Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Володимир ЧИСТЯКОВ
ВЕЛИКА ПЕРЕРВА


Як затримати порушника Державного кордону за допомогою генної інженерії? Що таке телепатія і де її можна застосувати в шкільному житті?
Український радянський журналіст Володимир Чистяков, автор цього збірника оповідань, стверджує, що на ці та інші запитання  легко  відповісти,  якщо в  тебе є  почуття  гумору.


НАЙКРАЩИЙ ПРИЗ
Якось у нашому класі був збір. І до нас прийшла тарша піонерська вожата Лариса Василівна. Вона оголосила:
— Діти! Скоро в дружині буде урочиста лінійка, на якій ви скажете своє піонерське слово. Це дуже відповідальний момент у вашому житті. До нього треба підготуватися щонайсерйозніше.
Ми відразу принишкли. А голова ради загону Катя Довгонога сказала доповідь:
— Наш загін четвертого «Б» класу дасть піонерське слово вчитися тільки на чотири і п'ять.
Тут у доповіді виникла незапланована пауза, бо прибіг наш новий учень Федько Мартинов, який запізнився. Він так рвучко відчинив двері, що Катьчина доповідь розлетілася по всьому класу, а що без папірців казати далі — Катерина не знала.
Поки вона по класу бігала, слово взяв мій друг Хома Мітюлькін. Він сказав:
— Чи варто поспішати з отим на чотири і п'ять? Хтозна, як воно тепер буде, коли Грицька Пундика пересадили в інший ряд і списати зробилося значно складніше. Тому пропоную пообіцяти, що ми вчитимемося краще, ніж минулого року.
А я сказав:
— Пропоную доповнення до пропозиції поперед нього доповідача: «Будемо вчитися ще краще, ніж торік».
А балакучий Дорошенко додав:
— На п'ятнадцять процентів!
Але наша Катерина вже зібрала папірці і сказала, щоб ми негайно припинили теревені, і якщо в когось є серйозні пропозиції, то хай вносять, а коли ні, то почнемо голосувати.
З місця встав Федько Мартинов. Він сказав:
— Я у вашому класі, самі розумієте, недавно і не знаю, наскільки досконало ви вмієте підказувати. Пропоную про навчання не говорити взагалі, а просто сказати, що наш загін бере зобов'язання організувати хокейну команду і виграти першість школи серед четвертих-п'ятих класів.
А Дорошенко знову докинув:
— І хай дівчатка дадуть слово готувати хлопцям уроки, поки ми тренуємось. Уявляєте, як суттєво підвищиться процент успішності загону в цілому?
Але тут втрутилася Лариса Василівна і сказала, що редколегія стіннівки має взяти на замітку негідну поведінку на зборі Мартинова і Дорошенка, які так і напрошуються на фейлетон. Вона озирнулася навкруги, дуже здивувалася і сказала:
— А чому я не бачу нашої загонової стіннівки?
Катя зітхнула:
— До стіннівки у нас руки не дійшли. Але ми обов'язково випустимо. Якщо треба. Навіть у своє слово можемо цей пункт вписати.
Але Лариса Василівна чомусь розгнівалася і сказала, що так не можна, що ми ледарі з ледарів, і що стіннівку треба випустити негайно, бо у школі проводиться конкурс на кращу загонову газету.
Це повідомлення дуже схвилювало нашу Катерину. І коли піонервожата пішла, вона відразу взялася створювати редколегію.
— Очолювати редколегію буде Григорій Пундик,— доручила вона.— У Григорія батько архітектор і може намалювати красивий заголовок.
Потім вона обрала в редколегію Мартинова, який має здібності до малювання в карикатурному стилі. Люду Клепикову, бо в неї почерк гарний. І мене — за те, що я на перше вересня вірш написав.
Тоді я сказав:
— Ще пропоную кандидатуру Мітюлькіна. Здібностей у нього, правда, немає ніяких, але й доручення теж немає.
Але Катя сказала, що вона категорично проти, бо він і без доручень ще не вчиться краще, ніж торік. І Мітюлькіна не обрали.
Я думав, Хома образиться. Але він тільки пхикнув і сказав, що не всім бути видавцями. Хтось мусить бути й рядовим постачальником заміток.
І негайно сів писати допис про сьогоднішній збір загону. Правда, Мітюлькін чомусь нічого не написав про свою поведінку на зборі.
А Пундик на це сказав, що інших заміток у нас взагалі немає, а у святковій стіннівці не варто згадувати про окремі недоліки. Він ще додав, що навіть у дорослій пресі так роблять.
І ми подалися до Пундика додому, бо Пундиків тато днями сказав Грицькові:
— А чого це твої товариші так рідко до нас ходять?  У домі мають лунати веселі дитячі голоси.
І ми прийшли. Але веселі голоси у нас спочатку не виходили, бо треба було якусь назву нашій стіннівці вигадати.
Думали ми, думали, ледве не посварилися. Тоді зайшов Пундиків тато і спитав:
— Чом це таке добірне товариство зажурене сидить?
А Пундик сказав, що це ми не зажурені, а задумливі, бо ніяк не вирішимо, як газету назвати. А тато й каже:
— Коли я вчився у школі, у нас теж стіннівка була. Називалася вона «За відмінне навчання».
О! Та це ж ідея! Тільки ми з Мартиновим в один голос сказали, що назву треба зробити коротшою. Ударною. Щоб відразу прямісінько в серце била — «За навчання!»
Пундиків тато приніс фарби і пензлі й заходився малювати. А ми негайно утворили радісний дитячий гомін, за яким він так скучив.
Коли з шафи впала велика ваза, Пундиків тато сказав, що все готове.
Ми подивилися і сказали:
— Ух ти!..
Пундиків тато намалював, як піонери з барабаном і горном дружними рядами крокують на парад. В правому нижньому куті він приклеїв конверт, де було написано: «Для дописів». Вільного місця на папері залишилося тільки для мітюлькінської замітки.
А особливо красиво було виведено: «За навчання!» І ця назва сподобалася нам іще більше.
Але потім з'ясувалося, що назва сподобалася не лише нам, але й багатьом іншим редколегіям. Вони теж вирішили свої стіннівки назвати так само яскраво. Тому приз за кращу газету одержали не ми, а шостий «В» клас.
Повісили ми свою стіннівку в класі і милувалися нею аж до осінніх канікул. А коли почалася друга чверть, Катя наша Довгонога сказала:
— Підсумки першої чверті недвозначно свідчать, що деякі наші піонери легковажно поставилися до свого піонерського слова і не поспішають доводити його своїми піонерськими справами. Навіть на другу стіннівку не спромоглися. Тому редколегії потрібно негайно приступити до підготовки сатиричного випуску, в якому непогано було б висвітлити і поведінку Дорошенка Геннадія на зборі загону.
І ми знову пішли до Пундика. Грицько сказав:
— Так я і знав, що Катерина на нас напуститься. Давно треба було другу стіннівку зробити.
Мартинов заперечив:
— Та ти що! Така красива газета!.. Хай би ще трохи повисіла.
А я запропонував:
— Хай висить. А ми поруч другу почепимо. Катька ж казала, що треба критики більше. От ми й випустимо сатиричний додаток. «Колючку», наприклад.
Але Люда Клепикова, яка все на світі знала, сказала, що «Колючку» вже четвертий «А» випустив і що треба якусь іншу назву вигадати. Щоб не було так, як з першою стіннівкою.
— Може, «Перець»? — каже Пундик.
Але виявилося, що  «Перець»  є в п'ятому класі.
І «Кактус»   був,   і   «Шпилька»,   і   «Гострий   кут». А «їжачків» цілих три було...
— Ну, гаразд,— нарешті сказав Пундик.— Давайте спершу карикатури намалюємо. А назву потім якось вигадаємо.
Так ми й зробили. Пундик підказував теми, Мартинов малював карикатури, я вигадував підписи, а Клепикова переписувала їх красивим почерком.
Особливо старався Федько Мартинов. Він намалював, як Андрій Коваль мчить уранці до школи: черевик з ноги злетів, портфель відкритий і з нього підручники сипляться. Очі в Коваля заплющені, а до щоки він подушку притуляє.
Потім Федько намалював, як Ірка Пляскіна б'ється за пончики у шкільному буфеті, і як Семенов під ногами інших учнів рачкує у клас — це щоб свої брудні руки сантрійці не показувати.
І що головне — Мартинов і про себе не забув: хокейна команда червоних двійок заштовхує самого Федька у ворота. Це називається самокритика.
Здорово малював Мартинов!..
Одне слово, коли Пундиків тато з роботи повернувся, ми вже стіннівку намалювали. Тільки назви й досі не було.
Тоді я сказав:
— Олександре Вікторовичу, може, ви нам знов назву підкажете? Ми зараз над сатиричною газетою працюємо. І назва потрібна підходяща...
Пундиків тато каже:
— Ану покажіть-но вашу сатиру.
Він  подивився  на  Федькові  малюнки  і  сказав:
— Оце так-так... Я думав, що маю справу з хорошими хлопцями, а це, виявляється, якісь розбійники, ледарі й порушники дисципліни!
Він глянув на нас, ніби бачив уперше:
— Невже ви такі? Отут, у газеті,— хіба це ви?!
І я відразу здогадався, як нам свою стіннівку назвати. Саме так: «ХІБА ЦЕ МИ?» Нехай всі подивляться на себе і подумають:  вони це чи не вони?
Так ми і назвали.
І тепер двічі на місяць таку газету випускаємо. Інакше не можна. Бо коли почепимо нову стіннівку, хто регоче, хто сердиться, але все одно ясно: «Це ми!» А потім мине якийсь час, і виявляється, що ні, це не ми. Це якісь інші школярі, не з нашого класу. Бо в нас такого вже немає.
А Лариса Василівна днями сказала, що наша стіннівка тепер найкраща в школі.
Тоді Пундик запропонував:
— То Давайте нам приз — за кращу газету.
А вожата відповіла:
— А який вам ще приз потрібний? Ваша сатира допомагає однокласникам стати кращими. Хіба може бути цінніший приз?..
А ми подумали, подумали — і погодилися.

ВЕЛИКА ПЕРЕРВА
Я не знаю, хто це вигадав, щоб у школі велика перерва була, але це якась дуже хороша людина!
Під час малої ледь встигаєш побігати та погаласувати як слід,— і вже знову на урок. А Вікторія Григорівна потім каже, що у нас в голові вітер гуде, бо ми пів-уроку нічого не тямимо.
Це тому, що мала перерва дуже мала.
А велика перерва — вона таки велика! Тут можна не тільки посваритися, але й назад помиритися. І взагалі, багато інших корисних справ зробити.
Наш новий учень Федько Мартинов якось на перерву навіть на ковзанах виїхав. Не на справжніх, бо ще не зима, а на роликових. Щоправда, на справжніх він теж уміє, бо в нього розряд з хокею.
Ні в кого з наших такого розряду ще немає, але ми все одно вирішили взимку свою хокейну команду створити. Мартинов тоді сказав:
— Чому взимку? Готуй сани влітку! Можна вже зараз тренуватися. На роликових ковзанах.
І він приніс свої ролики. Гарні! Самі блискучі такі, металеві. А коліщатка — чорні, пластмасові. Так вони по асфальту турхотять! Аж серце від захвату  завмирає,  а  в  животі  ніби  щось  лоскоче!..
Ми ще на математиці жереб кинули, кому першому кататися. Випало Хомі Мітюлькіну. Він взагалі у нас щасливчик.
Аж ось і дзвоник.
Вискочили ми на подвір'я.
Причепив Хома ковзани до черевиків, ремінці затягнув і як загорлає:
— Ану, киш звідсіля! Я поїхав.
Федько одразу засумнівався:
— А ти вмієш?
А Хома:
— Пхе!.. Вмієш... Що я — на ковзанах ніколи не катався?.. Розійдись. Мітюлькін їде!
Ми розступилися, і Мітюлькін одразу впав. Ноги в нього роз'їхалися в різні боки, а що з ними робити далі, він не знав.
Ми ледве підняли його, а Федько сказав:
— Ну от. Я ж питав: ти вмієш чи ні?
— Я вмію,— почервонів Хома.— Я просто не знав, що ролики швидше за мене поїдуть.
Він  обережно  відштовхнувся — і  гепнувся  знов.
— Це   не   ковзани,— каже.— Це   падалки   якісь.
Всі кругом зареготали, а ми з Федьком ні. Навіть навпаки,  взяли  Хому  попідруки  й  покотили  ніби пральну машину, яка теж на коліщатках. Ну, щоб він звикав.
Хома лише ногами злегка ворушив, а ролики самі котилися і так приємно турхотіли!..
А Мартинов командував:
— Спину випростай! Перехнябився він... Ти що — в лікарню їдеш? Радикуліт у тебе?..
Я заспокоїв:
— Не бійся, Хомку, ми тебе не впустимо.
— Не бійся, не бійся,— заскиглив Хома.— Ще раз так гепнуся — запросто можу в лікарні опинитися.
А Федько знову:
— Спину тримай! Ліву ногу трохи вперед, праву — позаду! І відштовхуйся злегка!..
Мітюлькін все зробив, як йому веліли. Тільки права нога чомусь не схотіла залишатися позаду і теж поїхала уперед, а Хома повалився на нас з Федьком. Такого фокуса ми не чекали, тому всі втрьох миттю опинилися на землі.
Тут хтось захихотів, і ми побачили малюків з нашого підшефного першого «Б». І Вікторія Григорівна з ними підійшла. Вона сказала:
— Хлопчики, ви вже дорослі, піонери. А першокласники не знають, що їм на перерві робити. От і пограйтеся з малюками, щоб вони не нудьгували.
— Не хвилюйтеся, Вікторіє Григорівно,— запевнив Хома, розплутуючи ноги.— 3 нами не занудьгують.
— Егеж,— погодився Мартинов,— у нас тут справжній цирк на колесах!
Вікторія Григорівна засміялася знову і каже:
— Цирк — це добре... Тільки голови бережіть — нони вам ще на уроці згодяться. Та й пішла собі. А Мартинов сказав:
— Малюки! Уважно подивіться на цього дядю і запам'ятайте: так робити не слід, бо зразу застудитесь. Зрозуміли?
Першокласники хором сказали, що зрозуміли. Тільки один хлопчик поцікавився:
— А що це у дяді на ногах?
Мартинов пояснив:
— Це роликові ковзани, бо він спортсмен. Зараз він встане і продемонструє найвищий клас фігурного катання.
Хома почервонів, але нічого Федькові не сказав. Сяк-так підвівся, обтрусив штани й сумно зітхнув:
— Ну, я поїхав. Прощавайте, товариші.
А Мартинов відразу заспівав відому пісню про уславлений крейсер «Варяг», бо фігурне катання завжди під музику проходить.
Тоді Хома відштовхнувся... і поїхав!..
Я не знаю, як це у нього вийшло. Він хитався і розмахував руками, наче вітряк,— але їхав!.. Напевне, йому дуже не хотілося осоромитися перед першачками.
Коліщатка турхотіли, Мартинов співав, малюки сміялися і плескали в долоні. І все це було так весело і красиво, що мені відразу теж захотілося проїхатися на ковзанах. І я закричав:
— Молодець, Хомку! Тепер — моя черга!
— А я ще не накатався,— репетував Мітюлькін.
І він заклав руки за спину, як справжній ковзаняр.
Тоді один хлопчик посмикав мене за рукав і спитав:
— А  нам  можна  покататися  на  цих   роликах?
Я йому:
— Ви ще маленькі. Ви краще у цей... у «Струмочок» грайтеся. Вмієте у «Струмочок»?
— Уміємо,— зраділи малюки.— А як це?
Ну, я їм пояснив.
— Треба   спочатку   вишикуватися   парами.   Ти, хлопчику, береш за руку оцю дівчинку...
Але хлопчик мене перебив.
— Не хочу її брати! Вона портфелем б'ється.
— А навіщо він у моєму зошиті бісиків малює?! — закричала та.
— А звідки це видно, що він твій? — ще голосніше зарепетував малий.— Там нічого не написано, що він твій!
— А я ще писати не вмію!..
Тут вона хотіла його знову стукнути, але я їх розборонив.
— Сучасній дівчині битися не личить,— сказав.— Краще давайте у щось інше пограємо. У квача, наприклад.
— Давайте, давайте! — заволали малюки.— Цур, я не квач! І не я, і не я!..
Відразу з'ясувалося, що квачем ніхто не хоче бути. Мартинов теж не схотів. І я.
Тут до нас Мітюлькін під'їхав. Мартинов каже:
— От хто у нас квачем буде — дядя Хома.
А та дівчинка, що все хотіла бійку влаштувати, кричить:
— Який він квач! Він на роликах! І їздити не вміє.
— Хто не вміє? — обурився Хома.— Я не вмію?..
— Ти, ти, ти! — засміялися першачки.— Не спіймаєш, не спіймаєш!..
— Треба мені якусь дрібноту ловити? — розсердився Хома.— І не подумаю навіть.
Малюки ще більше розвеселилися:
— Боїться, боїться! На роликах не вміє!
Тоді Хома сказав:
— Значить, не вмію?.. Так... Ну це ми ще побачимо... Споримо, що я... що навіть із заплющеними очима всіх переловлю? На кіло цукерок — споримо.
— Споримо, споримо! — розвеселилися малюки.— Тільки ти очі хусткою зав'яжи.
Тут якась дівчинка свій бант зняла і Хомі стрічку простягла. Той очі зав'язав. Тільки ж я бачу, що він собі маленьку щілинку лишив. Малюки думають, що він нічого не бачить, а насправді Хомі все видно.
«От,— думаю,— хитрющий Мітюлькін!»
А Хома руки поперед собою витягнув і поїхав. Обережно так, тихесенько. Ніби навпомацки.
А у нас перед школою каштан росте. І Хома просто на цей каштан котиться, ніби й не знає, що там дерево.
Мартинов пхикнув:
— Дурить малечу. Зараз до каштана доїде, щоб усіх налякати, а в останню мить вбік зверне. Я б і сам так зробив.
І раптом  та  дівчинка-розбишака   як   загаласує:
— Обережно, там дерево!
І всі малюки теж:
— Стій!
— Вдаришся!
— Вбік звертай!..
Навколо Хоми стрибають, за руки смикають. А той все їде і їде. Потім як вдариться об дерево! Аж сухе листя посипалося!..
Ми з Федьком отетеріли.
Підбігли до Мітюлькіна: сидить Хома під деревом і лоба чухає. І усміхається якось дивно.
— Програв,— каже.
Дивлюсь: а на лобі в нього добряча ґуля виросла.
— Ти що, здурів? — розсердився я.— Ти ж підглядав, невже каштана не помітив?
— Та бачив я його,— знітився Хома.— Тільки... Розумієш, вони так за мене хвилювалися... Соромно стало малих обдурювати...
Тут я навкруги подивився — а на подвір'ї вже нікого немає. Перерва закінчилася!.. І ми побігли в клас.
Урок уже розпочався. Антон Петрович навіть окуляри зняв, щоб краще нас роздивитися. Особливо його Хомчина ґуля зацікавила.
Але ми пояснили, що з підшефними першокласниками на перерві гуляли. І він відразу все збагнув.
— Втомилися, бідні? — поспівчував.
І ми засміялися. Виходить, і наш директор теж колись був вожатим у першокласників!..
А коли урок закінчився, Хома мені прошепотів:
— Підемо завтра на перерві до малюків?
Я ще раз подивився на його ґулю і схвально кивнув.
— Аякже. Чому б не піти?..

МІЙ ДІМ
Одного разу Лідія Михайлівна запропонувала нам написати твір на тему «Мій дім», і ми з Мітюлькіним опинилися в скрутному становищі. Річ у тому, що наші квартири схожі одна на одну, як близнюки Павло і Богдан з паралельного четвертого «А».
Для Грицька Пундика такий твір — дрібничка, бо в нього тато архітектор і в Лідії Михайлівни ніколи не виникне підозра, ніби Пундик у когось списав.
А от нам з  Хомою  писати  було  значно важче.
Для того, щоб не змушувати вчительку сушити голову над питанням, хто у кого списав, ми попередньо домовилися, що Хома писатиме про коридор і велику кімнату, а я про маленьку кімнатку і кухню.
Але, як виявилося, це була помилка. Бо коли Лідія Михайлівна повернула нам твори, ніякої оцінки ні в Хоми, ні в мене не було, а це означало, що твір нам доведеться писати знову. Лідія Михайлівна сказала:
— Я не просила тебе, Борсюк, писати, скільки «корисних метрів» у вашій квартирі і який кран протікає на кухні. Мені було б значно цікавіше прочитати, чому ти той кран досі не полагодив. І взагалі, чи маєш ти право свій дім називати «своїм»? Що ти робиш вдома, які в тебе обов'язки по господарству, чим батькам допомагаєш?.. Нарешті, як ти посуд миєш — залюбки чи ні? От про це й напиши.
— І тебе це теж стосується,— додала вчителька і виразно   подивилась   на   Мітюлькіна.— Зрозуміли?
Ми сказали, що зрозуміли, хоча насправді Лідія Михайлівна знову поставила перед нами складне завдання, бо дуже важко писати про те, чого ти ніколи не робив.
Наприклад, посуд. Я ті тарілки та чашки терпіти не можу. Вони у мене в руках так і пурхають, як метелики. Тільки метелики на підлогу не падають. Та хіба про таке у творі напишеш?..
Тому, коли після обіду мама сказала: «Помий, синку, посуд»,— я чесно відповів:
— Аж ніяк не можу,  мамо. Твір треба писати.
Мама тільки руками сплеснула.
— Що ти за людина така,— каже.— Просиш посуд помити — «не можу». Ліжко застелити — «ніколи». В кімнаті поприбирати — знов «не можу»!..
Мене ті розмови лякають більше, ніж уроки. Тому я відразу витяг зошит і написав великими літерами: «Мій дім. Твір».
І замислився: що ж писати далі?
Думав-думав, думав-думав... Аж поки від цього думання в роті не пересохло. Тоді я пішов попити водички і відзначив, що тарілки мама вже помила сама.
Але тут вона каже:
— Синку,   сходи-но   в   магазин,   бо   в   нас   хліба немає...
Я  ще  ніколи  не  чув,  щоб  мої  батьки  сказали:
— Біжи у футбол пограй.
Або:
— Облиш, дитино, ті уроки та подивись краще телевізор.
Ні, такого не буває. Навпаки! Тато, коли на роботу йде, з телевізора запобіжники вий мін;. Щоб я розвивався, як нормальна людина... Все .ми і не: «Посуд помий!», «У магазин біжи!» Тобто про що й думати не хочеться.
Тому я й сказав мамі:
— Не можу зараз. Треба твір дописати.
А мама образилася і каже:
— «Не можу, не можу»... Я вже теж не можу од твого «не можу»! Тепер, коли й ти мене про щось попросиш, я теж скажу:  «Не можу — і все».
Тільки це я вже не раз чув. І від мами, і від тата. Я   знаю,   що   вони   посердяться   собі — і   забудуть. Тому й сказав:
— Мамо, ти навіть не уявляєш, які в нас зараз вимоги! Вам пощастило, ви у школі за полегшеними програмами вчилися. А наші знання повинні вийти на рівень сучасних вимог науково-технічного прогресу.
Так наші шефи на Святі знань казали. Красиво! Мені ці слова тоді так сподобались, що я їх відразу запам'ятав.
А мама сказала:
— Ну, ну.
І пішла в магазин сама.
А я знову за твір сів. І зразу написав:
«У нас удома часто не буває хліба, бо до нього треба ставитися бережно, про що нагадує і плакат у шкільній їдальні. Тому щодня доводиться ходити в магазин».
Такий початок мені дуже сподобався, бо я написав чистісіньку правду, а кому саме доводиться ходити в магазин, я, може, через велику власну скромність не повідомив.
Натхнення ще не залишило мене, тому я продовжив :
«Посуд також доводиться мити після кожного сніданку, обіду, а також після вечері».
Тут я згадав, що Лідія Михайлівна просила написати, як саме я його мию: охоче чи ні? Тому я закреслив попереднє речення і написав:
«Посуд у нас удома миється охоче».
Але тепер виходило, що він миється якось сам собою, тому я знову все закреслив.
Я крутив цей посуд туди й сюди, але потрібне мені речення все ніяк не складалося. Тоді я не витримав і вирішив подзвонити Мітюлькіну: чи охоче у нього той посуд миється?..
Але хитрий Хома про ті тарілки й не думав. Він, виявляється, твір про свого цуцика писав. Як він його на прогулянки водить і з ранку до вечора годує. Цукерками.
Тут і мама з магазину повернулася. Взяв я зошит і на кухню поплентався, радитися. Бо у нашої мами перший розряд з миття тарілок — так тато жартує.
Але мама сказала, щоб я сам думав про свій твір.
— Та я вже думав.
— І до чого додумався?
— Так от — у тебе спитати.
Мама засміялась і взяла мій зошит. Потім якось дивно подивилася на мене і сказала:
— Цей твір ти мусиш написати сам, я тобі допомогти не можу.
— Ну, мамо...
Але вона відрубала:
— Ми в  четвертому  класі вчилися за  полегшеними програмами. Сказала: не можу — значить, не можу.
Як ти, наприклад...
Тоді я образився і пішов інші уроки робити, бо мій тато пише твори навіть краще за маму. До нього тільки треба підхід знати.
Тому, коли тато повернувся з роботи, я вийшов на кухню і потрусив шахівницею, щоб фігурки всередині заторохтіли і привернули таткову увагу.
— Сьогодні,— кажу,— моя  черга  білими  грати!
Це я так натякнув, що минулого разу він грав білими й не зміг мене обіграти, а сьогодні я вщент розтрощу його староіндійський захист.
Але цього разу тато обрав новий варіант захисту. Він відібрав   у мене шахівницю і сказав:
— А я сьогодні грати не можу. Мені треба допомогти мамі білизну випрасувати. Та й посуд у нас після кожної вечері миється,— додав він і виразно поглянув на мене.
І тоді я зрозумів, що вони з мамою встигли змовитися.
— Отак? — розгнівався я.— Вдвох проти одного? Так нечесно.
І зачинився у себе в кімнаті. Там я сів і замислився.
З народних казок нам відомо, що добро завжди перемагає зло. З цього виходило, що мої татой мама неодмінно мусять зрозуміти, яке зло приносять мені своєю поведінкою, і тоді добро обов'язково візьме гору. Особливо якщо я ходитиму по квартирі з сумним лицем і тяжко зітхатиму. Цей спосіб неодноразово перевірений.
Але тато й мама робили свої справи, ніби нічого й не сталося.
Іноді мені починало здаватися, що вони вже усвідомили   свою   провину,   і   тоді   я   сумним   голосом запитував:
— А хто може вивести пляму з моєї шкільної форми?
Або:
— Чи не може хтось зібрати мені пакуночок макулатури для школи?
Але, напевне, я поспішав у своїх висновках, бо добро все не перемагало й не перемагало.
Врешті з'ясувалося, що тато не може піти зі мною в неділю на футбол, не може дозволити мені подивитися сьому серію телефільму «Фронт без пощади», а також не може продемонструвати фокус із трьома кульками.
Тоді я пішов миритися і сказав:
— Тату, чого це ви з мамою сердитеся? Тато відклав газету і запитав:
— Ти ще й досі не збагнув?
Я вже трошки збагнув, але про всяк випадок поцікавився:
— Ви хочете, щоб я посуд помив? І тоді все буде, як раніше?..
Але тато сказав:
— Ні, ми не хочемо, щоб ти просто помив посуд і про все забув. Ми хочемо, щоб ти завжди це робив. І в кімнаті своїй прибирав завжди. І постіль свою складав щоранку. І взагалі — згадав, що ти живеш у сім'ї, де в кожного мусять бути свої обов'язки. От чого ми з мамою хочемо. І доки ти цього не зрозумієш, доки не забудеш своєї приказки «Я не можу», то й ми нічого для тебе зробити не зможемо. Ось так...
Тут я не буду розповідати, скільки тарілок перебив, поки хоч трошки навчився мити їх гарячою водою. Мама казала, що досвід дорожчий за будь-яку тарілку і що в народі кажуть: очам стрн шно, а руки роблять.
І тепер я навчився мити посуд за лічені хвилини.
Але зараз не про тарілки, а про твір, за який Лідія Михайлівна поставила мені оцінку три-чотири. Три — за грамотність, а чотири — за зміст. Бо того вечора я сів і написав все, як було насправді. А в кінці додав:
«Постараюся, щоб мій дім став по-справжньому моїм рідним домом».
От і стараюся.

ВКРАЙ НЕДОСКОНАЛА РОПУХА
Минулого тижня Вікторія Григорівна знизила оцінку за поведінку Хомі Мітюлькіну. І записала в щоденник, що він мав намір зірвати урок природознавства. Але, на мій погляд, Хома постраждав безневинно, бо такфго наміру в нього не було, а було, навпаки, палке бажання поглибити тему уроку і зміцнити зв'язок науки й життя.
Для того, щоб чесно розповісти, як усе сталося, треба почати з великої перерви.
Того дня раптом так потеплішало, ніби настала справжня весна і вже можна бігти купатися на ставок.
Купатися, правда, ми не побігли, а просто гасали по подвір'ю, мов навіжені.
І тут у двір нашої школи зайшла якась тітонька. А з нею якісь дівчатка. Зовсім не з нашої школи.
Тітонька несла каструльку з клеєм і пензлик. А дівчатка тримали згорнені руркою плакати. Ці плакати вони одразу ж приклеїли до стіни. Плакатів було три: два великі, а один маленький, саморобний.
На першому була намальована усміхнена дівчинка. Вона так простягала руки до двох лебедів, ніби збиралася зіштовхнути їх з плаката. І було написано:  «Бережи природу!»
Другий ми не могли роздивитись, бо його затуляла тітоньчина спина.
А третій, маленький плакатик, закликав усіх записуватися у гурток юних натуралістів клубу імені Шота Руставелі.
Хома здивувався:
— А навіщо ви це приклеїли до нашої школи?
— Тому що з вашої школи ще ніхто не записався до нашого гуртка,— відповіла тітонька.
І вона заходилась розповідати, як у них у гуртку цікаво, як їхні «Зелені патрулі» охороняють зелені насадження від різних бешкетників.
Потім вона сказала:
— Приходьте до нас сьогодні. Наш гурток працює з шістнадцятої години.
А якась дівчинка у валянках теж посміхнулася нам з Хомою і каже:
— Ой, приходьте, хлопчики! У нас різні досліди можна проводити, тварин годувати і в «Зелений патруль»   ходити.  Ми  вам  пов'язки  видамо — зелені.
Ці зелені пов'язки нас зацікавили більше, ніж якісь досліди. Особливо Хому, бо він мріє прикордонником стати і тому небайдужий до зеленого кольору.
Але тут перерва закінчилася і ми побігли на урок природознавства.
На природознавстві ми проходили жабу. Не тільки жабу, звичайно, а й інших земноводних. Але жаб ми знали краще, їх на наших Голосіївських ставках улітку сила-силенна!
Вікторія Григорівна розповіла, що поширені жаби практично на всіх материках і усього їх налічується аж понад тисяча видів. Найбільше нас схвилювало повідомлення про те, що представники підродини власне жаб відзначаються повною відсутністю зубів, а для наших кліматичних умов характерна жаба звичайна, яка не буває завбільшки 20 сантиметрів.
Тут у нас з Хомою якось сама собою зав'язалася дуже наукова дискусія про те, наскільки цікавіше нам жилося б, якби в кліматичних умовах Голосіївських ставків мешкали жаби завдовжки один метр і з зубами, як у бенгальського тигра.
Хома сказав:
— Уяви собі таку ропуху. Ото б звір був! Метрів на десять стрибала б.
Я й собі:
— Аж ніяк не менше. А ротик який?.. Така пащека й крокодилу не снилася!
— А якби до цієї пащі ще й зуби додати! — розпалився Хома.
— Напевне, і собаку проковтнула б,— не відставав я.— Що там собака! І людині непереливки було б.
— Егеж,— якось замріяно каже Хома.— Тільки не кожній людині, а порушникові Державного кордону.
Тут я дуже здивувався і сказав:
— Які ж можуть бути порушники кордону на Голосіївських ставках?
Хома подивився на мене круглими очима, до парти схилився і прошепотів:
— А ми цих ропух видресирували б і на кордон служити поїхали.
Я теж до парти нахилився і сказав:
— А як ми їх дресируватимемо?
— Як службових собак дресирують,— каже Хома.— Тільки у нас не собачки, а службові ропухи будуть. Супержаби!..
Я подумав трошки, а потім запитав:
— Навіщо на кордоні наші супержаби? Там уже вівчарки служать.
— Наша супержаба навіть краща за вівчарку буде! — переконано зашипів Хома.— Вона так замаскуватися може, що її жодний шпигун не помітить. Вона ж зелена, з плямами. І стрибає — ого!..
Тоді я теж почав думати, які у ропухи є переваги перед собакою.
— В неї язик довгий-предовгий, і ніби клеєм змащений,— кажу.— Якщо шпигун близько підійде, вона його язиком — мням! — і спіймала.
Хома зрадів від такої перспективи і сказав:
— А ще ропуха пірнає відмінно. Значить, нашу супержабу можна й на морському кордоні використовувати...
Але тут у нашу дискусію втрутилася Вікторія Григорівна і хотіла нас вигнати з класу — за те, що ми на уроці про сторонні речі балакаємо. Але Хома сказав, що ми якраз за темою уроку, про жаб тобто. Тоді Вікторія Григорівна нас не вигнала, а пообіцяла наступного разу викликати, раз ми цією темою так зацікавилися.
Довелося відкласти розмову на потім.
А коли ми поверталися з Хомою додому і з'ясовували різні там дрібниці, наприклад: куди прикріпляти повідець, бо підходящої шиї у нашої ропухи не було, а Хома казав, що можна за задню ногу і так ще краще буде,— отоді я раптом зупинився і заплющив  очі.  Переді  мною  наче  блискавка  сяйнула!..
Але це була не блискавка, а прикра думка.
І я сказав:
— Слухай, Хомку, а де ми візьмемо таку корисну супержабу?.. Такої ще не існує в природі.
Хома тоді теж зупинився. І подивився на мене так, ніби це я порушник кордону, на якого треба негайно нацькувати службову ропуху.
— Ех ти,— махнув рукою.— Таку ідею занапастив...
— Та хіба це я винен? — кажу.— Це тая... флора і фауна...
І ми дуже засмутилися. Але потім Хома сказав:
— Як ти гадаєш: а чи не можна якось вивести нову породу ропух? Щоб велика була і а зубами?.. Я десь читав, що різних там вівцебиків виводять та інших чудернацьких тварин.
Я подумав-подумав, а потім сказав:
— Напевне, можна. Я по радіо про генну інженерію передачу слухав. Що вона може, наприклад, помідор на яблуко перетворити. Або на огірок.
Хома так зрадів, аж портфеля впустив.
— А зуби твоя інженерія може у жаби виростити?
— Про зуби,— кажу,— там нічого не передавали. Але, напевне, може. Треба книжки почитати.
— Почитаємо, почитаємо! — засміявся Хома.— І не тільки почитаємо. Ми науковий подвиг здійснимо: виведемо нову породу службових супержаб для кордону!
Тут я спершу засумнівався, але Хома переконливо нагадав, що сільські школярі вже зараз вирощують молодняк великої рогатої худоби і що нам не личить відставати від них.
Тоді я теж погодився взяти участь у науковому подвигу.
Але тут перед нами гостро постало питання: де одержати практичні поради по виведенню нових порід? Я пропонував поїхати влітку у село до баби Насті і провести перші досліди під її безпосереднім керівництвом.  Але  Хома  справедливо заперечив:
— Треба це робити негайно, бо ідею можуть перехопити якісь інші юннати.
Оця згадка про юннатів і підказала мені вихід. Я ляснув себе по лобі, плеснув Мітюлькіна по плечу і вигукнув:
— Юннати!.. Які в школу приходили!  З плакатами «Бережи природу»!.. Вони ж казали, що досліди проводять!..
Рівно о шістнадцятій годині ми вже були в клубі Імені Шота Руставелі. Гуртком юних натуралістів називалася невеличка кімнатка, де стояло кілька акваріумів і багато квітів. Була тут також величезна, пж до стелі, клітка, в якій жили кролики, морські Свинки і різні пташки: папуги, канарки, горобці і один шпак. І ще якісь пташки, назви яких я не :шав.
Ми з Хомою відразу зрозуміли, що саме тут зможемо гідно здійснити свій науковий подвиг. Крім нас, більше хлопців у гуртку не було, а лише дівчатка і та тітонька, яка плакати клеїла. Вона сказала, що її слід називати Лариса Борисівна і що вона дуже рада зустрітися із справжніми чоловіками, які хочуть виступити на захист рідної природи і дати гідну відсіч різним її губителям.
Тоді Хомка сказав, хвилюючись:
— Борисо Ларисівно... чи то, навпаки... Ларисо Борисівно, можна ми спочатку деякі досліди зробимо, а вже потім дамо відсіч?.. Ми от із Сашком дуже цікавимося досягненнями генної інженерії.
Лариса Борисівна дуже зраділа і каже:
— Я щаслива, що до нас прийшли справжні дослідники глибин природи! Ми неодмінно доручимо вам найскладніші досліди. Але спочатку кожен гуртківець мусить виявити свої здібності до фізичної праці, яких вимагає від науковців дослідницька нива.
І вона сказала, що зараз ми підемо в сад і розчистимо його від снігу.
Довелося нам узяти лопати і піти за Ларисою Борисівною.
Сад клубу імені Шота Руставелі був невеличкий.
Лариса Борисівна розповіла, як після війни колишні її вихованці відбудували цей клуб і посадили маленькі яблуні та вишеньки. Сама ж вона тоді ще не була керівницею юннатів, а була вчителькою хімії у сусідній школі, а тепер от вийшла на пенсію і нарешті знайшла час для природи.
Лариса Борисівна водила нас по снігових заметах і розповідала:
— Отут у нас клумба. Влітку на ній цвітуть надзвичайно красиві троянди рідкісних сортів Монтезума і Глорія Дей.
Ці красиві назви особисто мені ні про що не говорили, а зараз із замету стирчали лише колючі гілочки. Було навіть якось дивно, що колись вони можуть зацвісти.
— А от під цією кучугурою наша дослідна ділянка. Тож ви будьте обережні, друзі, сніг тут не копайте. Ви тільки доріжки прокладіть, щоб люди могли собі прогулюватися, природою милуватися і вірші складати. Гаразд?
Хома надувся, а я теж промовчав. Але Лариса Борисівна сприйняла наше мовчання як згоду і повернулася в гурток. А ми залишилися в саду.
Поспиралися на лопати, стоїмо. Я кажу:
— А може, ми якось іншим разом сюди прийдемо? Коли сніг зійде?..
Тоді Хома як розсердиться:
— Я так і знав,— кричить,— що ти ще не готовий до подвигу. А чим складніший експеримент, тим більші труднощі доводиться переборювати справжньому вченому.
І він рішуче взявся за лопату. «Хто в біді залишить друга, сам пізнає гіркість бід». Ці слова великого  грузинського поета Шота Руставелі прочитали ми в клубі, чиє ім'я він носить.
Тому я мовчки узявся до роботи.
Після відлиги сніг був вологий і важкий, тому робота наша просувалася не надто швидко. Ми довго хекали і відсапувалися. Але нарешті ми все ж розкидали стежку через садок до паркану.
— Ну, все! Можна доповідати, що робота виконана,— сказав я.
— Нічого не вийде,— відрізав Хома.— Нас просили доріжку для прогулянки прокласти. А що це за прогулянка буде: до паркану й назад? Як тигр у зоопарку?..
— Тоді давай лопати зламаємо, а скажемо, що ненароком.
Але Хома затявся:
— Дарма. По-перше, можуть нові видати. А по-друге, бачиш онде всі до вікон поприлипали, на нас дивляться.
Я озирнувся. І справді, весь юннатський гурток стримів біля вікон, ніби ми тут не сніг розкидали, а курили нишком.
Поплювали ми на долоні і знову копати заходилися. Чи то трохи призвичаїлися, чи то далі сніг легший став, але діло пішло веселіше.
Скоро в садку з'явилася доріжка, яка огинала клумбу, звивалася поміж деревами й вела до дверей клубу. Можна було прогулюватися й складати не тільки вірші, а й цілі поеми.
— Клас! — щиро сказав я.
А Хома незрозуміло додав:
— Дизайн!
І ми пішли в клуб.
Лариса Борисівна сказала, що ми молодці і що вона давно не зустрічала таких мужніх і працьовитих мужчин. І що на наступному занятті гуртка ми можемо починати свій дослід, бо сьогодні вже пізно й час додому...
Вночі мені наснилася велетенська ропуха в білому маскхалаті. Вона стрибала по садку з лопатою і викопувала із заметів порушників Державного кордону.
І Хома, напевне, теж не виспався, бо ще перед уроками похмуро сказав:
— Знаєш, Сашко, я передумав виводити отих ропух.
І поки я мовчав, ошелешений такою новиною, додав:
— Ти не думай, що я труднощів злякався, ні. Просто вівчарка для кордону все ж таки краще пристосована. От чим, наприклад, годувати супержабу?.. — Треба тоді виводити суперкомарів та супермошок. Не думаю, що людство нам за це подякує. Як ти гадаєш?
— Гадаю, людство не подякує,— не міг не погодитися я.— Тут і з звичайними комарами не знаєш, що робити...
— Ну, от,— вів далі Хома.— Крім того, виявляється, що земноводні взимку сплять. Як тоді нашу ропуху в умовах Крайньої Півночі використовувати?.. Вона ж усю полярну ніч спатиме. А вівчарка не засне, бо в неї шерсть є, їй тепло. А у жаби шерсті немає, вона замерзає і спить узимку... Собака  все  ж  таки  найкращий  друг  прикордонника...
От я, власне, й розповів, як усе було. Вранці на природознавстві ми проходили жабу, вдень ми мріяли про суперропуху і розкидали сніг на гуртку. Потім Хома розчарувався, а Вікторія Григорівна першим викликала відповідати саме Мітюлькіна.
Тільки цим я можу пояснити, що свою розповідь про жабу він почав словами:
— Жаба — це така тварина, яка не має шерсті.
Вікторія Григорівна цілком помилково вважає, ніби Хома хотів зірвати урок природознавства, заради чого і почав смішити клас. Зовсім навпаки. На нього гнітюче враження справила недосконалість цих земноводних для служби на кордоні...
А якщо вас цікавить, то можу сказати: в юннат-ський гурток ми з Хомою й досі ходимо. Ми тепер «Зелений патруль».

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ П'ЯТІРКИ
Вся ця історія сталася саме тоді, коли у мого друга Хоми Мітюлькіна кульгала історія. Кульгала не сильно, але на обидві ноги. Тобто він не знав, в якому році відбулася та чи інша подія, а також, яка саме подія того року відбувалася.
За табличкою успішності, яку вела Катя наша Довгонога, Мітюлькін стояв у золотій середині. Тобто був шістнадцятим серед тридцяти двох учнів нашого класу.
Але Катерина наполягала, щоб Мітюлькін відшукав внутрішні ресурси і виправив двійку з історії. Та його ресурси, певне, були дуже сильно приховані, бо вони чогось ніяк не відшукувалися.
А якраз напередодні свого дня народження Хома й зовсім припинив пошуки. Коли директор школи Антон Петрович, який у нашому класі викладає історію, домашнє завдання диктував, Мітюлькін навіть ручку відклав убік.
Директор це помітив і здивувався:
— Мітюлькін, ти чому це домашнє завдання не записуєш? Невже за двійкою скучив?
— Ні, Антоне Петровичу,— відказав Мітюлькін.— У мене завтра день народження буде.
А я Хому підтримав.
— Правда-правда,— кажу.— Він навіть усю нашу ланку в гості запросив. Ми йому вже й подарунок купили.
— От і чудово,— зрадів Антон Петрович.— Тоді я тобі теж завтра подарунок зроблю. П'ятірку поставлю. Якщо, звісно, ти її заслужиш. Тож готуйся, Мітюлькін, викличу неодмінно.
Хома подумав трошки і сказав:
— А може, не варто, Антоне Петровичу? У мене й так багато подарунків буде: і від мами, і від тата, і від бабусі. І від ланки... Нащо мені стільки?
Директор засміявся, а потім сказав:
— Ну, якщо для себе нічого не хочеш, то подаруєш свою п'ятірку мамі. Думаю, вона зрадіє.
Тут Хома дуже здивувався:
— Так день народження не у мами буде, а у мене. Це мені мають щось дарувати. А при чому тут мама?
Тоді вже настала черга дивуватися Антону Петровичу. Він сказав:
— При чому тут мама?.. Мені здається, що в четвертому класі вже слід розуміти такі речі.
Після цього він попрощався з нами і пішов з класу. А ми подалися додому.
Всю дорогу Мітюлькін бурчав:
— І навіщо мамі та п'ятірка? Краще я їй щось корисніше подарую: кубик Рубіка, наприклад.
І я відразу згадав, як у мого тата день народження був. Я його тоді чесно спитав, що б він хотів одержати в подарунок? А тато відповів: «Відмінні оцінки в твоєму щоденнику». А я йому: «Пізно, тату. Мені здавалося, що ти набір фломастерів хотів. Я вже й купив їх осьдечки». А тато тоді образився навіть і півдня не розмовляв зі мною.
Тому я порадив Мітюлькіну:
— Про кубик забудь. З власного досвіду знаю: кращий подарунок батькам — це п'ятірка.
Тут Хома зовсім розстроївся:
— А де я їм п'ятірку візьму, якщо та історія ніяк не запам'ятовується? Може, в мене до неї здібностей немає.
Тоді я запропонував:
— Ходімо,   Хомку,   до   мене.   Вдвох   вчитимемо.
І ми пішли.
Хома вийняв з портфеля підручник, ліктями на стіл сперся, а вуха долонями затулив. І заходився уголос новий матеріал читати. Про первісну людину.
Почитає він так, почитає. Потім очі заплющить — і щось бубонить собі під ніс. І знову читає. Зубрить, значить.
Потім як ляпне долонями по стільниці!
— Тьху! Що за глупота така!.. Читаю-читаю — все зрозуміло. А підручник закрию — самий туман!
Я кажу:
— Це тому, що ти зубриш.
— А я не вмію інакше.
Тоді я сказав:
— Зубрить той, кому граніт науки не по зубах, хто в науці ні в зуб ногою!.. Це мій тато так каже. Треба якось з іншого боку за ту історію взятися. Давай я тобі сам спробую новий матеріал розповісти.
І я розповів те, що знав. А Мітюлькін тим часом никав по кімнаті і роздивлявся книжки на поличках. Потім він надибав Дитячу Енциклопедію і вигукнув:
— А може, тут є додатковий матеріал?
Ми взяли енциклопедію і прочитали, що там пишуть.
Тоді Хома сказав:
— Давай так. Я тобі розповідатиму. А ти ніби Антон Петрович будеш.
Слухав я, слухав, що він плете, і сказав, що за таку відповідь директор все одно більше трійки не поставить.
— Розумієш, Хомку, тебе слухати нецікаво. Ти так розповідаєш, ніби ніколи не бачив первісної людини.
— А я й не бачив! От якби бачив, тоді б зразу розповів. В мене зорова пам'ять хороша і я все розказати можу, коли побачу!..
Тут він зупинився, подивився на мене так, ніби вперше бачить, і сказав:
— Слухай, а ти не хочеш стати первісною людиною?
— Не хочу. Мені й так добре.
— Та ні, ти послухай,— схопив мене за петельки Хома.— Послухай...
І він таке вигадав, таке...
Одне слово, наступного дня перед історією ми побігли в роздягальню, щоб підготуватися до відповіді.
Коли задзеленчав дзвоник на урок і Антон Петрович зайшов до класу, ми вибігли з роздягальні і зачаїлися під дверима. І почали слухати, що там Антон Петрович говорить.
Директор спочатку привітався з класом, а потім здивовано каже:
— А що, Мітюлькіна сьогодні немає?
Тоді Хома голосно сказав:
— Він є. Він тут.
І відчинив двері.
І Антон Петрович зразу підвівся з-за столу.
І всі наші теж повставали. Бо не впізнали Хому.
Його й мама рідна не впізнала б!..
На обличчі в Хоми була намальована велика чорна борода й кошлаті брови. Через усю ліву щоку тягнувся великий червоний шрам від ікла шаблезубого тигра. Я власноручно цей шрам намалював червоною тушшю.
Одягнений Хома був у шкуру печерного ведмедя. Ми зробили її з двох лисиць, що їх моя й Мітюль-кінська мами замість коміра взимку носять. А в руках у Хоми був первісний спис із старого вудлища, до якого ми мотузкою прив'язали камінь.
Мітюлькін незграбною ходою підійшов до Антона Петровича і хрипким голосом проказав:
— Я первісна людина. Ваші тутешні вчені звуть мене кроманьйонцем. Моїми предками були дикі мавпи, австралопітеки та неандертальці. А сто тисяч років тому народився я.
Тоді Антон Петрович сів на стілець і махнув рукою, щоб усі теж сідали.
А Мітюлькін повернувся до класу і продовжив:
— Суворим і тяжким було життя первісної людини. Ми жили серед страшних хижаків, серед мамонтів і носорогів. Я народився у печері, в якій ні вдень, ні вночі не згасало вогнище. Його підтримували наші жінки. А ми, чоловіки, озброївшись отакими списами з кам'яними наконечниками, кинджалами з каміння і метальними дисками, виходили на полювання...
Антон Петрович зацікавлено дивився на Хому. А той розповідав про своїх предків, про те, як він приручив собак та коней, як навчився видобувати вогонь... При цьому він час від часу підскакував на місці і хрипко вигукував:
— Гой-тер-гой!
Катя наша Довгонога щоразу лякалася й підстрибувала на парті. Вона, либонь, теж знала, що означав цей войовничий клич первісного Мітюлькіна. А означав він, що настав час Великого Полювання.
Нарешті Хома підскочив до дошки і крейдою намалював ведмедя.
— Отак,— каже,— малювали ми на стінах печер страшних звірів, коли збиралися на Велике Полювання. Ми вірили, що, вразивши зображення звіра, добудеш його на полюванні. Гой-тер-гой!..
І він так вперіщив первісним списом по дошці, що аж крейда посипалася.
Це був сигнал. Мій вихід! Я грізно рикнув і порачкував до класу.
На мені була мамина цигейкова шуба, яка мала всіх переконати, що перед ними справжній печерний ведмідь. Шкода тільки, що в «Дитячий світ» не завезли масок печерних ведмедів, а тільки Чебурашок. Довелося мені начепити Чебурашку.
Напевне, тому, коли я став на задні ноги і зарикав на Мітюлькіна, в класі зареготали.
Але Антон Петрович знову махнув рукою, і всі замовкли. Тільки Катя наша обурилася:
— Борсюк, Мітюлькін! Годі вже блазнювати!
Але я рикнув на неї, і вона теж сіла.
— Ну-ну, а що ж було далі,— весело сказав Антон Петрович.
Тоді Хома знову вигукнув своє гой-тер-гой! — і накинувся на мене. І ми почали боротися. Я клацав зубами і намагався вкусити Мітюлькіна, але мені заважала маска. А Хома все чомусь силкувався відірвати рукав у шуби. Це мені дуже не подобалося, тому я ще більше стискав Мітюлькіна.
Так ми штовхалися б до кінця уроку, але Мітюлькін нечесно поставив мені підніжку, і я впав на підлогу. І відразу почув, як затріщали нитки на рукаві.
А Хома відразу всівся верхи і як закричить:
— Зараз я засмажу м'ясо печерного ведмедя і нагодую сімох своїх дітей. А шкуру подарую своїй первісній дружині.
Він так увійшов в образ, що я навіть трошки злякався.    «Зараз,— думаю,— як   штрикне   списом...» Але Антон Петрович сказав:
— Брек!
І всі зааплодували. Як у театрі.
Тоді Мітюлькін зліз з мене і допоміг встати.
А Антон Петрович сказав:
— Молодці, хлопці! Ставлю обом п'ятірки. За знання матеріалу, за артистичні здібності й за вигадливість...
Ми з Хомою сказали:
— Спасибі!
А Антон Петрович додав:
— Я дуже радий, Мітюлькін, що день твого народження припадає не на день Полтавської битви 1709 року. Інакше б ви з Борсюком прикотили до класу гармату і вщент рознесли нашу школу, за яку я як директор несу  матеріальну  відповідальність.
Всі знову засміялися, а директор сказав:
— Ідіть перевдягайтеся, кроманьйонці...
Може, на цьому все і скінчилося б, але туш, якою я малював Мітюлькіну кроманьйонську бороду, виявилася на диво стійкою. Вона ніяк не хотіла змиватися, а тільки розмазувалася. І все обличчя Хоми набуло красивого блакитного кольору.
Тому мітюлькінська мама довго не вірила, що цього разу він у школі нічого поганого не вчинив. Але Хома подарував їй свою першу п'ятірку з історії, і мама повірила.
А рукав до шуби я потім сам пришив. Мама й не помітила.

ЧИ ІСНУЄ ТЕЛЕПАТІЯ?
Перш за все мушу чесно визнати: це запитання досить підступне.
Самотужки його не розв'яжеш. Старовинне народне прислів'я застерігає: «Свій розум май, а людей питай». На цьому ж зосереджує увагу і професор Капіца в передачі «Очевидне — неймовірне», наголошуючи, що в наш бурхливий час на справжні відкриття спроможні не окремі постаті в науці, а лише колективи талановитих учених.
Такий колектив у нашому класі був. До нього входили мій друг Хома Мітюлькін, а також я. Та навіть ми не дійшли згоди  у цьому складному  питанні.
Все почалося тоді, коли до нас на класну годину прийшов режисер художнього фільму про пригоди дітей капітана Гранта і сказав:
— Прислухайтесь до себе — і ви почуєте: море кличе мужніх!
Ми з Мітюлькіним прислухались — і справді, почули плюскіт води.
Та не встигли ми з Хомою обмінятися враженнями В цього приводу, як прибігла наша старша піонерська пожата і повідомила, що в бібліотеці тріснула батарея центрального опалення і, поки не перекрили іюду, нам слід допомогти бібліотекарці Ганні Павлівні перенести деякі книжки у безпечне місце.
Ми сказали «ура!» і побігли в бібліотеку, оскільки мужні люди завжди готові будь-якої миті прийти на допомогу. А особливо я сподівався, що Ганна Павлівна не вміє плавати, і тоді б я її врятував, бо добре пірнаю.
На жаль, коли ми прибігли на місце стихійного лиха, з'ясувалося, що воду вже перекрили, а підмочені книжки перетягли у безпечне місце учні десятого класу.
Ми дуже засмутилися, бо коли ще випаде нагода здійснити героїчний вчинок?
Становище врятував Мітюлькін. Він зауважив, що місце, куди перенесли книжки десятикласники, здається безпечним лише на перший погляд.
— А насправді,— сказав Хома,— може тріснути ще якась батарея, і книжки знову опиняться у воді.
І він запропонував перенести книги подалі від батарей. У коридор, наприклад.
Раптом я згадав, що у деяких народів є корисна звичка переносити різні предмети на голові. При цьому руки залишаються вільні, і можна прокладати собі дорогу, скажімо, в джунглях. А оскільки в нашій шкільній бібліотеці джунглів не виявилося, в руки можна взяти додаткову літературу.
Мітюлькін встановив на моїй маківці стос книжок, дав щось у руки і я обережно попрямував до дверей. Але   тут   несподівано   наскочив   наш   однокласник Федько  Мартинов, який завжди запізнювався, і я разом з книжками беркицьнувся на підлогу.
Ганна Павлівна страшенно розгнівалася, бо одна товстенька книжка взяла та й розсипалася, і з неї зробилося багато маленьких. Ганна Павлівна сказала, що ми вандали, що від нас ніякої користі, крім шкоди, і що тільки неуки можуть пустувати в таку скрутну для колективу бібліотеки годину. Після цього вона додала, що ми з Мітюлькіним мусимо негайно іти до директора школи і нехай Антон Петрович на власні очі пересвідчиться, як ми ставимося до бібліотечної літератури, хоча насправді в усьому був винен Мартинов.
Але сперечатися з бібліотекаркою ми не хотіли, а взяли розірвану книжку і попленталися до директора.
Антон Петрович сказав, що ми мусимо або відремонтувати і завтра принести цілу книжку, або привести до школи батьків.
І ми пішли ремонтувати книжку, бо інший варіант нам чомусь не сподобався.
Але практичного досвіду палітурних робіт у нас не було, тому ми вирішили спочатку проконсультуватися у нашого вчителя праці Семена Семеновича.
В майстерні ми нікого не застали, тому консультація не відбулася. Але Мітюлькін досить швидко знайшов на полиці тюбик з клеєм.
Я вже збирався взятися за ремонт, але Хома вчасно згадав народну мудрість.
— Спершу треба розсудити, а тоді робити,— сказав він.
І пояснив, що спочатку треба перевірити, чи підходить цей клей для ремонту книжок, що я негайно зробив, склеївши кілька папірців, які лежали на столі Семена Семеновича.
Клей був навіть кращий, ніж потрібно. Коли нарешті прийшов Семен Семенович, папірці неможливо було відірвати не тільки один від одного, але й від стола.
Семен Семенович дуже засмутився, і ми знову опинилися в кабінеті директора, де з'ясувалося, що, по-перше, ми геть знищили інструкцію Міністерства освіти про проведення уроків суспільно корисної праці, а по-друге, використали для цього ганебного вчинку весь тюбик дефіцитного клею «Момент», який Семен Семенович придбав за власні гроші для гуртка «Умілі руки».
Антон Петрович власноручно випроводив нас з Мі-тюлькіним зі школи і на прощання пояснив, що саме скаже він нашим батькам, якщо ми до ранку не виправимо своїх помилок.
Оскільки директор не пояснив, які саме помилки він мав на увазі, ми з Хомою справедливо вирішили, що йдеться про бібліотечну книгу. Справді, не могли ж ми написати нову інструкцію для Семена Семеновича або примусити клей знову залізти в тюбик!
Тому негайно взялися до роботи.
Отоді Мітюлькін і зацікавився, яку книжку нам треба відремонтувати. Називалася вона — «Телепатія — так чи ні?» і відразу викликала в нас величезний інтерес.
По-перше, ми дізналися, що телепатія — це передача думок на відстані. А по-друге, що ніякої передачі думок на відстані не існує. Незрозуміло лише, навіщо було взагалі таку товстезну книгу писати, якщо не існує.
Але я все ж таки поділяв точку зору авторів книги, які стверджували, що все це антинаукові вигадки. Бо якби телепатія була наукою, її обов'язково ввели б у шкільну програму, як математику, фізику або ботаніку.
Та Мітюлькін не погодився. Він сказав:
— Нам просто не хотіли про телепатію говорити. Приховували це видатне явище природи. Якби ми раніше про телепатію дізналися б, то хіба вчили б уроки?.. Навіщо? Учитель все одно краще за тебе знає. А ти б його думки прочитав — і все! Знаєш! Одержуй свою п'ятірку!
Тут у нас виникла наукова дискусія, бо я сказав:
— Ніякої телепатії немає! Інакше Семен Семенович відразу відчув би, що я збираюся його інструкцію склеїти, і прибіг би раніше, ніж вона задубіла.
Та в Мітюлькіна теж були глобальні аргументи.
— А Мартинов? — каже.— Ти від нього хоч трьома портфелями відгородися чи взагалі в інший ряд пересядь,— а він все одно контрольну спише. Що це, як не телепатичні здібності?!.
Але я твердо стояв на матеріалістичних позиціях.
— Твій Мартинов,— кажу,— просто антинауковий шахрай! Науці відомі приклади, коли людина видає себе за телепата, а насправді просто дурить учених. Може, Мартинов тепер до контрольних готується. Щоб всі думали про нього: телепат! А біля дошки він ніяких думок не сприймає, йому тільки
вголос підказувати треба...
Одне слово, наукова дискусія тривала цілий вечір. А практичні досліди, які ми провели вранці на уроці математики, теж дали різні результати.
Оскільки через ту книжку до уроків ми підготуватися не встигли, Мітюлькін сказав:
— Треба викликати у Валентини Костянтинівни думку, що мене сьогодні викликати не слід.
— І мене теж не слід,— кажу.
— Про себе сам і думай,— сказав Мітюлькін. Він зсунув брови і втупив погляд у вчительку. Тоді Валентина Костянтинівна сказала:
— Хто хоче відповідати?.. Я бачу, Мітюлькін хоче. І викликала його до дошки.
Коли Хома повернувся на місце, він довго мовчав, а потім зробив висновок:
— Напевне, моя думка викликала у вчительки протилежну реакцію. Треба було думати навпаки: щоб вона спитала саме мене. Тоді б нізащо не спитала б.
Я взяв на себе другу частину експерименту і почав телепатувати Валентині Костянтинівні: «Викличте мене, викличте мене...» Втретє телепатувати свою думку мені не довелося, бо мене відразу викликали.
Тоді Мітюлькін пожвавішав і каже:
— Двійка — це що! Деякі дослідники й життям своїм жертвували заради експерименту.
І він запропонував взагалі ні про що не думати, щоб не привертати до себе увагу вчительки. Тоді Валентина Костянтинівна сказала, що їй набридла наша неуважність на уроці, і випровадила нас з класу до директора школи.
Таким чином я виграв наукову дискусію, бо в канцелярії нам сказали, що Антон Петрович зараз поїхав до шефів, а якби телепатія існувала, Валентина Костянтинівна сама б про це здогадалася і не виставляла б нас з класу.
Як відомо, піонер мусить берегти кожну хвилину і свій вільний час приділяти корисним справам. Тому ми з Хомою замислилися, як плідно використати своє виму^цене дозвілля. І Мітюлькін сказав, що в даний момент для нашого піонерського загону буде дуже корисно, якщо ми потренуємося у стрибках у довжину з місця, бо наближається шкільна спартакіада.
Ми встигли стрибнути лише по три разочки, коли з дверей першого «А» класу визирнула вчителька і сказала, що розкаже директору, як ми під час уроку порушували дисципліну в коридорі.
Тоді Хома заперечив, що цього аж ніяк зробити не можна, бо директор поїхав до шефів, і що ми самі чекаємо на нього у серйозній справі. А вчителька сказала, що нам слід повернутися у свій клас на урок.
Ми вже збиралися так і зробити, але в цю мить побачили директора, який ішов по коридору. І він нас теж побачив, чомусь зітхнув і сказав:
— Так я і знав, що ви на мене вже чекаєте.
І тоді я знову почав думати, що телепатія хоч трошечки існує. Інакше звідки Антон Петрович міг знати, що ми на нього чекаємо!..
А ви як гадаєте, друзі?

ЯК ПУНДИК УРОК ЗІРВАВ
Якщо вже бути до краю відвертим, то нічого такого наш Пундик не робив, бо наш Грицько Пундик — відмінник на всю школу, а може, й на район. У нього навіть у зошитах ніколи не було оцінки, гіршої від п'ятірки, не кажучи вже про щоденник або табель.
А студентка-практикантка, яка прийшла до нас на урок математики, коли нашу вчительку Валентину Костянтинівну терміново викликали на районну педагогічну конференцію, зрозуміло, про Пундика нічого не знала.
Вона відчинила двері і напрочуд веселим голосом сказала:
— Добрий день, діти!
І чомусь заплющила очі.
Можливо, вона подумала, що ми почнемо стріляти   жованими   промокатками   з   трубочок. Хоча насправді ми стріляли лише іноді на перервах, а якщо й влучаємо часом у вчителів, то тільки випадково.
Тому ми досить дружно погодилися, що день і справді непоганий, оскільки минулого разу Валентина Костянтинівна обіцяла влаштувати самостійну роботу, а сама пішла на конференцію.
Тоді студентка тричі глибоко зітхнула, розплющила очі і сказала:
— Здрастуйте!
Тільки цього разу привітання в неї вийшло не таке бадьоре, як спочатку.
Катя наша Довгонога, яку ми ще минулого року одноголосно обрали головою ради загону за пильність і принциповість у навчанні, підозріло спитала:
— А ви хто?
Тут  студентка,  напевне,   остаточно  розгубилася.
— Я? — перепитала вона. І почала здивовано озиратися. І побачила глобус, який стояв на шафі біля дверей. Чомусь дуже зраділа, притисла його до грудей і майже впевнено сказала:
— Я   вчителька.   Звуть   мене   Марина   Іванівна.
Після цього Марина  Іванівна  підійшла до вчительського столу і поставила на нього глобус.
— Я заступаю вашого учителя,— повідомила вона.— Як мене звуть, ви вже знаєте. А тепер і я з вами познайомлюся.
Але цього їй зробити не вдалося, бо класний журнал, який вона перед тим тримала в руках, невідомо куди зник.
— Але де ж мій журнал? — сказала Марина Іванівна і для чогось постукала  долонями  по столу.
Але журнал не з'явився. Він лежав на шафі біля дверей. Коли Марина Іванівна знімала глобус, то журнал поклала туди, бо він їй заважав.
Цього, мабуть, ніхто не помітив. Крім нас з Хомою. Ллє хизуватися своєю спостережливістю ми не хотіли, оскільки ми не хвальки якісь і не женемося за легкою славою.
Коли Марина Іванівна зрозуміла, що від постукування долонями по столу журнал все одно не з'явиться, вона сказала:
— Напевне, я забула його в учительській. Хто черговий?
Чергував того дня саме Грицько Пундик. Тоді Марина Іванівна попросила його піти в учительську й принести звідти класний журнал. Потім вона сказала :
— Зараз черговий принесе журнал, і ми перевіримо, хто як до уроку підготувався. А я поки що розкажу вам нову тему: про кліматичні умови Бермуд-ського трикутника.
Після такого вступу ми ладні були слухати що завгодно і скільки завгодно. Тим більше, що розповідала Марина Іванівна дуже цікаво: про кораблі, що зникали у Бермудському трикутнику, а також про літаки, які звідти не поверталися, бо не витримували тамтешніх кліматичних умов.
Ми навіть ставили Марині Іванівні конкретні запитання, оскільки кожному добре відомо, що час є явище необоротне і чим більше ми дізнаємося про кліматичні умови, тим менше нас запитуватимуть по домашньому завданню.
Я, наприклад, поцікавився, до яких класів суден відносяться ті кораблі, що зникли. Хому турбувало питання, яким країнам належали ті літаки. А Генка Дорошенко хвилювався, чи не спостерігалося подібних явищ природи серед дирижаблів, аеростатів і космічних кораблів, а якщо ні, то чим це можна пояснити?..
Але тут повернувся Пундик і все зіпсував. Він сказав, що в учительській журналу теж немає. Марина  Іванівна зовсім розстроїлася і сказала:
— Як твоє прізвище?
— Пундик,— каже Пундик.
— Це у тебе прізвище? — здивувалася студентка.
— Егеж,— спохмурнів Пундик.— Прізвище таке. А ви що подумали?
Напевне, Марині Іванівні не сподобався його набурмосений вигляд, бо вона сказала:
— Оскільки твоє прізвище я вже знаю, ти і відповідатимеш по темі минулого уроку. Отже, розкажи нам про корисні копалини Північної Америки.
Пундик ледь не заточився від такого підступного запитання. Але ж треба знати нашого Грицька! Будь-який інший четвертокласник неминуче сказав би, що ми цього не проходили і взагалі у нас за розкладом урок математики. Але Пундик не такий. Він лише трошки похитався, потім поторкав окуляри — і почав:
— Важко переоцінити значення копалин у житті й діяльності людини,— сказав він.— Вони відіграють важливу роль у політичних, економічних і морально-етичних аспектах існування людства. Враховуючи саме цей останній фактор, який в наш час набуває особливого значення, кожному школя реві слід чітко розрізняти копалини корисні й копалини шкідливі.
Марина Іванівна дещо очманіло подивилася на Пундика:
— Що?.. Що ти сказав?..
Але нашого Пундика, коли він урок відповідає, не так уже й просто збити з пантелику.
— Я сказав,— наполягав він,— що копалини бувають як корисні, так і шкідливі. Корисні знаходяться у землі, звідки їх видобувають геологи, а шкідливі кожен з нас може знайти навіть на вулиці.
І тут він розповів про Таньку Погрібну з першої ланки, яка знайшла у снігу чиїсь окуляри і закопала у замет. А коли поверталася зі школи, викопала й начепила собі на ніс. Сама вона називала ці окуляри корисними закопалинами, але насправді вони виді вилися зовсім не корисними, а навпаки, шкідливими, бо у неї потім довго боліли очі. А людина, яка ТІ окуляри загубила, напевне, не змогла того дня плідно працювати на своєму робочому місці. Тож шкода від Таньчиних закопалин — очевидна. Ми її поведінку ще на своєму зборі загону засудили.
Але розповісти цю історію до кінця Пундик не встиг, бо Марина Іванівна швидко отямилася і сказала, щоб він не морочив їй голову. Вона спитала:
— Скажи чесно: готовий ти до уроку чи ні?
Вона ж не знала, що в цьому наш Пундик і під тортурами не зізнається!
Тому він знову вдарився у міркування щодо користі корисних копалин. І врешті-решт завершив свою промову словами, які миттєво облетіли всю школу і піднесли Пундика на новий щабель слави. Він сказав:
— Серед численних копалин Північної Америки найціннішою корисною копалиною є картопля.
Тут студентка Марина Іванівна вирішила, що наш Пундик навмисне морочив їй голову, маючи на меті зірвати фронтальний опит, який вона збиралася провести у сьомому класі, і вліпила Грицькові двійку в щоденник.
Це взагалі дуже загадкова історія, бо, виявляється, Марина Іванівна йшла заступати вчителя географії у сьомий клас, а як опинилася в нашому, невідомо. Мабуть, вона так хвилювалася тому, що це був у неї перший в житті самостійний урок. А у Пундика виявилася перша в житті двійка — за зрив цього уроку, хоча нічого такого він робити не хотів, а навіть навпаки: прагнув довести, що відсутність у програмі четвертого класу уроку географії ще не означає, ніби ми не знаємо все на світі.

ДВІЙКА ЗА СИСТЕМОЮ
Коли Валентина Костянтинівна сідає до столу і, дивлячись у класний журнал, починає: «А зараз до дошки піде...» — у класі стає тихо-тихо.
Валентина Костянтинівна мовчить, бо думає, кого б викликати. А ми теж мовчимо, бо ніколи. Всі підручники перегортають. Може, пощастить і спитають саме ту сторінку, на яку ти дивишся!..
Хтось, звичайно, і руку вгору тягне — на таких Валентина Костянтинівна чомусь не зважає. Хтось, навпаки, під парту намагається сховатися — аби тільки на очі вчительці не потрапити.
Тільки наш новий учень Федько Мартинов сидить собі байдужісінький, ніби аніскільки не хвилюється. Він такий спокійний тому, що в нього своя система є. Федько знає напевне: викличуть — буде двійка, не викличуть — не буде.
Нарешті Валентина Костянтинівна каже:
— Відповідатиме... Дорошенко.
І всі полегшено зітхають.
Дорошенко, похнюпившись, іде до дошки, а Федь-ко витягає з портфеля підручник природознавства. Природознавство у нас на наступному уроці, тож Мартинов і починає до нього готуватися...
А на природознавстві він готуватиметься до історії. А на історії — до української літератури...
Якось він свій секрет небувалої успішності Хомі Мітюлькіну розкрив.
— Це у мене система така,— каже.— Навіщо мені ті домашні завдання виконувати і правила завчати? Я й на попередньому уроці встигну. Трієчку поставлять — а мені більше й не треба!.. Зате вдома — роби, що заманеться.
— А як контрольна робота буде? — засумнівався Хома.
— На контрольній у мене Пундик є,— каже Федь-ко.— Він завжди допоможе. Чи спишу, в крайньому випадку.
І таки вговорив він Хому.
Наступного дня вони з Мітюлькіним цілий вечір м'яча на подвір'ї ганяли. За Федьковою системою.
А їх на першому ж уроці — на історії — викликали і по двійці кожному вліпили. Пів-уроку вони біля карти подорожі Афанасія Нікітіна в Індійському океані «плавали» і математику списати не встигли. А їх знову викликали. І на природознавстві, і на мові... Одне слово, жах!..
Нахапали вони того дня по цілому портфелю новеньких, червоненьких двійок. І не якихось там випадкових, а чесних, за системою одержаних.

ВАЖЛИВЕ ДОРУЧЕННЯ
(замітка у стіннівку)

У вівторок весь наш четвертий «Б» збирав макулатуру. Всі принесли до школи старі газети й журнали. Лише Мартинов не приніс. Охота йому на такі дрібниці час марнувати! Він просто пішов у підшефний перший «Б» і сказав, щоб назавтра всі для нього макулатуру поприносили. Хто принесе, тому нічого не буде.
Деякі першокласники принесли, і їм нічого не було. А тим, хто не приніс, Мартинов власноручно надавав щиглів.
Мій підшефний першокласник Вова теж не встиг макулатуру приготувати, бо його улюблена вівчарка Герта поранила лапу, і він цілий вечір її лікував. Тому Вова теж одержав щигля.
Я пішов до Мартинова і сказав, що піонер не має морального права ображати менших. А Мартинов і мені щигля дав.
Тоді я пішов до нашого ланкового Дорошенка і сказав, що треба вплинути на Мартинова, бо він б'ється.
Дорошенко пішов до Мартинова і сказав, що наша ланка засудила його поведінку і вимагає, щоб він вибачився переді мною. Але Мартинов дав нашому ланковому щигля і сказав, що всі інші хай приходять теж, він і їм дасть.
Тоді Дорошенко пішов до голови ради загону Каті Довгоногої і все про Мартинова розповів. Катя зрозуміла і сказала Мартинову, що він не має права протиставляти себе колективові і щоб після уроків залишився на раду загону. Мартинов сказав, що не буде бити Катю, оскільки вона дівчинка, але якщо вона буде до нього чіплятися, то накостиляє всій раді загону на чолі з самою Довгоногою.
Тоді Катя наша пішла до старшої піонерської вожатої Лариси Василівни. Лариса Василівна сказала, що перевиховання члена загону — справа усього загону і що Каті треба дати комусь піонерське доручення взяти шефство над Мартиновим.
Тоді Катя дала піонерське доручення перевиховати Мартинова Дорошенкові. Але Дорошенко сказав, що він і без того має відповідальне доручення ланкового нашої ланки, і передовірив справу виховання Мартинова мені.
Тоді я теж згадав, що в мене є піонерське доручення вожатого жовтенят. Я пішов до свого підшефного жовтеня Вови і доручив йому перевиховати Мартинова.
Тому, коли Мартинов наступного разу знову збирався роздавати першокласникам щиглі, Вова привів свою улюблену вівчарку Герту. І Герта, яка має дуже добрий і слухняний характер, але не любить хуліганів, ухопила Мартинова за штани.
З того часу Мартинов більше не б'ється.
Так ми з честю виконали важливе піонерське доручення.
О. Борсюк (юнкор) Напис на звороті замітки:
«Гр. Пундику! Замітку в загоновій стіннівці друкувати не слід, бо випадок нетиповий для піонера, а, крім того, Мартинов виправився.
К. Довгонога»
Нижче ще один напис:
«Негайно надрукувати в газеті! З карикатурою!! Мартинов знову б'ється!!!
К. Довгонога»
Попередній напис перекреслений. Ще нижче:
«Не друкувати до особливого розпорядження. Здається, Мартинов знову перевиховується.
К. Довгонога»
Напис у самому низу — рукою Грицька Пундика:
«Хіба це про Мартинова?..»

КАПІТАНИ
Перед фінальною грою з четвертим «А» нам спочатку дуже пощастило, а потім — навпаки.
Спершу ми дізналися, що капітан наших суперників Васько Краснощок вибув з гри: на відкритому уроці музики у присутності представників райвно заспівав популярну, але непрограмну пісню «Айсберг» з репертуару Алли Пугачової, хоча насправді у четвертому класі зараз проходять пісню про лисичку, і одержав відповідний запис у щоденник, після чого батьки заборонили Василькові грати в хокей. А без Краснощока хокейна команда четвертого «А» здатна грати хіба що у бадмінтон.
Але потім уже наш капітан — Федько Мартинов одержав дві двійки і теж потрапив під домашній арешт. На варті Федькової успішності стала його бабуся, а ми залишилися без свого капітана.
Звісно, ми б і без Мартинова перемогли «ашників» Але що то за команда без капітана!..
І почали ми думати, як нам Федька визволити.
Думали, думали — і придумали.
Тут треба сказати, що Федькової бабусі ніхто з нас раніше не бачив, бо Мартинов до нас лише в четвертому класі прийшов, а в гості до нього ми ще не ходили. Тільки Мітюлькін ходив, тому ми й залишили його з ковзанами і ключами в школі. Він нам лише адресу продиктував: будинок, мовляв, номер вісімнадцять, шістдесят п'ята квартира.
Піднялися ми на третій поверх і пальта порозстібали. Щоб краще було видно, яка в нас чиста шкільна форма і як гарно випрасувані піонерські галстуки. Грицько Пундик навіть шапку з голови зняв, бо він позавчора в перукарні був і в нього тепер зачіска, яка вчителям і бабусям дуже подобається.
Грицько подзвонив, і ми почали чекати, поки нам відчинять.
Бабуся дуже здивувалася, коли нас таких красивих побачила. Вона ж нас, на щастя, не знала. І ми її теж. Хоча дещо про неї нам і було відомо. Наприклад,  що  вона  дуже  любить  свого  єдиного  онука.
Тому Грицько Пундик ввічливо сказав:
— Здрастуйте, бабусю!
— І вам здрастуйте... Але ж...— розгублено промовила бабуся.
Та Пундик не дав їй доказати. Він одразу заторохтів :
— Ми вам допомогти прийшли. Напевне, ваш онук погано у школі вчиться? Двієчник, напевне?.. То ми йому швидко допоможемо всі уроки вивчити і двійки повиправляти. Якщо, звісно, вони у нього є.
І він виразно подивився на стареньку.
Бабуся ще більше розгубилася. Напевне, їй хотілося сказати, що онука й справді треба підтягти з математики і якось примусити книжки читати. Та хіба могла вона таке сказати про єдиного і улюбленого онука незнайомим хлопцям?! Моя бабця ніколи і нізащо не змогла б!
Тому і Федькова сказала:
— Та що ви, дітки? Які двійки?.. Мій онук зовсім не такий, як ви думаєте. Він учитися любить. Сьогодні навіть четвірку приніс... Здається.
Тут Пундик підморгнув мені. Мовляв, от дає бабуся!.. Це ж Федько четвірку з двох предметів приніс: половину з математики, а половину з історії.
Але нічого такого він уголос не сказав, а навіть навпаки.
— Четвірка — непогана оцінка,— каже.— Але ваш онук міг би вчитися ще краще. Якщо ви не заперечуєте, ми зараз його хутенько примусимо домашнє аавдання виконати.
— Та не треба, не треба,— заперечила бабуся.— Він уже все виконав! І навіть пообідав після того.
— Пообідав? — зацікавився Пундик.— А посуд після себе помити, мабуть, забувсь?.. То давайте ми помиємо.
Бабуся тільки руками замахала:
— Та що ви, любі, що ви! Він і помив, і перетер усі тарілки. І каструлі,— про всяк випадок додала вона.
Пундик на мить замислився, а потім каже:
— Тоді знаєте що?.. Тоді ми вам зараз підлогу підметемо. Щоб у квартирі чисте повітря було, бо від цього знання краще засвоюються.
Бабуся зашарілася і сказала:
— А ми з онучком уже підмели. І пилюку протерли. Він у мене такий — завжди допомагає.
— Тоді,— каже Пундик,— у вас, напевне, хліб удома закінчився. То ми швиденько в магазин злітаємо, щоб ваш онук від справ не відволікався.
Тут уже бабця твердо сказала:
— Не треба так погано про нього думати. Він і в магазин устиг сходити. І взагалі, все, що треба, він удома зробив.
Як усім добре відомо, коваль клепле, доки тепле. І Пундик сказав:
— Ну, якщо він у вас стільки справ переробив, то йому буде корисно подихати свіжим морозяним повітрям, яке позитивно впливає на самопочуття учнів середніх класів. Давайте ми з ним разом подихаємо.
Бабуся навіть зраділа, що ми від неї нарешті відчепилися, і каже:
— Ой, справді — погуляйте, подихайте.
І вона загукала в глиб квартири:
— Онучку, тут до тебе такі хороші хлопчики прийшли, на вулицю кличуть. Погуляй з ними, Васильку...
Тут Пундик дуже здивувався і питає:
— Пробачте, а навіщо нам Василько? Нам, пробачте, Федір потрібний...
Але було вже пізно. Бо з квартири вийшов... Василько Краснощок — капітан хокейної команди «ашників», з якими нам за п'ять хвилин грати на першість школи.
— Ну, хлопці!.. Ну, спасибі!.. Навіть не мріяв, що бабця мене відпустить. «Сиди й уроки вчи!» — каже. Як ви її тільки умовили!?
А ми стояли й мовчали. Стільки готувалися, продумували кожне слово, що його Федьковій бабусі сказати!.. Ми ж нашого капітана Мартинова хотіли визволити, а вийшло... Ет!..
«З поганої трави не буде доброго сіна». Такими словами часто-густо закінчує свій урок наш учитель праці. І він, безперечно, правий.
Якби Хома Мітюлькін не поставився безвідповідально до свого завдання — запам'ятати адресу Мартинова, він обов'язково відзначив би, що Федько живе не у вісімнадцятому номері, а у вісімнадцятому «А». А будинки скрізь стоять однакові. Хто знає, чий капітан тут живе?

БІДНИЙ ПУНДИК
Все почалося з того, що Валентина Костянтинівна без усякого попередження влаштувала нам контрольну з математики. Звісно, ми з Хомою цього не чекали і як слід не підготувалися. Тому оцінки за контрольну нам зовсім не сподобалися.
Ще й Мартинов двійку одержав, а найбільше було трійок.
Лише Грицько Пундик одержав те, що йому належить. Недарма ж він найкругліший на всю школу відмінник. А може, й на район.
Наш Генка Дорошенко якось таку народну мудрість висловив:
— Пундику — Пундикове!
Правда, Антон Петрович, наш директор, зауважив, ніби ще в Древньому Римі про когось з їхніх цезарів таке вже казали. Але ж Генка не винен, що народився значно пізніше. Якби він жив у Древньому Римі, ми, може, і Дорошенкову творчість вивчали б.
Тільки Пундикова п'ятірка нас не врятувала: Валентина Костянтинівна сказала, що вкрай незадоволена такими підсумками, і пообіцяла наступного уроку нову контрольну влаштувати.
Не дивно, що після уроків Катерина наша зібрала весь загін і сказала:
— Ганьба двієчникам та їхнім поплічникам з трійками!
І дала Пундику піонерське доручення підготувати Мітюлькіна, Мартинова і мене до завтрашньої контрольної. Мені відразу так шкода Грицька стало! Коли Катерина комусь доручення дає, краще зразу його виконувати, а не казати, що ніколи або зуб болить.
І ми пішли до Грицька.
Бідний Пундик! Якби він знав, чим це все закінчиться!..
Спочатку, правда, все було гаразд. Прийшли ми, всілися, підручники відкрили... І тут Мартинов несподівано згадав, що на минулому піонерському зборі він дав обіцянку суворо дотримуватися режиму дня. А зараз за режимом у нього — рухливі ігри.
І ми теж згадали, що у нас рухливі ігри. І пішли одягатися, бо ніщо так погано не відбивається на працездатності учнів, як порушення режиму, про що неодноразово писали у пресі.
Справжнього футбольного м'яча для рухливих ігор у Пундика ми не знайшли. Зрозуміло, час, втрачений на пошуки такого м'яча, ми у своєму розкладі не врахували, бо це не були рухливі ігри. Крім того, ніхто з нас не взяв годинника, тому повернулися ми до Пундика, коли вже сутеніло.
За розкладом саме настав час гурткової діяльності, але на неї у нас уже не залишилося сил. Тому ми изялися за математику. Пундик  зняв  з  полиці  якусь  книжку  і  сказав:
— Це дуже корисний математичний посібник. Ось послухайте, що тут написано... «Зміст математики — безупинний пошук більш простих способів доведення теорем і розв'язання задач». Зрозуміли?.. Пошук — ось що головне. Пошук простішого розв'язання... От слухайте далі: «Нерідко доказ якоїсь теореми вимагає аж 50 сторінок тексту. А через кілька років якийсь інший математик знаходить блискучу ідею, яка дозволяє скоротити доказ до кількох рядків».
— У нас немає кількох років на скорочування,— заперечив Хома.— Контрольна буде завтра.
— А особисто мені нічого скорочувати,— сказав Федько.— Я й так нічого не написав на контрольній.
— Та не в тому річ, — захвилювався Пундик.— Вам треба так настроїтися на контрольну, ніби ви дуже талановиті математики. Ніби за п'ять хвилин можете її виконати! Тоді будь-яка задача виявиться простою... От давайте спробуємо на прикладі.
— Давай на прикладі,— пожвавішали ми.
— Тоді слухайте таку задачку. Тільки уважно слухайте, бо задачка вимагає нестандартного мислення. Але має несподівано легке й просте рішення.
Він подивився на нас суворим поглядом, щоб ми відчули всю глибину його думки. А потім сказав голосом Валентини Костянтинівни:
— У Шотландії, в озері Лох-Несс живе невідома науці тварина, яку місцеві жителі називають лохнесським чудиськом, або Нессі. Чудисько, кажуть вони, дуже велике. Важить воно десять тонн і ще половину своєї ваги. Запитується: скільки важить Нессі?
І ми заходилися шукати несподівано просте розв'язання шляхом нестандартного мислення. Я перший знайшов і вигукнув:
— А я знаю, скільки важить, а я знаю!..
Хома  недовірливо  подивився  на  мене  і спитав:
— Скільки?
— А ти сам подумай,— відповідаю.
— Тут і думати нічого,— хмикнув Хома.— Десять і половина від десяти — виходить, п'ятнадцять. Нес-сі важить п'ятнадцять тонн. Так?
І він подивився на мене. А я подивився на "Пундика, бо в мене була зовсім не така відповідь. Але Пундик сказав:
— Неправильно. Твоя відповідь суперечить умові задачі, невже ти не помічаєш?.. Не може Нессі важити одночасно і десять, і п'ятнадцять тонн.
— Все дуже просто,— перебив його Мартинов.— В умові сказано, що лохнесське чудисько важить десять тонн. Значить, десять тонн і є! І думати нічого.
Пундик подивився на Мартинова, але нічого йому не сказав. А сказав мені:
— Ми ще Сашкової відповіді не чули, а він перший підрахував.
Тоді я переможно обвів усіх  поглядом і  кажу:
— Лохнесське   чудисько   не   важить    нічого!
— Чому це нічого? — здивувався Пундик.
Я кажу:
— Тому що воно просто не існує!
І поки всі зачаровано мовчали, пояснив:
— Якось я вже ламав собі голову над такою «задачкою». В «Барвінку» була. Там запитувалося: «Скільки горошин влізе в склянку?» Я тоді повну склянку гороху насипав, а потім цілий вечір, як дурень, їх рахував. А мені відповіли, що я, мовляв, помилився, що у склянку жодна горошина не влізе, бо ніг не має... Тож я відразу здогадався, що просто-напросто ніякого чудиська не існує. Тому відповідь на цю, так би мовити, задачку — нуль тонн. Тобто нічого.
Пундик сказав:
— Ти помиляєшся, Сашко.
І Мітюлькін за ним:
— Чого це ти вирішив, що Нессі не існує? Є незаперечні докази. Я сам фотографії в журналі бачив.
Я розізлився і кажу:
— А фотографії твої — фальшиві. Це підробка, щоб туристів до себе заманювати! Немає ніякої Нессі.
Тут наш Пундик як схопиться, як забігає по кімнаті, як закричить:
— Ви весь час не про те думаєте! Існує Нессі чи не існує — це для задачі ніякого значення не має!
Але я його вже не слухав, бо Мітюлькін сказав, що я ретроград, який заважає розвиткові наукової думки.
— Щоб ти знав — у Нессі навіть родич в Африці живе. Його називають Мокеле-Мбембе. Про це і в телевізорі казали.
— Скорочено, Мокембе,— несподівано втрутився Мартинов.— У «Клубі мандрівників» сам Сенкевич розповідав. Один учений показував місцевим африканцям фотографії різних тварин. Вони мавпу і крокодила відразу впізнали. А про ведмедя і моржа чесно сказали, що таких звірів ніколи не бачили. А потім учений показав їм малюнок доісторичного динозавра. І всі страшенно злякалися і закричали: «Мокембе! Мокембе!..»
— Саме так і було,— авторитетно каже Мітюлькін. Ніби це особисто він фотографії африканцям показував.— Між іншим, на тих знімках у журналі Нессі дуже на динозавра схоже. Правда, Пундику?
— Правда,— сказав ошелешений Пундик.— Тільки давайте повернемося до задачі про динозавра... чи то — про лохнесське...
— Та немає ніякого динозавра! — закричав я.— Вони всі давно вже повимирали! Від того, що твою дурну задачу розв'язати намагалися.
Тоді Пундик образився і сказав, що динозаври не дурніші за мене, якщо про них задачі складають, а от про Борсюка особисто він ще жодної не чув.
А я сказав:
— Ну і цілуйтеся зі своїми динозаврами!
Узяв портфель і пішов додому.
Вдома я відразу ліг спати. І цілу ніч мені снився динозавр. Він сидів на базарних вагах і сам себе зважував. Я все хотів підрахувати, скільки він гирь кладе, але щоразу збивався і дуже нервував...
Коли наступного дня почалася контрольна, мені й зовсім млосно стало. По-перше, я ні з ким не розмовляв. По-друге, знову не підготувався. А по-третє, Валентина Костянтинівна нам новий сюрприз вигадала: цього разу роздала всім окремі картки з задачами. Тож списати було практично ні в кого.
У мене була задача про тракторну бригаду, яка за планом мала зорати поле площею 600 гектарів, але завдяки самовідданій праці перевиконала план на 44,5 проценти. І запитувалося: скільки гектарів землі зорала тракторна бригада?
Користуючись Пундиковим досвідом у розв'язанні задач, я спробував застосувати нестандартне мислення. І швидко дійшов висновку, що такого взагалі бути не може, а бригадира тракторної бригади слід покарати за приписки, бо незрозуміло, де він на полі площею 600 гектарів знайшов додаткові га для перевиконання плану.
Але той-таки вчорашній досвід підказував мені не поспішати з висновками. Бо якщо вже мій друг Хома Мітюлькін не погоджувався зі мною, то Валентина Костянтинівна не сприйме мою нестандартну відповідь і поготів.
Тоді я подивився на Хому і побачив, що він так само мріє про несподівано просте рішення над чистим аркушем.
Тут ще й Валентина Костянтинівна на нас увагу звернула. Вона сказала:
— Мітюлькін, годі вже в стелю дивитися. Там все одно нічого не написано.
А Хома запитав:
— А можна тоді я в підручник подивлюся? Там все написано.
Валентина Костянтинівна сказала, що, звичайно, можна. От закінчиться урок, тоді й дивіться, а поки що думайте самі.
Валентині Костянтинівні добре казати «самі». Вона ту математику вже скільки років проходить! А ми — вперше.
Вчителька пішла до свого столу, і тут я помітив, що Грицько Пундик кинув Мітюлькіну якогось папірця. Я придивився: це була Хомчина чернетка з розв'язаною задачкою! Умова була написана Хомою, а розв'язання — швидким Пундиковим почерком!..
Хома аж почервонів. Чи то від задоволення, чи то від сорому,— але хутенько почав переписувати з чернетки в зошит.
Тоді я перехилився через парту і побачив, що Пундик вже пише на чернетці Мартинова.
Вони таки знайшли несподівано просте рішення!.. Пундик їм задачі порозв'язує — і виконає Катьчине доручення...
«Стій! — думаю.— Хвилиночку. А я?.. Якщо у мене двійка буде, Пундик доручення не виконає. Тож хоче він чи не хоче — а мусить і мені допомогти!»
І я обережно простягнув Пундикові свою чернетку. А той лише зітхнув — і почав думати над моєю за-дачкою...
Я здав свій зошит ще до дзвоника і вибіг з класу. В коридорі наші вже обмінювалися враженнями. Всі були збуджені й схвильовані — як завжди після контрольної.
Пундик вийшов останній. Він був мовчазний і ніби якийсь здивований.
Я потиснув йому руку:
— Ну, спасибі, Грицю! Виручив-таки. Я тобою пишаюся: за один урок чотири варіанти виконати! Це, напевне, світовий рекорд.
А Пундик окуляри зняв, подмухав на них, носовичком скельця протер. І сказав:
— Не чотири. Тільки три варіанти, не чотири... Свій я не встиг.
І тут я зрозумів, чому він такий здивований. Це він, виходить, три наші двійки виправив, а сам...
Так і не пощастило йому виконати Катьчине доручення до кінця. Бідний Пундик!
А особисто я тоді переконався, що навіть допомога найкращого учня класу, суворе дотримання режиму дня і нестандартне мислення ще не гарантують успіху на контрольній. Треба ще принаймні знати, як розв'язувати задачі на проценти. Бо саме на цю тему влаштувала нам Валентина Костянтинівна дві контрольні поспіль.
От і все.
О! До речі! Я зовсім забув сказати, скільки важить той клятий динозавр. Він важить...
А ви як думаєте?..

СТРАШНА ПОМСТА
Якось після п'ятого уроку ми грали з паралельним четвертим «А» у футбол. А потім Федько Мартинов і Генка Дорошенко влаштували дискусію на тому: хто з них більше винен, що ми програли?
В ході дискусії Мартинов сказав:
— Ану, ходімо за школу. Побалакаємо.
Дорошенко каже:
— Іще чого? Я не для того чотири роки вчився, щоб потім за школою битися.
Але пішов. І ми з Хомою пішли, щоб все чесно було.
І відмінник Грицько Пундик теж пішов, бо хотів попередити кровопролиття. Він схопив Мартинова за руку і сказав, що піонерові не личить битися.
— Відчепись,— відмахнувся Мартином.
Але Пундик не відчепився, а навпаки, намагався схопити Федька і за другу руку. Тоді Мартинов сказав:
— Хоч ми й сидимо на одній парті, але хапати себе за руки я нікому не дозволю. Закарбуй це на своєму носі.
І щоб Грицько, бува, не забув ці золоті слова, він власноручно закарбував їх на Пундиковому носі. Тому, як Пундик не старався, а кровопролиття все ж відбулося.
Довелося тоді нам з Хомою втрутитися і припинити цю несправедливість. Ми прогнали Мартинова і повели Пундика додому.
Грицькова мама, Олена Аркадіївна, коли про все дізналася, сказала:
— Синку, навіщо ти пішов битися за школу?
Пундик носом почмихав і прогугнявив:
— Я за компанію.
— За компанію,— відповіла Олена Аркадіївна,— ходять у консерваторію, а не за школу битися. І взагалі, не треба тобі дружити з цим Мартиновим.
На що Пундик сказав:
— Я не можу з ним не дружити, бо ми з ним на одній парті сидимо.
— Ну, не знаю,— зітхнула Олена Аркадіївна.— Робіть, що хочете. Тільки не викликай його на дуель. Дуелі з мартиновими нічого хорошого не віщують.
І вона пішла у своїх справах. А Пундик відразу пожвавішав і сказав:
— А що? Це ідея. Я викличу його на дуель.
Але Дорошенко, який був дуже сердитий, бо все це сталося через нього, буркнув:
— І на чому ви битиметесь? На помідорах?
Це він натякав на останній суботник у підшефному радгоспі, де ми допомагали збирати помідори. А сам Дорошенко примудрився влучити помідором в капелюх нашого бригадира, після чого ми навіки запам'ятали, що піонер не повинен кидатися продуктами.
Тому ми відразу відвели цю ідею.
І почали всі разом думати, як нам Федька провчити?
Хома вніс пропозицію пропісочити Мартинова у сатиричній стіннівці. Але тут Пундик поцікавився, хто саме малюватиме карикатуру. І ми згадали, що кари катури   якраз  сам  Мартинов   і  малюй,   доручення в нього таке.
Тоді Дорошенко сказав:
— Я принесу до школи фотоапарат, назнімаю Мартинова, віддрукую картонки, а потім привселюдно розірву їх на малесенькі клаптики!
І він показав, які це будуть клаптики.
Але ця ідея була дуже складною і вишуканою для Федька Мартинова.
Нарешті сам Пундик вигадав страшну-престраншу помсту. Ми навіть не підозрювали, що він може бути такий підступний і мстивий. Він сказав:
— Я не буду підказувати Мартинову на уроках! І списувати не даватиму! І не лише Мартинову, а й взагалі нікому...
Це тільки спочатку Федько посміювався з рішучості Пундика. Та коли на нього посипалися двійки, Федькові стало не до сміху. З двійками його навіть на хокейні тренування не пускали.
Пундик на уроках мовчав, списувати не давав. Ми — теж. А у дівчат гордий Мартинов списувати соромився. Тобто потрапив він у безвихідь...
Народна мудрість недарма попереджає: «Не все перескакуй, інде й перелізь». Тож довелося Федькові взяти підручники і самотужки домашні завдання виконувати. Спочатку, правда, це йому не дуже вдавалося. Але тут йому батьки допомогли.
І одного разу Мартинов свою першу в житті п'ятірку заробив. З математики!
Валентина Костянтинівна навіть не повірила спочатку, що Федько сам задачку розв'язав.
— Тобі,— каже,— напевне, хтось допомагав? Мама, так?
— Ні,— набурмосився Федько, — мама так не змогла б. Це батько...
Валентина Костянтинівна поцікавилася:
— Тато у тебе, мабуть, добре математику знає?
— Та ні, не дуже,— зовсім похнюпився Мартинов.
— To як же він тобі допомогли, якщо не дуже?
Мартинов зовсім очі долу опустив і прошепотім:
— Ну як?.. Я сидів. А він поруч стояв... З ремінцем... От у мене якось і розв'язалося...
Так чи інакше, але після цього Пундик з Марти-новим помирилися. І Мартинов сказав, що битися з друзями — це найостанніша справа, і що він був неправий, і що Пундик хай хоч зараз засвітить йому в око — і тоді вони будуть квити. Але Пундик теж сказав, що битися з друзями — найостанніша справа, і що краще разом готуватися до уроків. І вони помирилися. А наприкінці чверті у Федька вже жодної двійки не було.
Катя наша від імені ради загону оголосила Пундику подяку за відмінне виконання піонерського доручення. Бо це вона наказала Пундикові взяти Мартинова на буксир.
І ще вона сказала, що в Григорія чудові педагогічні здібності.
Пундик спочатку   зніяковів, а потім сказав:
— Та які там здібності? Просто ми з Федьком дружимо. От і все.

КУДИ ПОДІВСЯ МАКАРОН?
Для того, щоб відповісти на це запитання, треба спочатку розказати, звідки він узявся.
Відповідаю: Макарон був у нас завжди. З самісінького першого класу, коли ми взяли своїх батьків за руки і привели до школи.
Генка Дорошенко теж свого тата привів. Тато був дуже схожий на свого Генку: худючий і довгий, як тичка. Тільки ще трохи довший і без веснянок. Замість них у нього на носі були окуляри.
Посадили Генку на останню парту — поруч з Катею Довгоногою, у якої це не прізвисько, а справжнє прізвище. Хоча й воно досталося Каті не випадково, бо вона була вища за всіх у нашому класі. Крім Генки Дорошенка, хоча він і сутулився.
Наш тодішній учитель фізкультури, коли вперше
Генку побачив, так зрадів, ніби йому велосипед на день народження подарували.
Він довго і закохано дивився на Дорошенка, а потім сказав:
— Молодець! Як прізвище?
— Дорошенко Геннадій Альбертович.
— Молодець! — знову сказав фізкультурник.— Діти! Беріть приклад з Дорошенка. Відразу видно, хто краще за всіх у дитсадку кашу їв!
Але потім з'ясувалося, що Дорошенко їв кашу все ж таки не так добре, як хотілося вчителю. Бо, крім баскетбольного зросту, у Генки для фізкультури ніяких даних більше не було.
Коли вчитель попросив його підтягтися на перекладині, Генка почав так звиватися і розгойдуватися, що мій друг Хома Мітюлькін не втримався і сказав:
— Оце так макарон висить!
Тоді Генка просто впав з перекладини. Він качався по матах, стукотів ногами і реготав:
— Ма-ка-рон!.. Він сказав!.. Що це!.. Макарон!.. Висить!.. Ой, я не можу!..
Ні вчитель фізкультури, ні ми тоді ще не знали, що Генка Дорошенко — надзвичайно смішливий хлопець.
Якби  народна  приказка   «Засмійсь,  Матвійку,— дам копійку» мала під собою реальний грунт, Дорошенко міг би щодня водити весь клас у кіно. Отакий він веселий хлопець!
Але наш фізкультурник не сміявся. Він відразу такий сумний зробився, ніби в нього відібрали велосипед. Генка не виправдав його сподівань...
Тут, власне, я підійшов до відповіді на запитання: куди подівся Макарон? Бо звідки він узявся, ви вже знаєте.
В четвертому класі до нас прийшла Оксана Михайлівна, яка раніше виступала за збірну країни з гімнастики, потім стала нашою вчителькою фізкультури.
На перший її урок ми всім класом прийшли. Це я тому так кажу, що раніше на фізкультуру півкласу приходило. Решта, правда, теж приходила, але без форми чи з довідками від лікаря, а тому сиділи собі у куточку на матах і до наступного уроку готувалися.
А тепер усі в стрій стали. Навіть Макарон.
Оксана Михайлівна скомандувала:
— Рівняйсь! Струнко!.. Вище голову!
І відразу на правому фланзі щось загуркотіло. Це впав Макарон. У нього був такий улюблений жарт: коли командували: «Рівняйсь, струнко!», він так високо задирав голову, що неминуче мусив гепнутися на спину.
Ми до цього вже звикли. Але Макарон продовжував відточувати майстерність вільного падіння з висоти свого зросту, чим надзвичайно сердив нашого колишнього фізкультурника.
Але Оксана Михайлівна не розсердилася.
Вона засміялася.
Потім витерла сльози і сказала:
— Дорошенко, якщо ще раз так упадеш, всі кісточки переламаєш!
Макарон хотів було заперечити, що не переламає, бо у нього є досвід у таких справах, але здивовано зупинився:
— А звідки ви моє прізвище знаєте?
Оксана Михайлівна хитро примружилася і сказала:
— А я все про вас знаю.
І справді, вона знала. І що Катерина наша легкою атлетикою захоплюється, і що Люда Клепикова любить у теніс грати, а в нашого нового учня Федька Мартинова розряд з хокею...
— А в тебе, Дорошенко,— каже,— невідомо чому лише трійка з фізкультури. А міг би мати й четвірку. А може, й п'ятірку...
Хома засміявся:
— Та яка п'ятірка? Це ж Макарон!
— А така,— сказала вчителька.— Ось ти, Мітюль-кін, зумів би так перекинутися, як Гена? Щоб і смішно було, і без синців?.. Отож-то. А Дорошенко може, бо він дуже спритний хлопчик.
Тут Оксана Михайлівна, напевне, згадала, як Макарон впав, і знову почала сміятися. А я подумав, що вчителька й справді цікаву річ сказала: Макарон, виявляється, спритний хлопець! Особисто я про це вже давно здогадувався, тільки ніяк здогадатися не міг. Думав, що просто щастить Генці, коли ми його на футболі у ворота ставили і ніяк забити гол не мог ли. А він, значить, спритний!..
Тільки бігати як слід не вміє. І на перекладині підтягуватися. А в усьому іншому спритний...
Згодом ми дізналися, що Оксана Михайлівна теж раніше у нашій школі вчилася і навіть у нашої першої вчительки. На її уроці ми встигли і через козла пострибати, і по канату полазити, і навіть у баскетбол пограти.
І так весело було на уроці!..
А коли фізкультура закінчилася, Оксана Михайлівна попросила нашу Катерину на хвильку затриматися. Ми тоді на це уваги не звернули. І даремно. Тому що наступного дня Макарон запізнився до школи.
Ойкаючи і зітхаючи, він ледве дошкандибав до парти і буквально впав на неї. А на першому уроці відчайдушно позіхав, куняв і двічі, засинаючи, стукався головою об парту, від чого прокидався. Але за кілька хвилин очі в нього знову заплющувалися.
Час від часу Катерина нишком штрикала його ліктем у бік. Але Макарону це хутко набридло, бо Кать-чин лікоть гострий, мов ключка. Тому він підклав під куртку найтовщу книжку, яку знайшов у портфелі,— підручник математики, і так куняв аж до перерви.
А на перерві ми з Хомою його трошки розтермосили. Макарон стогнав, ойкав і просив, щоб ми його відпустили і дали померти спокійно, оскільки в нього і без нас усе болить.
Та про те, що сталося з ним уранці і чому він такий розморений,— Генка ані пари з вуст.
Лише згодом ми витягли з нього чистосердечне зізнання...
От я й підійшов до відповіді на запитання: куди подівся Макарон? І якщо вже бути до краю чесним, то всі хлопці нашого класу були того разу не на висоті.
Бо коли після уроку Оксана Михайлівна затримала нашу Катерину, а ми не звернули на це уваги, вчителька сказала так:
— Катю, треба нам лікувати Дорошенка.
— А він що, знову застудився? — здивувалася Катя.— На перших уроках, здається, здоровий був.
А Оксана Михайлівна сказала:
— Ні, не здоровий. Здоровий — це означає: «Зроблений з дерева». Міцний тобто. А Дорошенка міцним аж ніяк не назвеш. Треба його терміново лікувати — фізкультурою.
Катя одразу захвилювалася:
— Правильно. Після уроків зберемо раду загону і засудимо поведінку Дорошенка. Треба буде взяти з нього слово робити фіззарядку і обливатися холодною водою, доки не зміцніє.
Але Оксана Михайлівна сказала, що раду загону збирати не обов'язково, а холодною водою він зараз може лише нежить зміцнити.
— Катю,— сказала вона,— я знаю, що ти вранці в Голосіївському парку бігаєш. От я й хочу тебе попросити: візьми з собою на зарядку Мака... пробач, Дорошенка. Хай він з тобою бігає.
Катерина подумала і відповіла:
— Не візьму, він не зможе зі мною бігати. У мене юнацький розряд з бігу, а в нього ноги ватяні. Він відстане.
— А ти спробуй бігти повільніше,— порадила вчителька.— Щоб він поруч з тобою був. А я тобі потім, на уроці, додаткове навантаження дам — і ти все надолужиш.
Уранці Катерина прийшла до Макарона...
Потім він намагався якось нам розповісти про той ранок. Але виходило це в нього дуже плутано. Тому я думаю, що Катерина наша просто скрутила його сонного, встромила у кеди й витягла на вулицю.
І Макарон побіг. Іншого виходу в нього просто не було. Бо, коли Каті нашій Довгоногій дають піонерське доручення, вона гори зрушить, море перепливе, сонного бігти примусить,— а завдання виконає!
Тож Катерина прибігала до Генки щоранку, навіть у неділю. Дорошенко вже батьків благати почав, щоб вони його на неділю бабусі віддавали, яка в іншому районі живе. Але Генчин тато сказав, що саме зараз цього робити не слід, оскільки Катя — це те, чого Генці раніше бракувало.
А ми з Хомою подумали, що якби тато навіть погодився і віддав синочка бабусі, Довгонога його й там відшукала б.
І Дорошенко таки побіг. Спочатку повільно, потім — швидше й швидше. Виходило це в нього не дуже красиво, він ніби стрибав з однієї ноги на другу,— але біг!.. І тут з'ясувалося, що Катерині вже не треба примушувати себе бігти повільніше, ніж вимагає юнацький розряд з легкої атлетики.
Я думаю, Дорошенкові було просто соромно відставати від дівчиська, хай навіть і з прізвищем Довгонога.
Тоді-то й зник з нашого класу Макарон. А з'явився високий смішливий хлопець Генка Дорошенко.
Здоровий хлопець.

ЧИ ПОТРІБНІ ВУСА МУШКЕТЕРАМ?
На 23 лютого наші дівчатка подарували кожному хлопчику художню листівку з воїном Радянської Армії і написали, щоб ми стали відважними і мужніми.
Звісно, всі. наші дуже образилися, бо ми вже зараз відважні й мужні. Ми навіть посперечалися трошки, хто з нас найсміливішии. І всі відразу згадали свої подвиги у школі і вдома. Тільки Дорошенко не встиг нічого вигадати, бо почався урок літератури і Лідія Михайлівна сказала:
— Любіть книгу — джерело знань!
А потім сказала, що це не вона сказала, а великий пролетарський письменник Максим Горький, якого насправді звуть Олексій Максимович Пешков, а Горький — це літературний псевдонім письменника.
Ми відразу забули про суперечку і почали вигадувати собі псевдоніми. Я кажу:
— У мене буде псевдонім Безсмертний. Так мене мама називає, коли я обідати не хочу. Каже: «Подивись на себе у дзеркало. Ти ж справжній Безсмерт ний на ім'я Кощій».
А Хома сказав:
— Дорошенкові теж нічого вигадувати не треба. Його ще з першого класу Макароном називали. А собі псевдонім я ще не вигадав.
Я пхикнув:
— А навіщо тобі псевдонім? У тебе прізвище краще за будь-який псевдонім. Чим погано — Хома Мітюлькін?
Тоді Хома стукнув мене по голові книжкою, яку читав на уроці. А Лідія Михайлівна розсердилася, відібрала у Хоми книжку і сказала, що зараз не про псевдоніми йдеться, а саме про книгу, з якою він так погано обходиться.
Тут вона подивилася, що читає Хома, і сказала:
— «Три   мушкетери».   Непрограмна   література.
І Лідія Михайлівна дружньо порадила нам прочитати у вільний час книгу письменниці Валентини Олександрівни Осєєвої «Васько Трубачов і його товариші». А для того, щоб ми серйозніше поставилися до її поради, пообіцяла через два тижні спитати нас, про що в тій книжці написано.
Але ми все ж таки досить легковажно поставилися до поради вчительки. Зрозумів я це днів через десять, коли пішов у бібліотеку. Хоча Лідія Михайлівна і сказала про одну книжку, але з'ясувалося, що ця повість складалася відразу з трьох.
Своїм відкриттям я поділився з Хомою і Генкою Дорошенком. Вони теж спочатку  жахнулися.  Але потім Хома сказав:
— Пропоную взагалі «Васька Трубачова» не читати. Все одно не встигнемо.
Дорошенко заперечив:
— Навряд чи Лідії Михайлівні сподобається, що ми не скористалися з її поради. Уявляю, який списочок літератури вона видасть кожному на літо: з ранку до вечора питимеш із джерела знань!..
— Треба розумом надточити, де сила не візьме,— мудро сказав Хома.— Крім книги, можна виявити й інші джерела знань. Ти, Сашко, які ще джерела знаєш?
Я подумав-подумав — і згадав телевізор. А потім і радіоприймач, хоча це джерело не таке хороше, як телевізор, бо по ньому нічого не видно, а тільки чутно.
А Дорошенко сказав, що він знає ще газети, журнали і кінотеатр.
Отоді Хома й повідомив, що в клубі імені Шота Руставелі демонструється художній фільм про Васька Трубачова і це називається інсценізація літературного твору. Можна за півтори години подивитися фільм і все про Васька довідатися.
Ідея була надзвичайно хороша, але нездійсненна. Бо останній дитячий сеанс починався о дванадцятій тридцять. А в нас у цей час за розкладом урок математики...
Та Хома розвіяв наші сумніви. Він сказав, що зараз навіть у пресі пишуть про викладання літератури в школі. Що вона і без того суттєво постраждала в боротьбі з іншими предметами шкільної програми. Тому його культпохід у кіно стане конкретним кроком у справі відновлення авторитету літератури в школі.
Ми з Дорошенком сказали, що теж підемо на літературний фільм, і тоді буде зроблено не один, а цілих три кроки.
Тому після четвертого уроку ми підхопили портфелі і припустили щодуху, бо сеанс мав от-от розпочатися, а квитків у нас ще не було.
Та недарма кажуть: скорий поспіх — людям посміх!..
Я не казатиму, якого кольору був світлофор, коли ми вискочили на перехід до клубу,— це й так зрозуміло, бо ми дуже поспішали.
І тут хтось як засюрчить!..
Дивлюсь, а нас уже оточили якісь хлопці й дівчатка. Всі в формі: мундири з погончиками. Білі портупеї, рукавички, а на головах — пілотки з кокардами. А в командира їхнього ще й справжній міліцейський жезл. Одне слово: нас упіймали юні інспектори руху.
Форма їхня мені дуже сподобалася. А те, що вони нас упіймали,—ні, не сподобалося зовсім. Тут ще й справжній міліціонер підійшов.
— Лейтенант Павленко,— каже.— Що ж це ви, хлопці, червоного світла не бачили?..
Ми з Хомою відразу похнюпилися, про всяк випадок.
Але Дорошенко все зіпсував.
— Червоне світло ми бачили,— каже.— А от вас не помітили.
Тоді лейтенант сказав:
— Доведеться вам піти з юними інспекторами руху і послухати корисну лекцію.
А Дорошенко:
— Ми в кіно запізнюємося!
Тут інспектори засміялися, а командир їхній пообіцяв :
— Нічого, буде вам і кіно.
Тут очі в Хоми зробилися круглі-круглі, і він як закричить:
— Ой, дивіться, машина на червоне світло поїхала!
Всі відразу озирнулися, а Хома гукнув:
— Атас!
Бо,   зрозуміло,   ніяка   машина   нікуди   не   їхала.
І навтіки кинувся. А я — за ним. А Дорошенко, мабуть, не зрозумів, у чому справа, і залишився.
І правильно зробив, бо всі інспектори рвонули за нами, а Генка міг спокійно піти собі геть...
Ми, мабуть, встановили кілька світових рекордів. А позаду тупотіли інспектори на чолі зі своїм командиром. Вони волали:
— Зупиніться, хлопчики! Ми нічого поганого вам не зробимо!
Але ми не зупинялися, ні! Хіба можна зупинити такий стрімкий прорив!..
«Трибуни вирують!.. Динамівці в атаці. М'яч у Бло-хіна... якимось невловимим рухом він обігруе захисника... ривок по краю... пас Бєланову!.. Ну... ще мить... Удар!..»
І тут я побачив воротаря.
Якийсь огрядний дядечко зупинився посередині тротуару і розчепірив руки. Напевне, він захоплювався футболом по телевізору і бачив, як Дасаєв виходить навперейми м'ячу.
У нашого воротаря в правій руці був портфель.
Пастка!..
Та в останню мить Хома знову викрутився. Він пірнув у під'їзд якогось старого будинку. Я — за ним!.. Дядечко лише в долоні ляснув.
«...удар!.. І м'яч повз розгубленого воротаря влітає в ворота!.. Го-о-ол!..»
Ми прожогом минули незнайомий двір з клумбою, пробігли під аркою і вискочили на паралельну вулицю. Просто перед нами стояв тролейбус з розчахнутими дверима. Ми й не помітили, як опинилися всередині. Хома відразу гепнувся на сидіння і сховався за бабусею, що сиділа біля вікна. Я впав поруч.
У ту ж мить з-під арки вибіг захеканий командир юних автоінспекторів. Він зупинився на місці і забігав очима по перехожих.
Тут тролейбус зашипів дверима — і рушив. Тоді я не втримався і помахав командиру рукою. Він побачив мене!.. Але було вже пізно.
Ми з Хомою тільки засміялися...
«...Ви бачите, дорогі телеглядачі, сучасний лайнер, на борту якого повертаються на Батьківщину наші футболісти із Суперкубком в руках. Чудовий приз за майстерність, кмітливість і волю до перемоги наших футболістів...»
Та коли тролейбус повернув у бік клубу імені Шота Руставелі, нам відразу перехотілося сміятися...
Генка Дорошенко, наш славетний Макарон, який уже сто разів міг би піти додому, стояв на місці і чекав, поки до нього наблизяться розлючені автоінспектори... Суперкубок випав з наших рук...
«Хто в біді залишить друга, сам пізнає гіркість бід». Так писав видатний грузинський поет Шота Руставелі, чиє ім'я носить клуб, в якому демонструється художній фільм «Васько Трубачов і його товариші» за одноіменною повістю Валентини Осєєвої. І Руставелі, безперечно, правий. Ще вісім століть тому він передбачив ситуацію, в яку потрапили ми з Мітюлькіним, залишивши Генку Дорошенка сам на сам із загоном юних інспекторів руху.
Ми мовчки проїхали дві зупинки і вийшли з машини.
На тролейбусній зупинці стояв наш директор школи Антон Петрович.
Побачивши  нас,  він  дуже  здивувався  і  сказав:
— Здрастуй, Борсюк. Здрастуй, Мітюлькін.
Ми досить невиразно відповіли на привітання. І вже збиралися хутенько попрощатися, але директор нас зупинив.
— А чого це ви не в школі?
Я промовчав, бо не знав, що слід відповідати, а розказувати, як було насправді, мій життєвий досвід не радив.
Але втрутився Хома. Він почав:
— Е... Розумієте, є... Антоне Петровичу... Ми це... Ми о-обов'язково... ми були б у школі, якби... Якби не це... Якби не голова...
Антон Петрович зацікавлено подивився на Хому:
— Голова чого? Загону?
— Ні,— чомусь прошепотів Хома.— Голова того... Болить. І ще паморочиться.
Він про всяк випадок схопився за лоба і додав:
— У мене голова.
Тоді я все зрозумів і заторохтів:
— У Мітюлькіна раптом запаморочилось в голові. Весна, знаєте. Мама каже, що навесні у школярів буває авітаміноз.
— Еге ж,— каже Хома.— І Борсюк оце саме відводить мене додому...
Для переконливості я взяв Хому під руку:
— То ми підемо, Антоне Петровичу?
— Ідіть, бідолахи,— співчутливо похитав головою директор.— Бачу, й справді кепсько тобі, Мітюлькін, якщо ти навіть Блохіна послухати не залишився.
Ми зупинилися, а Хома підозріло спитав:
— Якого Блохіна?
— Олега Блохіна,— сказав директор.— Ви хіба не знали, що після четвертого уроку в школі зустріч з футболістом Олегом Блохіним? Вам Вікторія Григорівна нічого не казала?..
Тут ми згадали, що перед уроками Вікторія Григорівна згадувала про якийсь сюрприз, але ми не звернули на це уваги, бо саме з дівчатками сварилися.
Отак і вийшло, що ми самого Блохіна прогуляли!..

«Щастя з нещастям в одних санях їздять»,—наголошує старовинне прислів'я. У справедливості цих мудрих слів народу ми переконалися дуже швидко.
Бо Лідія Михайлівна таки не забула про свою пораду і наступного дня ми з Хомою одержали від неї все, що заробили. А от Дорошенко, мабуть, у тих санях з іншого боку сидів. Бо про нього вчителька чомусь не згадала.
Втім, Дорошенко і без того сяяв, наче нова копійка. Виявляється, поки ми з нашим директором балакали, ті інспектори повели Генку в клуб, де вже зібралося чималенько таких самих юних порушників дорожнього руху. Там спочатку всім прочитали лекцію про правила поведінки на вулиці, а потім на цю ж тему мультики показали. Недарма, виходить, командир їхній про кіно казав! А я думав, це він так лякає... Ех!..
Але й це ще не все. Потім інспектори вийшли на сцену і показали цілу виставу, яка закликала всіх стати на боротьбу за безпеку руху. А Генка так насміявся на тих мультиках, що відразу попросив, щоб його теж записали в загін юних інспекторів.
Спочатку мене ця історія не дуже схвилювала. Ну, записався. Зате теж Блохіна не послухав. Але потім...
Потім у нас була зустріч з ветеранами. Наша піонерська вожата Лариса Василівна сказала, щоб всі прийшли у святковій формі. І Дорошенко прийшов у формі юного інспектора. У тій самій — з портупеєю і погончиками.
Уявляєте, як Хома скис! Він мріє стати прикордонником, а справжня форма не в нього, а в Дорошенка.
Генка потім часто її надягав. І на чергування загону, і на лекції, які інспектори в молодших класах проводили. Якось він і нам лекцію прочитав. А потім розповів, як вони на автопідприємство ходять і там у спеціальному класі автомобіль вивчають. І що він буцімто кілька разів уже сам тренувальну машину водив.
Хома хмикнув:
— Тю! Водив він машину!.. За мотузочку, напевне. Іграшкову.
Всі засміялися. І Генка теж. А потім каже:
— За мотузочку я ще в дитсадку навчився. А тепер учусь по-справжньому машиною керувати.
І розповів цікаві речі. Виявляється, вчені довели, що навчити керувати автомобілем легше дитину, аніж дорослого. Що в цій справі навіть кожен рік важливий. Якщо тобі, скажімо, десять років, потрібно лише три години практики для того, щоб навчитися досконало водити машину. Якщо хлопцеві чотирнадцять років, то треба вже десять годин практики. А дорослий повинен учитися не менше п'ятдесяти годин. Отож-то!..
Одне слово, ми б з Мітюлькіним теж у їхній загін записалися, Генка нам пропонував. Та щось з командиром їхнім зустрічатися неохота...
А згодом інспектори довідалися, що наш Дорошенко технікою захоплюється, і доручили йому загонову кінокамеру. Щоб він порушників на плівку знімав.
І ось одного разу в школі оголосили збір металолому. Дорошенко сказав:
— Готуйтеся! Я завтра кіноапарат принесу.
Мартинов здивувався:
— Навіщо нам твій апарат? У нас порушників немає.
А Генка:
— Мене Катя попросила, щоб я весь загін зняв. Потім будемо про себе кіно дивитися.
І він приніс на суботник кіноапарат. Всі кричали «ура!» і тягнули свій металолом не на купу, а до Генки, щоб потри пити до кадру. Але все одно наш загін більше за всіх назбирав.
Потім   приїхав паровоз, і ми   заходилися   свій металолом на нього вантажити. Ми з Мітюлькіним стояли у кузові, а інші нам нагору залізяки подавали. Згодом і Грицько Пундик у кузов заліз. Це для того, щоб Генка його окремо зняв. Крупним планом. Навантажили ми повну машину. Водій пішов до директора путівку підписувати, а я сказав Дорошенку:
— Це неправильно, що ти всіх знімаєш, а тебе — ніхто. Давай свій апарат, я тебе теж зніму.
Генка зрадів і каже:
— Зніми! А ти вмієш?
— Що  ж тут уміти?  Натискай  на  кнопку — та й усе.
— Hi,— каже Дорошенко,— ще треба лікті до тулуба притискати, тоді руки тремтіти не будуть і на плівці  кадр  не  хитатиметься.   Ось   так,   зрозумів?
Він подав мені кінокамеру на машину, а сам до наших побіг. Я руки до боків притиснув, як він казав, і в окуляр дивлюся. А через об'єктив усе краще видно, ніж просто так, очима. У Каті нашої, виявляється, весь ніс у веснянках — а я їх раніше не помічав. А у Мартинова на лобі іржава смуга від металолому. Смішно!
Кінокамера всіх до мене наблизила.
Навів я об'єктив на Генку і кричу:
— Увага! Знімаю!
І натиснув на кнопку. Камера задзижчала, а я руки до боків притискаю. Тільки бачу, що кадр все одно чомусь хитається і тремтить. І ще бачу, що в Генки очі великі-превеликі зробилися, ніби я не кінокамеру, а живого леопарда в руках тримаю...
«Що за дивина? — думаю.— Чом це я так хитаюся?»
Тут Дорошенко раптом зірвався з місця і якимись незграбними стрибками до мене побіг.
Я кричу:
— Стій! Кадр нерізкий буде!
А він все одно біжить. Я кнопку не відпускаю, тримаю Генку в кадрі, хоч і хитає мене, ніби я не в машині, а у човні стою.
Тут усі чомусь закричали, заойкали. Хтось ухопив мене за плечі і за поперек, але я апарата не випустив, бо це ж державне майно, за яке Дорошенко відповідає.
А коли він дострибав до машини, але в кузов не поліз, а вздовж борту побіг,— отоді я все второпав. Бо в кадрі, за Генкою, я побачив нашу школу, яка швидко віддалялася від мене...
Школа наша стоїть на горі, а під горою — дитячий садок. А машина, з якої я знімав Генку, чомусь на сама собою рушила з місця і мало-помалу з гори покотилася.
Генка перший збагнув, що сталося. Недарма ж він автоінспектор, хоч і юний!.. І побіг навздогін. А я стояв у кузові і все це знімав на кіноплівку: як він догнав ваговоз, як біг уздовж борту, як стрибнув на підніжку, відчинив дверцята і заскочив у кабіну...
Машина котилася дедалі швидше, а Хома з Пундиком тримали мене, щоб я не впав...
Потім завищали гальма, машина різко сіпнулася, я сів на коліна Мітюлькіну, і ми вдвох покотилися по купі металолому, а звідкісь згори на нас впав Пундик.
Ваговоз зупинився. І зразу так тихо зробилося...
Тоді я встав і знову натиснув на кнопку.
Зняв, як з кабіни, блідо усміхаючись, виліз переляканий Дорошенко. Як уся школа збігла вниз. Як Вікторія Григорівна і плакала, і сміялася, і цілувала Генку, а потім махнула на мене рукою, затулила долонями обличчя і пішла нагору, де над нашою школою стрибало в небі сліпуче весняне сонечко.
Певне, від сонця у мене теж засльозилися очі, і на цьому я припинив зйомку.

На лінійці, коли Дорошенку вручали іменного годинника, Антон Петрович сказав, що даремно дехто думає, ніби справжні лицарі і мушкетери були лише в далекому минулому. «Є мушкетери, є!» —сказав він вірш. І що от наш Генка —- це і є сучасний мушкетер у піонерському галстуку.
А про Пундика, Мітюлькіна і про мене він теж говорив. Що й ми, мовляв, молодці й мушкетери. Один не злякався і в складник умовах продовжував зйомку героїчного сюжету, а двоє інших,— сказав директор,— не залишили друга в біді, не зіскочили з машини, а міцно тримали, щоб той не впав.
Хома тоді відразу сказав, що він буде Атосом, Пундик — зважаючи на його вагу,— Портосом, а мені вже залишилося бути Арамісом.
І всі ми— вірні друзі мужнього й відважного Генки Дорошенка. Колишнього Макарона, а тепер-от — піонерського д'Артаньяна.
— Шкода тільки, що у Дорошенка вусів немає. Д'Артаньян з вусами був, я знаю: в кіно бачив,— сказав Хома.
Але Пундик заперечив:
— Це нічого. Подвиг можна і без вусів здійснити. Головне, характер мати. А вуса, може, ще виростуть.
 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky