Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

ЛЮБА МАТИ

Хай матуся твоя не героїня, не пишається красою і на зріст сама невеличка — байдуже. Серед усіх людей вона тобі наймиліша, стомлене обличчя її для тебе завжди прекрасне, і тільки в неї шукаєш ти захисту і розради. Бо вона — твоя мама. Прочитай цю книжку. У ній ти знайдеш слова великої любові до матері — твоєї любові. Узнаєш про багатьох славних матерів,— отже, і про свою неньку теж. Замилуєшся вічною красою материнської доброти і самовідданості.

Зоя ВОСКРЕСЕНСЬКА
СЕРЦЕ МАТЕРІ

У матері добрі і ласкаві руки, найвірніше й найчутливіше серце — в ньому ніколи не згасає любов, воно ніколи не залишається байдужим.
І скільки б тобі не було років — п'ять чи п'ятдесят,-— тобі завжди потрібна мати, її ласка, її погляд. Чим більша твоя любов до матері, тим світліше і радісніше твоє життя.
У центрі Москви, у великому сірому будинку, який дивиться широкими дзеркальними вікнами на Московську Раду, зібрані рукописи Володимира Ілліча Леніна. Там зберігається і його листування  з  матір'ю — Марією Олександрівною Ульяновою.
«Матуся»,— ласкаво називав Володимир Ілліч свою матір в дитинстві. «Дорога матусю!» — звертався він до неї у листах з в'язниці, із заслання, з еміграції. «Бережіть нашу матусю», «Не залишайте її саму»,— постійно нагадував він сестрам і братові.
Марія Олександрівна прожила велике життя — вісімдесят один рік.
Вона не була в організації революціонерів, царські жандарми не ув'язнювали її, не відправляли у заслання. Але всі її діти були революціонерами, і вона допомагала їм у всіх справах, йшла за ними у добровільне заслання.
У Ленінграді, на Волковому кладовищі, на могилі Марії Олександрівни завжди живі квіти. Люди приносять їх з вдячністю, любов'ю і повагою до великої матері, яка дала світові Володимира Ілліча Леніна.

ПО ГРИБИ
Дмитро Ілліч прийняв останнього хворого, скинув з себе білий халат, замкнув амбулаторію і, піднявшись на другий ґанок будинку, ще з порога весело повідомив дружину і матір:
— Завтра удосвіта підемо по гриби.
Вийшли на світанку, коли село Липатіно ще спало, над річкою Каширкою здіймався туман.
На узліссі Дмитро Ілліч радісно охнув і, присівши, розвів навколо себе руками:
— Цур мої, цур мої!
Ціла родина боровиків. Зрізав гриби, поклав у кошик і подивився на годинник.
— Усі гриби в цьому гаю залишаю вам, а сам піду далі, там у мене є одна потаємна місцинка.
Хороше в лісі! Свіже повітря. Дерева нечутно скидають на землю позолочене сонцем листя.
Під кущем заховався гриб боровик, а на його шапці примостився другий, меншенький. Марія Олександрівна милується і не поспішає зрізати. Тонечка нишпорить по кущах і зрізує гриби один за одним.
Захрустіли гілки під ногами, і на галявині з'явився Дмитро Ілліч. У волоссі заплуталась і блищить павутинка, очі сяють. Важкий кошик ущерть виповнений боровиками.
Який гарний Митя, коли все в нього йде на лад! Марія Олександрівна  з  ніжністю  поглянула на сина.
Тонечка пішла назустріч чоловікові.
— У нас теж повні кошики.
Шкода,— сказав Дмитро Ілліч і хитро посміхнувся.—^ Добрі гриби жалко кидати. Куди ж їх подіти? Га? — Він озир-нувся на всі боки.— Ось чудове дупло, глибоке...
Тонечка знизала плечима: що це вигадав Митя? А Дмитро Ілліч, обнімаючи за плечі дружину і матір, пригорнув їх до себе і прошепотів:
— Лі-те-ра-ту-ра!
Він розкидав гриби у своєму кошику, і обидві жінки побачили туго зв'язані пачки газети «Соціал-демократ».
— Це від Володі надійшла посилка, товариш на мене чекав у лісі. Зовсім свіжі газети. Будемо переправляти їх далі.
— Тільки б не наскочили до нас з обшуком, як у минулому році,— промовила з острахом   Тонечка.
Гриби з кошика Антоніна Іванівна переклала в дупло, а в кошик поклала частину газет.
І як не просила Марія Олександрівна теж дати їй газет, син рішуче відмовив:
— Тобі, матусю, ніяк не можна у в'язницю, хто ж про нас тоді піклуватиметься?
Ще раз перевірили, чи добре заховані під грибами газети, і рушили додому.
Біля шинку помітили синю постать урядника.
— Пронеси, господи,— прошепотів стурбовано Дмитро Ілліч.
А урядник і шинкар вже йшли їм назустріч.
— Доброго здоров'ячка, пане лікарю,— козирнув урядник,— дозвольте поцікавитися, які грибки бог послав?
Марія Олександрівна вийшла наперед і показала свого кошика.
— Сьогодні нам дуже пощастило,— сказала вона,— подивіться, який цікавий гриб у моєму кошику, от зараз знайду.
Марія Олександрівна вийняла гриб, до шапки якого приріс другий, і показала його уряднику.
Тим часом Дмитро Ілліч з дружиною не поспішаючи пішли вперед.
Дома Дмитро Ілліч обійняв матір.
— Матусю, ти в нас така чудова, така надзвичайна...

НІЧНИЙ ДЗВОНИК
Продзвеніли останні трамваї. Лише зрідка чути цокіт копит по бруківці, згасають останні вогні в Москві. Згасли вікна д в будинку Сувірова,  у Воротниковському провулку.
Мати і дочка прокинулися від різкого дзвоника.
Марія Олександрівна засвітила свічку і почала вдягатися.
— Це не до нас, матусю,— прошепотіла Марія Іллівна, поспішно заколюючи на потилиці косу.
— Спокійно пригадай, чи нґема в тебе яких-небудь паперів. Абсолютно спокійно...
— Є, матусю. Лист від товариша з адресою.
— Дай-но сюди,— твердо каже Марія Олександрівна, бере листа з рук дочки і ховає під  кофточку.
У двері кімнати вже грюкають.
— Хто там?
— Двірник Олексій, водопровідна труба лопнула, перевіряємо.
Марія Олександрівна відкидає защіпку. У коридорі пристав, за ним двірник, троє поліцаїв, жінка,   пов'язана  хусткою.
— Нам Марію Іллівну Ульянову.
Пристав ступив у кімнату.
Поліцаї розпочали обшук. Зривали з меблів чохли, з грюкотом висували з комода шухляди, викидали звідти білизну.
Жінка-поліцай, зсунувши хустку на потилицю, розмотує клубка, біля її ніг жмут кучерявої вовни, а вона все розмотує й розмотує і передає приставу папірці, на яких була намотана вовна.
У Марії Іллівни в очах заблищали грайливі вогники. Вона пригадала, як у дитинстві мати, навчаючи її плести, замотувала у клубок «сюрприз». «Сюрпризів не буде, скільки не розмотуйте»,— думає  вона,  дивлячись на поліцайку.
Пристав узяв родинний альбом, в якому фотографії усіх дітей Ульянових; гидливо викинув з глечика квіти і зазирнув усередину.
Жінка   нарешті   скінчила розмотувати нитки.
— Провести особистий огляд,— наказує їй пристав.— Проведіть по одній у ванну і ретельно обшукайте.
Марія Олександрівна пішла першою.
— Ну що ж ви, роздягайтеся,— наказала їй жінка.
Марія Олександрівна стояла нерухомо, придержуючи кінці шалі, притискаючи до грудей листа.
— Ви що,  не  чуєте? — повторила грізно поліцайка.
— Вам наказали роздягнути мене.
Поліцайка зробила крок уперед і зустрілася з суворим поглядом темних очей. Подивилася на тонкі пальці, які стискали кінці шалі, на сиву голову, і зрозуміла ця молода брутальна жінка, що не може вона наглумитися з матері, образити її своїм дотиком.
— Гаразд.  Пішли вже, чи що.
— Нічого на ній нема,— буркнула вона приставу.
Пристав нервував:
— Спритно баришня працює. А втім, у в'язниці розберуться, одягайтеся!
Марія Іллівна одягнулася.  Міцно поцілувала матір.
— Спасибі тобі, матусю.
— Бувай здорова, моя люба, за мене не турбуйся.
Зачинилися двері.
Марія Олександрівна лишилася на самоті. Що тепер буде?..

„Я ПИШАЮСЬ   СВОЇМИ   ДІТЬМИ"
У приймальну начальника департаменту поліції увійшла літня жінка і простягнула черговому візитну картку. «Марія Олександрівна Ульянова»,— швидко прочитав він і, показавши на стілець, мовив, як звичайно:
— Зачекайте.
Марія Олександрівна сіла. Вже не вперше вона в цій приймальні. Приходила сюди десять років тому просити за сина Олександра Ульянова. Начальник департаменту не міг витримати погляду матері, повного відчаю, і обіцяв царської милості, а за два дні революціонера Олександра Ульянова повісили... Тепер у ридикюлі Марії Олександрівни нове прохання. її сина, Володимира Ілліча, після чотирнадцятимісячного тюремного ув'язнення заслано до Сибіру. Вона просить перевести сина ближче до неї, у Псков.
Цокотить годинник. Секундна стрілка, як сонячний промінь, оббігає величезний циферблат, і здається — вона вже знесилена, а мати все ще чекає і не показує виду, що втомилася.
Нарешті довгождане:
— Пройдіть.
Марія Олександрівна насилу відчиняє важкі двері, простягає прохання.
Шеф поліції куйовдить білі бакенбарди, щоки його червоніють.
— І вам не соромно? — дивлячись на прохачку з-під окулярів, питає він.— Не соромно вам просити за сина, який замахується на самий державний  лад Росії?
Роздратований,  він підводиться з місця.
— Одного сина повішено за замах на священну особу государя імператора, за другим плаче мотузка, а ви наважуєтесь звертатися з таким проханням!.. Плакати треба за таких діточок!
На шефа поліції глянули темні очі жінки.
— Я пишаюся своїми дітьми,— спокійно і виразно сказала Марія Олександрівна.— Я пишаюся ними,— повторила вона, встаючи.

Станіслав ТЕЛЬНЮК
НЕНІ

Ну, до побачення, нене кохана...
Знову прощання і знову розлука..
Знову мене обіймають востаннє
Чорні, великі, порепані руки.

Я пам'ятаю їх з раннього малку
В праці невтомній — у свято і в будень.
Тим-то ж люблю їх і ніжно, і палко,
Тим-то ж ніколи я їх не забуду.

Їх, що мене у колисці гойдали —
Першого, та не єдиного сина,
Їх, що копійку щодня заробляли,
Воду носили і тісто місили,

Їх, що звели мене вперше на ноги,
Їх, що тряслися, аби не упав ти,
Їх, що мені показали дорогу —
Чесну й тернисту дорогу до правди...

Хай там у когось маленькі та білі,
Ніжні, нетруджені, пещені руки,—
Мамині руки стократ мені милі —
Скільки ж зазнали і горя, і муки!

Ой, довелось їм на світі нелегко:
Скільки ж бо винесли, скільки зробили,
Скільки узнали   морозу та спеки...
Де ж вони будуть маленькі та білі?!

Хай я не буду на вроду найкращий,
Доля хай буде нелегка у мене,
Тільки ж щоб був я таким же трудящим,
Чесним та ніжним, як ти, моя нене!

Борис ХАРЧУК
МАТИ

Розкажу про матір. Не ради славослов'я, а чи забаганки. Дехто з дітей не знає, якою мати була замолоду, а дехто й знати не хоче. її портретів нема на стінах. Не любила виставляти себе напоказ, та й заводу такого не було. Пам'ятаю її завжди частіше журною, ніж   веселою, бо   радощі її були мізерними. Все ж тепла   усмішка   голубила   її   лице, поки не затьмарилась і не застигла в зморшках. Біла хустина прикривала її коси, але сивизни не сховала. Тільки її сині очі не втратили глибини. І не схилена вона, але від старості ніби поменшала.
Мати ніколи не одягалась у дорогі плахти чи нейлони: в сорочці, заполоччю шитій, у спідниці, крайкою підперезаній. Ні дукатів, ні намиста на її грудях.
Найбільша її краса і надбанок — руки. Від них не пахло парфумами. Лиш печеним хлібом, молоком і м'ятою. Були на тих руках завжди сині водянки та жовті мозолі — від щоденної тяжкої праці. А роботи в матері — не на один людський вік. Вдосвіта, коли всі спали, вона засувала свою голову в челюсті (челюсті — отвір печі) й роздувала вогонь. Кипіла картопля, і мати дивилася на полум'я.  Журилася нестатками,  і полум'я сушило її сльози.
Не сонце матір, мати сонце будила. Воно довго не сходило, а вона жала на чужому полі. І чоловік жав з нею. І діти під дванадцятим, під заробленим снопом.
Полиск серпа,— і мати піднімала жменю жита над головою. Колосся хлюпало в її руках. Не сонце проводжало її з поля, а вона сонце проводжала за гори.
Ніхто не чув од неї кривдного слова, а її кривдили тяжко. Чоловік, хоч і приймак, зібрав чималу родину, ласкою вмовивши матір, щоб пустила в хату. Кривдив її свекор, бо узваром не догодила. Кривдив чоловік — п'яниця і розбишака, бо пити не давала. Кривдили брати і сестри нелюба,4 за нього заступалися.
А діти — дрібні, нерозумні. В неділю мати мила їм голови, пускала бавитися на вулицю, а сама — до церкви, відмолювати гріхи, яких у неї не було. По обіді вона поливала під хатою квіти. Вони обступали її. Червоні ружі тягнулися до її рук, як до сонця.
І на полі в лані жита, і під хатою серед квітів мати була щасливою. Була вона ще щасливою, коли гладила дітям голови, коли плекала свою надію і сподівання, щоб швидше росли.
Інколи вона сідала на призьбі спочити. Ховала свої руки під запаску, ніби соромилася їх, роботящих і ласкавих, показувати сусідам.
Сидить мати на призьбі, ніби жде когось.
Вона робила, як віл. І всі бачили. Вона думала багато, але хто це знає? Думала ж про родинні згоду і лад. І в тих її безконечних думах чоловік уявлявся їй красивий і добрий, і свекор незлий, і вся їх братва людяною. То були найкращі материнські сни.
А діти росли. І виростали разом з ними біда і горе. Хто за батька, хто за матір тягнув, а вона ж усіх своїм молоком вигодувала, на своїх руках виносила.
Запив нелюб. Було кому робити на нього, було кому годити йому. А хто годити не хтів, з хати того випхнуто. Були сварки. І бійки були. І плакала мати. Серце її розривалося. І повірила вона в силу чисту й нечисту. Наливала в черепок вечерю домовикові в капелюшикові і на божничку держала в пляшечці свячену воду від пристріту й дідька. А домовик і дідько — добро і зло жили в одному комині.
У праці вона забувала про знегоди. У праці їй світ розвиднювався. І засівались поля. І ніде клаптика перелогу не було,
У важку годину, коли вибухали снаряди, мати теж забувала про знегоди. І чоловік її прочунювався. І свекор ставав добрішим. І вся їх братва горнулася люб'язно.
Мати благословляла синів на битву. її уста стулені, руки простягнені. І знала вона, що не всі сини повернуться, що не один накладе головою, що хтось прийде калікою. Вона благословляла СИНІВ.;
А потім було таке, що вороги матері руки викручували. Та ніколи не благала вона рятунку: за синів молилася.
Втихало... Мати не одну війну пережила. Застеляла стола білою скатертиною, садовила синів, які вціліли, чоловіка садовила, а сама — коло припічка. Чоловік хвалився геройством і брязкотів медалями. І сини хвалилися. Тільки каліка, може, мовчав. Коли ж питалися, як мати жила, вона відказувала: «Як завжди!»
І знову вставала вдосвіта, а лягала опівночі, щоб дорікнути їй ніхто не міг.
У синів, у дочок — свої діти. Нехай здорові ростуть.
Уклін тобі, мати, уклін, страднице, що у важкій боротьбі добра зі злом ти несла тяжкий хрест по землі, що навчила дітей шанувати й любити ту землю. Сини з тобою, мати.

Наталя ДИЛАКТОРСЬКА
ЧОГО МАМУ ПРОЗВАЛИ ГРИЦЕМ

На зріст моя мама була, як я,—
Та дуже хоробра
І влучно стріляла
Дали їй шинель, дали коня
І в розвідку маму
З загоном послали.

Четверту добу
Бійці, як один,
Майже не сходили
З коней спітнілих.
І от на світанку мамин загін
Кільцем оточили загони білих.

Радиться командир з усіма,
Але у бійців невеселі обличчя:
«Гвинтівок мало,
Патронів нема,
Хліб доїдаєм —
Хвалитися нічим..

Оточені ми з усіх кінців...»
«То, може, пройти нам
По озеру прямо?»
«Не витрима лід наших бійців...»
«А я пробіжу!»— сказала мама..

Мамі дають хлоп'яче пальто,
Дають штани і кажуть:— Вдягнися!.
Ось ковзани...
А спитають: «Хто?»
У відповідь скажеш,
Що звати Грицем.

За озером ліс.
За лісом — байрак.
В байраці — кіннота,—
Сам Будьонний.
До наших як дійдеш,
То скажеш так:
«Потрібні гвинтівки,
Потрібні патрони».

Стемніло, і мама пішла одна.
Лід не ламається,— тільки гнеться.
Ніхто не стріляє...
Спішить вона,—
Вперед і вперед по льоду несеться!

Летіла, летіла,—
І раптом — трісь! —
Лід розколовся,
І мама пірнає
Прямо в полонку...
Тепер — кріпись!—
Вода ж холодна, наскрізь проймає!

Обмерзла одежа на ній тріщить,
Поранила руки об гострі крижини..
До  берега  близько,—
П'ять кроків ступить,—
Та ноги загрузли в глею трясовини.

Знять  ковзани
Та скоріше б у ліс!..
Один зняла, а другий — не зняти,
Бо під водою чобіт розкис,—
Треба його з ковзаном стягати.

Вийшла на берег,
Аж чує: — Стій!—
Бачить: до неї прямує справа
Кінь величезний,
На нім — верховий...
«Ну, Грицю,
Пропала твоя переправа!»

Срібний чапрак,
Погон золотий,
Над вусами ніс товстий, горбатий.
А в кобурі — наган важкий...
Що тут робить?
Треба тікати...

Затиснула мама в руці ковзани.
Націлилась добре,
Змахнула рукою,—
Неначе стріла полетіли вони
І — бац офіцера
Якраз над бровою.

А ковзани важкі такі,
Та й сили в мами також немало!
Мов очманілий,
Став дибки кінь,
А мама тим часом
До лісу помчала.

Отямився білий...
— Держи!— кричить.—
Лови вітрогона,
Стріляй чортиська!—
А Гриць в заметах
По лісу мчить
Прудкіш від зайця,
Прудкіш вовчиська.

Скінчився ліс...
Байрак, ріка.
Стрічають маму червоноармійці.
А мама обмерзла, без чобітка,
І кров у неї
Із рук сочиться.

Перев'язали їй руки як слід,
Коли ж тривожні новини узнали,
Старший скомандував: «Хлопці, в похід!» —
І з мамою разом у ліс поскакали.

Червона кіннота, мов вихор, летить!
Білих розбили
Ущент, як годиться.
Всі були раді:
Радвладі — жить!..
А  маму
Так і прозвали Грицем.

Олесь ДОНЧЕНКО
ГОРОБИНА НІЧ

Ще ніколи не було такого спекотливого дня. І вечір, який прийшов йому на зміну, був незвичайний і задушливий.
Невідомо, чому так рано смеркло. І ніколи ще не було такої тиші. Здавалось, що ніщо   не   може   поворухнутись і дихнути на  повні груди — ні людина, ні листочок, ні комашка.
Захід погас, не розгорівшись. Десь далеко, над островом, повисло якесь чорне громаддя. В темряві воно насувалося ближче-ближче.
Все чогось чекало, і тривога росла до неба — така висока, немов підвелася вгору безкінечна дорога.
Жодна зірка не блиснула, бо десь високо вгорі висіла непрониклива ковдра з чорної вовни. Тільки одного разу помітив Василько, як у тій стороні, де острів, щось кліпнуло, наче спалах від величезного сірника...
Вдома теж було задушливо, бо постова будка стояла на сонці й за день нагрівалась, як піч. З соснових дощок виступала живиця, вона пахтіла так, що забивало дух.
Батько поїхав до міста, а мати, повернувшись із Дніпра, погодувала Надійку й поклала її спати.
— Мабуть, горобина ніч буде, синку,— сказала вона, дивлячись у вікно.— І кібці на тому березі пищали, аж сюди чутно. Так вони завжди перед грозою.
— Мамо, а чому вона — горобина?
— Хто його знає, так кажуть.
Колиска гойдалась із легеньким скрипом, і Василькові здавалось, що то не Надійка, а він сам лежить у колисці, і хлопець заснув. Проснувся він у непроглядній темряві.
Постова будка здригалась від обвалів грому, немов падали з неба тяжкі кам'яні брили. Моторошну темряву ураз прорізала така сліпуча блискавка, що хлопчик обома долонями затулив очі.
Щось забарабанило по даху, мов розсипалася квасоля, і слідом за цим зашуміла злива. Струмки хльостали в вікно, буря з ревом навалилась на будку, щоб перекинути її й жбурнути в Дніпро. За вікном немов стояв стоголосий лемент і стогін.
— Мамо! — позвав  тремтячим голосом Василько.— Мамо!
Ніхто не обізвався, тільки блискавка майнула синім вогняним рукавом, і відразу ж ударив такий грім, що жалібно дзеньк^ нули шибки, і вся будка немов присіла під тим ударом.
Хлопчик зірвався з постелі й метнувся до материнського ліжка. Воно було порожнє.
Він кинувся до колиски. Маленька Надійка тут. Вона спить, її ніщо не тривожить.
Де ж мати?
Василько прожогом розчинив двері надвір. Йому привиділось щось сиве, яке з клекотом  бігло мимо будки.
Це мчався до Дніпра бурхливий потік, несучи білу піну. В одну мить хлопчик промок до нитки — злива звалилась йому на плечі холодною масою води.
В цей час чиясь чорна постать виросла біля порога.
— Хто це?
— Васильку? Ти?
Буря підхопила звук материного голосу й кинула його в темряву, в ніч. Мати зачинила двері й похапцем засвітила ліхтар.
— Мала спить?
На материнській голові стримить, як башлик, мішок.
— Біда, Васько. Ліхтар на бакені потух!
Мати сідає на ослін, відсапуючись.
— Чи буря ліхтар розбила, чи, може, бакен зірвало... А пароплав же скоро пройде... Пасажирський. Людей скільки...
Вона схоплюється.
— Куди, мамо?
— На Дніпро. Треба навідатись до бакена.
Дивиться на Василька довго й пильно.
— Васильку, шкода тебе, а треба, щоб допоміг мені. Накинь батьків піджак, та ходімо. Ти босий. Вдягни чобітки, я зараз дістану — вода холодна...
Вона дістає Василькові чоботи, і хлопчик взувається. Вони виходять удвох із будки. У матері два засвічені ліхтарі. Василько — з веслом. Буря валить із ніг, дощ січе обличчя... У темряві мати намацує стовпа й відв'язує човен. Один ліхтар вона подає Василькові:
— Держи, синочку. Отут стань і міцно держи, щоб буря не вирвала з рук. Світи мені з берега, то я знатиму, куди пливти. Вдержиш? Я на твій вогник увесь час дивитимусь.
— Вдержу, мамо.
Василько вимовив це слово так:  «Вддержжу»,— він тремтів.
Хвиля високо підкинула човен. Хлопчик бачив, як задерлась угору корма, потім вона впала, немов провалилась у яму, а натомість задерся ніс. Мати вдарила веслом раз і вдруге, і швидко зникло все:  і човен, і постать матері — темрява   поглинула їх.
Тільки ще деякий час коливався відсвіт — це в човні світив ліхтар. Василько лишився сам.
А буря наче тільки й чекала цього. Вона кинулась на самотнього хлопчика з несамовитою злобою й виттям. Вітрюган несподівано штовхав його в спину, намагаючись скинути з берега в ріку.
Василько опирався з усіх сил. Тоді вітрюган підскакував збоку і бив хлопчика хвостом по ногах — і звідки в нього взявся такий хвіст? Він, як вірьовка, зашморгувався навколо тіла.
Всю увагу хлопчик скупчив на своєму ліхтарі. Ні, бурі не пощастить його вирвати з рук!
Василько даремно вдивлявся в темряву. Коли спалахувала блискавка, він бачив тільки сиві гребені хвиль.
Йому здалося, що мати вже не повернеться — човен, напевне, перекинувся. Хлопчик високо підняв угору ліхтар — ой, так не можна, бо вирве буря й розіб'є...
Надійний батьків піджак давно мокрий, хоч викрути, і від того став важкий, мов каменюка. Сорочка прилипла до тіла — яка ж вона холодна! У хлопчика таке враження, що по шкірі в нього повзають жаби — отакі великі зелені й сірі жаби, які во* дяться в копанці.
По осяйному склі ліхтаря збігають струмки. Мамо, де ти? Чому тебе так довго немає?
Земля немов гойдається під ногами,— ось-ось вона не витримає цього грому й розколеться надвоє, і тоді все — і шалені хвилі ріки, і злива, і вся чорна ніч проваляться в бездонну прірву. І Василькові хочеться міцно вчепитися за щось надійне: за стовпа чи за товстий ланцюг.
Хвилинами чує хлопчик чиїсь скрадливі кроки, наче хтось невідомий і волохатий підкрадається ззаду із темряви й простягає зарослі, когтисті руки. І здається Василькові, що то не грім гуркоче, а острів зірвався, як бакен, із якоря, і тепер мчить із страшною силою на берег. Хто його втримає? Хто не пустить далі?
Нікого, нікого немає", тільки він, Василько, лишився на березі,— він та ще ліхтар із світлом, яке теж немов гукає на поміч.
Одну мить у Василька з'являється непереможне бажання побігти в будку, зірвати мерщій із себе важку мокру одежу й сховатися під теплу ковдру.
А матір? Як їй зараз на човні серед Дніпра? Може, вона дивиться на миготливий вогник ліхтаря в його, Василькових, руках і вже скеровує човен до берега...
Несподівано в уяві хлопчика зринає зелена партизанська могила на острові під крислатим дубом. Дуб рипить, віття стогне й метляється на вітрі.
У лісі з усіх кінців підкрадались до партизанів фашисти. І хоробрий партизан десь стояв на варті під деревом — ось так, як зараз стоїть він, Василько. Тільки в партизанів були автомати і гранати. А в Василька замість гранати ось цей ліхтар...
Хлопчик уже не розбирає, що шумить — злива чи розбурхані хвилі. Вони котяться від острова й ревуть — «у-у-у». А потім, коли вітер повертається в інший бік,— «а-а-а»...
І буря теж реве й стогне на різні голоси — а може, то мати гукає на допомогу?
Ця думка пронизує Василька наскрізь, вона холодніша за дощ і вітрюган...
Ой, як розірвати цю темряву, щоб хоч оком глянути, що з матір'ю!..
Хлопчик підбігає до самісінької води.
Сиві буруни котяться йому назустріч, набігають на берег і стогнуть: «а-а-а»...
Блискавка вихоплює з темряви   клапоть   берега   й   частину ріки. Грому довго немає. Він обізвався вже десь за Дніпром. Але злива не вщухає.
І в ту ж хвилину, коли після блискавки темрява зробилася ще чорнішою, десь далеко на річці блиснув вогник. Він такий маленький, що здається жовтою цяткою. Та Василькове серце озивається до нього радісним трепетом, воно не може втриматись у грудях, це дитяче серце, воно не може мовчати, і кричить, і гукає крізь бурю й ніч:
— Мамо! Мамо моя!
І Василько вимахує ліхтарем, а вся його істота співає:
«Це ж мати засвітила бакен! Мати засвітила бакен, і зараз пройде пароплав, і мати повернеться ось зараз на берег!»
Хлопчик забуває все — і темряву, і грозу, і мокру одежу, і свій страх.
Мати засвітила бакен!
А може, він візьме та й погасне? Ні, він горить, блимає жовтий вогник у ліхтарі на бакені.
Нічого тепер не страшно хлопчикові! Нічого в світі! Стогніть, хвилі,— не страшно! Реви, буря,— не страшно! Не страшні ви — ні дощуган, ні волохата темрява — малому хлопчині з ліхтарем...
І він стоїть на березі, сам-самісінький на пустельному березі, в горобину ніч.
Човен з'явився несподівано, мов вигулькнув він із дніпрової безодні.
Мати вискакує на пісок — ні, вона ледве переступає через борт. В кожному її русі чавунна вага, страшна втома повисла на її руках. Вона бере весло і не в силі його підняти.
Але вона знаходить в собі сили мовчки притиснути до грудей сина і поцілувати його ніжно й гаряче в мокрий, холодний лоб.
А Василько плаче, він сам не розуміє, чому він плаче, чому в нього такі гарячі й солоні сльози течуть по щоках... Він же нічого не боявся, він нікуди не пішов, і хоч як йому було, а він не випустив ліхтаря...

Валентин БИЧКО
ДІВЧИНКА ЙДЕ СЕРЕД НОЧІ

Дівчинка йде серед ночі
Лісом дрімучим одна.
Темно, хоч виколи очі,
Мертва стоїть тишина.

Зліплює втома повіки.
Глухо щось в дуплах гуде.
Мамі недужій по ліки
Дівчинка в місто іде.

Дід говорив їй — Не близько!
Ранку жди. Темінь страшна...—
Та не з лякливих дівчисько!
Маму врятує вона.

Блиснув десь вогник. То вовчі
Очі... І знову нема.
Дівчинка йде серед ночі
Лісом дрімучим сама.

Хай ще далеко до шляху.
Вітер лютішає знов,—
Дужча від чорного страху
Світла до мами любов.

Сови гукочуть... лопоче,
Виє, шумить листопад.
Дівчинка йде серед ночі
І не поверне назад.

Серце ледь чутно стукоче...
Серце не підведе!
Дівчинка йде серед ночі,
Впевнено, сміло іде.

Сусанна ГЕОРГІЄВСЬКА
ГАЛИНА МАМА
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Є таке місто — Куйбишев. Велике і гарне місто. Вулиці там зелені, як сади, береги зелені, як вулиці, і двори зелені, як береги.   Під   високим берегом   тече   Волга.
По Волзі влітку пливуть пароплави і причалюють то до одного, то до другого берега.
Під час війни в Куйбишеві жили дівчинка Галя, Галина мама і Галина бабуся,— усіх трьох їх евакуювали з Ленінграда. Бабуся у Галі була хороша, а мама ще краща. Вона була молодою, веселою і все розуміла. Так само, як і Галя, вона любила після дощу бігати босоніж, розглядати картинки в старих журналах і топити грубку з розчиненими дверцятами, хоч бабуся казала, що так робити не можна, бо це все одно, що топити вулицю.
Весь тиждень Галина мама працювала. Вона малювала на прозорому папері дуже гарні кружальця, великі і малі, і проводила лінійки — товсті або тоненькі, як волосинки. І все це називалося креслити.
У неділю Галя з мамою їздили пароплавом на той берег Волги. Волга була велика, по ній плавали плоти і човни, ходили пароплави, розганяючи на обидва боки довгі хвилі. На березі лежав м'який пісок, з води вилазив пружний гостролистий очерет з оксамитовими щіточками, а в затишку літали бабки, несучи в повітрі свої вузенькі тільця на пласких крильцях, що сяяли на сонці. Там було так хороше, ніби ніде ніхто й не воював.
Увечері Галя з мамою гуляли по набережній.
— Мамо,   машина! — вигукувала Галя.— Попроси!
Галина мама поволі оглядалася — чи не сидить часом біля хвіртки бабуся. Якщо бабусі не було, вона піднімала руку. Грузовик зупинявся.
— Підвезіть нас трішки, будь ласка,-— казала мама,— моїй дівчинці дуже хочеться покататися!
Люди на грузовику сміялися. Потім який-небудь вантажник або червоноарміець, що сидів у кузові, простягав зверху руку... Мама з Галею сідали у відкритий кузов, на мішок з картоплею або на запасне колесо, і машина рушала.
Грузовик підскакував на вибоїнах, а їх обдавало курявою.
— Спасибі,   товариші,— казала мама.
Машина здригалася і зупинялася...
Одного разу, коли Галя з мамою гуляли по вулицях міста, вони побачили, як у трамвай, що йшов на вокзал, сідали п'ятеро молодих червоноармійців у повному спорядженні. Мабуть, вони їхали на фронт.
Червоноармійців проводжали колгоспниці. Жінки плакали і цілували своїх синів і братів. Уся вулиця навколо них ніби завмерла. Люди зупинялися і мовчки хитали головами. Дехто тихенько плакав.
І от трамвай здригнувся і, ніжно видзвонюючи, рушив вулицями міста Куйбишева. За ним кинулися колгоспниці, щось вигукували і махали хустками.
Галя з мамою стояли на краю тротуару і дивилися їм услід.
— Галю,— раптом сказала мама,— я не хотіла тобі раніше говорити, але, мабуть, вже чає сказати. Я теж скоро поїду на фронт.
— На фронт? — запитала Галя, і очі в неї зробилися круглими і вологими.— На фронт?  Без мене?

РОЗДІЛ  ДРУГИЙ
За тиждень Галя з бабусею проводжали маму.
На вокзалі юрмився натовп.
Бабуся підійшла до літнього військового і сказала:
— Товаришу військовий, дочка моя їде на фронт. Молоденька ще... Якщо ваша ласка, і ви теж їдете цим поїздом, не дайте скривдити її.
— Даремно, матінко, турбуєтесь,— відповів військовий.— Хіба тут можуть скривдити.
— Ну, от і добре! — сказала бабуся.— Спасибі вам.
Звечоріло.  На  вокзалі  засвітилися вогні. В їх жовтому світ лі, як крига, виблискував від дощу перон.
Поїзд рушив. Бабуся кинулася  за  вагоном.  Вона  кричала: «Дитино моя! Дитино моя рідна!» — і на ходу чіплялася за рукав провідниці, ніби вона могла щось зробити, щоб зберегти здоров'я і щастя мами.
А мама стояла у тамбурі біля провідниці і казала:
— Матусю, не треба. Матусю, облиш. Я ж тут не сама, незручно... Не треба, матусю!
Поїзд зникав у темряві, а Галя з бабусею ще довго стояли на пероні і дивились услід червоному вогнику.
Нарешті Галя зрозуміла, що мама поїхала, зовсім поїхала. Без неї. І голосно заплакала. Бабуся взяла її за руку і повела додому.  Поволечки-поволечки. Бабуся не могла ходити швидко.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
А мама тим часом все їхала й їхала. У вагоні було майже темно. Тільки десь під самою стелею блимав ліхтар. І звідти, разом із світлом, йшли клуби тютюнового диму.
Усі лавки були вже зайняті. Мама сіла на своєму чемоданчику у коридорі вагона, який віз її на фронт. Вона пригадала бабусю, яка бігла за поїздом, її хустку, що розвівалася на ній. Пригадала кругле личко Галі, її розчепірені рученята, пальтечко, підперезане під пахвами теплим в'язаним шарфом, і ніжки в маленьких тупоносих калошах... І вона шепотіла так само, як бабуся:
«Дитино моя, дитино моя рідна!»
Поїзд проходив повз голі дерева, гуркотів колесами і йшов уперед, все вперед — на війну.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Є на світі суворий і холодний край, що зветься Далекою Північчю.
Нема там ні лісів, ні полів — є лише тундра, уся затягнута крижаною корою. Море, що омиває цей холодний край, зветься Баренцовим. Це студене море,  але в ньому проходить тепла течія Гольфстрім, і через це Баренцове море не замерзає. Під час війни там стояв наш Північний флот.
Галина мама одержала наказ бути зв'язківцем при штабі флоту.
Штаб зв'язку розмістився у скелі — у справжнісінькій сірій гранітовій скелі. Матроси вирубали в ній глибоку печеру. Біля входу завжди стояв вартовий, а в глибині, під важким склепінням, дівчата-зв'язківці і вдень і вночі приймали і передавали шифровки. «От якби моя Галя побачила, куди я потрапила! — думала іноді Галина мама.— Яка тут печера і які скелі!.. Якщо можна буде, я обов'язково їй про це напишу».
Але йшла війна, і писати про те, в якій печері розмістився штаб, не можна, та й не було коли Галиній мамі писати довгі листи. То треба стояти на вахті, то чергувати на камбузі,— так на флоті називається кухня,— то їхати за дорученням начальника до міста Мурманська або на півострів, де морська піхота тримала оборону і де йшли в той час найзапекліші бої.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
І от одного разу Галина мама поїхала з важливою поштою верхи на коні в бойову охорону Рибальського півострова.
Навколо простяглося величезне біле поле, голе й рівне. Тільки далеко, там де земля впирається в небо, стояли зубчасті гори. Це був хребет Тунтури.
Ніде не видно було жодного деревця, жодного кущика. Тільки сніг та каміння на білій рівнині. І шугав по рівнині колючий вітер, і хльоскав по очах коня і Галину маму. І зовсім безлюдно навкруги! Навіть у синьому небі не було видно жодного птаха.
Кінь провалювався в кучугури снігу і поринав у талину аж по саме черево.
З правого боку в тундру врізувалася затока. Берег був одноманітний: щебінь і галька.
— Ну, ти, іди ж, їди,— підганяла Галина мама свого коника.
І от вони вийшли до затоки — кінь з мокрим черевом і мама — в набряклих од води чоботах.
Затока була гладенька, наче аркуш глянцевого паперу. Над нею здіймалося високе синє небо. Від синяви щеміли очі і серце — такою густою, такою спокійною була безодня неба!
І раптом повітря здригнулося. З боку Тунтурів прилетіла міна. З гуркотом бризнуло в небо каміння і сніг.
Кінь прищулив вуха, і мама відчула, як він увесь тремтить.
— Швидше, рідненький, швидше! — благала мама, з усіх сил пришпорюючи коня.
Кінь затремтів ще дужче і поскакав, хропучи і спотикаючись. А навколо них земля здригалася від нових вибухів.
Це фашист заліг на сопках і обстрілював зверху підступи до наших землянок, щоб, бува, хто не підійшов або не під'їхав до них.
Не встигла мама від'їхати від першої воронки і десяти метрів, як щось наче вдарило її в плече. Кінь захропів, став дибки і одразу впав у сніг, підібгавши передні ноги.
Мама не знала, як довго пролежала вона в снігу. Це було весною, а сонце в тих краях і весною, і влітку не заходить, тому вона не могла  визначити час. А годинник у неї поламався.
Вона прийшла до пам'яті чи то від болю в плечі, чи то від холоду, чи просто так. Отямившись, побачила, що лежить на розритому снігу поруч із своїм убитим коником.
Мамі дуже хотілося пити. Вона лизнула снігу, потім обережно витягла ногу із стремена, підвелася і пішла вперед.
Рукав її куртки був мокрим від крові. її нудило. Та мама не вернулася до штабу і навіть жодного разу не глянула назад, не подумала, що можна ж вернутися. Вона йшла вперед, все вперед, сама в безлюдному і білому полі. А круг неї тундра аж здригалася від вибухів, мерзле груддя злітало до неба і дрібнилося, і падало вниз.
Мама йшла дуже довго, важко ступаючи. На думці було лише одне:  «Ну, ще десять кроків! Ну, ще п'ять! Ну, ще три!»
Вона не повірила, коли нарешті побачила, що білувато-сірі зубці гір вже зовсім близько від неї. Показався жовтуватий димок з наших землянок. Ще сто кроків — і вона прийшла.
— Прийшла!..— сказала мама і впала на сніг. їй було дуже погано.
Хвилин за сорок бійці здалека помітили на снігу її чорну шапку-вушанку. Маму підняли і на носилках понесли в санчастину.
В санчастині на мамі розрізали куртку і під курткою знайшли пакета, якого вона принесла з штабу.

РОЗДІЛ  ШОСТИЙ
У Куйбишеві бабуся і Галя одержали листа — не від мами, а від начальника госпіталю. Спочатку вони перелякалися і довго не могли зрозуміти, що там написано. Але згодом розібрали-таки, що Галину маму поранено, що вона впала з коня і мало не замерзла в снігу.
— Так я і знала, так я і знала! — плачучи, приказувала бабуся.— Чуло  моє  серце!
— Мою маму поранено,— розказувала Галя у дворі.— Ми так і знали!
Сусідські дівчата, які надсилали подарунки бійцям на фронт, зробили для мами кисет і вигаптували на ньому: «Сміливіше в бій, відважний танкісте!» Вони не знали, що Галина мама була зв'язківцем.
Кисет з тютюном вони віддали Галиній бабусі. Бабуся висипала тютюн і поклала в нього носові хусточки, гребінець і люстерко.
А потім Галя поїхала з бабусею до Москви, де лікувалася в госпіталі мама.
Вони зупинилися у родичів у Великому Каретному провулку   і щодня їздили у тролейбусі номер десять відвідувати маму.
Бабуся годувала маму з ложечки, бо мамині руки, хворі й відморожені, довго були нерухомі. Галя стояла поруч і умовляла маму, як маленьку: «Ну, поїж ще трішки. Ну, за мене! Ну, за бабусю!..»

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
І от мама майже зовсім видужала. її виписали з госпіталю і дали на місяць відпустку. Вона знову навчилася швидко ходити і голосно сміятися, тільки руки в неї були ще неслухняні, і бабуся зачісувала її й одятала, як раніш зачісувала й одягала Галю. А Галя через день возила маму в госпіталь на електризацію, брала на неї в тролейбусі квиток, відкривала двері, засті-бувала шинель. А мама називала її «мої руки».
Якось мама одержала листівку, з якій красивими ліловими літерами було надруковано: «Шановний товаришу, просимо з'явитися в нагородний відділ такого-то числа о третій годині».
Листівку було відправлено кілька днів тому, але надійшла вона із запізненням. Таке-то число було вже сьогодні, а до третьої лишилося тільки півтори години.
Мама, Галя і бабуся швиденько одяглися і поїхали в нагородний відділ. Вони приїхали за десять хвилин до третьої. Галя насилу відчинила двері, і вони з мамою увійшли до під'їзду. А бабуся не схотіла заходити.
— Я краще зачекаю тут,— сказала вона.— Щось я дуже хвилююсь.
У гардеробі з мами зняли шинель, а Галя сама зняла свій кожушок. І тут усі побачили, що під шинеллю у мами — красива, парадна офіцерська форма Військово-Морського Флоту, а у Галі під кожушком — матроська фланелева блуза, перешита бабусею  з  маминої  червонофлотської сорочки.
— Дивіться! Два моряки! — сказала гардеробниця.
Вони піднялися по широких східцях. Попереду йшла мама, обережно несучи свої перев'язані руки, а позаду — Галя.
За дверима почулося:  «Прошу!» — і вони увійшли.
Біля столу сидів чоловік. Перед ним лежала біла коробочка. На ньому все блищало: золоті погони, в два ряди ґудзики, золоті нашивки на рукавах і багато орденів.
Галя і мама зупинилися біля дверей...
Мама стояла струнко. Поруч в матроській блузі стояла струнко Галя.
Чоловік відкашлявся і взяв коробочку. Він сказав:
— За ваші заслуги у боротьбі з загарбниками...— і простягнув коробочку.
Та мамині руки лежали в чорних пов'язках. Вони були в шрамах і лілово-червоних плямах, ніби обпечені. Вони захищали Батьківщину, оці руки. На них лишився криваво-червоний слід від холоду і ворожого вогню. І чоловік, що стояв перед мамою, на хвилину замислився. Потім він зробив крок уперед, підійшов прямо до Галі, віддав коробочку їй.
— Візьми, дівчинко,— сказав він.— Ти можеш пишатися своєю мамою.
— А я і пишаюся,— відповіла Галя.
Але мама раптом по-військовому чітко сказала:
— Служу Радянському Союзу!
І вони обидві — мама і Галя — пішли до дверей.
Внизу, біля під'їзду, Галя відкрила коробочку. Там лежав орден Вітчизняної війни — єдиний орден, який передається у спадщину дітям.
Біля входу на них чекала бабуся. Вона побачила мамин орден і голосно заплакала. Усі перехожі на них оглядалися, а мама сказала бабусі:
— Матусю, не треба! Облиш, матусю! Хіба я одна? Таких багато... Перестань плакати, незручно!..
Якась літня жінка, що саме проходила повз них, заступилася за бабусю.
— Звичайно,— сказала жінка,— кожній матері приємно. І не схочеш, та заплачеш!
Проте Галиній бабусі так і не пощастило поплакати на вулиці досхочу,
Галя тягнула її за рукав. Вона поспішала додому у Великий Каретний.
Їй дуже кортіло скоріше розказати у дворі всім дітям, як і за що вони одержали орден.
Оскільки я теж живу у Великому Каретному, в тому ж самому будинку, в тому самому дворі, то і я почула усю цю історію і записала її слово в слово, з початку і до кінця — усе по порядку.

Михайло СТЕЛЬМАХ
БЕРЕЗОВИЙ СІК

Туман густий,   непроглядний — ближчих   дерев   не   видно,— і кожне вікно ледве стримує краплисті сльози. Шарудячи сухим чорнобилем, з лісу вибіг вітрець, і кущ калини зашепотів спросоння: «Спи, сину, засни». І ти здригнулася, незасилена  нитка  впала на фартух, очі до вікна прикипіли.
Туман густий,   непроглядний... Мовчить просіка, наосліп єднаючи верховіття беріз, а тобі здається, що хтось обережно йде до двору.
«Еге ж, іде... Юрина хода, м'яка, мисливська. Нарешті, сину, прибився до матері». І, прислухаючись до кожного шереху, нечутно виходить з хати.
Дужче озивається просіка, і ти, сплівши руки на грудях, нічого не бачачи, ідеш у своїх думках назустріч дитині своїй.
То, бувало, тільки на ноги зіп'явся, цілий божий день у лісах пропадав; аж смерканням, натомлений, ледве-ледве чапає додому. Побачить її на подвір'ї — біжить, сміється: «Мамо, де ми сьогодні не були! Увесь Куций яр облазили. Гадюк били! Гриби ж там, як шапки, а красноголовці! Повний кошик назбирав!» Припаде до неї, як пташина до гнізда,— сказано, дитина. І добре матері, що в неї син є, найдорожча частка її, без якої і сонце не так би сіяло, і світ би поменшав.
Чого ж хода наче стороною відлунює? 0, Юрась тепер обережніший за птицю — може, німець засідку приготував,— тому і петляє поміж деревами. Дійде він до дуба, а вона неждано: «Добридень, сину».
Зупиниться він, пробіжить чолом легка тінь, опускаючи брови, а потім усміхнеться син, як тільки він уміє; від куточків примружених очей два промінці зморщок бризнуть, і так добре-добре між тугими червоними устами засяють чисті непрокурені зуби.
Кроки наближаються, дужчають, ось-ось вирине висока рідна постать, розводячи туман; біля дуба хруснула гілка; мати уже розкрила уста, та раптом здригнулась; руки розплелись, безсило сповзли з грудей, і зітханням озвалась насторожена тиша. Тільки тепер зрозуміла мати, що до неї не Юрина хода озивалась,— то,  чеканням натомлене, гупало серце, дурило її.
І знову зітхнула діброва.
«Стара, сину, стаю — власне серце вже підманює, а колись тебе за горами по голосу пізнавала, по походці серед тисячі сліпою б знайшла. Забув ти свою матір, забув».
Мовчать ліси передвесінні; іще соки не рушили від кореня, а земля починає бриніти у п'янкому солоді.
Уже в чорноліссі одспівувала ніжно-голубими дзвониками сколодра (сколодра — пролісок), на відсонні почала береза вдовиними сльозами печалитись — притулишся до неї і почуєш під корою перестук тихий, начеб серця, роками натрудженого. Непомітно весна позазілювала зруби, озера, просіки, а Юра і досі не приходив. По ночах чула голос його, знала, що десь недалеко від неї — чи в хаті, чи в катразі — майструє чи оре в полі, а побачити не могла. Застилалися очі туманом; сама чула, як сохне, стискається, меншає вся.
Приходив староста. Понишпорив трохи по обійсті, допитливі, слизькі очі на ній зупинив.
— Видать, не приходив твій. Чи не вбили? Бо зсохлася вся в опеньок.
— Зате тебе від нашого горя розперло, як утопленика.
— Помовкуй, бабо, поки мотузком не потягли.
— Тягни, тягни. Вже все з німцем витяг, одну тільки Душу при бабі зоставив. Тягни і її на бантину, щоб тебе на той світ потягло... Ще й як потягне! Думаєш, відкрутишся? Коли б не так,— підійшла до старости, світячи сухими очима. І відступився той, кусаючи нижню губу. Отак і стояли одне насупроти другого.
«Коли б Юра наскочив на розмову, він би... А може, справді вбили? Недаремно цей, шолудивий, у кожен куток носа не тиче».
Похолонула, сперлась на сторцовий пліт, щоб не впасти, руку до грудей приклала.
— Е-е! Та тобі три чисниці до смерті,— вислизнув староста з двору і, нахиливши голову вперед, що чорна борода вперлась у рябу смугасту сорочку, обережно, по-котячи пішов у село.
Така тиша навкруги, наче на цвинтарі. Вона чує, як з лоточка в зеленкуватий полив'яний  глек  важкими  краплями  б'є березовий сік, і кожна крапля  пронизує її тіло.
Як добралась до хати, впала на ліжко — не пам'ятає. Холодно, темно було, а потім сонце засіяло, і вона очима проводила Юру на луг. Високий, у синіх, аж голубих, штанях, з косою на плечі йшов лугами; розходились двома хвилями трави і знову сходились стіною. Ось він зупинився, втиснув кушку окрай стежки, випростався, почав набивати косу. Запломенілась, заспівала криця, торкнувшись мантачки... А може, то хтось торгає шибку?
Схопилася з ліжка. По синій шибці пробігли чорні пальці чиєїсь руки. Наче дівчинка, метнулася в сіни — де та легкість, сила взялася?
— Сину, Юрасю мій! — припала до широких грудей, як пташина до гнізда.
А він шорсткими руками пригорнув її, поцілував у чоло — і вдова застигла від щастя, головою притулилась до зрошеної шинелі, а руку холодив твердий кобур нагана.
І добре синові, що в нього є мати, стара, похила, роками зігнута, у зморшках рясних, та без неї і сонце не так би світило, і світ би поменшав.
— Вода в хаті є?
— Може, соку березового, крашаницями заправленого? Ти любив його колись. (Начеб це було багато років назад. «Війна та й годі»,— зітхнула). Для тебе готувала,— і подала в кухлі трунок (трунок — напій), вкритий шапкою шумовиння.
Пив статечно, краплі не проливаючи, а очей з вікна не зводив.
— Як тобі, сину?
— Ніч яка, світла, чиста. Саме добре з засідки шлях перевіряти. Онук ваш Яків у такий час без промаху б'є. От хто наловчився.
«Яків увесь у батька пішов»,— зітхнула і пішла в куток, щоб рушник синові подати.
Біля самого ліжка згадала, що немає в неї ні рушника, ні самої скрині,— все підчистили. І незручно було перед сином, що такою непам'ятливою стала.
Яків увесь у батька пішов,— промовила і тільки тепер у місячному сяйві помітила, що голова Юри біля самого волосу бинтом перев'язана.
— Що з тобою, дитино? Поранили? — забідкалась.
— Ні, дряпнуло. На живому засохне,— усміхалось стомлено і щасливо почорніле, довгасте обличчя.— Це староста постарався німців у яри знарядити... А хата наша, як і перше, березовим соком наскрізь віє.
Обережно скинула шапку з голови, і срібний м'який волос посипався на пальці.
— Посивів же ти, сину, посивів.
— Посивів, мамо. Так що і заміж після війни ніхто не піде.
— За тебе і царівна з-за моря піде.
— От уже царівни я і сам не захочу,— засміявся...
— Взяв би, сину, мене з собою?
— Не можна.
— Не можна?  Я б шмаття прала...
— І варили б гарячі вареники з холодною сметаною,— примружився, пройшовсь по хаті, в кожне вікно заглядаючи.
— Ой, насмішник же ти, як і перше бував.
— Так уже долею дадено... Не вашій старості, мамо, з нами ходити. Буває — за кілька ночей очі не склепиш, і молодий рук-ніг не чує; земля сира солодша пухової постелі стає. Трудне наше діло — не на вашу силу. От гадюк переб'ємо, вернемось з лісів — тоді вже нам і борщ, і до борщу, і всяку всячину готувати будете... Ось набої в катразі треба заховати. Я наче той господар, що сім ланів має,— всюди по лісах і нетрях схованки поробив. Добрий з мене господар?
— Хороший, удачливий, тільки б зерно сіяти!
— Посіємо, мамо, увесь світ обсіємо, до самого неба. Недарма на агронома почав був учитись,— іде до дверей.
— То ти вже? Посидь ще трошки. Скільки ж чекала тебе.
— Не можна, мамо. Роботи в нас тепер, як у жнива, а з мене завжди косар був не останній,— подивився на великі, сильні руки.
— Не можна? Косарю мій. Воюй, а матір не забувай, бо вона в тебе одна,— так наче новину велику сказала...
Шумлять ліси, стишують ходу синову — ще раз показався між деревами і наче розтав.
Тяжко б'ють краплі з лотка, і ти підіймаєш з кореневища полив'яний глек; щось тріснуло біля самого вуха, одхилилась назад, оглянулась — ніде нічого. Тільки зверху, недалеко від гілки, покотився струмком чистий сік з широко надтріснутої, свіжої  рани.
Пополудні в лісах стрілянина зчинилась; злякано кидалась зайцем у всі боки луна, шукаючи притулку.
Так і застигла мати біля берези. Пахучий сік стікав на кореневище, і земля жадібно вбирала лісову кров м'якою зеленню. А постріли то наближались, то віддалялись, і не можна було розібрати, де вони б'ють — чи на Ракитній, чи з Чорного шляху.
— Бабо Марино! Бабо Марино! Де ж ви, нарешті! — почула охриплий голос внука Якова.
— Чого тобі? — вийшла назустріч підліткові.
— Ой, хутчій, бабо, давайте набої! Там таке робиться. Фашисти наших оточити хочуть, а наші фашистів! Дядя Юра за патронами послав.
Кинулась до катраги, і швидко позеленілі набої почали розпирати ремінну торбу Якова.
— Де ж вони б'ються?
— На Ракитній, де білі черешні ростуть, від Дьогтярського хутірця недалеко,— і хлопець заметляв чорними штанцями між березами.
«Як же Юра там? Може, і в нього ні одного патрона нема? У саме пекло з штиком кинеться. Він такий. А що, як Якова уб'ють і набоїв не донесе?» І вже бачила хлопця, розкинутого на траві з розсипаними біля ніг патронами. «Пропала дитина, не помогла тобі, Юро, не помогла».
Тремтливими руками виливає чистий, мов сльози, сік, біжить у катрагу, пальцями розгрібає землю і вкладає в глек перший ряд набоїв...
Коли обминула яругу, постріли зовсім близько вдарили. Вона вже бачить, як біля протрухлого пенька блиснув розбухлий, чорний гриб каски — і мати бере стороною до хутірця.
— Стій, старе лахміття! Куди йдеш? — з рушницею напереваги вискакує староста. Чорна борода розкуйовджена, очі, великі, неспокійні, слизять по ній, випнуті зуби загострені, неначе з рота хочуть вискочити.
— Куди? — І чує, як, обриваючи руки, важкий глек, обв'язаний до вуха білим полотном, тягнеться до землі.— До Дьогтярів іду.
— Чого там не бачила?
— Тебе, красивого такого,— розсердилась і ставить глек на землю.
— Вибрала час. Що несеш?
— Березовий сік, заправлений крашаницями.
— Крашаницями заправлений? — недовірливо, не моргаючи, слизить великими очима від її чола до землі, де стоїть глек.— Дай покуштую.
— Захотілося.  Бачиш,  розв'язувати треба.
— То й розв'язуй,— підходить впритул до неї.
Обома руками вона піднімає полив'яну гладишку і чує — не витримає:  от-от випустить на землю.
«Пропав Яків, і я нічим не допоможу. Прости, сину. Стара дуже стала, підтопталась, не мені вам слугувати. А колись Ма^ рина була...»
— Чого порпаєшся так довго?
— От припекло, як коржа, так і коржа. Встигнеш... «Тоді землі під собою не чула. Відробила своє, сину, так що звиняй».
Крізь листву пробивається просвіток, і вона бачить: потемнілий пень берези засріблився, засвітився, і кружатко мерехтливого сяйва різко окреслило невидимий до цього часу міцний, рівний пагонець.
— Щось ти, бабо, як подивлюсь на тебе, хитруєш. Дай-но я сам розв'яжу,— нависає над нею кудлата, пропахла димом борода.
Мати відхиляється від нього і чує, сама собі не вірячи, як дівоцька пругкість прибуває з кожної кісточки; з усіх усюдів повертається вироблена сила, що колись по краплині землю напувала. Вона легко випростується, як уже багато років не випростувалась, підіймає руки вгору і з розмаху, нахилившись уперед, б'є глеком в обличчя старості. Бризнули округ черепки, її обсипають позеленілі набої, а староста, схлипнувши, наче подавився чимось, падає на гозни, закриваючись піднятою вгору чорною бородою. Його шапка злітає вбік, округлюючи пітну, жовту лисину, яку двома смугами заливає кров. Ось він вигнувся і, обтягнутий рябою смугастою сорочкою, поволі починає скручуватись, як гадюка. Таких Юрась у Куцім яру колись бив. Противний же який! І, стримуючи неймовірний біль, що перекочується в грудях, мати іде в напрямі березового  пня...
До зеленого пагіння, затіненого легким сизим оксамитом, міцно притулились жовті осяяні бруньки. І більше вона нічого не бачить. Шумить чорнолісся, димками пахтить. Хтось її кличе. Не треба, так добре відпочити — не озветься вона, пальцем не ворухне... Іде Юра світло-жовтими лугами, розходяться двома крилами трави і знову сходяться стіною. Ось він зупинився, втиснув кушку окрай стежки, випростався, починає набивати косу...
— Осьдечки баба  Марина лежать,— чує  голос  Якова.
Чиїсь теплі шершаві руки піднімають її з землі, і вона розплющує  очі.
— Мамо,  ви  живі?
Ні слова не кажучи, устами і незаплющеними очима притуляється до задимленої поруділої шинелі. І добре матері лежати на грудях своєї дитини, так, як дитина колись на її грудях лежала, і добре синові, що в нього є матір, стара, похила, роками зігнута, у зморшках густих, та без неї і сонце не так би світило, і світ би поменшав.
А чорнолісся  шумить одно: «Син,   ясноокий  син».

Микола ХИЖНЯК
Вони гойдали мою колиску
(Не мали спокою і ночами!),
Купали щедро мене в любистку,
Ласкаві руки моєї мами.

Ці руки шили мені сорочку
З гаптуном синім та китичками.
Плели шкарпетки вони синочку,
Умілі руки моєї мами.

Вони уміють в'язать, косити,
Квітчати землю свою садами.
Й мене навчили цей труд любити,
Робочі руки моєї мами.

Я їх цілую за те, що милі,
За те, що славні вони ділами,
За те, що спритні вони і вмілі —
Невтомні руки моєї мами!

Віктор КАВА
ГАРБУЗИ

Сонце купалось-купалось у густій синяві, розбризкуючи золоті іскри, та й навтішалось. Залізло в гущавину старого в'яза і прилягло спочити на гачкуватих гілках.
Старий кінь, байдужий і до сонця, і до урочистого вечірнього неба, і до узористих тіней, що хитаються на дорозі, поволі чвалає, глухо гупаючи по піску. Його велика голова звісилась донизу, і в тій голові загрузла лінива думка — чи варто кудись їхати цього стиглого рожевого вечора, коли так принадно пахне розпарена за день трава.
Мати сидить на борту безтарки, і на її обличчі тиха, затаєна печаль.
Вітя стоїть на дні воза й озирає світ. Він не раз бігав цією вулицею, ліпив у дощ з піску мисочки, але їде нею, та ще й у без-тарці, вперше. І давно знайома вулиця здається і знайомою, і незнайомою. Он хата баби Мотрі. Коли дивишся на неї з землі, то бачиш лише смужечку білої стіни й похмуру стріху. А з безтарки — і лавочка вигулькнула, і заметляли гарячими головами цибаті жоржини. «Треба хоч одну вирвати»,— думає Вітя, але відразу ж засоромлюється: в баби Мотрі нікого нема, тільки кривоногий Жучок, та й того хлопці зманюють на вулицю.
А небо ближчає. Особливо, коли лягти горілиць на шорстку повздовжню дошку. Чотирикутник сині колихається, міниться, густішає, а потім ураз мов наливається кров'ю...
— Синку! Задрімав?
Мамине обличчя визирає з безодні неба, воно закриває майже увесь клаптик сині.
Безтарка стоїть на городі. Кінь ухопив за чуба буряк і сердито смикає, а буряк не піддається.
Поміж зеленого гудиння золотими м'ячами розкотились гарбузи. Вітя сплигує з безтарки, і м'яка земля забирає його ноги по кісточки. Найближчий гарбуз — справжнісінький кабан. Розлігся, виставив на сонце гладкий, лиснючий живіт — ось-ось за-рохкає від задоволення. Вітя турляє ногою чванька, той, крекнувши, перевертається   на   другий бік.
А оце буде його кабанчик! Маленький, гладенький, він легко дається Віті в руки. І Вітя несе кабанчика до безтарки. Одразу вирішив назвати гарбузика кабанчиком.
Каже про це мамі. Мама гладить його по голові, й лагідна усмішка тікає з її вуст. Бере гарбузика й надавлює нігтем» Гарбузик пускає прозору сльозу.
— Ой! — скрикує Вітя.— Йому ж боляче!
Швиденько скидає безкозирку. Хоч вона й без стрічок, бо стала безкозиркою, коли відірвався козирок від кашкета, але Вітя любить її. Зітхнувши, кладе пораненого гарбузика в кашкет-безкозирку.
Інші гарбузи, скільки не смикав,— наче  прив'язані  до  землі.
Мамі важко. Вона часто спирається на безтарку і витирає рукавом піт. А піт знову  виступає.
Віті шкода мами, і він тягне за хвіст здоровенного гарбуза. Гарбуз не піддається, і у Віті випливають з очей сердиті сльози..
Сірий кінь невдоволено озирається, бачить повний віз гарбу* зів. Неохоче смикає голоблі. На його зубах хрумтить буряк, солодкі нитки звисають з товстих губів.
Вечір обліг землю, забрав усі веселі барви. Чорніють тини, чорніють німі дерева, чорніють вікна... Та ось викотився місяць, жовтий, наче гарбуз, і все навкруг повеселіло. А вікна, що здавались Віті темними проваллями, заблискотіли, заграли шибками.
— Мамо, а можна бачити, як ходить місяць? А він ходить, я знаю. Увечері з-за верболозів вилазить, а перед ранком ховається за клуню діда Грицька, бо там стоїть копиця сіна і тепло спати. Ось ми з Васею підемо і знайдемо його там,
— Ти мій розумник малий! — мамині руки шорсткі, з них струшується на чуб земля.
— Мамо, а він тоді ходить, як я очі заплющую. От хитрий. А я нарошне сяду під хатою і всю ніч не  буду  очей заплющувати!
Від цього винаходу  терплять гарбузи,— Вітя розсовує їх. Мама складає гарбузи, залишаючи для Віті зручне кубельце. Складає й говорить:
— Ось приїде тато, підете рибу ловити, тоді не спатимеш усю ніч і побачиш, як місяць ходить... А на призьбі ніч не виси диш — прийде Сон-Сонище, намаже тобі повіки медом, і вони враз злипнуться.
Віті здається, що тато десь близько-близько. Вітя аж зводиться на ноги, щоб покликати його, та навкруг лише сонна тиша.
І тато відлинає далеко-далеко, де стріляють гармати і  кружляє багато літаків.
— Мамо, а коли повернеться  тато?
Мама мовчить.
— А ти тоді не будеш носити гарбузи? Ні, не будеш,— сам вирішує.— Тато візьме в одну руку п'ять, у другу шість. Ні, тато зв'яже їх за хвости вірьовкою і одразу всі принесе до воза...
Мама нахиляється, цілує Вітю. Ніжно-ніжно й чомусь солоно. Та Вітя швидко здогадується — то сльози. Бо тато на фронті. Там часто вбивають. І тата можуть убити. Тоді прийде вузенький білий папірець, і мама впаде, як тітка Горпина, посеред двору і страшно голоситиме. Це значить, що тато ніколи-ніколи навіть у гості не прийде ні до мами, ні до бабусі, хоч як би вони його не просили.
Мамині очі блищать проти місяця. Вона смикає віжки. Сірий форкає і частіше гупає по дорозі.
— Ох, чує моє серце...
Цей шепіт просочується у Вітину душу. Він схоплює лозину. Лозина коротка. Бринькає по голоблях, не дістаючи до сірого.
Скрипучі ворота не хочуть пускати у двір.
На порозі тінню бабуся. В її руках біліє конверт.
Каганчик пирскає, сердито випльовує воду, що забралася в гас. Вітя тулиться до мами. Вона смикає за кінчик конверта, Вузенька стрічка сунеться по кофті, зачіпляється   на   ґудзику.
Два аркушики розлітаються в різні боки. Мама ловить один, більший, а Вітя не встигає й підбирає з долівки другий.
— Живий!..— видихає мама. її очі стають великі-великї, в них яскраво сяє перевернутий каганчик.
Мамин голос бринить, зривається. Бабуся присіла на припічку, підперши голову сухою рукою. Тінь од її довгого носа падає на папірець, і мама раз по раз змахує її,
Вітя залазить на припічок, щоб краще бачити листа. Коліна трудить. Дарма. Він чує голос тата. Ось і до нього звертається тато:
«Синочку, помагай мамі, жалій її. Картоплю маленьку підбирай, гарбузики невеличкі піднось. Вони вже, певно, поспіли. Ох, як я люблю гарбузову кашу!.. Хоча б війна швидше кінчалася! Коли повернусь, ти, мабуть, і великі гарбузи підніматимеш...»
— Тату, постріляй фашистів і приїзди! — гукає Вітя в папір до тата.
Мама згортає листа й опускається на піл. Каганець тріщить. Ніч куняє у закутках. З підпіччя дзвінко обізвався цвіркун, і мама скинулась.
— Ану дай, що там у тебе,— простягає руку до Віті. Очі її глянули на папір і спіткнулись.
«Вмер... у госпіталі... посилаємо останній його лист»,— читають і стогнуть мамині сірі уста.
Чорні тіні виходять із закутків, зазирають похмуро в папірець. Каганчик гасне, синій дим зависає в стовпах місячного світла. Цвіркун цюркоче, мов камінчики пересипає.
Вітя клацає клямкою.
Земля плаває в голубому сяйві. Місяць двоїться, троїться... Вітя залазить на воза. Гарбузи мокрі, до їхніх боків поприлипали дрібні росинки. Мокрий і кабанчик. Скоро він стає блискучим од сліз. Вони течуть і течуть, прокладаючи на Вітиних щоках гарячі русла струмочків.
«Таточку, тепер мамі і на ту, і на позату осінь, і ще довго самій гарбузи носити... І картоплю копати... І дрова возити... І все, все... Я буду старатися рости, але, таточку, я не швидко виросту... Таточку, не треба ні олівців, ні цукерок, ні навіть пілотки — тільки приїзди... Ми той папірець сховаємо в погріб і діжкою заставимо...
...Ой таточку, доведеться-таки мені швидше рости...»
Вітя витирає сльози. Одягає мокру безкозирку.
— Я виросту швидко, таточку! Я буду піднімати по чотири гарбузи!..

Віра КАРАСЬОВА
КОМУ ДОВІРЯЮТЬ ЛЮДИ

Мій друг Вовка дістав п'ятірку з письма. Це була перша п'ятірка в його житті, і він дуже зрадів і вирішив зайти на роботу до своєї мами, аби її також порадувати. Я пішов разом з ним. Ми з Вовкою з весни живемо в одному будинку, з першого вересня навчаємось у першому класі і завжди ходимо разом і в школу, і додому.
Вовчина мати, Зоя Петрівна,  працює  зовсім  недалечко  від школи, в новому будинку. Будинок цей уже побудовано: і двері, і вікна, і балкони, і телевізійні антени на даху в ньому вже є. Тепер його білять і фарбують всередині. І Вовчина мама теж фарбує, бо вона маляр.
Ми підійшли до самого будинку, і Вовка сказав:
— Сьогодні моя мама працює на другому поверсі. Я її покличу і скажу, що одержав двійку.  А коли вона злякається і спитає, за що мені поставили двійку, я відкрию зошит і покажу п'ятірку. Ото буде сміху!
Я погодився:
— Звичайно, так цікавіше. Тільки чи вгледить твоя мама з другого поверху таку малесеньку п'ятірочку?
— Ого,— засміявся Вовка,— ще й як угледить! У неї зір, знаєш, який гострий! Ну й зрадіє ж вона!
Вовка задер голову і закричав:
— Ма-мо!
Але ніхто не показався, і довелося гукати ще кілька разів. Тоді у вікно на другому поверсі виглянув зовсім-зовсім молодий і дуже веселий дядечко у паперовій шапці і з білою плямою на носі. Він помахав нам рукою і сказав:
— Привіт, академіки! А Зоя Петрівна пішла в найголовнішу контору.  Якщо бажаєте,  можете мені повідомити ваші новини.
— Ні,— сказав Вовка.— Я одержав п'ятірку з письма і хочу сам розповісти про це мамі. Як ти гадаєш, Серьожо, може, вона скоро повернеться?
— Ні, мабуть, нескоро,— відповів Серьожа.— Зоя Петрівна — наш бригадир, і турбот у неї багато. їй треба про матеріал домовитись, щоб ми весь час могли працювати, а не сиділи склавши руки. Треба перевірити, чи правильно зарплату нам у цьому місяці виписали, та ще всякі інші справи. І поки твоя мама все як слід не владнає, вона нізащо не повернеться. Такий у неї характер...
Вовка не вміє довго сумувати. Він сховав у ранець зошит, махнув Сергієві на прощання рукою, і ми рушили додому.
Надвечір, тільки-но я скінчив робити уроки, приходить Вовка і запрошує мене до себе. Каже:
— Мама на заняттях у вечірньому технікумі. Я сам, і мені скучно. Будемо вдвох у мандрівки грати.
— А ви нічого вдвох не накоїте? — питає моя мама. Вона завжди турбується, коли я один залишаюся вдома.
— Хіба ми маленькі діти? Чи великі дурні? — образився Вовка. І мама мене відпустила.
Мені у Вовки подобається. У нього є справжні, дорослі інструменти і верстат, на якому можна випилювати лобзиком. А зараз у нього з'явився ще й великий глобус, такий круглий, зовсім як наша земля, бо це і є наша земля, тільки в дуже зменшеному вигляді. Вовка доводить, що по цьому глобусу можна вивчити всі країни, океани і моря. Він сказав, що вони з мамою часто по ньому мандрують, і показав мені наш Радянський Союз, Америку, Кубу і Конго. І ще він мені показав Північний та Південний полюси і Великий, Тихий, океан.
А потім ми з Вовкою сіли в турбодизельелектроход «Москва» і попливли (звісно, нібито) з Одеси в Індію. І Вовка весь час називав мені ті моря та протоки, де ми пропливали. На півдорозі він сказав:
— Навесні моя мама закінчить свій декоративний, художній технікум, на роботі в неї буде відпустка і ми неодмінно куди-небудь поїдемо по-справжньому,  може,  навіть на Чорне море.
Коли турбодизельелектрохід прибув до Індії, лоцман поставив його на рейді, а ми сіли в катер і поїхали на берег. І тут нам дуже захотілося пити. Вовка пішов у кухню, закип'ятив чаю, і ми випили по дві чашки з бубликами та з вишневим варенням. Варення Вовка накладав не на маленькі блюдечка, а на ті, на які ставлять чашки. Він заявив, що мама каже, що варення корисне. Після чаю ми помили посуд, і рівно о восьмій я пішов додому — спати.  Вовка сказав, що теж зараз ляже.
Ви, звичайно, знаєте, що п'ятірки, та ще й з письма, як сніг, з неба не сиплються. П'ятірку одержати трудно.
Минув майже цілий місяць, а в наших зошитах лише четвірки, а іноді й трійки. І, коли ми йдемо зі школи, Вовка не заходить до своєї мами. Навіщо відволікати її від роботи без поважної причини?
Але одного разу поважна причина з'явилася. Нам сказали, що у школі буде балетний гурток, і хто хоче, може записатися, тільки спершу треба порадитися з батьками — записуватися чи ні?
Я сказав, що запишуся неодмінно. Моя мама недавно сказала: «Справжнісінький ти — Генерал Топтигін, хоч би хто-не-будь навчив тебе танцювати».
Вовчина мама нічого такого не казала, і він вирішив піти й запитати в неї, чи займатися йому балетом?
Тепер Вовчина мама працювала вже не на другому, а на шостому поверсі, і тому кричати довелося дуже голосно, і я Вовці допомагав.
Ми кричали вдвох в один голос:
— Ма-мо! Ма-мо!
Спочатку ніхто нам не відповідав, а потім униз зійшла тьотя Нюра, подруга Вовчиної мами, і сказала:
— Не галасуйте так, горло простудите. Зайдіть у підсобку і почекайте. Мама давно в лікарню поїхала, незабаром має повернутися.
— Чого мама в лікарню поїхала? Хіба вона захворіла? — спитав Вовка. І він навіть зблід, так злякався, що його мама хвора.
Тьотя Нюра каже:
— Здорова твоя мама. Чого ти, дурненький, злякався? А з Серьожкою Рекенчуком біда! Він з драбини впав і, видно, руку собі зламав. От мама твоя і повезла Серьожку в лікарню.
— А чому моя мама? Чому інша чия-небудь не повезла Серьожку? — питає Вовка.— Мені треба сьогодні у школі сказати, чи бажає мама, щоб я балету навчався. А то мене в гурток не запишуть.
— Бажає,— каже тьотя Нюра.— Записуйся обов'язково! Може, з тебе знаменитий танцюрист вийде. А Серьожки тобі не шкода? Ти хіба не хочеш, щоб у нього рука загоїлась? Хочеш! І ми теж хочемо. Ось тому й послали з Серьожкою твою маму: краще, ніж вона, ніхто не справиться. Вона і в лікарню його влаштує, і справу до кінця доведе, і про все потім довідається. Така вже вона людина!.. Та йдіть же погрійтеся...
Але погрітися нам так і не прийшлося, бо ми побачили Вов-чину маму. Першим її, звичайно, побачив Вовка і помчав назустріч. Зоя Петрівна підійшла до будинку, і її одразу оточили робітники і почали розпитувати про Серьожку.
Зоя Петрівна розповіла, що Серьожку взяли в лікарню, зробили рентгенівський знімок і наклали на хвору руку гіпс. Вона почекала, поки все зроблять, і поговорила потім з лікарем. Лікар сказав, щоб товариші не хвилювалися: нічого страшного немає. Серьожка полежить в лікарні, полікується, і рука в нього буде як нова.
Всі зраділи і почали говорити, що треба хутчій одвезти Серьожці різних вітамінів, щоб він скоріше видужував. Але мама сказала, що вона уже купила і передала Серьожці кілограм яблук і бананів, і до завтрашнього дня йому вистачить. Потім вона вийняла з сумки два банани і дала Вовці та мені! У балетний гурток — вона сказала — записатися обов'язково.
...Цієї зими було багато снігу, і ми з Вовкою майже щонеділі їздили в ліс і каталися на лижах, не самі, звичайно, а з нашими мамами. І на ковзанах каталися. І вчилися ми добре, особливо із співів та з фізкультури.
Тільки з балетом у нас не дуже виходило. Довгоногій чажн— Наташці та Майці, її подрузі, і навіть Ірці-ябеді вчитель танців завжди ставив «відмінно» і на всі вечори вибирав їх танцювати. А нам він нічого не ставив і ніколи нас не вибирав. А одного разу він сказав, що ми дуже симпатичні хлопці, але для балету нам чогось бракує... А чого бракує — я забув. Терпіння? Та ні! Терпіння майже всім бракує. Спритності? Теж ні. Спритності у нас із Вовкою аж надто багато! Чогось іншого, кажуть, для балету дуже важливого.
...Була, була зима — і раптом скінчилась. Ідемо одного разу ми з Вовкою у школу, а з дахів, ну, просто біжить вода! По всій вулиці — струмочки та калюжі! І не треба особливо старатися, щоб набрати повні галоші води. Це одна новина. А друга — ось яка: над дверима нашої школи горить красивий напис з червоних електричних лампочок — «Агітпункт». Значить, незабаром будуть вибори і в нашій школі влаштують виборчу дільницю.
Вовка лічить, скільки лампочок пішло на «Агітпункт», а я дивлюся на портрети, розвішані на стіні. На одному портреті чужий, незнайомий дядечко, на другому...
— Вовко! — кричу я.— Дивися швидше! Та це ж твоя мама на портреті!
— Ага! — здивувався   Вовка.
Саме підійшли інші хлоп'ята і з ними вчителька Ольга Миколаївна. І Ольга Миколаївна сказала, що портрет Вовчиної мами, Зої Петрівни Волкової, повісили тому, що її висунули кандидатом у депутати по нашому району.
Наташка запитала:
— А чому її висунули?
Ольга Миколаївна пояснила:
— Тому що Зоя Петрівна відмінно працює і вчиться і дуже добре ставиться до людей. І люди її поважають, їй довіряють і хочуть, щоб вона була їхнім депутатом,
Ірка сказала:
— У такої хорошої мами син повинен вчитися лише на п'ятірки.— І єхидно глянула на Вовку.
— Він постарається,— сказала Ольга Миколаївна. І Вовка теж сказав:
— Я постараюся.— І так почервонів, немов на вулиці була спека в тридцять градусів.

Марія ПОЗНАНСЬКА
СВОЇЙ МАМІ

Спи, моя мамо, спи, моя мила,
Постіль тобі я сама застелила:
Знаю, прийшла ти з роботи в утомі,
Хочу, щоб тихо було в нашім домі,
Навіть Мурку не дозволю мурчати,—
Хай він іде собі з хати.

Спи, моя мамо! Нехай тобі сниться
В нашому полі висока пшениця.
А за пшеницею, там, у долині,
Льон розцвітає, мов оченьки сині,
Полем веселим ідеш ти у ланку…
Спи, моя мамо, до ранку!

Ти будеш спати, а я за годину
Кінчу тобі вишивати хустину:
Вишию вишеньки спілі,
Схожі на ті, що на гіллі,
А поміж вишеньок — сливи...
Спи, моя мамо, щасливо.

Заполоч в мене шовкова, барвиста,
Вишию ще на хустиночці листя
Рути зеленої, м'яти,
Що в квітнику біля хати.
Зробиться в мене хустинка
Гарна, немовби картинка!

Завтра, як прийде світання до хати,
Будем, матусю, тебе ми вітати:
Вдвох привітаємо з татом
З Восьмого березня святом!
Дам я тобі в ту хвилину
Вишиту шовком хустину.

Борис ЄМЕЛЬЯНОВ
ОПОВІДКИ ПРО МАМУ
ОБРАЗА

Ранком у неділю діти сиділи на підвіконні і дивилися на двір, ждали маму. На дворі розтавали на сонці снігові кучугури, і від ґанку до воріт з пагорка збігав струмок. Волохата, схожа на ведмежа істота, закутана в хустки і башлики, носила на лопатці сніг від кучугури до струмка.
— Нюшка,— сказала   Маша з заздрістю.— Гуляє.  А ми тут сидимо.
— Ну то й що,— сказав Михась.— Мама зараз прийде, і ми теж підемо гуляти. Он вона, мама, у воротях, дивись, біжить.
Мама у Маші й Михася була молода, тоненька, наче дівчинка, мама-подружка. Тато  плавав на  криголамі далеко в морі, така йому випала служба мама працювала  на  фабриці, і діти  часто й подовгу залишалися дома самі з бабусею.  Маму свою   Михась і Маша любили.
Сьогодні мама затрималась у дворі, і брат з сестрою були з цієї затримки незадоволені. Невже вона не розуміє, її діти чекають! Що за людина!
Чогось раптом мама зупинилася біля волохатої Нюшки, довго дивилася на неї і сміялася. А потім почала зав'язувати і перев'язувати незліченні Нющині шарфи, хустки, башлики, поворозки од рукавичок і поворозки од шапчиних вух. Нюшка, видно, зраділа, одразу почала крутити головою в різні боки, а раніше не могла.
І нарешті, що вже зовсім було зайве, мама розцілувала Нюшку в круглі червоні щоки. Маша навіть одвернулася, щоб не бачити такого.
— Ну,— нарешті сказала мама,— де мої діти? Куди вони поділися?
Мовчання в кімнаті налякало маму.
— Що сталося?..— спитала  вона голосно.— Чому мовчите?
— Ми на тебе образились,— похмуро сказала Маша.
— Завіщо? — спитала  мама.
— Сама знаєш за віщо,— сказав Михась.— Чого Нюшку цілувала? Вона що — твоя?
— Не твоя,— сказала Маша.— Не треба було її цілувати.
— Черевики у неї завжди розв'язуються,— сказав Михась.— Вчора у неї гамаша з ноги спала і намокла. Ніс у неї мокрий. Ти б ще й носа їй витерла.
— Ви, мої любі діти, пусте щось говорите,— сказала мама.— Я Нюшу люблю, вона хороша дівчинка. Ніс у неї сухий. Живе вона в нашому дворі. Ми з Катею, її матір'ю, поруч  коло верстатів стоїмо і на вас, шалапутів, працюємо. А ви, діти мої,— нерозумні-ревниві дурники!
— Гаразд,— сказала тоді Маша зовсім ображено.— Хай дурні, цілуй розумних.
Маша й Михась залізли за диван і довго там сиділи і шепталися.
— Так,— шептав Михась голосно, аж на всю кімнату.— Ми на тебе ще татові пожаліємось, коли він приїде, щоб не обзивала дурниками. Ми тобі покажемо.
— Жалійся, ябеднику,— сказала мама з другого боку дивана.— Показуй. Тільки мені дуже цікаво, чи підете ви/ ображені, зі мною гуляти, чи залишитесь дома?
Діти за диваном хвилину мовчали.
— Можемо піти,— сказав Михась.
— Зробіть таку ласку,— засміялась мама.— Уклінно прошу, ходімте.
Бабуся залишилась пекти пироги. Діти пішли з мамою в зоопарк, ходили там мокрими весняними доріжками. Мама сказала:
— Відійдіть від огорожі подалі. У цього верблюда страшна морда, і він може на вас плюнути.
— Верблюд цей зовсім не страшний,— сказав Михась.— Це наш верблюд!
Маша додала твердо:
— Ми цього верблюда любимо. Нюшка плюється, коли сердиться, а цей верблюд ніколи.
— Он як,— сказала мама і подивилася на дітей з великим здивуванням.— Он як,— повторила вона.— От ми, виходить, які!
Мама схопила на оберемок Михася і Машу і почала їх торсати й цілувати, а вони кричали:
— Пусти! Цілуй свою Нюшку!
Ввечері Михась і Маша знову сиділи за диваном. Цього разу вони загадували й розгадували важку загадку: «За віщо вони на маму образилися?»
Загадку цю вони так і не розгадали:    ображатися  було ні за що, та й саму образу ледве пам'ятали.

ТРЕБА Й НЕ ХОЧЕТЬСЯ
Звечора у мами розболілася голова
Вночі Маша  прокинулась і побачила: мама сидить край столу під  лампою і обома  руками стискає скроні, так їй боляче. Маша сказала спросоння:
— Мила мамочко, мені тебе шкода.
І знову заснула.
Вранці мама, як завжди, встала рано.
Михась і Маша лежали і дивились, як мама розчісує перед дзеркалом волосся, а потім на кухні застукотів кришкою чайник, бабуся увійшла і сказала:
— Ну, лежні!  Вставайте на  роботу. Хутко!
Маша сказала:
— Роботи у нас ніякої немає, ми маленькі.
Михась сказав:
— Це ти маленька, а я великий. Робота у мене є: застругати табуретку. Кіт її обідрав пазурами. Можна, звичайно, застругати завтра...
Маша сказала:
— Мені треба пошити Матрьошці сукню.   Табуретка твоя — дурниця.
— Годі базікати,— сказала бабуся і скинула з дітей ковдри.— Мати зараз піде.
Мама сиділа за столом бліда. Вона й чашку з чаєм не допила і булочку не доїла, а тільки сказала:
— Милі мої товариші! Якби ви знали, як вашій мамі сьогодні не хочеться йти працювати.
— Не хочеться, то й не ходи,— сказав Михась.— Сиди дома.
— Звичайно, не ходи, як не хочеться,— сказала Маша.
Мама здивовано подивилась на дітей і, здавалось, навіть не зрозуміла, про що вони говорять.
— А що ж поробиш, діти мої, коли треба? — сказала вона, стукнула Михася легенько по потилиці, поцілувала обох дітей, одяглася і пішла.
Сіли діти на диван, наморщили лобики і замислились. Думали, а про що — хто знає? Часто, чи що, вони так замислювалися.
— Іди стругай табуретку,— сказала Маша. Михась похитав головою і сказав:
— Щось не хочеться.
— Треба,— суворо сказала Маша.— Бабуся вчора загнала на ній скабку в палець.
Залишилась Маша сама. Шити чи не шити сукню Матрьошці? Не хочеться. А треба. Не ходитиме ж Матрьошка гола.

МАМА ВСЕ РОЗУМІЄ
Зовсім, здавалось, весна прийшла, і раптом небо насупилось. І посипався сніг.
Михась і Маша пішли до бабусі на кухню і довго стояли біля плити й мовчали.
— Ну,— сказала бабуся,— говоріть одразу, що треба.
Одразу говорити діти чомусь не вміли.
— На вулицю ти нас не пустиш,— сказала Маша.
— Не пущу,— підтвердила бабуся.
— Ми й не просимось,— сказав Михась.
— На вулиці сльота,— сказала Маша.
— Мокро,— додав    Михась.— Холодно.
— Скучно,— сказала Маша. — На вулиці нікого нема,
— Які розумні діти! — зраділа бабуся.— Нічого їм пояснювати не треба. Все бачать, все знають самі.
— Мила бабусю,— сказала тоді Маша,— дозволь, будь ласка, ми покличемо до себе Нюшу і Федька.
— Гм! — сказала бабуся.
— Дозволь,— сказав Михась жалібно.,
— Ми не насмітимо і нічого не розіб'ємо,— сказала Маша.— Будемо сидіти тихо.
— А у що будете гратися? — спитала хитра бабуся.— У футбол?
— Михась буде нам розповідати про свою подорож до Африки,— сказала Маша.
— Про чию   подорож? — перепитала вражена бабуся.
— Про свою,— сказала Маша.— Дуже цікаво.
Через півгодини Нюшка і її братик Федько сиділи в гостях у Михася і Маші. Нюшка, коли з неї зняли шарфи, хустки, шубку і рукавички, стала дуже гладенькою, вгодованою дівчинкою, і вони з Федьком були схожі один на одного, як два м'ячики.
Діти сиділи в кімнаті справді тихо. Бабуся довго і з недовірою дослухалася до тиші, а потім витерла руки, зняла суп з конфорки і теж пішла слухати про подорож.
Виявилось, що Михась до Африки вже приїхав і тепер ходив у дрімучому тропічному лісі і полював на диких звірів. Нюшка і Федько слухали його мовчки, розкривши роти, і сприймали все на віру.
Михась розповідав здорово:
— Іду — нікого нема. Сяду — лев! Сяду — тигр з тигренятами!
— Ой,— прошепотіла Нюшка ледь чутно.— Я боюсь.
Михась подивився на неї з презирством.
— Іду далі,— провадив він.— Знов нікого. Сів — мавпа, як Нюшка, волохата! Макака! Не стріляв! Іду. Сяду — удав! Сяду — бегемот! Раз, і готово!
— Ти б уже постояв, чи що, відпочив,— сказала бабуся, явно жаліючи внука.— Хіба воно легко отак, навприсядки по Африці.
— Ти, бабусю, на полюванні не розумієшся,— суворо пояснив Михась.— Якщо   стояти — звірі не підійдуть близько, побачать.
— Тепер-то вже збагнула,— сказала   бабуся.— Звісно,  полювання — справа тонка. Спасибі, внучку, за науку. Нюшку тільки не кривди і макакою не обзивай! Сидіть, сидіть, я вас скоро чаєм поїти буду з варенням.
Бабуся пішла собі на кухню, заспокоєна і примирена з Африкою. Та де там! Тиша не протрималась до чаю. Скоро з кімнати почувся страшний рев і вереск, і за хвилину в кухню долетів одчайдушний Нющин зойк. Це Михась, виявляється, ненароком перетворився на тигра, потім знову на мисливця, потім з мисливця на лева. Лев кинувся на Нюшку і заклацав зубами.
Решту бабусі не треба було розповідати. Левові перепало віника, Нюшці видали цукерку позачергово. Чайник закипіти не встиг.
Михась вирішив вертатися з Африки. Швидко звідтіль не доїдеш. Добре, що у нього під рукою було чарівне мамине ліжко з блискучими нікельованими кулями в головах. На цьому ліжкові можна, наче на літакові, летіти куди завгодно. Треба тільки повернути в різні боки дві блискучі кулі,— і ліжко вилетить у вікно вмить. Краще від будь-якого літака.
— Будь ласка! — Михась запросив слухачів на мамине ліжко.
Не залишатися ж їм в африканських лісах без Михася. Важко тільки буде утриматись учотирьох на пружинному матраці, адже ж вилітати треба з третього поверху.
— Тримайтесь міцніше!  Лізьте! Нюшку ми підсадимо.
Нюшка зблідла і сказала  коротко:
— Не полечу!
Михась сказав:
— Дурниці. Лети!
Нюшка вчепилась за диван і за килим на підлозі обома руками. Голос у неї почав переходити на вереск, ніби на вулиці з ходу гальмували машину.
— Не полечу. Не чіпай. Ай!
Михась промовив голосно:
— Федьку, допоможи мені  одірвати її від дивана.
Маша сказала:
— Дивачка! Це мисливські оповідання. Ніхто нікуди не полетить.
Нюшка заверещала зовсім дивно, ні на що вже не схоже. Бабуся в коридорі впустила чайника, добре, що не обварилася. Нюшку заспокоювали півгодини.
Ввечері бабуся сказала мамі категорично:
— Наташо! Мишка треба за брехню відшмагати. Язик у нього підвішании не як у людей. З таким язиком недалеко й до біди. Нюшку він сьогодні налякав мало не на смерть.
Діти за диваном слухали переполошено. Маша прошепотіла:
— Надто вже Нюшка кричала пронизливо.
— Бабці, звичайно, повне довір'я,— пробурмотів Михась, прислухаючись.— Ач, як розписує.
Бабуся тим часом кінчала розповідати про їхню пригоду.
— А, між іншим, це зовсім не брехня,— задумливо промовила мама...
— А що? — спитала бабуся.
— Фантазія,— відповіла мама тихо.— Вигадка. А ходіть-но сюди, мисливці.
Діти вилізли з-за дивана і стали «струнко».
— Як там погода в Африці? — спитала мама.
— Тепла,— сказав Михась і підморгнув Маші: мама все зрозуміла.

МАМИНІ РУКИ
Такий це був нещасливий, недобрий день.
З ранку до вечора Маша вередувала, сперечалася з бабусею, в кімнаті прибирати не схотіла, читати не вчилась, у зошит нічого не писала, а тільки сиділа в кутку і шморгала носом.
Мама прийшла, і бабуся їй пожалілась: цілий, мовляв, день вередує дівчисько, і нічого з нею не вдієш.-
Мама  спитала:
— Що це з тобою, дочко, робиться? Ти часом не хвора? — і приклала Маші до лоба свою руку.
Руки у мами були надзвичайні: сухі, ледь шершавенькі, але такі  легкі і  добрі.
Цього разу Маша тільки головою хитнула ї скинула з себе мамині руки.
— Фе,— сказала вона.— Фе, мамуню! Які у тебе руки недобрі.
— Ну от тобі й маєш,— здивувалась мама.— Скільки років жили-дружили, а теперстала недобра. Чим же тобі, дочко, мої руки сьогодні не сподобались?
— Жорсткі,— відповіла   Маша.— Дряпаються.
Мама поглянула на свої руки.  Маші здалося — сумно.
— Руки звичайні,— сказала мама.— Робочі руки. Нічого вже з ними не поробиш.
Встала і пішла до ванної митися, і зачинилася на защіпку. Маші раптом стало шкода маму. Вона вже хотіла бігти за нею,  бабуся  не  пустила.
— Сиди,— сказала бабуся грізно,— Сиди! Матір образила ні за що. Руки у твоєї матері золоті, це всі знають. Материними руками добра зроблено — на десять таких, як ти, вистачить. Полотном, що мати наткала, півземлі вкрити можна. Дарма, що молода, а моторна. Мати у тебе не білоручка, робітниця, нічого поганого в цьому нема. Станеш—до верстата на місце матері, дай тобі боже такою бути, кривднице!
— Я її не хотіла скривдити,— сказала  Маша,  плачучи...
— Не хотіла, а скривдила,— сказала бабуся.— Таке теж буває. За язиком слідкуй. Руки у твоєї матері справді жорсткі, а от серце м'яке... Я б на її місці тобі добре всипала, гарячих... Нам'яла  б  вуха.
Мама повернулась і почула, як бабуся буркотить, а Маша плаче, і одразу не збагнула, в  чому  справа.
— Не соромно тобі ще й бабусю ображати,— сказала вона.— Серце у бабці незлобливе. Я б на  її  місці...
...
— Залишиться! — підтвердили діти радісним хором.— Ми міцні.
Мама навіть схопилася із стільця.
— Спати зараз же! — розсердилась мама.— Це що за фокуси? От де, справді, горе моє.
— А вчора казала, що радість,— промимрив Михась.— Зрозумій тебе.
Другого дня мама наче була весела, ходила по кімнаті і співала. А Маша тепер сиділа біля столу похмура і мовчазна. Михась в кутку стругав табуретку.
Мама подивилась на Машу.
— Ну,— сказала вона,— чого похнюпилась?
— Нічого я не похнюпилась,— сказала Маша.— Нюшка і Федько залишились самі. Тьотя Катя поїхала.
— А тобі що,— сказала мама.— Поїхала, то й поїхала.
— Нюшка — моя подруга,— сказала Маша.— Кому ж про неї турбуватись, як не мені.
— Федько плаче від самого ранку,— сказав Михась.
— Візьмемо Нюшку і Федька до нас жити, поки тьотя Катя не повернеться,— сказала Маша.
— Звичайно, візьмемо,— сказав Михась.— Чого марно турбуватися? Взяли і справі кінець.
Так і вирішили. Взяли Нюшку і Федька. Жили всі разом цілий місяць. Одужала тьотя Катя і повернулась. Бабуся сказала:
— Ну от. Посумували, і годі.    

КІНЕЦЬ
Здавалося, всі нещастя минули, наче їх не було, а все ж таки якась журбинка з дому не втекла і десь у ньому сховалася.
І Михась, і Маша чули: мама, коли в кімнаті гасне світло, чогось зітхає, а вночі інколи раптом скрикує. Бабуся тоді прокидається і каже мамі:
— Спи, Наталю, спи, голубонько!
Діти занепокоїлися і пішли до бабусі: чи нема у мами ще якогось горя, чим вони можуть мамі допомогти?
— Гаразд, розрадники,— сказала бабуся,— горя у матері ніякого немає. Просто вона за Миколою, за вашим батьком, скучила і за нього турбується. Адже плаває він не в ночвах, а в Північному Льодовитому океані. Там тепер стільки нанесло криги, що навіть батьків криголам до берега дорогу ніяк не прокладе. Зрозуміли?
— Зрозуміли,— сказали діти.— А що нам тепер робити?
— Нічого не робити,— сказала бабуся.— Матір не засмучувати і чекати. Кращих часів і щасливого батькового повернення.
Всі вони вчотирьох один одного більше не засмучували і чекали. А потім прийшла весна і в Північному Льодовитому океані трохи розтопила і посунула кригу, і криголам пробився. В Москві вже травка з'явилася де-не-де і бруньки набубнявіли на деревах, коли Михась раптом зірвався з підвіконня з відчайдушним криком:
— Тато приїхав!

Грицько БОЙКО
МАМА

Вже третій день сьогодні
Без мами я живу,
Бо мама на нараду
Поїхала в Москву.

На нашому заводі,
Що зветься «Світлий шлях».
Вона одна працює
На чотирьох станках.

В нас: мама, я і тато,—
Маленька в нас сім'я.
У домі залишилась
З жінок лиш тільки я.

А тато на роботі,
Він з шахті комбайнер.
Сама господарюю
У домі я тепер.

Калоші я помила,
Кімнати підмела,
Вечерю розігріла
І квіти полила.

Ну, а тепер читаю
Казки про Івася   
Та край вікна чекаю
З роботи татуся...

І ось приходить тато
О шостій, як завжди.

Дає мені газету
І каже: — Глянь сюди!

Коли я подивилась,
То упізнала враз:
З газети ж наша мама
Всміхається до нас!

А ми — і я, і тато —
Раділи неспроста:
В моєї мами орден
І Зірка Золота.

Газету бережу я
І навіть з нею сплю —
Бо дуже, дуже щиро
Я мамочку люблю!..

Григорій КИЯШКО
ВІТИНА МАНДРІВКА

В хаті були тільки Вітя з Миколкою. От де вже воля їм: хоч ти на голові ходи — ніхто нічого. Вони й знали це: так уже пустували, таке виробляли, що хоч водою їх розливай. І бігали по хаті, і чого не робили, а потім ще почали воювати. Микола шибонув у Вітю картузом, а Вітя, що саме опинився біля столу, зопалу схопив окраєць хліба і шибонув ним прямо по Микол чийому кирпатому носі.
Хлопці у розпалі не помітили навіть, як на порозі з'явилась Вітина мама. Отут на них і окошилося. Вигляд у мами був рішучий, а погляд не віщував нічого доброго.
— То це так уроки вчите? — мовила вона, і в ту ж мить Вітя відчув на спині гарячі мамині плескачі. З Миколкою вона теж не панькалась, дарма що сусідський, накидала і йому і хутенько спровадила за поріг. Той знає діло, без зайвих роз мов змотався додому.
Мама була збуджена, червона від гніву.
— Подумати тільки,— скаржилась вона нема знать кому,— ще на ноги не встигли зіп'ястись, а вже так хліб зневажають.
Хлопцеві тільки тепер остаточно дійшло до розуму, за що його так натріпали. Він про всяк випадок прикрив тили, ставши спиною до стінки. Насупив бровенята, надув і без того товсті щоки.
«Ну, хай би вже мене похрестила,— думав.— А за що Миколка постраждав? Він же в гостях у мене був, а гостей, здається, не б'ють. Затямить собі цю наминачку, і ноги відтепер не буде на нашому подвір'ї. Вважай, розбилась така давня дружба. А все через що?»
Вітині очі набралися смутком. «Як несправедливо все у світі»,— зітхнув хлопець.
А мама як загорілася, так швидко й охолола.
Їй, мабуть, вже зовсім було відлягло від серця, бо вона мовила:
— Годі тобі комизитись. Сідай уже за книжку.
Навряд чи є ще в кого така мама, як у Віті. Вона все в житті знає, все розуміє. Де треба — сувора, але ж більш за все лагідна, привітна. Якби не вона, невідомо, що б з Вітьки сталось. Одного разу він так важко хворів, що мама день і ніч не відходила від нього, мало не з рота годувала, як пташка пташеня. А коли він вичуняв, піднявся на ноги, вона сама злягла від клопотів та недосипання. Хлопчик добре знав, що ні в кого більше немає такої мами, як у нього, але   на   цей   раз   наче   ґедзь його покусав:  дуже вже його розібрала досада за безневинного Миколу.
— То сядеш? — перепитала мама.
— Ні, не сяду,— заявив він з серцем і набурмосений відступив до порога.— Таку дружбу розбила мені з Миколкою... Вік тобі не прощу, скільки й житиму. В світ піду, а не сяду.
— Куди, куди? — аж нахилилася до нього, перепитала мама.
— В світ, от куди. Піду по світах блукать і всім розказувати, яка ти.
А сам подумав: «Зараз осінь, холодно. Хай я її тільки трошки полякаю. Піду десь перебуду до ночі і годі. А то вже занадто сувора».
Вітька почав повільно взуватися, сподіваючись, що мама розкається, почне перепрошувати, аби залишився. Але вона натомість несподівано і якось насмішкувато запитала:
— То, може, тобі й торбу зібрати?
Це вже не входило в його Плани»
— Бу-бу-бу-бу-бу,— пробубонів хлопець, дивлячись собі під ноги.
Це означало: «Не треба мені».
— То хоч вдягнись тепліше,  чи що,— на те йому мама.
«Вдягнутись, мабуть, таки не завадить,— подумав.— Хай   бачить, що я не жартую».
Знайшов теплу куртку, нап'яв на плечі. Став на поріг, взявся за клямку.
— То, може, переночував би вже, а завтра зрання й рушив би. Куди тобі проти ночі йти? Та й хмарить надворі.
«О, вже починає,— подумав собі.—Нічого, підожду ще трошки. Зараз вона не такої заспіває. Як ще буде просити». Сам же відповів:
— Даремно вмовляєте, я безповоротний. Що вже надумано, то раз і назавжди. От тільки ліхтарика візьму і піду.
Він повернувся до столу, розчинив шухлядку. Мама на той час розпекла на припіку сковороду,  змастила  салом і  розпустила по ній рідке біле тісто. За хвилину по хаті  пішов  смачний  памо-рочний запах свіжих млинців. Хлопчик проковтнув слину.
«Це вона нарошне так,— подумав,— знає, що я страх як млинці люблю. Але мене цим не заманиш».
Стовпець пухких рум'яних млинців на тарілці тим часом ріс і ріс і так гарно пахтів на всю    хату...
Ліхтар як на те не підпадав під руку. Збоку здавалось, ніби Вітька навмисне зволікає. І справді, він на якусь мить завагався, чекав, що мама от-от скаже: «Скидай уже свою свиту та сідай до столу». Він і ладен був сісти навіть без запрошення, просто так, але мама в цей час порадила йому, як близьким людям радять:
— То йди вже, як зібрався, поки завидна. А то й ніч скоро застане.
Так он як!.. Діло поверталося зовсім іншим боком. То він сам ішов, а то вже його починають ніби спроваджувати. І це в ту мить, коли він ладен був залишитись.
Вітька рішуче сунув ліхтаря в кишеню і в два кроки вискочив за двері. Тепер він таки піде. Піде і ніколи більше не повернеться. Або ні, він повернеться сюди колись уже сивим-пресивим дідусем. Прийде, постоїть, постоїть біля двору, зіпершись на ціпок, і перехожі помітять в його очах великий смуток. Вони не знатимуть, що він покинув цей, колись рідний йому дім півсотні років тому. Покинув мужньо, як ніхто, саме в той час, коли на припічку так приємно пахтів цілий стовпець свіжих, рум'яних млинців.
Ет, шкода, млинців йому таки справді не перепаде. Від них аж голова паморочиться. Може, через це так і кисло у Віті на душі?
Тільки він відчинив з сіней двері і ступив за поріг, як над хатою з усієї сили тарарахнув грім і в зелені залопотів буйний дощ. За якусь там хвилинку, поки хлопець роздумував, води поналивало повні калюжі. Повз двір прогупав верхи на мокрому коні якийсь дядько з вивернутим мішком на голові. Вулиця знову спорожніла.
«Ну куди його подасися в такий дощ? Собаки й ті поховались, а я ж таки людина, чи хто? Краще вже переждати під повіткою, а там видно буде».
На другого, то, може, ще й повернувся б, перепросив матір, чи як там. Та Вітька не з тих. У нього характер.
«Ні, не повернусь, там мене не люблять»,— думав, а в грудях тенькнуло: «Ні, таки люблять, неправду я кажу».
Вітя краєчком ока, здавалось, навіть бачив, як за ним слідкують крізь шибку і навіть всміхаються, мовляв: «Ну, ну, покажи характер, синку». Озирнувся — нікого нема. «Таки не люблять,— вирішив остаточно.— Любили б, хоч у вікно поглядом провели б. А так їм байдуже. Ну й нехай!  Піду, і ноги моєї тут не буде».
Обвів поглядом подвір'я. Все тут знайоме, рідне йому. Аж шкода покидати, та треба йти. А дощ хлюпотить, аж бульбашки по калюжі скачуть. Качки під повіткою киркають — це їм на руку. Трах-тарарах! — шаленіє грім угорі, блискавки крешуть, наче хто сирі сірники тре. Такого ще за Вітиної пам'яті не було.
Він зробив кілька поспішних кроків і цибонув через калюжу під повітку. Тут стояла півтемрява, пахло качками і сіном. Хлопчик огледівся довкола, присів під купою поліняччя на оберемок сінця. Підібгав під себе ноги, увібрав руки в рукави, і так затишно йому стало, так тепло... Вітька щільніше загорнувся в куртку і прихилився непокаянною головою до сухої корчаки. Звідкілясь незабаром прийшли дрімки. Він уже не бачив, як із старого лозового коша виліз хазяйнуватий, чорний в латках кіт Мазепа, здерся йому на коліна, угрів їх своїм теплом.
Згодом наче з-за товстої стіни Вітьці почувся знайомий голос:
— Ось він, наш мандрівник. Бач, як далеко зайшов!
— А як же вмостився зручно, навіть будити шкода.
«Це мама»,— прочумавшись, розпізнав голос Вітька, але прокидатись остаточно не схотів.
Його перенесли в хату, поклали в ліжко і дбайливими руками обережно підіткнули з усіх боків ковдру. «Хай уже, завтра все одно втечу»,— подумав Вітька, зручніше вмощуючись на постелі.

Лариса ПИСЬМЕННА
МАМИН КЛОПІТ

Вчора ввечері наша мама поїхала на село відвідати бабусю, бо сьогодні вихідний день і тато вдома. Він сказав, що мама може собі спокійно їхати і не турбуватися про домівку. Але мама говорила, що все-таки вона трошки турбуватиметься, бо не певна, чи справиться з нами татко. Татко засміявся і сказав, що в нього на заводі під наглядом цілий цех, і то він справляється. Мама зітхнула і похитала головою, а татко додав, що колись на війні він командував взводом і теж справлявся. І от мама поїхала, а ми з татком залишились удома. Хто це — ми, я вам зараз поясню.
По-перше, це — Буцик. По-справжньому він зветься Боря, а Буциком ми його назвали тому, що він увесь час буцає головою. Йому лише один рік, і мама хотіла взяти його з собою до бабусі. Але надворі мороз, і мама побоялася.
По-друге, це — Талочка. Вона товстуха і плаксійка, хоч їй уже три роки. Мама запевняє, що колись і я така була. Але мені здається, що то мама просто забула, адже я зовсім не товста і не дуже часто плачу.
По-третє, це — Павка й Славко. їм швидко буде по п'ять років, і вони зовсім-зовсім однакові, так що їх всі плутають. І в дитячому садку раніш плутали, за Павчині пустощі карали Славка, а за те, що Славко добре співає, хвалили Павку. І тому мама стала одягати Павку в синій костюмчик, а Славка в коричневий, щоб знали, хто Павка, а хто Славко. До того ж вони ще й пустуни, і мама боялася, що Павка з Славком зададуть без неї жару.
По-четверте... ні, це вже буде по-п'яте, бо Павка й Славко це — і по-третє й по-четверте, а по-п'яте, це я, Майка. Мені вже сім років, і я ходжу в школу, в перший клас. Я найстарша, і мама сказала, що в неї вся надія на мене, бо без мене татко з Буциком, Талочкою, Павкою і Славком просто пропаде!
Ніч без мами пройшла у нас зовсім добре, тільки татко не збудив вчасно Буцика, і нам довелось сушити його простиньку.
Але потім все пішло трошки гірше, бо Талочка не захотіла вставати і почала плакати. А Павка й Славко хоча й не плакали, зате пустували. Вони ховалися від татка під ковдрою, від-брикувалися ногами і верещали. І, мабуть, тому татко переплутав їхні костюмчики: синій, Павчин, одягнув на Славка, а Славків коричневий — на Павку. А Талоччину одну панчішку ми взагалі не знайшли, і татко натягнув їй на ногу свою вовняну шкарпетку. П'ятка від шкарпетки припала Талочці якраз під коліно, але ми вирішили, що то не біда, бо зверху будуть ще рейтузики.
На сніданок татко нагодував мене, Талочку, Павку й Славка смаженою ковбасою, а Буцика — молочною кашею. Мама знала, що ми не зуміємо як слід зварити Буцикові кашу, наварила сама повну каструльку і залишила в коридорі, щоб не прокисла.
Після сніданку я хотіла допомогти таткові мити посуд, але Павка і Славко понабирали в рот води і почали шпувати на плиту, щоб шипіло. Вони шпунули й на Талочку, і Талочка заплакала. Татко сказав: «Який жаль, що в неділю дитячий садок не працює!» — і звелів мені одягнути Талочку, Павку й Славка і покатати їх у дворі на санчатах.
У дворі, на сніговій гірці, вже катався тьотин Галин Вовка, і Павка відразу ж з ним побився. А Талочка знову почала плакати, бо таткова шкарпетка змуляла їй ногу. Я вже хотіла вести їх додому. Але тут прийшла тьотя Галя і забрала всіх нас до себе, бо знала, що ми сьогодні без мами. Ми довго гралися у тьоті Галі, і навіть Талочка перестала плакати, бо тьотя Галя зняла з неї таткову шкарпетку і зодягла Вовчину панчішку.
Потім я побігла довідатись, чи вже можна йти обідати. Я довго стукала в двері, поки татко відчинив мені. Був він якийсь скуйовджений, з ганчіркою в руках. Буцик плазував по кухні і жалібно скиглив, а на плиті щось булькало в каструлі, і дуже пахло смаленим.
— Якийсь мокрун,— поскаржився татко, беручи на руки Буцика.— Майко, він і при мамі був увесь час отакий мокрий?
Я відказала, що ні, при мамі Буцик був сухий.
— Замучив! — сердито сказав татко, стягнувши з Буцика мокрі штанці.— Ну, не реви, зараз сухі одягну. Майко, подай штанці, вони там на плиті сохнуть.
Я зняла з плити штанці, але в них уже вигоріла велика дірка (тому в кухні й пахло  смаленим!).
— От лихо! — засмутився татко.— Ну, нічого, в кімнаті під грубкою ще двоє сохнуть. Ти, Майєчко, переодягни його і нагодуй кашею, а я тим часом доварю суп.
Коли я  переодягла Буцика й нагодувала, то  побігла  за  Талочкою, Павкою і Славком і привела їх додому. І ми сіли обідати.
За столом Павка й Славко пустували, і Славко перекинув на себе тарілку з супом. Татко розсердився і, забувши, що на Славкові Павчин костюмчик, сказав, що Павка неслухняний хлопчисько і не одержить подарунка в день свого народження. Павка розплакався, бо то ж не він, а Славко перекинув тарілку. А Славко заплакав, бо сидів увесь мокрий від супу. Талочка теж плакала, тому що не хотіла їсти таткового супу. Тільки Буцик мовчав, бо вже встиг заснути. Татко, обхопивши голову руками, стогнав і дивувався, як це наша мама може витримати з нами. Потім він заспокоївся і знову нагодував нас смаженою ковбасою, бо суп був дуже солоний і навіть сам татко не міг його їсти.
По обіді татко підперезався рушником і заходився прати Павчин костюмчик, той, що Славко облив супом, і Буцикові штанці. А я вирішила приспати Талочку, Павку й Славика. Та вони мене не хотіли слухати. Талочка все плакала за мамою, а Павка й Славко кинулись тікати. Вони вискочили в кухню і перекинули ночви, в яких татко прав. Татко на цей раз так розгнівався, що затупотів ногами й закричав, що ніколи в житті йому не доводилось отак мучитись, як сьогодні. Він навіть хотів надавати Павці й Славкові лящів. Аж тут відчинилися двері, і увійшла мама.
Ми всі так зраділи, що мало не затанцювали. Навіть Буцик прокинувся від нашого галасу, простягнув до мами руки і засміявся. А мама побачила, що в нас твориться, і нічого не сказала, тільки стала швиденько роздягатись. Потім засукала рукава, знайшла ганчірку, витерла підлогу, переполоскала костюмчики і штанці, повісила їх сушити, приспала Буцика і Талочку, перестелила постіль Павці й Славкові, і вони швидко поснули.
...Увечері ми всі сиділи за столом в чисто прибраній кімнаті, смачно вечеряли і раділи, що нам утретє не довелося їсти смажену ковбасу. І ніхто не плакав, не вередував, і татко був веселий і більше не .сердився, бо з нами була наша хороша мама.

Степан ОЛІЙНИК
НАШІ МАМИ

Пам'ятаймо, милі діти,
Пам'ятаймо завжди з вами,

Що для нас у всьому світі


Найдорожчі — наші мами!

Нам — маленьким і дорослим —
Все дають вони з любов'ю:
Ніжне серце, світлий розум,
Сили нашому здоров'ю.

Ми в житті усі сказали
Своє перше слово — ма-ма!
Скільки б ми не підростали,
А любов у них та ж сама.

Як ставали ми на ноги,
Перший крок наш був — до мами!
Радість маєм чи тривогу —
Серце мами завжди з нами.

Де сини її та дочки —
Завжди там вона думками.
Пишем в класі ми на дошці
Наше перше слово — мама!

Найдорожчі мамі діти.
Дітям мама їх — так само.
Треба вчитись і робити
Так, щоб радувати маму!

Пам'ятайте, діти, всюди
Вірну мамину науку.
У ясне життя і в люди
Мама вас веде за руку!

А як вивчитесь з літами,
Вдячні мамі за турботу,
І поїдете від мами
В інший край десь на роботу —
Хай усі запам'ятають:
І листи, і телеграми
Шліть туди, де їх чекають,
Виглядають ваші мами!

 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky