Михайло ТОМЧАНІЙ
ШКОЛА ПІД ДУБОМ

ДОРУЧЕННЯ
В дитячому садку, куди третій рік ходить маленький Ілько, вже три виховательки змінилося, а їлько яким був, таким і залишився. Як не старалися вони, та все даремно: чистота і порядок були Ількові найбільшими ворогами. В садок він завжди приходить в брудних черевиках, хоч мати щоранку виряджає його чистим. Вона проводить Ілька аж до провулка, де міститься садок. Ількові залишається пройти зовсім небагато, але і цього досить, щоб десь вимазатись, А якщо попадається йому смола чи дьоготь, він доти розтирає їх І нюхає, доки всього носа не вимаже.
Одного разу   дітей   зустріла нова вихователька.
— А тебе як звати, чорненький? — запитала Ілька, що зупинився в дверях, побачивши нову людину. Хлопчик зачинив за собою двері і мовчки став біля порога.
— Та в нього язика немає,— сказала одна з дівчаток.
— А чому ти не вмився? — запитала вихователька.
Ілько вперто мовчав, крутячи ґудзика від піджака.
— Завтра ти вже прийдеш чистенький і будеш слухняним хлопчиком, правда?
Але наступного дня Ілько прийшов знову замурзаним. Сорочка і штанці були вимазані зеленою фарбою, якою вчора пофарбували паркан у провулку. Вихователька оглянула дітей, декому зробила зауваження, але, на велике здивування Ілька, не сказала йому жодного слова.
Ілько невпевнено оглянувся по кімнаті, подивився на товаришів, і в його очах можна було бачити незадоволення, немов вихователька роздавала цукерки дітям, а Ількові не дісталося нічого. Він уже звик, що кожного ранку йому доводилося слухати докори. А тепер навіть не хотів вірити, що без них можна починати день, і тому з підозрою стежив за вихователькою. «Ось-ось вона стане посеред кімнати й почне... Так, як Ірина Степанівна робила... А мені що? — думав Ілько.— А може, скаже: «Ану, хлопці, тягніть його до колодязя!..» І обов'язково покаже на Дмитра і Петрика... Тільки я не піддамся...»
Але вихователька хмовчала. Вона навіть не дивилася на Ілька, від чого йому було так боляче, що аж плакати хотілося.
Ввечері, коли вже діти розходилися додому, вихователька   покликала   Ілька. Ілько стояв, звісивши
голову на груди, і чекав: ось-ось почнеться. Йому навіть полегшало, що нарешті відбудеться те, чого чекати гірше всього.
— Щоб я не забула. Ільку, ти завтра вранці перевіриш чистоту... Так, як я це робила... Тобі це теж добре знати: виростеш, може, вчителем будеш...— сказала вихователька.
На це діти загули, і по кімнаті покотився сміх.
— Та він сам болото любить... Не хочемо Ілька, не хочемо!..
Ількові стало соромно-соромно, він уже готовий був заплакати, але, зустрінувшись з теплим поглядом виховательки, заспокоївся.
«А як же мені перевіряти, коли ось у мене пляма на сорочці?.. — питав себе Ілько.— Будуть сміятися з мене... Ага! Я вже знаю, що мені робити, щоб вони не сміялися!..»
На другий день вранці Ілько прийшов у садок першим. Він був чистенький, як ніколи. Час від часу дивився то на черевики, то на руки. Хоч вночі був дощик, але Ілько уважно обходив усі калюжі, а до парканів навіть близько не підходив.
Мама і сьогодні причесала йому волосся, дала чисту випрасувану сорочку. Білий комір і чисте личко надавали Ількові зовсім іншого вигляду. Діти ніби вперше побачили Ілька. А черевики сьогодні блищали на сонці, начебто   намагались   поповнити   прогаяне.
Сьогодні Ілько мало говорив, тільки посміхався до товаришів. А вони не глузували з нього і слухняно показували йому свої руки.
Ілько ходив поміж рядами і посміхаючись говорив:
— Правильно, Дмитре, правильно, Петрику... чисто... Ану ти... покажи...
Вихователька навмисне сьогодні зранку не показувалася тут. А коли ввійшла в кімнату, Ілько пішов назустріч і голосно сказав:
— Сьогодні всі чисті!

ГРУШКА
Ранок був ясний, сонячний. Листя розлогої груші, що росла на подвір'ї дитячого садка, зовсім почервоніло. Під тінню груші гралися у піску діти. Вони ліпили у формочках бабки, будували греблі. А Ілько з Марусею збудували високий дім.
— А знаєш, що у мене є? — раптом сказав Ілько
і витяг з кишені кілька каштанів.
У Марусі від захоплення навіть очі засвітилися. Каштани були такі красиві: блискучі, коричневі, з білими цяточками посередині! Дівчинка хотіла попросити в Ілька каштанів. Але, згадавши про щось, сказала:
— Дивись, що я маю! Бачив таку грушку?.. Он яка виросла... Дідусь самі посадили дерево на городі. На дереві багато грушок висить. Дуже багато! Аж десять, та й ще десять...
— А в мого дідуся є ще краще дерево,— перебив Ілько.— На ньому було сто мільйонів груш. Та ми їх вже поїли. І дідусь, і мамка їли, і татко, і бабуся...
— Сто мільйонів? — здивувалася Маруся. — А це набагато більше ніж десять?
— Набагато... Цілий день можна їсти аж до вечора, — пояснив Ілько. — Ану покажи, яка твоя грушка! Та ти не бійся, я зблизька хочу глянути на неї.
Грушка була гарна і, певно, смачна, соковита...
— Та в тебе тільки одна грушка, а в мене, дивись, скільки каштанів! — і почав лічити:—один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять... Бачиш, а в тебе тільки одна грушка. І тому до десяти не зможеш лічити. А коли ти мені даси половину груші, то я тобі віддам половину каштанів,— згодився Ілько.
— Я маю на чому лічити,— згадала Маруся й задоволено посміхнулась.— В мене пальці є на руках.— Дівчинка сховала грушу в кишеню фартушка і почала лічити: — Один, два, три, чотири, п'ять... сім...
— Ага, ага, не вмієш лічити, бо в тебе каштанів немає,— сміявся Ілько.
Збоку прислухалась до розмови Ілька і Марусі кучерявенька Дуся. Вона дивилася на грушу й мовчала... В цей час вийшла з дому вихователька Зінаїда Григорівна і покликала дітей снідати.
— Діти, я вже казала, щоб ви з собою в садок не приносили ні яблук, ні груш...— зауважила Зінаїда Григорівна і глянула на Марусю.— Це зайве. Сьогодні по обіді знову виноградом поласуєте.
Маруся підійшла до виховательки і поклала грушу на стіл. Вона знала, що одержить її увечері, перед тим як піти додому. Такий порядок був у садку.
Коли діти вже поснідали, Зінаїда Григорівна заявила:
— Хто буде себе добре поводити — завтра піде в кіно. А я хочу, щоб ви всі пішли.
Діти загули від радості, мов бджоли. Тільки одну ніч проспати і — вже буде оте завтра! Завтра вони візьмуться за руки і підуть у кіно. Побачать там борсука, лисичку-сестричку, дятла-лікаря, зайчика-побігайчика та вовка неситого.
— А хто буде пустувати — в кіно не піде,— ще раз нагадала Зінаїда Григорівна.
Після сніданку діти знову гралися на подвір'ї. Як же тут було хороше! Здавалося, що разом з дітьми радіє і сонце: воно усміхалось і гладило їх голівки. Зграя горобців, що купалась в піску, з галасом піднялась на грушу, не перестаючи цвірінькати...
Через деякий час Зінаїда Григорівна зайшла в кімнату й помітила, що грушка, яку принесла Маруся, зникла зі столу. Вихователька розповіла про це Марії Пилипівні, завідуючій садком.
— Діти старшої групи! — гукнула Марія Пилипівна. — Ідіть до мене.
Всі зійшлись.
— Хто з вас, діти, заходив у кімнату і взяв грушу зі столу?
Всі мовчали, тільки Маруся заплакала.
— Хто взяв грушу зі столу? — ще раз спитала  Марія   Пилипівна.
Ніхто не признавався.
— Коли немає того, хто з'їв грушку,— в кіно не підемо!—заявила Марія Пилипівна і пішла.
— Негарно, діти, — озвалась Зінаїда Григорівна. — Мені соромно за вас. Бачите, через одного весь садок не піде в кіно.
Діти   довго   стояли мовчки,   а   потім   пішли гратися. Та вже ніщо не радувало їх.
— Для чого принесла грушку в садок? — сердився Ілько на Марусю. — От Михасик з молодшої групи ще не бачив кіно і мав Іти вперше.
Прийшла знову Марія Пилипівна. Діти залишили в піску лопатки, відра і підбігли до неї, чекаючи, що вона скаже. Марія Пилипівна мовчала і вже нічого не питала.
І от раптом Ілько вийшов наперед, став перед Марією Пилипівною:
— Грушку я з'їв,— сказав він тихо і опустив голову.
— Ти? Невже? — здивувалась Марія Пилипівна.
Дуся, кучерява дівчинка   з   великими   голубими очима, непомітно відійшла убік.
— Зразу був би сказав! — зауважила Марія Пилипівна.— А тепер ідіть гратися, діти...
Наче важкий   камінь  звалився   з  дитячих   сердець,   і   вони   жваво   взялись   добудовувати   мости з піску.
Одна Дуся не раділа. її великі голубі очі посмутніли. Дівчинці хотілося плакати. Підійшов Ілько і звернувся до неї:
— Дусенько, ходи сюди! Ану, хто скоріше вибіжить на гірку?
Але дівчинка відвернулася від нього. Хлопчик почервонів. «Дуся, мабуть, знає, хто з'їв грушу, і з брехуном не хоче гратися», зажурився Ілько. Він не побіг на гірку, а пішов до хлопчаків, які будували з кубиків електростанцію. Друзі весело гомоніли, наче про випадок з грушею вже зовсім забули. Але появу Ілька зустріло кілька докірливих поглядів.
— Через тебе, Ільку, були б не пішли в кіно, — сказав Михась з молодшої групи.
... Невеселий прийшов Ілько додому. Мати злякалася, бо не знала, що трапилося з хлопчиком. Він рано пішов спати, але довго перекидався з боку на бік і ніяк не міг заснути.
— Завтра в кіно підеш? — запитала мати, щоб розвеселити сина. Але від цих слів, обличчя його не прояснилося. Здавалось, ще посмутнішало.
Другого дня тільки й чути було в садку: «В кіно, в кіно!» Ілько в якусь мить хотів навіть признатися, що грушку з'їв не він, але, побачивши, що діти так радіють, нічого не сказав.
Всі вийшли парами. Ілько залишився один. З вулиці лунали голоси хлопчиків і дівчаток. Ілько сидів, уперто стримуючи сльози.
В цей час зайшла в кімнату Марія Пилипівна і сказала:
— Ходім, Ільку. Я дозволяю тобі піти в кіно, бо ти зрозумів свою помилку. Тільки завжди кажи правду.
Ілько глянув їй у вічі й стиха промовив:
— Грушку не я з'їв, Маріє Пилипівно...
— А чому ж ти... Ну, скажи, Ільку!
— Я пошкодував дітей, адже через одного недоброго ніхто б у кіно не пішов. А тепер мені соромно, що я сказав неправду.
Біля кіно Марія Пилипівна розповіла дітям про Ілька. Дуся розплакалася і кинулась до Марії Пилипівни.
— Я, я з'їла грушку!
Дуся довго плакала того дня. Їй соромно було за свій вчинок.

ЗНАЙДЕНА ЛЯЛЬКА
Марійка розпрощалася з мамою на розі вулиці. Звідси вона вже сама піде в садок. Дівчинка кілька раз оглянулась, помахуючи рукою мамі на прощання.
Марійка ішла тротуаром і час від часу поглядала на свої новенькі   черевички.   А   на   голові   дівчинки, здавалось, сидів великий рожевий метелик з розгорнутими крилами. Це мати так пов'язала дочці бантик.
При дорозі цвіли пахучі липи, в небі літали ластівки.
Раптом Марійка помітила, що на краєчку тротуару лежить обличчям вниз лялька. Дівчинка підняла ляльку й ніжно промовила:
— Ой, бідненька!..
Гутаперчова лялька у квітчастій сорочечці усміхалась   вишневими   вустами   і   великими   голубими очима. Навколо   не   було   нікого.   Марійка   витерла ляльку хусточкою і пригорнула до себе. І здавалося дівчинці, що лялечка   радіє  зустрічі   й   сміється   від задоволення.    
Раптом Марійка побачила Дусю та Ілька, які і пійшли їй назустріч.
— Хто тобі подарував ляльку? — спитала Дуся.
— На   дорозі    знайшла, — відповіла    Марійка і міцно притисла ляльку до себе,   наче  боялася,  що хтось її відбере.
— Коли знайшла, то не твоя! — озвався Ілько.— Якась дівчинка загубила, а тепер шукає і плаче.
— Ні, вона моя! Я знайшла! — запротестувала — Марійка.— Я підняла її з пороху, почистила і не дала ли плакати.
— Коли   я   був    маленький, — почав    Ілько, —   я раз вийшов з двору на вулицю, пішов собі далеко-далеко  та   заблудився.   А  потім  сів   під   парканом   міі і почав плакати. Один дядько підійшов до мене і питає: «Ти чий, хлопчику?» — «Мамчин і татків», сказав я. А як звати маму і татка — не знав. Так   і   ця    і і лялька не знає, чия вона. Я тоді все плакав, а вона, бачиш, сміється,— показав Ілько на ляльку.
Хоч за короткий час Марійка встигла вже полюбити ляльку, але після Ількових слів вона замислилась і так, мовчки, дійшла до дитсадка.
— Марійко, ти знову щось принесла в садок? — спитала вихователька. Взяла   ляльку   і   поклала  на шафу.— Будеш іти додому, я тобі віддам.
Коли діти вийшли у двір гратися, Марійка підійшла до Ілька і спитала:
— А тепер той дядько, що тебе знайшов на вулиці, тобі татко?
— Яка   ти   розумна! — розсердився   хлопчик.— У дядька є свої діти! Він мене повів у міліцію, а міліція знає, хто чий. Мама вже там була, шукала мене.    
Після обіду, як завжди, діти відпочивали в ліжках. Марійка довго не могла заснути, а коли нарешті заснула — їй приснилося, що лялька стрибнула з шафи які  і пішла до дверей. Вона вже не сміялася, а плакала під дверима, бо не могла клямки дістати. «Я хочу додому, додому...» плакала лялька.
Коли всі вже встали. Марійка підійшла до Ілька що   і спитала:
— Ти не боїшся міліції?
— Я? — здивувався він. — Міліції тільки злодії бояться. У мене в міліції вже навіть знайомі є. Одного разу через вулицю перевів мене міліціонер з великими вусами. Його звати дядьком Іваном.
— А у всіх міліціонерів такі вуса? — зацікавилась дівчинка.
— Ні, — поблажливо відповів Ілько,— є і такі міліціонери, що не мають вусів.
По дорозі додому Марійка сказала:
— Ходімо в міліцію, Ільку,— потім зашарілась і додала,— може, якась дівчинка шукає цю ляльку?
Недалеко від дитячого садка містилося районне відділення міліції.
Під дверима діти трошки постояли, потім Ілько постукав. З-за дверей почувся голос: «Увійдіть». Ілько відчинив двері й пропустив Марійку. За столом сидів знайомий вже Ількові вусатий міліціонер.
Помітивши, як радісно посміхається Ілько, Марійка сміливо підійшла до столу.
— Я принесла Наталку, — сказала вона і поклала ляльку на стіл.
— Та хіба ж так можна?! Вона ж у сорочці! Так тільки вдома ходити  можна,— зауважив   міліціонер.
— А я її такою знайшла на тротуарі... — виправдувалась дівчинка.— У мене не було у що переодягти її.
Міліціонер показав на стільці біля столу і запропонував:
— Сідайте, громадяни. Будемо акт писати... У вас паспорт є? — запитав Марійку, ховаючи усмішку під вусами.
Марійка безпорадно глянула на Ілька. Хлопчик засміявся вголос, встав, підійшов до дівчинки і шепнув їй на вухо:
— Дядько жартують.
Потім звернувся до міліціонера:
— Марійка ще мала і паспорта не має.
...Ілько і Марійка поверталися з міліції. Дівчинка міцно тримала в руці папірець, в якому було написано, що вона, громадянка Марія Михайлівна Мару-щак, знайшла ляльку на вулиці...
Марійка навіть підписалася на цьому папері великими друкованими літерами, бо писаних ще не знає.
На розі вулиці Ілько  і   Марійка   розпрощалися.
Марійка йшла додому без ляльки, але від цього їй не сумно було, а навпаки — весело і радісно.
Дядько-міліціонер назвав її громадянкою, і Марійка відчувала, що це хороше, почесне слово.
Другого дня була неділя. Марійка пішла гуляти на дитячий майданчик. Тут було дуже цікаво. Діти каталися на дерев'яних кониках і на гойдалках, грали у м'яча. А посередині майданчика стояла велика красива карусель. Марійка побігла до каруселі і раптом побачила дівчинку з короткими світлими кісками, яка поважно везла маленьку колясочку. В колясочці спокійно спала... лялька Наталка.
Марійка   дуже зраділа, нахилилась до ляльки   і  погладила по голівці.
— Та це ж Наталка! — вигукнула Марійка, показуючи пальцем на ляльку.
— І зовсім не Наталка, а Катя, — відказала рішуче дівчинка і попрямувала з коляскою до лави, на якій сиділа її бабуся. Та раптом вона зупинилась і, покинувши коляску, підбігла до Марійки.
— Може, ти Марійка? Це ти знайшла мою ляльку?
— Я... А тебе як звуть?
— Іринка, — відповіла дівчинка, — от спасибі тобі. А я так шукала її, так шукала... Знаєш, якщо хочеш, то я свою ляльку Наталкою назву.
Того дня дівчатка  довго  каталися   на   каруселі грали в піжмурки.
А надвечір, повертаючись з майданчика додому, вони йшли поруч, штовхаючи перед собою коляску з Наталкою. І лялька Наталка дивилась на обох дівчаток широко розкритими усміхненими очима, ніби раділа їх дружбі.

НА РІЧЦІ
Хоч день був гарячий, та дітвора не відпочивала в холодку. В одних трусиках хлопчики почували себе дуже добре. Василько, якому недавно минуло шість років, стояв на воротях, а старший його брат, Петрик, забивав голи. Коли мама закінчить мити посуд, вони всі підуть купатися на річку.
Василькові швидко надокучило лічити голи. Вів кинувся з двора до хвіртки й вибіг на вулицю;,За ним погнався Петрик, вигукуючи:
— Куди, Васильку?! Повернись, а то мамі скажу!
Петрикові, який щойно закінчив другий клас, мати наказала доглядати за Васильком: той завжди робив тільки те, що йому одному подобалося.
Мати закінчила роботу в кухні і, спершись ліктями на підвіконня, виглядала дітей, що раптом кудись зникли. На хвилинку вона ніби забула про них і приглядалась до прохожих, що прямували на річку. Діти, озброївшись м'ячами, камерами від автомашин, довгими вудлищами, йшли попереду. За ними важно крокували батьки з шерстяними ковдрами, а матері — з набитими їжею сумками. Група хлопчиків везла на візку човен. В їхньому гурті мати помітила своїх хлопців.
Дітвора розступилась. їм назустріч котилась автомашина, рясним дощем поливаючи вулицю. хМотор її працював тихо і зливався з шумом води, що дрібно струмилась на дорогу. Повітря зразу наповнилось запахом води і прибитого пороху.
Помітивши маму у вікні, Петрик взяв Василька за руку, намагаючись повести його додому. Але той вирвався і побіг назустріч автомашині. Вода обливала йому ноги холодними струмками. Радісно порскаючи від втіхи, він побіг за Петриком у двір.
Невдовзі вони вже йшли берегом річки. Людей було багато, як завжди у вихідний день та ще й при такій погоді. Одні плавали, інші загоряли, ловили рибу, грали у футбол. Знайомий візок стояв на березі, а човен, переповнений дітворою, плавав по воді.
Тут глибина води в річці різна. В одному місці можна стрибати головою вниз, а трошки далі вода сягає тільки до колін, і на той берег можна переходити вбрід. Там купалась дітвора під наглядом старших.
— Я не хочу туди! — сказав Василько, догадуючись, куди прямують батьки.— Я не хочу туди, Петрику! Я хочу тут купатися,— і показав  на  місце, де   з   старої   похилої   верби    хлопці    стрибали   у воду.
— Тут малим заборонено купатися. Бачиш, он таблицю прибили і написали: заборонено!..— говорив Петрик.
Це тобі заборонено, а мені можна, бо я читати не вмію!
Батько помітив, що діти відстали, і зупинився. Петрик взяв Василька за руку, і вони побігли вперед.
Хтось з води гукнув до батька, а потім підвівся на весь зріст. Це був дядько Бондарчук, шофер вантажної автомашини. Він рукою показав на місце, де лежав одяг, і сказав:
— Йдіть у нашу компанію, веселіше буде.
Вода була тепла. Діти грали в м'яча, лізли батькові на спину і стрибали у воду, возились на камері від автомашини, яку охоче віддав їм Стьопа Бондарчук. Він був старший від Петрика на два роки і тому нових товаришів узяв під свою опіку. Петрик і Василько швидко подружили з Стьопою.
Та Василькові швидко надокучили всі забави, він щохвилини дивився туди, де хлопці стрибали з верби у воду. Про те, що він плавати не вміє, зовсім І не думав, його завжди сильно вабило все, шо було заборонено.
Батько заговорився з дядьком Бондарчуком. Петрик лежав на камері від автомашини, яка тихо пливла за течією, а Стьопа то посилав за ним бризки, то поринав. Мати готувала бутербродики і викладала їх на серветці. Василько вийшов на берег, взяв один бутерброд і непомітно кудись зник.
Шум і метушня біля верби чомусь затихли. Мабуть, тому, що на поляні, за верболозом, вже змагались команди футболістів. На стовбурі зігнутої верби блищали краплини води. Здавалось, в повітрі ще дзвеніли радісні вигуки, лунав дзвінкий сміх. Тільки один хлопчик стрибав у воду. Стрибнувши, ховався під водою, виринав, робив великий круг, вилізав на берег і знову стрибав.
Василько стояв під деревом і вагався: верба здавалась йому досить високою, щоб з неї стрибати. Нічого, він вилізе на вершок, гляне униз і подумає, обміркує — стрибати чи ні. Коли боятиметься — злізе.
Незнайомий хлопчик стрибнув, і Василько, хвилюючись, вхопився за стовбур верби. Лізти йому було неважко: верба дуже нахилилася над водою. Беручись руками за гілки, ішов угору, мов по кладці. Опинившись на вершку, глянув униз, і йому стало страшно.
Незнайомий хлопчик встиг зробити круг і підпливав до берега. Помітивши на вербі Василька, попередив його:
— А ти, горобчику, куди? Злазь! Тут глибоко — втопишся!
Досі Василько знав тільки те, що верба висока, а тепер він дізнався, що вода глибока. Він задрижав, начебто холодною водою облили його, і почав злазити з дерева. Від поспіху у нього нога посковзнулась, він з переляку крикнув і полетів униз. Крик обірвався на воді, яка розступилась і поглинула його.
Вода полилась у ніс і вуха... Василькові наче хтось серце стиснув у жмені, йому стало страшно, він перестав дихати, забив руками і ногами. Від цього тіло зробилось легшим і почало підніматися вгору. Голова виринула з води, хлопчик вдихнув повітря і знову сховався під водою. Але він встиг побачити берег, кущі верболозу. Вони здавались йому хорошими, як ніколи.
Мати, приготувавши бутерброди, покликала товариство на берег перекусити. Тільки тепер всі помітили, що Василька немає. Петрик, догадавшись, куди міг піти Василько, побіг до верби. Туди зі всіх боків поспішали люди.
«Щось трапилося там», подумала мати. Від догадки затремтіла, рвонулася з місця й щосили побігла туди. Протиснувшись крізь натовп, помітила свого Василька на піску. Він сидів з опущеною головою, покашлював і випльовував воду. Мати кинулась до нього і тихо заплакала.
Батьки і матері, використавши випадок з Васильком, повчали своїх дітей.
Натовп розходився.
На місці залишились тільки мати, Василько, Петрик, Стьопа і кілька хлопчиків. Потім підійшов батько з дядьком Бондарчуком, які шукали Василька на поляні, де йшла гра у футбол.
Батько постояв мовчки, а потім звернувся до хлопців, що стояли тут:
— Хто врятував Василька?
— Ми не знаємо,— озвалось кілька голосів. Один з хлопчиків, з  довгим  чубчиком   білявого
волосся, мовчав і нетерпляче переступав з ноги на ногу. Він жадібно кидав погляд з одного обличчя на друге і дуже хвилювався. Мовляв, хороший вчинок, а немає'того, хто зробив його. «Варто тільки сказати «я» — і всі глядітимуть на мене, як на героя, у футбольну команду приймуть нападаючим».
Василько підвів голову й собі задумався, спробував згадати,— хто врятував його. Але від переляку нічого не пам'ятав.
Незнайомий хлопчик, який попередив його, що вода глибока, знову стояв на вербі й готувався до стрибка. «Може, він?» питав себе Василько.
— Ну, хлопці, немає того, хто врятував Василька? — батько узяв м'ячик, що тримав Петрик.
«Героєві м'ячик буде», подумав хлопчик з довгим чубчиком і взявся пригладжувати волосся, ніби тільки воно заважало йому признатись.
— Я, врятував його,— сказав, червоніючи.
— Ось тобі м'ячик. Ти хороший хлопчик. А як звати тебе? — спитав батько.
— Володя.
— Хороший Володя!.. — і поплескав його по плечу.
Перед Володею з'явився, мов з-під землі виріс, незнайомий хлопчик, який досі стрибав з верби у воду.
— Ану, дай подивлюсь на тебе! — він тихо звернувся до Володі, але сердито.— Дай сюди м'яч!
Володька злякався і без протесту віддав м'ячик хлопцеві. Той розмахнувся і кинув його в річку, в найглибше місце.
— Як ти посмів? — кинувся до нього батько.
Деякі з хлопців пішли на незнайомого в наступ.
Але хлопчик не тікав. Він сміливо і дружньо глянув їм у вічі.
— Дивіться на нього, — і рукою показав на
Володьку, що побіг до річки.
Всі повернулись туди.
Володька стояв на березі і безпомічно дивився за м'ячем, що, погойдуючись, поволі відпливав за водою.
— А тепер ти покажи, як рятував Василька. Спіши! Рятуй м'ячик, бо попливе за водою. А він тепер твій!..
Володька тільки тепер зрозумів, що його брехню викрили. Заплакав, побіг і сховався за кущами верболозу.
— Ой, і герой з тебе, Володю! — хтось з хлопців гукнув йому вслід.
— Злодюга! Чужий м'яч, чужа слава!..
Всі зрозуміли, що Володька збрехав: він і плавати не вміє.
Незнайомий хлопчик стрибнув у воду і поплив за м'ячем. Швидко наздогнав його і викинув на берег, прямо Василькові під ноги. А сам поплив на той берег.
— Це Ілько,— сказав один із хлопчиків і рукою показав йому вслід.— Я його добре знаю. Він моряком хоче бути.
— І буде! — відповів йому Васильків батько.— ілько хорошою людиною буде, і хорошим моряком. Це він врятував Василька.

В АВТОБУСІ
Ількові не спалося вночі. Він кілька разів сідав на ліжку і дивився у вікно, чи не світає. Зате вже перед ранком хлопчик міцно заснув. Доли прокинувся від стукоту дверей, всі були вже на ногах.
— Ну, Ільку, ще не виспався? — з порога запитала мати.— Може, ти й не поїдеш з нами?
Хлопчик винувато глянув на неї і одним стрибком опинився на підлозі. Здавалось, пружини матраца самі викинули його з ліжка.
— Одягнись! — сказала мати і показала на стілець, де ще звечора чекала його випрасувана, біла, мов сніг, сорочка і голубі трусики.
Мати повернулась в кухню, а Ілько поспішив до ванни. Став під душ, голову втягнув у плечі, як перед ударом, і поспішно відкрив   кран.   Вода   зашуміла, холодні струмочки п затанцювали на обстриженій голові та зігнутій спині. їлько підстрибував на місці й галасував. Важко було вгадати, чому галасує хлопчина: чи радіє своїй сміливості, чи хоче перекричати страх перед холодною водою. Пізніше Ілько затих, і чути було тільки шум і плескіт води та звуки, що нагадували пофиркування коней. Це Ілько виприскував так воду, що стікала з обличчя і забиралась в уста.
Ілько до червоного натирав тіло рушником і поспішав, бо з кухні доносився запах кави і смаженої ковбаси.
Маруся, Ількова сестричка, одягала ляльку і наказувала їй:
— Щоб мені в дорозі не вередувала! Чуєш? А то іншим разом не візьму!
Щороку Ількові батьки на літо виїжджають до діда в Перечни, де вони проводять відпустку.
— Чому до діда? Хіба бабусі немає в живих? — можливо, запитаєте.
Далеко не те! Бабуся житиме ще дуже довго! Це ж вона завжди з пиріжками чекає своїх онуків, курчатка смажить, різні  ласощі   придумує для них.
Але серце Ількове завоював дід. Тоді, коли хлопчик був ще маленьким, він на чотирьох лазив перед ним, вусами лоскотав личко, терпів, коли Ілько смикав його за волосся, за вуса. Коли хлопчик підріс, дід водив його на річку, де вони вдвох ловили форель, купалися в гірській бистрині. Дід бувало і лука йому майструє, пищалки робить з верби чи з липи, розповідає різні казки, водить у ліс до водопаду, а то й посадить хлопчину на коня, що було найбільшою радістю Ілька.
Як бачите, куди тут бабусі з своїми пиріжками, курчатами та різними ласощами? Ілько т.еж не проти таких ласощів, але після мандрівок з дідусем. І тому, коли батько чи мати хотіли покарати Ілька, то лякали його тим, що не візьмуть на село до діда.
Але, як бачите, Ілько гарний хлопчик, він їде до діда. Власне, ще не їде, а тільки йде на автобусну станцію. Досі вони їздили в Перечни залізницею: автобусну лінію відкрили тільки в цьому році.
Ілько йшов попереду і вів сестричку. Батько йшов за ними з мамою під руку. Ілько дуже любить на них дивитися, коли вони так ідуть. Але він не оглядався; йому доручили вести Марусю. Ілько відчував на собі їх погляди. «Мати, певно, усміхається, нахиливши голову трошки вбік; у батька погляд ніби суворий, але разом з тим і ласкавий».
Вночі випав дощ. На тротуарі місцями стояла вода. Мокре листя каштанів блищало на сонці. Кілька ластівок сиділи на телефонних проводах і приємно щебетали. Одна пара на дорозі брала грязюку для гнізда. Десь важкі каплі води падали на бляху, монотонно постукуючи. Небо було чисте, сонячне. Помітно висихала земля.
На автобусній станції вже стояло кілька чоловік, дехто з чемоданами. Батько пішов в диспетчерську ще раз перевірити час від'їзду, а мати з дітьми відправилась у скверик, щоб присісти на лаві.
На кожний гудок проїжджих автомашин діти підстрибували і прислухались. Нарешті почулось глухе джмелине гудіння. Мати підвелась, діти вибігли на тротуар. З-за рогу виринув автобус. У Ілька сильно закалатало серце. Але хвилювання своє він намагався приховати перед сестричкою, яку мінно притримував за руку, щоб не зійшла з тротуару на дорогу.
Відчинились двері автобуса, Ілько оглянувся на маму й запитав, чи можна увійти. Підсадив Марусю і сам поспішив за нею. Нарешті діти всілись. Тут пахло новою шкірою, гумою і лаком. В автобусі вони помітили жінку з хлопчиком. «їх, певно, підібрали по дорозі», догадувався Ілько. Хлопчик був старший за нього. Примостившись біля вікна, він їв морозиво. Мати, що сиділа поруч з ним, дістала хустинку й накрила йому коліна.
— Дивись, Павлику, щоб не замастив штани морозивом.
— Не треба, мамко! — тихо запротестував хлопчик і оглянувся на Ілька. йому соромно стало, що мати за ним доглядає, мов за малим. Мати зрозуміла сина, теж глянула на Ілька і посміхнулась йому.
В автобусі стало шумно. Люди займали місця, перегукувались. Ількова мати з батьком зайняли місця за дітьми.
Через кілька хвилин всі місця для сидіння були зайняті. Загудів мотор, ледве чутно задрижали вікна. В останню хвилину увійшов старий дід. Через його плече, наче патронташ, була перекинута покришка з велосипедного колеса. Автобус тихо рушив з місця. Здавалось, тільки діда чекав.
Старий сопів і хустинкою витирав піт з обличчя. Його голова в капелюсі нагадувала горщик з кип'ятком на гарячій плиті, накритий повернутою вниз тарілкою. А з-під тої тарілки по боках струмками стікала вода.
— І парить після дощу, — сказав старий. Зняв капелюх і кинув його на вішалку. Потім оглянувся, чи можна де присісти. — Тіснувато!
Старий дуже сподобався Ількові. Хлопчик дивився на нього і ловив кожне його слово. Дід це зразу помітив.
— Любиш кататися? — спитав хлопчика.
Той похитав головою:
— Люблю!
— Я  мало не спізнився, а  дома   вже   чекають мене.
Ілько піднявся і сказав:
— Сядьте, діду, я стоятиму.
Дід затих, оглянувся, чи всі почули, що сказав хлопчик, а потім гукнув на весь автобус:
— Он який ти!
Старий примостився біля Марусі, а Ількові батько підсунув одне коліно, щоб присів. Досі люди мовчали, ніби міркували, хто повинен поступитись дідові місцем. А коли старий усівся, вони знову загомоніли.
Після кожної зупинки в автобусі ставало тісніше. Молодь старшим наперебій поступалась місцями. Маленьку Марійку взяла   на коліна   мати. Спокійно сидів тільки Павлик. Морозиво він уже закінчив їсти ї дивився у вікно, милуючись природою. Час від часу від захоплення вигукував і весело посміхався мамі.
Ілько дивився на нього зневажливо. Пізніше помітив, що кілька очей теж дивиться на Павлика недружелюбно.
Чим більше хлопчина радів, тим більше росло навколо нього тихе невдоволення. Та Павлик не помічав цього. Він дістав з кишені нову губну гармошку, оглянув її з усіх боків, видно, любувався нею, обережно підніс до вуст і тихо заграв.
Хлопчина грав непогано, але його пісня не радувала, а навіть дратувала Ілька. Закінчивши грати, Павлик оглянувся, здавалось, перевіряв, чи сподобалась людям його пісня. Зустрівшись з Ільковим неприязним поглядом, Павлик  дуже  здивувався.   Той хлопчик, що так мило дивився на діда, на нього глядів вороже.
Павлик засмутився, гармошку сховав у кишеню і мовчки дивився у вікно. Більше він не сміявся і не захоплювався краєвидом, хоч за вікном над лісом здіймалися молочні хмарки, рвались на шматки і розпливались у повітрі. На тому боці, внизу, блищала річка. Крізь відкрите вікно чути було пташиний спів.
Павликова мати підвелась і гукнула до провідника:
— Ви не забули?
— Шофер знає, але я йому ще раз нагадаю,— відповів той.
В'їхали в село. Провідник стояв у дверях і дивився на хати. «Певно, шукає номер», догадувався Ілько.
— Мабуть, жінка їхнього начальника,— повернувшись до Ількового батька, сказав дід.— До хати підвезуть ЇЇ.
— Товариші громадяни, дайте дорогу! — гукнув провідник, пробираючись до місця, де сидів хлопчина.
Павлик нахилився, з-під ніг дістав милиці. Мати стояла і хвилювалася. Вона боялась, шо хлопець не зможе добратися до дверей. Провідник з'явився біля жінки й запропонував:
— Я його винесу.
Павлик не встиг запротестувати, як той підняв його на руки й попрямував до дверей.
Хлопчик зніяковів. Він поклав голову провідникові на плече і сховав обличчя.
Ілько помітив, що Павликова ліва нога була в гіпсі. Він глянув на свої здорові ноги, і йому стало соромно, що так погано думав про Павлика. Люди мовчки розступилися, притискались   один до одного, щоб дати якнайширшу дорогу провідникові. Ількові хотілось попросити пробачення, сказати йому щось хороше, але Павлик навіть не глянув на нього.
Ілько пробрався до вікна. Автобус тихо поїхав далі. Серед дороги стояв Павлик і дивився вслід автобусу. Ілько висунув голову й помахав йому на прощання рукою. Павлик і його мати відповіли йому.

МАЛЕНЬКИЙ ПАСАЖИР
Михайликові вже шість років. Ви його спитайте — він і сам скаже. Навіть скаже назву вулиці, де живе, І номер будинку. Хлопчик він худорлявий з маленькими чорними очима, що завжди горять. Любить він метушитися: тільки тоді сидить спокійно, коли малює або казку слухає. Тоді його очі стають ще більшими. Ось дивіться — він іде вулицею з перекинутим чеоез руку новим пальтом. Вам здається, що хлопчина сам. Але ні, поруч з Михайликом іде стара жінка, по-селянському одягнена. А коли зблизька заглянете в її зморщене обличчя, обов'язково зустрінетесь з такими чорними очима, як у Михайлика, але вже без вогників. Зате на обличчі ви в неї  прочитаєте  якесь  невдоволення.
— Бабусю, вам дуже тепло? — спитав її Михайлик.
— Не спіши, — не відповідаючи на запитання, сказала бабуся.
— Ходім на той бік,— запропонував хлопчик і, підождавши, поки вулицею не проїхала автомашина, подався туди.
І дійсно, тротуар на тому боці був у тіні, і бабуся мовчки пішла за внуком.
Вже рік Варвара Іванівна живе в місті. І вже якось звикла, що не тіткою Варварою, а Варварою Іванівною звуть її, звикла, що курчат і поросят тільки на базарі побачити можна. Інколи вона виходить з внуком Михайликом на базар, і вони вдвох довго вистоюють біля ящиків з птицею чи поросятками. Буває, бабуся ніжно гладить їх, а потім і Михайлика примушує пошкрябати поросятко за вухом. Хлопчик любить такі прогулянки. І бабуся в такий день стає дуже щедрою: цукерки і тістечко купує, з задоволенням казочку розкаже, присівши десь у скверику.
Варвара Іванівна покидала своє рідне село нерадо. Місто для неї було якимсь чужим, холодним... Ще й сьогодні ніяк не може забути, що з міста на село тільки лихо приходило: екзекутори, жандарми... А коли бувало йшла в місто, гроші ховала в пазуху й одною рукою міцно тримала їх.
І не диво, що Варвара Іванівна, як тільки переїхала до сина, перевірила всі замки на дверях. Після перевірки вона ахнула і перехрестилася. Потім покликала сина й спитала:
— Іванку, що це? — і показала на двері.
— Двері,— відповів син.
— Це    павутиння,    а    не    двері! — заперечила вона.— А це що?..
— Замок,— відповів син.
— Та хіба це замок?.. Єміх один!..
А на другий день купила такий замок, що й сама ледве навчилася відмикати його. А ключі від шафи, що до її приходу стирчали з замків, зразу зникли. І Варвара Іванівна так добре заховала їх, що часто й сама не могла знайти.
— Замок є на скрині? — часто питала вона. І, не чекаючи відповіді, сама собі відповідала: — Є! Є!.. І ключі є?.. То для чого вони?.. Щоб непотрібно стирчали з замків?..— і тут вона вже лишала відповідь для сина. А коли той не відповідав і тільки посміхався, то вона знову ставила йому питання: —Хто за вами буде стежити, як мене не буде?..
Тоді син, замість відповіді, підходив до неї, брав голову бабусі і пригортав до грудей, примовляючи: — Ви ще довго будете жити, мамо, довго!.. Життя наше тільки тепер почалося!..
І від ласки сина Варварі Іванівні ставало так хороше, хоч вона й не признавалася, а навіть заперечувала:
— Не стискай так, це голова, хлопче!..
А сьогодні, коли бабуся наполягала, щоб Михайлик не брав з собою нове пальто, щоб, бува, в поїзді не вкрали, син все ж не погодився з матір'ю.
— Хоч розумний ти, газети пишеш, але за своїм не стежиш!.. Не смійся, ні, не смійся!.. Ти вже дуже людям віриш! А я знаю — ховай, замикай, дивись та й ще добре, а то з рук тобі вирвуть! — не заспокоювалась бабуся.— Одного разу їхала я залізницею. У вагоні людей повно-повнісінько. Якийсь панок з золотим годинником на руці почав допомагати мені клунки на полицю покласти. Думаю: який добрий панок. А після такої   панської  помочі  один  клунок  зник  разом  з паном...
Помовчавши трошки, посміхнулася. Певно, вже й про пана і про клунок забула, бо мовила:
— Ти ще маленьким був...
Михайлик з бабусею проходили центральними вулицями міста. Тут вони вже йшли поруч. Як завжди в неділю, вулицями йшов веселий гомінливий людський потік.
— Ось тут, ось тут,— показав Михайлик на крамницю і взяв бабусю за руку,— тут ми з татком «червоне вино» п'ємо,— так називає він газовану воду з сиропом.
І Варвара Іванівна спинилась біля крамниці. Людей повно.
— Скільки такий бокал сиропу? — спитала бабуся, протискаючись уперед.
— Тридцять п'ять,— відповів продавець, не відриваючись від роботи.
Варвара Іванівна почала діставати гроші. Довго вона їх шукала, а потім кілька раз перераховувала.
— Скільки ви сказали? — спитала вона ще раз. Але продавець, мабуть, не почув її слів, бо не відповів.
— Тридцять п'ять,— прошепотів Михайлик. І йому було соромно, що бабуся так швидко забула.
— Не тебе питаю! — розсердилась на внука.
— Татко тільки  раз  питає,— відповів хлопчик.
— Ти, Михайлику! — сказала бабуся і покивала йому пальцем.— Ти не вчи бабку!.. Це такий дядько, що готовий і води не долити і сиропу не додати.
Вони вже знову йдуть вулицею. У Михайлика цукерки в кишені, половину цукерок він вирішив віднести мамці й передав їх бабусі на збереження.
Прийшли на вокзал.
— Дивись, бережи пальто!.. — зауважила бабуся й оглянулась. Але, побачивши навколо себе дітей, заспокоїлася.
При касі товпилися діти з батьками. Туди пішла й Варвара Іванівна з Михайликом. Тільки-но купили квитки, як раптом почувся хлоп'ячий голос з мікрофона: «За хвилину поїзд від'їжджає». Дітвора кинулась займати місця. Поїзд рушив.
Михайлик вмостився біля вікна й дивився на річку. Там купалися діти. Одні з них водою бризкалися, інші м'ячиком гралися. А в Михайлика аж очі блищали від задоволення.
Вагон переповнений дітьми. Вони шумлять, радіють; з гучномовця ллється пісня, а кондуктори, що не дуже переросли своїх пасажирів, серйозно виконують свої обов'язки: квитки перевіряють, за порядком стежать. Бабуся теж присіла біля вікна, напроти Михайлика, і сидить, мов зачарована, тільки час від часу посміхається до онука.
Поїзд посувається тихо в тіні дерев і шипшини, що ростуть по боках. Вони створили зелений тунель. А крізь дерева і кущі верб, що ростуть на березі, блищить вода Ужа. Ледве помітний вітерець крізь відчинене вікно приносить від річки вологу й запах верболозу. З того берега діти махають поїзду.
Кінчилась дорога. Поїзд повертається на вокзал. А тут вже нові пасалшри. Знову гудок, і поїзд рушив в нову путь, а Михайлик з бабусею ще довго стояли і з-під долоні дивились йому вслід.
Коли вони поверталися додому, Варвара Іванівна побачила, що Михайлик без пальта. Вона зблідла від хвилювання.
— Де пальто? — спитала вона, і в неї на лобі з'явилися краплини поту.
Великі чорні очі Михайлика зробилися ще більшими, він застиг на місці.
— Доганяй, бабусю, доганяй,— радив він, показуючи рукою вбік, звідки ще долинав стукіт вагончиків і важке дихання паровоза.
Варвара Іванівна насупилась, хотіла було крикнути на хлопчика, але подумала, що вона сама винувата, і мовчала.
— Доганяй   вчорашній   день!—згодом   мовила вона.— Правду я казала: не треба брати пальта.
Навіть загублена дрібничка здається нам дуже цінною річчю. А тут пальто, та ще нове!..
— Бабусю, не журіться!.. — мовив хлопчик.— Пальто буде... буде... я добре знаю!..
— Ти все знаєш, як твій татко,— сказала вона сердито.
— Правда, що знаю. Кондуктор, напевне, знайшов пальто. А ми підемо до чергового і скажемо: пальто наше. І він віддасть нам... а ми подякуємо.
— А я думаю, що нам таки не доведеться дякувати. Так нам уже бачити твоє пальто, як своє вухо.
— Ходіть,    ходіть,    бабусю,   до   чергового...— І Михайлик взяв її за руку.
Варвара Іванівна постукала. Увійшли. Хлопчик, мабуть, років чотирнадцяти, в червоному картузі, сидів за столом. Варвара Іванівна хотіла було сказати «хлопчику», але серйозний вираз його обличчя не дозволив цього. І вона сказала:
— Товаришу черговий, біда: хлопчик залишив у вагоні пальто, а може, хто украв.— При цих словах Варвара Іванівна пильно подивилася на чергового. Але ні здивування, ні співчуття не помітила у нього на обличчі.
«Не ми перші,— подумала бабка,— не ми останні. Певно, тут вже звикли до таких речей».
— У нас таке часто трапляється, та ви не турбуйтеся, пальто не пропаде, ось приїде поїзд, побачите,— запевняв черговий Варвару Іванівну.
Але вона не вірила черговому. Вийшла на перон, присіла на лавці. Тут уже знову зібралося багато дітей.
Поїзд під'їжджав до вокзалу. А за хвилину підійшов до Варвари Іванівни черговий і кондуктор.
— Знайшли, ось ваше пальто! — сказав кондуктор задоволено і навіть гордо.
— Я сказав, не турбуйтеся, бабусю,— усміхнувся черговий. Його веселий погляд і усмішка перекинулися на Варвару Іванівну, а потім на Михайлика. Вони всі троє раділи.
— Бабусю, дайте цукерки! — звернувся хлопчик до Варвари Іванівни.
— Для чого?..— здивувалася бабуся.— Ти ж мамці обіцяв віднести...— і при цьому передала цукерки Михайликові. А той взяв їх, підійшов до кондуктора, що приніс пальто, швидко простягнув до нього руку з цукерками й сказав:
— На, візьми!..
Обличчя кондуктора на мить прояснилося, і він, мабуть, уже був готовий взяти їх, але зразу чогось насупився і почервонів. Хлопцеві, мабуть, соромно стало, що, мовляв, його, кондуктора, цукерками частують. Але Михайлик не розгубився, він так настійливо припрошував, що кондуктор не міг відмовитись.
Варвара Іванівна погладила пальто, і від цього їй так легко стало на душі... Здавалось, що воно тепер ще кращим стало...
— Ну, я не казав, бабусю? — нагадав Михайлик. І в його голосі відчувалось почуття перемоги.
Бабуся нічого не сказала, тільки усміхнулась... Вона з задоволенням переживала перемогу над собою і від хвилювання навіть подякувати забула...

ШКОЛА ПІД ДУБОМ
На шкільному дворі було тихо-тихо. Юркові аж дивно стало від цієї тиші — адже тут щодня так багато веселого шуму й сміху! Юрко зупинився і глянув на вікна свого третього класу. В крайньому вікні відбивалося проміння сонця, яке вже поволі спускалося вниз.
Ось зашелестіло листя дуба, який росте на шкільному дворі, і щось упало на землю. Юрко подався туди. Листя знов зашелестіло, і перед Юрковими очима щось промайнуло і вдарилось об дошку стола, який стояв під деревом. То був великий жолудь, а біля нього лежала шапочка. Хлопець підняв жолудь, одягнув йому шапочку і засміявся:
— Он який ти! Не побився? Ні. Тільки шапочка впала з голови, А шуму наробив якого!.. — Потім Юрко надів йому шапочку набакир.— Ось бачиш? Так ти поїдеш у Степівку! Зрозуміло?
На землі, біля столу, лежав ще один жолудь. Юрко нахилився і підняв його.
— Ого-о-о!.. А в тебе й шапочка не впала з голови! — вигукнув Юрко і, відразу зробивши серйозне лице, заговорив: — Ти, я знаю, шапку знімеш, привітаєшся і розповіси про нас степів-ським піонерам. Про наш мічурінський гурток не забудь... Скажи, що скоро всі питимуть наш чай, закарпатський...
Юрко вийняв з кишені біленький мішечок і туди поклав жолудь. Потім визбирав усі жолуді, що лежали під дубом, торбинку поклав на стіл, вийняв зошит з кишені й гостро заструганий олівець, присів на лавочці й задумався.
Йому доручили написати листа школярам у село Степівку. А це не дуже легка справа. Тут йому хлопці наказали: «І про це, і про те напиши... І як учимось, і про гурток наш, і про саму школу, і про піонерський табір... Напиши, що й лозу виноградну вишлемо... Виноград тепло любить, а тепла там багато... Степ!»
Юрко сидів мовчки. І дуб над ним не шелестів — замовк, і жолуді вже не падали.
— Юрку, що ти тут робиш? — підійшовши до нього, спитав шкільний сторож.
Хлопець показав на зошит:
— Пишу... листа друзям... Жолуді хочемо послати в село Степівку. Це туди,— і показав рукою в бік, звідки кожного ранку сонце сходить.— Там канал будують в степу...
— Ага, ага...— сказав шкільний сторож і чогось насупився.
Юрко ніколи його не бачив таким і збентежився. Сторож дивився кудись далеко, далеко...
— А ти напиши, що цей жолудь не з звичайного собі дуба, яких у нас в Карпатах багато... Тут була школа,— сказав він і правою ногою кілька разів по стукав об землю.— Ти це розумієш?..— Потім, здавалося, старий трохи заспокоївся і продовжував: — ї твій батько вчився під цим дубом... Вчителя нам дали, а школу збудувати ніби забули... Вчитель був добрий і хороший... Дітей збирав під цим дубом і вчив... Так, так, в нас тоді була «школа під дубом». Старий Лазорик — ти його вже не пам'ятаєш — зробив був для кожного учня по дві дощечки. Одну для сидіння, а другу для писання... Так, так — для сидіння, щоб діти не сиділи на голій землі. Та воно добре було, доки сонце гріло. А восени, коли листя опадало з дуба, йшли дощі, діти мусили залишатися вдома... А вчитель онде спав,— і показав на оборіг з сіном.— Так, так, оце була наша школа... під дубом... Що ти знаєш, Юрку!.. Та воно й добре, що не знаєш... Ви тепер, діт ки, щасливі при Радянській владі... Для твого батька школа була під дубом, а для тебе — он дивись — біля дуба справжня школа! Ну, ну, Юрку, ти пиши... я піду, щоб тобі не заважати...— Він обернувся і попрямував до хвіртки, потім зупинився й додав: — Юрку, ти напиши, щоб вони і в себе на шкільному дворі виростили дуба... з нашого... Розкажи їм усе...
Гілля над Юрком ворухнулося, дуб зашумів, і кілька жолудів упало на землю.
...Юрко, нахилившись над столом, писав листа.
Час від часу полонинський вітерець торкав краї зошита, немов хотів вихопити його і понести на своїх крилах у широкий степ... А жолуді з шумом падали й падали на землю...

ВПЕРШЕ НА ПОЛЮВАННІ
Олекса Дудик користувався в нас, дітвори, неабиякою пошаною. Він був єдиним на все село мисливцем. Яка це була приваблива картина, коли Дудик ішов на полювання з перекинутою через плече рушницею. Якщо дядько повертався з зайцем, з куріпкою, качкою чи лисицею, то ми, хлопці з нашої Нижньої вулиці, оточували його зі всіх боків. Ми з таким притамованим захопленням торкалися ще теплої дичини, вимацували під шкірою дробинки. Бувало дядько Олекса тренується зі стрільби в ярузі на вигоні, а ми йому підвішуємо на кіл старі відра, різні черепки, обгортковий папір, підкидаємо пляшки, в які він стріляв на льоту. Краще сказати — цілився, бо не завжди влучав у них дядько Олекса. Тоді він скаржився то на вітер, то на сирість пороху, то на слабий заряд. В такий час ми готові були воювати з вітром, порох сушити на долонях чи в пазусі, аби тільки дядько Олекса влучав у ціль. А коли Дудик влучав у пляшку, з якої скло бризками розліталося в повітрі, я, мабуть, найбільше радів від усіх дітей. І це було зовсім законно, бо від слави дядька Олекси й на мене падав якийсь промінь: Дудик був нашим сусідом. А такого сусіда мати — честь для кожного! По-справжньому я це відчував тоді, коли він, повертаючись з полкь вання, знімав рушницю з свого плеча й вішав на моє, А цівки рушниці пахли перегаром стріляного пороху... Хоч зброя була нелегка, але я ішов так, наче моє тіло загубило вагу.
Одного осіннього дня, в суботу, дядько Олекса гукнув до мене із-за паркана:
— Михайле! Ходімо з нами завтра на полювання., І пани прийдуть з міста. Візьми з собою ще трьох-, чотирьох хлопців. Поклич кого сам хочеш.
Хіба я міг сказати — не піду, бо корову треба вигнати на пашу. На це язик у мене не ворухнувся, наче до піднебіння приріс. А потім сусід сказав мені: «Михаиле!» А це вже не те, що «Михайлику». Дядько, Олекса теж помітив, що я за останній рік добре підріс. Та й роки вже не ті! Дванадцять—то не десять! Недарма дядько доручив мені зібрати хлопців! Всі вони будуть під моєю рукою! Хіба після такого дня можна було спокійно проспати ніч? Мені снилося, що ми удвох з дядьком Олексою полюємо в лісах-нетрях на якихось дивовижних звірів. Я кричав уві сні, марив, стогнав. Ніч була тривожна не тільки для мене, а також і для моєї мами. Вони мене свяченою водою обмивали, молитву шептали наді мною. А вранці,— хоч була неділя,— я з хлопцями майстрував за стодолою калатала, якими збиралися полохати звірів. Ледве пообідав і вибіг з хати, бо з вулиці долинув знайомий свист. Це кликав мій ровесник — Петро Гусак, — й обід не можна було затягувати. За ворітьми чекали мене хлопці в повному зборі під командою Петра Гусака.
— Так довго їси, наче ніколи не їв,— почав мене докоряти Петро. — 3 тобою, хлопче, кудись іти, то легко не виберешся! Я не став чекати галушки з капустою. Відрізав окрайчик хліба і з хати.
Видно, Петрові, який дуже любив ватажкувати, не сподобалось те, що я маю вести групу. Ось-ось він забере від мене керівництво. Хлопці дивилися то на мене, то на нього і чекали, що буде далі.
— Ти знаєш, Петре, перестань! Не я іду з тобою, а ти   ідеш зі мною! — сказав   йому   різко.— Не   хочеш — не йди! Є кому піти замість тебе. Дарма ти, не поїв свої галушки з капустою!
Хлопці, які досі звикли, що ними керує Петро оточили мене.
— Яблука хочеш? — спитав мене Юрко Цуга.— На, візьми... Доброкваска. Зуби ідуть, як у масло,— І яблуко всунув мені в кишеню.
— Та я ніколи не їв яблука, чи що? — й повернув йому подарунок, бо вже дуже явно купував мене.— Як тебе взяти в ліс, коли ти малий?! Загубишся в хащі або заєць тебе налякає і в світ побіжиш.
— Та я маю камінь в кишені,— сказав Юоко.— А як побачу зайця, то знаю, що мені робити. Побачу зайпя, буду кричати: куме, куме, лови його! А потім каменем вдарю себе по коліну, і заєць упаде, лиш ногами задриґає. Це дідусь навчили  мене так ловити
зайців.
— Ти   хвалишся,   Юрку! — почулись   голоси,— А побачиш вусатого, все забудеш.
— Та я і ведмедя не бо-ся... Куме, куме, лови його! — залементував Юрко і щосили вдарив себе каменем по коліну.
Обличчя у хлопчика перекосилося від болю, він спробував посміхнутися, але не вийшло. Спочатку сльози самі потекли по обличчю, а потім він заревів на всю вулицю і болячу ногу потягнув додому.
Юрко своїм плачем викликав на вулицю багато дітвори. Петро Гусак зрозумів, що він може   залишитися   вдома, бокожний з хлопців радо замінить його. Він підійшов до мене й сказав:
— А з тобою, Михаиле, і жартувати не можна вже. Куди нам спішити, коли ще й дядько Дудик обідає?!
Через кілька хвилин ми сиділи при дорозі під дикою грушею і чекали панів з міста. Дядько Дудик розповідав нам про те, як він ще хлопчиною ходив з своїм батьком на полювання. Старого Дудика ми всі знали: він недавно помер. Кажуть, що в молодості він був лісним сторожем.
— Отець наш,— почав Дудик,— стріляли зайців, лисиць та й оленів стріляли, свиней, а я за ними патрони носив у торбинці. Що не постріл, то на землю і валиться звір. Тоді було більше звірини, ніж тепер. А тепер мисливців більше. Вже під вечір в дубовому лісі ми надибали на табун свиней. Вони жолуддя збирали і так хрумкали, що аж ми чули. Дика свиня їсть жолудь, буквицю і хрюкає, як всі свині. «Бачиш, Олексо,— кажуть вони мені,— скільки там молодих веприків, а ми вже з тобою добре проголодалися за весь день, на свинину тягне». Вони підняли рушницю, прицілилися і — бах. А потім без прицілу в гущу табуна ушкварили. Веприк відразу впав і завищав на весь ліс, а на нас стрілою погнався страшенний розлючений кабан. Він стриг іклами, клацав жовтими зубами й точив білу піну. Він біг, а піна шматками відривалася від його пащі й розвівалася по вітру, як та біла пара з паровоза. Отець вистрілили в нього, але з товстої шкури кабана тільки пилюка знялась. Він, свин-тух, треться об ялину та смеоеку і так обліплює себе їхньою смолою, качається в багні, а ти потім спробуй прострілити такий задубілий, засмолений кожух. «Куля його не бере — відскакує», гукають батько і простягають до мене руку за патронами. А я хіба не дав би?.. Та торбинка порожня. «Рятуйся, хлопче!» гукнули батько, кинули рушницю на землю, а самі на дерево, бо іншого рятунку вже не було. А я, хлопці, недовго думаючи, побіг кабанові назустріч. Батько кричить: «Куди біжиш?! Здурів, хлопче?!» А я біжу прямо на нього. І він сердитий, і я сердитий. Коли кабан розмахнувся, щоб мені розпороти живіт своїми іклами, я стрибнув убік з його дороги... Але я теж розмахнувся, не чим іншим, як порожньою торбинкою. Вона надулася і свиснула в повітрі. Кабан пробіг повз мене, але вже з надітою на голову торбиною від патронів. Правда, я від ривка повалився на землю, а кабан, засліплений торбинкою, з розгону вдаряє головою об дерево і валиться на землю.
Дядько Олекса переможно глянув на нас. Ми всі мовчали з роззявленими ротами і важко дихали, наче і ми щойно накинули торбину на голову дикого кабана.
— Пани ідуть,— гукнув дядько Олекса, й ми наче прокинулися зі сну.
На повороті дороги з'явилась група людей. Це й були мисливці. Кожний з них тримав на прив'язі гончу собаку. Ми всі пішли їм назустріч. Попереду ішов лісний інженер пан Корчмарек. Його всі знали в нашому селі. Люди говорили, що за одне післяобіддя може випити тридцять два кухлі пива. Він був одягнений в зелений, військового кольору костюм. Його короткі штани під колінами були застебнуті на три ґудзики; на грудях висів далекогляд; із-за стрічки капелюха стирчала щетина з дикого кабана; в руці палиця, що може служити замість стільчика; у всіх за плечима рюкзаки, на плечі рушниця в піхвах.
Корчмарек першим простягнув руку дядькові, але, здавалось, не тому, щоб привітатися з ним, а для того, щоб його відштовхнути від себе. Між мисливцями був і вчитель, який мене і Петра вчив у першому класі, після чого його перевели кудись. Ми зраділи вчителеві, але він, мабуть, і не впізнав нас. А папа нотаря в нашому селі знає кожна собака.
— Ну, пане Дудику, ви там все підготували?..— спитав Корчмарек.— Хіба не зрозуміли мене?!. Питаю, чи не прив'язали хоч одного зайця до куща. Ось пан Прибула хоче зайця застрілити. Ну, а як його візьмеш на мушку, коли він, клятий, біжить?!
— Та застрілять пан нотар,— відповів Дудик, ніяковіючи. Не йому ж, Олексі, кепкувати над паном нотарем, який кілька разів на рік приходить на село збирати податок.
Дядько Олекса не мав ні далекогляда, ні спеціальної палиці, ні капелюха з щетиною, ні мисливських черевиків, ні рюкзака, ні піхов для рушниці. І він чомусь більше мовчав, ніж говорив, наче свій балакучий язик залишив там під дичкою. Його стара обтерта рушниця, повішена на вузенькому ремінчику, жалко теліпалася на плечі. Я дуже співчував дядькові Олексі. Але по-справжньому я образився за дядька, коли пан Корчмарек під лісом сказав:
— Ви, пане   Дудику, підете з хлопцями зайців гнати на нас, а ми ось тут розставимось. Дядько ішов лісовою стежкою, а ми за ним. «Така людина, що кабанів ловила в торбину, тепер іде з нами,   хлоп'ятами,   зайців   гнати!»   не   давало   мені спокою.
Дудик розставив нас, свиснув, і ми пішли в хашу. Ліс відразу ожив. Почулись голоси: «Гай-гай-гай, гу-гу-гу»; озвались наші калатала, затріщав під ногами хмиз, зашелестіло свіже і торішнє листя. Хтось гукнув «заєць». Через кілька хвилин почулись постріли з-під лісу. Ми пішли швидше, хоч гущавиною пробиратися було нелегко. Вже просвічувався край лісу, коли поруч пролунав постріл. Запахло стріляним порохом, підбитим сухим листям. Дядько Олекса побіг вперед, нахилився і підняв лисицю. Але коли ми вийшли з лісу, до нас підбіг пан Прибула.
— Ви  знайшли   її? Я   їй   під  лопатку,   а   вона, кума, потяглась в ліс, — і взяв від дядька лисицю...
Дудик не протестував, а навіть збрехав, мовляв, «коли я в неї стріляв, вона вже лежала».
Ми ще два рази займали нові ділянки і наганяли звіра. Було вбито кілька зайців і ще одну лисицю.
Мисливці скинули свої рюкзаки і почали виймати звідти печене сало, ковбасу, яйця, саламі, пляшки з вином, з коньяком, з ромом. Цокались і закушували. Дядькові Дудику теж налили. Собаки заметушились, піднімались на задні лапи і «просили». Ось тепер-то Петро Гусак, певно, згадав свої галушки з капустою. Пан Корчмарек кинув своїй собаці кусень ковбаси, білого хліба; пан Прибула своїй — куряче стегно; вчитель — дві котлети і пішло. І сліпий міг бачити, що вони змагаються між собою, хто краще годує собак.
Дядько Дудик вийняв з кишені окрайчик житнього хліба і шматочок сала, що були запаковані в паперовому мішечку від солі. Відрізав собі шматочок хліба і сала, решту віддав мені.
— Візьми, Михаиле, і   поділи   між   хлопцями...
Вже тридцять років пройшло від того часу, мені доводилось їсти хліб не з одної печі, але я не пам'ятаю, щоб мені щось так смакувало, як той шматок житнього хліба з салом. І хоч дядько Олекса тоді повернувся з полювання без здобичі, я і понині не сумніваюся в тому, що він таки був насправді великим мисливцем.

ТИСА
Ішов рясний теплий дощ. Стежкою через сади, що простяглись під виноградниками, бігла собака і в зубах несла маленьке цуценя. Трава, яка під вагою дощових крапель лягла на стежку з обох боків, плуталася в ногах, заважала бігти й зовсім обмочила шерсть собаці. Біля колодязя, де траву витоптали люди, собака поклала щеня на землю, кілька разів лизнула його довгим язиком; якийсь час постояла над ним» наче роздумувала, куди їй іти. У Тиси немале горе: господар потопив всіх її щенят, залишивши тільки одне.
Тиса — проста сторожова собака чорної масті з білими латками по боках. У неї немає паспорта, в якому значився б її собачий рід з прадідів та прабабусь. Ні вона, ні її предки не нагороджувались грамотами чи медалями на собачих виставках. Тиса жила собі звичайним собачим життям: пильнувала хату, їла те, що залишалось від обіду; бувало ніжилась біля ніг господаря, прохаючи у нього хоч трошки ласки. Своїми білими латками на чорному кожусі вона нагадувала батрака, який доношує свій останній, уже рваний одяг, де місцями просвічується біла-сорочка.
Тиса любила своїх дітей не менше, як ті родові собаки. Коли б і за любов давали медалі, то вона, певно, дістала б не найменшу. Для Тиси залишили тільки одне цуценя, і якщо вона його не сховає кудись, то його діти замучать. Та не можна було дивитися на те, як її щеня падає то з колін, то з стільця на землю і скавулить від болю. Тиса не стерпіла, взяла мале за шкуру і пішла з двору .А куди йти — і сама не знала... Ішла куди очі вели. Вона знала, що є люди, готові кинути в неї каменюкою, а інші шматок хліба дадуть.
Тиса опинилася на одній з вулиць на околиці міста. Людей не було видно: ніхто не виходив з дому, бо дощ чимдалі дужчав. Щеня кліпало, мружилось, коли великі дощові краплі падали йому на повіки чи прямо в очі. Кривилось, але мовчки терпіло, наче відчувало, що йому нічого галасувати.
В одному провулку Тису зустріло кілька собак, які дружно кинулись до неї, вишкіривши зуби. Здавалось, ось-ось вони розірвуть її на шматки. Маленьке вона опустила під парканом і закрила його собою. Тиса була готова і кусатися, і просити пощади. Але собаки, помітивши під тином мале цуценя, наче все зрозуміли і сховали свої оголені зуби, немов шаблі в піхвах, за товстими губами. Вони замахали хвостами і розійшлись, начебто присоромлені.
Але коли Тиса вибігла з провулка, їй назустріч кинулась зла вівчарка. Тиса опустила цуценя біля великого дерев'яного смітника і кинулась навтіки. Вона бігла зигзагами, міняючи напрямок. Вівчарка мчала довгим стрибком і, догнавши Тису, вдарила її збоку грудницею і звалила з ніг, а сама перекинулась через голову. Коли вівчарка підвелась, Тиса вже бігла до смітника. Але вівчарка швидко наздогнала ЇЇ знову, звалила з ніг в болото, і почалась нерівна боротьба. Тиса то хапала свою супротивницю знизу за горло, за ноги, то знову виривалась з-під неї і бігла, відгризаючись. Вівчарка була міцна: Тиса знову опинилася на землі. З її тоненької мордочки та пошарпаного вуха текла кров. Вона скавучала від болю, наче просила когось на поміч, проте не переставала відгризатися. Враз вівчарка відсахнулась від Тиси, заскавучала і, боязко оглядаючись, побігла вулицею, перестрибнула через хвіртку і сховалася в якомусь дворі. Тиса, поглядаючи на чоловіка, що стояв з палицею в руках, пішла до смітника.
Дощ ущух. Тиса присіла біля малого і, дивлячись на незнайомого, зализувала покусані місця. До вуха не діставала язиком, тому слинила ногу вище ступні і натирала нею пошарпане вухо. Але не пройшло й кількох хвилин, як Тиса стояла вже перед напіввід-чиненою хвірткою, що вела в двір, в якому сховався її рятівник. Вона трошечки постояла, наче вагалася, що їй робити, а потім несміливо пішла у двір. Цуценя залишила під сходами, а сама заглянула у відчинені двері веранди, звідки доносився до болю приємний запах смаженого м'яса, дзенькіт посуду, веселі голоси.
— Собака,— гукнув хтось.
Всі повернулися до дверей.
— Може, вона скажена?! Виженіть її! — сказала господарка і сховалась за спиною чоловіка.
Тиса зразу впізнала господаря. Це він захистив її. Собака, витягнувши вперед шию, очима вп'ялася в обличчя господаря, наче просила в нього щось. Очі її були повні благання, якогось невимовного жалю. Здавалось, вона ось-ось заговорить людською мовою. Господар не витримав того погляду, взяв шматок хліба і кинув собаці. Хліб вона з'їла, помахала хвостом і вибігла надвір. Коли вона знову з'явилась у дверях, у неї в зубах було маленьке щеня. Воно було точно таке, як мати: чорне з білими латками.
Собака поклала щеня на долівку, підійшла до ніг господаря і видавила з себе ледь чутне скавучання, в якому відчувалась і скарга, і благання, і плач. Настала довга мовчанка. Всі дивилися на собаку, в її сумні очі. Здавалось, що в її очах було щось людське, щось таке, від чого і людина задумається над тим, хто вона.
Господарка, яка досі боялася собаки, стала витирати сухим рядном промокле цуценя, а її син-п'яти-класник вибіг у двір, щоб десь під клунею знайти для цуценяти дерев'яний ящик.
Невдовзі собака вже лежала на долівці, простягтись на весь зріст і годувала мале. Вона лежала, наче мертва, з розплющеними великими очима, тільки час від часу кліпали її повіки та здригалось закривавлене вухо, якщо туди сідали надоїдливі мухи.
Нагодувавши мале, Тиса підвелася, розім'ялась, і, позіхнувши на весь рот, пішла до дверей. З порога оглянулась на своє дитя, а потім на господаря, спустилася сходами і вибігла на вулицю.
На другий день Тиса знову з'явилася в дворі. Бона приходила щодня і зникала, нагодувавши мале. Господар тепер навмисно не зачиняв хвіртку, щоб собака могла вільно заходити у двір. Людей, які дали притулок щеняті, цікавило — чия це собака і що примусило її принести в їхній двір своє дитя. Хлопчик спробував було вислідити собаку, але вона швидко зникала з його очей.
Щеня росло, як з води. То воно бігало по двору, квочку тривожило з курчатами, то, напившись молоч-ка, лежало на сонці. А коли набридала йому самотність, спробувало завести дружбу з білим котом. Але кіт горбився, наче верблюд,— коли песик підходив до нього,— сердито муркотів, показував йому гострі па-зури і плювався. Ой, і вредний же був той кіт!
Одного дня Тиса не прийшла. «Що трапилося?» захвилювався весь дім. Люди настільки звикли до собаки, що їм тепер просто бракувало її. Цуценя теж су мувало за матір'ю. «Може, завтра прийде», надіявся хлопчик. Але й на другий день марно чекали собаку/ А на третій — вже й хвіртку зачинили.
Пройшло десять днів, і Тиса знову з'явилася у дворі. День був напрочуд гарний, сонячний. В саду черешні спіли, на городі цвіла гвоздика. Вся сім'я раділа Тисі, наче до них прийшов якийсь знатний гість. Песик хапав матір за ногу, пробував звалити з ніг. Тиса лапою перевертала його, зубами брала за шию, тікала від нього зигзагами, падала на землю, давала себе кусати, гарцювала з ним. Так вони довго гралися. Враз Тиса зробилась серйозною і глянула в бік хвіртки, наче звідти долинув докірливий голос її хазяїна мовляв, це ти так стережеш мою хату?
Серце її защеміло, але вона мусила іти, бо нікому задурно не дають і крихти хліба. А залишатися обузою у людей, що дали притулок її дитяті, ділитися з сином куском хліба, який він і сам може з'їсти, не захотіла. Така серйозна мати не сподобалась малому. Він не переставав  шарпати  її за    ногу, здіймався на задні лапи, щоб матір вхопити за вухо. Та знову наче повеселішала, малого звалила на землю і побігла двором. Песик радів, що гра продовжується, щосили ганявся за матір'ю, яка продовжувала бігати по двору. У малого вже язик висунувся з рота й ось-ось він його десь загубить. Песик не витримав і приліг в тіні айви, що росла біля тину.
Відпочивши трохи, він пішов шукати матір. Заглянув під клуню, в дровник, забіг на веранду, обшукав весь двір, але його пошуки були марні: матері він ніде не знайшов. Вона непомітно пішла з двору, щоб ніколи більше не вернутися. Це були її останні відвідини.