Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Богдан ЧАЙКОВСЬКИЙ
ЮРАСИК-КАРАСИК І ВОДЯНА СНІЖИНКА
Маленька повість для тих, хто мріє плавати на воді й під водою

ТРИДЦЯТЬ ПЕРШЕ ГРУДНЯ

Тридцять перше грудня. Юрасик добре знає, що це останній день календаря. А завтра — Новий рік!
Було це давно-давно, коли ще жили вони в Одесі й тато називав тоді Юрасика малюком. Адже минуло йому тільки три роки, і він багато чого не розумів.
Якось мама привела його з дитячого садка і прямо на порозі вигукнула:
— О, дивись, Юрасику, Дід Мороз приніс нам ялинку! Ану поглянь, яке сьогодні число.
Мама показала рукою на календар, що висів на стіні біля вікна.
Юрасик зиркнув на білий аркуш і побачив на ньому якусь химерну закарлючку й паличку: «31».
— Оці дві цифри — трійка й одиничка — означають кінець року, останній день календаря, — сказала мама. — Сьогодні саме тридцять перше грудня. А завтра настане Новий рік.
На цифрах, скажемо прямо, Юрасик тоді знався поганенько. Він здивовано глянув на маму:
— Як це настане Новий рік?
— Ти хочеш знати, як приходить до нас Новий рік?— втрутився в їхню розмову тато. Він сидів за столом і читав газети. Але тепер відклав їх набік. — Коли такі, як ти, малюки ляжуть спати, з'явиться Дід Мороз, махне чарівною паличкою — і старий рік зникне. — Тато затулив рукою першу цифру на календарі: число «З» зникло. — Бачиш? А оця паличка лишиться. Це вже буде 1 січня — Новий рік.
Юрасик не все збагнув, але промовчав. Він тільки спідлоба зиркнув на календар, примружив спершу одне око, потім — друге. Ще раз. Цифри, мов чарівні, застрибали — то зникали, то знову з'являлися...
Тієї ночі Юрасик довго не міг заснути, йому страшенно хотілося побачити, що робить Дід Мороз. Але, зморений чеканням, він згодом заснув, так нічого й не побачивши...
Підростав Юрасик, і кожної зими все повторювалось так само. Приводила його мама з дитячого садка, а дома вже чекала на нього висока струнка ялинка. Тато сидів за столом, читав газети. І на газетах, і на календарі чорніли ті самісінькі закарлючка й паличка: «31».
Одного разу Юрасик запитав маму:
— Чого це Дід Мороз дарує нам ялинку тоді, коли нас не буває дома? І як він з ялинкою пробирається до кімнати? Через кватирку?
Мама вдала, що не чує, і пішла на кухню. А тато, відклавши газету, усміхнувся добрими сірими очима й мовив:
— Ех, ти...— тут він запнувся, щоб випадково не назвати Юрасика «малюком», — «через кватирку»! Хіба ти не знаєш, що в Снігуроньки, помічниці Діда Мороза, є такий срібний ключик, яким вона відмикає двері в кожній квартирі?.. Я оце йшов додому і зустрів Снігуроньку з Дідом Морозом саме у нас на подвір'ї...
Юрасик, не дослухавши тата, — прожогом до вікна: може, побачить Діда Мороза й Снігуроньку? Та де там...
— Якби ти прийшов трохи раніше, — спокійно вів далі тато, — то міг би зустріти їх...
Не побачив Юрасик Діда Мороза й Снігуроньку ні того року, ні наступного. А торік у Юрасика була взагалі сумна ялинка. Напередодні Нового року він застудився: вже зранку важко дихав, кашляв. Мама, звичайно, не пустила його до дитячого садка. Прийшла лікарка в білому халаті. Вона довго оглядала, вистукувала, вислухувала Юрасика і нарешті неголосно сказала:
— Боюся, щоб не запалення легенів...
Мама злякано глянула на неї:
— Та що ви!
Юрасик знав, що в нього погане горло. Так говорила мама. А «запалення легенів» — це щось нове. Він хотів про все розпитати лікарку, але та вийшла з мамою в іншу кімнату.
Хворів Юрасик довго і якось зовсім забув про свій намір підстерегти Діда Мороза, коли той розноситиме ялинки.
Того ж року вони переїхали з Одеси до Києва. Ось тепер треба нарешті все з'ясувати. Адже Юрасик вже великий: шість літ минуло. Невже не підстереже він Діда Мороза?
З дитячого садка в цей передноворічний вечір Юрасик повернувся, на щастя, раніше: мама не заходила в магазини, ніде не затримувалася. Ще з порога Юрасик помітив, що ялинки в кімнаті немає. «Це тобі не в Одесі», — подумав він про витівки Діда Мороза.
Юрасик хутенько роздягнувсь і одразу до вікна: зараз може з'явитися цей чарівник!..
Великі пухнасті сніжинки м'яко лягали на землю, на дах сусіднього будинку. Ніжно, наче кошенята лапками, проводили по шибках. Надворі темніло, але Дід Мороз не приходив.
За  Юрасиком  рипнули двері.  Він  миттю озирнувся.
— Ну, що? — ступивши до кімнати, запитав тато. — Діда Мороза не було?
Юрасик похитав головою.
— Оце дорогою зустрів я Зайчика, — вів далі тато.— Він подав мені лапку, привітався і каже: «Наш Дідусь Мороз влаштовує цього року ялинку на воді, в басейні. Приходьте з Юрасиком...»
Юрасик сторопів. Він просто не вірив: якийсь бас... басейн... Ялинка на воді?! Хіба таке буває?
А тато вже показував йому невеликий цупкий папірець, на якому зеленіла ялинка і знайомі цифри: «31». Це було запрошення на свято ялинки.
Юрасик розгублено подивився на тата, на маму.
— Ну, що ж, збирайся, — мовила мама.

ЯЛИНКА НА ВОДІ
Всередині басейн був схожий на цирк, тільки не круглий, а продовгуватий. І там, де в цирку арена, Юрасик побачив величезну «ванну», наповнену прозорою голубуватою водою.
У центрі «ванни» прямісінько з води виросла висока, під самісіньке склепіння басейну, ялинка. Вона була розцяцькована блискучими іграшками. «Оце так ялинка!» — захоплено подумав Юрасик.
На свято прийшло багато людей: дорослі й діти. Всі вони квапливо шукали свої місця, штовхалися, перемовлялися, про щось розпитували одне в одного. І від цього все аж гуло навколо. Юрасикові здалося, ніби він прийшов у критий ринок на Бессарабку, де не раз купували вони з мамою апельсини. У басейні справді чомусь пахло апельсинами.
Нарешті з татом вони протовпилися до свого місця на трибуну, що була вище, над самісінькою «ванною». Юрасик умостився на батькових колінах. Звідси ялинку було видно ще краще. Вона ледь-ледь погойдувалась на воді, і в усі боки від стовбура розбігалися маленькі хвильки.
Тільки Юрасик надумав було розпитати батька, чи довго ялинка зможе так триматися на воді; як погасло світло. Стало темно-темно. Плавно полинула тиха, ніжна музика.
І раптом прожектори прорізали непроглядну пітьму. Мить — і Юрасик побачив Діда Мороза. Він стояв на помості край «ванни», піднявши в правій руці довгу палицю із сріблястою зіркою на кінці.
— Здоровенькі були, батьки й малята! Дозвольте вас із Новим роком привітати! — гучно залунало із репродукторів. — Здалеку я приплив до вас водою, привіз подарунків чимало з собою. Хто морозу й води не боїться, — до мене мерщій з'явіться!..
Глядачі схвально загомоніли. Юрасик уже був посунувся з батькових колін, щоб рушити до Діда Мороза, коли це на вишці, що стояла над краєм «ванни», з'явилася дівчинка. Струнка, в сріблястому платтячку, з блакитно-білим корабликом на голові. Вона ступила крок уперед і стрімко шугнула вниз головою, широко розкинувши руки, наче ластівка крила.
— Снігуронька, Водяна Снігуронька, — почулося довкола.
Промені прожекторів різко застрибали, в очах Юра-сикові замерехтіло. А на вишці показалися маленькі дівчатка в іскристих пухнатих спідничках, схожих на сніжинки. Вони заходилися стрибати одна поперед одної у воду. Згори густо посипався сніг.
Глядачі палко заплескали в долоні. Мов заворожений, дивився на все це Юрасик.
На ялинці спалахнули яскраві лампочки. З усіх боків до неї почали підпливати дівчатка-Сніжинки, які щойно пірнали з вишки. А над ними світло прожекторів змінювалося різними кольорами: то синім, то червоним, то зеленим...
— Чарівне видовище! — вигукнула жінка, що сиділа поруч тата. — Тобі подобаються Водяні Сніжинки? — звернулася вона до Юрасика.
Та Юрасикові було не до неї. Він дивився на водяну гладінь, затамувавши подих. Очі в нього сяяли щастям.
Під тихі звуки вальсу Сніжинки парами кружляли у воді. Розпливалися в різні кінці басейну, а тоді знову наближалися до. ялинки, збиваючи ногами біле шумовиння й бризки. На якусь мить вони зникли  під  водою,
потім, знову виринувши, лягали на спину і швидко-швидко пливли, осяяні різнобарвним промінням.
Від його мерехтіння, від небаченого досі дива у Юрасика аж голова пішла обертом. «І як вони можуть так плавати?» — подумав він розгублено.
А дівчатка-Сніжинки утворили вже навколо ялинки велику зірку.
Враз музика стихла. Сніжинки, зібравшись докупи, наче по команді, гуртом пірнули, Погасло світло. Лиш один різкий промінь перетнув водяну гладінь під ялинкою. Мовби в казці, Юрасик побачив на самісінькому дні «ванни» розпливчаті постаті Сніжинок.
Спалахнуло яскраве світло, в басейні стало видно як удень. Сніжинки виринули з води, підтримуючи руками великий прозорий мішок.
А на вишці вже стояли Снігуронька з великою цифрою «З» в руках і Дід Мороз, що тримав цифру «1». Юрасик, як було це колись давно, примружив спершу ліве око, потім — праве. Саме тоді Снігуронька стрибнула у воду, а Дід Мороз, піднявши над головою цифру «1», урочисто промовив:
— З Новим роком, дорогі мої малята. А тепер беріть подарунки до свята!
Музика заграла марш. Сніжинки, розв'язавши мішок, кинулися до трибун, де сиділи глядачі. Перед самісіньким носом здивованого Юрасика виникла білява Сніжинка. Вона подала йому целофановий мішечок, в якому жовтіли апельсини й цукерки, і сказала пошепки:
— З Новим роком! З Новим щастям, хлопчику! — І тут же пірнула у «ванну».
Обличчя, очі Сніжинки видалися Юрасику знайомими. Десь він зустрічав її. Але де?
Жінка, що сиділа поруч тата, підвелася й помахала Сніжинці рукою:
— 3 Новим роком!..
Юрасик глянув  на  жінку.  їхні  погляди  зустрілися.
«З Новим роком, Водяна Сніжинко!» — повторив у думці Юрасик, зачаровано перевівши погляд на Сніжинку, що вже кружляла у воді навколо ялинки.
А зелена лісова красуня, ледь-ледь погойдуючись на голубуватій гладіні басейну, усміхалася до Юрасика іскристими вогниками своїх лампочок.

ГРА НЕ ВДАЛАСЯ
У дитячому садку тільки й розмов що про ялинку на воді. Ого! Не кожному випадало бачити таке навіть у сні. Не минало й дня, щоб Юрасик не згадував про новорічне свято в басейні, про те, як гарно плавали Водяні Сніжинки. Він навіть гру вигадав: «У Водяних Сніжинок». І тільки-но їхню групу виведуть надвір гуляти, як Юрасик уже гукає:
— Нумо гратись у Водяних Сніжинок!
Декілька хлопчиків і дівчаток прожогом кидаються до Юрасика, і всі гуртом біжать до високої ялини, що росте на подвір'ї.
— Цур, я Водяна Сніжинка!
— Цур, я! — лементують одне поперед одного.
— Цур, я Водяна Снігуронька! — піднімає руку в синій рукавичці білява Оленка. Вона боїться води, навіть умиватися не любить, однак завжди хоче бути лише Снігуронькою. «Адже сніг — це не вода», — мовби промовляють її великі голубі очі.
— Цур, я Дід Мороз! — поривається вперед Юрасик, і ніхто йому ніколи не перечить, бо це він вигадав таку цікаву гру.
Точнісінько так почалося все й цього разу. Оксана Дмитрівна, старша вихователька, відлучилася на кухню, і Юрасик миттю зібрав навколо себе цілий гурт друзів.
— Сніжинки, вперед! — командував він. — Водяна Снігуронько, стань коло мене!
Замахавши руками, Водяні Сніжинки почали вдавати, начебто вони плавають навколо ялинки. Оленка — Водяна Снігуронька і Юрасик — Дід Мороз стали на санчата, мовби на поміст. Юрасик голосно вигукнув:
— З Новим роком, малята! У нас подарунків для вас багато. Пливіть мерщій сюди — сірі, білі, волохаті...
Збиваючи валянцями сніговий пил, Водяні Сніжинки затягли пісеньку:

В воді жила ялинонька,
В воді вона росла,
І Водяна Сніжинонька
До неї припливла...


Та гра не вдалася. До санчат підскочив товстун Павлик і штовхнув їх ногою:
— Ялинок на воді не буває. Ялинки тільки в лісі ростуть, — сказав Павлик. — Мій тато мисливець. Він зайця застрелив...
— А от і бувають, — заперечив Юрасик.
— Неправда!
— А от і правда.
— Не буває ялинок на воді, не буває! — кричав Павлик.
Його впертість розлютила Юрасика.
— Тюлень, — гукнув він до товстуна Павлика.
Той образився:
— Як дам!..
І знову штовхнув санчата. Цього разу — дужче. Оленка втратила рівновагу і впала на сніг. Заплакала. Юрасик кинувся до Павлика.
Саме тоді нагодилася Оксана Дмитрівна. Вона розвела за руки хлопчаків, насуплених, настовбурчених, наче півні-розбишаки.
Розмазуючи синьою рукавичкою сльози по обличчю, Оленка розказувала Оксані Дмитрівні:
— Ми гуляли у Водяних Сніжинок. А Павлик не вірить. Каже, ялинок на воді не буває. А Юрасик сам бачив... А Павлик каже, що ялинки тільки в лісі ростуть...
— Ну, годі, годі! Заспокойся, Оленко.
Збуджені грою і сваркою, діти безладно почали доводити Оксані Дмитрівні, що вони гарно гралися, а Павлик заважав їм, що Юрасик сам бачив ялинку на воді, а Павлик не вірить йому і хотів битися.
— Павлик завжди так. Тільки заважає...
— Ану, Павлику, підійди-но сюди, — почувся раптом чийсь голос за спиною Оксани Дмитрівни.
Вихователька оглянулася. Це був Андрій Миколайович, Оленчин татко. Він саме прийшов забирати доньку додому і мимохіть став свідком того, про що говорили діти.
— Так ти, Павлику, не віриш Юрасикові? Ну й ну...— мовив Андрій Миколайович і звернувся до виховательки: — Оксано Дмитрівно, коли ви не заперечуєте, я розкажу дітям про одну пригоду... Хочете послухати про ялинку на воді?
— Хочемо! Хочемо! Розкажіть! — загукали діти. Оксана Дмитрівна показала рукою на великий зелений навіс. Діти дуже любили цей навіс. І влітку, і навіть узимку, в тихі сонячні дні, читала тут Оксана Дмитрівна їм казки.
Юрасик примостився поруч Оленки під зеленим навісом. А сама Оленка гордо поглядала на Павлика: зараз татко йому доведе...

ЛЕГЕНДА ПРО НЕРІНГУ
На березі Балтійського моря, куди впадає річка Німан, жив рибалка зі своєю дружиною. Багато літ не було у них дітей. Та ось нарешті народилася донька. Весела й ласкава, як сонечко, що вранці на балтійській хвилі виграє. Назвали батьки донечку свою Нерінгою.
Минали літа. Нерінга виросла така висока, що найбільша сосна сягала їй лише до пояса. Очі в неї сяяли, наче блакитне небо влітку, а жовті бурштинові коси хвилями спадали на плечі. І серце Нерінга мала добре. Розлютується, бувало, буря на морі, підхопить корабель і несе його на берег: от-от розіб'є об скелі. Нерінга зайде в море, візьме корабель за якірні ланцюги і поставить у затишне місце.
Навколишні моряки й рибалки знали про Нерінгу, не боялися бур: вірили, що Нерінга їм завжди допоможе.
Бувало, що й Нерінга виходила в море рибалити. В човнах пливли рибалки, а попереду йшла Нерінга. На плечах у неї лежала жердина, зв'язана з трьох величезних сосон. Закинуть рибалки невід, а Нерінга своєю жердиною рибу в нього заганяє.
Та рідко бувало тихо в гирлі Німану. Розлютується, розгуляється негода, хвилями море вкриває. Тонуть кораблі й рибальські човни, гинуть люди. Набігають високі хвилі на берег, заливають луки й поля, руйнують рибальські хатини, топлять людей і худобу. Нема порятунку від бурі.
І тоді надумала Нерінга насипати величезний вал поперек гирла Німану, відгородити річку від неспокійного моря. Скликала вона рибалок і сказала їм:
— Треба нам відгородитися од моря. Тоді буде у нас тиха затока, не дістануться хвилі до наших осель, не заливатимуть наші луки й поля. • •- .
Зраділи молоді рибалки:
— Добре, Нерінго, насиплемо вал!
Поміркували старі рибалки й собі погодились:
— Добре, Нерінго, насиплемо вал!
І зібралося на допомогу до Нерінги багато людей з усього краю. Чоловіки й жінки, молоді й старі: хто пішки йшов, хто на возі їхав, хто на човні плив. З кирками, з сокирами, з лопатами. Заходилися люди гори розкопувати, вивертати каміння на сто верст навкруги. А Нерін-га каміння те на дно моря кидала, піском зверху засипала. Пісок вона у фартусі носила — ціла дюна у фартух її вміщалася. Принесе, висипле дюну в воду — і тільки хвилі ген-ген від берега одкочуються.
Довідався про це володар бур і вітрів — Морський Цар. Наслав він на людей страшенну бурю. Два-надцять днів і дванадцять ночей не вщухала буря. Дванадцять днів і ночей працювали люди. Дванадцять днів і ночей висипала в море каміння й пісок відважна Нерінга. І перемогла: насипала довжелезну вузьку косу поперек гирла Німану, відгородила річку від бурхливого моря.
Повернулася Нерінга додому і проспала три дні й три ночі. Прокинулась на четвертий день — глянула: вода в затоці стоїть, не ворухнеться. Чиста гладінь, як безхмарне небо.
І рибалки зажили тихо та спокійно. Не перевертають хвилі їхніх човнів, не заливає вода луки й поля, не руйнує хатин.
І назвали люди ту вузьку смужку піщаної землі іменем Нерінги...
— Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться, — підсумував свою розповідь Андрій Миколайович, Оленчин татко.
— А про ялинку на воді? — вихопився Юрасик.
Андрій Миколайович пильно глянув на нього й повів далі:
— Так от: пливли ми саме повз оцю косу Нерінгу. Я вийшов на палубу, коли це в мене під ногами все раптом здригнулося. Пролунав оглушливий вибух. Очевидно, наш катер наскочив на міну. Мене відкинуло кудись убік. Отямився вже у воді, а плавати я... не вмів. Відчайдушно почав бити по воді руками, щосили бовтати ногами, озираючись навколо — чи   нема   хоч   кого-небудь   із товаришів. Та у морі, — наскільки сягало око, — жодної живої душі, жодного уламка. Що сталося з екіпажем? Де я? Вода заливала рот, я відчував, що занурююся з головою...
Широко розплющеними очима Оленка дивилась на батька. її охопив жах. От татко, і ніколи не розказував про таке!
Весь подався вперед Юрасик, непомітно стиснувши Оленці руку: що далі?..
— Я втрачав останні сили, — вів Оленчин татко, дивлячись на Павлика. — Хвиля майже накрила мене. Але тут мені видалося, начебто я легко поплив, а море й небо враз мовби посвітлішали. На ясному видноколі з'явилася висока постать дівчини. Вона йшла, наближалася до мене, ступаючи просто по воді. Я вже бачив її жовті бурштинові коси, блакитні очі, вуста, які щось промовляли до мене. Але у вухах мені гуло, і я нічого не чув. Дівчина підходила все ближче й ближче, і я помітив на плечах у неї велетенську жердину. «Це ж Нерінга!» — здогадався я і відчув, як дужа рука підтягла мене вгору,
— Тримайся, браток! — розчув я знайомий голос. Це був голос мого помічника. Однією рукою він за щось тримався, а другою мене підтягував до себе.
— Тепер ми врятовані, браток!
— Ми були земляками — обоє з Києва — і міцно здружилися під час війни. Від того, що поруч товариш, я відчув себе дужчим. Тепер можна було і роздивитися, як же мій помічник тримається на воді. Виявляється, поряд з ним пливла ялина з розкішним гіллям. Мов рідну матір, обійняв я її обома руками і полегшено зітхнув...
Діти також радісно зітхнули. А Оленка навіть усміхнулася.
— Хтозна, звідки і як ця ялина попала в море. Певно, її зрубано десь край берега Нерінги і хвилею змило у воду. Принаймні здогад про Нерінгу додав нам сили. Адже десь недалеко має бути рятівна земля.
Мій товариш до війни захоплювався спортом, добре плавав. Коли в Києві відкрили перший басейн, він, як кажуть, цілими днями кис у воді. Однак і йому важко було долати розбурхану стихію. Хвилі зловісно гралися з нами, кидали в різні сторони. Я ще не раз ковтнув гірко-солоної води.
Скрутно нам довелося: самі-самісінькі в мор!, навколо вода — холодна, крижана, що, ніби обценьками, стискає тіло. Над головою темне, гнітюче небо. І ніде ні клаптика землі.
Як довго ми пливли, не знаю. Я вже не міг поворухнути ні руками, ні ногами. Мене починало нудити, памо-рочилася голова. Наче у важкому сні, вчувалися слова: «Тримайся, браток!» Я втрачав свідомість...
Юрасик просто-таки прикипів до місця. Вслухався в кожне слово Оленчиного татка. Коли той згадав про басейн, Юрасик аж напружився. В його уяві ожила ялинка на воді, Дід Мороз, Водяні Сніжинки. Хвилі накочувались одна на одну, билися об стіни «ваини», розкидали навкруги білі баранці, а по воді широко ступала красуня Нерінга. Вона тримала на руках Оленчиного татка й лагідно усміхалася...
— Я отямився на піщаному березі, — почув Юрасик голос Андрія Миколайовича.—Наді мною схилилася обличчя мого товариша.
— Ми врятувалися... — ледь прошепотів він і, важко дихаючи, впав біля мене.
Андрій Миколайович так захопився далекими спогадами, що й не помітив, як довкола зібрався гурт батьків. Вони підходили одне по одному забирати своїх дітей додому і лишалися біля навісу.
— Е, та я вже забалакався, — схаменувся Андрій Миколайович. — От тобі й ялинка на воді,— звернувся він до Павлика. —Якби не вона та не мій товариш — не сидів би я оце разом з вами... Ну, Оленко, кажи, «до побачення». Мама жде, пора додому.
Андрій Миколайович узяв доньку за руку. Батьки й діти почали розходитись.
Юрасика так вразила розповідь Андрія Миколайовича, що тільки на вулиці він схаменувся: «А де ж моя мама?» Мами й справді ніде не було. Певно, вона, як завжди,: затримувалася. Він розгублено озирнувся: почекати маму в садочку? Та чи личить йому повертатися назад? Хіба він сам не втрапить додому? Адже тут зовсім близько. І тато тільки зрадіє, що в нього такий сміливий син.
І Юрасик рушив додому.
Вечоріло. Падав густий лапатий сніг.

СИНЯ ШАПОЧКА
Узимку темніє швидко.
Вулиці вже засвічували свої нічні вогні. На високих сірих ліхтарях спалахнули жовтаві лампочки, навколо яких тремтливо витанцьовували сніжинки. Від будинків і дерев лягали невиразні тіні на припорошені снігом,.тротуари. Перехожі квапились, наче їх хтось підганяв, розмахували руками прямо над Юрасиковою головою. Загубившись у натовпі, він пробирався між людських.ніг. Завернув за ріг сірого будинку, в якому містився гастроном, — тут мама часто купувала різні продукти,— і підійшов до високого стовпчика з написом: «Перехід». Треба було потрапити на другий бік вулиці.
Тільки Юрасик поткнувся на бруківку, як тут зліва вискочив автомобіль. Юрасик відсахнувся, почекав якусь мить і знову рушив. Але тепер на нього посунув тупорилий автобус. За автобусом мчали тролейбуси, автомобілі. Виявляється, не так-то просто перейти вулицю. А як же вони переходили її з мамою? Злякавшись машин, Юрасик повернувся назад на тротуар. Що робити?
І ось велике око світлофора, що досі горіло червоно, згасло, а друге спалахнуло яскравою зеленню. Люди, які скупчилися край тротуару, рушили вперед. Вони поспішали, перебігаючи на другий бік вулиці. Щойно натовп перетнув бруківку, як спалахнуло червоне око світлофора і вздовж вулиці посунула довжелезна валка автомобілів, автобусів, тролейбусів.
Юрасикові це сподобалось. Він стояв нерухомо і зачудовано спостерігав грайливе блимання очей світлофора, штовханину людей і шалений рух машин. Коли зелене око вже в котрий раз підморгнуло йому, Юрасик спробував піти й собі. Нараз перед ним промайнуло в натовпі знайоме обличчя. Чи не Оленка, бува? Ні. Біляве витке волосся вибилося з-під синьої шапочки, великі голубі очі зацікавлено глянули на нього. Незнайомка усміхнулася. Юрасик підтюпцем кинувся за нею. Людей на вулиці повно — не протовпишся. Дівчинка також, певно, поспішала, жваво розмахувала чемоданчиком. Юрасик намагався наздогнати її, але синя шапочка раз у раз губилася за спинами перехожих. Він наддав ходу.
За рогом мав бути Юрасиків будинок. Дівчинка завернула в тому напрямку. Але що це? Зовсім незнайома вулиця. Вздовж тротуару вишикувалися шеренги високих тополь. Тихо. Юрасик спинився мав укопаний: він заблудився. Аж скрикнув з переляку. Дівчинка озирнулася.
— Що таке? — кинулась вона до Юрасика.
Він похмуро мовчав.
— Що з тобою, хлопчику? Де ти, наприклад, живеш? — запитала дівчинка. Вона завжди вживала оте непотрібне «наприклад»,   коли   починала   хвилюватися.
— Вдома...
Дівчинка усміхнулась:
— Як тебе звати?
— Юрасик. — Він, здається, впізнав дівчинку. —
— Я тебе знаю. Ти — Водяна Сніжинка.
Дівчинка засміялася:
— Ти ходиш плавати?
— Мене приводив тато...
— А де ж твій тато?
— Читає газети...
Дівчинка нічого не могла второпати. Смішний якийсь хлопчик. Від горшка — два вершка, а вже сам ходить до басейну.
— Ну, то гайда разом, — запропонувала дівчинка.
Юрасик охоче згодився.
Вони поминули високий паркан, пробігли під дерев'яною аркою. В глибині алеї Юрасик помітив сіру будівлю. Він одразу ж пізнав басейн, де був з татом під Новий рік.
Дівчинка ледве відчинила важкі дубові двері — так намерзло снігу на порозі. Але з приміщення війнуло теплом. У вестибюлі було безлюдно. Лише праворуч, за віконцем будки, що була схожа на касу в гастрономі, куняла бабуся. Дівчинка голосно привіталася. Старенька стрепенулася, відганяючи дрімоту.
— А-а, це ти? Чого ж ти запізнюєшся?
— Я… У нас були піонерські збори. Я, наприклад, навіть не обідала. Одразу сюди.
— Могла й не поспішати. Марія Михайлівна сказала, що тренування сьогодні не буде, — проказала старенька. — Всі вже розбіглися.
Тим часом Юрасик почав роздивлятися навколо. Ось і сходи, якими вони піднімалися з татом. Юрасик рушив туди. Сходинка по сходинці — і він уже на другому поверсі. Десь тут мають бути великі двері, що ведуть на трибуни. Ага — ось! Він натиснув плечем — двері піддалися.
Юрдсик опинився на трибунах. В обличчя війнуло вологою задухою.
Внизу яскріла водяна гладінь. Але сьогодні вона була не такою, як того новорічного вечора. Хтось простягнув по воді декілька линв. Вони поділяли «ванну» на окремі доріжки. Водяних Сніжинок ніде не було видно. Вздовж линв, по водяних доріжках, збиваючи піну й бризки, снували вперед і назад дівчатка у барвистих купальниках га хлопчики в куценьких трусиках. Одні занурювались )у воду з головою, вимахували руками, наче вітряки крилами; другі плавно викидали руки з-за спини, мов стрибали вперед; треті лежали на воді, тримаючись за невеличкі довгуваті дощечки, і сильно бовтали ногами. Невисокий хлопчик пірнув з тумбочки у «ванну», вигукнувши, як у цирку, «оп-ля!..»
Юрасик задивився на плавців. «Мабуть, вони вчаться плавати?», — подумав він.
— А це що за один? — пролунало у нього над головою. — Ти що тут робиш? У шубі! У валянцях...
Юрасик розгубився. З-під густих кошлатих брів упритул на нього дивилися суворі очі дідка.
— Ану, хутчій у роздягальню!
Миттю вискочив Юрасик на сходи. Згори ще долинало загрозливе дідове буркотіння, а знизу вже чувся стурбований голос дівчинки: «Юрасику, де ти?»
Вона накинулась на нього:
— Де ти бродиш?   Давай   перепустку.   Роздягайся!
Юрасик мовчав, не знав, що йому сказати.
Знітилась і дівчинка. Збагнула — певно, він зовсім не збирався в басейн:  у нього   ні   чемоданчика, ні  сумки немає.
— Хто твій тренер, наприклад? Де твій тато?...
Тим часом Юрасик мовчки розв'язав шапку-вушанку, почав розстібати шубку.
Навколо них зібрався натовп — дорослі й діти, що поступово найшли у вестибюль. Вони голосно розмовляли, обтрушували сніг   з   пальт   і   зацікавлено   розглядали Юрасика: «Це що за карапуз?»
— Я заблудився, — видавив із себе нарешті Юрасик. — Я хочу плавати. Ми були з татом на ялинці...
Тепер дівчинка все збагнула. От пригода.
— Юрасику, а де ти живеш? — спитала вона. — Ти пам'ятаєш, як називається твоя вулиця?
Він назвав і вулицю, і будинок, і квартиру.
— То ми з тобою майже сусіди, — радісно вигукнула дівчинка. — Ходімо додому.
— Я не піду додому. Я хочу плавати!
— Як же ти будеш плавати? Для цього треба записатися в секцію, — втрутилася в їхню розмову жінка, що тримала за руку хлопчика трохи старшого від Юрасика. — Ти до школи ходиш?
— Яв садочку. В підготовчій   групі.   Мама каже...
— А де ж твоя мама?
— Мама забула мене... Оленчин тато розказував нам про ялинку... Як вона врятувала його.
— Хто? Ялинка? — вихопилось у дівчинки.
— А це Оленка? — підозріло глянувши на дівчинку, спитала жінка.
— Ні, це Сніжинка!
— Ах, Сніжинка... А може, Синя Шапочка?..
— Може... — зніяковів Юрасик.
— Ну, Юрасику, ходімо додому, — твердо повторила дівчинка. їй хотілося якнайшвидше позбутися надокучливих запитань незнайомої жінки. Але та знову напосіла:
— Ви що, знайомі?
— Вже познайомилися. Живемо, наприклад, поряд.
Дівчинка рішуче взяла Юрасика за руку і швидко вивела його на вулицю. Холодний вітер різко вдарив в обличчя. Бралося на мороз.
Вони поверталися знайомою дорогою. Дівчинка, не вмовкаючи, розказувала то про свої піонерські справи, то про клопоти з макулатурою, яку вони в ці дні збирали всім класом. Юрасик мовчав. Він був незадоволений, що довелось піти з басейну. Коли ж дівчинка почала згадувати про те, як вона вчилася плавати, Юрасик одразу пожвавішав.
— Я спершу страшенно боялася води, — казала вона. — А моя сестричка...
Юрасик підозріло глянув на дівчинку: «Навмисне так говорить. Задається». І вголос додав:
— А я води не боюся. Мій тато воював на морі. Він теж врятував одного моряка. У нас така карточка є. Вони вкупі сфотографовані. Знаєш, як він плаває!
Дівчинка замислилась. Якийсь час ішла мовчки. Та невдовзі пожвавішала і сказала:
— А як це Оленчиного тата врятувала ялинка?..
Юрасик заходився плутано розказувати:
— Ми з Оленкою гралися у Водяних Сніжинок. У снігу. Це гра така. А Павлик штовхнув санчата. Оленка впала. Ну й розплакалась. Усі дівчата такі. Але Оленка хороша. Ми дружимо. Тут прийшов тато. Він був у розвідці. А Павлик завжди всім заважає...
— Ну, хай, — не втрималась дівчинка, — але до чого тут Павлик?
— Він каже, що уміє плавати... А от я буду плавати, як р-р-а-кета! — несподівано випалив Юрасик.
Дівчинка голосно зареготала.
— Гаразд, Юрасику, плавай, як р-р-акета, — весело повторила вона. — Ну, ось ми й прийшли. Це твій дім?
— Мій, — радісно сказав Юрасик, але заходити до парадного не наважився.
— Ти що? Боїшся?..
— А... в цьому басейні плавають усі Сніжинки? — раптово спитав Юрасик.
— Сніжинки?.. Які Сніжинки?..
— Ну, ти — Сніжинка?
— А-а... Що ти! Я — Синя Шапочка... Ну, до побачення, Юрасику! Ох і перепаде тобі на горіхи від мами... Та ти не дрейф! — підбадьорила його дівчинка. — Салют!..
І вона помахала йому синьою рукавичкою.

СТОРІНКА ІСТОРІЇ
Вже поночі. Лежить Юрасик у ліжку і не може ніяк заснути. Правду сказала Синя Шапочка. Ох і перепало йому, від мами! «Чого пішов? Чого не дочекався?!» :— замучила своїми запитаннями.
А тато підтримав Юрасика:
— Росте хлопець. Стає самостійним...
Лежить Юрасик, прислухається, як за стіною перемовляються мама з татом. Це вони про нього сперечаються. Сьогодні увечері Юрасик сказав, що хоче ходити плавати в басейн. Тато погодився, схвалив його бажання. Зате мама...
— Ні, ні, ні в якому разі! — чулося звідти. — Ти ж знаєш, що Юрасик часто хворіє. У нього погане горло...
— Не страшно. Горло поздоровшає, — розважливо веде тато, — заспокойся, люба... Плавання загартовує, виховує сміливість, витривалість...
— Загартовує!.. Бачив, який він прийшов? Зуб на зуб не попаде. Ще невідомо, чим все це скінчиться...
Лежить Юрасик, не може склепити очей. Пригадує Синю Шапочку. Така гарна. Добра. Зовсім як Нерінга. Коли б не вона, міг би назавжди заблудитися. І вже ніколи не побачив би ні мами, ні тата...
А з-за стіни долинає татів голос:
— Люди дав,но навчилися плавати. Давно здолали стихію... А під час воєн... Ось послухай, — звертається він до мами, — яку цікаву історію я нещодавно прочитав у газеті... Ти ж знаєш, поселення наших предків-слов'ян виростали вздовж Дніпра, Десни, Німану, ВІсли...
Юрасик прислухається, тільки не море збагнути, про що це говорять мама з татом. Німан... Там жила Нерінга... А Віела?.. Дніпро — це йому знайоме. Як хороше купатися в Дніпрі. Цього літа, коли вони переїхали до Києва, то рибалили з татом на Дніпрі, в гирлі Десни. Мама ще тоді гримала на них: «Годі вам. Юрасик може застудитися». Але тато не озивався, мовчки закидав. Риба, як і водиться, клювала погано. Татові набридло рибалити, він підхопив Юрасика на руки і кинувся у воду. Вони попливли. Ох, як це приєм'но! Дніпрова хвиля лоскоче, гладить плечі, спину. І ти відчуваєш, як пливеш, підтримуваний татовою рукою. Але... якби уміти та« плавати, як тато. Або — як Сніжинка. Або ходити по морю, як Нерінга!..
Із сусідньої кімнати чути голос тата:
— На Київ напали печеніги. Князь Святослав незадовго перед тим вирушив у похід. Лишилося місто без   воїнів.   Чорною   хмарою печеніги мчали на Київ, і городяни самі мусили взятися за зброю. Не вміли вони воювати, але дуже любили рідний Київ. Цілий день тривав жорстокий бій. Кріпосні стіни багровіли від крові...
Тато розказував так цікаво, що Юрасик аж підхопився на ліжку. Певно, татова оповідь полонила й маму. Вона більше не перечила йому. В хаті запала тиша. Лише настільний годинник у сусідній кімнаті, наче Юрасикове серце: «Тік-так... Тік-так...»
— Сталося неймовірне, — порушив тишу басовитий татів голос. — 3 тилу, в спину печенігам, ударили Святославові воїни...
Юрасиків тато був учителем. Він нерідко розказував цікаві історії, котрі, як здавалося Юрасикові, і в книжці не завжди можна вичитати. Ось і тепер, захопившись, тато розповідав так, ніби продовжував розпочатий ще в школі урок.
— Городяни радо вітали Святослава. Кожний житель підносив йому найдорожче, що було в хаті. Багаті люди — золотий і срібний посуд: келихи, таці, чаші, тарілки. Ремісники дарували зброю: списи, мечі, стріли. А бідняки ділилися з князем останньою міркою жита. Лише один киянин, найбідніший мешканець міста, не мав чого подарувати князеві-визволителю. Тоді він зачерпнув дзбан дніпровської води і подав переможцеві: «О могутній княже, випий цю воду на знак твоєї перемоги! Вода Дніпрова — свята!» Святослав, пригубивши дзбан, передав його стрункому юнакові, котрий один без зброї стояв серед воїнів дружини. «Хай вип'є сей отрок. Він заслужив такої поваги. Це він— ваш рятівник, о дорогі мої кияни!»
— О дорогий мій, — пожартувала мама, — як ти урочисто розказуєш... Хто Ж був «сей отрок»?..
— Цього історія не знає, навіть ім'я його забулося,— відказав тато. — Ми знаємо тільки, що, коли печеніги оточили Київ, «сей отрок» сміливо кинувся в Дніпро. Під градом печенізьких стріл йому пощастило перепливти широку річку, наздогнати Святослава і повідомити йому про напад ворогів.
Юрасик був у захопленні. Він, звісно, так само не вагався б жодної хвилини, коли б довелося перепливти Дніпро, як і цьому юнакові...
Юрасикові роздуми урвала мама, що звернулася до тата з іронією:
— Коли не помиляюсь, ти хотів би, щоб Юрасик плавав так, як «сей отрок»? В басейні, може?
— Ти напрочуд здогадлива, — в тон їй відказав тато. І вже миролюбніше додав: — Це треба, люба... Але мама наполягала на своєму:
— Та зрозумій же, у нього горло... і взагалі не треба було їхати від моря. Все через твою роботу...
Юрасик відчув, що зараз у суперечці почне брати гору мама. І він підхопився з ліжка й прожогом кинувся в кімнату до батьків.
— Мамцю, я хочу плавати!..
Мама від несподіванки розвела руками.
— Юрасику, негайно в ліжко!.. Бідний хлопчику, — вона приклала руку до його чола, — у тебе, певно, жар. Чого ти не спиш?..
— Я хочу плавати! Хочу бути сміливим, як Нерінга. Щоб рятувати людей...
Тато здивовано звів брови. Коли мама вклала Юрасика в ліжко, тато сів скраєчку і таємниче підморгнув:
— Як Нерінга?
Юрасик, хоч і плутано, але досить докладно став розказувати все, що почув того вечора в садочку.
Не дослухавши Юрасика, тато підвівся і вийшов у сусідню кімнату. Він, певно, чимось був схвильований. Юрасик тільки почув уривок фрази, кинутої батьком: «Це неймовірно!..»
Довго ще мама і тато про щось розмовляли, цього разу зовсім тихо, щоб не заважати Юрасикові спати, і він уже нічого не міг розчути. Поволі Юрасик задрімав.
За вікном знесилено стогнав вітер. Певно, добре бралося на мороз: на вікнах з'явилися чудернацькі візерунки, освітлені мерехтливим сяйвом вуличного ліхтаря. Засинаючи, Юрасик мовби вловив звук дзвінка. А може, це йому здалося?.. Крізь сон долинуло коротке:
— Ти?!
— Я!

«МОРСЬКА РОДИНА»
Прийшовши додому з дитячого садка, Оленка тут же попрямувала до свого столика. Вона боялась води, але любила, коли їй розказують або читають про море, про відважних моряків, про небезпечні морські пригоди. На столику лежала розкрита нова книжка, яку вчора купила мама. Вчора ж старша сестра почала читати її вголос Оленці. Дівчинка навіть назву запам'ятала. Така дивна: «Мандри Закомарика». Читала старша сестра Маринка швидко: вона вже вчиться в четвертому класі. Та на одному з найціказіших місць у книжці довелося спинитися: мама уклала їх у ліжко. Сьогодні сестра обіцяла дочитати. Тільки її ще не було вдома: певно, в школі затрималася. Клопоти у неї з макулатурою! Оленка взяла книжку, побігла на кухню. Мама готувала вечерю і відмахнулась від Оленки.
— Хай тобі татко почитає. Мені ніколи.
Татко замислений сидів на тахті в кутку великої кімнати. «Мабуть, про війну згадує, — подумалось Оленці. — І дорогою, коли ми йшли з садочка, теж був неговіркий».
Оленка спинилась. Як цікаво розказував татко про війну сьогодні. Не буде тепер цей бридкий Павлик їм заважати. У неї татко герой! Тільки навіщо він сказав, що не вмів плавати? Все одно ялинка допомогла б йому допливти до Нерінги. Дідусь же розказував, як рятувались раніше моряки. Схопляться за уламок корабля і так допливають аж до берега. За багато-багато кілометрів. А дідусь знає: вій служив на головному есмінці. Недаремно мама називає його «морським вовком». І дідусь не ображається. «Такі морські вовки — найкращі люди на землі», — відбувається жартом дідусь.
— Татку, га, татку? Ти зовсім-зовсім не вмів плавати? — спитала Оленка, подаючи батькові книжку.
Заглиблений у власні думки, Андрій Миколайович розгублено глянув на доньку і нічого не сказав.
— Ну, татку... — не вгавала Оленка.
— Атож, атож... — відказав він, все ще не розуміючи, про що запитує донька.
— А Юрасик, — раптом вихопилося в Оленки, — хоче плавати в басейні. Як наша Маринка. У Водяних Сніжинок гратися також вигадав Юрасик.
— Який Юрасик? — спитав нарешті Андрій Миколайович і глянув на книжку: — Тут написано Закомарик, а не Юрасик.
— Який Закомарик? Це в книжці. А Юрасик — мій друг. Я тобі цілий вечір про нього розказую. А ти мовчиш...
— Ах, отой, що сидів поруч з тобою...
— Еге ж, — зраділа Оленка. — Юрасик приїхав з Одеси. Ми недавно дружимо, але міцно. Я також, мабуть, запишусь до басейну. Юрасик розказував, як гарно там плавали Сніжинки.
Тато здивувався: адже напередодні Нового року вся їхня родина збиралася до басейну на свято «Ялинка на воді». Отоді-то Оленка й закомизилась: «Не піду. Не хочу. Не люблю басейн. Я хочу до дідуся. Він обіцяв повести мене в ліс до Снігуроньки...»
Оленчин дідусь жив на околиці Києва, у Святошині. Там щороку на зимові канікули прямо в парку школярі прикрашали іграшками і лампочками високу ялину. А під нею ставили великого Діда Мороза і Снігуроньку. Оленка з Маринкою любили навідуватися туди, коли приїжджали до дідуся в гості.
Цього разу мама наполягала на своєму: «Дідусь також буде в басейні. Ти ж ніколи не бачила ялинки на воді».
Та Оленка була впертою. Ніякі умовляння не допомогли.
Довелось Андрієві Миколайовичу залишитися з Олен-кою вдома, а мама й Маринка пішли до басейну.
Їхню родину називали «морською». Оленчин дідусь, мамин тато, багато років кочегарив на одному з есмінців російського флоту. Другий дідусь, татків тато, брав участь у Цусімському морському бою. Андрій Миколайович, Оленчин татко, як уже відомо, служив механіком на морському розвідувальному катері. Оленчина мама народилася і виросла, як любила вона говорити, «біля найсинішого в світі Чорного моря», в місті Севастополі.
Оленка і Маринка носили по черзі стареньку дідусеву безкозирку, коли приїжджали до нього в гості. Справді, чим не морська родина?
Та, як на сміх, ніхто з членів «морської родини» не вмів плавати. Буває ж таке!
То було справжнім святом у «морській родині», коли одного разу мама, прийшовши з Маринкою з басейну, раптом сповістила: «А Маринка наша сьогодні, попливла!»
Щоправда, починалося все це з великими труднощами. На початку Маринка страшенно боялася води. Вона неохоче ходила до басейну, куди записав її татко, бо хотів будь-що навчити свою доньку плавати. Можливо, так нічим і скінчилися б зусилля Андрія Миколайовича, якби не розказав він якось Маринці про свою нещасливу пригоду поблизу Нерінги. «Як? — жахнулася донька. — У мене могло не бути татка?» І вона поборола в собі страх.
Маринка не тільки швидко навчилася плавати, але через кілька місяців уже випереджала у швидкості багатьох своїх однолітків. «У Маринки велике майбутнє, вона засипле вас золотими медалями», — якось жартома сказала Маринчиній мамі тренер-вихователька Марія Михайлівна. І мама, — вона вміла всім давати влучні характеристики, —тут же назвала Маринку «Золотою рибкою».
— Ну, Золота рибко, — щоразу зустрічала її мама після плавання, — як у тебе з медалями сьогодні?
Маринка анітрохи не ображалася, а, навпаки, наче доросла, серйозно доповідала мамі про все, що вона робила в басейні.
Непомітно пролинув час. Непомітно прийшов до дівчинки успіх: ось вона вже здобула навіть спортивний розряд. Радів татко, раділи обоє дідусів, та найбільш пишалася досягненнями своєї Маринки мама. «Ви знаєте, — казала вона знайомим, — наша Золота рибка незабаром буде Царицею морською».
Лише одна людина з «морської родини» була байдужа до Маринчиних успіхів. Це — Оленка. Коли їй минуло п'ять років, татко, як і Маринку, надумав записати молодшу доньку до басейну вчитися плавати. Спершу Оленка охоче пішла. З цікавістю поставилась до всього, що відбувалося навколо. Разом з усіма початківцями сміло пірнула у воду. Але виринула з переляком на очах.
Захлинулася, розрюмсалась. Більше ніяка  сила  не затягне її в цей «противний» басейн.
Що ж сталося з Оленкою сьогодні? Батько зацікавлено дивився на доньку.
— Читай, читай, — вже вкотре просила Оленка свого батька.
Але він все ще не брався за книжку.
Нарешті Андрій Миколайович  перегорнув   сторінку.
— То на чому ви спинилися з Маринкою?
— Як Закомарик... Ой, він такий вигадник, як і Юрасик... Він разом з друзями попав на дно моря... Отутечки, — показала Оленка на останній розділ.
— «На дні моря було красиво, — почав читати тато. — Під ногами лежав дрібний пісок. Ніби в тумані виднілися навколо дивні рослини. Між рослинами пропливали рибки. В одному місці здіймалася скеля, а навколо неї лежало багато каміння. Артисти підійшли ближче до тієї скелі і побачили між камінням дивне страховисько. То була страшна потвора з круглою головою, великими очима і численними довгими руками-ногами. То був величезний восьминіг...»
Очі в Оленки розширились, наповнилися слізьми. їй стало страшно. Татко побачив, що вона ось-ось заплаче...
— А чи не пора нам вечеряти? — раптом голосно сказав Андрій Миколайович. — Нашій Оленці треба сили набиратися: вона хоче плавати. Як Маринка.
— О, певно, щось особливе сталося, — озвалась мама з кухні. — Зараз, зараз даю!..
Саме тоді в прихожій пролунав дзвінок. За якусь мить до кімнати влетіла Маринка, розпашіла з морозу, збуджена. Не роздягаючись, вона заходилась розказувати останні новини. Аж захлиналася від квапливості:
— Він такий смішний! І страшенно хоче плавати. Як р-р-ракета!..
— Хто це він? — зацікавилася мама. Та роздягнись ти, будь ласка. — І тут же додала: — У нас теж новина: і Оленка страшенно хоче плавати.
— Оце справді дивина! — вигукнула Маринка. — Ти серйозно? — звернулась вона до сестри. — Може, мама помилилась?
Оленка подумала, потім відказала:
— Повинна ж і я щось уміти...
— Ах ти ж, моя розумнице! — схопила Маринка сестру в міцні обійми і кинулася кружляти з нею по кімнаті. — Ур-раІ Я перша виконаю доручення.
— А це що за нове доручення? — насторожилася мама. —- Ви ж збираєте нині макулатуру. Може, вистачить доручень на цей рік?
— Ну, мамцю, — почала пояснювати Маринка. — Це так легко. Скоро ми переходимо плавати в новий басейн. Там відкривається «жабенятник». У ньому будуть вчити, наприклад, плавати малят. Марія Михайлівна доручила кожному з нас привести в «жабенятник» по одному дошкільникові, наприклад. Розумієш тепер?
— Не зовсім, — спокійніше відказала мама. — Та роздягнись нарешті!.. І перестань оце жахливе «наприклад» повторювати, де треба й де не треба.
Скидаючи пальто, Маринка вела далі свою розповідь. Після школи вона пішла до басейну. Було вже пізнувато, надворі темніло. їх затримали на піонерських зборах: четвертий «Б», наприклад, зібрав  більше макулатури...
Завернувши за ріг вулиці, що вела до басейну, Маринка побачила, як слідом за нею хтось іде. (В цьому місці розповіді мама знову жахнулась, але Маринка її швидко заспокоїла). Це був маленький хлопчик. Маринка прискорила кроки, хлопчик також заквапився. Маринка здивувалася. Раптом він закричав. Вона перелякалася і підбігла до хлопчика. Виявляється, під Новий рік він був з батьком у басейні на святі «Ялинки на воді». Маринка, здається, вручала йому подарунок, і він запам'ятав її.
— Так-так, — втрутилася мама, — я пригадую, біля мене сидів один такий солідний чоловік з хлопчиком. Ти йому справді вручила подарунок. Я ще запитала його, чи подобаються йому Водяні Сніжинки.
— Він навіть у садочку вигадав таку гру — у Водяних Сніжинок, — додала Маринка.
— То це ж Юрасик, — гордо вигукнула Оленка, котра уважно слухала свою сестру.
— А ти звідки знаєш? — здивовано звела брови Маринка.
Оленка спокійно мовила:
— Юрасик — мій великий друг. Хто цього не знає?
— Справді, — втрутився в їхню розмову татко, — Юрасик великий друг Оленки. Сьогодні я розказував у садочку про Нерінгу, Ви б побачили, як слухав Юрасик!..
Маринка радісно вигукнула:
— То це був: ти?! Мамо, татку, я знайшла його. Це Юрасиків тато!.. — Вона зацокотіла так швидко, що здивовані батьки нічого не могли второпати. — Ой, дурна я... — журилася Маринка. — Він мені каже: Оленчин татко... А я не могла дослухати, наприклад, до кінця... Він же ясно сказав: мій тато теж врятував одного моряка... Татку! Це ж Юрасиків тато врятував тебе! — обірвала свою розповідь Маринка.
Андрій Миколайович здивувався.
— Стривай. Чому ти так вирішила? Розкажи все до ладу,— спробував він вгамувати Маринчин запал, але й сам помітно розхвилювався. І було чого. Тривалий час він розшукував свого рятівника. І все марно. А тут раптом — Маринка знайшла. Але стривайте! Стривайте! Оленка говорила, що Юрасик приїхав з Одеси. А він розшукував у Києві... — Ну, кажи до ладу, — звернувся Андрій Миколайович знов до Маринки.
— Але ж все так зрозуміло, — трохи заспокоївшися, промовила Маринка. — Ти ж сам ска-зав ме-ні, — вела вона далі спроквола, по складах, — що згадував сьогодні в садочку про Нерінгу... І Юрасик говорив про те саме... Він ще сказав: мій тато теж врятував моряка. У нас є карточка така, наприклад...
— Карточка?! То ти б так і сказала!.. Де вони живуть? Кажи адресу. Може, це справді він. Невже?.. Дивовижно!..
Тут і Оленка підтвердила, що Юрасиків тато — колишній моряк. Так їй розповідав Юрасик. Вона згодилася тут же відвести татка до Юрасика. Заметушилася мама, брязкаючи ложками й тарілками. їй також хотілося піти з ними. Кинулася до свого пальта Маринка.
— Ні, не може бути, — знову проказав Андрій Миколайович і помовчав. — А що як він?.. Оленко, ти куди? Тобі пора спати... Вже пізно...
Оленка розпхикалась.
— Я хочу до Юрасика. Не буду спати... Я ще не вечеряла... — спробувала вона схитрувати.
Андрій Миколайович, здавалося, трохи заспокоївся.
— Так, так... — казав він. — Маринко, сідайте з Оленкою вечеряти. Нічого зчиняти паніку. Ми з мамою підемо... Повечеряєте — і в ліжко.
Оленка не вгавала:
— Я боюсь восьминога. Хочу з Маринкою спати....
— Які там ще восьминоги? — підвищила голос мама. — Годі вигадувати. Ляжеш у своє ліжко.
Але татко заперечив мамі:
— Та хай уже вкупі... Такий день!.. Ну, ходімо...
За кілька хвилин вони вже були на сусідній вулиці й піднімалися сходами гарного нового будинку. Ось і потрібний поверх, номер квартири. Андрій Миколайович зупинився. Перевів подих. Глянув на дружину. Потім рішуче натиснув кнопку дзвінка.
Проминуло декілька секунд. Двері відчинилися. На порозі стояв високий, ставний чоловік.
— Ти?! — мовив Андрій Миколайович.
— Я! — озвався Юрасиків тато.
І друзі кинулись один одному в обійми.

ПІОНЕРСЬКЕ ДОРУЧЕННЯ
Маринка бадьоро крокує тротуаром. Серце їй наповнює радість за Юрасика, за Оленку. Хто б міг подумати, що Оленка, яка найбільше на світі боялася води, раптом наважиться вчитись плавати. Мабуть, у цьому їй, як і Маринці колись, допомогла таткова розповідь. А може, дружба з Юрасиком?
Бадьоро крокує Маринка до дитячого садка. Думає. Якщо Оленка і Юрасик хочуть плавати, то знайдуться в садку інші бажаючі. Треба тільки домовитися із завідувачкою садка. Сказала ж тренер Марія Михайлівна, що сила спорту в масовості. А де ж іще взятись масам, як не в Оленчиному садочку? Марія Михайлівна так і сказала: «Ви піонери, і ось вам доручення: киньтесь по будинко-управліннях, по дитячих садках і приведіть мені армію дошкільнят!» Хто-хто, а вона, Маринка, неодмінно навербує цю армію!
Крокує Маринка бадьоро. Але в душу закрадається сумнів. Завідувачка садка, певно, знає її: Маринка іноді забирала Оленку додому. А от що скаже дитсадівська лікарка — сувора, невблаганна тітонька в рогових окулярах? Вона все може зіпсувати. Не дасть довідок — і все тут... Ой, як же це вона, Маринка, забула? Марія Михайлівна сказала: «Ніяких лікарів. Всі дитячі лікарі — страх які консерватори! Ми самі обстежимо дітей. У нас хороший спортивний лікар...» Ой, як же це чудово! Ну, як вона могла про це забути? Все просто. Щоправда, доведеться ще переконати Юрасикову маму, що ангіна — не завада плаванню. Навіть навпаки, плавання зміцнює носоглотку: дихати доводиться, наприклад, у воду... Не дихати, а видихати...
Маринка раптом втратила провідну думку: її увагу привернув гучний галас, що долинав із-за високого зеленого паркана. Виявляється, вона вже прийшла до дитячого садочка. А ось і ворота. Двоє хлопчиків захоплено кидаються сніжками. «Чергові», — догадалася Маринка.
— Ти куди? — широко розкинувши руки, загородив їй дорогу хлопчик-товстун.
— Мені треба в садочок, — мовби нічого не сталося, відказала Маринка.
— Ач яка! Садочок!.. Зараз тиха година.
— А ви чого тут?
— Ми — прикордонники.
— Отже — чергові?
— Звісно.
— Не вигадуй, Павлику, — звернувся до товстуна його товариш і звів очі на Маринку: — Ніяка не тиха година. І чергових у нас тут не буває...
Маринка збагнула, що перед нею був саме той Павлик, котрий учора образив Оленку.
Павлик скосив сердитим оком на дівчинку:
— Чого прийшла? Сваритися?
— Ні, записувати до басейну. Вчити плавати, — вирішила Маринка не затягувати суперечку. — От ти умієш плавати? — звернулася вона до Павлика.
— Ще як! — Павлик аж підсвиснув.
— Неправду він каже, — втрутився його товариш. — Ми в одному будинку живемо, — додав він, мабуть, для переконливості.
Павлик пожбурив у нього сніжкою. Але не влучив. Той у відповідь також замахнувся, однак Маринка вчасно схопила його за руку.
— Не битися! Ведіть мене до завідувачки.
Павлик враз зник за хвірткою. Його товариш, вирвавшись із рук незнайомої дівчинки, кинувся слідом за ним. Певно, хлопчаки вирішили, що Маринка стане скаржитися на них завідувачці садка... Сама колись була такою... «Цікаво, як зустріне мене Юрасик?» — подумалось дівчинці.
Вона прочинила хвіртку й рішуче ступила на подвір'я.
Поміж дітей у дворі Маринка побачила Оленку. Юрасика, щоправда, ніде не було видно. Хтозна-куди зник і Павлик із своїм дружком. Обійшовши дітей стороною, Маринка попрямувала до двоповерхового кам'яного будинку, що стояв у кінці двору. Саме в цю мить на ґанку з'явилася завідувачка дитячого садочка. Вона склала рупором долоні й вигукнула:
— Усім, усім, усім! Обі-ід!..
«Спізнилась. Яка невдача!» — подумала Маринка, але тут же прискорила кроки. Назустріч їй прямувала привітна Оксана Дмитрівна.
— Маринка прийшла! Маринка! Записувати до басейну, — подала голос Оленка, побачивши свою старшу сестру. Ще звечора вона мріяла про цю зустріч.
Діти, радісно вигукуючи, оточили Маринку. Хоч ніхто з них до ладу так і не второпав, про який басейн говорила Оленка.
— А де Юрасик? — спитала в сестрички Маринка.
Виявляється, Юрасика в садочку не було. Дзвонила його мама і сказала Оксані Дмитрівні, що він дуже захворів. Маринці раптом стало не по собі: чи не винна вона в цьому? Адже вчора, повертаючись із басейну, вони довго розмовляли на морозі.
Підійшли виховательки.
Настала відповідальна мить. Нічого не вдієш — треба братися до виконання піонерського доручення. Шкода, що немає Юрасика. Ось хто зараз дуже допоміг би Маринці. Зійшовши на ганок, Маринка, наче з трибуни, звернулась до присутніх:
— Діти! Хто вміє плавати, підніміть руку.
Ліс рук несподівано виріс перед Маринкою. Оксана Дмитрівна усміхнулася. Саме тоді з'явилася жінка в рогових окулярах — дитсадівський лікар. І це зовсім збентежило Маринку. Вона навіть свою синю шапочку скинула чомусь із голови.
— Що тут за мітинг? — суворо спитала лікарка, але, помітивши завідувачку, перепитала стурбовано. — Щось трапилось?
— Все гаразд. Ось прийшли агітатори, — вказала на Маринку завідувачка, — із басейну. Відбирають дітей для плавання.
Маринка помітила, як у лікарки за опуклими скельцями окулярів округлились темні очі. На суворому обличчі з'явився майже переляк. Губи їй затремтіли.
— Хто це міг придумати? Дітей... плавати... Ні, я не беруся відповідати... Вони ж зовсім крихітки...
— Але дозвольте, — зібравши всю свою рішучість, урвала її Маринка, — в Голландії, наприклад, дітей починають вчити плавати з п'яти років. А в Австралії навіть в три роки, наприклад...
— Хочу в Голландію!.. В Австралію, — вигукнув хтось голосно.
Хто це? Маринка обернулася. Це був Павлик. Вона привітно помахала йому синьою шапочкою.
— Ні, навіщо? У нас теж починають плавати рано. Ось я, наприклад, — вирішила вдатися до особистого прикладу Маринка, як це часто робив їхній піонервожатий. — Та у нас для малят буде спеціальний басейн — «жабенятник», — сказала вона лікарці.
І саме це стало непоправною Маринчиною помилкою: діти враз зарепетували:
— Ми не маленькі... Не хочемо в «жабенятник»... Не треба «жабенятників»!.. Не треба!..
— Бачиш, діти не хочуть, — зраділа лікарка і кинула переможний погляд на Маринку.
Маринка хотіла щось відповісти, довести, переконані, але твердий клубочок підкотився їй до горла. Дівчинка скочила з ґанку і подалася геть.
Навздогін їй гукали діти:
— Не хочемо в «жабенятник»!.. Хочемо в басейн! У великий!
Особливо вирізнявся різкий Павликів голос, але Маринка вже ні до чого не дослухалася. Гірка образа стискала їй серце.

ЩО ТАКЕ ЖИТТЯ!
Юрасик справді захворів. Декілька днів у нього трималася висока температура, боліло горло. Мама страшенно хвилювалася. «Знову горло, знову горло», — повторювала вона. Та ось хвороба відступила. Прийшов лікар і сказав:
— Молодець! Переборов ти свою недугу. Полежиш іще днів зо два, а там і гуляти можна.
Мама полегшено зітхнула.
Надвечір того дня Юрасика відвідала Оксана Дмитрівна. Вона принесла великий пакунок. Урочисто поклала на стіл. Поволі почала розгортати.
Були в тому пакунку кольорові картинки, кілька книжечок, пластилінові зайчики.
— Це тобі твої друзі передали, — сказала Оксана Дмитрівна. — Вони не забувають тебе, Юрасику. Хочуть, щоб ти швидше одужав.
Одна картинка особливо сподобалася Юрасику. Він став пильніше її розглядати. Оксана Дмитрівна хитро примружила очі.
— Це тобі Павлик намалював... Він сказав, що більше ніколи не буде сваритися з тобою.
— Спасибі! —прошепотів Юрасик. — Мамо, глянь,— подав він картинку мамі.
На великому аркуші цупкого паперу була намальована ялинка. А внизу, під ялинкою, билися об її товстий стовбур гребенясті хвилі. З краю, тримаючись за якийсь уламок, до лісової красуні підпливало двоє людей. Над поверхнею води виднілися дві шапки-вушанки з червоними зірочками.
Треба було гадати, що то наближаються до ялинки на воді батько Оленки та батько Юрасика. Звичайно, весь садочок знав уже про щасливу зустріч двох колишніх друзів-моряків.
— Подумати лише, — звернулася Юрасикова мама до Оксани Дмитрівни, — скільки неймовірного буває в житті. От хоч би ця пригода... — додала мама, повертаючи Юрасикові малюнок.
І мама оповіла Оксані Дмитрівні кінець історії, недоказаної Оленчиним татком у садочку.
...Знесилених, задубілих від крижаної води, механіка і його помічника знайшов на березі Нерінги один місцевий рибалка. Разом з дружиною він ледве переніс обох моряків до своєї хатини, що заховалася на березі в густому сосновому ліску. Декілька днів його старенька дружина то купала врятованих у хвойній воді, то мастила риб'ячим жиром, то поїла тільки їй відомими настоями з трав, поки все ж не виходила моряків...
Та одного дня наскочили на хатину рибалки гітлерівці й схопили механіка та його помічника, кинули до тюрми. Далі — відомо що: допити, знущання, концентраційні табори. Так війна розлучила друзів.
Після перемоги Оленчин татко — Андрій Миколайович — повернувся до Києва. Виявилось, що батьки його загинули, будинок, в якому вони жили до війни, був ущент зруйнований. Нікого з рідних його помічника в живих теж не лишилося. Так обірвалась остання ниточка, що могла зв'язати давніх друзів у новому житті.
Андрій Миколайович, щоправда, не втрачав надії. Влаштувавшись працювати на завод «Ленінська кузня», він і далі продовжував шукати свого рятівника. Та все марно.
А в цей час Юрасиків тато, дізнавшись про загибель усіх родичів у Києві, вирішив оселитися в іншому місці. Своїм пристанищем він обрав Одесу, де почав працювати в порту і разом з тим заочно вчитися в університеті. Так колишній моряк став учителем...
Він так захопився історією, що надумав захистити дисертацію, — підсумувала Юрасикова мама свою розповідь. Вона вказала рукою на стоси газет і журналів, розкиданих по всіх кутках кімнати, й зневажливо додала: — Нікому здати все це в макулатуру.
— Ну, що ж, — вставила слово Оксана Дмитрівна,— для дисертації, кажуть, треба гори книг і журналів перевернути, знаєте...
Мама чи то серйозно, чи то жартома зауважила:
— Через  цю дисертацію  ми Чорне  море  покинули.
Не можна сказати, що їй не подобався Київ. Просто всім зрозуміло: для Юрасикового горла корисніший одеський клімат.
— І от як дивно буває в житті, — знову мовила мама. — Майже півроку люди живуть поруч. Вулиця біля вулиці. їхні діти відвідують один і той же дитячий садок. Одну групу. Мама забирає Юрасика, татко водить в садочок Оленку... Дуже часто зустрічаються...
— Але ж ви не знали одне одного, — підхопила мамину думку Оксана Дмитрівна. — Чого в житті не трапляється... Басейн, саме він звів докупи дві родини... — замріяно сказала вона і мовби ненароком додала: — Так, плавання — школа мужності, відваги, знаєте...
Мама підозріло глянула на Оксану Дмитрівну: «Що з нею? Досить, що Юрасик щоденно торочить про оте плавання...» Але й словом не обмовилась. Тільки перевела погляд з Оксани Дмитрівни на Юрасика, а з Юрасика — на Оксану Дмитрівну: чи не змова в них?
— Ой, пробачте, Оксано Дмитрівно, мені треба на кухню... Я незабаром...
Мама вийшла. А Оксана Дмитрівна наче й не збиралася додому. Вона взяла одну з подарованих Юрасикові книжок, які сама щойно принесла в пакунку, і запропонувала почитати вголос. Це були «Казки». За декілька хвилин Юрасик уже реготав з пригод Івана-Дурника, і так голосно, що мама не втерпіла й докірливо зауважила з кухні:
— Оксано Дмитрівно! У нього ж горло...
— Атож, атож. Зараз ми іншу. Ага... Ось... «Пригода з ОвіСІйком», знаєте...
Казка відразу захопила Юрасика. В ній ішлося про те, як маленький Овсійко, сидячи з вудочкою на березі моря, задрімав з нудьги і — шубовсть!—упав у воду. Та не злякався хлопчик, пірнув глибше і миттю досяг морського дна. А дно морське просто казкове!
— «...по камінню, наче великі вишні, розкидані актинії, і всюди сила-силенна різних цікавих речей: от цвітуть-хитаються морські лілеї, миготять, наче мухи, швидкі креветки, он лізе морська черепаха», — поволі читала Оксана Дмитрівна.
Юрасик вмостився на ліжку, підібгав під себе ноги, замислився. Жив і він біля моря. Ловив з одеськими хлопчаками бичків. Купався з татом у Лівадії. Але щоб отак!
Він скоса поглядає на акваріум, де шугають пустотливі рибки. І видається йому, що це вже не Овсійко, а він, Юрасик, плаває по дну морському, знайомиться з актиніями, лангустами.
Враз чує — над головою у нього мовби кларнет запищав:
«Ви хто такий?»
Дивиться — над головою у нього величезна рибина в сизо-срібній лусці, вирячила очі, вищиривши зуби, приємно усміхається, наче її вже засмажили і вона лежить на блюді посеред столу.
«Це ви говорите?» — спитав.
«Я-а...»
«Як же це ви? Адже риба не говорить!»
Усміхається Юрасик. Цікаво на дні морському. Але для цього треба уміти плавати. Та й то, хіба можна так запливти на дно моря?
«Ну що ж, пливімо!» — сказала риба. А він одразу хап її за зябра й кричить:
«Я — готовий!»
«Стривайте! Ви, страховисько, надто засунули свої лапи в зябра мені...»
«Нічого!»
«Як то — нічого? Порядна риба не може жити не дихаючи».
Юрасикові аж подих перехопило. Не збагне: чи то Овсійко, чи то він сам мандрує підводним царством, ухопившись за риб'ячі зябра...
— Оксано Дмитрівно, а таке буває?..
— Це, щоправда, казка,— відповідає вихователька.— Але тепер люди запливають на великі глибини. Потрібні тільки акваланг, маска, ласти, знаєте...
— Вечеря вже готова, — долинув мамин голос із сусідньої кімнати. — Що ж це наш батько затримується? Лишайтеся, Оксано Дмитрівно, повечеряєте з нами, — припрошувала вона виховательку.
— А я, мабуть, лишуся, — несподівано згодилась Оксана Дмитрівна. — Мені треба поговорити з вашим татом. Цими днями приходили в садочок із басейну, знаєте...
Мама перелякано замахала руками на Оксану Дмитрівну.
— Ходімте, я вам покажу, — взяла вона під руку
Оксану Дмитрівну, прямуючи в сусідню кімнату, — один узор... Збираюся вишити... Часу тільки малувато... Все клопоти.
Мама заговорила тихіше.
Юрасик перевернувся на ліжку, присунувся ближче до дверей, щоб ліпше чути їхню розмову. Та мама і Оксана Дмитрівна довго про щось шепотіли, і йому вдалося вловити лише окремі слова. Зрештою він здогадався, що йшлося про торішню пригоду на дачі.
І Юрасик пригадав дитсадівську дачу. Як там було чудово! Над головою шумлять старезні сосни, тріпоче листям осика, погойдуються від легенького вітру березові сережки. Навколо квітів неначе витанцьовують барвисті метелики. Переспівуються пташки...
Але не про це велася розмова за стіною. Йшлося про пригоду біля фонтана. Цим фонтаном Юрасик зацікавився одразу, як приїхав на дачу. Місцеві архітектори спорудили водограй у вигляді величезної ванни, котру обмивали по краях легенькі цівки води. Через ванну перекинули вигнутий місток. На ньому зустрілося двоє баранців. Зчепилися упертюхи рогами, не поступаються один одному дорогою — от-от шубовснуть у воду. А з чотирьох кутів ванни їх поливають потужними струменями води величезні рибини. Широко роззявивши пащі, вони мовби сміються з баранячої впертості.
Юрасикові сподобався фонтан. Після обіду, під час тихої години (Юрасик ніколи не любив спати), він непомітно вибіг на подвір'я. Коли няня спохватилася, то вже було пізно: в одягу, в тапочках Юрасик відчайдушно бовтав у воді руками й ногами, певно, намагався пливти. Няня перелякалась: адже так можна і втопитися — води в фонтані повно-повнісінько. Та й «плавав» він, певно, вже довго — весь посинів і дрижав...
— От бачите, — почув Юрасик з-за стіни голос Оксани Дмитрівни, — мабуть, Юрасикові саме життя визначило бути плавцем...
— Еге ж, — їй мама, — та ви знаєте, як він після цього хворів... У нього ж горло...
— Життя, життя, — прошепотів Юрасик, — весь час тільки й говорять про життя. А що воно таке, оце моє життя?..

ЗМОВА
Юрасиків тато від'їжджав до Москви. Приблизно місяць, сказав він, доведеться йому гортати-перечитувати журнали й газети в центральній бібліотеці. Є в Москві така бібліотека, найбільша, імені Леніна. Юрасикові лікар уже дозволив ходити по квартирі, і тато їхав спокійний — син одужує! Він обійняв на прощання Юрасика і по секрету, щоб не чула  мама, прошепотів на вухо:
— Не сумуй! От повернусь, і ми розпочнемо справжню битву за басейн. Будеш плавати!—А вголос додав: — Моряки своїх подруг не забувають... Не дрейфте, малюки!
На це мама легенько стукнула тата кулаком по спині.
Поїхав тато. А Юрасик все ще не ходить до дитячого садочка. Він уже почуває себе добре, та мама, про всяк випадок, вирішила залишити його на кілька днів дома.
— Не завадить, — сказала вона, йдучи вранці на роботу. — Посидь ще хоч день. А завтра у мене вихідний. Та дивись, щоб усе з'їв. — І кинула великий шмат масла в манну кашу.
Манна каша! Хто її не їсть! Малята, котрі ще не вміють як слід тримати в руках ложку, вже розмазують по губах та по щоках ріденьку кашку-манашку! І хворі тьоті-дяді, котрі під суворими поглядами добреньких нянь навчилися знищувати сірувату, на самісінькій воді, прісну кашенцію! Полюбляють її і туристи, і альпіністи...
Манна каша — це здоров'я! Для всіх вона корисна. Всі її їдять. Але не доводилось якрсь помічати, щоб оті любителі хоч раз в житті та облизали ложку з-під манної каші. А от Юрасик з'їдає все до крупинки. І не тільки в ложці, — у тарілці хоче вилизати. Та навіть у каструльку заглядає — чи немає там ще каші?..
Юрасика легко зрозуміти. Він хоче й буде плавати. Так Юрасик сказав на великій домашній раді, коли приходила Оксана Дмитрівна. Тато на те задоволено Поплескав його по плечах, а мама рішуче відповіла: «Ні! Ні! І ще раз ні!» Після тривалої суперечки, щоправда, вона неохоче повідомила, що, можливо, й наважиться віддати Юрасика  в  басейн, якщо він навчиться добряче їсти...
То хіба ж Юрасик сам собі ворог? Манна каша, то й манна!  Будь ласка!   Треба ложку облизати?   Оближе! Будь ласка! Як це не важко, а оближе. Хай мама радіє.
Закінчивши сніданок, Юрасик нипає по кімнаті. Нудно й нецікаво йому самому сидіти вдома. Гратись не хочеться. Іграшки також якісь ліниві, сонні, відвернулися від нього, наче образились, — певно, не подобається їм такий сумний господар...
Не подобається Юрасик і самому собі. Всі діти як діти — пішли в садочок, граються в сніжки, а можливо, і в Водяних Сніжинок, а він сидить удома. Повсякчас у нього то горло, то кашель, то температура. І чого він так часто хворіє? В Одесі мама примушувала його полоскати горло морською водою, казала, що все минеться, проте не було зими, щоб не з'являлась до нього в гості ота капосна  ангіна. Зла, невідступна  його мучителька!
Юрасик знічев'я взяв кольорові олівці, папір, сів до столу. Можна трохи й помалювати. А малювати він любив. Спершу нічого не виходило. Бездумно водив олівцем. Та ось, здається, щось уже є. Юрасик, нахиливши голову і висолопивши язика, захоплено став малювати...
У коридорі пролунав дзвінок. Мама наказувала не підходити до дверей, нікому не відмикати і навіть не озиватися. «А то буде тобі, як тим козенятам з казки», — попереджала вона.
Але хіба Юрасик всидить? А що як це тато приїхав з Москви? Він тихесенько запитав:
— Хто там?
— Я-а, — почувся з-за дверей тоненький голос. «Отже, не вовк», — подумав Юрасик і вже голосніше
перепитав:
— Хто? Мама наказувала не відмикати. У відповідь пролунало:
— Та це я — Синя Шапочка...
Юрасик швидко крутнув ключик у замку. Двері відчинилися. Дівчинка спинилася на порозі. Скільки днів вона збиралася навідатись до Юрасика, та все не наважувалась.
— Твій тато, наприклад, дома?
— Нема. Я сам. Заходь, заходь!.. — зрадів Юрасик.
— Я на хвилинку, — розгублено сказала дівчинка.— Твій тато на роботі? %к це я, наприклад, не подумала?
— Тато в Москві! — гордо мовив Юрасик.
Дівчинка скинула пальто, синю шапочку.
Юрасик запитав:
— Ти Водяна Сніжинка чи Синя Шапочка?
— Яка там Сніжинка? Ти ж знаєш, наприклад, що я — Синя Шапочка.
Вони зайшли до кімнати. Зиркнувши на дівчинку, Юрасик враз випалив:
— Синя Шапочка в лісі живе. А ти — з Оленкою.
Дівчинка поблажливо глянула на Юрасика:
— В лісі живе не Синя, а Червона Шапочка.
Юрасик знітився: справді. Ця тьотя з басейну все переплутала.
— Тоді ти — Сніжинка, — наполягав він. — Я все знаю.
— Ні, — розсміялася дівчинка, — я і не Синя Шапочка, і не Водяна Сніжинка. Я — Синя Птаха!..— Розкинувши руки, мов крила, вона закружляла по кімнаті.— Лови мене, Юрасику!..
Юрасик не рухався з місця. От і нова загадка — не Сніжинка, не Синя Шапочка, а Синя Птаха.
— Ой, хто це? — вигукнула враз дівчинка, спинившись біля столу.
Аркуш паперу, над яким нещодавно мудрував Юрасик, був розмальований кольоровими олівцями. Дивна опецькувата істота, вбрана в білий балахон, притиснула до землі довгу жовту зміюку і лупцювала її по голові величезною чорною ложкою. На всі боки від зміїної голови бризками розсипались червоні іскри...
— Хто це? — спитала дівчинка.
Юрасик мовчав.
— Це кашка-манашка вбиває ангіну, — нарешті проказав він.
Дівчинка розсміялась. Її сміх обурив Юрасика. Він схопив розмальований аркуш паперу і, грюкнувши дверима, вибіг у сусідню кімнату.
Дівчинка озирнулася навколо, не знаючи, як їй повестися далі. Все так негарно вийшло. Вона ж не хотіла його образити. Навпаки, їй дуже сподобався  малюнок.
— Юрасику, Юрасику, — покликала вона.
За дверима було тихо.
Підкравшися навшпиньки, дівчинка прочинила тихенько двері і заглянула в сусідню кімнату. Юрасик стояв спиною до неї, розглядав якусь фотокарточку на стіні. Це зацікавило дівчинку. Вона нечутно підійшла до Юра-сика, спинилася. На неї дивилося з карточки дві пари очей. Наче вивчали її.
Юрасик оглянувся. В очах його був сум. Дівчинці стало жаль Юрасика.
— Ну, навіщо ми сваримося, — мовила вона. — Наші батьки воювали разом...
— Це мій тато врятував твого тата!..
Дівчинка ніби й не чула цих слів. З повагою вона дивилася на фотографію Юрасикового тата. Ось він який: гарний, мужній рятівник її татка. А Юрасик?..
— Знаєш, — раптом сказала дівчинка, — я домовилася в басейні, щоб ти ходив плавати.
Юрасик тяжко зітхнув.
— Мені треба їсти кашу... Мама не пускає... — І він став пояснювати дівчинці своє незавидне становище.
— Не біда, — заспокоїла вона, — я поговорю з твоєю мамою. Плавання зміцнює...
— Нічого тобі не вдасться, — перебив її Юрасик. — Тато он як доводив мамі, а нічого не вийшло...
Дівчинка знову глянула на фотографію. Здається, є. Треба тільки порадитися з татком...
— Юрасику, ти вмієш берегти таємницю?
Він поблажливо глянув на дівчинку.
— Спитай в Оленки...
— Гаразд. — І дівчинка, обнявши Юрасика, почала захоплено шепотіти йому щось на вухо...
Хоча в квартирі нікого, крім них, не було, вона не наважувалась голосно говорити про свій план.

МАМИН ДАРУНОК
Нарешті Юрасик зовсім видужав. Зібрався був до садочка, але тато його спинив:
— Сьогодні ж Восьме березня, вихідний.
Тато лише вчора увечері приїхав з Москви, і Юрасик страшенно зрадів, що вони проведуть цілий день разом. Треба тільки якийсь подарунок мамі зробити. Адже 8 Березня — мамин день. ї як це він забув? Щось намалювати? Малював уже минулої весни. Виліпити з пластиліну? Ліпив — набридло. Треба щось нове вигадати, ну, щоб мама запам'ятала на все життя!
Юрасик сумно ходив з кімнати в кімнату, але так ні до чого й не додумався.
— Тату, а що таке життя? — враз вихопилось у Юрасика.
— Так ось ти над чим замислився, козаче? — підійшов до нього батько і поклав руку на його голівку.— Та-ак, — спроквола мовив він, — життя — маяття... А знаєш, хто у нас буде сьогодні в гостях? — враз змінив він тему розмови. — Ану, вгадай.
Юрасик страшенно любив загадки.
— Оленка?! — Він уже давно сумував за нею.
— Ти диви! — вигукнув тато.— Вгадав. Прийдуть Оленчині батьки. Ну, й Оленка з ними, звісно... А що ж ми їй подаруємо? Не подумав? Так от, я привіз кілька книжок. Давай подивимося?
Вони сіли до столу.
«Юні стають силачами», — прочитав тато заголовок однієї книжки. — О, це те, що нам треба. Ану, що тут написано? — додав він і скоса глянув на маму, яка саме схилилася над своїм вишиванням. — Ага, ось... «В олімпійському Римі блискуче виступив шістнадцятирічний австралійський юнак Конраде...»
— Ти знов — за рибу гроші, — усміхнулася мама. Хоч вона й не хотіла сперечатися, однак додала: — йому було все-таки шістнадцять, а ти...
— Ні, ні. Ти слухай далі, — пожвавішав тато, адже мама прислухається до їхньої розмови. — «Цікаво, що сестра Джона — Ільза Конраде ставила світові рекорди серед дорослих ще одинадцятирічною дівчинкою...»
— Ну, що ти хочеш цим сказати? — щиро засміялася мама.
— А ось що... — І тато урочисто став читати: — «Важко навіть повірити, що Джон та Ільза в дитинстві хворіли на поліомієліт... Після такої хвороби у дітей часто настає параліч ніг, буває, що вони на все життя лишаються прикутими до ліжка... Так от, юні Конрадси почали плавати, щоб зміцнити ноги і остаточно перемогти хворобу. І, як бачите, не тільки перемогли, а й стали найсильнішими плавцями світу».
Тато переможно глянув на маму.
Юрасик багато чого не збагнув з татового читання, але відчув, що зараз у його житті має щось змінитися. Він кинувся мамі на шию:
— Мамо, я хочу плавати. Я не буду хворіти... Ніколи в житті! — вирішив він додати чудодійне і незрозуміле слово «життя».
І мама несподівано здалася. Вона рвучко притисла Юрасика до грудей, скуйовдила йому волосся.
— Хай буде по-вашому, — тихо мовила вона і подивилася на тата. — Але якщо Юрасик застудиться, будеш ти його лікувати.
— Ур-р-ра! — вигукнув Юрасик, ще не вірячи, що так просто вирішилась його доля. — Завтра йду в басейн!..
— Не поспішай, — осадила його мама, — ще багато чого треба обміркувати.
— Щоб ти заспокоїлася, — сказав тато, — розповім, що в Москві я відвідав дуже цікаві змагання...
Юрасик зручніше вмостився на тахті. Приготувався слухати.
А тато розказував:
— Плавці вишикувалися на стартових тумбочках — всі високі, м'язисті. Лише один хлопчина викликав у глядачів іронічну посмішку. Він був схожий на школяра, учня п'ятого-шостого класу. Здавалось би, що йому робити тут, на цих відповідальних змаганнях, де міряються силою найвідоміші плавці країни? Мій сусіда навіть вигукнув: «Ти диви, лише тюльки не було у нас між чемпіонами!» Саме тоді пролунала команда, і спортсмени пірнули у воду. Про малюка згодом всі забули. Та ось плавці подолали половину дистанції, і на трибунах вибухнув грім оплесків. Це глядачі захоплено аплодували найменшому плавцеві, нашій «тюльці». Він уже був на декілька метрів попереду інших спортсменів. Хлопчак став чемпіоном Радянського Союзу.
— Я буду чемпіоном. Оп-ля! — вигукнув Юрасик і застрибав по кімнаті на одній нозі.
— Робіть, що хочете, — махнула рукою мама. — Але з лікарями я не хочу мати справи. Мені вже все набридло... Тільки хто його водитиме в басейн? Ви про це подумали? — звернулась вона до тата чомусь на «ви». Тато задумався: «Справді, як тут бути?»
Зітхнув і Юрасик: «Не так просто стати чемпіоном...» Мама підвелася з тахти і вийшла на кухню. Вона задоволена: тепер не будуть чіплятися до неї зі своїм плаванням.
— Я спитаю Синю Птаху, — раптом озвався Юрасик. — Вона вже домовилася в басейні...
Тато зацікавлено глянув на сина:
— Що це ще за Синя Птаха?..
— Вона була у нас. Я з нею познайомився в басейні. Одна тьотя назвала її Синьою Шапочкою, але це неправильно. В казці Червона Шапочка...
— Ну-ну? — далі більше дивувався тато. Він уже здогадувався, про кого розказує син.
— Татуню, — Юрасик серйозно глянув на батька, — а ти нікому не розкажеш таємницю?
— Ну, що ти! — погасив усмішку тато. — Яка ще таємниця? Кажи.
Юрасик озирнувся навколо:
— Треба довести мамі, що я сміливий. Так сказала Синя Птаха.
— От ти і дерзай, синку. А я порозмовляю з оцією твоєю Синьою Птахою...
— А де ти її знайдеш?
— За синім морем-океаном... Сідай. Розкажу.

«ПОДАРУНОК» МАМІ
Незабаром прийшли гості. В коридорі одразу стало гамірно. Звідти чути було татів бас:
— Заходьте. Ми давно вас чекаємо. А це що? А-а! Ти, Оленко, інакше не можеш. Ну, заходь і ти, Барбосику!.. Роздягайтеся, будь ласка. А де Маринка?
— У неї курсовка, — пізнав Юрасик густий баритон Андрія Миколайовича. — Вона прийде пізніше.
Гості зайшли до кімнати. Оленка радісно привіталася з Юрасиком — вони ж не бачилися стільки днів. Віталися між собою і батьки. Барбосик — мокрий носик, як називала собачку Оленка, уздрів рибок в акваріумі і зчинив гавкіт на всю квартиру.
Обід, минув весело. Оленку попросили продекламувати віршика, якого вона вивчила в садочку до жіночого свята. Дівчинка обвела всіх великими голубими очима, стала з-за столу. Вийшла на середину кімнати, обсмикнула блакитне капронове платтячко:
— Маму дуже я люблю...
Юрасик одразу згадав, що так і не підготував мамі ніякого подарунка. Він навіть розсердився на Оленку: «Подумаєш — вірші декламувати! Ось я таке зроблю, таке... Доведу, що я сміливий...»
Читала Оленка швидко, голосно і враз замовкла, наче осіклася. Почала спочатку:
— Маму дуже я люблю...
Юрасик єхидно посміхнувся: так, мовляв, тобі й треба.
Барбосик вмостився навпроти Оленки і, задерши вгору голову, не зводив з дівчинки вологих очей. Йому, певно, подобалося, як читає Оленка. Та коли вона почала спочатку, Барбосик голосно загарчав.
— Ач, — сказав Оленчин татко, — розсердився...
— Ти що? — смикнула татка мама. — Давай, доню, далі.    .
Оленчине декламування трохи порушилось, але закінчення віршика всі привітали оплесками.
Після обіду Андрій Миколайович запропонував піти в кіно. Однак Юрасик, як не дивно, навідріз одмовився. Щоправда, мамі це сподобалось — нехай ще деньок посидить вдома. Та й Маринка мала прийти з хвилини на хвилину — треба її почекати. Зрештою вирішили, що дорослі підуть у кіно, а діти пограють у лото. Тим паче, що й Оленці захотілось лишитися з Юрасиком: любила дівчинка лото. А ці дорослі фільми такі нудні...
— Тільки не пустуй, Юрасику, — наказала мама синові вже з порога.
— Маленький я, чи що? — образився Юрасик і підійшов до акваріума. Грати в лото він не любив.
Оленка все-таки примусила Юрасика сісти до столу. Вона вибирала картинки з великої коробки і вигукувала:
— Лампа!.. У мене... Зайчик!.. У мене...
Юрасик  байдужісінько   поглядав   на   свою  картку. Картинок, котрі називала Оленка, в нього не було.
— Кавун!.. Пташка!..
— Пташка у мене! — пожвавішав Юрасик і простягнув руку по картинку. Накривши квадратик у своїй кар-точці, де була намальована така ж велика пташка, як і па картинці, що її назвала Оленка, він прошепотів: — (ліня Птаха!.. Моя мрія...
— Моя мрія... корова!.. — не задумуючись, повторила Оленка Юрасикові слова і швиденько накрила останній порожній квадратик («корова») у своїй карточці. ■— Я виграла!..
— Сама ти — корова! — розсердився Юрасик. Він відсунув свою карточку, але потім поблажливо глянув па Оленку: мовляв, що ти розумієш?
— Синя Птаха — це мрія людей,— мов дорослий, сказав Юрасик. — Мені тато розказував...
Іншого разу Оленка, звісно, образилась би на хлопця, але зараз вирішила діяти розважливіше: тут щось є цікаве. І вона тихесенько попросила:
— Юрасику, ну, розкажи про цю птаху...
— Це таємниця, — відмахнувся він.
Та Оленка не вгавала.
— Гаразд. Тільки дивись — нікому. Ані слова... Одного разу, — почав Юрасик, — до нас додому завітала Синя Птаха. В синій шапочці. Але це не Червона Шапочка, ні. Синя Птаха живе за морем-океаном. Люди називають її своєю мрією. До кого з'явиться Синя Птаха, той доб'ється в житті  всього. Мрія  його здійсниться...
Оленка слухала уважно. Колись і Маринка розказувала їй, здається, про це.
А Юрасик тим часом вів далі:
— Синя Птаха сказала мені: «Доведи мамі, що ти сміливий, і вона дозволить тобі плавати в басейні». Тато теж каже: «Дерзай, синку». А я не знаю, як здійснити сміливий вчинок.
Оленка знизала плечима. їй страшенно хотілося допомогти Юрасикові, але вона не знала, як це зробити.
— Якби я була Синьою Птахою... — невпевнено сказала вона.
— Ти?.. — здивувався Юрасик. — Синя Птаха вже є. Я ж тобі кажу, вона живе за морем-океаном, у підводному царстві. А до людей з'являється по-різному. Одного разу я зустрів її в басейні. Тоді якась тьотя назвала її Синьою Шапочкою. А на Новий рік вона була Водяною Сніжинкою.
— Так це ж наша Маринка! — вигукнула радісно Оленка. — Яка ж вона Синя Птаха?.. Вона моя   сестра.
Юрасик образився.
— Багато ти розумієш. Синя Птаха — це мрія. А Маринка, можливо, і твоя сестра... Давай краще гратися в підводне царство, — змінив він розмову, з якої, як йому здалося, Оленка нічого не второпала.
— Давай, — боязко погодилась Оленка.
— Цур, я — середньовічний грек Овсійко, а ти...
— Я — Синя Птаха!..
— Ні, ти будеш... Нерінгою.
— Хай... А ти будь не Овсійком, а Закомариком.
— Гаразд, — сподобалось Юрасикові дивне ймення. — Я середньовічний лицар грек Закомарик... Ну, тримайся! Починаємо...
Юрасик побіг у ванну кімнату. Відкрутив кран. Потужний струмінь води вдарився у дно ванни, звідти забризкало врізнобіч. Юрасик повернувся в кімнату, обхопив обома руками акваріум.
— Оленко, допоможи!
— Я не Оленка. Я — Нерінга!
— А-а, я забув... Нерінго, поможи!..
Вони вдвох притягли акваріум і вилили з нього воду у ванну. Відчувши простір, золоті рибки весело затанцювали у воді.
Барбосик з гавкотом метнувся до ванної кімнати.
Юрасик хутенько скинув штанці і заліз у воду. Йому стало холодно, і він одкрутив другий кран, з теплою водою.
— Нерінго, давай сюди.
— Ти що... Я боюсь... Холодно...
— Подумаєш, холодно... Нерінга нічого не боялась. Давай сюди і Барбосика. Будемо плавати!
Оленка і сама не наважувалася залізти у ванну, і не відпускала Барбосика.
Юрасик почав силою відбирати у неї собачку. Барбосик видирався, крутив головою. Випадково зачепив поличку, і у воду посипався зубний порошок, щітки, мило.
Оленка кинулась на поміч собачці. Борюкаючись, усі троє попадали у ванну. Оленка хлебнула брудної води. Відкашлюючись, вона хотіла вилізти із ванної, але це їй довго не вдавалось. Юрасик зареготав. Дівчинка образилась.
— Не буду більше Нерінгою. Грайся сам.
— Ну, годі, — Юрасик допоміг Оленці вилізти з ванни. — Ходімо в кімнату.
— Плаття зіпсував... — запхикала Оленка. — Що мені мама скаже?..
— Нічого, висохне, — заспокоїв Юрасик.
Він взяв на кухні мотузку, перекинув на підлогу кілька стільців і зв'язав їх міцно-міцно. Це мало правити за корабель. Один кінець мотузки дав Оленці.
— Бери, Нерінго, якірний ланцюг. Виводь корабель у бухту... Пам'ятаєш, татко розказував. А я зараз, тільки одягнуся.
— Не хочу, — все ще пхикала Оленка.
Але Юрасик не слухав її. Він розчинив шафу, взяв з вішалки мамин халат. Нацупив на себе, підперезався татовою гарною краваткою — з оранжевими драконами. Насунув на голову велюрового капелюха. Такий, на його думку, мав вигляд середньовічний лицар грек Закомарик. Схопив щітку для підмітання підлоги, змахнув нею над головою і видерся на тахту.
— Тримайся, Нерінго! Підводні сили тягнуть тебе на дно. Я — середньовічний лицар грек Закомарик — врятую тебе!..
Оленка не могла стримати сміху. Витерла очі рукавом мокрого платтячка.
— Хвилинку, — вів далі Юрасик. — Я рятую тебе. Оп-ля!..
Він стрибнув на підлогу. Витяг з-під тахти пилосос «Ракета». Сів на нього верхи, як на коня, й порачкував кімнатою.
Оленка потягла за якірний ланцюг «корабель». Стільці загуркотіли по підлозі.
Юрасик захоплено сунувся на пилососі.
Вискочив з ванної Барбосик. Обтрусивши на підлогу брудні бризки, він став хапати Юрасика за поли халата, гавкав на- всю квартиру. У кімнаті зчинилася страшенна веремія.
Тим часом вода з ванни почала вихлюпуватися прямо на кахельну підлогу, заливати все навколо. Потекла з кімнату, побігла по паркету.
— Нерінго, дивись — ми вже на дні морському! — закричав Юрасик. — Ось плавають лангусти, креветки. Заводь сюди свій корабель.
Він так захопився грою, що не міг збагнути, звідки в кімнаті з'явилася вода. Та це, власне, його й не турбувало.
Зате Оленка дуже злякалася.
— Ой, що це? — Вона покинула «корабель» і скочила на тахту.
Барбосик стрибнув слідом за нею.
А вода заливала доріжки, килимки, підбиралась до тахти.
Юрасик нарешті отямився. Кинувся до ванної кімнати, почав закручувати крани. Вони легко обертались на всі боки, але вода не переставала литись. Юрасик злякався: «Що робити?» Раптом згадав, як мама одного разу білила стіни в кухні за допомогою пилососа. Він надумав скористатися цим способом для відкачування води з кімнати. Увімкнув пилосос, та не знав, як повестися далі. А вода брудним струменем шурхонула з другого кінця «Ракети» прямо на стіни...
Оленка розплакалась. Вона вся тремтіла чи то від холоду, чи то від переляку. Юрасик як міг заспокоював її, та дівчинка не вгамовувалась.
— Не хочу бути Нерінгою... Це ти винен... Я хочу бути Оленкою... З мамою...
— Ну, чого ти, ми ж пливемо, — намагався опанувати себе Юрасик. — Дивись, ми одні в цьому морі... І корабель наш не тоне...
Оленка забилась у куток тахти і крізь сльози волала:
— Мам, я хочу додому. Не треба підводного царства... Ой, восьминіг пливе... Ма-мо-о!..
— Та то татків черевик! — пояснив Юрасик. Незважаючи на воду в кімнаті, йому почала подобатись вигадана ними гра. — Ану, Барбосику, взяти його! Взяти!
Собачка стрибнув на черевика, як гончак на зайця, розбризкуючи в усі сторони воду.
— Молодець,   Барбосику — мокрий   носику! — загукав Юрасик. — Дивись, Оленко, як твій Барбосик шматує восьминога.
Він і сам рішуче кинувся з щіткою в руках на батькового черевика.
Саме тоді в коридорі почулися вигуки.
— Ой лишенько мені? — голосила мама. — Він мене в могилу зажене... Забирай його в басейн, в лікарню, куди хочеш. Тільки дайте мені спокій...

НЕЗАБУТНІЙ ДЕНЬ
Весна видалася рання?. Швидко танув сніг. З кожним днем все дужче припікало сонце.
Та зима не здавалася. Надвечір, коли сонце сідало за високі будинки, тротуари вкривалися памороззю, дрібні калюжі шерхли тоненькою кригою. Зривався різкий вітер. Він розгойдував чорне гілля дерев, жалібно стогнав за шибками Юрасихового вікна.
Вранці знову піднімалося яскраве сонце. Тепле проміння ласкаво пестило Юрасикове обличчя. Здавалося, кожна гілочка, кожний ;камінець починали ворушитися від того тепла. Все довкола оживало, усміхалося. Весело дзюрчали струмки, вистрибуючи, мов горобці, на бруківках. Вони несли в блакитну далину звістки про весняну теплінь.
Зима сипонула ще кількома пригорщами снігу, закрутила над дахами будинків запізнілими віхолами, важко зітхнула і... здалася.
Змирилася нарешті і Юрасикова мама. Щоправда, після домашнього потопу вана декілька днів ходила «сама не своя», як казав тато. Адже їй, а потім і татові довелось вибачатися перед сусідами, яким залило кімнату і кухню, ремонтувати підлогу і пилосос, прати й сушити одяг.
Турбувалася мама і за Юрасика: щоб він знову не захворів. Вона його навіть у садочок не пустила. Кілька днів він знову нипав, дома з кутка в куток, сумний, знуджений. А втім. Юрасик удавав із себе безтурботного, як тато, коли буває в, чомусь винен, а мама сердиться на нього.
Якось увечері тато сцазав:
— Ну, Юрасику, завтра підемо до басейну. Після садочка.
Юрасик боявся повірити в т;аке щастя: скільки разів йому вже обіцяли!.. Довго не міг заснути, крутився в ліжку. А вранці, коли проснувся, сонце, здавалося, світило так ласкаво, що він не втри мався від вигуку:
— Як сьогодні гарно!
Увечері біля входу в садоуфк на Юрасика чекали батьки.
Раптом хтось ззаду затулив! йому очі теплими долонями. Почувся знайомий голос:
— Ану, вгадай!
Юрасик невпевнено:
— Синя Птаха?
— Еге ж, Синя Птаха, — озвалася дівчинка в синій шапочці.
Юрасик посміхнувся. Ніхто не знає його таємниці. Він все-таки добився свого. Мабуть, домашній потоп став тим сміливим вчинком, про який вони домовлялися з Синьою Птахою. Тільки б Оленка не проговорилась. А за тата він спокійний. Чоловіки, іга ще й моряки, — мовчазні люди. Ніхто не повинен знати його таємниці.
Оленка і собі почала проситілся до басейну. І вони всі гуртом пішли до «Динамо».
Зустріла їх Марія Михайлівна. Вона сподобалась Юрасиковій мамі. Струнка, висока. Говорила Марія Михайлівна тихо, лагідно.
— Чим я завдячую такій делегації? — спитала Марія Михайлівна, зацікавлено с/глядаючи дітей.
— Оце Оленка і Юрасик, — підштовхнув їх уперед Юрасиків тато, — хочуть плавати у вас... Маринка вам уже казала...
Що ж, можна спробували. Роздягайтеся. Ви самі чи вам допомогти?
Юрасик перший кинувся до гардероба, на ходу розстібаючи пальтечко. За ним — Оле нка.
Тут, як і у великому басейні, де Юрасик був під Новий рік, в кутку вестибюля стояла дерев'яна будка. За віконечком сиділа жінка. Вона вид ала Юрасикові й Оленці бляшані кружальця-бирки. На них були вибиті якісь закарлючки. Юрасик глянув на свою бирочку і посміхнувся. Знайома закарлючка й поличка — «31».
— Заходь сюди, — звернулася Марія Михайлівна до Юрасика, відчиняючи перед ним двері в чоловічу роздягалку. — На бирочці номер твоєї шафки, в яку складеш
одяг. Чергова покаже. Тільки не забудь вимитися під
душем. Я чекатиму на тебе.
Вона повела Оленку на другий поверх в роздягальню для дівчат. А Юрасик переступив поріг своєї роздягальні.
Вздовж великої кімнати в кілька рядів стояли високі шафки. Точнісінько такі, як у дитячому садочку, тільки трохи більші й темніші. Деякі шафки були замкнуті. Біля інших одягалися або роздягалися дорослі дяді й хлопці. Юрасик несміливо рушив між рядами, шукаючи на дверцях шафок свою цифіру — «31».
Кремезний хлопець, протираючи рушником очі, помітив Юрасикоіву нерішучість і гукнув у глибину кімнати:
— Тьотю Сашо, допоможіть ось людині знайти шафку!
З'явилася чергова — смаглява повненька жінка в білому халаті.
— Новенький? Давай-но бирочку. Який у тебе номер?.. Як тебе звати?
— Юрасиком... У мене номер «31».
Тьотя Саша глянула на бирку:
— Ех ти, Юрасик-карасик. Не «31», а «13». Ти, напевно, ще не вмієш читати?
— Умію. Я вже в підготовчій групі. Тільки ми не всі числа вивчили. А я сказав правильно. Перед Новим роком буває «31», а не «13»..,
— А ти балакучий, як я бачу, Юрасику-карасику, — повторила тьотя Саша уподобане нею прізвисько Юрасика.
Навколо вибухнув сміх. Юрасик ображено зиркнув на всі боки:
— Великі, а сміються.
— Ну-ну, не ображайся. Ось твоя шафка. Роздягайся. Плавки сам надінеш?.. — вже лагідніше спитала тьотя Саша. — У нас тут колектив — усі за одного...
Вона подала Юрасикові мило й мочалку, а потім відвела в душову.
— Добре вимийся і йди в «жабенятник».  Коли поплаваєш, сполоснутися не забудь. Ну, вперед, Юрасику-карасику!..
Цього разу він не образився на тьотю Сашу. Карась теж риба-плавець. Ще й яка!..
У «жабенятнику» на Юрасика вже чекала Марія Михайлівна, Оленка і Синя Птаха. Марія Михайлівна перша підійшла до нього:
— Чи подобається тут тобі?
Юрасик захопленим поглядом обвів «жабенятник» і нічого не відповів. Звісно, йому тут подобається. Хіба не видно?..
У невеликій «ванні» бовталася зграйка маленьких плавців. Одні намагалися пливти, ухопившись за дощечку, інші — самі по собі. Навколо «ванни» статечно походжав високий чоловік у білій майці й чорних спортивних шароварах. Він раз у раз нагинався до маленьких плавців, щось їм пояснював. Коли він, витягнувши руки, згинався над водою, здавалося, ніби цибатий лелека вишукує у болоті жабенят.
Марія Михайлівна підвела Юрасика й Оленку до краю «ванни» і голосно скомандувала:
— Стрибайте!
Не вагаючись, Юрасик замружив очі й сміливо плигнув у воду, торкнувся ногами кахляного дна. На радощах хотів крикнути, але захлинувся. Відкашлюючись, випірнув на поверхню води. Поряд з ним була вже Синя Птаха. Вона подала йому дощечку, легеньку, як пір'їнка, і наказала пливти, тримаючись за її край.
Юрасик вчепився в дощечку, забовтав щосили ногами, здіймаючи хмару бризок. І раптом відчув, що він... пливе. Так-так, пливе!..
Хіба могло що-небудь зрівнятися з оцим відчуттям?!

ПЕРШІ УСПІХИ І НЕВДАЧІ
Тричі на тиждень Синя Птаха приходила після школи в дитячий садочок. Вона сама запропонувала водити Юрасика до басейну. Батьки його, звичайно, були раді такій нагоді.
Юрасик хутенько вдягався, прощався з Оленкою і вирушав до «Динамо». Оленка заздрісно дивилася йому вслід. Вона так і не наважилася стрибнути у воду. Зрозуміла, що ніколи не зможе плавати. Татко її спершу зажуривсь, а потім змирився. «Не будеш плавчихою — будеш кравчихою», — пожартував він. Адже Оленчина ма-ма працювала на шовкокомбінаті.
А Юрасик, як казав той же Оленчин татко, «з головою поринув у воду». Для нього не було більшого щастя, ніж приходити в «жабенятник» і досхочу там плавати й плавати. Щоправда, плаванням це ще не можна було на-.іііатп. Однак після декількох занять Юрасик не просто бовтавсь у воді, а вмів уже по-справжньому триматися на ній.
Спершу Юрасика, як і багатьох інших новачків, вчили стрибати з краю «ванни», пірнати по декілька разів підряді, діставати з дна каштани, триматися під водою з розплющеними очима. Юрасик почував себе у воді, мов риба, і зразу ж поривався пливти, наче справжній спортсмен. Виходило це поки що погано, та все одно ніхто в басейні не називав його інакше, як Юрасик-карасик.
Минуло ще трохи часу, і він уже міг без дощечки пропливти кілька метрів. Ось коли Юрасик справді зрадів! Але Марія Михайлівна сказала, що він плаває неправильно, «по-собачому». «І вигадала ж слово таке: «по-собачому». Що я — Барбосик?» — сердився на неї Юрасик.
— Тільки спортивне плавання: брас, кроль, дельфін, — повільно вимовляла Марія Михайлівна незрозумілі для Юрасика слова, — забезпечує швидкість і красу плавцям. Але для цього треба довго і настійливо тренуватися.
Юрасик здивувався: хіба не все одно, як плавати?
— Не хочу я вашого барса, — набурмосився він. — Я й так плаваю.
— Не барса, а браса, — спокійно виправила його Марія Михайлівна. — Навчитися плавати неважко,  але...
— А Оленка злякалася ж, — заперечив Юрасик.
— Так вона ж дівчинка, — відповіла Марія Михайлівна.
Юрасик образився:
— Вона моя подружка.
— От бачиш,— сказала Марія Михайлівна. — А хто має допомогти подружці? Друг. Спортсмен... А неслухняних плавців мені не треба, — суворо додала вона. — Не хочеш вчитися, нащо тоді в басейн ходиш?.. Ану, берись за борт і працюй ногами! — підвищила голос Марі?' Михайлівна.
І все    ж незважаючи на  щоденні зауваження Марії
Михайлівни, Юрасик уперто не бажав учитися плавати брасом чи якимось іншим спортивним стилем. Він і без того вважав себе вже справжнісіньким плавцем. Тепер його найбільш непокоїло — як знаходити потрібну шафку? І чому в басейні не зроблять так само, як у них в садочку: на кожній шафці інший малюнок. У нього, приміром, зайчик, у Оленки — білочка. А то дають щоразу нову бирку. От і на минулому занятті йому попала бирка із закарлючкою «16». Коли він повернувся з душової, то попросив тьотю Сашу відімкнути йому шафку під номером «91». Хіба він міг знати, що це різні числа. А в тій шафці лежали довжелезні штани, велетенський піджак. І знову з нього глузували. Ех, якби не оті бирки, можна було б давно стати чемпіоном.
Якось Юрасик наважився запитати у Синьої Птахи:
— Скажи, як ти знаходила номери шафок?
Синя Птаха, пригадавши свої перші уроки в басейні, посміхнулася:
— О, то була морока. Ні я, ні мама не знали, що воно таке, отой басейн. Взявши бирку, мама пішла зі мною в роздягальню. Далі — в душову. А мама ж була в костюмі. Ха-ха-ха,— зареготала Синя Птаха,— ти б побачив як вона намокла, поки вимила мене... І так було кожного разу, поки я не навчилася розпізнавати цифри...
— А тепер?
— Тепер? — повторила Синя Птаха. — Я ж піонерка. Знаю не тільки цифри, а й арифметику. Можу множити, додавати, ділити...
Юрасик вже не слухав її. Коли ще ту арифметику доведеться вчити, а тут щоразу треба розрізняти цифри, аби знайти свою шафку...
— Доведеться стати чемпіоном без арифметики, — мовив Юрасик і глянув на Синю Птаху: чи зрозуміла вона його жарт.
Дівчинка й справді, мабуть, була того дня не в гуморі. Вона, як і Марія Михайлівна, стала дорікати Юрасикові:
— Хочеш бути чемпіоном, а не хочеш вчитися... Так тебе ще й з басейну виженуть...
— Подумаєш, басейн, — огризнувся Юрасик. — «Жабенятник»! Скажу татові, він мене у великий басейн віддасть.
— Ой і смішний, ой і дурненький ти, Юрасику...
Юрасик спинився, насупився, сердито глянув на Синю Птаху.
Тато водитиме мене в басейн.
— А я? — здивувалась дівчинка.
— Що ти? Ходи з ким-небудь іншим.
Вона обурилась:
— Оце-то вдячність! Я його влаштувала, навчила плавати...
— Плавати?.. Я сам навчився.
— Ну й плавай, дядя Сам! — спалахнула дівчинка.
Юрасик тепер зовсім розсердився:
— А ти, ти... Не Синя Птаха... Задавака! От хто ти!— крикнув він і побіг до свого будинку.
Двері йому відчинила мама:
— Чого ти такий невеселий?
Юрасик буркнув:
— Посварився. Хай не водить мене в басейн. Задавака!
Домогтися більшого мамі не вдалося. На її розпитування Юрасик не відповідав. Він нетерпляче чекав на тата, але його все не було й не було. Зрештою довелося укладатися спати. Вже у ліжку Юрасик все ждав тата... І видалося йому, ніби задзвонив телефон. Ніхто не брав трубку. Телефон все дзвонив. Юрасик підвівся, підійшов до нього.
В трубці почувся голос Синьої Птахи:
«Юрасику-каїрасику, вийди-но в двір...»
Огледівся навколо — в кімнаті нікого. А в трубці лунає голос:
«Виходь!.. Поплаваємо!..»
Юрасикові видалось, що говорить уже не Синя Птаха, а Нерінга. Він кинув трубку, заглянув до сусідньої кімнати — порожньо. Де ж мама і тато? Прочинив двері в коридор, спустився сходами вниз. Перед будинком все було залито водою...
Ніч тиха, місячна. Довкола, скільки сягає око, все у воді. В далечині пливе човен. На ньому сидять двоє. Юрасик пізнав — мама й тато. Так он вони де... Погукав їх. Не озвалися. Пливуть далі.
Кинувся Юрасик у воду. Ззаду почувся голос Марії Михайлівни:
«Як ти пливеш, Юрасику? Це ж не спортивно. Переходь на брас!»
Проплив Юрасик ще трохи, коли бачить, човен зник за видноколом. Він сам лишився серед безбережного моря. Вирішив пливти назад. Дивиться — і їхній будинок зник. А на тому місці, де стояв будинок, з'явилася Синя Птаха. Ні, не Синя Птаха, а Водяна Сніжинка. Ага, так Синя Птаха — то Водяна Сніжинка! А що казала?.. Обманщиця. Ну, стривай!..
Юрасик поплив уперед, а Синя Птаха — Водяна Сніжинка погрожує йому пальцем:
«Після п'яти буде шість, далі — сім, вісім...»
Він сильніше став вимахувати руками, аж тут Марія Михайлівна:
«Пливи по-спортивному, брасом!..»
Оглянувся Юрасик, не видно Марії Михайлівни. Дивиться — і Синя Птаха — Водяна Сніжинка зникла. Знову він сам-самісінький у морі. Відчуває, сили його покидають. Стомився. От-от захлинеться. Раптом посеред моря з'явилася над водою висока-висока ялинка. Барвистими іграшками вбрана, райдужними лампочками сяє. А посеред лапатого гілля видніється знайома постать. Сидить собі, погойдується, усміхається. Чи то Не-рінга, чи то Синя Птаха — Водяна Сніжинка...
«Хто ти?» — спитав Юрасик.
А голос згори відказує:
«Це я — твоя мрія...»
«Хто-хто?» — повторює Юрасик.
Голос знову:
«Маринка — Водяна Сніжинка».
«Чи не сон це? — подумав Юрасик. — Мамо! Допоможи!»
А голос гукає:
«Сам собі допомагай!..»
«Тату! — вихоплюється у Юрасика. — Скажи хоч ти мені...»
«Скажу-жу-жу...» — наче вітер шурхотить голос.
Юрасик втрачає останні сили. Він пробує пливти до ялинки, але вона чомусь віддаляється все далі й далі, поки не зникає за видноколом...
На місці ялинки — постать Марії Михайлівни. Вона простягла до Юрасика руки і манить його до себе. Юрасик пробує пливти по-спортивному, брасом, як учила вона, і раптом відчуває, що йому додалося сили.
«Ну от, — чути голос Марії Михайлівни, — нарешті второпав.,.»
Юрасик зітхає полегшено. Кидається в обійми до Марії Михайлівни, його пестять теплі, лагідні руки. Він мружиться від щастя, від багряного сонця, що сходить над видноколом...
Розплющує очі: над ним схилилася мама, куйовдить йому волосся.
— Вставай, синку. Пора в садочок.

«МИ Ж ПІОНЕРИ!»
Закінчився останній урок. Маринка згадала: сьогодні плавання. Це викликало у неї неприємні спогади. Вони ж посварилися з Юрасиком. От каверзний хлопчисько! Все хоче робити сам. Ну й нехай! Побачимо, як він зможе сам ходити до басейну.
— Маринко! — погукав її знайомий голос.
Вона оглянулася. Це був старший піонервожатий.
— Маринко, — каже він, відсапуючись. — Ми зараз переважували макулатуру...
«Знову та макулатура, — подумала Маринка, — нема нам з нею спокою».
— Ваш клас одстає від четвертого «Б» на десять кілограмів. Треба підтягтися! Ви ж піонери!
Він побіг далі.
— «Ви ж піонери», — повторила Маринка. — Ну, де брати її, оту капосну макулатуру? Вже всі газети, журнали, що були в них дома, Маринка відтарабанила до школи... Може, навідатися до дідуся? Він багато років захоплюється вирізками з газет. У нього цілі паки важких папок. Попросити — дідусь, мабуть, не відмовить: він любить її. Набереться там кілограмів з двадцять. Оце-то так!
Маринка пожвавішала: це ж вони зможуть знову вийти на перше місце в школі. Тільки ж коли поїхати до дідуся? Сьогодні у неї знов тренування. Якщо не прийти — можуть не допустити до змагань. А Марія Михайлівна запевняє, що в неї всі шанси на перемогу. На міських змаганнях! А там — республіканські, всесоюзні!..
«Ой, — злякалася Маринка, — хіба таке можливе? Ні-ні, не треба марно мріяти», — відігнала вона від себе честолюбні думки.
«Де ж узяти макулатуру? — знову подумала Маринка. — Певно, все-таки доведеться піти до дідуся після басейну.
Еге, підеш! А куди подіти Юрасика? А-а... вони ж посварилися...»
І тут пригадалося Маринці, як вона щоразу заходила в садочок до Юрасика. Наче старша сестра, відводила його до басейну. Закінчивши своє тренування, заглядала в «жабенятник», стежила, чи справляється Юрасик з брасом.
Скільки клопоту завдав їм з Марією Михайлівною цей упертий, неслухняний хлопчисько. Але здібності у нього є!
«Невже все це полетить шкереберть через якусь там сварку? — подумала Маринка. — Ні, так негарно. Хіба тільки він винен?»
Маринка звернула у провулочок, що вів до садочка. Вже, здається, пізно. Мама могла забрати Юрасика додому. Маринка ж подзвонила їй, що не поведе його в басейн: буде збирати макулатуру... Ай, як негарно вийшло! А може, не все ще пропало?..
Думки про Юрасика не покидали дівчину. Як бувало добре, коли він приходив до них додому й влаштовував галасливі ігри з Оленкою. Це було так захоплююче, що й Маринка не могла всидіти на місці і також здіймала страшенний шарварок. Поки не з'являлася мама. Тоді Маринці доводилось довго виправдовуватися, виручати і себе, і Оленку з Юрасиком.
Одного разу, коли у них гостював Юрасик, нагодився Маринчин дідусь із Святошина.
— Ну, як діла, матросе? — звернувся він до Юрасика, — Ходиш плавати в басейн?..
— Ходжу.
— А Синю Птаху скоро випередиш?
— Він по-собачому, — втрутилася Маринка.
— Маринко! — докірливо глянула мама. Маринка зашарілась.
— Ну, нічого, — поляскав дідусь Юрасика по плечу, — спершу по-собачому, а далі по-кролячому. Але головне — це брас. Запам'ятай, Юрасику, всі моряки так плавають.
— Брас поганий, — відказав Юрасик.
— Поганий? — розсміявся дідусь. — Все буде погане, Юрасику, коли робиш його без любові. В- кожному ділі потрібна наполегливість, терплячість. Чув, може, — не навчишся плавати доти, поки в вуха води не набереш. Як то кажуть, вміння і труд все перетруть... Хочеш казку послухати?
— Хочу.
— Ой, розкажи, дідусю, — підхопила й Оленка.
— Ну, слухайте... Жив був на світі Савка, — поволі почав дідусь, — був у нього собачка Гавко. Не мав грошей Савка — вирішив продати Гавка...
Оленка вже знала дідусеву казку-викрутаску і цього разу вирішила уникнути надокучливих повчань. Вона пішла до мами, яка в іншому кутку кімнати лагодила Маринчине платтячко.
А дідусь оповідав далі, звертаючись до Юрасика:
— Подзьобав-подзьобав по стіні та й питає: продати чи ні?
— Ні, — відказує Юрасик.
— Ти кажеш «ні», і я кажу «ні»... Подзьо-бав-подзьо-бав по стіні та й питає: продати чи ні?
— Продати, — змінює відповідь Юрасик.
Дідусь монотонно веде далі:
— Ти кажеш «продати», і я кажу «продати»... Подзьобав-подзьобав по стіні та й питає: продати чи ні?
— Не треба, — нетерпляче відказує Юрасик.
— Ти кажеш «не треба», і я кажу «не треба», — наспівує своєї дідусь. — Подзьобав-подзьобав по стіні та й питає: продати чи ні?
Юрасикові уривається терпець.
— Це не казка, — вигукує він.
А дідусь мляво повторює:
— Ти кажеш «це не казка», і я кажу «це не казка»... Подзьобав-подзьобав по стіні та й питає: це казка чи ні?
Маринка, Оленка і мама аж лягають од сміху. Вони знають, що дідуся ,не спинити. А Юрасик сердиться, не може збагнути, що від нього хоче вусатий дідуган. Хлопчик насуплюється і сердито кидає:
— Я піду додому.
А дідусь все ще веде своєї:
— Ти кажеш «я піду додому», і я кажу «я піду додому»...
— Ну, годі вам, тату, — озивається Маринчина мама, — Юрасик стомився.
— Нічого, — заперечує дідусь, хто втомлюється на тренуванні — перемагає у змаганні. Правда, Маринко?
«Правда! — подумки повторює Маринка дідусеві слова. — Треба більше терплячості. «Ми ж піонери!» Юрасик все збагне згодом!..»
Ще здалеку Маринка побачила Юрасика. Він стояв біля воріт дитсадка. В руках у нього, як завжди, був чемоданчик. Чекає на неї?.. Мабуть, забув про сварку.
— Юрасику-карасику, ходімо мерщій! — радо гукає Маринка і підходить до нього. — Ми запізнюємося.
— Я не піду до басейну, — похмуро мовить Юрасик.
— От тобі маєш, — дивується   Маринка. — Чому?
— Я не взяв мило, рушника...
— Як не взяв? Ось же в тебе чемоданчик.
— У ньому ця... як її?.. Макулатура...
Маринка бере чемоданчик. Важкий. Розкриває. В ньому повнісінько якихось паперів. Зверху папка. На папці напис: «Ди-сер-таці-я». Тут же на папці — прізвище Юрасикового тата.
— Юрасику! — жахнулася Маринка. — Що ти вчинив?..
Юрасик не розуміє:
— Тато ще напише. Він пише щодня. А ви ж відстаєте...
Маринка не може стриматися, міцно обнімає Юрасика.
— Дурненький мій... Хіба так можна?..
Юрасик також розхвилювався. Йому приємно, що Маринка не сердиться. Адже це вона допомогла йому записатися в басейн, навчитися плавати. Як добре, що в нього є вона — Маринка — Синя Птаха, Маринка — Водяна Сніжинка...
Зненацька Юрасик запитує в дівчинки:
— Скажи, ти — Сніжинка?..
— Я — Маринка. Що, ти хіба не знаєш? — тягне дівчина Юрасика за руку. — Біжімо до басейну! Швидше!.. Спізнимося...
Юрасик не впирається, але й не поспішає. Вона наполегливо тягне його:
— Юрасику-карасику, швидше! Швидше!.. «Подзьо-бав-подзьобав по стіні та й питає: будемо дружити чи ні?»
— Будемо! — радісно вигукує Юрасик.
— Ти кажеш «будемо!», і я кажу «будемо!», — озивається Маринка.

ЮНИЙ ДИНАМІВЕЦЬ
Минув місяць. Юрасик регулярно відвідував «жабе-нятник», слухняно виконував усі поради Марії Михайлівни. Він став просто таки невпізнанний.
Одного разу Марія Михайлівна попросила Юрасика передати батькам, щоб вони прийшли в басейн. «Про що це вони говорили?» — мучився після того Юрасик. Однак на всі його запитання тато лише відбувався жартом: «Багато знатимеш — постарієш». Та якось у суботу він звернувся до Юрасика з таким питанням:
— Ну, Карасику, може, сфотографуємось?
Юрасик любив фотографуватись. Але вже давно не випадало йому такої нагоди. Та й часу мало у людини — то садочок, то басейн...
— Підемо до дядька Миколи? — зрадів Юрасик.
— Еге ж, до нього, — ствердив тато.
— Ми всі разом сфотографуємось?
— Ні. Це тобі потрібна фотокарточка. На документ.
— Для паспорта? — поцікавився Юрасик.
— Побачимо, як дядько Микола сфотографує, — серйозно сказав тато. — Може, й для паспорта згодиться.
Фотоательє містилося на сусідній вулиці. Всі знали, що фотограф дядько Микола — смілива людина і чудовий майстер. Коли фашисти захопили місто, він допомагав підпільникам виготовляти документи. Якось поліція затримала одного з підпільників. Посвідчення в нього було настільки вправно підроблене, що хлопця протримали цілу ніч і, нічого підозрілого не помітивши, відпустили.
У фотоательє чекало своєї черги кілька дорослих. Раптом з-за чорної ширми вигулькнув невисокий метушливий чоловічок: рухи його були різкі, швидкі, хоча літ йому вже було чимало. Хто б міг подумати, що це славнозвісний фотограф-підпільник. Він окинув пильним оком присутніх і спинив свій погляді на Юрасикові.
— Ви, мабуть, до мене, молодий чоловіче? — Дядько Микола добре знав Юрасика, але чомусь завжди звертався до нього на «ви», наче до незнайомого. — Будемо фотографуватися? З татком? З мамою? Чи самі?
— Сам.
— Он які ми! Отже, сам? Добре. Громадяни, — звернувся дядько Микола до присутніх, — якщо ви дозволите, ми сфотографуємо цього молодого чоловіка...
Не чекаючи відповіді, дядько Микола підморгнув Юрасиковим батькам і показав широким жестом на ширму.
— Прошу в храм мистецтв.
Він шумно переставляв «юпітери» — великі лампи ка високих ніжках, пересовував стільці, садовив і знову підводив Юрасика.
— Вас, молодий чоловіче, на весь зріст? Може, поряд з коником?
— Мені для документа, — розсудливо проказав Юрасик.
— Для документа?! — аж присів дядько Микола. — Ви жартівник, молодий чоловіче.
— Так, так, — підтвердив тато, — для документа, з чистим ріжком.
— Он воно що! — все ще не приховував свого здивування дядько Микола.
Зрештою він всадовив Юрасика, навів апарат.
— Увага! Дивіться сюди, молодий чоловіче. Зараз вилетить пташка... Так. Готово! Завтра приходьте за знімками. Будуть для документа... Спасибі! До побачення!..
Наступного дня, виявляється, відбувався фінал міських змагань серед школярів. Марія Михайлівна сказала, що Юрасикові також доведеться виступати на цих змаганнях. Точніше, після змагань.
— Словом, я тебе гукну, — додала Марія Михайлівна, — а поки що дивись...
Юрасик відчув незбагненне хвилювання.
За командою головного судді змагань учасники фіналу вишикувалися на парад. Диктор по радіо представив їх присутнім у басейні глядачам: назвав школи, класи, результати попередніх запливів.
Першими вступили в боротьбу дівчатка. Хоч Юрасик і стежив, як йому здавалось, за всіма запливами, проте з особливою тривогою чекав виступу Маринки.
Ось вона стала на стартову тумбочку. З нею мали пливти ще четверо дівчаток з інших шкіл. Подолати належало п'ятдесят метрів. Доріжки в басейні тяглися всього тільки на двадцять п'ять. Отже, доведеться пливти туди й назад. Хто швидше?..
Дівчатка завмерли на тумбочках, трохи нахилившись уперед і розставивши руки вбік і назад. Мов закам'яніли.
Мить — і пролунав постріл. Дівчатка шубовснули у воду. Юрасик затамував подих.
Певно, Маринка страшенно хвилювалася. Коли вона виринула, то попливла якось нерівно, високо здіймаючи тіло над водою.' Зразу навіть відставала трохи од своїх суперниць. Марія Михайлівна, сидячи біля суддівського столика, щось крикнула їй. Але головний суддя зробив зауваження Марії Михайлівні: на змаганнях суворо забороняється давати поради плавцям. Щоправда, цього не заборониш болільникам. Хлопчики й дівчатка з Марин-чиної школи голосно закричали:
— Давай, Маринко! Да-ва-ай!..
Юрасик сидів на трибуні разом із своїми й Марин-чиними батьками. Він теж підхопився з місця. Тупаючи ногами, почав кричати разом з усіма:
— Давай, давай, Маринко! Маринчина мама стиснула йому руку.
— Тихше, Юрасику. Все одно це не допоможе. Перші  двадцять  п'ять   метрів   Маринка   пропливла третьою. Але на повороті її суперниці затримались. Вона ж легко розвернулася по борту, пружно відштовхнулась і впевненіше, рішучіше попливла назад. Суперниці, здавалось, почали відставати од Маринки. Насправді ж це вона випередила їх, вирвавшись уперед. Крики, вигуки, оплески змішалися в суцільний гамір, і останні метри Маринка подолала під гучне, підбадьорливе галасування товаришів з рідної школи.
Суддя оголошує результати запливу, в якому брала участь Маринка, називає прізвища, секунди, але Юрасик уже не чує нічого. Він сам бачив, що Маринка, його Синя Птаха, його Водяна Сніжинка, перемогла! Вона стала чемпіонкою міста! Мабуть, їй допомагав Дід Мороз або Водяна Снігуронька?..
Як змагалися хлопчики, Юрасик уже не бачив. Та це його менше цікавило. Марія Михайлівна дозволила подивитися тільки запливи дівчаток. А після того йому треба було спуститися їв роздягальню, щоб переодягтися і помитися в душі.
В роздягальні було вже двоє хлопчиків і одна дівчинка, яких Юрасик часто зустрічав у «жабенятнику». Вони вчилися плавати в різних тренерів. Кожен з них був найкращим плавцем у своїй групі. І тут Юрасик зрозумів, що не може підвести Марію Михайлівну, Маринку та й усіх товаришів їхньої групи. І серце йому в грудях аж забилося.
Змагання школярів закінчувалися. В роздягальню долинув голос головного судді:
— ...відбудеться показовий заплив малюків...
«Це ми», — подумав Юрасик і швидко побіг до Марії Михайлівни.
— Дивись, Юрасику, — сказала вона, — добре пливи брасом. Усі двадцять п'ять метрів. Покажи батькам, чому я тебе навчила... Маринка також буде дивитися, — додала вона тихіше.
За кілька хвилин дали старт.
Пролунав сигнал.
Юрасик стрибнув.
Плив він, думаючи лише про одне: швидше, швидше!.. Тому, можливо, пливти ставало дедалі важче й важче, перехоплювало подих, сковувало руки й ноги. Хотілося перейти з браса на «собачку», вище підвести голову й глибоко-глибоко вдихнути повітря. Але ж не можна не виконувати поради Марії Михайлівни.
Торкнувшись нарешті рукою борту, Юрасик, важко відсапуючись, озирнувся. Його суперники були позаду. Отже, він — перший! Серце радісно калатало — від щастя і втоми. Перемога! Перша в його житті перемога! Але ж чому ніхто не оголошує, що він чемпіон?..
Підбігла до нього Марія Михайлівна. «Молодець!» — сказала вона і високо підняла Юрасика на руках, як це часто робив тато, коли приходив увечері з роботи. Та одне діло — вдома, а інше — на очах у чужих людей. Юра-сикові стало дивно: невже Марія Михайлівна не розуміє, що він чемпіон, а не якийсь там малюк. Торкнувшись ногами підлоги, він вирвався з рук свого тренера й прожогом кинувся в роздягалку.
Напівдорозі Юрасика затримали його недавні суперники. Виявляється, всіх їх підкликають до суддівського столика. І головний суддя змагань — високий, у білому костюмі чоловік — спершу потиснув їм руки, наче дорослим плавцям, а потім кожному вручив маленьку голубеньку книжечку. Юрасик засяяв: книжечка була точнісінько така ж, як у Маринки. Ось і його фотографія. Це знімав дядько Микола. А по радіо вже оголошували:
— Кращим плавцям-малюкам вручаються квитки «Юний динамівець». Віднині вони не «жабенята», а справжні спортсмени. Кожний з них має право тренуватися в цьому басейні...
Трибуни збуджено завирували. Юрасик звів погляд вгору і побачив радісні обличчя Маринки, Оленки, батьків. Вони привітно помахували йому руками, щось кричали, усміхалися. Поздоровляли Юрасика-карасика, юного динамівця!..
Додому всі поверталися в піднесеному настрої. Про щось голосно сперечалися, але ніхто нікого не слухав.
Поступово Юрасик і Маринка відстали від батьків. Спершу весело галасували, сміялися, жартували. Потім наче стомилися — вгамувались, принишкли й зовсім замовкли, йшли поруч, кожний думаючи про своє. Юр.асик пишався Маринкою, радів з власного успіху. Маринка відчувала себе щасливою.
За себе і за Юрасика. Але обох турбувало: це їх останній спільний вечір. Завтра Юрасик і Оленка від'їжджають з дитячим садком на дачу, а Маринка — на збір, готуватися до республіканських змагань.
Вечоріло. У вікнах потемнілих будинків спалахували вогники. Жовті, червоні, зелені. Вечір був теплий, чистий. Легенький вітерець пустотливо грався листям каштанів, сипав на землю пелюстки пишних свічок. Тротуари були зовсім білі, як у зимову пору. І пригадалася Юрасикові ялинка на воді. Тоді він уперше побачив Маринку. Водяною Сніжинкою з'явилась вона перед ним. Була і Синьою Шапочкою, і Синьою Птахою. З'являлася із казки і зникала в казці. Багато часу минуло відтоді, але Юрасикові і зараз видається, що вона не просто Маринка, а все-таки трішечки Водяна Сніжинка. Справжня, казкова!..
Пригадала і Маринка першу зустріч з Юрасиком. Яким він смішним їй тоді видався! Хотів плавати, як р-р-ракета. А от добився-таки свого — вже юний динамі-вець. Молодець! Завдяки Юрасикові зустрілися й їхні батьки. І її татко знайшов свого рятівника — Юрасико-вого тата! Таке не забувається ніколи!..
Довго Маринка була для Юрасика то Синьою Птахою, то Водяною Сніжинкою. А хто вона насправді? Хай казки будуть казками, а в житті вона Маринка — подружка Юрасика-карасика...
А завтра вони роз'їдуться. На все літо. Це останній їхній вечір. Сумно Маринці розлучатися з Юрасиком.
Сумно і Юрасикові. Нащо він сварився з Маринкою? Було важко тренуватися — це правда. Думав, що вже всього досяг у плаванні. Але це не так. І Маринка, і Марія Михайлівна хотіли навчити його більшому, розкрити всі секрети, щоб став він справжнім плавцем.
Юрасик намацав голубеньку книжечку в кишені. Весь прояснів. Він — динамівець. Як Лев Яшин! Тепер всі хлопчаки йому заздритимуть. Особливо Павлик. А зовсім ще недавно він сам заздрив Маринці...
— Юрасику, ти скучатимеш?.. — почувся Маринчин голос.
Він спинився:
— А ти?..
Маринка подивилася на Юрасика зажуреними очима:
— Я писатиму тобі. Але ти не зможеш відписувати..,
— А я надішлю тобі малюнки...
— Знаєш що, — осяяла Маринку несподівана думка, — давай    обміняємося    дин'амівськими    квитками. Я дам тобі свій, а ти мені — свій. Гаразд?
Юрасикові така пропозиція не сподобалася. Як це обмінятися? Адже це його квиток. Хіба можна так?..
— Не можу, — тихо проказав він. — Це ж мій квиток.
— От смішний! Не назавжди. На літо, наприклад, поки ми будемо в розлуці. А потім обміняємось назад, наприклад...
Юрасик все зрозумів.
Він неохоче вийняв з кишені голубеньку книжечку й подав її Маринці.
А ось і перехрестя. Тут вони вперше розсталися взимку з Маринкою. Треба знову прощатися.
— До побачення, Юрасику-карасику!
— До побачення, Маринко — Водяна Сніжинко!

ПРО ЩО РОЗКАЗАВ ТЕЛЕФОН
Коли Юрасик виїхав на дачу, мама засумувала. У квартирі, щоправда, стало тихіше, але чомусь було незатишно. Чоловік вечорами засиджувався в бібліотеці — закінчував дисертацію. Вона приходила також пізно, не знала, що робити, над чим порядкувати. Найчастіше вишивала, аби якось згаяти час. Не було Юрасика — зменшились клопоти в хаті.
Мама лічила дні, чекала зустрічі з Юрасиком. На жаль, лікарі не хочуть розуміти матерів. Вони тільки через місяць дозволяють побачення з дітьми, котрі виїжджають на дачу. Кажуть, що так ліпше для самих дітей. Може, й так. Але ж слід зрозуміти і матерів — вони й дня не проживуть спокійно, якщо дитина не біля них.
Одного вечора задзвонив телефон. Мама зняла трубку. Дзвонила Юрасикова вихователька — Оксана Дмитрівна. Між нею і мамою відбулася така розмова:
Юрасикова мама. Спасибі вам, Оксано Дмитрівно, що подзвонили. Я так хвилювалася. Нудьгую. Як там Юрасик, Оленка? Не хворіють?
Оксана Дмитрівна. Засмагли, трохи підросли, знаєте... Слухайте, я вам щось розкажу... За нашою дачею — неглибоке озеро. Ми надумали влаштувати там пляж. Але наша лікарка занепокоїлась, аби, бува, чого не трапилось. І що ви думаєте? Юрасик організував делегацію до неї, знаєте...
Юрасикова мама. Та ну?.. Так-таки делегацію?..
Оксана Дмитрівна. Ну, просто діти зустріли лікарку і почали упрошувати її дозволити їм купатися в озері. Коли вона категорично заборонила, Юрасик навів декілька переконливих доказів на користь плавання. Я навіть розсміялася, знаєте. Кумедно це було. Далі сказав, що він уже спортсмен. Юний динамівець. Вийняв з кишені голубеньку книжечку і подав лікарці. Вона заглянула в книжечку, поправила окуляри і суворо дорікнула: «А брехати негарно. Це не твоя...»
Юрасикова мама. Що ви, Оксано Дмитрівно, це його книжечка. її видали йому в басейні.
Оксана Дмитрівна. Я знаю... Але тоді Юрасик почервонів, мало не заплакав і побіг геть. Згодом я ледве добилася від нього правди. Виявляється, вони обмінялися книжечками з Оленчиною сестрою Маринкою, знаєте...
Юрасикова мама. Ви подумайте... От бешкетник: Ну-ну... Що ж було далі?
Оксана Дмитрівна. А далі — ми перемогли, знаєте... Ви не уявляєте, що тепер у нас робиться. Справжнісінька школа плавання. Я вам скажу більше. Оленка, на що вже боялася води, і та погодилася вчитися плавати в Юрасика. Вона сказала йому: «Ось побачиш, хто кращий — Маринка чи я». І, зашарівшись, втекла... Тільки мене непокоїть інше, знаєте...
Юрасикова мама. Що? Говоріть же... Може, Юрасик нездужає?
Оксана Дмитрівна. Ні, ні. Але... Словом, лікарка сказала, що в Юрасика погане горло, йому необхідно побувати коло моря хоча б з місяць. Адже цієї осені йому до школи. Навантаження, знаєте...
Юрасикова мама. Ми з чоловіком думали про це. Але йому треба кінчити дисертацію і мене зараз з роботи не відпускають.
Оксана Дмитрівна. Ну, нічого. Ви даремно хвилюєтесь, Юрасик і тут чудово відпочиває. Ліс, озеро, знаєте... Це я тільки переказую слова лікарки. А лікарі, вони, знаєте, які... Все хочуть кращого... Адже у нас дуже добре... Ну, до побачення...
У телефонній трубці зашаруділо, клацнуло, замовкло Юрасикова мама стурбовано заходила по кімнаті. Все-таки Юрасикові слід було б поїхати до моря. Але ж так складаються обставини...
Згодом прийшов Юрасиків тато. Мама переповіла йому телефонну розмову. В кінці додала:
— Бачиш, Юрасикові не можна без моря. А ти все життя просидиш над своєю дисертацією. Слов'яни, скіфи...
— Ну, люба, — спокійно промовив Юрасиків тато, — ти не з того починаєш... От песиголовець... — змінив він тему розмови, — бачиш, уже інших учить. Ну, що я казав? Талант! Чемпіон росте!..
Тут знову задзвонив телефон.   Мама   зняла трубку:
— Алло! А-а, це ви? Будь ласка, приходьте. Візьміть і листа. Чекаємо... — І тут же звернулася до чоловіка: — Це Маринчина мама. Лист від дочки одержали. Вони зараз прийдуть з Андрієм Миколайовичем.
Юрасиків тато загадково посміхнувся:
— Давно жду...
Прийшли Маринчині батьки. Юрасикова мама і їм переповіла телефонну розмову з Оксаною Дмитрівною, їй було приємно, що Юрасик подорослішав і став такий розсудливий. Однак страшенно клопоталася, що все так нескладно вийшло і вона не зможе поїхати з Юра-сиком до моря. Маринчина мама намагалась її заспокоїти.
Зрештою треба було частувати гостей, і Юрасикова мама заходилася подавати чай із свіжим полуничним варенням.
— О, ви вже наварили, — похвалила її Маринчина мама .— І коли ви тільки встигаєте?
— А що робити? Цілісінькі вечори висиджую сама вдома. Доводиться чимось займатися...
— А зараз дозвольте, — раптово урвав її мову Юрасиків тато, — зробити вам дипломатичну заяву...
— Завжди ти переб'єш, — обурилась Юрасикова мама. — Ну кому потрібні твої дипломатичні заяви?.. Що пише ваша старша? — звернулася вона до Маринчиної мами.
Та розгорнула листа від доньки і подала його Юрасиковій мамі:
— Читайте...
Юрасиків же тато, хитро підморгнувши до Андрія Миколайовича, вийшов у сусідню кімнату. Через кілька хвилин він повернувся з великою зеленою папкою під пахвою. Відкашлявшись, розгорнув ту папку і урочисто проголосив:
— «Таємна змова батьків.
Ми, Маринчин батько і Юрасиків батько, склали цю угоду в тому, що
перша сторона (Юрасиків тато), не шкодуючи сил і здоров'я, має боротися з Юрасиковою мамою доти, доки не здолає її впертості, боягузтва і опору щодо плавання;
друга сторона (Маринчин татко) бере на себе зобов'язання словом і ділом, особистим прикладом і прикладом своєї доньки допомагати першій с т о р о-н і в цій справедливій боротьбі, аби остаточно здолати опір Юрасикової мами.
Обидві сторони висловлюють впевненість, що їхні спільні зусилля принесуть користь як фізичному загартуванню Юрасика, та-к і розвитку фізкультури і спорту в цілому в межах будинку, вулиці, району, а може, й міста, на знак своєї відданості і любові до науки перша сторона клянеться закінчити роботу над дисертацією, а друга сторона, зважаючи на зайнятість першої сторони, зобов'язується відвезти дітей до моря, аби добре оздоровити їх на порозі нового навчального року».
— Ну, як? — вигукнув Юрасиків тато, обвівши всіх присутніх веселим поглядом.
— Здорово! — вигукнули всі, а Юрасикова мама ще й додала від себе в тон чоловікові:
— Беріть свіже варення, мої дорогі обидві сторони.

ЛИСТ ЮРАСИКА І МАРИНКИ
«Ми з Юрасиком надумались нарешті написати листа. Тобто пишу я, Маринка, бо він ще не вміє, хоч уже й знає всі букви. Але все, що я пишу, міг би скласти він сам.
Приїхали ми до моря. Це було вдень. Я і Юрасик зразу ж побігли на берег.
Море!.. Яке воіно гарне! Дивишся на нього, а йому кінця-краю не видно. Погойдується, зітхає, шурхоче, ніби щось хоче сказати...
Юрасик так занудьгував по морю, що в перші хвилини не міг і слова вимовити від захоплення. Стояв мовчки, зачарований водяним безмежжям. А тоді кинувсь у воду в чому був і почав цілувати море. Ви, може, не повірите. Але це правда. Він цілував море!
Того ж вечора татко вирішив одвідати старого рибалку та його дружину, які врятували йому і Юрасиковому таткові життя під час війни. На жаль, їх уже немає в живих. Це дуже засмутило татка.
У старому рибальському будиночку живе син рибалки Вітас. Він зрадів зустрічі з нами, тому що батьки розказували йому Пгро ту пригоду біля берегів Нерінги. Вітас воював на фронті, а тепер рибалить, як і його батько. Він обіцяв узяти нас у море...
Наступного дня ми пішли на пляж: Юрасик, татко, Вітас і я. Захопили з собою надувні матраци. На них приємно лежати, грітися на сонечку. Юрасик каже, що Балтійське море набагато холодніше за Чорне. Але тут йому більше подобається: в цих місцях воювали наші батьки.
Вітас запропонував нам пірнати. Ми ставали на руки, що їх тато й Вітас тримали «замком», і відчайдушно стрибали у бурхливі хвилі. Ой, як це чудово! Зрештою, я подумала про те, що нам необхідно тренуватися. Адже ми з Юрасиком спортсмени, і не можна нам втрачати свою форму.
Тепер щодня, коли море спокійне, ми плаваємо до буйка і назад. У тихому морі Юрасикові легше плавати, він же не вміє ще боротися з хвилями, як я.
Юрасик почуває себе добре. За порадою лікарки він старанно полоще горло солоною морською водою. Кожного ранку — тільки сонце випливає з-за небокраю — він, татко і я йдемо до моря. В цей час тут дуже хороше: тихо, прохолодно, майже нікого немає, юрім нас. Ми робимо ранкову гімнастику, вмиваємося, а Юрасик, наче горлиця, прополіскує горло. Після сніданку й відпочинку починається урок плавання.
Мені здається, що біля моря можна жити цілий рік. От якби тут була школа, наші вчителі, однокласники. Я не хотіла б ніколи розлучатися з морем. А Юрасик каже, що весь час бути на морі — це нудно. У Києві мама, тато, а взимку — санчата, ялинка. Мабуть, він засумував за домівкою.
Смішний він. Хто ж збирається сидіти тут завжди? Просто так говориться, та й тільки. І ми часто з ним сперечаємось про любов до моря...
Вітас підтримує мене. Він страшенно любить море, найбільше в світі. «Море, — каже він, — заспокоює, біля моря забуваєш про всі неприємності. Коли померли мої батьки, море було єдиною моєю втіхою». А татко дражниться: «Що море? Покупався, та й додому. Дома — робота, товариші. А море — це тільки для розваги». Та хіба я не знаю, що татко навмисне так каже. Аби тільки посердити мене...
Ой, щось я забалакалась. Все про море та про море. Ми не тільки купаємося, плаваємо, а й вчимося, читаємо книжки. Юрасик уже сам може читати. І Вітас подарував йому велику книгу. Як Юрасик зрадів, коли в ній знайшов казку про Нерінгу. Він читає й перечитує цю казку щодня. Адже ми перебуваємо на землі Нерінги. А ввечері — тільки червоне сонце вкладається спати на хвилях — Юрасика не можна відтягти од моря. Він довго стоїть на березі і все чекає й чекає, коли до нього прийде Нерінга. Він вірить, що в книжці все правда. Звичайно, і я вірю, але чомусь Нерінга досі не прийшла...
А позавчора море заштормило. Я ще ніколи не бачила його таким сердитим. Похмурі хмари нависли над водою, хвилі стогнали, ридали. Купатися в цей час Страшно. Ми сиділи на березі і сумували. Було холодно, незатишно. Юрасик підтягнув до води надувний матрац, Г ми почали гратися в крем'яхи. Гра ця більше дівчача, і я легко обіграла Юрасика. Він насупився, спохмурнів: «Не хочу гратися. Йди собі. Це мій матрац». Я, звичайно, образилася, побігла на галявину старого сосняка і почала читати книжку,. Татка не було з нами — він пішов до Вітаса домовитися про вихід у море на тому тижні. Раптом до мене долинув крик. Глянула на берег — матраца, на якому сидів Юрасик, не стало. Серце у мене завмерло...
Я не хотіла писати про це. Звичайно, в усьому винна я. Не варто було ображатися на Юрасика і лишати його самого край води. Але татко сказав: «Ні, ти все-таки напиши. Хай люди знають про твою нерозважність». Тому я й пишу, хоч мені дуже соромно.
З Юрасиком нічого не сталося. Просто це була невеличка пригода.
Розсердившись на мене, Юрасик сидів на матраці. Потім ліг, втупивши очі в небо, де мчали темні хмари. А море бушувало, ніби на когось нарікало. Зненацька на матрац накотився величезний вал, накрив його разом з Юрасиком і потягнув у море...
Я нагодилася саме тоді, коли Юрасикова голова на мить виринула з хвиль...
Але ж ви знаєте, як важко боротися з розбурханою стихією. Здається, ти вже досяг берега, от-от ступиш на пісок, коли тебе раптово підхоплює потужна хвиля і з силою відкидає назад.
Підтримуючи одне одного, ми відчайдушно змагалися з хвилями, проте ніяк не могли дістатися берега. На щастя, повернувся татко і врятував нас.
Татко довго дорікав нам, сердився. Згодом заспокоївся, осміхнувся: «Ну, Карасику, як там тобі на дні було?» Отямившись від переляку, трохи оговтавшись, Юрасик уже дивився на все пережите, як на щасливу пригоду. «Нічого. Всіх рибок на дні полічив», — буркнув він.
Море й сьогодні штормить. Плавати не можна. Тепер ми обережніші: сидимо далі від води. Сидимо і мріємо: незабаром до школи. Літо — найкраща пора року. Та нічого немає радіснішого, як перший день у школі. А тим більше, коли до школи йдеш у перший раз. І Юрасик захоплено слухає, що я розказую йому про нашу школу. Це ж і він вчитиметься в ній разом зі мною й Оленкою. Як добре вчитися в одній школі, плавати в одному басейні. Ми з Юрасиком друзі на все життя!
Р. S. Лідія Трохимівна, моя вчителька української мови, задала нам роботу на канікули :— написати про те, ідо найбільше схвилює нас. От я і написала. А Юрасик сказав, що мій твір не треба нести в школу, а краще покласти в пляшку, закоркувати її і кинути в море. Так робили всі моїряки. Я послухалась його і пускаю пляшку в воду. Хто виловить її, прочитає, а іншим знати не треба. Це наша з Юрасиком таємниця...»

ДО ШКОЛИ
Небо голубе-голубе. Майже прозоре. З гілок падають блискучі каштани, розбиваються об тротуар: бум, бум, бум!.. Юрасик ступає статечно, гордо. Віл міг би запросто зафутболити ці каштани, але зараз не можна, не солідно. За  плечима  у нього ранець.  Він іде до школи!
Юрасика проводжають мама і тато. Вони теж щасливі й горді. Син вчитиметься в першому класі! Поряд ідуть Оленка, її мама і татко.
— Як же ти забув фотоапарат?—докоряє Юрасикова мама чоловікові. — Це ж такий день!
Тато нещодавно закінчив свою дисертацію: він бадьорий, веселий. «Гора звалилася з плечей», — часто повторює тато. Мамині докори тепер його не турбують.
— Куди мені з моїм апаратом, — вигукує він. — Хіба в нас немає дядька Миколи? Правда, Юрасику?
При згадці про дядька Миколу в Юрасика теплішає на серці. Він. намацує в лівій кишені нових шкільних штанів голубеньку книжечку. Свою: вони знов обмінялися книжечками з Маринкою. Юрасик не випадково взяв з собою ту книжечку. Після школи він піде до басейну. З Маринкою, звісно. В басейні сьогодні теж перший день занять. Це ж не жарти — і в школу, і в басейн. Стільки клопотів у людини!
А каштани падають: бум, бум, бум... Ось один підкотився під самісінькі ноги. Тріснула голчаста шапочка: позирає на Юрасика карим оком. Наче хоче сказати: «Куди ти, Юрасику? Хіба не краще гратися зі мною у футбола?..» Підняв Юрасик каштана. І пригадалося йому, як у перші дні занять у «жабенятнику» Марія Михайлівна сказала: «Діти, на дні каштани. Пірнайте за ними. Хто більше дістане, той чемпіон». Юрасик пірнав і пірнав, але ніяк не міг дістатися дна. Не така це вже, виявляється, легка штука. Невідома сила виштовхує назад щоразу, як тільки починаєш наближатися до дна. Дивно все це!.. Але швидко Юрасик навчився пірнати. І ніхто більше за нього не міг виловити каштанів...
Юрасик відкинув голчасту шапочку вбік і поклав каштан у кишеню шкільної курточки. Буде на згадку!
Аж ось і школа. Визирає великими світлими вікнами з-за дерев. На подвір'ї дітей, батьків — не протовпитись. А скільки квітів! Оленка сяє від щастя. В коричневій сукенці, в білому мережаному фартушку, з величезним букетом у руках. Обличчя не видно, тільки пишний бант погойдується над айстрами.
Сувора на вигляд жінка підняла руку і гукнула:
— Перший «А», до мене!
Це Юрасикова вчителька. Адже його записали в перший «А». Вчителька назвалася Вірою Дмитрівною. Дивно. У садочку була Оксана Дмитрівна, а в школі — Віра Дмитрівна.
Учителька зібрала своїх учнів, вишикувала їх парами. Юрасик став з Оленкою.
Всі школярі попрямували на фізкультурний майданчик. Стали шеренгами по класах. Перші класи — попереду всіх. А перед ними — вчителі на чолі з директором.
Худий, високий директор школи підняв руку, і всі навколо замовкли.
— Дорогі учні. Дорогі наші першокласники...
Юрасик гордо повів головою, відшукуючи в натовпі своїх маму і тата. Мовляв, чули — ми дорогі першокласники...
А директор вів далі:
— Школа відкриє вам двері у велике життя. Школа загартує вас. Привчить до праці. Виховає дужими і сміливими. Зробить з вас справжніх людей.
Далі Юрасик слухав не дуже уважно. По-перше, не все йому було ще зрозуміле з директорської промови, а по-друге, він шукав очима Маринку. Де стоїть її п'ятий клас? І чому вона не прийшла з Оленкою? Адже вчора вони домовилися. Стало прикро, що Маринка підвела саме в такий день. Він сумно поглянув на директора. Погляди їхні зустрілися.
— Ну, ось ти, хлопчику, в першому ряду, — звернувся до нього директор. — Ким ти мрієш стати?
— Чемпіоном, — не моргнувши, відказав Юрасик.
Довкола засміялися. Дехто із стаїрших школярів заляскав у долоні. Директор, щоправда, трохи здивувався з такої відповіді, але, мовби нічого не сталося, вів далі:
— Наші десятикласники працювали в селі. Вони добре зарекомендували себе. Школа може пишатися такими учнями.
Школярі, батьки, учителі зааплодували.
Директор чомусь глянув на Юрасика, який все ще крутився, визираючи Маринку, і закінчив промову:
— Оскільки наші десятикласники повернулися пізно вночі, їх сьогодні немає на нашому святі. Право привітати нове поповнення — першокласників — надається учням п'ятого класу, який зайняв перше місце в школі по збиранню макулатури...
Нараз широко розчинилися двері школи, і на подвір'я випурхнула зграйка п'ятикласників. З букетами квітів — жоржин, айстр воин підбігли до першокласників. І тут Юрасик побачив усміхнене обличчя Маринки.
Кожен п'ятикласник вручив першокласникові пишний букет і подарунок, зроблений власноручно.
Перед Юрасиком опинилася Маринка. І в цю хвилину він виразно побачив у неї за спиною безбережне синє море, струнку ялинку, що погойдувалась на хвилях. Ялинку тримала дужими руками білява красуня Нерін-га. Чи то вона, чи то Маринка — Водяна Сніжинка торкнулась губами Юрасикової щоки, прошепотівши: «З Новим роком, хлопчику!..»
Саме тоді задзеленчав дзвоник. Перший дзвоник у житті першокласників. Ще не раз він закликатиме їх до навчання, до роботи в шкільних майстернях. Але цей залишиться в пам'яті назавжди.
Юрасик міцно-міцно притвс дарунок і квіти до грудей.
Віра Дмитрівна подала команду, і її вихованці парами, з букетами в руках рушили вперед. Йшли між рядами старших школярів, які оплесками й усмішками проводжали їх. Привітно махали руками батьки, ласкавими очима поглядали вчителі.
Юрасик озирнувся. Тато й мама широко усміхалися. А он і Маринка підняла вгору руки, махає юши, ніби чайка крилами. А вгорі небо голубе, аж прозоре...

ПРИГОДА НА ДЕСНІ
Берег круто спадав до води. Скраю його сиділо троє: Юрасик, його тато і Андрій Миколайович. Закинувши вудочки в чисту-чисту річку, вони мовчки чекали, коли клюне. Над головами тихо шуміли сосни, брижі-хвильки грайливо хлюпали в берег... Була неділя. День видався погожий, сонячний. В суботу Андрій Миколайович запропонував вирушити в гирло Десни. Він саме закінчив ремонтувати свого красе-ня — моторного човна. Усі були в захопленні від його пропозиції. Юрасик накопав черв'яків, наготував рибальське причандалля. «На рибалку! На рибалку!» — виспівував він цілий вечір.
Нарешті причалили до берега. Оленка і Маринка вкупі з мамами пішли полювати на гриби і квіти в прибережному лісі. А вони — рибалити.
Юрасик, мов справжній рибалка, сидить на березі. То закине вудку, солідно поплювавши на черв'ячка, то висмикне її спритно, зітхнувши: «Ех, зірвалось!..» І тільки скоса позирає: ліворуч — у татове відерце, праворуч — у відерце Андрія Миколайовича. Скільки там риби! І краснопір, і підлящик, і йорж... А тут — хоч би одненька. Одненька, щоправда, в нього є. Це Андрій Миколайович кинув у його відерце свій перший улов — «на почин».
Раптом Юрасик відчув, ніби щось смикнуло. Глянув на поплавок ■— клює! Він аж стрепенувся. Попустив трішки і — р-р-раз! — підсік. Смикнув сильніше й очам своїм не повірив — на гачку тріпочеться риба. Та ще й яка!
— Ого! — вигукнули водночас троє рибалок.
— З лускою тебе, Юрасику! — додав Андрій Миколайович. — Ти диви — линок. Грамів на триста! Нема м'яса, як свинина, нема риби, як линина...
— Я ж казав, що піймаю! Казав?!
— Тихше.   Всю рибу   перелякаєш, — озвався тато.
Але Андрій Миколайович заспокоїв.
— Нічого. Улов у нас багатий. Можна вже юшку варити... Де це наші жінки?
— Справді, пора юшку варити, — погодився Юра-сиків тато.
Почали складатися. Проте Юрасика не можна було умовити. Поплювавши на черв'ячка, він знову закинув.
— Я ще трохи... Ви йдіть.
Незабаром з-за спини у Юрасика потягло димом. Це батьки розклали багаття, готуючись варити юшку. Долинали жіночі голоси. Мабуть, мами вже допомагали батькам. Почулася пісня. Як гарно співає Маринчина мама!..
А Юрасик все закидає й закидає... Та ось у ноги йому тицьнувся Барбосик — мокрий носик. Застрибав, радісно заскімлив. Юрасик озирнувся — за спиною стояла Оленка, заглядала у відерце й лічила:
— Одна, дві... Оце й усе?
— Лічити не вмієш! — зауважує Юрасик. — Он третя.
— Де?
— На гачку. Зараз витягну.
— Ха-ха-ха, — сміється Оленка.
— Регочеш. Дивись, щоб не заплакала.
— Ну, годі вам, першокашники, — лунає Маринчин голос. Вона щойно підійшла до них і теж заглядає у відерце: — Ого, яка чудова риба! Це ти наловив?
— А хто ж? — примирливо відказує Юрасик.
— Дай я спробую, — простягає руку до вудлища Маринка.
Якби попросила Оленка, Юрасик, звісно, не погодився б. Бач, мало їй риби піймав! А коли Маринка, — будь ласка. «Яка чудова риба!» — сказала вона. А таки чудова. Деснянська! Він сам наловив!..
— Ти ж поплюй, — радить Юрасик Маринці.
— Та я так... От у таборі... Минулого року... Я такого лося піймала...
— Юрасик сміється. Лося!.. На рибальстві він розуміється ліпше, ніж Маринка. Не перший рік рибалить. Ще бичків ловив в Одеському морі...
— А ти не бре?.. — навмисне перепитує він.
Чесне піонерське! — клянеться Маринка.
— А той лось був рогатий? — по-діловому цікавиться Юрасик.
Маринка закопилює губи:
— Не віриш? Спитай піонервожатого.
— Вірю. Тільки не лось, а лосось. А ще точніше — тюлька.
Тепер уже сміється Маринка. Справді, назву риби переплутала. Здається, це був лящ, а не лосось... Маринка ще раз закидає. Як на зло не клює.
— Ходімо до вогнища. Холодно...
З річки справді війнуло прохолодою: осінній день короткий. Незабаром сонечко покотиться за обрій. А зранку так було тепло, наче влітку...
Юрасик заходився шукати сорочку й штанці. Барбосик кинувся йому «допомагати». Ненароком зачепив відерце з рибою, і воно перекинулось. Оленка хотіла підхопити рибок, але оступилась і — шубовсть у річку, навіть крикнути не встигла. Юрасик лише побачив, як мелькнуло її платтячко над водою. Не роздумуючи, миттю кинувся вниз із урвища...
В очі різонуло. Мабуть, піщинки, збурені під час падіння Оленки. Все-таки, не заплющуючи очей, Юрасик поплив під водою. Попереду ніби щось забіліло. Так, це Оленка. Він спробував схопити її за платтячко. Але течія віднесла дівчинку вбік. Йому забракло повітря. Він виринув. Поряд була вже Маринка.
— Тут! — крикнув Юрасик, глибоко вдихнув повітря і знову пірнув.
Оленка втратила свідомість. Чи то вона дуже вдарилася, чи наковталася води. Тягти її було важко. Та ось нагодилася Маринка, і вони вдвох, напружуючи всі сили, попливли з Оленкою до берега. Витягли її на пісок. Маринка почала робити сестрі штучне дихання.
А з берега бігли вже до них перелякані батьки. Вони почули Маринчин крик, коли та кидалась у річку.
— Ой, пусті-і-іть! — заголосила Оленчина мама.
Всі обступили Маринку, намагаючись хоч би чимсь допомогти їй. Та Оленка вже розплющила очі. Глибоко зітхнула. І... розплакалась.
— Жива! — вихопився радісний крик з грудей присутніх.
Про Юрасика забули. Він ледве виліз на стрімкий берег, тремтячи всім тілом від холоду. Коли почув, що Оленка опритомніла, хотів спуститися вниз. Однак, ступивши декілька кроків, відчув, що ноги не слухаються його. Перед очима попливли темні кола. Перед ним майнуло-обличчя Нерінги, усмішка Водяної Сніжинки, крила Синьої Птахи...
Отямився Юрасик на руках у тата. Батько ніс його до вогнища — зігрітися. Попереду ступав Андрій Миколайович з Оленкою на руках. Дівчинка поклала голову йому на плече, тихенько схлипувала...
Важка втома склеплювала ЮрасиковІ повіки. Він то приплющував очі — і тоді все ввижалося йому розпливчатим, наче під водою, то розплющував — і вже бачиз верхівки сосен, що погойдувались у сірому осінньому небі. Одде павутиння бабиного літа зачепилося за гілку і тріпочеться, не може одірватись. Онде довбе кору працьовитий дятел: тук, тук, тук...
Мов крізь сон, Юрасикові вчуваються слова Оленчиного татка — Андрія Миколайовича:
— У життя свої закони. В біді людина людині йде на допомогу.
А в скронях у Юрасика: тук... тук... тук…

ТРИДЦЯТЬ ПЕРШЕ ГРУДНЯ
Минув рік. Знову настало тридцять перше грудня. Та скільки води спливло за цей час...
Тридцять перше грудня. Юрасик не тільки знає, що це останній день календаря, останній день року. Він може навіть перелічити всі дні, назвати всі  місяці  року.
Та й це ще не все. Тепер Юрасик знає, що ялинку приносить їм не Дід Мороз, а тато. Що Водяні Сніжинки — не чарівні істоти, а звичайнісінькі дівчатка, які вчаться плавати в басейні. Такі, як Маринка.
Сьогодні, тридцять першого грудня, на святі ялинки В басейні Юрасик виступить у ролі «Нового року». Він дуже хвилюється. Хочеться, щоб малята не здогадалися, що від звичайний хлопчик. Хай думають, що він із казки, чарівний.
Та разом з тим Юрасикові кортить, щоб його пізнали однокашники, хлопці з його класу. Вони напевно прийдуть сьогодні до басейну. Нехай же знають, що він марно час не гаяв.
Але ж як тут бути? Щоб одні пізнали, а інші ні? І Юрасик ще більше хвилюється.
Переодягнувшись, він прямує до спортивного залу, де збираються всі учасники свята на воді. Тут і тренери, і діти. Багатьох Юрасик знає. Вони разом відвідували басейн.
Походжає з кутка в куток Дід Мороз у довгому червоному кожусі. Та це ж тренер «жабенят»! Його Юрасик побачив уперше, коли той схилявся над «ванною», наче цибатий журавель. Певно, теж хвилюється.
Біля шведської стінки стоїть Марія Михайлівна в оточенні дівчаток — Водяних Сніжинок. Вона, як завжди, спокійна, щось втовкмачує дівчаткам. Та чи збагнуть вони все?..
Юрасик задоволений, що його навчала плавати Марія Михайлівна. Інший тренер вигнав би з басейну за такі вибрики — «не хочу пливти брасом...» А Марія Михайлівна терпляче, з дня у день, як з маленьким, пань-калася з ним. І чого він тоді не слухався її? Думав, що так просто навчитися плавати. Еге ж! Бовтати у воді руками і ногами кожний зуміє. Он і Оленка стала «плавчихою» на дачному озері. Навіть в басейн записалася. А що з того? Хіба вона зможе бути такою, як Маринка!..
— Ти чого? — лунає у Юрасика над вухом Маринчин голос. — Хвилюєшся? Не варто. Як тільки заграють марш, вилазь на вишку. Ну, а далі ти знаєш.  Я побігла.
Юрасик дивиться вслід Маринці. Сьогодні вона буде Водяною Снігуронькою. Вона, Маринка — Водяна Сніжинка, його найщиріша товаришка.
«Куди вона побігла?» — подумав Юрасик. йому треба було спитати в неї, коли все почнеться. Та де там! Чомусь сьогодні всі якісь метушливі — нікого не спитаєш, нікому не скажеш. Юрасик обвів поглядом зал — не видно вже Маринки.
За вікнами розгулялася хурделиця. Засипає шибки сухими крупинками снігу, шипить, сердиться. Холодом, морозом усе скувати їй хочеться. Тільки басейн не піддається. Тепло всередині, затишно.
Підійшла Марія Михайлівна.
— Все запам'ятав, Юрасику-карасику?..
— Страшно, — раптом вихоплюється в Юрасика.
— Невже?
У голосі Марії Михайлівни вчувається здивування. Вона на якусь мить задумалась, пильно1 подивилася на Юрасика. І, мов дорослому, сказала:
— Я думаю виставити тебе на міські змагання під час канікул...
Юрасик знітився. На міські змагання! Це ж не жарт. На таких змаганнях можна стати чемпіоном... А що як — останній? Засміють і в школі, і в басейні...
— Боїшся? — питає Марія Михайлівна. — На Десні ж не було страшно. Ну, я пішла.
От уже та Оленка! Вона не плавати ходить в басейн, а тільки джерготати. Звичайно, це вона розказала все Марії Михайлівні про Десну. Так і в школі було. Якось Віра Дмитрівна залишила весь клас після уроків і повідомила: «Діти, я хочу розказати вам про героїчний вчинок одного нашого учня». Що тут робити? Юрасик принишк. Який же це героїзм? Не він сам — Маринка допомогла. Витягли Оленку вдвох. Та її і Барбосик — мокрий носик витягнув би на берег. Он тато під час війни врятував Оленчиного татка. Ото героїзм! У відкритому морі. А тут — Десна. Навіть не Дніпро. Щоправда, приємно, коли про тебе так говорять. І, звісно, що без його допомоги Оленка не вибралася б з річки, але... Нащо їй було говорити, що потім тато ніс його на руках до вогнища. От базіка! Адже її також несли на руках...
Заграли марш. Починається. Починається свято новорічної ялинки на воді!
Юрасик незчувсь, як опинився на вишці.
На трибунах повно-повнісінько людей. Дорослі, діти. Школярі, малюки. У першому ряду примостився на колінах у своєї мами кирпатий карапуз. Зачудовано дивиться на все: на ялинку, на «ванну» з водою, на вишку і, певно, на Юрасика. Ага! Так і Юрасик колись дивився на все. Йому й не снилося тоді, що він стоятиме на тій самісінькій вишці поруч з Маринкою — Водяною Снігуронькою.
Зараз Юрасик дивиться на все іншими очима. Першокласник! Уміє читати, писати. Що тепер для нього тридцять перше грудня? Це .малюки люблять, щоб у них цього дня була ялинка. Так, будь ласка, буде вам ялинка, навіть на воді!..
А під час канікул Юрасик завітає до колишнього свого садочка. Провідає Оксану Дмитрівну. Вона тепер веде групу малюків. Треба буде розказати їм про ялинку на воді. А то й про Нерінгу. Адже вони нічого ще не знають, малюки...
Юрасик так замріявся, що й не помітив, як Водяні Сніжинки пострибали в воду і почали свій таночок навколо ялинки. Він отямився тоді, коли над шумовинням, яке утворилося круг ялинки,   виринула   білява   голова
жінки. Мить — і Нерінга на весь зріст підвелася над водою. Висока, струнка. Ступила крок, попрямувала вперед по воді і помахала йому рукою. Прошепотіла:
«Юрасику, стрибай! Море дружить з мужніми. Не бійся хвиль. Хвиля лякає лише боягуза. Для сміливого хвиля — кращий друг. Дружи з нею, з хвилею, з мрією, з Маринкою!..»
Нерінга простягнула до Юрасика руки. Легко підняла його. Юрасик миттю кинувся вниз, у воду. Зробив кілька впевнених рухів руками, ногами. Виринув на поверхню. Поплив.
А берег — борт басейну все ближче, ближче. Ось Юрасик торкнувся його рукою. Схопився за поручні металевої драбинки. Підтягнувся. Ступив на кахляну підлогу. Простягнув руки з подарунком у целофановому мішечку до кирпатого карапуза. Той здивовано подивився на нього, на целофановий мішечок — нічого збагнути не може. Чи не Водяник це, бува, з бабусиної казки? А Юрасик, усміхаючись, шепоче:
— З Новим роком, хлопчику! — І трохи голосніше, щоб почули однокашники з його школи, додає: — Не лякайся. Це я — Юрасик-карасик...

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky