Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Юрій ХОРУНЖИЙ
ДАВНІ МЕЛОДІЇ


«Давні мелодії» — це збірка історичних оповідань, у яких відтворено побут і звичаї племен, що в різні часи населяли українську землю. В оповіданнях прославляється мудрість, відвага  і   талановитість   наших   предків.

МЕЛОДІЇ КАМ'ЯНОЇ ГОРИ
Було те давно. Багато тисяч років тому. В ті далекі часи в приазовських степах жило плем'я молочаїв. Це були завзяті і запальні люди.
Одного теплого ранку, на м'якому степовому килимі, неподалік стоянки племені, борсалося двоє хлопців. То Яр і Гул зчепилися в борні, що вже не раз виснажувала обох, але так і не виявляла переможця. Яр повалив Гула на спину і, здавалося, от-от притисне коліном до землі, та в'юнкий Гул пручнувся, вислизнув з Ярових рук і вже стояв навпроти, готовий продовжити герць. Яр був кремезніший і дужчий за Гула, і його завше дратувала непокора суперника, що протиставляв силі витривалість і спритність.
Це намагання бути першим у всьому серед ровесників точило обох з дитячих років, скільки вони пам'ятають себе. Ледь зіп'ялися на ноги — шпурляли камінці: хто далі. Звикли міцно стояти на ногах — понесло вгору, на дерево. Відштовхуючи одне одного, зриваючись та хапаючись за гілки, дерлися на маківку могутньої верби і таїм, гойдалися, завмираю"ям від страху. Росли, і забавки-змагання ставали небезпечнішими. Подражнити лютого собаку і тікати від нього. скочити на спину ледь прирученому бикові, забратися у вутлому човникові в самісіньку гущавину плавнів, до варто зробити один хибний рух, як перекинешся, і довгасті рослини з білими квітками залоскочуть, затягнуть у мул...
І якщо котрийсь зазнавав невдачі обличчя другому світилося неприхованою радістю.
— Хо!— крикнув Яр. Так гукали чоловіки напівдиких турів, коли привчали їх до рук.
Гул, пританцьовуючи, наближався до нього, щоб у слушну мить стрибнути на шию і повалити.
— Хо! Ти чуєш? Хо! Хо! — Яр відхилив голову, і Гул, що плигнув, піймав його плече, ослизнувся, поповз донизу, а Яр стиснув Гулове тіло обома руками, тупцював на місці й чекав, поки той запроситься.
Зненацька обоє почули над собою сміх. Різкий, гучний і такий знайомий. Клубок розпався, і хлопці підвели голови. Над ними стояв Мих, найсильніша людина племені, велетень серед чоловіків, улюбленець дітей і підлітків.
— Ги-ги! — Миха розбирав сміх на хлопців.— Плем'я шукає вас. Завтра, о сході сонця, ви покажете себе! Ідіть до стоянки.
Хлопці побігли за Михом, ледь встигаючи за його могутніми кроками. Плем'я дійсно збиралося під старою вербою. Люди, схиливши голови, щоб не стукнутися об стелю, виходили із землянок, зачиняли плетені верболозом двері, посвистували до дітей. Ті кидали ліпити іграшки, викладати трісочками загони для глиняних биків і тулилися до матерів. Плем'я виряджалося до Гори Бика—купи каміння, що височіло на крутому березі річки Молочаї, котра   називалась так за пінисті, немов парне молоко, хвилі.
Жінки й чоловіки вбиралися у найліпше. Набедрені пов'язки оздоблювалися кістяними пасками. жінки чіпляли на шию хто сердолікове намисто, хто крем'яну пластинку з фігурним вушком. Кожна мала при собі низку риби. Чоловіки прикрашали груди в'язками вовчих ікол, обвішувалися кістяними ножами і дерев'яними списами з крем'яними наконечниками.
Нарешті плем'я рушило до Гори Бика. Владарював там чаклун, що жив у землянці під Горою, і приходив на стоянку тільки на час повені, коли річка насмілювалася обступати Гору Бика водою. Дорослі люди племені говорили про Гору, що до неї треба приходити найчастіше, якщо хочеш милостей неба: щасливого полювання, добірного улову і багатого збору плодів. І чаклун, що краще за інших розуміється на таємничих знаках, розкиданих по стелі печери, стверджував це. А пошепки передавали прадідівські оповідки, що Гора Бика була порогом ріки, колись ще ширшої, і вода вимила оті гроти, а малюнки на стелях— то робота рук людських...
Сюди приходило не тільки плем'я молочаїв. І якщо випадала зустріч з іншими племенами на Горі Бика, сварки і криваві рахунки на деякий час забувалися, щоб потім, у степу, спалахнути з новою силою.
Ватаг племені обійшов людей, що скупчилися під Горою, і легким поляскуванням по шиї виштовхнув наперед юнаків, яких сьогодні плем'я найменує мужами — серед них і Гула з Яром.
Велетень Мих ніс перед себе глиняний чан, куди жінки повкидали свою рибу. Коли чан наповнився по зінця, Мих відніс його до землянки чаклуна, поклав поруч шмат   м'яса — коров'ячий   бік,— і   тільки   тоді ватаг племені постукав у двері.
Із землянки, незважаючи на спеку, чаклун виліз у шкурі бика, з рогами, що якимось дивом трималися на лобі. Шкура не прикривала його черева, яке вважалося ознакою прихильності неба до чаклуна, бо ніхто з людей племені не був такий гладкий.
Чаклун пошепотівся про щось із ватагом і на мигах запросив юнаків підійти ближче до Гори. Ватаг вигукнув войовниче гасло, і плем'я підтримало його. В повітрі завис галас, напнуті на дерев'яні держала волячі жили лунко задеренчали. Під цей гамір дванадцятеро юнаків, стримуючи хвилювання й острах перед невідомим, ступили до грота. Темрява одразу поглинула їх і сховала від племені.
З кутка грота чути було, як хтось викрешує вогонь. Зайнялося полум'я, і хлопці побачили, що чаклун тріскою торкається маленьких кам'яних лунок з якоюсь рідиною. Рідина з шипінням спалахувала. Скоро лунки запалали довгими язиками. Грот повнився кіптявою, чадом.
Чаклун підвів рогату голову. Обличчя, незугарно вимазане сажею, скам'яніло. Так він стояв із хвильку і раптом голосно скрикнув:
— Бик!!!
Всі здригнулися і задерли голови до стелі, куди показував чаклун. На стелі гроту був зображений бик з довгими рогами і нахиленою головою.
— Наш оборонцю! — заволав чаклун.— Ти захищаєш плем'я від злих сил. Ти можеш одвести бурю, град, кам'яний дощ із неба або дати знак племені, що може скоїтися лихо!
Полум'я то вихоплювало зображення з темряви, то затуляло. Бик, здавалося, хитнув рогами. Чаклун махав руками, і полум'я в лунках хилиталося на всі боки, а бикові очі раз у раз спалахували кров'ю.
Чаклун упав навколішки, і дехто з хлопців, не витримавши напруження, пригнічений темрявою, чадом, вигуками чаклуна і нагадуванням про оте незрозуміле, таємниче небо, що панує над слабкою людиною, опустився за ним. Ярові й Гулові теж було непереливки. Бик на стелі блимав кривавими очима, видавався живим, хоч хвилю тому вони бачили його вирізьбленим на камені.
Чаклун буцав рогами землю, белькотів щось несусвітне, а тоді вмовк. Він несподівано дмухнув, і вогонь загас. Раптова темрява зовсім приголомшила юнаків. Чувся тривожний шепіт по кутках гроту. Не знали вони, що то руйнується камінь-пісковик, осипається тонкими цівками.
Чаклун викресав вогонь і запалив інші лунки — під протилежною стіною.
— Дивіться сюди. Це знак неба.
Юнаки побачили на стелі зображення четвірки биків, що стояли колом хвостами всередину, а роги наставили на невідомого ворога.
— Отак ви мусите захищати своє плем'я. Забути всілякі незгоди. Тільки тоді ви подолаєте ворожі племена і захистите стоянку від хижих звірів.
Чаклун освітив найближчу до виходу ділянку стелі. На ній чоловіча постать, підвівши руки, заклинала вовка, що лежав у ямі догори лапами.
— Це знак, як людина без списа і ножа повалила дужчого від себе звіра. Силу перемогли хитрість і вигадка, без яких людина немічна.
Вслід за чаклуном усі вилізли з грота, ковтнули свіжого повітря, і плем'я біля підніжжя гори зустріло їх войовничим галасом.
У другому гроті було значно світліше. Без вогню розрізнялися на кам'яних карнизах і стінах насічки — прямі, хвилясті, круглі малюнки, подібні до тих, якими прикрашали глечики і миски.
Обличчя чаклунові повеселішало. Видно, всесильне небо наганяло й на нього страху, і він радів зміні ритуалу. Стеля грота була вкрита... слідами. Так, людськими стопами різної величини. Впадала в око велика стопа, мабуть, удвоє більша за Ярову і Гулову. Тільки велетень Мих, що залишився біля підніжжя, міг бути її власником.
— Зараз плем'я визнає вас мужами. Небо дає згоду. Відправляйтесь на полювання і доведіть, що ви рівня чоловікам племені. Кожен, хто вполює великого звіра, знову прийде до Гори Бика, ляже горілиць тут, підведе ногу, і я виріжу на цій стелі його стопу. Великого звіра — запам'ятайте! Ідіть собі.
Дванадцятеро юнаків спустилися з Гори Бика до людей племені. Ватаг почепив кожному бичачий ріг на шию — щоб боялися їх люди з інших племен і степові звірі. Відтепер плем'я покладатиметься на них як на дорослих.
До стоянки Яр і Гул верталися поруч.
— На кого?
— На вовка! Найтепліша шкура.
— І я.
Гул пригадав чотирьох биків на стелі грота.
— Підеш зі мною?
Яр мовчав, теж, певно, про щось міркуючи. Подивився уважно на Гула:
— Згода.
Вперше Яр збирався на лови, не ховаючись від матері. Та сиділа в кутку землянки, жалісно скулившись, вже не маючи права на сина. Яр торжествував,
Ще не усвідомлював, що то не воля. Що натомість прийде інша залежність — від усього племені. Він відчує це, адгке треба попередити ватага про свій відхід. Такий закон племені для дорослого, що залишає надовго стоянку.
Яр узяв із собою списа, плескуватого крем'яного ножа, кресало.
З Гулом зустрілися біля землянки ватага, а далі разом ступили у високу траву степу. Та не довго довелося йти поруч. Яр помітив, що Гул забирає на захід сонця.
— Куди ти?
— Шукати вовка.
— Ходім до річки.
— Ми шукатимемо вовчу нору.
— Хо! Його стежку до води!
— Нору!
— Стежку!
Вони готові були знову зчепитися, забувши напучування на Горі Бика. Гул отямився перший.
— Розійдемося. Ти шукатимеш стежку, а я нору. Подивимося, хто принесе вовчу шкуру.
Ніч застала Яра в плавнях. Він нарізав ножем очерету, зверху натрусив трави, обклав копичку тим цвітом, що його не переносять змії, заліз у траву з головою, зробив пальцем дірочку, щоб вільно дихати.
В дірочку побачив небо, цятки-вогники на ньому. Вперше відчув страх перед небом, хоч було воно зараз тихе і лагідне. Чому так? Він мужніє і одночасно починає боятися... Дурниці! Яр не боїться ні дощу, ні блискавки, ні третього грому, і завтра доведе це, вполювавши вовка. Йому тепло, кумкання жаб, пахощі ріки обгорнули його, і він заснув.
Ще сонце не висушило роси на стеблах, а Яр уже відшукав стежку до води. Серед численних слідів — мишачих нірок, ховрахових рисок, пташиних цяточок, кабанячих ратиць, зміїних виповзїв — угледів-таки й широкі вгрузлі відбитки вовчих лап.
Заходився копати ножем яму на стежці: завдовжки зі спис, глибиною в людський зріст.
Коли сонце підбилося височенько, Яр укрив яму верболозом і очеретом, присипав зверху піском, сховався у траві, принишк.
Кілька польових мишей впало в яму. Цікавий Їжак довго обнюхував настил, поки не провалився, і Ярові було чути його жалібний писк. Хлопцю кортіло допомогти незграбі, та він сподівався, що ось-ось прийде вовк, і тому не полишив засідки.
Сонце ховалося за обрій, та вовк усе не приходив. Яр поцілив списом качку, що низько летіла над очеретом, розклав багаття, обскуб дичину, посмажив ЇЇ на вечерю. Заліз у свою копичку.
На ранок другого дня прийшов сірий. Здоровенний, з кудлатою вовною на загривку. Він спокійно трюхав стежкою, і Яр наперед тішився, як вовк дасть сторчака в яму. Але той раптом спинився перед самісінькою ямою, обнюхав пісок, гребонув передньою лапою настил, віднайшов нарізаний очерет, позадкував. Покрутився на місці, ледаче якось розбігся і, сильно відштовхнувшись, переплигнув яму. Від несподіванки Яр тільки очима кліпнув. Вовк понюхав землю, траву і величезними стрибками понісся просто до Ярової засідки.
Хлопець схопив списа і кинув у вовка. Спис застряв у вовчому загривку, а сірий зі страшним гарчанням плигнув на хлопця. Той навіть ножа не встиг витягти з-за паска. Вовк передніми лапами збив його з ніг. Яр знав, що вовк одразу перегризає горло своїй жертві, і тому втягнув голову в плечі і, вже лежачи горілиць, обома руками схопив звіра за горло.
Вовк тріпонувся, пазурами здер шкіру з Ярових рук. Та Яр не відчув болю. Він стискував вовче горло, а той хрипів, бив задніми лапами Ярове тіло, лряпався. І коли Яр шарпонув звіра на себе, щоб перекинути і навалитися на нього зверху, вовк упіймав іклами Ярове плече. Хлопець відчув, що вовк вгризається в тіло, і вже несила стискати кудлату шию... Вовк брав гору над Яром. Останнє, що почув Яр, втрачаючи свідомість, був короткий свист у повітрі.
Коли він прийшов до пам'яті, то побачив звіра поруч. Той чомусь не ворушився, наче спав, поклавши голову на передні лапи. Стогнучи від болю, закривавлений Яр підвівся на ліктях. У спині вовка стирчав спис, але то була не Ярова зброя.
Яр повернув голову і побачив, що до нього простує... Гул. З широколистою травою в руках — тією, що спиняє кров і гоїть рани.
— Приклади до тіла. Я проспав сірого. Заночував неподалік нори, але він дуже рано схопився. Я пішов його слідом...
— Це твій вовк,— сказав Яр.
— Ні, твій.
— Ти його вбив.
— Він наш,— хитнув головою Гул.— Коли б не ти, чи наздогнав би я вовка?
— Добре, цей вовк — наш із тобою,— погодився Яр.
Надвечір, коли вгамувався трохи біль Ярових ран, юнаки пішли з плавнів. На здорове плече Яра спирався кінець вербички. Другий кінець спочивав на Гуловому плечі. Між ними погойдувалося прив'язане до вербички вовче тіло.
Степ оживав під їхніми ногами. Проскакували прудкі ящірки, ховрахи, злітали перепілки та дрохви, побоюючись людського списа. Та хлопців це не обходило, адже  вони  вполювали  найлютішого   степового
звіра.
Яр і Гул, спочатку про себе, а тоді вголос, заспівали. Один починав, другий додавав. Бувало, одні й ті ж слова вихоплювалися у них водночас. Пісня мужніла. Вони співали про вовчу силу, про свою відвагу, про те, як чаклун висіче на кам'яній стелі Гори Бика їхні стопи — поруч сліду велетня Миха.

ПЕРША «ОБСЕРВАТОРІЯ»
Общині не щастило. Чоловіки кілька днів снували човнами по річці, чекаючи з моря великих табунів риби. Та несподівано задощило, вода скаламутилась і похолоднішала, а старійшини сказали, що риба такою водою не прийде. Бо Сонце відвернулося від людей, і вся живність тікає за Сонцем.
Та варто було рибалкам піти з ріки, як сила-силенна темних риб'ячих спин, плавцями розрізаючи товщу води, подалася у верхів'я на нерест.
Молодий ватаг стояв на одному коліні і спроквола занурював тичку у воду. Човен плив за течією, і ватаг лише скеровував його. Праворуч, ліворуч і позаду його човна похмуро пливли інші чоловіки. їхні човни теж не обтяжувала здобич.
Ватаг закуняв. Примарилась йому купа риби в човні і велика, завбільшки з голову, зернина. Ватаг аж злякався, і сон пішов геть. Думки про зерна надовго запосіли ватагову голову.
...Часом плем'я збирало гарні врожаї. Та це траплялося рідко. Чому ж зерна одного разу проростають буйно і народжують багато нових зернят, а іншим разом засиджуються в землі ї витикаються кволими пагінцями? Плем'я здогадувалося, що треба вчасно кидати їх в землю. Але коли саме надходить цей час? Як його підстерегти?
Тільки творець усього живого — від найдрїбнішої мурашки і до бика — Сонце може вказати той день. Молодий ватаг багато разів зустрічав і проводжав його, але Сонце так і не подало ніякого знаку. Напевно, було сердите на людей общини... За віщо? Адже щодня община клала на узвишшя за селищем свої дари, вибирала якнайліпший шматок з общинного казана. Чи, може, люди просто не збагнули мови володаря всього живого, цього сліпучого велетня, що ногами вгрузає десь далеко в землю, а руками обіймає весь світ, скільки видно?
Ім'я ватага було коротке і дзвінке, як стук бронзової сокири — Руб. Одним пружним рухом він з коліна став у човні на весь зріст. За звичкою приклав долоню до чола, щоб затулити очі від Сонця... та Сонце вже не показувалося чимало днів. Руб побачив темну смугу на обрії, над високим берегом. Він стояв у човні непорушно, доки із смуги не вирізнилися глиняні житла і кам'яна загорода для худоби.
...Община зібралася в середині поселення. Колами звідси розходилися глиняні халупи. МІж другим і третім рядом жител стояла кам'яна загорожа для биків, коней і овечок, далі ще кілька рядів халуп — і починався степ, а ген-ген над ним зіп'ялися гори.
Було вітряно, холодно, зривався мокрий сніг — і це після того, як община зорала дерев'яними ралами шмат землі в степу і кинула в борозни зерна торішнього   врожаю,    щоб   вони    помножилися    сторазово у літньому колосі. Чоловіки й жінки, загорнуті в овечі шкури, Руб і старійшини зійшлися до майдану, а кілька чоловіків зі списами на плечах, з дудками, що вигонили верескливі звуки, вирядилися в степ оберігати общину від нападу.
Община жила волею і розумом ватага і старійшин — наймудріших в общині. Зараз вони стояли на майдані, спираючись хто на костур, хто притулившись до ближчих халуп. Сіявся сніг, вітер піднімав напнуті на плечі шкури, обкручував довкола ніг сорочки, та всі напружено дивилися в той бік, де мало показатися Сонце — таке добре й таке непостійне в своїй прихильності до общини.
— Сонце, чи з'явишся ти, наше Сонце, щоб покликати із землі на світ наші зерна! — хрипло перекричав виття вітру старійшина Плай. Він ватагував общиною перед Рубом. Але тепер тільки й робив, що гладшав, немічнів, з Плаєвих червоних повік ніби сльозилася туга. І говорив старійшина Плай дедалі рідше й менше.
І багато хто повернув голови в той бік, де за житлами простягалося зоране поле, вже начинене збіжжям.
— Сонце невдоволене нами,— додав і своє старійшина Шу.— Ми погано годуємо велике Сонце. Воно полює десь у горах, бо голодне.
— Сонце не помічає забитих для нього звірят і в'яленої риби,— мовив старійшина Сонь.
— Ми багато їмо, та мало лишаємо Сонцю. А воно потребує якнайбільше, воно дає силу всій живності,— знову озвався Плай.
— Сонце йде на лани інших общин, бо ті кладуть нашому господарю кращі кусні! — вигукнув старійшина Дол і аж похитнувся.
Чоловіки й жінки общини повертали голови від одного старійшини до другого, ловили їхні слова. Община жила розумом старійшин Плая, Шу, Дола, Соня і ватага Руба. Община повністю звірялася на них зараз, коли Сонце вже багато днів не показувало свого лиця, коли було холодно, тривожно, а біле пір'я зловісно носилося над головами.
— Треба, щоб велике Сонце побачило наші дари перш, ніж дари сусідів,— увібравши голову в плечі, щоб зігрітися, мовив Шу.
— Життя Сонця і шляхи його нескінченні. Як немає кінця цій лінії,— молодий ватаг Руб підніс над головою глечик і показав намальоване червоною фарбою   на   ньому   коло.— Добре    Сонце    посилає    нам радощі та проганяє лихо.
— Ми повинні добре   пильнувати   Сонце,— продовжував Руб,— і воно підкаже, що і коли нам робити.
Старійшина Шу, що його перебив Руб, невдоволено стукав ціпком  об землю,   і в свою  чергу   перепинив Руба.
— Де ми кладемо свої дари Сонцеві? На низькому камені за поселенням. Треба піднести дароносний камінь над житлами і загородою для худоби.
— Сонце робить за день на видноколі важкий і довгий шлях. Йому мало тих звірят, що ми кладемо на дароносний камінь! — старійшині Долу від хвилювання не стоялося, він почав снувати мІж скоцюрбленими постатями.— Правильно каже Шу. Піднести дароносний камінь і поставити ще дароносні стовпи на шляху Сонця, щоб пожива йому не переводилася цілий день. І тоді воно не кидатиме нашої общини.
— Наші дароносні стовпи мусять бути найвищі і повинно бути їх більше, ніж у будь-якої общини,— докинув старійшина Сонь.
— Ми посадимо кам'яні стовпи в пісок на високе місце. Щоб вони трималися якнайміцніше. Щоб не звалив їх той вітер, що зриває наші житла, і щоб не змили їх дощі й не замулили потоки,— озвався старий Плай і випростався, не знімаючи рук з костура, наче помолодшав ураз.
— Я часто дивився на Велике Сонце, коли воно прокидається,— ступив на середину майдану Руб.-— Сонце кожного дня сходить в іншому місці й шлях його стелеться по колу.
— Останнього разу Сонце вийшло звідти,— Руб простягнув руку до ближчої халупи.— Настане спека, і Сонце виходитиме там. Прийде пора дощів, і Сонце постане в іншому місці й пропливе над землею нижче і швидше. А впаде сніг, Сонце вже зійде десь далі. 1 його шлях стане ще коротший.
Всі чоловіки, жінки й старійшини згодливо захитали головами. Бо кожний з них стежив за Сонцем,— то з надією, то з острахом,— і кожен благав сліпучий велетенський клубок про милість общині.
— Руб слушно мовить,— додав Плай.— життєдайне Сонце вподобало на видноколі різні шляхи. Коли землю вкриває сніг — одну путь. Коли розливаються ріки і припливає риба з ікрою — другу. Коли достигають зерна — третю.
Давно старий Плай не говорив так багато. Руб радісно засміявся, бо ті ж самі думки полонили і його.
— Старійшини общини хочуть поставити високі кам'яні дароносники і на кожен класти поживу Сонцеві. Кам'яний круг із дароносних стовпів годен довго, дуже довго служити Сонцю і привертати його до нашої общини. Ми поставимо посередині круга кам'яну   плаху   і стежитимемо   за   добрим    Сонцем.
Ми   пізнаватимемо   його   знаки,    що   несуть   общині добро.
— За поселенням, на високій річковій кручі, в тій стороні, де з'являється Сонце...— заспішив старійшина Плай і закашлявся.—...там община поставить кам'яний круг. Я знаю, то найліпше місце! Ми спушимо землю і позначимо, МІж якими дароносними стовпами тоді прокинулося наше Сонце. Ми покладемо зерна в землю і знову зробимо позначку. А коли зберемо нові зерна, подивимося: гарні вони, багато їх? Якщо ні, то за нового тепла спушимо землю і кинемо в неї зерна в інший час. Так ми знайдемо той шлях Сонця, що віщує нам найбільший врожай.
— І ми видовбаємо на стовпі, з-за якого виткнеться Сонце в час найвдалішої оранки, гусінь і козу! — скрикнув старійшина Дол.
Вся община схвально загула. Гусінь, що її знаходили в зораній навесні землі,— то знак Сонця до про-будження землі. А де коза бродить — там зерно родить.
— Община діждеться великої риби з Великого озера, і ми видовбаємо на дароносному камені, з-за якого покаже обличчя ранковег Сонце, отакенну рибину! Нагуляють жир молоді сарни в горах — ми видовбаємо на камені оленя! — захлинався старійшина Сонь.
Всі збуджено заворушилися, очі жінок і чоловіків горіли, те збудження шукало собі виходу, і багато хто кинувся до своїх жител, щоб винести хмизу, звалити його докупи й запалити велике багаття.
У відповідь на це небо посвітлішало, навислі хмари тріснули, розійшлися, і всі втупилися в той просвіт — чекали на велике, всеживлюче, всеосяжне, добре Сонце.
Дехто перебігав майдан, зиркаючи на багаття, дедалі неспокійних більшало, вгке почали стрибати через багаття чоловіки й жінки і задоволено вигукувати, злітаючи над вогнем. Старійшини і Руб дивилися на те радісно, бо, підносячись над багаттям, людина очищається вогнем від поганого і наснажується на добре діло. Отже, люди общини схвалюють їхню думку про кам'яний круг могутньому Сонцю.
Плай грів руки над багаттям. І замислено, швидше до себе, аніж до одноплемінців, мовив:
— Багато, дуже багато разів Сонце завершить свій путь у небі, і не один раз зів'яне трава й розів'ється знову, перш ніж ми поставимо кам'яний круг із дароносними стовпами.
Ніхто на те нічого не одказав.
— Нехай Руб розповість найближчим сусідам нашим про кам'яний круг Сонцю,— задумливо вів далі Плай.— Вони не будуть нас чіпати. Вони допоможуть нам обтісувати й ставити камені. Бо захочуть, як і ми, прихильності великого Сонця.
Тільки тепер люди общини почали уявляти, що то за робота—знайти в горах, вирубати, обтесати і перевезти до селища кілька десятків кам'яних брил — дароносних стовпів. А хто ж полюватиме, ловитиме рибу, допомагатиме жінкам збирати на ланах зерна, хто піде в гори по метал для ножів, сокир, списів? Хто воюватиме нарешті з нападниками-чужинцями, ласими до общинного добра, поки община спорудить дароносний круг? Та кожен боявся вимовити ті сумніви вголос, щоб не нагнівити всевидюще Сонце, що хоча й ховається зараз десь, та все чує й знає.
І раптом сніг припинився зовсім, ущух вітер і воно з'явилося зі своєї схованки. Всі затулилися руками, якусь мить стояли заціплено, а тоді звели догори долоні, заворушилися, наступали один одному на ноги, і шалений крик радості злетів над глиняними халупами. Велике, добре Сонце показало своє обличчя! Воно почуло старійшин і Руба!

* * *
Але побоювання людей общини виявилися не даремними. У розпалі літа, коли чимало чоловіків довбало каміння для круга, а решта працювали з жінками на полі, наскочили люди сусідньої общини, що жили вниз по річці, на відстані одного сонячного переходу.
В селищі лишалися старі й малі. Наполохані появою сусідів, вони причаїлися в халупах. Чутно було, як сусіди попрямували до загороди, як звідти понеслося тривожне ревище й тупотіння вигнаних биків і коней. Чутно було, як, надривно бухикаючи, вийшов із своєї халупи старий Плай і почовгав до загону. Він кричав там щось довго і хрипко, а потім усе стихло. Коли старі й діти повиповзали на світ, вони побачили порожню загороду, а неподалік від неї, у поросі — старого Плая з прохромленою головою.
Руб нічого не сказав, довідавшись про це. Він прибіг з поля і кинувся до мертвого. Старі скрушно хитали головами. Вони вимагали одразу ж відкликати чоловіків з гір, вирядитись у похід на сусідів і розмалювати їхні халупи їхньою ж кров'ю!
Руб думав про старого Плая. У жодної з навколишніх общин не було такого мудрого старійшини. До останньої хвилини він захищав общину як міг — кволими руками й словом. І ненависть до сусідів, що вкоротили Плаєві віку, клекотіла в ньому.
— Ні,— Руб обвів присутніх очима.— Ні. Хай чоловіки в горах добувають каміння. Ми самі вчинимо розправу з сусідами і пригкенемо назад биків і коней. Завтра, як тільки прокинеться Сонце, ми вирушимо й доберемося туди до ночі.
Ранком чоловіки племені подалися понад річкою, услід за її стрімкими водами. На грудях висіли широкі бронзові ноАі, на плечах, хилитаючись, виблискували списи. Йшли цілий день, не зупиняючись, і надвечір за коліном річки забовваніло селище сусіднього племені.
Руб наказав своїм:
— Ми підкрадемося до них якнайблигкче, припадемо до землі і будемо чекати, поки вони поснуть. Потім виженемо тільки своїх биків і коней із загону і тихенько собі підемо. Ми не чіпатимемо нікого з людей.
— А старий Плай?— збурилися чоловіки.
— Він буде задоволений.
— Старий Плай вимагає помсти!
— Я теж хотів помсти, але чи не забули ви, що казав Плай? Нам несила обтесати кам'яні стовпи і поставити круг, який приверне до нас всеплодюще Сонце без сусідніх племен.
Чоловіки змовчали. Слово ватага — останнє слово. І добре, що стемніло і Рубові не видно було їхніх облич.
Вони підкралися до селища. Припавши вухом до землі, пильно слухали, як поволі засинає ворожка община.
Людська метушня стихала, чути було лише скрекотання коників і настирливий, безугавний дзвін з глибини землі. Тримаючи в зубах ножі, вужами повзли чоловіки повз темні халупи.
Під стіною загороди дрімав вартовий. Наймолодший і найнетерпеливіший з людей Руба замахнувся на вартового но?кем. Але Руб ухопив його за руку:
— Не чіпай, доки не прокинеться.
Чоловіки налягли на величезний камінь, що заступав вхід до загороди, і зрушили його. Руб озирнувся й побачив, що юнак завмер над сплячим і варто тому ворухнутися, як нігк проткне його тіло. Руб подумав і повернув назад.
— Йди до них. Я сам.
— Я теж зумію. Він не встигне й очей розплющити.
— Ступай до них!
Руб сів на землю зручніше, щоб пантрувати і вартового і загороду. Там знялася курява. Сонні бики ревли, нехотя відриваючи нагріті боки від землі. Ревище посилювалось, до нього приєдналося іргкання наполоханих коней, і вартовий заворушився. Руб припав до землі, щоб розплющені очі вартового не натрапили на нього, і принишк. Якщо він скрикне... Почекати ще трохи... Хай сяде — тоді...
Вартовий почав зводитися на ліктях, вирячивши сонні очі, і Руб весь напруЯшвся. А в загороді шум не стихав. Та, ніби передумавши, вартовий упав на спину, повернувся на бік і захропів.
Руб сів поруч, витер спітніле чоло. З полегшенням придивлявся до молодого, розправленого сном обличчя.
Чоловіки поспішали, підстьобували биків — ще за світ Сонця треба бути далеко звідси.
Світанок вони зустріли спокійно. Погоні не було. Руб угке й долоню до очей приставляв — видивлявся в степу своє поселення. Та раптом око вгледіло якусь темну цяточку, що рухалася з боку гір. Поволі цяточка крупнішала, перетворювалася на людську постать. Людина завмерла, вагалася: свої чи чугкі? А далі побігла   щосили,    спотикаючись,    розмахуючи   руками, і Руб упізнав її — це був один з тих, що працювали в горах ще з початку літа.
Чоловік прибіг, весь у виразках, худючий, аж страшний, і сказав, що камені потрібного розміру знайдені, скинуті до підніжжя й чекають на биків.
Руб одібрав найвитриваліших биків і кілька чоловіків, а решті звелів повертатися до селища з кіньми і бути напоготові вдень і вночі, бо сусіди стережись завсігди.
Руб повернув до гір, і найсправніші бики і най-сильніші чоловіки пішли за ним. Треба встигнути перетягти дароносні камені, поки не прийшла пора дощів, і починати їх обтісувати. Він прямував до оливових хребтів і думав: добре, що обійшлося з тим вартовим. Тепер, коли випаде сніг, а халупи позачиняються наглухо, і тільки вогонь обігріватиме і освітлюватиме житла, він спокійно піде до цих сусідів, а потім і до інших: розповідати про кам'яний круг з дарами Сонцю. В такий час люди запинаються шкурами і вилазять з халуп тільки тоді, як кінчаються літні запаси, щоб забити звіра чи птицю, що тегк шукають собі поживи. Коли землю обгортає сніг, войовничість общин спадає, вони стають сходливіші. До того ж йтиметься про велике Сонце, що живить і захищає все живе і мову якого конче треба пізнати.

БАГАТІЙ ТА МУДРЕЦІ
Запилюжений лідієць (житель рабовласницької держави Лідії, що існувала у 12—6 століттях до нашої ери, знаходилася в західній частині Малої Азії) на коні, поцяцькованому золотою збруєю, їхав стійбищем царської кочової валки повз череди, отари, скіфські вози і розпитував про Анахарсіса. Статечні мужі, що не знали ні лідійської, ні грецької, втім озивалися на ім'я Анахарсіса і на мигах направляли лідійця.
Поруч запнутого повстю воза, що нагадував високу халабуду, сидів бородатий, русявий скіф і ножич-ком обтісував деку п'ятиструнника. Випряжені воли смачно хрумали гостролистий бур'ян, а трохи далі, на моріжку, міцно спав юнак.
— Я шукаю Анахарсіса — брата царя скіфів,— лідієць звісився з коня.
— Ти знайшов його,— по-грецьки відказав йому скіф.;— Злізай, будеш гостем.
— О наймудріший із скіфів,— лідієць плигнув на землю і схилився у низькому поклоні,— вибачай, але мені бракує часу. Не знаю, що заподіє мені всемогутній Крез за ці довгі мандри. Я стільки шукав тебе. Від гирла Борисфену (назва Дніпра, що зустрічається в «Історії» давньогрецького історика Геродота), від селища до селища, від стійбища до стійбища гнав я коня, та мені все показували на північ.
— Сядь хоч на хвилю. Скуштуй кобилячого молока і сиру. Ти хитаєшся від утоми.
— Спасибі, я не голодний. Аюди твого племені гостинні до мирного чужоземця. Ступивши на вашу землю, я вже не турбувався Їжею та нічним притулком... Перед тобою посланець царя лідійського, володаря багатьох народів і міст, найосвіченішого з царів, покровителя мистецтв та наук, найщедрішого з жертвувачів на священний храм у Дельфах — світлочолого Креза.
— Вина у мене немає, але випий цієї джерельної води. Ти захрип.
Лідієць пожадливо випив жбан крижаної води, зтер вуста шовковою хусточкою і повів далі:
— Цар Крез має до тебе справу...
— Крез   чув моє   ім'я?— здивувався   Анахарсіс.
— Так, так. Він знає про тебе. Кілька років тому наш цар, що цікавиться не лише війнами, а й плином людської думки, загадав своєму другові й пораднику Тірею відшукати наймудрішу людину світу та вручити їй золотий келих. Це виявилося нелегкою загадкою. Тірей стоптав чимало земель від Гераклов их стовпів (дві високі скелі обабіч Гібралтарської протоки, що їх за давньогрецьким міфом поставив Геракл) до Ерифрейського моря (давньогрецька назва Аравійського моря) і почув сім імен, гідних володіти цим келихом. Серед них було і твоє, мудрий скіфе. Тому цареві Крезу заманулося побачити тебе і власноручно вручити келиха із щирого золота.
— Крез тішить себе думкою, що я кину все заради тієї посудини?— засміявся Анахарсіс.— Передай Крезові, що золото для мене нічого не варте. Ти ще довго пробудеш тут?.. Швидко насуне ніч, і я постелю тобі ложе з м'яких шкур на моєму возі. Я бачу, ти воїн, і моя хата на колесах це, певно, не найгірше...
— Хай вибачає мені господар, що я насмілився перебити його думку, мудрість котрої не знає виміру!— злякано забелькотів лідієць, відчуваючи в Анахарсісових словах відмову і так виразно пригадавши безмежність царського гніву.— Я не знав, що золото нічого не важить для скіфа... Скільки доводилося знати мені народів, золото було їхнім прокляттям, кров лилася річками, і береги тих річок завжди були золоті... Я перепрошую мудрішого з людей, не золотий келих є приводом моєї подорожі, Цар Крез, що спочиває нині після вдалих воєн з греками Анатолії (давня назва півострова  Мала Азія), хоче бачити сімох   наймудріших   світу і говорити   з ними.
— Але я не відчуваю потреби бачити царя Креза.
— Дарма таке мовить гостинний господар. Дарма! Вже чотири мудреці з сімох дали свою згоду на відвідини Креза. Найближчим часом до Сард (столиця держави Лідії) прибудуть Біант Прієнський і Піттак з Мітілен, Солон...
— Солон?— перепитав Анахарсіс.
— Так, так, правитель Афін, найсправедливіший Солоні
— Солон...— задумливо сказав Анахарсіс.— Що ж, передай Крезові, можливо, я приїду.
— Але я мушу знати напевно, нехай вибачить господар мою настирливість, адже володар Анатолії...
— Я вже сказав. Передай цареві,— Анахарсіс втупив небесні очі в лідійця, і той ніяково вклонився, позадкував до свого коня, скочив у сідло.
Анахарсіс стежив, як услід за лідійцем розповзається хмара куряви. Буйні трави обабіч протоптаного кочовиками шляху поступово сховали коня, лідійця, його плечі, закуті у панцир, гостроверхий шолом. Вірний слуга, навіть не схотів переспати до ранку, помчав у ніч.
Солон... Вчитель Анахарсіса в Афінах, його постійний товариш у мандрах і наукових студіях, перший, хто помітив молодого чужшщя, посланця степової Скіфії серед марнославних городян, що вигукували кожний своє під колонами храму богині Афіни Паллади — покровительниці міста. Це були часи, коли розум    Анахарсіса    жадібно    всмоктував    усе,    що траплялося на його шляху,— всі світогляди, науки, міфи —безжурні часи, що передують болісним роздумам, тим роздумам, коли вже не вдовольняє почуте, бо маєш сказати своє.
Обоє були молоді, завзяті, з тією лише відміною, що Анахарсіс прагнув збагнути світ, а Солон замірявся перекроїти його.
Вони подорожували до священної гори Олімпу, вклонялися дельфійському оракулові, пішки обходили околиці Афін, де ремісники творили свої дива. Особливо припав їм до серця Керамік — селище гончарів, де народжувалися амфори-шедеври. На червоному тлі обпаленої глини чорним лаком відтворювалися гоме-рові міфи. Одну таку амфору ремісники подарували Солону. Анахарсісу ж вони піднесли килик (посудина з двома ручками, з якої давні греки пили вино) з фантастичним птахом, що розпластався на дні.
Чимало часу спливло відтоді. Після Афін і тривалих мандрів по Європі, Африці й Азії Анахарсіс повернувся на батьківщину й багато років уже кочував із братовою валкою безмежними степами понад Понтом Евксінським (давньогрецька назва Чорного моря). І тепер Анахарсісові так чітко пригадалася молодість, забуті люди постали зримо, закортіло торкнутися до них рукою, почути Солонову мову, поділитися з ним довголітніми спостереженнями за людським таланом.
Анахарсіс відчув, що ніякі справи вже не втримають його, він поїде до Креза — тільки б побачити давнього друга.
Анахарсіс доручив слугам свою худобу і коні, хату на  колесах,  а   сам  наступного   ранку  в   човні з простеленою на дні кошмою відплив униз за течією Борисфену, прихопивши з собою юнака-слугу... Човен, видовбаний із стовбура величезного дуба, тихо, але завзято різав борисфенові води. Ядучо зелені трави гуляли берегами, жовтіли плавні. Борисфен струмував до Понту Евксїнського вільно й широко. Виднілися засіяні лани скіфів-землеробів, їхні глиняні хатки, дерев'яні загорожі, що мали боронити землероба від зайд-кочовиків. Десь на десятий день подорожі Анахарсіс із слугою вийшли на берег морського лиману, над яким постало молоде грецьке місто з білого вапняку — Ольвія. Анахарсіс купив на ольвійському базарі двох коней — собі й слузі.
Ольвійський купець узяв їх на свій корабель, що мав пливти через Понт Евксінський — і ось Анахарсіс і слуга-юнак уже на скелястому березі Анатолії.
Дорога поступово йшла вгору. Дубові, грабові, букові, кленові ліси, немов клоччя вовни, вкривали ущелини й схили гір. На ніч слуга напинав намет між деревами, настеливши постіль з дрібних віт і альпійських запашних трав. Коні куняли навстоячки, прив'язані до дерева, чутливі до шороху змій, виття шакалів і рику леопарда.
Нарешті подорожні втрапили широку стежку, що звивалася між гірськими селами.
— Чиї ви будете?— спитав Анахарсіс чабана у високому ковпаку із заломленим наперед вершечком.
— Фрігійці (давнє плем'я, що гкило на північному заході Малої Азії) ми, добродію. А ходимо під царем Крезом...
Анахарсіс розповів юнакові, що саме тут колись боги утнули штуку з ненаситним Фрігійським царем Мідасом, котрий благав дати йому побільше золота. Золота, золота, і ще раз — золота! 1 бог Гермес задовольнив жадобу Мідаса. Все, чого торкався Мідас, оберталося в золото, навіть Їжа. Цар мало не помер з голоду і ледь-ледь випросив у богів повернути речам їхній природний зміст.
Що блшкче до Сард, то жвавішав шлях. З'явилися корчми, постоялі двори. На одному з них і заночували наші мандрівники. Вранці, визирнувши на подвір'я, Анахарсіс примітив парокінну колісницю, в яку сідав чоловік в індійській шапочці з барсової шкури. Хода індійця та його рухи видалися знайомими Ана-харсісові, та й взагалі вбрання цієї людини було досить дивне. Індійська шапочка, грецькі хітони, сандалії... Коли людина повернулася обличчям до Анахарсїса і потягнула віжки, щоб цьвохнути коней, обидва аж скрикнули: то був Солон.
Обійми, потиски рук, ляскання долоні, красномовні жести.
— До Креза?
— Так. І ти?
Анахарсіс одв'язав свого коня і поїхав поруч Солонової колісниці. їхні слуги їхали неподалік, на мигах заводячи знайомство. Солон правив колісницею і задоволено позирав на Анахарсіса, його скіфський одяг, непримітну конячину з простою збруєю.
— Я пригадую симпозіум у Пеандра (давньогрецький філософ, що жив у місті Корінфі) в Корінфі,—сказав Солон.— Хтось завважив, що ти, подібно до сонця, живеш на возі у постійному русі. Я дотепер пам'ятаю твою коротку відповідь: «Бо сонце єдине серед богів вільне й самостійне, нікому не підлягає. Та чи не забули ви, яка велична сонячна колісниця, інакше не порівнювали б з моєю, навіть жартома».
Солон розповів про події, що сталися після того, як Анахарсіс залишив Афіни. Всі ті плани, що виношував їх Солон, одної часини визріли у стрункий законопроект. На зборах афінян архонт (вища службова  особа в давній Греції) Солон запропонував низку реформ. Афіняни, що вже впали у відчай, не сподіваючись подолати чвар, які роздирали місто, з ентузіазмом сприйняли нове. Афіняни поклялися дотримуватися запропонованого Солоном державного устрою, і архонт на тривалий час залишав Афіни, начебто з метою об'їздити світ. Насправді ж, добре знаючи своїх гарячих земляків, Солон побоювався, що одного дня його змусять скасувати ці реформи, ще вони й світу гаразд не побачать...
Збігло чимало років Солонових мандрів, і він збирався після одвідин Креза додому, тим більше, що звідти ширилися тривожні чутки: Пісістрат (правитель Афін після Солона) захопив афінський акрополь і намагався диктувати містові свою волю.
Тим часом перед подорожніми постали сірі мури столиці лідійської — Сард.
Місто оточували два ряди широких фортечних стін, заввишки десять ліктів. По них можна було роз'Їжджати колісницею. Мури чотирикутником узяли в лещата місто і видавалися ще неприступнішими і вищими, завдяки рову перед ними.
Вузький   місток    над    ровом    виніс    Анахарсіса й Солона до столичної брами. Масивні квадратові вежі з охоронцями, з рельєфною ліпкою на стінах і двома кам'яними левами над брамою, а за ними, немов полонянки, стриміли мармуровими колонами сонячні іонійські храми й палаци багатих лідійців.
— По що ви прибули, далекі подорожні?— перестріла їх варта біля брами.
— Ми запрошені царем Крезом,— відказав Солон.
Варта шанобливо розступилася, але не випустила їх з поля зору — два озброєних вояки віддалік супроводили гостей до царського палацу.
Колісниця Солона і коник Анахарсіса неквапно їхали вулицями Сард, привертаючи до себе увагу лідійців. Особливо цікавив городян Анахарсіс, а надто його одяг — гостроверха повстяна шапка, шкіряні кирея і штани, облямовані вовчим хутром, низькі чобітки з оленячої шкіри, сагайдак при поясі, широкий ніж з рукояткою — кабанячою головою. Цей дикун, а поруч нього грек в індійській шапочці розмовляли як рівні, навіть більше — як приятелі! Проте Солон і Анахарсіс не зважали на роззяв-лідійців. Вони проїхали гімнастичну залу просто неба, де багато народу на кам'яних лавах спостерігали змагання. Гімнасти навіть покинули свої вправи, щоб роздивитися небачених гостей, за ними й глядачі повернули голови до парокінної колісниці та вершника.
— Лідійці переймають наші звичаї,— сказав Солон.— Ти пам'ятаєш гімнастичні зали Афін? О, я любив їх замолоду!
— А я дивуюся з тих людей. Гімнасти виборюють лавровий вінок чи кубок, а натовп іде на те дивитися, кидаючи свої невідкладні справи.
Солон засміявся:
— Ти здичавів у своїй Скіфії, мій друже! Проте в словах твоїх є істина.
Палац Креза, найвеличніша споруда Сард, оздоблений золотом, яшмою і мармуром, вінчав собою міську площу. Довгі лабрадоритові сходи вели в царські покої.
Фриз палацу, що його підтримували колони, обвиті виноградом, зображував сцени битв царя Алі-атти і сина його Креза з підвладними їм племенами. Всередині палацу стіни рябіли барельєфами, на яких були зображені скорені народи, що везли данину лідійському цареві, хто на верблюдах, хто на волах і конях, інші несли дари в руках.
Гості зачекали деякий час у залі, поки цар вбереться. Крез вийшов до них у простому, збористому вбранні, підперезаний шовковим паском, з миртовим вінком на сивій голові. Це був дебелий чоловік з прямим носом і широким підборіддям. Мав вигляд рішучий, жести широкі, очі розумні, пронизливі. Від нього несло пахощами і вином.
Обійнявши Солона і Анахарсіса за плечі, він оповів, що багато чув про них, мріяв про зустріч, і ось тепер радий їх бачити і сподівається затримати у себе якнайдовше. Настав час збирання винограду, і вино литиметься рікою, де там в біса рікою — морем! Сьогодні дорогі гості викупаються — до їх послуг мармуровий басейн — і відпочинуть з дороги, завтра обдивляться царський палац і Крезову скарбницю, надвечір володар Анатолії, шанувальник поетів і мислителів, запрошує наймудріших людей світу до зали Діоніса (в давньогрецькій   міфології   бог   виноградарства і виноробства) на бенкет і вчену бесіду.
На ранок, виспані и одягнені в короткі плащі, легкі сандалії з царського гардеробу, Солон і Ана-харсіс у супроводі Крезового скарбника перетнули подвір'я палацу і спинилися перед склепінням з масивними дверима, що вели під землю. Знизу війнуло на них вологістю, відгонило пацюками, а сходи занурилися під склепіння; потягнулися в темряву стіни з брил пісковика. Скарбник запалив світильника.
Вони спускалися сходами, микали коридорні розгалуження і збочували у ще вужчі ходи, в?ке дихалося невільно, та, здавалося, не буде краю цьому кам'яному лабіринтові. Скарбник йшов не озираючись, він знав, що чинив, Солон і Анахарсіс поспішали за ним, адже спробуй відстань тут — заплутаєшся серед безлічі ходів і вже не побачиш ніколи людей, навіть якщо тебе шукатимуть.
Зрештою хід поширшав, світильник осяяв галерею і в кутку — масивні залізні двері з добрим десятком засувів і висячих замків. Скарбник брязнув низкою ключів. Потягнув за линву в ніші, і двері, приведені в рух системою важелів, з болісним скреготом, наче жаліючись на людську непосидючість, від'їхали набік.
У залі, що відкрилася, пекучим вогнем до стелі спалахнули купи золотих монет. Тут були й знамениті перші лідійські монети і останньої чеканки, з профілем Креза.
Друга зала була встелена, наче зерном стодола, золотими і срібними перснями, печатками із зображенням царів усього світу, золотими гривнами й бляхами з профілями богів.
Третя зала — то звалені як попало кубки, келихи, посудини часом грубої роботи, проте щирого золота.
У четвертій — зброя. Бронзові та залізні мечі з держалом із слонячої кістки, золоті шоломи й панцири, кинджали крітської роботи. Золоті піхви, коштовна збруя, золоті фігурні налобники, нагрудники, нашийники для коней і верблюдів...
У п'ятій — вздовж однієї стіни золотий трон царя Урарту і колісниця з чистого срібла, немов вирубана з одного виливка, вздовж другої — скарби пограбованого десь храму.
— Я вже ситий,— сказав раптом Анахарсіс.— Крезове подвір'я мені миліше...
Солон перебив його.
— Ти хочеш смертельно образити господаря, не додивившись до кінця? Для нього ці скарби все одно, що поетові власні вірші. Хіба ти ризикнув би відмовити поетові прослухати його творіння?
Далі потягнулася зала із скринями золотих зливків, золотого піску і сувоями листового золота.
— Нащо йому ті скрині з грошима, як ти гадаєш, Анахарсїсе?
— Певно, щоб лічити їх,— стенув плечима скіф.
— Чи не скажеш, шановний скарбнику, ця зала вже остання?— спитав Солон, сподіваючись розвідати, чи скоро кінець їхній мандрівці під землю.
— О, ні! Це тільки половина скарбниці ясночолого повелителя Анатолії, мудрий Солоне.
Анахарсіс і Солон схопилися за голову.
Їх почало нудити від скупчення цього сліпучо масного металу. Вони вже минали зали, не підводячи голови. За мовчазною згодою скарбник, котрому теж зомліли ноги, гнав уперед усе швидше і швидше.
Нарешті він замикає на десять засувів двері з протилежного боку сховища, Солон і Анахарсіс полегшено зітхають, хід усе ширшає, сходи ведуть угору, склепіння над головою вищає, все рідню мелькають розгалуження оманливих ходів, і ось віддилік пробивається   світло,    навколо    виднішає,   скарбник гасить об стінку світильника.
Риплять залізні двері, сонце б'є в очі, і першої миті вони осліплюються, хитаються, підтримують один одного. Мучить нестерпна спрага.
Крез щойно прийняв посланця єгипетського фараона.
Старанно готував лідійський цар війну проти персів. Хитрощами й обіцянками залучав до неї сусідів— Єгипет і Вавілон. Обіцяв їм чималі шматки перської землі. Так надійніше буде, ад?ке перські вояки та їхній молодий цар — противники неабиякі.
О, тоді його величатимуть не володарем Анатолії, а царем царів! Півсвіту ляже йому під ноги. А далі... як то кажуть: одна половина до другої сама тулиться!
Він покликав до себе скарбника. Спитав про оглядини скарбниці.
— Мій повелителю, грек і варвар були вражені! Не хотіли йти звідти. В мене вуха попухли від їхніх гімнів на твою честь!
Крез вдоволено посміхнувся. Золото є золото. А у вас, опріч мудрості, нічого. Після побаченого сьогодні мудреці упадатимуть біля нього й підтакуватимуть на кожному слові. Та є в цьому і певна вада... Не для того покликав їх Крез, щоб курили йому фіміам. Хотів закинути їм питання, що непокоїло його давно, і на котре він, здається, знайшов відповідь, слушну для себе, повчальну для інших. Мудреці мали розвіяти останній сумнів. Треба покликати на бенкет ї синів. Один з них нехай гострить на ньому свого язика, другий — слух. Дарма що німий молодший син, втішав себе Крез,— колись він дуже побивався цим, та тепер змирився,— синові вчинки промовляють про розумну голову!
— А щоб мудреці трохи очуняли після тієї скарбниці,— Крез посміхнувся знову, мовляв, не відають вчені мужі, що не все його багатство бачили, що є в нього речі таємні, не для показу,— і розв'язали язики, треба добряче їх підпоїти.
— Так, так, мій господарю, я вже звелів лаштувати залу Діоніса до симпозіуму.
Найбільше враження справляв у тій залі килим — величезний, товстий килим, п'ятдесят кроків завдовжки і тридцять завширшки. Загадкою для гостей лишалось, як ним оминули колони, створювалося враження, що колони просто росли з килима. Мешканці підводного царства знайшли на килимі своє відображення. Гадюки, тритони, жаби, спрути, риби, медузи роїлися серед водоростей і морських квіток. Той, хто вперше ступав на килим, зразу ж відсмикував ногу і вдруге опускав її, потішаючись своїм переляком. Так ступили на дивовижний килим і Солон з Анахарсісом.
Довгий стіл тріщав від наїдків і амфор з вином. Мармурові ослінчики-триніжки чергувалися з м'якими високими пуховиками — для тих, що спочиватимуть, обіпершись спинами об колони. Чулося докучливе каркання вчених папуг на кільцях-сідалах. Струмував легкий вітерець, що проникав сюди через отвори в карнизі. Солонові й Анахарсісу вклонилися хлопці, один сімнадцяти, другий п'ятнадцяти років — сини Креза. Все було готове. Чекали на знак царя. Солон розпитував хлопців про успіхи в науках, у спорті та полюванні. Менший мовчав, почервонівши, старший відповідав цілком невимушено. Анахарсіс обдивлявся.
Поважно ввійшов Крез. Полинула ненав'язлива мелодія невидимих флейтистів. Він запросив усіх осушити перший килик вина.
— Що скажуть наймудріші з людей про мою скарбницю?
Солон    промовчав,    узявшись   за   ручки килика й удаючи, що допиває вино. Анахарсіс на те мовив:
— Розкажу я тобі таке, Крезе. Бачив я на Борисфені, як одні скіфи везли вантаж баркою, сіли на мілину, поморочилися з тією баркою та й покинули її. Тоді підпливли другі скіфи у порожньому човні, перенесли вантаж на човен, але разом із тим перенесли і лихо. Розвантажена барка попливла, а човен з вантажем потонув.
Цар здивовано повів бровами. Він неуважно слухав, адже сподівався почути принагідну похвалу, і тому не добрав сенсу відповіді. Та перепитувати не годилося, бо це б свідчило про нерозуміння, ба навіть неосвіченість одного із співрозмовників!
— А скажи, мудрий скіфе, царський брате, мені ось про що. Я начуваний хоробрістю твого народу, про його невибагливість мені переказували греки. Ти побачив сьогодні, як живуть мої піддані — лідійцї. Ти бачиш, наймудріший і родовитіший серед скіфів, як живу я, найсильнїший серед лідійців. Скажи мені, чи вам, скіфам, краще живеться?— Крез хитро примружив очі.
— У тебе флейта, виноградні лози і гаманець. У мене лук та стріли. Через те — ти раб, хоч і цар, а я вільний. У тебе завжди безліч заздрісників, отже і ворогів, у мене — жодного.
Це було вже зухвальство. Добре, що не чують слуги, а може, й чують, бо причаїлися за дверима і чекають, коли він плесне в долоні,— міняти страви.
Крез стишив голос:
— У тебе немає ворогів, кажеш? А зброя? Нащо ти її носиш?
— Зброя захищає череду від диких звірів, і мене, коли знадобиться, від пожадливих на мою землю й худобу людей. Нагорода мені у бою — ті, що нападають на мене.
Цей Анахарсіс дивував Креза, і не тільки дивував. Крез почав шкодувати, що закликав на вечерю синів. Підмічав, як не зводять очей вони з русявого скіфа. Слуги наповнили амфори вином. Анахарсіс запивав печену черепаху і рибу водою. Крез і старший син Аттїс наввипередки перехиляли келихи нерозведено-го трунку.
Вбігли раби-скоморохи. Кривлялися, передражнювали Солона, Анахарсіса, самого Креза, один одного і вчених папуг. Перевертали килики так спритно, що не встигало вилитися з них вино. Ходили на руках, задирали ноги, плазували навколішки, балансуючи руками.
Анахарсіс вийшов з-за столу і почав міряти килим від колони до колони. Крез облишив Анахарсіса і заговорив з Солоном про його реформи, вихваляв їх, але завважив, що архонтові легше примирити десятки тисяч афінян, аніж Крезові десятки мільйонів різно-племенного люду.
Далі Крез плеснув тричі в долоні, й царедворці помчали Сардами збирати поетів. За півгодини вони були вже тут.
Із згортками папірусів один за одним обережно входили до зали й читали свої поеми.
Були серед них і молоді, засліплені величчю й багатством Креза, були й старі, обачливі, з відполірованими головами й душами.
Читали те саме, тільки у різних варіантах й неоднакового віршованого розміру. Така вільність дозволялася в лідійській поезії при умові, що героєм є Крез, чи батько його Аліатта, або дід Садіатта і йдеться про їхні військові подвиги.
Анахарсіс кривився на те. Солон, відомий по всій Греції поет, незрівнянний лірик, втупився у килим і мовчав.
Крез позирав на гостей з погордою. Він був задоволений своїми поетами і шепнув наближеному слузі, щоб видали їм із скарбниці по десять золотих лідійських монет.
Аттіс уже невпевнено ніс до рота свого килика. Очима він вп'явся в Анахарсіса, шукаючи, до чого б присікатися.
— Тобі вода корисніша за вино,— глузливо сказав Аттіс.
— І я так гадаю,— Анахарсіс наблизився до юнака, що притулився до колони і напівлежав на пуховику, схилився над п'яним, розпашілим обличчям. Мовив по-скіфському: — Юначе, коли ти замолоду зносишся від вина, то за похилого віку тільки й годен будеш, що носити воду.
— Що,  що? Як,   як?— зареготав   Аттіс.— Повтори ще раз. Може, і я утну по-вашому!
Молодший син спостерігав за цією сценою, поривався до них, але белькотіння, що зривалося з його вуст, бентежило і спиняло німого.
— Ха-ха-ха! Ти насмішив мене, скіфе! То це і є ваша скіфська мова? Яка смішна, якісь гортанні, дикі звуки!
— Хіба може бути,— знову перейшов на лідійську Анахарсіс,— грецька чи твоя лідійська мова краща за нашу? Ти не знаєш життя, мій юначе. Мова не може бути поганою, коли гарні думки і гарні вчинки.
— Ти не жив у полісах-колоніях, там швидко б навчили тебе поважати мови інших народів. Аттіс схопився на ноги.
— Ти маєш раціюі Я хочу подивитися грецькі поліси, а батько не випускає з Сард! Я поїду з тобою і Солоном, я втечу з дому.
Тим часом споночіло, в залі запалили світильники. Чад поступово труїв повітря, стало важко дихати. На подвір'ї, видно, теж було затишно, бо рятівний Зефір не давав себе взнаки.
Випито було чимало. Аттіс уже хропів під колоною, молодший син кліпав сонними очима, і Крез відчув, що годі пити, настала хвиля, заради якої він улаштував цей симпозіум. Крез підвів Аттіса, струсонув його як слід, той розплющив очі.
— Ти наважуєшся спати, коли наймудріші люди приїздять до нас? Слухай, що я питатиму, і ти слухай,— звернувся він до німого.— А відповідь запам'ятайте.
Він повернувся до Солона.
— Про твою мудрість і незчисленні подорожі йде гучний поголос,— до Анахарсіса він не звертався, бо вже не мав надії почути від нього слушну для себе відповідь.— Ти бачив чимало земель і народів. Скажи, мудрий афінянине, чи знаєш ти найщасливішу на світі людину?
Солон надовго замислився. Підвівся з ослінчика, пройшовся, змочив горло вином, запустив пальці в бороду.
Важке питання поставив ти мені, царю. Але спробую відповісти. На мій погляд, це афінянин Телл.
Чому?
— Чимало на те причин. По-перше, батьківщина
Телла — Афіни — знаходилася під щасливою зіркою,
коли народився Телл. По-друге, Телл мав прекрасних дітей і дожив до тієї пори, коли народилися у них діти і всі щасливо зросли. По-третє, закінчив свої дні славно: допоміг афінянам перемогти своїх ворогів при Елевсінї й мужньо загинув у бою.
Крез спохмурнів. Гадав почути інше від мудрого грека. Невже його найбагатша на землі скарбниця (це стверджували всі іноземні гості Креза) не красномовніше за все на світі? Він може виконати будь-яку примху, що спаде йому та його ближнїм на думку, купити найдорожчу в світі річ, наблизити до себе найпотрібнішу людину... Можливість задовольнити всі свої бажання — то і є щастя. Такого висновку поступово дійшов Крез. Але славнозвісні мудреці ще не осягнули цього!
— Хм... Невже ти, любий афінянине, за ніщо маєш моє багатство і вважаєш якогось Телла щасливішим за мене?
— Ти, Крезе, правильно кажеш про своє багатство і свою могутність. Ти пануєш над багатьма народами, але назвати тебе щасливим я не мо-жу раніше, ніж довідаюсь, що вік свій ти скінчив щасливо.
Отже, простолюдина ти ставиш вище за мене! — не стримуючись, забувши про синів, у котрих і сон пропав від суперечки, крикнув Крез.
— Дуже багата людина має такі переваги над простою: вона задовольняє найменшу свою забаганку і легко   переносить   найбільшу біду. Але   щасливого простолюдина захищає від пристрастей і біди його щастя.
Крезові почала набридати ця балаканина. До того А сьогодні він чимало хильнув. Чад від світильників і запах розлитого вина дратували його.
Він скочив з ногами на свій триніЯшк і, розмахуючи руками, прорік:
— Скоро Персія лягке до моїх ніг. Уся Азія покриється новими шляхами — то каравани моїх підданих нестимуть до Сард незчисленну данину! Ти ще зречешся своїх слів, мудрий архонте!
— Дороги людські наперед відомі тільки богам Олімпу...
Так сказав наостанок Солон. Анахарсіс, зачекавши, спокійно мовив:
— Дозволь застерегти тебе, гостинний господарю. Я знаю персів. Замолоду я бачив їх. Ти, Крезе, ходиш у шовку та золоті, вони ?к носять шкіряні штани та куртки. Ти їси та п'єш досхочу, а вони — як випаде. Вина не вгкивають, не знають ні фініків, ані райських яблучок. Якщо ти рушиш на них і завоюєш, то що на тебе чекає там, які багатства? Коли ?к програєш війну, втратиш чимало: скуштувавши твоїх трунків, твоєї розкоші, вони будуть домагатися їх, як голодні вепри!
— І я вчиню з ними, як чиню з найлютішим кабаном на полюванні!
Та блакитні Анахарсісові очі не затьмарилися ані від чаду світильників, ані від лютого Крезового вигуку.
Так скінчився симпозіум Солона і Анахарсіса у Креза, царя лідійського.
Ще кілька днів гостювали грек і скіф у Креза, їздили в дикі гори і до селищ виноградарів, полювали в дібровах і рибалили в гірських струмках, змагалися на філософських турнірах і конкурсах стрільців з лука.
Інколи, облишаючи дерАавні справи, їх супроводжував сам Крез, що, здавалося, не мав серця на Анахарсіса і Солона за їхні небагкані відповіді. Але в душі Крез тепер дуже сумнівався щодо мудрості скіфа і афінянина. Проте під час від'їзду гостей влаштував церемонію і вручив Солонові й Анахарсісу по золотому келиху, як обіцяв колись. Крез вваікав себе людиною слова. Навіть більше, Крез вислав гінця до узбережжя Егейського моря і наказав приготувати вітрильника — перевезти афінського архонта до берегів Аттіки (південна   частина   Балканського  півострова).
Аідійська столиця лишилася позаду. Якийсь час Анахарсіс у своїй шкіряній киреї, верхи на коні супроводжував Солонову колісницю. То були найпрекрасніші їхні дні. Потім Анахарсіс повернув на північ шукати свого воза, воли, коні, вівці, що кочували десь далеко понад Борисфеном.
Солон привіз золотий келих в Афіни, Анахарсіс подарував свого рибалці, що переправив його і слугу через бурхливий Гелеспонт (давня  назва  протоки  Дарданелли).

* * *
Йшов 546 рік до нашої ери. Крез почав війну проти персів. Але цар персів Кір побив його військо у долині ріки Герми, гнав лідійців аж до стін Сард і за два тшкні облогою взяв місто.
Прикутий   ланцюгом   до   колісниці   Кіра,   літній Крез, бухикаючи і спльовуючи пилюку, в розірваній кольчузі, ще вчора найбагатша людина на землі, волочився тепер крізь лави персів-вояк.
Кір змилувався і не гнав хутко коні. Вояки потім подейкували, що прикутий Крез бурмотів дивні слова:
— О Солоне, Солоне... О Анахарсісе...

СКІФОВА   ЖУРБА
Орікес поволі підвів руку із слюдяним ковпачком, затамував подих, щоб не здмухнути мініатюру, націлився і точним рухом накрив її. Тепер без пересторог можна було поратися на столі. Він поставив у нішу над столом мисочки з припоями, зібрав щипцями обтинки золотих ниток, залізні різці завтовшки з волосину занурив у гарячий свинячий жир, і ще раз помилувався на свій витвір через уламок гірського кришталю. Під кристалом у колісниці з четвіркою коней, завбільшки з муху, можна було роздивитися навіть вуха коней і спиці коліс. Подібного ще не бачила Ольвія! Навіть грецькі ювеліри, що постійно тягалися з Орікесом, кусатимуть лікті від заздрощів, коли він принесе мініатюру в ювелірний ряд на ольвійському базарі.
Але вдоволення від цієї перемоги тривало недовго.
Орікес зійшов сходами на подвір'я, звідти в спальню, байдуже глянув на мозаїчну, вчора настелену підлогу, потягнув бронзове кільце вхідних дверей і з маленького ґанку ступив на груботесані вуличні плити. Попростував до ріки, за ним, немов навздогін, кружляло і неслося кам'яним вуличним водостоком усяке   сміття.   Озирнувся на своє   житло — вітерець гойдав на портику   майстерні   залізну   фігурку Гермеса (бог заліза).
Від Гіпанісу (давня назва річки Південний Буг) піднімалися узвозом у верхнє місто жіночі постаті в шалях, з амфорами на плечах. Орікес похмуро проводжав очима молодих, ставних грекинь і каліпідок (еллінізоване скіфське плем'я Нижнього Побужжя) і відводив очі, коли вони дарували йому лагідні погляди чи шанобливо вклонялися. Він був уже відома людина в Ольвії, як у нижній так і верхній частині міста.
Відтоді як купці привезли пораненого Орікеса й виходили ледь живого хлопця, збіг не один рік. Спочатку його поставили вивантажувати вітрильники, а він у вільні хвилини тішився тим, що вирізав з дерева й виліплював з глини коней, оленів, биків, зайців... Це помітив грек-гончар і взяв молодого скіфа підручним. Орікес вразив майстра своєю спостережливістю й економною обробкою матеріалу. Грек відкрив і ювелірну майстерню, куди засадив Орікеса. Скоро пантери, леви, грифони з електру (природна сполука золота і срібла), срібла та золота, виготовлені скіфом-підручним, полонили ольвійську верхівку. Орікес не встигав за їхніми замовленнями. Після того як золотий олень Орікеса завоював оль війський ринок і в багатьох варіантах розійшовся по грецьких колоніях Гостинного моря, а слава про нього досягла царських скіфів, і вони зажадали мати вироби земляка, підручний наважився заснувати власну майстерню. Того оленя замовляли й досі. Роги благородної тварини більше походили на   казкову   гриву, що стелилася за вітром. Підігнуті ноги й витягнута шия піднесли звіра в повітря, й здавалося, спинилася мить, коли олень завис у стрибку. Це не походило на жоден витвір грецьких скульпторів і ювелірів, у яких було все: і велич тіла людського, і глибокий смуток душі, й пластика, і краса, і композиційна віртуозність,— та втратили вони ту незначну міру перебільшення, той непомітний крок від реальності, що надає образові чарівності.
Ольвія розляглася на правому березі Гіпанісу, в його гирлі. Протилежний берег даленів плавнями. Праворуч плесо губилося у видноколі — там починався лиман, далі Гостинне море, або, як прозвали його греки: Понт Евксінський.
З маленької торбини, що висіла на паску, Орікес дістав гребінця. Він був обгризений, деякі зубці поламані, колись біла кістка пожовкла. Ліг долілиць на пісок.
Таїсія... Рука Орікеса малювала шпичкою на піску гребінець, виводила зубчик за зубчиком, а сам він угке линув за Гіпаніс, через степи і вибалки, озера ї гаї, до Борисфенових порогів і вище — до хащ лісових і городищ скіфів-землеробів.
Таїсія. Він орав тоді свою ділянку, обабіч за волами йшли старші брати, сестри мотиками розбивали грудки землі, покраяної плугом,— так гуртом діставалися вони межі, вертали назад і не відривали очей од масного чорнозему, тільки дощі примушували підводити очі до неба та вітри бризкали порохом в обличчя. Якось він роздивився довкола, примітив незнайомих чоловіків і жінок за межею. Він почав затримуватися біля межі, одну дівчину із сусіднього городища встиг навіть роздивитися. її присутність занепокоїла Орікеса. Він пильно стежив за нею, а коли вона відчувала це і підводила голову, затуляв рукою очі, немов позирав на сонце. Чому ця незнайомка хвилювала його більше, ніж дівчата власного городища?
Обоє затримувалися біля межі все довше, погляди їхні сміливішали, старші брати, що за ними не встигав Орікес, частіше гримали на нього.
Забуяли луки в долині Борисфену, виколосився хліб на ланах, а Орікес і дівчина все приходили на ме-жу, і щоразу відстань МІж ними скорочувалася. Стояв гарячий липневий день, вітер палив обличчя, могутній ліс бринів далекою музикою та битим шляхом гуляли вихори бронзового пилу. Межа заросла бур'яном. Ко-жен ішов понад своїм ланом, і реп'яхи чіплялися до шкіряних штанів Орікеса і льняного плаття Таїсії.
Лопотіло за вітром шовкове покривало над високою конічною шапочкою Таїсії, на грудях підстрибували низки бурштинового намиста. Вони зійшлися і вперше так зблизька побачили один одного. Хлопець надивлявся в її зіниці, і поволі всі шуми навколо почали глухнути, танути, для них настала цілковита тиша. Тоді світло й собі почало тьмяніти, немов неквапно згасало сонце. Вони дивилися одне на одного довго, вельми довго, аж поки не посвітлішало, не засяяло знову сонце і не зринули віковічні звуки, посилюючись і набуваючи звичного тембру.
Він поцілував її.
Таїсія відштовхнула Орікеса, проте не сильно. її шапочка лежала долі, вітер куйовдив волосся. Вона витягла з рукава кістяного гребінця, зачесалася, мовчки тицьнула гребінця Орікесу, обома руками спіймала волосся на потилиці, приборкала його вузлом і затягнула червоною стрічкою.
І тут віддалік почувся кінський тупіт. Обоє повернули голови. Шляхом неслося   кілька   вершників, металеві нагрудні панцири вигравали на сонці. В городищах скіфів-землеробів не знали подібного лаштування. Кочовики, царські скіфи? Орікес намацав за паском піхви з кинджалом. П'ять вершників наближалися до Орікеса й Таїсії. Дарма було тікати. Та й хіба міг Орікес тікати в цю мить, за хвилю по першому в своєму житті поцілункові?
«О всевидюча Табіті (Табіті — богиня   домашнього   вогнища,   Папай — бог неба, Апі — богиня
землі), пронеси лихих людей»,— благала про себе Таїсія.
«Я випотрошу їхні черева, якщо вони насміляться заподіяти нам найменшу прикрість»,— гадав сп'янілий від поцілунку Орікес.
Вершники спинилися. Один з них махнув рукою, і троє лишилися на місці, а двоє помчали житом просто до Орікеса й Таїсії.
Той, що був закутий у залізний панцир, у високому грецькому шоломі, з коротким списом в руці, прицмокував і вдоволено посміхався. Ця дівчина — непогана здобич, можна забрати її собі, а той хлопець з кинджалом, якщо не дуже чинитиме опір, може стати за раба і його залюбки куплять грецькі торгівці живим товаром.
Орікес тримав кинджала напоготові. В лівиці міцно затис гребінця, забувши повернути Таїсії. Вершник у високому шоломі подав знак Орікесові, щоб він облишив дівчину. Орікес заперечливо хитнув головою. Тоді другий, що без шолома, в скіфському каптані, кинув у Орікеса дротик. Орікес спритно ухилився й підняв із землі смертоносну залізяку.
—    О Табіті... О Папай... Чи ти, Апі... захистіть його! — ламала руки Таїсія, великі сині очі бігали полем, шукаючи порятунку.
Та марно. Безлюдь, обриси Орікесового городища ледь вгадуються за вітами глухого лісу, тільки бовваніють три вершники-чужинці при дорозі. А вона безпорадна, навіть мотики чи серпа не має в руках, та ще й вершник у панцирі тіснить її від межі в гущавину жита.
Тим часом просвистів у повітрі дротик, кінь мотнув головою, став дибки і затулив собою вершника. Повалився додолу, перекинувся на спину і закачався по землі, намагаючись позбутися й вершника і тієї кусючої істоти, що вчепилася йому в шию і пекла дедалі сильніше. Орікес кинувся до них, замірився кинджалом, той, що впав, похопився, пустив з рук меча, порачкував до свого напарника, а Орікес уже тримав короткого меча у правиці, й, насунувши на лоба повстяну шапку, пішов на ворогів.
Вершник у шоломі покинув дівчину. Витягнув з-за пояса меча, передав його товаришеві і, щоб той устигав за ним, ступою пустив коня на Орікеса, підкидаючи в руці списа.
— Тримайся,— дзвінко крикнула дівчина, Орікес вперше почув її голос.— Я покличу наших!
І кинулася межею до лісу, де причаїлося землеробське городище. Не помічала вона, як навперейми вже неслися, толочачи жито, ті троє, що допіру спинилися край шляху.
Нападники кружляли навколо хлопця, а він стрибав, як пантера, від одного до другого, часом схрещував мечі з пішим, уникав зустрічі з вершником, задкував до лісу, плекаючи слабку надію, що Таїсія під його прикриттям встигне сховатися за земляний вал городища.
Зненацька полем розлігся зойк, Орікес повернув голову і побачив, як двоє тягнуть Таїсію по землі, крутять їй руки, вона відбивається, та сила бере гору, і ось уже дівчина на коні третього, а той свище й махає руками до вершника в шоломі. Орікес несамовито кричить, кидається навздогін Таїсії, та слабкий поштовх у спину трохи збиває його, щось м'яко впивається межи ребра, пронизує тіло болем, але він ще біжить, та все важче підносити руки й викидати наперед ноги, і Орікес затинається, падає, підвестися вже несила, він лізе навкарачки, ще встигає помітити, як проноситься повз нього блискучий вершник у високому шоломі — туди, де пручається й кусає нападників Таїсія,— а далі вже нічого не бачить і не чує.
Коли Орікес виринув з тієї пітьми, був полудень. Сорочка прилипла до спини, тіло заціпло, але спрага виявилася сильнішою за рану й погнала його до води. Втрачаючи свідомість і знову приходячи до пам'яті, Орікес плазував межею, що рано чи пізно, він знав, мала вивести до борисфенових круч.
— Лежи, не пручайся,— почув Орікес покручену скіфську мову і побачив над собою корабельне вітрило.— Я. грек. Ми веземо шкіру. Щойно волоком поминули пороги. Тепер водою аж до Понту Евксінського й до Щасливої (Ольвія — грецькою мовою означає «щаслива). Другий день, як ми підібрали тебе. Ось що ти мав у руці.
Грек покрутив перед Орікесовими очима гребінцем. Юнак простягнув до нього руку й застогнав. Таїсія...
...Орікес ламав дерев'яну шпичку на дрібні тріски,   пучками   ловив   їхні   гострі   дотики,   і це   поволі вертало його до дійсності. Він сидить навколішки на березі Гіпанісу, праворуч кам'яними сходами пнеться вгору Ольвія, перед нього на піску силует якогось малюнка. О боги! Чия це рука, не ваша часом?
Дев'ятнадцять зубчиків гребінця, над ними три постаті. Двоє верхи, і він, Орікес. З руки вершника вилітає дротик, пальці щойно випустили його і вже розслабли, ось-ось дротик має влучити в пішого, але той стрибає вбік,— на малюнку це кілька ліній: відхилений тулуб, ноги відштовхують землю,— і, певно, дротик не поцілить його.
Як не дивно, але це видно на пласкому малюнкові!
Орікес аж відповз трохи назад. Невже то його малюнок? Орікес чудувався ним, і мурашки повзли тілом — таке можна створити тільки в нестямі, цей дротик, що пролітає повз нього... І сам Орікес не безвусий юнак, а бородатий мужчина, дуже подібний до сьогоднішнього Орікеса, тільки вбрання скіфське — сорочка, штани, м'які чобітки, повстяна шапчина...
З усміхом дивився Орікес на малюнок і відчував, як поймає його давно жадане заспокоєння, а все навколо затягується дрімотливим серпанком, і хвильки Гіпанісу хлюпають тихіше, й сірий вапняк Ольвії — храмів, театру, школи, термів (давньогрецька лазня), розлогого ринку — немов затушковується й підноситься в повітря; рухи дівчат, що набирають в амфори води з Гіпанісу, повільнішають, він милується ними, ніжність і потаємна надія на кохання (котрої з них?) повивають безталанне серце. О боги, як завдячити вам, що послали мир душі його!   Це ви водили Орікесовою   рукою й, відтворивши на піску його муки, звільнили від них. Таїсіє, боги звільняють Орікеса від твого образу й твого поцілунку, єдиного й саме тому настільки тривкого!
Можливо, тебе вже немає на білому світі, Таїсіє. Щоліта, відклавши замовлення, вирушає Орікес в край царських скіфів, що тягнеться від Гіпанісу до Борисфену й далі на схід сонця до Танаісу (давня назва Дону). Її вкрав дружинник скіфського царя — то було очевидячки. Орікес-ольвіянин тепер знався на цьому. Але хто? Де знайти його? Царські скіфи не мають городищ подібно до скіфів-землеробів, на возах їхнє житло й родина, сьогодні вони на Борисфені, завтра на Танаісі, а до царського стійбища всі з'їжджаються тільки у випадку війни.
Мистецтво Орікеса відкрило йому шлях до царя та знаті скіфської, що заводили у себе розкіш азіатських монархів і манери полісів Понта Евксінського. Золото і грецьке вино швидко протоптали собі стежки до царських скіфів. Вони пили вино, не розбавляючи водою, на що дивувалися навіть греки. Оповідки про невибагливість та стриманість скіфів відійшли у далеку давнину. Орікес вдавав із себе ольвійського купця, що хоче збути товар якнайвигідніше і тому не гидує пити з чаш — людських черепів біля скіфського вогнища, брататися із скіфами, пускаючи власної крові у чашу з вином, мішаючи її з кров'ю побратима й випиваючи ту суміш, мліти в скіфських парнях під покривалом над розпеченим насінням коноплі, що куриться п'янкими випарами.
Насправді ж він приглядався до кожного скіфа, що стрічався на його шляху — чи не віднайдеться той дружинник? Проте царська Скіфія була велика, пасовиська її тягнулися вище порогів Борисфенових, і якщо самі скіфи багато років тому не відшукали тут заблукане Дарієве військо, щоб знищити його, і воно, тікаючи, прослизнуло до Босфору,— то що вже казати про кочове стійбище дружинника?
Марні розшуки! Час покінчити з ними, Орікесе. Таїсія, ти могла стати жертвою, як непокірна бранка, і кров твоя пролилася під час відправи культу Меча. Чи володар твій загинув у бою, і тебе забито й поховано разом із ним у високому могильнику...
Орікес дивився на ольвійських дівчат, котрі пру-жно ставили ноги в теплий пісок, і жадібні вогники зблискували в його зіницях. Якщо котра з них кидала в бік ювеліра швидкий погляд, тендітним рухом лаштуючи амфору на плечі впритул до щоки, він намагався перехопити його.
Орікес звівся на ноги, закинув далеко в Гіпаніс пожовклого гребінця й набрав мужньої недбалої постави.
Побіжно оглянув Орікес свій малюнок на піску, вже збираючись піти за грекинею, що відповіла йому палким пострілом чорних очей, та раптом побачив, що обриси вершників і пішого скіфа вже не ті скупі й динамічні, що малюнок розплився, а пісок помітно затягує борозни, викреслені шпичкою. Це чомусь занепокоїло Орікеса. Він підібрав тріску, нахилився і почав «чеканити» малюнок. Та коли, підвівши трохи голову, глянув на всю композицію, відчув, що намальоване спершу не поновлюється. Дивно... Забувши про молоду грекиню, Орікес навколішки заходився прорисовувати усі постаті. Старанно окресливши на піску кожну лінію, він підхопився на ноги, відбіг на два кроки й швидко зиркнув на малюнок.
Ні, ні! Орікес у відчаї хруснув пальцями. Це було щось інше. Де розслаблена рука вершника, що кинув дротика, й найжахливіше те, що дротик тепер влучав у пішого! Були втрачені поворот голови, тулуба, рятівний зліт ніг...
Орікес відчув, як липкі намистинки поту обсіли чоло. Тремтячою рукою він креслив пісок, підправляв, поглиблював лінії, з відчаю витер долонею ввесь малюнок, лихоманливо накидав нову групу скіфів, але... Орікес застиг, у розпачі спостерігав, як пісок провадить свою підступну роботу і вітерець допомагає йому.
О боги, боги... Чому ви не вклали в Орікесові руки в ту мить іншого, тривкішого матеріалу? Чому ним став пісок, а не глина, бронза чи золото? Адже в Орі-кесовій домівці, під кам'яною підлогою, є схованка, де він береже золотий зливок. З ним пов'язані мрії про шедевр, його, Орікесів шедевр...
О Папай, нашли на нього ту нестяму, що півгодини тому спрямовувала його руку! О Аргімпаса (у скіфів богиня кохання), нехай болісні спогади, що ти навіяла йому разом з при-борисфеновим городищем і зарослою межею, прийдуть знову! Ті сині очі, трепетні ніздрі, застиглі й гарячі вуста, приборкане вузлом чорне лискуче волосся — прийдіть, станьте навіч... Мучте, крайте йому серце, він і цього року поїде шукати вас, тільки поверніть ту нестяму, дайте тієї наснаги рукам!
Гребінець. Так, цей живий спогад про Таїсію, де він? Орікес зопалу кинувся у воду, замочив сандалії, поли хітона, збагнув марність пошуків у Гіпанісових водах, остовпів на хвилю, вискочив на берег і щодуху побіг у Нижнє місто, подумки обмацуючи заповітний золотий зливок, приміряючи форми для литва, вибираючи потрібне з-поміЯі інструменту.
— О боги, боги! НевАе не зглянетесь наді мною й не повторите того дротика й руки, що вАе пустила його, а іде мене, котрий у неймовірному стрибку-злеті ловить Аиття? Таїсія, твій поцілунок! Дай відчути вуста твої, Таїсіє... О Папай... О Аргімпаса... О Таїсія...— благав Орікес, хекаючи, біЯшчи кам'яною вулицею до будинку, де з портика звисала залізна фігурка Гермеса.

РОЗБРАТ
Пам'яті вчителя з Вінниччини Арсенія  Івановича  Ратушного
Король готський (Готи — племена, що на час розповіді (кінець IV ст. нашої ери) мешкали на Дунаї і в північно-західному Причорномор'ї.) Вінітар сидів на м'яких подушках у просторому наметі. ТяЯіка заАура похилила його голову на груди. Поруч валявся залізний панцир, увігнутий на спині — то був слід антської (Анти — так візантійці називали полян. Поляни населяли територію від Дністра до Дніпра) стріли. Королівські відзнаки — прапор, герб і золота паличка ле>кали в кутку намету, покриті кривавими плямами і пилом. За тонкою стінкою намету чулося хрупання. Це натомлений кінь Вінїтарів, зануривши голову в мішок, ловив губами перлини вівса.
Табір готів спав другу добу. Інколи вартові перегукувалися по колу, і знову западала сонна тиша. Де-не-де лунали стогони  поранених,  бурмотіння  катовара та зойки вояків — чи не ввижалася їм уві сні позавчорашня битва?
Притулившися спиною до намету,— Вінітар виразно бачив обриси тіла, що повисло на прозорій стінці,— куняв королівський джура. Вінітар встав, підійшов до стінки, де спирався джура, і вдарив носаком чобота по тіні. Він вклав у цей удар усю лють, джура похопився, закругляв навколо намету, а Вінітар відчув, як уперше після поразки легшає на серці.
Даремно він занепав духом! Позавчорашня битва була невдала, він тікав із військом від антів—цих відчайдух, що стрілами погнали його вояк,— але то лише початок великої війни. Тієї війни, що має повернути готам славу, зажиту його дідом Германаріхом, який і в сторічному віці тримав меча в руках.
Анти — це півбіди. Головний ворог — гунни, чорні потвори з маленькими очима і широкими вилицями, що лише своїм виглядом наганяють жаху готам і візантійцям.
Анти не загрожували готам, бо мали досить землі, обробляли її, жили переважно осіло і вдовольняли-ся рідкими наскоками на готські міста по Істру та морському узбережжю. Гунни ж з'явилися десь від Меотійського озера, немов сарана вкрили степи, витіснили звідти готів у Дакію (пониззя Дунаю), за Карпати, і не було межі їхній жадобі й настирливості. Вони вихопили чималенький шмат землі з рук готів і зараз тягнули з них данину. З онуків славного Германаріха, якого боялася Римська імперія!
Та приведуть колись йому перед очі на аркані Баламбера, пихатого короля гуннів — Вінітар вірив у це. І щоб забезпечити собі надійний тил у майбутніх битвах з гуннами, Вінітар намислив цей похід на антські племена.
Але хтось попередив антів про небезпеку, бо коли Вінітар з військом підійшов до Змієвих валів — земляної фортеці, насипаної по кордону антських земель,— їх зустріли гарячою смолою, камінням з пращ і хмарою стріл. І вояки готські не витримали, побігли, а із засідки, прихованої густим чагарником, вигулькнула кіннота антів і погнала розладнані лави нападників на південь, у степ. Марно гасав між готськими вершниками король Вінітар, ні криком, ні лайкою, ані канчуком не спинити було втікачів. Проте втрати виявилися не дуже великі, вбитих було менше, ніж наляканих, і Вінітар плекав надію, відпочивши трохи, знову рушити на антів із західного боку, де вони не чекають на нього, або, порадившись із військовими начальниками, напасти на сусідні племена кар-пів, аланів чи склавенів.
За наметом почувся тупіт коней, зчинилися крики.
— Мій господарю! — всередину вскочив джура.— Вартові привели якусь людину, що хоче тебе бачити.
— Впусти.
Торкаючись високими шоломами завіси, в намет увійшли троє вартових і простоволоса людина без кольчуги, сагайдак за плечима, меч у піхвах.
— Королю! Піднімай своїх людей, якщо хочеш помститися полянам. Я поведу вас, і за два дні Бож проситиме в тебе помилування!
— Стань до світла обличчям. Скажи своє ім'я.
— Я полянин Ромас. Ти мусив бачити мене позавчора на чолі полянської кінноти.
— Так, так, твоє обличчя одразу видалося мені знайомим. То це ти нагнав остраху на моїх воїнів?.. Ти хоробра людина, але чого тобі заманулося в моєму таборі? Чи не хоче хоробрий полянин, щоб я скарав його на горло за порубаних готів? — засміявся Вінітар, і цей сміх не обіцяв приходькові добра.
— Мені здалося, король готів хотів мати такого вояка, як я, в своїх лавах...
— Хм... Тобі не позичати нахабства. Розповідай, я слухаю. Ти хочеш служити мені? Чому?
— Поляни образили мене, Ромаса, найхоробрішого серед них...— полянин зиркнув на вартових, потім на Вінітара, натякаючи, що хоче лишитися сам на сам із королем. Та Вінітар удав, що не розуміє його.— Зараз не час розповідати, та повір мені, полянський зождь Бож ненавидить мене, а поляни потурають йому. Накатки своїм воїнам готуватися до походу. Бо А знесилений. Після твоєї...— Ромас закашлявся, бо відчув, що слово «втеча» накличе немилість короля.— В стані Божа чвари. Дуліби (Дуліби,   уличі — племена,  що   належали  до   союзу полян) залишили Божа. Ватажок уличів Микол повів своїх лучників на Данапер (назва Дніпра тих часів  ). Дай мені сотні зо дві вершників, я лісовими хащами і болотами прослизну в спину Божеві, ти вдариш на Змієві вали, й ослаблені поляни покажуть нам свої потилиці.
Так, так, ти повідомив цікаві речі... Дуже цікаві й втішні. Проте як віддячити тобі за це?
Нічого мені не треба поки що. Тільки три сотні вершників. Здобич я собі знайду.
А скажи, полянине-перекинчику (Перекинчик — той, що перекинувся на бік ворога), як карають у твоєму племені за зраду?
Ромас раптово зблід. Відступив до стінки намету, та вартові, що не спускали з нього очей, оточили рослого полянина.
— Ти добре знаєш, як з ними чинять!— продов жував Вінітар.— І я не відступлюся від правила. Хто поручиться, що завтра ти вдовольнишся трьомастами вояками і не забажаєш тисячі, а якщо я не задовольню твоєї жадоби, не матимеш мене за ворога? А ти, я бачу, людина несита. Отож, вбити зрадника, щоб не плодити зради у себе!
Ромас смикнув меча за держало, та вартові спіймали його руку в залізні обійми.
— Королю! Так це твоя дяка?! — скрикнув Ромас.— Твоя плата? А ти мусив чимало заплатити мені за принесену звістку!
Вінітар подумав трохи. Кволо махнув рукою.
— Ти маєш рацію. Звістка справді неоцінима. Я плачу тобі найкоштовнішою монетою — дарую жит тя. Закувати перекинчика в ланцюги і переправити до Дакїї — в рабство. А ти, джуро, накажи піднімати військо, оавтра виступаємо на північ.
Ромас рвонувся, намагаючись звільнитися від варти і кинутися на Вінітара. Та дарма — троє вартових навалилися на нього і притисли до землі.

* * *
Улицький ватажок Микол святкував перемогу над готами в своєму родовому городищі.
Господар і гості розташувалися на просторому обійсті, огородженому високим дерев'яним гостроколом. Двопалатний будинок Микола підносився над околицею, подвір'я прикрашали айстри і кущі вже відгорілих руж, міцна брама   зараз   стояла   розчахнута.
З горішньої палати далеко було видно хати дружин-ників, гончарів, зброярів і кожум'як, малі хижі селян, а за розлогим, садом і пишною лукою, десь під кручами, синів Данапер.
Від маленької прибудови кухар носив їжу гостям, і йому допомагали двоє рабів-служок та донька господаря Оляна. А попід стіною помешкання, витягнутого вздовж гостроколу, де жила челядь Микола, біля довгого столу, на дерев'яних лавах всілися старійшини улицьких родів, дружинники і найповажніші з ремісників та хліборобів при Миколовому городищі.
Старійшини родів витоптали чимало стежок, поки дісталися ватажкового городища, і тому з великим смаком прикладалися до всіх страв. Служки ледь встигали наповнювати жбани медом, квасом і пивом, а тарелі й миски — сочивом (варений горох), кашею пшоняною, пирогами з квасолею та рибою. Гості роздирали навпіл курей, запивали їх пахучим медом, обсмоктані кістки на льоту підхоплювали собаки, що збіглися з усього городища й вичікували на поживу біля брами. Помалу гості задовольнили свої шлунки, розпустили паски на черевах і, крім страв, почали помічати сусідів довкола, господиню і самого Микола.
Дружинники Микола розповідали сивим вусаням, що не брали участі в поході, так, щоб чув і господар.
— Цей боягуз Бож не схотів переслідувати готів і дав наказ повернутися до Змієвих валів...
— Хоробрий Микол, не бажаючи вносити розгардіяш у лави полян, послухався Божа...
— Готи тікали, як заєць від хорта, коли кіннота і чорний крук Ромас з диким ревищем кинулися за ними. Не одна тисяча зайд полягла поблизу Змієвих
валів, але ще більше  дременуло  на Дунай,  щоб  і дітям своїм заказати походи на полян...
— Опісля наш ватажок посварився з Божем і повернув нас додому.
— Дуліби не поділили здобичі з бужанами і тіверцями (Бужани, тіверці — племена, що належали до союзу полян) і теж подалися в свої гори...
— Нехай тішить свою пиху Бож, якщо не схотів чинити по-нашому...
Микол із задоволенням дослухувався тих оповідок. Старий віщун сидів праворуч Микола, наставляв заросле вухо, але не вловлював чимало з того, про що мовилося.
— Що там сталося у тебе з Божем? — спитав нарешті у Микола, і ватажок уличів, що не раз завдячував дідові слушною порадою, нахилився до вуха старого.
— Бож побоявся випинатися далеко за оборонні вали. Він гадав, що готи погодили свій напад з королем гуннів Баламбером. Ти чуєш мене, діду? Я стояв за переслідування проклятих нападників. — Але він наполягав, що за спиною готів ховаються гунни. Ти ж знаєш, діду, тих страховиськ?
— Так, так, то страшні люди. Страшні й численні, хоч і малі на зріст проти нас. Бож мав рацію...
— Ти гадаєш? Хм... Але тоді я не думав про це. Захоплені гонитвою, ми ладні були переслідувати готів до самісінької Дакії...
— Я бачив колись,— правив своє віщун,— як гунни гартують власних дітей, майбутніх мужів. Ще дитя й молока як слід не насмокталося, а його вже таврують  залізяччям. То страшке — рожеві щічки немовляти розсікають залізом, ранами прищеплюють стійкість до болю, витривалість і жорстокість...
— Він наказав мені лишитися на місці, адже готи могли повернутися. А тим часом обіцяв налаштувати посольство з дарунками до Баламбера, щоб вивідати його плани і настрій...
— Бож вельми розумний муж,— хитав головою віщун.— Вельми обачливий і витриманий. Встрявати у війну з гуннами — то велика небезпека...
— Та коли на віче мої дружинники настановили не мати більше Божа за вождя полян, він покликав мене до свого намету і почав просити. Я бачив, що він переборює себе, але зверхність так і струменіла в його словах. Він вважає себе найдостойнішим серед полян. Я одповів на те: пустив готів живими, тепер сам боронися. На землю бужан прийшли готи, уличів вони не займали. І забрав свою дружину. А ще там вийшла оказія: готи покинули свої вози з добром-коштовно-стями, килимами, то пішла суперечка між дулібами, тіверцями і бужанами — хто перший зайняв ті вози. Дулібам забажалося мати якнайбільше, і коли Бож почав ділити здобич порівну, вони пішли геть.
Микол забрав у долоню свої розкішні довгі вуса і задивився на Оляну. Випростовується дівчина, незграбність підлітка переростає у спритність, свідому своєї принади. Вже простоює Оляна з парубками, завелися в неї власні секрети, дивишся, намовить дівчину якийсь чорнобровий на втечу )Втеча — полянський звичай, за яким юнак викрадає наречену за її згодою),— і справляй, татусю, весілля!
— Оляно! Рибко моя, поклич музик.
Дівчина, закидаючи за спину коси, що ввесь час перекочувалися їй на груди, ставно пішла до брами.
— Пройди всі околиці, збери усіх вдатних до гри! — крикнув Микол навздогін.
Миколів син, молодий дружинник Даймир, сп'янілий від меду й пива, патякав на ввесь стіл:
— Цей Бож розвалить союз полян, побачите. Якщо не настановити іншого. Ромас намагався звалити його, та поки що марно. Хіба ви не чули? Го-го! Така була каша заварилася на віче! Після перемоги над готами Ромасові люди почали намовляти дружинників скинути геть Божа, а вождем полянським наставити Ромаса. Як на мене, то я волів би бути під гарячим Ромасом, аніж під Божем, клянуся водою і вогнем! Проте віче, що зійшлося на ранок по перемозі, розділилося. Молоді тягнули за Ромасом, бувалі за Божем. Гарного мужа, вояку образили. Ромас, як не вийшло по його, скочив на коня і зник невідомо де. Подався, бідак, світ за очі!
Микол чекав на Оляну й позирав час від часу на вулицю. Зненацька він помітив кудлату голову, що майнула в отворі брами, почув крик, але за гомоном пияк не розібрав.
Кудлата голова потягнула на себе важку стулку прочиненої брами, відкрилася постать, обвішана ганчір'ям, що колись звалося киреєю:
— Це обійстя Микола?!
— Так, так, жебраче, заходь,— поважно сказом Микол.— Сьогодні я частую всіх.
— Ти частуєш? — скрикнув   обірванець.— КрвО но дякую, але мене вже почастуїшлиі  Дииись,     пін підбіг до   Микола й   показав   червоно-сині   шрами.— Піднімай свою дружину, Вінітар іде сюди!
— Як?! — зірвалися одночасно голоси з усіх кінців столу.
— Вінітар   псреможений і   вже,   певно, зализує рани десь на Дунаї, бідний чоловіче,— сказав Микол, але тривога закралася і в його серце.
— Ха-ха! — істерично зареготав прибулець. — Поки ви набивали тут шлунки, Вінітар розіп'яв Божа, його синів і знатних бужан на деревах! Не вірите? То лишайтеся біля столу й чекайте, коли прибуде поважний гість — сам король! Так, Вінітар удруге напав на бужан і тіверців, що ви їх покинули. Бож програв битву. Я дотепер не можу отямитися, як мені пощастило втекти вночі з тієї загорожі, куди загнали полонених... Я поламав три зуби, поки перегриз линву, а потомлені вартові хропли, наче ведмеді у барлозі... Я піймав коня, що степом шукав свого хазяїна після битви. Ху-у... дайте напитися... Бідний коник, він не знав, що розшуки марні. А я загнав його й кинув у лісі вовкам на вечерю... бо спішив сюди! Я чув, як похвалялися вартові, що на ранок рушатимуть на Данапер. Чуєш, Миколе, і ви, славні вояки? Ставайте до зброї, Вінітар, напевно, вже на відстані денного переходу!
Старійшини улицьких родів, вусаті лучники-дружинники, родичі Микола, домовиті селяни — всі посхоплювалися з-за столу.
— До зброї! На коней!
— Зустрінемо Вінітара, як належить полянам!
— Яка в біса зброя? Нас ледве набереться тут зо три сотні!
— Старійшини — по селах! Піднімайте всіх, хто тримає зброю!..
— Готів десятки тисяч, а нас жменька! Чого ми варті самі? А до волинян і хорватів п'ять денних переходів верхи!..
— Тікати!
— До лісу! В болота! Ховаймося!
— А наші села? Наші житниці, кошари й хліви? До зброї!
— Тікаймо швидше, поки Вінітар не перебив нас!
Тільки старий віщун не зрушив з місця. Шамотів рідкозубим ротом:
— Розбрат пішов метки полянські племена... І ось лихо вже за плечима... Розбрат... Згуба наша...
Микол, що спершу не знав, що чинити, з наростанням того галасу твердішав на обличчі. Паніка од-ноплемінців, їхні суперечливі вигуки немов прояснили Миколові єдиний вихід. Він підвів догори обидві руки.
— Дружина моя бойова! Уличі! Послухайте ватажка свого. Треба зараз же вирушати на північ. Усім, і малому й старому. Зграя готів численна, бужани й тіверці розбиті... Дуліби й волиняни далеко. Ми не встигнемо з'єднатися. Самотужки не встояти проти готів. На північ. В непрохідні ліси, на відомі тільки нам і звірам стежки. В землянках перебудемо лиху годину. Якщо ж Вінітар не облишить наші лини й паші, шукатимемо миру й допомоги у братніх племен... Старійшини родів улицьких, не гайте часу, на  коні! Виводьте роди свої до лісу. Збережемо дітей наших від готських мечів і кинджаліп!
Раптом з вулиці долинула музика, поїш пшидко наближалася.
Бубон підтакував сопілці, нееелкуваті гуслі передражнювали меланхолійну лютню. То Оляна вела музик. Якийсь дідуган вибіг за бриму і замірився на них костуром. Ця музиіиі етили за сигнал. Приїжджі кинулися до   коней, що   паслися   попід   гаєм. Селяни і ремісники, збиваючи куряву, побігли до своїх хиж. Затупали чоботи дружинників по вулиці.
Курява, гвалт, рев худоби, плач жінок, вереск дітей, вигуки чоловіків, рипіння возів під вагою скринь, іржання коней і тривожний пташиний гелгіт на тополях і вербах...
Миколові служки виводили з хліва білі воли. У широку гарбу Миколова челядь зносила майно. Господиня заклякла на лаві в будинку й, сховавши голову в долоні, голосила:
— Хатонько моя насиджена! Пропадає все... Рушники, скільки вишивала їх... не беруть рушників. А ткацьке колесо? Візьми, примости якось... О нещастя, небесна кара, пропало хазяйство! Голку до голки, тріску до трісочки збирала від молодих літ! А теперички холодний вітер гулятиме у цих палатах...
— Не плач, жінко,—втішав її Микол.—Добра наживемо, а от не загубити б найдорожче — волі нашої.
Останнє, що поклали на гарбу, була діжка. Оляна носила від саду в подолі яблука. Із сухим стуком падали вони в діжку.
Коли господар востаннє зайшов у хату, він одразу якось обм'як, постарів. Запал, породжений від'їздом, згас. Тримаючись за піч, важко сів Микол на лаву поруч господині.
— Це мені кара... Бож, я винний перед тобою! Чому я не лишився? Яка гординя погнала мене від тебе, Боже... Не плакали б тепер матері бужан і тіверців над розп'ятими та забитими, не переховували б полянки дрібні діти по нетрях...
Чотири воли, запряжені у гарбу, поволі вшїшли з подвір'я. Обабіч йшли конюхи, джура, кухар, раби-служки. Оляна чекала верхи на Даймировому вороному.
— Тато! Мамо! Виходьте,— гукнув Даймир у вікно, підвівши рудого й сірого коней.
На ґанок ступив Микол:
— Верни служок.
Воли стали. Служки-раби прибігли перед господареві очі.
— Своє майно догляну сам. Ви вільні, я дарую вам волю. Можете лишатися тут.
— Але ми алани, господарю! Замість одного рабства ти пропонуєш інше — у готів?
— Не називайте мене господарем. Хай буду і для вас я Микол. Хочете — лишайтеся, ні — ідіть з нами, але як рівня уличам...
Король готський Вінїтар застав селища уличів спорожнілими. Сліди втікачів губилися в непрохідних болотах і дрімучих лісах. Розлючений король наказав спалити дощенту пограбовані готськими вояками оселі й вертати назад.

 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky