Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

ЗІРКА ЩАСТЯ

Цей твір — це казка і в той же час — казка. Бо герої книжки — звичайні собі хлопчики Данилко та Дмитрик, але вони дуже люблять мріяти і відкривають у своїх мріях чарівні казкові світи.
Про живу творчу мрію, що кличе до праці і, як зоря, освітлює шлях до щастя, пише у своїй мовні поемі  Іван  Хоменко.
Живе  Іван  Євтихійович Хоменко у м. Києві  і  вже написав для дітей  кілька  поетичних казок — «Яринка сирітка»,  «Хоробрий   Грицик»,  «Земля  Арідна».


У Грицька Сосненка
Діти працьовиті,
Не просидять дома
Без роботи й миті.
То по рибу ходять,
То рубають дрова,
То гриби збирають,
Де густа діброва.

Старший був Данилко,
Менший Дмитрик звався,
Старший був веселий,
Менший тихий вдався.
Старший завжди мріяв,
Навіть в час роботи,
Про небесні далі,
Про стрімкі польоти.
Бачив він у мрії,
Як в степу щоночі
Сплющують озера
Зеленаві очі.
А коли заходить
Сонце у безодню —
Світу на прощання
Простяга долоню.
А коли повіють
Рокітливі бурі —
То зітхають, думав,
Воїни похмурі,
Що стоять далеко
Десь у дикім полі
І списами зводять
В небеса тополі.
А в степу могила —
Голова звірина,
Терники високі —
То її чуприна.
А лисичі нори —
На могилі вуха...
Менший хлопчик брата
Не бажав і слухать.
Бо не вмів збагнути,
Що без дум людина
І без мрій чудесних
Наче та дубина.
Бо не знав, що мислі —
Це широкі крила,
Що в науці всякій
Мрія — вища сила.

І Данилко думав:
«Може, я зумію
Дмитрика навчити
Зрозуміти мрію».

На роботу вранці
Йде у поле тато,
Де зійшлось до гірки
Вже людей багато.

Йдуть туди і хлопці
Та уважно стежать:
Як з людьми їх тато
Ставить дивну вежу.

Починають дружно
Колесо крутити
І свердлом блискучим
Грунт м'який свердлити.

Підійшли хлоп'ята.
Що воно за чудо?
Що це тут будують
З татком нашим люди?

Висвердлили швидко
Загадкову нірку
Та піску і глини
Нагорнули гірку.
Запитав Данилко:
—  Що б то там шукати?
— Зірку щастя! — каже
Робітник вусатий.

Здивувались діти.
Діло це чудове!
Підійшли до тата
І говорять знову:
— Чи лишитись можна
Біля вежі, тату?
Хочемо в роботі
Вам допомагати.

Бо здавалось хлопцям,
Що свердлом із нірки
Витягнуть ці люди
Справді світлу зірку.
І вона, мов сонце,
Спалахне у полі
І освітить далі
Голубі навколо.
Чарівним промінням
Сповняться долини,
І настане щастя
В кожної людини.

Працювали хлопці
Дружно і старанно.
— Ну, кінчайте працю,
Вже воно не рано.
Час додому, люди! —
Бригадир говорить. —
Зійдемося завтра
У ранкову пору. —
Й почали додому
Люди поспішати,

Тільки залишились
У степу хлоп'ята.
Посідали поруч
Хлопці біля нірки,
Стали пильнувати,
Щоб не вкрали зірку.
Тут мечем по небі
Блискавка рубнула,
Грім ударив грізно,
Аж земля здригнула
Полякались хлопці
Гулу громового
Й почали робити
З бур'яну сухого
У степу куреник,
На повітку схожий.
— Тут ми не померзнем,

Не промокнем, може.

А над полем в'ється
Хмара чорногрива,
Опускає з неба
Срібні рядна злива.
І вода дзюркоче,
Розлилась, як море,
Та не страшно хлопцям
В курені просторім.

Ось гроза минула,
Тиха знов погода.
Дзеркаліють води,
І туман виходить.
І Данилко каже:
— Глянь, он над водою
Дід туман сердитий
Суне з бородою.
У кожусі сивім
Йде побіля греблі,
А йому вклонились
Трави довгостеблі.

І немов говорить
Гучно бородатий:
— Доброго здоров'я,
Молодці, хлоп'ята!

Будемо знайомі:
Я туман з пустелі,
А синки у мене —
Дощики веселі.
Ніч — моя бабуся.
А грайливі хвилі
На широких ріках —
Дочки мої милі.

Приятель мій давній —
Дуб товстий сторічний,
В небі лисий місяць —
Кум мій віковічний.
Може, хто з вас, хлопці,
Полетить у небо,
То вітання б куму
Передати треба.
— А давай-но, Дмитре,

В нього запитаєм,
Де та зірка щастя? —
Він відповідає:
«Всюди її, хлопці,
Можна відшукати.
Тільки треба силу
І бажання мати.
Є вона у полі —
В житі золотому,
В підземеллі, в небі
І на дні морському...»
Й зник туман, лиш хмара
В сірій мряці звилась,
Тільки над водою
Борода лишилась.

Зацікавивсь Дмитрик:
— Бачу, непогано
Ти зробив, Данилку,
Дідуся з туману.
Ще давай видумуй.
Ти ж умієш, брате.
Не спіши, ще часу
Буде в нас багато.
Нам отут до ранку
Треба пильнувати.

Що, як ми з тобою
Узяли б лопати
Й землю ген розрили
Аж до середини?
Чи знайшли б ми зірку
Серед тої глини?
Я не знаю, — каже
Дмитрик несміливо.
Ми б її схопили
І були б щасливі.
В невідомих надрах
Не вогні пекельні,
Ми б знайшли там, брате,
Царство підземельне.
Мерехтить навколо
Дороге каміння,
Розливає щедро
Голубе проміння.
І смарагдів світлих
Піднялися гори,
Їх охороняє
Цар страшний, суворий.

Із рожевих блисків
На ньому корона,
І сидить він грізний
На блискучім троні.
Дивиться навколо,
Трусить бородою
І сокиру гостру
Стискує рукою.
«А чого вам треба? —
Він до нас говорить. —
Забирайтесь звідси,
Бо чека вас горе!
Що вам тут робити
В дивнім підземеллі,
Тут мої просторі
Голубі оселі.
І усяких скарбів
В мене тут багато.
Йдіть же звідси швидше.
Геть, дураченята!
Тут вам не майдани,
Не широке поле!
І моїх вам скарбів
Не здобуть ніколи!»

Але ми, одначе,
Почнемо гадати:
Як би те каміння
Для народу взяти.
Та відваги в душах
В наших є немало.
Ми під трон цареві
Всиплем амоналу.
Полетить у небо
В позолоті стеля,
Полетять угору
Скарби з підземелля.
Діаманти світлі,
Перли і топази
Із печери вгору
Полетять відразу.
Викине той вибух
І уламки трону,
Всі пишноти царські
Й золоту корону.

— Ну, а далі? — Дмитрик
Запитав у брата.
— Не спіши,  ще думать
Будемо багато.
Он дивись у балку, —
Старший знов говорить. —
Що, якби в тій балці
Вирувало море?
Ми б спустились зразу
До страшного глибу...—
І питає менший:
— Щоб ловити рибу?
— Ні, шукали б, Дмитре,
Зірку у підводді.
І ніхто не став би
Нам на перешкоді.

Бо у руки грізну
Узяли б ми зброю.
Ось на дні морському
Ходим під водою.
Близько звук шалений
Раптом ми почули.
То пливуть зубаті
Біля нас акули.
Кожна з них сердито
Відкриває рота.
Між камінням в'ються
Сірі кашалоти.
Хиляться навколо
Зарослі зелені,
Ходять косяками
І моржі, й мурени...

— Ну, а де ж та зірка? —
Дмитрик знов  питає.
— Та чекай, про зірку
Ще немало взнаєш.
Гарно вдвох оглянем
Дно морське спочатку.
Потім і про зірку
Поведемо згадку.

По піску ми, брате,
Ідемо ще далі.
А навколо сяють,
Мерехтять коралі.
Ось ми убачаєм
Місто під водою,
Ось ми зупинились
Разом під горою.
Мертво все дрімає
В тишині, в мовчанні,
Лиш моргають всюди
Блиски полум'яні.
— Хто живе в цім місті?
Брат його питає. —
Певно, цар підводний?
— Ні! — відповідає
Голосно і гучно
Запальний Данило.
— Там бурхливі хвилі —
Моря грізна сила,
Що у берег моря
Б'ють вони суворо.
Кораблі, мов тріски,
Підкидають вгору.
Втомляться творити
Серед моря лихо,
То у цьому місті
Спочивають тихо.
В них будинки світлі,
А дахи яскраві,
А навколо в'ються
Мерехтливі трави.

Ось відкрились двері
В одному будинку.
Старша хвиля тихо
Йде із відпочинку.
Довге в неї плаття
З шовку голубого
І вінок мінливий
З зеренця ясного.
А стрічки у косах
Аж горять барвисті.
З камінців яскравих
П'ять разків намиста.
На волоссі густо
Жаром сяють зорі.
— Що вам треба, хлопці,

У моєму морі? —

Хвиля та іздалі
Гнівно в нас питає.
Але ми спокійно їй відповідаєм:
— Побалакать хочем

Мирно ми з тобою,

Щоб здали нам хвилі

Дно морське без бою.

І щоб стало нашим

Царство це прозоре,
І щоб зірку щастя
Віддало нам море.
— Ні, цього не буде! —

Хвиля та говорить. —

Проти вас на битву

Встане буйне море.

Щоб на дні глибокім

Вас обох втопити! —
І сестер та хвиля
Почала будити.
Вже ревуть навколо
І рокочуть хвилі,
Ми ж непереможні
І багатосилі.
З хвилями б'ємося,
Ніби люті леви.
Хвилі ж ті здіймають
Голосіння й реви...

— Ну, і як ми вийшли,
Брат пита, — з тобою?
— Вийшли ми щасливо
Із страшного бою.
Перемога наша,
Що там говорити.
Але час нам, Дмитре,
Вже лягти спочити.
Потемніло всюди
Неозоре поле,
Ніч, немов циганка,
Йде вже смуглочола.
Розпускає довгі
Коси над балками
Й вішає на небі
Хмари торбинками.

Полягали хлопці.
Час уже їм спати.
Тут  почав і Дмитрик
Думати-гадати:
— Небо — це велика

Книжка золотава.
А зірки мінливі —
Літери яскраві. —
І, як брат Данилко,
Полюбивши мрію,
Він почав гадати
Про чудну подію.
З куреня у небо
Подивився зірко:
— Я знайшов,— він скрикнув,
В небі щастя зірку!
— Де ж вона? — Данилко
Кинувся до брата.
Он трепече, ніби
Горлиця крилата.
Насува на неї
Хмара-грозовиця,
Широко відкривши
Рота, як левиця.
То пірат космічний
Лине з далі неба,
Зірку щастя хоче
Вкрасти він для себе.
Очі в нього круглі,
Як брудні калюжі.
Він хапає зірку
В чорні лапи дужі.
Зникла вона з неба
За одну хвилину.
Рятувати зірку
В небо я полину.
І тому пірату
Поламаю кості.
Упаде, як камінь,
Він із високості.
Але як летіти
Буду я у небо?
— Е, — Данилко каже, —

То подумать треба.
Бо і ті, що зірку
У землі шукають,
То спочатку, брате,
Думають-гадають...

Й починає Дмитрик:
— Йду в степу широкім,
Все балки минаю
Та яри глибокі.
А обабіч в'ються
Ворони крилаті,
Та вітри шугають
В лопухи листаті.
Я шукаю східень
Місяця ясного,
Щоб просить поради
В мудреця старого,
Як у небо вийти,
Щоб з біди й нещастя
Визволить на волю
Зірку свого щастя.

Ось уже і вечір
Ходить серед лану,
Засивіли в балці
Трави од туману.
Опустивсь я з гірки
В лісову долину...
І отут я, мабуть,
Ляжу та спочину.
—  Ні! — сказав Данилко. —
Думать більше треба.
Ще не врятував ти
Зірки щастя в небі.
Я ж тебе по світі
Поводив немало.
Черга думать, мріять
Вже твоя настала. —
І радів Данилко,
Що маленький братик
Добре в нього вчиться
Думати й шукати.

Знову Дмитрик каже:
— Між двома дубками
Ліг і добре вкрився
Жовтими листками.
Тепло мені, гарно.
Вкритий я по шию.
Коли чую, близько
Вовк голодний виє.
Я схопивсь відразу
І, немов на крилах,
У степи ізнову
Мчу, що маю сили.
Звір мене голодний
Вже наздоганяє,
Відкриває рота,
Зуби вишкіряє.
Вже ось-ось ухопить.
Світять жаром очі.
Повернувсь назад я
І на нього скочив.
І, зібравши сили
В грізний час тривоги,
Вовка повалив я
В полі край дороги.
Сів на нього зверху,
В землю вривсь ногами
І почав я звіра
Бити кулаками.

І за мить той вовчик
Жалібно говорить:
— Ой, настало, бачу,

Превелике горе.

Дмитрику ласкавий,

Змилуйсь наді мною.

Буду в мирі вічно

Жити я з тобою.
Від твоїх ударів
Зовсім я загину.
Відпусти, — в пригоді
Стану я, хлопчино.
— Ти за мною гнався,
Щоб   загризти в полі,
А в біду потрапив —
Просиш в мене волі?
— Та не гнівайсь   милий,
За труди хлоп'ячі,
За хороше діло
Я тобі віддячу.

— Ну гаразд. В далеку
Я іду дорогу,
То від тебе хочу
Мати допомогу. —
І промовив вовчик:
— Вмить сідай на спину,

Відвезу додому
За одну хвилину.
— Ні, везти додому,
Вовчику, не треба.
Відвези, де сходить
Світлий місяць в небо.

От я всівся зручно
На кошлатій спині
І помчав на вовку
В далі темно-сині.
Переїхав швидко
Далину широку
Й виїхав нарешті
На гору високу.

Відпустив я вовка
У ліси дрімучі,
Сам же став на скелю
Кам'яну, блискучу.
А навколо мряка,
Й чорні хмари всюди
По яругах ходять,
Ніби ті верблюди.
Коли бачу: з далі
Білий, наче іній,
Йде веселий місяць
По доріжці синій.
Борода у нього
Світлим блиском грає,
Довга і кошлата,
Й до землі сягає.
Місяць той кремезний
У червоних штанях,
На сорочці довгій
Вишивки багряні.
Жовті в нього вуса,
Рудуваті брови,
Чоботи з проміння,
З янтаря підкови.
Шапки верх червоний,
Ніби в генерала,
А в очах привітних
Виграють корали.
Усміхнувся місяць,
Як на мене глянув,
І погладив тихо
Бороду багряну.
І говорить, знявши
Шапку в високості:
— Дмитрику хороший,
Ти до мене в гості? —
Я кажу до нього
Гучно без вагання:
— Дід туман вам з яру
Передав вітання.

Засміявся місяць:
— Добре його знаю.
Як здоров'я кума,
Як він поживає?
— Там, де гори сиві
Й трави довгочубі,
Ходить він здоровий
У сріблястій шубі.

Взяв мене на руки
Місяць той чудесний
І поніс крізь хмари
В височінь небесну.
Радий я, щасливий.
З місяцем червоним
Лину в небі тихім
Понад світом сонним.

— Ось моя хатина

Світла, неубога.

Вкрита небесами,

Із хмарин підлога.

В вікна заглядають

Зорі яснолиці,
І щоранку ходять
Гостювать зірниці.

Й тут, Данилку, вздрів я
В хаті у куточку,
Що зоря вечірня
Вишива сорочку.
Голка в неї срібна,
А нитки з проміння.
Вишива манишку
Вогняним цвітінням.

— Гей, стара, чи чуєш?

Їй промовив місяць. —

Гість у нас великий
Із землі, з Полісся.
Як дивлюся з неба
У ясні діброви,
Бачу його часто,
Хлопець він чудовий.

От зоря вечірня
У мисках яскравих
Принесла смачної,
Дорогої страви.
А ласкавий місяць
Знов мене питає:
— То які ж до мене

Справи, хлопче, маєш? -

Я йому сердечно
Став розповідати:
— Зірку щастя, діду,

Йду я визволяти. —

Раптом зірка зникла

У висотах хмурих,

Бо пірат космічний

Прилетів на бурі,

Вкрав її, й пропала

Зірка ота мила.

Хочу я, щоб з неба

Знов вона світила.

І задумавсь місяць
Ясночолий, вічний:
— Знаю я, що в небі

Є пірат космічний.

Грізна в нього сила.
Наче ніч, зіниці,
Руки в нього чорні,
Гострі кігті з криці.
Він украв ту зірку
Щастя чарівного,
Щоб світила тільки
Із небес для нього...
— Нам про це подумать

Треба всім немало. —

Так вечірня зірка
За столом сказала. —
В мене є сорочка,
Вишита квітками,
Хто її одягне,
Житиме віками.
І ніхто ніколи
Вже того не зборе,
І пірат космічний
Не причинить горя.

Я тобі, хлопчино,
Дам оцю сорочку:
Ось вона у сінях
Висить на гвіздочку.

Засміявся місяць
Радо і щасливо.
— Що ж, у цій сорочці

Хлопче, дій сміливо.

Дам я ще і шапку,
Що промінням сяє,
Хто її надіне,
Дивну мудрість має.
І не тяжко буде
Знищити пірата,
Хоч у того сили
Й мудрості багато.

І пита Данилко:
— Як летіти будеш?
Крил немає в тебе,
Де ти їх здобудеш? —
І задумавсь Дмитрик.
— Правда, це причина.
Дай мені подумать,
Брате, півхвилини.
Місяць мені каже:
— Грім є копитистий
У широкім небі.
Він хоч норовистий,
Та впряжем його ми
В добру колісницю,
Повезе тебе він
Швидше блискавиці.

І як свиснув місяць,
Грім баский з'явився.
Заіржав, що й космос
В далях затрусився.
З ніздрів б'ють фонтани
І вогню, і пари,
І рікою грива
Ллється поміж хмари.
Світлі в нього очі
Виграють сонцями,
Райдугою шия
Попід небесами.

І його відразу
Тут же, біля хати,
В колісницю місяць
Взявся запрягати.
Грім ірже, басує...
Я іду до нього.
От би нам на землю
У село такого!

Сів я в колісницю,
Віжки взяв у руки.
Й Громові у небі
Пролунали гуки.
— Ну, мій Громе милий,
Час нам вирушати...
Начувайся в мене,
Навісний пірате!

Заіржав у небі
Грім несамовито,
Вдарив порожнечу
Золотим копитом.
Як рвонув з розгону
В далечінь високу,
Затремтіли зразу
Зорі іскроокі.
Їхав я немало,
Грім стомивсь огненний.
Ось зустрів я в небі
Темряву страшенну.
Можна й заблукати
Тут поміж зірками,
Їздить у висотах
Довгими віками.

Ось планету дивну
В небі я побачив.
А на ній усівся
Злий пірат собачий.
Нюхає повітря
І очима світить,
Як мене здолати,
Вже зарані мітить.

В травах під кущами
Сів він під горою
І готує кігті
Для страшного бою.
Громе добрий, любий,
Мчи ж ти метеором,
Кошлачу пірату
Скоро буде горе.

І спустивсь я швидко
В ліс густий і темний.
Треба, щоб приїзд мій
Тут не був даремний.
Вже пірат з-за скелі
Лапи простягає
І страшним удавом
Підповза до гаю.
І на мене з рота
Сипле жару зливу.
Скреготить зубами
І реве жахливо:
—  Геть, щоб на планеті
Не було і духу!
Проковтну тебе я,
Мов собака муху!

А моя сорочка
Добавляє силу,
Щоб загнать пірата
Злого у могилу.
Та навіщо битись?
Шапку я здіймаю
І над головою
Високо махаю.
А пірат у небі
Скорчився із ляку
І перетворився
На холодну мряку...

— Глянь! — кричить Данилко.

В небі одинока

Засвітилась знову
Зірка світлоока.
— Та чекай-но. Знову

Блискотять корали,

На планеті вільній

Блисками заграли.

Потім я щасливо
В висоті небесній
Йду по тій планеті
Дивній і чудесній.

А навколо трави
І барвисті квіти
Синіми вогнями
Почали горіти.
І промінням перли
Мерехтять усюди.
Незабаром візьмуть
Їх для себе люди.

Задивились хлопці
На зорю грайливу,
Сипле вона з неба
Сяйва цілу зливу.
І немов говорить
До хлоп'ят у полі:
Знову я у небі,
Знову я на волі.

— Дмитрику, що ж далі?
Грім несамовито
Заіржав щосили
І підняв копито.
— Ну, здобув я щастя,

То й вертатись треба.—

Метеором світлим
Мчу я серед неба.

Місяць мене добрий
Взяв із колісниці:
— Хлопчику мій милий,

Славний, білолиций! —

Через синє небо
І крізь даль прозору
Він мене відносить
На високу гору.
— Хочу, — каже місяць,

Глянуть я в долини
І посіять стріли
Золоті, хлопчино.
Ти ж іди додому
В далечінь багряну,
Бий чолом від мене
Дідусю туману...

І поснули хлопці.
В сні не відчували,
Як пішла далеко
Ніч за перевали.
Потягла за гори
Чорні свої коси,
Іскрами на травах
Погубила роси.
Мла повзе спокійно
В крутояр глибокий,
І сміється радо
Схід червонощокий.

Вранці встали хлопці,
А до них в куреник
Улетів веселий
Золотий метелик.
Із-за гір високих
Сонце їх вітає
І бриля ясного
В небо підіймає.
Вітерець ранковий
Закрутивсь у вихор.

Ось до хлопців батько
Йде в куреник тихо.
І йому відразу
Хлопці розказали,
Де вони у мріях
Цілу ніч літали. —  
Це казки, синочки,
Батько їм говорить, —
Але час на дійсність
Мрії перетворить.
Будете ви в небі
Серед бур і грому,
В темнім підземеллі
І на дні морському.
На планетах інших
Побувати вдасться.
В пошуках, в науці
Ваша зірка щастя.

У ранковій сині
Променем облиті
Йдуть у степ до вежі
Люди працьовиті.
Хочуть зірку щастя
Взять у підземеллі.
Й знов працюють з ними
Хлопчаки веселі.

 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky