Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Василь ФІЯЛКО
ОРАНЖЕВЕ СОНЦЕ
Повість з передісторичних часів


Історична повість про життя первісних людей у кам'яному віці, про те, як наші далекі пращури в жорстокій, відчайдушній боротьбі зі стихійними силами природи завойовували собі право на існування, як завдяки відкриттю вогню і винайденню перших знарядь праці людина стала наймогутнішою істотою на планеті.

ЧАСТИНА ПЕРША
Коли Е досягнув зросту двох ліктів дорослої ЛЮДИНИ, сталася така неймовірна подія, якої ніхто — ні матінка Уф, ні будь-хто інший з племені чаків — пояснити не міг. Куди легше було все витлумачити втручанням невидимих могутніх істот — вони ж бо викочують з темряви розпечене коло, яке, хоча й засліплює очі, проте так добре освітлює і зогріває все довкіл...
Якось ясним надвечір'ям, коли поволі почала спадати денна спека, діти повилазили на виступ скелі і звідти шпурляли каменюками у стовбури дерев, ніби в удаваних су-противців. Кожному хлопчикові вже було втямки: промахнешся у звіра, не поцілиш у дошкульне місце прудконогої тварини — марною стане тривала гонитва за нею!..
Малий Е теж був на високому виступі скелі. Дістатися туди допомогли старші — щоб не залишати напризволяще біля підніжжя скелі одного. Хлоп'ята кидали каміння доти,
доки темні хмари не притислися до самих схилів гір і вогняні гілки оглушливо не вперіщили по найближчих бескидах, від чого, здавалося, захиталися і доли, і гори. Невдовзі бабахкання втихомирилось — почало віддалятися в інші краї. Малеча мало-помалу приходила до тями.
— Де малий Е?— запитав хтось, і всі насторожились, поглядаючи довкруж.
— Малий Е щез!
— Щез!— пролунало кілька голосів.
— Малого, напевне, здуло!— висловив здогад найвищий на зріст То, показуючи на край гранітного майданчика.
Хлоп'ята один за одним позлітали вниз і відразу ж почали нишпорити поміж брилами та кущами. Однак їм випало побачити не свого однолітка, а... печерного лева. Малеча знову сипонула до скелі. Коли лев з'явився на невисокому сусідньому кряжі і, йдучи повагом, нарешті, зник, хлоп'ята трохи заспокоїлися.
Кожен думав, що тепер малюка Е дарма й шукати, проте нездоланно тягнуло туди, куди здмухнуло хлопчика і де щойно пройшов печерний лев. Та тільки-но ватага хлоп'ят спустилась зі скелі, як усі побачили живого і неушкоджено-го Е. Він повільно вийшов з-за кущів, його смагляве личко осявав якийсь загадковий усміх. Гурт вибухнув галасом, аж з довколишніх дерев позлітали пташки; всі кинулись до Е, оточили його, почали обмацувати, засипати запитаннями — хотіли якнайшвидше пересвідчитись у тому, що це не мана, не сон, а їхній Е — живий-живісінький!.. Хлопцям дуже б хотілося дізнатися про те, як Е вдалося так легко злетіти з майданчика і чому його не зачепив жахливий звір. Жестами і скупими словами малий розповів про те, що до нього підійшов звір, спокійно обнюхав і, солодко позіхнувши, подався геть. А як він упав з майданчика і не розбився — й сам не знає.
Тоді хлопчакам забаглося, щоб малий показав, де саме він пролітав і куди впав. Е підвів їх до скелі, показав на її гострі виступи, потім ступив до того місця, куди впав. То була заглцбина поміж двома каменями, вшіоанена баговинням. Однак це не зменшило загального здивування —
хлопці знову заходились обмацувати малого й оглядати з усіх боків...
Звідтоді малий Е опинився у центрі загальної уваги. Діти охоче з ним гралися, ділились здобутою поживою — горіхами, ягодами, солодкими плодами, корінцями та стеблами. А дорослі поглядали на нього з німим подивом, а то ще і ще змушували переказувати про своє падіння і зустріч з левом. Один тільки вождь Ту, високий, мов бамбукове стебло, і гнучкий, як пантера, з кучмами волосся на голові та обличчі, завжди понуро дивився на малого, неначе той відбивав у нього частку пихатої величі, якою він не звик ні з ким ділитися. «Малий Е уміє літати?— дивувався вождь.— Коли раз удало злетів зі скелі, то, напевне, може і вдруге?..» Зрештою, терпець вождя урвався. Схопивши Е за руку, він потяг його до скелі. Опинившись біля прямовисної кам'яної стіни, Ту звелів малюку здиратися на неї. Поліз і сам, підштовхуючи крихітного Е, а де тому було не під силу подолати перепону, то і підсаджував угору дужою рукою. Коли досягли гранітного майданчика, Ту похмуро запитав:
— З якого місця малий Е полетів туди?— і рука вождя рішуче вказала на провалля.
Е слухняно підійшов до краю майданчика.
— Звідси.
Вождь глипнув униз, потім поглянув на хлоп'ят, ніби чекаючи від них якоїсь поради. Але всі мовчали, не знаючи, що має на думці вождь Ту. А він теж мовчав. Позирав у провалля, на малого, на його однолітків. Та ось він повернув малого Е спиною до себе і провів шкарубкою долонею по його худорлявих плечах, немовби хотів пересвідчитися в тому, чи немає у того крильцят. Далі легко підштовхнув Е ще ближче до краю прірви і рішуче мовив:
— Лети!
Це страшне слово викликало загальний зойк, але Ту рвучко повернувся, і все довкола стихло, завмерло. Суперечити вождеві, сила і гнів якого нагонили жах, зараз ніхто не зважувався. Але що він хоче?.. Невже сподівається на те, що і на цей раз падіння малого закінчиться так само щасливо, як і тоді?... Чи вождь Ту знає про щось таке, що жодному з них недоступне? Чи не велять так чинити могутні істоти? Може, і зараз знесуть вони малого Е, який, зрозумівши, чого хочуть від нього, аж пополотйів, зіщулився і ніби зробився ще меншим, ніж був.
— Лети!— повторив вождь гучніше..
А малому хотілося заволати: «Е не хоче летіти, не хоче!»
— Коли Е уміє літати, то хай полетить!—знову сказав Ту, і у його голосі бриніла така невблаганність, що хлопчик затремтів.
Велика рука Ту лягла на плече малого, підштовхнула ще раз. Та в цю мить раптом щось пронизливо крякнуло вгорі. Усі звели очі — великий чорний птах, що ніби вилетів із суцільної кам'яної брили, тріпочучи могутніми крилами, стрімголов полетів униз, а потім ще раз дико крякнув і зник за скелею.
Запала мовчанка. Присутні зверталися один до одного німими поглядами, ніби питаючи, що це був за знак... Біля вождя малого Е вже не було. У ту мить, як той глянув угору, хлоп'я метнулося до гурту і сховалося за спинами чоловіків. Ту, побачивши, що хлопчик утік від нього, люто стрепенувся. Очі шукали малого поміж одноплемінцями. Не угледівши його, Ту стрімко рушив до гурту, але перед ним постала щільна стіна людей — мовчазна, похмура, зловісна. У з'явленні птаха всі побачили втручання могутніх істот, їхнє заступництво. І це надало чакам рішучості затулити собою малого Е, затулити навіть ціною власного життя!
Ту відразу ж збагнув, що малого йому не віддадуть, а сутичка не принесе перемоги, лише загибель. Він поволі приходив до тями, втамовував гнів і, нарешті, голосно проказав:
— Чорний птах не хоче, щоб малий Е літав!
Ці слова враз змахнули з усіх облич похмурість і ворожість. Над майданчиком здійнявся радісний лемент:
— Птах не хоче! Птах не хоче!..
Злагода відновилася. Гучні вигуки довго не змовкали. Малий Е, відчувши дитячою душею, що небезпека минула. вийшов наперед. На його личку зоріла боязка усмішка, а з очей котилися лоскітні сльозини. Маленьке серце хотіло вискочити з грудей — воно виповнювалося палкою вдячністю чорному птахові.

* * *
Відтоді спливло немало часу. Е підріс, змужнів, став вродливим юнаком. Одного вечора він лежав на м'якому моховому килимі, і над ним цвіли голубі сузір'я. Юнакові не спалося. Він дивився на зоряне небо, намагаючись збагнути, що то за миготливі цятки? Чи то очі якихось нерухомих створінь, чи дірочки у вогненному морі, що все палить, нищить і жахає?.. Е здавалося, точніше, він палко вірив усім своїм єством у те, що ті цятки — діти великого Вогню.
Йому на все життя запам'яталася жахлива картина, коли бурхливий вогонь пожирав усе, що зустрічав на своєму шляху: кущі, дерева, пожовклі трави. Від нього тікали не тільки антилопи й сайгаки, а й табуни буйволів, турів. Лякливо бігли тигри, носороги, леви і навіть величезні мамонти, від гупання яких двиготіла земля. Тікало все живе, забувши одвічну ворожнечу. Полохливий заєць біг поряд з вовком, сарна мчала біч-о-біч з тигром. Ніхто нікому не загрожував, ніхто нікого не боявся — страхалися одного Вогню, який снував по землі димом, пахкав жаром, тріщав іскрами, гоготів у вершинах дерев, немов сміявся над кожним створінням, загрожуючи спекти живцем, перетворити на чорні вуглини чи легкий сивий попілець.
Тікали від Вогню і люди, Вони бігли слідом за звірами, які краще знали, де безпечне місце, де порятунок...
Замислившись, Е не помітив, як підійшла мати Уф. Вона стала позаду нього і простягла руки у височінь, немов хотіла набрати в долоні голубого сяйва й окропити ним голову сина.
Е швидше відчув, ніж побачив, що над ним хтось стоїть.
— Е не спить?— тихо спитала мати.
— Е не спить,— сказав юнак.— Е дивиться туди,— і вказав рукою на небо.
Матінка Уф глянула на сяючі цятки.
— Звідти руки матінки добували сили для Е... Вождь Ту дав Е шмат серця антилопи! Е стане таким швидким, як і вона... Е стане сильним...
Матінка Уф стояла перед сином, і блиск небесних цяток горів у її очах. Далі вона нагнулася й обіруч взяла жмут пухкого моху, який принесла з собою. Примостила його біля валуна. Частину розстелила долі.
— Е мусить спати... На світанку Е піде далеко-далеко... Е мусить мати багато сили. Він знову вполює велику тварину...
Матінка Уф простягла поперед себе руки і, немов крильми, помахала ними, вказуючи на розстелений духмяний мох.
— Хай Е засне... Хай засне...— промовила майже пошепки. В її голосі звучала чарівна сила, що навіювала сон, а у великих очах мерехтіли небесні цятки.
Матінка Уф повільно відступила у темряву ночі. Юнак ще довго бачив зникаючу постать матінки. Голубі цятки розгорялися, притухали, віддалялися і знову ближчали... І ось уже Е нібито опинився там, у високості, цятки побільшали, сяйво від них заструменіло... Стоїть Е на хмарі, плине по небу... І раптом поряд з собою юнак побачив Ни.
— Як Ни сюди дісталася?—запитав.
— Дісталася...— відказала Ни, загадково всміхаючись.— Ни завжди там, де пролітає Е...
— Ни не боїться летіти по небу?..
— Ни не боїться, бо вона не одна!
Е легко стиснув руку Ни. І в цю ж мить юнак відчув, як з його руки тепло почало переливатися до її руки, значно меншої і ніжної, а звідти її тепло заструменіло до його тіла, розлилося лоскітним щемом у грудях, виповнило кожну часточку серця, і воно щасно за-хремтіло, заграло...
Линули далі й далі. В обличчя бив стрічний вітер — усе дужче, стрімкіше. Він не остуджував, а навпаки, розпалював і зогрівав, пік щоки і затамовував подих.
Зненацька з оглушливим тріском поцятковану небесну баню розітнула вогненна різка з безліччю сліпучих паростків. Вона не щезла тієї ж миті, а й далі розчахувала темряву, освітлюючи небо і землю голубим сяйвом. І з тієї безмірно великої печери, з того вилому з поламаними краями ураз полилася водоспадом вогненна лава, кидаючи урізнобіч іскристі бризки і жахні подихи жару. Той водоспад схитнув хмару, круто нахилив її, норовив зовсім її перекинути.
— Ни боїться, боїться!..— скрикнула дівчина. Вона сахнулася в один бік, у другий, не знаючи, як і де порятуватись.
— Е тримає Ни, тримає!—вигукнув юнак, хоча був певен у тому, що порятувати дівчину ніяк не зможе, бо вже у страшному вихорі вони стрімголов полетіли вниз. То було жахне падіння! Однак Е не випускав руки Ни...
— Го-го-го-го!..— раптом прокотився над світом чийсь могутній голос, від якого захитався вогненний водоспад.
І хмара, ніби ковзнувши по м'якому схилу, несподівано зупинилася. Ни припала до руки Е, і юнак відчув, як сполохано б'ється її серце, хоча небезпека й минула. Потойбіч вогненного водоспаду загримотіла хода якогось велетня. Підвівши вгору руки, він намагався чи то підтримати розчахнене склепіння, чи то, навпаки, ще ширше його розмет-нути. Обличчя приховували клуби диму, та коли на мить вони розсіялися, Е побачив, що то був Ту. З яким наміром він з'явився — з добрим чи лихим?.. Е хотів пильніше вгледітись у лице Ту — може, то не він, а інша, схожа на Ту могутня істота?.. Та раптом велетень кудись зник.
Усе почало вгамовуватися, стихати, бліднути. Шалена гуркотнеча і сліпучі зблиски віддалялися в безмірну далечінь, і те віддаляння ніби заколисувало, неначе клало до уст таку запашну квітку, від якої паморочилась голова, млосно стискалося серце. Юнакові здалося, що Ту, який став велетнем, прикував його до землі силою свого пломін-кого погляду. Е силкувався розплющити очі, поворухнути бодай пальцем, але це було не під силу. І лише тоді, коли зневірився в марних потугах пробудитися, потужний поштовх серця зірвав його на ноги.
Хоч і стрімко схопився Е, та все ж помітив, як з його лиця  упала додолу  біла  квітка  з  великими  пелюстками. Юнак нахилився і підняв її. Вона була дуже духмяна. Майнула думка: мати Уф поклала цю квітку, аби він заснув?.. Але ж у неї в руках не помічав жодної квітки... А чи не підкинула її Ни, аби він проснувся?.. Так, саме вона підкралася до нього і залишила цю квітку... Коли ж вона тут була — давно, недавно? Е поглянув на небо: з голубими цятками вже розмовляв великий сяючий ріг... Коли при-> ходила мати Уф, великого рогу на небі ще не було... Отож і Ни, мабуть, давно приходила... Чекала. Будити не зважилась. Пішла собі. А тепер, напевне, вже спить... Е так нестерпно заманулося побачити її, взяти руку дівчини у свою, як це він зробив там, на небі!..
Е швидко оббіг навколо валуна, та так легко, що жодна галузка не тріснула під ногами, метнувся в один бік, у другий. Дівчини ніде не було. Пробіг ще кілька разів поміж кущами, стовбурами. Нарешті зупинився пригнічений.
— Ни вже спить,— прошепотів юнак.— Уже спить.
— Я тут,— пролунало зненацька.
Е стрімко повернувся на голос і нічого не побачив.
— Де ховається Ни? — запитав у порожнечі, не вірячи в те, що Ни може бути тут, так близько.
— Я тут,— промовила вже гучніше.
Е ступив кілька кроків на голос і зупинився перед розчахненим грозою стовбуром.
— Де ж ти?— запитав ще раз.
— Тут,— дихнуло майже в лице.
З-за гілочок, що попроростали в розколині, виглянула Ни. За цим дівчина легко зіскочила з розколини.
— Ни добре ховається!— сказав Е.
— Іншим разом Е не знайде Ни,— відповіла дівчина.
— Знайду!
Довгі коси темними лискучими хвилями лягали на спину і груди Ни. Над чолом, уткнута у туге пасмо волосся, біліла така ж квітка, яка розбудила Е. Вона так добре пасувала до смаглявого, ніби виліпленого з ярого й прозірчастого воску обличчя, що ніяка інша прикраса з нею не зрівнялася б. Е і Ни довго стояли біля розколини, забувши про все на світі. Безмежне щастя пломеніло у їхніх очах лише, мабуть, від того, що були вони вкупі, дивились одне на одного, слухали ніч, виповнену грізними голосами хижаків, освітлену голубими цятками і світлим, загостреним з обох боків рогом. Перемовлялися коли-не-коли, хоча обох пекла невідомість — чи з'єднає їх Ту, чи, навпаки, розпарує на смуток і сльози?
Не зогледілись, як і ніч минула. Засіріло небо. Місяць зайшов за гору, а зірки втратили свою яскравість. Повіяло холодом, поміж стовбурами вікових дерев повагом попливли білі клапті передсвітанкового подиху ще сонної землі. Десь у гущавині верховіть подала голос пташка, до неї озвалась друга, третя...
Ни несміливо вивільнила свою руку, взяла правицю Е, ткнула нею собі в груди.
— Е буде з Ни!
Е обіруч схопив руку. Ни і тицьнув нею собі в груди:
— Ни буде з Е!..
За цим вони, захоплені й урочисті, ще кілька разів освідчувалися таким своєрідним чином, потім, запалившись взаємним довір'ям, повторили без ліку і без утоми — з самозабуттям, з палкою фанатичною вірою:
— Е і Ни будуть разом! Е і Ни будуть разом!..
— А Ни піде з Е туди — далеко-далеко?— запитав юнак.
— Ни піде з Е далеко-далеко!.. Ни піде туди, куди скаже Е! — промовила врочисто Ни, і слова її прозвучали як клятва.
Далі Ни, як і матінка Уф, обома долонями почала ніби видобувати з власної істоти щось найдорожче, найсокро-венніше й обдаровувати ним Е. Нарешті Ни вгамувалася, притулила щедрі долоні до грудей.
— Ни піде вже?— спитала.
— Хай Ни йде,— сказав Е.
Дівчина стрімко кинулася назустріч подихові ранку — неквапливим білим клаптям, колошкаючи їх, змішуючи один з іншим у суцільну сизу круговерть.
Е залишився сам. Серце калатало, ніздрі роздимались — хотілося стрімголов кинутись навздогін Ни, але утримався від крутої спокуси. Пальці судорожно стислися в кулаки, все тіло нап'ялось, немов зігнута гілка. Е глянув на рухливі клапті ранкового подиху, і голова пішла обертом. Він заплющив очі, напружив тіло, чекав. Нарешті запаморочення минуло. Е підвів голову. Якось ураз стало довкола порожньо, самотньо... У цю мить юнак помітив, що там, за стовбурами і стрімчаками, небо значно просвітліло. Сірі клапті так само тихо і безтурботно котилися поміж стовбурами, ставали прозорішими. А у верховіттях дерев пташки влаштували галасливе збіговисько — увесь їх незліченний гурт завзято й моторно викликав з-за далеких скель вогненне коло, щоб воно зігріло повітря і землю, живих істот і воду. Е заслухався. Йому нараз здалося, що дотепер він ніколи не чув такого гучного пташиного лементу. Ним неначе дзвенів увесь ліс і небо, дзвеніли листя і трави, крапельки роси і квіти. У цю мить Е відчув, що і все його молоде, налите силою тіло теж пройнялося відчайдушним і неспинним пташиним співом, само задзвеніло голосно-преголосно, і від того дзвону напружилися всі м'язи, ніби перед вирішальним стрибком.
І в цю мить юнак немов прокинувся, немов згадав, що насувається ранок і що ось-ось вирушатиме з дорослими на полювання. Було і радісно, і водночас тривожно: невідоме і кликало, й остерігало; десь у глибині його істоти жариною жевріла ота осторога — то пригасала, то розгорялася; якесь неясне, далеке й незбагненне передчуття її щоразу роздмухувало, навівало неспокій і терпкий щем у серці. Однак радість, яка залишилась від проведеної віч-на-віч з Ни ночі, вливала в груди юнака таку силу, яку могли зрозуміти хіба що лише ті заповзяті малі істоти — пташки, з їхньою відчайдушністю і жагою до життя.
Е кинувся до валуна, біля якого матінка Уф розстеляла для нього запашний мох і де він залишив свою довбню. Але її там не було. Даремно хлопець перевертав тонкий шар моху, ніби він міг приховати дебелу зброю. Довбні не було. Е подивився окруж стовбурів, хотів зруцщти валун, та це йому не вдалося. Та раптом до слуху долинув якийсь шерхіт. Коли глянув — зусебіч, із-за валунів та стовбурів, повиступали одноплемінці і йшли на нього з довбнями напереваги. Поміж них був і вождь Ту. Тіло Е пройняв дрож — на нього йшли, як на дикого звіра! Усі насуплені, рішучі. Коло звужувалося... За які ж провини так збурив на нього громаду Ту? Невже за те, що простояв ніч з Ни?.. Підстерегли! Може, сам Ту її вподобав? Чи пообіцяв своєму улюбленцеві — силачеві Уну?.. Дівчина Уну подобалася — це добре знав Е. Треба було тікати цієї ж ночі разом з Ни, тікати у хащі і жити поміж звірів!.. А тепер — невже доведеться загинути?.. Ні, ні, цього не повинно бути! Якого нещастя завдасть це матінці Уф, Ни, молодшим братам і сестрам! Порятуватись! Але як?.. Кинутись назустріч і прорвати шеренгу кремезних бійців? Це, либонь, не вдалося б і самому Ту, навіть з довбнею, а в нього, Е, її нема!..
Кремезні одноплемінці з волохатими грудьми наступали, але повільно, повагом якось. На свій подив Е побачив раптом, що очі у нападників не блискотіли грізно, у них начебто і не яскріла злість, не палахкотіла небезпека... Залякують задля чогось! Е спокійно склав на грудях руки і чекав.
Не досягнувши кількох кроків до Е, коло одноплемінців спинилося. Вождь Ту ступив на крок далі від усіх і, виставивши поперед себе свою велику сучкувату довбню, запитав понуро:
— Твоя де?
— Тут була,— відказав Е, вказавши рукою на землю.
— Де зараз?
— Не знаю... Зникла...
— Увійшла у землю?—уже гримнув Ту і, вдаривши своєю об землю, додав:— А моя не хоче входити!..
Одноплемінці почали дружно вигукувати:
— І моя не хоче!
— І моя теж!
— І моя!..
— Е буде кидати довбню — звір буде їсти Е,— сказав Ту зверхньо і повчально.
Далі вождь напівобернувся, простяг за чимось руку, і в неї відразу вклали довбню — меншу, ніж його власна, але з добре відтесаним держаком.
— Твоя?— запитав Ту.
— Моя!—зраділо відказав Е  І кинувся до Ту, вхопив свою зброю, міцно стис держака  руками і рішуче випалив:— Е не буде кидати довбню —звір не буде їсти Е!..
Вождь Ту на це нічого не сказав. Він повернувся і пішов. Усі рушили за ним. Пішов і Е. Якось незвично було йому йти у лавах кремезних воїнів-мисливців. Усі мовчали. А йому так хотілося озватися до бувалих поплічників, висловити своє захоплення ними, запитати про щось. Хотілося також, щоб у цю мить, досвітанкову і ще напівтемну, його побачили однолітки, побачили, як він іде поміж дорослими, бо їм потрібна його поміч, його безстрашність і сила. Хотілося, щоб побачила його і Ни, кинула усмішку, як побажання удачі.
Минаючи на пологому схилі валуни, стовбури та кореневища, мисливці вийшли на широку долину, порослу чагарником та високими травами.
Е був задоволений з того, що ступає з усіма в ногу. Раптом він об щось спіткнувся і, втративши рівновагу, незграбно хлюпнувся у темно-зелену ковбаню. Коли юнак став на рівні і роззирнувся, його супутники дружно розсміялися. Сміх лунав якось безгучно, стиха, доброзичливо. Хлопець аж тепер збагнув, що впав не сам по собі, а хтось увіткнув йому між ноги ратище. Хто ж це зробив? Очі спинилися на кремезній сутулій постаті Уна. На його довгуватому, порослому волоссям обличчі усміху не було, в очах блискотіла ледве прихована ворожість. Однією рукою Ун спирався на довбню, а в другій тримав ратище. Е не раз бачив, як Ун тулився до того гурту, де була Ни, пропікав її довгими поглядами, від яких дівчина в'яла, немов зірване стебло.
— Е гнівається,— зробив короткий висновок Ту. Він по вернувся і закрокував далі, ніби й нічого не трапилося.
Пройшовши долиною,  мисливці попростували під гору. Ноги стьобали високі стебла вологої від роси трави. Е   несподівано   побачив,   що   поряд   з   ним ступає Ту. Виставивши поперед себе ратище, вождь кивнув на Уна, що йшов попереду. Е удав, ніби все розуміє, хоча насправді і не здогадувався, що хоче від нього Ту. Зате вилицюватий і чи не найхудіший серед одноплемінців Хіп умить збагнув, чого саме заманулося Ту. Хіп хитнув головою і, порівнявшись з Уном, торкнувся його ліктя. Коли Ун глянув на Хіпа — останній указав на якогось птаха, що пролітав понад лісом. Е й собі глянув у тому напрямі, але в цю мить вождь Ту торкнувся юнакового плеча, скосивши погляд на своє ратище,— мовляв, пильнуй за моїми рухами. І Ту, блискавично нагнувшись, вставив своє ратище поміж ногами Уна. Е зрозумів — Ту заманулося, щоб Ун беркицьнувся на землю. Але Ун, дарма що дивився на птаха, на великий подив Е, не наткнувся ногою на вожде-ве ратище і не впав, а впевнено переступив перешкоду.
Обличчя Ту засяяло з радості. Він спинився, увіткнув своє ратище у землю і вільною рукою тицьнув у власне око, потім у кисть руки, далі знову в око, потім в одну ногу, в другу і на останок ляснув себе по спині. На цей раз Е все добре зрозумів: своїми жестами вождь говорив, що руки й ноги повинні мати очі і навіть спиною треба вміти бачити, що діється позаду.
Рушили далі. У Е стало легше на душі: так зненацька шубовснули його у багнисту ковбаню не задля кепкування, а для науки. Юнак ступав далі обережніше і, не сподіваючись, що так швидко на кінчиках пальців ніг з'являться очі, раз у раз кидав блискавичні погляди собі під ноги, ніби кожної миті чекав ще одного, чергового повчання. Але воно не повторювалося.
Зайшли за пагорок. Перед зором відкрилася величезна долина. На всьому її обширові округлими кульками рої\ лися туманні осереддя — вони висли на високій траві і на численних кущах, обліплювали зграйки дерев і річку, яка все-таки блискотіла місцями, виставляючи напоказ три широкі й блискучі закрути. У сизій далині проткнулося сонце. І всі тумани, вся ранкова імла не в змозі були змінити його тендітно-юного червоного блиску — холодного, але казково прекрасного.
Загін мисливців зупинився. Всі дивилися на далекий обрій, на несміливу появу розпеченого кола. А воно щомиті більшало, росло і нарешті відірвалося від землі — повисло над обрієм великим сплюснутим кавалком.
Ту поділив загін на дві групи — у кожній було стільки чоловік, скільки пальців у двох воїнів на руках. Одна група повинна була півколом перетнути долину з одного, а друга — з супротивного боку і зійтися коло переліску, що знаходився майже в самому її осередді. Першу групу повів худорлявий Хіп, другу — вождь Ту.
Загін Ту рушив розгорненою шеренгою — один від одного на відстані стрибка лева. Ту йшов у центрі, по праву руку простував Ун, а з другого боку — Е. Таким чином, у найближчі помічники вождь узяв бувалого войовника і ще зовсім недосвідченого.
Чаки йшли не на повен зріст, а нагинцї. Вони часто зупинялися, ховаючись за кущами чи стовбурами, за горбиками з наїжаченими стеблами висохлої трави чи за кулястими суцвіттями квіток. З обох боків Ту ніби розпростерлися два крила — коли проводир вихоплювався вперед, то підступали й мисливці, зупинявся — спинялися й вони, завмирали, вдивляючись у далину.
Ось Ту приліг перед кущем, що рясно цвів білими квітками. Припавши до землі вухом, він, певне, щось вислухав, бо раптом рвучко підвів голову і почав вглядатися з-за гілок куща поперед себе. Е теж приклав вухо до землі, але нічого не почув. Ту ввібрав повітря і знову припав до землі. Е наслідував його. Цього разу юнак ледве вловив далекі удари копит — часті, сполохані, відчайдушні.
Тим часом Ту сказав негучно:
— Хай усі напружать руки й ноги, спини й груди — битимемось з левами!
Е розумів: коні чи буйволи, олені чи антилопи не могли так, з нічого, дико мчати по рівнині. Звичайно ж, за ними женеться звір. І не один, а кілька, і не вовки чи тигри, а саме леви!.. Невже Ту, крім гупоту копит, вчуває ще й пружні стрибки левів?.. Це здавалося Е неймовірним... Юнак ще раз притулив до землі вухо, але хоч як прислухався, крім гупотіння копит, що ставало уже значно гучнішим, нічого не почув...
Та ось з-за пагорка майже одночасно підстрибом вискочили дві антилопи І щодуху, немов відбували шалені перегони, полинули вздовж кущів, за якими залягли мисливці. Не забарились і переслідувачі. На чималий подив Е, то справді були леви. Один виринув з-за пагорка, а другий зовсім несподівано для антилоп з'явився з іншого боку, де мав перетяти жертвам шлях. То була самиця. Чотириногі рвучко звернули у бік мисливців. Е хапнувся підвестися, щоб занести довбню над головою того звіра, котрий найперше навернеться, але цей намір підстеріг вождь Ту.
— Хай Е принишкне!— впівголоса владно мовив Ту.
Юнак знову прикипів до землі. Вождь Ту хоче порятувати антилоп!.. У навіженому леті над самісінькою головою пронеслась тварина. З-під її ніг на хлопця полетіла пригорща піску. А леви? Вождь Ту знову щось намислив! Хоче і левів пропустити. Але все сталося зовсім не так, як гадав хлопець.
Ще два стрибки залишилося левові, щоб дістатися до куща, за яким причаївся Ту. Серце юнака хотіло пробити груди, думка немов металася в пастці. Пролине лев понад двоногими чи помітить?.. Що задумав Ту? Хіба можна лежма зустрічати такого хижака?..
Однак Ту не чекав фатальних стрибків — він сам метнувся назустріч звірові. Поява живої перепони була такою несподіваною для хижака, що він аж сіпнувся з люті, і, хоча перший свій стрибок уже не встиг погамувати, зате другий в один мент спрямував убік. Та потім, ніби присоромившись ляку і відразу забувши про антилоп, люто стрибнув на свого нежданого ворога.
Проте до того не так легко було підступити. Ту несамовито розкручував навкруг себе довбню, то спритно підскакуючи, то відступаючи від хижака, що з риком норовив прошугнути крізь круговерть довбні на запеклого напасника й оборонця водночас. Та вже на допомогу своєму вождеві з двох боків кинулися одноплемінці. Припинила гонитву за здобиччю і левиця і теж метнулась на виручку проводиреві. Найближчі сусіди Ту — Ун та Е, тримаючи довбні напоготові, вже брали лева в кільце. Але той знехтував ними і не відступав від Ту. Тоді Ун повернувся до левиці, якій лишалося кілька стрибків, щоб опинитися коло лева. Страшна у своїй люті, вона навіть і не спинилася перед наглою перепоною — рішуче шугонула на Уна, дарма що він так само, як і вождь Ту, вже розкручував навколо себе довбню. І левиця, дарма що одержала відчутний удар по щелепі (цей удар спинив її лише на одну мить), усією потугою навалилася на мисливця, звалила його з ніг. Ун устиг випустити довбню і схопив левицю за шию, не даючи їй змоги наблизити свою пащу до власного горла. Ун від-. чував на обличчі гарячий подих звіра. Потім різонув біль у передпліччі, на грудях, стегнах — туди все глибше й глибше встромлялися кігті, однак мисливець шиї левиці не випускав,
Е спинився в нерішучості — не зважувався завдати левиці удару довбнею — в останній мент вона могла відсахнутися, й удар припав би на Уна. Ту все ще розмахував довбнею, вибираючи найкращу мить, щоб влучити у голову звіра, а Ун долі змагався з левицею. Е поривався то до одного, то до другого, проте, поки він смикався, інші одноплемінці за якимось нечутним, однак владним законом, спритно поділившись на дві групи, випередили молодого і недосвідченого свого поплічника. Одна група накинулася на лева, друга — на левицю. Став до бою й Е, та спершу його відштовхнув Хіп, потім сам Ту. Лишалося тільки слухати, як хряскали довбні, ламаючи хребти, трощачи кістки звірів, що відчайдушно кидалися врізнобіч, але куди не потикалися — натрапляли на нещадні удари. І їхній опір що далі, то ставав усе немічнішим, а ричання — тихішим та хрипкішим, аж поки хижаки не позмовкали назавжди.
На місцині, де тільки-но вирувала кривава боротьба, нарешті запанувала тиша. З убитих звірів мисливці здирали шкіри.
Найбільше постраждали Ун та Хіп. Заюшені кров'ю, вони сиділи під кущем, і до ран їхні одноплемінці вже тулили зелене місиво з листя цілющих трав.
Коли шкури були здерті, Ту звелів Е нести їх до Печери. Йти назад юнакові не хотілося, та що мав вдіяти? Мисливці легко могли без нього обійтися. Повертатися до печери Ту звелів також Уну та Хіпові. И оскільки останні ледь трималися на ногах, то вождь додав до гурту ще й двох провожатих.
їхню невеличку групку помітили ще здалеку: мало не все жіноцтво, велика юрба дітей і навіть кілька чоловіків-охоронців висипали назустріч. Дізнавшись, що ніхто з мисливців не загинув, чаки відразу ж заспокоїлися — жваво почали розпитувати про подробиці сутички зі звірами, проймалися веселощами. Ще б пак! Безстрашно кинутись на гривастих рикунів, од яких усі звірі, вся живність розбігається, ледь угледить їх! Хіба що одні тури та мамонти не бояться левів, так то ж які велетні!..
Отож Ун та Хіп в очах жіноцтва і дітвори були справжніми звитяжцями. їх посадовили під валунами, жінки підносили воду у черепашках, а діти — смачні корінці та ягоди.
Е розклав у затінку лев'ячі шкіри, сів неподалік од них. Він поглядав на те, як усі запобігають перед Уном та Хі-пом, і млів з досади, йому хотілося опинитися на місці одного з них, хотілося мати на власному тілі глибокі рани. Хай би пекли вони, хай би і його змагала спрага! І чому він не вихопився поперед усіх?..
Е здригнувся від доторку до плеча дівочих пальців. Це підкралася Ни. Лоскітна хвиля розлилася в грудях. Водночас Е відчув і якийсь терпкий біль, що стиснув серце. Адже він нічим особливим не відзначився. Йому хотілося зірватися з місця і кинутися в хащі. Однак доторк пальців Ни ніби приковував до місця, розбавляв усі терпкі прикрощі. Солодка млість всевладно сповнювала тіло.
— Що це?— тихо спитала Ни.
Е здивувався — про що питає? Однак, глянувши на своє плече, якого торкалися пальці Ни, побачив засохлу смугу крові. То була лев'яча кров, що стікала зі здертих шкур, коли він їх ніс. Ни не знала цього, їй думалось інше.
— Е поранений?..
— Це кров лева,— відказав юнак.
— Кров лева?— не зрозуміла Ни.
«Невже не бачила Ни, що він ніс?»,— подумав Е і кивнув на лев'ячі шкіри.
— І справді!—захоплено вигукнула Ни.—Е переміг левів? Тоді і в самого Е теж кров лева!..
— Так, у Е кров лева!— зненацька почулося з-за брили.
Е і Ни глянули туди і побачили Хіпа. Той зловтішно посміхався. Е схопився на ноги — Хіп глузує! Хотілося кинутися на кривдника, та юнак стримався. Не годилося нападати на пораненого —Е добре це знав. За таке ніхто не похвалив би. А Хіп усе сміявся. Потім рішуче ступив до Ни.
— Чи не хоче Ни загоїти рани Хіпа?.. Ходім!— І худорлявий мисливець простер руку, щоб покласти її на плече Ни, проте дівчина спритно відскочила.
Хіп знову ступив до дівчини, та на цей раз чорнокоса кинулася геть. Хіп грізно глянув на Е, ступив до юнака, але той, випнувши груди і стиснувши кулаки, стояв несхитно. Зупинився і Хіп. Перемогти зараз юнака у нього не було сили. Він лише понуро проказав:
— Ни належатиме Хіпові!
Е мовчав.
Він знав, що Хіп, з яким ніхто з чаків не хотів би стати на прю, так знічев'я не кинув би цих слів. Та хіба одному тільки Хіпу подобалася Ни? Багатьом чакам була до вподоби ставна юнка. А що ж сама Ни? Що вона могла вдіяти? Хто прислухатиметься до її уподобань?.. Ту схопить за коси і кине до ніг того, кого сам їй обере.
Пізнім вечором повернулися з полювання мисливці. Принесли двох оленів. Вони були такі великі, що кожного несли по чотири чаки. Два спереду, два — позаду. Здобич кинули біля валуна і відразу ж приступили до справи. Розподілювачі добули кам'яне причандалля і, коли на валун поклали першу оббіловану тушу, швидко заходилися паювати м'ясо. Всі чаки — хто стояв поблизу, хто сидів оддалік — з жадібною нетерплячкою стежили за кожним рухом розподілювачів.
Е стояв оддалік. Йому теж нестерпно хотілося їсти, проте юнак ладен був відмовитися від своєї пайки, аби лише цей вечір минув спокійно. Е передчував щось недобре. В ушах усе стояли зловісні слова Хіпа. Він хоче відібрати в нього Ни!.. А відібрати Ни — значить відібрати саме життя! А нині чорнокоса Ни ще нікому не належала. Та зла воля вождя Ту у будь-яку мить могла позбавити радості, якою Е жив уже давно, яка надавала пружності рукам і ногам, ясності очам, молодечого усміху вустам.
Юнак водив зором по темних закутках поміж валунами — чи не блиснуть де-небудь очі Ни, очі зляканої газелі. Усе в юнакові клекотіло, насторожувалося, чогось вичікувало... Тікати темної ночі з Ни!.. А погодиться?.. Якби вдалося підмовити до втечі ще когось з підлітків. Брати Ре і Ра теж підуть з ним. Сестри Іч та Ін залишаться з матінкою Уф... А добре було б і їх узяти з собою...
Тим часом мисливці почали брати пайки.
Е не підходив до розподілювачів. Він дивився на те, як усі моторно працювали щелепами, неначе уперше спостерігав це видиво.
— Е не хоче їсти?— раптом почув гучне запитання Ту.
Юнак насторожено глянув на вождя, а той кивком голови звелів підійти до розподілювачів.
Е підійшов. Одержавши велику пайку, юнак здивувався і водночас зрадів. Його візьмуть на полювання! О, завтра він знатиме, що робити! Першим кинеться на будь-якого звіра! Е сів осторонь під стовбуром і почав їсти. Він знав, що зрівнятися з досвідченими мисливцями буде нелегко. Адже бачив, які вони спритні та кмітливі...
Мисливці мовчки поглинали поживу. Згодом, як трохи втамували голод, пожвавішали — почали перемовлятися, згадуючи подробиці полювання. Найбільше похвал припадало вождеві Ту і тим, що зазнали кривавих ран у сутичці.
— Ун безстрашно кинувся на левицю!
— Ун — дужий і спритний!
— А Хіп — на лева!
— Ун постраждав,
— І Хіп теж.
— В Уна печуть рани?
— Печуть,— признався Ун.— У левиці гострі кігті. Але коли б Ни приклала до ран зілля, то тіло забуло б про кігті левиці... Хай Ни принесе зілля.
— І мої рани чекають рук Ни,— похмуро озвався Хіп.— За Ни битимусь хоч з ким. Хоч і зараз.
— І Ун битиметься з будь-ким!—У голосі Уна зазвучав виклик.
— Хіп уб'є Уна! — вигукнув Хіп.
Е насторожився. Ун і Хіп ще сиділи на землі. Але кожної миті вони могли схопитися і кинутися один на одного. Хотілося і юнакові гукнути, що Ни не хоче належати ні Уну, ні Хіпу, а тільки йому, Е! Та слова ніби застряли в горлі. Тим часом Ун уже підводився — повільно, натужно. Глибокі рани стягували усе тіло, позбавляли моторності та сили. А все ж він звівся.
— Ун уб'є Хіпа!..
Хіп і собі звівся на ноги. У руках була довбня. Він звів її над головою, проте враз заточився, опустив довбню додолу і сперся на неї, щоб не впасти.
Ту блискав лютими очима то на Уна, то на Хіпа, проте мовчав. Раптом очі вождя трохи зіщулилися, подобріли, у них пригас погрозливий відблиск, а тіло задрижало від безгучного сміху. Певне, ота безпорадність супротивників викликала таку зміну настрою.
— Ун уб'є Хіпа?— і вождь глузливо глипнув очима на
Уна, потім скосував на Хіпа і з таким самим насміхом спитав і в того:—Хіп уб'є Уна?.. Для Хіпа довбня заважка!..
Далі вождь Ту, не чекаючи нічиєї відповіді, вибухнув таким реготом, що дехто з одноплемінців позіскакував з місць. Підходили ближче з недогризеними костистими шматками м'яса. З кришталевої глибини неба сяйнуло світле коло, і стало видно, як у всіх масно блищать губи, як палахкотять веселістю очі! Мисливці з насолодою розглядали і Уна, і Хіпа, і Ту, який аж гойдався від нестримного сміху. Той сміх передався усьому племені, і над майдадом з розкиданими валунами здійдядися такі розкотисті веселощі — з диким гиканням, виском і пронизливими викриками, Що навіть частка того галасу могла 6 розпд^ лохати величезну зграю іклистих вовків або збіговисько буйнорогих тварин.
— Ун і Хіп — вороги!
— Розбороніть їх!
— Ще не б'ються...
— За кого звелися?..
— За Ни!..
— За Ни?..
— А де Ни?..
— Ось вона, ось!..
Спантеличену дівчину жінки виштовхали в саме осереддя гурту. Вона сполохано зиркала то на Уна, то на Хіпа. Ун силкувався посміхнутися, а Хіп схилив свою голову, його аж хилитало — він з останніх сил тримався на ногах. Ни притулила руки до грудей, по обличчю текли сльози. Врешті вона з розпачливим зойком кинулася до ніг вождя.
Запала мовчанка. Ту поклав свою важку руку на голову Ни і розчулено запитав:
— Що просить дочка Лілеї?..
— Ни не хоче ні Хіпа, ні Уна!— приглушено проказала дівчина, але її почули, мабуть, усі.
— А кого хоче Ни?— розважливо запитав Ту.
Голос вождя пройняв трепетом все єство Ни. Серце пружно стискалося, мабуть, від палкої віри, що вперше так безборонно загорілася в ньому, і від солодкого щему спалахнуло лице, заяскріли очі. Ни обожнювально дивилася на вождя Ту. Ось-ось мала Ни вимовити дороге ім'я, але в цю мить щось важко впало на землю. Всі повернулися і побачили на землі розпластаного Хіпа. Він утратив останні оили і впав додолу. Жінки зойкнули, декотрі кинулись до Хіпа. Звели його, всадовили, зіперши спиною до валуна.
— Води, води!..— проказало водночас кілька голосів,
Ту все ще сидів на своєму місці, тільки повернув голову
у бік Хіпа, хоча того й заступили спини одноплемінців. Перед ним усе ще стояла навколішках Ни. Вона благально дивилася на вождя і чекала того менту, коли він знову погляне на неї. А Е не відривав від неї очей. Він чекав, чекав жадібно й спрагло, коли бона нарешті вимовить иоГб ім'я. Та нараз увагу Е привернула його маленька сестричка Іч, яка принесла у черепашці воду для Хіпа. Матінка Уф взяла у неї черепашку, хлюпнула з неї в обличчя Хіпу, далі притулила краєчок черепашки до уст мисливця і влила ковток-другий йому в рот. Хіп розплющив очі і зненацька різким рухом правиці вибив черепашку з рук Уф. Вода хлюпнула жінці на груди, а черепашка покотилася додолу. Хіп силкувався підвестися. Жінка лагідно промовила:
— Хай Хіп сидить! Хіпу не можна вставати!..
— Хіпу все можна! Все! —гукнув той, різко відіпхнувши матінку Уф, яка від поштовху мало не впала.
Одним стрибком до Хіпа підскочив Е, заступивши собою матінку Уф. Іч ухопилася за руку матері і злякано захлипала.
— Хіп не битиме матінку Уфі— рішуче промовив Е.
Хіпа вже ніхто не спиняв — він підвівся, схопив довбню
і з диким риком здійняв її угору.
— Хіп уб'є безбородого Е!
Це було так несподівано, що юнак оторопів. Та в цю мить підскочила в'юнка Ни і затулила юнака собою.
— Хай Хіп уб'є Ни!— виклично гукнула вона.
Хіп з піднятою довбнею стояв без подальшого руху, без ричання і загроз. Він поволі приходив до тями.
— Ни піде до Хіпа!— витиснув він із сухорлявих грудей.
— Ни належатиме Е!— відсторонив юнак Ни і став віч-на-віч із грізним нещодавно, але зараз знову знеможеним супротивцем.
Хіп глухо захрипів. Змора хилила його до землі, і він сперся на долоню.
— Ни піде до Уна!— почулося поруч.
Ун відіпхнув Е і підступив до Хіпа. Тримав перед собою довбню. Напевне, він не вважав Е за гідного супротивця, а лише Хіпа.
— Хай у Уна та Хіпа заживуть рани!— владно прозвучав голос Ту, що підійшов до трьох суперників.— Тоді Ун битиметься з Хіпом.
— Ни належатиме Е!— осміліла нарешті Ни. З її очей уже не лилися сльози, у них більше не променіло благання, дівчина не хотіла припадати до ніг вождя Ту, а стояла перед ним випростана, горда і прекрасна. її голос пролунав як відчайдушний виклик до бою. Ту і справді мало не звів свою страшну довбню, однак опам'ятався... На кволу дівчину та замахуватися важкою зброєю!.. Замість цього з його скривлених злістю уст вихопився напівкрик-напів-ричання, від якого кожен здригнувся. Так сколихнуло, так збурило вождя не те, що Ни вибирала собі Е, а що насмілилася кинути у вічі своє бажання. Спантеличений, він підскочив до Ни і вільною рукою рвонув її за коси. Дівчина з пронизливим зойком упала додолу, та враз вона підвела голову і благальними, наповненими слізьми очима блиснула на Е. Вони кликали на допомогу. І юнак, забувши всяку обачність, кинувся на Ту з довбнею напереваги. Ни більше не дивилася ні на кого — вона припала головою до землі і завмерла у душній запамороці. Вона, певне, вже жалкувала, що глянула на Е. Далі все сталося з дивовижною блискавичністю — тільки одну мить вождь Ту стояв непорушно, зневажливо пропікаючи очима молодого напасника, потому він спритно змахнув довбнею. З хряскотом вона гупнула по юнаковій довбні, яка, ніби легенький оцупок, вилетіла з рук напасника і впала десь за невеличким валуном. Та й сам Е від цього страшного удару не втримався на ногах — упав додолу, неначе підчахнутий щербатим кам'яним лезом. Серед чаків немов просвистів сполоханий вітер — плем'я ніби стрімко набирало у легені повітря — чи то для схвального, чи для осуджувального гуку, та в жодного мисливця не вихопилося ні зойку, ні вигуку. Кожен затамував подих. І в цій тиші висвистувала лише зброя вождя — вона то рвучко зводилася вгору, то стрімко опускалась додолу, глухо вдаряючись об камінь, бо в'юнкий Е, неначе ящірка, весь час ухилявся від оглушливого удару. Е, розпластаний на землі, метався то в один бік, то в інший, не маючи ніякої змоги схопитися на ноги і відбігти від вождевої люті. Волога земля допомагала юлакош вчасно щщлжнутн з,-дід уддру. Та ось стягнену цупким вузлом тишу розірвав пронизливий крик:
— Спинись, Ту, спинись!..—До розшарілого вождя летіла матінка Уф, поруч бігли два її сини Ре і Ра, а позаду доньки — Іч та Ін; нарешті Уф, задихана і тривожна, спинилася коло самого вождя Ту, впала навколішки.—Хай Ту мене уб'є!.. Мене, мене!—вона тикала всією п'ятірнею пальців собі в груди, а другою рукою скубла волосся, не відвертаючи палаючого погляду від вождя.— Не вбивай Е, не вбивай!
Ту лише раз глипнув на неї зневажливо і сердито, та і цього було досить, щоб юнак схопився і відбіг на незначну відстань. Спинився за каменем на узвишші. «Чи не перекинеться Ту своїм гнівом на матінку Уф?» — подумав Е. Але все видавалося неначебто мирним. Матінка Уф, обліплена дітьми, усе ще стояла навколішках перед грізним вождем, який не міг угамувати розбурханого подиху. Його прихилена до коліна довбня спочивала на землі. Ни відірвала від землі голову — намагалася збагнути, що відбувається.
— Е — геть!.. — рішуче промовив Ту.— Е не повернеться, бо тут смерть йому!
— Ні, ні!..— жваво заперечила Уф; її нігті вп'ялися в щоки.— О ні, ні!.. Вождь Ту не зробить так, не зробить!.. Е загине серед звірів, загине!..
— Хто здійняв зброю на вождя — мусить загинути!— сказав Ту.
Вождь повернувся і пішов собі. Матінка Уф прудко метнулася і встигла схопити обіруч ногу вождя, але той з силою висмикнув її і попростував далі...
Широко розкритими очима дивився Е на похмурий майдан поміж валунами. Він дослуховувався до благань матінки Уф, чекав, що мовить у відповідь вождь Ту, але нічого не почув.
Як він віднині житиме один поміж звірами, лютими і нещадними, як сам добуватиме поживу, боронитиметься від небезпек, як блукатиме один-єдиний — без помочі, поради, дружнього погляду?.. Проте якби й покликали зараз Е назад, то, певне, і не повернувся б. Е змагав сором. Отак упасти, нехай і перед самим вождем Ту, перекочуватись по землі, рятуючись від удару!.. Пекли долоні — то держак вибитої з рук довбні залишив на ній криваві сліди. Та лише на мить Е відчув той біль — розпука знову стисла серце, вона неначе осіла у ньому назавжди...
На майдані вщухав гамір. Хоч як вглядався Е, але вже нічого не бачив, що діється там. Нічне небо щільно затягли хмари, крізь які не могла пробитися жодна зірка. Раптом Е насторожився: легенький вітерець доніс знизу запах людини— хтось наближався. Е стрімко нахилився — рука шукала на землі каменюку, але не знайшла. Е, завмерши, дослухався. Пізно було думати про каменюку. Треба було припасти її раніше. Невдовзі почувся неподалік за кущем і шурхіт. Хтось, скрадаючись, підходив усе ближче. Може, брати? Ідуть по його сліду! Чи, може, це вождь Ту висліджує, щоб змахнути востаннє своєю довбнею!..
— Хто шукає Е?— тихо, але сміливо запитав юнак.
— То,— почулося знизу.
Е дуже зрадів несподіваній появі свого друга. Однак відразу ж війнуло й острахом. Знав: усяке співчуття або допомога покараному сприймалася як зрада племені.
— То не побоявся шукати Е?..
— Не побоявся!—запально вимовив То і, подаючи вигнанцеві одну з принесених палиць, додав:— То приніс довбню друга. То піде з Е.
Е взяв з рук То свою довбню. Відтепер вона ставала не єдиною його помічницею. Поділити важкість самотності зголосився То. Це радувало, гріло кров. Однак Е мовчав.
— То скоро пожалкує,— сказав він,— а назад уже повернутись не зможе...
— То не пожалкує!
— Зараз Е не візьме То з собою... Хай, може, потім...
— Коли ж?..
— Скоро. А зараз То повернеться... Е приходитиме сюди вночі!.. Е дасть знати про себе голосом пугача...
— То все зробить, що скаже друг. Він приведе багатьох молодиків.
— Поки що не треба багатьох... Е походить лісом, знайде схов, щоночі слухатиме пугача..,
— То теж слухатиме пугача!.. То спить і все чує... А пугача почує найперше!
— Добре, То, добре,— розчулено промовив Е.— Хай То має вуха тонконогої газелі, очі орла і хитрість тигриці! То — вірний друг!
— Е хвалить То?—зрадів хлопець.— Е буде вождем племені...
— Племені?..— уперше після сутички з Ту всміхнувся Е.— Де воно, те плем'я?
— Воно буде. Е і То — його початок.
— Гаразд. То повернеться зараз назад,— звелів Е і ще хотілося промовити якесь тепле, зворушливе слово, та не міг його віднайти. Е лише простяг руку і торкнувся ліктя То.
— То повернеться,— сказав хлопець і рушив униз, до племені,— та так спритно, що жодна галузка не шелеснула за ним, не шерехнув жоден камінець.
Е сторожко дивився, як чорну постать То поглинав морок ночі. Зненацька сяйнула вогняна гілка і освітила схил, по якому скрадався То. Але це була лише мить — знову чорна пустка згорнула свої крила. Дві хльосткі краплини вдарили в обличчя Е. Насувалася гроза. Треба було ховатися від зливи — під якийсь виступ скелі чи в ущелину. Е рушив угору, минаючи вікові дерева, що повганяли вузлувате коріння у кам'янистий грунт. Заяскріли вогненні гілки, розколюючи небо з боків і з середини. І вже не один небесний звір широко розтуляв горласту пащеку, а безліч. Вони всі разом ніби заповзялися розхилитати гірський кряж і з оглушливим тріском звалити його на долину, навічно засипавши дерева, кущі, усі живі істоти важкими брилами і щебенем. Та раптом сипонув густий дощ, і майже тієї ж миті ринули згори дерева. Е притиснувся до стовбура. Ліпших криївок шукати не випадало.
Е згадав, як під час такої негоди добре було сидіти в печері. Туди майже не залітав вітер.
А тепер лютування грози посилювало відчуття самотності. Він один на весь світ. Раз у раз згадувалась стрільчастоока Ни. Як там вона? А матінка Уф? А брати і сестри?
Зустріч з То викликала в його душі хвилю почуттів. То співчуває йому, Е. То — справжній брат. Він пішов по його сліду, пішов, щоб утішити у важку мить. Чому ж саме То рушив за ним?.. І враз згадався випадок, який трапився давно. Вони були ще дітьми. То сидів біля потоку. Брав на долоню візерунчасті камінчики, занурював їх у прозорінь події і милувався, як переливалися барви. Та раптом хлопець випустив камінчики з руки, а сам ніби прикипів до ВіМЛІ. Перед ним звела голову жовта гадюка, що виповзла з трави. Блиск її очей проникав у глибину грудей, до самого серця, і воно лунко загупало, аж відлунювало у вухах. Тремтів роздвоєний язик, викинутий із пащі. Голова гадюки похитувалася, усе її тіло напружувалося, готове ось-ось кинутися на жертву. Та в цю мить підскочив Е, гадюка зашипіла дужче і кинулася на непрошеного оборонця. Але не наздогнала. Коли ж потому Е підійшов до То, хлопець вдячно обійняв його.
Л ще пізніше з То трапилося нещастя — зірвався з високої скелі, переламав передпліччя. Кістка зрослася, але рука більше не служила так, як раніше. І мисливці не взяли То до свого гурту. Е був одним з небагатьох, у кого каліцтво То викликало співчуття. І То горнувся до Е.
Гроза почала вщухати. Дощ уже не так лив, вітер збавив силу. Вогненні гілки ще спалахували над видноколом, прокочувався грім, та в його гуркоті вже не вчувалося запалу і погрози, він проносився з краю в край із якоюсь просвітлілою радістю,— мовляв, нагнав було страху на все живе, а тепер звеселяю. Проте юнакові було не до цього. Належало підшукати якусь безпечну щілину, якийсь більш-менш надійний схов. Зрештою дощ перестав іти. Е рушив угору. Ступав повільно, стежка поміж кам'яних брил була ковзкою, на кожному кроці траплялися заглибини. Е ішов, запам'ятовуючи обриси брил та видовбин. Раптом на шляху виросла невисока стіна — сягала підборіддя. Вогненна гілка освітила верх тієї стіни, і юнак побачив рівну і досить простору кам'яну площину, з одного боку якої росло дерево, а з другого врізалася у небо велетенська плеската брила, ніби навмисне витесана невідомими каменотесами.
Здертися на плескату площину було для Е справою неважкою. Опинившись там, юнак спершу підійшов до дерева. Воно вкорінилося в розколині над самим урвищем. Цупкий корінь наче зрісся з гранітом, і здавалося, що то він власною силою розколов камінь.
Гілки дерева в своєму осередді утворили зручну для відпочинку місцину. Е вже хотів вилізти на стовбур, але передумав — відлякувала близькість провалля.
Черговий спадах блискавки висвітлив у підніжжі прямовисної стіни темну пляму — то міг бути кущ або вхід до печери. Е рушив туди. Коли там була печера, то належало вивірити, чи не заселена яким-небудь звіром; коли ж ні, то, заклавши вхід камінням, можна мати безпечний захисток. Ще звіддалік Е розгледів, що внизу стіни за ріденькими кущиками зяяв чималий отвір; якесь неясне передчуття підказувало, що в таких заглибинах може ховатися хижий звір. І справді, коли чергова вогненна гілка згасла, юнак помітив, як в печері, ніби відсвіти небесних зірок, спалахнули дві зеленкуваті цятки. У грудях дзвінко закалатало серце, проте юнак жодним порухом не виказував хижакові, що його виявлено.
Хто то був — печерний лев, тигр чи пантера? Важко сказати. Е хотів спершу кинутись до стіни, щоб спробувати по кам'яних виступах здертися вгору. Але відразу ж відкинув цей намір. Кидок до стіни привернув би увагу звіра, він неодмінно б покинув своє лігво, а чи вдалося б вилізти на ковзку стіну — невідомо. Коли б і пощастило швидко вимахнути на прямовисний бескид, то скільки часу довелося б там сидіти? Адже хижак невідступно чатував би внизу!.. Юнак вирішив тихо й якомога непомітніше віддалитися від небезпеки. Не виказуючи ляку жодним порухом, Е повільно почав збочувати до кам'яної брили, що бовваніла обіч. Вона могла стати для хижака перепоною. Та зненацька згори впало кілька уламків скелі. Це й зірвало звіра з місця. З могутнім ревом вискочив великий лев. Юнак досяг брили в ту мить, коли левові залишався один стрибок до жертви. Е зник за гострим ребром брили. Його рвучкий поворот за брилу був таким несподіваним І спритним, Що лев неспроможний був повернути за ним — звір зробив ще один стрибок по прямій, після чого уп'явся лапами об кам'яний діл, але не зміг відразу ж загальмувати шаленого руху тіла — воно ковзнуло по мокрому й слизькому каменю. За цим звір аж припав головою до кам'янистої тверді. Від промаху чи від удару об камінь він люто рикнув і одним скоком розвернувся. Однак не кинувся відразу, а хотів спершу оглянути своїми палаючими очима того, хто так блискавично уник його кігтів, хто ніби насміявся над його кидком.
Е на мить притиснувся плечем до каменя — безвихідність становища була такою очевидною, що він не знав, що робити, як боронитися. Кинув блискавичний погляд на дерево, що темною плямою маячило поблизу. Дістатися до нього було вельми важко. Треба було перетнути увесь майданчик, а він чималий — левові вистачить кількох стрибків, щоб накрити жертву.
Звір все ще вичікував. Напевне, вивіряв маневр. Чи, може, на цей раз вирішив діяти не так зопалу, адже добре знав — жертві не порятуватися. Вичікуючи на певній відстані, лев ніби відчував насолоду, він неначебто тішився безпорадністю юнака. Лев був переможцем сотень поєдинків з лютими звірами і дужими тваринами, а тому зараз, перед не таким страшним супротивником, заманулося потішитися. Однак надовго у нього не вистачило терпцю — не міг приборкати люті, що бурхливою хвилею раз у раз повставала у клекочучих грудях. І він, нарешті, високо звівши свою величезну голову, рушив уперед. Ступав неквапом, не роблячи анінайменшого розгону. І Е раптом згадав того лева, який колись підходив до нього, малюка, і, не зачепивши, побрів собі далі. Може, це був той самий лев?„ Але загрозливе ричання, зеленкуватий блиск очей говорили, що розраховувати зараз на лев'ячу добрість не доводилося. Е готувався і цього разу вислизнути від стрибка хижака. Стояв упівоберта до лева, одна нога вже намацала виступ на камені і вп'ялася в нього, а руки готові були перекинути довбню на  вершину каменя і схопитися за край гранітного узвишшя, щоб у один скок опинитися на брилі. А лев не набавляв швидкості своїй ході — його неначе дивувало те, що двонога істота не тікала від нього і, взагалі, не робила ніяких рухів, які могли б ще більше розлютити. Та хижак все-таки рухався, невблаганно наближався. Е збагнув, що далі чекати не можна і рвонувся на брилу з такою моторністю, на яку тільки був спроможний. Лев навіть спинився, чекаючи від свого супротивця якоїсь капості, але той уже знову завмер і дивився на нього згори.
Лев більше не зволікав. Ті кілька кроків, що залишилися, він подолав одним стрибком. Опинившись біля брили, звір на мить завагався — перед ним височіла постать юнака з підійнятою над головою палицею. Хижак присів, готуючись стрибнути, але не стрибнув, ніби передчував, що одержить удар по голові — і справді, у ту ж мить над ним просвистіла важка довбня. Е вимахував нею завзято, з неослабною силою. Молодий войовник хотів переманити хижака на протилежний бік брили, щоб самому чимдуж кинутися до дерева. Тоді левові потрібно буде, перед тим як кинутися за ним навздогін, ще перестрибнути браму або ж оббігти її, а тим часом він устигне промчати половину відстані, що відділяла його від дерева. Врешті це почало вдаватися — Е поволі ступав все далі й далі по краю брили, переміщаючись на протилежний бік, а за ним невідступно тупцював і хижак, прагнучи найпевніше обрати мить для стрибка.
Нарешті юнак заманив лева на протилежний бік брили. Тепер потрібно було виграти кілька миттєвостей — для того, щоб бодай сплигнути з брили, а далі стрімголов помчати від неї. Але як це зробити — Е не знав.
І враз сяйнула думка — підпустити хижака на ближчу відстань. І хоч це вкрай небезпечно, та він зважився на ризикований маневр...
І лев «клюнув» на принаду — шугонув на брилу. Е лише цього й чекав — тільки-но хижак кинув свої м'які лапи на верхній виступ каменя, як з шаленим посвистом довбня шугонула вниз. І хоча голову лев устиг відхилити, та лапи залишилися на камені — на них він тримався,— і по одній із них дерев'яний оцупок і жахнув! Від болю лев з надсадним риком ніби провалився у темінь. Е зрозумів — замашний дрюк, влучивши в лапу, певне, потрощив її. Не гаючи й миті, юнак зіскочив з брили й щодуху понісся до дерева, йому здалося, що біжить він швидше від вітру, однак, не пробігши ще й половини відстані, відчув позаду жахний наростаючий рик, який ось-ось мав упасти на голову й плечі.
Е біг щосили, та знав, що коли й удасться досягти дерева, то вже там хижак не дасть вилізти на нього. Чи варто було зриватися? Але й залишатися на брилі було все одно, що самому всунути голову в пащеку звірові. Адже біль так розлютив хижака, що вже ніякі помахи довбні не змогли б його зупинити! Чи, може, лев схибить, знову посковзнеться на камені? Та на це хіба можна розраховувати?..
Юнак ще зробив два-три відчайдушних скоки, і раптом тріскотнявий гупіт з сліпучим ламаним вогнем і вітром повалив його додолу. «Все! Це — смерть!..» Та, на величезний подив, Е зовсім не відчув ніякого болю, і звір нібито кудись зник. Зате попереду з шумом і шалом під подувом дикого вітру і струменями косого дощу палало дерево. Палало, аж гоготіло. Червоний хвилястий язик вогню то стрімко вихоплювався сторч у небо, то, гнаний диким посвистом бурі, вигинався убік і там, відриваючись клаптями, згасав у пітьмі. Довкола стало видно як удень.
Е озирнувся. Неподалік ницьма лежав на животі лев, повалений звуком неймовірної сили, що породив страхітливі зблиски і непереборний вітер. Звір оторопіло прикипів очима до палаючого дерева, і здавалося, що острах, який змагав його, подолав усе — і біль, і запеклість, і шал. Небачено грізне видиво змусило лева забути про сотні перемог над рогатими та ікластими супротивцями і натомість відчути явне безсилля перед грізним явищем. Та враз хижак перевів свої повні вогню очі на юнака і, не зронивши й звуку, оскалив гострі ікла, але з місця не зважився рушити.
Е не повірив своїм очам: у ті страшні миттєвості, коли лев ось-ось мав звалити його з ніг, сталося неймовірне! Спершу юнакові здалося, що то саме хижак повалив його на камінь і що сліпучий спалах вогненної гілки і неймовірної сили тріск сталися від нещадного удару лева. Але, відразу ж оговтавшись і побачивши перед собою палаюче дерево, а позаду — лева, теж притиснутого до землі, юнак, на своє велике здивування, збагнув, що все зовсім не так, що, либонь, втрутилася якась могутня істота, втрутилася, щоб його порятувати. І хоча вона, та істота, й звалила його додолу, проте не обминула й лева.
Та лев тим часом наважився звестися на ноги. Звівся і юнак. І знову вони стали один перед одним, як два супротивні, чотириногий і двоногий. Лев підбадьорив себе риком. Тепер перед ним був не один войовник, а два, і один з них, а саме Вогонь, що жадібно поглинав дерево, видавався вельми страшним, незрозумілим і пекучим.
Юнак умить звів угору довбню і, хоч як страшно було наближатися до великих і вертких, червоних і гарячих язиків вогню, однак зважився на це, бо істота, що породила їх, мабуть, була прихильною до нього. Тепер Е стояв зовсім близько від полум'я. Зате лев зважився лише на два обережні підстриби. Зір хижака, здавалося, роздвоюється— уп'явшись палаючими очима в юнака, він водночас бачив гоготливі язики вогню. «Лев боїться Вогню більше, ніж Е»,— подумав юнак, і це звеселило. Він відчув свій порятунок.
— Лев боїться?..— щосили гукнув юнак до звіра і так крутонув довбнею, що вона мало не вирвалася з рук.
У відповідь лев мотнув пораненою лапою і від болю нагнув кучмату голову, широко розвівши пащу. І вже не клекочучий рик зроняла вона, а лише приглушене хрипіння. А юнакові хотілося вигукувати слова, вигукувати переможно і безбоязно:
— Лев боїться?.. Лев боїться не молодого воїна, а пекучого Вогню!.. Його всі бояться — і звірі, і люди. Вогонь нещадний, найдужчий у світі!.. Вогонь — страшний володар!.. Він може пожерти все — і дерева, і трави, і землю, і небо!.. Але сьогодні Вогонь заступився за Е, він порятував Е!..—
І юнак зайшовся таким гучним сміхом, від якого, ніби від поривного подуву вітру, полум'я, здавалося, загоготіло і засвітилося ще дужче.
Раптом молодому войовникові впала у вічі справжня дивовижа: у темній висі виднілася величезна постать мисливця з довбнею, а перед тим мисливцем цугикав приземкуватий лев. Е завмер з подиву — і в ту ж мить завмерла і постать у високості; лев знову метнувся убік — метнувся і приземкуватий звір у висі. Е здійняв довбню над головою — здійняв і свою велетенський мисливець під хмарами. І хоч би які рухи робив Е — те ж саме виконував і велетень. «Це ж його подоба!.. І яка вона велика, а лев малий!»— це спостереження викликало у юнака неабияку втіху. І знову він гукнув хижакові:
— Нехай лев гляне на небо!.. Лев там побачить, який він малий і який Е великий!.. Е не боїться лева!.. Е захищає Вогонь! Віднині Е — син Вогню!— і юнак рвучким рухом здійняв над собою довбню і рушив на звіра.
Лев звівся на задніх лапах, рикнув, далі знову опустився на вцілілу передню кінцівку, заметався довкруж, але ринутися на юнака не посмів. Сліпучий зблиск і лунка гуркотнява ніби притисли звіра до землі. Але на нього йшов молодий войовник, і він не міг залишатися в такому безборонному положенні — належно зробити вибір: або кинутися на Е, або тікати. Хижак обрав друге. Крутнувшись на місці, він зник у пітьмі. Та не до себе в домівку, в печеру, а кудись на схили під гуркотнечу і негоду.
Е прогнав печерного велетня! Значить, Е переміг цього звіра, перед яким задкує тигр, а вовки та шакали кидаються врозтіч... О, якби могли бачити це люди племені! Що сказав би на це вождь Ту?.. А Хіп та Ун?.. О, тепер вони по-іншому розмовляли б з ним! А яке захоплення заблищало б у очах Ни!.. «О, який Е дужий! — напевне, сказала б Ни.— Від Е утік страшний печерний лев!»— «Це Вогонь заступився за Е,— відповів би він Ни. — Вогонь наддав Е сили і відваги!» — «Може, Е — син Вогню?»
І справді, ніколи жодному мисливцеві не допомагав Вогонь, а йому, Е, допоміг! Та невже ж у жадібних язиках
Вогню, Що все палить та нищать, є Ще й якась чаСТкі добрості?.. Чи, може, Вогню, цій всепожираючій істоті, закортіло, хіба що лише задля примхи, показати перед печерним велетнем свою могуть...
Думки роєм снували у голові юнака, а він невідривно дивився у темінь, туди, куди шугало світло Вогню і гасло там, куди щойно зник лев. Одна лоскітна хвиля радості змінювалася іншою, і кожна з них виповнювала груди щастям. Е житиме, житиме довго, Е перемагатиме звірів, Е не боїться віднині жодного супротивця, Е зуміє визволити Ни від горя і розпуки! Ни буде разом з Е, усмішка не сходитиме з лиця Ни!.. Юнакові здавалося, більше того, він був цілком переконаний у тому, що відтепер, з цієї миті, все в його житті повинно змінитися на краще. Що він робитиме, як діятиме і коли — він ще не знав, та все його єство виповнювалося такою жагучою вірою в те, що всього досягне він і що все подолає! Адже недаремно там, у високості, живе його подоба! Вогонь освітив її, показав її живою, рухливою. Е стрімко глянув у височінь, але велетень уже зник. Юнак роззирався, вдивлявся у небо, проте постаті велетня ніде не побачив. Вогонь більше не хотів висвітлювати її. А той велетень так був схожий на нього самого! Він наслідував його рухи, він теж бився з печерним левом...
Вогненні гілки краяли небо і навпіл, і вподовж, і навхрест, ніби карали його за якусь провину, вслід за спалахами били громи, і здавалося, що то важко гупали довбні по велетенських дуплистих деревах, у друзки розбиваючи і протрухнявілі стовбури, і засушені сонцем сучки. Ті небесні спалахи, що з'являлися на мить світові, хоча жахали Е, але водночас у юнакових грудях співзвучно щось відгукувалося їм, адже ж бо він знав: той Вогонь, який жив на небі, був братом чи, може, батьком гоготливого Вогню. Це ж бо він, Вогонь, що так жадібно пожирає дерево, злетів звідти, з неба, злетів, щоб стати оборонцем від печерного лева, а тому лякатися не треба, хіба що дякувати невпинно. І юнак упав навколішки перед Вогнем, який шаленів серед уже почервонілих гілок. Вони тріщали з розпуки, пирскали іскрами, обламувалися і падали додолу, де загрозливо сичали і куріли білими димками.
Юнак не підводився, він невідривно дивився на миготливі язики полум'я, сторожко вслухався у незрозумілу мову Вогню — прагнув вихопити з тієї мови щось дохідливе, уловити якийсь знак, повеління чи, може, й прохання...
Дощ лився з неба косими стягами і ніяк не міг загасити полум'я. Врешті хльосткі струмені ослабли, почали стихати і нараз зачастили лише лапасті холодні краплини. Частіше почали падати оповиті їдким синім димом недопалки гілок, на сиву гарячу поверхню попелу сипалися вуглини.
Вогонь почав пригасати. Його язики уже не шугали довкола крони дерева,— вона значно звузилася,— і вже не збиралися у своєму узвишші, щоб уганятися у темінь неба. Тепер Вогонь тримався лише деяких гілок, решта ж їх зникла — згоріла або ж дотлівала долі, а ті, що поприга-сали, були посмуговані чорною лускою, яка переливалася під вітром червонястими відблисками.
Е усе стояв на колінах, приглядався. Кожен звук багаття збуджував і насторожував. Вогонь утрачав свою силу. Довкола почорнілого стовбура лежали гілки, що попадали, куріли, сичали від вологи, де-де знову спалахували, щоб одразу ж згаснути назавжди.
Сумно було дивитися Е, як один по одному гасли червоні верткі язики... Усім своїм єством юнак відчував, що їм не хотілося гаснути, помирати, їм бажалося палати, звиватися, гоготіти, сипати іскрами, куріти чадним духом, та не вистачало вже сили. І небесний Вогонь уже не прозирав з-за хмар. Він уже був далеко — за лісами і горами, слабко просвітлювався звідти, і голос його, густий і вайлуватий, ледве долинав сюди.
Почав світліти обрій на тому місці, де мало народитися нове розпечене коло. А цей Вогонь мав померти!.. І вже ніщо не може його врятувати. І він, Е, теж безсилий допомогти Вогневі, цій могутній і незрозумілій істоті, що часто злітала з неба. Злітала вона зненацька — щоб спалити чи потрощити, покалічити чи навіть убити на місці!.. Але на цей раз Вогонь упав на землю, щоб захистити і обігріти його, Е, щоб викликати у нього напрочуд радісне почуття перемоги над левом!.. На цей раз з неба злетів, певне, добрий Вогонь, добрий саме до нього, Е!.. І те небесне коло, що незабаром мало з'явитися над обрієм, теж є добрим Вогнем, але занадто далеким... Однак його тепло і світло долинають до землі, і ніхто не боїться цього небесного Вогню. А цей Вогонь умирав... Е відчував жаль, йому хотілося надати його вже слабким спалахам сили, завзяття, та не знав, як це зробити.
Небо ще більше просвітліло. Унизу, по схилах, у кущах та на деревах лунко розщебеталося птаство. Воно зустрічало ранок, чекало світла і тепла і тому радісно лементувало.
Вогонь помирав. Він де-де блимав на недотлілих чорних гілках, а їхні уламки, розкидані довкола, лише куріли Щедро порозсипувані вуглини бралися сизуватим попелом.
Нараз увагу юнака привабили кілька головешок, що лежали одна на одній. З їхнього осереддя, звідки струменів густий димок, несміливо сяйнув язичок полум'я і відразу ж погас. Головешки закуріли дужче. Е чекав — напружено, сторожко. Сподівався на новий спалах. І знову з диму вимахнув вогник... Так він з'являвся кілька разів, а коли захлинався, головешки куріли ще дужче, ще задушливіше— Вогонь ніби нагромаджував силу, щоб доїсти обвуглені недопалки. І ось головешки таки взялися червонавим полум'ям, що вже не гасло, а горіло рівно, аж лопотіло.
Е пильно споглядав, як Вогонь поглинав свою поживу — недопалки. Вони лунко потріскували, ніби горіти їм було вельми приємно. А може, то була їхня розповідь про щось своє? Гарячі язики полум'я вибирали з них чорне тіло, жадібно злизували його. Недопалки ставали чимраз тоншими і коротшими. Нарешті вони суціль взялися червонястим блиском, порозпадалися на частки. «Невже Вогонь більше не вихопиться з них?— думав юнак.— Той Вогонь, що його порятував, помре? Що робити?.. А коли...» Радісний поклик вихопився з його уст:
— Та ні!.. Вогонь не помре, Вогонь житиме!..  
Від сильного збудження юнак умить схопився на ноги. Тепер він знав, що робити!.. Е покладе почорнілі недопалки на червоні вуглини, які ще залишилися де-не-де! І Вогонь перекинеться на них, почне їх їсти!..' Вогонь буде йому такий вдячний!.. І, обпікаючи пальці, Е заходився перекидати головешки, які диміли ще, на червоні вуглини. О, тепер Е здружився з Вогнем!
Юнак навіть не відчував болю в попечених пальцях, він напружено чекав, поки Вогонь вийде з вуглин і почне поглинати головешки. Довго чекав хлопець, приглядався до купи почорнілого гамузу, та ось дух Вогню почав густішати, він раз у раз струменів в обличчя, забивав подих і різав очі. Та Е радісно це зносив, бо тепер уже напевне знав — Вогонь оживе, він знову запалає!
Вогонь, сяйнувши спершу маленьким язичком, нарешті накинувся на поживу. Е прикладав руки до грудей і, відразу ж відриваючи їх і тремтливо простягаючи до Вогню, урочисто промовив:'
— Вогонь — великий войовник!.. Коли Вогонь зривається з неба — хитається земля, тріскаються гори і великі уламки скель падають у глибокі прірви! Вогонь валить могутні дерева, Вогонь розбиває хмари! Вогонь нагонить жах на людей і на звірів! Але Вогонь може бути і добрим. Вогонь порятував Е. Молодий чак хоче укласти спілку з могутнім Вогнем!
Юнак замовк. Затамувавши подих, чекав якогось знаку від Вогню. Згоден Вогонь на спілку з Е чи ні?.. Вогонь, певне, гадає, що Е для нього надто квола істота! Однак і Е може стати у пригоді. Спілка завжди приносить користь обом... О, якби Е завжди мав такого захисника, як Вогонь!.. І Вогневі було б добре. Ось і зараз Е підкинув чорних недопалків. І Вогонь жадібно їх їсть. Чого ж могутній войовник не подає знаку?..
Е пильно приглядався до полум'я, вслухався в його задоволену мову. Вогонь жваво лопотів і кидав довкола гарячий, дух. Потріскували головешки, хоча, напевне, уже були мертві. Чи то промовляє Вогонь? Адже ні мертва людина,  ні  забита  тварина  ніколи не подають жодного звуку, жодного стогону... Так і мертве дерево не може говорити. Це за допомогою мертвого дерева промовляє Вогонь. Але що саме?.. Хіба можна зрозуміти його мову? Він мусить подати якийсь знак. Інколи з котроїсь з головешок відскакувала розжарена вуглина. Це викликало страх. Бо вони летіли прямо на Е. Може, цим Вогонь дає знати, що не хоче мати такого спільника, як Е. Але ж чому він порятував його?..
І знічений Е знову заговорив уголос:
— Вогонь бачить, ще Е — молодий мисливець. Але молодик Е — вірний друг. І на полюванні — завзятий і кмітливий. Невдовзі він долатиме і великих звірів. У Е тверде слово і вірна душа. Він ніколи не зрадить того, хто його порятував!.. Тож хай Вогонь подасть знак — чи хоче він укласти спілку?..
Юнак замовк, напружено приглядаючись до кожного язика полум'я. Вони так само жадібно облизували розпечені боки своєї поживи і підстрибували один вище іншого, неначе танцювали. Чи, може, Вогонь своїм жвавим лопотінням висловлював згоду?.. Е не міг цього знати.
А довкола вже повипливало з сірої каламуті — дерева на суміжних горах, величезна плеската стіна скелі. Сизуваті, холодні після ночі, хмарки нерухомо висіли в небі. Туман мутними клубками сповзав з гір, відкриваючи все нові й нові краєвиди — щедро вмиті зливою бескиди, зелені верховіття дерев, щербаті верхи скель обабіч ущелин.
Догоряли головешки. Е відламував з мертвого дерева ще теплі штурпаки і кидав їх у багаття. Вони один по одному займалися і горіли з тріском. Незабаром Е повідлом-лював усе, що міг. Потім він метнувся на схили і приніс кілька оберемків сушняку, щоб щедро пригостити свого могутнього захисника. А той спочатку таємниче сичав, немов гадюка, потім задоволено пихтів своїм їдким духом, снуючи його то в один бік, то в другий, і, нарешті, спалахнув жвавим полум'ям.
— Вогонь житиме, житиме!— захоплено вигукував осиротілий юнак, вбачаючи у цій пломінкій силі свого єдиного друга і помічника.

ЧАСТИНА ДРУГА
У просторій печері збилося плем'я чаків. Зіщулені тіла, що попритулювалися одне до одного, видавалися суцільною чорною масою. Тільки під час спалахів небесних гілок, коли їхнє світло разом з диким посвистом вітру проникало всередину печери, можна було зазирнути у найглухіші закамарки. Погляди всіх були прикуті до входу—звідки насувалося щось грізне й страховинне. Гуркотнеча стояла неймовірна — від неї дрижали товстелезні стіни і склепіння, з розколин яких прямо на голови градом сипалися дрібні камінці та пісок. Далі вогненні різки почали так часто стьобати небо й землю, що в печері мерехтливе сліпуче сяйво не згасало ні на мить. Нараз у короткому проміжку тиші вихопився пронизливий голос матінки Уф:
— Це — покара!
— Покара, покара!—дружно підтримали її чаки.
На середину печери виштовхали вождя Ту. З усіх боків на нього тиснули,  вимахували руками, щось вимагали, і здавалося, що розлютовані чаки нарешті накинуться на свого вождя і рознесуть його на шматки. Але Ту не оторопів, не здався на милість юрби, у ньому заговорила кров, кров ватага, і він, страшний і розшалілий, з палаючим зором, здійняв сучкувату довбню. З диким риком він махнув нею навколо себе, і всі повідскакували хто куди.
— Підходь по одному! Кидайтесь усі! Вождь Ту з усіма справиться!..
Зненацька спалахи урвались, і настала тиша. Примовкли і чаки, спинилися — не зважувалися ринутись у темряву, де сліпа довбня могла розколоти череп будь-якому смілив-. цеві. А коли знову у печері спалахнув відблиск небесного сяйва, усі побачили Ту, який непорушно завмер з піднесеною вгору довбнею. Вождь уже не розмахував нею, вичікував.
Прокотився гуркіт помірної сили, а за ним знадвору пролунав чийсь тривожний вереск:
— Виходьте, чаки, виходьте! Виходьте дивитися на не бесне чудо! Виходьте!
Голос був таким пронизливим і владним, що вмить схитнув усю громаду чаків. Про сутичку з вождем відразу забули. Усі ринули до отвору з печери, збилися там, здійняли галас.
— Чудо!.. Чудо!..—линуло над юрбою.
Високо вгорі у світлі ясного полум'я бовваніла чиясь непомірно велика постать. Невідомий велетень вимахував довбнею перед левом, що вибирав зручну мить для стрибка. Звір норовив метнутись на двоногого супротивця, та на заваді ставала замашиста зброя гіганта.
— На чому ж вони тримаються?— зойкнула одна з жінок.
— Їх тримає вершина гори!
— Та ні, їх тримає небо!
— Небо?..
— Хмари тримають їх!
— Хмари?..
— Хмари, хмари...
— Та це ж наш молодий чак! Це — Е!—вигукнув То.
Це він помітив небесне диво і пронизливим криком повідомив одноплемінців.
— Наш Е? Чак!
— Е, це наш Е?!—зойкнула юрба і раптом принишкла.
Кожен вглядався, напружував зір. Справді небесний велетень був схожий на юнака Е,
— Так, це наш Е!—промовила матінка Уф з такою впевненістю, що сумнівів більше ні в кого не залишилось.
І відразу ж після її слів там, де змагався Е з хижаком, сяйнув спалах, а трохи потому звідти докотився могутній хряск. Лев метнувся в один бік, в другий. Е з піднесеною довбнею рушив на звіра. І ледве чи й зробив три-чотири кроки, як лев крутнувся і подався вниз. Лев тікав, тікав з неба на землю!
— Лев злякався довбні Е! —крикнув То на повну силу своїх молодих легень.
Лев зник, Е, зробивши ще два кроки услід, зупинився. Він потрясав зброєю і, певне, щось переможно вигукував. Далі повернувся, опустив довбню і повільно, ніби вагаючись, попрямував до краю якогось виступу, з-за якого струменіло яскраве світло. Постать Е з кожним кроком робилася все більшою і яснішою. Е упав навколішки перед якоюсь світлою силою, Е дякував тій силі, молився на неї. Та раптом небесний велетень потьмянів, його ніби затулила якась щільна запона. Видиво зникло. Лише світла пляма мерехтіла в горах, проглядала крізь хмари і косі стяги дощу.
Тоді люди загомоніли. Найбільше непокоїло їх те, що хотіли таємничі могутні істоти сказати їм, чакам, висвітлюючи у піднебессі щойно зникле видиво?.. Велетень був схожий на молодого вигнанця Е!.. І він переміг страшного звіра. Звичайно, могутні істоти співчували йому, вони дали Е великий зріст і силу... То що це все значить? Що значила люта гроза, яка мало не розвалила печери?.. Істоти гніваються на них, чаків, гніваються на їхнього вождя Ту!.. Хай він пояснить їм це видиво, хай мовить слово!
— Де вождь Ту? — майже хором залементували чаки.
І знову вождя безцеремонно виштовхали на середину.
— Говори, Ту, говори! Який знак подали Могутні істоти чакам?
— Ту бачив на небі Е, що зробився велетнем?
— Ту прогнав Е!
— Могутні істоти наслали страшну грозу!
— Такої ще ніколи не було!
— На голови сипалося каміння!
— Могутні істоти хотіли покарати чаків...
— Чи ще покарають?!
— Говори, Ту, говори!..
Але вождь Ту мовчав. Тільки спідлоба блискали його страшні очі. Вони не спинялися на комусь одному, вони злісно пронизували всіх чаків водночас.
— Говори, Ту, говори! — лемент юрби досяг найвищої напруги, чаки знову ладні були накинутись на свого вождя, повергнути на землю і розтоптати.
Ту це добре відчував. До болю в пальцях стискаючи довбню, він зрештою похмуро проказав:
— Нехай пояснить видиво старий Куй!..
З'явився старий Кун. Зупинився поряд з Ту. Сяйнула серед хмар гілка, нібито тільки для того, щоб освітити сутулу постать Куна, зсохлу і зчорнілу, як і сама земля. Довгі руки тулилися до тулуба, як два струхнявілі стебла. Короткий то був спалах, але кожен побачив таке ж зчорніле, як і тіло, обличчя старого, вкрите поріділим волоссям. Та не про тілесну кволість говорили очі — вони променіли блиском, мудрим і всезнаючим.
Запала така тиша, що чути було важкий подих старого. І вже в темряві кожен побачив, як старий підніс руку. Він вимагав уваги. І це було не зайвим, бо в небі прокотився грім. І коли він стих, старий Кун заговорив:
— Очі хоробрих чаків бачили все. З чаками говорили могутні істоти. Вони говорили таким дужим голосом, від якого важко стогнала земля. Вони блискали такими довгими вогненними гілками, що кожної з них вистачило б на день шляху!..
Кун замовк. Кун не сказав найголовнішого. І хоча кожен знав, що він має його сказати, все ж загаласували:
— І це все?
— А видиво?
— Що воно значить?
— Хай Кун говорить!
Кун знову підніс угору костисті руки. Юрба замовкла.
— Могутні істоти гніваються! — промовив найстаріший чак.
— На чаків? На чаків? — загуло плем'я.— Що вчинили їм злого чаки?
— Може, і на вождя Ту! — сміливо проказав старий Кун.— Але які саме істоти гніваються — добрі чи лихі? Коли добрі — чакам доведеться скоритися, а коли лихі — чаки битимуться з ними!.. Добрі істоти допоможуть чакам!
— То і старий Кун нічого не знає?
— Якщо зараз Кун не знає, то знатиме потім,— сказав старий.
— Коли ж Кун знатиме? Коли?
— Цієї ночі, мабуть, могутні істоти скажуть Кунові.
Натовп примовк. У голосі старого звучала впевненість.
— Чи не захищають могутні істоти молодого чака Е? — провадив далі старий, неначе розмірковував про себе.— Може, тому і наслали вони на всіх чаків таку гуркотнечу... Чи не підбурив їх молодий чак, чи не наскарживсь?.. І чому молодого Е освітив Вогонь? Адже він — лютий ворог і людей, і звірів! А тепер Е і Вогонь — приятелі!..
— Ні, Е — добрий! Е не може бути приятелем лютого Вогню! — поривно вигукнула Ни.
— Що може знати якесь кволе дівчисько? — гримнув Кун.
— Нічого, нічого не знає! — пролунало водночас кілька голосів.— Нехай Ни мовчить!
— Нехай мовчить! — і в цьому останньому суворому голосі чулося не тільки повеління, а й загроза. То був голос Хіпа.
— Вогонь пожирає дерева з плодами, щоб не дати їх чакам,— провадив далі Кун.— Вогонь відбирає всяку поживу. Вогонь сам пожирає все... Вогонь завжди був ворогом чаків! Кун знає його лиху силу. Ще коли у Куна були дужі руки і швидкі ноги, а волосся на голові було чорне і густе, то Вогонь оточив у лісі чаків зі всіх боків! Вогонь хотів пожерти усіх чаків живцем! Тоді поряд бігли тигри і вовки, олені й зайці. І ніхто ні на кого не нападав... Ліс гудів од тупоту ніг. Огонь пік обличчя, душив густим своїм подихом! Найдужчі були безсилими супроти нього. Усі шукали порятунку. За звірами бігли чаки, бо звірі краще знають дорогу до безпечного місця. Довго бігли чаки, а коли дісталися до зеленої долини, то не долічилися багатьох дітей, жінок, мисливців. Усіх їх пожер Вогонь! У чаків з Вогнем вічна ворожнеча.
Кун замовк. Він важко дихав. Довга мова втомила його. Натомість заговорили чаки. Вони згадали все: і те, як упав малий Е зі скелі і залишився неушкодженим, і як потім не зачепив малого лев, і як чорний птах заступився за Е. Але лев — не приятель Вогню. І чорний птах теж. І що все-таки значить це видиво у сяйві полум'я? Чи й справді Е здружився з Вогнем? Могутні істоти заступились за нього? Чи, може, той велетень, що боровся з левом у піднебессі,— зовсім не Е? Хіба ж можна було добре роздивитись? То хто ж тоді отой велетень? Усе це не давало спокою. Якогось певного здогаду не було. Залишилося тільки чекати світанку, коли старий Кун знатиме, що промовлять йому могутні істоти. Вогонь, певне, не подаватиме ніякого знаку, бо Вогонь— ворог чаків, ворог усіх звірів. Він приходить неждано-негадано і нищить усе. Тепер за Е мало хто заступався. Молодий, безвусий молодик, а замахнувся на вождя Ту довбнею!.. І як проворно лежма ухилявся від сучкуватої деревини вождя! Щось тут непевне! Заступався Е за Ни, а тепер Ни заступається за цього зухвалого молодика! Ще й стала перед вождем Ту, безбоязка й грізна, ніби спроможна була його подужати! І добре зробив Ту, що схопив ошаліле дівчисько за косми і шпурнув на землю. Знатиме надалі, як звертатися до вождя!..
Юрба чаків гула, немов розтривожений бджолиний рій. Ту вже давно не було серед одноплемінцїв. Кинулись, було, його шукати, щоб на цей раз виявити цілковиту покірність — чи словом, чи рухом, чи навіть німим послухом. Проте даремно  нишпорили — вождя  не знайшли. Старий
Кун теж кудись зник. Може, десь на потаємному місці має надію побачитися з могутніми істотами? Може, старий вже й дізнався про достеменну причину їхнього гніву? Але найбільше непокоїло кожного несподіване зникнення Ту. Боїться, що знову все плем'я оскаженіло накинеться на нього? І хоча він зовсім не з лякливих, але така сутичка закінчилася б не на його користь... То він покинув їх? У це не хотілося вірити. Чи десь перечікує, як далі поверне? Це видавалося більш ймовірним.
Однак юрба чаків мало-помалу рідшала — не кожен міг устояти перед зморою. Лише найвитриваліші дочекалися холодного світанку. І хтось із них у сірій каламуті угледів старого Куна. Він стояв на скелі, стояв нерухомо, ніби закам'янів. Тільки подеколи костисті руки простягалися вдалину, неначе намацували щось тепле, невловиме... Обличчя Куна не можна було розгледіти, та й сама постать раз у раз щезала у пливучому тумані. Здавалося, що старий не стоїть у високості на одному місці, а кудись плине.
Несподівано серед туману побачили чаки і свого вождя. Він сидів неподалік від Куна, на нижчому виступі каменя. Сидів нерухомо, кучмата голова впала на груди, і ніхто не знав, чи спить він, сидячи, чи про щось думає у тяжкому забутті.
Біля підніжжя гори незабаром зібралося все плем'я. Хтось заговорив, але на нього шикнули, нібито мовчанка могла більше пояснити, ніж слова. Тиші хотіли всі. Що сталося б, коли б усі заговорили? Чи не зашкодило б це тому, хто задля всіх чаклує на скелі, над самим урвищем? А що варто могутнім істотам, розгніваним їхнім галасом, зіпхнути старого в провалля?.. Залишалося лише одне — приглядатися до постаті Куна, який, здавалося, чаків зовсім не помічає.
Та ось над кряжем далекого пасма гір просвітліло. Невдовзі звідти мав з'явитися червонястий краєчок розпеченого кола. Вітер не рухав жодним листочком, жодною галузкою — він ще міцно спав. Покірним гуртом стояли і чаки. Вони чекали, що скаже їм старий Кун. А він ніяк не міг відірватися від того видива, яке тільки йому одному було видне. Нарешті старий Кун опустив руки, похилив голову. Стояв якусь мить, але та мить далася взнаки кожному чакові: ніби здерев'янілий тулуб Куна почав поволі хилитись до прірви, і якби юрба відчайдушно не зойкнула, він, певне, і не втримався б на скелі. Зойк привів старого до тями: він випростався, глянув униз на юрбу, повернувся і почав повільно сходити з гори. Ту теж підвівся, неначе чекав цієї миті. В одній руці тримав довбню, з якою ніколи не розлучався, а другою підтримував за плечі Куна, коли той сходив до племені.
Старий Кун та вождь Ту не дійшли до чаків — спинилися неподалік на невисокім узвишші. Звідти вони бачили все плем'я, і кожен чак їх теж добре бачив. Ту приставив довбню до ноги і кинув погляд на юрбу. Його зір не випромінював ніякої запеклості чи люті, він був цілком спокійний. Вождя анітрохи не радувало те, що в усьому натовпі, мовчазному і присмирілому, збитому докупи й одностайному, проглядали загальна покірливість і послух. Ту це добре умів помічати. Але водночас він знав, що та покірливість кожної миті могла змінитися на жорстокість, на шал. Особливо зараз. Усе залежало від того, що скаже старий Кун. Старий зараз мав незрівнянно більшу владу. Але з його вигляду цього не було видно. Навпаки, він увесь нібито обм'як, послабшав. Безсонна ніч давалася взнаки.
Та ось старий Кун ніби прокинувся від запамороки, пожвавішав. Очі його глянули на чаків, у них загорілися вогники.
— Хай чаки знають, що висохлому Кунові мало про що пощастило вивідати. Могутні істоти близько не наближалися до Куна, вони звіддалік говорили. Старі вуха не все розчули...
— Хай Кун говорить, що розчув!
— І що побачив!
— Що робити чакам?
Вождь Ту насторожився. Блиснули очі, постать напружилася, рука не втрималась — схопила держак довбні. У грудях Ту прокинулася вчорашня лють — його поривало ринутись на юрбу І розірвати її. Та добре знав — жоДён з чаків не побіжить, жоден не схилиться під його довбнею!
Вгомоніться, чаки, і слухайте,— помірний голос Куна відразу ж зробив те, що напевне неспроможна була вдіяти ніяка довбня: натовп присмирів — старий Кун щось та мав сказати!
— Старий Кун пильно вглядався у той бік неба, де з'явилося видиво,— почав знову старий, і кожен у нашорошеній тиші ловив кожне його слово,— але воно більше не блискотіло. Зате з-за гір сяйнуло підряд стільки разів, скільки на одній руці пальців. Старий Кун простер туди руку, і в ту ж мить з неба покотилася зірка. Та ще не встиг слід тієї зірки погаснути, як за нею полетіло безліч зірок. Летіли вони гуртом, так, як мчать чаки за здобиччю хвостатою. Невже, думає старий Кун, перша летюча зірка — то наш молодик Е, а юрба зірок — то плем'я чаків?.. Чого хотіли зірки від однієї зорі? Чого так хотіли її наздогнати? Щоб знову взяти її у своє коло чи щоб накинутись на неї і знищити?.. Старий Кун простягав руки до могутніх істот, благав їх сказати правду — з добрими серцями гналися зірки чи зі злими?.. Але могутні істоти мовчали. І раптом по темному плесу неба, що ледь проглядало поміж хмарами, з'явилася зовсім нова зірка. Вона плила плесом і світилася так, як ще жодній не вдавалося. Дійшла та зірка до хмар, сховалася за ними, знову виплила і знову сховалася. І вже більше не випливала. Зірка рухалася звідти,— старий Кун показав рукою на те місце, де було видиво.— Рухалася у наш бік. Рухалася швидко. Старий Кун чекав, що і цього разу за нею гнатиметься сонм зірок, але так і не дочекався. Раз по раз долинали голоси звірів. І поміж них вухо старого Куна ніби почало вловлювати голоси могутніх істот. Але вони линули не від землі, не з-за гострих скель, а з самого неба! Здалеку вони линули — нічого не можна було розібрати до пуття. Тому старий Кун гукнув їм на всю силу грудей: «А-о-о!.. А-о-о!.. Старий Кун благає могутніх істот підступити ближче, бо старий Кун не може літати — у нього нема крил! Старий Кун хоче почути, що говорять уста могутніх істот!..» Голоси погучнішали, але що говорили могутні істоти, Кун не второпав, бо вони промовляли своєю мовою, вони не  схотіли говорити так, як чаки. «Старий Кун нічого не може зрозуміти!» — гукнув могутнім істотам. На це вони не відповіли. Голоси відлинули і нарешті стихли. Чулося тільки завивання звірів. До самого ранку ні на небі, ні на землі очі старого Куна більше ніяких знаків не помічали. Тільки оце перед самим ранком з густого туману ледь долинув чийсь голос: «Чого стоїш на скелі, старий Куне, чого чекаєш?.. Хіба не бачив наших знаків?! Отож розмірковуй!» А незабаром і ви, чаки, запримітили мене на цій скелі...
Старий Кун замовк. Запала мовчанка. Ніхто з чаків не наважувався заговорити першим. Та врешті з гурту вихопився сміливець:
— То що ж розміркував Кун?
— Кун розміркував, що чакам треба йти в гори,— сказав старий і напівзігнутою рукою вказав знову на те місце, де було видиво.— Там чаки побачать Е. Можливо, чаки там побачать і ще щось.
— Правильно, адже плем'я зірок линуло за своєю зіркою!..— загув збір.— Там чаки знатимуть — чи милувати молодика Е, чи карати!..
— А  може, там Е уже немає? — запитав хтось з чаків.
— А де ж він, де?..
— Може, могутні істоти взяли його на небо?..
— Коли могутні істоти показували нам молодика Е, то звідки Е добув довбню? — озвався і вождь Ту.— Адж<з тікав Е у гори голіруч!
— Тікав голіруч, це так!
— Хто ж дав йому довбню?
— Могутні істоти?
— Довбня Е лежить там, де її було вибито у нього з рук! — сказав Ту.
Чаки рушили на місце вчорашньої сутички, але довбні там не знайшли.
— То чи не вертався молодик Е за своєю довбнею?..
— Вертався?
— Коли?
— Уночі?
— Так, уночі.
Почали гуртом роздумувати, пригадувати. Вночі ще довго сиділи чаки поміж валунами. Потім знялася гроза. Всі поховалися в печері. Невдовзі з'явилося видиво. Виходило, що вернутися молодик Е начебто і не міг. Яким же робом у нього опинилася довбня? Цього вже ніхто не міг пояснити. Вирішили піти у гори і розшукати Е, розпитати — звідкіля у нього довбня і чи його вона, чи яка інша? Коли його, то як Е спромігся її забрати, а коли довбню йому дали могутні істоти?.. Коли так, то чи не стануть ті істоти захищати молодика?.. Однак чаки твердо вирішили йти. І вже ніякі, навіть найстрашніші істоти, не змогли б їх зупинити.

Після того як чаки повискакували з печери дивитися на небачене видиво, сам То недовго залишався там. Тільки-но видиво зникло — юнак непомітно метнувся в гори. Його не могли залякати ні темінь ночі, ні ковзке каміння на схилах, ні спалахи сліпучих гілок, ні гуркотнеча, ні люті звірі. Він ішов за покликом серця. Його друг і брат Е опинився у біді. Дарма що Е відігнав лева, молодикові ще загрожувало падіння з неба. Хто ж йому там допоможе, захистить його від звірів?.. То не замислювався над тим, як опинився Е на небі,— юнак прагнув побачити свого друга, побачити якнайшвидше, пересвідчитися, що він живий, а далі дізнається про все — і про бій з левом, і про видиво. Тільки б побачити Е! І юнак поспішав.
То вже вдруге за одну ніч долав круті кам'яні схили, долав під холодним дощем, сліпучими зблисками і страшенною гуркотнечею. Раз у раз з височини летіли каменюки, і То не знав — чи влучить котра з них у нього, чи промине. Однак він спритно кидався під виступи гранітної стіни, за стовбури дерев, а коли якогось схову не знаходив поблизу, тоді юнак просто присідав до землі і зіщулювався.
У важкій дорозі найближчою супутницею То була думка. Вона втішала його, надавала сміливості й сили. Щойно побачене видиво збурило юнака, оживляло мрії, які він давно плекав. Той знак міг багато що змінити. Його подали чарам могутні істоти! Вони могли зробити Е вождем племені!.. Вождь Ту має зійти зі сцени. У нього надто часто виникали сутички з цілим племенем. Кожен чак боїться вождя, тремтить перед ним, а тому і не любить. Чаки накидаються на Ту тільки юрбою. І хоча вождь Ту і розмахує завзято своєю страшною довбнею, але варто йому зачепити когось з чаків, як відразу ж вибухне розправа. Коротка і кривава! Вождь Ту не мав друзів. А він, То, буде для Е справжнім другом. У Ту лише два ока і два вуха, а Е матиме багато очей і багато вух. Е матиме друзів, які завжди стануть поряд з ним, будуть його підпорою і захистом.
Але не одні втішні думки снували в голові То. З'являлися й сумніви. Бувалі мисливці не схочуть стати під провід якогось молодика! Оберуть вождя з-поміж себе. А можливо, Ту і втримається. Тоді залишається одне: підмовити спершу хоча б кількох юнаків до втечі. То був певен, що це йому вдасться.
Кожен юнак прагнув якнайшвидше стати до лав мисливців. Лише тоді він позбувався всіляких кпинів. Молодикам не вільно було встрявати у розмови дорослих, утесуватись до їхнього гурту. То добре знав, що можливість якомога раніше стати мисливцем снилась не одному молодику. Самому ж То через каліцтво стати відважним мисливцем не світило зовсім. Ну що ж, хай тоді інші швидше вийдуть на стежку сміливих і відважних.
Чорну ніч поволі починала розмивати сіра каламуть світанку. Війнуло холодним вітром, але юнакові було душно — він сходив усе вище і вище. Раптом То спинився. Юнака відлякував миготливий червонястий відблиск, який вихоплювався з-за кам'яної перепони. Далі йти не зважувався. Що там могло бути? Можливо, то місцина, де збираються могутні істоти? Напевне, сплять ще вони, а він потурбує їхній спочинок... Розгніває їх! У цю мить відблиск сяйнув яскравіше. Від ляку То аж присів до землі. О, вони вже гніваються! Далі йти було вельми небезпечно. Червонястий відблиск нагонив жах. Адже там, за кам'яною стіною, дихав Вогонь! То прикипів до каменя, принишк, хоча його так і поривало кинутись назад, відбігти від небезпечного місця,
Однак То не схоплюЁався і не тікав. Сидіти, причаївшись, видалося кращим, аніж тікати, нічого не вивідавши, не знайшовши друга. А де ж він, друг Е?.. То згадав, що вони домовилися давати знати один про одного голосом пугача. Але хіба Е десь поблизу? Хіба Е може знаходитися там, де блискотить ворожим сяйвом Вогонь?..
То напружував слух, проте ніяких звуків, навіть шерехів, не вловлював. А може, Е десь кружляє неподалік або причаївся, дрімаючи, у схові?
У зарослях почали пробуджуватися пташки. Вони безбоязно кидали свої голоси у нашорошену тишу. Вони нічого не боялися. І він, То, не побоїться озватися голосом пугача. І тільки-но юнак наважився крикнути по-пташиному, як там, де блискотіли червонясті відблиски, з'явилася людська постать і відразу ж зникла на схилі. Був то Е чи хтось інший з невідомого племені? Тепер уже юнак передумав подавати умовне гасло — хай ранкове світло ще трохи просвітить морок. Треба спершу добре розгледіти постать, коли вона знову з'явиться. І постать невдовзі з'явилася — чоловік ішов назад, щось несучи поперед себе. Коли він на якусь коротеньку мить опинився на кам'яному узвишші, То впізнав свого друга! Так, це був Е!.. Поривна хвиля радості мало не зірвала юнака з місця, але щось усе ж утримало. Не став То і кричати пугачем. Нічне видовисько ніби застерігало, закликало до обережності. Спочатку То повинен зазирнути на ту місцину, звідки струменіли відсвіти! Саме ж туди поніс Е якусь ношу!
Що він там робить? І що за відсвіти струменять звідти миготливим потоком? Усе це так розпалило цікавість юнака, що він осмілів настільки, що знову подався вгору. Робив це він украй обережно — жоден камінець не скотився з-під його ніг, жодна пересохла гілка не тріснула. Залишалося ще трохи шляху, і він загляне туди, куди зник з ношею Е. Та ось юнак відскочив убік і принишк за кущем: почув легку ходу друга.
З-за оброслого травою каменя То спершу побачив голову Е, опромінену червоним відсвітом, а через мить і всю постать — рухливу   і   стрімку.   В   руці Е тримав довбню і йшов прямо на То. «Відчуй, напевне, дух людини»,— подумав То. Спершу хотілося підвестися і рушити назустріч другові — мовити, що це він, То, прийшов, але і на цей раз юнак вирішив не поспішати. Нехай Е сам його виявить! Але вітер віяв на То, і Е не відчув присутності друга. Швидко промайнув мимо і зник поміж кущами.
Ось тепер То знатиме все! І юнак декількома стрибками, спритними і пружними, вискочив на кам'яний гребінь і мало не скотився назад на схил від непомірного ляку. Біля обгорілого дерева, з якого розповзалися врізнобіч сині в'юнкі цівки диму, палав Вогонь!.. Язики полум'я наперебій відскакували від червоної купи головешок, здіймали високо над собою легенькі іскорки і висотували химерними рухливими вигинами свій дух у саме небо! То почув і тріск. Прямо в обличчя війнув терпкуватий дух Вогню — жахний, загрозливий! То схитнувся на місці, однак не міг відвести погляду від полум'я, яке не лише лякало, а й ніби притягувало, заворожувало. Раптом вітер схитнув вертку руку Вогню у бік То. Від ляку юнак відскочив. Здалося, що та рука хоче дотягнутися до нього і спалити. То причаївся за каменем. Пересилюючи ляк, юнак усе ж визирнув із засідки — рука полум'я знову шугала вгору, вона здіймалася вище обгорілого дерева, линула прямо в небо. Це трохи заспокоїло. «А сам Е хіба не тікав од Вогню?» — цей здогад остаточно привів до тями. Як він відразу про це не подумав? Тепер тільки лишалося наздогнати Е!.. Але умить згадалося і те, як нещодавно виходив Е з якоюсь ношею саме сюди, звідки мерехкотіли зловісні відсвіти, а їх, звичайно, розкидав Вогонь!.. Хіба і на цей раз Е повернеться сюди, де зовсім близько шугає у небо рука Вогню?.. Чи, може, Е усе ж тікав од Вогню? То не знав, на що зважитись — залишатись на місці, чекати повернення друга чи кинутись за ним навздогін?.. Так, наздогнати Е! І хай він усе пояснить!..
Але тільки-но То зірвався з місця, щоб податись услід Е, як несподівано тріснула суха гілка. Юнак знову причаївся. Чи не повертається друг?.. А може, підкрадається звір?.. Та ось віття кущів розсунулося, і з'явився Е з ношею поперед себе. Він ніс оберемок сухого гілляччя. Спереду, Напохваті, рука стискала держак довбні.
Ось що носить його друг!.. І навіщо йому це гілляччя?.. Напевне, лаштуватиме з нього якийсь захисток? Здивуванню То не було меж, коли він побачив, що Е зовсім безбоязно підійшов до Вогню і обережно поклав принесене гілляччя прямо у червону пащеку полум'я. Вертка рука Вогню відразу ж сховалася за гілляччям, і з-під нього заснував урізнобіч густий синюватий дим. Невже його друг і брат заприятелював із Вогнем? Вогонь — запеклий ворог племені ча-ків, ворог усіх племен, які живуть під розпеченим колом, Вогонь — страшніший од звіра, страшніший від прудкої води і дужого вітру. Від єдиного подиху Вогню все живе корчиться і гине!.. Невже заприятелював Е з Вогнем?..
Тим часом з-під кинутого в червону пащеку гілляччя почали просотуватись язики полум'я. Е став перед закурілою купою навколішки. Дим пахтів йому в лице, оповивав усю його постать. Однак Е не боявся, запопадливо дивився на Вогонь, що знову оживав, щось шепотів до нього, благально наставляв долоні, притуляв їх до грудей і знову наставляв. Е вів з Вогнем якусь потаємну розмову.
Нарешті Вогонь, відкинувши високо вгору густий синій дух, шалено вихопився назовні, і в ранкове небо знову сягнула його вертка червона рука. І це зовсім не злякало Е. Він низько схилив голову, неначе віддавав усього себе на милість невідомої сили.
— Не бути Е вождем племені,— прошепотів То.— Е загинув!
Хлопець з жахом дивився на свого друга і брата. Як порятувати Е? Адже всього себе Е віддавав Вогню. А чи не домовлявся Е з Вогнем ще раніше?.. І чи не в помсту за вигнання Е Вогонь так запекло почав кидати вогненними гілками і потрясати кам'яною печерою?.. Вогонь хотів живцем засипати брилами усе плем'я! А потім показав у високості Е, показав могутнім, дужчим за лева! А тепер Е, либонь, дякує Вогневі за все це? А далі? Що станеться далі? Хіба Вогонь угамується на цьому? Е разом з Вогнем заповзявся знищити усе плем'я чаків?! І його, То, хочуть теж знищити?..
Лють закипала у грудях То. Юнак ладен був на все: крадькома підбігти до Е і несподіваним ударом розтрощити довбнею голову! Але, напевне, це не вдасться — Вогонь попередить свого сина. Вогонь бачить усе! Але ні!.. Треба спершу крикнути, крикнути гнівне слово! Хай Е почує це слово, а далі То готовий до двобою з Е і з Вогнем!... Хай загине То у нерівному бою, але хай Е і Вогонь знають, що він не боїться їх, він їх зневажає! І юнак умить здерся на камінь, випростався і гукнув на повну силу своїх легень:
— Го-го-го!.. То кидає гнівне слово до Е! Е здружився з Вогнем! Е віддає своє серце ворогові! То питає: чи не зро бив Вогонь Е своїм сином? То більше не друг, більше не брат Е!
Хлопець замовк. Він чекав, що скаже Е. А той, уздрівши свого друга, вже йшов до нього. Йшов з довбнею, йшов швидко. Зупинився за кілька кроків, запитав:
— Чому То не хоче бути другом і братом?
То мовчав.
— Вогонь порятував Е! — сказав тихо юнак.— Цей Вогонь— добрий! Він зла не заподіяв Е. Не заподіє і То.
Та в цю мить червона рука Вогню знову схитнулася — вона полинула до двох молодих чаків. І То зірвався з місця. Е подався за ним, спритно перестрибуючи через гостре каміння, випередив друга і став перед ним несхитною перепоною.
— Невже То хоче бути ворогом Е? — важко дихаючи, запитав Е.— А що казав То вночі?..
— Тепер у Е є новий друг і брат — Вогонь!
— Вогонь буде другом і братом і для То.
— Ні, То не хоче, не хоче!..
— То боїться Вогню?
— Вогонь — ворог чаків! То не любить Вогню! То і всі чаки бояться червоного страховиська!
— Але Вогонь порятував Е! — заперечив юнак і почав жваво розповідати, як вибіг з печери лев, як він розтрощив звірові лапу, як далі кинувся до дерева, сподіваючись порятуватись на ньому. Та несподівано з страшним гуркотом Вогонь запалив дерево і почав його їсти. Е боявся більше лева, ніж Вогню. Е підійшов до палаючого дерева, а лев побоявся Вогню. Лев утік.
— Е боровся з левом на землі чи на небі? — запитав То, який від запальної розповіді друга трохи прийшов до тями.
— Е боровся з левом на землі.
— То бачив Е на небі... Усі чаки бачили Е на небі.
— Бачили?.. Невже чакам усе було видно?
— Так, чаки бачили Е на небі! — повторив рішуче То.
— Е був на землі. А на небі боровся з левом якийсь велетень. Хто він — Е не знає.
— Велетень був схожий на Е!
— Велетень швидко зник, і Е його більше не бачив.
То дивувався. Він не знав, що робити. Надто все було неймовірне і незбагненне. То бачив на небі велетня, чаки бачили теж і сам Е бачив. Велетень розмахував довбнею. Лев злякався і втік. За Е заступився Вогонь! І ось він, цей Вогонь, простягає до неба свою вертку червону руку! Цей Вогонь став другом Е... Чи може таке бути? Це — нечуване
диво!..
— Хай То не боїться Вогню! Хай То підійде ближче і побачить, що це не страшно,— вмовляв Е друга, а той немов прикипів до землі.
— Хіба може Вогонь бути добрим? — запитав нарешті здивовано.— Хай сьогодні Вогонь, може, і добрий, а згодом почне нищити ліс, звірів, людей!.. Вогонь почне випивати воду із струмків. І де він пройде, залишиться одна пустка...
Е наморщив чоло, натужно думав, що б ще сказати, аби схилити друга на свій бік. Нарешті він усміхнувся, він знав, що сказати і на це!
— Каменю Вогонь не їсть, лише розпікає. І ми не дамо Вогню зійти з каменю!
— Нас Вогонь не послухає! — стояв на своєму То.— Вогонь з вітром перелетить на дерева!.. І тоді його ніщо не спинить.
Е задумався — не знав, що сказати тепер. То, певне, має рацію.
— Хай Вогонь помре! — ще раз повторив То.
Е озирнувся — з-за камінної перепони Вогонь більше не кидав відсвітів, бо над землею з'явилося розпечене коло. Воно було червоне і не пекло очей. А вдень довго на нього дивитись не можна. Розпечене коло — теж Вогонь!.. Але не їсть ні дерев, ні звірів, ані людей!.. Лише гріє. Опівдні гріє до млості, до змори. І тоді все живе ховається у затінок. Але й тоді ніхто не боїться розпеченого кола! А цей Вогонь, що зараз жадібно пожирає гілки, так і поривається відірватися від землі, перелетіти на більшу поживу! Проте він, напевне, і не думатиме летіти, коли його не так щедро годувати. Тоді він не матиме сили відриватися клаптями і перекидатися на дерева! Тоді він сидітиме нишком на кам'яній місцині!
Е знову просвітлів. Ці думки видалися юнакові такими переконливими, що він відразу почав викладати їх другові.
— А навіщо нам Вогонь? — просто спитав непіддатливий друг.— Навіщо?..
— Як навіщо? — вигукнув Е, але відразу змовк, бо і сам не знав. І справді, навіщо їм Вогонь?.. Адже ще ніхто з чаків і в подумках ніколи не гадав удаватися до дружби з Вогнем, з цією злою силою, що все нищить на своєму шляху. Вогонь міг бути прихильний хіба що лише до одного Е, а не до всіх чаків. І, може, саме через те Вогонь заступився за нього, що всі зреклися його, вигнали з племені. Але ні, не всі зреклися! Хіба Ни зреклася Е? Або матінка Уф? Чи брати та сестри? І сам То не зрікся, хіба що зречеться зараз, коли Е повернеться до Вогню, щоб і далі годувати, його!
Е відчував, що його вабить до Вогню, як вабить і до розпеченого кола, до його світла і тепла, до тієї млосної духоти, яку воно викликає, викотившись на середину неба. Е знав, що зараз має зробити вибір між Вогнем і То. Але ж якщо Вогонь має прихильність до Е, то хіба він виявить ворожість до його друга? Чи до матінки Уф, до сестер та братів? Отож треба якось прихилити То до Вогню! А як?..
— Нехай То принесе Вогневі гілок,— уже благально промовив Е.— Вогонь їстиме їх, Вогонь зрадіє!..
— То не хоче! — з тією ж непохитною твердістю заперечив друг.— То не хоче дружити з Вогнем!
— Тоді Е сам принесе гілок, а То хай подивиться.
То нічого не відповів, і Е сприйняв це як згоду. Він майнув на схил гори по гілляччя. Коли повертався назад з оберемком гілок, То перетяв другові шлях.
— Е не ступить далі!
— Чому?
— Е загине!
— Е житиме! Е уже довго стояв і сидів поряд з Вогнем. І Е живий! Хай То зачекає.
Врешті дійшов до багаття, що вже пригасло. Цього разу не віддав усіх гілок Вогневі, а лише частину. Тепер юнак був певен — Вогонь не відриватиметься клаптями, не так палахкотітиме, і То, коли ще стоїть неподалік, бачитиме малий Вогонь. Тоді, напевне, зважиться підійти ближче.
Від чергової пайки гілляччя Вогонь пригас, окутав усе довкола своїм сизуватим димом і про щось заворкотів усередині купи. А зокола, крім щебету пташок, ніяких звуків більше не долинало. Невже То пішов?..
Ніби якась ковзка гадюка заповзала юнакові в груди, вона всмоктувалася у тіло, липла до горла, примощувалась, неначе збиралася звити там собі кубло. Увесь гніт самотності, що зненацька наліг на плечі, подолав, здавалося, всю бадьорість, забрав останні сили.
Тривожна ніч, сповнена жахів і великого напруження, давалася взнаки. Змора хилила до землі. На Е линув їдкий дух Вогню і не зігрівав, а все повніше наливав тіло чимось болісним, гнітючим. Сісти на камені і заплющити очі!.. Сісти, сісти...
Е не знав, скільки він просидів із заплющеними очима, тільки коли раптом схопився від якогось підозрілого шарудіння, то йому здалося, що спав усього мить. Та Вогонь уже не горів — дивився одними вуглинами-очима, по краях яких біліли, ніби тріпотливі повіки, легенькі попільці. Ті очі неначе скаржились, що Е не дає їм поживи. Е поклав на пригаслі вуглини нову пайку гілляччя.
Нараз   чийсь  легкий   стрибок   насторожив юнака. Він оглянувся і побачив То, який стояв коло виступу каменя. У всій постаті друга відчувалась напруга, а на обличчі — тривога.
— Хай Е тікає! — гукнув То.— Сюди ідуть чаки!..
— Чаки?! — з уст вигнанця вихопилися і тривога, і острах, і лють. Він обіруч схопив довбню. Чого вони йдуть? Що їм тут потрібно? Чи йдуть на полювання?
— Е не тікатиме? — запитав То.
— Хіба чаки хочуть убити Е?..
— То не знає. Чаки бачили уночі видиво... Е підійшов до друга. Поглянув униз.
— Е не бачить нікого.
— Хай Е гляне туди,— сказав То, показуючи у напрямі величезної гранітної брили.— Чаки обходять брилу.
Юнаки не стояли на видності — їх приховував кущ глоду, вкритий ягодами, що вже починали червоніти. Е обвів очима кам'яні бескиддя, але нічого не запримітив.
— Де ж чаки?..
— За брилою.
— Що ж їх там зупинило?
— То не знає.
— То добре розгледів їх?
— Очі То добре бачать.
Раптом То вп'явся поглядом у тонкий, але високий і в'юнкий стовпець сизого духу Вогню, що снувався у небо до розпеченого кола.
— Чаки побачили дорогу, якою Вогонь пробирається до розпеченого кола! — вигукнув То.
Е стрімко озирнувся: доріжка від Вогню і справді струменіла прямо до розпеченого кола. Чи не це відлякувало чаків? Дух Вогню з'єднався зі своїм небесним братом! Тепер і самому Е здавалося, що в перший-ліпший момент може трапитись щось несподіване і страшне. Дух Вогню обкутує розпечене коло!.. Чи не обкутає він коло так, що воно й погасне?.. Колись Е бачив, як на небі погасло розпечене коло! Спочатку воно почало зменшуватись. Повіяло холодом. Усі птахи заметушилися, полетіли до своїх гнізд. І тоді, коли від розпеченого кола залишилася незначна частинка, чаки залементували. Нарешті, зникла і та частинка. Настала темрява. Чаки покликали старого Куна.
— Падайте, чаки, падайте на землю! — заволав старий.— Туліть лиця до землі — благайте могутніх істот, щоб повернули нам розпечене коло!..
І всі попадали, тулили до землі свої обличчя, благали могутніх істот. Та ось розпечене коло знову показало свій сяючий край і ніби новим сяйвом сплахнуло на небі. Радості чаків не було меж. Радів і він, малий ще тоді Е!
Чи не він, старий Кун, ублагав тоді могутніх істот, щоб вони допомогли розпеченому колу подолати чорну силу?.. Напевне ж, саме він! Адже старий Кун довго прожив, йому було відомо багато такого, про що ніхто, мабуть, і не здогадувався!..
Спогади промайнули. Юнак підвів голову і рішуче мовив:
— Е знає, що робити!
І він метнувся до Вогню. Зараз Е дасть Вогневі багато гілок, і тоді його дух перестане снувати до розпеченого кола! Дух Вогню не затулить його, темряви не настане! І чаки напевне побачать, що він, молодик Е, відвернув таку загрозу і від них. Напевне дякуватимуть! Але спершу... Як поведуться, що діятимуть вони спершу?.. Дивитимуться на Е з подивом чи з страхом? Захочуть примиритися?.. Тоді Е повернеться до печери. А як же Вогонь?.. Він, певне, й'<§>-мре, коли його перестати годувати гілляччям... Чи захочуть чаки узяти Вогонь з собою?.. Коли б то чаки схилилися перед Вогнем, тоді ця спекотна сила вже більше ніколи не чинила б зла! Коли б то чаки схилилися перед Вогнем, коли б то взяли його з собою до печери!.. Та як його перенести?.. Е завжди доглядав би його, годував! Та чи захочуть чаки мати Вогонь?
Майже все гілляччя, що залишилося, Е віддав Вогневі. Воно відразу ж погасило полум'я, засичало, а дух Вогню перестав снувати до розпеченого кола.
Е швидко повернувся до То — хотілося бачити, що робитимуть далі чаки.
— Тепер дух Вогню не снує до розпеченого кола,— сказав Е.
— То це бачить. Чаки рушать знову.
— Чаки прийдуть сюди?
— Напевне.
І стравді, тільки-но розпечене коло повністю звільнилося від виткого духу Вогню, як з-за брили вийшли чаки. Вони рушили вперед. Йшли повагом, з кожним кроком прискорюючи ходу. Стрімкі рухи видавали запеклість їхніх намірів.
— Е тікатиме від чаків? — запитав То.
— Е нікуди не тікатиме! — понуро відповів юнак.— Тут Е у себе вдома.
— Чаки сердиті!
Е не відповідав — тривожно чекав наближення одно-племінців. Попереду поривного натовпу йшов вождь Ту.
— Чаки розгнівані,— нагадав То.
— Е не тікатиме. А друг То хай тікає.
— То теж не тікатиме. Він причаїться в кущах.
Чаки наближалися. Е чув шарудіння камінців під ногами, але голоси не долинали — чаки лізли вгору мовчки. Е метнувся до Вогню — хотілося, щоб одноплемінці побачили свого вигнанця біля Вогню!
Вогонь усе ще силкувався пробитися з-під гілляччя, його дух їдким туманом просотувався назовні, оповивав постать юнака. Е дивиться в той бік, звідки мали з'явитися чаки. Ось з'явилася голова вождя. Ту глипнув на Е, оповитого духом Вогню, далі шпарко обвів зором увесь гранітний майданчик і, не виявивши там нічого, знову уп'явся очима в юнака. І хоча голова вождя підвищувалася над каменем на порядній відстані від Е, усе ж молодий вигнанець уловив у погляді свого могутнього супротивця нерішучість, навіть збентеження. Юнакові чомусь стало жаль вождя. Хотілося по-доброму порозумітися, усе розтлумачити і виявити свою цілковиту покірність.
Та ось до кучматої голови Ту почали тулитися такі ж голови одноплемінців. І в погляді кожного Е бачив подив, збентеження, страх. Біля молодика Е вирувала незбагненна сила, вона щось злісно погрожувала сичанням і тріском. У вухах чаків ще стояла гуркотнеча, яку вночі наслали на чаків могутні істоти. Можливо, і тут вони готують жахне страховиння... Одноплемінні мовчали, мовчав і Е. І це мовчання, цей свій ляк вони виявили перед молодиком Е! Юнак це відчував, і йому хотілося гукнути всім їм щось добре і втішне.
А тим часом дух Вогню вже густим хмаровищем тягнувся вгору, вилітали язики полум'я, котрі хоча відразу ж і гасли, проте змушували чаків здригатися з жаху.
Та ось вождь Ту наважився. Дужим порухом широких плечей він немов скинув острах і нерішучість, очі його запалали хижо й зловісно. Одним стрибком він вискочив на камінь і завмер. Услід за ним на камінь повискакували одноплемінні. Якусь мить юрба стояла непорушно, тулячись один до одного, ніби збираючи перед рішучим кидком усю силу і лють.
Вождь Ту перший рушив на Е, а за ним і всі чаки. Однак не встигли вони ступити й кількох кроків, як з купи гілляччя сердито вихопився червоний Вогонь! Вождь Ту рвучко спинився, немов ударився об стовбур. Його обличчя перекосив неймовірний жах, а з грудей одноплемінців вирвався лякливий зойк — з такої раптової прояви могутньої сили хто присів, а хто й упав додолу...
Е дивувався — Вогонь його захищає!.. Хоча юнак цього чекав, усе ж це виявилося незбагненним, хоча й вельми втішним. Чаки, забачивши високий червоний Вогонь, відхлинули! Більше не кидатимуться! Тільки вождь Ту стояв на місці. Невже Ту нападатиме сам, не побоїться Вогню?..
Вогонь з ненаситною жадібністю пожирав гілляччя — полум'я шугало вгору вище голови Е і там розвіювалося.
Чаки знову посмілішали. Приклад вождя, який не зрушив з місця, надав відваги. Спершу вони почали визирати з-за каменя, далі поздиралися на нього і з жестами винуватців почали наближатись до вождя, але жоден з них і на півкроку не ступив далі від нього. Вождь на жодного не глянув, хоча відчув їхню появу.
Е з тривогою помічав: лють усе більше розпалює вождя, усе частіше і глибше здіймаються його груди. І юнак заговорив поривно, дзвінко:
— Е не хоче зла чакам, не хоче лиха чакам і Вогонь! Вогонь — друг і брат Е, Вогонь порятував Е від печерного лева. Вогонь може стати другом і братом усіх чаків!
Е скінчив, і запала тривожна тиша. Чаки перезирнули-ся, немов питаючи один в одного поради, проте вождь Ту не глянув ні на кого. Він думав один, будь-чия думка була йому непотрібною. Вогонь для Е — друг і брат! Недарма коли ще він був дитиною, то до нього горнулися всі ворожі сили! Злетів без подряпини зі скелі, лев не зачепив його, чорний птах заступився... А тепер Вогонь захищає його! Вогонь! Цей лютий ворог чаків, звірів, дерев і трави! Ні, цьому треба покласти край. Е не повинен більше жити, знищити треба і Вогонь! Однак вождь Ту все ще вагався — надто шаленіло полум'я!
Вождь Ту мовчав. Ні, він не обізветься до ворожих сил! Чакам не потрібен цей молодик, який зумів вислизнути з-під його довбні, що трощила голови левам і тиграм, не потрібен і Вогонь, що усе палить і нищить. Е хоче погибелі чакам, тож хай загине й сам! Проте і зараз вождь Ту де зрушив з місця, понуро мовчав.
— Чаки не хочуть говорити з Е? — запитав юнак.
Юрба  ворухнулася,   проте  вождь  Ту  випередив  усіх:
— Чаки хочуть погибелі Е, хочуть погибелі Вогню!..
— А що їм лихого заподіяв Е?..
Чаки знову ворухнулися, та на цей раз вождь Ту підніс над головою свою грізну зброю, і всі завмерли. Молодик Е виправдовується!.. Значить, він не певен у тому, що могутні істоти йому допомагатимуть. Нарешті вождь дав волю власному гніву.
— Смерть Е!—запекло вигукнув Ту.— Смерть Вогневі!..
— Смерть! Смерть! — дружно, хоч і не так запекло, повторили чаки.
Вождь Ту зрушив з місця, зрушили й одноплемінні. Е не зробив анінайменшого руху для захисту. Ту ступив ще крок уперед і знову займер на місці: Е чомусь не виявляв жодних ознак страху!..
Раптом вождь спостеріг, що полум'я вже не піднімається вище голови юнака — ледве сягає його плечей. Вогонь спадав. Тепер Е уже добре знав, що без поживи Вогонь завмирає. А поживи залишалося обмаль — усього декілька гілок. Що ж робити, як захищатися?
А тим часом чаки сторожко дивилися на Вогонь. Сподівалися, що полум'я незабаром зовсім схлине. Адже з кожними кількома подихами спекотна сила все слабкіше відскакувала від землі. Це їх радувало. Однак радість не применшувала запалу, навпаки, вона його ніби роздмухувала — чаки готові були кинутись у двобій кожної миті, але спиняла обачність — усе ще побоювались раптового стрибка Вогню. Проте він спадав, вибивався з останніх сил. Червоні язики вже ледве сягали колін Е. І терпець урвався — чаки залементували. Юнак чекав кидка. Тікати було нікуди — позаду зяяла прірва, а попереду клекотіла юрба — розбурхана і страшна.
Е кинув погляд на Вогонь — найяскравіше палала одна гілка, стовбурець якої лежав поза багаттям і його можна було вхопити рукою. А чаки вже рушили, звівши довбні вгору. І юнак одним духом нахилився, схопив ту гілку і здійняв її над головою. Мисливці отетеріло спинилися. Е ступив уперед, крутонув палаючою гілкою — Вогонь сяйнув позаду й спереду. Так він прорветься крізь юрбу і кинеться геть! Чаки стояли на місці, а юнак ішов на них, як ішов уночі супроти лева. Та нараз гілка погасла, оповившись їдким духом Вогню. І мисливці, не бачачи більше перепони, рушили навстріч. Ринули без поспіху, впевнені в перемозі.
В одній руці юнак тримав довбню, а другою розмахував погаслою гілкою, сподіваючись, що Вогонь знову спалахне, але її зчорнілі відгалуження, роздмухувані вітром, лише просвітлялися червонястим блиском — зловісним і гарячим. І вже коли відстань до чаків зменшилась до трьох людських зростів, Е з усієї сили шпурнув гілку в супротивців, сподіваючись, що ті кинуться врозтіч і він проскочить. Гілка не влучила в передніх — вони встигли пригнутися, а вдарила в тих, які йшли за ними, розсипаючи червоним градом вуглини на груди, обличчя та косми войовників.
Вони несамовито вереснули від опіків та жаху. Передні вмить випростались і, вгледівши в руках Е одну лише довбню, дружно рушили на жертву. А задні, оговтавшись, пожбурили в юнака кількома каменюками. Один з них улучив йому в голову, а два інших — у бік і в ногу. Юнак захитався від нестерпного болю, присів, але в ту мить, коли над головою звелися довбні, він усе ж неймовірним зусиллям зібрав докупи усю спритність, щоб відскочити назад. Та чаки не хотіли дати йому й крихти перепочинку — налітали з трьох боків. З четвертого боку, позаду, була прірва. І щоб не стати під невблаганними довбнями кривавим місивом, Е кинувся до прірви, затиснув довбню ногами, а руками схопився за кам'яний виступ, повиснувши над безоднею. Юнак добре знав, що битимуть довбнями і по пальцях. І хоча у голові паморочилося від різкого болю, однак Е міг довго провисіти на руках. Та страшний біль у перебитих пальцях змусив юнака розтулити їх. Він відразу ж шугнув униз, неначе тіло втратило всяку вагу. Чіплявся руками за гострі виступи майже прямовисної стіни, яка шматувала на грудях шкіру, вдаряла в боки і щелепи, коліна і лікті, а падіння все наростало. Нараз юнак відчув потужний поштовх, і в ту хвилю, як упасти в безтямку, збагнув, що неначебто у чомусь заплутався, повиснувши над проваллям.
Чаки притьмом попідскакували до провалля і ще встигли побачити, як тіло юнака зісковзувало по скелі, залишаючи на ній кривавий слід. І тоді, певне, не в одного чака прокинулося в грудях почуття жалю, бо відразу ж лемент ущух,—усі понуро дивилися вниз, затамувавши подих. Один тільки вождь Ту запекло мовив:
— Тепер потовчене тіло Е стане здобиччю шакалів!..
Йому ніхто не відповів. Ту і не чекав нічиєї відповіді. Він поривно підскочив до величезного каменя, якого, здавалося, не змогли б зрушити з місця й двоє чоловіків, одірвав його від землі і з диким ошалінням кинув униз. Через якусь мить десь там, у глибині, камінь люто гупнувся об зустрічний гранітний виступ, а далі глибокі надра провалля викинули оглушливий гуркіт — камінь зривав з місця все, що лежало у нього на шляху. Ту з жорстокою насолодою слухав зливу каменепаду і, коли вона вщухла, дослухався ще й до її відгоміння. Вождь Ту неначе давав усім відчути, що не тільки не шкодує за молодиком, але ще й не вгамував до кінця своєї люті. І щоб дати їй повний вихід, Ту кинувся до купи головешок, що вже не палали, а лише куріли, поблискуючи жаринами, і почав безбоязно розкидати їх довбнею. Чаки спершу з острахом дивилися на заповзяття Ту, а потім і самі заходилися йому допомагати. Запрацювали їхні довбні, і вже через кілька подихів головешки були розкидані дощенту. Лише раз у раз хтось з чаків пронизливо скрикував, коли наступав на пекучу жарину.
Заповзяту і незвичну роботу було скінчено. Чаки знову попідходили до прірви, зазирали в її глибочінь, прислухо-вувалися. Та нічого не побачили, крім голих стін скелі, на яких де-де червоніли струмини крові. Знизу тільки ширилася вгору сіра курява — безгучна і похмура. Дивилися в провалля мовчки — певне, кожен відчував на собі самому те падіння. І тоді ставало моторошно. Однак ніхто не поспішав відійти подалі — безодня ніби притягувала, заманювала у свою запаморочливу глибінь. І Ту, неначе вгадуючи болісні враження своїх поплічників, рішуче мовив:
— Туди полетить кожний, хто піде проти свого вождя!
Так він утверджував свою владу. На нього тепер поглядали якось несміливо, боязко. Проте один жилавий і дебелий чак, на ймення Ро, все ж зважився висловити сумнів:
— А що, коли Е знову залишиться живий? А що, коли вціліє?..
Цей здогад, хоча у ньому не вчувалося цілковитої певності, сколихнув юрбу — в кожного чака загорівся зір, кожному заманулося враз кинути і своє, бодай коротке, але гучне слово:
— Залишиться живий?
— Вціліє?
— І не розіб'ється?
— Як же це так?
— Як? Як?!
— А чому б і не вціліти молодикові? — гучно і нібито наперекір усій громаді докинув Ро.— Хіба вперше молодикові Е падати зі скелі? І дитиною не вбився, і тепер уціліє.
Ро жваво підтримало кілька голосів:
— О, так!
— Не вперше йому падати!
— Не вперше!
— Змалку такий!
— Що йому скелі, що прірви!
Ро всім тулубом перегнувся у безодню і надсадно прокричав:
— Угу-гу-гу-у-у! — він ніби запрошував молодика відгукнутися звідти.— Угу-гу-гу-у-у!
Але знизу донеслася лише луна: «Гу-у-у!..» Тоді Ро випростався, обвів усіх пронизливим поглядом. Нараз його зір зупинився на вождеві Ту. Ро безбоязно підступив до вождя.
— А що скаже вождь Ту? Живий чи мертвий молодик Е?
— Хай Ро полетить за молодиком і подивиться!
Іншим разом така відповідь, мабуть, викликала б загальний сміх, але зараз ніхто й не думав сміятися.
— Ро полетіти не може. Ро — не птах. Ро хоче знати — живий чи мертвий молодик Е?
— Навіщо Ро знати те, що думає вождь чаків? — похмуро запитав Ту.
Але чаки вже оточували вождя з трьох боків — з четвертого зяяла безодня.
— Скажи, що думаєш!
— Скажи нам!
— Скажи!..
Ту добре знав, що коли він зараз не дасть належної відповіді, то чи не поближчає перед ним оця глибока прірва? Яка ця юрба непевна і ненадійна! Щойно всі чаки дружно кидалися на молодика Е, а тепер нібито і жалкують за ним! Чи саме зникнення молодика Е, без крику і оборони, не таїло у собі якоїсь загадки? Чи не повернеться незабаром молодик Е у новій силі та сміливості, чи не стане знову перед зором у сяєві страшного полум'я, чи не нашле він на всіх чаків ще страхітливішу грозу, ніж цієї ночі? Він зник... А зараз кожен з чаків волів би за краще бачити перед собою розтерзане, понівечене тіло молодика Е, а не відчувати страхітливе, загадкове його зникнення! Чому вождь Ту дозволив молодикові зникнути? Або, може, слід було б помилувати молодика Е, прихистити? Адже жив до цього часу він серед них, і все йшло гаразд. І далі, напевне, йшло б так само. Тож за все, що має статися у майбутньому, нехай зараз, цієї ж миті, негайно, відповість Ту!..
— Скажи, Ту, що думаєш!
— Скажи зараз!
— Скажи!
— Живий чи мертвий молодик Е?!
— Скажи!
Чаки заворушилися. Вип'ячували груди, поволі підступали, звужуючи і так невелике півколо, у центрі якого стояв вождь Ту. Вождеві не хотілося відповідати чакам, хотілося понуро мовчати, зважувати налиті кров'ю погляди — важкі й ворожі. І ще хотілося вождеві розметати всіх їх, нещадно розкидати по твердій кам'яній плиті і навіть зіштовхнути кількох у глибоку прірву, туди, до молодика Е!.. Але до тієї прірви стояв найближче саме він, вождь Ту, а перед ним нетерплячі, розшалілі від свіжої крові чаки! І вождь Ту добре знав, що краще не йти чакам усупереч.
— А чи не полякалися всі чаки того молодика? — заговорив нарешті якомога спокійнішим голосом вождь Ту.— Живий молодик чи мертвий — хіба чакам не все одно?.. Якщо навіть молодик Е і вцілів і колись знову прийде до чаків, то хіба ж тоді полегшають довбні мисливців?.. Хіба ж не тікатиме молодик знову і знову від чаків?..
Чаки стихли. Не підступали більше до вождя Ту. Довго мовчали, тупцювалися, перезиралися, ніби розмірковували над кожним словом вождя. Першим озвався Ро:
— Довбні чаків не полегшають. Це так. Молодик Е завжди тікатиме від чаків!
Услід за Ро увесь гурт дружно підхопив:
— Тікатиме! Тікатиме!
— Го-го-го!
— Чаки — хоробрі!
— Чакам ніщо не страшне!
— Го-го-го!
Чаки раділи. Не надто часто випадало їм чути похвалу з уст вождя Ту. А нині вони її почули. Чакам приємно було відчувати власну силу і хоробрість. З їхньої галасливої самопохвальби почали виринати спершу поодинокі, а далі все частіші вигуки на честь вождя Ту.
— Ту — вождь чаків!..
— Ту — найдужчий і найхоробріший з-поміж чаків!
Вождь Ту незворушно дивився на запальних крикунів, які декілька подихів тому готові були розірвати його на шматки або ж безжально зіштовхнути в прірву. І ці похвали вождь Ту приймав з такою ж відразою, як і звинувачення чи погрози.
Юрба не вгавала, голоси наростали. Чаки оточили вождя щільним колом і кричали в саме обличчя:
— Ту — великий вождь!
— Ту — сміливий!
— Дужий! Хоробрий! Безстрашний!..
Вождь Ту спершу хотів було прокласти собі шлях з тісного кола, проте це нелегко було зробити. І він це облишив. Без пручань і суперечок він дозволив чакам підняти себе над головами і понести по гранітному майданчику.
І в усьому цьому гучноголосому поході, здавалося, не було жодного чака, який би зараз думав про молодика Е, про його падіння у прірву. На жодному з облич не було помітно ні суму, ні задуми —усі чаки нестямно галасували, і у тому галасі звучала радість, звучало якесь нищівне завзяття.
Однак неподалік, за кам'яними брилами, ховався один чак, якого глибоко збентежило страхітливе зникнення Е. Це був То. Серце юнака дзвінко калатало в грудях. Він хотів кинутись на дно безодні, щоб віднайти тіло свого друга. Але страх розправи припинав до землі.
То відчував не тільки страх, а й відразу до своїх одно-племінців, які з такою бадьорістю відзначали перемогу над юнаком. «Чому,— роздумував юнак,— Е не тікав разом зі мною ще тоді, коли чаки були далеко?.. Понадіявся на Вогонь, гадав, що верткі й пекучі руки Вогню порятують його!.. А Вогонь їх увібрав у себе, перестав викидати, завмер... Не порятував! Вогонь — ненадійна і зрадлива істота. Даремно Е так сподівався на його палючу силу, на його червоний блиск!»
Тим часом чаки почали спускатися схилом гори на долину. Вони вже не несли вождя Ту на руках — швидким кроком він ішов попереду. І лише тоді, як голоси юрби почали завмирати у глибині схилу, То наважився вибратися зі своєї схованки. Юнак швидко метнувся до тієї місцини гранітного майданчика, де нещодавно палав Вогонь і куди він тоді не зважувався підійти. То наблизився до краю майданчика і зазирнув униз. Але звідси юнак нічого не міг розгледіти, бо всю нижню частину крутосхилу і дно прірви заступав горбкуватий виступ крутої стіни. То кинувся назад на схил шукати іншого шляху. Перебігаючи від однієї брили до іншої, То вишукував зручне місце, з якого можна було б зазирнути у глибінь. І таке місце То, нарешті, знайшов.
Перед його зором відкрилася прірва, яка ніби притягувала тіло, і від гадки, що вже летиш туди, паморочилося в голові. Е немає серед живих, немає — загинув!
Нелегко було відірвати погляд від безодні, де, крім зелених кущів, скель та розсипів каміння, яке час від часу спадало з вершин додолу, нічого не було видно. Та для хлопця замало було усвідомлення того, що Е загинув,— йому нездоланно хотілося спуститися туди, на дно гір, щоб дістатися до понівеченого тіла друга. То знав, що зарадити нещастю вже нічим не можна, проте все ж якась невідома сила тягнула його якомога швидше досягти дна провалля. Може, все-таки пощастить відшукати там тіло, щоб привалити його камінням аби відгородити від усякої звірини...
Раптом зір То прикипів до кущиків, що росли на краю гранітного виступу. Щось там ледь бовваніло. І хоча зір не міг добре розгледіти тієї цятки, але якесь підсвідоме чуття говорило: саме там, зачепившись за кущі, висне над безоднею молодик Е! «Живий Е чи мертвий?» — запитав сам себе То і зненацька, навіть несподівано для самого себе, щосили гукнув:
— Го-го-го!.. Чи чує Е?.. Коли чує, то хай відгукнеться!..
То гукнув і відразу ж обімлів: адже його вигук почули і
чаки!.. То рвучко підскочив до найближчої сосни і, припавши до стовбура, ніби зрісся з ним. Це він зробив учасно, бо чаки вмить зупинилися і повернули лиця до гранітного майданчика, який щойно покинули. Викрик так їх уразив, що вони аж позаклякали на місці — тривожні і налякані. Чекали повторення вигуку, але То більш не зважувався подати голосу. Зате озвався каменепад — звідти, де поміж кущів бовваніла цятка, зірвався один камінь і відколов зі стіни кілька інших, а ті уже силою своїх ударів захоплювали з собою безліч інших, які й зняли у міжгір'ї нову гуркотнечу. І звуки цієї гуркотнечі, немов невидима могутня хвиля, зняли з місця чаків — вони стрімко кинулися навтікача.
То не вірив своїм очам. Однак чаки не гаяли жодної секунди. Зі схилів гір їх згонив страх.
— Го-го-го! — посмілішавши, кинув навздогін чакам То, хоча це було, мабуть, даремним: одноплемінці встигли відбігти схилом на чималу відстань і тепер пірнали в буйну зелень лісу і вже, певне, могли і не чути цього підстьобуючого вигуку.
То роздумував: перший камінь зірвався від кущиків на виступі чи, може, звідкілясь інде? Та все ж таки, напевне, від кущиків, бо і хмарина пилу на прямовисній скелі починалася саме звідтіля... Чи не звалив того каменя друг Е, даючи цим про себе знак? Побитий і понівечений, він, певне, звисає там над прірвою, а гукнути не має снаги, ще й, може, тримається на виступі з останніх сил!.. Як же подати йому поміч?.. Проте якщо там, посеред кущиків на виступі, бовваніє не Е, а щось інше?.. Це треба було знати. І То, вдихнувши якомога більше повітря, напружив груди, щоб видобути з них щонайгучніший поклик:
— Го-го-го-го-о! — пронеслося схилами через брили і чагарі, полинуло повз скелі і стрімчаки, поринуло у глибінь, а вже звідти поверталося луною, яка докочувалася аж до далеких вершин скель.
То завмер на місці — почав приглядатися й прислухатись. І ось там, на виступі, раптом одна гілка ніби вихопилася з-поміж інших, далі опустилася, знову вихопилася і знову опустилася — і так кілька разів. То зрозумів: Е не міг звестися на ноги, не мав, напевне, сили крикнути, а тільки підіймав і опускав гілку.
— То бачить знак Е, бачить! — знову гукнув вірний юнак.— То зараз добереться до Е, То зуміє добратися! Хай Е потерпить! Чи чує друг Е?
У відповідь гілка знову кілька разів вихопилася вгору. Сумнівів більше не було — серед кущиків на виступі причаївся зранений Е.
— То бачить знак!.. То вже йде!..
Юнак метнувся схилом вниз, проте дуже швидко змушений був спинитися — скеля уривалася. Шукати проходу треба деінде. Подався схилом ще нижче, на кожному кроці придивляючись до найменшого горбочка у стіні, до ледь примітної заглибини, які могли б стати у пригоді. Та ось зір припав до вузької брівки, завдовжки не більше двох зростів людини. По ній можна було пройти, притиснувшись до стрімчака і тримаючись руками за пощерблену стіну. Далі ця брівка обривалася, зате ще через два людські зрости вона знову, вже ширша і надійніша, виходила зі стіни. І ця друга брівка вела до самого кам'яного виступу, на якому знайшли притулок кущики. Та як проскочити з однієї брівки на другу, з вузької на ширшу?.. То почав оглядати стрімчасту стіну навколо брівок і вгледів кам'яні нарости. Юнак вельми зрадів, гучно крикнув другові:
— Хай друг Е слухає!.. То знайшов дорогу, знайшов!.. То вирушає! Хай Е тримається!..
Хлопець почав долати важкий шлях. Коли вже пройшов по стрімчаку чималу відстань — понад горами прокотився грім, а плече відчуло холодну краплину дощу. Вона ніби протнула плече наскрізь. Війнув уздовж стіни поривний вітер. То добре знав — почнеться дощ і тоді все! Камінь стане слизький і вже ніяка сила не втримає його на стрімчастій стіні. А попереду вдвічі довший шлях від пройденого. Шлях, який висів у повітрі!.. Швидше ступати по непевній дорозі? Ні, тут поспішати не годилося. Небезпечно. Кожний крок вимагав не тільки величезної напруги, а й найбільшої уваги, кмітливості та спритності! Повернутися назад? То добре знав, що до того, як зашумить дощ, він устигне вернутися на схил, на безпечне місце. А туди, де на нього чекає Е, може і не поспіти! Перечекати на схилі дощ? А потім ждати, поки висохне каміння... Ні, він не повернеться назад, не стане чекати, він устигне добратися! А там уже вони будуть удвох і придумають, як вибратися з того місця, що страхітливо висне над урвиськом.
Коли юнак нарешті наблизився до горбкуватого виступу, він так стомився, що лише завдяки відчайдушним зусиллям спромігся подолати останні два-три кроки, до того ж краплі дощу де-де вже зволожили стіну і, щоб утриматися, юнакові доводилося докладати значно більше зусиль, ніж звичайно. Пальці рук і ніг ніби задерев'яніли, і То щохвилі здавалося, що наступний крок буде останнім — він зірветься і полетить у прірву. Тамуючи розпач, тяжку втому і біль у всьому тілі, він прокричав:
— Хай зараз Е почує свого друга То! То зовсім близько! Хай Е почує голос друга То і відгукнеться...
Юнак замовк, дослухався. Відповіді не було. Певне, друг Е не мав сили навіть відповісти. То сперся лобом об камінь: він був вогкий. Погляд ковзнув униз — жахне провалля закрила суцільна запона туману, внизу билися об стінку косі стяги дощу. То відірвав погляд від безодні і, напруживши всі сили, гукнув ще раз:
— Хай Е почує голос друга То!.. Хай Е відгукнеться!..
Нараз угорі з'явилося обличчя Е. На щоці і шиї червоніла засохла кров.
— То пробрався сюди порятувати друга Е? — кволим голосом спитав Е,— То віднайшов сюди дорогу?
— Віднайшов! — промовив То.— Ми виберемося звідси. Але спершу То повинен набратися нової сили, То мусить трішки перепочити. Чи поміститься То поряд з Е на камені?..
— Так, То поміститься.
— Тоді хай рука Е допоможе То.
— Е допоможе другові!
І Е подав свою руку. То дотягнувся до руки друга і, доторкнувшись до неї, стиснув. Але та рука видалася йому кволою, ненадійною.
— Чи має рука Е силу, щоб витягнути То на кам'яний виступ? — не втримав сумніву То.
— Рука Е витягне То! — пролунала неголосна, зате впевнена відповідь.— Хай То міцніше стискає руку Е!..
— Якщо рука Е не втримає друга — обоє полетимо у провалля! — застеріг прибулий рятівник, усе ще сумніваючись у спроможності Е втримати його над прірвою.
— Рука Е — вірна рука!..
То вільною рукою і обома ногами почав щосили упиратися в стіну і відштовхуватися від неї. Ці зусилля допомогли — незабаром То сидів уже на кам'яному виступі поряд з Е. Обидва дихали часто, важко, проте були задоволені — тепер вони разом!
Перш за все То швидким оком оглянув їхній притулок. Це був похилий майданчик, на якому росло декілька кущиків. Певне, вони не тільки пом'якшили удар тіла об камінь, а й затримали над безоднею.
Далі То перекинув тривожний погляд на свого друга.
— Води, — промовив той.
— Зараз піде дощ — води буде вдосталь,— сказав То, проводячи рукою довкола.— Хай Е не турбується — То носитиме другові їжу і воду.
— То пробирався по стіні?
— Так. То подолав цю круту, вельми важку дорогуі То приростав до каменю, пальці рук і ніг утискалися у гранітну стіну.
— То сміливий, добрий друг! — промовив Е.
— Спершу перечекаємо дощ, а потім чекатимемо, поки сонце та вітер висушать камінь,— після короткої мовчанки знову заговорив То.— Якщо Е не матиме сили йти по стіні, тоді вирушить сам То. То роздобуде поживи і повернеться.
Е мовчав. Він неначебто дрімав, хоча повіки залишали для очей вузенькі щілини. То ще раз оглянув місцину, де треба було пересидіти грозу. Юнак зробив висновок, що це кам'яне гніздо зможе їх втримати, хоч би яким рвучким був вітер — навколо у стіні випиналися виступи, за які можна було триматися.
Нараз Е отямився — хитнув головою, наче відгонив запамороку. Глянув угору. То подивився теж. Не так вже й далеко було до гранітного майданчика — вистачило б не більше людських зростів, ніж малося пальців на обох руках. Однак подолати цю відстань не було ніякої змоги. Уся площина стіни блищала, мов яєчна шкаралупина,— так її вирівняли потоки дощової води, що лилася з гір.
Вітер наростав. Один з його поривів здмухнув з майданчика хмару піску і попелу погаслого вогнища. І раптом десь поруч, зовсім близько, пролунав надривний хряскіт грому — ніби якась дивовижна істота вперіщила велетенською крем'яною сокирою по скелі, розчахнувши її навпіл. І цей удар викресав полум'я на все небо, на всі довколишні гори. Тієї ж миті з неба линули потоки дощу. Повіяв вітер такої сили, що обидва юнаки поприпадали до кам'яного долу, вхопившись руками за гострі зазубрини. І потоки дощу, і дужий вітер, і лункий гупіт каменюк з шаленою швидкістю скочувалися поблизу, і оглушлива тріскотнява грому, і спалахи вогненних гілок, які краяли небо і ущелину на безліч часток,— усе це загрожувало їм обом, примушувало частіше битися серця. Найдужче страхали люті пориви вітру і удари каменюк об стіну. Здавалося, що в будь-яку мить вітер зірве їх з гнізда і швиргне у безодню або удар каменюки потрощить кістки.
Та ось свавілля довколишніх сил почало спадати — каменюки гуркотіли дедалі рідше, а тріскотнява грому покотилася в інші краї. Чути було тільки шум дощу — одноманітний, стихаючий. Нарешті і він завмер — хлюпотіли лише дрібні потічки та виляскували, спадаючи зі значної висоти, краплин.
Тепер юнаки мали змогу порозслаблювати м'язи. Обидва попромокали до кісток, від холоду ледве стримували дрож, однак відчували неабияку полегкість: майже виснучи над запаморочливою глибиною, не зісковзнули з невеликої площини у безвість. Поки їм ніщо не загрожувало, але обидва добре знали, яке це ненадійне місце!
Тим часом позмовкало плюскотіння потічків, рідше стали розбиватися об камінь летючі краплини. Повітря струменіло такою свіжістю, що, здавалося, воно само вливалося в груди і ніби примушувало їх дихати частіше і глибше, а серця битися дзвінкіше. То хотілося перемовитися з другом Е, але той, зіпершись плечем на ще вологий камінь, задрімав. А То, навпаки, бажалося рухів, проте тут, на куцому узвишші, не було ні розгону, ані простору під ногами, а через це То вдався до споглядання. А звідси, з високості, споглядати все довкола було і незвично, і привабливо. З-за просвітлілої хмари пробивалося сонце, струменів по ущелині туманець. То милувався умитими горами й деревами, оновленим небом, плином хмар. Співало стоголосо птаство.
Дуже швидко все пообсихало, сповнилося теплом, запроменіло і запахло. То не зважувався будити друга Е, бо знав, що добрий сон завжди поновлює сили. Однак розпечене коло ось-ось мало торкнутися шпилів гірського кряжу, і То почав подумувати, чи не краще було б відкласти перехід по стіні, важкий і для нього самого, а не лише для побитого Е, до народження нового розпеченого кола, до ранку. З'явилася думка, що слід було б залишити на цьому узвишші одного Е, а самому вибратися на схил, роздобути там поживи і принести її вранці другові. Отож треба будити Е, щоб він усе знав, бо проснеться опівночі й залишиться сам на сам з своїм розпачем.
То дивився на друга Е, і йому не хотілося будити його. Голова юнака припала до плаского каменя, на чолі виступив дрібний піт, що нагадував росу на листі, яку ще не встигло висушити сонце. Подих був спокійний і тихий, мов у дитини. На верхній губі вже чітко чорніли вусики, засмагле лице трохи зблідло, уста були стулені — Е дихав носом, але тонкі ніздрі були непорушні, і здавалося, що юнак зовсім не дише.
Довго споглядав То свого друга; довго прислухався, намагаючись почути найменший подих чи шерех, але жодна частка тіла не ворушилась, а груди ніби завмерли в непорушності. Звичайно, під час грози, думав То, Е втамував спрагу і тепер йому добре, у його тіло влітає повітря, напоєне грозою. А гроза он яка дужа, і частка тієї сили повинна неодмінно влитися в молоде тіло пожвавити його і напружити. Проте чи не краще було б заночувати разом з ним, з другом Е, тут, на виступі, а ранком обом рушити у важку путь? Але То змагав голод, він особливо давався взнаки після зливи. Юнака вабили до себе схили гір, де поміж заростей легко можна було відшукати чимало поживи — там і горіхи, і ягоди, і гриби. Про м'ясо То навіть і не думав. Йому одному вполювати яку-небудь тварину чи птаха було не під силу. Один лише щасливий випадок міг посприяти цьому. Але на такий випадок даремно було розраховувати.
То міг утамовувати голод, міг довго обходитись без їжі. Отож, коли Е не прокинеться до смерку, тоді з народженням нового розпеченого кола вони вирушать разом.
Однак усе зненацька вирішила несподіванка. Прямо над головою раптом прокричав птах,— пролітаючи ущелиною, він неждано побачив юнаків і сполохано крякнув. Е рвучко схопився на ноги. То теж схопився, щоб утримати друга від необачних рухів, які той спросоння міг зробити. Е розгублено поглядав на всі боки, намагаючись збагнути, що трапилось.
— Хай Е вгамується — це прокричав птах,— сказав То.
— Птах?
— Так.
— Е довго спав?..
— Розпечене коло було там, коли Е задрімав,— і То показав рукою те місце на небі, де було розпечене коло.— А тепер он воно де! Незабаром падатиме у чорне провалля.
— Приснилося, що Е знову падає у провалля,— промовив Е, уже цілком опам'ятавшись.— Вибиратися нам звідси треба, вибиратися ще до того, як помре розпечене коло.
— А чи не краще було заночувати на цьому виступі? — запитав То.
— Заночувати! — вигукнув Е.— Навіщо?
— Щоб ніч дала силу Е.
— А коли ніч не дасть сили? Коли ніч відбере і ту силу, що залишилася в грудях Е?.. Хай То прислухається...
— Прислухатися? До чого? — То прислухався, але нічого не почув.— Що почуло вухо Е?..
— Посвист вітру! — відповів Е.— Цей посвист ще ледь чутний. А вночі тут ревітиме протяг... Може, ще й злива зашумить, загуркоче каменепад... Тут залишатися не можна.
— Чи вистачить сили у Е, чи не зірветься у провалля? — непокоївся друг.
— У Е вистачить сили, Е не зірветься у провалля! — відказав юнак, і в його голосі було все — і запал, і впевненість, і навіть злість.— Першим піде То. Показуватиме шлях. Е приглядатиметься до рухів друга.
То якусь мить стояв нерухомо і безмовно, не зважуючись ні почати важкий шлях, ні щось відказати у відповідь. Його все ще непокоїло — зможе чи не зможе подолати Е важкий шлях? То невідривно дивився на друга, а той стояв, спершись рукою об стіну, але в усій поставі його і в палаючому погляді аж бурхала нетерплячка, увесь він нагадував роз-шалілого звіра перед лиховісним стрибком. Однак на майданчикові не було досить місця, щоб у цілковитій безпечності зробити шлях навіть зовсім куций, завдовжки у один чоловічий зріст.
— Чому То мовчить? — майже прокричав Е.— Може, у нього самого немає сили?..
То мовчав. Така рішучість друга була йому більш ніж до вподоби. Адже запальність — ознака сили, і чим лютіша вона, тим більше сил виштовхує з грудей. Хіба ж не таке саме часто-густо відбувалось і з вождем Ту? Лютість надавала йому такої сили, що його стрімголов несло на будь-якого звіра. На обличчя То злетіла враз невимовна радість.
— Так, Е зможе пройти вслід за То! — поривно прокричав юнак.— Зможе! Е йтиме за То, Е дивитиметься на То, пильнуватиме за кожним рухом друга, бачитиме, куди ставить То ногу, за який виступ хапається рука. Е напружуватиме всі свої сили, пальці його ніг і рук продавлюватимуть камінь, груди прилипатимуть до пласкої стіни!.. Е все робитиме так, як говорить То?
— Е обіцяє.
— Тоді — вперед!..
І То з допомогою друга почав поволі зісковзувати з гранітного виступу. Закріпившись на стіні, він владно проказав:
— Хай тепер Е ставить ноги на плечі То! — і, коли спершу одна нога Е торкнулася плеча То, а потім друга, він додав:—Зараз То просунеться ще далі, а Е спуститься на місце То.
— Е чує.
То переніс усю вагу власного тіла і тіла друга на ступню однієї ноги, а другу переставив далі і, закріпившись нею на новому місці, переставив і першу ногу. Коли Е спускався з плечей, підтримав його рукою. Тепер вони могли рухатися один за одним.
То повільно просувався вперед. За ним рухався Е. Час від часу То спинявся, зиркав на друга Е і, ніби звірившись у його готовності ступати далі, продовжував шлях. Так вони пройшли майже половину шляху. Перепочинки ставали все довшими. То приглядався до друга Е, обличчя, плечі та груди якого покрилися потом. То і сам спітнів, але не так, як друг Е. Раптом То почув, ніби з грудей Е вихопився ледве чутний хрип. То зиркнув на друга і спіймав його короткий тривожний погляд. Не гаючи й подиху, То приловчився підтримати друга за плечі. Рука То відчувала поривисті подихи Е.
— Друг Е хай віддишеться,— сказав То.
— Ще довго пробиратись?
— Пройшли більше, залишилося менше,— сказав так, щоб підбадьорити друга, насправді ж було навпаки— пройшли менше, залишилося пройти більше.
— Пальці у Е зробилися вологими... Пекучий піт заливає очі... Чи здолає Е цей висячий шлях?
— Е здолає, мусить здолати! — з палкою впевненістю ще раз підбадьорив То друга.— Вже скоро доберемося до краю. А зараз хай Е помовчить, хай відпочине, заплющить очі.
То бачив, що Е заплющив очі, але м'язи рук і ніг не розслаблювалися, вони міцно тримали тіло над проваллям. То знав, що небагато давала його рука другові, але й це дуже допомагало — подих у Е ставав рівнішим, глибшим. Нерухомість зараз вливала в груди Е свіжі сили, зате вона стомлювала То, але він терпів. Зараз він повинен був думати і старатися за двох, отож почав промовляти:
— Через кілька подихів То прийме свою руку... Хай Е робить глибокі подихи, хай Е розплющить очі...
Е розплющив очі і сказав:
— Е може йти далі.
То прийняв руку з плечей Е, і вони почали рухатися далі. Повільно, крок за кроком, переміщалася нога вперед, випробовувала пальцями заглибину в стіні чи надійність невеличкого горбочка, і, коли закріплювалась на новому місці, тоді друга нога переміщалася на місце першої. Пальці рук проробляли таку ж саму роботу. То знав, що для Е йти другому було важче — ті місцини після його рук і ніг трохи зволожувалися, але він повинен був показувати шлях.
Чергову зупинку зробили тоді, коли нога Е раптом ковзнула вниз, але юнак утримався. Далі То почав підтримувати друга рукою. Знову відпочивав, знову заплющував очі. Уже й очі То заливав піт, пекучий і їдкий, але він не заплющував очей, бо не падав у провалля і не бився головою об камінь.
Ще робили зупинки. З пальців рук і ніг Е разом з потом тепер уже заструменіла кров. То і сам відчував, що його очі горять, вони, здавалося, зросли до величезних розмірів, у грудях гупало серце — юнакові раз у раз ввижалося, що воно не витримає жорстокої напруги, ось-ось зіб'ється, спіткнеться, і тоді ослабнуть м'язи і вже ніщо не втримає його на голій стіні. Однак свою руку з плечей друга юнак вже не зважувався знімати.
Та коли до краю залишилася відстань, що не перевищувала людського зросту, Е зовсім знесилів.
— Хай не слабнуть руки і ноги Е! — крізь частий подих проказав То.— Ще два, а потім ще два кроки — і ми на схилі!..
Е лише прохрипів у відповідь. Його вже треба було майже силоміць відривати від стіни, до якої він прикипав за кожним кроком. І на ці страшні кроки потрібно було витратити дуже багато важких подихів.
То відчував, що пальці ось-ось розімкнуться і випустять Е або ж сам зісковзне назад. Та раптом відчув, що Е відштовхнувся від стіни, і вже юнак сам не знав, звідки у нього з'явилася сила ще раз рвонути до себе друга. Е видерся на край схилу і як неживий повалився на камінь. І саме тепер, коли вони обидва були в безпеці, перед очима То все замигало і він поринув у темну пустку.

То прийшов до тями від якогось підозрілого шуму. Була зоряна ніч. То лежав на камені, а зовсім поряд зяяла чорна глибінь прірви. По шкірі То пробіг дрож. Юнак звівся на лікоть і побачив унизу на схилі тіні звірів, які підстрибом перебігали від куща до куща. Це були гієни, яких, певне, приваблювали непорушні тіла юнаків. У цьому То переконався остаточно, коли хижаки, певне розчаровані тим, що їх виявлено, загоготіли скрипучими голосами.
Юнак торкнувся руки Е, і той відразу ж схопився.
— Де ми? Чому ніч? — тихо спитав Е.— Ми вже вибралися з кам'яної пастки?
— Хай Е заспокоїться,— відповів То.— Зараз ми у безпечному місці. Але дорога з кам'яної пастки забрала в нас усі сили... На краю цього схилу ми попадали від утоми.
— Е уже все пригадав! Якби не друг То — Е загинув би... Е пам'ятатиме це, скільки житиме.
— Відійдемо подалі від безодні,— сказав То.
Обидва підвелися і відійшли на кілька кроків від краю провалля.
— Нехай Е спить, а То стане на чати. Вночі звірі люті.
— Е хоче першим стати на чати.
— Але ж у То більше сили,— заперечив друг.
— Е хоче посидіти. Коли Е засинає, йому починає здаватися, що він летить у прірву... А летіти погано.
— Гаразд,— погодився То,— але чи Е не засне раптом?..
— Коли Е змагатиме сон, він розбудить То,
То швидко заснув, а Е сторожко прислухався до голосів ночі. Дув слабкий вітерець, свіжий і теплий, на небі у глибині міжхмар'я палав місяць. Та не він привертав увагу юнака, а темні хащі дерев у пониззях схилів. Бо саме звідти йшли звуки. Низина жила по-своєму, там усе клекотало — одні чотириногі гасали за здобиччю, інші ставали поживою.
Нараз з глибини долинуло ледь чутне гупання копит — часте, сполохане — за твариною гнався звір. Гупання на одну мить погучнішало — копита билися об кам'яну стежку. Та ось тварина різко крутнула в інший бік, далі ніби затупцювала на місці... Е знав — не один звір гнався за твариною, а багато. І це, напевне, були дикі собаки. Тварина, потрапивши у пастку, шалено відбивалася. Проте нападників було так багато, що жертва не могла всіх розкидати і невдовзі, пронизливо скрикнувши, звалилася з ніг. Гавкіт змовк — собаки розривали здобич, впивалися зубами в м'ясо, захлинаючись гарячою кров'ю, вони гарчали і повискували.
Е не відчував жалю до загиблої тварини — він знав, що так було завжди. Якась світла хвилька пробігла по всьому тілу— юнакові було радісно від того, що сам уник подібного згину, що він живий, що поряд спав його друг То. Осявала щасна надія: Е ще побачить Ни, матінку Уф, братів та сестер.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Для матінки Уф, красуні Ни, для братів та сестер Е ча-ки принесли з гір сумну звістку — Е кинувся у провалля і, звичайно, розбився об голе каміння. Однак багато хто не йняв віри. Починали вірити в те, що Е вміє літати. Інакше — звідки міг узятися той крик, що линув згори? Адже якась невідова істота гукала до Е. А вона, та істота, напевне, знала, що Е живий. Проте в голосі тієї істоти була тривога. Може, і розбився їхній нещасливий молодик...
Найбільше потерпала матінка Уф. Вона жадала знати одне з двох — її син живий чи мертвий. Але її серце не хотіло сказати нічого. Воно лише то починало шалено битися, то зненацька якась жахлива сила ніби хотіла його розчавити, спинити. Коли серце лунко билося, їй хотілося люто зойкнути, упасти додолу і битися головою об землю. Але вона не робила ні того, ні іншого. Щось спиняло її... Та невже міг злетіти Е з кам'яної гори зовсім неушкодженим? І що то за голос линув згори?
Матінка Уф мовчала, але в грудях у неї все клекотіло. її поривало полинути туди, звідки щойно повернулися мисливці, кинутися до гір. Куди саме, до якої гори бігти — вона не знала, але вибігала б усі схили та долини і знайшла б таки його, знайшла!..
Від матінки Уф не відходили її діти. Вони дивилися на матір, ніби питали, чи можна вірити тій звістці, що принесли мисливці. Але матінка Уф дивилася кудись повз них, у далечінь, ніби там, на далеких схилах, мав з'явитися Е. Красуня Ни, хоч і стояла осторонь, проте теж не зводила очей з матінки Уф.
Раптом руки матері простерлися до гір, вона зробила один несміливий крок, потім другий, третій... І враз її ніби підхопив дужий вихор — вона з усіх сил метнулася до гір. За нею подалися діти і чорнокоса Ни... На них дивилося все плем'я. Дивилося і мовчало. Та ось вихопився могутній голос вождя Ту:
— Хто побіжить у гори —хай звідти не вертається!.. Матінка Уф пробігла ще кілька зростів і враз спинилася, її не лякало те, що ні вона, ні її діти не зможуть повернутися до племені. Вона боялася іншого — того, що вождь Ту кинеться за ними з важкою довбнею.
Матінка Уф важко дихала, неначе все ще прудко бігла. Вона і не спинилася б нізащо, навпаки, наддала б ще більшої моторності ногам, побігла б, як вітер, зовсім не думаючи про те, чи наздожене її вождь Ту, чи ні!.. Може, і вдалося б утекти... А коли б і не вдалося, то готова була і загинути під важкою довбнею. За саму себе було їй байдуже, але зараз думала про всіх їх, своїх дітей. Треба, хоч як це боляче, знехтувати одним заради всіх. І вона повернулася лицем до племені і повільно, ніби зважуючи власними плечами горе, рушила назад. Відчувала, що йдуть позаду й діти. Одноплемінці зустріли їх понурою мовчанкою, нібито нічого особливого і не трапилося. Вождь Ту не дивився ні на матінку Уф, ні на її дітей — він почвалав геть. Тепер йому не було потреби за кимось бігти.
Невдовзі, після короткого відпочинку, чаки вирушили на полювання.
Батьки пішли, а в дітвори одне було на думці — таємниче падіння Е у прірву, його спілка з Вогнем теж ніяк не вкладалася в уяві. А видиво, що з'явилося вночі високо в горах?.. Першим побачив його То. Він дружив з Е, певне, знає багато такого, чого ніхто не знав. Але де ж він зараз? Його ніхто не бачив з минулої ночі.
Піти на полювання То не міг — його, хоча й був переростком, мисливці не брали з собою. Отож залишалося припустити, що То перебуває з Е.
Упевнившись, що знайти То — марна справа, юнаки зайнялися збиранням плодів, щоб старі одноплемінці, жінки та малі діти могли трохи втамувати голод.
Розпечене коло повільно скочувалося до обрію. Невдовзі воно зникло за гострими шпилями гір. Чаки вклалися спати. Одні тільки підлітки довго сиділи під валунами. Вони все ще чекали То. Проте він не приходив.

Цілу ніч Е слухав голоси звірів, шелест дерев та зітхання вітру. Юнак також пильно приглядався до найближчих кущів. При першій тривозі він мав розбудити друга, який спав, міцно стиснувши руками свою палицю. В Е її не було. Він утратив свою зброю, коли летів у прірву. Замість неї прилаштував біля себе кілька каменюк. Тут, на схилі гори, було безпечніше, ніж у заростях, де на кожному кроці чигала небезпека, до того ж юнакові потрібно було пильнувати три боки — з четвертого зяяла прірва. Саме звідти й прийшла перша небезпека. Чутливе вухо Е вловило за краєм схилу якесь шарудіння. Рука відразу ж намацала камінь, а ноги напружилися, щоб у першу-ліпшу мить звести тіло над площиною схилу.
Слух не підвів юнака — з того місця, звідки йшов шурхіт, з'явилася вузька й довга голова якоїсь істоти. Е не став гаяти часу — його рука метнула камінь прямо у ту голову. Удар був влучний, невідомий звір шугонув разом з каменем у глибінь. Було чути, як його тіло ніби захльоскало об виступи урвища. «Та це ж болотний плазун! — майнув здогад у юнака.— І як він виліз по такій крутій стіні?.. Чи, може, знає таємний прохід із своєї схованки?..»
То уже стояв поруч з піднятою над головою довбнею. Не побачивши нічого підозрілого, він подивився на друга.
— Що трапилось?
— Плазун підкрадався,—відповів Е, показавши рукою на урвище.
— Звідки? З урвища? — вкрай здивувався То.
— Так. Саме звідти,— сказав Е — Кожен хижак нападає звідти, звідки його найменше чекають.
Правильно, звірі нечутно підступають до здобичі,— погодився То.— Добре, що Е не заснув.
— Не заснув. Хоч як хилилася голова, а все бачив і чув.
То мовчки обвів поглядом небо. Довкруг все принишкло, ніби й зовсім не дихало. З долини не докочувались ніякі відзвуки. Звірі, вдовольнивши лютий голод, зморившись від біганини, залягли на відпочинок. Ні на небі, ні на землі ніщо не говорило про наближення світанку. Однак То відчував, що вже не так і довго залишилося жити ночі.
— Хай тепер Е поспить,— сказав То.
Е ще раз наблизився до провалля і зазирнув у його чорну глибінь.
— Хай Е не турбується — То не підпустить жодного звіра!
— Е вірить другові,— відповів юнак.— Е просто хоче знати — плазун скотився на дно чи десь зачепився на виступі?..
— Мабуть, скотився, бо жодного поруху його не чути.
Е ліг на кам'яну долівку і швидко заснув. Він дихав рівно і глибоко, та ось подих його почав перериватися і раптом завмер зовсім. То уявилося, нібито груди друга міцно обхопив кільцями свого тіла невидимий полоз, нещадно стискає їх... Е не може навіть ворухнутися, не те що дихнути чи гукнути на поміч. І саме тоді, коли То наважився розбудити друга, простягнув до нього руку, Е сам схопився з місця, спітнілий і тремтячий. Простерши руки вгору, Е збуджено промовив:
— Хай То спинить Е, хай спинить! Е ось-ось вдариться об камінь і розіб'ється!..
То вхопив друга за плечі:
— Е вже не летить, То міцно тримає друга!
Очі Е блукали довкруж, та нараз спинилися на То.
— Тепер Е знає, що він не летить, однак усе хитається у нього перед очима...
— Хай Е посидить сам — То нарве цілющої трави.
— Де зараз То знайде її?
— Знайде!
— Не треба шукати,— сказав Е і швидко роздобув пучок засохлої трави, яку тримав зв'язаною власним волоссям на потилиці.— Е зовсім забув, що в нього є цілюща трава.
— Е добре придумав! — захоплено зауважив То.— Тепер і То триматиме на потилиці цілющу траву!
— Не Е придумав це, а чорнокоса Ни!
— Ни!..— вигукнув То.— О, Ни що хоч придумає!
— Тепер вона, напевне, думає, що Е розбився,— зажурено промовив Е.
— Незабаром То повернеться до одноплемінців, і Ни знатиме все...
Юнаки замовкли. Е знову задрімав, а То сторожко наслухав тишу. Голова була непомірно важкою і неслухняною — так і хилилася донизу. Юнак зі всіх сил долав змору, намагався тримати голову прямо, бо добре знав, що, коли вона впаде на груди, тоді досить одного-двох подихів — і важкі повіки заплющаться надовго. А цього допустити ніяк не можна! Не раз долинали якісь звуки, іноді досить протяжні, загрозливі, але тепер То не міг би з певністю сказати— лунають вони насправді чи тільки вчуваються. То раз у раз зводився на ноги, тер долонею очі і чоло, а тільки сідав — голова знову кам'яніла і падала на груди. Про те, щоб розбудити Е, не можна було й думати. Його другові, з побитим тілом і головою, відпочинок був потрібніший.
То знову звівся на весь зріст. Намагався прогнати сон. Нараз унизу на схилі за темною плямою кущів неначе щось заскавчало. То опустив довбню, прислухався. Від кущів з ледь уловимим подувом вітру доходив дух звіра. То був майже впевнений, що там причаївся чотириногий хижак і що він зараз споглядає за двоногими із своєї засідки. Вельми дивним було те, що хижак ніби сам давав про себе знати. Цього То ніяк не міг збагнути. Навіщо звірові виявляти себе самого, коли збирається нападати? Юнак сторожко вичікував. Будити друга не зважувався. Спиняло саме те скавчання — ніби не страшне, не люте.
Сон юнака вже не згамав. Натомість почало млоїти з голоду. Юнакові чомусь подумалося, що і того звіра теж млоїло з голоду. Чи не собаки там причаїлися?.. Старі чаки розповідали, що це звірі хитрі і люті, гасають зграями, подають знаки — звідки забігати, де переймати здобич та коли саме на неї накидатися. А чи не скавчанням подають вони свої наміри до спільних дій? Цього То не знав.
Зненацька унизу різко пролунав голос пташки. Певне, її щось потривожило, а може, й сама пробудилася, але, уздрівши суцільну ще темряву, збагнула, що занадто рано розпочала. На голос пташки не озвалося жодне створіння, і вона, присоромлена, принишкла на гілці.
То був удячний пташці — її дзвінкий голос додав йому сили. Юнак усвідомив, що незабаром розпочнеться ранок, викотиться розпечене коло і всякі нічні тривоги та жахи минуть. їх, щоправда, і вдень вистачає, але хіба стільки, як уночі?..
Нараз із кущів знову долинуло скавчання — голосне і виразне. Воно вразило юнака не своєю гучністю, а сумирністю. У ньому не було ні люті, ні загрози. Навпаки, з грудей звіра вихоплювались якась скарга, біль і безпомічність. Юнак, хоча і на цей раз звів над головою довбню, проте не відчував ніякого страху, ніякої небезпеки. Він подумав, що в кущах конає якийсь звір, він благає допомоги і порятунку... Чи не той самий полоз, що виповзав з урвища, попереламував кості своєму супротивцеві?.. Про все це То міг би дізнатися лише тоді, коли побачив би того звіра. Однак проста обачність не дозволяла наблизитися до кущів і подивитися.
Звір озвався ще раз — коротко й тоскно. У відповідь йому проквилило кілька пташок — сонно і несміливо. Рухнувся Е, та не почав зводитись. То добре знав, що Е і вві сні відчуває його, свого друга То, поруч і цілком звіряється на нього. Був упевнений також, що зараз звір благально дивиться на нього, на щось сподівається. Юнак втягував у себе дух звіра, чекав, що робитиме він далі. Але звір не подавав більше й згуку. Десь у глибокому проваллі кигикнув один птах, другий — сповістили світові про щось своє і знову позасинали солодким передранковим сном.
То втомився стояти. Сів поруч з Е. Дослухався до його дихання. Непомітно й сам задрімав... Коли прокинувся, побачив за два-три кроки перед собою кудлатоголового звіра. Юнак ураз схопився на рівні ноги, підняв зброю. Перед ним стояв чималий собака. Очі його блищали і сльозились. Коли юнак з бойовим вигуком ступив до нього, чотириногий крутнувся і без поспіху відбіг до кущів. То не побіг за ним. його зупинило якесь незрозуміле почуття — не то жалю, не то болю. А поряд уже стояв Е. Замість довбні він тримав каменюку.
— Чому Е не кинув каменя навздогін звірові? — запитав здивовано То.
— А чому То не погнався з піднятою довбнею? — теж запитав друг.
— Бо той звір дуже кволий...
— Хворий,— поправив Е.
— Може, й хворий... Це був собака. Він не нападав.
— Не нападав, а підходив. Чому ж підходив? А як саме підходив? Крадькома чи кидком?
— Він з'явився несподівано... Дуже несподівано,— сказав То, не зважуючись з сорому признатися, що задрімав.— Ніби з-під землі виріс...
— Певне, підкрадався плазом,— промовив Е і, повільно нагнувшись, поклав камінь на землю.— Чи пощастить віднайти довбню?..
— Хіба не забрали її з собою чаки?
— Ні, Е скинув її у провалля.
З протилежного боку схилу, над похмурим чорним кряжем, засіріла тоненька смужка. Вона ніби силкувалася відіпхнути небо від гір, впустити у ту розколину червоний краєчок розпеченого кола.
Наставав   ранок. Випробовували   свої голоси   пташки
Смужка над горами ставала все ширшою, світлішою і барвистішою. Нараз там розцвіла червоним квітом перша пелюстка розпеченого кола. Обидва юнаки поглядали на ту пелюстку, ясну і свіжу, ніби лице дитини, викупаної у прозорій і теплій воді, і обидва відчували радість.
То більше не діймала змора, до сну вже не хилило. Новий день вливав у груди нові сили, потрібно було його розпочинати, і для цього навіть у побитому, але молодому тілі Е знаходилися і сила, і бадьорість. Домовилися, що спускатимуться схилами гір, аж поки не зійдуть на долину. Там уже роздобудуть поживу, знайдуть воду і надійне місце для відпочинку.
То йшов попереду. Дорога просвічувалась в імлі не більше, ніж на два зрости людини. Крок за кроком спускалися вони все нижче і нижче, а вслід їм линуло ранкове світло, розколихувало вологий туман, гнало його вгору.
Та ось до їхнього слуху долинув жвавий і веселий плюскіт струмка. Пішли на цей звук і невдовзі побачили, як із розщелини у грудях гори дугою вихоплювався і з виляском розбивався на хмару бризок струмінь прозорої води. Е підставив рота і пив холодну воду, а летючі краплини торкалися обличчя, плечей і грудей. Від їхнього щедрого дотику юнак, певне, відчував полегшення, бо далі залюбки підставив усього себе під клекочучий струмінь. Потім швидко випростався, відбіг, і хоча тремтів од холоду, зате обличчя просвітліло.
Не стримався і То — підставив і свої плечі. Холодна вода різонула тіло, і юнакові заманулося вигукнути так гучно, що голос, мабуть, діткнувся б і до дна долини, і до вершечків скель, які ще й досі не попробивалися з імли. Однак в останню мить юнак стримався, бо знав, що у незнайомому місці краще не виявляти себе. Зате він дав повну волю рухам — розмахував руками, сіпав плечима, тупцювався з таким запалом, ніби хотів ще більше розплескати мокрий камінь. Е не міг виявляти такої моторності, лише з заздрістю дивився на друга. Нарешті То вгамувався, і юнаки рушили далі.
Розпечене коло, що вже відірвалося від гористої далини, почало запускати в ущелину свої велетенські косі руки; їх намагалися схитнути з місця клубчасті округлини туманів, що виповзали з низин, але руки-стяги з потугою протинали ці перешкоди, а місцями нібито розхилитували. Руки вогнистого сяйва все більше світліли, проникали у найпотаєм-ніші заглибини і закутки проваль, даруючи їм тепло і пробуджуючи від сну.
Струмок привів юнаків до невеликої ковбані. Спокійну поверхню води пестила рука розпеченого кола, її променясті пальці торкалися кам'яного дна з червонястими, брунатними і зеленкуватими смуговинами, шкарубких стін, які, здавалося, радо хизувалися жовтогарячими вкрапинами.
Коли юнаки уважніше зазирнули до прозорої водойми, то побачили попід стінами і серед водоростей рибин, завдовжки з півліктя і довших, з темно-рудуватими боками. Підводні мешканці попричаювалися, ледь-ледь помахуючи плавниками. То довго не роздумував — підійшов до ковбані, став на коліна і спритно запустив у воду руки. Але рибини ніби того й чекали — дві чи три відпливли в один бік, а решта шугонули в інший. Юнак спробував ще раз і ще, та все даремно — слизька здобич виривалася з рук.
— Хай Е гонить рибу до каламутної води! — гукнув другові.
Е заліз у ковбаню — вода під стіною сягала грудей. Риба заметалася довкруж, шукаючи порятунку. Одна рибина запливла у каламуть, і То спритно схопив її за жабри і викинув на кам'яний діл. Невдовзі за першою рибиною з ковбані полетіла друга, далі ще і ще...
Вибравшись з води, юнаки жадібно накинулися на здобич. З'їли по дві рибини. Попоївши, Е відчув не полегшення, а, навпаки, нудоту. Його захитало, в очах замерехтіло. Е підійшов до стіни і сів.
— Хай Е ляже і поспить,— сказав То стривожено.— Хай Е ні про що не думає. А як розпечене коло досягне середини неба, То розбудить друга.
— Е посидить трохи так,— відповів юнак кволим голосом, не розплющуючи очей.
То не сідав, хоча й хотілося перепочити. Тепер його найпершим обов'язком було дбати про безпеку обох. Там, де сидів Е, височіла крута стіна — з її верхів'я жоден чотириногий нападник не зважився б стрибнути. Потрібно було приглядатися до найближчих кущів. Якесь підсвідоме чуття говорило юнакові, що там таїться небезпека. Довго не довелося чекати. З боку струмка, що одноманітно дзюркотів з гір, раптом почувся цокіт зрушеного з місця камінця. То напружив слух, але звук не повторювався. Однак То чекав, стиснувши обіруч довбню, неначе непроханий гість був уже поряд. І невдовзі з-за виступу каменя з'явилася голова звіра з широко роззявленою пащекою. Це був кудлатий собака. То дивився на прибульця лише краєм ока, і той стояв спокійно, бо був упевнений, що його не помітили. Поява собаки не злякала То, а здивувала. Це був той самий чотириногий, який приходив уночі. Що йому треба, чому свою пащеку тримає роззявленою? Тим часом звір, дарма що бачив перед собою людину, наважився не тільки пройти на цілий зріст, але й подати тихе скавчання. То повернув до собаки голову, але той і не думав тікати, щоправда, зупинився. То звів довбню, однак прибулець не злякався — стояв на одному місці і жалібно вив. То зробив один крок до собаки, другий — той усе стояв. Юнак пішов ще далі. «Може, цей звір хоче, щоб його вбили?» Довбня якось несамохіть опустилася додолу. «Але чому звір хоче, щоб його вбили? Чи не страждає він з якогось пекучого болю?» То підійшов ще ближче, а собака став на коліна передніх лап і підвів свою широко роззявлену пащеку дороги, ніби запрошуючи юнака зазирнути до його горлянки. То все зрозумів. У горлянці собаки застрягла велика кістка. Гострими зламами вона впиралася в боки горлянки, і собака не міг її ані проковтнути, ані викинути назовні. Страждалець мав загинути— дихав з важким хрипом, очі сльозилися, дрож прокочувався усім волохатим тілом. То легко міг просунути руку в пащеку і врятувати нещасного прибульця, у погляді якого зоріло стільки благання і надії.
— Собака просить допомоги? — запитав То і, відклавши довбню, занурив правицю у горлянку.— То допоможе, але собака мусить потерпіти.
Чотириногий здригнувся — кістка зачепила наболілі й почервонілі місця. Другою рукою То розсунув щелепи, а правиця потягнула кістку до себе. І вона пішла. То відкинув закривавлену костомаху. І навіть тоді, коли горлянка потерпілого звіра звільнилася від твердої поживи, яка могла стати останньою, щелепи його ще якусь мить залишалися відкритими. Собака, певне, не вірив, що має тепер змогу закрити рота. Нарешті він зімкнув щелепи. Звір був старий, проте його очі засвітилися молодим блиском — у них променіла така вдячність, що То навіть усміхнувся.
— Кудлань ще поживе,— мовив юнак.— Хай далі не кидається на гострі костомахи!
Відчувши полегкість, собака з радісним виском подріботів уздовж струмка і, ткнувши пащеку в холодний струмок, почав жадібно хлебтати воду. То дивився на чотириногого із співчуттям. Відчував задоволення з того, що порятував його. Нарешті собака вгамував спрагу і, відчувши погляд свого рятівника, повернув голову. Дивився добрими очима впродовж двох-трьох подихів. Далі він відбіг ще далі і зник поміж камінням.
То, оглянувши кущі за ковбанями і не виявивши там нічого підозрілого, кинув, нарешті, погляд на Е. Друг уже не сидів, а лежгз під стіною. Біля нього напохваті лежала каменюка, ніби вона, німа н холодна, мала вчасно і надійно сповістити йому про наближення небезпеки. Е зморив млосний напівсон, і він не бачив, як То виймав кістку з горлянки собаки. Тепер Е спав міцним сном. Груди високо здіймалися, з посвистом втягуючи в себе ранкове повітря. То радів: сон допоможе другові поновити сили. І лише тепер, бачачи на тілі друга синці, садна та широкі, почорнілі від засохлої крові широкі смуговини, То дивувався, як Е з таким побитим тілом спромігся подолати такий важкий шлях по крутій стіні. А чи зміг би друг знову пройти той шлях? Напевне, ні. Хай він спить — ось незабаром розпечене коло викотиться вище, погріє другове лице, його руки, спину й груди, і Е знову стане таким самим дужим і гнучким, як і до падіння з гори.
А тепер треба чатувати. Про себе То мало думав, мало на що сподівався. Те, що його відсутність могли помітити, його не турбувало. Адже він і раніше зникав, заходячи далеко від племені, споглядав наодинці сяючі цятки на небі крізь гущавину кущів та нетрів, не одне розпечене коло він зустрічав десь на дереві поміж гіллям, не одне проводжав, коли наставала темряза. Його ніхто не кинеться розшукувати навіть і тоді, коли він не з'явиться зовсім. У То не було жодної рідної душі, отож він горнувся до Е. Зараз То не зможе залишити Е одного. А далі? Далі То навідається до племені. Треба підмовити юнаків до втечі. Він скаже, що Е не розбився, падаючи в урвище. І матіниі Уф це ж скаже, і красуні Ни. Юнак навіть уявив собі, якими вдячними очима дивитиметься на нього дівчина...
То поглядав на розпечене коло — воно ось-ось мало досягти середини неба. Після зливи день видався паркий, душний. Знову клалося на грозу. Належало б заздалегідь розшукати якийсь схов, але будити друга То не зважувався. Промені вже торкалися спини Е, і То зламав кілька гілок, щоб затінити ними друга.
Та ось настав умовний час — розпечене коло викотилося на середину неба. Юнак торкнувся плеча друга. Той відразу схопився, тримаючи напоготові каменюку.
— Хай Е вгамується,— мовив То.— Довкола спокійно — ні чотириногі, ні двоногі вороги не підкрадаються.
Е нічого не сказав. Глянувши на розпечене коло, він неквапом підійшов до ковбані, поклав там камінь, зачерпнув долонями води і зволожив обличчя. Далі зачерпнув ще і почав пити. Втамувавши спрагу, він занурив голову у воду, потримав там подих-другий і з виляском підвів, енергійним порухом струшуючи рясні краплини з волосся.
— Парко,— знову озвався То.— Гроза буде. Треба рушати в путь.
Довго збиратися їм не треба було — нанизали рибини на стебло і рушили вниз по схилу. Дорогу їм указував най-вірніший провідник — струмок. Місцями він плинув спокійно, місцями дзюркотів, поспішаючи вниз, а місцями, рокочучи, перекидався з вищого каменя на нижчий. Ішли з осторогою, перед кожним закрутом струмка чи кам'яним виступом спинялися і простували далі тільки тоді, коли впевнювалися, що в тих засідках чи щілинах не чатує на них хижак. Дорогою зустрічалися їм невеликі видовби у скелях, продовгуваті тріщини. То пропонував перечекати в одному з таких місць грозу, що ось-ось мала вдарити з неба, проте Е поспішав далі, запевняючи друга, що ще не один зручний прихисток зустрінеться на їхньому шляху.
Спускалися все нижче і нижче, але чим далі йшли, то все повільнішала хода. Небо не віддалялося від них, а неначе гналося за ними, насідало, притискало своїми важкими хмарами до каміння. Зігнане докупи громаддя хмар не знаходило собі ні шляху, ні простору, метушилося у тісняві, купчилося, настромлялося на шпилі, розпорюючи своє обважніле черево.
Довкола залягла тиша, немов у глибокій печері. Не чути було ні звіра, ні птаха — усе поховалося і принишкло у передчутті чогось страшного. Потягнуло холодною вогкістю, морок все щільніше затягував найближчі кам'яні виступи. На гори спадала пітьма.
Іти далі було б марним завзяттям, і юнаки зупинилися у невеличкій кам'янистій заглибині. Притиснувшись один до одного, ледве вмістилися на ще теплому камені.
Хлопці сполохано дивилися із заглибини назовні, хоч і не могли нічого розгледіти — щільний морок, душний і важкий, затулив небо і гори. Найбільше насторожувала і жахала моторошна тиша, яку в перший-ліпший подих мало виповнити громовиння могутніх істот, що вже здійняли над світом свої величезні довбні.
По спині То прокотився дрож. Е не міг не відчути його. То соромився того дрожу, бо не знав, як Е розцінить його. Ще подумає, що То труситься з ляку і втішатиме, немов хлопчиська!.. Однак Е мовчав. То щільніше притис до себе довбню, неначе вона могла перепинити шлях небесним страховиськам.
— Зараз   промчать по небу   могутні   істоти! — першим озвався Е.— їхні ноги торкатимуться пр, а руки палитимуть ліси...
— Е боїться їх?
— Е боїться... Вони страшні і грізні... Вони дружать з Вогнем, вони розкидають його по небу і по землі!
Те, що Е, як і всі чаки, боїться могутніх істот, можна було зрозуміти, але водночас це трохи дивувало То. Адже Е такий, що міг і не боятися тих істот,— не побоявся ж заприятелювати з лиховісним Вогнем! Вогонь лизав його руки, торкався обличчя...
— Е приятелював з Вогнем...
— Той Вогонь загинув,— промовив Е з жалем.— І невідомо ще, чи став би він другом. Е був безсилий його уберегти...
— Е не винен... Той Вогонь убили чаки.
— Але той Вогонь,— жваво сказав Е, метнувши погляд угору,— що на небі, чаки не вб'ють... Небесний Вогонь може помститися за свого брата, який зіскочив на земдю...
— Е хоче, щоб він помстився?
— Ні, не всі чаки вороги Е,— заперечив юнак.
То знав, кого з чаків Е вважав своїми ворогами. Однак хіба небесний Вогонь розбиратиме, котрий з чаків друг, а котрий ні?.. Нищитиме він усякого, кого лиш зачепить своїм пекучим крилом!
— А вночі небесний Вогонь зазирав до печери,— журно мовив То.— Чаки тремтіли з жаху... Зараз, мабуть, теж тремтять. Тремтять і Ни, і матінка Уф, і сестри та брати...
— Хай То мовчить! — поривно перебив друга Е.—-Хай мовчить!..
На небі ще не загримотів Вогонь, але юнак уже відчував його спекотний подих. Нараз Е здалося, що хоч яким нещадним є Вогонь, проте його ще, може, і вдасться ублагати збавити свою жорстокість і потугу. Усім тілом Е подався наперед, виставивши із заглибини розпрямлені угору долоні. З усіх легень юнак владно почав викрикувати у напрямі темного неба:
— О всемогутній небесний Вогню!.. До тебе гукає Е, що хотів заприятелювати з Вогнем, твоїм братом, який упав з неба!.. Е відчував до твого брата велику прихильність, та чаки бояться гарячих рук Вогню, а тому і не люблять його... Але вони ще, може, і заприятелюють колись з одним із твоїх братів! Пощади нерозумних чаків, що забили довбнями твого брата, пощади!
Услід за Е То хотілося теж проказати покірне слово «Пощади!», але враз, ніби у відповідь на слово друга, все навколо спалахнуло сліпучим полум'ям — засяяли хмари і гори, долини і урвища, все просвітилося так, що здавалося: простягни лише руку і доторкнешся до вершечків дерев, зубців скель, до самих прояснілих хмар. Але простягувати руку не зважився б жоден сміливець— ураз усе заволало таким диким гуком, що Е подався назад і вдарився спиною об камінь. То теж мало не вилетів із заглибини. Це була відповідь могутніх небесних істот — сердита, нещадна і жорстока. Та враз усе згасло, земля знову провалилась у темінь. Гук завмер, натомість потужно засвистів вітер, що, напевне, вихоплювався з ротів могутніх істот — вони вже були десь поблизу, однак ні Е, ні То їх не бачили зараз, та й раніше теж не доводилося їх уздрівати. Істоти дули з усіх сил, вони могли звалити з ніг будь-кого з чаків, не встояв би на ногах, мабуть, і сам вождь Ту, та й мало у якої тварини чи звіра вистачило б спромоги втриматися і на чотирьох ногах!..
Тим часом небесні істоти знову почали наввипередки кидати згори вогненні гілки, валячи десь у височині невидимі скелі. Раптом на землю полилося стільки води, що Е здалося, неначе він зненацька разом з То опинився на дні такої величезної водойми, яка вміщала в собі не лише долини і верхівки скель, але й саме небо. Небесні палаючі гілки просвічувалися крізь воду, переливаючись дивним сяйвом, проте гук ішов з неба не через воду — він вривався без будь-якої перешкоди, вільно і дико.
Юнаки притиснулися один до одного, чекали, коли могутні істоти втомляться і зроблять перепочинок. А ті й не думали втихомирюватися. Навпаки, вони ще більше розпалювались.
Повз ту заглибину, де сиділи юнаки, з гуркотом почала проноситися вода,— вийшовши зі струмка, вона підхоплювала по дорозі каменюки і гупала ними об стіни гори. Води прибувало все більше й більше. Зрештою вона почала перехлюпуватись у заглибину, сполоскувати ноги, далі сягнула колін... Юнаки випросталися як могли — вийти ж назовні не могли, бо там нісся потік такої сили, що годі було й боротися з ним! А вода шугала за спини, намагалася відштовхнути від стіни і вивалити юнаків у свою бурхливу круговерть. Хлопці щосили повпиралися руками й ногами в краї заглибини. Вода піднімалася ще вище.
— Вода добирається до шиї! — гукнув То.
— Хай То тримається!..
— Могутні істоти хочуть потопити нас!
— Хочуть!..— тільки й мовив Е — ним оволоділо таке пекуче бажання будь-що перебороти пінястий потік, вистояти, вціліти, хоча він цілком усвідомлював, що коли вода заллє голови, то на цей раз уже ніякого порятунку не буде.— А ми не піддамося!
— Е уміє дихати у воді?
— Е уміє у воді не дихати! — проказав Е з такою певністю, що здивувався й сам.
— То цього не вміє...
— Хай То тримається!..
То більше ні про що не питав, нічого не говорив. Запеклість у голосі Е надавала йому впевненості, сили. Вода піднялась ще вище, і, щоб дихнути, юнакам треба було викидати з води голову.
— Хай То тримається! — ще раз гукнув Е.
— То триматиметься, поки буде чим дихати!..
Це були важкі подихи — за повітрям треба було спинатися усім тілом угору, а руки і ноги німіли в холодній воді, судомило в спині і в'язах. Та хлопці не здавалися. Нараз Е відчув, що до повітря почало легше дотягуватися, неначебто вода більше не прибувала, неначебто її ставало менше. Юнакові хотілося сказати про це То, але щоб промовити одно-друге слово, теж треба було мати силу, а її залишилося обмаль. Однак То, певне, і сам помітив, що кладеться на краще.
Кожен наступний подих ставав Легшим, зате важчало тіло — його все трудніше було втримувати руками й ногами, які нібито понабрякали. Вода вирувала — тисла на спини, підштовхувала зісподу, норовила вирвати із заглибини і понести кам'яним руслом з гір на долину. Нарешті повінь почала помітно спадати.
— Гроза вщухає? — запитав То.
— Вщухає. Е вже став однією ногою на дно!
— Могутні істоти не хочуть, щоб Е і То загинули.
— Не хочуть,— сказав Е і раптом щосили закричав у напрямі отвору із заглибини: — Юнаки дякують могутнім істотам! Коли Е ще раз зустріне брата могутніх істот — подружить із ним!..
— Про якого брата говорить Е?
— Про Вогонь!
— Про Вогонь? — здивувався То.— Звідки Е знає, що Вогонь — брат могутніх істот?
— Е здогадується. Адже коли високо в небі гніваються могутні істоти, завжди з'являється Вогонь.
— І справді: Вогонь — брат могутніх істот!
— Вогонь падає з неба на землю,— жваво промовив Е.— І живе Вогонь на землі доти, поки має що їсти.
— Е каже правду.
Вода із заглибини вилилася так само швидко, як налилася. Понад руслом струмка все ще клекотів потік, але він помітно звужувався, стихав. Хлопці вийшли з своєї криївки. Настрій в обох був чудовий — пощастило уникнути вбивчої круговерті потоку. На небі просвітліло, листя дерев заблискотіло прозорими краплинами — у кожній жило малесеньке розпечене коло. Воно поблискувало доти, поки на небі сяяла їхня величезна подоба. Юнаки вигукували, радісно сміялися. Раптом То примовк, спохмурів — він дошкульно ляснув себе по нозі. Метнувся до заглибини, далі занишпорив довкола, зазираючи під кожен великий камінь.
— То не знаходить своєї довбні? — здогадався Е,
— Не знаходить! Бурхлива вода вкрала зброю То! — вигукнув юнак.—Украла і рибу!
— Е, як і То, добре знав, що залишатися обом без зброї було вельми небезпечно. Потрібно було негайно кинутися вишукувати серед змертвілих гілок замашні оцупки. Та як їх позламувати, як пообтесувати? Де взяти гостре каміння, котре могло б послугуватися? Протягом життя одного розпеченого кола цього не зробиш, коли б і лежало все необхідне під руками.
— Хай То не сумує,— сказав Е.— На долину вода поназносила безліч гілок! Юнаки знайдуть там щось вдатне.
То не встиг нічого сказати на це. Його увагу привернуло щось інше.
— Хай Е гляне туди! — гукнув він і стрімко вказав рукою напрям.
Неподалік на схилі гори, зачепившись рогами і передніми ногами за розщелину у камені, бовванів понад урвищем рудий козел.
— З гори впав,— мовив Е.— Ось і пожива буде!
— Багата пожива,— радісно додав То, розмахуючи руками.— Тепер щелепи Е і То втомляться жувати м'ясо. А від м'яса побільшає сили, ноги прудкіше ступатимуть по землі, очі краще протинатимуть пітьму ночі...
То говорить правду,— погодився Е.— У м'ясі прихована сила тварини.
Юнаки швидко добралися до потрощеної від падіння рогатої тварини, видобули її з розщелини і перенесли до струмка. Далі заходилися підбирати камінці, якими можна було б з тварини здерти шкіру, розпанахати їй живота, вивалити звідти кишки, а серце та печінку з'їсти. Юнаки знали від старих одноплемінців, що серце давало тілу міць, а печінка — добрий настрій і кмітливість.
На оббілування козла юнаки потратили незліченну кількість подихів, але шкіру все-таки здерли. І коли вже, задоволені й радісні, почали смачно їсти, на своє велике здивування, почули неподалік від себе чиєсь жадібне чавкання. Перестали жувати, принишкли, нашорошилися.
— Що це? — тихо запитав То.
Юнаки подумали, що то їм вчулося. Нараз знову запрацювали щелепи якогось звіра... Юнаки дивувалися, що чотириногий незнайомець забув про всяку обережність, — так близько від них вияМяє свою присутність. Адже він так само легко чув їх, як і вони його.
— Звір пожирає кишки рудого козла,— майже пошепки промовив То.— Он там! — і вказав рукою на край схилу.— Саме туди То викинув кишки.
— Якийсь несміливий звір...
— І необачний!
— Гієна?
— То негайно підкрадеться і побачить.
І, взявши для певності чималу каменюку, То нагинці про-снував до каменя, що височів на краю схилу, і вже там кинув погляд униз. Біля викинутих кишок сидів нещодавно порятований ним собака. То сміливо випростався на весь зріст і мало не вигукнув від приємної несподіванки. Чотириногий теж зрадів: поклавши голову на передні лапи, він покірливо завищав, замахав хвостом, в очах заясніли добрі вогники. Собака трохи проповз до То, спинився, ще трохи проиовз.
— Кудлань!— нестримно гукнув То, і рука з каменюкою швидко опустилася додолу.
— Собака!— скрикнув Е, який уже був поряд з То і ніяк не міг добрати пояснення баченому.— Не кидається на нас і не тікає! Повзає! Корчиться з болю?..
— Ні, йому вже нічого не болить.
— Звідки То знає?
— То  знає!
— Чому вищить?
— З радості!
— То вгадує чи, може, бачить крізь простір і млу, як старий Кун?—запитав Е.
— Хіба молодий То може зрівнятися зі старим Куном? Однак То знає, чому собака вищить і чому він повзає!
— Чому ж?
— Собака виявляє свою вдячність за порятунок!
І То розповів другові, як він витягнув кістку з горлянки собаки. Далі висловив гадку, що собака увесь час ішов за ними, а коли почалася гроза — знаходився десь поблизу. І ось тепер, намоклий і зголоднілий, звір жадібно накинувся Йа дармову поживу. Е дивувався з того, що собака прийшов за порятунком до То, ніби знав, що ніякий звір, ніяка тварина не здатна допомогти, а тільки людина. Е згадав, що ще вночі нестерпний біль штовхав собаку до людини, але чотириногому так важко було перебороти страх і непевність. Проте явна загибель змушувала його піти на ризик. Уночі собака не підійшов — знав, що людині мало почути його жалісливий виск, а треба ще й побачити застряглу в горлянці кістку.
— То укладе спілку з собакою?— запитав Е.
— То уклав би спілку з собакою, але собака, напевне, не захоче ходити услід за То.
— Ходитиме, коли То даватиме йому їсти.
— То не завжди і сам матиме що їсти,— жваво заперечив юнак.— За м'ясом —довга біганина, а стебел та листя, корінців та плодів собака не їстиме.
— А свою подяку за порятунок собака довго триматиме в собі?— запитав То.
— Хтозна,— промовив Е.~ Та ясно одне: він вже ніколи на То не нападатиме. То здобув довіру.
Собака, бачачи, що двоногі істоти не полишають розглядати його, і не відчувши якихось ворожих замірів, почав косити очі на поживу, далі осмілів настільки, що наблизився до звабливих нутрощів козла і, не втримавшись, знову жадібно накинувся на них, раз у раз поглядаючи на допитливих двоногих. Собака бачив того, хто його порятував, і йому пригадувалася кістка, яка ще недавно все глибше і глибше в'їдалася в горлянку, перепиняючи подих і викликаючи неймовірний біль. Той біль урвала рука двоногого рятівника. А другий двоногий, що стояв поруч з рятівником, теж не виявляв ні голосом, ні рухами, ні очима ніяких злих намірів.
— Відійдемо — хай спокійно наїсться,— запропонував Е.
— Хай,— погодився То і, звертаючись до собаки, гукнув: — Що далі Кудлань робитиме?..
Собака на мить відірвався від поживи й сяйнув добрими очима, лагідно виснув.
— Що хоче Кудлань сказати?
— На долину треба йти,— сказав Е.— Коли не відшукаємо довбень — нові треба придбати.
— Собака не піде за То, поки не доїсть,— зауважив То.— А коли доїсть — То і Е вже далеко будуть.
— У собаки добрий ніс, швидкі ноги.
— Однак живіт у Кудланя стане заважким — ноги не схочуть нести його,— заперечив друг.
— Важкий живіт веселіше нести, ніж порожній,— сказав Е.
То не хотілося відходити від собаки, який виявив до нього стільки довір'я. Однак Е відійшов од схилу, То рушив за ним. У душі юнак був згоден з Е — найперше потрібно було озброїтися довбнями. З ними не так лячно, з ними надійніше. З самого малку руки звикли до довбень, які додавали впевненості. Віднайти власні То мало сподівався, а придбати нові теж було дуже важкою справою, на яку мало світити не одне розпечене коло. То пригадав, з якими труднощами відтинали чаки пригожі для довбень гілки. Гострі камінці дуже повільно вгризалися в деревину, але терпець у чаків не вривався. Камінці зішкрібали цупкі волокна, розривали їх, хоч розбивались до крові долоні і пальці.
Юнаки почали готуватися до переходу на долину. Туди залишалася не надто довга дорога, але пролягала вона поміж стрімчаками та кам'яними брилами, за кожною з яких міг ховатися хижак. Отож швидко пройти таку дорогу юнаки могли тільки тоді, коли б забули про всяку обачність. До того ж треба було нести шкуру та тушу козла. Для цієї поклажі юнаки заходилися робити ноші. Чаки часто майстрували їх — як не для впольованої здобичі, то для зранених у сутичках зі звірами: переплетене гілляччя зв'язували виткими стеблами. На ноші, крім шкури і туші козла, поклали ще й кілька чималих каменюк — поки що єдиної і не такої вже й надійної зброї.
Але перед тим, як узятися за ноші, То заманулося підбігти до схилу, щоб глянути, може, востаннє, на Кудланя. Саме в цю митьзвідтидонеслося люте гарчання, загрозливий виск і ніби якась напружена і дика штовханина. Коли То добіг до схилу, там уже нікого не було — ні Кудланя, ні нутрощів козла, ні невідомих нападників. На покрик здивування, що мимовільно вихопився з уст юнака, до схилу підбіг Е. Які звірі відігнали Кудланя, відібрали у нього поживу і понесли її подалі від людей?.. Кудланеві, певне, гарчанням не вдалося залякати зголоднілих звірів, а на двобій з ними не зважився і відбіг собі геть. А вони, штовхаючи одне одного, жадібною зграєю накинулись на залишки поживи.
То наблизився до місця сутички, але на камені ніяких слідів не залишилося. Юнак припав до землі, принюхувався, та ніс його вбирав лише різкий дух кишок.
— То не знає, які звірі напали на Кудланя і відібрали у нього поживу,— сказав він, підводячись.— То не знає також, куди побіг Кудлань.
— Виск шакалів переміг гарчання собаки,— сказав Е.
— Е гадає, що на Кудланя напали шакали?
— То інакше думає?
— Могли бути гієни.
— Шакали!— впевнено сказав Е.— Цілій зграї не страшний один собака. Звірі потягли поживу в безпечніше місце.
— Шакали не знали, що в юнаків немає довбень.
— Так, звірі могли б оточити і легко перемогти двоногих,— сказав Е.— Проте шакали боязкі, нападати на двоногих у них не вистачає сміливості.
Е рвучко повернувся і заспішив угору, де на кам'яній площі лежали ноші з поклажею,— її не варто було надовго залишати одну: і на тушу, і на шкуру могло знайтись чимало чотириногих крадіїв.
Юнаки рушили на долину. Коли спинялися перепочити, тоді один з них виступав наперед, приглядався до найпота-ємніших закутків, оглядав кущі, схили та дерева. Здавалося, навіть саме повітря не залишалося поза увагою молодих чаків.
За одним з поворотів Е несподівано дав знак То спинитися. За блиском очей і раптовим збудженням То зрозумів, що друг щось запримітив. Але хоч як він розглядав усе довкола, хоч як прислуховувався і принюхувався — нічого особливого довкола не помічав. Е не збирався втішатися розгубленістю товариша — він одразу підійшов до однієї заглибини, де поміж каменюк згромадилося кілька деревин, чимало гілок та іншого гамузу, поназношуваного водою з гір.
— Невже Е примітив довбню?— спробував висловити здогад То.
— Так, Е примітив!
— Де ж вона?—То як не нишпорив очима, а бажаного не міг угледіти.— То нічого не примічає!
— Хай То ще краще приглянеться.
То ще раз перебрав очима весь гамуз, однак ніде не виявив такої бажаної зброї, як власна довбня.
— Очі Е бачать краще, ніж очі То.
— Очі Е бачать те саме, що і очі То,— промовив Е і почав перебирати паліччя, витягуючи його з середини, придивляючись до нього, зрідка виважуючи окрему гілку і пробуючи замахнутися нею.
— То зрозумів!— вигукнув зраділо юнак.—- Е хоче тут знайти нову довбню, яку подарувала гроза!..
— То вірно розуміє. Але хай То повернеться до туші козла, коли не хоче подарувати її шакалам чи вовкам!..
— Але ж То хоче і собі підшукати добру довбню!
— Гаразд,— погодився Е, оддак зауважив:— Тоді перенесемо сюди тушу.
Носилки з поклажею швидко перенесли до заглибини і тепер уже спокійно розпочали пошуки. В окремих зсушених, аж порепаних гілках чи стовбурцях молоді чаки вбачали добрі довбні. Але треба спершу прибрати зайві сучки. Обидва знали, що робити те кам'яним лезом — справа вкрай виснажлива, тривала. Е першому потрапило до рук щось схоже на довбню. Тільки тримач був задовгий та сама балабуха горбилася в один бік. Юнак одразу ж і приступив до справи,— почав розмахувати тією замашною знахідкою, разів кілька гупонув нею по каменю, від якого вона відскакувала так жваво, що мало не зводила у повітря і самого гупальника. Е залишився задоволений. Пізніше він вкоротить та відтеше кам яними вістрями тримач, трохи стеше й балабуху.
То заздрісно поглядав на товариша, а потім ще з більшим завзяттям почав вишукувати і собі щось замашне. Е перестав утішатися знахідкою і заходився допомагати другові. Проте більше нічого пригожого не було. Е знайшов лише важкенький стовбурець, балабуху якого заміняло кілька позламуваних гострих сучків.
— Згодом підшукаємо щось краще,— сказав Е.
Дорога з гір, дарма що гроза перетворила її на справжній вир, усе ж дала юнакам те, чого вони бажали: зброю і поживу...
Довго йшли пологим схилом, у затінку високих дерев. Іноді крізь гущавину нічого не можна було розгледіти, і тоді закрадалася осторога — чи не збочили, та коли виходили на просторі галявини, тоді по далеких шпилях вивіряли потрібний напрям.
Молоді чаки спинилися перед розщелиною, що зяяла поміж кам'яними виступами; вони зводилися вгору і нагадували два крила величезного птаха. Розпечене коло вже почало схилятися до шпилястого виднокола. Шпилі нагадували пощерблені зуби якоїсь потвори, але вони стирчали занадто далеко і тому не видавалися грізними і велетенськими. Юнаки довго дивилися на розпечене коло та на шпилястий обрій.
— Хай Е погляне туди! — збуджено гукнув То, вказуючи рукою на далекий схил.
Е придивився і побачив німотний стовбур з кількома голими гілками. Це було те дерево, котре пожирав Вогонь, сплигнувши з розшалілого неба, там знаходився той майданчик, де на нього накинувся спершу печерний лев, а згодом і чаки.
— Чаки вбили Вогонь,— промовив То.
— Вбили...— Е глянув на То, ніби вивідував — жалкує друг чи радий з того? Але хоч як дивився, нічого не помітив, а тому спитав:— То жалкує за Вогнем?..
— То не жалкує,— без усяких роздумів відповів друг.— Хай Е теж не жалкує.
Е більше не дивився ііа То. Він перевів погляд на ДаЛЙ-ну, що неначе пірнала у безмежну глибочінь, яка притягувала до себе і якось дивно зачудовувала. З високої розще-лини вона видавалася зовсім іншим світом, тяглася так далеко, що місцями губилася в сизій імлі і там розстилалася вузькою, однак такою безмежною стягою, що ліси, озера, пустелі на ній здавалися не більшими за долоню.
— Що робитимем далі?..
Це запитання То вивело Е із споглядання краю. Треба було думати, що робити далі.
З розщелини юнакам треба було спускатися вниз, а потім вибиратися вгору протилежним схилом, а далі ще довго йти тим шляхом, яким поверталися з гір чаки. Е знав це, але не знав, чи вистачить у нього сили.
— Е відчуває втому, а дорога ще довга,— сказав він.
— То теж відчуває втому, але після перепочинку То може йти хоч і всю ніч.
— Е після перепочинку не зможе йти всю ніч...
— То здогадується про це... Тому далі То піде один, а Е залишиться тут.
— Е пройде ще трохи.
— Але ж у друга Е не вистачить сили, щоб пильнувати вночі,— сказав То.
— У Е не вистачить сили, щоб іти вночі, але залишиться її достатньо для того, щоб пильнувати вночі,— заперечив  Е.  
— Якби пощастило знайти надійний схов — Е міг би у ньому спокійно поспати,— сказав То.
— Е і в схові не засне — думатиме про То.
— А То всю дорогу думатиме про Е,— щиро зізнався друг.
Серце Е болісно стиснулося — він згадав про Ни, матінку Уф, братів і сестер. Як йому хотілося, щоб друг якомога швидше сповістив їм, що він живий і здоровий. А коли з То щось трапиться в дорозі?.. Адже друг підходитиме до печери чаків, коли вже настане ніч...
— Може, То піде до чаків, коли народиться нове розпечене коло?— запитав Е.
— То може І тоді піти,— відповів хлопець.— Але зараз краще. Вночі мало хто побачить То, а То побачить багатьох.
— Хай буде так, як хоче То,— сказав Е.
Юнаки підібрали камені з гострими краями, посідали коло носилок і почали ударами цих каменів відтинати від туші козла шматки м'яса. Довга дорога зморила юнаків, викликала голод, і тепер завзято працювали їхні щелепи. Не перемовлялися, лише зрідка стрічалися поглядами, кидаючи за кущі об'їдені костомахи.
Несподівано звідти почувся жвавий хрускіт. То зірвався на рівні й нечутно, неначе тінь, подався туди.
— Кудлань!— радісно вигукнув юнак і, обернувшись до Е, додав: — Кудлань увесь шлях ішов за нами!.. Кудлань! Чому ж ти не дав про себе знати? То і раніше дав би тобі м'яса!.. Кудлань уже так не боїться, як уперше!
Е теж підбіг до кущів і побачив собаку, який гриз кістку, затиснувши її передніми лапами. Собака вдячними очима дивився на людей, напружував щелепи, нахиляючи голову м'яким вухом до землі — кістка була, певно, занадто твердою.
— Кудланеві треба кинути шмат м'яса!— сказав Е.
— Правильно!— відразу ж погодився То, кинувся до туші і заходився відтинати чималу пайку.
— Хай То кине малий шматок, щоб собака відчував голод,— порадив Е.— Тоді він йтиме за То напевне.
— І це правильно,— погодився То.— Адже саме голод змусив Кудланя брести за нами всю дорогу!
То кинув чотириногому кусень м'яса, який собака дуже швидко впорав.
Юнаки з'їли ще по шматкові м'яса і поспиралися спинами об кам'яну стіну. Е зовсім вибився з сил, хоча й не виказував цього. Хилило на сон. Однак Е не зважувався заплющити очі — боявся заснути. То не хотілося спати — сидіти нерухомо було так добре! Він пильнував. Особливе задоволення мав од споглядання вологого носа Кудланя, якого той висовував з-за брили. Чотириногий уже не приховував своєї присутності — просив ще м'яса...
Е дивився туди, куди мало впасти розпечене коло,— за Далекі гірські вершини, але бачив Ни. Бачив її у сльозах і скруті. Очі дівчини вглядалися в імлу, яка приховувала гори, і Ни не могла угледіти його, Е, живого й здорового. Оповиті млою гори почали ближчати, ніби заступали собою світ. Довкола зробилося так темно, як у найглухішому закуткові печери. З якоїсь розщелини вистрибнув лев, вистрибнув з оглушливим риком і палаючими очима. Звір метушився: підстрибував, припадав до землі, вигинавсся, як змій, усе норовив плигнути, та не на юнака, а кудись повз нього. Е озирнувся і побачив сполохану Ни. Враз Е заходився розмахувати довбнею перед левом, страхати його, невпинно перегороджуючи звірові шлях до дівчини. Лев лютував усе більше. Залютувало і небо — бралося вогняними гілками, потужно гримотіло, розхилитуючи наивіддаленіші куточки позахмарної далини. Раптом лев кудись зник, а його місце зайняв розлютований Хіп. Висока постать була тонкою, але якоюсь несхитною і непереборною, усе його жилаве тіло нагадувало вимокле на дощах і вив'ялене на пекучому сонці потемніле гілляччя граба, але вже не нерухоме, а вертке і замашисте, як і його довбня; вона видавалася такою великою і важкою, що здавалося дивним, як міг нею так легко крутити над своєю розкучмленою головою Хіп, довбня неначе затуляла його усього, не давала змоги наблизитися до мисливця більше, ніж на два зрости...
Е стояв, не зрушуючи з місця, бо позаду була Ни. А Хіп рвався вперед, рвався до неї, і кожен його вимах довбнею ніби виривав Е з місця, відштовхував убік, відкриваючи Хі-пові дорогу до Ни. Е подавав знаки Ни, щоб вона ховалася За його спину, вона й намагалася це робити, однак, незважаючи на це, віддалялася все далі і далі. Ось уже Хіп близько від Ни, він уже не розмахує довбнею, він уже йшов до дівчини, на його обличчі грала усмішка, широка і самовтішна, проте не весела, а якась зловісна і дика. Ни кинулася тікати. Хіп наче й чекав цього, погнався за нею. Е хотів перетнути нападникові шлях, зупинити його, та не міг зрушити з місця...
Загавкав собака — Е схопився на рівні. ІІоряд стояв То і показував рукою вгору. Над вершинами довколишніх скель літала зграя сполоханих собакою чорнокрилих грифів, один з них уже сідав на висохлу гілку дерева.
Кудлань розігнав грифів!— радісно вигукнув То, а далі, бачачи, що Е не розуміє всього до пуття, пояснив:— Е задрімав, То сидів нерухомо. Раптом з-за скелі вилетіли грифи і почали кружляти. То не рухався, То хотів знати, що робитимуть ці голошиї птахи... їх приваблювало м'ясо козла... Один з грифів уже наважувався сісти на поживу, та Кудлань несподівано вискочив і загавкав.,.
— З таким недремним охоронцем можна спокійно спати!— сказав Е.
— Е правильно говорить!— жваво погодився То.— За таку варту чи не дати Кудланеві шмат м'яса?
— Дати!— схвалив; Е.
З голови юнака не виходила Ни. Чи втече вона від Хі-па? Можливо, саме у цю хвилину і погнався за нею Хіп! Однак понівечений Хіп не зможе наздогнати прудку і молоду Ни!.. Ця думка заспокоїла юнака.
Е тільки зараз помітив, що розпечене коло вже заховалося за гори і посилало звідти червонясті відсвіти. То тим часом винагороджував чотириногого охоронця. Він ніс йому на простягнутій долоні невеликий шмат м'яса, але Кудлань не зважувався піти назустріч дарункові, навпаки, він почав задкувати і врешті відбіг на два-три зрости вбік. То змушений був кинути Кудланеві шмат м'яса. Кудлань схопив той шмат і відбіг ще далі, ніби То міг роздумати і відібрати подароване.
— Боїться,— промовив То.— Кудлань ще не звик до своїх нових друзів.
— Не звик, —сказав Е.
— А звикне?..
— Звикне, якщо То та Е даватимуть Кудланеві їсти.
— Тільки м'яса?
— Так.
— Е і То завжди повинні мати м'ясо.
— А  хіба   То   і Е завжди матимуть м'ясо?— висловив сумнів Е.— Чаків багато, і чаки хоробрі, та хіба завжди у них є м'ясо?..
— М'ясо є у чаків, коли їм щастить на полюванні,— сказав То.
— А чи завжди щаститиме То і Е? Що зможуть удіяти два юнаки супроти страшного звіра чи дужої тварини?..
— На допомогу То і Е, можливо, прийдуть молоді чаки,— висловив надію То.
— Прийдуть молоді чаки,— тихо мовив Е, і в голосі його чувся сумнів.— Можливо...
— За цим То і поспішатиме!..
— Так, То і Е поспішатимуть!..
Юнаки підняли ноші й рушили. Дорога місцями була крутою, а камінь ковзким, тому йшли повагом, ступали обережно. То майже через кожні два-три зрости шляху озирався. Е, хоча йшов попереду, все ж помітив, що друг шукає очима Кудланя.
Позаду, за перевалом, лютувала гроза. Велетенська хмара, ніби зачепилася за скелі, ніяк не могла здолати скелясту перепону. Юнаки позирали назад, кликали хмару, бо в дорозі обидва вилили стільки поту, що зараз їх змагала спрага. Ніде поблизу не помічали жодного водоспаду, не чути було і дзюрчання джерела.
Спинилися на перепочинок. І відразу спрямували погляди на високий перевал, об верхів'я котрого билася густа дощова хмара, та все даремно — перемайнути скелю вона ніяк не змогла. їй навіть не в змозі були допомогти вогнисті різки, що протинали рухливе синє громаддя вздовж і впоперек, ані лунка гуркотнява грому. Жодна краплина не впала по цей бік перевалу. Зрештою хмара над горами почала розсотуватись, западати вниз, світліти, вогнисті різки вже не протинали її, грім відкотився в потойбічну далину і більше не злився, а бубонів звідти, неначе старий дід.
— Гроза кінчається,— сказав То.
— Кінчається.
— А над нами хмара не захотіла пронестися,— сумовито проказав То і, не дочекавшись відповіді, запитав:—Підемо далі?
— Підемо,— погодився Е.— Десь нижче натрапимо на джерело.
— Чи й зараз скрадається за нами Кудлань? — запитав То, озираючись.
— Певне, собака звик скрадатись та ховатися,— відповів Е.
— Собака, мабуть, швидше відшукав би джерело, ніж двоногі?— не вгавав То.
— Е цього не знає.
— Кудлань! Кудлань! — не втримавшись, гукнув То у напрямі перевалу; навіть прислухався — чи не долине щось у відповідь, та вухо нічого не вловило.— Напевне, відстав,— мовив з жалем.— Горлянка у чотириногого вже не болить, у животі не судомить од голоду, лапи не дрижать, очі не печуть від сліз... І спрагу давно вгамував... Навіщо більше Кудланеві двоногі, навіщо дряпатись за ними вго-ру-вниз?   Кудлань  хитрий...
— Сховався десь від дощу,— висловив припущення Е.— А гроза втихне — Кудлань наздожене То.
— Наздожене! Невже наздожене?.. Ех, як би То хотів цього! — вигукнув запально юнак, мало не підскочивши з радості.— То так хотів би мати чотириногого друга!..
— То хоче мати чотириногого друга так само, як Е хотів мати за друга Вогонь! — сказав Е.
— Але ж Вогонь не може ходити,— заперечив То.
— Вогонь може і ходити, і стрибати, і літати! — впевнено промовив Е.
— Однак Вогонь не має ні очей, ні лап, ні голови,— ще гарячіше заперечив  То.
— Зате Вогонь має крила! — майже вигукнув Е.
— Чому ж Вогонь,— запитав здивований То,—не полетів геть, коли його чаки вбивали довбнями?..
Е спершу не знав, що відповісти, а тому мовчав. І справді, чому Вогонь, маючи крила, не полетів геть? А відповісти треба було будь-що. Е мусив захистити Вогонь, виправдати його загибель. Та раптом на думку юнакові спали леви, тигри, тури, мамонти... Ті вже швидше загинуть на місці поєдинку, аніж кинуться рятуватися втечею.
— Могутні звіри або перемагають ворога, або гинуть, але ніколи не тікають,— сказав Е.
— Так і Вогонь? — нібито запитав чи просто доказав за друга То.
— Так і Вогонь! — ствердив Е — Вогонь не тікатиме від чаків, коли від нього самого тікають великі звірі і крилаті птахи. Тікали б також і дерева, коли б мали ноги...
Юнаки спускалися все нижче і нижче, але ніде не чути було дзюркоту струмка. Вирішили перепочити. Сіли на камені на самому дні міжгір'я. Обабіч похмуро бовваніли гори, гублячи вершини у темному мороці. Ніч усе нижче спускалася на дно міжгір'я і здавалося, що разом з темрявою на плечі юнаків налягали важкі громаддя гір. То часто кидав погляд у темряву, дослухався — чи не помітить раптом на схилі чорну пляму Кудланя, чи не почує скрадання його лап. Але собака не з'являвся. Даремно То шпурляв на схил недогризені кістки. Бажані звуки хрускоту не долинали.
Перепочинок і з'їдений шмат м'яса частково повернули Е сили, проте юнак добре знав, що для важкої дороги цього не досить. Це знав і То, а тому вмовляв друга не йти далі, а чекати його тут, у міжгір'ї. Однак Е не погоджувався, він уперто відповідав:
— Е піде далі! Е чекатиме То на вершині!..
Е хотів очікувати друга якнайближче від стійбища чаків. На вершині було значно безпечніше, ніж біля підніжжя гір, де могли сновигати хижі звірі.
Уже зовсім смеркло, коли друзі рушили далі. Е намагався не виявляти своєї втоми і слабкості, проте інколи спотикався. Тоді То зупинявся, давав змогу другові перепочити. Проте Е відчував, що кожному наступному крокові віддає чи не останні зусилля. Нарешті він спинився і, пересилюючи важкий і частий подих, промовив:
— Далі Е не може йти... Далі То піде один...
Але, на свій великий подив, замість згоди Е почув жваве заперечення:
— Е перепочине трохи і мусить іти далі.
— Коли Е йтиме далі, він не встоїть на ковзкому камені... То не встигне підхопити —- Е покотиться у прірву і на цей раз розіб'ється.
— Е мусить устояти,— заперечив уперто друг.— Там, угорі, дзюркотить вода.
— Дзюркотить? — раптом ожив Е і прислухався, але нічого не почув.— Е нічого не чує...
— Е нічого не чує, бо його вуха заглушає стукіт серця, частий подих. Вода дзюркотить зовсім близько...
— Гаразд, Е дійде до води. Вода повинна повернути сили...
— Вода поверне сили.
— А чи не помиляється То? — засумнівався Е.— Може, той дзюркіт лише вчувається другові?
— То не помиляється... То чує плюскіт води об камінь, відчуває холод тієї води у своєму роті!
— Тоді будемо йти!
Коли Е почув дзюрчання джерела, він навіть розкрив рота, в якому пекло і судомило від спраги. У темряві нібито роїлися краплини, білі й пекучі, юнак лише дивувався, чому вони пролітають мимо. Та ось і насправді хльоснула по розпаленій щоці щедра краплина — від неї здригнулося намучене тіло. Юнаки поклали ноші на камінь. На превелику радість Е, джерело било прямо з гранітної стіни. Тонка цівка холодної води вихоплювалася з висоти людського зросту і з плюскотом падала на підніжний камінь. Од нього жваво відскакували краплини, билися об ноги.
Е підставив під струмінь обличчя і швидкими жадібними ковтками почав пити. Вода заповнювала рот, проскакувала вздовж горлянки, наповнювала шлунок. Від непомірної насолоди Е заплющив очі. Він забув про все на світі — слухав тільки плюскіт води, відчував, як холоднеча виповнювала його усього, проникаючи у кожну шпарину тіла, до коренів волосся на голові. Врешті юнак схаменувся, відхилив обличчя від струменя — поряд стояв То і чекав своєї черги.
— Е не хоче випити всієї води,— сказав він посвіжілим голосом.
— Тепер хай Е наслухає,— застеріг То.
Ці слова нагадали Е, що до цього гірського водопою спрага може пригнати будь-якого звіра. Е швидко взяв до рук довбню. У довколишній темряві лише найближчі обриси кам'яних брил проступали темними плямами. На небі не було видно жодної зірки. Зір Е шугав по пониззях тих обрисів — юнак знав, що саме там, у темноті, можуть зненацька блиснути пекучі вогники очей хижих чотириногих. Лише десь у глибині, за страхітливими урвищами і стрімчаками, у млистих западинах і долинах наперебій подавали свої розшалілі голоси хижаки, неначебто хизуючись один перед одним нестримною люттю, жадібністю і вічно дикою, ненаситною вдачею. Один звір не бачив іншого, проте добре чув, і тому намагався нагнати жаху на супротивця.
Нарешті і То відірвався від холодного струменя води, бадьоро випростався і з великим задоволенням повторив слова Е:
— То теж не хоче випити всієї води!
— Тоді Е доп'є.
І знову Е підставив обличчя під струмінь. На цей раз пив недовго. Вода більше не приносила тілу полегкості, а, навпаки, робила його важчим і холоднішим.
Напившись досхочу, хлопці відійшли від джерела, бо знали — це звабне місце завжди було і дуже небезпечним — кожної миті тут міг стрибнути на груди або ж на плечі розлючений звір, якому перешкоджають втамувати спрагу. Посідали під високим каменем. На небі не миготіла жодна вогняна цятка — їх закривали хмари. Темінь стояла така чорна, що юнаки майже не бачили один одного, хоча сиділи на відстані двох-трьох кроків — Е чатував нижчий виступ каменя, а То — верхній.
— Чаки вже, мабуть, поснули,—  тихо озвався То.
— Поснули.
— Зараз для То і Е — важка дорога,—знову промовив То.— У такій темряві легко і в урвище оступитися... Чи, може, очі Е бачать хоч на два зрости?
— Очі Е не бачать І на півзросту,-— сказав Ё І, трохи Помовчавши, додав: — Рушатимемо задовго перед народженням нового розпеченого кола. Як тільки трохи розвидниться. Хай зараз То засне... Спершу повартує Е.
— Може, спершу вартуватиме То? — запитав друг.— Адже То не побився об камінь.
— Ні,— заперечив Е.— То дуже благородний, він не будитиме до самого світанку Е.
То з великою насолодою вклався біля каменя. Відразу заснув, бо Е дуже швидко почув його розмірений і глибокий подих. Юнак сидів, боровся зі зморою і не знав, скільки вже часу спить То. У темряві дзюркотіло джерело, далеко внизу не змовкали звірі, а юнакові здавалося, що сидить він хтозна-скільки, дивувався, чому не розсотується темрява ночі, чому не світліє?..
Рука Е вже вкотре тягнулася до То, щоб збудити друга, та відсмикувалася назад. Та раптом юнакові надали нової сили краплини, що почали ляскатись з неба. їх холодний дотик до тіла розігнав непрошену змору і сон. Е зрадів — він ще повартує, а То поспить. Добре знав: попереду у То довга дорога, а тому він повинен мати силу і легкі ноги, щоб подолати усі перешкоди і, коли буде потреба, порятуватися втечею і від звіра, а може, ще й від самих чаків...
Проте з кожним новим подихом голова ставала все важчою, обважніли повіки. Е надумав підвестися, щоб трохи розігнати сонну запамороку. Але коли підвівся, то трусилися ноги, юнак захитався і мало не впав. Знову сів. Довкруж було темно, проте раз у раз перед очима спалахувало безліч розпечених цяток,— здавалося, що звідусюди підкрадається величезна зграя звірів — мовчазних, та не менш страхітливих. Е знав, що то йому ввижається, а все ж відчував тривогу. Досить йому дотягнутися до То... Друг відразу ж схопиться і стане на варту... Але перш ніж це зробити, Е вирішив востаннє перебороти сон. Йому здавалося, що для цього достатньо лиш заплющити очі, погасити оті пекучі вогники, що так ріжуть, так протинають усе єство... Заплющити очі лише на один-два подихи, не більше...
Схопився від якогось непевного руху, м'якого і скрадливого. Схопився поривно, з піднятою догори довбнею. Він помітив,   як  за   кам'яним виступом зникли задні лапи і хвіст якогось звіра. Е не встиг побачити його голови, але був упевнений, що то Кудлань... Коли собака зник і Е побачив, що більше ніякої загрози немає, тоді зрозумів, скільки проспав — від цілковитої темряви аж до холодного і вологого світанку; довкола сіріло і було видно на кілька зростів... І відразу ж ним опанували одночасно і радість, і прикрість, і важкий щем од невдоволення собою. Як Е міг заснути!.. А коли б То несподівано проснувся раніше і побачив його сплячого? Добре, що То ще так міцно спить! Кудлань!.. Чи не він чатував тут замість нього? Чи просто чотириногого   приваблював  запах  м'яса   і   він  никав   поблизу, не наважуючись накинутись на поживу? Що ж від-лякало собаку? Підкрадався ближче до м'яса і його почув Е? А коли Е рвонувся з пригрітого місця, тоді Кудлань і дременув за кам'яну громаду? Адже схоплювався Е з піднятою догори довбнею! Чи, може, все-таки ще раніше від-лякала Кудланя якась інша небезпека? Собака метнувся вгору — значить,   ворог  знаходився  внизу,   біля  джерела! Е хутко ввібрав у себе повітря, яке повільно гнав знизу вітер, та ніякого духу не вловив. Однак для більшої впевненості зробив кілька кроків у напрямі джерела. Сперся на камінь і метнув погляд униз — джерела не побачив, бо ховалося у ранковій млі... Але мла ледь просвітлювалася, і коли б який-небудь звір був там, Е побачив би темну пляму його тіла... Проте біля джерела нікого не було.
Е повернувся до каменя, де незрушно спав То. Е вагався: будити його чи ні?.. Якщо він сам, Е, відпочив так добре, тоді друг, що проспав більше і спокійніше, уже теж, певне, встиг набратися нових сил. І Е, нахилившись над То, торкнувся його плеча. То відразу ж схопився. Е спритно відскочив, бо довбня То звелася вгору, неначе була частиною тіла юнака.
— Уже світанок! — вигукнув То.— Розпечене коло посилає своє світло на землю!.. Е всю ніч провартував! Чому ж Е не розбудив То? Чому?
— Е не відповідав — йому соромно було зізнатися, що й він спав.
— Щойно пробіг Кудлань,— сказав Е, але То не дав йому закінчити.
— Кудлань пробіг? Е бачив Кудланя? Коли?
— Перед тим, як То схопився! Кудлань побіг туди,— і  Е  вказав напрям.
То кинувся туди. Спинившись перед величезним гранітним каменем, кілька разів покликав свого чотириногого друга, але той не прибіг на поклик. То повернувся сумний.
— Кудлань або забіг далеко, або не хоче з'являтися.
— Хай То не сумує,— сказав Е.— Коли Кудлань йде по слідах То і Е, то з'явиться ще не раз.
— З'явиться не раз! — зраділо вигукнув То.— Е не вигадує?
— Е не вигадує.
— Тоді Кудлань стане вірним другом То! — запально промовив То.— Чи не так?..
— Так, стане,— тільки й сказав Е.
То помітив нерішучість Е.
— Хай Е поспить, поки не вийде з-за гір нове розпечене коло,— запропонував То.
— Е зараз не спатиме. То і Е негайно рушатимуть далі.
— Але ж зараз у Е, напевне, важкі повіки і хисткі ноги,— заперечив То.
— Зараз у Е легкі повіки і міцні ноги.
— Але ж Е не спав усю ніч! — уперто стояв на своєму То.— Звідкіля ж Е взяв силу? Чи вночі з неба прилітав Вогонь і вдихав у груди Е тепло і силу?..
Е глянув на друга широко відкритими очима: глузує То чи висловлює власний здогад?.. Проте наче в очах друга не зоріло зловтіхи. Чому ж друг згадав про Вогонь?.. Може, до нього самого він прилітав! Адже всю ніч То спокійно спав. А раптом і до нього прилітав Вогонь? І про це не залишилося й спогаду! Скільки разів уже бувало: те,  що заявляється вві сні, на ранок безслідно щезає!.. І Е зненацька здалося —до нього таки справді прилітав небесний друг Вогонь! Це ж він приспав його так, що вві сні Е, напевно, все бачив і чув... Недаремно Е відразу ж схопився, коли мимо пробігав Кудлань!.. Так, до Е прилітав уночі Вогонь!
— То згадав про Вогонь,— звернувся Е до свого друга.— Що То хоче цим сказати?..
— То хоче сказати те, що вже сказав. Бо і самого То неначебто зігрівали крила Вогню! То їх так чітко бачив ось тут, поряд, але вони не пекли, а гріли... Та раптом Вогонь зірвався з місця і полинув угору... Після того То відчув холоднечу! Ось-ось прокинувся б і сам, коли б Е не розбудив...
То змовк, він чекав, що тепер скаже друг Е. А друг промовив таке:
— Уночі прилітав з неба Вогонь! — Розповідь То знищила остаточно всі його сумніви — хіба ж оті вогники у пітьмі не були теплими вісниками Вогню?.. А потім і сам великий Вогонь спалахнув! Але тоді Е спав уже і лише крізь сон відчував його!..
— Той Вогонь був братом того Вогню, котрого вбили довбнями чаки! — вигукнув То.
— Напевне...
— Значить, Е справді вірить, що Вогонь може стати другом двоногих?..
— Е вірить у це! — впевнено промовив юнак.
То і Е більше ні про що не говорили. Не приступали до поживи, не приходили до джерела. Вони рушили назустріч новому розпеченому колу, новому теплому дню...

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Невдовзі То вирушив до стійбища свого племені. Друга він залишив у надійному місці — на непомітному виступі скелі. Е виліз туди по витких стеблах, оброслих соковитим листям, що прикривало всю скелю.
День видався хмарний, але То знав, що розпечене коло вже, мабуть, підбилося під самий вершечок неба. То відчував голод. І хоча до стійбища чаків було вже зовсім близько, але юнак вирішив з'їсти шмат м'яса, який узяв з собою. Він виліз на високий камінь, з якого міг бачити все довкола. Поклав поряд свою неоковирну довбню, почав неквапно їсти. Як його зустрінуть чаки?
Добре, коли вождь Ту повів більшу частину чоловіків на полювання. Ті, що залишилися, не зважаться на якісь рішучі дії, чекатимуть повернення мисливців. За цей час То зуміє підмовити своїх ровесників на втечу, однак матінка Уф і Ни залишаться. І тоді вождь Ту дізнається, що Е живий.
То добре знав, Що це викличе у вождя гнів і обурений. І сам То тепер ставав небезпечним для чаків, бо знався з Е, навіть подавав йому допомогу...
Ці думки так заполонили То, що йому стало лячно йти до одноплемінців — зникла певність у безпечності таких відвідин, та ще й з наміром переманити юнаків до Е. Чи, може, краще спершу нічого не говорити жінкам? Повідати всю правду тільки надійним юнакам? Вони краще триматимуть язика за зубами. А вже тоді, коли всі разом кидатимуть табір чаків, можна й розповісти матінці Уф та Ни всю правду  про друга...
Зненацька якийсь слабкий шурхіт біля каменя, на якому сидів То, урвав його роздуми. Юнак швидко оглянувся і побачив свого чотириногого друга Кудланя! Собака з кісткою у роті тікав у кущі. Це ж він, То, викинув оту кістку!
— Кудлань! — гукнув неголосно То, але його радісний вигук не спинив собаку, а тільки налякав — чотириногий ще прудкіше погнав у схов1.
«Кудлань іде по сліду То! — радісно подумав юнак.— Кудлань ще боїться То, ще тікає. Але йде по сліду!» То був певен, що не тільки пожива приваблювала собаку, але й щось більше, значніше... Певне, у душі чотириногого засіло почуття подяки до свого рятівника! Значить, тоді у сірій мряці світанку Е справді бачив Кудланя! У То з'явилася палка віра, що собака врешті-решт призвичаїться, звикне до двоногого То!...
Спритно зіскочивши з каменя, То рушив до стану чаків. Раніше, коли він повертався до валунів, розкиданих навколо печери, близькість рідного місця додавала сили, звеселяла. Тепер повернення до табору не радувало То, навпаки—з кожним новим кроком усе більше наростали тривога і неспокій. І тому юнак усе повільніше спускався з гори. Невдовзі зупинився й принишк за стовбуром дерева. Згори він уже бачив знайомі валуни поміж деревами, бачив постаті чаків. їх було багато — мисливці не пішли на полювання. Певне, у печері було ще достатньо м'яса.
То ще не міг розпізнати Жодного свого бдноплемінця --заважав імлистий туман. А до слуху вже почали долинати окремі, проте ще нерозбірливі слова та вигуки.
То спустився ще нижче і знову причаївся. Але і звідси не міг нічого добре розгледіти... Нижче епуститиея не міг — далі йшов відкритий схил, де його відразу ж запримітили б чаки. Юнакові не хотілося поспішати, хотілося побути наодинці, почекати, чи не трапиться яка нагода підкликати когось з юнаків. Для цього потрібно було ще ближче підійти, причому зовсім непоміченим. Трохи обіч йшов порослий кущами, але стрімчастий схил — ним і можна було дістатися майже впритул до самого табору.
То так і вирішив. Але тільки-но він, ухопившись за гілляччя, почав майже прямовисний спуск, як відразу ж зупинився і завмер, повиснувши поміж витких гілок, ніби павук на своєму тоненькому павутинні... На суміжному дереві, вмостившись на покрученому гіллі, сиділи брати Е — Ре і Ра. Ті, кого він найперше хотів би побачити, постали раптом перед його зором. Та якщо для То це було зовсім несподіваним, то для братів Е — ні, вони побачили прибульця ще тоді, коли він йшов стрімчастим схилом.
Іншим разом збентеження То викликало б у хлопців справжній регіт, але тепер вони були такі засмучені, що навіть не посміхнулися. То зрозумів, що той смуток посіяний звісткою про загибель брата Е. І все ж, оговтавшись, запитав:
— Чому похнюпились Ре і Ра? Чому попричаювались у цій криївці?..
Брати мовчали. Мовчав і То.
— То ще нічого не знає,— нарешті промовив старший брат Ре.
— Що Ре хоче сказати, То знає,— мовив прибулець без тіні суму.— Хай Ре і Ра послухають, що скаже їм То. Ре заперечно похитав головою і сумно відказав:
— Ре і Ра не хочуть нічого слухати...
— Ре і Ра не хочуть навіть знати, що переказав їм Е? — здивувався То.
— Переказав Е! — раптом схопився з місця Ре.— Але коли То бачив Е? Скільки вже розпечених кіл померло відтоді!
— То бачив Е ще при цьому розпеченому колі, що зараз ховається за хмарами,—сказав То, підводячи руку і погляд до неба.
— То — великий вигадник! — вигукнув Ре. Широко відкритими очима хлопчина дивився на То, і в тому погляді були подив і недовір'я, радість і смуток.
— То — не вигадник,— заперечив прибулець, але це не справило на братів ніякого враження. Юнак збагнув, що поки він не розповість усього того, чого ще не знав жоден з чаків, молодші брати нізащо йому не повірять. І То розповів їм, як, зачепившись за кущі на стрімчастому схилі, Е повиснув над проваллям і як потім йому, То, вдалося порятувати друга. То ще не докінчив своєї розповіді, як Ра вже зісковзував униз по вузлуватій і нерівній, але довгій гілці на землю. Далі чимдуж кинувся до становища чаків, завзято вигукуючи:
— Е — живий! Е — живий!..
— Стій, Ра! Вернись! — якомога гучніше вигукнув То, але хлопчина і не думав ні зупинятися, ні повертатися назад.
То шпурнув довбню вниз і сам теж швидко зісковзнув на землю, підібрав зброю і погнався за Ра. Але хлопчина так біг, що, певне, забув про все на світі, йому хотілося якнайшвидше добігти до своїх і сповістити малому й старому радісну новину.
Ре був здогадливіший. Він збагнув: То не хоче, щоб всі чаки знали про порятунок Е. Він кинувся братові навперейми.
Ра з радісним вереском уже біг поміж валунами, галасливо сповіщаючи:
— Е — живий!.. Е — живий!..
То, не добігши до валунів, зненацька зупинився, постояв мить на місці, а потім подався назад, шугнув за кущі і принишк там. Ре не знав, куди бігти — до То чи услід за братом? Дуже хотілося разом з ним побачити першу посмішку на обличчі матінки Уф, почути зраділі голоси Іч та Ін. Але Ре подолав це бажання — він рушив до То. Хотілося ще щось почути про Е, а головне: дізнатися, чому То не йде до чаків, чому сховався за кущі?
Хоча Ре зрозумів, що То боїться з'явитися серед чаків, а все ж запитав:
— Чому То сховався? Чому не йде до чаків?
— Бо То приніс звістку, що Е живий... А Ра розголосив її.
— Ра ошалів з радості,— сумно проказав Ре.— Він малюк ще... І так любить брата Е.
— Не зуміли То і Ре зупинити Ра! Тепер гнів чаків перекинеться на То.
— Так, адже То допомагав Е...
— І цього не потрібно було знати ні вождеві Ту, ні чакам,— промовив То.— Ось зараз вони кинуться шукати То! Ось що вчинив Ра!
— Що ж робитиме То? — жваво запитав Ре.
— Якщо шукатимуть То, він ховатиметься, щоб не знайшли,— почув у відповідь підліток.
З табору чаків долинули схвильовані голоси. Найсильніше пролунав болісний і нестримний, але водночас і просвітлілий та радісний зойк; він полинув у хмарне небо і розтанув там, докотився до гір і розбився об них, як переляканий птах.
— Це голос матінки Уф — уже почула новину,— майже пошепки промовив Ре, і в тиші, що настала за тим зойком, він запитав: — То ховатиметься?..
— Ховатиметься, а може, й тікатиме в гори, до Е! — відповів То.
— І Ре ховатиметься разом з То! — рішуче вигукнув підліток.— І Ре тікатиме разом з То!.. Тікатиме до Е!..
— Якби до нас приєдналися ще й інші юнаки! — жваво промовив То.
— Знайдуться такі! — ще рішучіше вигукнув Ре.— Ось, приміром, велетень Юк!
Перед зором То постав Юк: вищий од усіх юнаків щонайменше на цілу голову, з довгими дужими руками, він був справжнім гігантом. Щоправда, дещо вайлуватий і непово-
роткий. Та коли злили його, шалів до нестями. Дорослі мисливці не брали його на полювання, хоча молодий здоровань, узявши свою велику довбню, завжди йшов за ними, аж поки його не помічали і не завертали назад. Юк зупинявся, довго стояв на одному місці, гнівався, але далі не йшов.
То посміхнувся. Він мав добрі і теплі почуття до Юка. Адже і його не брали на полювання і не візьмуть ніколи. Тож хай тепер Юк приєднується до нового гурту, хай!.. І То промовив до Ре:
— Зараз Ре не ховатиметься разом з То, а повернеться до валунів за Юком та іншими охочими.
— То не жартує? — запитав Ре з недовір'ям.
— То не жартує.
— Ре приведе Юка, приведе всіх охочих до втечі! — запально промовив підліток.— Ре обов'язково приведе охочих!..
Проте на заваді стали події, що почали розгортатися на очах. З-за валунів з'явилася жінка. Поряд з нею біг підліток. То були матінка Уф і Ра. Певне, Уф захотіла сама побачити То, розпитати у нього про Е. Коли мати з сином пробігли стільки зростів, скільки пальців на обох руках, з становища вибіг ще цілий гурт юнаків, охочих до цікавих подій. Бігла серед них і чорнокоса Ни, і сестри Іч та Ін. Гурт юнаків наздогнав матінку Уф з сином, перегнав їх; Ни і сестри Е не змогли бігти так швидко, як увесь гурт, і, відставши від нього, бігли тепер разом з матінкою Уф і Ра.
Коли гурт юнаків підбігав до То і Ре, з обочини передгірної долини, ніби з-під землі, виросли мовчазні, але похмурі і страшні постаті чаків-мисливців. Вони, певне, ще тоді, коли юнаки вискочили з табору, кинулися їм навперейми відразу з двох боків. То зрозумів: чаки задумали оточити юнаків, перетнувши дорогу до гір. Треба було чимдуж кинутися і досягти передгір'я ще до того, як чаки, з'єднавшись, відріжуть дальший шлях.
— Біжимо! — гукнув То і рвонувся вперед.
З'явилась надія, що юнаки не спиняться, не повернуть назад, помчать услід за ними. Озирнувшись назад, То гукнув щосили:
— За нами, молоді чаки! Біжіть за нами!
— За нами! — подав і свій голос Ре.
Пробігши ще трохи, То знову озирнувся: біжать за ними юнаки чи ні? Більша частина їх повернула назад, але невеличка групка все-таки бігла далі, за ними. І відразу ж впало у вічі — серед цієї групки був високий Юк і малий Ра.
— Швидше, Юк! — знову подав голос То.
— Швидше, Ра! — не залишився мовчазним і Ре. Групка юнаків, нарешті, наздогнала То і Ре.
— Хай чаки бачать, що молоді ноги прудкіші від самого вітру! — гукнув що є сили То, зрадівши приєднанню до них юнаків.
І молоді ноги помчали ще прудкіше. А по боках бігли розшалілі чаки — вони прагнули випередити втікачів, замкнути коло.
Та ось молодики досягли пологого схилу передгір'я. То вже бачив, що вони випередять переслідувачів, встигнуть проскочити до крутішого схилу. А ось матінці Уф і Ни не поталанило. Озирнувшись, То побачив, що мисливці перетнули їм шлях, силоміць зупинили, штурханами і лютими викриками примусили бігти назад до валунів.
Пробігаючи поміж кущами, То несподівано спіткнувся об камінь і впав. Одразу ж схопився, спробував бігти далі, але, відчувши різкий біль у нозі, зрозумів, що бігти так, як біг до падіння, вже не зможе.
Юнаки, захекані й тривожні, зупинилися на мить.
— Що трапилось?
— То впав!
— Ногу пошкодив!
— Я понесу То! — підбігши до потерпілого і схилившись над ним, сказав Юк.
— Візьмемо То на плечі! — запропонував ще хтось.
Але То знав: несучи його, юнаки далеко не втечуть. А тому він голосно гукнув:
— Розбігайтесь хто куди! Зберетеся в горах — там розшукаєте Е!
Але То не послухали: юнаки швидко підхопили його на плечі і побігли далі. А позаду наближалися переслідувачі.
— Киньте То, киньте! — просив потерпілий.
Та його не кидали. А погоня все ближчала, вже було чути важке дихання чаків. Голова То була повернута назад, і він бачив, як замиготіли поміж гіллям обличчя Ро і Уна. Запал і хижість мерехтіли в їхніх очах.
— Кидайте То, кидайте! — благав То, до болю в пальцях стискаючи свою довбню.
І в ту мить, коли переслідувачі були вже близько і заносили над головами втікачів зброю, з кущів вискочив звір і кинувся на Ро і Уна, які випереджали всіх чаків. Ті були так налякані раптовим з'явленням звіра, що миттю кинулися у різні боки.
То впізнав у звірові Кудланя! Ось хто прийшов їм на допомогу!
— Кудлань! Кудлань! — закричав То, проте собака зник так само несподівано, як і з'явився.
Через кілька подихів знову долинуло розшаліле гавкання Кудланя. Однак воно швидко обірвалося пронизливим, болісним виском.
— Вбили Кудланя, вбили! — вихопилося з грудей То.— Чотириногий не пошкодував свого хребта, аби зупинити чаків! Зупинити хоч на кілька подихів!
Втікачі спинилися, важко дихаючи і сторожко приглядаючись до кущів.
— Про якого чотириногого говорить То?
— Про якого Кудланя?..
— Про того, котрий щойно кинувся на чаків! — відповів То і знову повторив: — Кудлань зупинив чаків!..
— То знає чотириногого?
— Так, То знає! — жваво сказав юнак.— Коли народжувалося нове розпечене коло, То порятував чотириногого. — Рука То витягнула з горлянки Кудланя кістку!..
— Яку кістку?..
— Що застряла у горлянці Кудланя!..
— То порятував звіра?
— Витягнув кістку!
— З горлянки! — знову повторювали юнаки, котрі все ще не могли збагнути всього того, що сповістив їм То.
— Той звір — собака Кудлань,— намагався пояснити То.— Він зупинив чаків, порятував нас, утікачів!
Але слова про порятунок були передчасними — внизу поміж кущами знову замиготіли постаті чаків. Юнаки хотіли дружно підхопити То на плечі, проте потерпілий спритно відскочив.
— То побіжить сам!
І, сказавши це, він першим кинувся далі вгору. Пересилюючи біль у нозі, То здирався все вище і вище, аж поки не опинився перед густою стіною кущів, утиканих гострими колючками. Але ця перепона не зупинила його. Він розгорнув гілки і сміливо ступив у колючі хащі, гукаючи підбадьорливо до товаришів, які зупинилися у нерішучості:
— Усі йдіть за То!..
Він знав, що неподалік починалася вузька, крута стежка.
— Полякались колючок? Сміливіше за То! Чи хочете скуштувати довбень чаків?
— Хіба ж колючі кущі для чаків перешкода?
— А за кущами гранітна стіна!
— Чаки притиснуть нас до каменю!
— І розчавлять!
— Не притиснуть і не розчавлять! — бадьоро озвався То.— Гранітна стіна має рота!
— То знає прихований прохід! — здогадався Ре.
— Швидше, швидше!
— Чаки позаду!
— Чаки!
Переслідувачі зупинилися перед колючими кущами. Зупинився і вождь Ту. Він мовчки показав довбнею на лаз у кущах.
— Тут вони!
— Далеко не втечуть!
— Далі кам'яна гора!
— Вперед, уперед!..
Коли мисливці дісталися до гранітної гори, вони помітили у ній прикриту гіллям вузьку щілину. Вона вела вгору. Нею міг пройти, а місцями протиснутися, лише один чоловік. І той, хто перебував угорі, міг легко скочувати камінь за каменем прямо на голови переслідувачам.
Спочатку чаки, важко сопучи, прискіпливо оглядали щілину, а далі, упевнившись, що цей вузький і небезпечний шлях надійно відгородив од них утікачів, втупилися поглядами в свого вождя, неначе один він був винен у їхній спільній поразці. Вождь Ту на цей раз уже не тикав довбнею у цей вузький прохід, бо теж добре розумів, що їм не наздогнати втікачів. Однак він знав: мисливців, які звикли до перемог, ця поразка могла виповнити гнівом і шалом. Тому він сміливо ступив до щілини. Та тільки-но опинився там, як почув, що згори, вдаряючись об стіни, летить камінь. З диким гиком вождь вискочив з щілини, відскочили від неї і мисливці. Піднявши довбні, чаки залементували:
— Смерть молодикам!
— Смерть!
— Го-го-го!..
Втікачі саме вибиралися з вузької темної щілини, коли до них долинули люті вигуки мисливців. Юнаків тішило те, що переслідувачі не могли їх дістати.
Молодим чакам потрібно було йти далі, але вони посідали коло виходу з щілини. І не тільки тому, що були потомлені, а й тому, що треба було переконатися у повній безпеці. А раптом чаки знову наважаться полізти у вузький лаз? Але там, на самому дні його, зяяла порожнеча, звідти не доносився жоден звук. Невже мисливці задумали щось інше? Чи, може, принишкли там і чекають, щоб юнаки пішли геть, а тоді попролазять лазом нагору і наздоженуть їх у горах? Юнаки могли залишити когось вартувати, щоб у разі потреби скидати камені на голови нападників. Могли вирядити одного униз дізнатися — пішли чаки чи ні? Те, що переслідувачі можуть обійти їх, нікого не турбувало — гора тяглася дуже далеко, і обійти її можна було хіба що тільки тоді, коли розпечене коло почне помирати.
То сидів серед юнаків, немов справжній молодий вождь. Тепер вони дивилися на нього без посміху, з надією, що він виведе їх на певніші стежки, бо зараз ніхто й думки не мав, щоб повернутися до валунів на власну згубу. Якісь незнані досі почуття опанували То. Тепер він не належав собі, тепер він був відповідальний за долю тих, хто сидів з ним пліч-о-пліч. Це були Юк і брати Ре та Ра, вилицюватий Там, батько якого загинув на полюванні ще тоді, коли він був ще зовсім малий; худорлявий Ек — непосида-витівник, якого дорослі обдаровували лише штурханами, до яких він так звик, що сприймав як належне; понурий забіяка Ру, кулаки якого скуштував чи не кожний його однозростець, окрім Юка; сидів тут тихий і слухняний Ак, що був чи не в кожного мисливця на побігеньках... Але зараз всі вони, такі різні за вдачами, були нібито схожими один на одного; вони ще як слід не розуміли того, що сталося, і неначе дивувалися — як це трапилося, що так зненацька опинилися поза племенем? І чи надовго? А може, і назавжди? І та короткочасна радість, що нарешті уникли покари, змінилася задумою, зовсім не молодечою. Що принесе їм нове розпечене коло, а потім ще нове і ще? Однак уже зараз у кожного юнака пробивалося почуття, вельми втішне,— їхнє існування більше не залежало від мисливців, од їхньої милості чи гніву. Юнаки самі турбуватимуться і про власну безпеку, і про здобування поживи, вони самі стануть до бою зі звірами, будуть висліджувати і вбивати тварин, щоб мати м'ясо, оберігатимуть один одного від усіх несподіваних небезпек і нещасть, допомагатимуть один одному у разі поранень чи хвороб... Усе це їх згуртовувало, згуртовувало надійно і міцно...
То сяючим поглядом обводив утікачів — він був задоволений найбільше від усіх. Ще б пак! Хіба ж він думав, що все так вдатно складеться? А все завдяки потаємній щілині, про яку знав тільки він! Щоправда, спочатку визрівав намір одірвати від племені геть чи не всіх юнаків, але і цієї жменьки поки що було достатньо. І з цією жменькою сміливо можна ставати супроти звіра... Проте чи ж захочуть утікачі пристати до Е, чи ж захочуть мати його своїм вождем? Чи не потягне їх назад до племені? Цього То не знав.
Нараз сонце знову сховалося за хмари, і ця зміна немов сколихнула втікачів.
— Мисливці страшно розгнівалися,— сказав Ак.
— Ак хоче повернутися назад?
— Як усі повернуться, то й Ак.
— Юк, приміром, не хоче повертатись! — прогримів юнак-велетень.— Юк житиме в горах!
— Ру теж житиме у горах!..
— У горах живе Е,— промовив обережно То, бо ще не знав, чи схочуть юнаки рушити з ним.
— Ходімо до Е, ходімо швидше! — раптом зірвався з місця Ра.
Підвівся і Ре, але не встиг нічого сказати, бо знову заговорив То:
— Шлях не дуже далекий — дійдемо ще завидна. Юнаки мовчали.
— Але ж...— почав було Ак, та не докінчив.
— Що хоче сказати Ак? — запитав То.
— Мисливці кричали, що Е пристав до могутніх істот... Що могутні істоти допомагають Е...
— Коли Ак пристане до Е, то Аку теж допомагатимуть могутні істоти,— запевнив То.
Проте цього запевнення було замало. Воно викликало у юнаків збудження, неспокій. Усі посхоплювались. Могутні істоти! Усі: і мисливці, і жінки, і юнаки, і діти — страхалися їх, остерігалися, проте не схилялися перед ними, бо не любили. Не любили за те, що були могутні істоти недосяжні, що ніколи не з'являлися на люди, нехтували ними і, певне, теж не любили. Отож могутні істоти — ворожі сили, вони не тільки страхали, а й час від часу приносили тяжку покару і смерть. А тепер То пропонує їм, юнакам, піти до Е, який уклав з ними спілку!
— Могутні істоти!
— Допомагатимуть Аку!
— І Таму!
— І всім нам, юнакам! — загаласували молодики.
То зрозумів, що не слід було говорити про допомогу могутніх істот, а тому почав виправлятись:
— То лише так сказав! А насправді То не бачив коло Е ніяких могутніх істот... І з прірви порятували Е не могутні істоти, а сам То!
Юнаки позмовкали, а далі знову почали вигукувати:
— Сам То кричав уночі, що в хмарах з'явилася постать Е і що та постать бореться з левом!
— Так, усі чаки бачили ту постать Е!
— Могутні істоти зробили Е сильним!
— І, напевно, лютим!
— І хитрим!..
То відчував, що знову потрібно втрутитись у розмову.
— Той, що бився у хмарах з левом, міг бути і не Е! — сказав він.
— Е уклав спілку з Вогнем! — нарешті озвався Ак.
— А Вогонь хоче знищити усіх чаків! — підтримав Ака Там.
— Вогонь — злий ворог!
— Той Вогонь, з яким Е хотів укласти спілку, вже помер,— промовив То і, трохи подумавши, додав: — Той Вогонь не вчинив ні Е, ні То ніякого зла... Той Вогонь забили довбнями мисливці...
Юнакам ще хотілося кричати, заперечувати, проте мовчали. Поглядали один на одного, ніби запитували: що далі робити, куди йти?
— А чому й не піти туди, де сидить Е,— сказав Юк.— Може, там і пожива припасена для втікачів?
— Пожива там є,— сказав То, згадавши про недоїдену тушу козла.
— Тоді, То, показуй дорогу! — гукнув Юк.
— Показуй дорогу, То, показуй!—дзвінко й радісно гукнули брати Ре і Ра.
— У гори! — гукнули дружно юнаки.
Понуро мовчав один тільки Ру, хоча очі його палали так само, як і в інших. Це спостеріг То, і йому забажалося почути голос Ру.
— Один Ру не промовив нічого...
Юнаки глянули на Ру, але це на нього не подіяло — він мовчав. Минуло кілька довгих подихів, а Ру і не збирався нічого відповідати, лише спідлоба сердито блискав очима то на одного, то на другого.
— Ру хоче повернутися до племені? — запитав Ек.
Ру мовчав.
— Відповідай! — ляснув Юк по плечу понурця.
Але і це не подіяло. Викликало лише сердитий кидок очима.
— Ру піде разом зі всіма! — вирішив за нього То. Зненацька Ра щосили гукнув:
— Звір у щілині!..
Усі кинулися до виходу з щілини, але ніякого звіра там не побачили.
— Ра сказав неправду! — гукнули всі відразу.
— Ні, Ра сказав правду! — ще лункіше гукнув хлопець.
— Ра не збрехав! — мовив і То.
Впевнений вигук Ра навів його на здогад, що у щілині з'явився Кудлань, але, зачувши вереск, кинувся геть.
— То Кудлань!—додав То.— Чотириногий друг йшов по сліду То!
То був дуже радий з цього. Тішило, що Кудланя не вбили, а також те, що, коли він з'явився біля входу до щілини, значить, мисливців там уже немає — вони пішли геть. Однак поява собаки викликала зовсім інші почуття в юнаків. Перед ними, очевидно, знову замиготіли привиди могутніх істот, тріпотливі клапті язиків Вогню, і тому вони відразу залементували.
— Хіба ж того Кудланя не вбили мисливці? — спитав Там.
— Звір той ожив?
— Його оживили могутні істоти! — сказав Ак.
— Так, оживили! — додав Ек.— Звіра оживили могутні істоти, щоб він накинувся і на юнаків.
— Звіра, може, не вбили, а лише перебили йому лапу! — жваво вставив Ре.
— Тонкорукий Ре хай замовкне! — прогримів Юк.— Каліка То заманює юнаків у пастку! Юк і юнаки не підуть за калікою То! Вони підуть, куди схочуть!
Юк не хотів іти за То, не хотів коритися йому. Юку заманулося самому верховодити!
— За калікою То піде Ру! — несподівано заговорив мовчун — він швидко став поряд з То, а в руці у нього був чи
малий камінь.
Ре та Ра стали з другого боку То.
— Ре і Ра підуть услід за То! — запально і навіть ви клично сказав Ре.
Юк спалахнув люттю, з його рота вихопилось дике ричання, немов у звіра. Він, Юк, може подужати цього каліку То однією рукою! У Юка не було ніякої зброї, у Тама, Ека та Ака теж були порожні руки. Усі юнаки так раптово повискакували з-за валунів, що не прихопили нічого. У Юка вистачило б завзяття, сміливості та сили кинутися на То, Ру, братів Ре і Ра і без нічого, але він чекав, до кого пристануть Там і Ек, бо як повиснуть у нього на плечах, то його легко подужають!.. І Юк вирішив одразу зламати вагання Тама і Ека. Про Ака він навіть не думав.
— Там і Ек що думають? Хай ідуть за калікою То у пастку!..
— У жодну пастку То їх не заведе! — жваво заговорив То.— Якщо Там і Ек підуть за То — вони стануть братами То, братами Е, братами Ре і Ра! Там і Ек будуть такими самими братами, яким зараз став Ру!
Там і Ек перезирнулися. Слова То їм сподобались. Еку не хотілося приєднуватися до Юка, він знав, що в лютого Юка дошкульна рука, він з Тамом чи й подужали б його! А супроти всіх Юк не піде. Він показував свою буйну силу, свій шал і лють, тоді як То промовляв спокійно, по-дружньому. І до того ж Еку дуже хотілося піти за То, який багато виходив по лісах і горах і, певне, знає чимало вільних стежок. Еку хотілося побачити Е, почути, що він живий і що не знається зі злими могутніми істотати. І Ек промовив:
— То не вигадує, що Е живий?
— То не вигадує.
— І Е не бажає загибелі чаків?
— Е не бажає загибелі чаків, бо з чаками матінка Уф і сестри. Самі чаки бажають загибелі Е!
— Але ж... Е хотів укласти спілку з Вогнем!
— Той Вогонь уже загинув!
— Тоді Ек піде за То!
Ек рушив до То, проте йому шлях перетнув Юк.
— Стій!.. Ек не піде за То! — суворо проказав він.
— І Там піде! — рушив і другий юнак.
Юка це не хитнуло. Якимось неймовірним і диким стрибком Юк відскочив у бік, нагнувся і схопив камінь, заніс його над головою.
— Стій, Юк! — гукнув щосили То, бачачи, що камінь може влучити у Тама чи Ека.— Якщо і Юк піде за То, тоді і Юк стане братом Е!..
— Братом Е! — злісно прогув Юк, усе ще тримаючи камінь над головою.— Братом Е! — повторив здоровань; це було для нього великою несподіванкою, він ніяк не міг добрати, що і до чого, чому цей То поприваблював до себе всіх, а тепер хоче привабити ще і його, Юка! А коли ж Юк не захоче? Так, Юк не захоче! Тоді Юк залишиться один або доведеться повертатися до валунів, де снують із важкими довбнями мисливці... Чи ж не здіймуться на нього ті довбні?
— Чому ж мовчить брат Юк?
— Брат Юк! —усе ще сердито гримнув здоровань і, мабуть, сам незчувся, як рука з каменем опустилася додолу — його шал спадав.
Зараз То відчував себе верховодою і радий був, що не розгнівався, коли Юк назвав його калікою, і навіть визнав здорованя братом; То не хотів, щоб гурт розпався, знав, що від власного його гніву і від гніву юнаків Юк може так розлютитися, що когось коли не уб'є, то покалічить, і, бачачи, що здоровань приходить до тями, промовив до нього не надто голосно, але владно:
— Хай брат Юк не здіймає більше каменя супроти своїх братів!..
Не мовивши більше й слова, То рушив у гори. Він не озирався, бо чув кроки супутників, легкі й ледь чутні — юнаки наслідували справжніх мисливців, кмітливих і обережних. Не було поміж ними ніяких перемовок, навіть подихів не було чути. Але вони йшли. Йшли крутосхилом, поміж розкришеного каміння, яке місцями тримали низькорослі кущі, острівці нехворощі та полину, де-де блискали дрібні червоні маки, жовтіли кульки безсмертників та біліли квітки Дроку.
То знав, що треба триматися того боку, куди мало впасти розпечене коло, що саме там мала бути та гора, у криївці якої чекав Е. Але її поки що не було видно — величезна скеля бовваніла неподалік і закривала собою той бік. Потрібно було пройти ще трохи, а потім обминути скелю.
Тим часом юнаки підступили до самого краю урвища, заглянули в глибінь. Споглядання провалля відразу ж захоплювало дух.
— Го-го-го!..— прокричав Юк, і той поклик полинув донизу і потонув там серед верхівок дерев, що росли по схилу, гострих шпилів і туману, який ніби переповзав з грозяного узбіччя.
Раптом Юк зупинився — його погляд прикипів до високого схилу скелі. Коли юнаки теж туди поглянули, вони побачили козла, що насторожено звів голову, та, коли відчув, що його виявлено, сполохано пострибав по такій крутизні, що юнаки несамохіть вигукнули:
— Го-го-го!..
— Го-го-го — козел стрибає! — найгучніше від усіх крикнув Юк.
— Го-го-го — понад проваллям! — гучно додав Ек.
І хоча козел дуже швидко зник поміж камінням, усе ж юнаки захоплено повторили:
— Го-го-го — козел стрибає! Го-го-го — понад проваллям!..
Та ось знову поміж двома каменями майнули роги і спина козла.
— Ген-ген-ген — стриба безтямний! — першим озвався Юк.
— Ген-ген-ген — не впав у яму! — знову додав Ек і вельми зрадів, бо відчув доладність, якусь схожість у кінцівці слів.
— Ген-ген-ген — стриба безтямний! Ген-ген-ген — не впав у яму!.. — повторили юнаки.
Гурт поминув нижній ріг скелі. То шукав очима гору з криївкою, а його супутники захоплено вигукували від початку до кінця все те, що склали Юк з Еком.
Обійшовши скелю, молоді чаки поспинялися над урвищем. За ним То побачив гірське пасмо з кількома вершинами. Але То не знав, яка саме з них височіла над криївкою. Однак спершу треба було спуститися дуже крутим схилом.
— Це та пастка, в яку То хоче поспихати юнаків? — першим озвався Юк.
— То рушить цим схилом перший,— сказав проводир.
— Юк не хоче відбити голову від плечей — тут дуже круто.
— Так, дорога крута,— погодився То.— Іншої дороги тут нема. Коли ж Юк не схоче йти, коли ще хтось не зможе тут зійти, тоді доведеться вертатися і пробиратися тією дорогою, якою То прийшов до валунів.
— То повів юнаків дорогою, якою ніколи не ходив! — вигукнув Юк.
— То ходив тут... То спускався цим схилом,— заперечив проводир.— Але в То ноги і руки не такі міцні, як у Юка! Бо коли юнаки повернуться назад — за ними знову можуть погнатися чаки!
— Ек зможе тут зійти!
— Ре і Ра теж зможуть зійти! — услід за Еком одним духом прокричали брати.
— А Там, а Ак? — запитав То.
— Там поскаче з цієї гори не гірш від козла!
— Ак скакати не буде, але пройде...
— А Ру?..
— Ру піде вниз,— на подив усім відразу відповів мовчун.
— А Юк?..
— Юк піде у пастку!..
— Юк — дужий, Юк вибереться із пастки! — впевнено сказав То і сів на камінь.
— Чому ж То не йде першим? — запитав Юк.
— То хоче відпочити... Нехай і.Юк сяде, нехай усі сідають! Дорога важка.
— Коли б у Юка були такі спритні ноги, як у козла,— промовив Юк стиха,— тоді б він був уже внизу!
— У Юка кращі ноги,— сказав То.
— То каже, що у Юка кращі ноги, ніж у козла? — запитав Юк і усміхнувся.
— Кращі, бо зійдуть там, де й козлові не під силу.
Юк відчув, що То каже правду, проте сказав таке:
— У Юка кращі ноги, ніж у козла! Це Юк скаже тоді, коли зійде цією стіною вниз.
— Юк це скаже,— впевнено промовив То.
То пильно дивився на освітлені розпеченим колом гори. Молодий поводир, здавалося, забув про все на світі, він думав лише про те, як втрапити до криївки і чи вдасться це зробити ще завидна? Адже в темряві її не віднайти. Е турбуватиметься, думатиме, що там скоїлося...
Раптом То відчув, як чиясь важка рука торкнулася його плеча. Це була рука Юка. На обличчі здорованя грала посмішка — легенька і грайлива, неначе у безтурботної дитини.
— То дивиться на гори,— промовив Юк.— Що побачив
— То?
То зважував: говорити Юку про те, що думав, чи ні? Лагідність здорованя викликала довір'я. І То зважився:
— То бачить  гори, але ще не бачить ходу до схованки. На цей раз Юк не роздратувався, не гримнув.
— То не жартує? — лагідно запитав він.
— Ні, То не жартує.
— Але ж То не заблукав?
— То відчуває душею — укриття десь там...— і То показав на один із схилів.
— Ми всі підемо за То,— сказав Ре і вмить злякано подивився на Юка — чи не гримне, бува? Але Юк і собі повторив:
— Підемо за То.
Це порадувало проводиря, проте турботи не скинуло з його плечей. Він знову подивився на гори. А чи не краще було б звідси, з краю урвища, щосили гукнути до Е?.. Він повинен почути, а коли почує, з'явиться на одному зі схилів. Чи, може, за цим гірським пасмом іде ще одне?..
То склав долоні кружком і притулив їх до рота.
— Го-го-го! — полинув через ущелину його поклик.— Хай Е відгукнеться-а!
Останні звуки голосу То завмерли вдалині.
Юк теж підвівся, і його поклик, гучніший і дужчий, неначе птах, теж долинув до сяючого гірського пасма. Юнаки приглядалися до потойбічних схилів, однак Е ніде не побачили.
— Усім разом треба гукнути! — запропонував Ек.
І через ущелину полинуло могутнє і розлоге: го-го-го-о!.. Знову чекали й приглядалися, але і на цей раз даремно. Прокричали ще кілька разів — і знову нічого!..
То мовчав. Юнаки теж мовчали. І раптом серед цієї мовчанки пролунало рішуче слово:
— Підемо!
Це сказав Юк, той, що спочатку не зважувався спускатися крутим схилом.
— Підемо! Підемо! — повторили за Юком усі юнаки.
— Першим спускатиметься Юк! — заявив здоровань.
— Ні, першим піде То,— заперечив проводир.— Він тут спускався і знає, на який камінь ступити!
— Хай буде так! — відразу ж погодився Юк.— Але Юк піде другим! Довбня не заважитиме То? — спитав здоровань.
— Довбня — третя рука То,— сказав проводир і рушив до схилу.
Спускалися з крутої гори повільно, на пригожих місцях робили перепочинки. Один -по одному юнаки йшли за То і Юком, наслідуючи кожен їхній рух. І все обійшлося гаразд — жоден не спіткнувся на гранітному шляху, жоден не ступив на хисткий камінь. І вже коли юнаки позіскакували на похиле підніжжя, тверде і надійне, кожен звів сяючі очі на той крутий схил, з якого вдало спустилися.
— Го-го! — задзвенів голос найменшого з усіх Ра — він, здавалося, вкладав у вигук радість і водночас здивування.
Далі йшли швидко, щільною юрбою. Коли підходили до іншого боку схилу, То зненацька почув гавкіт — уривчастий, короткий, аби тільки привернути увагу юнаків, зупинити їх.
— Кудлань!..
Собака знову радо загавкав і, виснувши, побіг у зовсім інший бік, до іншого схилу.
— Кудлань! — ще раз промовив То і здивовано подумав: «Звідкіля тут узявся собака? Чи віднайшов інший шлях, надійніший і коротший, ніж той, яким вони прийшли в ущелину, чи прискакав тим самим крутим схилом, що і вони всі?.. І чому Кудлань побіг на інший схил? Чи не хоче чотириногий вказати справжній шлях до криївки?..»
— Це — Кудлань, собака, який зупинив чаків, коли вони наздоганяли юнаків! — сказав То.
— Той самий, у якого з горлянки То витяг кістку? — запитав Юк.
Юк не вірить! Але ніби навмисне Юкові Ек весело сказав:
— Цей Кудлань став другом То!
— Але очі Юка вперше бачать, щоб чотириногий став другом двоногого! — заперечив здоровань, а далі упевнено проказав: — Усі чотириногі — вороги людей!
— Кудлань — друг То! — вперше рішуче кинув у відповідь То.— Кудлань показує юнакам вірну дорогу!
— Тоді ходімо вслід за собакою! — гукнув Юк.
— Юк не вірить, а хоче йти! — здивувався То.
— Побачимо, куди заведе юнаків чотириногий друг То,— сказав Юк.
— І лише для того?
— Хай То веде, куди знає! — вигукнув Там.
— Хай веде,— сказав і Юк.
То знову подивився у той бік, куди зник собака. У пам'яті спливла розповідь старого Куна про те, як собаки уміють вистежувати здобич, як віднаходять сліди серед трав і каміння, як вони звикають до людей...
Поряд з То йшов Юк. Було чути гучне посапування здорованя. Вождь Ту вгрів би його по голові за таке посапування,— подумав То. Якесь чуття підказувало йому, що в Юкові знову наростав гнів. Раптом біля одного з дерев здоровань зупинився. Він угледів чималу гирлигу з округлим наростом на кінці. Нагнувся і підняв ту знахідку — її ніби хто навмисне припас для нього! Разів зо два гупнувши нею об камінь, він голосно проказав:
— От і Юк матиме довбню!
То дивився на Юка — неначебто ніщо не говорило за те, що здоровань гнівається.
— Скоро всі юнаки матимуть довбні,— спокійно сказав То.— І нікому не доведеться одбиватися від звіра камінням.
То рушив далі. І знову поряд почув подих Юка. За ним ішли Там і Ек. Ру тримався позаду.
Юк раз у раз випереджав То, який не міг надто швидко йти через біль у нозі. І Юк тоді сповільнював ходу, щоб не відірватися далеко вперед. Для То стало важче йти, коли схил покрутішав. Хотілося спинитися, дати перепочинок нозі. А Юк усе частіше вихоплювався вперед — йому не терпілося швидше дійти до криївки, про яку говорив То. То все більше непокоївся. Коли на цій горі ніякої криївки не виявиться — як тоді поведеться Юк?
Та ось з-за кущів випливла округла брила. То її вже бачив! Юнак у одну мить просяяв. Рвучко зупинився. Йому неначе перехопило подих. То забув і про втому, і про біль у нозі. Так, це саме та брила, за якою нижче мала стояти інша, менша, а далі й та криївка.
— Го-го-го! — вихопилось у То.
Тепер його мав почути Е! Проте відповіді не було. Чомусь не поспішав вийти з криївки Е.
— Чого То зрадів? — запитав Ек.
— Уже близько схованка? — Радість То передалась і тонкоголосому Ра.
— Близько.
Після цієї відповіді відразу заговорили всі юнаки.
— Го-го!
— Го-го-го — провалля!
— Прийшли до схованки!
— Ноги більше не битимуть каміння!
— Відпочинуть!
То здивувався, що ніхто не згадав про собаку, а тому сказав:
— Це Кудлань показав юнакам дорогу!
— Кудлань — добра істота! — гукнув Ре.
— Дуже добра! —додав Ра.— Чому ж не йде назустріч Е?..
— Скоро дізнаємось! — бадьоро відповів Ек.
Не зрадів тільки Юк — він, як і Ру, не промовив ні слова.
Юнаки вийшли на округлу брилу, потім перебралися на меншу, а з неї ступили на виступ, що височів над протилежним схилом гори. То спинився. На його обличчі радість замінилася занепокоєнням. Це відразу ж вловив Юк.
— А де ж схованка? — запитав він.
— Юк уже у ній.
— Де ж Е?..
— То не знає... Певно, ходить десь.
— Яке ж це укриття? З цього виступу юнаків видно аж з того он схилу! — і Юк указав на схил далекої гори.
— Коли Юк пригнеться або сяде, тоді жоден звір його не побачить.
То почав розглядати виступ. Він дивувався — чому немає тут Е і куди поділася принесена сюди туша козла? Коли б на м'ясо накинулися звірі, то залишилися б якісь сліди — недогризені кістки, плями на камені. Що ж сталося? То хотілося почастувати юнаків, він обіцяв їм, але зараз не знав, що й робити.
Його супутники мовчали. Один Юк не хотів мовчати:
— То говорив про тушу козла... Де ж вона?
То нічого не відповідав. Він оглядав усе довкруж на виступі, хоча там і так усе видно було, немов на долоні. Рівна гола стіна, хіба що була невеличка заглибина, ніби затулена виткими зеленими стеблами, які, здавалося, висмоктували вологу не з грунту, а з каменю. То розгорнув виткі стебла, придивився до коренів, що ховалися поміж камінням. Воно було вологе. То побачив, що ту вологу приносила тоненька цівка води, яка стікала з щілини у заглибині. Там, у стіні, де ледь сльозилася цівка, неначе хтось навмисне нагромадив купу каміння. Окремі камені й камінці позрос-талися  між  собою,   покрилися зеленим м'яким мохом. По купі каміння можна було піднятися і заглянути в ще одну заглибину вгорі, куди тягли рясне пагіння виткі рослини. «Напевне, саме там сховав Е тушу козла»,— подумав То і піднявся по каменю. І справді, розгорнувши пагіння, він побачив на ношах щільно прикриту листям тушу.
— Го-го-го — козел   стрибає! — радісно  крикнув  То.
— Де? — запитав Ра, зазираючи, як і всі інші юнаки, до заглибини і стежачи за кожним рухом То.
— Ось! Аж на кам'яну стіну вистрибнув! — озвався зверху То.— Козел разом з Е стрибнув сюди!
— І Е там сидить? — допитувався Ра.
— Ні, Е тут немає!
— Козла з'їмо? — виказував далі допитливість Ра, тим більше, що ця допитливість збільшувалася від бажання їсти.
— Годі тобі! — торкнувся його плеча старший Ре.
— З'їмо, з'їмо! — відповів То найменшому з усіх і вже значно голосніше кинув хлопцям: — Гей, Ру, Там, Ек!.. — Підступіть ближче... Стягнемо козла додолу.
Ру, радий, що його покликано першим, рвонувся поперед усіх. За ним ступили на каміння Там і Ек. І відразу понад ними простягнув руки Юк. Стягнули зі схову тушу козла разом з ношами. Коли пожива лежала долі, меткий Ек, який устиг навіть роздобути гострого камінця, кинув на То благального погляда, але промовив більш упевнено:
— Ек ділитиме.
— Хай,— погодився То.
І Ру поспішив підняти свого замашного каменя.
— Хай! — знову мовив То.
Ек і Ру заходилися ділити. Відчахнуті шматки м'яса клали один біля одного, як це робили чаки. Тим часом То наламав з витких стебел патичків і роздав їх кожному по одному. Не говорив, що повинні були юнаки робити з тими патичками, але кожен знав напевно, бо ніхто не питав. Юнаки віддавали патички Ру, і той клав кожного навпроти пайки м'яса. Коли число патичків і пайок зрівнялося — кожен узяв ту пайку, що лежала коло його патичка. Залишок туші Ру і Ек дбайливо прикрили духмяним листям і відпровадили назад у схов. Патички Ек зв'язав гнучким стеблом і заніс у заглибину.
Їли юнаки з величезною пожадливістю, бо учта приносила приємність, відновлювала сили і дарувала бадьорість. Від своєї пайки То відчахнув шмат м'яса і кинув його вниз на схил.
— Кудланеві? — запитав Ре.
— Кудланеві. За те, що показав юнакам дорогу! — сказав То.
— А знайде той шмат Кудлань? — стурбувався Ра.
— Знайде! У Кудланя добрий нюх!
— І Ре кине штам!
— І Ра теж кине!
— І Ек дасть м'яса Кудланеві!
— Хай кинуть Ре і Ра,— сказав То.— А Ек кине іншим разом — тоді, коли народиться нове розпечене коло.
Ре і Ра кинули Кудланеві м'яса. Потім допитливий Ра підсунувся до краю виступу — хлопцеві забаглося поглянути, як до поживи підійде чотириногий.
Розпечене коло торкнулося далекого міжгір'я. Воно було червоне і велике. З двох боків простяглася довга стяга, майже така сама червона, як і полум'яне сяйво. Вона нібито стримувала розпечене коло, щоб воно не падало в те провалля, що знаходилося за міжгір'ям. Але коло було важке, розбухле, наморене від великого шляху по небу, та ще йому треба було пробиватися поміж густими похмурими хмарами, які ще й досі гримотіли десь там, на протилежнім кінці виднокола. Проте хоча розпечене коло помирало, але втікачам не було сумно. Відчуття волі вливалося їм у груди, а певність того, що зараз ніхто на них не кричатиме і не замахуватиметься довбнями, сповнювало їх радістю.
Розпечене коло зайшло за обрій. Воно, певне, за щось там зачепилося, бо не могло відразу полетіти шкереберть у безвість.
— Де ж ходить Е? — раптом запитав Ре. Йому вже почало здаватися, що весь той порятунок Е — вигадка самого То. Але як один То вполював рогатого травоїда?.. Проте відразу ж перемогла думка — То нічого не вигадує. А все ж Ре запитав: — Як удалося вполювати такого великого козла?..
— Козла вполювала гроза,— відповів То.— Рогатий зірвався з гори, коли його, певне, каменем ошелешило.
— Хто кинув на козла камінь?
— Вітер, вода і ричання могутніх істот відривали камені з насиджених місць і кидали їх униз! То і Е ледве порятувались.
Але й самого То все більше і більше непокоїло — куди подався брат і друг Е?.. Коли він прийде? Ще кілька подихів, і темінь надійно заховає від зору і гори, і ущелини. Крадькома То поглядав на Юка. Дуже підозрілим було те, що здоровань мовчить. Його погляд невідривно стежив за стягою над обрієм, що з кожним подихом втрачала все більше яскравості. Проте подеколи Юк рвучко зводив голову, поглядав на вершини гір, і тоді рука його міцно стискала гирлигу. То чекав слова Юка. Однак той мовчав. То боявся, що зненацька здоровань схопиться з місця і зіштовхне його, То, з виступу. То боявся і темряви, що наближалася. Тоді він не зможе стежити за Юком! Непокоїло й те, що юнаки раптом притихли. Вони неначебто теж чекають чогось. Чи не шкодують зараз, що опинилися тут, посеред гір, далеко від теплих валунів, од племені?.. Цього То не знав. Відчував: треба щось зробити зараз, чимось захопити юнаків, розважити їх і розвеселити, не дати їм упадати в думки та у згадки. В уяві постав вождь Ту. Як-то нелегко йому, напевне, тримати в послуху все плем'я!.. Він теж часто боїться мисливців у ті страшні подихи, коли ними оволодіває лють!.. Але вождь Ту який кремезний та дужий! Кожен з чаків зосібна боїться його страшної сили! А що вже він, То, супроти вождя Ту! То не зміг би тримати у покорі навіть цей невеличкий гурт юнаків. А Е? Е зможе, бо за нього стоятиме То, стоятимуть брати. А ще, коли ща-ститиме у полюванні, коли всі звикнуть до окремості, тоді і Юк не страшитиме і жодного з юнаків до валунів не потягне, тоді ще більше їх у гори прибуде!..
Та знову і знову спливала гадка про Е. Може, відійшовши далеко, Е заблукав, може, плутає його невірна дорога і замість того, щоб наближатися до криївки — віддаляється від неї?.. То став на краю виступу і щосили прокричав: — Го-го-го — гори!..
— Го-го-го — провалля! — приєднався до То Ек...
Посхоплювались Ре і Ра, Там, Ак. Вони теж, злагоджено і голосно почали викрикувати:

Го-го-го — козел стрибає!
Го-го-го — понад проваллям!..

Стемніло. На крайнебі, де сховалося розпечене коло, засяяли цятки. Але недовго сяяли — небо взялося хмарами і там. Зробилося зовсім темно. Десь не вгавала глуха гуркотнеча, але відблисків вогненних різок не пропускали. Виття звірів з долин не долинало — в таку негоду кожен, напевне, заліз у свій схов і там сидів нишком, не збираючись ставати на прю з голосами могутніх істот.
Молоді чаки теж позмовкали. Вирішили, що до народження нового розпеченого кола Е вже не прийде.
То майже навпомацки обійшов схил. Ру сидів на старому місці. Юка ніде не було.
— Спить у заглибині,— сказав Ру, ніби зрозумівши, кого саме шукає То.
— Стереже козла? — запитав Ек.
Йому ніхто не відповів.

Коли То зіскочив з виступу-криївки і швидко подався схилом униз, Е довго дивився другові вслід, аж поки той зник з очей.
Е знав, що у далеких лісах і за горами та широкими водами жили інші племена — набагато більші й могутніші. Були серед них і такі, що чинили напади на своїх сусідів. Вождь Ту і старий Кун іноді про них згадували, висилали в далекі краї вивідувачів, які часом не поверталися назад. Що їх спіткало за горами та лісами — ніхто не знав. Напад племені, що полювало за людьми, був страшніший од зграї диких звірів, од гуркотнечі могутніх істот! Один лише всепоглинаючий Вогонь міг зрівнятися з ними у лютості і жадобі загального нищення. Старий Кун розповідав, що колись давно вождеві чаків Арові, якого захопили людожери, пощастило втекти. Про подробиці свого полону Ар не любив розповідати, але, коли хто-небудь згадував те плем'я, очі вождя спалахували страшним блиском, а могутні руки зводили високо вгору важку довбню.
Е переніс до заглибини кам'яної стіни тушу козла. Ліг на камені спочити. Але заснути не міг. Тривожні думки щораз відкривали очі, тільки-но він їх заплющував. Думка, немов швидконога сарна, бігла вслід за То, перед зором поставали рідні валуни. Раптом Е так ясно побачив перед собою постать Ни, що рвучко схопився з каменя. Здалося, що якимось чудом дівчина зійшла на виступ. Видіння враз зникло. Знову ліг. Думав про матінку Уф, про братів і сестер. Поволі видива розвіялись, зникли. Е заснув...
Проснувся він од оглушливого тріску. За велетенським урвищем лютувала гроза. Е почав вдивлятися у темний морок грозовиці. Від кожного зблиску вогняної гілки йому робилося веселіше, кожен новий гуркіт ніби розширював груди. Хотілося полинути туди, в долину, під рясний дощ.
Та ось побачив у грозяному мороці якусь світлу цятку. Що то? Невже могутні істоти знову запалили на горі дерево? Е так напружив зір, що аж очам стало боляче, але нічого певного не розгледів. Однак не відривав зору від цятки, ніби боявся її загубити. Та ось над нею сяйнула така яскрава вогняна гілка, що Е вдалося примітити палаюче на скелі дерево. Так, могутні істоти знову кинули на гори Вогонь. І Е піде по нього, принесе до криївки, годуватиме його. Вогонь житиме тут, зігріватиме його, брата То і, може, ще й інших юнаків, які поприходять. Вогонь світитиме вночі, лякаючи чотириногих і двоногих нападників!
Е пустився у похід по Вогонь. Спочатку юнакові здавалося, що дерево палає на протилежній горі — варто лише спуститися в ущелину і з неї знову піднятися вгору. Але коли опинився внизу, то зір загубив палаюче дерево. Довкола стояла суцільна дощова мряка, і не видно було навіть обрисів найближчих скель. Проте юнак знав напрям, де повинен дихати Вогонь. Е почав здиратися вгору. Камінь був ковзкий, звідусюди лилася вода. Незабаром у густій хмарі, що обліпила гору, почала пробиватися блимаюча пляма. Е зрадів і поліз угору далі. Пляма все яскравішала, та несподівано перед юнаком постала рівна стіна. Не було ніякої змоги нею піднятися хоча б на один зріст. Зате трохи поодаль Е помітив крутий схил, що вів прямо до палаючого дерева. Однак між тим місцем, де він стояв, і схилом зяяло провалля. На схил можна було потрапити тільки з ущелини. Залишалося єдине — спускатися униз і заново вирушати до дерева суміжним схилом.
Спустившись в ущелину, Е рушив до схилу. Він хотів швидше порятувати Вогонь, не дати дощу погасити його!
Коли Е дістався до дерева, воно вже догорало. Е вже знав, що робити. Він зламав кілька гілочок, склав їх докупи, і вони розгорілися гарячим полум'ям. Е застрибав навколо багаття, розмахуючи довбнею і радісно примовляючи:
— Вогонь дихає, Вогонь живе!.. Дихає — живе! Е хоче стати братом Вогню! Чи хоче Вогонь мати за брата Е?.. У Е вже був братом Вогонь. Той Вогонь захищав Е від печерного лева, його подих був гарячий. Вогонь кидав у темінь ночі яскраве світло... Те світло лякає чотириногих і двоногих. Двоногі чаки вбили той Вогонь! Тепер чаки далеко. Е годуватиме Вогонь... Годуватиме, щоб Вогонь жив і дихав!
Е поглянув довкруж, але ніде не було ні гілок, ні сухої трави, ні моху. Чим Е годуватиме Вогонь? І знову юнак почав відчахувати гілки і класти їх на багаття.
Вогонь то яскраво спалахував, коли одержував нову поживу, то, наситившись, затухав, доковтуючи останні недопалки. Е все підносив і підносив обгорілі гілки, однак їх ставало все менше — до верхніх гілок не дотягувалась довбня, а лізти по розпеченому стовбурові збивати нову поживу для Вогню Е не міг. Дощ не припинявся — сіяв дрібними краплинами, скроплював дерево і багаття. Е з жахом дивився на Вогонь, що поглинав даровані йому останні гілки. Що робити?
Е спустився на кілька зростів униз — ніде поблизу не росло жодного дерева, побачив лише кілька кущиків. Юнак заходився ламати гілки. Потім поспішив з наламаним оберемком до Вогню. Він ще жив, але був мізерний, немічний. Е відразу ж поклав жмут гілочок, які зашипіли, запарували. З листя капала вода, і полум'я під ним почало пригасати. Е не знав, що робити. Він чекав, що Вогонь почне їсти зелену поживу. Але він не їв. Певне, могутні істоти не хотіли цього. Вони з гуркотом розкололи на небі чорну хмару, і через кілька подихів на землю полився рясний дощ.
Після цього Вогонь примовк. Його білий дух зменшувався, спадав і, нарешті, став таким кволим, що ледве тримався біля самого потемнілого листя гілок.
Е випростався. Невже Вогонь помер? Глянув на дерево — воно чорніло у білому тумані, під косим дощем. Вогонь помер і на дереві. Е обіруч згріб теплі ще гілки і побачив, що ні Вогню, ні червоних вуглин у багатті вже не було. З рук Е гілки впали додолу. Юнак раптом відчув таке безсилля, що й сам повільно опустився на камінь. Він не зміг урятувати Вогонь! Могутні істоти не хотіли його спілки з Вогнем! Вони залили дощем і дерево, і багаття. Вони не пошкодували Вогню! А може, Вогонь був таким самим вигнанцем, як і він?..
Е сидів і не рухався. Вогонь помер... А може, він увійшов у камінь?.. Що у камені є Вогонь — про це Е знав. Недаремно ж, коли камінь летить зі скелі, то видно малесенькі вогники — то, напевно, частки Вогню вилітають з каменя...
Пригнічений Е почав шукати затишний куточок, де можна було б сховатися від вітру і дощу. У темряві мало що можна було розгледіти, і все ж юнак примітив на схилі невеличку западину. Він виліз туди, приліг, скоцюрбивши ноги, і відразу ж заснув.
Коли Е схопився, йому здалося, що проспав він лише кілька подихів, однак над горами вже почало сіріти. У всьому тілі юнак відчував силу і бадьорість. Тепер він міг сміливо пускатися у зворотну путь. І хоча його тут спіткала невдача, все ж він не шкодував, що здирався на високу скелю, коли лютувала гроза. Він знову говорив з Вогнем, відчував його гарячий подих І вірив, що Ще зустрінеться з ним.
Коли Е підходив до гори, де знаходилася його криївка, у нього серце забилося частіше. Самої криївки Е не бачив — її закривав туман. Юнакові хотілося пронизати очима той туман, подивитися, чи стоїть там його друг То, чи ні? І хоча Е нічого не міг помітити, зате туман, мабуть, його запримітив, бо озвався покликом: — Го-го-го — гори!.. Це був не голос туману, а голос То! Е хотів було відразу ж і відгукнутися, але з туману вже нісся не один голос, а кілька.
— Го-го-го!..— гриміло з гори.
Вже на півдорозі Е побачив, як з туману вийшов То, а за ним брати Ре і Ра, Там, Ек, Ак, Ру, Юк. Назустріч прибульцеві посипалися голоси:
— Е прийшов!
— Е — живий!
— Живий, живий!
— Куди Е ходив?
— Де ночував Е?
— Чи не заблукав серед гір?..
Е думав: говорити чи ні про те, що ходив укладати спілку з Вогнем? Вирішив не говорити, бо боявся осуду юнаків. Вогонь — чужа для них сила, нещадна і страшна. І той, хто з Вогнем знається, не може мати їхньої довіри!
— Е ходив поміж горами, вишукував пригожу печеру,— сказав він.
— І Е знайшов її? — поцікавився То.
— Ні, не знайшов.
То допитливо подивився на друга.
— Добре, що Е не натрапив на печеру.
— Чому — добре?
— То знає в цих краях одну печеру, де господар — печерний ведмідь.
— Хіба ж Е не зміг би вбити ведмедя?
— Ведмідь той великий — його  важко вбити,— сказав То.— І вождь Ту його, мабуть, не вбив би один.
— Однак Е бився з левом,— сказав Ра.
Е не ствердив цього, але й не заперечив. Коли розповісти про бій з левом, знову ж таки треба згадувати і про Вогонь, який захистив од хижака.
— Зараз Е голодний, стомлений,— сказав прибулець.— Говорити не хоче.
— Е голодний,— повторив Ра і подивився на старшого брата із захопленням: перед ним раптом постав у хмарах понад горами велетень, так схожий на Е, і малий все-таки не втерпів: — Брат Е може ставати велетнем і перескакувати на хмари?..
Е здивувався: звідкіля Ра знав про це? Поглянув на То, який ствердив:
— Чаки бачили велетня, який бився з левом у хмарах.
— То говорив, що той велетень — Е! — вигукнув Ра.
— Так, у хмарах бився з звіром Е,— сказав То і поглянув на Юка — з подиву у здоровання аж рот відкрився.
— Як же це, як? — зойкнули чи не всі в один подих.
— Як? — перепитав То.— А ви самі все те бачили!
— Справді, бачили...
— Бачили.
— Та нехай ще сам Е скаже, що побував на небі! — вихопився Юк.— Хай скаже!
Однак Е не хотів про це говорити. Він і сам ще як слід усього цього не розумів. Ще й побоювався, аби юнаки не зажадали від нього піднятися у небо ще раз. І Е поспішив запитати у То:
— Є ще пожива у схові?
— Поживи вистачить,— жваво відповів друг.— Прийдемо до схованки — Ек і Там ділитимуть м'ясо.
Е рушив угору, а за ним юнаки.
— Е не хоче говорити, що він побував на небі? — не вгавав Юк.
Е не встиг щось відповісти, як десь поблизу голосно гавкнув собака. Від несподіванки юнаки аж сахнулися.
— Кудлань не хоче, щоб Е розповідав про небо,— зауважив То.
Після цього про небо Юк більше не згадував.
Попоївши, юнаки вирішили піти шукати по довколишніх горах та ущелинах кращого притулку. Залишок туші козла прихопили з собою.
Ранок видався хмарний, проте дощ не йшов. Чим далі, то хмари все більше розсотувалися і з неба починало все ясніше проблискувати розпечене коло. Юнаки нічого підхожого не знаходили, а до тієї печери, про яку говорив То, не зважилися йти. То радий був цьому, бо сутичка з кошлатим велетнем не обіцяла нічого доброго, бо не у всіх юнаків були навіть довбні. А ті, які вже мали, ще треба було випробувати на менших звірах.
Серед кам'яних валунів юнаки бачили козлів, у повітрі літало безліч великих і малих птахів, на далеких схилах гір паслися табуни рогатих оленів і антилоп, у гаях і зарослях високих трав і кущів перебігали ще якісь рогаті і безрогі чотириногі — поживи скрізь було багато, але до жодної не доходили ні ноги, ні довбні. Усе захищало себе з великою старанністю, кожне чатувало на загрозу, нашорошивши вуха і вглядаючись у далину, і, лише запримітивши ворога, вкладало в ноги всю потугу власного тіла.
До грудей Е вливалося якесь нове, незнане досі, почуття. Він не говорив юнакам, куди йти і що робити, але ступав попереду, і всі йшли за ним.
Вряди-годи Е поглядав на ноші, де лежав залишок туші козла, і з тривогою думав: що ж то далі їстимуть його друзі? Е добре знав, що послух та злагода поміж ними житимуть доти, поки не почнуть лихоманити порожні животи. Тоді все полетить шкереберть. Чаки-мисливці не раз гнівалися на вождя Ту саме тоді, коли були голодні. Члени плем'я повинні мати поживу, а найперше повинні.мати добрі довбні, щоб здобувати ними поживу і щоб у будь-який подих захиститись од нападу хижого звіра. Бачилась Е і добра криївка, така, щоб відгородила від вітру і дощу. Та була в молодого проводиря ще одна потаємна думка — думка про Вогонь. Е не розумів чому, але ця думка про Вогонь якимось дивовижним чином поєднувалась у нього з думкою про Ни. Чомусь гадалося, що саме Вогонь поєднає його з чорнокосою красунею.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky