Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Агата ТУРЧИНСЬКА
ДИТИНСТВО ПОЕТА
Поема


Про дитинство великого нашого Кобзаря розповідає поема Агати Турчинської «Дитинство поета». В ній відбито й перші дитячі сльози Тараса, і його мрії стати малярем, і важке кріпацьке життя сироти, що втратив батька й  матір.

...Там неволя
Робота тяжкая...

Т. Г. Шевченко

I
ДЕНЬ У КИРИЛІВЦІ

Щe зірниці на небі горіли,
Ще пташки не тривожили гай,
Тільки перше  проміння, як стріли,
Пробивало блідий небокрай, —
Вже уїдливий крик ланового
Попід вікнами   грізно  лящав,
Всіх робити на панщину гнав,
Не минав він старого й слабого.
Встав  похмурий  Шевченко   Григорій,
Проклинаючи:   «Звірі, кати!»
Встала мати Тараса. їй, хворій,
Хоч би день на роботу не йти.
Лановий вже стояв на  порозі,
Підганяв з нагаєм у руці.
І Тарас прокидався в тривозі,
І збігала   сльоза  по щоці.
Спали вкупці у запічку діти,
Тільки він, причаївшись, не спав.
Де йому біль тяжкий свій подіти,
Що дитячее серце стискав?

Мати знову збиралася з дому, —
Так щодня, як настане весна, —
А йому ж так хотілось, малому,
Щоб лишалася в хаті вона.
Як любив він   на  вулиці з нею
В свято слухать пісні кобзаря
Про дівчат, про далекі моря,
І вставало минуле зорею.
І  чекав, як завжди,  він неділі,
Щоб не йшли на роботу батьки,
Щоб присіли коли на дозвіллі.
Мати знає  про сонце казки...
Та будила  вона Катерину,
Для дітей щоб за неню була,
Брала  тихо   найменшу дитину
І на панщину з батьком ішла.

Сонечко в такі години  ранні
Першими блискітками цвіло.
Скільки раз він слухав на світанні,
Як вставало ріднеє село.
Встала Катря.  Їй би ще хоч трішки
В сні забуться, солодко поспать.
Зрання вже її дитячі ніжки
По хазяйстві вбогім дріботять.
Четверо маленьких біля хати
Зголодніло дивляться услід,
Треба їх умити, обіпрати
І зварить який-небудь обід.

Четверо... У злиднях і клопітно
Проліта  її найкращий час...
Сестро ніжна... Тихо, непомітно
Вибіга на вулицю Тарас,
Дивиться  на шлях  отой широкий,
Де женуть на поле кріпаків.
Чорний шлях — це сум його глибокий,
Чорний шлях — сльоза його батьків.
Шлях курить.  Над ним, мов чорна хмара,
й свіжість рання лине від землі,
В поле йде на пастовень отара,
Пастухи за нею вслід малі.
І, найменший, він біжить за ними,
Смуток свій несе в густі гаї.
Дзвінко там піснями голосними
Зустрічають сонце солов'ї.

МРІЇ
Ой мрії, мрії буйні, невгомонні,
Які нестримні ви і голосні!
Немов дніпрові хвилі срібнодзвонні,
Коли він  крейдою  малює на стіні.  
Ось вже на клуні видно діда Йвана
І Катрю з глечиком. Ось матері лице.
Казала дівчина, сусідова Оксана,
Що в  школі все малюють  олівцем.
Він каже батькові: — Я хочу в школу.
А батько: — Ти ж  свиней іще не пас.
Ось хай лиш підросте, за маляра Миколу
Розкрасить краще він   іконостас.   .
І почуття ясне невпинно душу гріє,
Яким колись-то буде малярем,
І  хату рідну він  із чорним димарем
Змальовує. Дитячі, любі мрії!

Довіку пам'ятав ту незабутню пору —
Дитинства вбогого ясний, пахучий цвіт.
Помалювавши, він біжить по косогору,
І в душу хлопчика  вливається весь світ.

Метелик на сонці,
Як зірка, горить.
Податись за ним,
Ой хоч би зловить.
Які в нього крильця,
Чому ж то летить?
А літо над яром,
Як  пісня, дзвенить.

За яром знов гора... «А що там за горою,
Де сонце до землі пливе в вечірній час?»
Як хоче знать про все й побачити Тарас,
І  діда Йвана  він розпитує не раз,
І просить батька взять в Одесу із собою,
Куди з Микитою по сіль він чумакує,
Як їхати йому дозволить грізний пан.
А там, у тих краях, є море і баштан,
І там, розказував учора дід Іван,
Мов, сонце на землі у літні дні ночує.

У вечір пам'ятний, у тихе надвечір'я
Він  нишком  обминув кирилівські   узгір'я,
Тінистий косогір,  широкий  рідний став,
І вдаль помандрував у степ, на ту могилу,
Де сонце ввечері жар-птицею горіло,
Де в полі  стовп стояв, що небо підпирав.
Лежить Кирилівка у зелені садів,
А сонце вже ген-ген   край синіх   берегів,
Де  небо  голубе з'єдналося з  землею.
І   вперто він   ішов із  мрією своєю —
На край землі  прийти,  побачити стовпи,
Що небо яснее, напевне, підпирають,
Що сонце до висот уранці підіймають.

Серпанком золотим укрилися степи.
Зійшов він весело на маківку могили,
Простори звідтіля ще більше даллю мріли,
Чи зможе він, малий, до сонечка дійти?
А сонце враз зайшло, в земні глибини впало,
Та серце хлопчика надією палало:
«Хай завтра з Катрею ми вийдемо раніш,
То вже до сонечка доберемось скоріш!»

Чумацьким шляхом він додому повертався,
й потрапив не в своє, а в Моринці-село,
Ішов співаючи, і степ йому сміявся,
І небо зорями і мріями цвіло.
У полі чумаки хлоп'я біляве стріли,
Воно призналося мандрівним людям сміло,
Що в степ до сонця йшло.
Щасливо чумаки діставшій на возі
Тараса у своє село.
І Катря вибігла на вулицю в тривозі:
— Ой, де ти, де було? —
І радісно гукала: — Йде приблуда! —
А батько говорив: — Ой, що з Тараса буде, -
Або хороше щось, або велике зло! —
Довіку пам'ятав ту незабутню пору,
Як він, стрімке маля, збігав по косогору,
Як тихо  засинав під тінню лопухів,
Де снились обриси омріяних  шляхів,
До сонця  що вели, в безмежні  сині  далі,
Де тужно  чумаки про козака  співали.

НЕДІЛЯ
Надходила  тихо  жадана неділя,
Пора,  що очікував мрійно Тарас,
Вже полум'ям вечір за хатою гас.
І  Катря нарвала пахучого зілля
Прикрасити  в  хаті змокрілі кутки.
Любила ж  бо  Катря розводить квітки,
Якби то було їй удосталь дозвілля.
О мріє дитяча, о радість знайома!
Єдиний той день, коли мати удома.
І ллється  від  неї жадане тепло.

Тоді незвичайні і люди, й село,

І  мріє він, мріє  про тії хвилини,

Як всі позбираються біля калини:

Батьки, і Микита, і Катря, і дід,

З Оксаною в сад підійде і сусід,

І лине, сміється, і грає розмова.
Та жде він од діда  крилатого  слова
Про час, про дороги широкі, розлогі,
Де Гонта ходив, де гуляв Залізняк,
Де били проклятих панів, як собак...
Як Сміла   горіла, і кров червоніла,
Де лють гайдамацька, як буря, гриміла.
І дідові очі, столітні, пророчі,
Як зорі сіяли,  а  слово лилось,
Мов  пісня могутня, повік незабутня.
За титаря плакать не раз довелось.
Він плакав і мучивсь своїми думками:
«Чому так не роблять тепер із  панами?»
І в діда спитати наваживсь якось.
Дідусь похмурнів: — В тім, онуче, й розгадка.
Питання твоє, як пекуче жало. —
В  мовчанні тяжкому стояв його батько,
Мов хмара, набігла у матері складка
На ясне, ласкаве  чоло.
В ту неділю не почув він знову
Те чекане дідусеве слово.
І   не  вийшов під калину дід.

В ту неділю плакала   Оксана,
І стелився до села від пана
Чорним шляхом скрізь кривавий  слід,  —
В ту неділю помирав сусід.
Вранці рано в двір його пригнали,
До ослона міцно прив'язали.
Тяжко били панські гайдуки,
Щоб слухняні стали   кріпаки,
Щоб не йшли  вони  чумакувати,
Панське поле, працю покидати
В дні гарячі, в літні дні жаркі.
Ой ти, клене, кучерявий клене,
Гаю пишний, явори зелені,
Ти,  природо, вільна,  запашна,
Ти,  Кирилівко, ясна  й  смутна!

Як сідало сонце за  горою,
Обливалось  все  село сльозою,
В тяжких  муках  помирав  кріпак,
Тіло все його ятріло в ранах,
Невимовний біль в очах закляк.
Сирота   зосталася Оксана.
Хто ж то, хто ту кривду панську зборе!
Як Оксаночки утішить тяжке горе,
Як її розважить від жалю?
Він сказав: —  Не плач, не плач, Оксано,
Хай  лиш тільки хлопцем  більшим  стану,
Пана я, мов Залізняк, спалю.

В ту неділю не почув він знову
Те  чекане дідусеве слово,
І не вийшов під калину дід.
В ту неділю плакала Оксана,
І стелився до села  від пана
Чорним шляхом скрізь кривавий слід...


Ми в купочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали...

Т. Г. Шевченко

ІІ
ВЕСІЛЛЯ

Літа над яром пролітали,
Одцвів дитинства  ранній цвіт,
Тарасові вже вісім літ.
Вже  рік новий відсвяткували,
Скував  мороз  навколо   світ,
Упав  новий на душу гніт,
Бо  Катрю заміж  віддавали
В Зелену Діброву,
В село чуже.
Ой хто ж їх, як матір,
Побереже?
А як вили гільце їй соснове,
Як квітчали  дружки  пагінці,
В   Катерини зломилися брови
І котилась сльоза по лиці,
І сказала вона: — Ой сестриці
Ви мої, соколята-брати,
Вам без мене не буде й водиці
Із криниці   кому  принести.
Тільки небо, земля завесніє,
Підуть  в  поле батьки-кріпаки,
Хто ж русяві вам голови змиє,
Попере, полата сорочки?

Лишило слово те глибокий в серці слід.
А в день отой, як крик здійнявсь біля воріт
Коли з музиками  з-за гір'я
За   молодою  молодий
В'їжджав з   боярами в подвір'я,
По стародавньому звичаю
Співали  дружки:  «З-за  Дунаю
Та з-за високих гір
Приїхав соколонько
До Катрусі в двір.
Ой тому соколоньку
Красну дівчиноньку
Батько   продає,
За  три ліси, за ріки
Своє дитя навіки
Заміж віддає».

І пекла йому пісня та душу,
Сум, як хмара, думки обіймав,
І пішов під засніжену грушу
Довго-довго самотньо стояв.

З молодим вже бояри у хату
По сестру Катерину пішли.
У Кирилівку ніч пелехату
Зимові вітровії внесли.
І тоді кучерява Оксана
Розшукала Тараса в саду,
Приколола букет з  розмайрану
І позвала  гулять «в молоду».
І промовила  любо та ніжно:
— Таж батьки заручили вже нас.—

І пішов з нею в хату Тарас, —

Ніч услід їм дивилася сніжно.

Грали  в хаті троїсті музики,

Червоніло  в Оксани лице:
І вони колись будуть великі,
І зів'ють їй зелене гільце!

Заспівали весільної гості,
Наче квітка,  Оксана цвіла,
Раптом дівчина в хату ввійшла:
— По кленовім я мості ходила


І шукала того, що любила.
А знайшла там для серця судому.
Чи  поверне  мій милий додому?
Мамо, косу іди розплітати,
Вже на  мості  кленовім солдати.
Наречений Василь мій вертає.
На  могилу мою поспішає.
На дні ставу вороння не кряче,
Панське око нас там не побачить. —
І весільнії гості співати
Перестали веселі пісні,
Заридала з Катрусею мати,
Очі в батька зробились смутні;
Заніміли на лаві музики,
Жально скрипки затихла струна.
Очі  в дівчини  журні  та дикі,
Закричала вона:
— Розлучили пани,  розлучили,
Щоб у парі ми з ним не ходили,
Доле ж моя, чорна та руда!
Ой, холодна  вода!
Сватай мене, мій  миленький,
Гарна ж бо я, молода! —
Розреготалася і  кинулась із хати.
Тужливо дівчині дивився вслід Тарас.
Він потім зустрічав іще її не раз,
Як нареченого ходила  в степ шукати:
І мати, стоячи якось біля воріт,
Побачивши її, заплакала й сказала:
— Погнали   Василя  в  солдати  в дальній   світ,
От із журби за ним вона причинна стала.
А у солдатах буть не рік,  а двадцять п'ять,
І молоді літа на службі пробіжать.
А людям, сину мій, одне:  тюрма, неволя,
А чи  солдатська  доля.

ПАМ'ЯТЬ
Довіку пам'ятав свою убогу хату,
Долівки холодок, що прилипав до ніг,
На образах в кутку барвінок, руту-м'яту,
Цю втіху Катрину забути він не міг,
У хаті рідній тій нужду, кріпацькі злидні.
Замерзлі вікна й воду у відрі,
Братів, сестер, що з ними і по три дні
Не бачив хліба він, з якими у дворі
Він бігав босоніж не раз у зимню пору;
І матір пам'ятав, натруджену і хвору,
Та  батьківське лице, чорніше од землі,
Його скорботний  зір,  його запалі щоки,
І далеч за вікном, чумацький шлях широкий,
Де пісня жалібна плила в вечірній млі.
Й той день, як з панського ненавидного двору
Прийшли  знеможені, натомлені батьки,
Він в хаті малював березу білокору.
А батько, дивлячись з жалем на малюнки,
Сказав: — Не вільні ми, голота, кріпаки.
Куди ж бо з таланом тебе нам діти, сину?
Учитись до дяка, одне, віддать хіба? Учись.
Ми раді дать тобі ясну годину,
Не гнуть ученого так злидні та журба. —
І снилися йому в цю ніч ясні дороги,
Якими  мандрував до сонця   він   не раз.
І ріднеє село, багате, не убоге,
Що вславилось, бо там  живе  маляр Тарас.
Та школа принесла  гарячим пориванням,
Дитячим  маренням гірке розчарування
І спомини смутні
На довгі дні.

В  Кирилівці   тоді учив якийсь приблуда, —
Хто знає, звідкіля в село він заблукав,
Та й на дяка його самі обрали люди,
Коли  «Апостола» у церкві  прочитав.
Таких дяків село стрічало не одного,
Никифор Хмара був, та спився і помер.
І важно піп Касян у школу ввів тепер
Приблуду  Совгиря,   учителя   нового.
Високий дяк Совгир з розпатланим волоссям
Навчав по псалтирю: «Аз, буки, тму і мну».
У школі пережить Тарасу довелося
Докучну та гірку годину  не одну.
І проскладавши   він було  до «тла» і «мна»,
Втече на  вулицю, у яр між косогори,
Без школи, без дяка, де вільна далина
І де немає «тму», а вітер і простори.
Та ось псалтирники підкралися   й за  руки
Хапають і ведуть на суд до Совгиря,
І тяжко дяк січе, щоб знав, як кидать «буки»,
На вулицю мінять молитви псалтиря.
Учитель — дяк Совгир, на прізвисько — «Сліпиш
(Хоча насправді був лише він зизоокий),
Тримався й правила: «Навчати хочеш — бий».
І дуже полюбив «священні» ті уроки.
В  суботу сік  по черзі школярів,
Четверту заповідь читати ще велів.
Та от  пора ота омріяна настала.
І він скінчив нудний, гидкий псалтир.
З повагою в селі на нього поглядала
Маленька дітвора. Тепер він богатир,
Тепер вже крейдою дяк вчив його писати
На дошці крашеній каракулі якісь.
Та тут із Києва законний дяк з'явивсь
І   Совгиря   почав із  школи  виганяти.
Мізерію свою Совгир у торбу згріб,
Взяв  зошит з псалмами, старе перо, таблицю,
Вірші  Сковороди, у руки патерицю
й повіявся шукать в новім приході хліб.
Учить  дітей почав Бугорський   окаянний,
Таких дяків ніхто не бачив і вві сні, —
Мов звірі всі  у нім вмістились  навісні,
Законний дяк завжди такий був лютий, п'яний,
Що від наук його  подавсь Тарас навтіки.
Ці роки пам'ятні були йому навіки.
Докучні «тму» і «мну» сліпого Совгиря
І те, що там його завжди в суботу били,
Та   в кожній  літері  новій із букваря
Мов відкривалася йому нова зоря,
й  дитячі  почуття   окрилено  зоріли.
І він любив сидіть, бувало, в пізній вечір
Над книжкою й читать уголос по складах,
А мати слухає завмерло біля печі,
І ходить тихо ніч з зірками по хатах.
У матері стають гарячі,  вогкі очі:
«Такий  моторний   син,   кмітливий їх Тарас».
І радісна сльоза з очей її не раз
На руки  падала  заморені, робочі.
Ставала в час т,акий йому миліша хата,
Мов  очі матері давали  їй  тепло,
Неначе в  мить оту була щаслива мати,
Мов горе навісне не так її пекло.

СМЕРТЬ
Вже збирались пташки у вирій,
Мед кінчала  сотати  бджола,
Недалеко у хустці сірій
Осінь тихо ішла до села.  
Золотити   кирилівські   клени.
Ясени,  явори, берестки,
Оголяти  гілля  бруслени,
Де  горіли червоні квітки.
Він цю осінь стрічав у полі,
Де ягнята громадськії пас.
(Як покинув учитися в  школі,
То  пішов заробляти  Тарас).
Ой ви мрії — безмежні далі!..
Пишно ними душа розцвіла...
Як вечірні тумани впали,
Він ягнята погнав до села.
Над дорогою тихо мріли
Сизі верби, тополі, садки,
Вже зірки де-не-де зоріли,
З поля йшли на нічліг кріпаки.
І чорніли вони на  мості
Із обличчям, немов земля,
Крізь ряднини худі  їх кості
Випинали, як гостре  гілля.
Матір рідну вели під руки,
Ледве-ледве ступала вона,
І лице  її,   повне  муки,
Покривала  знемога   страшна.
Він за нею побіг у тривозі,
В'яли в грудях зі смутку слова,
Похилилася на порозі
Матір бідна його,  мов трава.
Люди неню внесли до хати,
Сум світився у неї в очах,
Щось бажала йому  сказати,
Та завмерли слова  на  вустах.
Потім  матінку обрядили
І поклали лежать на столі,
А сусідки заголосили:
«Діти, діти, сирітки малі,
Та чи матір виглядати вам з-за моря,
Та чи з-за гір,
Чи  з широкої долини
До своєї родини!..
Ой   не  перейти  вашій  нені того моря,
Бо воно глибоке,
Не перейти гір,
Бо вони високі,
Ані тої долини,
Бо вона  несходима,
Ой   далеко-далеко,   діти,
Матір  ваша любима!
Хто ж вас бідних в нужді пригорне.
Хто зігріє дитячі літа, —
Ой   заллє ваш вік горе чорне, —
Каламутна, холодна вода».

І докупи всі збирались малята —
Йосип, Мар'я, Ярина та він,
І Микита  почав примовляти
(Він у нені найстарший був син):
«Ой порадничко наша ти рідна,
Нам ніколи  тебе не  вернуть
Доле   наша, обкрадена, бідна,
Ще й сирітську нам стелиш ти путь»
Ніч пливла, і поволі люди
Розійшлися, — спочити пішли,
І схиливши лице на груди
Батько й діти з журби прилягли.
Ніч пливла незабутня, темна.
У покійниці тихо в руці
Тліла свічка,  і смерть таємна
Проглядала  на  жовтім  лиці.
Він із дідом сидів на лаві,
Непорушно до  рання  сидів.
«Згасли очі її ласкаві,
Де ж той голос, що так він любив?»
Вранці  матері хиле тіло
Положили в білу труну,
Літо бабине в степ летіло
В ту годину тужливу, смутну.
І зібрались рідня й сусіди
І сестра  Катерина  прийшла.
Голосили жінки:  «Ой діти,
Та судилася доля вам зла!»
Як здіймалося те ридання,
Не вгавали і діти  малі, —
Ланового гидке гукання
Залящало в кріпацькім селі.
Увірвався до хати звіром,
Нагаєм   бив  скорботний   народ.
— За непослух здеру з вас шкіру,
Гайда в поле, на панський город! —
Стала  Катря тоді кричати:
— Поховати кати не дають!   —
Мов здригнулася мертва мати,
І Тараса залляла лють, —
Він з-під лави вхопив поліно,
І подавсь лановий до дверей.
Батько руку спинив: — Дитино!
Так накличеш біду на людей.
Не врятуєш, мій бідний сину,
Не врятуєш від горя ти нас! —
І, пішовши в сад під калину,
Заридав гірко-гірко Тарас.
І  Оксана, його Оксана,
Утішать під калину прийшла.
Від привітного слова   рана
Мов не так його серце пекла.

Пролітали пташині зграї
Через став, через рідне село
І  в степи понесли  безкраї
Все ясне, що в дитинстві було.
Навесні у сад під калину
Не прийшла вже Оксана втішать,
Найнялася малу дитину
У сусіднє село колисать.


Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села,
Мене там мати повила
[, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю.
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло...

Т. Г. Шевченко

III
МАЧУХА

адворі в день цей рано смеркло,
У хату мачуха  ввійшла
й   малят з собою  привела.
Зібрав дітей своїх отець, —
З журби  блідий  був, наче мрець.
— Я,  діти, вам не  хочу зла,
Нема кому вас обіпрати,
Ані зварить, ні  облатати.
Без нені в хаті — без тепла. —
І мачушині дрібні діти
Влились у їхнюю сім'ю,
І сповнений отець жалю
Просив,   мов   рідних, їх любити.
Тарас хотів послухать батька,
Щоб з горя він не так журивсь,
Хоча щораз про неню згадка
З'являлася, як він дививсь
На мачухи лице суворе:
Її також побило горе,
Була немов верба суха
Та непривітна і лиха.
Як він  малює — докоряє,
Поганим словом обзиває
І лає: «Дармоїд, щеня!»
Та батьку  скаржиться   щодня,
Мовляв, малює від світанку,
А не пасе як слід ягнят,
Збиткується з її   малят,
Найбільше з кволого Степанка...
О рідна мамо, найясніша,


Найкраща між всіма людьми!

А мачуха  була   лютіша
Від найлютішої зими.
Сварилась з батьком,  проклинала
Усю Шевченкову рідню,
І з кожним днем вона ставала

Пекельніша вогню.
Росли і множилися  свари,
Гіркіше в хаті, ніж в дяка,
І  насувались нові хмари —
Журба важка.

Як березень усі дороги
Сніжистим   вітром  замітав,
На   панській   стайні   круторогих
На Київ батько запрягав.
І кашляв він, і тяжко дихав,
Та пан не скасував  наказ.
Тривожно  дожидав  Тарас
Із Києва  якогось лиха.
І  чумаки   і  горе,   й   лихо
Назад з собою привезли,
Внесли  вже батька. Мовив тихо:
— Без мене  в  дружбі щоб жили.—


І посмутніли дрібні діти,
В Тараса  з жаху подих  стих,
А батько хворий став ділити
Добро   убоге  поміж  них.
— Тарасу це добро нінащо,—

—
Він, умираючи, прорік. —
З  Тараса  виросте ледащо
Або великий чоловік.  —
А скоро там, де тихо клени
Стояли в сніжній ще імлі,
Поклали  батька  поруч нені
Лежати у сирій землі.
Ой, хто тепер ласкаве слово
Промовить хоч в неділю раз?..
До   Катерини   аж   в Діброву
Втікав від мачухи Тарас.

Літа, літа! Дитячі роки!
Літа тягнулись молоді,
Як  Чорний шлях, смутний, широкий.
Йому дванадцятий
Ішов тоді.

В ЛЮДИ
В саду, саду, весняна відрадо.
Який-бо, саду, ти самотній,
Як листя з тебе опаде,
Як   обійме   зима!
Ой хато рідна, вбога, бідна,
Який-бо вигляд твій скорботний,
Коли в тобі дитя  не жде
Своєї нені,  бо  її нема.
Пташки в тобі, тужливий саду,
Зимою не живуть,
А діти покидають хату  
І в найми йдуть.

В ту пору осінь догоряла,
Й останні вогняні листки
На трави пізні  розсипала.
У вирій линули  пташки.
Солдат якийсь старий з дороги
У хаті в них заночував,
Солдат, як звісно, був убогий —
Три злоти хтось у нього вкрав.
І мачуха дивилась люто:
— Хто стид такий пустив на нас?
Сказав Степанко: — То Тарас! —
Біді, біді напевно бути!

Утік Тарас у яр, в долину,
І заховався під калину.
А гілля там таке густе,
Солодке зілля теж росте,—
Ніхто  його тут  не знайде.
Одна сестра Ярина знала
Про місце дике, потайне,
Та горе в них було одне,
Сестра про схованку змовчала.
Чотири дні  лихий Степанко
Шукав його з самого ранку.
На п'ятий підстеріг,
До  матері побіг.
Тараса, бідного, спіймали,
Й шнурами руки пов'язали.
Не міг він цього вік забути,
Як дядько грізний, дядько лютий
Потяг   на  суд   його  у двір,
Як кинувся, неначе звір.
Кричала  мачуха:  «Ледащо!»
А дядько бив. Та за що, за що?
Грошей в солдата він не брав,
Напевно, їх Степанко вкрав.
А дядько бив.  Знести несила
Той біль тяжкий — і він збрехав:
— В саду  я  гроші закопав,
Отам, де мати мак садила. —
Та не знайти  грошей в саду.
Тараса били аж до ночі.
Крізь сльози він сказав: — Піду
З цієї хати світ за очі!

Куди  ж  іти? Куди лелеки
В краї заобрійні летять.
Незнана путь, шляхи далекі,
Туди лиш мріями дістать.
А   вранці,   як зайшли  зірниці,
Він вийшов з рідного двора
І до дяка пішов  проситься
За наймита і школяра.

В БУГОРСЬКОГО
Самотою біля церкви школа
На  колишнім   вигоні стояла,
Мов дитина безпритульна, гола,
Що давно батьківських рук не знала.
З вікнами побитими, холодна,
І стара,  обідрана й   мала.
На усе село хатина   жодна
Гірша  не   була.
Опадає листя на   калині,
В'яне на  бруслені пізній  цвіт,
Та куди діватись сиротині,
Хоч  великий  світ?
Дяк Бугорський глянув люто й п'яно,
І така його була  промова:
— Щоб  вставав   мені   раненько-рано
Школу замітать, рубати дрова.
Знаю  буйную твою природу,
Спуску я тобі тепер не дам.
Будеш відрами носити воду
Школярам.
Мусиш мити щосуботи школу, —
Отакий даю тобі наказ, —
Маєш взимку обмести навколо
Сніг в подвір'ї і нагріти клас. —
І Бугорський-дяк тупнув ногою,

Витягнувся ввесь, як той удав,
Потім в груди стусонув рукою
І по воду до ставка погнав.
У дірявій і в тісній свитині
Майже босий вулицею йшов.
Тяжко, гірко жити сиротині,
Стигне в жилах на морозі кров.
Де  ти, весно,  забарилась, мила,
Де ви, теплі яблуневі дні?
Якби мав він соколині крила
Полетіти у краї ясні.
Вітер з яру гострий, ніби бритва,
Люто різав  хлопцеві лице, —
Дяк послав його читать молитву
Замість себе в хугу над мерцем.
Край   села   Тарас зайшов   у  хату,
Там  шанобливо вітались з ним,
І почав читать молитву п'яту
Над покійником старим.
Скільки раз прийшлось йому читати
Псалтиря за упокой душі;
Скільки раз ходив він заробляти
Грошей копу і смачні книші.
Гроші й книш ходив Бугорський брати
(Бо умова в них була така),
А Тарасу з ласки дяк патлатий
Дарував одного п'ятака.
Ой, чому є злі на світі люди?
Кривда їх щодалі невтерпець.
Ніч пливла, лежав безмовний мрець,
І читав Тарас на повні груди.
На його червоні мерзлі ноги
Подививсь господар молодий.
— Ой, який ти, хлопче, бідний, вбогий!
За твій спів хороший, голосний
На латки я дам тобі ременю
Та старі дідівські.шкарбани. —
Бідні діти, що згубили неню,
Ніби листя   долі восени.
Слово тепле —  сироті  утіха —
Сонцем гріє серце у біді.
Чобітьми він тими так зрадів,
Повертавсь,   наспівуючи  стиха.
Та й старі, даровані шкурати
Одібрав у нього зразу ж дяк.
Слово вчителя, немов будяк:
«Можна чоботи і не латати,
Зносиш так».
Зимо, зимо, люта холодино!
Бідним ти — небажана пора!..
Пам'ятна  йому і та  година,
Як ходив із двору до двора.
Із дяком підуть, бувало, ввечір,
Торбу перекинувши на плечі,
Голод, звісно, то не милий гість.
З хати в хату  вдвох ідуть,
Щось учитель «боже» розповість.
Може, люди їсти їм дадуть —
Хліба, юшки, хай і квасу.
І в такі-то дні Тарасу
Жаль було й учителя-дяка.
Доля теж була його гірка.

Та ось в Бугорського тремтять від люті губи,
Сп'янілим голосом ведмедем він кричить.
Немов могила,  клас  наляканий мовчить,
І на дяка немає ніякої згуби!
У чергу всі стають притихлі школярі,
Обличчя їх бліді і вид такий скорботний,
А консул різки вже готує у дворі.
Який   ненависний йому цей день  суботній,
І п'яний лютий дяк, і грізна школа та!
До вчителя  щодня  зневага   нароста.
Ось на хвилину він подавсь у двір із класу, —
Зловтішні вже слова злетіли од Тараса:
—    Ой   Федьорко, мій друже,

Зароби п'ятака.
Загадка ось яка:
«
Хто горілку п'є дуже,

Хто, мов зварений рак,

Як червоний буряк,

Як колючий будяк,

То...
— Бугорський наш дяк,—

Федьорко відповів, і розляглась луна,

Сміються школярі, раді  цьому випадку,

Надовго буде їм той день шкільний на згадку.

А близько вже хода Бугорського чутна...

Літа, літа гіркі, неповторимі, юні,
Літа зневажені, що проповзли в нужді
Консул —  старший   у класі — староста.
Серед  барвистої   Кирилівки-красуні!
Заквітували знов черешні молоді,
Сади  немов   гудуть від буйного цвітіння.
Співають радісно, натхненно солов'ї.
Як гарно  понести  свій сум, свої боління
У запашні сади, в розквітлії гаї!
Забуть на кілька день Бугорського погрози
І  в тиші  виплакать свої  гарячі сльози.

Вже кілька днів Тарас живе в кущах в долині,
Навколо тиша... В  просвіт небо сине,
І щастя більшого не треба на землі,
Як книжечку оту, самим з паперу зшиту,
І візерунками й квітками обвести
Та псалми  списувать, вірші  Сковороди,
Співаючи, вдихать медовий запах цвіту.
І ні одна душа на світі, крім Ярини,
Не зна й не знатиме, сховавсь Тарас куди,
І тайно від усіх печені картоплини
Приносить раз у  раз  вона   йому сюди.
Та повертатися усе ж до школи треба,
Хоча  і  витівник, та добрий він  школяр,
І не впаде сама йому наука з неба,
Коли б в Кирилівці  учив хоч  дяк-маляр!
За думами прийшли і вісті довгождані
Від любої сестри, яку він дожидав,
Що дяк з Іоною вже третій день, як п'яні,
Федьорко  консулом  тепер   у  школі став,
Казав, так битиме, щоб дуже не боліло,
Із Лисянки в дяка гостюють малярі,
Без  пам'яті лежить Бугорський у дворі
І повертатися до школи можна сміло.
Покинув  з жалем  він свій тайний дім-шатро,
Де пахло липою і зеленіли клени,
Де зберігалися під вітами бруслени
У зшитку малюнки, усе його добро.

А в день один Тарас за всі свої печалі,
За все приниження, зневагу і нужду
Знайшовши п'яного, як ніч, дяка в саду,
Зв'язав його й побив трійчаткою отою,
Що  над його не раз свистіла головою.
А потім в торбу склав папір і олівець,
Маленьку  книжечку з  своїми   малюнками
І   в  Лисянку подавсь  стежками  навпростець,
Що славилась тоді дяками-малярами.


Обернувся я на хати,
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози...

Т. Г. Шевченко

У МАЛЯРІВ
Він вийшов на шлях біля Лисянки десь недалеко,
На шлях той, яким Залізняк гайдамаків водив,
З полів вітерець розганяв полудневу вже спеку,
І  обрій блакитний ледь-ледь сутенів.
Навколо степи безбережні та чорні могили,
У  серці стремління безкраї, порив до  мети,
Ішов, не сідаючи, хоч покидали вже сили, —
Не легко з Кирилівки в Лисянку йти.
Та от він побачив її між узгір'ям високим,
Біліли хатки в низині, зеленіли садки,
Росли почуття не відчуті ще досі: глибокі,
Тривожні і радісні й разом гіркі.
О мрії дитячі,  як дні  осяйнії, погожі!
Ішов по дорозі, поринувши весь  вдалину,
Здивовано всі  розглядали  його  перехожі:
І довге волосся, і шапку чудну.
її ще у школі він зшив собі сам. І байдуже
Тарасу  було, що  не носять шапок  в них таких,
Хоч бив його дяк за дивацтва ті дуже.
Та він  же хлопчина  кмітливий і  не з боязких.
Назустріч йому,  перекинувши торбу на  плечі,
Хлоп'ятко обірване йшло, мов недоля сама.
Спинився   Тарас.   Оченята   хлоп'яти   старечі
Казали, що мами і  в нього  нема.
— Куди ти?
— А ти? — запитало хлоп'я у Тараса.
— Шукати у Лисянку вчителя йду. Маляра.
— А я?.. Наша мати померла торік ще на спаса,
А вдома маленькі  брати  та бабуня стара.
Пани продали батька в Польшу.
Далеко, далеко! А батько іти не хотів, і з села був утік,
Зловили його.  
На Сибіру він певно, вже з рік.
А сиротам нам, звісно, жити не легко.
І я від села до села,
Від хати до хати
Ходжу старцювати.
І так, як зійшлись, розійшлися вони по дорозі,
У полі широкім, в безмежнім, безкраїм степу.
Поволі йдучи, оглядались ще довго в тривозі,
І кожен з собою ніс торбу й журбу.

Як сонце багряне хилилось повільно на схили,
Тарас переходив у Лисянці через базар,
Де панство лихе гайдамаки на палі садили
Й співав на бенкеті кривавім кобзар.
І тут оживали перекази діда Івана,
Бентежили серце й уяву незгасним огнем,
Гуляв Залізняк, і ридала десь в замку Оксана,
І Гонта вимахував грізно мечем.
 Ще довго Тарас роздивлявся містечко навколо,
Над Тікичем мрійно у тихій задумі стояв,
Тут пахли ще кров'ю руїни палацу й костьолу,
Що з Гонтою їх Залізняк зруйнував.
Спинялися люди, дивились на хлопця чудного,
Ходила услід зацікавлена ним дітвора,
І радо його провели аж у двір маляра,
Що вмів малювати якогось нового святого.

На крутому косогір'ї
Жив у Лисянці маляр,
Стрів Тараса на  подвір'ї
Величаво, ніби цар.
Як годиться  богомазу,
Був у довгім фартусі,
Показать Тарасу зразу
Малюнки звелів усі.
У Тараса  билось серце,
Хвилювалася душа,
Подививсь маляр:
— Добро це
Все не варто і гроша,
Та із тебе богомаза
Постараюсь я зробить.—
І погнав на діл Тараса
Воду з Тікича носить.
Тихо річка Тікич плине,
Б'є в долині джерело,
За водою погляд лине:
Як би хороше було
Жити ген на яснім схилі,
Малювати вміть як слід
І святих, і срібні хвилі,
Й  неосяжний небозвід.
Мрія мрію, ніби хвиля,
В серці юнім настигає,
Погляд радує дозвілля.
Та маляр кричить, гукає,
Голос сповнений   докору:
— Швидше, хлопче, йди  сюди!
І поніс Тарас на гору
Два важкі відра води.
А на другий день мідянку
Розтирав до ночі з ранку,
Потім знов на гору воду
Богомазові тягав;
І за це у нагороду
Знову  фарби розтирав.
А на третій день долоні
Стали вогняно-червоні:
Виступили пухирі,
На четвертий,   на зорі,
Він ішов широким полем
З торбою і  власним горем
У Тарасівку-село.
Літо, літечко цвіло.

І знову степи безбережні й могили навколо,
І знову прославсь перед ним несходимий той шлях...
Він думав про матір померлу, про батька, про школу,
І серце ячіло у грудях, мов ранений птах.
Куди його йти? Де шукати жаданої долі?
Лишитись було б в маляра і наругу стерпіть?
І думи повзли, як ранкові тумани на полі,
Стремління ж були неосяжні, як воля й блакить.
І маки цвіли при дорозі прекрасні, як мрії,
На ранішніх травах розсипався сонячний жар.
Здіймались із сонцем ясні, непогаслі надії.
«В Тарасівці, кажуть, також є маляр.
Відомий він тим, що малює святого Микиту.
Уславивсь в окрузі Іваном він Воїном теж».

І линув у даль, золотистим серпанком повиту,
В простори далекі, без краю, без меж.
Прийшов у Тарасівку він, як поля вже темніли,
Як тіні край шляху стелили похилі хрести,
З думками: «Усі маляри так, напевно, терпіли»,
І з рішенням: все терпеливо знести.

А тарасівський маляр
Мов нагнав у серце хмар.
Не промовивши і звуку,
Взяв Тараса ліву руку.
Довго він дивився грізно,
Потім вимовив залізно:
— Вість тобі несу сумну —
Ти не маєш талану.
Ось говорять на руці
Ясно лінії оці.
Доля в тебе  бідна, черства,
Ні до бондарства, ні шевства
Непридатний, хлопче, ти.
З  богом можеш далі  йти.  —
І маляр закрив ворота.
В груди вп'ялася скорбота,
Ніч простори облягла,
Без надії, горем вбитий
Повертався шляхом битим
Він до рідного села.

ТОДІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНАВ
Стрічав тоді тринадцяте він літо,
Як сокіл, що у полі впав,
Коли йому крило підбито.
Тарас на долю нарікав.
Те слово маляра-дяка
Ударило сильніше грому.
О доле, доленько гірка!
Нема ні талану, ні дому.
Не дано мріям розквітати,
Немає щастя в малярів.
Тарас найнявся поганяти
До Кошиця-попа волів.
Агей,  агей, ви  круторогі,
На Лисянку, на Богуслав!..
Хоч вабили його дороги,
Та він погоничем не став.
Не легко з долею мириться,
Відмовитись від любих мрій!
Як наливалася пшениця,
Як поле в піні золотій
Переливалося, горіло,
Здіймало силу молоду,
Від туги серце заніміло.
Він найнявся череду
Пасти кирилівській громаді.
Глядіти так старавсь її,
Щоби   вдоволені та  раді
Були  з роботи хазяї.
Не відживайте, юні мрії,
Не завдавайте серцю ран!
Бо цвіт ваш в'яне і марніє,
Як взимку від морозу лан.
Та люба мрія відживала
І серце скривджене пекла.
Нудьга у грудях не втихала,
Печаль  і гіркота росла.

У день такий, як чорні мислі
Стояли ніччю  в  голові,
Коли  в душі здавили, стисли
Пориви, почуття живі,
Над озером він пас ягнята;
А навкруги, немов розп'ята,
Виднілась рідна сторона,
Як і думки його, смутна.
Розбились  мрії яснокрилі;
Батьки його уже в могилі,
Гниють в кирилівській землі.
Брати із сестрами в селі
Поневіряються  по людях;
І падала йому на груди
Пекуча і важка сльоза.
Та личко дівчини ураз
Над ним, як сонце, заясніло.
І вмить усе мов спроменіло,
І стало озеро, як бірюза.
—Тарасику! — Й  поцілувала.
І розігнала хмари з дум,
—Тебе я в березі шукала,
Там, під калиною, в саду.
Сестра твоя мені сказала,
Що ти пасеш тут череду. —
І змовкла раптом, зашарілась,
І  він, зворушений, мовчав,
Як усмішка її  відбилась
В його душі вогнем заграв.
І мовчки так вони всміхались,
Не знаючи, що говорить,
І юні їх серця  зливались,
Як з нивами ясна блакить,
І все навколо заясніло,
Мов горя більше не було,
Усе цвіло.  І веселіло
Удалині  його село.
— Сьогодні я була у пана,
Просила дозволу служить, —
Мовчання   зрушила   Оксана,   —
Та  не схотів пан відпустить.
Сказав, що вже велика стала,
Тинятись досить   між  людьми.
І  пані взяти наказала
Мене у двір, щоб килими
Панам із матір'ю я ткала. —
Зітхання   вирвалось з грудей,
Сльоза гірка з її очей
Тарасові на руку впала.

А ввечері, як засіяла
На   небі   голуба  зоря,
З Оксаною вони стояли
Біля  сліпого   кобзаря.
І слухали тужливу пісню
Про Чалого, про волю й Січ,
Ставало серцю в грудях тісно,
Й шептала їм про щастя ніч.
Співали «Гриця» й розмовляли
З Оксаною до  ранніх  зір,
А треті півні заспівали —
Пішла вона у панський двір.

А ВЕСНОЮ
Як затих у річках шумний вир,
Торбу взяв і на прощу з сестрою
Він у Мотрин пішов монастир.
І стелилися знову дороги,
І могили були навкруги,
Як веснянії ниви вологі,
Набиралося серце нудьги:
Що у наймах збігав, без привіту,
У сирітській нужді день за днем,
Що не стати йому малярем.
Де шукати  яснішого світу?
Так проходив хатини убогі,
Торбу  й думи дорогою ніс,
І схвильований,  повен  тривоги
Увіходив у Мотрин він ліс;
Між  валами, лісами й узгір'ям
Монастир, ніби вежа, стояв,
Оповитий, як мохом, повір'ям.
Ці повір'я Тарас пам'ятав.
На всі боки землі там відкрились
Струменисті святі ручаї;
Там гетьмани тужили й молились,
І на цвинтарі сплять колії.
На могилах, на камінних плитах,
Люди висікли їх імена,
А над ними в легенди вповита
Спить невмерла, жива давнина.
Богомольці мандрівні, убогі,
У дубовий збиралися   гай,
Повні спогадів, смутку й тривоги
Говорили Тарасу: «Читай!»
І Тарас, як молитви, побожно
Вимовляв імена коліїв.
І дзвенів його голос тривожно,
Розлягавсь між людьми, даленів
По дворі монастирськім широкім;
І підходили ближче діди
Пригадать молоді свої роки,
Як горіли палаци, сади,
Як займалися панські  покої,
Як привів їх сюди Залізняк,
Щоб во ім'я любові святої
Освятити ножі на  собак  —
На панів, на ксьондзів, на багатих,
І збирались живі колії,
Щоб на цвинтарі тім пригадати
Тих, що голови склали свої.
І  казали діди таємниче,
Чоловік ніби знає один,
Де в лісах заховавсь Ґонти син,
Що  за батька   помститися   кличе.

* * *
Збентежений прийшов Тарас з монастиря,
І знову  мріяння, утрачені надії
У серці,  як  бруньки, заквітли   молодії.
Він ще раз вирішив піти до маляра.
І знову поскладав у торбу малюнки
І,  повний поривань, знайомої тривоги,
Він вийшов за село на ті стежки й дороги,
Що в Хлипнівку  вели.  В той час цвіли садки,
І руна, як пісні, весніли ніжно в полі,
І поривало все ясне на видноколі,
Жар-птицями йому здавались дудаки.
Маляр хлипнівський стрів Тараса гонористо,
Та малюнки його уважно роздививсь.
І  вражено сказав, що хлопець він із хистом.
Від того дня Тарас у Хлипнівці лишивсь.
Маляр припав йому на цей раз до вподоби,
Він не погнав його по дрова, до худоби,
А зразу вчить почав,  як малювать богів.
Від радості Тарас, як небо, прояснів.
Та доля кріпака, немов змія лукава.
Куди сховатися в степу від чорних хмар?
Одного дня сказав Тарасові маляр:
— Без дозволу тебе держать  не маю права,
Бо наступив тобі п'ятнадцятий вже рік,
Не вільний ти козак, а панський чоловік.
Чи краща  є весна, як  в рідній стороні?..
Як свіжим  листячком покрилися  діброви,
Ішов, вдивляючись в простори осяйні,
І до пташиної вслухавсь дзвінкої мови.
В Вільшану прямував. Там панський був дворець.
Надіявсь   в  пана   взять   потрібний  папірець,
Щоб міг учитися у  маляра він далі.
Ішов співаючи, бо в травах, як коралі,
Розсипані були  гвоздики весняні.
Чи міг він не співать у час такий пісні,
Як  небо  голубе від сонця пломеніло,
Як у природі все цвіло і запашніло,
Як сяйво різних барв  захоплювало зір?
Він радісно  зустрів  вільшанівські узгір'я.
Присів схвильований, поклав їх на папір.
Коли ж ступив Тарас на панськеє подвір'я,
Страх душу охопив. Багатий, пишний двір
Відразу нагадав, що він кріпак убогий,
І серце сповнилось болючої тривоги.
Прийняв Тараса там Дмитренко, управитель,
Курив і слухав він, як пан і повелитель,
І кілька раз його перепитав: — Як? Як?
Учитись малювать? Та ти ж кріпак, кріпак!
Яка тепер пішла  між хлопами  сваволя!   —
І на Тараса він зирнув, мов на щеня,
І взяти наказав в лакеї того ж дня.
О, доля кріпака, безправна, гірка  доля!
Як осінь ходила з косою уже золотою —
І   лист багрянила  навколишніх пишних   дібров,
Прощатись Тарас у Кирилівку рідну прийшов,
Бо пан забирав назавжди його в Вільно з собою.
Обходив місця він  родимі, усі дорогії,
Смутний під калиною в  тихій задумі сидів,
Де плакав не раз, де завітні викохував мрії,
Де світлий порив у душі,  як веселка, яснів.
І довго спиняв тужний зір на улюблених схилах,
І тричі пройшов всі стежки над струмком та ставком.
І  гірко  ридав   на  батьківських  убогих  могилах,
Припавши в журбі до землі дорогої чолом.
А потім пішов до столітнього любого діда,
І сльози ховав на старечих дідівських грудях.
Зібрались брати, опечалені сестри й сусіди,
І кожен дививсь безпорадно, зі смутком в очах.
Мандрівний кобзар, що  проходив дорогою тою,
На кобзі сімнадцятиструнній журливо заграв.
І слухали  всі, обливались гіркою сльозою,
І плакав Тарас і крізь сльози панів проклинав
О рідні  краї! Як вас тяжко усім покидати!
О рідні краї, що пригріли не раз сироту!
Здавалось, всю землю хотів він у серце забрати
В хвилину скорботну, в хвилину прощальную ту.
А вранці Тарас виїжджав з паничем із Вільшани,
Прийшов проводжати його із Кирилівки дід.
Востаннє побачив здалека він очі Оксани,
Що тужно за ним, як зірки, мандрували услід.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky