Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

КАЗКИ НАРОДІВ СРСР

МИКИТА КОЖУМ'ЯКА
Російська казка

Біля світлого Дніпра на широких горбах стояло стародавнє Київ-місто, від усіх руських міст краще, від усіх руських міст багатше
Вік за віком жили в ньому руські люди. Працювали, землю орали, полотно ткали, в свята танцювали та брагу варили. А дівчата-киянки як наплетуть бувало вінків з квітів польових та як підуть у цих вінках з піснями до світлого Дніпра у весняний день—у кожного очі розбіжаться: і старий, і малий їх красою милується. А про молодців-богатирів київських далеко по світу слава розходилась: не бояться, мовляв, вони ні ворога злого, ні звіра прудкого, ні гада повзучого. Немає на світі швидших за їхні стріли, за їхні мечі гостріших.
Жили кияни, поживали, горя не знали. А горе й налетіло чорною хмарою.
Унадився літати в місто страшний змій. Тіло у змія в лусці зеленій, хвіст наче в'юн звивається, а на шиї зразу три голови сидять. Очі полум'ям палять, пащі вогнем палають, на лапах — кігті залізні. Як налетить змій на місто,— все небо чорними крилами закриває, світла денного не видно. Летить змій, реве:
— Не стояти місту Києву над Дніпром-рікою. Всіх вогнем спалю, всіх на порох стопчу. А коли хочете живими лишитись, то вмійте мене, змія, прийняти та почастувати. Буду я до вас раз на місяць прилітати, на гору опускатись, по красній дівчині поїдати.
Заплакали люди київські, зажурилися. Жаль їм своїх дочок змію на поталу віддавати. А не дати—напустить змій на Київ вогонь-полум'я, згорить місто — і весь народ з ним.
І стали мешканці щомісяця виводити за місто на гору по дівчині. Прив'яжуть її там ланцюгами до дуба старого, залишать і підуть. А змій прилетить вночі і з'їсть її.
Так він усіх дівчат київських поїв. Лишилася одна царська дочка.
Заплакали, затужили в царському палаці. Нарядили ца-рівну-красуню в золоті убори, в шовки та в парчу і повели до старого дуба.
Привели, ланцюгами прив'язали, вклонилися їй до землі та й назад у місто з плачем пішли. А з царівною тільки маленький її собачка улюблений залишився: нікуди він не захотів від дуба відійти.
Стоїть царівна біля дуба. Страшно їй—над горою вітер гуде, пугач стогне. Серце завмирає у дівчини. І раптом чує вона — крила шумлять.
— Ой, смерть моя летить!—плаче царівна. А змій до дуба підповз, на дівчину дивиться, очей відірвати не може.
— Не лякайся, красуне,—гарчить, — не з'їм я тебе. Надто вже ти красива. Візьму я тебе з собою і в печеру віднесу. Будеш у мене за господиню, а я тобою милуватись буду.
Підхопив він царівну на крила і поніс. А собачка за хвіст змія вчепився.
Приніс змій царівну в дрімучі ліси, в глуху гущавину, в своє зміїне лігво. Наламав у лісі колод і вхід завалив.
— Ось,—каже,—тут ти і житимеш.
Залишив він царівну в лігві, а сам по іншу здобич полетів. І не додивився змій, що собачка маленький тут-таки за хмизом сховався.
Тільки він полетів, а собачка — до царівни. Дзявкає, лащиться, в очі їй зазирає.
І стала царівна у змія жити. Вдень в берлозі сама з собачкою сидить, а ввечері змій прилітає, їжу собі приносить, відпочиває в кутку на своєму ложі зміїному та царівною всіма своїми очима вогненними милується.
Ось якось вдень полетів змій, а царівна і каже собачці:
— Біжи-но додому, в рідне місто, віднеси листа батенькові й матінці. Нехай дізнаються вони про моє життя. Чи не придумають вони, як мене звідси виручити.
Написала царівна листа і прив'язала собачці до нашийника. Пробрався собачка крізь колоди навалені, вибрався у ліс і давай бігти до Києва.
Довго чи недовго біг — прибіг прямо до царського двору. Цар з царицею очманіли від радості, що царівна жива. Годують собачку, голублять, а потім зібрали всіх своїх радників і питають:
— Порадьте, як нам царівну від змія визволити?
І кажуть їм радники:
— Треба царівні листа написати — нехай вона у змія допитається, кого він на світі боїться. Не може бути, щоб на
нього ніякої погибелі на світі не було.
Написали цар з царицею такого листа, засунули собачці за нашийник, і побіг собачка назад у ліс. Прочитала царівна листа від батьків, стала вечора чекати.
Увечері летить змій додому. Колоди порозкидав, в барліг уповз, відпочивати улігся. А царівна і каже:
— Ох, зміїньку-змію, і сильний ти, і страшний. А чи правда, що нікого на світі сильнішого за тебе немає і нікого ти не боїшся?
Лежить змій, хвіст у кільця звиває, посміхається:
— Гаразд, скажу  тобі   правду: є   в Києві один   богатир.
Звуть його Микита. Живе в Шкіряній слобідці, кожі мне та дубить, йому і прізвисько дали — Микита Кожум'яка. Ні одна людина з ним силою не зрівняється. Тільки він один на світі сильніший за мене, його одного я боюсь.
Сказав так змій, згорнувся клубком і захропів. А царівна сіла потихеньку батькам листа писати:
«Боїться змій лише Микити Кожум'яки. Надсилайте його сюди мене виручати».
Засунула листа за нашийник, і побіг собачка щодуху до Києва.
Прочитали в палаці листа царівни. Посилає цар слуг у Шкіряну слободу.
— Знайдіть Микиту Кожум'яку. Скажіть,— цар кличе.
Приходять служники до Микити. А Микита—мужик здоровенний, широкий, бородища лопатою—в той час кожі м'яв.
— Ходімо, Микито, у палац, цар кличе,—кажуть йому.
— Не піду. Ніколи мені,— відповідає Микита. Перекинув через плече дванадцять кож волячих разом і поніс їх до річки. Біжать за ним слуги царські:
— Ходімо, Микитонько.
— Сказав,— не піду. Ніколи мені.
Що тут будеш робити? Повертаються слуги назад, розповідають цареві, як була справа. Пішов цар у слободу.
— Микитонько! Виручи! Ти один змія подолати можеш. Врятуй царівну.
А Микита й відповідає:
— Та де ж мені, царю, на таке діло йти! Я людина боязка, мені змія не подолати.
— Як не просив цар, як не благав — не згоджується Микита. Так ні з чим і повернувся цар у палац. Цілу ніч з радниками думу думав: як би Микиту упросити. І надумав: зібрав він п'ять тисяч дівчаточок малесеньких та й послав їх до Микити.
Приходять дівчаточка в Шкіряну слободу, знайшли Микитин дім, стали на колінця і плачуть:
— Дядечку Микито, пожалій нас! Ось іще рік-другий мине, підростемо ми, всіх нас по черзі змій поїдати буде. Піди ти до нього лиходія, відірви у нього погані голови.
Шкода стало Микиті дівчаточок:
— Гаразд, не плачте. Піду, спробую.
І почав Микита Кожум'яка на битву збиратися. Взяв він гриста пудів прядива, насмолив смолою та й обгорнувся весь: гакою бронею закутався, що ні мечем не просікти, ні зміїним зубом не прокусить. І пішов на змія.
Приходить він до барлога, а змій тільки що додому повернувся.
— Виходь, змію, Микита Кожум'яка прийшов. Хочу з тобою силою помірятись.
Відчув змій біду неминучу. Став він зуби гострити. Та тільки Микита чекати не захотів: як стукне він по колодах біля входу, так по всьому лісі гул пішов. Розпалися колоди, виповз змій з барлога.
Зашипіли його три пащі, повалив на Микиту дим, обпалив його вогонь. Та богатир не злякався: почав він своєю булавою змія то справа, то зліва частувати, то по голові торохне, то по хвості дістане; виє змій від болю і люті, а бачить, що ніяк йому богатиря не подолати. Хотів він Микиту пополам перекусити, та зуби зміїні в смолі загрузли, не витягти. Звалився змій на землю.
— Ох, Микито, і дужий же ти! Набагато за мене сильніший. Не губи мене, давай з тобою по-доброму домовимося: на світі місця нам двом вистачить. Розділимо ми з тобою землю надвоє. Ти в одній половині житимеш, а я в другій. І заважати один одному не будемо.
— Гаразд, — Микита каже,— давай. Тільки треба буде між нами кордон якомога глибший прокласти.
Взяв він соху в триста пудів, запріг у неї змія:
— Ну, тягни, прокладай борозну.
І потягнуть змій соху. Тягне її від Києва до моря Каспійського, та знов до Києва і назад. А Микита знай погукує:
— Тягни, тягни, а то межу погано видно буде.
Прорив змій межу глибоку-преглибоку.
— Гаразд, землю розділили,— каже Микита,— тепер давай море ділити. А то скажеш, що ми по твоїй воді плаваємо.
Потягнув змій соху в море,— думав, що і воду можна борозною розділити. А море глибоке, дна не дістати. Захлинувся змій і потонув. Пристукнув його Микита своєю булавою, щоб міцніше було, і на берег витягнув.
— Не хочу,— каже,— море синє, чисте твоїм тілом поганити.
Розпалив він вогнище величезне, спалив змія на вогні, а вітри буйні підхопили попіл і рознесли на всі чотири сторони, щоб і пам'яті про змія не лишилось.
Іде Микита назад до Києва. Народ назустріч йому біжить — радіють всі, танцюють, пісні співають. Цар з царицею дочку за руку ведуть, несуть Микиті дарунки дорогоцінні — золото, хутра, одяг парчовий, перли дорогі. А Микита брати нічого не хоче.
— Для чого мені,— каже,— добро ваше? Не заради нагороди із змієм бився, а народ пожалів. Мені моя робота всіх ваших дарунків миліша. Відпустіть мене назад у слободу Шкіряну.
І повернувся Микита до себе додому. Знову живе, кожі мне, в світлому Дніпрі вимочує.
А слава про Микиту далеко пройшла. І склав народ про нього цю казку,— всім богатирям на здивування, добрим людям на розміркування.

КОТИГОРОШКО
Українська казка

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:
— А де ж ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,—-то ти за тією борозною і йди.
Поїхали.
А змій, що живе за тим   полем у лісі, взяв ту скибу закотив, а   свою протяг  до своїх палаців. От сестра, як  понесла братам обідати,  то пішла  за   тією скибою і доти   йшла, аж поки зайшла до змійового двора. Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:
— Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.
— Як то не прислала? Адже Оленка понесла, та й досі її нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукала? Брати й кажуть:
— Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змійового двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.
— Братіки мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
— А,—каже,— людський дух пахне. А що, хлопці: битися прийшли чи миритися?
— Ні,— кажуть,— битися!
— Ходім же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися. Не довго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,— нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й з'їла.
Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води — не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь— докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котиго-рошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли, так злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив,— люди й повтікали.
От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
— Десь повинні були в мене бути брати й сестра?
— Е-е,— кажуть,— синку, була їй тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
— Ну,— каже він,— так я ж піду їх шукати.
Батько й мати умовляють його.
— Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло; а то ти один щоб не загинув?!
— Ні, таки піду! Як; же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
— Скуй,— каже,— мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, як махнув, як кинув угору, та й каже до батька:
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, івін схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:
— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру,— треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
— На,— каже,— перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця,— булава як ударилась об нього,— тільки трошки зігнулась.
— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду.
Узяв ту булаву, в торбу буханців та сухарців, попрощався — пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс, Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинки, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.
— Здорова була, дівчино!— каже Котигорошко.
— Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з'їсть.
— Отже, може, і не з'їсть! А ти ж хто така?
— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
— Де ж вони?— питається Котигорошко.
— Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
— Отже, може, я тебе визволю,— каже Котигорошко.
— Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам!— каже Оленка.
— Дарма!— відказує Котигорошко.
Та й сів на вікні, дожидається.
Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз:
— Ге,— каже,— людський дух пахне!
— Де б то не пах,— відказує Котигорошко,— коли я прийшов.
— Агов, хлопче,— а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
— Де то вже миритися,— битися!— каже Котигорошко.
— Ходім же на залізний тік!
— Ходім!
Прийшли. Змій і каже:
— Бий ти!
— Ні,— каже Котигорошко,— бий ти спочатку!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,—  ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,— і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,— зовсім убив.
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а воли тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубком спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
— Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змійове він собі все забере.
От радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,— прив'язати його добре   ликом   до   дубка, щоб не вирвався,— тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив'язали та й пішли собі.
А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається,— прив'язаний. Він як рвонувся,— так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі та й пішов додому.
Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитуються в матері:
— А що, мамо, чи в вас іще були діти?
— Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.
Вони тоді:
— Оце ж ми його прив'язали,— треба бігти та одв'язати. А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату,— мало що хати не розвалив.
— Оставайтесь же, коли ви такі!— каже.— Піду я в світ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та й іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко.
— Боже поможи!
— Дай боже здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб шлях був.
— А куди йдеш?— питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну, то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходім разом!
— Ходім!
Пішли вони. Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.
— Боже поможи!
—  Дай боже здоров'я!
—  А що ти, чоловіче, робиш?
—  Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!
— Ходім!
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом,—  так вода .й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
— Боже поможи!
— Дай боже здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Крутивус. А ви?
— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!
— Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі,— Вернигора перекине: де ліс,— Вернидуб виверне; де річка,— Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс,— коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку,— нікого нема. Котигорошко й каже:
— Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:
— Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Не великий пан, відчиниш і сам,— каже Вернигора.
Двері відчинились та й знов хтось кричить:
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернигора крутивсь, крутивсь, якось одірвав свого чуба, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
— А чого ти запізнився з обідом?
— Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:
— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає у двері:
—  Відчини!
— Не великий пан, відчиниш і сам.
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли лізе, дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.
— А що це ти з обідом спізнився?
— Та задрімав,— каже,— трохи...
А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій  день зостався   Крутивус,— і з ним   те саме. А Котигорошко й каже:
— Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
— Відчини!
— Стривай, відчиню,— каже Котигорошко.
Відчинив двері,— аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
—  Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
— А чого тобі?— питає Котигорошко.
— А ось побачиш чого,— каже дідок, доп'явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:
— То ти такий!—та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив її там.
— Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.
Приходить він у хату,—вже й товариство поприходило.
— А що обід?
—  Давно впрів.
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
— А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.
— Е,— каже Котигорошко,— коли він такий, то ходім його шукати.
— А де дідок того дуба тяг,—  там так і знати, що волочено,— вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:
— Лізь туди, Вернигоро!
— А цур йому!
— Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вериидуб, і Крутивус.
— Коли ж так,— каже Котигорошко,— полізу я сам. Давайти плести мотузки.
Наплели вони мотузків, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
— Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали,— таки сягнули до дна — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли там усе сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,— аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.
— Ой,— каже,— чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
— Та я,— говорить Котигорошко,— шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.
—  Е,— каже вона,— дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, — він тебе вб'є, бо вже багато людей повбивав.
— Не вб'є! — каже Котигорошко,— то ж я йому й бороду защемив. А ти ж чого тут живеш?
— А я,— каже вона,— королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:
— А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
— Де вже,— каже   Котигорошко,— миритися,— битися!
От і почали вони битися. Бились-бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшов та гукає:
— Агов, побратими,— чи ви ще є?
— Є!
Він прив'язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли:
— Це ваше.
Витягли, спустили знову мотузок. Він прив'язав другий мішок:
— І це ваше.
І третій їм віддав,— усе, що добув. Тоді прив'язав до мотузка королівну:
— А це моє,—каже.
Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:
— Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо,— він упаде та й уб'ється.
А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали щось,— узяв прив'язав до мотузка каменюку та й гукає:
— Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули,—камінь тільки гуп!
— Ну,— каже Котигорошко,— добрі ж і ви!
Пішов  він підземним   світом.   Іде та іде, коли   насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,— на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
— Як не з'їси, то ми скажемо.
— Ні,— каже,— не з'їм.
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:
— Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все — я полечу, а тут піде дощ,— вони в гнізді й заллються.
— Винеси мене,— каже Котигорошко,— на той світ.
— Ну, добру ти   мені   загадку   загадав! Ну, та дарма,— треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок  м'яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м'яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— і долетіли до цього світу.
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:
— Ви мене зрадили,— мушу вас покарати.
Та й покарав.
А сам одружився з тією королівною та й живе.

АСИЛАК І ЗМІЙ
Білоруська казка

Було це в стародавні часи.
Невідомо звідки налетів на білоруську землю величезний змій. Прилетів, сів, цілий край землі собі забрав. І почав хапати людей та гнати їх у свої володіння, щоб вони йому землю обробляли. Жене, а сам кричить:
— Гей ви, мої мужики, поспішайте! Вашою роботою буде — мені землю орати, для мене хліб збирати.
А землі у змія була сила-силенна.
Приставив він ціле військо своїх слуг-змієнят і наказав і вдень, і вночі тих мужиків стерегти, очей з них не зводити.
— А хто не захоче працювати на мене, того мало не до смерті бийте!
І працювали мужики на землі змійовій. Надривалися з місяця в місяць, з року в рік. Так віками і йшло.
Та настав час— і народився в білоруській глушині, серед лісі>в і боліт, в хаті у бідних батьків хлопчик Асилак.
Ріс він швидко. Не зчулися батьки, як Асилак уже високим і міцним став, немов дубок молодий.
Якось питає він у батька:
Куди це ти, батеньку, щодня з ранку до вечора ходиш? А батько відповідає:
— Ох, синку, всі ми на злого змія працюємо.
І розповів він синові, як народ в полоні у змія живе. Розсердився Асилак:
— Як же це можна століттями таку неволю терпіти! Піду я битися із змієм.
Злякався батько:
— Куди ти підеш, синку? Живцем з'їсть тебе змій-душогуб.
А Асилак і каже:
— Хочу я, батеньку, мужиків з неволі визволити. Чи довго малим дітям без батьків плакати, чи довго мужикам підлеглим таку муку терпіти?
І пішов Асилак житло змійове шукати. Ішов він лісами, ішов болотами. Зустрів на дорозі старезного діда.
— Куди, синку, прямуєш?— питає дід.
— Іду я, дідусю, страшного змія шукати, який наших мужиків у неволі тримає. Чи не знаєш, як до його лігва ближче пройти?
— Іди, парубче, на схід сонця,— говорить дід.— Довго тобі іти доведеться. Нарешті побачиш камінну стіну. За тією стіною зміїне лігво. — Тільки запам'ятай: коли будеш ти із змієм битися і подолаєш його,— не давай йому пощади. Буде він тобі золото обіцяти, буде срібло давати — нічого не бери. Убий змія, а палац його з чотирьох боків підпали, щоб попіл його вітром по болотах розвіяло і сліду не лишилося.
Подякував Асилак дідові за пораду і пішов у той бік, звідки сонце сходить.
Ішов  він  через лісові  пущі,   через  грузькі болота, через швидкі ріки і глибокі озера. Нарешті бачить,— стала вдалині перед ним висока стіна.
Підійшов Асилак ближче, хоче на стіну вилізти,— а стіна гладка, немовби лисий череп, зачепитися немає за що. Пішов Асилак ворота шукати.
Три дні і три ночі йшов, а стіні все кінця-краю немає. Розсердився Асилак, схопив камінь на триста пудів вагою та як шпурне його з розмаху в стіну.
Затрусилась, заколихалась стіна — і розсипалась. За стіною зміїв сад відкрився.
Переступив Асилак через каміння, що обвалилося, і пішов доріжкою.
Одну пройшов, другу пройшов, а на третій сам змій йому назустріч. Паща вогнем пашить, на лапах кігті страшні то стиснуться, то розтиснуться — так, здається, і націлюються Асилака схопити.
— Ти як сюди потрапив?— кричить змій.— Тобі тут чого треба?
А Асилак подивився просто в зміїні очі і відповідає хоробро:
— Прийшов я з тобою, чудисько, битися. От коли б твою погану голову зірвати,— зразу в нашому краю інше життя почалося б.
Зареготав змій злобним реготом, закрутився, хвостом забив.
— Ну, і сміливий же ти, хлопчисько! Зі мною і не такі молодці в давні часи боролися, та я всіх їх наче мух ковтав. І тебе проковтну.
Кинувся змій на Асилака. Зубату пащу роззявив, очі вирячив, лапи простягнув — ось-ось схопить бідного хлопця.
Та не розгубився Асилак. Нахилився він, схопив у жменю піску дрібного та як шпурне змієві просто в морду. Засипав піском змієві очі.
Завищав змій по-звірячому, зафуркотів, засичав, язик свій цовгий висунув. А Асилак — хап його за язик. Накрутив па руку і тягне змія, немов гнилу колоду.
Злякався змій, реве, виє.
— Не убивай мене, Асилак. Відпусти живого! Дам я тобі все, чого твоя душенька зажадає. Хочеш, золота дам.
— Не хочу,— відповідає Асилак.
— Може, срібла хочеш? Або самоцвітів?
— Не хочу,— говорить Асилак,— все що у тебе є, ти у бідних відняв, все це не твоєю, а їхньою працею здобуто.
— Так чого ж тобі дати?— виє змій.
— Нічим ти тепер не відкупишся,— Асилак відповідає,— кінець твій прийшов.
Притиснув він ногою язик зміїний, вирвав з коренем величезний дуб та як ударить змія по черепу.
Охнув змій і звалився на траву. Тут йому і кінець прийшов.
Сів Асилак на пеньок, віддихався трохи, потім вхопив змія за лапу і потягнув у палац. Пам'ятає він, що йому зустрічний дід наказував.
Приволік Асилак змія в палац, повалив на підлогу, сам вибіг, всі двері замкнув і підпалив палац з усіх чотирьох боків.
Позбігалися змійові слуги, кинулися до Асилака:
— Держи його! Лови! Він нашого господаря вбив!
А Асилак схопив одного з слуг за ноги та й давай ним, як дрючком, інших дубасити. Озирнувся — нема нікого, всі змійові слуги перебиті лежать. А хто встиг, той втік з палацу без пам'яті, світ за очі.
Горить палац, палає. Горить мертвий змій. Чорний дим стовпом над лісом стоїть, вітер попіл на всі боки розвіває. Не залишилось від змія ані порошинки.
Дивиться Асилак, а навколо мужики зібралися, дивляться з острахом, шепочуться:
— Біда,   братці!   Примусить   нас змій   йому нові хороми будувати. Пропадемо на цій роботі.
Засміявся Асилак, до мужиків підходить:
— Бач, чого злякалися! Та вже ж немає більше на вашій землі змія. Навіть попелу від нього не лишилося. Кидайте підневільну працю, ідіть по домівках. Певно, дітлахи ваші за батьками скучили.
Зраділи мужики, стали обіймати Асилака; котрі співають, котрі танцюють від радості. А потім усі до своїх рідних сіл подались — почали працювати на своїй землі, на радість собі і дітям.
І стали вони просити Асилака:
— Зостанься з нами. У нас тепер життя хороше буде — спокійне, дружнє, трудове.
А Асилак відповідає:
— Не можу, братці. Ще не всі змії на землі перебиті. Одного я прикінчив — піду з іншими битися.
І пішов Асилак на захід сонечка — туди, де ще багато мужиків було у зміїв поневолено і на чужій роботі гинуло. Пішов Асилак за їх волю, за їх щастя битися.
А коли всіх зміїв переб'є,— тоді, кажуть, в рідні ліси повернеться, стане разом з іншими щасливо працювати на рідних ланах.

СТРАШНИЙ ДЕВ
Грузинська казка

Було це чи не було, — хто знає?
Розповідають, що жив-був цар. Задумав цей цар оженитися.
Вибрав він собі наречену—небаченої краси дівчину: очі у неї чорні, як ніч, кучері золоті, губи червоніші за мак червоний, а стан у неї, як молода яблуня.
В усьому царстві не було кращої дівчини.
Оженився цар і зажив щасливо з молодою царицею.
Незабаром народився у них син-царевич.
І спіткало тут царя страшне горе. Ввірвався в палац величезний дев, схопив і поніс царицю.
Цар з горя головою об каміння б'ється, погоню за погонею виряджає,—не впіймати страшного дева, не повернути царицю.
Знає цар, що страшний дев безсмертний. Ні вбити, ні перемогти його неможливо.
Плаче цар, побивається, а нічого зробити не може.
От рік минає, другий іде. Став цар потроху своє горе забувати. А царевич росте і росте, скоро зовсім великий виріс. Приходить він якось до батька і питає:
— Батеньку, а де моя мати?
Полилися у царя знову сльози з очей. Обняв він царевича і каже:
— Ти ще, синку, в колисці лежав, як твою матір страшний дев викрав і з палацу поніс.
Почув це юнак і спокій втратив. Вдень і вночі йому мати мариться, душить його злоба на дева, спати не дає. Приходить царевич до батька і говорить:
— Вирішив я, батеньку, страшного дева розшукати і матір свою визволити. Не хочу я, щоб моя матінка у нього в полоні мучилась.
Злякався цар, став сина відмовляти:
— Куди тобі, синку, з девом боротися! Його досі ще ніхто-перемогти не міг.
— А я спробую, — каже царевич.
І пішов він шукати страшного дева.
Через якийсь час, по якійсь годині приходить він в поле до перехрестя трьох шляхів.
Біля однієї дороги напис на камені: «Хто сюди піде,— скоро додому повернеться». Біля другої: «Хто сюди піде, — не швидко додому дістанеться». А біля третьої: «Хто сюди піде, — ніколи додому не прийде».
«Певно, ця третя дорога і веде до страшного дева», подумав царевич і, недовго роздумуючи, пішов нею.
Ішов він, ішов, дев'ять гір пройшов, дев'ять рік пересік, дев'ять ущелин обминув. І ось доходить він до одного міста.
Бачить царевич — пусто й сумно в місті. Жителі в будинках ховаються, на вулицях ні душі не видно, вогні не горять,. ні голосів, ні пісень не чути.
Зайшов царевич в один дім, питає:
— Що у вас у місті за печаль така сталась? Ні людей не видно, ні голосів не чути, вогні не горять, ніхто пісень не співає.
А йому і відповідають:
— Біда у нас у місті, царевичу. Щодня виходить на берег з моря величезний морський кабан і все, що на дорозі не зустріне, пожирає. Тому і ховаємось ми, тому і голосу не подає ніхто.
— Ну, так жити не можна, — говорить царевич, — треба мені піти подивитись, що то у вас за кабан такий.
— Іде царевич до берега моря і бачить — стоїть на березі висока башта, верхівкою в небо уперлася, підніжжям у хвилі морські ввійшла. А в башті вікно, і сидить біля вікна красуня: очі, мов ніч, чорні, кучері золоті, губи за червоний мак червоніші, а сама свіжа, як молода яблуня.
Глянула красуня на юнака і ахнула:
— Навіщо ти прийшов сюди? Тут і птиця в небі не літає, і риби в воді не живуть. Тут всі страшного дева бояться.
— А, так це його башта? — питає юнак. — А як ти сюди потрапила, красуне?
— Мене дев з палацу мого чоловіка, царя, викрав. Жила я в щасті й радості; народився у мене син, а дев прилетів і забрав мене від колиски сина.
Зрадів юнак, що матір знайшов.
— Я і є твій син! — вигукнув він. — Я тебе визволити прийшов.
— Ох, синочку, важка це справа, — говорить цариця. — Дев сильніший від усіх на світі, і смерть його далеко схована, нікому її не знайти.
— А ти спитай його, матусю, — говорить царевич, — де він силу ховає. Може він тобі і скаже. А я до тебе завтра знову прийду.
От повертається дев у свою башту. Потягнув повітря носом, озирнувся і кричить:
— Тут хтось був! Людським духом пахне.
— Що ти, хто б тут був! — відповідає цариця. — Тут і птиці не літають, — так тебе всі бояться?;.
Відпочив дев, поїв, попив, а цариця і каже йому:
— Дивує мене твоя сила, дев. Всі тебе і безсмертним, і непереможним називають. В чому ж твоя сила, і де вона схована?
— Під піччю закопана,— відповідає дев. Ліг він і захропів.
Вранці помчав дев розбійничати. Приходить царевич під вікно і питає:
— Ну, що, матінко, дізналась?
— Дізналась, синочку, — говорить цариця. — Сила дево-ва під піччю закопана.
— Ти, матусю, прикрась піч якнайкраще, заквітчай її,— навчає царевич.
Повертається увечері дев, дивиться — прибрана піч краще, ніж звичайно, навколо квіти розсипані.
— Це що ж таке?  — питає дев.
А цариця ласкаво відповідає йому:
— Ти мені сам дорогий — і сила твоя дорога. От я й прикрасила місце, де вона закопана.
Засміявся дев:
— Не під піччю моя сила, а ось у тому стовпі мармуровому, на якому стеля тримається.
Ліг він і захропів. А вранці знову розбійничати пішов. Вранці приходить царевич, а мати й каже йому:
Обдурив мене дев: не під піччю його сила, а он у цьому стовпі мармуровому, на якому стеля тримається.
— Ти цей стовп завтра заквітчай, — відповідає царевич.
Приходить дев з полювання, бачить — заквітчаний мармуровий стовп. Аж до стелі, згори донизу, червоні і білі троянди в'ються. Зареготав дев.
— А в чому ж твоя сила? — питає цариця, а сама ласкаво девові лоба погладжує, в страшні очі дивиться.
— А сила моя  — в тому дикому кабані, який щодня з моря виходить, — відповідає дев. — Поки той кабан живий, доти і я непереможним буду. А вбити кабана можна тільки тоді, коли його прямо поміж очей мечем ударити. Ніхто цього не знає, тому і не боюсь я нікого в світі.
Ліг дев, заснув, захропів. А вранці прокинувся і знову розбійничати пішов. Приходить царевич під вікно до матері.
— Ну, синочку, тепер я про все розвідала,— говорить мати. — Сила його — в морському кабані. Треба кабана поміж очей мечем ударити, а Інших ран він не боїться.
— Спасибі, матінко, тепер я знаю, що мені робити, — говорить царевич. Взяв він свій меч і побіг до кузні.
Три дні й три ночі гострили ковалі меча царевичу.
Засяяв, заблищав меч страшним блиском. Взяв його царевич і прямо до моря пішов.
Завирувало море, зашуміли хвилі, і вибіг на берег дикий морський кабан. Ікла довгі, страшні, шерсть дибом.
Як помітив кабан царевича — так і помчав на нього з роззявленою пащею. Хоче розтерзати, проковтнути сміливця.
А царевич змахнув своїм мечем та як ударить кабана просто поміж очей і розсік надвоє.
Царевич — до башти. Дивиться, — аз гори спускається знесилений дев. Пропала його сила. Хотів він було на юнака заричати, а царевич як крикне йому:
— Мовчи, чудовисько! Тепер ти в моїх руках. Іди відмикай свої підвали, діставай все, що ти у жителів викрав!
Поповз дев у свої підземелля, почав звідти награбоване добро виносити. Жителі з міста поприбігали — веселі, щасливі, радісні. Хвалять молодця, дякують йому, своє майно розбирають. А царевич посадив матір на спину девові, сів сам і наказує:
— Неси нас у палац, до мого батька.
Поніс їх дез у повітрі в царський палац.
Побачив цар з вікна, що дружина і син повертаються, вибіг зустрічати їх. Від радості сам не свій.
Опустився дев посеред царського двору. Зійшли з нього царевич з царицею. І тут зник дев без сліду. Тільки казка про нього лишилась.


НЕПЕРЕМОЖНИЙ  ЧЕМІД-ЧУДЗІН
Башкирська казка

Жив на світі бідний пастух Чемід-Чудзін. З дитинства він сильним і спритним був, сильнішим від.усіх своїх ровесників. А як підріс, так його і дорослі побоюватись і поважати стали. Знали всі, що нікому з них з силачем у бою не справитись: всякого він легко однією рукою переможе.
Багато років пас бідний пастух Чемід-Чудзін отари багатія Чанара.
Але одного разу розгнівався багатій на свого пастуха і прогнав його.
Взяв Чемід-Чудзін торбу на плечі і пішов світ за очі.
Довго ішов він, стомився.
Привела його дорога в густий ліс.
Вибрав Чемід-Чудзін тінисту галявинку, поклав під деревом торбу, ліг і заснув.
Спить він і бачить сон, — ніби підходить до нього старик з великою білою бородою і каже:
— Здрастуй, богатирю.
— Який з мене богатир! Я простий пастух, — відповідає Чемід-Чудзін.
— Ні, ти богатир. Слухай, що я тобі скажу. Під цим деревом, у тіні якого ти спиш, є залізні двері. Двері ці ведуть у підземелля. Вже сто чотири роки стоїть там чарівний кінь і чекає богатиря, який його осідлає. Сідай на нього і станеш справжнім богатирем. Не давай кривдити слабих, допомагай бідним і карай злих та багатих.
Прокинувся Чемід-Чудзін — і сам не знає, вірити своєму сну чи не вірити. Встав він на ноги, схопив за нижні гілки дерево, під яким спав, вирвав його і бачить — у глибині ями великі залізні двері.
«Здається, старик мені правду сказав», подумав Чемід-Чудзін. Відчинив він двері і спустився у підземелля.
Не пройшов він і трьох кроків, як з'явився перед ним, немовби з-під землі, білосніжний кінь. Грива у коня кільцями, шерсть шовкова, підкови з чистого золота. Дорогоцінне сідло на коні, і привішена до сідла богатирська зброя.
Спинився кінь перед Чемід-Чудзіном і заіржав, немовби від радості.
Чемід-Чудзін довго не роздумував. Скочив він на коня, виїхав з підземелля і помчав лісовою дорогою.
Доїхав він до першого роздоріжжя, і зустрівся йому незнайомий богатир на сірому коні.
— Куди, богатирю, прямуєш? — питає Чемід-Чудзін.
— Їду я в турецьку землю. Там збираються богатирі з усієї землі. Хто виявить себе найсильнішим, за того падишах свою дочку віддасть.
— А як звуть тебе?
— Звуть мене — Сагіб-Алі.
— Сагіб-Алі, візьми мене з собою.
— Їдьмо, дорога широка: двом місця вистачить.
Довго їхали богатирі через дрімучі ліси, чер< і високі гори.
Перепливли багато швидких рік, доїхали до перехрестя трьох доріг—зустрівся їм богатир на чорному коні.
— Куди, богатирі, прямуєте? — питає.
— В турецьку землю, — відповідають богатирі. — Там збираються силачі з усього світу. Найсильнішому падишах свою дочку за дружину віддасть.
— Візьміть мене з собою, — просить їх новий товариш.
— А як звуть тебе?
— Звуть мене — Мухамед-Керім.
— Їдьмо, дорога широка: трьом місця вистачить.
Ідуть богатирі, розмову дружню ведуть, а Сагіб-Алі й каже:
— Брати, даремно ми всі троє в турецьку землю їдемо. Адже там падишах нас один з одним боротися примусить. Доведеться нам в єдиноборстві один на одного руку підняти. Давайте краще жеребок кинемо; нехай один з нас до турецького падишаха їде, а інші двоє від перехрестя праворуч і ліворуч роз'їдуться.
Погодились богатирі, кинули жеребок; і випав жеребок Чемід-Чудзіну.
— Ти вирушай в турецьку землю, — говорять йому Сагіб-Алі і Мухамед-Керім,— а ми — один вправо, а другий вліво поїдемо. І рівно через три роки всі ми на цьому роздоріжжі зберемося. А коли не прийде хто-небудь з трьох, — значить, трапилось з ним якесь нещастя. Поклянемося, що будемо допомагати один одному, що б не сталося.
Поклялися богатирі, розпрощалися і роз'їхалися в різні боки.
Поїхав Сагіб-Алі праворуч. Багато країн він об'їздив, багато слабих і скривджених захистив, багато добра людям зробив — і стало ім'я його відомим від моря до моря.
Одного разу, коли він їхав дрімучим лісом, почув голос:
— Богатирю, врятуй мене від злої смерті, допоможи мені. Злий чаклун тримає мене тут у неволі.
Сагіб-Алі під'їхав до краю дороги і побачив, що до дерева прив'язана молода вродлива дівчина.
Зіскочив богатир з коня, розрубав вірьовки. А дівчина раптом обернулася на величезну змію і проковтнула його.
Заіржав сірий кінь і помчав без сідока в лісову хащу.
Мухамед-Керім поїхав від роздоріжжя вліво. Довго він їздив по світу, об'їхав багато країн, всюди допомагав слабим і беззахисним, і всюди знали його як добру і хоробру людину. Якось довелось йому їхати дрімучим лісом. І почув він жалісний голос:
— Допоможи мені, добрий богатирю. Злий чаклун тримає мене тут в полоні.
Оглянувся Мухамед-Керім і бачить — прив'язана до дерева молода прекрасна дівчина.
Зіскочив богатир з коня, розрубав мечем вірьовки. А дівчина раптом обернулася на величезну змію і проковтнула його.
Злякано заіржав чорний кінь і кинувся з дороги в хащу.
А Чемід-Чудзін їхав та їхав прямим шляхом у турецьку землю. На третій день путі зустрівся йому старик з великою бородою.
«Де я його бачив?» подумав Чемід-Чудзін і згадав: цей старик з ним уві сні розмовляв.
Тепер він спинив богатиря і питає:
— Куди, синку, прямуєш?
— В турецьке царство, — відповідає Чемід-Чудзін. — Хочу з іншими богатирями поборотися, своє щастя спробувати.
— Це ти завжди встигнеш,— відповідає старик, — поїдь краще в царство киргизьке, позмагайся з царем Замигулом.
— А навіщо мені з ним битися? — питає Чемід-Чудзін.
— У царя Замигула, — говорить старик, — є чарівний камінь. Хто його в руках тримає, у того всі бажання здійснюються. Камінь цей може навіть мертвих воскресити. Переможеш Замигула — камінь цей твоїм стане.
— Спасибі за добру пораду, батьку, — говорить Чемід-Чудзін.— Звичайно, я краще до Замигула поїду.
Повернув він коня і поїхав у киргизьке царство.
Привіз його кінь у киргизьке царство, до самого двору царя Замигула.
Стоїть царське шатро — все з червоного шовку, золотими ґратами обнесене, а на ґратах — одрубані    голови людські. Проте не злякався хоробрий богатир Чемід-Чудзін, зліз з коня і переліз через грати.
Входить він у царське шатро.
Сидить у шатрі старенька бабуся, повстяну попону для коня шовком і золотом вишиває.
Привітався з нею богатир, а бабуся і говорить:
— Як ти потрапив сюди, славний молодцю? Адже це шатро злого царя Замигула. Якщо він застане тебе тут, — уб'є. Бачиш, скільки людей він уже   занапастив   і голови  їхні   на грати повісив?
— А може, мене не вб'є,— відповідає Чемід-Чудзін.— Я сюди, бабусю, в справі приїхав. Треба мені довідатись, де у Замигула чарівний камінь схований. Допоможи мені, якщо можеш.
В цей час за огорожею кінський тупіт почувся, гучний крик.
— Це Замигул повернувся, — каже бабуся, — ховайся мерщій.
Посадовила вона його в куток і накрила старою повстю.
Входить в шатро злий цар Замигул. Халат на ньому шовковий, тюбетейка перлами гаптована, чорне волосся в тоненькі коси заплетене, в руках канчук ремінний.
Сідає Замигул за стіл.
— Давай, стара, їсти, — виголодався я.
Подає йому бабуся золоті блюда зі стравами, а сама питає.
— Довго ти їздив, Замигул. По лісах гасав?
— Авжеж,— відповідає цар,— полював. Зовсім було загнав оленя білого, та вислизнув він від мене і в горах сховався. Ну, та я його все одно знайду.
— А як же ти знайдеш його? — питає бабуся.
Посміхнувся Замигул:
— Є у мене камінь чарівний. Цей камінь відкриває мені все, що я знати хочу. Опущу я його в воду, подивлюся на дно — і нічого від мене не сховається.
Поїв Замигул, встав, зняв із стіни золотий меч і опустив його рукоятку в чан з водою.
— Ось, дивись, стара. Камінь у рукоятку   меча вставлений. Дивлюсь я на дно чана і бачу, що олень у гірську печеру  сховався. Завтра поїду туди і дістану його.
Повісив Замигул меч знову на стіну і ліг на м'які подушки відпочивати. Вийшов тут Чемід-Чудзін з кутка, зняв чарівний меч з стіни, у двір вибіг і гукає:
— Царю Замигул, вставай! Я з тобою битися приїхав, твою голову з плеч зняти.
Почув Замигул, з подушок підвівся:
— Молодий ти, богатирю, щоб з Замигулом битися. Не боюсь я нікого. Мені замолоду пророкували, що смерть мені тільки від руки богатиря Чемід-Чудзіна написана. А ти хто такий?
— А я і є богатир Чемід-Чудзін!
Вискочив Замигул з шатра, за поспіхом і про меч свій забув.
А Чемід-Чудзін чекає його, на коні навкруги шатра скаче, чарівним мечем помахує.
Скочив і Замигул на коня, та як побачив, що богатир меч його в руках тримає, злякався.
Кинувся він на Чемід-Чудзіна, хоче меч відібрати, а богатир тільки підняв руку з чарівним мечем — і впав Замигул мертвий.
Ввійшов Чемід-Чудзін у шатро.
— Немає більше, бабусю, лиходія Замигула. Не буде він тепер добрих людей безвинно карати.
А старенька подивилася на богатиря і каже:
— Добре ти діло зробив, богатирю. Довго я на тебе чекала. Мене сюди батько мій, старий орел, на допомогу людям послав. Тепер я можу в рідні степи повернутися.
Обернулася бабуся на молоду орлицю, вилетіла з шатра і полетіла за далекі гори.
Вклонився їй вслід богатир, сів на коня і поїхав до перехрестя, де він з Сагібом-Алі і з Мухамедом-Керімом розлучилися. Приїжджає він туди і бачить — немає богатирів. Тільки сірий кінь і чорний кінь бродять,— понурі, із збитими набік сідлами.
«Мабуть, з моїми братами біда скоїлась», думає Чемід-Чудзін. І раптом чує голос:
— Допоможи мені, добрий богатирю. Врятуй мене від чаклуна, який мене в полоні тримає.
Обернувся Чемід-Чудзін, а проти шляху молода дівчина до дерева прив'язана.
Перевірю зараз, чи правду ти говориш, — відповідає богатир. Опустив він чарівний меч у струмок, подивився на дно і узнав усю правду.
— Не дівчина ти — змія люта. Ти моїх братів проковтнула. Віддавай їх зараз же, а то погано тобі буде, — закричав Чемід-Чудзін.
Злякалася дівчина, обернулася на змію, щоб на богатиря кинутись, а Чемід-Чудзін ударив чарівним мечем, розсік змію на дві частини. Вийшли з неї названі брати, стали обнімати Чемід-Чудзіна.
— Як ти насмілився з цією чарівною змією боротися? — питають.
А богатир відповідає:
— Адже ми один одному слово давали — один за одного в біді стояти.
І Сагіб-Алі, і Мухамед-Керім ніколи з Чемід-Чудзіном не розлучались і як рідні брати його любили.

ЯК БОГАТИРІ  СОНЦЕ І МІСЯЦЬ ВІД ЗМІЯ ВРЯТУВАЛИ
Чуваська казка

За лісами, за морями, за високими горами жив страшний змій. Звали його—Великий Змій.
Величезний він був, злий. Вогнем дихав, лапами провалля копав, хвостом гори перекидав. Від крику його за тридев'ять земель листя на деревах обсипалося і ріки пересихали.
Розсердився якось Великий Змій на людей. Заревів, піднявся на весь зріст—і захопив з неба сонце і місяць.
Відразу на землі темно стало. Злякалися люди. А Великий Змій кинувся на них у темряві. Став хапати їх і пожирати.
Всіх з'їв.
Не помітив він тільки, що в степу, в густій траві, маленький хлопчик з лошатком сховалися. Та в темному лісі—другий хлопчик з лошатком, а в горах, в ущелині третій такий самий хлопчик, і теж з лошам.
Сховав Змій за пазуху сонце з місяцем і поповз за ліси, за моря, за високі гори.
А три хлопчики і троє коней молодих визирнули, побачили, що Змія немає, і почали рости з усіх сил, щоб швидше вирости. Один виріс і назвався — Земля-богатир, другий — Дуб-богатир, а третій — Гора-богатир.
Через якийсь час, по якійсь годині — тільки вийшов у степ Земля-богатир з мечем у руці. Побачив його молодий вороний кінь і заіржав від радості. Обняв богатир коня за шию.
— Де ж світло? Чому так темно навкруги? — питає.
А кінь так і рветься, б'є траву копитом, просить богатиря на сідло скочити. Сів Земля-богатир на коня і говорить:
— Поїдьмо, коню, сонце шукати. Не можна без світла жити.
От їде він дорогою і бачить — немовби мигтить щось у пітьмі.
Стоїть біля дороги Дуб-богатир і величезним деревом, наче палицею, бавиться, з руки на руку перекидає.
Помітив Дуб-богатир вершника на вороному коні і кричить:
— Куди їдеш, братіку мій старший?
— По сонце, по місяць їду, світло шукати,— відповідає Земля-богатир.
— Візьми мене з собою. У мене гарний дрючечок є.
— Їдьмо,— відповідає Земля-богатир.
Сів Дуб-богатир на свого білого коня. Пішов білий кінь в ногу з чорним. їдуть двоє богатирів, двоє братів, сонце і місяць шукати.
От їхали вони, їхали, коли бачать — в пітьмі, в горах щось ворушиться. Дивляться богатирі,— а це третій їхній брат, Гора-богатир, на скелі сидить, величезний камінь з руки на руку, немов м'ячик, перекидає.
— Здорові були, братці, куди вирушили?— кричить їм Гора-богатир.
— По сонце, по місяць їдемо, світло добувати,— відповідають старші брати.
Візьміть мене з собою. У мене добрий камінчик є.
 — Їдьмо, братіку,— відповідають старші богатирі.
Поїхали всі троє рядом. Земля-богатир — на чорному коні, Дуб-богатир — на білому коні, Гора-богатир — на сірому коні. Всі троє коней в ногу ідуть. Їдуть троє братів сонце і місяць шукати,  світло здобувати.
Їхали вони, їхали — і виїхали в широке поле. Бачать — лежить перед ними Біла ріка, срібний міст через неї перекинутий, а біля берега будинок стоїть срібний. Зійшли богатирі з коней, пустили їх на траву попастися, самі в будинок заходять.   .
Будинок всередині — краси невимовної, срібні зірки на стінах горять, навколо килими срібні розкинуті, на столах страви смачні стоять, всюди вогні горять,— а господарів немає.
Закусили богатирі, лягли на м'які килими і поснули. Рівно опівночі заіржав, запирхав білий кінь. Почув його голос Дуб-богатир, встав, узяв свого дрючка і пішов до мосту.
Зашуміли, загриміли хвилі Білої ріки. Ідуть по ріці одна за одною дев'ять хвиль. І несе остання хвиля срібний трон. А на срібному троні сидить змій з дев'ятьма головами, з дев'ятьма срібними коронами.
І кричить змій страшним голосом:
— Я — Великого Змія молодший син. Іду з вами, трьома богатирями, боротися. Всіх вас розтерзаю, у вогні спалю, попіл за вітром пущу!
— Не хвались передчасно,— відповідає змію Дуб-богатир. Схопив він свого дрючка, розмахнувся — і злетіли з плечей зміїні голови. Покотилися срібні корони по степовій траві.
Охнув змій, дим чорний степом пішов, смолою горілою запахло.
А Дуб-богатир до братів у будинок іде:
— Вставайте, братіки, тут нам робити більше нічого. Треба далі їхати.
Схопилися богатирі, сіли на коней, знову степом їдуть.
Їдуть вони, їдуть, бачать — тече перед ними Чорна ріка, і міст через ту ріку  — золотий. Стоїть на березі будинок-палац, весь з чистого золота вилитий.
Зійшли богатирі з коней, пустили їх на траву попастися, самі в будинок заходять.
Будинок всередині  — краси дивовижної. Золоті зірки на стінах горять, із стелі світяться, стіни килимами шовковими завішані, на килимах мережива золоті. Посеред кімнат столи стоять з угощеннями, по кутках лежать подушки з золотими візерунками,— а господарів немає.
Повечеряли богатирі і відпочити лягли.
Сплять богатирі міцним сном. Тільки рівно опівночі чує Земля-богатир — заіржав, запирхав чорний кінь.
Схопився богатир, узяв свій гострий меч і вийшов з будинку.
І бачить він — ідуть по Чорній ріці дванадцять чорних хвиль. Одна за одну вища, у пітьмі золотом вилискують. На останній хвилі золотий трон пливе, а на троні — змій з дванадцятьма головами, з дванадцятьма золотими коронами. І кричить змій страшним голосом:
— Я — Великого Змія старший син. Іду з вами, трьома братами, боротися. Всіх вас розтерзаю, у вогні спалю, попіл за вітром пущу.
— Стривай, рано тобі вихвалятися,— відповідає йому Земля-богатир. Підняв він свій меч богатирський, розмахнувся — і зрубав змію одинадцять голів.
Покотилися золоті корони по степовій траві, зашуміла трава в степу.
Заблагав змій жалібним голосом:
— Не губи мене, богатирю, пощади мою останню голову. Зостав мені життя. Я тобі за це сонце і місяць віддам.
І дістає змій з правого вуха сонце, з лівого — місяць. Віддає їх Землі-богатирю.
А Земля-богатир сховав сонце в праву кишеню, місяць — у ліву, схопив свій меч, розмахнувся — і відрубав змію останню голову.
Знялися над рікою вогонь і дим. Охнув змій, повалився на бік, засичав — і здох.
Радий побіг Земля-богатир в будинок, де молодші богатирі спали.
— Вставайте, братіки! Я сонце і місяць здобув. Їдьмо мерщій, в рідну землю світло повеземо.
Скочили богатирі на коней, поскакали степом.
А степ широкий, просторий, кінця-краю йому немає. їдуть, їдуть богатирі, скачуть, скачуть богатирські коні, а все ще путь перед ними далека.
Потомилися богатирі, в чистому полі на траву прилягли відпочити.
Тільки заснули троє братів — виповзає з мороку сам Великий Змій.
Скрутився він кільцем, оточив сплячих богатирів, злобно сичить, усміхається.
— Не врятуєтесь від мене, зухвалі. Помщуся я вам і за сміливість вашу, і за синів моїх зарубаних.
Здригнулися богатирські коні і заіржали. Прокинулись брати-богатирі, миттю на коней своїх сіли.
Хочуть брати через тулуб Великого Змія перестрибнути. А Великий Змій сичить, звивається, хвіст кільцями скручує, на богатирів вогнем пашить.
Стрибнув сірий кінь — і спіткнувся. Упав разом із сідоком, Горою-богатирем, просто в пашу Змію.
Стрибнув білий кінь—і не дострибнув. Потрапив і Дуб-богатир просто в зміїну пашу.
Залишився один старший брат.
Говорить йому його чорний кінь:
— Не жалій ти мене, хльосни до крові.
А Земля-богатир круг Змія то вправо, то вліво на коні скаче, одну рану за одною йому мечем завдає. Приловчився він і розсік Змія. Вискочили звідти Дуб-богатир і Гора-бога-тир. Давай вони допомагати старшому братові.
Добили богатирі Великого Змія.
І вийшло із Змія безліч людей — всі ті, кого він у пітьмі пожирав.
Вийшли вони — одні плачуть від радості, інші пісні співають.
Вийняв тоді Земля-богатир з правої кишені сонце і підкинув його вгору.
Попливло сонце небесами зі сходу на захід. Розлилося гаряче світло по всій землі.
І тільки схилилося сонце на захід, дістав Земля-богатир з лівої кишені місяць.
Підкинув його вгору — і поплив місяць за сонцем, покотився тихо по північному небу. Пливе, срібне світло розливає. З місяцем і ніч не темна, не страшна.
Заспокоїлись люди, поснули.
Стоять троє богатирів, на щасливий сон людей милуючись.
А за плечима у них рожева зоря розливається — новий день встає.

ДОБРИЙ ЕРТЕ-БЕРГЕН
Якутська казка

Жили собі в дрімучому лісі дід та баба. Обом їм було по сто років.
Всього у них було досхочу — і худоби, і одягу, і хутра. Не було тільки дітей. Дуже нудьгували старі.
Пішов якось дід у ліс. Бачить — на галявинці стоїть стара гілляста береза.
Не проста це була береза, а зачарована. Жила в її стовбурі добра чарівниця. Звали її Ічите.
Підійшов дід до берези, постукає по білій корі і говорить:
— Добра Ічите, допоможи моєму горю. Сто років живемо ми з старою на світі, а немає у нас ні сина, ні дочки. Старі ми стали, кволі, нудно нам в самотині. Дай нам, добра Ічите, сина.
І раптом береза з тріском розкрилась. Вийшла із стовбура жінка-красуня з білосніжним лицем і довгим зеленим волоссям.
Каже Ічите:
— Жаль мені вас, старих. Допоможу я тобі. Рівно через три дні ти почуєш сильний шум у лісі: почнеться гроза, піде великий дощ і град. Сховайся і сиди дома. А через три дні приходь на цю галявину.  Побачиш ти на ній великий чорний камінь. Збери своїх друзів і перевези цей камінь до себе в юрту. Поклади його на соболеве хутро і чекай три дні.
Через три дні трісне камінь, і вийде з каменя хлопчик. Буде він вродливіший за всіх дітей на світі. Волосся у нього буде золоте, а тіло срібне. Візьми цього хлопчика собі за сина.
Сказала так чарівниця і сховалася в березу. Зімкнулися білі віти, зашелестіло зелене листя. Дивиться дід — нема перед ним нікого.
Пішов дід додому і розказав своїй старій, що з ним трапилось.
Рівно через три дні почалась у лісі страшна гроза із зливою і градом.
А коли вона вщухла, пішов дід на галявину. Бачить він — лежить на галявині великий чорний камінь, якого ніколи тут раніше не було.
Скликав дід сусідів і потягнув камінь до себе в юрту. Поклав його на соболеве хутро.
Пролежав чорний камінь три дні в юрті. А через три дні камінь тріснув  — і вийшов з нього чудовий хлопчик: волосся золоте, тіло срібне, обличчям кращий від усіх дітей на світі.
Зраділи старі і стали ростити хлопчика, як рідного сина. Назвали його: Ерте-Берген.
Ріс хлопчик як з води. В п'ять років мав такий зріст, ніби двадцятирічний юнак. Не було на всю округу юнака—сильнішого і розумнішого за нього.
Якось вранці встав Ерте-Берген, умився, наївся, напився, підійшов до батьків і каже:
Батеньку, матусю, нудно мені в рідному лісі. Дайте мені коня, щоб через гори і ліс скакав. Дайте золоту уздечку і батіг на дев'яносто пудів. Хочу я по світу поблукати.
Нема у нас, синку, такого коня,— каже старий,— піди на галявину попроси Ічите, щоб вона дала тобі коня. А золоту уздечку і батіг візьми у мене в коморі.
Взяв хлопчик уздечку й батіг і пішов на галявину. Підійшов він до берези, постукав по стовбуру і говорить:
— Славна Ічите, дай мені коня богатирського, щоб міг він скакати через високі гори, через дрімучі ліси. Хочу я по світу поблукати.
Розкололась береза надвоє, вийшла із стовбура красуня Ічите.
— Іди стежкою мимо дев'яти струмків, мимо дев'яти ярів, мимо восьми галявин. На дев'ятій галявині пошукай собі коня.
Сказала так—і зникла.
Замахали зелені віти, зашуміли білі гілки. Дивиться юнак — немає перед ним нікого.
Послухався він чарівницю і пішов стежкою. Пройшов він дев'ять струмків, пройшов дев'ять ярів, пройшов вісім галявин.
На дев'ятій галявині дивиться він — цілий табун коней пасеться.
— Котрий же з них богатирський кінь?— подумав Ерте-Берген.— Кину лишень я свою уздечку в табун. На якого впаде вона, того коня і візьму.
Кинув він свою золоту уздечку і бачить —упала уздечка на найменше, найпоганіше лошатко.  Розсердився Ерте-Берген:
— Чи такого коня мені треба. Що я з цим лошам робитиму?
А лошатко підбігло до нього і каже:
— Не гнівайся, хазяїне, а поведи мене до молочного озера з золотими берегами. Викупай мене там — побачиш, яким я конем стану.
Взяв юнак уздечку в руки, повів лошатко в гущавину лісу до молочного озера з золотими берегами.
Кинулося лошатко в озеро, пірнуло тричі — і вийшов на берег білосніжний кінь. Грива — кільцями золотими, з ніздрів полум'я пашить, очі іскри мечуть.
— Оце по мені кінь!— вигукнув Ерте-Берген, скочив на нього, розпрощався з батьками і поїхав світ за очі.
Їхав богатир літо, їхав зиму. Рівно сім років їхав.
На восьмий рік схаменувся: згадав, що сім років нічого не їв. Став він роздумувати, де б знайти чого-небудь поїсти.
Дивиться — стоїть перед ним скеля. Іде з скелі димок.
Ударив богатир по скелі батогом — розступилась вона.
Бачить Ерте-Берген  — сидить у печері бабуся і кашу варить.
— Здорова була, бабусю! Дай мені поїсти, — попросив богатир.
— А звідки ти, синку, взявся?— питає бабуся.
Розказав їй богатир про себе.
— Та ти, мабуть, і справді богатир, коли так,— говорить бабуся.— Ось тобі богатирська їжа. Поїж.
І ставить бабуся на стіл маленьку мисочку. Засміявся Ерте-Берген:
— Що ти, бабусю! Та цього мені й на один зуб мало.
— А ти спробуй, синку: з'їж спочатку, потім і кажи.
Почав богатир кашу їсти. їв, їв, а все ніяк маленької мисочки до дна виїсти не може. Тільки на третій день з'їв усе, що було в мисочці, і мисочку догори дном перекинув.
— Ну, спасибі, бабусю, нагодувала. Тепер у мене сили немовби втричі більше. Поїду я подвигів шукати.
Розпрощався богатир з бабусею і вирушив у дорогу.
Їхав він лісом, їхав, їхав рівно сім літ і потрапив нарешті в таке місце, де сонце і місяць тільки половинками своїми світили.
А ліс і трава росли в тому місці залізні. Як вітер повіє,— шумить, дзвенить залізне листя, дзвенить залізна трава.
Став Ерте-Берген із цього залізного лісу вибиратися, продиратися крізь залізні кущі і гілки. І вибрався на галявину.
Стоїть на цій галявині сіра скеля, а круг скелі одноока і однорога худоба бродить, залізну траву скубе.
Спробував він на скелю вилізти, а скеля гладка, рівна, зачепитися немає за що.
Обернувся тоді Ерте-Берген білкою і вибіг аж на вершину скелі. Помітив він, що у скелі є отвір, а з нього димок іде.
Зазирнув богатир туди і бачить — сидить на дні скелі дівчина, сама світла, немовби срібна, а волосся золоте.
Плаче вона і жаліється:
— Звірі й птахи на волі живуть, дикі вовки на волі бігають, а я тут сама в полоні у лиходія Бекерденя мучуся.
Жаль стало богатиреві дівчину. Обернувся він знову на людину, стрибнув на дно й питає:
— Хто ти, красуне? І як сюди потрапила?
А дівчина відповідає:
— Я Ірюнь. Лиходій Бекердень мене у батька з дому викрав. Бачиш — навколо сірі скелі стоять. В усіх них полонені його знемагають. А я вже сім років у полоні живу. Зараз Бекердень на полювання пішов, а повернеться він — не минути лиха тобі.
— Може, я з ним як-небудь і впораюсь,— говорить Ерте-Берген.— Не хочу я, щоб ти в полоні сиділа.
Ледве встиг він ці слова вимовити, як зашуміли залізні гілки загойдалися залізні дерева — з'явився на дорозі лиходій Бекердень. Голова у нього була чотирикутна, обличчя однооке, чорне, з ока іскри сипалися. їхав він на залізному коні.
Ударив богатир своїм батогом по скелі — розступилася скеля, і вийшов богатир назустріч лиходію Бекерденю.
— Ти хто такий?— загарчав Бекердень.
А юнак відповідає:
— Я той, хто тобі голову зітне.
Загарчав Бекердень, засміявся злобним сміхом і кинувся на Ерте-Бергена.
Почався бій.
Такий бій, що на небі хмари скупчилися, по землі вихорі завили, залізні дерева до трави прилягли, всі звірі в лісові нори поховалися.
Дев'ять літ билися богатирі. Нарешті почав стомлюватись Бекердень і говорить юнакові:
— Мабуть, на землі нам бою не скінчити. Ходімо до вогненного моря. Ти станеш золотою рибою, а я — залізною, і знову будемо битися. Гаразд?
— Гаразд,— відповідає юнак.
Пішли вони до вогненного моря, обернулися на риб і знову почали один з одним битися.
Схвилювалося вогненне море, зашуміли вогненні хвилі, свистять вихорі над морем — б'ється золота риба з залізною.
Дев'ять літ билися богатирі.
Знову почав стомлюватись лиходій Бекердень, а здаватися не хоче. Знову каже він юнакові:
— Мабуть, і в воді нам не перемогти один одного. Давай піднімемося у повітря. Ти обернешся на сокола з золотою головою, а я — на орла з залізним дзьобом. Згодний?
— Згодний,— відповідає Ерте-Берген.
Обернулись вони птахами, піднялися в повітря і знову стали один з одним битися.
Дев'ять літ билися сокіл з орлом.
Та, мабуть, кінець судився тут лиходієві Бекерденю. Ударив сокіл орла міцним дзьобом в груди — і упав орел мертвий.
Обернувся тоді сокіл знову на молодого богатиря. Підбіг до нього білосніжний кінь з золотою гривою.
І поїхав богатир залізним лісом. Б'є кінь копитами по сірих каменях, а Ерте-Берген промовляє:
— Виходьте, бідні люди, на світло, на волю, на сонечко. Немає більше живого лиходія Бекерденя.
Стали полонені з скель виходити. Дякують богатиреві, радіють, вслід за ним юрбою ідуть.
Повернувся Ерте-Берген на галявину. А там на великому камені красуня Ірюнь, світла, як срібло, з золотим волоссям, сидить, його повернення чекає. Посадовив він її поперед себе в сідло і поїхав назад через чарівний ліс.
Цілих сім років їхав богатир з дівчиною, поки в знайомі місця приїхав.
Спинив коня біля рідного чума, красуню Ірюнь у чум повів.
Зраділи старі батьки. Справили весілля. Стали вони щасливою сім'єю жити. Дев'яносто синів у Ерте-Бергена народилося.
Були всі богатирями, як батько.

ДОЧКА СОНЦЯ
Долганська казка

Жив у давнину багатий купець. Назбирав він грошей гак багато, що став багатший за всіх у нашому краю і зажив по-царському. Народ і прозвав його царем.
Жив цей цар-хазяїн з своєю жінкою. Дожили вони до старості, жінка й померла.
Поплакав старий купець, погорював, став жити сам. Та скоро знудився. Покликав він до себе своїх радників і говорить:
— Треба б мені нову царицю взяти. Та звідки візьмеш? Адже я цар. Мені з простою жінкою одружуватися не годиться.
А радники йому і відповідають:
— Чули ми, царю, що у Сонця є дочка, красуня-дівчина. Коси золоті, очі зірками сяють, на щоках червона зоря грає. Накажи здобути її тобі за дружину.
— Та хто ж це зуміє?— питає цар-хазяїн.
А радники кажуть:
— Вибери для цієї справи кого-небудь найбіднішого. Справа ця небезпечна і важка. Жаль, коли на ній яка-небудь знатна людина загине.
І привели вони до царя бідного хлопця-мисливця. Звали його Оку-Олай.
— Ось,— кажуть радники царю,— про цього хлопця розповідають, що він від усіх в нашому краю наисильнішии і від усіх найхоробріший. Нехай він тобі по наречену піде.
Зрадів цар, говорить Оку-Олаю:
— Треба мені за жінку дочку Сонця здобути. Вирушай і здобувай, як хочеш. Не здобудеш — голову зітну. Завтра ж в дорогу збирайся.
Що мав робити бідний хлопець? З царем   сперечатись   не можна. Пішов Оку-Олай смутний. Приходить додому, плаче.
— Що, синку, трапилось?— питає його мати.
А син відповідає:
— Наказує мені цар-хазяїн у наречені дочку Сонця дістати. Важка ця справа. Видно, вирішив цар занапастити мене. Звичайно, знатну та багату людину не пошле, а мене, бідного, йому не жаль.
 —  Не плач,— говорить мати Оку-Олаю,— лягай спати, а вранці подумаємо, може, і придумаємо, як біди позбутися.
Ліг хлопець спати. Вранці встає. Напоїла його мати, нагодувала і каже:
— Ось, синку, що я тобі скажу. Дочку Сонця не за лісами, не за горами, а за морем шукати треба.
Дам я тобі маленьку кульку. Як кинеш ти її на дорогу, покотиться вона перед тобою і стане тобі шлях показувати.
Підеш ти за кулькою і прийдеш до берега моря. Є на морському березі пустинний мис. На цьому мисі древні напівзотлілі кістки розкидані. Це кістки старого звіра, якого хвже давно на землі немає. Збери ти їх і склади з них кістяк.
Потім піднімись на прибережний горб. Дам я тобі лом залізний. Скопай ти горб цим ломом і побачиш залізний молот. Підніми його, віднеси на мис і тричі удар ним по лосиних кістках. Перший раз удариш — лось м'ясом обросте. Другий раз удариш — лось шкірою обросте. Третій раз удариш — оживе лось і підведеться на ноги.
Ти розкажи, що тебе до нього за допомогою мати послала. Просить, мовляв, вона допомогти сину її єдиному. І лось допоможе тобі.
Дала мати Оку-Олаю маленьку чорну кульку і залізний лом.
Розпрощався з нею Оку-Олай, кинув кульку на дорогу — вмить стала кулька золотою, як сонце, і покотилася по дорозі. Пішов за нею Оку-Олай своєму царю дочку Сонця в наречені здобувати.
Довго ішов Оку-Олай. Не лічив він днів, не лічив ночей.
Нарешті привела його кулька до берега моря, до пустинного морського мису. Нікого навколо. Тільки хвилі плещуть, тільки чайки над сірими скелями кричать.
А біля самої води лежить плаский камінь, і на ньому древні кістки розкидані. Напівзотліли вони, подекуди мохом вкрилися.
Спинилася кулька. Став Оку-Олай кістки одну до одної підбирати. Довго він трудився. То так покладе, то інакше — склав, нарешті, весь кістяк.
«Тепер треба молоток здобути», думає.
Озирнувся він і побачив високий горб. Шумлять на горбі столітні сосни, дивляться верховіттям у пустинне небо. Поліз Оку-Олай на горб.
На самій верхівці лежить чорний камінь. Хотів його Оку-Олай з місця зрушити,— де там! Лежить камінь, не ворухнеться. Взяв Оку-Олай свій залізний лом. Почав ломом з усіх боків камінь підкопувати.
Весь день до вечора працював. Над вечір зрушив камінь з місця, і відкрилась під ним глибока яма. Заглянув Оку-Олай туди і бачить — лежить в землі залізний молот, та такий величезний, що злякався хлопець: «Як же я його звідти витягну?»
Стрибнув він у яму, почав молот витягати. Всю ніч працював Оку-Олай. Тільки на ранок підняв молот з ями і поніс його до мису.
Напружився Оку-Олай, підняв молот і ударив по лосиному черепу.
І стали поволі обростати м'ясом лосині кістки.
Ударив Оку-Олай вдруге — і стала волохата шкура лосину тушу обтягувати.
Втретє ударив Оку-Олай—заворушився лось, відкрив очі, зітхнув з шумом і став на ноги.
Ніколи таких могутніх лосіз Оку-Олай у лісі не бачив. Сам величезний, дикий, роги гіллясті. Встав лось і говорить глухим голосом повільно, немовби йому давним-давно говорити не доводилось:
— Відтоді, як землю створено, ніхто не будив мене. Сонячної землі жителю, навіщо ти прийшов сюди? Навіщо ти мене турбуєш?
Вклонився Оку-Олай лосю і розказав, за чим його цар послав. Вислухав його лось і відповідає:
— Важка це справа. Заради царя твого не став би допомагати тобі й заради тебе самого не став би. Але коли мати за свого сина єдиного просить,— спробую. Сідай тут на каміння і чекай мене. Пройду я тими шляхами, по яких Сонце під водою ходить.
Поплив лось по морю і зник у морській безодні.
Всю ніч сидів Оку-Олай на прибережному камінні. Ось уже й ранок. Піднялась над пустинним морем рожева зоря.
І бачить Оку-Олай — встають над морем немовби два сонця. Одне, як завжди, по небу пішло, а друге по воді до берега наближається. Пливе по морю старий лось, сидить у нього на спині дівчина з золотими косами, з очима, як зірки, з червоною зорею на щоках.
Приплив лось до берега, дихає важко.
— Нелегка була справа,— говорить Оку-Олаю. Сплигнула дівчина на землю.
— Навіщо ти звелів мене викрасти?— питає. Розказав їй Оку-Олай, що він хазяйську волю виконує.
— Добре,— каже дівчина,— не хочу я, щоб ти через мене постраждав. Та тільки я без моїх уборів до твого царя не піду. Лежать на дні моря дві скрині чавунні. В них моє вбрання. Дістань їх, тоді я за твого царя піду.
— Що ж,— каже Оку-Олай,— спробую.
Сів він лосеві на спину і пустився по морю.
На самій середині моря опустився лось під воду. Дивиться Оку-Олай — пливуть назустріч йому риби зубаті, грізні пащі роззявляють, сміливця проковтнути хочуть.
— Тримайсь міцніше,— говорить лось. .
Помчав він по дну моря. Бачить Оку-Олай — стоять на піску дві скрині чавунні. Підхопив він їх, на плечі перекинув. ї виніс його лось знову на берег.
— Ох, важко мені було,— каже лось.
А дівчина подивилась на скрині й говорить:
— Спасибі, Оку-Олай. Тільки треба мені з дна моря ще морську корову дістати, від якої я завжди молоко п'ю. Іншого молока я пити не можу. Дістанеш корову,— піду з тобою, а без корови не піду.
Що мав робити Оку-Олай? Зітхнув він, а лось і говорить:
— Сідай на мене, може-таки, і корову здобудемо.
Сів Оку-Олай лосеві на спину, поплив лось по морю. На самій середині спустився він у підводне царство.
Бачить Оку-Олай — пливуть назустріч йому риби зубаті, повзуть гади підводні, хвости звивають, так і намагаються лося за ноги зачепити, Оку-Олая на дно стягнути.
— Тримайсь міцніше,— сказав лось і помчав під водою.
Дивиться Оку-Олай — стоїть між морськими водоростями корова, мокру траву жує. Схопив він її за прив'язь, потягнув за собою. Виніс його лось на берег. А дочка Сонця на камінчику сидить, чекає. І скрині поряд стоять.
— Ну, тепер я все для тебе зробив,— каже лось,— сил більше немає, стомився.
— Спасибі тобі, вірний помічник,— сказав Оку-Олай і погладив лося по спині.
Ліг лось біля берега, витягнувся — і розпався на кістки. Розсипались кістки в порох, і поніс вітер той порох в холодне, пустинне море.
А Оку-Олай чавунні скрині взяв на плечі, дівчину за руку взяв, корову за собою повів і вирушив у дорогу.
Приходять вони в рідний край, заходять у царський двір.
— Кличте царя, хай наречену зустрічає,—  говорить   Оку-Олай царським слугам.
Побігли слуги до царя. Виходить цар-хазяїн на ґанок.
— Молодець, Оку-Олай,— говорить,— ну й красуню-наречену мені здобув!
Подивився цар на скрині.
— Та, видно, і посаг у неї чималий.
І до корови цар підходить:
— А це хто? Корова морська? Ну, не дуже-то вона красива. Ані трохи за наших корів не краща.
Почула це корова, образилась. Пащу роззявила і —хап!— проковтнула царя.
Підійшла дочка Сонця до Оку-Олая, руку йому подає.
— Не хотіла я за царя заміж іти, тому що не любий він мені був. А за тебе, хоробрий Оку-Олаю з радістю піду.
Ударила вона палицею по чавунних скринях. Почали скрині рости, рости — і перетворились на два великі будинки. В одному будинку всякої їжі смачної стільки, що сотні людей за сто років не з'їсти. В другому — одягу всякого стільки, що сотні людей за сто років не зносити.
Одружився Оку-Олай з дочкою Сонця, і стали вони втрьох з матір'ю щасливо жити аж до самої смерті.

СИН АЛТИН-КАНА
Алтайська казка

Було це багато-багато років тому,— коли крізь хмари золота гора виростала, коли молочне море до золотих берегів розливалося, коли на старій модрині золота зозуля кувала.
Посеред широкого степу золотий палац стояв. Крізь три неба вгору він здіймався, крізь три шари землі вниз опускався.
В золотому палаці жив Алтин-Кан, онук богатиря, сам могутній, як алтайська тайга.
Одружився Алтин-Кан з красунею Алтин-Кок. Пожив деякий час з нею в палаці, а потім і говорить:
— Поїду-но я, жінко, на полювання. Хочу соболів постріляти, за водяними птахами поганятися.
Сів Алтин-Кан на білорудого коня і вирушив у золоту тайгу.
Їхав підніжжями білих гір, їхав берегом синього моря. Звіра на бігу, птицю на льоту стріляв могутній Алтин-Кан.
Тимчасом у красуні Алтин-Кок у золотому палаці маленький син народився. Такий він з самого народження міцний був, що назвали його Берген, а означало це: богатир.
Повертається Алтин-Кан додому, бачить гуляє по палацу хлопчик, за три місяці як трилітній виріс. Зрадів батько синові, подарував йому шапку з чорної лисиці і золотий лук.
Жив недалечко від них другий богатир, Кара-Мок. Здавна вони ворогували.
От одного разу проїжджає Кара-Мок мимо золотого палацу і сміється.
— Живе тут Алтин-Кан. Думає, що він від усіх богатирів на світі сильніший. А я його однією рукою перемогти можу. Та й у всьому його краю таких богатирів, як я, немає, не було і бути не може.
Почув ці слова Алтин-Кан, вийшов з палацу і кричить:
— Гей ти, чого своєю силою вихваляєшся, чого наших богатирів ображаєш? Давай-но краще поборемося. Тоді побачимо, хто за кого сильніший.
— Давай,— відповідає Кара-Мок.
Сидів Кара-Мок на темносірому коні, а був цей кінь на зріст в дев'ять сажнів. Сів і Алтин-Кан на свого білорудого коня. І кинулись богатирі один на одного.
Затремтіла земля, синє море схвилювалось, білі гори з місць зрушили. Дев'ять років богатирі боролися — один одного подолати не могли.
А Берген за цей час зовсім дорослим силачем став. Подивився він на дев'ятий рік з вікна і каже матері:
— Мабуть, батько мій втомлюється від боротьби з Кара-Моком. Піду лишень я йому на допомогу.
Вийшов він на галявину, підійшов до Кара-Мока і схопив його за комір.
— Ти чого мого батька ображаєш? — питає він. Та й відшпурнув його разом з конем убік. — Упав Кара-Мок на землю, себе не тямить він люті.
— Ти ще пригадаєш мене, молодче! — кричить. Сів на свого темносірого коня і помчав.
А Берген у золотий покій повернувся, плечі розправив, потягнувся і думає:
«Чимало сили у мені назбиралося.  Куди її дівати?» І не встиг він цих слів вголос сказати, як наплив на золотий палац білий туман з степу, а як розсіявся він, бачить богатир — стоїть перед ним незнайомий юнак і говорить:
— Бережи, Берген, свою силу богатирську, на забавки її не витрачай. В трьох великих битвах тобі битися судилося. Тут тобі твоя сила і знадобиться.
Наплив знову білий туман, а як розсіявся він—зник юнак, немає перед Бергеном нікого.
Здивувався богатир. Пішов він до батьків і просить:
— Батеньку, матінко, хочеться мені по білому світу поблукати, силу свою спробувати. Відпустіть мене. Мине час — я до вас знову повернуся.
Жаль було батькам з сином розлучатися, та не могли вони держати молодого богатиря вдома. Розпрощалися з ним, і вирушив Берген у невідому путь.
Їде Берген степом. Кінь під ним дванадцятисажневий, шапка на ньому з чорної лисиці, за спиною лук золотий, чоботи бісером і золотом гаптовані.
Довго їхав молодий богатир. Проїхав землі сімдесяти ханів, проїхав границі вісімдесяти земель.
Піднімався на гірські хребти, тайгою порослі, спускався в-лісові долини. І приїхав, нарешті, в золотий степ.
В степу тому ніколи трава не в'янула, ніколи на деревах листя не блякло, по краях степу море білим молоком розливалось, а посеред степу стояла золота гора.
— Ось тут добре б пожити, — каже Берген.
І тільки він ці слова вимовив, як дивиться — спускається з хмар на трьох ланцюгах золотий палац. Плавно опустився він до підніжжя гори і відчинив бірюзові двері.
Прив'язав богатир коня біля воріт і ввійшов у кімнату.
У кутку на вішалці свою шапку і лук золотий повісив, сів за стіл, поїв, а потім на золоте ліжко відпочивати ліг.
Сім днів спав богатир.
А до золотого степу тимчасом погоня за ним наближалась. Сімдесяти семи ханів військо богатир Кара-Мок зібрав і прискакав з Бергеном битись.
Прокидається Берген, чує — ніби вулик дзижчить за порогом його палацу.
Подивився він з вікна, — а навкруги весь степ ворожого війська повний. А попереду воїнів сам Кара-Мок на темносі-рому коні наступає.
Взяв богатир Берген свій лук золотий, одягнув шапку з чорної лисиці і вийшов на бірюзовий танок.
Закричали вороги, загомоніли. Полетіли в Бергена гострі стріли.
«Ось вона, моя перша битва», думає богатир. Крикнув він Кара-Моку:
— Не я хотів війни, — це ти, Кара-Мок, всіх оцих воїнів сюди на загибель привів, Ти за їхню кров і відповідатимеш!
А оборонятися від вас— моє право.
Підняв він свій лук золотий. Задзвеніла туга тятива, заспівала перша стріла — і стали вороги один за одним на землю падати, мов підкошені. Перебив славний богатир усе військо вороже.
— Якщо ти сам, кривднику, зі мною боротися хочеш, — виходь! — гукнув Берген Кара-Моку.
І зітнулися вони з Кара-Моком у жорстокій битві.
Захиталася тайга, старі модрини надвоє розколюватися стали, земля в степу на куски розпалась, чорний туман над травою поплив, білі гори верхів'ями в море перекинулись...
Дванадцять літ богатирі билися.
Нарешті звалив Берген свого ворога на землю. Перекотився Кара-Мок через шість -гір, через дев'ять рік, через одинадцять ям,  — в дванадцятій ямі смерть свою знайшов і чорний дух спустив.
Помстився син Алтин-Кана кривдникові свого батька, кривдникові свого народу. Виїхав він за ворота свого палацу і далі золотим степом поїхав.
Їде богатир степом, їде горами, широкими долинами, дрімучою тайгою. По берегах синіх озер скаче.
І раптом бачить він — назустріч йому цілий натовп людей іде. Руки людям зв'язані, одяг подертий. А за ними велику отару худоби женуть. А позаду всіх їде богатир на чорному коні.
Очі у нього злі, в руці канчук, а до стремен двоє дітей прив'язано: до правого — хлопчик, до лівого—дівчинка. їде богатир, а діти поряд біжать, плачуть.
Спинився Берген.
 — Хто ти, богатирю, і чому ти цих дітей мучиш? — питає.
Відповідає, йому незнайомий богатир:
— Хто я, тобі до того діла нема, А дітей цих, і рабів, і худобу, забрав я у мого ворога, якого переміг. Худобу і рабів я у себе залишу, а з дітей його прислужників собі зроблю.
Піднявся на стременах Берген:
— Хто ж тобі дозволить беззахисних людей мучити?
І кинувся він на злого богатиря. Закипів між ними кривавий бій.
Трави у степу засохли, пташенята з гнізд повипадали, риби в озерах як мертві нагору спливли,—так страшно бились богатирі. Важко було Бергену боротися.
Приловчився він нарешті і подолав богатиря, відв'язав дітей від стремен, розв'язав руки рабам і каже:
— Ідіть собі назад у рідну землю. Коли хто вас дорогою зупинить, скажіть, що вас богатир Берген визврлив. Ніхто
вас більше зачепити не посміє.
Радісно побігли додому брат з сестрою, за ними худобу погнали, а богатир, син Алтин-Кана, далі поїхав.
«От і друга битва скінчилась, — думає, — з ким же мені втретє битися доведеться?»
їхав він, їхав — йому їхати швидко, розповідати про це довго. В'їхав він у землю, залізним парканом обгороджену.
За залізним парканом залізний ліс почався.
їде богатир лісом і бачить — стоїть на перехресті лісових доріг Залізний богатир. З голови до ніг він у залізо закутий, сам на вогненно-червоному коні, важкий меч у руках тримає.
І кричить Залізний богатир Бергену:
— Спинись, повз мене ніхто даром не проїде. Плати мені данину!
— За що?—говорить Берген. — Земля не твоя, шлях через ліс для всіх прокладений.
— А я від усіх сильніший, — відповідає Залізний богатир, — тому я з усіх прохожих і проїжджих данину й збираю.
А хто не платить, ті свої голови у мене на залізному паркані залишають. Здається мені, що і твоя тут скоро висітиме.
Подивився Берген — дійсно: весь залізний паркан людськими головами увішаний.
— Нічого тобі тут стояти, бідних людей грабувати, — говорить Берген, — а коли хочеш, будемо битись.
І налетів він, як буря, на Залізного богатиря.
Дванадцять літ вони бились. Земля під ними вгинатися почала, хмари в страху по небу вправо і вліво розсіялись, — так страшно було на цю битву дивитись.
Через дванадцять літ упав на землю знесилений Залізний богатир, упав і не підвівся більше.
Очистив Берген дорогу через ліс для всіх прохожих і проїжджих. Сів на коня.
«От і третя битва кінчилась,—думає, — чи не час уже й додому повернутися, як батькам обіцяв?»
І поїхав богатир рідними степами, по волохатій тайзі.
Приїжджає додому, а там його ждуть не діждуться. Батьки йому вже й наречену приготували, красуню-діївчину Суу-Чу.
Влаштував Алтин-Кан весільний бенкет для сина. На трьох золотих ланцюгах із хмар угощення спустилося, на шести золотих ланцюгах із хмар бочки з вином позвішувались. Дванадцять років гості за столом сиділи — і то всього з'їсти і випити не змогли.
На цьому бенкеті і казку склали про славного богатиря Бергена, сина Алтин-Кана.


ПЕРЯ-БОГАТИР
Казка народу комі

Давним-давио це було.
Серед дрімучого лісу, за вологими купинами, за волохатими ялинками жив Перя-богатир.
На зріст він був з добру сосну. Сили — надмірної.
Луб з двадцяти берез обдере, ремінь скрутить, навколо голови обв'яже — не сходиться ремінь на потилиці.
Ось яка голова у Пері була!
Вранці на полюванні попаде йому в око шишка соснова, — Перя її до вечора не помітить. Тільки ввечері почухає око, вийме шишку і здивується:
— Ось що це! То ж то мені весь день порошинка якась дивитися заважала.
Лижви у нього були із смереки сторічної, лук і стріли — з кедра тисячорічного.
Жив Перя з полювання і ловлі звірів. Побачить бувало в лісі сліди лося, оленя чи ведмедя — в одну мить звіра наздожене, кине стрілу, наповал здобич уб'є.
Зайців сіткою ловив. Птахів лісових на льоту руками хапав. Риб у струмках п'ятірнею виловлював.
Сильний і спритний був Перя-богатир.
І була у нього хатинка збудована. Та не жив у ній Перя. Тісно йому здавалося. Запалить бувало вогнище перед дверима, смерекових гілок наламає, підстелить — і спить біля вогню, на вільному лісовому повітрі, під ялинками.
Ось через якийсь час, по якійсь годині — прийшла на Лісовий край біда. Вороги на лісовий народ війною пішли. Стали вони лісових людей своїми хитрощами перемагати.
Лісові люди на ворогів з дрюками ідуть, а вороги — з рушницями. Лісові люди пішки ідуть, а вороже військо на колесах їде.
Зовсім погано лісовим людям прийшлося. І згадали вони тоді, що в хащі смерековій, за вологими купинами, за болотами Перя-богатир живе.
На зріст він з добру сосну, сили — надмірної.
Вирішили покликати Перю на допомогу.
Ось приходить якось раз Перя з полювання. Дивиться — біля його хатинки п'ятеро людей стоять, його чекають. Привітались ті люди й кажуть:
— У нас, Перю, біда сталася, а тебе тут із-за ялин і не видно. Вороги на нас війною пішли. Хочуть землю нашу відняти...
— Що-о-о? — сказав Перя. Подумав і розсердився. — Це щоб наші ліси чужим віддати? Це щоб вони наші шишки кедрові збирали, наших рябчиків скубли, наше соснове повітря нюхали? Та хто ж їх пустить?
Добрий був Перя, а тут дуже розсердився.
— Ви,— каже,— вперед ідіть, а я зараз попоїм — і за вами.
Посланці лісовою стежкою назад пішли. їм щоб до міста дістатися, двох тижнів мало, а Пері й двох годин досить.
Нашвидку поїв богатир, рукавиці за пояс заткнув, став на лижви і — ф-р-р-р! Тільки сніг хмарою звився та тріск лісом пішов. Поспішає Перя рідній землі на допомогу.
Примчав Перя на поле битви. Побачив ворожі полчища.
Почали вороги в нього стріляти, а Перя тільки посміхається:
— Що це? Наче комарі кусають?
Схопив він одну повозку—на шматки поламав, схопив. другу — тільки трісочки полетіли.
Тут вороже військо від страху бігом побігло світ за очі, — аби врятуватись від Пері.
А головний начальник їхній на колесі під'їхав, ударив велетня в поперек і ремінь шкіряний зірвав. Розсердився Перя:
 — Ах ти, жаб'ячий сину! Я тобі покажу, як чужі ремені рвати!
Та як вхопить ворожого богатиря разом з колесом, та як ударить його об землю! Від того «богатиря» тільки чоботи лишились, та й ті по швах лопнули. Переміг Перя ворога.
Народ Пері дякує, хвалить його.
Побіг Перя додому. Скоро і рідну хатинку вдалині побачив.
Виспався на смерековій постелі, на березовому, узголов'ї, під ялиновими гілками, біля теплого вогнища.
Добре зажив Перя в лісі. І тепер ще живе.

МІМІ-ХИЛІ-БОГАТИР
Мансійська казка

Жила в глухому лісі одна бабуся.
Якось раз взимку пішла вона до ополонки на річку по воду.
Спустилась бабуся на лід, до ополонки нахилилась, берестяним відерцем води зачерпнула.
І раптом бачить — кипить вода в ополонці, як у казані.
Кипить, розхлюпується, навколо бризки летять.
Здивувалась бабуся:
— Що ж це таке?
Стала вона в ополонку дивитись. А звідти раптом на лід золотий окунь вискочив. Плеснув він хвостом по льоду — і встав перед бабусею молодий богатир.
— Здорова була, бабусю!
— Здоровий будь, онучку! Ти хто ж такий?
— Я, бабусю, Мімі-Хилі-богатир. Зараз я тобі мою силу .покажу.
Витягнув богатир з-за пояса сокирку, зрубав гілку смереки, зробив лук і стрілу, у великий камінь прицілився. Пустив він стрілу в камінь —і розколовся камінь на дрібні шматочки.
— Ось, бабусю, який я стрілець. Візьми мене до себе.
— Ну, що ж, — відповідає бабуся, — ходімо.
Прийшли вони в хатинку і стали жити. Бабуся обід варить, Мімі-Хилі-богатир полювати ходить, звірів і дичину б'є.
От пожили вони так до весни. Мімі-Хилі-богатир і говорить:
— Хочу я, бабусю, по рідній землі поблукати, подивитись, як люди живуть. Я незабаром до тебе повернуся.
Дала йому бабуся з собою горіхів і брусниці на дорогу; і пішов Мімі-Хилі-богатир   по рідному лісу.
Їде він лісом і бачить — маленька хатинка стоїть. Входить 'богатир у хатинку. А там старий дід на лаві лежить.
Привітався з ним Мімі-Хилі.
— Куди, онучку, зібрався? — дід питає.
— Хочу, дідусю, по світу погуляти, рідну країну подивитись.
— Хороша справа, — відповідає дід, — в дорозі може всяке трапитись. Ось, візьми-но, може тобі в пригоді стане коли-небудь.
І дає дідусь богатиреві шкурку водяної миші.
Подякував богатир, сховав шкурку в кишеню, далі пішов.
Ввечері приходить він до другої хатинки. Лежить і тут дід, сиву бороду погладжує. Став він богатиря про дорогу розпитувати, а потім і каже:
— Візьми лишень, онучку, подарунок, — може в дорозі пригодиться.
І подарував дід Мімі-Хилі-богатиреві шкурку соболя.
— Спасибі, дідусю, — богатир говорить.
Відпочив він, закусив і далі пішов.
Зовсім уже вночі прийшов він в третю хатинку. Лежить в хатинці на лаві старезний дід — борода зелена, за вухами: молоді березки ростуть, по спині мох сивий стелеться. Став; богатир старому про свою подорож розказувати, а старик і каже:
— Візьми-но, онучку, он там під лавою шкурку звіра, горностая. Путь твоя довга. Може в дорозі й пригодиться.
Подякував богатир дідові, переночував у нього, закусив і далі пішов.
Іде він, іде. Доходить до річки.
Заросла річка куширем, травами, всякою зеленню болотяною. Сидять на березі річки люди, головами хитають.
Підійшов богатир, привітався.
— Що ви тут, люди добрі, робите? — питає.
А ті відповідають:
— Та бач, біда яка: затягло нашу річку куширем та травами, не можна сітки ставити, не можна рибу ловити; а як мис без риби жити будемо? От і журимося.
— А розчистити річку не можна хіба? — богатир питає. Махнули люди рукою:
— Де там! Не під силу робота.
Посміхнувся Мімі-Хилі-богатир, вийняв з кишені водяної миші шкурку, обернувся на водяну мишу і швидко під воду шурхнув.
Не минуло й хвилини — вискочили на берег водяні мишки, почали кушир і трави розтягати, почали річку від болотяної зелені очищати.
Очистили мишки річку—всі, як одна, знову під воду шурхнули. А Мімі-Хилі-богатир на берег вийшов, вродливим хлопцем обернувся і питає:
— Ну, тепер можна рибу ловити?
— Спасибі тобі, добра людино! — говорять рибалки. — Тепер можна.
— Ну і ловіть на здоров'я. А я далі піду.
Іде богатир далі. А стежки в лісі глухі, вузькі. Треба крізь бурелом продиратися, по неходженій гущавині шляхи: прокладати. Одна в лісі широка дорога іде, та й та сушняком та гіллям давно вже завалена.
Іде Мімі-Хилі-богатир дорогою і бачить — сидять край дороги мисливці. Рядом дичина бита лежить.
Стомилися, мабуть, мисливці, знесилились. Підійшов до них богатир і питає:
— Що, добрі люди, тут робите?
— Та ось, — мисливці відповідають, — зовсім знесилились. Такі в нашому лісі дороги, що ні пройти, ні проїхати.
— А розчистити їх не можна? — богатир питає.
Мисливці тільки рукою махнули:
— Де вже тут! Хіба таку хащу розчистиш?
Посміхнувся Мімі-Хилі-богатир. Вийняв з кишені соболеву шкурку, вмить чорним соболем обернувся і шурхнув у сушняк. Не встигли мисливці слово вимовити, як ось сотні чорних соболів по хмизу забігали: почали сухі гілки розтягати і обабіч дороги складати. Немовби з усього лісу соболі для цієї роботи зібрались.
Так і летять гілки з дороги, так і тріщить хмиз. І години не минуло, а вже дорога вільна, можна і йти, і їхати. Чорні соболі зникли, немовби крізь землю пішли, а Мімі-Хилі-бога-гир на дорогу вибіг, хвостиком об землю стукнув — і знову вродливим молодцем обернувся.
— Ну, як, — питає, — тепер можна по дорозі пройти?
— Спасибі тобі, добра людино! Тепер можна, — відповідають мисливці.
— Ну, йдіть додому, відпочивайте! А я далі піду.
Іде Мімі-Хилі-богатир лісовою дорогою, пісні співає, весняному сонцю радіє, молоді смереки рукою гладить.
Співають навколо птахи, стрибають молоді звірятка, — весело богатиреві. Весна!
Чи довго він ішов, чи недовго, — хто скаже? Тільки прийшов він у далеке місто. Дивиться — одна половина його ціла стоїть, а друга зруйнована, немовби вимерла.
Питає богатир у зустрічних:
— Що це у вас півміста зруйновано?
А жителі йому і відповідають:
— Та от горе: від нас тут поблизу гаряче море є. Посеред цього моря—острів. На острові модрина висока, а на тій модрині   птиця   Тулин-Карс гніздо звила. Прилітає вона звідти, будинки руйнує і людей тягне. Бачиш, тільки половина міста залишилась. Певне, незабаром і її птиця Тулин-Карс зруйнує.
— А як до цієї птиці дістатися? — богатир питає.
Привели   його жителі  до берега   моря. Бачить богатир — стоїть вдалині острів, на острові дерево високе, а на тому дереві велике гніздо.
Обернувся Мімі-Хилі-богатир золотим окунем і кинувся в гаряче море. Море переплив, на берег острова вийшов вродливим молодцем. Підняв голову, бачить — модрина верховіттям у небо вперлася, а стовбур гладкий, ні сучка немає: вилізти на нього людині неможливо.
Вийняв богатир з кишені горностайову шкурку, обернувся легким горностаєм — і вмить аж до верхівки піднявся.
Піднявся і в гніздо зазирнув. Чує він — звідти жалісний крик лунає. Сидить у гнізді пташеня, а до нього чорна змія підповзає, з'їсти його хоче.
Схопив богатир змію обома руками і вниз у море скинув.
Раптом у нього над головою шум, свист — летить птах Тулин-Карс, в своє гніздо повертається, в дзьобі людину несе.
— Ти що за молодець? Що ти в моєму гнізді робиш?! — закричав птах на богатиря.
А пташеня і відповідає:
— Він мене від змія врятував!
— Ну, гаразд, коли так, — говорить птах Тулин-Карс, — залишу тебе живим.
А пташеня просить:
— Сідай, богатирю, до мене на спину, полетимо з тобою геть від цього острова. Ні я, ні діти, ні онуки мої ніколи людину більше не скривдять.
І винесло богатиря на берег.
Довго літали вони над горами, над лісами, опускались на сині озрра, на стрімкі скелі. Всю рідну землю облетів молодий богатир. Нарешті птах його й питає:
— Мімі-Хилі-богатир, де твій дім?
— Живу я з бабусею в лісі, — богатир відповідає.
— І не нудно вам з нею вдвох? Не хочеш ти одружитися?
— А з ким? — питає Мімі-Хилі-богатир.
— Є на краю нашої землі крижане море, — відповідає птах, — живе біля цього моря стародавній звір мамонт. Багато століть він живе, охороняє красуню, морського царя дочку. Стоїть край моря старе дерево, і написано на ньому, що віддасть морський цар дочку за дружину наисильнішому і
найдобрішому богатиреві рідної землі. Полетимо царівну дивитись?
І полетів птах на берег крижаного моря.
Ходить по березі моря мамонт-звір — величезний, кошлатий, іклами крижини розбиває. Сів птах на берегову крижину й каже:
— Приніс я вам богатиря — жениха морській царівні.
Виходить морська царівна з моря — очі сині, коси світлі сріблом повиті, малиця з білого хутра, голубим шовком гаптована. Як побачив її Мімі-Хилі-богатир, так про всіх інших дівчат на світі забув.
— Сідайте разом до мене на спину, полетимо додому, добабусі, — говорить птах.
І полетів.
Прилетіли на галявинку перед лісовою хатинкою. Зраділа бабуся, почала свіжу рибу смажити, мочену морошку на стіл подала.
А потім Мімі-Хилі-богатир поставив велику нову хату і став v ній з сім'єю жити.

КАМ'ЯНИЙ ЦАРЕВИЧ
Грузинська казка

Було це чи не було, — хто може сказати?
Жив собі на світі цар. Дожив він до старості, а дітей не мав. Він дуже горював із-за цього.
Нарешті народився у нього син. Цар не тямить себе від радості, так і тремтить над царевичем, тільки й дивиться щоб з ним чогось не трапилося, щоб біда яка з ним не скоїлася.
Звелів він збудувати високу башту і поселив у ній царевича.
Живе царевич в башті, нудьгує. Не можна йому ні погуляти, ні на коні покататись.
Тільки   Сонце   щодня заглядає   в башту. Полюбило царевича Сонце — щоранку до нього перші свої промені кидає у вікно, посміхається йому, намагається розвеселити.
А царевичу і невтямки це. Встане, до вікна підійде, зіпреться ліктями, вниз на землю, на сади царські дивиться, а на Сонце і не гляне.
Довго терпіло це Сонце, нарешті образилося:
«Що ж це, я його щодня ласкаво буджу, йому першому в башту світло своє посилаю, грію його променями теплими, а він на мене і не дивиться!»
Розсердилось Сонце. Якось вранці ударило воно його своїм променем — і скам'янів царевич.
Знявся в палаці галас і плач. Біжать слуги, біжить цар, плаче цариця.
— Що трапилось? Хто винний? Хто не доглядів?
Сперечаються,   ридають,   намагаються   привести царевича до пам'яті, а царевич лежить, мов кам'яний, нічого не бачить, не чує.
Наказав цар у дрімучому лісі збудувати прекрасний палац, обвести його золотою огорожею і поставити сотню слуг вартувати царевича.
А царевич вдень лежить, як мертвий, а вночі прокидається І оживає. Але з першими променями Сонця знову перетворюється їв камінь.
Був у царевича син — хлопчик маленький, та тямущий.
От підріс він і питає у матері:
— Мамо, а де мій батько?
Заплакала молода цариця, довго відповідати не хотіла. Нарешті повела сина в чудову кімнату, де на килимах кам'яний царевич лежав.
— Ось, дитя, твій батько.
І розповіла йому про все, що сталося з молодим царевичем. Замислився хлопчик.
— Мамо, невже не можна нашому горю зарадити?
Відповідає йому молода цариця:
— Чула я, дитя, що могла б нам допомогти тільки мати Сонця. Вона одна може у свого сина дізнатися, як твого батька до життя повернути. Та дістатися до неї дуже важко.
— А я виросту мамо і дістанусь,— сказав хлопчик. Зітхнула мати, поцілувала сина, нічого не відповіла.
А хлопчик з того дня свого наміру не забував. От  виріс    він  прекрасним,   сильним   юнаком.   Приходить. якось до матері і каже:
— До побачення, матінко, піду я матір Сонця шукати. Хочу з нею порадитись, як нашому батькові допомогти.
Стала його умовляти молода цариця:
— Ти ще молодий, синку. Де вже тобі таку справу зробити.
А юнак відповідає:
— Не можу я бачити, як ви всі навкруги горюєте. Хочу спробувати батькові допомогти.
Взяв він з собою хліба на дорогу, одягнув просту одежу і вирушив у довгу путь.
Ось іде він дорогою і бачить — широке поле лежить, в полі плугатарі землю орють. І плуги, і ремені, і хомути, і вся упряж у них — залізні. Запряжено в плуг по дев'ять пар волів, б'ють їх плугатарі, женуть, а воли ледве ворушаться.
Плугатарі потом обливаються, воли з сил вибились, а за? день насилу один крок землі зорюють
Підійшов до плугатарів юнак. Жаль йому їх стало.
— Перемоги вам,— каже.
— І тобі перемоги,— відповідають плугатарі.
— Чи не можна вам чим-небудь помогти?
— Та ти куди ідеш? — питають плугатарі.
— До матері Сонця,— відповідає юнак. Розказав він плугатарям, куди і чого путь держить. Почали благати плугатарі:
— Як ти такий добрий, так, коли будеш у матері Сонця, дізнайся, чому ми ніяк землі не можемо виорати. Замучилися зовсім, а майже на одному місці тупцюємось.
— Добре, дізнаюсь,— відповів юнак і далі пішов.
— Ішов він, ішов,— назустріч йому велика отара овець. Ведуть їх пастухи, а вівці ледве рухаються: івовна у них до землі висить, від спеки вівці гинуть, ледве ногами ворушать.
— Перемоги вам,— сказав юнак пастухам.
Пастухи відповідають:
— І тобі перемоги.
— Чи не можна вам чим-небудь помогти?
— Та ти куди ідеш?— пастухи питають. Розказав їм юнак про своє лихо. Пастухи і кажуть:
— Як ти така добра людина, то зроби нам послугу: коли будеш у матері Сонця, спитай, що з нашими вівцями робити. Зовсім вони від своєї важкої вовни рухатись не можуть, замучились і нас замучили.
— Добре, спитаю,— відповів юнак і далі пішов.
Ішов він, ішов і бачить — стоїть посеред дороги олень. Уткнувся мордою в землю, а роги у нього такі великі, такі важкі, що йому і голови не підняти. Підійшов до оленя юнак, привітався:
— Що з тобою, оленю, трапилося? Чи не можна помогти тобі?
— Та ось, добра людино, виросли мої роги такі великі і важкі, що мені й з місця не зрушити. Коли будеш у матері Сонця, спитай, що мені з ними робити. Не можу більше так жити.
— Добре, спитаю,— відповідає юнак.— А чи івисоко твої роги ростуть?
— Та за хмари зайшли, в самісіньке небо уперлися,— олень відповідає.
— Чи не можу я по них на небо вилізти?
— Напевне, зможеш, якщо не боїшся.
— Я нічого не боюсь,— говорить юнак. Схопився він руками за нижні відростки та й поліз по оленячих рогах, як по драбині. Ліз він, ліз і доліз нарешті аж до самого неба.
Пішов він по небу дорогу до матері Сонця відшукувати.
Хмари навкруги пливуть, грім гримить, блискавки справа і зліва спалахують — залякати хочуть хороброго юнака.
А юнак все іде і йде вперед, і думки у нього тільки про тих, кому він має допомогу принести; а найбільше думає він про батька свого скам'янілого.
І ось нарешті приходить юнак до золотого палацу.
Стоїть палац у хмарах на горі, сидить біля вікна бабуся, мати Сонця. Навколо неї світло золоте, очі ласкаво на юнака дивляться і питає:
— Чого прийшов, синку, чого завітав?
Розказав їй юнак про своє лихо. Розказав і про тих, кого він по дорозі здибав.
— Постараюсь допомогти тобі, синку,— відповідає бабуся,—зараз Сонця вдома немає. Як    повернеться, про все у нього поспитаю. А ти поки що полеж тут, щоб Сонце тебе не знайшло.
Дмухнула вона на юнака, обернула його на рожеву цибулину і поклала на вікно.
От минув день,— повертається Сонце додому. Посадила його мати, погодувала і питає.
— Давно я з тобою, синку, не розмовляла. Ти цілими днями по небу ходиш, на землю дивишся. Забав мене, розкажи, як люди живуть, що у них чутно.
— Що ж тобі розказати?— говорить Сонце.— От жив в одного царя син. Любив я його, промені йому першому в вікно ранками посилав, грів і ніжив його, а він на мене і дивитись не хотів. Взяв я його і на камінь обернув.
— Шо ж, він тепер назавжди кам'яним і лишиться?— питає бабуся.
— Ні,— відповідає Сонце,— його можна знову оживити. Для цього треба, щоб хто-небудь узяв воду, в якій я ранками умиваюсь, і побризкав тією водою кам'яного царевича. Він знову стане таким, як усі люди.
— Чи не бачив ти ще чого на землі?— питає мати.
— Ще бачив я дурних плугатарів: орють вони волами, а у волів і упряж, і плуги, і хомути — все залізне. Важко волам, тому і не можуть вони землю зорати. Перемінили б упряж на ремінну, зробили б усе з дерева, тільки плуги залишили б залізними,— відразу волам стало б легше.
— Ну, чи не бачив ти ще чого?— питає бабуся.
— Бачив я ще дурних пастухів,— говорить Сонце.— Пасуть вони овець, а вівці так вовною обросли, що й рухатися не можуть. Взяли б пастухи ножиці та й постригли б овець. І вівцям легше стало б, та і з вовни їхньої багато корисного можна було б зробити.
— Бачиш, скільки ти цікавого на землі бачив,— каже бабуся.
— Та це ще не все,— відповідає Сонце,— бачив я ще оленя. Стоїть він посеред дороги, рогами в небо уперся, з місця зрушити не може. ї самому незручно, і роги марно пропадають. А як обмився б він у свіжій майській воді,— відпали б роги з його голови. І йому легше стало б, та з його рогів люди багато чого корисного зробити могли б.
Стало Сонце на сон хилити. Лягло воно спати і всю ніч проспало. А вранці встало, умилося і знову по небу покотилося.
Взяла мати Сонця цибулинку в руки, дмухнула на неї— і став перед нею знову юнак-красунь, царський онук.
— Чув ти, що Сонце говорило?— питає бабуся.
— Як же, чув,— відповідає юнак.
— Так ось тобі вода, неси її своєму батькові, оббризкай його, — і він знову оживе. А дорогою розкажи людям і оленю, про що ти від Сонця дізнався.
Взяв юнак глечик з водою, подякував добрій бабусі і мерщій по оленячих рогах вниз на землю спустився.
— Ну, як, дізнався про мої роги?— олень його питає.
Розказав йому юнак, що про нього від Сонця чув.
Зрадів олень, побіг до свіжого майського джерела, обмився в ньому—і відпали у нього з голови важкі роги. Стало оленю легко й зручно, а люди почали з оленячих рогів гарні кістяні речі виробляти.
Іде юнак далі, бачить — пастухи довгошерстих овець пасуть.
— Ну, що, дізнався про наших овець у матері Сонця? — питають пастухи.
Розказав їм юнак, що Сонце про овець сказало. Зраділи пастухи, зробили ножиці, обстригли овець, а люди відтоді почали з овечої вовни тепле прядиво робити.
Іде юнак далі, бачить — плугатарі волами .землю орють і ледь-ледь по полю посуваються.
— Ну, що, дізнався ти про нас що-небудь на небі?— питають плугатарі.
Розказав їм юнак, яка про них розмова на небі була. Зраділи плугатарі, перемінили упряж на волах, і легко стало волам працювати; швидко пішли вони і надвечір ціле поле зорали.
А юнак додому побіг. Прибігає він в палац, а там уже й не думали, що він повернеться. Обняла його мати, повела в покій, де кам'яний царевич лежав.
Зачерпнув юнак води чарівної, оббризкав нею батька,
І став на ноги кам'яний.царевич, зарум'янились йому щоки, заблищали очі. Ожив царевич. Міцно притиснув до грудей дружину і сина, потім до батьків побіг.
Влаштував старий цар веселий бенкет. Три дні й три ночі бенкетували.
А тому, хто цю казку слухав, нехай упаде з неба золоте яблучко.

НЕЖДАН-БОГАТИР
Білоруська казка

Жили собі дід і баба.
Жили, поживали, землю орали, хліб жували. Так і думали свій вік прожити, та неждано-негадано народився у них на старості літ синок.
Синок — та ще який! Волосся світле, очі ясні, сам міцний, сильний. Назвали його старі: Неждан-богатир.
Росте Неждан не щодня, а щогодини, немовби грибок рижик під ялинкою.
Ріс, ріс, та й виріс. Молодим хлопцем став, і таким силачем, що жодний дорослий мужик його в бою подолати не міг.
Стало йому тісно в рідному селі. От він і каже батькам:
— Прощавай, батеньку, прощавай матінко. Хочу я по білому світу поблукати, ніжки свої трохи розім'яти, подивитись, як люди живуть. А коли де ворогів зустріну — спуску не дам.
Плачуть старі:
— Куди ти, синочку? Як же ж ми без тебе зостанемось.
— А ви не плачте,— говорить син.— Погуляю я по світу, та й назад прийду.
Вирядили його батьки в путь-дорогу, і вирушив Неждан-богатир з отчого дому.
Іде він ланами широкими, ярами глибокими, луками зеленими. В'ється перед ним дорога, звивається. І привела його в дрімучий темний ліс.
Спинився Неждан-богатир серед густої ялинової хащі й закричав:
— Чи є тут жива душа?— та й засвистів, щоб знак про себе подати.
Так засвистів, що дерева від страху загойдалися. З гілок листя посипалось, кущі з переляку до землі присіли, дикі звірі без пам'яті в свої нори поховалися, лісові птахи в глухий: сушняк кинулися.
А богатир сів на пеньок і чекає — чи не вийде хто на його свист.
Жило в тому лісі семеро розбійників, семеро рідних братів.
Ні проходу, ні проїзду від них нікому по лісових дорогах не було. Хто на дорозі не з'явиться —  на кожного кидались, і рідко-рідко хто з їхніх рук живим виходив. Багато років. жили розбійники в цьому лісі й нікого не боялися.
Почули вони свист Неждана-богатиря і здивувалися:
— Це хто ж у нашому лісі таким посвистом богатирським свистить?
І пішли на свист.
А Неждан-богатир тимчасом вийшов на просіку, розіклав вогнище і став сало на вогні підсмажувати, хлібом закушувати: проголодався.
Вибігли розбійники з хащі, оточили його:
— Ти ж хто такий? Звідки?
— А ви що за люди? Чого вам від мене треба?— Неждан питає.
Старший розбійник і відповідає:
— Ми-то здавна тут у лісі живемо, і ліс цей наш. А ось тебе хто до нас послав?
Усміхнувся Неждан-богатир.
— І чого б це ліс раптом вашим став? Хіба ви його садили? Не ваш це ліс, а спільний. А хто я і звідки,— узнаєш, коли зі мною поборешся.
Розсердились розбійники.
— Чи ба, який зухвалий знайшовся! Ну, добре, давай, поборемося. Узнаєш нашу силу — не будеш своєю силонькою вихвалятись.
Взяв старший розбійник залізну палицю у десять пудів вагою і став перед Нежданом-богатирем. Озирнувся Не-ждан — бачить, стоїть недалеко величезний дуб, такий, що втрьох його не обняти.
Вирвав він його з коренем і закричав:
— Підходь, хто не боїться.
Злякалися  розбійники: ніколи  такого   силача   не  бачили. Упали вони навколішки:
— Прости нас, славний богатирю, не погуби. Бачимо, що ти найсильніший за нас усіх. Будь у нас за старшого. Ми всі тебе слухатися будемо. Разом-то ми всім світом заволодіємо.
А Неждан-богатир відповідає:
— А навіщо мені всім світом володіти? Не для того я з свого села вийшов, щоб добрих людей кривдити та в страхові держати. Хочу я визволити бідняків від тих, хто над ними свою силу показує. Коли хто хоче над іншими людьми хазяїном бути,— той мені ворог.
— Добре, не будемо ми народ занепащати,— обіцяють розбійники,— тільки візьми нас собі за товаришів.
— Гаразд,— говорить Неждан,— ходімо далі всі разом.
І пішли.
Попереду Неждан-богатир, а за ним семеро братів, семеро розбійників.
Ідуть вони від села до села, від селища до селища. Збігається народ подивитись на Неждана-богатиря.
А він спиниться в селі, сяде біля хати на призьбі й питає:
— Ну, як, братці, чи добре живете.
— Погано, батеньку,— відповідають селяни,— від панів життя немає. Замучили нас роботою, хліба не дають, останні жили з нас тягнуть.
— А ви, братіки, дружніше живіть,—навчає їх Неждан,— знаєте приказку: «Дружній череді і вовк не страшний». Коли стоятимете всі за одного, один за всіх,— самі богатирями станете. Чого один не може,— весь народ легко зробить. Всі разом ви і панів своїх переможете.
Ходить Неждан-богатир по селах, говорить такі слова, вчить народ. А слова його немовби іскри по хатах розлітаються. Слухає їх народ, вірить Неждану, любить його.
Почули пани про Неждана-богатиря. Злякалися:
— Отак він, чого доброго, навчить наших мужиків своїх панів бити. Ану, лишень, пани, давайте зловимо цього баламута!
— Та не так просто було це зробити. Куди Неждан прийде, — всюди народ його ховає, переховує, скривдити не дає.
Зібралися пани і говорять:
— Ми самі його не впіймаємо. Треба попросити, може, семеро братів-розбійників нам допоможуть.
Набрали пани золота цілу шапку, вибрали ніч якнайтемнішу, підкралися до села, де Неждан ночував, та й просять розбійників:
— Поможіть нам, голубчики. Зв'яжіть ви вашому богатиреві руки й ноги, видайте його нам. А ми вам он скільки золота зібрали. І ще дамо.
Не витримали розбійники — прокинулась у них колишня жадібність до чужого добра. Забули вони свої обіцянки: підкралися потайки до хати, де богатир спав, напали на нього всі разом, зв'язали і віддали панам на розправу.
Зраділи пани-лиходії.
— Либонь, не будеш тепер наших мужиків своїми промовами на бунт піднімати!
І повели вони Неждана по селу. Оточили  його солдатами, не дають простому люду підійти ближче, відбити богатиря. Плачуть селяни:
— Батеньку наш! За справедливу справу ти гинеш. Як же ми без тебе зостанемося?
А зробити нічого не можуть: бояться солдатських рушниць. Привели Неждана на панський двір. Зібралося кругом панів  безліч:   хоч   греблю гати   та   по головах  ходи. Сміються, руки потирають:
— Ага, попався, голубчику. Прийшов твій останній деньок!
І кричать пани:
— Утопити його в річці!
— Повісити його!
— Собакам кинути, щоб розтерзали!
А Неждан-богатир подивився, подивився на панів, усміхнувся, плечі розправив, руки розкидав — лопнули. мотузки, як ниточки.
Ступив він крок вперед до народу і гукнув:
— Братці! Доки боїтесь панів, не буде у вас ні хліба, ні п'ятаків. А щоб панів прогнати, треба всім дружно на них війною встати. Не сперечайтеся між собою, а ідіть на ваших панів юрбою.
Сказав так богатир — і зник. Кинулись пани у натовп мужиків:
— Лови! Держи!
А Неждана ніде немає. Наче під землю пішов.
Так і не знайшли пани богатиря Неждана. Та довго їм шукати не довелося: незабаром після того повстав на них народ з вилами, з сокирами і прогнав навіки з своєї землі. А заразом і розбійників прикінчив, які Неждана обманом за гроші панам віддали.
По-новому життя пішло на тій землі.
А Неждан-богатир, кажуть, по інших землях тепер блукає, інших мужиків правді навчає.

АНС І ДРАКОН
Латиська казка

Жили собі на світі три сестри, добрі дівчата.
І був у них брат Анс.
Дівчата обід варили, кімнати прибирали, худобу доглядали, а брат в полі й на городі працював.
Ішли дні за днями.
Та раптом трапилося нещастя. Якось раз гуляли сестри в саду. Раптом, не знати звідки, налетів страшний ураган. Підхопив він сестер і помчав їх невідомо куди.
Три дні шукав брат своїх сестер у сусідніх лісах і на ланах.
Через три дні замкнув він свою хатинку і пішов шукати їх по білому світу.
Ходить він із села в село. Розпитує про сестер.
Та не знає ніхто про них, ніхто їх не бачив.    
А у бідного Анса тимчасом усі припаси, з дому взяті, кінчилися. І грошей немає. Що тут робити?
Іде Анс лісом. Зустрічається йому на дорозі заєць. Анс і каже йому:
— Зайчику, не тікай, я проголодався, з'їм тебе.
А заєць відповідає:
— Почекай, Ансе, не їж мене. Краще я піду з тобою — може, в трудний час тобі в пригоді стану.
Пожалів Анс зайця.
— Ну, добре,— говорить,— ходімо.
Пішли вони далі разом. Бачить  Анс — біжить мимо вовк.
— Вовче, не тікай,— говорить Анс,— я з'їм тебе.
— Не їж мене, Ансе,— відповідає вовк,— краще візьми з собою. Буде час — я тобі в пригоді стану.
Пожалів Анс вовка.
— Що ж,— каже,— добре, ходімо.
Пішли вони далі втрьох. Бачить Анс бджолине гніздо і говорить бджолам:
— Дайте-но я меду вашого покуштую.
А ті відповідають:
— Мало у нас меду. Ледве вистачить дітей прогодувати. Не віднімай його у нас. А буде час — ми тобі в пригоді станемо. Хочеш зараз з тобою полетимо.
— Гаразд,— говорить Анс,— летіть.
Полетіли бджоли за Ансом.
Іде Анс далі і бачить — летить соколик — кривий кігтик.
— Соколику,— гукає Анс,— не лети, я голодний. Хочу тебе з'їсти.
— Не їж мене, Ансе,— просить соколик,— буде час — я гобі в пригоді стану.
— Полетів соколик—кривий кігтик за Ансом. А тут всім їм назустріч рак повзе.
— Ну, вже цього я з'їм,— говорить Анс. А рак просить:
— Не їж мене, Ансе. Буде час — я тобі в пригоді стану.
Не став Анс і рака їсти.
Пішли вони по дорозі всі разом. Попереду Анс іде, за ним — заєць з вовком, потім бджоли з соколом летять, а рак-повзунець слідом за всіма поспішає.
Ідуть вони лісом і бачать в лісовій гущавині хатинку. Входить Анс у хатинку, а там стара бабуся сидить.
— Звідки ти, добрий чоловіче?— питає.
Розказав їй Анс, як ураган його сестер заніс.
— Чи не знаєш ти, бабусю, де мої сестри?— питає хлопець.
— Ох, знаю,— відповідає бабуся.— Одна твоя сестра у щуки  живе, друга — в орла, а третя — у ведмедя.
— А як би мені, бабусю, потрапити до них?— питає Анс.
— Для цього треба тобі чарівного коня дістати,— відповідає стара.— Кінь цей знаходиться у відьми.
— А як до відьми пройти?
Вивела його бабуся на стежку.
— Ось іди звідси все прямо. Три дні пройдеш — тут і хатинка її. Є у відьми дванадцять коней. Примусить вона тебе три дні стерегти їх. Якщо ти це виконаєш,— дозволить вона тобі одного коня взяти. Та гляди — не бери найкрасивішого, а бери найменшого та одноокого.
Подякував Анс бабусі, попрощався з нею і пішов стежкою. А всі його супутники — за ним слідом.
Ось приходить Анс до відьминої хатинки. Дивиться відьма з вікна:
—  Ти хто такий, славний молодцю, куди прямуєш?
— Іду я, бабусю, сестер шукати,— відповідає Анс,— та стомився пішки бродити, хотів у тебе конячку попросити.
— Гаразд, буде тобі конячка,— відповідає відьма,— тільки не даром. Коні мої щодня пастись ідуть. Коли ти їх три дні постережеш,— дам я тобі одного коня вибрати.
Анс погодився. На ранок вигнала відьма дванадцятеро коней в поле. Пішов Анс їх стерегти. Всі його супутники слідом за ним ідуть.
Лежить Анс під деревом, коні по луках бродять, траву щипають. А заєць підкрався до них і чує, про що коні розмовляють.
— Як  буде   нас  сьогодні   Анс  додому  гнати, — говорять коні,— ми додому не підемо, а всі в різні боки розбіжимося. Так хазяйка звеліла. Нехай Анс за нами поганяється.
Побіг заєць до бджіл, розказує, про що коні розмовляють:
— Не бійся, ми Ансові допоможемо, — відповідають бджоли.
Ось уже й вечір, коней треба додому гнати.
Кинулись було коні врозтіч, а бджоли з усіх боків летять., кусають, в один табун коней збирають.
Нічого не вдієш, довелося коням додому повернутись.
Те ж і наступного дня було. А на третій день підслухав заєць, про що коні говорять, та поскаржився вовкові.
— Ну, тепер моя черга прийшла Ансові допомогти,— говорить вовк.
Увечері погнав Анс коней додому, кинулись було коні в ліс від Анса, а звідти на них вовк — зуби вишкіряє, гарчить, ніби хоче на коней кинутись і на шматки роздерти.
Злякались коні, додому вернулись.
Минуло три дні; виконав Анс і це завдання. Нічого не поробиш, доводиться відьмі розплачуватись.
— Ну, іди в стайню, вибирай собі коня,— говорить вона Ансові. А Анс вибрав найменшого одноокого коника і каже:
— Ось, бабусю, я цього хочу.
— Та ти візьми якого-небудь кращого,— умовляє відьма.
— Не хочу іншого, цього хочу,— відповідає Анс.
— Як не опиралася відьма, а довелось їй віддати Ансові того коня, якого він вибрав.
Взяв Анс одноокого коника і пішов далі. Каже йому коник:    
— Ти, хазяїне, попаси мене три дні на білій конюшині.
Стану я богатирським конем, виростуть у мене троє крил. Попаси мене шість днів — відростуть у мене шестеро крил. А попасеш дев'ять днів — стану я дев'ятикрилим богатирським конем. Тоді нас з тобою ніхто не здолає.
Як сказав кінь, так Анс і зробив. Минуло дев'ять днів — став одноокий коник дев'ятикрилим конем, сильним, як ураган.
— Тепер,— каже кінь,— відпусти ти додому зайця, вовка та бджіл. Вони   тобі   відслужили. Сідай   на мене, сокола на плече візьми, а рак нехай мені за хвоста вчепиться. Полетимо ми з тобою до твоєї першої сестри.
Як кінь сказав, так Анс і зробив. Сів на коня верхи, соког ла на плече взяв, рак коневі за хвоста вчепився. Звився кінь і помчав.
Загула земля, засвистів вітер у вухах в Анса. Оглянутись: він не встиг, як примчав його кінь до житла щуки.
Входить Анс в дім. Там сестра обід варить, чоловіка-щуку додому чекає. Зраділа вона братові, сіла з ним на лаву, розмовляє, погодувала його, напоїла, спати поклала. В цей час чоловік-щука повертається, носом повітря нюхає.
— Хто це у нас, жінко? Чи не дракон прилетів?
— Що ти, чоловіченьку! Це мій брат до нас пробрався.
— А, коли так,— значить мені боятись нічого. Обернулась щука в людину. Дивиться Анс — стоїть перед ним красивий славний молодець. Привіталися вони; зять  Ансові й каже:
— Лихо з нами, Ансе, скоїлося. Злий дракон мене і моїх братів зачарував: одного перетворив на орла, другого — на ведмедя, а мене — на щуку. У нас трьох і сестри твої живуть. А чари з нас тоді лише спадуть, коли дракона який-небудь молодець уб'є.
— На те я й прийшов,— Анс відповідає.
— Самому тобі дракона не подолати,— каже зять.— Піди ти до мого брата-орла. Може, він тобі порадить, як далі бути. А я мушу вранці знову на щуку обернутись.
Переночував Анс у сестри. Вранці сів на свого чарівного коня і полетів до другої сестри.
Зраділа Ансові сестра, напоїла, нагодувала, а тут і орел додому летить. Стукнув він лапами об підлогу — обернувся славним молодцем.
Розказав йому Анс, чого він прийшов, а зять і відповідає:
— Спасибі, що прийшов, братіку. Тільки самому тобі дракона не здолати. Піди-но до мого брата-ведмедя по допомогу.
Переночував Анс у сестри, а ранком далі рушив.
Прилітає він до третьої сестри. Цілий день з нею розмовляв, а ввечері чоловік-ведмідь до неї додому повернувся. Обернувся ведмідь людиною, зрадів Ансу і каже:
— Спасибі, братіку, що про нас подумав. Лягай поки що спати, а ранком обернусь я знову ведмедем, тут ми з тобою вдвох і візьмемося за діло. Живе дракон у міцному замку, та з твоїми помічниками ми його швидко здолаємо.
Вранці сіли Анс з ведмедем на чарівного коня. Рвонувся кінь з землі — тільки вітер у вухах засвистів, тільки земля під ногами майнула, а вершники вже біля драконової скелі.
Хоче Анс зразу у ворота в'їхати, а ведмідь каже:
— Постривай, братіку, дай спочатку мені попрацювати.
Заходився ведмідь каміння ламати. Земля загриміла, скелі на шматки розвалились, гуркіт над ущелинами стоїть,— ведмідь драконове житло ламає. Стіни розтрощив, у палац зайшов і до вечора звідти не виходив. А ввечері і каже Ансові:
— Ну, братіку, я своє зробив. Зв'язав дракона. Завтра ти його бити йди. А поки що давай відпочинемо.
Лягли спати Анс з ведмедем. Ранком ведмідь навчає Анса:
— Іди в палац. Як увійдеш — побачиш двоє дверей. Ліві двері ликом зав'язані. Туди не йди — там дракон лежить. А за правими дверима наша головна помічниця живе—дівчина-красуня. Дракон її від батька заніс і в полоні тримає. Ти до неї піди і попроси, щоб вона у дракона довідалась, де він свою силу тримає. Інакше ніяк його подолати не можна.
Пішов Анс до красуні, розповів їй, чого він прийшов. Зраділа дівчина.
— Адже ти — рятівник мій,— говорить,— як же мені не допомогти тобі! Почекай мене тут, я зараз до дракона піду, довідаюсь, де його сила безсмертна.
Пішла дівчина до дракона і говорить:
— Що це ти, драконе, зв'язаний лежиш? Чи в тебе більше твоєї сили немає? Де ж вона у тебе схована?
Дракон відповідає;
— За сто верст звідси стоїть така ж скеля, як ця. Є в тій скелі палац. Живе в палаці страшний бик. Убити його не можна: як тільки його вб'ють, обернеться він сірою качкою і полетить. Коли качку застрелити — випаде яйце. Упаде це яйце на дно моря. Звідти його нікому не дістати, а в ньому ж і є моя безсмертна сила. Коли б мені це яйце сюди хто-небудь приніс, зразу подолав би я усіх ворогів.
Побігла дівчина до Анса, розповідає, про що довідалася.
Сів Анс на коня; ведмедя, сокола і рака з собою взяв.
Прилетів кінь до скелі приморської. Почав ведмідь скелю ламати, а назустріч Ансу — бик страшний.
Рубанув Анс бика з розмаху — повалився бик, вилетіла з нього сіра качка і полетіла над морем.
Побачив це соколик-—кривий кігтик. Кинувся він на качку, зім'яв її. А качка кинула в море золоте яйце. Майнуло-яйце в повітрі — і впало на дно моря.
Поповз рак на морське дно. Не встиг Анс і оглянутися — повзе рак з води, золоте яйце несе.
Підняв чарівний кінь копито, як стукне по яйцю — розбилось воно на дрібні шматочки. І в цю саму хвилину здох страшний дракон.
Полетів Анс назад. Входить у палац дракона; дівчина йому назустріч поспішає.
Взяв Анс красуню на сідло, помчав з нею спочатку до однієї сестри, потім до другої, потім до третьої.
— Немає більше на світі ворога нашого,— гукає,— немає злого дракона!
Тут спали з ведмедя, з орла і з щуки драконові чари. Стали вони жити, як раніше, красивими молодцями.
А Анс одружився з дівчиною-красунею і був щасливий.

СКАМ'ЯНІЛЕ ЦАРСТВО
Російська казка

В якомусь царстві, в якомусь государстві жив собі солдат.
Служив він довго і чесно, а життя солдатське було важке гірке. Набридло, нарешті, солдату і почав він думати — якби йому зі служби піти та іншим ділом зайнятись.
А в цей час саме від царя наказ приходить. Пише цар: «Вибрати  з усіх солдатів  найсправнішого  і найчеснішого і надіслати в палац для особливої царської служби».
Подумали-подумали начальники і вирішили відправити до царя нашого солдата: він, мовляв, і старанніший від усіх, і кмітливіший — будь-яке царське доручення виконає.
Прибув солдат у палац і просить:
— Скажіть царю: прийшов за його наказом солдат для особливої служби.
І приводять солдата перед царські очі. Подивився на нього цар і каже;
— Беру я тебе до себе, мій сад стерегти. Останнім часом унадився хтось ночами дерева в саду ламати. Стій щоночі на варті в саду, на головній галявині, і дивись в обидва. Якщо доглянеш, хто в сад ночами пробирається,— нагороджу. А не доглянеш — мій меч, твоя голова з плеч.
«Ой,— думає солдат,—попав я з вогню та в полум'я! Здається, краще б мені на попередній службі залишатись. Що, коли не догляну? З головою прощатися доведеться».
Та вже тепер пізно думати. Треба царський наказ виконувати.
Ото як стемніло, повели солдата в царський сад. Став він на головній галявині; стоїть, озирається, до кожного шелесту прислухається — чи не йде хто, чи не летить хто, чи не повзе хто. Темно в саду, дерева вітами шумлять, вітер садом гуляє... До ранку простояв солдат—нікого не впіймав. І дереза на ранок всі цілі.
— Молодець,— каже цар,— от і далі так вартуй!
Солдат і другої ночі в сад подався. Знов до ранку стоїть — слухає, як вітер виє, як гілля шумить. Чи не йде хто, чи не летить хто, чи не повзе хто? Нікого й другої ночі їв саду не впіймав.
А на третю ніч лихо скоїлося: стояв-стояв солдат на галявині, — стомився. Приліг під дерево та й заснув.
Чи довго він спав, чи мало, — прокидається, схоплюється з острахом і бачить: половина улюблених царських дерев поламана. А хто поламав, — як узнаєш?
Заплакав солдат:
— Що ж тепер буде? Звелить мене цар стратити. Гірка моя доля: бути б мені, як раніше, простим солдатом, не ходи ти б мені, нещасному, в царські сторожі.
Та сльозами лихові не зарадиш. Взяв солдат свою рушницю в руки, прихилився до дерева, стоїть і думає — як би йому від загибелі врятуватись.
І раптом   чує він — шум   і   тріск  по саду.  Підняв голову бачить: летить між деревами величезний страшний птах. Крила чорні, очі вогненні. Як зачепить дерево крилом — тільки гілля тріщить, як кине вогненним зором — дерево само, як підкошене, з кореня валиться.
Розлютився дуже солдат.
Прицілився він у птаха і вистрілив... Диким криком закричав' чорний птах. Не вбив його солдат, а лише поранив. Звився він над садом і полетів, гублячи пір'я з підбитого крила.
Кинувся солдат за ним навздогін. Та де йому, пішому, крилатого птаха наздогнати! Звився він за хмари і там пропав.
А солдат іде, пір'я підбирає. І прийшов він на край глибо-кої-глибокої ущелини.
Захотілося йому поглянути, що в тій ущелині на дні є. Все одно страшніше, ніж у царя в катівнях, не буде. Взяв він і стрибнув униз.
А внизу — каміння, урвища. Покотився солдат з камінця на камінець, ледве живий залишився, мало пам'ять не втратив. Докотився він до дна і лежить, віддихатися не може. Тільки другого дня очуняв.
Встав він на ноги, подивився навкруги:
— Невже це яіу підземне царство потрапив?
Дивиться солдат — все під землею, як на землі: дороги лежать, ріки в берегах синіють. Тільки ліси немовби завмерли, — стоять не колихаються; вода в річці не ворухнеться; а дороги всі порожні: ні душі не видно.
— Що за чудеса!
іде солдат підземним царством, по сторонах дивиться, дивується — чому так тихо, так пусто навкруги? Куди ж люди подівались?
І приходить він до великого міста. Коло воріт вартовий стоїть. Підійшов до нього солдат, а вартовий не ворушиться, стоїть, мов кам'яний. Ввійшов у вартівню; там повно людей, хто стоїть, хто сидить, а всі неначе завмерли.
Іде солдат далі. Народу на вулицях повно, та все нерухомі: де хто був, хто як стояв чи сидів, так кожен і зостався; один дрова рубав, руку з сокирою підняв — та так і застиг; другий воду ніс — так і скам'янів з відром у руці.
Дивується солдат, все далі й далі йде. І доходить до царського палацу.
Дивиться — і тут теж душі живої немає. Кімнати багато прибрані, на столах наїдки і напої різні, а навколо порожньо.
Присів солдат, відпочив, закусив і випив. І раптом чує — ніби хтось до ґанку під'їхав. Схопив він свою рушницю та й став коло дверей.
І входить у кімнату чудова дівчина з мамками та няньками. Побачила вона солдата — здивувалась.
— Як ти, добрий чоловіче, потрапив сюди?
Солдат і розповів їй, як він по пташиному пір'ї сюди дорогу знайшов. А дівчина каже:
— Від цього птаха-лиходія багато лиха на світі скоїлося. Він і народ мій заворожив. Та тільки його розворожити можна. Коли б знайшовся хоробрий чоловік, який три ночі на міському майдані простояв би і нічого не злякався, — тоді все підземне царство знову живим стало б. Тільки не знайти та
кого хороброго.
А солдат і відповідає:
— Як не знайти? А я нащо?
Зраділа дівчина:
— Невже не злякаєшся? До самого ранку, до півнів достоїш?
— Не злякаюсь, — каже солдат, — бачити я не можу, як люди кам'яними стали. Шкода мені їх,
— Ну, добре, — дівчина каже, — піди спробуй.
Ось і ніч настала. Взяв солдат рушницю, пішов на майдан і став посередині.
Саме опівночі чує він шум, грім — іде на нього ціле військо. Обступають його, ціляться — ось-ось уб'ють. Втекти б солдатові, сховатись, а він на місці стоїть. Дивиться на людей скам'янілих, — шкода йому їх.
«Ні, — думає, — не зійду з місця».
А  в  цей   час раптом десь далеко-далеко півні заспівали Значить, ранок близько. І разом все військо із зброєю пропало, неначе в землю пішло.
— Гаразд, — каже солдат, — одна ніч минула.   
Пішов він у палац, відпочив, виспався, надвечір знову на майдан пішов.
Другої ночі страшніший ніж раніше шум пішов: гармати бахкають, просто на солдата їх дула наставлені; вершники скачуть з піками наперевіс — ось-ось розчавлять солдата копитами, цроколять наскрізь. Тут знову півні заспівали — і знову всі страхи разом неначе під землю пішли.
А вже третьої ночі натерпівся солдат такого страху, який і ві сні йому раніше не снився. Війська і звірі §;икі до нього підступали, пожежа на нього полум'ям ішла, і вода затоплювала,— а солдат стоїть, з місця не сходить, тільки рушницю свою все міцніше в руках стискує та на кам'яних людей дивиться.
І тільки півні цієї ночі проспівали — пропали вмить всі страхи і залилося все підземне царство світлом рожевим. Зашуміли ліси, заструмували річки, заспівали пташки. А люди ожили всі, заворушилися, за роботу взялися: хто в поле., хто в ліс поїхав; пильщики дрова пиляють, теслі будинок будують, — застукотіли сокири і молотки, зашуміли голоси, затупали коні.
Ожило скам'яніле царство. Визволив його від чар хоробрий солдат.
Зібрався народ, дякує йому, хвалить.
— Зумів ти, —  кажуть, — нас врятувати, будь ти над нами найстаршим.
Оженився солдат на дівчині-красуні і став управляти країною підземною. Добрий він був і дбайливий для всіх, а найбільше — для солдатів: пам'ятав, як самому в солдатах важко жилось.

ІВАНКО І  ЦАР
Карельська казка

Жив собі бідний мисливець з жінкою.
Був у них син Іванко.
Погано жилося сім'ї: часто й поїсти нічого було.
Ось батько одного разу й каже Іванкові:
— А що, синку, чи не піти тобі в. люди на заробітки? Може, в місті ти більше виручиш, ніж у нашому лісі непролазному.
— Добре, батеньку, — відповів Іванко, — як скажеш, так і зроблю.
Заплакала мати: жаль було їй сина між чужих людей виряджати. Та нічого не вдієш. Надто вже голодно жилось. Напекла вона синові колобків на дорогу, з останньої муки пиріжок замісила, наготувала торбинку — і пішов Іванко з рідного лісу в,місто.
Ніколи він раніше в місті не бував. Не знав, як там люди живуть, що в місті робиться.
Ось приходить він у місто. Попросився на краю міста в однієї бабусі переночувати. Та пустила його, нагодувала.
Іванко й питає:
— А що це, бабусю, у вас місто якесь невеселе? Прапори чорні вивішені. Чи не помер хто?
— Ні, синку, — відповідає бабуся, — ніхто не помер, а внадилося в наше місто літати Чудище підземне. Шість лап у нього, крила, мов у кажана, в роті вогонь.
Щодня з'їдає у нас Чудище по людині. Гукнули богатирів битися з ним,  та   бояться   всі, — ніхто не виходить. От і повісили з горя чорні прапори.
— А що бабусю, — юнак питає, — невже й правда Чудище перемогти не можна?
— Можна б, синку, та ось справа яка. Є єдиний на світі меч-саморуб, який Чудище зарубати може, а замкнений той меч за вогненним морем, у Кощея безсмертного. Важить меч триста пудів. Нікому його не підняти. Коли б знайшовся богатир, який цей меч підняв би, позбавилася б наша країна лиха.
Замислився Іванко. Як би йому сили набратись, щоб чарівним мечем оволодіти і Чудище підземне зарубати? Говорить він бабусі:
— Піду-но я, бабусю, до Кощея. Може, і пощастить мені чарівний меч дістати.
Почала старенька його відраджувати. А він на своєму наполягає.
— Ну, коли так, — сказала старенька, — дам я тобі три чарівні речі. Гляди, бережи їх. Вони тобі здадуться.
І дала старенька Іванкові торбу-хлібосолку, ялиновий бочонок і ріжок берестяний.
— В торбу заглянеш, — а там різна їжа, яка хочеш. Бочонок по землі в правий бік покотиш — золотий палац виросте, в лівий покотиш  — зникне палац. А в ріжок засурмиш — і стане перед тобою могутнє військо.
Подякував Іванко старенькій, узяв її подарунки і рушив у путь.
Іде він, проголодався. Заглянув у торбу-хлібосолку, — а там обід готовий. Закусив Іванко, далі пішов. Стомився надвечір.
«Де б відпочити?» думає. Згадав про ялиновий бочонок. Покотив його по землі в правий бік —  і став перед ним палац золотий, з пишними кімнатами, з кришталевою постіллю. Ліг їванко, заснув. Виспався, ранком далі в дорогу вирушив.
Ось приходить він до вогненного моря. Ходять по ньому хвилі, жаром палахкотять. А вдалині в морі острів видно, а на ньому палац Кощея.
«Хто б мені корабель збудував, щоб вогненне море переплисти?» думає Іванко.
Вийняв він ріжок берестяний і засурмив.
Вмить виросло перед ним величезне військо, а попереду богатир-отаман.
— Що накажеш, Іванку?— отаман питає.
— Можеш ти мені такий корабель зробити, щоб по вогненному морю до Кощейового острова пройшов?— Іванко питає.
— Можу, — відповідає отаман.
— Ну так роби швидше.
Свиснув отаман. Взялися його молодці за діло. Закипіла робота.
Шести годин не минуло, як корабель був готовий — весь міддю обкований, вітрила золоті, снасті срібні. Став Іванко на палубу і помчав корабель по хвилях.
Тільки жар в обличчя, тільки вітер у вухах свистить.
Примчав корабель до Кощейового острова.
Зійшов Іванко на землю, в ріжок засурмив. Вискочив, звідки не візьмись, отаман з військом.
— Що накажеш, Іванку?
— Прибери корабель.
Вмить зник корабель, неначе і не було його, а Іванко в палац Кощея пішов. Приходить він, а Кощей його й питає;
— Чого прийшов? Що тобі потрібно?
— Прийшов до тебе в наймити найматись, — говорить Іванко.— Чи не треба сторожа?
— Треба,— каже Кощей,— немає у мене вартового, який дома залишався б, поки я по здобич літаю, А скільки візьмеш?
— Та недорого,— відповідає Іванко,— що даси, то й гаразд.
Умовилися вони з Кощеєм, і лишився Іванко у Кощея вартовим. Віддав йому Кощей усі ключі від кімнат і каже:
— Ось тут дванадцять ключів від дванадцяти дверей. В одинадцять можеш заходити. А якщо в дванадцяту ввійдеш— не удержатись твоїй голові на плечах. Дізнаюсь, що ти був там, і покараю на смерть.
Ось став Кощей по здобич літати.
А Іванко палац стереже, по кімнатах ходить.
Ходить він день, ходить два, а на третій сильна цікавість його взяла: що в дванадцятій кімнаті в Кощея сховано? Чи не меч-саморуб там?
Не втерпів Іванко. Відчинив дванадцяті двері.
Входить,— а там величезний кінь стоїть зв'язаний, а біля нього, і справді, меч-саморуб лежить, неначе жар горить.
Зрадів Іванко, кинувся коневі ноги розв'язувати, а кінь каже:
— Спасибі, Іванку, визволив ти мене від Кощея, і я тебе не залишу. Бери мерщій меч-саморуб, тікаймо звідси. Ти вогненного моря не бійся: я іншу дорогу знаю. Винесу тебе цілим і здоровим.
Спробував Іванко меч підняти і не міг його навіть з місця зворухнути.
— Іди швидше до Кощея в спальню, — каже кінь,—там у нього в шафі три  пляшечки з чарівною водою   стоять:    біла, червона і зелена. Випий з білої і біжи сюди назад.
Збігав Іванко в Кощейову спальню, сьорбнув з білої пляшечки — зразу в нього сили збільшилися. Прибіг він, підняв меч, а вдержати в руках не може.
— Біжи, випий тепер з червоної,— кінь каже.
Випив Іванко з червоної пляшечки, відчуває в собі силу богатирську.
Підняв він меч, а махнути не може.
— Що, все ще сили мало? — кінь питає.— Ну, біжи, випий із зеленої. Та гляди, поспішай, а то Кощей уже додому летить.
Випив Іванко з зеленої пляшечки, схопив меч обома руками, над головою замахнувся.
— От тепер ти справжнім богатирем став,— кінь каже.— Сідай на мене мерщій, їдьмо. А то наздожене нас Кощей. Та візьми з собою з Кощейової спальні гребінець, щітку та хустку.
Захопив Іванко все, що кінь звелів, скочив йому на спину — і помчав кінь, неначе на крилах.
А Кощей їх здалека побачив. Кинувся він за Іванком у погоню.
Все ближче Кощей... все ближче.
— Кинь на землю щітку,— каже кінь.
Кинув Іванко щітку, а кінь каже:
— Стань, ліс густий, від сходу до заходу, щоб ні звіру не пробігти, ні птиці не пролетіти.
І став за ними непрохідний дрімучий ліс. Кинувся Кощей  додому по сокиру, почав ліс вирубувати, а Іванко тимчасом далеко вже поскакав. Однак знову Кощей його наздоганяє.
— Кинь на землю гребінець,— каже кінь.
Кинув Іванко, а кінь примовляє:
— Стань, гора костяная, від землі до неба, від сходу до заходу, щоб черв'яку не проповзти, змії не пролізти.
І піднялася за ними гора велетенська.
Почав Кощей цю гору зубами гризти. Поки він гриз, Іванко з конем уже знову далеко.
Прогриз Кощей гору, знову їх наздоганяє.
— Кинь хустку на землю, — вчить Іванка кінь, а сам примовляє:
— Стань, ріка вогненная, від сходу до заходу, щоб не було проходу через цю ріку ні звіру, ні птиці, ні кінному, ні пішому, ні людині, ні бісові.
Розкинулася хустка вогненною рікою. Кинувся Кощей у цю річку і згорів.
Повернувся Іван у місто. А там все так само чорні прапори висять, все так само люди сумні ходять. Прийшов Іванко до царя та й каже:
— Привіз я меч-саморуб. Сьогодні ввечері піду Чудище підземне бити.
І прийшов він увечері до безодні, звідки Чудище вилітало. Ось вилітає Чудище, облизується, на Іванка очі вогненні витріщає.
Оце так вечерю мені цар на сьогодні приготував! А Іванко відповідає:
— Може, хто й буде сьогодні вечеряти, та не ти. Махнув він мечем-саморубом,   а Чудище  і   сховатись   не встигло. Відлетіла в нього голова і по камінню покотилась. А Іванко назад у місто пішов.
— Зарубав я Чудище підземне, — каже. Цар не знає, як його нагородити.
— Ти вже сам собі нагороду назви, — каже. А Іванко відповідає:
— Не треба мені нічого. У мене в самого такі диковинки є, яких ти й уві сні не бачив.
І показує він цареві торбу-хлібосолку, бочонок ялиновий і ріжок берестяний.
Дивиться цар, дивляться його придворні, надивитися на такі дива не можуть. Просить цар Іванка:
— Продай мені твої диковинки. Нащо тобі, селянському синові, таке чудо?
— Ні за які гроші не продам,— відповідає Іванко.
І задумав тоді цар все це в Іванка вкрасти. Підіслав він до нього вночі своїх служників. Забрали вони в Іванка всі бабусині дарунки.
Прокидається ранком Іванко, бачить—зникло все.
Зрозумів він, що це царські служники зробили, та з царем йому не впоратися.
Вийшов він непомітно з міста і пішов світ за очі.
Зайшов у ліс. Проголодався. Бачить — висять на кущі красиві ягоди. Одні червоні, інші жовті.
«Хоч ягід поїм», думає Іванко.
Сів він під кущ і поїв червоних ягід.
І раптом почуває, ніби у нього на голові вага якась. Подивився він у струмок — і обмер: виросли у нього на лобі роги величезні. Заплакав Іванко:
— Що за життя у мене бідолашне? Куди я тепер з рогами дінусь?
Лежить він під кущем, плаче, а сам хоч і в горі, а ягоди їсть. Поїв червоних, потім жовтих нарвав.
І тільки жовту ягоду проковтнув — ніби його голові полегшало. Дивиться він у воду, — а роги відпали.
Зрадів Іванко:
— Тепер я знаю, як лиходія-царя покарати!
Нарвав він червоних і жовтих ягід, переодягнувся, щоб не впізнали його, і пішов назад у місто. Приходить у палац.
— Ягоди свіжі! Чи не купите для царя? — каже він царським служникам. Продав він їм червоних ягід; понесли служники їх цареві.
— Що за красиві ягоди,— каже цар,— ану, лишень, покуштую.
Поїв він їх — і виросли у нього роги, неначе у лося старого.
Сидить цар у себе в кімнаті, побивається, людям показатися не сміє. Розіслали клич по всій землі:
«Хто царя вилікує, той. від нього мішок золота одержить».
Зібралися з усього світу лікарі; ніхто царської хвороби зрозуміти не може.
А Іванко знову переодягнувся, жовтих ягід узяв і йде у палац.
— Я, — каже, — можу царя вилікувати, тільки для цього мушу я царя на дві години в ліс повезти.
А цар на все згодний.
Привіз його Іванко в ліс. Спинив карету, кучера за дерева послав і каже цареві:
— Не впізнав ти мене, царю? Я той, у кого ти всі чарівні речі вкрав.
Взяв він нагая та почав царя по боках шмагати. Кричить цар, а Іванко каже:
— Посилай кучера в палац, нехай він покражу сюди везе. А то ходити тобі весь вік з рогами.
Нічого не вдієш — послав цар кучера в палац. Привіз кучер торбу-хлібосолку, бочонок   ялиновий,   ріжок берестяний.
Віддав цар усі ці речі Іванкові.
— На, жовту ягідку з'їж, — каже Іванко.
З'їв цар жовту ягідку, — відпали у нього з лоба роги. Забув він і гніватися на Іванка.
— Чим хочеш, — каже, — обдарую тебе.
— Нічого мені від тебе не треба, — відповідає Іванко.
І повернувся він у рідне село. Покотив бочонок у правий бік — став біля берега озера палац. Заглянув у торбу-хлібосолку — з'явилися на столах страви небачені.
Нагодував Іванко батьків, нагодував сусідів. Потім просурмив у ріжок — звелів отаманові з військом на місці села місто будувати.
І виросло в лісах місто багате.
Досі, кажуть, стоїть.

ЯК ХОРОБРИЙ ВАЙ МОРЕ ПЕРЕМІГ
Ненецька казка

Жив хоробрий Вай на самому краю землі, в тундрі, коло моря.
А море страшне було: велике, широке, хвилі по ньому ходили, під хвилями морські звірі жили.
Вийдуть мисливці на промисел, по рибу чи за нерпою, — а з моря вигляне морж, або морський ведмідь, або кит — перекинуть човен, а мисливців на дно моря потягнуть.
Боялись мисливці моря, а піти звідси нікуди було: і діди, і прадіди їх в тундрі жили, шляхів в інші краї не знали.
Ось вийшов якось раз хоробрий Вай до моря і сів на камінець.
Ранок ясний був, тихий, в небі — сонце тепле. "Вийшов із чума і старий батько—кісточки на сонці погріти. Вай і каже йому:
— Добре сьогодні на морі. Хочу я на промисел піти.
— Що ти, Вай, не ходи, — відповідає батько, — у нас човна доброго немає. Наш вузенький, маленький. На ньому не можна далеко в море вирушати.
— Ні, батьку, нічого. Я все-таки піду, — говорить Вай.
— Ну, гаразд, іди, — батько відповідає, — коли ти такий хоробрий. Тільки гляди, далеко не відпливай від берега. Зараз тихо, а підніметься вітер — занесе тебе в океан, а звідти не випливеш.
— Нічого, у мене сили багато, — сказав хоробрий Вай.
Узяв він свій лук і стріли, ножика взяв, сів на човник і поїхав по морю.
Погода гарна, тиха. Далеко відплив Вай у море — берег уже ледь-ледь видно. Розхрабрився він і почав вітра просити:
— Вітре, вітре, подуй сильніше!
А вітер і почув. Як подув, побігли по морю хвилі, загойдало маленький човен, почало з хвилі на хвилю перекидати.
Схопився Вай за весла, веслує, старається, а вітер його все далі й далі від землі заносить. Сховався берег з очей, навкруги тільки море — чорне, страшне...
Три дні носило човен по морю. На четвертий день почав вітер стихати. А Вай сидить у човні, міцно весла руками тримає, а сам пісню співає.
Стихло море, почали нерпи навкруги човна носи з води висовувати.
Убив Вай одну нерпу, вбив другу. За другою ще дві припливли.
Десять нерп убив Вай, склав їх у човен, веслує і радіє:
—  Нічого, що довго з дому пропадав. Зате промисел щасливий. А море ніби почуло. Раптом зафиркав хтось біля самого човна.
Дивиться Вай, — а біля борту великий чорний морж з'явився. І іклів у цього моржа не два, а чотири.
Зачепився морж іклами за човен, круглими очима на Вая дивиться. Неприємно стало Ваю.
— Одійди, не чіпай мене, — каже В ай моржу, — я людина сердита.
А морж наче й не чує, всією тушею на човен навалюється, перекинути його хоче.
Схопив хоробрий Вай моржа однією рукою за ікла, а другою рукою з усієї сили по круглій голові ударив. Ляснув морж лапами по воді і потонув.
Пливе Вай далі, доброму промислу радий.
І раптом знову чує — фиркає хтось коло борту човна. Озирнувся Вай — а це величезний морський ведмідь прямо до човна пливе. Підпливає ведмідь, кладе лапу на борт човна—-перекинути човен хоче, Вая в воду стягти і з'їсти.
Говорить хоробрий Вай ведмедю:
— Одійди, голубчику, не дражни мене. Я людина серди та: ударити тебе кулаком можу.
А ведмідь ніби й не розуміє. Лізе в човен, реве, до Вая добратися скоріше хоче. Ніяких слів ведмідь не слухає.
Бачить Вай — нічого не вдієш.
Схопив він однією рукою ведмедя за вухо, а другою як ударить по волохатій голові.
«Треба швидше додому поспішати, коли б і ще хтось не причепився», думає Вай. З усієї сили наліг він на весла.
Раптом навколо Вая темно, як уночі, зробилось, сонце неначе за хмару зайшлої
Піднімає Вай голову і бачить — їв сивій піні прямо перед ним величезний чорний кит, та не простий кит, а з гребенем на голові, всім китам кит. Дивиться кит просто в очі Ваю і реве людським голосом:
— Пропав ти тепер, Вай. Не відпущу я тебе живим. Ні батько, ні дід твій ніколи такими зухвалими не були, завжди моря боялись. Прийшов тепер твій кінець.
Злякався хоробрий Вай,. тільки вигляду не показує. Дивиться на кита і каже:
— Добре, тільки давай спочатку з тобою поборемося. Коли ти мене подолаєш, — їж мене, і батька, і всіх наших оленів. А коли я тебе подолаю, — перестанеш ти наше море хвилювати і мисливців губити. Згодний? До трьох раз боротися будемо.
Подумав кит і каже:
— Згодний. А як же ми поборемося?
— А ось як, — каже хоробрий Вай. — Бачиш берег вдалині і чум наш на березі стоїть. Хто перший до чума дістанеться, той і переможе.
— Добре, — каже кит, — спробуємо.
І кинулися вони наввипередки. У Вая човник маленький, вузький. Вхопився Вай за весла, наліг — полетів човник, як стріла.
А кит великий, важкий, йому пливти важче. Але все-таки пливе, не відстає від човна.
З усіх сил веслує Вай, бачить — обганяє його кит. Приплив кит до берега першим, ліг на пісок, кричить:
— Програв, Вай, я перший!
Змахнув Вай веслами, врізався човен у пісок носом. Скочив Вай на берег, став на порозі чума і відповідає:
— Не ти перший, а я. Умова була: хто до чума дістанеться, а не до берега. А тобі на берег і не вийти.
— Ну, добре, — каже кит, — на цей раз нехай ти переміг. Тільки наша суперечка з тобою не закінчена. Ще двічі з тобою зустрінемось.
Вернувся кит у море, А хоробрий Вай витягнув нерпи з човна   і побіг до батька свою здобич показувати.
Через якийсь час, по якійсь годині — настала весна. Рушив Вай вздовж берега, по крижинах, на промисел. Довго йшов, стомився, ліг на м'який сніг відпочити та й заснув.
Прокидаєтся Вай — зрозуміти не може, де він? Пливе вік по морю на маленькій крижині.
Злякався Вай.
—  Виходить, це я на крижину ліг, а вона від берега відірвалась і несе мене в море.
Але не такий був Вай, щоб плакати від страху. Сів він на кригу і став думати, як тепер бути.
І раптом потемніло; навкруги, неначе сонце за хмару зайшло. Дивиться Вай — став перед ним з води величезний чорний кит, з гребенем на голові, не простий кит, а всім китам кит.
Дивиться він на Вая і реве страшним голосом:
 — Ось ти мені і вдруге попався. Прийшов твій кінець. Ніяк тобі тепер не врятуватись. Тебе з'їм, твого батька з'їм, усіх ваших оленів поїм.
А пам'ятаєш — ми до трьох раз боротись умовлялись? — каже Вай.
— Пам'ятаю, — відповідає кит.
— Дивись, он там, у морі, великий корабель з людьми пливе. Розійдемося ми з тобою по морю їв різні боки.— Куди попливе корабель, — той і виграв. Згодний?
— Добре, згодний, — каже кит. Поплив він в один бік, а Вая вітер поніс у другий.
Дивляться люди на кораблі в підзорні труби — пливе крижина, а на крижині людина. Одна зовсім, і зброї з нею немає.
— Дивіться, людина пливе, — кричать матроси. А інші відповідають:
— А з цього боку кита видно!
— Людину рятувати швидше треба!— кричать на кораблі.
Повернув корабель до крижини, підплив і зняв з крижини Вая, до берега попрямував. Наздогнав кит корабель і каже людським голосом:
— Добре, хоробрий Вай. Ще раз ми з тобою зустрінемось, — не втечеш ти від мене.
Пірнув кит і пішов під воду. А Вай додому до батька повернувся.
І втретє вирушив хоробрий Вай на промисел.
Сів вій у чоівник, тільки встиг великі камені біля мису обігнути, як знову потемніло небо, неначе хмара сонце закрила, і став перед Ваєм з води чорний кит, всім китам кит, паща велика, очі злі, на голові чорний гребінь. Заревів кит з усієї сили:
— Ось ми з тобою і востаннє зустрілись!
— Ну, що ж, будемо в останній раз боротися, — каже Вай. — Давай по морю ганятись. Хто перший стомиться, той і програв. Згодний?
— Адже ж ти програєш, —каже кит.—Ти довго веслувати не можеш. У тебе руки кволі, я сильніший.
— А ось подивимось,— відповідає Вай,— ти тільки кажи: згодний?
— Згодний, — каже кит.
Повернувся і поплив у море.
А Вай вискочив з човна, скочив киту на спину і сів. Обернувся кит і каже:
— Ти куди виліз? Злазь.
— Так не домовлялися ж, що я в човні буду по морю ганятись,— відповідає Вай,—ось ти пливи, а я на тобі кататимусь.
Розгнівався кит, давай вертітись, хвостом воду бити, а Вай міцно тримається, ніяк кит його з спини не скине.
Тягав, тягав його кит по морю, нарешті стомився, замучився.
— Злазь, — каже, — з моєї спини, набрид ти мені.
— Стомився? — питає Вай.
— Стомився, — каже кит.
— Виходить, програв?
— Ну, програв,— каже кит.
— То ж пам'ятай, — каже Вай, — ти обіцяв, що більше наше море хвилювати не будеш, мисливців губити не станеш.
Махнув кит хвостом і пішов глибоко-глибоко на дно моря. Відтоді мисливці з тундри спокійно в море виходити почали. Побагато звіра били, м'яса і шкур здобували. І ніхто з тих пір моря боятися не став.


БОГАТИР  І ТРИ  ОРЛИ
Чуваська казка

Давним-давно жили собі дід та баба. Дітей у них не було.
Все життя сумували старі, чекали, щоб хоч один син у них народився.
І ось одного разу з'явився бабі уві сні хазяїн лісів — Пігамбар.
— Весь вік жили з старим дружно, а дітей у вас немає,— сказав Пігамбар. — За це на старості літ матимете ви втіху. Завтра перед тим, як зійде сонце, ідіть у ліс до великого дуба і візьміть додому шматочок дубової кори. Загорніть його в чисту хустку і покладіть на ніч у діжу. На ранок вийде у вас з діжі син-богатир.
Так старі й зробили. Пішли в ліс до великого дуба, взяли з собою шматочок дубової кори і вдома заквасили його в діжі.
А на ранок вилупився з кори хлопчик-мізинчик. Назвали його батьки Іваном.
Почав Іван рости не щодня, а щогодини. Сила в ньому була богатирська, відвага молодецька. Незабаром він усіх молодців у селі переріс. Прийде з вулиці, попросить: «Дай, матінко, попоїсти» — та за одним разом три хлібини з'їсть, цілу бочку води вип'є.
Тижня не минуло, як Іван увесь хліб у старих з'їв, усе м'ясо. Просить ще, а старі відповідають:
— Та немає, синку, більше.
— Що ж ви так бідно живете? — питає Іван.
— Тому, синку, що не було нам в житті щастя, — каже йому батько.
— Значить, треба піти пошукати його, — Іван відповідає. — Коли знайду його, повернусь додому назад. А поки що прощавайте, батеньку  й матінко.
І вирушив Іван-богатир в путь-дорогу шукати щастя.
Ішов він, ішов, сотні верст пройшов і прийшов нарешті до мідного озера. Стоїть біля мідного озера дивовижний сад. Яблуні в ньому бронзові, листя на них оксамитове, яблука з червоної міді так і горять на сонці.
«Що за дивовижний сад, — думає Іван, — чи не тут щастя мого батька заховане?».
Перестрибнув він через паркан і бачить — стоїть серед саду мідна хатинка, і вся земля перед нею міддю оббита. Зірвав Іван одне яблуко і пішов до хатинки.
«Погляну, хто в цьому саду живе».
Входить він у хатинку, — нікого. Тільки смажене м'ясо на столі стоїть. А Іван уже давно виголодався. Сів він за стіл і з'їв усе м'ясо до кісточки. А потім ліг на ліжко і захропів на всю богатирську силу.
Чи довго, чи недовго спав він, тільки прокидається Іван від шуму і свисту. Розплющив очі, дивиться — відчиняються двері, влітає в хатину Орел — величезний, волохатий, весь у мідному пір'ї. І кричить Орел страшним голосом:
— Хто в мій дім не спитавшись з'явився?
— Це я,— відповідає Іван. Спустив ноги з ліжка, бег всякого страху на Орла дивиться, почуває в собі силу молодецьку.
— А, це ти, Іване-богатирю? Чув я про тебе, — каже Орел,— чого ти прийшов сюди? Тепер живим не вийдеш.
— Що ж ти зі мною битися хочеш? — питає Іван.
— Хочу, — відповідає Орел.
Вийшли вони обоє з хатинки, стали на землю, міддю оббиту.
Ударив Орел Івана по голові — ввійшов Іван у мідну землю по коліна.
Та не злякався Іван, — витягнув ноги з землі, розмахнувся та як ударить Орла по спині. І ввійшов Орел в мідну землю по самісіньке горло.
Бачить Орел, що самому йому з землі не вилізти, давай Івана просити:
— Здаюсь тобі, Іване-богатирю. Витягни мене, допоможи. Я тебе за це до мого брата відведу, Орла срібного. Він значно багатший від мене.
Витягнув Іван Орла з землі, сів йому на спину, і повіз його Орел мідний до Орла срібного.
Сім днів і сім ночей вони летіли.
На восьмий день бачить Іван — лежить у лісі срібне озеро, стоїть біля озера срібний палац.
Навколо палацу огорожа, з срібла кована, а в саду—яблуні з яблуками срібними. Зірвав Іван двоє срібних яблук і йде прямо в палац.
Входить він,  — нікого. Тільки смажене м'ясо на столі стоїть. А Іванові вже давно їсти хочеться. Сів він за стіл, поїв, а потім спати на срібне ліжко улігся.
Раптом чує він — шум шумить, грім гримить. Срібний Орел летить.
Влітає срібний Орел у палац і кричить:
— Хто до мене не спитавшись з'явитися посмів?
— А це я, — каже Іван-богатир і ноги з ліжка спускає.
— А, це ти, Іване-богатирю? — каже срібний Орел. — Ну, погано тобі буде, живим не підеш.
— Що ж, — відповідає Іван, — хочеш битись? Я готовий.
Виходять вони з Орлом в сад, стають на землю, сріблом оббиту.
Розправив Орел свої могутні крила, ударив Івана по голові— до пояса ввійшов Іван у срібну землю. Однак виліз Іван з землі та як ударить Орла по спині. Загруз Орел в срібній землі по саму шию. Почав Орел просити Івана:
— Витягни мене, Іване-богатирю, пожалій. Поведу я тебе до свого брата, золотого Орла. Вій значно багатший за мене.
Витягнув Іван Орла за пір'я, сів йому на спину, і полетіли вони до золотого Орла. А мідний Орел за ними летить. Сім днів і сім ночей летіли.
На восьмий день бачить Іван — блищить у лісі чудове-пречудове золоте озеро.
Біля води стоїть золотий палац, навкруги розкинувся сад з золотими яблуками, а навколо саду огорожа з чистого золота кована.
Залишились орли біля огорожі, а Іван-богатир троє золотих яблук зірвав і в палац пішов.
Входить він, — нікого, тільки на столі смажене м'ясо приготовано. Поїв богатир І відпочити ліг.
Раптом чує він — шум шумить, неначе гроза наступає. Темно стало, блискавки заблискотіли — влітає в кімнату золотий Орел:
— Хто в мій палац не спитавшись увійшов?
— Це я, — каже Іван, а сам з ліжка злазить.
— А, Іван-богатир? Ну, не вийти тобі від мене живим.
— Що ж, будемо битись, — каже Іван.
Вийшли вони з золотим Орлом в сад, стали на землю. золотом оббиту. Ударив золотий Орел Івана по голові — і провалився Іван в золоту землю мало не до маківки. Однак виліз він, розмахнувся та так ударив Орла по спині, що від того лише три пір'їнки поверх землі стирчать, а і весь Орел в землю ввійшов.
Злякався Орел, почав просити:
— Змилуйся, Іване-богатирю, витягни мене! Весь вік слухатимусь тебе. Станеш ти найсильнішим богатирем на світі.
Витягнув Іван Орла золотого за пір'я.
І пішов Іван-богатир далі по світу, а Три Орли за ним ідуть.
Дійшли вони до підземного царства.
Іде Іван по дорозі і бачить — стоїть біла хатинка, стіни її скляні, покрівля шовкова, а всередині всі стіни з дзеркал зроблені. Ґаночок у хатинки срібний, а над дахом зорі і місяць горять.
Сидять за дзеркальним столом три дівчини, одна від одної краща.
— Як ти зайшов сюди, богатирю?— питають дівчата.— Сюди вже давно ніхто не заходить. Бояться люди нашого царства.
— Чому?— Іван питає.
— Володіє нашим царством страшний Чиге-старий. Він усіх нас тут у полоні тримає. Ніхто звідси назад на землю не виходить.
— А де його знайти, скажіть,— каже Іван-богатир.
І відповідають дівчата:
— Ось тобі чарівний клубок. Кинь його на землю і йди за ним. Дійдеш до вогненної затоки в туманній далечині. Візьми і ось оце чарівне коромисло з собою. Занур його тричі у вогненну воду — і вийде до тебе з затоки страшний Чиге-старий. А ще візьми оцю чарівну каблучку. Як відчуєш, що сила твоя зменшується, поверни її на пальці — і знову богатирем непереможним станеш.
Віддали дівчата Іванові свої подарунки — клубок, коромисло і каблучку,— і пішов Іван вогненну затоку в туманній далечині шукати.
Іде він і бачить — порожні навколо села, ніхто з вікон не визирає, нікого на вулицях не видно. Зайшов він в одну хату, питає:
— Чого ви по хатах сидите, на вулиці не виходите?
А жителі відповідають йому:
— Ми Іване-богатирю, без сили лежимо. Їжу і воду у нас страшний Чиге-старий віднімає. Скоро ніхто з нас живим не лишиться.
— Постривайте, незабаром Чиге-старому кінець прийде, — відповідає Іван і далі йде.
Котиться клубок лісами, горами. Іде за ним Іван-богатир.
На сьомий день докотився клубок до вогненної затоки і спинився.
Дивиться Іван — горить вода в затоці яскравим полум'ям, пливуть над водою тумани: нічого не розглядіти, ніяк воду не перепливти.
Взяв тоді Іван чарівне коромисло і занурив його у вогненні хвилі.
І враз уляглися, заспокоїлися хвилі, погасли; стала затока тихою і гладкою.
А з води величезний сивий велетень вилазить, Чиге-старий, з бородою до пояса, з кулаками, як молоти трипудові.
— Хто мене турбувати прийшов? Що тобі, Іване-богатирю, тут потрібно? Чи смерті своєї шукаєш?
— Не своєї я смерті шукаю, а твоєї,— відповідає Гван-•богатир.
Вискочив тоді Чиге-старий, підняв на затоці бурю.
А Іван повернув каблучку на пальці, щоб сили собі додати, і кинувся на велетня.
Довго вони билися. Довго по затоці хвилі ходили, довго по березі в лісі стогін стояв. Подолав Іван-богатир Чиге-ста-рого і в воду кинув. А сам з клубком чарівним назад пішов.
Проходить він мимо села.
— Виходьте, не бійтесь,— гукає,— немає більше на світі Чиге-старого!
Вибігли мешканці з будинків, кинулись дякувати Іванові. Побігли до колодязів, до ланів своїх побігли; господині давай хліб пекти; рибалки по рибу до річки пішли; мисливці на полювання всі рушили. Радіють люди, що боятися більше нікого.
А Іван у скляну хатинку з дзеркальними стінами йде. Сидять в хатинці дівчата-красуні, його повернення чекають.
— Ось ви й вільні,— каже Іван,— ходімо зі мною з підземного царства.
Вишикувались в ряд три Орли — мідний, срібний і золотий,— посадили собі на спини Івана з дівчатами і винесли всіх їх з підземного царства в рідний ліс.
З'явився Іван до батьків у хатину. Зраділи старі, не знають, куди посадити дорогих гостей, чим і частувати.
Взяв Іван за себе старшу дівчину, молодших за сусідів, заміж віддав. Орлів на волю відпустив.
Орли полетіли, пір'я розгубили. Народ пір'я підібрав і, на пір'я дивлячись, про Івана казку склав.

ЗОЛОТА ПЕРЛИНКА ТА її БРАТ
Шорська казка

Було це за тих часів, коли не заходив місяць, за тих далеких часів було, коли й сонце не заходило, коли ні літа, ні зими не було, коли на світ не народилися ми...
Біля підніжжя білої гори стояв золотий палац. І жив у ньому сивобородий Ак-Каан — Білий Богатир — з жінкою Алтин-Ариг — Чистим Золотом.
Багато років прожили вони в золотому палаці. Травою почав їх двір заростати, потомилися їх коні стояти прив'язаними до срібних стовпів. Ось якось раз Алтин-Ариг і каже чоловікові:
— Сорок років ти, Ак-Каане, в зелену тайгу не навідувався, на звірів і птахів не полював, хутра пухнастого мені не привозив. Чи не час тобі на полювання поїхати, твоєму улюбленому коневі трохи ноги розім'яти?
— Правда твоя, Алтин-Ариг,— відповідає Ак-Каан,— за сидівся я на місці, боюсь — спритність мисливську втрачу. Поїду я в тайгу — та надовго, років на дев'ять.
Дістав богатир з дна скрині золотої чоботи з шкіри, їв дев'ять рядів зшитої, надів свій меч чавунний, лук дев'яти-саженний узяв, попрощався з жінкою і поїхав.
. Доїхав Ак-Каан до зеленої тайги, піднявся на вершину гірського хребта. Побачив він зірким оком найжирніших звірів, найсмачніших птахів, найпухнастіших лисиць та білок. Настріляв усього, скільки душі бажалось, і з багатою здобиччю поїхав додому.
Приїжджає він у рідну долину — дивується: за дев'ять років, що він на полюванні був, дуже його худоба розплодилась, багато нових юрт біля річки стало, багато нових людей на світ з'явилось. А ввійшов він у палац — очам своїм не вірить: встає його жінка Алтин-Ариг з-за золотого стола, підводить до нього за руки двох чудових дітей — хлопчика і дівчинку.
— Поглянь, Ак-Каан. За дев'ять років, що ти в тайзі провів, син і дочка наші встигли і народитись, і вирости.
Засміявся Ак-Каан від радості, обох обняв, розцілував і каже:
— От і в мене, старого, нащадки тепер є. Раде вам моє серце, діти мої любі!
І назвали дівчинку — Алтин-Тана — Золота Перлинка, а хлопчика — Алтин-Тойчі — Золотий Хазяїн бенкетів. Стали обоє рости і міцнішати, богатирської сили набиратись.
Вийшли якось брат з сестрою у двір, а там біля срібного стовпа двоє гарних коней стоять. Обидва золотими сідлами осідлані, уздечками срібними загнуздані. Золота Перлинка каже братові:
— Брате мій любий, Алтин-Тойчі, пора нам свій шлях по землі прокласти, подвигами себе уславити. Я по підземному світу поїду, а ти по сонячному світу їдь. Через дев'ять днів з'їдемося знову на батьківському дворі, здобиччю своєю батьків порадуємо.
Одягли обоє шуби соболині, зверху золотими панцирями прикрились, з батьками попрощались, скочили на коней і поскакали. Золота Перлинка під землю спустилась, Алтин-Тойчі по сонячному світу поїхав.
Дев'ять разів сонце піднялось і опустилось. Дев'ять ханів Алтин-Тойчі переміг. Через дев'ять днів на батьківський двір поїхав.
Дев'ять разів місяць на небі сходив, дев'ять підземних бо-гатирок-лиходійок Золота Перлинка перемогла. На дев'ятий день додому вирушила.
Весело зустріли батьки дітей-богатирів, посадили за стіл, годувати, поїти почали. Наїлися вони, відпочили. Золота Перлинка і каже братові:
— Любий мій братіку, поїздили ми з тобою по світу, спробували свої сили. Бачу я, що ти хоробрим і могутнім виріс. Чи не пора тобі наречену шукати? Далеко від нас, посередині землі, живе славний богатир Золотий Велетень. Є в нього красуня дочка Чаш-Кок. Вона тобі в наречені давно призначена, та тільки добути її нелегко,— дуже вже грізний її батько. А все-таки поїхав би ти посватався.
Алтин-Тойчі вислухав слова сестрички, замислився. Потім з лави підвівся, золоту кольчугу надів, золотим мечем оперезався.
— Вірно ти, сестро, говориш, Поїду я до Золотого Велетня Чаш-Кок за жінку просити.
Попрощався Алтин-Тойчі з сестрою, з батьками і поїхав.
Довго чи недовго він їхав, тільки приїхав на середину землі. Піднявся на гірський хребет, де вітер свистить, і згори вниз подивився. Бачить — у долині білий палац височить. Спустився Алтин-Тойчі в долину, зліз з коня, у палац заходить.
А в палаці бенкет. Висять мідні казани, з казанів пара до сьомого неба здіймається, а круг казанів богатирі в дев'ять рядів сидять — частуються.
Пройшов Алтин-Тойчі першу залу, пройшов другу, а в третій сидить богатир золотою і срібною зброєю обвішаний, величезний, як тайга, товстий, як гора. Ложка у богатиря така, що ціла гора в ній уміститися може, чаша з молоком у нього така, що  в  неї можна ціле   озеро влити. Алтин-Тойчі підійшов, привітався і сів поруч з богатирем.
Перестав сьорбати богатир, на молодого сміливця скоса глянув:
— Ах, це ти, Алтин-Тойчі? Ну, постривай, дай мені їжею насититись, напоями насолодитись, тоді я тебе на дев'ять частин поламаю.
Поїв богатир, встав з-за стола, схопив Алтин-Тойчі за комір і в широкий степ поволочив. Почали богатирі боротись.
Дерева біля них на тріски розколюються, звірі з нір від страху тікають, птахи з гнізд не оглядаючись летять. Богатирі й не помітили, що під час сутички вони ненавмисне ціле море, наче калюжу, розхлюпали, цілу гору, ніби пень, ногами збили.
Шість днів і ночей вони боролись. На сьомий день блиснули в хмарах каблуки—це ноги богатиря що впав, майнули. Розсіявся чорний туман — і вийшов з нього Алтин-Тойчі. іде, з рукавів пилюгу обтрушує: переміг він Золотого Велетня.
Повів його Золотий Велетень у палац. Посадив за стіл, давай гостя частувати. А Алтин-Тойчі каже:
— Адже я до тебе в справі приїхав. Хочу взяти твою дочку, Чаш-Кок, за жінку.
І наказав Золотий Велетень вивести дівчину з її горниці женихові на показ.
Вийшла Чаш-Кок з шістдесятьма подругами, з сімдесятьма прислужницями. Іде вона, в золоту одежу, як у лід, закована, в шовках, як у річкових хвилях пливе. Шість жінок передній край її одежі несуть, сім жінок задній край її одежі гойдають. Глянув на неї Алтин-Тойчі — зажмурився: яскравіше за сонце його краса засліпила.
Віддав Золотий Велетень дочку в жінки молодому богатирю. Дев'ять днів весілля справляли. На десятий каже Алтин-Тойчі:
 — Хоч і не висока, але своя гора у мене є, хоч і не глибока, але своя річка у мене тече. Як на чужій землі і не весело, а треба мені на своє стійбище повертатись.
Вивів він жінку на середину кімнати, заставив на каблучкові кругом повернутись — обернулась Чаш-Кок в золоту каблучку. Надів її Алтин-Тойчі на руку, розпрощався з Золотим Велетнем і в рідну долину вирушив.
Приїжджає він додому. Батьки йому радісно на шию кинулися. Зняв Алтин-Тойчі золоту каблучку з руки, кинув об землю — і обернулась вона знову красунею Чаш-Кок.
— Батеньку, матінко, ось моя жінка,— каже богатир. Тут старі мало не заплакали від щастя. Обнімають їх обох, за стіл ведуть, куди посадити — не знають; чим почастувати — не виберуть.
— А де ж сестра моя улюблена, Золота Перлинка?— питає Алтин-Тойчі.
А батьки засмутились і відповідають:
— Без тебе, синку, лихо у нас скоїлось. Налетіло на наш палац двоє невідомих богатирів і з двох боків напали на Золоту Перлинку. Неначе птиця біла вона від них кинулась, скочила на свого коня. Звився кінь — і поніс її у широкий степ. Богатирі слідом за нею помчали. Так всі троє в степу й зникли. Більше ми її не бачили.
Встав богатир з-за стола.
— Прощай, батеньку, прощай, матінко. Бережіть мою жінку молоду та мене назад чекайте. Поїду я сестру виручати.
Скочив він на свого коня, свиснув і наче вітер з батьківських воріт вилетів. їхав, їхав і приїхав на високу гору.
Подивився Алтин-Тойчі з гори — бачить, худоба в долині пасеться, два високі палаци стоять. Спустився він у долину, до першого палацу наблизився. «Чи не тут, думає, ті богатирі живуть, які на мою сестру напали?».
Зліз з коня, в двері входить. Бачить — сидить за столом богатир Алтин-Тас — Золотий Лисун. На голові у нього жодної волосинки. Блищить голова, як казан начищений.
Смішно стало Алтин-Тойчі. Засміявся він, вийшов, у другий палац увійшов. І там такий самий лисий сидить — Алтин-Тас,— Золотий Лисун молодший. І в нього голова, як казан, блищить.
Ще  смішніше  Алтин-Тойчі   стало. Регоче  він, мало  з ніг не  падає. Від сміху  його богатирського камені   по  всій горі навпіл розколюються. А брати-лисуни розгнівались:
— Ти чого, нечема, з нас смієшся! Видно, сили нашої не знаєш?
Та й кинулись обоє на Алтин-Тойчі.
Дев'ять днів битва йшла. Гори ревли, чорна курява сонце заслала, дерева сторічні, мов травинки, до землі никли. На десятий день почав Алтин-Тойчі спотикатись: важко йому було з двома ворогами зразу битись.
І раптом затремтіла земля, зашуміли дерева: звідкілясь, на білому коні молода вершниця скаче. В золоту кольчугу одягнена, чавунним мечем підперезана — це Золота Перлинка на допомогу братові поспішає.
Ткнув Алтин-Тойчі старшого Алтин-Таса, проколов його, та й сам від його удару на землю повалився. А Золота Перлинка з молодшим б'ється. Трьох днів не минуло — впав і молодший Алтин-Тас, неначе гниле дерево від вітру.
Кинулась тоді Золота Перлинка до брата, а він ледве дихає. Підняла його сестра в сідло, додому повезла.
Додому прискакала, а там лихо: рідне стійбище зруйноване. Худоба зникла, людей не видно. Ак-Каан, Алтин-Ариг і Чаш-Кок біля юрти сумно сидять. Заплакала Золота Перлинка:
— Поки ми з братом по світу їздили — злі кривдники наше гніздо зруйнували, старих скривдили, худобу забрали. Знайду я їх.
І кинулась Золота Перлинка за ворогами в погоню. Спустилась вона в долину, а там отари їхні пасуться, служники її батька в полоні працюють. А з намету вибігають дві богатирки, дві сестри Кан-Сариг, з вогненночервоним волоссям, зі злими обличчями.
Стрибнула Золота Перлинка з коня, із старшою .Кан-Сариг зчепилась. А молодша Кан-Сариг ззаду на неї кинулась...
Захиталась земля, чорний туман піднявся, чорне озеро захвилювалось, на верхів'ях гір вічна крига окаменіла. Поповзли з гір тумани, сховали страшну битву.
... Багато років минуло з тих пір. У прекрасної Чаш-Кок, жінки   Алтин-Тойчі, син  народився,   молодий   богатир  Чаш-Пілек — Богатирська Рука. Виріс, змужнів, сам славним героєм став. Розповіла йому мати про діда його богатиря Ак-Каана, про батька  — Алтин-Тойчі, про тітку—Золоту Перлинку. Довго Чаш-Пілек про їх подвиги думав; нарешті каже:
— Багато їм у свій час воювати і битися довелось. А я
хочу мирно на своїй землі жити. Нехай наші коні спокійно із
срібного моря воду п'ють. Нехай наші діти мирно в зелених
долинах бавляться.
ї збудував навколо земель свого народу богатир Чаш-Пілек залізний паркан в шість рядів, через який ні один ворог проникнути не міг, ні одна буря прорватися не сміла.
— Тепер ніхто до мене з війною не прийде, і сам на чужі землі тільки з дружбою поїду,— сказав Чаш-Пілек.
Скільки років він так прожив,— цього ніхто сказати не може. Чи далеко від нас його стійбище було,— теж ніхто не скаже. А казку про нього білий заєць на спину взяв, з нею в степ золотий побіг. Налетів з тайги зелений вітер, розвіяв казку по всьому світу.
Так вона і до нас дійшла.

ТРИ ЧОРНІ ЛЕБЕДІ
Киргизька казка

В одного старика було два сини.
Відчув старий, що жити йому недовго зосталось, покликав до себе синів і каже:
— Діти мої! Все, що у мене є, після моєї смерті поділите нарівно. Ти, старший, не кривдь молодшого, не обділи його при розділі.
І обіцяв старший син виконати батьківську волю.
Але насправді вийшло зовсім не так. Не встиг старий очі закрити, як старший брат забрав собі все батькове майно, а молодшому братові нічого не дав.
Образився молодший син, заплакав і сказав:
— Добре! Коли так,— не треба мені нічого. Я без тебе своє знайду.
І пішов молодший син з батьківського дому.
Пішов він степом світ за очі. Іде й думає про те, як несправедливо світ влаштований. В одних всього багато, в інших немає нічого. «Коли б моя воля,— думав він,— зробив би я мій народ найщасливішим у світі. Допомагав би всім жити в достатках і не дозволяв би багатим кривдити бідних».
Ішов юнак степом, мріяв і раптом бачить — величезна яма перед ним. І веде в ту яму дерев'яна драбина. Зупинився юнак і подумав: «Що там таке, в цій ямі?»
І не міг утриматись від цікавості; почав спускатися по щаблях униз.
А щаблів цих було так багато, що і світла денного незабаром не стало видно.
Нарешті привела його драбина до великих важких дверей. Були ці двері з бронзи, а на них золоті візерунки: звірі дивовижні, птахи, дракони.
Штовхнув юнак двері і опинився в палаці.
Багато було в цьому палаці кімнат. Всі розкішно прибрані, всюди килими шовкові, світильники яскраві горять.
— Ну  й дивина!
Почав юнак кімнати оглядати, почав з однієї в другу переходити і добрався до останньої. Відчинив двері, дивиться— сидить на подушках дівчина. Коси чорні, щоки рум'яні, зуби, мов перлинки, блищать. А очі у дівчини злі.
Побачила вона юнака, скочила на ноги:
— Ти хто такий? Як сюди потрапив?
— З землі прийшов, з степу, — каже юнак, — і не знаю, як назад вийти.
— Прийшов, то й залишайся тут навіки! — крикнула дівчина і кинулась бігти з кімнати.
І разом всі світильники в палаці погасли. Встиг тільки юнак вхопити за край фату срібну, що на голові у дівчини була.
Побіг він за красунею, а вона кинулась до дверей, штовхнула їх, обернулась чорним лебедем і вилетіла на волю. А фата її в руках в юнака залишилась.
Побачив він знайому драбину, піднявся по ній нагору, фату за пазуху сховав і пішов далі степом.
До вечора дійшов до великого міста. Біля міської брами стоїть натовп народу.
— Куди ви зібрались? — питає їх юнак.
А мешканці йому відповідають:
— Біда, добрий чоловіче. Є біля нашого міста озеро. Щороку в цей день виходить озеро з берегів і наші будинки затоплює. І доти не спаде вода, поки ми не кинемо в озеро най-вродливішого в місті хлопчика. Ось і сьогодні йдемо ми до озера і ведемо вродливого хлопчика — сина коваля.
— Спиніться, нещасні! Що ви робите? — закричав юнак. — Адже ви самі не знаєте, чому вода піднімається, А може її спинити можна?
— Що ти! — відповідають мешканці. — Озеро наповнює водою зла чарівниця, а з цею боротися ми не в силах.
— А я її не боюсь, — каже юнак.  — Але якщо я врятую вас від поводі, обіцяєте ви моє прохання виконати?
— Обіцяємо, обіцяємо! — закричали мешканці.
Вийшов юнак за місто і побачив вдалині джерело, з якого вода в озеро текла.
Підійшов він ближче, дивиться — стоїть біля джерела кра-суня-дівчина. Коси чорні, щоки рум'яні, зуби, мов перлинки, блищать. А очі у дівчини злі. Стоїть дівчина біля джерела і ллє в нього воду з бездонної срібної пляшечки.
Вирує джерело, здіймає хвилі, несе воду в озеро, наповнює його вище берегів.
Підбіг юнак до джерела, схопив дівчину за руку.
— Бережись, зухвалий, а то оберну тебе на камінь! — крикнула дівчина.
А юнак відповідає:
— Не боюсь я твоєї сили. Я прийшов людей від лиха врятувати, і нічого мені не страшно.
Вихопив він у дівчини пляшку. Відразу перестала вода в джерелі прибувати. А дівчина скрикнула від страху, обернулась чорним лебедем і звилася в хмари.
Сховав юнак пляшку за пазуху і пішов до міської брами. А там мешканці радіють, зустрічають його піснями, на руки підхоплюють.
— Чого ж ти хочеш від нас у нагороду? — питають.
— Я хочу зробити ваш народ найщасливішим народом на світі, — відповів юнак.
Засміялися всі навколо:
— Ти ще надто молодий, щоб добитися цього. Попроси у нас що-небудь інше.
— А іншого мені нічого не треба, — відповідає юнак.
І пішов він з міста. Іде степом день, іде другий. Через дев'ять днів бачить — перед ним в степу місто. Біля брами натовп народу. Плачуть люди, обличчя у всіх злякані,
— Що за лихо з вами скоїлось? — питає юнак.
Відповідають йому люди:
— Хочемо ми втікати з нашого міста. Унадився до нас літати щодня страшний вогненний птах. Клює він людей, і хворіють вони на тяжкі хвороби. Наші жінки й діти божеволіють від страху. Вирішили ми піти в далекі степи жити.
— Звідки прилітає птах? — питає юнак. Показали йому мешканці:
— Он з тієї скелі.
— Спробую я з цим птахом поборотись,— каже юнак.— Тільки обіцяйте виконати те, що я у вас попрошу.
— Звичайно, все обіцяємо, що захочеш! — закричали мешканці. — Тільки допоможи нам.
Попрямував юнак до скелі. Довго ліз він по гарячому камінні і лише надвечір доліз до вершини.
Бачить—в скелі печера. Зазирнув він туди, — а в печері дівчина-красуня. Коси, мов змії в'ються, щоки яскравіше від троянд горять, зуби світліші від срібла, а очі у дівчини злі.
Стоїть дівчина, одягає на себе вогненні пір'їни, а сама пісню співає:

В місто зараз полечу,
Буду над ним літати,
Буду людей клювати,
Буду дітей лякати.


— Ні, не будеш! — гукнув юнак, кинувся до дівчини і зім'яв її вогненне пір'я.
Злякалась дівчина і випустила з руки срібну каблучку, а юнак схопив каблучку, собі на палець надів.
Скрикнула дівчина, обернулась чорним лебедем, вилетіла з печери і пропала в хмарах.
Спустився юнак з скелі. Іде в місто. Мешканці зустрічають його радісно і питають:
— Що ти в нагороду хочеш?
— Я хочу зробити ваш народ найщасливішим у світі, — каже юнак.
Засміялись мешканці:
— Занадто ти ще молодий для цього.
А іншого мені нічого не треба, — каже юнак.
Не взяв він ні золота, ні шовків, що йому мешканці пропонували, і пішов знову в степ світ за очі.
Довго йшов він так під пекучим сонцем. Нарешті стомився і приліг на ковилу відпочити.
І раптом бачить — набігла на сонце чорна хмарка, а в хмарці тій блищить золотий палац небаченої краси.
«От би мені в цьому палаці побувати», думає юнак.
І не встиг він цих слів промовити, як розкинулась срібна фата високою драбиною, і дістала ця драбина до самого неба. Піднявся по ній юнак до хмарки і ввійшов у чарівний палац. А драбина знову срібною фатою згорнулась. Засунув її юнак за пазуху і пішов бродити по кімнатах.
Дійшов він до великої зали. Посередині стіл стоїть, всякими смачними стравами заставлений. Тільки хотів юнак до стола підійти, як зашуміло щось за дверима. Кинувся він у куток і сховався.
Відчинилось вікно — влетіли в залу три чорні лебеді.
Скинули вони лебедине пір'я і обернулись дівчатами. Одна від одної краща, а обличчя у них одне від одного зліше.
Сіли вони за стіл, почали вечеряти, і одна з них каже:
— Зі мною, сестриці, лихо скоїлося. Є у мене під землею великий палац. Недавно прилетіла я туди, тільки сіла відпочити, як входить якийсь юнак з землі. Хотіла я його навіки під землею залишити, а він схопив мою срібну фату. А в ній же вся моя зла сила була.
— І в мене, сестри, горе, — каже друга. — Недавно прийшов до озера якийсь юнак, вирвав у мене з рук мою чарівну срібну пляшку — і з нею вся моя зла сила пропала.
— Скоїлась і зі мною біда велика, — каже третя. — Відняв у мене срібну каблучку якийсь зухвалий юнак, що на мою скелю видерся. А в цій каблучці вся моя зла сила була.
Слухає все це юнак, а сам тихенько до того кутка підкрадається, куди дівчата своє чорне лебедине пір'я склали.
Підкрався, схопив пір'я і сховав.
Повечеряли дівчата, почали своє пір'я шукати, — знайти не можуть. Злякались вони, заплакали. А юнак з кутка виходить і каже:
— Це я ваше пір'я заховав.
Почали чарівниці його просити:
— Віддай нам пір'я. Ти й так нам стільки зла зробив. Якщо ти пір'я у нас віднімеш, повинні ми померти. Віддай нам пір'я — і полетимо ми далеко звідси і ніколи не будемо людям зла робити.
Подумав юнак. Потім витягнув пір'я і віддав його дівчатам:
— Летіть. І не смійте більше  робити   зло людям. Іншим разом вам пощади не буде.
Схопили дівчата пір'я, обернулись чорними лебедями, змахнули крилами і полетіли далеко-далеко, за високі гори, за сині озера.
А юнак пішов до міської брами.
А мешканці біжать йому  назустріч,   обнімають   його, дякують. І над натовпом високо-високо в небі білий сокіл летить. Каже юнак народові:
— Я хотів зробити мешканців вашої країни найщасливішими людьми на світі і надалі боротимусь за це.
Тільки він так сказав, — опустився з височини білий сокіл і сів на руку юнакові.
І зрозумів народ, що є у нього герой, — сміливий, як сокіл, з зірким поглядом, з соколиним безстрашним серцем.

ІВАН-БОГАТИР І БІЛИЙ  ПОЛЯНИН
Російська казка

За лісами за дрімучими, за болотами-трясовинами, посеред чистого поля-привілля стояло за старих часів село.
І жив у тому селі старик Сисой. Було у нього три дочки і один син — Іван-богатир.
Пожив Сисой, пожив та й помер. А Іван виріс, великим хлопцем став.
Нікого він не боявся, нічого він не страшився. Вирубав собі дрючок богатирський — такий, що десятьом мужикам не підняти.
Закине дрючка під хмари, а назад він тільки надвечір летить.
Ударить дрючком об землю — на сто аршин він у землю входить.
— Ex,— каже богатир,— і куди б мені силоньку мою дівати? Немає мені діла в рідному селі.
І сталося тут, що чужі королі на руську землю війною пішли.
Приходить Іван до сестер і каже:
— Сестриці-голубоньки, ідуть на наш край вороги люті. Стану-но я на захист рідної землі. Як ви порадите?
А сестри відповідають:
— Ах ти, хоробрий воїне, про що питаєш! Ось, говорять, богатир Білий Полянин з бабою-Ягою—золотою ногою тридцять років воює, з коня не злазить, спочинку не знає, а ти тільки своїм дрючком тішишся. І питати нічого — сідай на коня та виїжджай у поле битися з ворогом.
Осідлав Іван-богатир коня, надів на себе обладунки військові, взяв меч залізний, спис довгомірний і нагай шовковий.
Виїхав на поле битви.
Ворогів зібралась сила-силенна. Кинувся на них Іван-богатир. Не стільки мечем б'є, скільки конем топче, не стільки спис метає, скільки нагаєм шовковим посвистує.
Уклав Іван до вечора все військо вороже. Повернувся додому, ліг спати і проспав непробудним сном три дні і три ночі.
На четвертий день прокидається, іде до сестер.
— Сестриці-голубоньки, гляньте-но з віконця. Що, як ворожі королі ще більше, ніж тоді військо привели?
А сестри сміються:
— Який ти воїн! Добу воював, а три доби спав. Он, кажуть, богатир Білий Полянин з бабою-Ягою  — золотою ногою тридцять років воює, з коня не злазить, відпочинку незнає, а ти про що питаєш? Сідай на коня, виїжджай у поле!
Осідлав Іван-богатир коня, надів обладунки військові, взяв свій меч, спис, виїхав у поле.
Ворогів зібралась круг нього хмара незліченна. Та Іван-богатир не гірше ніж того разу все вороже військо розметав, кого насмерть уклав, кого з поля прогнав; сам додому приїхав, спати ліг, сім діб богатирським непробудним сном проспав.
На восьмий день прокидається, до сестер іде:
— Сестриці-голубоньки, погляньте-но у віконце. Здається мені, що ворожі королі ще більше на цей раз війська в поле виставили.
А сестри відповідають:
— Який ти воїн! Добу   воював,   а  сім  діб спав. Он, кажуть, богатир    Білий   Полянин з бабою-Ягою — золотою   ногою тридцять років воює, з коня   не  злазить,   відпочинку не знає, а ти про що питаєш? Сідай на коня, виїжджай у поле!
І третій раз сів на коня Іван-богатир, виїхав у поле ратне, всіх ворогів побив, додому приїхав і каже:
— Ну, сестриці, прощавайте поки що. Поїду по білому світу, пошукаю богатиря Білого Полянина, подивлюсь, як він з бабою-Ягою воює. Ви тут живіть не тужіть, на мене чекайте.
Напекли йому сестри в дорогу пирогів, коржиків, зібрали все в торбу, до сідла прив'язали.
Вирушив богатир у путь.
Їде він лісами, їде він полями. Через якийсь час, по якійсь годині заїхав він у темний ліс. Бачить — хатинка стоїть, а в тій хатинці старий чоловік живе.
Зайшов Іван-богатир у хатинку.
— Здрастуйте, дідусю!
— Здрастуй, руський богатирю. Куди прямуєш?
— Їду шукати богатиря Білого Полянина. Чи не знаєш, де він?
— Сам не відаю. Ось почекай, зберу я своїх вірних слуг та спитаю у них.
Вийшов старий на ґанок, заграв у срібну трубу — і раптом почали до нього з усіх боків птахи різні злітатися. Гукнув старий:
— Слуги мої вірні, птахи перелітні. Чи не бачили ви богатиря Білого Полянина, чи не чули про нього?
— Ні, очима не бачили, слухом не чували, — птахи відповідають. Старий каже:
— Іди, Іване-богатирю, до мого старшого брата. Може, він тобі дорогу покаже. На, візьми клубочок. Куди він покотиться, туди й ти коня повертай.
Подякував Іван-богатир старому, сів у сідло, кинув клубочок на землю.
Покотився клубочок, пішов за ним богатирський кінь.
А ліс навкруги все темніший та темніший.
Надвечір приїжджає богатир до хатинки в самій гущавині.
Сидить в хатинці старик — сивий як лунь. Розповів йому Іван-богатир про свої справи.
— Чи не знаєш, дідусю, де мені Білого Полянина знайти? А старий каже:
— Стривай, зберу зараз своїх вірних слуг, у них узнаю. Вийшов   старий   на   ґаночок, заграв   у   срібну трубу — вмить зібралися до нього з усіх боків різні звірі лісові. Питає у них старий:
— Чи не бачили, чи не чули, де Білий Полянин знаходиться?
— Слухом не чули, очима не бачили, — відповідають звірі. Тільки одна вовчиця каже:
— Бачила я Білого Полянина. Він у чистому полі на великому кургані спить. Воював він з бабою-Ягою—золотою ногою, а після бою заліг на дванадцять діб спати.
— Ну, то проведи до нього Івана-богатиря,— наказує старий.
— Побігла вовчиця, і поїхав слідом за нею богатир.
Приїжджає він до великого Кургана, входить у шатро. Богатир Білий Полянин зморився після битви, — лежить, спить. Пожалів будити його Іван, ліг з ним поруч та теж заснув.
Прийшла пора — прокинувся Білий Полянин. Дивиться — поруч з ним невідомий богатир лежить. Схопився він було за меч, та утримався:
«Ні, — думає,—вїн на мене на сонного наїхав, та рубати не став. Не честь мені, славному молодцю, сплячого вбивати».
Розбудив він Івана-богатиря:
— Хто ти, молодцю? Чого сюди заїхав? Я до себе не спитавшись нікого не пускаю.
А Іван і відповідає:
— Багато я про твоє молодецтво та силу чув. Приїхав на тебе подивитись, силою з тобою помірятися.
Вийшли богатирі з шатра, сіли на коней, битися почали. Вибив Іван-богатир Білого Полянина з сідла. Той і почав благати:
— Не губи мене, Іване-богатирю. Візьми мене до себе в менші брати. Я тебе у всьому слухати буду.
Іван-богатир обняв його, поцілував і питає:
— Скажи мені, брате мій названий, за що ти з бабою-Ягою тридцять літ воюєш?
— Та тримає вона у полоні дівчину-красуню. Хочу я на ній оженитись, а баба-Яга не дозволяє.
— Поїдьмо разом,— Іван каже,— коли в дружбі бути, то і в біді допомагати. Вдвох ми її легко подолаємо.
Сіли вони на коней, виїхали в чисте поле.
Виставила баба-Яга проти них військо незчисленне. Неначе ясні соколи на табун голубиний налетіли богатирі на силу ворожу і стоптали її своїми кіньми.
Баба-Яга навтікача кинулась, а Іван-богатир за нею навздогін помчав.
Прибігла баба-Яга до глибокої прірви, підняла чавунну дошку та й зникла під землею.
— Веди мені сюди волів побільше,— каже Іван-богатир Білому Полянину. Надрали вони волячих шкур, сплели ремінь довгий-предовгий, і спустився Іван слідом за бабою-Ягою, в підземелля...
Ішов він, ішов,— доходить до великого міста. Посередині міста чудовий палац стоїть, з віконця красуня-дівчина виглядає.
— Хто ти, славний молодцю? — питає дівчина Івана.
— Шукаю бабу-Ягу — золоту ногу, яка під землю зникла, — відповідає Іван, — я — Іван-богатир, старший брат богатиря Білого Полянина.
А дівчина і зітхає:
— Богатир Білий Полянин — жених мій любимий. Украла мене баба-Яга, сюди сховала від нього. Не знаю, як би мені на волю вирватись.
— А ти знаєш, куди баба-Яга сховалась? — Іван-богатир питає.
— Та вона тут, в палаці, в задній горниці спить.
Провела дівчина Івана в задню горницю. Ввійшов богатир у двері, гукнув богатирським голосом:
— Бабо-Яга — золота нога, вставай зі мною силою помірятись.
Спить баба-Яга, не чує.
Гукнув Іван удруге. Баба-Яга тільки з боку на бік повернулась. Гукнув Іван утретє. Баба-Яга з постелі скочила.
— Ах, це ти, Іване-богатирю? Ну й сміливий же ти. Сюди до мене ні один богатир не приходив. Гаразд, станемо битися з тобою до вечора.
А Іван відповідає:
— До вечора? Ні, це довго. Богатирський удар і один добрий.
Та як двигнув бабу-Ягу своїм богатирським мечем по маківці,— з баби-Яги і дух геть. Зраділа дівчина, дякує Іванові. А він узяв її за руку і каже:
— Ходімо, Білий Полянин мене біля входу в підземелля чекає.
Вивів він дівчину на світло, на простір. Зустрів їх Білий Полянин — радіє, дякує Іванові.
— Ну,— каже Іван,— живіть щасливо, чекайте мене. Поїду я по світу собі самому наречену шукати.
Багато Іван земель об'їхав, багатьох ворогів переміг.
Під кінець самого Царя-Змія в Зміїному царстві подолав.
Знайшов собі наречену-красуню і зажив у щасті й достатку.
З Білим Полянином до самої смерті дружив, з одного ковша з ним мед і брагу пив.
І були ці два богатирі за всіх богатирів на світі сильніші

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky