Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Агата ТУРЧИНСЬКА
РУНА
Повість


Це розповідь про юних зв'язкових Василька та Зузічку, які на Закарпатті допомагали, партизанам у боротьбі проти фашистських загарбників.

АГАТА ТУРЧИНСЬКА
Юні читачі! Ім'я Агати Турчинської добре відоме в українській радянській літературі. Уподовж кількох десятиліть поетеса, прозаїк і драматург дарувала натхненні твори, найчастіше звертаючись саме до вас, жовтенят і піонерії,— до племені майбутнього.
Як у річках рідної землі відбивається ясне сонце, так у багатьох книжках письменниці відбивається радість з успіхів рідного народу.
Народилася Агата Федорівна на Шдкарпатті, яке у той час було під цісарським гнітом. їй, доньці бідаря-кушніра, випало зазнати чимало горя, адже двері до школи, до світла перед бідняцькими дітьми були зачинені. Великий Каменяр Тван Франко у своїх творах розкрив перед усім світом жахи невільницького життя у тім краю, що на довгі роки був відірваний од матері-Україпи. Дівчинці Агаті стелилася доля франківського хлопчика Гриця, якби не засяяли вогні Великого Жовтня.
І юна дівчина знаходить своє місце над вільним Дніпром, тут, де народ опісля Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни творить нове життя. Вона закінчує в Києві трирічні педагогічні курси, потім навчається в Інституті народної освіти. Тут розпочинається її літературний шлях.
Перший свій вірш Агата Турчипська видрукувала у 1923 році. Відтоді й почали з'являтися: збірка оповідань для дітей («Найстарший»), дитяча п'єса «Весною», книжки віршів і поем для дітей і юнацтва («Ізвори», «Тарасова гора», «Марічка», «Зернятко»), широко відома повість «Зорі на Верховині». Агата Турчипська працює багато й плідно, виявляючи свій хист у різних жанрах. У грізні дні Великої Вітчизняної війни вона — співробітник газети «Туркменська іскра». її життя й творча праця зв'язані з долею країни.
Побачене пильним оком художниці, почуте, усе наболіле й вистраждане хотілося їй перелити у слово, зігріти його теплом свого неспокійного серця. Так постала драматична поема «Милана», образи якої живуть на сцені в однойменній опері, що її створив композитор Георгій Майборода. Так постав роман «Друг мій Ашхабад» і книги поезій «Дорогі заповіти», «Земле моя, зоре моя»...
Так постала і повість «Руна», яку ви тримаєте в руках.
Про що написана ця книжка?
У кожного письменника є своя провідна тема, свої улюблені герої. І в Агати Турчинської є своя визначальна тема і самобутні її герої.
Висока зелена Верховина стала їй за колиску. Гори, стрімкі потоки, які живлять рідну землю, кожна скеля і кожний плай, овіяні легендами про мужність і нездоланність народу, були джерелом її натхнення.
Агата Турчинська мала своїх великих попередників — класиків української літератури Юрія Федьковича й Ольгу Кобилянську, Івана Франка й Василя Стефаника. Вона вчилася на їхніх творах любити красу свого краю, його непоборних людей.
Руна — верховинська гора під сонцем. Там, де шумить одвічний ліс, біля партизанського багаття гріється малий партизан-верховинець Василько.
Осінь 1944 року. Ще не розпочався Карпатський наступ, який змете фашистську навалу. Ворог іще налить села, кидав за колючий дріт концтаборів непокірних. Василько допомагає партизанам і чекає татка, який служить у Радянській Армії.
Вогонь ненависті надихає малого Василька на священну боротьбу з ворогами.
На полонині Руна висаджуються радянські десантники, серед них і Васильків батько, тепер вони разом б'ють фашистів. З ними туркмен Ораз-гельди, грузинка санітарка Цала, угорець Шандор — так письменниця розкриває інтернаціональний характер дружби народів, відданість справі Леніна.
Ця полум'яна відданість рідній землі чиста й жива, як чисті й живі гірські річки.

Борис Харчук

НОВІ ДОРОГИ
1
Хто тільки в їхньому краю не ходив на заробітки. І куди він має іти: на Перечин, під полонину Руну і далі в ліси Словенщини?
Його дід Матій на фабриці в Бичкові цілий вік працював. Але й він не втримався, а мусить іти з своїх країв кудись-інде і не стояти біля машини, як йому любиться, а брати сокиру в руки і — в ліс до дерева. Недарма дід Козуряк каже, що ліс  нас  годує  і  має  годувати.
Видко, то правда, що людині з їхніх гір не розминутися з сокирою.
І от Василькові випадає йти на ту дорогу. Чи то треба дивуватися?
Він уже знає наперед, як усе буде.
Дід візьме бриндзи, коновчину самокишу (кисляк), на плечі бесаги, покладе туди сокиру, а Василькові мати сама захоче перекинути через плечі тайстрину і зашиє в кожушок грудку солі, свяченої па йорданські свята: як до солі нечисте ніщо не береться, так і до нього щоб не взялося. Мати кине через поріг вуглики, коли він виходитиме з хати, і накаже йому переступити через них: як до вогню зле не береться, так і йому щоб нічого не хибило.
Хоч він завжди тримав руку за неня, як той був при домі, а неньо того всього не визнавав, та на цей раз не перечитиме матері. Менше буде сліз.
Що говорити? Тяжко йти з дому, від мами. А як малися ті, що йшли іще далі, ніж він? Адже він бачитиме ті ж гори, ті ж карпатські полонини, тільки не над Тисою, а над рікою Ужем, а люди йшли за океан.
Але й він має тугу. Наче та смерічка, де вони не раз сиділи з вуйком Юрою та Оленкою, усе шелестить йому вслід: «Васильку, не забудь мене». Він уже був біля неї. Так дивився, що навіть може сказати, скільки гілля й гіллячок у стрункої. Василькові здавалося, що вона, гейби хоче обхопити його своїми вітами, як руками: «Не йди, Васильку!»
Хто знає, як буде? Але люди, люди! Йде Червона Армія, то вже бідні мають надію на краще.
І він має. Розпрощався з Оленчиними сестрицями й братиками. Кожне йому заглядало в очі.
Річка несе хвилю за хвилею.
І раптом Василько згадав, що сьогодні мають пускати дараби (плоти для сплаву лісу по гірських річках). Їх пускали двічі на тиждень. Як жив Оленчин батько — вуйко Михайло, то брав Василька з Оленкою не раз до того місця, звідки він спускав свою дарабчину. Не раз той вуйко казав: «Учися, хлопче, на корманиша». Василько ще з малих років мав плавати на дарабах. Та прийшло щось інше: війна, батько його, комуніст, мусив іти кудись за гори, ввійшов у його життя вуйко Андрій, Оразгельди. Перед Васильком відкрилася таємниця, що вуйко Юра не такий собі простий чоловік, як здавалося.
І зараз Василькові випадає іти під полонину Руну не так просто. Раз туди їх кличе вуйко Андрій, то там десь і вуйко Гриць, і вуйко Юра... Але дараби... Сьогодні мають їх спускати, і мрія ота дитяча, що забулася, ожила. Василько нічого не хоче, тільки стати на дарабу і пролетіти з нею гірським потоком.
Василько подався за міст до Устерик, де Чорна Тиса вливалася в Білу. Ще можна було на березі Чорної дивитися, як гнатимуть дараби з Ясіня. Але він воліє бачити богданські. Взяти його на дарабу ніхто не візьме, бо дітей зовсім заборонено брати. Але ж йому чотирнадцять!
Було ще рано. Вершечки гір над Раховом стояли у сизій імлі, туман тягся донизу і йшов на захід. Віяв східний вітер «бойко», як у них називали. Василько знав, що це на погоду. А ближче перед ним усе стояло в такій ясній зелені, і хто знає, чи було ще в таку пору десь краще. Кінець червня, розцвітали полонини. Василько, стоячи над Тисою, пізнавав їх здалека. Вони виділялися серед смерекового лісу своїм ясним зелено-жовтавим кольором. Він ще позавчора був близько біля них, надивився досхочу. А от дараби!
Хлопець знав: дуже важливо вміти звертіти дарабу і зробити опачини. Треба добре зв'язувати дерево, щоб не було ніде шпари. Він іще знав, що для дараб буває три води: весняна, літня й осіння. Корманиш це мусив добре тямити, бо інакше — лихо. Викине дарабу на берег чи на гряду.
Багато запам'ятав Василько з того, чому вчив його вуйко Михайло. Але не бути йому, напевне, корманишем. А ким бути? Очі все завертали туди, за сторчаки, де, мабуть, корманиші, кожен коло своєї дараби, вичікують воду. А вода має прийти з гаті — широкого озера.
Корманиші ще можуть курити чи розмовляти, але, коли вода з гаті підійшла, коли вже видно, як стрибає вона на камінь, тоді усякі розмови стихають. Корманиші знімають кресані й хрестяться. Вести дарабу — значить, дивитися смерті в очі. От уже вода з гаті пройшла повз них, але вони чекають у напруженні, поки майстер, себто старший, дасть команду першому рубати прив'язі.
За думками Василько не помічав, чи він іде, чи стоїть.
«Вода!» Почув, як вона шумить, верне, котить. І спам'ятався, що стоїть на лівому березі Тиси за містом біля Устерик. Тумани вже зовсім сповзли донизу, і гори як умиті ранніми росами. А вода йшла, котила каміння, тріски — все, що могла захопити. Це означало, що відкрили гаті Говерлі, Балцатулі, Долині. Вони найдальше.
Перша вода...
Незабаром піде друга, пустять гаті — Шауля, Стогу, Квасне, Богдана, а з нею прийдуть дараби. Василько чекав. І от почалася друга вода. Вона все ближче й ближче: Хлопець уже бачить, хто на ній: дід Іван Титар з Богдана, а на гузирі в запасі якийсь незнайомий. Дараба пофарбована в блакитний колір, бо Богданці ще за чехів тин фарбували. По тому, як пофарбована дараба, впізнають звідки вона. Говерла, Шауль, Біла Тиса мали блідо-жовту фарбу, Устерики — червому, Ясіня— чорну.
Дараба вже рівняється з Васильком. Йому видно, як правує дід Титар. Років сорок, а то й більше він уже водить дараби. Знає на річці кожен камінь. От якби він узяв Василька.
Але дараба, якою керує дід Титар, уже пролетіла. Ген проходить попід мостом.
Василько чекає другу, чекає, ану ж її прижене до берега. Тоді б він скочив на неї. Та пропливає й друга, і третя...
Але що це: якусь дарабчину гонить просто на кошиці (укріплене місце, де може пристати дараба) — сюди, де він стоїть. Недарма вуйко Михайло хотів з нього зробити корманиша. Вже йому та наука даром не пройшла. Він став собі саме там, куди дараба може прибитися. Най винен буде корма-ниш, що так вів, а він?.. Розмахнув руками, відштовхнувся од землі ногами, раз — і вже на дарабі. Корманишам зараз йдеться про те, щоб поминути кошиці. Корманишам не до нього.
Василько їде, їде — аже дух забиває. Він добре знає від вуйка Михайла, що на дарабі не можна сидіти, а треба стояти. Але як устояти на слизькому дереві? В корманиша, що стоїть попереду, і в того старшого, що на гузирі,— на взутті підкови. А в нього нема. Він широко розставляє ноги, а дерево похитується, як живе. Хлопець падає, але миттю підхоплюється.
— Тримайся! — кричить йому корманиш. Хлопець радіє, що його не сварять. Він буде триматися.
А вже синіє Менчул. Хати як білі пташки.
Корманиш, що попереду, не звертає уваги на Василька. Він іще зовсім молодий, певно, недавно сам веде дарабу. Але той дарабіст, котрий позаду, зачиняє сваритися:
— Ось я зараз тебе опачиною... Хотів на дарабу?
Б'є сильна хвиля, підмиває сваруна і Василька. Хлопець увесь мокрий. Не чує, що з ним сваряться. Стоїть перегнувшись.
На бистрині Василькові враз пригадується мертвий Оленчин батько і постріляні партизани, яких він бачив у Хусті.
А дарабу несуть тиснянські хвилі до мосту в Рахові. Вона може пройти тільки через одні ворота, через які пройшли вже попередні. її ж тягне течія до берега, хоче поставити упоперек. Тоді буде біда, тоді на неї наскочать інші дараби. Рятунок? Скакати завчасно у воду. Але з обох боків камінь, можна розбитися чи піти під дарабу. Сварливий на гузирі замовк: біда дивиться у вічі.
Він, той сварливий, побіг наперед — на ніс дараби. Вихопив опачину в молодого, вирівнює дарабу, і вони пролітають попід мостом.
Тепер молодий іде на гузир, а старий стає за корманиша. Василько знає: біля Берлебаша є таке кам'янисте місце, бердо, де здебільшого розбиваються дараби. Ось уже видно гору Мегуру і Латундур над потоком Тарничним.
Біля Берлебаша цілі кам'яні гори випинаються з Тиси.
— Захотів, хлопче, корманишем стати? — питає Василька молодий лісоруб насмішкуватим лагідним голосом.— Ти не думай, що станеш ним, як провезешся від Устерик до Бичкова. Не менш як років чотири треба їздити. На тобі палицю, вприся об дерево, легше буде триматися на ногах. О, знову впав? Підіймися, підіймися. Ось тобі палиця. Чий же ти, такий скорий та небоязкий?
Василько узяв палицю, та не встиг оповісти, чий він. Якраз біля того бердо, що далося взнаки багатьом, він угледів гайташ: дараби набігли одна на одну. Звертати не було куди. їх чекало те ж саме. Якби не пішла їхня дараба під низ іншої, бо розіб'ється.
— Хлопче, скачи у воду! — крикнуто Василькові.— Скачи!
За якусь мить перед хлопцевими очима постали його мати, дід Матій, Козуряк і та дорога, що тягнулася аж до полонини Руни, куди він має йти, де побачиться з вуйками Юрою, Андрієм, Грицем. Побачення може не бути. А все через те, що його знадила думка скочити на дарабу. Рятуватися, рятуватися! Але хтозна, де той рятунок.
— Скачи!
— А ви? — жалібно встиг вимовити Василько.
— Нам покинути дарабу закон не велить. Скачи! Боїшся? Скоро мамку  будеш  кликати,  та  не  поможе.  Скачи,  опришку!

2
Холодна вода хлюпнула йому в рот, у вуха. Руки торкнулися слизьких каменів. Тиса тягла його нестримно вперед. Здавалося, що все пливе: ріка, дорога, круті гори зі світлими латками полонин і небо. Та коли він це бачить, то живий, не розбився. Треба добиратися до борега, а там до Бичкова, де на нього чекають дід Матім і Козуряк.
Василько виповз із води і пішов берегом. З нього стікала вода. Руки були скривавлені, поранив їх об гострі камінці.
А що сталося з людьми, з якими він їхав? Хлопець зірвав дорогою бабк'ового листя, приклав до саден.
Навпроти того місця, де згрудилися дараби, повно людей. Вій бачив, що людей набирається ще більше: біжать дорогою з Ра-хова. Звістка, що хтось розбився на дарабі, тут завжди швидко облітала окіл. Хто знає, як вона облітала, чи з хмарами, чи з вітром?
Василько розгледів, що остання дараба лежала на воді ціленька. На протилежному березі серед людського тлуму він помітив діда Титаря. Хто ж розбився?
— Під дарабу його потягло,— ґомоніли люди.
— Має приїхати комісія.
Василько чув цю журну мову. А дорогою з Рахова вставали голосіння і лемент.
— Малий, забирайся звідси! Нащо тобі дивитися на смерть?
Ще набачишся біди на своїм віку,— гукнув Василькові дід Титар.
Хлопець прикладав бабкове листя до саден і думав, що таки треба швидше йти до Бичкова. Адже його там чекають. На станцію, на поїзд! Він обережно встромив руку в кишеню, щоб упевнитися, чи є там шматина, в яку він зав'язав ті гроші, що дала йому мати. Шматини не було. Загубив у Тисі. Тепер йому одна дорога — верхами, щЪб швидше дістатися до Бичкова.
У Василька похололо в грудях. А що, як дід Матій і Козуряк, не дочекавшись, подадуться самі? Таж їм не можна спізнюватись. А його залишать. Хотів бути на дарабі — маєш!
Лемент і голосіння не втихали на березі. Вони лякали й гнали Василька від ріки.
Він зітхнув, похитав головою, звернув з дороги й зачав здійматися вузеньким звором до тої звіреної вже людьми стежки верхами, що в кілька разів скорочувала дорогу від Рахова до Бичкова.
Сонце припікало, висушувало мокрий одяг.
Пахло прогрітою ялицею, шемтіла вода поміж ущелинами, збігаючи вузенькими струмками донизу, красувалося над потічками високе царське зілля і золотистий нечуйвітер.
Василько обминув село Росішка, яке містилося високо в горах, куди любив не раз заходити, як простував тою дорог'ою. Тільки б швидше бути в Бичкові!
Що він розкаже? Правду? Як скочив на дарабу, як їхав, як мало не розбився? А хто ж розбився?..
Пряжило сонце, а він усе йшов і йшов. Його загледіла ще здалеку Анця з дітиськами. Побігли з радісним криком до сіней: «Іде!»
Біля хати стояли дід Матій і Козуряк з бесагами на плечах.
— Щастя твоє, були б ми тебе лишили, раз ти так слухався нас,— дорікав йому дід Матій.— Тут трапляється нам добра дорога. Чоловік бере нас із Бичкова до Хуста на дараби, а ти десь повіявся. Ходімо.
Мати вже виходила з хати, і коли він наблизився, то одразу ж повісила йому маленькі бесаги на плечі.
— Бережися, бережися, Васильку,— казала йому, виряджаючи.— Пам'ятай, що ти в мене найстарший, ти моя поміч.
Йому не було часу оповісти про свої пригоди. Гроші загубив. А як?..
Мати промовляла тихо. Братики й сестрички, затамувавши подих, злякано поглядали на Василька.
— Чого дивитесь, дроб'ята, на Василька смутними очима? — питалися мати.— Всміхніться йому, най буде йому веселіше в дорозі.
І от Василько вже знову на дарабі. Тільки не стоїть, а сидить. Мати на березі, Анця вимахує хустинкою.
А Тиса чимдалі стає ширша, просторіша.
Усе склалося добре: не спізнився. Але однак йому сумно. Бо йде з дому.
Дід Козуряк помічає те і каже:
— Васильку, ану подивись на Солотвин. Бачиш оті соляні шахти? Ген, ген за ними, серед тих горбів, є озеро. А знаєш, звідки воно взялося?
І дід Козуряк розповідає:
— То було десь років сто тому. Приїхала Кунікунда — дочка угорського короля Белли Третього — сюди на полювання і загубили перстень. А піп упав у розколину. Шукали, шукали і знайшли його н глибині па грудді солі. Так відкрилася сіль. Побудували п'ять шахт і назнали їх Кунікунда. Потім одна з них завалилася. Там тепер озеро.
Дараби плини: один світ підступає, а інший відкривається. Вже поминули Солотвин із соляними шахтами, і от видно Сігет зі страшною тюрмою, до сидів Василько.
Тиса ширшає і ширшає.   Хочеться  забути про все тяжке, хочеться мріяти  про те,  що буде.   І   хлопець мріє. Здається, нічим уже не спинити тих мрій, як і хвиль річки. Дід Матій і Козуряк розмовляють про те, що   на   воді   безпечніше,  ніж  у  поїзді,  де повно окупантів. А тут вода, ясне небо над головою, добрі люди, що взяли її і везуть. Добре, що їм так трапилося.
Стражі підхопили біля берегу у Хусті дарабу, і Василько з дідами Матієм і Козуряком вийшли на берег. З міста долинали звуки бубна — оголошувати якийсь наказ нотаріальної контори чи, може, в когось щось пропало. Василько почув бубон, це нагадало йому,  як узимку вертався   він  з Нижнього Селища, де в хаті Лагойдових його разом з іншими партизанами схопили поліцаї й кинули до в'язниці.
Була субота, десь близько четвертої години пополудні. Вже сонце схилялося на Чебрин, і Червона скеля наче виблискувала кривавими вогнями. Бубоніти не переставали. Дід Матій з Ко-зуряком прямували до станції, щоб сісти на поїзд.
— Про що б то мали так бубоніти? — спитався хлопець дідів.
— Та скоро будемо знати, про що виголос,— байдуже відповів дід Матій.
Тут вони побачили жінку, яка переходила дорогу.
— Чули-сьте, чули-сьте, людей будуть забивати...
Коли підійшли до міста, Василько побачив, що діди повернули не на ту дорогу, що вела до станції, а якою бігли, їхали на возах, велосипедах люди і якою йшли гітлерівці до замкової гори.
На майдані стояла вантажна машина. На ній — люди із зв'язаними руками.
— Не дивися в той бік, Васильку, не дивися,— вихопилось у діда Матія.— Відійдемо далі, щоб не бачити.
Окупанти в сіро-зеленій формі відтісняли натовп.
Серед ув'язнених на машині Василько впізнав одного, що сидів з ним у в'язниці. У нього були хворі ноги. О, ніби тітка Олена теж на машині.
Василько схопив діда Матія за руку:
— Вуйка Баклая нема на машині?
— Нема там вуйка Баклая, Васильку,— тихо відповів дід Матій.
Засуджених поставлено на коліна, і офіцер зачитав вирок військового суду: смерть!
Підійшов священик, давав цілувати хреста. Потім приреченим зав'язали очі, далі за командою офіцера пролунали постріли, і люди впали. Один піднявся. Раз і вдруге...
— Це Калинич, це Калинич,— прошепотів дід Козуряк і, помовчавши, додав: — Треба запам'ятати, де їх поховають.

3
У поїзд сіли на світанні. Василько ніколи ще не їхав цією дорогою. Колія проходила по так званій Красній долині. Обіч розкинулися села, миготіли чепурненькі синьо-білені хати, біля яких красувались довгі ґанки, рясно обплетені зеленим плющем. Ліворуч голубіла Тиса, понад якою зеленіли луги, де стояли копички сіна. Земля тут ліпша, ніж у них на Рахівщині. Напевно, тут мадярські села, бо мадяри все люблять жити на низині. Можна б розпитати діда Козуряка, але і він і Матій наче прибиті.
У вагоні люди тихо шепотіли про розстріли у селах Чорна Тиса, в Текові і в місті Севроші.
Василько запам'ятовував прізвища страчених. У Севроші на майдані: Олена Тендера, Михайло Гичка, Євген Лейзман, Мор Шварц, Мор Фаркаш і Серена Фаркаш, у Текові...
А гори все відступали, і летіла колія.
Коли поїзд перетинав рівнину, Василько одвернувся од вікна і притулився до діда Матія.
В Ужгороді поїзд довго стояв, але хлопець не вийшов подивитися на станцію, а ще міцніше припав до діда.
Рушили — замиготів ужгородський замок. Над Ужем стояли голі верби без гілля, наче люди з одрізаними руками.
Не  хотілося  дивитися  у  вікно.   Монотонно   стукотіли  колеса.
Проїхали села Кам'янку, Ворочево.
— Зараз буде Перечни,— промовив дід Козуряк. І дід Матій, який дрімав, розплющив очі.— От бачте оцю найвищу тутешню гору, це Сіиаторія, а от гора Веронська, а то Гурка. Між ними піде дорога на Ремети, а звідти і на Шипот.
Перечни лежав у широкій розлогій долині. Над містом чорний густий дим засновував небо.
— Фабрика,— проказав дід Матій.— Ади, які дими стоять — значить, робить.— В його очах Василько зрозумів, що дід Матій волів би ліпше працювати на фабриці, ніж іти в ліс.
— Не всякому тут є робота,— раптом обізвався Козуряк.— Як няньо робить довгі роки, то потім сина беруть: фамілія за фамілією.
Вони вийшли з  поїзда,  і  Козуряк повів  їх  вуличкою  вгору.
— Зайдемо на фабрику. Розпитаю в знайомих, чи ходить зараз машинка на Шипот.
Якесь перечинське хлоп'я причепилося до Василька і насмішкувато кричало йому вслід:
— О, знову гуцули з близнятами!
Василька зачепили ці слова. Він обернувся, щоб прогнати настирливого хлопця, та Козуряк засміявся і спинив його:
— Тут усі нас так прозивають. Це він на твої бесаги каже близнята. А тобі що?
— А я йому зараз дам,— вихопився Василько.
На дорозі з'явилися німецькі мотоциклісти, і хлопченя шмигнуло в якийсь двір. Видно, тут стояли німецькі патрулі, а не мадярські. Мадярська жандармська варта з чорним пір'ям біля шапок.
«Коли б швидше з того Перчина»,— подумав Василько й спитав:
— І коли ми вже будемо в лісі?
— Дорога покаже, хлопче,— відповів Козуряк.
Він залишив діда Матія чекати біля фабрики, а з Васильком подався до прохідної.
— Трьох можуть не пропустити, мені ж треба знайти Стефана Іванчо з Порошкова. Він тут робить, а живе на касарні.
На прохідній стояв німецький вартовий. Козуряк показав свої і Василькові папери.
їх зразу не пропустили, а послали когось розвідати. Через якийсь час біля прохідної з'явився сам Іванчо, маленький, сивий. Він сказав вартовому, що Козуряк і Василько — свої люди, їдуть на роботу в ліс, хай зайдуть до нього в касарню перепочити.
Вартовий дозволив.
Покликали діда Матія.
«Мабуть, не простий він чоловік, а такий, як вуйко Юра»,— подумав хлопець.
На подвір'ї побіля касарні стояла кухня під залізним дахом. Тут кожен сам собі варив їсти. З касарні дихнуло важким духом. Підлога цементна, стіни дерев'яні. Василькові пригадалася в'язниця в Сігеті. Під стінами касарні стояли нари для спання.
— Ото моє місце на тій полиці, і ви тут заночуєте,— казав Іванчо.— Машина буде вдосвіта. Хоч людей вона зараз не возить, тільки дрова на фабрику, та я маю там добрих знайомих. Попрошу машиніста, щоб вас десь тихенько притулив.
Його зміна закінчилася, і він був вільний.
— Ти, хлопче, приляж і відпочинь, бо як найде зі зміни люду, то ніде буде,— вмовляв він Василька.
Хлопець послухався.
Іванчо відійшов з дідами до вікна й почав з ними про щось шепотіти.
Западала ніч, а хлопцеві не спалося. Що його чекає? Він мріяв про те, щоб прийшла Червона Армія. Може, і батько прийде з нею?
На ніч люду в касарню набилося стільки, що ніде вже було не то лягти, але й сісти на нарах. Чорні, задимлені, в засмальцьованій обтріпаній одежі. Працювали дванадцять годин на добу і були дуже змучені. Приходили, мовчки діставали, хто що мав, варили вечерю.

4
Ще було темно, як вони на паровозі виїхали з фабрики. В куточку, щоб ніхто не примітив, стояв Василько, а десь у якомусь вагоні були діди.
Високий, худий, з дрібними рисами обличчя і суворий на вигляд машиніст підморгнув хлопцеві. Машиністова рука лежала на ручці, якою він управляв. Василько примітив: якщо тягнути ручку донизу, то виривається різкий пискотливий свист. Він попереджує, щЪ машинка їде. Машиніст увесь час вихиляв голову з паровоза й дивився на дорогу. Був ще й помічник — невеличкий чоловічок. Він увесь час підкладав дрова у пічку, і Машинка торохтіла порожніми вагончиками, час від часу свистіла.
Василько вихопився, щоб виглянути у вікно, та машиніст його спинив:
— Не мож вихилятися, патрулі на мосту.
Проїхавши міст, машиніст озвався до хлопця:
— Добре їхати?
— Ага.
— Я звуся Стефан Тимканич. А ти?
— Василько.
Машиніст називав села, які вони поминали. Він подобався хлопцеві. Паровоз, бач, його слухає.
Передсвітанкова свіжість віяла в обличчя.
— Вже можеш дивитися, як тобі хочеться,— мовив Тимканич, коли проїхали Ремети.— Патрулів тут нема.
Через колійку проскочив заєць, і Василько його побачив. Йому стало смішно.
— А буває, і лисиці перебігають. Біжить, стане й оглядається на машинку. Отака звірина,— пояснював машиніст.— А сарни і олені люблять табунцем ходити. Перебіжать перед паровозом, стануть собі на горбку і проводжають машинку очима, як діти. Ось поїдеш раз, другий на паровозі — і тобі полюбиться їздити. Ще й машиністом станеш.
— А чому б ні? І став би, якби було кому вчити,— відповів поважно Василько.
Машинка стала на хвилину серед поля.
— Попрощаємося, хлопче, тут з тобою. В Шипоті ще побачи мось.
Машиніст допоміг Василькові злізти з паровоза, подав йому його бесаги, що лежали долі. Відразу ж машинка поїхала. Василько якусь хвилину думав, що він один тут серед цього туману в невідомому краю. Він нічого не встиг запитати про дідів. Де вони?
Хлопець побачив верхів'я синіх гір перед собою, а серед них між буковими лісами велику ясно-зелену полонину.
— Ото і є вона, Руна, Васильку. А під нею і Шипот,— почувся голос діда Козуряка з-за куща.
Хлопець дивився на полонину великими очима.
Вони спустилися вниз від залізничної колії. Праворуч у долині стояв будинок, про який дід Матій сказав, що це «лісова справа». Перед будинком — широке подвір'я. На ньому вже зібралося чимало люду. Хоч сонце світил'о і вершечки далеких гір було видно, в долині стояв туман.
За будинком «лісової справи» тяглася рівна сільська вулиця. Хати тулилися близько одна до одної.
На подвір'ї «лісової справи» люди ставали на коліна. До діда Козуряка підбіг якийсь чоловік, одягнений краще за інших. Він глянув запитливо на діда Матія, на Василька, потім роздивився їхні папери і сказав, щоб і вони ставали на коліна.
— Маємо давати клятву, що будемо чесно робити. Так належить чинити, перш ніж іти до лісу.
Якийсь панок у ясно-к'оричневому френчі і в сірих галіфе став перед людьми. Пізніше Василько дізнався, що це був нотар кількох навколишніх сіл. Він скинув зелений капелюх і почав читати по-мадярському молитву, а люди повинні були її повторювати. Підіймали руки догори і клали на серце.
Після молитви усіх переписали і одразу ж у ліс.
Але дід Козуряк домовився, що вони прийдуть у ліс завтра, бо хочуть припасти тут собі харчів.
А Василькові і дідові Матію Козуряк сказав:
— Не знаю, чи в лісі матимемо магазин. Але якби й мали, то в селі усе ж дешевше купити. Хто в лісі продає, той хоче добре на тому заробити. Є тут у мене одна знайома бідна жінка Недюличка. Хижа її стоїть аж на краю села біля самої Тур'ї. Гадаю, в неї заночуємо.
Василько з цікавістю розглядав верховинське село Поляну. Воно було відмінне од рахівських. Лежало в долині, вулиці рівні, хати білені. Про все це він напише мамі й Оленці. Як тут люди одягаються, у яких живуть хатах, які пісні співають. Чи та Оленка про нього ще не забула? Він не забув, хоче написати їй і мамі.
— Запам'ятай добре дорогу, Васильку. Може, доведеться тобі сюди не раз прийти,— повчав Козуряк.
Селом гнали худобу на випаси. Козуряк спинився переговорити з одним пастухом і після того промовив:
— Пізніше підемо до Недюлички. Сина її вбили в лісі наглядачі, бо за щось завівся з ними. Таку біду жінка має. Зараз у хаті обмивають небіжчика.
Вони спустилися до Тур'ї, зняли бесаги з плечей і посідали иа траві. У їхніх краях на таку річку сказали б — потік, а тут її називають ріка.
Дід Матій і Козуряк витягли коновчини з кисляком, щоб під'їсти. Василько хотів виставити й своє, та його спинили:
— Твоє хай буде для лісу. їж, що даємо.
Василько випив кисляк, з'їв кавальчик малаю і ліг.
— Засни, засни трохи, хлопче, і ми те зробимо, бо, вважай, дві ночі не спали.
Коли Василько прокинувся, вже вечоріло. Діди сиділи біля нього.
— Ти спав, гейби присипав усе наше горе. А ми вже давно попрокидалися, та шкода було тебе будити,— промовив дід Матій.
А дід Козуряк додав:
— То не зашкодить перед лісом, Там будемо робити вдень і вночі. Протирай, протирай очі, легеню, та ходімо до Недюлички.
Хата Недюлички стара, а поріг такий високий, що хто заходив у хату, то наче падав у яму.
Посередині в хаті високо на столі лежав мрець. Лице його прозоре, воскове. В головах горіла свічка. Це був хлопець, може, таких років, як і Василько. Тому що небіжчик лежав високо на столі, вище маленьких віконець у хаті, вони здавалися ще нижчими. Василько одразу ж потягнувся поглядом до тих маленьких, низьких вікон. За ними був світ, було небо, були гори і сонце, а тут стояв важкий дух, пахло димом. На лаві ліворуч сиділа заніміло жінка, напевне, мати померлого. Біля неї тулилося четверо притихлих малих дітей.
Діди поскидали шапки. Скинув і Василько. Постояли тихо мовчки біля покійника, потім посідали на другій лаві під вікном, нічого не запитуючи і не розказуючи. До хати раз у раз заходили люди, стояли, молилися, кланялись матері і виходили. Усе було так, як і в них, коли хтось умирав. Та пізніше пішло по-інакшому.
В хату набилося багато люду. Найстаршої дитини, що була найперша поміч для матері, нема. І то ще тоді, як батько десь на війні. І от тепер, як водиться, роблять лопатку, щоб налякати смерть і відігнати смуток від матері й від людей.
У хаті стало гамірно. Так вийшло, що нікого не обирали, а той, хто мав керувати лопаткою, сам знайшовся.
Якогось хлопця обрали попом, дали йому в руки хрест, зроблений з палиць, кадило, змудроване з консервної банки. Він так мав приповідати над мертвим, щоб люди з того могли сміятися.
Скоро до хати почали стукати, бити у двері й кричати:
— Пускайте!
І той, хто керував лопаткою, запитував:
— Хто ви такі?
— Я — смерть! Я — чорт! — відповідали за дверима.
— Чи маєте правду?
Василько вже і сам ладен був приєднатися до тої гри ї встав з лави, на якій сидів.
— Маємо, маємо правду,— відповідали за дверима дівчина і хлопець, що назвалися смертю і чортом.
Василька цікавило, що буде, коли смерть і чорт увійдуть до хати.
— Покажіть правду, — впустивши, накинулися на них.
Вже з одного того, як вони були одягнені, брало на сміх. Чорт і смерть показали папірець, який свідчив, що вони мають правду.
Той, що керував лопаткою, прочитав. Там був написаний жарт, як піп обдурив дяка.
Хоч за останні дні Василько досить набачився тяжкого, та в нього першого вирвався з грудей сміх. Смерть і чорт схопили його і випхнули за двері.
Скоро таке сталося й з дідом Козуряком. Хто засміявся, того проганяли за двері.
— Бачиш, Василику, як-то люди свій жаль веселять,— тільки й устиг вимовити дід Козуряк, бо в сінях з'явився вуйко Андрій, одягнений наче нотар.
— Осьде я вас знайшов,— сказав і поманив їх надвір, а потім до річки. І там Василько побачив ще двох. В одному він упізнав Миколу, Оленчиного брата.
Він був у мадярській військовій формі, а другий — син діда Козуряка.
— Де б же ви бачили, неню, щоб я ішов за Гітлера битися,— казав він, обіймаючи батька, який мало не плакав з радощів.
Так вони мали щастя того вечора за все сумне, що довелося бачити.
Вуйко Андрій відкликав Козуряка, і вони про щось гомоніли. А Микола казав Василькові:
— У Шипоті на Білій Тані, в тому місці, куди ви підете, є табір військовополонених. Ти, Васильку, приглянься до того табору: скільки жандармів, коли людей водять на роботу.
«А що далі буде, що?» — хотів запитати Василько і розп'овісти Миколі про Оленку. Та лише встиг спитати:
— Де вуйко Юра, де Оразгельди?
— Скоро про них знатимете. Ми навідаємося в Шипот. А тепер іди на лопатку.
«У Шипот»,—думалося Василькові. Йому хотілося сказати Миколі, як у Хусті, коли розстрілювали партизанів, він мало не крикнув: «Усіх нас не перестріляєте!» Але тут підійшов Козуряк. Вуйко Андрій розпрощався з Васильком.
А в хаті біля померлого справляли лопатку. Тепер уже сміялися над смертю, наче хотіли її перебороти і показати, що життя сильніше, бо воно, де земля, де небо, де вода,— скрізь, де є люди.

5
Колибку вони зробили з хмизу на трьох. Обклали зверху корою, вистелили листям і мохом.
Дід Козуряк веселий, з лісом він уміє говорити, почувається, як у себе вдома. Син його десь тут. А дідові Матієві ліс не до душі, та вже не довго йому терпіти. Бахкають гармати десь під Туркою, іде Червона Армія.
Дід Матій матиме роботу на фабриці, а поки що тут, все ж ліпше, ніж скніти на бункерах.
Колибка їхня на горі, недалеко від потічка.
Якщо йти вгору від колії понад потоком Прелучним, то якраз можна втрапити на ту рівнину, де міститься табір військовополонених. Цю рівнину зовуть Біла Таня.
Очі у Василька пильні. Сидить біля колибки, вистругує ложки і приглядає за Білою Танею.
Інколи вилазить на бук. Йому все видно. Що побачить, розповідає дідам.
Він майстер робити ложки. Піде колись у неділю до Поляни, продасть їх, а гроші перешле матері.
Він уже написав їй, що живий-здоровий, вчиться в дідів лісової роботи, його інколи беруть обчищати суччя.
Думав написати Оленці. Але ніяк не виходить. Як напишеш, що бачив її брата Миколу, що він у партизанах?
Хлопця бере жаль, що Оленки тут нема. Але чого їй тут бути? Тут сама небезпека.
Василько розповів би Оленці, яка тут краса серед букових лісів, високо в горах видно ту полонину Руну, що так манить до себе хлопця. Колись він там побуває, а зараз не може далеко відходити од колиби.
Про табір військовополонених Василько вже трохи розізнав. Той табір огороджений дротом. Є чотири вежі, на яких чатують вартові. За дротом — шість круглих колиб. Вони з каменю і криті драницями. На подвір'ї лавиці, за якими раз на день полонених годують.
Ще хлопець примітив будинок, де жила варта. Скільки вартових, Василькові не вдалося порахувати. Щодня бранців виводять із табору бити камінь, а також різати ліс. Підійти і поговорити не ьґожна. А може, в тому таборі не лише полонені, а й ув'язнені? Може, вуйко Баклай, а може, й лікарка-словачка з сином? Ні, недарма йому довірили наглядати за тим табором. Чи не хочуть партизани напасти на нього? Коли б то так сталося. Але де ті партизани, де? Вже минуло тижнів зо два, як він тут, у Ши-поті. Чому ні ніхто не приходить?
Сьогодні він відійде од колибки. Досить уже йому тут знудилося виглядати. Він спуститься з гори вниз, перейде через потік на той бік гори, щоб побачити, як ті нещасні б'ють камінь. Якби натрапив на вартових, то скаже, що збирає ягоди чи шукає тис-дерево.
І Василько пішов.
Година була погожа. В лісі наче й усе повітря зеленавіло від зеленого букового листя. Хоч Василько звик більше до смереки, любив, щоб вона пахла навколо, але бук мав свою привабу. Високий і гіллястий, густолистий, він тихо шумів.
Діди наказували йому, щоб не відходив від колибки. А може, хто із своїх навідається. Звичайно, дід Козуряк думав про свого сина. А різали вони дерево високо на горі. Бувало, що й ночували в лісі. Тоді Василько носив їм кулешу, обчищав від суччя бучину, але його там не тримали. «Іди, іди до колибки, Васильку. На те ми її поставили, щоб ти там був. А ми що не день, то ближче будемо до тебе, бо йдемо з гори донизу».
Зрізане дерево діди брали на гаки, запрягалися і, мов коні, тягли його, Василько теж запрягався. Хто в лісі робить, мусить знати всяку лісову роботу.
Сьогодні діди наказали не приносити їм свіжої страви. Вони перебудуть і на сухому.
І от Василько зважився відійти від колибки не в той бік, куди він носить дідам кулешу, а в інший. Цікаво, що то йому трапиться?
Коли хлопець вже хотів спускатися зі своєї гори до потоку, побачив за старим деревом чоловіка, який рвав траву і їв. Чоловік пальцем поманив його до себе. Він був дуже змарнілий, лице неголене, очі блакитно світилися. Одяг на ньому — саме рам'я.
— Скажи,  хлопчику,  що  то  за  рейки  внизу? — запитав  він. Василько відразу зауважив слово «рейки».
— По тих штреках Ходить машинка, возить дрова на фабрику.
— А що за тими рейками далі?
— А там гори. Чи ви того не бачите, вуйку? Ген оте місце праворуч називається Біла Таня, і там є табір.
— Який табір? — перепитав чоловік.
— А такий, де людей тримають за дротом. А коли гонять їх на роботу, то охоронці все йдуть біля них. А ви що — нетутешній?
— В тебе не знайдеться щось поїсти, хлопчику? — замість відповісти на Василькове запитання, попрохав невідомий.
— При собі не маю нічого, але я можу вам щось принести. Коли в лісі людина просить їсти, то треба поділитися.
Незнайомий промовчав.
— Якщо ви боїтесь окупантів, т'о я вам покажу, де можна заховатися.
Чоловік змовчав, чи він боїться окупантів, але сказав:
— У лісі не зашкодить знати таке місце.
І Василько повів його вгору праворуч від колії, де в гущині лежало повалене бурею величезне дерево з великим дуплом. Того дупляка Василько запримітив, коли носив дідам кулешу.
— Лізьте в дупло, а я піду й принесу вам перекусити.
— А ти не приведеш їх сюди? — мовив невідомий, запитливо глянувши на хлопця.
— Кого?
— Жандармів.
— Не бійтеся.
Так почалася та пригода.
Василько узяв кусок бринзи, в листя лопуха загорнув кулеші, поклав усе те в тайстрину, знову п'одався до того місця, де залишив незнайомого.
Невідомий сидів на дереві і виглядав його. Відразу накинувся
на їжу. Видко, був дуже голодний. А коли з'їв, обійняв Василька
за плечі, поцілував і заплакав.
Хлопцеві було дивно, що доросла людина може плакати.
— Чого ви плачете, вуйку?
— Над людською долею.
— У вас, напевне, теж є такий хлопець, як я. І ви плачете, що не видите його.
— Своїх не було, але були такі хлопці, яких я любив.
Невідомий витягнув з-за пазухи шматину, розгорнув і показав
Василькові невеличку фотографію.
— Це — тракторна бригада, де я працював. Бачиш цих хлопчаків? Одного звуть Коля, а отого Аман.
— Аман? — перепитав Василько, пригадуючи, що Оразгельди розповідав йому про свого сина Амана.
— Аман.
— Він туркмен?
— Туркмен. А ти чув про Туркменію?
Василько все ще недовірливо дивився на незнайомого, боячись, що той випитує про Оразгельди, і не відповів. Але йому було так цікаво знати, що ще скаже той невідомий.
— А де батько Амана?
— Його батько на війні.
— А як його звали? Теж Аманом?
Чоловік усміхнувся.
— Ти гадаєш, що всі туркмени звуться Аманами. Ні, його звали Оразгельди.
Василько мало не скрикнув: «А я знаю одного Оразгельди, в якого син теж називається Аман». Але відразу насторожився. А що, коли невідомий прикидається голодним?
Невідомий не відривав очей від Василька, і хлопець запитав:
— А той другий хлопець — Коля, хто він такий?
— Ет, то довга історія. Може, колись, як ти будеш добрим хлопчиком, я тобі й розповім.
— А я хлопець не злий,— похвалив себе Василько.— Усе вам буду приносити сюди їсти, поки не найметесь у ліс на роботу.
Так кажучи, хлопець думав своє: «Треба за всяку ціну затримати цього чоловіка тут. І най з ним побачиться Оразгельди, і най розізнає, хто він є насправді. Якщо лазутчик, то треба вбити. А може, й справді той хлопчик Аман, про якого знає цей чоловік, і є син Оразгельди? Побачити б вуйка Андрія чи Миколу...»
— А як ви називаєтесь, вуйку?
— Зови мене, як хочеш. Я не питаю, як тебе звати.
— Хочете, я приведу сюди свого діда. Він, може, краще порадить вам, де тут знайти роботу в лісі...
— А твій дід добра людина?
— Мій дід ліпший за мене, вуйку. І на всьому розуміється. Мій дід на фабриці робив.

6
Дідів Василько застав за роботою. Вони при місячному світні валили буки. Хлопець уже знав, з якого боку треба підійти, щоб його не зачепило дерево. Діди спершу розгнівалися, що він залишив уночі колибку. Мало що може трапитись? Звірина може зайти і повиїдати, що там вони мають. Наказано не відходити, то треба слухатись.
— Дарма сюди б не прийшов. Свіжої страви вам приніс і ще щось маю розповісти.
Поки діди їли з банячка кулешу, посідавши на сердаки, Василько розповідав свою пригоду.
Вони хвалили його за те, що прийшов і оповів цро невідомого.
Порішили так: дід Матій з Васильком вернуться до колибки, а дід Козуряк надійде пізніше. З роботою теж треба рахуватися, а не так собі, кинути і все.
Одначе Василькові одразу запала думка, що дід Козуряк хоче ще комусь розповісти про незнайомця.
І це таки напевно так було, бо коли хлопець з дідом Матієм повернулися до колибки і коли Василько казав іти до того поваленого дерева, то дід Матій порадив зачекати Козуряка.
— Усе ліпше, як буде нас більше. Я підійду до того чоловіка, а Козуряк наглядатиме. Час небезпечний, про все треба пам'ятати.
Діда Козуряка не треба було довго чекати.
— Ну, веди нас, Васильку,— сказав вір, заглянувши в колибку.
І тільки вони вихилились із колибки, Василько помітив, як з-за дерев вийшло двоє людей.
— Добридень, Васильку! Ну, як живеш, як господарюєш у колибі?
Це був Оразгельди, одягнений у напівгуцульське-напівмадярське військове вбрання. З-під кожушка виглядав револьвер. У ту хвилину, як він обіймався з Васильком, дід Козуряк здоровкався зі своїм сином.
Василько мав стільки розповісти, стільки розпитати в Оразгельди!
— Вуйку Грицю, чи ви знаєте, що я був у в'язниці? Але я нікого не зрадив. А де вуйко Юра? А чи знаєте, що партизанів порозстрілювали у Хусті? — І він назвав усіх розстріляних, про яких чув по дорозі.
— Та всіх не постріляли, Васильку. Бачиш, ми є. Увесь народ підіймається на боротьбу. Скоро, скоро кінець буде їм, Васильку. А ти й далі нам допомагатимеш?
Хлопець відповів, що він хоче допомагати й далі. Але він хотів знати, чому партизани не нападуть на табір і не розіб'ють його, чому вони не б'ються з вартою?
— Ще нема в нас На те сили,— відповів Оразгельди.
— Як нема? — здивувався Василько.
Чого ж тоді його не беруть, як їх мало в лісі? Чого він тут у колибі, а не з ними?
Оразгельди усміхнувся й сказав:
— Ану веди нас, де той незнайомець, що  знає мого Амана.
Дідам теж цікаво було побачити, що за чоловіка зустрів Василько, і вони йшли разом зі всіма. Коли хлопець показав очима на повалене дерево, Оразгельди дав команду усім заховатися за стовбурами, а Василькові підходити самому.
— Вуйку, вуйку, де ви? — озвався хлопець.
З дупла виткнулась голова, і Василько махнув рукою Оразгельди й Козуряку, щоб підходили.
Невідомий насторожено подивився на них, коли вони підійшли. А Василько сказав:
— Ви не бійтесь, вуйку. Покажіть, покажіть свою фотографію.
Світив місяць, і було видно, як удень.
Невідомий пом'явся, але добув з кишені фотографію. Василькові цікаво  було  бачити,  яке враження  справить  вона на Оразгельди. Чи той Аман син його, чи ні?
— Вах, вах, які хлопчики! — вигукнув вражено Оразгельди. І обличчя його засяло.— Звідки ця фотографія в тебе? — запитав у невідомого, не відриваючи очей від фотокартки. Той мовчав, і Оразгельди сказав: — Не тут про це будемо говорити. Хочеш чи не хочеш, а підеш з нами.— І він наказав невідомому підняти вгору руки. А коли той підняв, Оразгельди обшукав його і, знайшовши револьвер, сказав: — Щось у тебе на думці є. А що — не знаємо. Ти не знаєш нас, а ми тебе. Ходімо познайомимось.
Вуйку, не бійтеся! Ці люди вам нічого злого не зроблять. Я теж піду з вами,— вихопився Василько.
Першим   ішов   Дмитрии — син   Кузуряка,   за   ним   невідомий, а позаду — Оразгельди з Васильком. Діди подалися до колиби. Оразгельди тихенько прошепотів:
— Васильку, на тій фотографії мій син, Аман.
Де Туркменія, де той Копет-Даг, а де Карпати. І ось батько впізнав свого сина на фотокартці у незнайомого.
— Зайдемо в безпечніше місце, почуємо, що він розкаже,— кивнув Оразгельди на невідомого.
Йшли вгору і вгору, тримаючись стежки понад потоком.
Кому доводилося переходити густими лісами, той знає, що таке вузенька, ледве помітна лісова стежина. Коли вона є, темний ліс не страшний.
Вони минули покинуту колибку й вийшли на невелику галявину, яку обступили ялички.
— Отут можна і спочити,— сказав Дмитрии, сідаючи на траву.
— Сідайте і ви,— звернувся Оразгельди до невідомого.— На тій карточці, що у вас, я побачив свого сина.
— Амана? — спитав невідомий.— Так це ви Оразгельди, а мати ваша Гюльнар, а брат Дангатар, а його жінка Єне?
— Отак, отак, як ви сказали. Ну, а тепер розказуйте, звідки та фотографія у вас і хто ви, що робите в цих лісах?
— Що роблю? Питайте, що хочу робити...
Василько збагнув: бач, невідомий натякає, якщо ви партизани, то я згоден бути з вами.
— Ну, якщо ти такий,— сказав Оразгельди,— показуй, де на карточці Гюльнар, де Єне? Усе хочемо знати, добрий чоловіче. І що то за хлопець поряд з Аманом?
— А того чоловіка не впізнаєте? — показав невідомий на одне обличчя на фото.— Подивіться. Ото Петро Степанович Пальчик — бригадир тракторної бригади, себто моя персона. От вам і вся історія, а далі дописуйте самі...
Оразгельди, не приховуючи своєї радості, дивився на фотографію, притискав її до грудей.
— А ти, добрий чоловіче, брата мого знаєш, бачив його?
— Не бачив, але знаю, що зветься Дангатар, і знаю, що на війні. Єне розказувала.
— Ай, ай! — вигукнув Оразгельди.— Журиться, певно, Єне? А моя мати? Як вона? Мала двох синів, обоє на війні! Пише Дангатар?
— Він-то пише. А ось від Оразгельди вісточки давно не було.
— А як подаси звідси? — зітхнув Оразгельди.— Ну розказуй, якими ж ти дорогами.
— Які б не привели, добре, що зустрілися,— відповів Пальчик.— Ти про своїх дізнався, а я тебе знайшов. Ще не одну нам дорогу доведеться пройти, наговоримося.
Оразгельди звернувся до Василька:
— Тобі пора назад, до дідів.
— Як? Хіба я не піду з вами?
— Вертайся. Я проведу тебе.

ВОНИ ПРИЛЕТІЛИ
1
Він іде лісом, хоче побачити нещасних бранців. А чи не можна було йому підстерегти їх десь біля табору, як гнатимуть їх на ніч з роботи? Звичайно, що можна. Але він має знати, де вони працюють. Годі йому сидіти біля колибки, як у мішку.
Отак розмірковуючи, Василько стрепенувся, коли побачив праворуч себе загорожу з високого колючого дроту. За дротом працювали люди. Були в лахмітті, худі. Напиляли дерев, обдирали кору зі стовбурів. Працювали групами, біля кожної стояв   наглядач   з    автоматом.
Василько подумав, що військовополонені, мабуть, у кар'єрі, а тут — ув'язнені.
Він підійшов зовсім близько до дротяної загорожі, довго стояв, а коли охоронці зібралися покурити, одійшовши трохи далі, подав голос:
— Люди добрі, я заблудився. Як тут вийти до Шипота?
— Відійди, хлопче, від дроту, бо стрілятимуть,— відповіли йому.
Василько упізнав голос вуйка Баклая. Він упізнав вуйка, свого сусіда, з яким бачився на допиті в сігетській в'язниці.
— Лягай на землю,— казав Баклай.— Може, ти козу свою Пірошку шукаєш?
Хлопець зрозумів, що вуйко впізнав його, згадав про козу Пірошку, яку торік привів до їхньої хати. Пролунав постріл. Василько впав на землю.  До  нього підбіг солдат і крикнув:
— Чого прийшов сюди? Раз дріт — невільно!
— А я заблудився,— відповів Василько по-мадярському.
— Ану вставай і руки вгору!
Василько встав і зробив так, як йому наказували. Гітлерівець з автоматом обшукав його, а хлопець придивлявся до людей за дротом. Ось він побачив хлопця, що тягнув за чоловіком важку колоду. Василько мало не закричав: «Шандор, Шандор!»
Він впізнав того хлопця, вони теж познайомилися в сігетській в'язниці. Шандор підняв руку вгору і затиснув її в кулак, показуючи, напевне, тим Василькові, що теж його упізнав.
— У в'язницю хочеш? — загорлав вартовий.
— Пане, та за що? Мої діди тут роблять у лісі, а я біля них найманую. Ми нетутешні, я збився з дороги, шукаю й не знаю, як дістатися в Шипот. Ви все те можете перевірити. От ходіть зі мною,— лементував Василько.
— Той, хто робить у лісі, знає, де його лісосіка, знає, що на цю гору невільно йти.
— Пане, я тис-дерево шукаю, і якась зла година загнала мене сюди. І добре, що я на вас натрапив, то скажіть мені, як вийти до Шипота?
— То ще питання, чи ти вийдеш, чи тебе поведуть,— відповів вартовий. Але Василько вже помітив у куточках його губ посмішку.
— Який шукач тис-дерева! Нема його тут ніде. Тільки бук і граб.
Вартовий замахнувся рушницею на Василька, але не вдарив.
— Біжи ген отуди до Шипота. І щоб другий раз сюди не ходив.
Василько побіг униз,  перескакуючи через  корчі.   «Тис-дерева я не знайшов,— думав,— але  Шандора я знайшов  і чув  голос вуйка Баклая».

2
«Як їх порятувати, як визволити?» — думав хлопець.
До Шипота він легше й скоріше добрався, ніж ішов сюди. Його вела стежка, яку проклали ті, кого ганяли сюди з табору на роботу. Скільки могла б розповісти вона, якби заговорила? Стежка чорніла поміж буками, вигиналася і все манила бігти до потічка.
Вуйко Андрій, Микола і Оразгельди недарма наказали йому стежити за табором. Напевне, вони розшукували своїх людей. І от він, Василько, може тепер їм сказати, що не десь, а тут, у цьому таборі, є Шандор і вуйко Баклай. Щоб упевнитися в цьому, Василько, дійшовши до Шипота, вибрався на горбок і приліг на землі в такому місці, щоб йому видно було, хто йтиме стежкою понад потічком. Допікав голод, бо вже темніло, а він уранці з'їв лише кавальчик бринзи. Зійшов униз до потоку, зачерпнув пригорщами води, випив і перебив голод. Знову вибрався на горбок і приліг у кущах. Вже западала ніч, та ув'язнених не вели. Так нічого й не дочекався.
Коли повертався до колибки, ще віддалік побачив, що діди давно уже дома. Біля колибки ще ледь-ледь дотлівала ватра. Діди самі зварили кулешу.
«Та хіба їм до того звикати»,— подумав Василько.
Козуряк курив файку.
— А я вже думав, що по тобі,— мовив він.
— Як по мені?
— А так. Думаю собі, що десь дикий вепр налетів на тебе і розірвав.
— Що мені вепр! — відповів Василько спокійно.— Хіба я не знаю, як з вепром поводитися? Я не такий дурний, щоб не вступитися йому з дороги. Біжить — лізь на дерево, обійди, най пролетить.
З колиби обізвався дід Матій:
— Васильку, се ти?
— Та він, він, Матію. Не тримається колиби, надаремно ми його взяли,— казав Козуряк.
— Ви ще не відаєте, що я скажу, а вже сваритесь,— відповів хлопець.— У таборі є той хлопець Шандор, що сидів зі мною у в'язниці в Сігеті. І вуйко Баклай.
І Василько розповів, де працюють ув'язнені і які вони виснажені. Доки терпіти таке, що люди сидітимуть по в'язницях і по таборах? Чому партизани не можуть напасти на табір і визволити бранців?
Перед світанком, збираючись на роботу, Козуряк сказав, щоб
Василько  провідав  покинуту  колибу.   Віднесе   партизанам   їжу і покладе записку, що бачив Шандора й Баклая.
— Покладеш усе в тайнику, прикриєш дошкою, а потім мохом притрусиш.
— Зроблю, як ви робили. Ми ж носили з вами туди їжу.
Дід Матій наставляв Василька, щоб остерігався звірини.
Діди рушили, а хлопець написав записку й заховав її в тайстру з їжею.
Коли зовсім розвиднилося, він пішов.
Йому треба обминути Білу Таню, перейти Шипот, звернути ліворуч до потоку Воєводини й дертися вгору лісовою стежиною, якою він перший раз ішов з Оразгельди, а вдруге з дідом Ко-зуряком.
Була середина липня, одцвітали полонинські квіти. Блякнуть полонини. Він так і не побачить гогоців — рожевого трояндного зілля. Гогоци не скрізь ростуть. На Чорногорі їх повно. А чи є вони на Руні? Він хоче на полонину. Віднесе тайстру з їжею — піде на Руну.
Співали дрозди. Василько почув голос королика.
Над потоком високими кущами красувався лелеч, як тут називають вільху. Росло тут пахуче царське зілля і шуміла скорушина. Але вона в горах не цвіте, не пишається червоними китицями, як там, у долині понад Тисою.
Повз Василька пробігли дикі смугасті поросята, які ходили до потоку на водопій. Можна погнатися б за ними, але тут поблизу десь мусить бути їхня мати. Вона може напасти.
Йому треба швидше дійти до занехаяної колиби, поставити там тайстру з їжею, а вже тоді — на Руну. Але весь час щось заважало. З нори над потоком вибігло звірятко. Вкрите гладенькою брунатною шерстю, мало маленьку гарну мордочку, чистеньке, наче тільки те й робило, що дбало про охайність. Це звірятко Василько в Карпатах бачив уперше, і він не міг не спинитися. Звірятко сиділо, піднявши передні лапки, прислухалося до шуму води в потоці, а потім поринало у хвилю.
Це була ондатра.
Василько напився води з потоку і пішов далі. Жодна людська душа не стрілася йому. Хлопець вступив у простору колибу. Розгріб у кутку мох, підняв дощину й поклав у тайничок тайстру. Довго розрівнював мох поверх дощини, щоб не залишити найменшого сліду.
Тепер він був вільний. Тепер можна й на Руну.
І пішов, бажаючи добратися на полонину, але її все не було видно. Вже він вибився із сил, коли побачив прямовисну гору, вкриту   густими   чагарниками.   Десь   високо-високо   проглядав блакитний просвіт неба. Там і буде полонина! Він приліг під кущем, щоб перепочити.
Перепочине і — на гору. А може, вернутися?
Василько завагався: мандрувати треба з розумом, адже він не якийсь зірвиголова. Діди покладаються на нього. Хіба тільки вони?..
Сторожко шелеснули кущі. Василько насторожився, принишк. Ніби майнула якась тінь. Хлопець повільно зводився на руках.
— Не боїшся? — почув за своїми плечима.
Він оглянувся. В чагарях стояв якийсь у шкіряній куртці, з автоматом, на картузі червона зірка.
«Боюся його чи ні?» — подумав  хлопець,  зводячись на ноги.
— Чого мені боятися?
— Сміливий... Що тут робиш?
Василько сказав, що живе в лісі з дідами.
— А ви ж звідки?
— Багато знатимеш, рано постарієш,— відповів той, у куртці.
Показав рукою на небо: он, мовляв, звідки я.— Йди собі, хлопче, і мовчи, що мене бачив.— І зник у хащах.
Василько принишкло ступав стежкою. «Диви, в нього червона зірка на картузі,— думав.— Невже радянець, розвідник? Показав рукою на небо. Невже прилетів літаком?»
З цими думками він підійшов до колибки. Занепокоївся, бо вгледів, що хтось сидить перед ватрою.
— Вуйку Андрію, ви?...— тільки й сказав.
— Варю кулешу,— відповів вуйко Андрій.
— Я носив вам їжу.
— Знаю, Васильку.
Василько й собі сів коло ватри.  І тут вуйко Андрій сказав:
— Люди бачили над Руною білі парашути. Ти часом не видів? Нікого не зустрічав?
— Та я бачив радниця з червоною зіркою,— промовив Василько. Він признався, що дуже хотілося йому на полонину. Пішов і зустрів того із зіркою.
— А може, вуйку, то не радниці, а вороги, переодягнені в радянську форму? Таке буває.
— Буває,— відказав вуйко Андрій.
Василько посмутнів, опустив долу голову.
— Я про вас, про вуйка Гриця нічого йому не сказав. Я мовчав.
— Добре зробив,— похвалив вуйко Андрій і засміявся.
— А чого ви смієтеся?
Вуйко Андрій погладив Василька по голові.
— Вари кулешу — нашого полку прибуло.
— Так я бачив не переодягненого ворога? Ні?
— Не   забігай,   хлопче,   наперед.   Пильнуй   за   Білою   Танею.
— Ви  хочете  напасти?   Вуйка  Баклая  визволити,   Шандора?
— Давай знімати кулешу. Вже готова.
Коли кулеша простигла, вуйко Андрій зачав збиратися.
Василько дивився на нього й думав: «Як-то йому вдається бути агентом «лісової справи». І чорні малесенькі вусики собі запустив, і зелений капелюх такий носить, як-то всякі такі панки полюбляють одягати. Та що вусики й капелюх! Головне, треба вміти так поводитися, щоб то не можна було розпізнати, хто ти є насправді».
— Ви таки зараз хочете йти? — запитав.
Вуйко Андрій обняв Василька.
— Мушу йти... Та не дивися з огидою на мій капелюх. Я живу серед ворогів, ходжу в їхній шкурі.
Ще ніколи вуйко Андрій не розмовляв так одверто з Васильком. Хлопець здогадувався, кому він понесе кулешу, і йому було радісно.

3
Через кілька днів знову навідався вуйко Андрій. Приніс кукурудзу, сало.
Василько чекав, що він йому скаже.
— Маєш, хлопче, припаси.
— Та в нас і свої є.
— Який багатій! Своїх чи вам вистачить?!. Згодом вуйко Андрій розповів:
— Таки прилетіли люди з Великої землі. Нелегко їм буде у цих лісах і горах. Треба допомагати.
Василько, затамувавши подих, слухав розповідь, як спускалися парашутисти.
Дівчина-радистка зависла на великій сосні. Стропи від парашута зашморгнули її.
— Її не могли здійняти? — перепитав.
— Не могли, бо їх почали обстрілювати з полонини мадярські солдати. Дівчина-радистка встигла скинути рацію, а код вона тримала в голові. Тепер вони одірвані від Великої землі, бо без коду не можуть зв'язатися.
Василько вперше почув слово «код». Перед очима в нього постала дівчина на сосні. Чому, чому його не було на тому місці? Уже б він якось вибрався на ту сосну.
— І так-таки ту дівчину ніхто й не здійняв?
— Зняли її мадярські солдати. Мертву.
— Вуйку Андрію, я теж хочу  допомагати тим, що прилетіли.
— Тому я і прийшов до тебе. Діди самі готуватимуть партизанам їжу, а тебе чекає дорога. Уважно слухай, що скажу...
Василько не пропускав жодного слова.
Вуйко Андрій доручав зайти до Недюлички. Вона дасть йому чисті сорочки. Він відвезе їх у Велике Березне. Знайде там Якова Мигаліну, віддасть чисті сорочки, які не комусь іншому, як вуйкові Юрі, що працює там на бункерах. Ці сорочки — так собі, про жандармське око. Якову ж Мигаліні він має сказати два слова: «Вони прилетіли».
В село Поляну Василько дістався з дідом Козуряком.
— Ось хата Недюлички, де ми бачили лопатку.
— То така хата, що її і серед тисячі хат легко впізнати. Де ще, в яких хатах побачиш такі низькі двері,— сказав Козуряк.
Увійшли. Недюличка в хаті сама. Заблимав каганець, і Василько міг розгледіти жінку. Тепер доведеться йому в неї бувати не раз. Була вона низенька, худенька, смаглява з лиця, з невеликим гострим носом.
— Здорові були, Єво,— привітався Козуряк.
— І вам того бажаю,— відповіла вона.— Маєте мені щось красного сказати? Серце хоче добре почути.
— Ви, Єво, якби читали мої думки. Таки маємо щось вам сказати.
— Та що ви таке кажете? — сплеснула вона руками.
— Чекайте. Як правда, то десь мусить до вас щастя-радість навідатись. Але раджу вам, Єво, про ту чутку ліпше нікому не казати. Бо то таке, що на теперішній тривожний час ще біду можете накликати. Иосиф ваш, як відомо, забраний був до мадярського війська, а виходить, він уже не там, а в горах отут його бачили.
— Йой, як-то йому буде, коли дізнається, що нашої старшої дитини нема! А він же, Іванко, був його наймилішою дитиною.— І Недюличка заплакала.
Василько з дідом Козуряком переночували в цій хаті на долівці. Солома, на якій вони лежали, нагадала Василькові різдвяні свята, Оленку, як вони з нею ходили колядувати.
Коли хлопець прокинувся, діда Козуряка вже не було.
— Пішов дід до магазину. А ти вставай, поснідаємо, а потім до церкви підемо,— неділя ж.
— Я, тето, до річки піду і там почекаю діда.
Недюличка накинулась на Василька:
— Хто тебе такого навчив, хто? Мусив би з лісу бігти сюди щонеділі, щоб у церкві побути. А ти, певне, як пішов, то відтоді й забув, щоб у церкві помолитися.
І так сталося, що Василько з Недіоличкою та з її дітьми вже стоять у церкві. Спершу йому нудно було тут серед духоти й запаху поту. Як би добре було зараз освіжитися в Тур'ї. У гірських потоках вода плитка, а тут у долині глибша. Але далі ті церковні співи наче відносили кудись його думки, і він почав мріяти і мріяти... От вертається його батько. Василько вже близько біля дому, а діти біжать йому назустріч. «Неньо, неньо наш вернувся!» — кричать. І вся вулиця про те вже знає, усі гори, увесь світ. Тільки він, Василько, почув про це зараз. То він сидить у Шипоті біля колибки і щось майструє, а хтось підходить навшпиньках до нього і затуляє йому очі. А коли Василько оглядається, узявши ті руки, що затулити йому очі, у свої, то бачить: неньо стоїть. Йой, аж груди йому розпирає від тої радості! То йде він по полонині Руні, на якій ще не був ні разу, і батько йде йому назустріч. Скільки б то говорили, якби зустрілися!
Але що це? Піп говорить казання, і Василько чує такі слова, що обривають його мрії.
— В гори на парашутах спустилися посланці від антихриста. Люди не повинні пускати їх до хати, давати їжі, а одразу ж повідомляти, де вони ховаються. Бо ті посланці — антихристи. Вони хочуть осквернити нашу святу віру, а людей повернути до такого, щоб вигинули.
У Василька на лобі виступив гарячий піт.   «Бреши, бреши,— думав про попа.— Люди все одно тобі не повірять». Козуряк чекав його у Недюлички.
А ми вже тобі папери всякі потрібні вистарались,— такими словами зустрів хлопця,— щоб ти міг доїхати до Великого Берез-ного. Не боїшся, що сам поїдеш так далеко? Треба вуйкові Юрі завезти щось чистіше з одежі... Машинкою поїдеш. Тимканич відвезе.
— Ви за мене не журіться. Гіршого я не боявся, а то якоїсь дороги,— відповів гонористо.
— Тимканич усе тобі добре розкаже, як з Перечина маєш їхати.
Розпрощалися з Недюличкою й пішли до колії. Наставав вечір. Скоро Василько сяде на машинку, а Козуряк подасться пішки вгору з повними бесагами.
Здалеку почувся рокіт. З будки йшов колійний доглядач з ліхтариком.
Стукіт коліс усе голоснішав. Нічого навколо не чути, тільки ту машинку, що летить з гір.
От вона вже спиняється.
— Сідай,— каже Козуряк, а Тимканич подає Василькові руку. Хлопець принишк на паровозі.
— От бачиш, легеню, знову нам випало стрітися. Папери всі маєш? — запитав Тимканич.— Біля Ремет можуть перевірити. Стань собі в куточку, щоб не видно було тебе. Так безпечніше.
Гучний настирливий свист машинки здалеку давав знати, що вона прибуває на станцію.
їх не перевіряли.

4
Машиніст Тимканич розказав, де йому краще сісти, в який вагон, і він уже марить Великим Березним. Як-то привітає його вуйко Юра, коли зустрінуться?
Василько дивиться у вікно. Вагон заколисує. Йому дрімається, та тут він чує:
— Велике Березне...
Зі станції треба йти через центральну вулицю, поминути липову алею... Зі станції він звернув праворуч, як йому казав Тимканич.
Липневий гарячий день входив у силу. Легкий туманець, яким наче були засновані гори, зовсім розвіявся. І гори стояли гарні, зелені, мов сторожа, щоб нічого злого не сталося з Васильком.
Хлопець підійшов до будиночка і з тремтінням сіпнув залізний прутик, що стирчав у хвіртці. Вийшла худенька, середніх літ жінка.
— Я до Якова Мигаліни.
— Спить Мигаліна, з роботи пізно приїхав, не буду будити.
— То я сяду он там і почекаю,— показав Василько на лавку в садку.
Жінка нічого не сказала, відчинила хвіртку й пішла, не дивлячись, чи Василько йде, чи не йде.
Він зачинив хвіртку й попрямував до лавки.
Аж  тепер  відчув,   що  втомлений.   Незчувся,   коли  й  заснув.
— Ти до кого прийшов? — почув він ласкаве.
Василько розплющив очі й побачив сивого чоловіка.
— Та питаю Якова Мигаліну.
— Значить, мене.
— Я аж з-під Руни,— почав Василько. Він не спускав пильного погляду з чоловіка.
— Ти хочеш бачити вуйка Юру?
— А правда,— промовив зраділо Василько. Розмова йшла так, як повинна була йти.
— А що маєш у бесагах?
— Та передати нашому Юрі Бочару, що робить на бункерах, чисту білизну.
— Це зроблю я.
— А я вуйка Юри не побачу? — мало не плачучи, спитав Василько.
— А вже так, що не побачиш.
Василькові стало гірко, він мало не забув про те, заради чого приїхав.
— Ти ніби чогось злякався? —  запитав Яків Мигаліна.
— Та що ви, вуйку! — І Василько тихо промовив: — Вони прилетіли.
— За такі слова гостити тебе буду, —  знімаючи з плечей Василька бесаги, сказав Яків Мигаліна.— Не гнівайся, як буде що не так. Жінка моя десь у таборі в Німеччині, а дітей не маю.
— То се не ваша жінка мене впустила сюди?
— А ні. То моя сестра. Бідна жінка моя не знати, чи й живе. Як тільки зайшли окупанти, запхали її у в'язницю в Ремети за Олексу Борканюка. Була з ним знайома, страйки ще молодою колись із ним робила. А та в'язниця у Реметах знаєш, де була? В конюшнях.
Василько переночував у дорожнього майстра Якова Мигаліни. Повертався в гори не сам. З ним поїхала дівчина Зузічка — зв'язкова.

ГОГОЦИ, ГОГОЦИ
1
Багато є гарних полонин у Карпатах, але та, куди Зузічка вела Василька, була найгарніша й найбільша,— Руна. За завданням 1-го Українського фронту на допомогу місцевим партизанським групам на Руну висадився військовий десант.
Вони йшли вузьким міжгір'ям. День був ясний. Гомінливо дзюркотів потік.
На узгір'ї розсипалися будівлі.
Зузічка сяйнула очима на Василька:
— Бачиш будинки? Той, серед ялиць,— хата гайника. Лютий цей гайник. Будинки над дорогою — санаторій. Пани з'їздилися   сюди   зі   всього   світу. Тепер тут можуть бути жандарми. Що казатимеш, якби нас перестріли?
Василько мовчав, думав.
Зузічка вела далі:
— Казатимеш, що несеш сіль волам, яких пасе Гапак. А я тебе просила допомогти мені.
Дорога на полонину повертала, збігаючи вниз біля двоповерхових будинків санаторію. Далі через місток — у ліс.
Із санаторних будинків ніхто не вийшов. Біля тайникової хати загавкав сірий пес. Вони швидше пішли до містка.
Чагарі заховали їх.
Василькові подобалася Зузічка. Розумна, розважлива. І все вона знає, навіть яка риба в потоці водиться. І ці гори, ці стежки. Не раз тут була. Він розмірковував над словами «вони прилетіли», які переказав Якову Мигаліні. Вони — це радянські парашутисти. Зузічка йде сказати, що їх чекають і па долах, а він уже зведе потім Зузічку з Оразгельди.
Вона ступала легко, і Василько весь час ніби наздоганяв її.
Нарешті дісталися краю полонини. Побачивши, що Василько шукає щось очима в траві, Зузічка промовила:
— Хочеш знайти гогоци?
Хлопець подумав: «Вона і про це знає». А Зузічка казала:
— Руна дуже велика. Треба годин кілька йти, щоб її подолати. Ось віднесемо пастухові їя?у й сіль для волів, я перемовлюся з ним, про що треба, й можемо піти до Ракової ями. Там на крутизні знайдеш гогоци.
Весело виспівувала синичка.
— Чуєш, як нам п'єнкавичка співає: літо, літо,— знову обізвалася Зузічка. Вона зачепилася ногою об бур'ян.— Ото поганий щавник. Ніщо його не їсть. Непотрібне зілля.
Василько на те відповів:
— То ще не знати, чи воно непотрібне. А може, в ньому є якась своя сила.
їм трапилося джерельце. Поставали над ним. І в ту ж хвилину почули часту стрілянину, що гостро прорізала погоже полонинське небо, нагадуючи про тривожний час, про війну.
— Партизани б'ються з окупантами. Так виглядає,— промовила, насторожившись, Зузічка.— І се на тій дорозі, що веде з Лумшор. Ген там за горою Кічерею у зворі Гнилки можуть битися.

2
Колибка Гапака була не така, які здебільшого ставили в лісаз і полонинах Рахівщини. Вона скидалася на звичайний намет Колибку вже добре було видно, але біля неї — ні душі.
— Бачиш череду під Менчулом? Вуйко Петро, певне, там,
Я побіжу, а ти побудь тут.
Зузічка взяла з рук Василька торбину з сіллю й занесла в колибку. Вийшла звідти, тримаючи в руці одну паляничку.
— На, бо, напевне, виголоднів.
Він нізащо не згодився б лишатися біля колибки, якби не думав, що Зузічка матиме таємну розмову з пастухом. У нього на очах відійти з вуйком убік і говорити вона, певне, не хотіла. А може, щоб тим його не вколоти. їв так ту кукурудзяну паляничку, наче ніколи нічого смачнішого не куштував. І дивився, як ніби сонячними блисками від бігу висвічували ноги Зузічки.
Все дивився, як вона бігла, і йому хотілося намалювати її. Ще коли ходив до школи, то найбільше любив малювання. Мріялося навчитися малювати свої гори. Війна перебила йому науку, а Зузічка нагадала, ким йому б справді хотілося бути.
Стрілянина сюди не долинала. Василько доїв паляничку й роздивлявся, де тут вода.
Оддалік купою чорніла вільха.
«Де вільха, там вода»,— подумав хлопець. Зузічки вже не видно. Він рушив до вільшини. Де там йому до малювання? Пішов у ліс за каймана... Раптом він зупинився. У вільшині сидів якийсь чоловік, схилившись над папером. Одяг на ньому такий, як у пастухів.
Василько підкрався. Цей чоловік малював. Та й що малював: до джерела на водопій женуть худобу. От якби він намалював ще й Зузічку, її червону хустину...
— А ви фарбами намалювали б? — запитав Василько.
Художник наче й не почув його, водив собі олівцем по картонному аркуші. Скінчивши, повернув голову:
— Питаєш, чи вмію малювати фарбами? Вмію й фарбами.— І знов узявся за олівця.
Василько забув, де він і що з ним. От якби собі так уміти! Зашелестіла вільшина, але він не почув. І художник теж не звернув на це уваги.
— Чи ти не той хлопець, що прийшов із Зузічкою? — запитав хтось голосно.
Василько  здригнувся  й  оглянувся.  Біля  нього  стояв  пастух.
— Ти, хлопче, і ви, пане-товаришу, хутко збирайтеся. Сюди можуть підійти карателі.
— А де Зузічка? — запитав Василько.
— Біля потічка.
Вони вийшли з вільхи, і пастух повів їх низиною. До потічка недалеко. Замайоріла червона хустина. Зузічка махала Василькові рукою, а потім пішла йому назустріч.
— Подамося ген тим боком попід горою,— сказала йому.— Ще мусимо перейти через Руна Плай, а вже за ним буде потік Воєводина. І він приведе нас до Шипота.
Гапак підвів на налигачі бичка.
Художник вклонився й звернувся до Зузічки:
— А тепер, дівчинко, я слухаю тебе.
— Ось ведіть бичка. Ми з Васильком попереду, а ви за нами. Цей бичок для партизанів, щоб не голодували.
Гапак трохи провів їх, а далі повела стежка.
Бичок, якого вів на налигачі художник, зачав показувати свій норов. То він, нагледівши якусь травину, тягнувся до неї доти, поки її не з'їдав, то впирався ногами в землю — і ні з місця, як його не тягни. Василькові довелося його підганяти.
Добралися до Воєводини. Василько знав, де той потік впадає у ПІипот. Місця тут йому вже знайомі.
Тяглися понад Воєводиною, і ніхто їм не стрівся, і не видко було, щоб хтось їх доганяв. Та от помітили ліворуч, досить далеко від себе, людей у селянському одязі. Самі поховалися за кущі й бичка завели в зарості.
— Як ти, дівчинко, гадаєш, що то за люди? — стривожено питав у Зузічки художник.
— Та будемо дивитися. Гляньте, гляньте, як вони йдуть. Ледве ноги волочать. Жандарми так би не йшли.
Люди наблизилися до потоку й знеможено сіли на землю.
— Я тихенько підповзу ближче до них і роздивлюся,— зашепотів Василько.
— Повзи.
Хлопець поповз. Причаївся за великим буком, щоб чути, про що ці люди говорять. Як же був вражений, коли почув знайомий голос:
— Ти думаєш, що нас бачиш, а ми тебе ні. Виходь, виходь наперед, легеню.
Василько, як вітер, кинувся на той голос.
— Вуйко Юра! Ви вже тут!
— Ти ж переказував нам, що вони прилетіли.
— Ви повтікали?
— Як бачиш. І ті всі хлопці прийшли зі мною, щоб добивати іадюче фашистське плем'я.
Василько бачив, як вони були знеможені. І хоч вуйко Юра теж стомлений, та радість, що вони зустрілися, була сильніша за втому.
— Там ще є наші. Я приведу їх! — Василько кинувся бігти, але Зузічка вже підходила до них, а за нею простував і художник, ведучи на налигачі бичка.
— Бачимо, що Василько обіймається з вами, значить, віримо, що ви добрі люди,— весело казала Зузічка.
— Підходьте, підходьте ближче,— кликав вуйко Юра.— Добрих людей ми приймаємо до свого гурту.
— То люди наші,— поважно вставив своє Василько, даючи Юрі розуміти, що-то значить — «наші».
— Ви собі будьте тут... Бачу, що дорогу мались-те тяжку,— почала Зузічка, звертаючись до всіх.— Спочивайте і чекайте мене. А я відведу бичка тим ґаздам, кому він належить, і скоро повернуся.
— А може, ми підемо з тобою до тих газдів? — запитав Юра.
— Вам перепочити треба,— сказала вона, і всі зрозуміли: інакше   не   може   бути.   І   пішла,   потягнувши   за   собою   бичка.
Юра посадив Василька біля себе: чекали Зузічку.

3
Вона повернулася нескоро.
З нею йшло троє озброєних людей. В одному Василько впізнав Оленчиного брата Миколу, другий був той колись знесилений Пальчик, якого стрів у лісі біля Шипота і звів з Оразгельди. Третього хлопець не знав.
Привіталися, і вуйко Юра одразу почав розповідати, як вони зробили підкоп і повтікали з бункерів. Вийшли з Солі, минули бе-резнянські ліси і під Куйлицею почули стрілянину.
— То партизани, напевне, билися з жандармами. І ми нині чули стрілянину в тому боці,— вставила Зузічка.
Пальчик поклав руку Василькові на плече, і хлопцеві стало тепло-тепло. Микола це помітив і проказав:
— Дивно, як у війну люди сходяться.

4
Над Воєводиною, над потоком закружляв чорний лелека. За ним прилетів ще один. Це відразу всіх насторожило.
— В дорогу, хлопці,— сказав Микола.— Але раніше хтось із вас нехай вилізе на дерево й роздивиться навкруги. Хоч ми і в лісі, та бачити нам треба далеко.
— Я полізу! — вихопився Василько.
— І я можу,— промовила Зузічка, та Микола її спинив.
— Хлопцеві то більш пасує.
На дерево полізли аж утрьох. І Зузічка, і той молодий білявий партизан, що прийшов з Миколою. Та найшвидше і найвище виліз Василько. І тільки-но він досяг верхів'я, як почав спускані ися, повідомивши:
— З полонини у ліс, сюди до потоку, спускаються жандарми.
Микола подав команду.
— Відійдемо глибше у ліс і зробимо засідку. Жандармів далі пускати не можна. Так мусимо зустріти їх, щоб знали, що на них чекає в лісовій хащі.
Поквапом рушили в глибину лісу. Вуйко Юра казав Миколі:
— Будемо битися. Хлопцям треба зброю здобути. Ніхто нам її не дасть, якщо самі не здобудемо.
Василькові хотілося побачити той бій і було страшно. Хіба можуть стримати навалу жандармів троє озброєних людей?
Коли Микола нагледів місце, де, йому здавалося, найкраще можна зробити засідку, то наказав усім, хто без зброї, відійти далі.
Юра повів їх глибше у ліс. Він добре знав ці місця, бо ходив сюди колись на заробітки.
Йти ставало все важче: стежка губилася серед великого каміння. А Юра вів далі. І ось берег, а на ньому замашні крем'яхи.
— Запасаймося, хлопці, камінням,— наказав Юра.
Робили, що велів Юра. Прислухались і чекали пострілів. І усе в лісі болісно насторожилось і чекало. Незабаром пролунала перша черга з автомата. Вона ніби прошила ліс і запала десь у гущавині.  «Що буде далі, що буде?» — у кожного  билася думка.
Автомати вдарили раптово, і розпалився бій.
А вони  збирали каміння.  Вуйко Юра покликав усіх до  себе.
— Хлопці, за мною, а ти, Васильку, й ти, дівчино, сидіть тут. Ви з нами, чоловіче? — звернувся до художника.
Художник кивнув.
Та хіба вони могли всидіти, Василько й Зузічка?
Зачули поклик: «Бий прокляту фашизму!» —й кинулися на той поклик, туди, у бій.
Із-за сторчака Зузічці видно, як з-понад потоку підіймаються жандарми й повертають у бік полонини. Вона зачинає розуміти: жандарми злякалися. Каже про це Василькові.
А ліс відгукується луною:
— Бий прокляту фашизму!
Окупанти втікали. Не один упав мертвий. Василько побачив побитих жандармів і заплющив очі.
Микола зустрів їх словами:
— Кажуть, що колись гуси своїм криком Рим врятували, в ви, виходить, нас. Та не всіх.
Юра вже держав карабін, а його хлопці порядкували коло побитих жандармів.
— Пальчика поранено,— обізвався Микола.
Пальчик лежав за кущем. Зузічка своєю червоною хустиною перев'язувала  йому  закривавлену  голову.   І   тому,  що   руки   її ставали закривавлені, й тому, що кров іще текла з голови Паш.чи ка на землю, серце у Василька стиснулося.
Зузічка бліда, як папір, очі потемнішали, русяве пасемце спадало на чоло.
— Мовчить... Він мовчить, Васильку!
Підійшли партизани, Юра зі своїми хлопцями.
Пальчик заворушився, ніби хотів піднятися. Очі його ішііиіли під чоло, віддих став короткий. Вуйко Юра перший скину шапку Микола відкликав Василька.
— Звідси дороги наші мусять розійтися. Вертай до своєї  колибки, роби те, що робив, і чекай нас.
— А Зузічка? — спитався Василько.
— Вона з нами.
Василько   хотів   підбігти  до   Зузічки, але   передумав.   Пішої стежкою над потоком. Стежка кликала. Ішов, і стежка будила в ньому сумну пісню трембіти, коли вона трембітала  у   гори

БІЛА ТАНЯ
1
Здавна тут стояв дім якогось старшого лісника Бейла Таня. Були пивні й винні склади, збиралося панство, приїздив буцім сюди навіть якийсь принц на полювання. А от коли вибухнула війна, Білу Таню, як прозвали садибу лісоруби, віддано під табір військовополонених та ув'язнених.
Хіба думалось окупантам, що в горах з'являться партизани?!
Василько варить кулешу, наглядає за тим табором, де мучаться люди.
Десь мусить бути партизанський штаб. Невже йому, Василькові, отак просидіти тут біля   колибки,   поки   не   підійде сюди Червона Армія? Невже він ні разу не побуде в партизанському штабі?
Хлопець одійшов недалеко від колибки, прихилився до бука, слухав, як насувалася за смерком тиша ночі, дослухався, назирав. І в цю хвилину підійшли партизани. Вуйко Юра, Оразгельди, третій — незнайомий.
— Ми з вами бачилися в лісі під полониною,— мовив хлопець до нього.
— Он як! — сказав здивовано Оразгельди й додав: — Ну й Василько,  з головним  партизанським  командиром,  бач,  знайомий.
Василькові очі заблищали в темряві. Вуйко Юра сказав, що його чекає нова робота. Уже  зовсім  стемніло,  але ватру біля колибки партизанський командир велів не роздмухувати.
— Так, хлопче,— підійшов партизанський командир і наче наказав: — Завдання партизанського штабу буде. Тобі, художникові й Зузічці. Знаєш таких? А зараз ти нам розкажи, що знаєш про табір.
Василько оповідав, яка в таборі варта. Як вона озброєна, коли людей женуть на роботу й коли з роботи...
Партизанський командир подякував йому за це, і тоді Василько ще більше поемілів і запитав:
— Що ж ви доручатимете мені робити?
— Поживемо — побачимо...

2
Чим тепер стала їхня колибка? Чи не маленьким штабом? Він, Василько, Зузічка й художник вуйко Федьо виготовляють листівки.
«Брати і  сестри!
Час останньої боротьби за визволення нашого краю з пазурів німецько-фашистських загарбників настав.
Славна Червона Армія трощить німецьку армію, нині досягає священних кордонів нашої Батьківщини...» — так починаються прокламації.
Поспішають переписати їх якнайбільше, скласти Зузічці в кошичок, щоб вона везла на діл машинкою. Знизу кошичок обкладуть листям, а зверху присиплють малиною.
Вуйко Федьо працює зосереджено, задумливо. Час від часу поглядає на Василька, на Зузічку й зворушливо оповідає, яке настане життя, коли війна закінчиться.
Художникове обличчя проміниться радістю. Весело з вуйком Федем, коли він оповідає. І радість та недаремна, бо скоро приходять Дмитрик і вуйко Юра. Потім обидва діди.
Чорні вусики у Дмитрика гарно посіялися, очі вогнисті, сірі. Підморгнув тими своїми очима Василькові й махнув рукою художникові, щоб виходив з колибки. Поманив батька — старого Козуряка — й діда Матія.
Що то могло значити? Василько виглянув з колиби — усі пішли стежкою до гори Бігор. Запитати б вуйка Юру, чому Дмитрик забрав із собою вуйка Федя й дідів? Але якщо вуйко Юра мовчить, то і собі треба мовчати. Пішли — значить, треба.
Листівки упаковуються в кошичок, і вуйко Юра наказує Зузічці збиратися.
Васильку! Дійдеш із Зузічкою до Шипотика. Будеш бачити, чи вдасться їй сісти на машинку, а чи пішки доведеться йти до Поляни,— каже хлопцеві.
— А я теж хочу листівки розносити.
— Ти вернешся. Твоє діло — колибка.
— Вуйку Юро, та чи я не носив листівки поміж люди, та чи я то не годен робити?
— Васильку, є хочеться, а є треба.— Юра говорить зараз до нього так, як головний партизанський командир.— Справжній боєць мусить завжди знаходити в собі силу робити те, що треба.
Хлопець у душі дякував Юрі, що він сказав те слово «справжній боєць». Най Зузічка розуміє, що він не йде з нею розповсюджувати листівки не тому, що не вміє чи боїться, а тому, що він виконує наказ.
Вуйко Юра теж пішов з ними. Йшли лісом, далеко від річки й від колії. З полянки відкривалося пасмо гір, між якими кутиком виглядала полонина Руна. Василька вона все манила до себе, наче там чекала на нього ще не одна радість.
Хлопець не раз прибігав сюди, щоб милуватися кутиком Руни. Та що це спалахує поруч з Руною, біля гори Бігар?
— Вуйку Юро, дивіться!.. Що то таке?
— Горить у лісі,— спокійно відповів Юра.— Знайдеться кому погасити, не турбуйтеся. Але я мушу вертати.
І він, побажавши Зузічці щастя, швидко завернув назад, гейби те, що там горіло, був якийсь знак для нього. Василько вже помітив це, та нічого не сказав Зузічці.
— Як-то поведеться тобі з листівками? — побивався.
— Мені б, Васильку, винести їх з лісу. В Поляні і в Порошкові та в інших селах є люди, які донесуть куди треба.
— Назирай добре, Зузічко, щоб яке зле око не звідало, не вистежило тебе.
Зузічка спинилася й оглянулася.  Над Бігаром, над лісом чорною хмарою стояв дим.
— Значить, ще не погасили,— промовила вона.
Василько бачив по її очах: і вона думає, що та пожежа в лісі по так собі.
— Не буду на машинку чекати, піду пішки до Поляни. А ти вертай до колибки.
Та Василько йшов далі з нею.
— А як наказував вуйко Юра?
— А ми до Шипотика ще не дійшли. Тільки за тим плаєм, що повертає праворуч, він буде. Хіба я не знаю?
— Вертайся,— суворо сказала Зузічка.
— Овва! Люблю, як мені дівчата наказують...
Зузічка поглянула на нього насмішкувато, з пронизливими вогниками в очах.
— Ану, марш мені.
— Та чи я сам того не знаю? Вертаю, вже вертаю...
Зузічка пішла, а він дивився їй услід, а коли швидко й не оглядаючись пішов, то почув її жалібний голос.
— Васильку, з'їжмо на прощання по кілька ягід.— А коли він підбіг до неї, то дівчина, передихнувши, додала: — Щоб добре все зійшло для мене й для тебе.
Вони взяли з кошика по малині й повільно підносили ягідки до губів.
— Тепер розійдемося. Чуєш, Васильку, як пташка красно нам співає на дорогу,— п'єнкавичка.
Він пішов швидко плаєм понад колією, а очима косував по тій стежині, якою вниз подалася Зузічка. Багато знає вона людей, зв'язаних з партизанами. Що було б, якби її схопили?
«Зузічко, пильнуйся. На кожній стежинці бережися, під кожним листочком».
А дими над лісом, де горіло, вже стояли менші й блідіші. Пожежу пригасили. І з чого зайнявся б той ліс над Бігаром? Чи не дітиська розклали в лісі вогонь і не пригасили? Та вони від діда ще вчені, що то не можна. А може, якийсь зайда кинув недопалок, бо свій чи таке вчинить? Знає, що ліс його годує. А може?.. Та чого злітає вгору зараз над Білою Танею якийсь зелений вогник, наче ракета? Той вогник наче опалив Василька.
Хлопець набавив ходи. Там, де спалахкував зелений вогник, лісову гущавину пробило кілька пострілів. Він чекав, що ось-ось ударять гармати, затахкають кулемети. Чи не Червона Армія вже біля Білої Тані?!
Василько зорив з високого берега на потік, понад яким сягала вторована стежка. Постріли потривожили пташок, і пташки злітали.
І він помчав у бік Білої Тані, куди вели стежка й потік. Вже зовсім близько від табору зустрів людей, які робили в лісі і які бігли безстрашно в тому ж напрямку.
Чи вони зважились би підходити до Білої Тані ще годину перед тим?
— Вуйці дорогі, що то є? — запитав Василько.
— А є таке: партизани вистежили, що жандарми подалися з табору гасити пожежу на Бігарі, й напали на табір. Кажуть, що вже перебили варту й забирають усе зі складів. Біжімо допоможемо хлопцям.
«Вуйку Баклай, Шандоре! Чи то не настала година, щоб ми зустрілися?» — подумав хлопець.

3
А Дмитрик, мабуть, знав, що таке має бути, коли покликав дідів і художника за собою. А його, Василька, не взяли, від нього приховали. Як йому стерпіти таке? Але тепер той біль тільки гнав його швидше вперед. Біля табору люди почали боязко оглядатися, роздумувати, чи йти їм далі. А він не з таких. Страху в ньому нема. Він уже бачить край дороги перед табором продуктові склади — «магазини», а біля них людей у цивільному і у військовому. Вони виносять ящики. Напевно, з консервами.
Матінко рідна! Кого ж він бачить біля тих складів? Ораз-гельди. Вуйко Гриць тут порядкує, він дає команду, що і як виносити.
— Вуйку Грицю! То правда, що партизани побили в таборі варту?
— Правда. А ти чого тут, Васильку?
— А я хочу бачити вуйка Баклая і Шандора.
— Іди звідси. Тут може бути зараз бій. Небезпечно. Партизани у засідці на тих жандармів, що пішли гасити пожежу,— тихо каже Оразгельди.
А Василько скрикує:
— Он їх уже ведуть, жандармів!
І дійсно, дорогою партизани вели обеззброєних, з піднятими руками жандармів. Серед тих, що вели, були Дмитрик і Микола. «Ну, погані пірники, і в нас настає свято. Скільки страху нагонили на людей у своїх чорних жандармських мундирах з когутячим чорним пір'ям біля шапок»,— міркує він, і йому хочеться кинути фашистам в обличчя щось різке й гостре.
Чорномундирників вели в табір, за колючий дріт, і Василько подався за ними. Та біля будки, що впиралася у ворота, де завжди раніше стояв вартовий жандарм, тепер стоїть партизан. Він і спинив Василька:
— Чого тобі туди, хлопче?
— А я свій, я партизан. Маю тут вуйка Баклая й Шандора, яких мусили визволити. Не вірите?.. Запитайте он в того партизана, хто я,— і показав рукою на Оразгельди.
Василько розжалобив партизанського вартового, бо той усміхнувся.
— Ото мені партизан. Ну йди вже, пропускаю.
Збившись докупи, ув'язнені слухали, що промовляв до них партизанський ватажок.
Василька вразило: обличчя його дуже скидалося на обличчя Оразгельди. Такі продовгуваті чорні очі, таке ж чорне блискуче волосся, що вибилося з-під кашкета.
— Ми вас визволили,— казав чорнявий командир,— а тепер кожен вирішуй, що робити. Хто йде з нами добивати фашистів, стає праворуч. Хто слабий, не чує в собі сили, а може, й боїться, той стає ліворуч. Червона Армія йде, розбиває всі табори, всі в'язниці. Ми розчинили невільницьку браму на Білій Тані.
Василько слухав ті слова й шукав очима Шандора й вуйка Баклая. Він упізнав тут і Піпаша. І хоч Піпаш добре допікав йому, коли він служив кайманом у колибі, але Василько зрадів, що бачить його живого. А де той бідний Сокул, який робив у Струка, як і Піпаш, і якого разом з ним забрано за те, що стояв за свою працю?
Вуйко Баклаю і Шандоре, де ви?
Він помітив, що Піпаш і Товт стали до тих, хто хотів іти з партизанами, як і більшість із тих, що були в таборі. Лише дуже старі та хворі стояли в роздумах.
Треба найти вуйка Баклая і Шандора.
Василько оббігає тих, що хочуть іти з партизанами. І ось чиясь рука лягає йому на плече.
— Васильку! — А він же обминув того чоловіка з посивілою головою, з бородою й вусами. — Не впізнаєш мене? Се я, вуйко Баклай.
Вибите йому в тюрмі око світить темною ямкою.
— Се ж ти мені там, у лісі, наверху подавав свій голос, а тепер не впізнаєш?.. Шандоре! — гукав він.
Підходить Шандор і кидається цілуватися. Лунає команда: «Хто з партизанами, відійти до казарм!» Піпаш підходить до окупантів і хоче плюнути кожному в обличчя.
— Прийшла, мародери, і на вас кара!
Та партизанський командир спиняє його:
— Самосуду тут не місце.
— Індич?! — кричить Піпаш.— Де жандарм Індич? З'являється  Оразгельди  й  каже  командирові,  який  подібний на нього:
— Група партизанів пішла шукати Індича й повернулася. Який буде наказ?
Василько хоче вловити хвилину, щоб підбігти до Оразгельди й поспитати, чи той старший тут командир не його брат? Та увагу його раптом привернуло інше — хтось закричав:
— Ведуть, ведуть Індича!
Партизани пояснюють, що знайшли його в заростях. Василько вловлює хвилину й підбігає до Оразгельди.
— Вуйку Грицю, а чи той партизанський командир — не ваш брат?
— Ні, Васильку. Той командир, якого партизани кличуть Васею,— казах, а я туркмен.
Більше не вдалося поговорити, бо партизани покидали Білу Танго.
Василько ще не перемовився словом з вуйком Бакласм і Шандором, хоч ішов з ними. Знав, що та розмова просто не вийде. Вона десь мусить бути дуже довга.
Добре йому йти разом з усіма. От тільки немає в нього рушниці. Та й наказ Юри: вернутися до колибки. А як хочеться піти з партизанами, побачити, що буде з жандармами, як їх допитуватимуть, погомоніти з вуйком Баклаєм, з Шандором.

4
Табору в Білій Тані вже нема. Не буде приїздити сюди щоразу Індич в окремому вагончику, не буде наповнятися все довкола тривогою, що тут, серед такої краси, кишить окупантами, як гадами.
Василько ще більше повірив у партизанську силу. Йому здавалося, що кожне дерево й деревце, кожен листок цьому радіють, гойдаються і шелестять: «І ти, і ти партизан».
Сповнений цієї гордості, він вертається до колибки.
Наказ є наказ: він має бути біля неї!
Біля колибки вуйко Юра розклав ватру й ставив гріти воду для кулеші.
— Ідеш? А я, бач, роблю твою роботу. Василько знав, що Юра дорікає.
— Вуйку...— зачав.
— Давно вуйко. Гостя маемо в колибці. Поранило його, як брали Білу Таню. Степанком звати. Ну, мені треба йти. Якби хто зайшов і питав, то будеш казати, що дерево його прибило. Художник сюди скоро надійде, от і будете вдвох порядкувати. Сумно не буде. їсти є що. Партизани з того, що взяли, доста й вам лишили. Можеш ласувати, можеш гоститися. В колибку зараз не лізь. Хлопець загубив багато крові. Рану йому перев'язали, заснув. А сон для здоров'я — найкращі ліки.
Юра пішов і  не  сказав,  коли верне.  І  Василько  зажурився.
Закипіла вода. Він всипав кукурудзяне борошно і сів перед колибкою. Вслухувався у часте дихання пораненого й думав: треба тихо перечекати його довгий сон. Він, Степанко, розплющить очі, а Василько скаже: «Гості мої так солодко спали, а кулеша вже давно чекає. З'їжте, з'їжте на здоровля. Ось я погляну, чи ще чимось не помащу її. Усе ліпше, як мащене».
Закрадалася й турбота, а як-то буде з Індичем?
Та вже вуйко Баклай скаже, хто він такий. Як на Василька, то сам пустив би йому кульку. А що зроблять з ним партизани? Василькові цікаво бачити, як його будуть допитувати. Та він потрібний тут при колибці. На кого б залишили того пораненого партизана?
А що, як хтось чужий сюди загляне? Скоріше всього то міг би бути наглядач. Жандарм зараз побоїться ходити по лісі, а маніпулянт міг би найти причину.
Але той, у кого роблять діди, більше сидить у Поляні. А тепер, як вони розповідали, й він щось хоче добре зробити, щоб заробити ласку в Червоної Армії. Навіть коли б зайшов, коли б догадався, хто в колибці, то не зважився б донести.
Адже до партизанів звідси ближче, як у Поляну. Ліс тепер — то їхній певний дім. І маніпулянт у страху, як-то буде далі. Вже й він не вірить, що Хорті вдержиться. Кажуть діди, що так чемно з ними говорить і сплачує добре, що їм належиться. Певне, тікав би з фашистським військом, якби-то воно вже тікало. А що так скоро буде, Василько певний. У маніпулянта тепер своя турбота. В те зрадницьке діло він не полізе, як і побоїться сюди зайти вовк і ведмідь: ватра горить біля колибки.
Так розмірковував Василько, дивлячись на пораненого.
А ще серцем летів на ту стежину, по якій пішла Зузічка.
Поранений зітхнув, і згадалася Зузічка. Чи донесла вона безпечно листівки?
Ці думки обірвав художник. Він ніс теку, підняв і хвалився нею.
— А знаєш, що тут є? Олівці, фарби й папір,— й, не чекаючи, зрадіє Василько чи ні, запитав: — Ще спить?
Василько кивнув головою.
Художник став на коліна й заглянув у колибку. Довго дивився на пораненого, який спав,— запам'ятовував його обличчя.
— Будемо малювати,— прошепотів він і обернувся до Василька: — І ти будеш? Хочеш учитися малювати?
— Хочу, вуйку.
Художник розчепив теку.
— Бери цей зошит, а ось і олівці. Що хочеш, те і намалюй, а я побачу, що у тебе виходить.
Художник це сказав й наче забув за Василька. Сидячи біля входу в колибку, накреслював олівцем молодого партизана Сте-панка. Василько, мов завмерлий, дивився на художника, від хвилювання не можучи нічого робити: ні сісти, ні піти, ні повернутись. Одне знав: зошит і олівці, що тримає в руках, не випустить, не віддасть нікому.
Але що йому намалювати? Що? Хіба колибу. Колибу й ватру? Ватру й колибу!

ВОГНІ НА ПОЛОНИНІ
1
Вуйко Юра спинився, крикнув пугачем тричі, і наче з-під землі з'явився молодий хлопець: френч жандармський, а кашкет з червоною биндочкою. Василько подивився на дозорця, тоді на Зузічку. А дозорець, мабуть, знайомий з Юрою і з Зузічкою, бо нічого не розпитував, а сказав:
— Прийшли вже, от і добре,—і повів їх у партизанський штаб.
По горі — густий ліс, а під горою дзюрчить потічок. Знали партизани, де вибирати собі місце для стоянки. Як жити людям без води? Колиби невеликі. Зузічка шепнула: «Крайня — штабна».
Партизанів мало. Вони робили дивну роботу: в'язали дрова у в'язанки.
— Нащо вони це роблять? — запитав Василько.
Вуйко Юра усміхнувся, а Зузічка турнула його в плече.
— Ач, цікавий!
З штабного куреня вийшов партизанський командир у кубанській шапці.
Він розпитав про Степанкове здоров'я і чи Василько не голоден.
— Рідко ріжемо таких бичків, як нам привела Зузічка,— сказав,— але можемо нагодувати.
— Ми ситі,— відповіли хлопці.
— Тоді за роботу,— промовив командир.— Наробиш з дерева пищалок. Юра казав, що вмієш їх робити.
— Вміє, вміє,— підтакував Юра.
— Як треба, то я вам хоч тисячу витешу,— обізвався хлопець. Він відчув себе впевненим і сміливим: — Скажіте, а Шандор і вуйко Баклай що роблять?
І тоді партизанський командир промовив:
— Ходімте зі мною на партизанську присягу.
Він повів їх лісом на велику галяву. Тут шеренгою стояли люди. В першому ряду — вуйко Баклай і Шандор.
— І я з ними присягну,— вихопився Василько. Партизанський командир дозволив:
— Ставай...
Пролунало:
— Струнко!
Зачитували слова присяги, і Василько повторював за партизанським командиром: «Хто порушить партизанський закон...» А ліс шумів і шумів  навколо, наче повторював теж ті священні  слова.

2
Скільки вогнів він запам'ятав на своєму житті? Перший, який блискає в печі, коли зима шкірить у віконця свої білі зуби. Дорогий, повний надії хатній вогник. А потім були інші, коло яких він грівся, як пішов з дому.
Хіба забудеться ватра, яку розкладав тепер у Шипоті біля колибки? Намріявся він біля неї.
А ті вогні, що бачить зараз квадратами і які вже з годину палають на полонині?
Василько аж тепер збагнув, навіщо партизани в'язали дрова. Прилетить із Великої землі літак. А може, на ньому прилетить його батько? Може, партизанський командир про це  знав, та передчасно не хотів йому казати. Партизанська дисципліна перш за все.
Але що це? Незвичайні вогні гаснуть. Ніякий літак не прилетів. Віє прохолодним вітром з полонини, і ліс наче сповнений чорним мороком.
Тривожно запищали пищалки: краєм лісу йде вороже військо.
Погасли вогні. Вуйко Юра відсилає кудись Зузічку, а Василька веде за собою.
Біля густого різнолісся, що позасівалося на давнім зрубі, він тричі сплеснув у долоні. Виринула постать партизанського вартового. Юра тихенько щось сказав йому, а вже він повів їх на те саме місце, яке називали партизанським штабом.
Ввійшли в командирську колибу. Тут сидів командир, а на плащ-наметі лежав партизан з перев'язаною ногою.
Юра сповістив про небезпеку, і командир сказав:
— Залишаю тебе, Васильку, тут, при рації,— й показав на таке, як приймач.— Радист вивихнув ногу, коли вчора приземлявся. Будеш робити те, що тобі скаже. Він — наші вуха й очі.
Коли вони залишилися вдвох, радист промовив:
— Васильком   тебе?..   Принеси  мені,   Васильку,   свіжої   води.
— Я миттю принесу вам.
— Ти не викай,  а клич мене просто  Гришею чи  Григорієм. -— Та ви ж старший за мене.
В партизанському таборі мовби все вимерло. Де вуйко Юра, де Оразгельди, де Микола, де всі, кого він тут знав? Наче розтанули в цьому густому лісі.
Потік голосно дзюркотав, і хлопець набирав у казанок дзюркотливу воду — живу.

3
Тепер його найбільше цікавила скринька, схожа на приймача, яка стояла на триніжках. Не наважувався спочатку розпитувати в Гриші, але коли приніс йому води й коли Гриша напився, то так звернувся до нього:
— Бачу, що смакує вам наша вода?
— Вперше напивсь гірської,— відповів Гриша.
Він  промовляв  російською  мовою,  та  Василько  ще  відторік, коли почув її вперше від Оразгельди, навчився розуміти. Гриша добре спостеріг, що бентежило хлопця.
— Рація тебе цікавить, еге ж?
— Еге ж.
— Ось ми будемо з тобою слухати Москву. Ясно? Але поки це буде, подай-но речовий мішок.
Василькові не треба двічі повторювати.
Гриша добув консервну банку і, відкривши її, наклав для Василька на хліб м'ясо з горохом. Ця їжа була як справжні ласощі. Хлопець поїв і запитав:
— А на літаку страшно?..
— Питаєш, чи не страшно стрибати? Я страх відчував перед польотом, а вже як літак загудів, ніякого страху не було. Ну, підкріпився, тоді притягли до мене оте, що стоїть на триніжках.
Василькові  перехопило  дух.   Він  підставив  до   Гриші  схоже ва приймача, а тоді підніс два зелених ящички. Гриша довго оглядав апаратуру.
— То зараз не буде ніякої розмови? — спитав розчаровано Василько.
— А не буде. На все свій час. Завалюйся на бокову.
— Але ж я маю вас сторожити.
— А я бачу, що сон тебе ой, ой, як валить.
У Гриші голос такий теплий і спокійний. Він мовби заколисує, і Василько вже не перечить, приліг. І сон зразу притис його до землі. І сниться йому, що йде з Зузічкою до Ракової ями в надії найти гогоци.
«Тук-тук-тук...» Василько розплющив очі й прокинувся. Де він, що це стукає?
Сидить партизанський командир, Гриша в якихось навушниках.
У його руках олівець і папір. І тиша, тиша навколо... «Тук-тук...» — А олівець у Гришиній руці: «Скрип-рип».
«Чого ж я заснув»,— дорікає собі Василько.
— От і поговорили,— каже командир, держачи аркушик, списаний Гришею.
— Отак поговорили, без голосу? — питається Василько й стає на ноги.
— Це, Васильку, особлива наука — розмовляти з цією машинкою,— каже партизанський командир.— Схочеш — навчишся. Гриша тебе навчить. Іди до потоку, вмивайся, а тоді на кухню. Гриші принесеш сніданок і собі візьмеш. Бачиш, як тобі повезло у нас. Облаву ми відбили, нова підступити не наважиться, так що можеш тут у нас і помалювати. Художник тебе розхвалював.
Василько злякався, що командир зараз скаже: «Ану покажи мені своє малювання». А що він міг би показати, що? Ватра й колибка в нього не вийшли. Вуйко Федь порадив змалювати горщика. І горщик не вийшов. Тому хлопець швиденько вистрибнув з колиби, щоб вмитися й нести Гриші сніданок.
В партизанському таборі людно. Василькові хочеться з усіма привітатися, але його чомусь наче не помічають. Навіть вуйко
Юра не помічає. Він загортає когось у плащ-намет, і Оразгельди киває Василькові, щоб підійшов до них.
— Іди, хлопчику, попрощайся з художником. Тяжко його поранили. Усе хотів тобі щось сказати, як ми його несли сюди. Не дожив.

Розмотуй швидко і закидай антену на дерево,— наказав Гриша Василькові.
«Тук-тук-тук...»
Василько слухав це, як музику.
Через якихось півгодини, щойно закінчив Гриша вести розмову з Великою землею, а Василько метнувся змотувати антену, перед колибою з'явився вуйко Юра.
— Ну, скуштував уже трохи партизанського життя? — питався.— Ще тобі, хлопче, можна сказати, повезло, що ти не трапив у такі завороти, коли ніколи кричати, ні мамку кликати, щоб помогла. А все тут може статися. Але ж ти хотів бути партизаном,— то будь таким, як Довбуш. Ось на тобі кептар — Зузічка передала, щоб грів тебе, бо ночі вже тут ой, ой, які можуть бути студені.
Зузічка передала? Як же їй дякувати? І він не зважувався взяти того кептаря, якого передала Зузічка.
— І де вона його дістала? — спитав.
— А вже десь дістала. Хіба мало добрих людей?

ЗУЗІЧКА-ПАРТИЗАНКА
1
У кожного в житті є своя дорога. З неї не зминути. Він знав: мусить іти своєю дорогою. Сказано збиратися, зібрався, і вони з Зузічкою відходять нижче й нижче, покидаючи гори. Дістатися б швидше в село Порошково і передати Тимканичу те, що несуть. А несуть вони зовсім не гриби. Гриби — це так, про людське око. Під грибами в кошиках — тол. За таку ношу могла бути і в'язниця, і смерть.
Якби їх перестріто, мали казати, що вибралися в Перечин на ринок.
Бийводиця в потоці нашу-мовувала: «Йдіть стежкою, йдіть...»
Василькові привиділося, що течія-бийводиця справді так нашу-мовуе. Він сказав це Зузічці. Дівчина засміялася, її сміх задзвенів радістю.
Над Воєводиною — могила вуйка Федя. Поставали над нею. Нема, пропав дівочий сміх, а у Василькових очах заблищали сльози. ВоНи текли по обличчю. Зузічка подивилася на нього, а в самої очі теж сумні.
— Не плач, як є війна, то все комусь випадає гинути. А ті, котрі лишаються, мають пам'ятати їх.
Вона поцілувала Василька й кінчиком свого фартушка витирала йому сльози.
— Не плач: Червона Армія вже близько. Ще найдеться кому тебе вчити малювати.
Стежка в горах веде з горбка на горбок, крутиться над проваллями, пролягає через глибокі вивороти.
Чим нижче сходили, тим дужче кошлатилися тумани. То був добрий знак: тумани тягнуться до землі — скоро вигляне сонце. Та хтозна, що зараз ліпше для них: чи той сивий туман, що позастрявав за кожним кущем, чи сонце?
У тумані-сивунці їх не видно. Але у ньому вони далеко бачити не можуть.
Вибралися з лісу, Зузічка повела на стежину, що бігла на Порошково, а назустріч — мадярські вояки.
Василько перший подав голос і шепнув Зузічці:
— Не бійся.
Вояків обігнав велосипедист.
— Лісник,— сказала Зузічка й кинулася до нього: — Йовнонот киванок! (Доброго здоров'я! (Мадярськ.)
І їй відповіли:
— Добрий день!
Зузічка жартівливо зацокотіла своїм голоском:
— Подаємо вам свій голос. їдьте, будьте ласкаві, так, щоб на нас не наїхали. Такий же туман, така біла темінь навколо.
Лісник зіскочив з велосипеда, і, коли вони порівнялися, Зузічка не перестала весело щебетати по-мадярському. Треба, щоб жовніри чули і розуміли, що гайник її знає. І Зузічка хвалилася перед ним, яких-то файних грибів вдалося назбирати. А хлопець отой в лісі гараздує, хоче на грибах у Перечині заробити. А ідуть вони так, щоб не обійти Порошково, бо звідти все хтось возом їде на Перечин, то, може, і їх підвезе.
Наблизилися мадярські солдати; Василько подумав: коли захочуть обшукати їх, він побіжить.
А окупанти, бачачи лісника й дівчину, які безтурботно розмовляють, навіть не зупинилися. Лісник побажав доброї дороги й сів на велосипед.
— Запам'ятаймо, Васильку, цей день, бо нам поталанило,— промовила Зузічка. Вона всміхнулася, її усмішка була як сонце.
— А ти до гайника так щебетала, так вистрілювала його очима.
— Кажеш, вистрілювала очима? Як-то, як-то робити?
— Мене питаєш? В тебе то дуже файно виходить. З тобою нас ніяка біда не візьме.

2
Біда не проминула. Він лежить у шопі Тимканича в пахучому сіні зі своїм невідступним питанням: «Що, що із Зузічкою?» Тим-канич, мабуть, подався, щоб про те розвідати, залишивши його. В сіні тепло, але хочеться вибігти звідси надвір, най би вітер його бив, най би гнав уперед тим полем, в яке кинулася Зузічка. Це сталося поблизу Порошкова. Жандарми вийшли з туману, зачали гукати: «Хто йде? Стій!» — Зузічка метнулася в один бік, а він у другий.
Біг,   пригинаючись,   між   корчами:   пахнуло — тьохнула   куля.
Туман сховав його. А жандарми погналися за Зузічкою.
Василько передав Тимканичу тол і розповів, як у них вийшло з Зузічкою. Тимканич посмутнів, нахмурився і зачинив за собою шопу.
І от йому здається, що він дуже довго, ціле своє життя лежить у тій шопі, з тою пекучою тривогою, якій нема й не буде ніколи кінця.
«Але на все в світі є початок і кінець. Тільки над часом немає»,— казав колись йому батько. От і на його тривогу прийшов кінець, бо зайшов уже зовсім надвечір у шопу Тимканич. Та не знати, чи то буде край його тривозі, чи новий початок, коли почує, що Тимканич йому скаже.
— Ну, як тобі тут ведеться, хлопче? Знудився чекати?
— Правду кажете, вуйку.
— Не буду критися, Васильку. Нашу Зузічку поранили. Виходить, за тобою не побігли, а за нею. Тільки коли впала, наздогнали. А її кошика з грибами й з толом не знайшли. Зузічка приховала кошика під межу ще до того, як її наздогнала куля.
— Де вона? Де Зузічка? Я хочу до неї! — заквапився хлопець.
— Того я тобі не скажу,— обізвався Тимканич.— Мені оповідали, що ти вишколений, отож збирайся в дорогу.
Хата Тимканича білена, але не під соломою, як то в Недю-лички в Поляні, а вкрита драницями. Як-не-як, а Тимканич був при роботі й при домі. Зразу глянувши на хату, видко було, що є чоловіча рука в господарстві.
Тут чекав Іванчо, який було прийняв його і дідів на нічліг у касарні.
— Бачиш, знову стрічаємося,— сказав він.— На фабрику ти не приходиш, то я тебе і в Порошкові найшов.
А Василько, слухаючи це, кивав головою, як старий.
— А тепер слухай добре: окупанти видали наказа, щоб лісники знесли на лісництво у Кам'янці свою зброю. Те вони мають зробити до завтра пополудйі. У партизанів на таке голод. Передаси цю новину в штаб.
— Переночує, а вдосвіта й піде,— вставив Тимканич.
— Я і вночі ходив лісами, дорогу втраплю. Як треба скорше передати, то я готовий іти до лісу.
Але Тимканич стояв на своєму.
Йому треба було передати в штаб і таке: мадярська військова частина замінувала фабрику, щоб знищити, коли відступатимуть, а робітники ці міни повивозили й заховали в зворі за п'ять кілометрів від села Заріччя.
Ще й таку недобру вість мав донести: священик у Поляні зовсім збаламутив Недюличку. Вбив їй у голову, що партизани — то сатанинські посланці і їх треба нищити. Хто б не появився в її хаті, навіть чоловік, про те мусить зараз же повідомити йому. А чоловік Недюлички, хто те знає, мозкс статися, що захоче побувати вдома, побачити жінку, дітей — і в рідній хаті потрапить у пастку.
Коли вони скінчили балачку, через поріг увійшла висока жінка, запнута у велику чорну хустку. В руках вона тримала кошика, виповйеного ожиною. По тому, як ввійшла, як поставила дінерку, Василько догадався, що то дружина Тимканича. Вона постояла й тяжко видихнула:
— Зушка, Зузічка померла. Тяжко була поранена. Вбили, вбили її,— і заридала.
Ці слова і жіноче ридання обернули Василька в кам'яний стовп.
А Тимканич показував на нього й казав:
— У того хлопця, Анно, теж стріляли. Він разом із Зушкою йшов з лісу.

3
Світало, а Василько доходив до потічка, який учора жебонів бийводицею: «Ідіть стежкою, йдіть...»  обом — йому і Зузічці. Потічок жебонить і нині. Але не так, як учора. Не так. Шумить ліс, а йому здається: хтось сміється й кричить у вухо: «Ти йдеш у звір, а ми на лопатку. А ти не хочеш повеселитися біля Зушки? Які ж то сміхи ми там будемо чинити!»
Чи не смерть, чи не чорти кричать?
Але він чує голос Зузічки: «Та хіба то справляють лопатку по мені? Та чи мене могли б убити, коли я скрізь, скрізь живу: у небі, в тих гогоцах, які ти шукав на полонині і не знайшов. Знайдеш, і то буду я, Васильку! Я є і в тій бийводиці, що ми з тобою її слухали. Йди, йди ж...»
Холодний піт проймає все його тіло. Василькові лячно. А ліс шумить, шумить.
Спотілий, в порваній сорочці, добився до партизанського табору.
Командир його побачив і сказав:
— Треба тобі пошити сорочку з парашута. З парашута не скоро порветься.

4
Вже розіклали багаття конвертом і посередині поклали п'яте. Вогнищ мало бути п'ять. Василько тримався вуйка Юри.
— Ось над цим п'ятим ми сьогодні будемо вимахувати плащ-наметом,— пояснив Юра.— Так Гриша умовився по рації. Мадярське військо як і запалить свої вогнища, то не докумекає, що ми робимо. А пілот знатиме, де викинути і людей, і вантаж.
Коло вогнищ були партизани, яких Василько добре знав. Степанко після поранення на Білій Тані вже встав на ноги. Хоч він ще з перев'язаною головою, та лунко подає голос:
— У нас усе готове?!
Вони дивилися на небо і слухали цей безмежний, холодний простір,  всипаний   зірками.   Кожна   зірка   ніби   всміхалася   їм.
— Летять, летять! Я чую, що то вони, хоч очима ще їх не бачу,— вигукнув Юра.
— Правда, що наші, вміємо їх розпізнавати,— докинув Степанко.— Ану, Васильку, помахаємо плащ-наметом.
І вони почали вимахувати плащ-наметом над вогнищем.
Літаки гули, їх вже було видно. Спалахнула зелена ракета, а незабаром над полониною з'явилися парашути. Вітер зносив їх на ліс.
Партизани розсіялися по полонині. Василько теж побіг.
— Сюди! — гукнув йому Юра.
Партизани побачили високого кремезного парашутиста.
— Ледве мене парашут утримав, такого довжелезного,— жартував він.
Партизанський   командир   потис   йому   руку.   Вони   обнялися. Збиралися інші парашутисти, які щасливо приземлилися.
— Чи всі? — запитав високий і кремезний.
— Нема, комісаре, двох дівчат і Данюка,— відповів партизанський командир.
Василько не дочув, що названо Данюка. А це ж таке прізвище, як і в нього.
Юрі наказано шукати, кого не долічилися. Василько не відходив од вуйка.
Шукачів поділено на три групки. Одного партизана залишено під сосною, щоб час від часу світив ліхтариком, даючи знати, куди мають зійтися через дві години.
Ніч у лісі темна. А тут ще й зорі поховалися.
Василькові почулося, наче хтось закричав. Спинилися, почали прислухатись.
— Ні, Васильку, то струмок б'ється об каміння,— сказав Юра.
Заглядали за дерева й за кущі, вслухалися в хащі.   Коли-не-коли Юра світив своїм ліхтариком.
Ніхто не траплявся. Нікого не могли знайти.
Пішли краєм полонини, криволіссям.
Їх перепинило світло ліхтарика — блиснуло прямо в очі.
— Юро, ти? — запитав чийсь голос.
Ліхтарик погас.
Тепер Юра засвітив свій.
— Данюк? Як ми тебе довго чекали. Василько стояв і не знав, що йому робити.
— А ось і твій син, Данюк.
Чом,  чом  того  не   бачать  мама,  Зузічка,   Оденка?   Василько не може вимовити: «Неньо мій, неньо»,— і ридає. А батько каже:
— І в такі важкі дні війни ходить щастя по землі. Чи то міг би я собі так намріяти. чи надумати, що вас перших зустріну на рідній землі?

ПРОЩАЙ, ПОЛОНИНО!
1
Василько в чоботях, червона стрічка на кресані.
— Ти наче виріс,— усміхається Гриша.— Берися за антену.
Хлопцеві хочеться бути біля батька. І смуток роздирає його серце.
Сивий туман розсіявся по землі.
Гриша примостився коло рації, щоб йому було зручно вистукувати ключем. А Василько думав: коли радист скінчить розмову, то попросить навчити стріляти з того пістолета, що йому подарували. Щоб неньо вже побачив, як він уміє стріляти.
В  колибу  зайшов  партизанський командир, щоб узяти з Гришиних рук нові відомості. І в ту ж таки хвилину вбіг вістовий.
— Окупанти повзуть сюди з собаками! — випалив він.
Командир наказав Гриші припинити передачу, заховати рацію.
Поки Василько з Гришею поралися з рацією, партизанський табір лаштувався до бою. Відступати не було куди.
— Коли б дійшлося до найгіршого, ми будемо битися до передостанньої кулі, а остання — собі,— кинув Гршна.
— Я ж не вмію добре стріляти. Я ще не стріляв,— забідкався Василько. Він тримав у руках пістолетик і не знав, що з ним робити.
Зоддалік почулися постріли. Вибухнула граната.
— Тобі не можна вмирати, Васильку. Ти будеш жити,— чітко промовив кожне слово Гриша.
У таборі заворушилося, піднялося на ноги, ожило.
А день почався такий погожий. Високі буки, припалі осіннім брунатоцвітом, пашіли сонцем. Під буками заманливо стояли в капелюшиках гриби, світилася червонолиста кущаста горобина, а на ожинах звисали чорні ягоди. З полонини віяв теплий вітер.
Василько виглянув з колиби й наче побачив  це все уперше.
Загін за загоном відходили з табору туди, де чулися постріли, де строчили автомати й кулемети.
«Ні, ні, фашисти сюди не прийдуть. Фашистів сюди не пустять. І я, і Гриша будемо жити. Мій неньо, вуйко Юра, партизани сюди фашистів не допустять»,— думав Василько.
Бій тривав до вечора.
А коли запала темна ніч, загони поверталися. Кого Василько чекав — дочекався. І то не мрія, не сон: він почув рідний голос. Батько казав партизанському командирові, що чужинці зазнали значних втрат. А особливо вони налякалися, коли їхня група зайшла і вдарила з тилу. Вороги розгубилися і в паніці зачали стріляти в своїх. Але й партизани мають втрати. Загинуло шістнадцять чоловік, переважно місцевих людей, які, напевне, ще не встигли вишколитись, бо почали своє бойове життя недавно.
Загони зібралися, й пролунала команда — в похід. Партизани рушили на новий постій.
Цей перехід був нелегкий.
Тягнулася ніч, їй не було кінця, як і цьому їхньому переходові, як і лісу навколо. Скільки-то вони вже йдуть і не спочивають. Та коли б сіли, то, певне, вже б не встали. І це розумів партизанський командир, що веде їх і веде. Коли-то, коли проріжеться світанок?
Але коли й затріпотів між буковим листям сірими лелітками, увінчаний пташиним щебетанням, і тоді ще не спинялися.
Завидніла висока гора, наче вийнята з-поміж інших карпатських гір. Тоді почувся шепіт: «Скоро, скоро вже буде спочинок».
— Неньо, а чи знаєте, що то за гора перед нами? — запитав Василько в батька.
— Гостра, Васильку,— відповів батько.— Думаю, що під нею ми й спинимося. Потерпи, моє дитятко, потерпи, знаю, що ніженьки заболіли в тебе.
Василька дуже розчулили батькові слова. Йому схотілося бути «дитятком», яке б несли, бо вже ледве волік ноги. Під горою Гострою спинилися.
— Всім загонам будувати курені! — почув Василько наче крізь сон.
Гришу несли на носилках. Опустили на землю, і він заходився коло рації.
— А де мій помічник, де Василько? Рація без нього не заговорить,— пожартував він.
— Неню, мені треба викинути антену,— проказав, похитуючись, хлопець.
З антеною впоралися без нього. Проте він чув, як командир надиктовував Гриші: «Великим з'єднанням окупанти вели цілоденний бій. Ми вийшли з бою, несучи поранених і вантаж. Моральний стан відмінний, присланих людей знайшов, боєприпасів нема, терміново висилайте».

2
Тепер найбільше докучали голод, тиша і чекання. На голод була рада: вода. І коли Василькові вже нестерпно смоктало під грудьми, він спускався до потоку. Гриші й дівчатам з літака приносив у казанку.
А під вечір голод ставав нечутний, хоч два дні ніхто не мав і крихти хліба в роті.
Фашисти кинули в гори чималі сили, і партизани запекло відбивалися, не допускаючи ворогів до свого постою.
В таборі залишилися радист, поранені, санітарки й невелика охорона.
На третій день їм підкинуто трохи сала. Здавалося, салом запахло все довкола, бо його шкварили.
Гриша застеріг Василька не налягати на сало без хліба. Хлопець послухався.
З Великої землі нічого нового поки що Гриші пе передали. Командир щоразу тепер був біля них, коли вони виходили в ефір. Та щоразу відповідь: «Чекайте повідомлення». Те чекання дуже непокоїло.
І все ж у тій нудоті, в тому чеканні діждалися малої радості: Степанко привів до їхнього куреня вуйка Юру, Оразгельди, Миколу, обох дідів. Радість спалахнула на хлопчачому обличчі.
— Вуйку Юра, діду Матію і ви, ви? — видивлявся на Козуряка.
Шкода, що немає тут вуйка Андрія, Оленки і вуйка Баклая і Шандора. Якби зійшлися тут усі, як сходились колись там, на горі, біля його рідної хати на Рахівщині. А діди? Якими партизанами вони будуть? Чи не кулешу варитимуть для всіх? Ну, це вміють вони добре робити. А стріляти?..
Він так розганявся думками, забуваючи, що й сам ні разу не скористався своїм пістолетом. Степанко, що привів сюди дідів, казав:
— Дячити маємо їм, що принесли нам малаю. Так що заговоріть раніше хоч трохи свій голод, аби розмова була веселіша. Ваша частка з ними, їжте. А решту вже діліть на всіх. По ку-сеню,  а всім.  І  я піду за своїм.  На  тім прощаюся  з  вами.
— Царський у нас буде зараз обід. І це завдяки вам,— казав Гриша, звертаючись до діда Матія.
А дід Козуряк, дивлячись на Василька, хитренько підморгнув
йому.
— Ми тобі й твого горщика принесли. Може, захочеш його малювати?
Хлопець завмер. Щось дуже радісне й смутне торкнулося до його серця. І так захотілося йому взяти той горщик, притиснути до грудей, побігти кудись подалі в ліс, сісти під деревом і розмовляти, розмовляти думками з ним. Він наче розмовляв би з вуйком Федем, із Зузічкою. Та пересилив себе. Не сказав: «Дайте мені, дайте скоріше сей горщик, най хоч подивлюся на нього»,— а промовив спокійно:
— Принесли його, дідусю, і добре. Тримайте поки в себе. А я маю свою дисципліну.
І побачив, як запромінилися очі в Оразгельди, який до того не промовив ні жодного слова, а мовчки спостерігав за ним. І Василько хотів сказати йому: «Бачите, добре пішла для мене ваша наука».

3
Найнестерпніше зараз для нього те, що він біля рації, як глухий. А йому ж так хочеться знати, яка розмова була зараз з Великою землею. А про неї знають тільки Гриша й командир. Знають і мовчать. Хоч вони мовчать, та очі світяться — веселі. Мабуть, прилетять літаки, прибуде допомога,— здогадується малий партизан.
— Дочекалися,— каже командир ї збирається відходити. Василько вже напевно знає, що таки прилетять літаки, що їх зустрічатимуть на полонині.
— Дозвольте звернутися до вас з проханням,— шепоче.
— Дозволяю.
— Візьміть мене на полонину, як будуть світити вогні тому самольоту. Бо як відійдемо звідси, то вже хтозна, коли я ту полонину і побачу.
Командир суворо скинув на нього оком.
— А чи знаєш, що там небезпека на кожному кроці? Он війська окупантів знову багато підходить. А тобі заманулась полонина. Твоє діло зараз бути тут, біля Гриші. Такий мій наказ. Ну, як уже тобі так занудилося, то просись піти до батька. Він скоро повернеться з завдання. З його групи вже повернулися. Доброї їжі нам принесли. Кухарі партизанську юшку з м'ясом варять. До батька не просишся, полонина тобі в голові. Йди заночуєш з батьком. А вранці щоб був біля Гриші.
Василько стояв наструнений.
Якщо його не беруть, то він сам піде, сам. Здійметься на гору Гостру...
Командир пішов твердою ходою. Чоботи гуп-гуп.
«Ой, не те я думаю»,— сказав сам собі Василько. А Гриша, який чув його розмову з командиром, ласкаво звернувся до нього:
— Йди до неня, хлопчику.
Василько побачив батька в гурті вуйка Юри, Оразгельди, Степана й дідів.
Вони сиділи на купи сухого листя, розмовляли й не помітили, хто підступає до них.
— Чи сподівався ти, джан Васильку, що ми отут усі так пострічаємося? — почав Оразгельди, угледівши його.
— Не сподівався,— серйозно відповів хлопець.
— Шкода, що не бачить того Оленка. Вірна помічничка нам зула,— додав вуйко Юра.
Певне, Оразгельди і Юра нарозповідали батькові, як він з Оленкою допомагали їм на Рахівщині. Василько це бачив по захоплених очах неня.
— Випало нам так, сину,— сказав батько,— що тепер будемо разом воювати. Доля до нас поки була ласкава, ми живі. Щоб живі й додому вернулися, щоб мама нас зустріла. А зараз, як ти молодший, то візьми два казанки та принеси нам партизанської юшки.
За юшкою з ним пішов і Степанко з двома казанками, бо треба було принести їжу і для дідів. Василькові полегшало на серці, цо не йде сам.
— Ну, що там такого цікавого неньо нарозказував вам? — запитав у Степанка.
— Ти ще мало прожив. Не знаєш, що коли люди довго не бачились, та знову зустрілися, то більше дивляться один на одного й мовчать. Була якась скупа розмова між нами про се і те, а більше раділи, що сидимо на своїй землі, що дивимося один на одного.
Вони принесли чотири казанки юшки. Випало по одному казанку на двох. Він їв з одного казанка з батьком, Юра з Оразгельди...
Всі  хвалили  юшку,   ніби   нічого   смачнішого   ніколи   не   їли.
Поївши, зразу ж почали й укладатись. Кожному сон тепер був наймиліший. Густий ліс і партизанські вартові будуть на чатах.
Василько з батьком, Юрою та Оразгельди примостилися під широким буком. Трохи далі полягали діди. Вуйко Юра та Оразгельди захотіли, щоб Василько з батьком лягли між ними.
— Тебе, Іване, буду гріти за те, що повернувся, що не забув за нас,— промовив вуйко Юра до старшого Данюка.
— А я, Васильку, лягаю біля тебе. Хочу, щоб моє серце чуло твоє. А разом нам обом тепло буде,— сказав Оразгельди.
Хоч вереснева ніч прохолодна, але вона не могла їх заморозити.
Батько оповідав, що коли закарпатці переходили свої гори й дісталися на радянську землю, то їм було нелегко. Всякого довелося звідати — і холоду і голоду.
Нестерпний біль стиснув Василькові серце. Сон не брав. Підвівся й сів. Біль його підняв.
— Неню, неню! Я все чув, що ви казали.
— Спи, сину, спи,— і батько пригорнув його до своїх грудей. Василько чув, як б'ється неневе серце, і йому ввижалася мама,
яка їх чекає й не може дочекатися.
Малому хотілося розповісти таткові про художника, який вчив його малювати, про Зузічку, з якою вони несли тол. Скінчиться війна, він буде вчитися на художника. Він усіх-усіх намалює, щоб люди їх не забували.
Коли прокинувся, то побачив, що лежить сам під сардачиною. Діди будували колибку. Рвучко підхопився на ноги.
— Не спиться? — запитав дід Матій.
— Мені до штабу треба,— поважно відповів Василько.— Перекажете неневі, де я дівся, щоб не шукав. Мені дозволили тільки переночувати з ненем.

4
Він уже ніби й забув, що на світі є жандарми. Таж то тяжко й подумати: спускатися з гір і з'являтися перед очі жандармів. І це тоді, як тут, серед партизанів, він почував себе так безпечно. Вже запахла йому воля. Адже Червона Армія десь біля Санока. Ось-ось вона ввійде в Карпати, а тут на станції його могли б за-тюрмити й заслати в Німеччину.
Він тут має радість — з батьком зустрівся. Він тут вільний птах, і ніхто над ним не кепкує, люблять його.
На пеньку сиділа санітарка Цала й щось шила.
— Ви все при роботі? — запитав Василько дівчину.
— А ти не здогадуєшся і не здогадаєшся, що роблю. Дошиваю тобі сорочку,— раптом сказала вона.
Василько закліпав очима. Цала, майже незнайома, а рідніша рідної. Як їй віддячити?
Сорочка майже була готова, треба було її тільки підрубити. Цала показала йому, як робити такі дрібненькі стьоги, щоб то виглядало, наче машиною шито. Він дивився на Цалині руки. Хотілося їх поцілувати.
Цала — грузинка. Шила йому сорочку й розповідала про своє гірське село в Грузії, де вона, закінчивши медичну школу, працювала зі своїм чоловіком-лікарем. Війна розлучила їх. Чоловік загинув у прифронтовому шпиталі, а вона стала санітаркою-партизаякою.
— Я буду сумувати за тобою, Васильку, коли відійдеш від нас,— промовила Цала.— Може, нам не доведеться надалі бачитись. Але знай, що коли скінчиться війна і я залишусь жива, то приїду у ваші краї, навідаю тебе і заберу в гості у наші гори.
Вона підрубила сорочку, і вони пішли до потоку. Скинувши стару, Василько вмивався. Нова сорочка лежала на камінні, а стару Цала прала.
У новій сорочці з парашута збирався Василько в нову дорогу.
Партизани набирали в мішки тол. Групою мав командувати Іван Данюк. І Василько в цій групі.
Пора відходити. Василько забігає до Гриші. Гриша простягує йому свою руку.
— Милий ти став моєму серцю, хлопчику. Серце моє воліло б усе з тобою бути разом. Брата я не маю, ні сестри. За найріднішого був ти мені...
Василько взяв на плечі свої бесаги. Загін — батько, вуйко Юра та діди — рушив. Перед вів Козуряк. З верховин — на доли.
Ніч була темна й холодна. Спустяться з гір, підкладатимуть тол і рватимуть залізничну колію.
— Ліси й дороги тутешні добре знаєте? — розпитував у Козу-ряка батько.
— Йой! Та чому мені не знати? З малих літ уже по заробітках ходив. Скільки того дерева я тут переваляв.
— От і добре.
І вони йшли далі.
Світанок зустрів їх на узліссі.
Василько оглянувся й побачив Руну. Всі пташки, що залишились зимувати, здавалося, защебетали, і в їхньому щебеті чувся йому живий голос матері.
— Скидай, сину, бесаги,— сказав батько.— Провідаєш нам дорогу. Будь обачний на станції.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky