду — багато часу змарнує. І терпіти спрагу несила. «Якби хто мені приніс води,— простогнала жінка,— і допоміг обробити поле, то, як народиться дочка, я б тому її віддала».
Втома і розпач так затуманили їй голову, що вона й не подумала, чи хто чутиме її слова.
А в кущах причаївся тигр. Він усе бачив і чув. Вистромив тигр голову й вітається до жінки. Жінка перелякалася, хотіла була тікати. Однак тигр говорив лагідно, і вона заспокоїлась.
Не бійся, людино, я тебе не чіпатиму! Бачу, що ти виполюєш бур'яни, прийшов подивитися, як ти працюєш. Руки в тебе вже зовсім ослабли. Ти щось оце казала?
— Ні! — заперечила  жінка.— Може,  то шепотів  вітер  поміж  листям?
— Ти кажеш неправду,— спокійно мовив тигр.
— Та ні, тобі, мабуть, почулося щось у щебеті пташок.
Тигр вийшов з кущів.
— Навіщо ти так? — ласкаво спитав він.— Скажи мені, чого ти хочеш. Тобі чимось допомогти?
Жінка не вміла хитрувати й повторила тигрові ті слова, що вихопились у неї в розпачі й тузі.
— Це правда? — перепитав тигр, і очі його заблищали.
— Правда,— підтвердила жінка непевним голосом.
Тигр спустився крутим, майже прямовисним схилом до джерела чистої питної води, що било з кам'яного серця гори, набрав повне вухо води і, схиливши голову, приніс її жінці. Далі тигр звелів їй посидіти в затінку, а сам прив'язав до хвоста серп і скосив усі бур'яни, а коріння повиривав кігтями, одночасно розпушуючи міжряддя.
Побачивши, як спритно працює тигр, жінка злякалася своєї обіцянки. Підвелася нишком і кинулась тікати. Тигр побачив це, але не гукнув. Жінка побігла ще швидше. По дорозі в неї знайшлася дитина.
Тигр пустився за жінкою. Коли прибіг, вона була мертва. Тигр облизав дитину — це була дівчинка — і поніс її до себе в печеру.
Він дуже любив малу — як тигриця любить своє тигреня. Цілими днями він милувався дівчинкою, і очі його світилися ніжністю. В ліс по здобич тигр більше не ходив, зате зачастив у села — то шматок краму вкраде, щоб загорнути дівчинку, то рису й м'яса поцупить і зварить для дівчинки.
Та хоч як турботливо піклувався тигр про дівчинку, вона дуже довго не ходила ніжками. То тигренята швидко починають бігати, а людську дитину спробуй-но вирости!
Все важче було тигрові забезпечувати дівчинку їжею й одягом. Дівчинка підростала від сезону до сезону, коли в лісі опадало листя й виростало нове.
От вона вже й на порі стала. Гарна дівчина, тільки без імені. Очі блищать, як вода в струмку. Шкіра ніжна, як хмаринки в синім небі. Що дужче вона підростала, то кращою ставала на вроду. Тигр усього їй понаносив — і ткацький верстат, і бавовни. Сам він не вмів ткати, але підгледів, як це роблять люди, показав дівчині — вона швидко й навчилася. І відтоді день при дні сиділа й невтомно ткала.
Ліс іще два-три рази поміняв листя. Руки дівчини човником сновигали над верстатом.
Дівчина дуже любила тигра, ставилась до нього, як до прийомного батька, як до людини.
Тигр і досі спершу добував рис та м'ясо для дівчини, а потім уже полював для себе.
Гарна дівчина без імені безвихідно жила в гірській печері.
Щодня тигр ходив промишляти. Вранці піде й велить дівчині сидіти дома. Увечері повертається і ще здалеку гукає:
— А де це моя донечка? Спить чи ні? А що вона сьогодні робила?
Дівчина відповідала йому щиро й лагідно, і очі її світилися теплою ласкою:
— Я не сплю, таточку, підтримую вогонь, палю смолоскип, чекаю свого тата.
Тигр повертався додому вже в сутінках, і дівчина встромляла між камінням над входом в печеру сосновий смолоскип, щоб освітити тигрові дорогу. Тигр одразу діставав торбу з рисом і м'ясом. Далі вони варили їсти — смажили й пекли — і розмовляли, як у кожній щасливій та дружній сім'ї.
Якось уранці тигр, своїм звичаєм, подався на роздобутки, а дівчина сіла за ткацький верстат. Постукує собі човником... Раптом вона здригнулася. Озирнулась — аж у дверях, що вели до печери, стоять двоє молодих хлопців з луками за плечима. Побачивши, що дівчина обернулась до них, вони посміхнулися й привітались до неї.
Хлопці розповіли їй стільки цікавого, що дівчина забула про все на світі. Та раптом схаменулась і стала вмовляти хлопців, щоб ішли  собі.
— Ой хлопці-молодці, йдіть, не баріться! Ваші стріли не такі гострі, як пазурі в тигра. Ваші м'язи не мають такої сили, як тигрові. Батько ласкавий до мене, але жорстокий до інших. Він любить мене, але не знає жалості до незнайомих людей.
— Де твій дім, красуне? Звідки ти, хороша? Невже тобі не сумно за домом? — усміхаючись, питали хлопці.
— Мій дім тут. Ідіть, кажу, хлопці! Бачите, сонячний промінь зачепився ген за ту брилу? Тигр ось-ось повернеться. Я живу з тигром не знаю скільки холодних сезонів, не знаю скільки жарких. Батько мене любить, і я його люблю.
Хлопці стали вмовляти дівчину без імені покинути тигра й піти з ними. Казали, що поза печерою, біля підніжжя ген тої гори, живе людське плем'я. Оскільки дівчина — людська дитина, вона повинна жити з людьми. Так не годиться, щоб людина жила з тигром.
Але дівчину все дужче проймав жах, вона боялася за цих хороших, добрих хлопців.
— Сонячне проміння вже зійшло з кам'яної брили, ідіть, хлопці, прошу вас, ідіть! —умовляла вона.
Хлопці зрештою попрощалися й пішли.
Ткацький верстат так застукотів, аж луна загула в печері. У сутінках повернувся тигр, ще здалеку озиваючись до дівчини. Раптом він уловив нюхом незнайомий запах.
— Доню, до нас хтось приходив? — питає.
— Я цілий день сиділа за ткацьким верстатом. Ніхто не приходив. Мабуть, сьогодні ти полював на різну дичину, от і приніс запахи з собою,— спокійно відповіла дівчина.
Тигр їй повірив, бо дуже її любив.
А ті хлопці не забули красуні-дівчини, що самотньо живе в холодній печері і має такого дивного прийомного батька. Вони знову прийшли з луками і стрілами. Розповіли їй багато веселих бувальщин про старих і молодих селян, що живуть біля підніжжя зеленої гори. Розповіли, як садять рис, щоб було що їсти, як вирощують бавовник, з якого тчуть полотно, а потім шиють одяг. Як селяни ідуть на поле, то співають, а як повертаються, то розмовляють і жартують. Людська пісня гарніша і приємніша для слуху, ніж щебет лісових пташок і шурхіт листя під вітром...
А дівчина могла їм розповісти тільки про тигра.
— Не можу я відплатити батькові чорною невдячністю,— каже дівчина.— В печері я живу так довго, що звикла до неї. І хоч я не з роду тигрів, я не можу покинути тигра, що вигодував, виростив мене.
І все ж розповіді хлопців не могли не лишити глибокого сліду в серці дівчини. Хлопці знову й знову приходили, коли тигра вже не було дома, і йшли собі, коли тигр ще не повернувся. Дівчині подобались цікаві розмови про людей, що живуть під горою. Мало-помалу вона полюбила тих людей, і їй хотілося знати про них якомога більше. Коли хлопців довго не було, вона вже й скучала за ними. Вона так само любила тигра, але все ясніше бачила, що її батько — всього лише тигр.
Минали дні за днями, і дівчина відчула, що їй хочеться жити в селі, серед людей, там, де жили колись її мама й тато.
Дівчина пообіцяла одному хлопцеві, що піде за нього заміж. Він розповів їй, як справляють весілля, і вони чекали дня, коли дівчина втече від тигра.
Якось увечері дівчина каже тигрові:
— Тату, ти мене дуже любиш, балуєш мене смачненьким. Налови мені вугрів — так хочеться!
— Гаразд, наловлю. А куди ж я їх покладу?
— А я сплету кошик, ти повісиш його собі на шию.
Тигр нічого не знав про людські хитрощі. Вугор круглий та слизький, спробуй-но його вміймати,— отже, часу в дівчини було вдосталь. Вона також знала, в який бік пішов тигр, отже, могла не боятися випадкової зустрічі з ним. Кошика дівчина сплела навмисне з великими вічками. Тигр довго ловив вугра, нарешті впіймав, а коли поклав у кошик, той вислизнув крізь вічко. Вже аж поночі пощастило йому знову впіймати великого вугра, тільки цього разу копійка він викинув, а вугра поніс так.
Прийшов тигр додому, бачить: у печері темно і якось не так, як завжди.
Тигр покликав дівчину. Ніякої відповіді. Він похолов від страху. «Та ні, мабуть, заснула»,— заспокоює він себе.
Але постіль була порожня.
Тигр затужив, заплакав. Та хоч як він побивався, йому не ставало легше. Так і проплакав до самого ранку.
Він щоразу нюхом чув, коли до печери приходив хтось чужий, але нічого не підозрював, бо вірив доньці. Пам'ятаючи дух тієї чужої людини, тигр пішов по її слідах. Сліди привели його до велелюдного села біля підніжжя зеленої гори. Тигр знайшов те місце, де тепер перебувала його прийомна дочка. Але він не насмілився увійти в село — адже це не лісові хащі, люди переполошаться, візьмуть списи, коромисла, сапи — що під руку попадеться — та й виженуть його.
Він ліг і чекав на узліссі край села. Та в людей зіркі очі— і скоро по селу пішла чутка, що прийшов тигр.
Як почула це дівчина, одразу здогадалася, що то її прийомний батько — тигр.
Вона пішла в ліс і розшукала тигра.
Прийомний батько дуже любив дівчину, він тільки зітхнув тяжко й сказав:
— Я впіймав для тебе великого вугра. Тебе не було вдома, і він зіпсувався. Навіщо ж ти покинула мене?
Дівчині хотілося, щоб батько тільки любив її і не сердився ні на неї, ні на людей. Адже кожна людина любить свого батька, а батько любить своїх дітей...
Вона запросила тигра до хати. Попросила чоловіка, щоб той для нього зарізав бика.
Тигр три дні просидів у них у хаті, а коли в нього зовсім потерпли лапи, сказав, що йому пора йти.
На прощання йому зарізали буйвола.
Тигр переконався, що його зять — хлопець чесний, хороший, любить його дочку і дочка любить свого чоловіка.
Коли вони проводжали тигра-батька до лісу, він напівдорозі зупинився й сказав:
— Я подамся дуже далеко й довго не повертатимусь. Як живий буду, прийду провідати вас, діточки. А як смерть підступиться, то помру під віковим деревом. Як почуєте, що я помер, то забийте бика і лісовими стежками несіть його на жердині в ліс. Хоч би як було важко дорогою — все ж таки несіть. А де жердина зламається, вирийте яму й закопайте того бика.
Тигр пішов. Відтоді двічі опадало листя в лісі і двічі знову розпускалося, а тигра ніхто не бачив.
Молодята старанно обробляли поле, збирали врожаї.
Про тигра не було ні чутки, ні вістки.
Та настав день, коли з лісу прийшли дроворуби і сказали рільникам, що недавно повернувся звідкись старий тигр і помер у хащі під віковим деревом.
— О, це він! — вигукнула дівчина.
Молодята зробили так, як заповідав тигр — прийомний батько. Забили бика, прив'язали його до жердини, взяли ту жердину на плечі й понесли. Довго несли; жердина важко давила на плечі.
— Давай зариємо бика тут,— каже чоловік.— Я вже так утомився, що ледве тягну ноги.
— Ні,— похитала головою жінка.— Зариємо бика тільки на тому місці, де зламається жердина. Ми повинні вволити останню батькову волю. Слова не можна ламати.
Траплялася гора — вони сходили на неї й зіходили з неї, траплялася ущелина — вони спускалися в неї й піднімалися з неї. Дев'ять гір і дев'ять ущелин пройшли вони, поки зламалася жердина. Тоді вони стали рити яму, щоб заховати бика. Риють, риють, раптом щось на дні заблищало — аж в очах замерехтіло. Дивляться — аж то золото!
Десять великих глеків золота викопали вони з тієї ями.
Принесли вони те золото додому, роздали всім односельцям, ще й собі чимало зосталося.
Жили вони довго і до кінця життя любили одне одного щиро, палко та вірно.

ЗІОНГ ОДРУЖУЄТЬСЯ З СОНЦЕМ
В одній сім'ї було два сини — Зіонг та Зай і дочка Луй. Зіонг був старший — високий, дужий. Він уже сягнув того віку, коли шукають пари. Батько й мати напитували йому дівчат у селі, але Зіонг жодну не хотів сватати, казав, що всі вони негарні. Засумував хлопець, не їсть, не п'є — лежма лежить і тяжко зітхає: хто б не заговорив до нього — жодним словом не обзивається.
Якось, коли батько з матір'ю та середульшим сином Заєм працювали в полі, Луй сказала Зіонгові:
— Слухай, я знаю, про кого ти мрієш. Та дівчина живе дуже далеко, по той бік моря-океану. Звуть її Сонце. Обличчя в неї кругле, волосся довге, блискуче; мовби джерельні води, стікає воно з голови. Очі сяють, мов зорі, щоки рум'яні. Але дорога до неї дуже небезпечна!
Зіонг підхопився, надяг сорочку, попоїв, напився води і аж з лиця посвіжішав. Дочекався, поки повернуться з поля батько й мати, і попросив у них дозволу піти шукати красуню.
— Я хочу одружитися з дівчиною, яку звуть Сонце,— сказав він.— Пройду хоч десять гір, перепливу хоч десять морів, а знайду її!    Від свого не відступлюся, навіть якщо доведеться загинути в лісових хащах або в бурхливому морі.
І Зіонг пішов. Взяв із собою тільки бамбукову трубку для води. Ішов він день і ніч, без відпочинку, довго йшов, поки вийшов до моря. Ходить берегом, бачить: росте величезне дерево баньян. Напружив Зіонг усю силу та й повалив той баньян. «Зроблю з нього міст через море і перейду на той бік»,— подумав він.
Та тільки-но дерево впало, як звідки не взялася величезна рибина, проковтнула те дерево й зникла.
Тоді Зіонг вирішив засипати море камінням. Накотив багато величезних брил, наносив багато великого й дрібного каміння, але припливла сила-силенна риб — великих і малих. Риби ловили каміння та брили й ковтали їх.
Раптом небо потемніло. Здалеку підпливала величезна черепаха. Зіонг одразу став копати яму — і черепаха туди впала. Скотилася в яму, лежить догори лапами — вибратись не може.
Зіонг витяг черепаху й попросив, щоб вона перевезла його через море.
— На ось тобі зілля,— каже черепаха,— як вип'єш його, то й перепливеш море і стрінешся з красунею на ім'я Сонце.
Зіонг випив зілля. Ту ж мить він впав у море — і більше нічого не пам'ятає. Прокинувся — аж він погойдується серед моря, мов у величезній колисці; хвилі то підкинуть його високо вгору, то опустять мало не до самого дна. А навколо сновигають риби. Здавалося, ось зараз вони схоплять Зіонга й проковтнуть. Та щоразу з'являлася велика черепаха, проганяла риб і підштовхувала Зіонга, щоб він плив далі.
Так плив Зіонг три роки і зрештою досяг землі, де жила красуня на ім'я Сонце.
Вийшов Зіонг на берег і сів відпочити під баньяном. Тамтешній краєвид був дуже гарний. В небі пропливали біленькі хмаринки, дивовижні пташки дзвінко й весело щебетали. Зіонг замилувався тим краєм.
Коли раптом зблиснуло проміння й з'явилася красуня Сонце — аж очі засліпила! Зіонг дивився на неї і не міг надивитися. Красуня була й справді така, як казала Луй: кругловида, волосся блискуче, стікає, мов джерельна вода, очі, мов зіроньки, сяють, щоки рум'яні, мов пелюстки троянди.
Красуня Сонце теж не зводила з Зіонга очей.
— Навіщо ти прийшов сюди? — питає.
— Прийшов просити, щоб ти вийшла за мене заміж.
— Але в мене є наречений! Мій наречений — дух грому й блискавки. А якби не було його, то мій дядько — морський дракон — все одно не погодився б віддати мене за тебе. Якщо він довідається, чого ти прийшов, уб'є на місці.
Зіонг подумав-подумав та й каже:
— Гаразд. Клич сюди свого нареченого й дядька, поміряємося силою. Як що я переможу, то будеш ти моєю жінкою.
Красуня Сонце принесла свинячих кісток і підпалила. Повалив дим. То був умовний сигнал. Слідом попливли чорні хмари і з'явився величезний дракон.
Побачивши, що в Зіонга, крім бамбукової трубки з водою, немає ніякісінької зброї, красуня Сонце покликала пташку й звеліла їй принести для Зіонга шаблюку. Все ж таки зброя...
Дракон як хлюпоне водою — і полив дощ, і зірвався ураганний вітер.
Ударив дракон Зіонга — той мало не впав, але вивернувся і як рубоне дракона шаблюкою! А потім ще і ще — аж вода у морі почервоніла.
Тим часом надійшов дух грому й блискавки. Та скільки він не метав громи й блискавки — так і не зміг побити Зіонга і зрештою мусив визнати свою поразку.
Зіонг сказав красуні Сонцю:
— Бачиш, і дядько твій дракон, і дух грому та блискавки переможені! Тепер ходімо зі мною — будеш мені за жінку.
Однак красуня Сонце ніяк не наважувалась піти із Зіонгом. Тут до них підступився, спираючись на ціпок, сивий-сивий дід. Указав на новий будинок та й мовить:
— У цьому будинку тільки два покої. І ти, духу грому та блискавки, і ти, хлопче Зіонг, вибирайте собі покій до смаку та й живіть.
Дід заздалегідь поставив у кожному покої зліплену з борошна красуню.
Вибрав собі покій дух грому й блискавки, увійшов. Як узяв він за руку зліплену з борошна красуню, так рука й осипалася дрібними грудочками. А коли Зіонг у другому покої взяв за руку зліплену з борошна красуню, вона осипалася борошном.
Борошно осіло на красуню Сонце, і вона стала ще гарніша.
Тепер уже красуня Сонце не вагалася — погодилась піти за Зіонга заміж.
Дух грому й блискавки страшенно розсердився; сердиться він і досі. Ледь зачувши його, Сонце завжди ховається за хмари.

СЛОНОВА КІСТКА
Здавна так повелося, що, коли наставав сухий сезон, селяни ловили рибу. О цю.пору риба збиралася у великих затоках.
Пішла якось з односельцями й Ірітова бабуся. Була вона вже зовсім старенька й сива, майже сліпа. Вона дуже любила свого онука Іріта.
Діставшись великої затоки, люди заходили в воду й починали бігати, щосили б'ючи по воді ногами, щоб оглушити рибу. Очманіла риба спливає, тут її й ловлять.
Ірітова бабуся теж зайшла у воду. Ходила по затоці туди й сюди, розставивши руки, щоб ненароком на когось не наскочити.
За якусь хвилину риба спливла. Люди стали виловлювати її. Риба стрибала і знов падала у воду, здіймаючи бризки. Люди радісно перегукувалися.
Риби зловили багато, і великої, і малої — всякої.
Ірітова бабуся водить-водить сачком, витягне його з води — а в ньому порожньо. Сяде на березі й журиться. Хоч би кілька рибинок спіймати, аби було що засмажити онукові!..
Знову заходить вона у воду, знову водить сачком, але риба так і не ловиться. Тільки равлик спіймався.
Тричі викидала бабуся того равлика, а він знову попадався в сачок, тільки він — і більш нічого. А вже й звечоріло. Люди порозходилися.
«Що ж,— думає бабуся,— понесу онукові хоч цього равлика».
Другого дня пішла бабуся на поле і онука Іріта з собою взяла. Сонце підбилося вже високо, а бабуся все полола бур'яни.
Іріт сидів край дороги і грався равликом, приспівуючи:

Равлику, равлику!
Твоє м'ясо смачненьке,
Твоя мушля гарненька!


А в цей час ішов дорогою купець, що торгував коровами й волами. Йому сподобалась Ірітова пісенька. Прив'язав він корів і волів, підійшов і каже:
— Яка гарна мушля! Дай її мені, я віднесу своїм дітям на гостинець, а тобі натомість дам телятко. То як, Іріте, міняймося?
— Я не знаю... Піду спитаю в бабусі. Якщо бабуся дозволить, то поміняємось.
Купець сів чекати, а Іріт подався до бабусі, що невтомно орудувала сапкою.
— Бабусю! Там якийсь чоловік хоче на теля виміняти мою мушлю. Ви дозволяєте?
— Не велика цінність та мушля! Міняй, онучку. Іріт прибіг до купця.
— Ну як, Іріте, бабуся погодилась? — спитав купець.
— Бабуся сказала, щоб не мінявся. Ця мушля мені самому потрібна.
— Тож ідіть собі,— відповів Іріт і знову заспівав:

Равлику, равлику!
Твоє м'ясо смачненьке,
Твоя мушля гарненька!


А в цей час ішов дорогою торговець гонгами. Почувши Ірітову пісеньку, підійшов до хлопчика й спитав:
— Що там у тебе таке гарне?
— Мушля від равлика, дядьку.
— Оце так мушля!  Нумо мінятися!  Я дам тобі  за неї кілька гонгів.
— Зачекайте трохи, я піду спитаю в бабусі.
Бабуся дуже зраділа. їй давно хотілося мати набір добрих гонгів. Вона дала дозвіл.
Та Іріт не схотів мінятися. Сказав торговцеві, що бабуся не дозволяє.
Минали дні за днями. Бабуся з онуком так само вранці ходили на поле, а ввечері поверталися додому. Бабуся виполювала бур'яни, а Іріт сидів край дороги й, наспівуючи, грався мушлею. І кожного разу всі купці, що минали їх, пропонували обміняти мушлю. Іріт кожного разу бігав до бабусі питати дозволу, бабуся дозволяла, а Іріт не мінявся.
Якось дорогою простував торговець лимонами. Він запропонував Ірітові за мушлю цілий кошик свого товару.
— Посидьте, а я побіжу спитаю дозволу в бабусі,— як завжди, відповів Іріт.
Бабуся сказала:
— Тобі стільки разів пропонували за мушлю такий вигідний обмін, і ти не погоджувався. А тепер ось — лимони! Хто їстиме таку кислятину? Піди скажи торговцеві, що бабуся не дозволяє.
Іріт і каже торговцеві:
— Бабуся дозволила мінятися.
— То й добре.
— Лимони кладіть сюди, а мушлю забирайте, нехай ваші діти граються. Одержавши цілий кошик золотистих лимонів, Іріт дуже зрадів. Лимони
він поїв, а кісточки посадив за хатою.
Лимонні дерева зацвіли, коли Іріт був уже парубком. Того дня селяни вирушали на далекі торги; пішов з ними й Іріт.
Спливав час. Вже поспіли плоди. Ірітова бабуся не мала спокою. Спершу на її" подвір'я стали прилітати пташки, щебетали, просили дозволу скуштувати лимонів. Потім протоптали сюди стежку дикі кабани, мавпи й інші звірі — всім хотілося поласувати лимонами.
А якось уранці бабуся почула важке тупотіння. То наближалося стадо слонів.
— Гей, бабусю! — гукнув ватажок слонів.— Дозволь нам скуштувати лимонів.
— Це лимони мого онука,— відповіла бабуся.— Він і сам ще їх не куштував.
— Як не дозволяєш, ми й без дозволу наїмося!
Ватажок слонів повів усе стадо в садок, і вони їли лимони, скільки хотіли, а тоді вже пішли.
Лимонів з кожним днем меншало, і бабуся гірко плакала й журилася тим, що Іріт так і не скуштує вирощених ним плодів.
Коли слони прийшли втретє, бабуся вирішила, що не пустить їх до лимонів.
— Якщо ти не пустиш нас до лимонів,— сказав ватажок слонів,— ми розвалимо твою хату, а тебе розтопчемо!
З цими  словами ватажок просунув  під навіс  свою  величезну голову.
— Пускаєш чи ні? — спитав він.
Одним порухом голови він одірвав навіс од хати.
— Рятуйте! — плачучи, гукнула бабуся до сусідів, але сусіди мовчали — боялися, щоб слони і їхніх хат не зруйнували.
Що було робити бабусі? Схопила вона пляшку з гасом і непомітно линула слонові на голову.
— Чуєш, як смердить? — питає бабуся в слона.— То твій мозок уже зіпсувався. Якщо пробудеш тут іще хвилину — помреш.
Слон помацав хоботом свою голову, потім утягнув хоботом повітря — справді смердить!
Він злякався й побіг у ліс. Біг і нюхав. Сморід не зникав, і слон наддавав ходи. Так він проминув хтозна-скільки гір і лісів. Що дужче біг, то дужче смерділо. Кінець кінцем він упав і вже більше не звівся — в нього розірвалося серце. -

Іріт не повертався з торгів. На гіллі вже не лишилося жодного лимона. Бабусі було дуже жаль, що онук стільки років доглядав дерева, а плодів так і не скуштував. Вона часто плакала-тужила.
Аж якось уранці бабуся бачить — іде Іріт! Побачив, що бабуся плаче, та й питає:
— Чого це ви плачете?
— Слони геть обнесли твій лимонний садок. Що я могла вдіяти?
— А що було ще?
— Слон зруйнував навіс, мало не розвалив хату. Сусіди перестрашилися, боялись і носа випхнути. Я налила слонові на голову гасу, він почув сморід, злякався і втік до лісу. Мабуть, досі вже й живого немає. Та це й справедливо. Він зруйнував моє майно — то і йому не ждати добра. Піди, Іріте, по його сліду, подивись...
Іріт устав рано-вранці, поснідав, насипав у торбинку рису та й. подався в ліс. Слідів слонячих ніг було багато, але він вибрав найбільші.
Довго йшов Іріт по сліду, поки побачив мертвого слона. Іріт обійшов його з одного боку, а за другий не зазирнув — слон був як пагорб завбільшки, а Гріт дуже стомився. Тож він нарвав листя, натрусив його на землю біля слона, ліг і заснув. Приснилося йому чи привиділось — тільки бачить: перед ним стоїть молода гарна дівчина й щось йому каже, а що — він не добере. Почув тільки такі слова:
— Візьми лівий бивень слона — і станеш ти спритним та вмілим, хоч яку справу тобі до снаги буде впорати. А як візьмеш правий, станеш ледачим й нахабним.
Іріт прокинувся. Дивиться — навколо ні душі. Він спантеличено поглядав то на землю, то на небо. Де ж поділася та гарна дівчина?
Іріт оглянув обидва бивні, а у вухах йому лунали слова дівчини: «Візьми лівий бивень — і станеш ти спритним та вмілим, хоч яку справу тобі до снаги буде впорати».
Він замилувався бивнем. А потім вийняв сокиру і вдарив слона по голові. Один раз тільки вдарив, а лівий бивень уже й додолу впав. Іріт поставив його стійма — довжиною бивень був такий, як Іріт на зріст. У бивень можна було дивитися, як у дзеркало.
Завдав Іріт бивня собі на плече та й пішов додому.
Бивень був менший за в'язанки дров і хмизу, що їх Іріт носив із лісу, але страх який важкий. Іріт ще двох-трьох пагорбів не минув, а вже підупав на силі. Прихилив бивень до дерева, а сам сів відпочити. Незчувся, коли й заснув. Прокинувся — аж перед ним лежать білий-білісінький варений рис і смажена курка. Став він їсти, чуючи, як прибуває йому сили. Попоївши, напився, завдав бивня на плечі й пішов додому.
— Ну що, слон мертвий? — спитала бабуся.
— Мертвий. Ось його бивень. Одна добра душа порадила мені брати лівий, тоді я стану спритним та вмілим, хоч яку справу мені до снаги буде впорати. А якби я взяв правий, то став би ледачий і нахабний. Я взяв лівий! Завтра його хтось купить, то ви, бабусю, справите собі добру одіж.
— Цей бивень, мабуть, чарівний. Його не можна продавати! Багатії і без бивня обійдуться. Поклади його в кухні.
Іріт узяв мату, сплетену з пальмового листя, загорнув у неї бивня й обережно поклав на сволок.
Іріт і бабуся щоранку ходили на поле. Повернуться ввечері — а під навісом висить нова гарна одіж. А в хаті — велика корзина шеретованого рису, повні-повнісінькі відра води.
Бабуся кликала людей, розпитувала, чи не бачили, хто приніс їм одіж. Вона побоювалась, що хтось когось пограбував, а на них наводить слід. Але ніхто нікого не бачив, господарів одежі не знаходилось — то бабуся з Ірі-том мусили забирати її до хати.
І так щоразу.
Зрештою Іріт вирішив підгледіти, хто це їм носить одіж.
Наступного ранку він поснідав, як завжди, взяв на плечі косу і пішов з бабусею мовби на сіножать. А сам з півдороги вернувся. Зайшов до хати і сховався в кутку. Незабаром він почув у кухні якийсь шурхіт. Дивиться — аж бивень тріснув, і з шпарини вийшла красуня дівчина. Дівчина відразу взялася до роботи: шеретувала рис, пряла пряжу, ткала полотно. Все вона робила спритно й весело.
Коли сонце почало хилитися до заходу, дівчина взяла відра й пішла по воду. Іріт вскочив у кухню й швиденько сховав бивня.
Дівчина викупалася в річці, набрала води, вернулася до хати. Тільки-но вона поставила відра, як Іріт питає:
— Ти людина чи донька духів?
— Не пускай мене більше в бивень! — просить дівчина.
— Не пущу. Тільки скажи правду.
— Я чарівниця. Звуть мене Слонова Кістка. Ти мене бачив, коли прийшов до лісу по сліду слона. Ти взяв бивень, тож і мене...
— Чому ти так довго не казала мені про себе?
— Якби я  сказала, ти б  не  зумів  мене  вберегти.  Прийшли б  багатії і відібрали б мене.
— З сьогоднішнього дня ставай людиною.
— Я буду тобі за дружину.
— Який я радий! Працюватимемо разом і доглядатимемо бабусю.
Вони гомоніли, аж поки з поля прийшла бабуся. Як побачила дівчину,
замилувалася нею, а потім благословила її на шлюб з онуком.
Іріт і Слонова Кістка одружилися і стали жити щасливо. Роботи вони не боялись, будь-яка справа в них ладналася, то й достаток їх не минав.

РОК І СЕТ
Рok і Сет були рідні брати. Вони ще малими зосталися сиротами без батька й матері і жили самі. Рок був старший, Сет — менший. Брати дуясе любили один одного, тому, коли Рок одружився, він не схотів розставатися з братом. Стали вони жити втрьох.
Сет був дужий, ніби слон, умів робити добрі пастки й частенько то сарну чи оленя принесе додому, то птаха — без м'яса вони не сиділи. І взагалі голодні не були, бо, як поїдять свій рис, Сет виміняє на дичину і рису, й кукурудзи — всього.
Рокова дружина була лиха на вдачу, ще й на їжу пожадлива. Мало того, що вона їла досхочу м'ясо оленів та сарн, яких приносив Сет,— ще й сама нишком ходила перевіряти пастки і потім крадькома їла дичину.
Якось вона пішла потайки в ліс і тільки-но вивільнила з пастки лисицю, як звідкись узявся величезний орел, кинувся на неї, подряпав її своїми пазурищами, пошматував на ній одяг, вирвав із рук лисицю й полетів. Не тямлячи себе від жаху, Рокова дружина затулила обличчя руками й побігла додому.
— Чому це ти вся подряпана і весь одяг на тобі пошматований? — питає чоловік.
Молодиці було соромно сказати правду, зате вона не посоромилася звести наклеп на Сета:
— Це Сет мене побив.
Рок повірив їй, розсердився, покликав брата, добряче його вилаяв і сказав, щоб Сет ішов геть із дому.
Сет пробував виправдатися, але Рок його й слухати не схотів. Заплакав Сет і каже:
— Ти мені не віриш! Та правду не приховаєш — з часом про все дізнаєшся.
Витер він сльози, взяв на плече лук та стріли й побіг до лісу. Вирішив будь-що впіймати орла — нехай той розкаже Рокові, як було насправді. Тоді Рок переконається, як несправедливо покарав Сета.
На бігу Сет кидав додолу насіння сезаму, щоб знайти по ньому дорогу назад. Коли кошик, у якому було насіння, спорожнів, Сет відчув, що дуже втомився і виголодався. Перед ним джеркотів струмок, бурхливий, як водоспад. Сет сів на гладеньку кам'яну брилу, вийняв харчі — аж коли чує, ніби хтось стогне. Розгледівся Сет навсебіч і побачив на тому березі двох гарних-гарнісіньких дівчат, які були прив'язані до дерева тростиновою линвою з доброго удава завтовшки. У Сета аж серце зайшлося. Він перебрів через струмок, підійшов до дівчат та й питає:
— Хто це вас тут прив'язав?
Почувши людський голос, дівчата здригнулися й розплющили очі. Побачивши молодого дужого хлопця, вони і зраділи, і зніяковіли водночас.
— О хлопче! — сказала дівчина з довгими косами.— Хіба ти не знаєш, що в цьому лісі живе злий дух у подобі птаха? Щодня він шугає над селами, краде людей, приносить їх сюди, а потім їсть. Вчора, коли ми збирали бавовну, він прилетів, схопив нас, приніс сюди й прив'язав. З учорашнього дня ми тут просто неба, голодні, змучені, з хвилини на хвилину чекаємо, що він прилетить і з'їсть нас.
Сет вихопив з-за пояса ніж, розрізав линву і вивільнив дівчат.
— А ти не боїшся, хлопче? Той птах дуже великий і злий, самому тобі з ним не впоратися.
— Не хвилюйтеся! У мене тугий лук, гострі стріли, я влучно стріляю — не промахнуся.
Аж тут захиталися дерева, здійнялося в повітря каміння, небо заснували чорні хмари, стало зовсім темно. Це прилетів велетенський орел — злий дух. Крила в нього були чорнющі й такі величезні, що все небо закрили.
Дівчата притиснулись до Сета, щось кажуть, а голосу не чути.
Сет сховав дівчат за деревом, сам напнув тятиву й пустив у злого птаха стрілу. Стріла влучила птахові в крило, але, вдарившись об нього, переламалася надвоє. Пір'я в цього птаха було тверде, мов криця, звичайна стріла його не могла пробити.
Від несподіваного удару птах скрикнув і ринув слідом за стрілою. Він розкрив свій довжелезний, вигнутий дугою, гострий, як ніж, червоний, як кров, дзьоб і проковтнув Сета. Потім склав крила й повернувся до дівчат:
— Ач який хоробрий знайшовся! А вам що, не терпиться слідом за ним? Мені це недовго!
Дівчата так перелякалися, що знепритомніли. Птах дзьобом поторгав їх, подумав трохи та й пробурмотів:
— Гаразд,  нехай  будуть  на  потім.   Переїдати  шкідливо  для  здоров'я.
Він стріпнувся  і  обернувся  злим  чаклуном.  Узяв  тростинову  линву  і знову прив'язав обох дівчат до дерева. Потім знову обернувся на орла, змахнув крилами й полетів.
Минуло кілька днів, відколи Рок прогнав брата, і от одного разу він ненароком застав свою жінку, коли вона потайки спустошувала пастки. Він усе зрозумів, гірко розкаявся, що несправедливо покарав брата, і дуже жалкував за ним.
Наготував він харчів у дорогу, викував із криці доброго меча, щита, лука, наробив міцних стріл, вимочив їхні кінчики в отруті та й пішов шукати брата.
Дійшов він до лісу, а далі не знає, куди йти, бо стежок в усі боки розбігалося багато. Раптом побачив зелений рядок невеличких однакових рослин. І згадав Рок, що, коли він прогнав Сета, той узяв із собою кошик насіння сезаму. Видно, Сет позначав ним дорогу. Тепер те насіння проросло.
Рок дуже зрадів і пішов туди, куди вели його молоденькі кущики сезаму. На другий день він дістався того місця, де з Сетом трапилась біда. На березі струмка кущики сезаму вже не росли. Рок спантеличено озирнувся і побачив на тому березі двох прив'язаних до дерева дівчат. Дівчата були непритомні.
Рок перебрався на той берег, розрубав линву, якою вони були прив'язані, й поклав дівчат на траві, не знаючи, як привести їх до тями. І гукав, і термосив — вони не опритомнювали. Тоді він заходився розтирати їм скроні. Дівчата порозплющували очі й дуже злякалися, бо відразу не розібрали, хто це, думали, що це злий дух прилетів їх з'їсти.
— Не бійтеся,— сказав Рок,— я не злий дух, я селянин. Чи не бачили ви тут молодого хлопця з луком і стрілами, як у мене?
Дівчата вже оговталися, і їм упало в очі, що цей хлопець дуже схожий на того, якого проковтнув злий дух.
— А хто ти? Звідки знаєш про того хлопця?
— Я його брат. Шукаю його.
Дівчина з довгими косами розповіла Року все як було. Рок гірко заплакав:
— Бідний мій братику! І все через мене! Якби я не слухав жінки, цього б не сталося!
Дівчата довго вмовляли його, поки він заспокоївся.
Раптом Рок прикрився щитом, встромив ножа в дерево, до якого щойно були прив'язані дівчата, і вигукнув:
— Гей, злий духу! Я вб'ю тебе, а свого брата врятую!
— Будь обережний, хлопче,— застерегли його дівчата.— Цей злий дух може обернутися на кого завгодно, він великий чаклун. Всі селяни обходять його десятою дорогою. Будь обережний!
Рок скреготнув зубами й витяг ножа з дерева. Дерево захиталося так, що, здавалося, ось-ось упаде.
— Не  бійтеся, дівчата,— сказав він.— Ви  знаєте, де  зараз той птах?
— Коли ти певен, що вб'єш його, то вдар тричі у це дерево — і він прилетить.
Затулившись щитом, Рок тричі вдарив у дерево ножем. Після третього удару дерева захиталися і здійнялася буря.
Прилетів злий дух і своїми чорними крильми закрив усе небо. Повіяло холодом, стало темно, тільки очі птаха, мов червоні жарини, зиркали туди й сюди — нишпорили по лісу.
Рок, сховавшись за деревом, пустив у нього отруйну стрілу.
Блискавкою метнулася стріла і вп'ялася птахові в самісіньке око. З рани ринула кров. Ламаючи крила, гублячи пера, птах упав, ніби величезна гора, і сконав. Він так гепнувся об землю, що Сет вискочив у нього із шлунка. Рок подумав, що то якесь чаклунство злого птаха, і відсахнувся, затуляючись щитом, але тут же впізнав брата, кинув щит, став обнімати й цілувати Сета. Однак Сет не ворушився — він був мертвий, і Рок гірко заплакав.
Підбігли дівчата й сказали, що в лісі є дерево, яке оживляє мертвих. Вони знайшли те дерево, втрьох перенесли й поклали під нього Сета. Сет відразу ожив. Розплющив очі й здивовано озирнувся:
— Братику Сет, ти живий! — радісно вигукнув Рок.— Це я, твій брат Рок! Не сердься на мене!
Сет упізнав брата, обняв його і, плачучи, розповів усе, що з ним сталося, а дівчата зворушено дивилися на братів.
Потім вони переженилися: Рок узяв собі за жінку довгокосу дівчину, а Сет — короткокосу.
Побудували  вони   собі  нові   хати,   стали  вирубувати  ліс Невдовзі долина перетворилась на урожайне поле і   сіяти  рис..
Далеко   навкруги   пішла   слава   про  двох   братів — Рока й   Сета, що вбили злого духа й мають дуже гарних жінок.

ЗОЛОТИЙ СКАРБ СОНЦЯ
Давно колись жив собі хлопець-сирота. Був він такий бідний, що біднішого, мабуть, і не буває. Хотів він випалити шмат лісу, щоб хоч город посадити, але в нього й мотики не було, хотів рубати дерева —- не було і сокири. Тільки й майна в сиротини, що ніж завбільшки із палець. А їсти хочеться! От і мусив хлопець нишпорити по лісовій хащі, по горах, вишукуючи дикі їстівні плоди.
Іде він якось лісом, аж бачить — росте величезне дерево дуже цінної породи. Прикинув хлопець: якщо зрубати дерево й обміняти на кукурудзу, то вистачить їжі на цілий місяць. Тільки як його повалити? Адже те дерево — в два обхвати завтовшки, а в нього є тільки ніж завбільшки із палець...
Став хлопець різати дерево. Та де там! Тільки подряпинку зробив, а вже стомився. Стоїть він і голову сушить, як же йому бути.
Аж тут прилетів шуліка.
— Що ти тут робиш?—питає в хлопця.
Той і розповів йому, що немає в нього ні мотики, аби город посадити, ні сокири, аби рубати дерева і продавати людям дрова. А їсти хочеться, тож і мусить малим ножиком зрізати дерево.
— Слухай-но, сиротино, йди додому,— каже шуліка.— Поший торбу й завтра принеси її мені. Я тобі допоможу.
Хлопець так і зробив.
Шуліка взяв ту торбу в лапи й полетів. Довго його не було, а коли прилетів назад, торба була повна-повнісінька й важка. Розшморгнув її сиротина — аж там стільки золота й срібла, що й не злічити. Срібло виблискує, наче місяць, а золото, мов сонечко, сяє.
— Де ти набрав стільки золота й срібла? — питає хлопець у шуліки.
— На небі його — як сміття,— відповідає той.— Срібло нападало з місяця, золото — з сонця.
Подякував хлопець шуліці, подався додому, купив собі все необхідне і став жити щасливо.
А поблизу жив багатій Занг Ту Сау, дуже скупий і пожадливий. Почув він, що в бідного сиротини повна торба золота й срібла,— і не їсть, не спить, все думає, як би йому роздобути такий скарб. Аж схуднув, так йому хотілося золота й срібла! Став він думати й гадати — аж почорнів од дум. Нарешті придумав: треба й собі стати сиротою.
Якось, коли його батько й мати поснули, він узяв ножа та й зарізав їх.
— Тепер і я сирота! — зрадів Занг Ту Сау.
Він узяв ножа завбільшки із палець і пішов у ліс — зрізати цінне дерево в два обхвати завтовшки.
Прилетів шуліка, розпитав його і теж звелів пошити торбу. Занг Ту Сау приніс торбу і став просити, щоб шуліка взяв і його з собою,— він сам набере і срібла, й золота. Довго просив, нарешті шуліка погодився.
Занг Ту Сау набив торбу сріблом і одвіз її на землю. Потім зажадав, щоб шуліка мерщій віз його по золото. Шуліка одвіз. Зажерливий багатій заходився гребти золото і ніяк не міг зупинитися: все було йому мало. От уже й ніч кінчається, а він усе гребе.
Прокинулося сонце, Зангові Ту Сау стало жарко. Дивиться — а сонце зовсім близько. Пустився він навтіки, та було вже пізно. Сонце розгнівалося і спалило його на попіл.

ДРУЖИНА-ПТАШКА
Давно колись народився хлопчик, а батько його одразу помер. Недовго й мати жила. А на небі стала вона буйволицею. Щодня спускалася вона на землю пастися і як могла наглядала за сином.
Добра батько й мати синові не лишили, бо жили бідно, і він змалечку мусив пасти худобу.
Підріс хлопець, і вирішила мати йому хорошу дружину підшукати — коли довелося дитинство пробідувати, то хоч у подружжі нехай зазнає він щастя. Якось шепнула вона синові: такого й такого дня спустяться з неба три пташки, обернуться на красунь і підуть купатися в ставку, а крила свої на березі залишать. Червона пташка — то жінка Нічного Світила, золотиста — його невістка, а барвиста — то його сьома, найменша дочка. Барвисті крила хай він сховає — і стане тоді дочка Нічного Світила його жінкою.
Дивиться хлопець на красунь, що купалися, милується ними. Найдужче йому сподобалася червона пташка. її крила він і сховав.
Накупалася, наплавалася червона пташка, стала свої крила шукати, а їх ніде немає. Спитала вона в хлопця, а він оддавати крила не хоче. Тоді червона пташка обернулася на півня й стала на хлопця наскакувати. Хлопець головою хитає, крила не віддає. Тоді обернулася червона пташка на буйволицю і наставляє на нього роги. Та він усе одно крила не віддає. Обернулася тоді червона пташка на величезну скелю, нависла над хлопцем — ось-ось упаде й розчавить. Злякався він і повернув червоній пташці крила.
Наступного дня знову прийшов він до озера помилуватися на красунь. Цього разу, коли вони купалися, сховав хлопець золотисті крила. Вийшла золотиста пташка на берег, просить віддати їй крила, а він не хоче оддавати. Обернулася золотиста пташка на півня, грізно наскакує на хлопця. А хлопцеві байдуже. Обернулася на буйволицю — рогами теж хлопця не злякала. Обернулася вона на величезну скелю — хлопець махнув рукою й віддав їй   золотисті крила.
На третій день він сховаь барвисті крила. Скільки не просила пташка віддати їх, хлопець не віддавав. Перекидалася пташка на різних звірів, та все було марно.
Обридло червоній і золотистій пташкам чекати, знялись вони та й полетіли.
Так стала пташка з барвистим пір'ям дружиною хлопця-сироти.
Буйволиця подарувала їм барабан.
— Повісьте його за хатою. Як нужда настане, вдарте тричі — я прийду вам на поміч.
І ще порадила синові:
— Жінці довіряй, та за нею наглядай!
Відтоді вона більше не спускалася на землю.
Незабаром народилося в подружжя двоє синів. Стали вони синів по черзі глядіти і по черзі в полі працювати. Коли вдома батько залишався, діставав він крила і дозволяв дітям гратися. А коли вдома була мати, діти тільки плакали. Дізналася мати, що батько дає їм крила погратися. Розпитала дітей, і вони показали, де крила були сховані.
Дуже зраділа мати — вона вже давно скучала за батьківським домом. Почепила вона крила та разом із дітьми й хатою злетіла на небо.
Повернувся з поля чоловік — нічого не второпає: від хати тільки слід на землі залишився, а від жінки й дітей і сліду немає. Не одразу збагнув він, що сталося, а тоді побачив барабан, що мати йому подарувала, згадав материні слова, підійшов до барабана і тричі вдарив.
Мати тут же спустилася на землю. Вона й досі була буйволицею. Син на
різав їй трави, а потім розповів про своє горе.    .
Посадила його мати собі на спину й винесла на небо. Бачить хлопець: біжать троє хлопчиків. Перший хлопчик — незнайомий, другий — теж, а в третьому він упізнав свого сина. Гуляє собі, а про батька й не думає... Узяв батько та й ляснув сина. Той голосно заплакав. Одразу прилетіла мати-пташка з барвистим пір'ям. Сіла біля сина. Дивиться — й очам своїм не вірить: виходить, сина вдарив не хтось там, а її чоловік! Привела вона чоловіка в дім, сховала в своїх покоях і звеліла не виходити, щоб ніхто нічого не знав. Однак від її батька — Нічного Світила — хіба щось приховаєш! Став він розпитувати дочку, що то за гість.
Довелося признатися, що це її чоловік із земного світу, прийшов її провідати.
— Його зараз немає — повів ваших онуків ставити пастки на дичину,— так закінчила вона свою розповідь.
Наказав Нічне Світило, коли зять повернеться, запросити його до тестя чаю попити, побесідувати.
А барвиста пташка знала, що батько не любить її чоловіка, і здогадалася, що він замислив щось лихе.
— Як підеш до батька в гості,— мовила вона до чоловіка,— то не пий чаю, тільки дмухай на нього. Я перекинуся на шуліку, а ти відразу кричи, що прилетів птах-злодій, хоче щось украсти. Батько підхопиться, стане шуліку виганяти, а ти чай зі своєї чашки тим часом і вилий.
Пішов хлопець у гості до тестя і зробив усе так, як жінка звеліла. Повернувся живий-здоровий.
Тесть незабаром навідався до дочки — хотів дізнатися, чи не помер уже зять від отрути, якої він насипав у чай.
А дочка й каже:
— Чоловік із дітьми пішов пастки ставити.
— Як вернеться,— мовив Нічне Світло,— нехай до мене зайде, посидимо з ним, погомонимо, нудьгу розвіємо.
Довелося хлопцеві вдруге до тестя завітати. Той його гостинно зустрів, став частувати вином, але хлопець і цього разу зробив так, як жінка радила: навіть не пригубив вина — і лишився живий.
Розлютився тесть. Перестав і їсти, і спати. «Щоб моя дочка та жила з простим смертним? Не бувати цьому!» — вирішив він.
Звелів він зятю піти до мавп і попросити в них на свято барабан. Як почула про це жінка, заплакала. Побачив старший брат, що в неї очі позапухали від сліз, спитав, чим вона журиться. Вона розказала, і брат надумав одвести від неї біду.
— Захопи з собою мішок горіхів,— сказав він хлопцеві.— Тоді мавпи віддадуть барабан. Тільки якщо попросять тебе грати, не бери в руки сопілки.
З одного кінця вона вмочена в отруту.
Барвиста пташка дала хлопцеві свою сопілку й наказала вигравати на ній тільки одну пісеньку:

Як із неба хлюпонуть три відерця чаю —
На землі радіє люд: все весна вклечає.
Три відерця виллють з неба холоднющої води —
Настає негода, в поле більше не ходи.


Хлопець так і зробив: подарував мавпам мішок горіхів, на своїй сопілці їм пограв. Повернувся живий-здоровий, ще й барабан приніс. Закінчилося свято — він поніс назад мавпам барабан.
А Нічне Світило знову дочці каже:
— Повернеться зять стомлений, скажи, щоб до мене зазирнув, почастую його вином і м'ясом.
Тільки-но ввійшов хлопець до тестя, знову чорний шуліка влетів. Хлопець ні до питва, ні до їжі не доторкнувся — все викинув.
Нічне Світило засумнівався в своїй отруті. «Не інакше, як від часу отрута вивітрилася»,— подумав він і вирішив для проби випити.
Випив — і тут же помер. Розбився Нічне Світило на дрібнюсінькі скалочки, і стали ті скалочки падати на землю. Ми й досі бачимо, як вони падають.

ВОЛОДАР ЖАБА
Давно колись жили чоловік і жінка, бідно жили, проте у злагоді; одне лихо — дітей у них не було.
Жінка й плакала нишком — та хіба цим лихові допоможеш? Аж якось заболів у неї палець на нозі. Болить і болить... Три роки болів, наривав, а потім несподівано прорвав, і з нього вискочило малесеньке жабеня. От і мають сина!
Коли синові Жабі було три роки, його віддали до школи. Він був тямущий та кмітливий. За дванадцять років опанував усі науки й повернувся додому допомагати батькові й матері, бо вони вже зовсім постаріли.
Бачить син Жаба, що батько пішов по хмиз, одразу біжить стрічати його, сокиру в нього відбирає. Дивиться батько й дивується: син на сокирі верхи сидить, а сокира сама собою додому біжить. Та так прудко — вже син гукає матір, щоб курей розігнала й ворота відімкнула.
Син Жаба все за батька й матір тепер робив — і вдома, і в полі. Легше стало жити старим. От тільки було їм сумно й боляче через те, що син їхній має подобу жаби. Зате вони раділи, що будь-яка робота в синових руках кипить і все у них тепер зроблено вчасно і до ладу.
Одного дня пішов син працювати в поле, а батько лишився вдома. Став батько в дверях, подивився на дальні гори, бачить — його поле якийсь ставний та дужий хлопець оре.
Побіг батько на поле, щоб подивитися зблизька,— хлопця ніде нема. Тільки син його Жаба сидить на ралі. Рало само собою оре, борозни виходять глибокі та рівні.
Якось увечері каже син Жаба батькові й матері:
— Тату й мамо, я вже виріс, пора мені женитися. Чув я, що в царя є красуня донька. На ній я й женюся, приведу вам невістку, вона і вдома поратиметься, і в полі допоможе, і полотна натче.
Батько й мати здивувалися й злякалися. З їхньою бідністю і з просто багатої сім'ї не висватати дівчини! Де вже там мріяти про цареву дочку!
— Ой, синку, не спішив би ти,—- каже батько.— Молодий ти ще женитися, багато чого в житті не знаєш.
Дрова догоріли, запала глибока ніч. Мати умовляла сина, батько переконував — та все марно. Син Жаба головою хитає, з батьком-матір'ю не погоджується.
А вранці розпрощався він з ними та й вирушив у путь.
Дістався Жаба до царевої фортеці. Стрибнув на вал і давай гукати. Та ніхто до нього не обізвався.
— Царю! Царю! — ще голосніше загукав Жаба.— Прожени курей, щоб вони мене не склювали. Та постав горнятко з водою, я туди стрибну.
Вийшов цар — нікого не видно: жаба ж маленька, хіба її помітиш! Одначе горнятко води на підвіконні поставив.
Стрибнув Жаба в горнятко і на весь двір оголосив, що до царівни свататись прийшов.
— Куди тобі, такому дрібному, до царівни свататися? — відказує йому цар.
А потім вирішив схитрувати, щоб віднадити такого жениха.
— Як хочеш на царівні женитися, принеси-но мені товсту колоду,— загадав він.
Він був певен, що така робота жабі не під силу.
Та де там! Хлопець Жаба подався в ліс і відшукав там найтовщу колоду. Не встиг цар і чашки чаю випити, аж диви! — сама собою колода котиться. На колоді сидить хлопець Жаба, покрикує, підганяє її.
Переполошився цар і гукає:
— Зупини колоду віддалік, бо вона мур нам проломить!
А хлопець Жаба й каже:
— Я, царю, прикотив вам найтовщу та найдовшу колоду. Завтра по наречену прийду.
— Стривай! Є ще одне до тебе прохання. Принеси для фортечного муру кам'яну скелю,— мовить цар, а сам думає: кам'яна скеля неодмінно розча вить жениха.
І цього разу не злякався хлопець Жаба царевого наказу. Пострибав він на високу гору, знайшов величезну кам'яну скелю.
Задвигтіла земля, луною віддався страшний гуркіт: це хлопець Жаба котив до царя кам'яну скелю.
Як побачив цар скелю — перелякався. Кричить Жабі:
— Годі тобі, годі! Облиш скелю, зупини її, бо й палац розвалить, і всіх нас розчавить.
Жаба звелів скелі зупинитися, і та одразу зупинилась, стала край дороги, мовби завжди там стояла.
Жаба й каже царю:
— Я всі ваші бажання виконав. Віддайте вашу доньку мені за дружину!
Нікуди цареві дітися — звелів готувати весільний обід, а сам пішов у покої до царівни.
— Коли поїдеш у дім до молодого, прихопи з собою камінь, та чималенький! Молодому я звелю вести коня за вуздечку, а ти їхатимеш верхи. Улучиш мить — кинеш у нього камінь, а сама повернешся додому.
Але в царівни інше було на думці, не хотілося їй робити так, як навчав батько. Вона знала, як блискуче пройшов Жаба всі випробування, і їй стало його жаль.
В призначений день царівна вдягла весільне вбрання й сіла на коня, камінь
з собою взяла, але викинула в провалля, а батькові сказала, що не влучила
каменем у Жабу.    j
І зажили молоді в любові та злагоді. Вдень молодий у полі працював, а вночі скидав жаб'ячу шкуру і ставав струнким та гарним юнаком.
Дні минали за днями, але таємницю свого чоловіка жінка свято берегла.
Не зумівши позбутися Жаби й побоюючись, як би той не забрав у нього престол, цар вирядив стражників у дім до зятя і наказав убити його; поки вони цього не зроблять, назад хай не повертаються.
У Жаби слух був добрий, почув він, щб говорив цар стражникам, і каже батькові й матері:
— Поставте на полі дев'ять цебер із водою.
А сам ліг спати.
Ранком, ледве почало світати, подався Жаба в поле, сів на край цебра, чекає.
Ледве сонце освітило гори й ліс, приїхали стражники, шукають Жабу, а він і сам об'явився.
— Ми прийшли не битися з тобою,— злукавили стражники.— Цар за тобою скучив, хоче тебе бачити.
— А чом же ви при зброї — з мечами та списами? — питає Жаба.
Стражники не знали, що відповісти.
Жаба перестрибнув через усі дев'ять цебер, і кожне це,бро обернулося на сонце. Стали ті сонця всі разом світити і спалили царевих стражників.
Як дізнався про те цар, іще дужче розгнівався.
А Жаба попросив батька й матір спекти величезного рисового коржа. Сам сів — царя чекає.
Як і гадав Жаба, цар цим разом сам приїхав, щоб убити його. Та цар, звичайно, нічого не сказав про свій намір. І Жаба повівся так, ніби ні про що не здогадується.
Надломив він коржа — і обернувся той корж на дев'ять пуп'янків.
У царя від такого дива очі рогом полізли.
— Розцвітайте! — вигукнув Жаба, і пуп'янки почали розпускатися, перетворюючись на прегарні яскраві квіти.
— Розцвітайте дужче! — не вгавав Жаба.
Дев'ять квіток засяяли, заяріли всіма барвами.
— Злітайте вгору і падайте вниз!
Цар та його почет не встигли й оком змигнути, як квіти швидко злетіли вгору, мовби їх хто підкинув, перетворилися на каміння й попадали вниз.
Загинув і цар, і весь його почет, і стражники.
А Жаба обернувся на гарного дужого юнака і більше не вдягав жаб'ячої шкури.
Люди зробили його своїм володарем.

ХЛОПЕЦЬ ГАРБУЗ
Давно колись жили чоловік і жінка. Дуже любили вони одне одного, але радості не знали, бо не було в них діточок. Якось сиділи вони, журилися, а тоді й вирішили:
— Покладімо в колиску гарбуз, нехай буде нам за сина.
Поклали чоловік і жінка гарбуз у колиску, колишуть його, сповивають, усміхаються до нього — як не є, а втіха!..
І сталося диво. Ще й місяця не минуло, а гарбуз раптом заговорив. Попросив їсти і став так швидко рости, мовби його хто надимав.
І от настав день, коли хлопець Гарбуз ошелешив батька й матір: сказав, що хоче одружитися!
Батько й мати любили сина, тим дужче вони засмутилися. Адже їхній син — усього лиш гарбуз, хто ж піде за нього заміж?
Але хлопець Гарбуз не відступався:
— Я вже дорослий і повинен оженитися! Хочу взяти дядькову найменшу дочку.
Гарбуз покотився до дядькової хати. Зупинився на воротах і гукає, щоб дядько притримав собак. А в хаті ніяк не розберуть, хто то гукає, бо ніде нікого не видно.
Гарбуз знову кличе. Не скоро зрозуміли, що то Гарбуз.
Дядько відчинив двері, і хлопець Гарбуз вкотився в хату.
Коли дядько сів, Гарбуз сказав, що він хоче сватати його доньку.
Дядько ледве втримався, щоб не засміятися. Проте вдав, що дає згоду,— кивнув головою. «Тільки,— каже,— як хочеш женитися, треба пройти випробування».
Дядько думав, що хлопець Гарбуз злякається, а той, навпаки, зрадів.
Дядько наклав у корзину каміння, і хлопець Гарбуз потяг її. Важке каміння билося й гуркотіло в корзині, і врешті вона розламалася. Розбило каміння й хлопця Гарбуза.
Люди, які на все це дивилися, засміялися й розійшлися.
А хлопець Гарбуз, коли залишився сам, стулився докупи й ожив.
Дядько вигадав іще одне випробування — звелів Гарбузові прикотити колоду: думає, тепер уже він відчепиться. А хлопець Гарбуз знову зрадів.
Дядько наказав слугам зрубати дерево на високій горі, і нехай воно котиться, а Гарбузові — перейняти дерево внизу. Так і зробили. Дерево як покотиться! Гарбуз не встиг відскочити, і дерево його роздавило.
Але по недовгім часі він знову стулився й ожив.
Що дужче дядько збиткувався із хлопця Гарбуза, то ясніше люди бачили, який той тямущий та наполегливий, і пройнялися до нього повагою. А дядько мусив дотримати слова — видати за Гарбуза свою найменшу дочку.
Однак знову не обійшовся без підступу. В день весілля він вирішив молоду посадити на коня, а молодий нехай веде коня за вуздечку. А до сідла прилаштував дві торби — одну зі стиглими солодкими плодами, повними густого соку, а другу з камінням.
— Ти,— каже він дочці,— без упину кидай у свого чоловіка то каменем, то плодом.
Молода кидала, але не влучала. Не хотіла вона слухатись батька тому, що Гарбуз дуже їй подобався, а ще й тому, що заміж вона виходила за давнім звичаєм народу мео, а звичаї хіба можна порушувати?
Ввійшовши невісткою в дім чоловіка, вона день у день сама ходила в поле, сама поверталася. Гарбуз ніколи не ходив разом із нею. Найчастіше він викочувався за хвилину після неї. Поблизу поля ховався за скелю, виходив з гарбуза дужим та гарним юнаком, мовчки брав мотику і йшов працювати на другий кінець поля. Молодиця пробувала до нього заговорити, але він одмовчувався.
Минали дні за днями, а вона й не знала, що на полі разом із нею працює її чоловік. Бо хлопець Гарбуз завжди ховав свою оболонку і ніколи ні на поле, ні з поля не ходив разом із жінкою.
Молодиця часто скаржилася подругам:
— Інші виходять заміж за людину, а мені судилося вийти за гарбуза. Яка я нещасна!
Подруги вже про все здогадувалися: вони і посміювалися з молодиці, і втішали її:
— Твій гарбуз — теж людина! От підгляди за ним, то й переконаєшся.
І вона врешті вирішила вистежити чоловіка. Коли він вийшов з гарбуза
і став працювати, молодиця схопила гарбузову оболонку, яку він сховав, побігла додому, поламала її і викинула у вогонь. І хлопець Гарбуз уже більше не був гарбузом.
— Чом ти так довго сидів у гарбузовій оболонці? — спитала молодиця.
— Я син лісів і гір. Ліси й гори хотіли випробувати твої почуття. Ти не цуралася мене, коли я був у гарбузовій подобі, отже, по-справжньому мене кохаєш,— відповів чоловік.
І стали вони жити-поживати у щирій любові та злагоді.

ОСОБЛИВЕ РЕМЕСЛО
Давно колись жили собі чоловік і жінка, і було в них п'ятеро синів. Як повиростали всі п'ятеро, старий батько покликав їх до себе й каже:
— Сім'я наша бідна, немає в нас навіть грудки землі, щоб гайвороння розігнали. Тож ідіть, діти мої, в світ — навчитися якогось ремесла. Але ремесло це має бути особливе, надзвичайне — не ремесло, а справжнє мистецтво. Через рік повертайтеся додому. А хто не опанує ніякого ремесла або вибере ремесло звичайне, хай не приходить.
Сини запевнили батька, що вчитимуться ремесла — і то не простого, а якогось особливого, надзвичайного,— та й пішли з дому.
Перший подався до великого міста. Другий — до лісу, який стояв свіжий та зелений і влітку, і взимку, і весною, і восени. Третій син теж подався до міста, не простого, а стольного. Четвертий пішов на далекий кордон. П'ятий спустився до моря, туди, де рідний край сонечка.
Прийшовши до міста, старший син довго шукав, до якого б стати ремесла, та особливого ремесла не знаходив.
Аж якось він побачив молодого хлопця, гарного, дужого, охайно вдягненого. Хлопець перелазив через мури так легко, мовби йшов по рівній землі, перескакував через рівчаки так, мовби їх і не було, видирався на високі скелі так, мовби то були звичайні горбочки.
Дивився на нього старший син, дивився, аж поки збагнув: хлопець — першорядний мастак.
«Ось воно, справжнє мистецтво!» — подумав він.
Підійшов він до хлопця і став просити, щоб той і його навчив такої вправності та спритності. Хлопець охоче погодився.
Він сумлінно вчив старшого сина всього, що вмів сам. І незабаром той став напрочуд спритним і проворним.
Другий син обійшов усі ліси та гори — низькі й високі,— та не знайшов того, що шукав.
Якось вийшов він на узлісся, коли бачить — чоловік натягує тятиву лука, цілиться в ластівок. Пустив стрілу — додолу попадали понад дві сотні пташок. «Хіба це не особливе мистецтво — однією стрілою поцілити стільки ластівок?» — подумав другий син і попросив чоловіка, щоб той узяв його до себе в науку.
Той залюбки погодився.
Незабаром учень стріляв не гірше за свого навчителя.
Третій син дістався до стольного міста восени. Щодня ходив він по вулицях, шукав особливого ремесла чи якогось великого мастака.
Якось підійшов він до намету, що стояв на горбку. Бачить — сидить у наметі чоловік і дивиться в трубу.
— Що то за труба? — питає третій син.
Чоловік відповідає:
— Це особлива підзорна труба, зроблена вона з дерева двохсот цінних порід. У цю трубу можна побачити все, що робиться в будь-якій частині світу. Тому король пожалував мені титул магістра-спостерігача.
Третій син попросився до магістра-спостерігача в учні. Той радо погодився.
Передусім магістр-спостерігач повів його в ліс, щоб вирізати двісті шматків деревини двохсот цінних порід.
Третій син заходився вистругувати тоненькі пластинки.
За два-три місяці підзорна труба була готова. Потім почалося навчання. І вже по недовгім часі третій син міг розгледіти голку, загублену на дорозі біля найдальшого кордону, міг полічити великі рибини, що снували на самісінькому морському дні. Незабаром він навчився спостерігати краще за магістра-спостерігача.
Четвертий син довго блукав на кордоні, аж поки зустрів стару бабусю. Розповів їй про свій клопіт. Бабуся й каже:
— Я вмію шити й латати. Якщо ти згоден, можу й тебе навчити.
Шити й латати! Що ж тут особливого? І четвертий син рішуче відмовився. Та бабуся сказала, що вона латає не тільки сорочки й штани, а й дерево, і камінь, і навіть людське тіло.
Четвертий син невимовно зрадів, це почувши, і сказав бабусі, що буде дуже вдячний їй за науку. І стала бабуся його вчити. Передала йому всі таємниці своєї майстерності.
А найменший син, п'ятий, подався до моря. Тут усе було йому незнайоме — і земля, і люди. Вісім місяців ходив він, придивлявся до всього і не побачив нічого особливого. Коли до повернення додому залишилось два місяці, він дуже стурбувався.
Якось ішов він берегом, коли бачить: лежить на піску риба-папуга — ось-ось висохне. Підійшов він до рибини, а вона озивається до нього людським голосом:
— Хлопче! Зроби мені ласку — кинь у море! Я тобі гарно за це віддячу.
П'ятий син глянув на рибину — жаль її стало. Взяв він її й кинув у море. Тільки-но вона торкнулася води, як обернулась на гарну молоду дівчину. Стала дівчина на хвилю та й каже:
— Я — найменша дочка морського царя. Якби ти, хлопче, не врятував мене, я б висохла на піску й померла. Ходімо зі мною, я поведу тебе до палацу морського царя — мого батька, він тебе винагородить.
П'ятий син сказав, що він не має часу, що йому конче треба опанувати якесь незвичайне ремесло.
— Чого ж саме ти хочеш навчитися? — питає морська царівна.— Давай-но я навчу тебе плавати, як риба в морі! Або крізь землю проходити... Хочеш? То ходімо зі мною. Мій батько й брат навчать тебе всього: не мине й півмісяця, як ти все вмітимеш.
Хлопець погодився. Царівна звеліла йому заплющити очі й повела його. Коли він розплющив очі, то побачив, що стоїть у розкішному наметі, а перед ним морський цар в оточенні придворних і почту.
Морський цар дуже зрадів, почувши від доньки, що її врятував хлопець, якого вона привела із собою. Він наказав нести найсмачніші страви і частувати дорогого гостя.
Наступного дня на прохання п'ятого сина морський цар звелів своїм слугам навчити його плавати й проходити крізь землю.
Не минуло й тижня, як хлопець усього навчився. Попрощався він з морським царем і повернувся на землю.
Додому всі п'ятеро братів поприходили в точно призначений день. Один по одному розповіли вони старому батькові, де побували і чого навчилися.
Вранці батько покликав їх та й каже:
— Вирішив я зрубати дерево перед хатою, щоб наробити з нього дощок і настелити підлогу в хаті. Та не знаю, чи велике коріння в цього дерева? Може, воно вже й під хату проросло? А на дереві на самісінькій верхівці є ще й пташине гніздо. Хтозна, що то за птахи? Чи вивели вже вони пташенят?
Зрозуміли сини — настав час показати свою майстерність. П'ятий син ляснув у долоні, скрикнув і прослизнув під землю біля самісінького окоренка. За якусь мить він знову з'явився й каже:
— У цього дерева шістнадцять товстих відгалузин кореня. Найкоротша стелиться поземно і завтовшки в три обхвати. Найдовша проходить під хатою і сягає берега річки. Стрижневий корінь, що йде прямо в глиб землі, завтовшки в дванадцять обхватів. Якщо ви, батьку, вирішили викорчувати дерево, то це можна зробити, не зачепивши нашої хати.
Третій син узяв підзорну трубу, подивився в неї та й каже:
— В гнізді пташка небесний вогонь висиджує два яєчка завбільшки в два зерна арахісу. Пташенята вже ворушаться, завтра вони вилупляться.
Другий син напнув тятиву й пустив стрілу, а старший мерщій виліз на дерево і взяв яєчка так спритно, що пташка нічого не помітила. Подивилися вони на яєчка й бачать, що стріла другого сина тільки прорізала риску на шкаралупі яєчок і не зачепила ні пташенят, ні пташку-матір.
Четвертий син вийняв своє знаряддя і полагодив обидва яєчка так, мовби нічого з ними не сталося. Старший син знову поклав їх у гніздечко так, що пташка-мати нічого не помітила.
Старий батько був дуже задоволений з такої майстерності своїх синів. Сидять вони вшістьох, любо гомонять поміж собою. Аж коли бачать — скаче до них вершник.
Це був королівський посланець. Він сказав, що злий дракон украв принцесу. Хто визволить дівчину, за того король оддасть її заміж.
Як почули це брати, усі п'ятеро спалахнули бажанням рятувати принцесу. Четвертий брат збив три сотні дощок — вийшов великий човен. Ще й день не скінчився, а брати вже спустили його в річку і випливли в чисте море. Третій брат став дивитися в свою підзорну трубу і в печері на вершині високої гори помітив принцесу. І ще там був старий дракон з довжелезними рогами, а завтовшки ті роги були в кілька обхватів; вуса в дракона стирчали, мов коріння у вивернутого з землі дерева. Розлігся дракон і спить, голову поклав принцесі на коліна.
Човен причалив до гори, старший брат виліз на прямовисну, мов стіна, скелю і ввійшов до печери. Дракон міцно спав. Хропів так, ніби гриміла громовиця.
Старший брат тихенько підійшов, узяв принцесу на руки й виніс її з печери. Потім спустився зі скелі, сів у човен, брати підняли вітрила й попливли в чисте море, подалі від скелі.
Тут дракон прокинувся. Як побачив, що принцеси немає, підхопився й помчав із печери її шукати. Вгледів принцесу в човні — та як кинется на човен!
Другий брат пустив у нього просичену отрутою стрілу. Дракон упав на човен і розтрощив його на дрібні тріски. Проте всі п'ятеро братів і принцеса лишилися живі — їх викинуло на дикий острів посеред океану. П'ятий брат, що вмів плавати, як риба, позбирав усі тріски і виніс їх на берег. Четвертий брат вийняв своє знаряддя і позшивав тріски так, що човен знову став такий міцний, як і був.
Коли четвертий брат лагодив човен, непомітно з'явилася зла людоїдка, яка почула людський дух. Вона викрала принцесу і мерщій утекла.
Знову взяв свою трубу третій брат. Він побачив, що людоїдка в печері готується смажити принцесу. Вхід до печери вона затулила величезною кам'яною брилою.
П'ятий брат прослизнув крізь землю, пробрався в печеру і виніс звідти принцесу.
Вони вже збиралися відчалити, коли це де не взялися людоїдка зі своїм людоїдом — і просто на них!
Другий брат вистрілив з лука і вбив людоїдку. Але її чоловік ухопив принцесу й поніс на височенну скелю по той бік острова. Він думав, що там люди не здатні його побачити, не зможуть перешкодити з'їсти принцесу.
Але просичена отрутою стріла другого брата знайшла його й там і встромилася йому в самісінькі груди.
Старший брат побіг і приніс принцесу. Всі вони попливли до стольного міста.
Стольного міста вони дісталися без будь-яких пригод, і всі п'ятеро братів повели принцесу в палац до короля.
Король невимовно зрадів, одразу звелів різати биків, колоти свиней — і влаштував бучний бенкет.
Коли бенкет закінчився, король згадав свою обіцянку віддати дочку за того, хто її врятує. Але ж хлопців було п'ятеро!
От король і питає дочку, за кого б вона хотіла вийти заміж.
Принцеса засоромилася і не знає, що відповісти.
Тоді старший брат і каже:
— Ми люди прості, де вже нам вештатися по королівських палацах! Ми виконали свій обов'язок та й годі. Прийшли віддати вам шану, а тепер повернемось додому. Нас чекає старий батько.
Почула це принцеса і заплакала:
— Ці п'ятеро хлопців стільки натерпілися через мене! — сказала вона королю.— Ви, батьку, обіцяли, що віддасте мене заміж за того, хто мене врятує. У кожного з цих п'яти хлопців однаково великі заслуги, та не можу ж я вийти заміж за всіх п'ятьох! Благаю вас, батьку, візьміть їх собі за синів, нехай вони будуть мені братами!
— Добре ти придумала, дочко! — вигукнув король.— У мене буде п'ятеро синів-героїв! Любі хлопці-молодці, станьте мені за синів!
Брати погодилися.
Король пожалував кожному високі посади при дворі, а потім знову звелів різати биків, колоти свиней, щоб відсвяткувати цю велику радість.
А старого батька теж узяли до палацу, і відтоді були в п'ятьох братів два батька.

НІКОЛИ НЕ СЕРДИТЬСЯ
В одного багатія була дуже гарна дочка. Чимало хлопців мріяли про неї, засилали сватів, але багатій усім відмовляв.
Він часто казав:
— Мені не потрібен зять багатий, у якого повно золота й срібла. Мені потрібен чоловік розумний та кмітливий. Скільки живу на світі, я ще ніколи не сердився. Отже, той хлопець, якому вдасться мене розсердити, стане моїм зятем.
Почувши про таку умову, хлопці — і з гір, і з долин — почали приходити до багатія, сподіваючись вибороти гарну дівчину. Та хоч як вони старалися, не могли його розсердити.
Зневірилися хлопці в тому, що багатій здатен сердитись, і облишили свої домагання.
Тільки один хлопець-сирота з сусіднього села не здавався. Він прийшов до багатія проситися в найми. Він і словом не прохопився про те, що хоче одружитися з його дочкою. Багатій найняв хлопця.
Сирота був найімит старанний, будь-яку роботу виконував швидко й гарно. Багатій не міг ним нахвалитися.
Якось хлопець став умовляти багатія піти на полювання. Той дуже любив полювати, та в нього не було мисливського собаки. От він і каже жартома:
— Що ж то за полювання без хорта чи гончака? Хіба що ти візьмешся бути мені за них!
— А чого ж! — весело мовив хлопець.— Буду вам і за хорта, і за гончака. Ще й як бігатиму за дичиною!
Багатій узяв лук та стріли і подався в ліс. Хлопець біг слідом за ним.
Зайшовши в ліс, багатій почав кидати камінці в гущавину, щоб сполошити звіра, і щоразу свистів «собаці»: мовляв, заганяй! Хлопець кидався в переплутані ліанами кущі, вишукуючи здобич.
Десь під полудень він упіймав і притяг оленя. Багатій зрадів і похвалив «собаку», а потім каже:
— Бери здобич на плечі, неси додому.
— Собаки не носять здобичі на плечах! —відповів наймит.— Самі, господарю, несіть.
Нікуди дітися — мусив багатій завдати здоровенного оленя собі на плечі й нести його до самого дому. А носити важку ношу він не звик. Одразу захекався і змокрів увесь, мов скупаний.
Дома, скинувши оленя додолу, багатій віддихався й звелів наймитові:
— Злупи шкуру і наріж м'яса!
— Таж собаки — ні хорти, ні гончаки — не вміють ні шкуру лупити, ні м'ясо нарізати! Якщо хочете їсти, робіть самі,— відповів хлопець.
Довелося багатієві самому поратися з оленем. Нарізав він м'яса та й каже:
— Тепер звари і насмаж м'яса.
— Ну й дивак же ви, господарю! — відмовляє хлопець.— Де це ви бачили, щоб собака варив та смажив? Хочете їсти, то варіть і смажте самі!
Довелося багатієві, схиливши голову, самому поратись на кухні. А хлопець ліг собі спати.
Коли м'ясо було готове, багатій поклав його на таріль, розставив посуд, потім розбудив наймита й каже:
— Піди принеси городини.
— Та що ви, господарю! Хіба собаки носять городину? Самі йдіть.
Багатій мовчки підвівся, взяв кошика й пішов на город.
А хлопець сів до столу й заходився їсти — і варене, й смажене, й печене. Наївся донесхочу. Тоді перекинув миски на тацю, ліг і знову заснув.
Повернувся багатій з городиною, бачить — посуд на столі перекинутий, а м'яса дуже мало.
— «Собако», де ти? Хто це поїв усе м'ясо і поперекидав посуд? Чом ти не стеріг господареве добро?
— Я сам усе поїв! Старі люди кажуть: собаку наставляй, кицьку навчай. А ви, господарю, не хотіли ні наставляти, ні навчати. От і маєте. Годі вам лаятись, беріть і їжте, що там лишилося на таці.
Багатій мовчки прибрав зі столу, повикидав кістки, сів і став доїдати недоїдки.
Хлопець устав, підійшов до багатія та й каже:
— Шановний! Сьогодні я завдав вам чимало прикрощів. Ви хоч трохи сердитесь на мене?
— Та що ти!—осміхнувся багатій.— Чого б це я на тебе  сердився?
Наступного ранку вони знову зібралися на полювання. Цього разу багатій запропонував помінятися ролями: господарем буде наймит, а сам він — «собакою». У такий спосіб багатій вирішив поквитатися з хлопцем.
Хлопець свистом підохочував «собаку» шукати дичину. А як побачить непролазні чагарі, так і кине туди камінець і знову свистить «собаці» — мовляв, біжи по здобич!
А «собаці» зовсім не хотілося лізти в колючі зарості...
Тоді хлопець виламав добру палицю і, лаючи «собаку» найдошкульнішими словами, став силоміць заганяти його у зарості. Потім він пускався бігти, і «собака» хоч-не-хоч мчав слідом.
Коли сонце підбилося так високо, що не давало тіні, наймит уполював величезного оленя.
— «Собако», бери здобич на плечі й неси додому!
— Собаки не носять здобичі! — відрубав багатій.— Господар сам її бере й несе!
Хлопець тяжко зітхнув, завдав здобич собі на плечі й поніс. Вдома він сказав багатієві:
— Допомагай лупити шкуру й нарізати м'ясо.
— Собаки не вміють ні шкуру лупити, ні м'ясо нарізати! — відповів багатій.
Хлопець знову прикинувся, буцімто йому прикро, і став поратися біля оленя сам. Злупив шкуру, нарізав м'яса, поклав у казан та й каже багатієві:
— Підкинь-но дров у вогонь!
— Собаки   не   вміють   підкидати   дрова! — зловтішно  відповів   багатій.
Наймит удавав, що він дуже втомився, й ледве совався по кухні.
Нарешті м'ясо було готове. Хлопець поклав його на таріль, налив юшки, розставив на столі посуд. А потім узяв ланцюг та й надів багатієві на шию, примовляючи:
— Собаку наставляй, кицьку навчай! Проте не буду я наставляти — посаджу свого собаку на ланцюг та й годі! Ось так! Сиди тут і стережи м'ясо, а я піду по городину!
Багатій спершу думав, що наймит жартує. Аж ні — не жартує!..
Довелося багатієві сидіти на ланцюгу перед столом, на якому так смачно пахтіла смаженя.
Наймит приніс городини, сів до столу і став їсти. Шматки м'яса ковтає, юшкою запиває, городиною хрумає. Кістки кидає «собаці», ще й примовляє:
— Людині — м'ясо, а собаці — кістки. Хіба є що краще для собаки, ніж кістки гризти?
Коли хлопець наївся досхочу, він зняв ланцюг із «собаки». Трохи згодом підійшов до багатія та й питає:
— Шановний, я сьогодні завдав вам прикрощів. Ви на мене не сердитесь?
— Чого б це я на тебе сердивсь? — крізь зуби відповів багатій.— Якщо на тебе сердитись, то тоді треба на всіх.
Хлопець був певен, що після такого знущання багатій неодмінно скипить. Але той мовчав.
Через якийсь час наймит намовив багатія торгувати бавовною. А бавовною тоді торгувати було вигідно, тільки важко було її купити. Але хлопець мав особливий хист торгуватися, тож дешево купив дві великі корзини бавовни. Приніс бавовну багатієві та й каже:
— Ця бавовна біла та хороша. Продайте її тут, у наших місцях, і ви будете мати чималий зиск: вторгуєте вчетверо більше, ніж витратили грошей. А я піду куплю ще. Допоможіть мені, бо дзтже я втомився: однесіть бавовну до дому самі. Я її щільно натоптав, то глядіть, дорогою не перекиньте корзин, бо назад не покладете.
Багатій дуже зрадів, узяв коромисло на плечі та й подався додому.
Вночі  хлопець  нишком  вліз  у  корзину  і  прикрився  зверху  бавовною.
Вранці багатій встає — аж наймита ніде немає. «Мабуть,— думає,— подався по бавовну».
Він почепив корзину з бавовною на коромисло, взяв його на плечі та й пішов на торг. А корзини важелезні; зігнувся під ними багатій, ледве чвалає.
Раптом він згадав, що забув удома гроші, та й повернув назад.
Прийшовши додому, він поставив корзини, гепнувся біля них — сидить, не здишеться.
Аж тут із корзини як вискочить наймит! Багатій витріщив очі й дивиться на хлопця, а той сміється.
— Вам було важко нести? Втомилися дуже? Пробачте мені! Зате ви тепер добре знатимете,   як доводиться тим, хто день у   день носить важку ношу.
Багатій розсердився, але опанував себе й спокійно спитав:
— І відколи ж ти сидів у корзині? Виходить, я тягав тебе із самого ранку?
— Який же ти негідник! Я через тебе мало не сконав з утоми. Отже, ти не ходив по бавовну?
Наймит знову засміявся та й каже:
— Там більше немає бавовни! Треба йти десь-інде.
— То виходить, ти ще вчора брехав мені! — вигукнув багатій.— Я тобі покажу!
Хлопець підійшов до нього та й каже:
— Я завдав вам стільки прикрощів! Ви сердитесь на мене?
— Чого б це я на тебе сердився? — незворушно відказав багатій.
Через кілька днів багатій знову став заохочувати хлопця торгувати бавовною. «Оце вже,— думає,— позбиткуюся з наймита! Знатиме, як мене сердити!»
Хлопець погодився і купив дві корзини чудової бавовни. Перед тим як вертатися додому, багатій і каже:
— Завтра вранці понесеш бавовну додому. А я затримаюсь. Треба провідати приятеля.
Хлопець здогадався, що багатій хоче щось підстроїти, але виду не подав.
Полягали вони спати. Вночі, коли наймит заснув, багатій вліз у корзину і накрився бавовною.
Вранці хлопець почепив корзини на коромисло й поніс додому.
Дійшов він до вузенької кладки над глибокою ущелиною, на дні якої дзюркотіла річка, і сів відпочити. А коромисло з корзинами повісив на кладку, щоб вони погойдувались. Нехай у багатія душа холоне.
Відпочивши, наймит узяв коромисло, поклав на плечі й пішов неквапом. Раптом він гукнув:
— Гей, дядьку з буйволом! Ви ж бачите, яка вузька кладка! Уступіться мені з дороги, бо ваш буйвіл зачепить мої корзини і вони впадуть. Провалля тут глибоке. Хіба збереш потім бавовну?
Як почув це багатій — перелякався на смерть. Хотів він вистрибнути з корзини, та, коли завовтузився, корзина відчепилася з коромисла й шубовснула в річку. А течія була швидка, вона закрутила корзину й понесла.
Довгенько борсався багатій, поки нарешті вибрався на берег. А тут і наймит підбіг. Витяг з води корзину з мокрою-мокрісінькою бавовною, поклав на камені.
— Навіщо ви влізли в корзину з бавовною? — каже він багатієві.— А я гадав, що ви в приятеля!
Мовчить багатій, ніби язика проковтнув. Трохи згодом хлопець знову озивається:
— Ви через мене мало не втопилися. Дуже сердитесь на мене?
— Чого б я на тебе сердився? — відповів багатій.
Наймит порахував на пальцях. Ти ба — він служить у багатія вже понад два роки, а   мети так і не досяг!
Проте він усе-таки не здавався.
Якось пішли вони вдвох у поле орати. Десь серед дня бачать: скачуть по дорозі верхи на конях вельможа і його охоронці. Наймит умовив багатія вийти назустріч тому вельможі.
Поки багатій чистив та мив лемеші — орали вони під рис на залитому водою полі,— наймит побіг уперед. Набрав муляки з поля, поклав серед дороги, накрив брилем.
Коли підійшов багатій, хлопець сказав:
— Я накрив тут брилем пташку небесний вогонь. Кажуть, що в кого є така пташка, в домі у того завжди радість і достаток. Я хочу подарувати її вам.
Багатій простяг руки, та хлопець гукнув:
— Стривайте! Якщо,ви піднімете бриль, пташка злетить. Зробімо краще так: ви тримайте бриль, аби пташка не втекла, а я побіжу додому по сильце. Глядіть же, пильнуйте!
Багатій обома руками став тримати бриль.
Незабаром під'їхали вельможа та його охоронці. Бачать — сидить чоловік серед дороги і ні з місця. Нагримав на нього вельможа, а багатій мовби й не чує: мовчить і з дороги не уступається. Сидить і обома руками щосили притискує до землі бриль.
— Чого це ти сидиш серед дороги, мовби оглух і онімів? — питає вельможа.
— Перепрошую, ваша вельможносте, отут, під брилем, сидить пташка небесний вогонь!
Почувши про пташку небесний вогонь, вельможа і собі присів.
— Продай мені цю пташку! — каже.
Ось зараз прийде мій наймит. Він принесе сильце, тоді вже пташка не випурхне.
Але вельможі не терпілося:
— Давай я сам її візьму, якщо ти боїшся! А як випурхне, я тобі за неї заплачу!
Вельможа засунув руку під бриль — аж там муляка. Він як закричить:
— Ах ти старий пень! І ти посмів знущатися з мене?! Та ти знаєш, хто я?
І звелів своїм охоронцям відшмагати багатія різками.
П'ятдесят різок дістав багатій, але вельможі й цього було мало. Він наказав охоронцям накласти багатієві в штани кропиви. Коли багатія відпустили, він, стогнучи, почвалав додому. На околиці зустрів наймита — той біг із сильцем.
— Ах ти ж негідник! — закричав багатій.— Як же ти посмів так мене дурити?! Через тебе мене побили!
— Стривайте! Я нічого не второпаю! — відповідає наймит.— Ви, мабуть, випустили мою пташку небесний вогонь? Коли так, то платіть мені за неї.
Багатій розшаленів. Він почав так голосно лаятись, що позбігалися люди з усього села.
— А погибелі на тебе немає! Забирайся з мого дому! Ось люди бачать, до чого ти мене довів! Геть звідси, щоб за мить і духу твого тут не було!
Хлопець поглянув на багатія, потім на людей. Перечекав, поки багатій замовкне, і мовив неквапом:
— Шановний, угамуйте свій гнів. Я піду. Але віднині я ваш зять! Я вас розсердив!
— О! Ти справді гідний того, щоб бути моїм зятем! — вигукнув багатій, мовби збудившись од сну.
І він оддав за хлопця заміж свою дочку.

ТКАЛЯ І ВОЛОПАС
У володаря неба народилася дочка. Назвали її Тік Ни, тобто Ткаля. Коли вона виросла і стала на порі, то покохала простого хлопця — пастуха на ймення Нгиу Ланг, тобто Волопас.
Володар неба розгнівався і вирішив розлучити закоханих. Ткалю він лишив по цей бік Срібної Річки — мовляв, нехай сидить і день при дні тче полотно, а Волопаса вирядив на протилежний берег — нехай пасе там воли.
Та де вже було дівчині ткати! Вона плакала від рання до смеркання і від смеркання до рання.
Володар неба, бачачи, як тужить і побивається його донька, кінець кінцем зглянувся над нею і дозволив раз на рік зустрічатися з Волопасом.
Зустріч володар неба призначив на сьомий день сьомого місяця за місячним календарем.
А на Срібній Річці не було ні човна, ні порона, щоб переплисти на той берег. Тому володар неба скликав усіх теслярів, які жили на землі, і звелів їм перекинути через Срібну Річку міст. Нехай закохані зустрічаються на тому мосту.
Теслярі завзято взялися до роботи. Проте міст було дуже важко будувати. Минув рік, наближався день зустрічі Ткалі з Волопасом^ а міст не був іще зведений.
Знову Ткаля не тче, а тільки сльози ллє.
— Де полотно? — питає батько. Йому дуже подобалося полотно, яке ткала його дочка.
— Ти обманув мене! Я не зустрінуся з Волопасом! —відповідає Ткаля, заливаючись ще ряснішими слізьми.
Глянув володар неба на міст — справді, не  скоро ще його добудують.
Розгнівався він на теслярів, розшаленів і своєю владою обернув усіх на воронів.
Відтоді щороку в сьомий день сьомого місяця за місячним календарем усі ворони шикуються ланцюжком, беруться дзьобами один за одного і утворюють в такий спосіб міст через Срібну Річку.
Ткаля та Волопас, радісні й щасливі, біжать по цьому воронячому мосту одне одному назустріч.
Хочете — можете побачити це на власні очі.
Теслярі-ворони на наважувались нарікати на свою долю, але безперестану сварилися й билися поміж себе. Вони повсякчас- клювали один одного в голову. Тож на головах у них майже не лишилося пір'я — тільки брудні чубки.
Ткалі й Волопасові не подобалися ці чубки, які, до того ж, заважали їм ходити по воронячому мосту. І вони наказали воронам повискубувати пір'я з голів.
Бідолашним воронам не було ради — вони підкорилися.
Відтоді в сьомий день сьомого місяця за місячним календарем у всіх воронів випадає на голові пір'я, а потім знову виростає.


 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky