Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
НОРВЕЗЬКИЙ КІТ У НАМИСТІ


Хто з вас чув про африканського папугу жако чи бачив норвезького кота ... в намисті? А може, бував колись у хаті, де живуть страхи? Ні? Тоді запрошуємо вас до цієї надзвичайно доброї, зворушливої, усміхненої, трохи таємничої книжки і обіцяємо: ви не пошкодуєте.

НОРВЕЗЬКИЙ КІТ У НАМИСТІ
Дивно виходить: де та Норвегія, а де — наше село...
А в нашому селі — у мене! — справжній норвезький кіт!
Отака несподівана історія вийшла.
Почалася ж вона зовсім звичайно. Коли батько їхав до Києва, то я й не знав, що історія вже починається. Батько завжди мені щось таке привозить з поїздок. То казки, то цукерки, то іграшки. Але — щоб кота!..
І не простого, не такого, яких повнісінько гасає по селі з задертими хвостами, а саме норвезького. Те навіть і не снилося, і не уявлялося.
Кіт був зовсім малесенький. Ще котеня. Він перелякано дивився на мене й тонесенько нявчав.
— Їсти хоче,— сказала мама.
— Та й незвично йому на новому місці,— додав батько.
— Зараз дам йому ковбаси,— кинувся я до холодильника.
— Він її ще не їсть,— зупинив мене батько.— Молочка б йому.
Налили в блюдце молоко. Але котеня ніяк не хотіло підходити до нього. Воно розгублено розглядалося на всі боки. І його різних кольорів шерсть стояла на ньому сторчма. Певно, з переляку.
— Що, дурненьке, що? — ласкаво запитав я його і погладив.
Воно вдячно подивилося на мене й потерлося об руку.
— Бач, визнає тебе своїм хазяїном! —усміхнувся батько.
І тут до хати вскочив Пух. Ми спершу й не зрозуміли, чому він такий сердитий, чому аж пирхає. Вже пізніше мама пояснила: дуже не сподобалося йому, що тут з'явився ще один кіт. Наш Пух був з тим зовсім не згоден.
Пам'ятаю, Пух тоді довгенько кружеляв біля норвезького котеняти й сердито світив на нього очима. А коли я взяв кошеня на руки, він подивився на мене так, мовби я завдав йому великої образи.
Кілька днів Пух не підходив ні до котеняти, ні до мене. Навіть до хати рідко заходив. Раніше він цілими днями висиджував або на килимку біля плити, або на порозі і тихо муркотів. Але коли почалися дощі, він знову влігся на килимок. На кошеня жодного разу не глянув. Мовби його й зовсім тут не було. Та воно не згодилося з Пуховою поведінкою. Вистрибом кинулося до нього й завмерло перед його заплющеними очима. Тільки вуха настовбурчило і хвостом махає.
Пух розплющив очі та й подивився на кошеня бридливо, мовби на якусь почвару. Навіть скривився. Але воно зовсім не зважало на таку непривітність. Йому, звичайно ж, хотілося з Пухом дружити і гратись.
Пух довго на те не погоджувався, та в нього не було вибору. Мусив визнати право норвезького кошеняти жити з ним поряд. Не хотів він нас сердити, то й примирився з новим, подібним до нього самого створінням, хоч воно було дуже бешкетливе й не раз завдавало йому прикрощів.
Сидить, скажімо, Пух, мирнесенько помуркує, а цей забіяка як стрибоне просто з ліжка йому на голову. Пух стрепенеться злякано, відповзе вбік і благально дивиться на нас. Присмиріть, мовляв, свого пестунчика, бо ніякого спасу од нього немає...
А воно — зовсім мале, та кігтики добрячі мало. Мені тато розказав, що в норвезьких котів вони для того, щоб лазити по скелях. Якось навіть подряпало Пухові носа, коли стрибонуло отак на нього. Бідолашний Пух аж занявчав з болю і тріснув лапою кошеня по голові. Аж хрупонуло щось так, як од щигля буває. Оце вже на нього подіяло. Тепер воно тихесенько, наче аж навшпиньочках, підходило до Пуха й запитливо зазирало в очі Пух одразу ж став привітніший і вже не пирхав. Інколи пив з ним молоко. А притому навіть дозволяв, щоб воно облизувало йому білі краплі на носі.
— Отак і починається дружба,— сказала мама.
— Це ще не вона,— заперечив тато — Справжня дружба в них попереду.
Вона почалася взимку.
Пух не любив гуляти серед холодних снігів. Тепер він цілі дні сидів у хаті біля плити. А кошеня, якому ми гуртом дали ім'я Норвежець, пригрівалося в нього під боком. Він дрімає, і воно дрімає. Він розплющить очі, і воно розплющить. Нявкне до нього прохально: давай гратися. Ще й хвостиком запобігливо помахає. І лапкою Пухові шию погладить. Хіба ж після цього відмовиш йому? Пощастило Норвежцеві, що в Пуха така добра вдача. Інший кіт міг би і не заприязнитися з цим пошкодерником.
Вистрибом літають одне за одним — уже й хати їм мало, уже й у сінях товчуться. Уже й надвір вискакують, як хто двері прочинить. Пірнуть у сніг, мов у воду, — й до хати. Обтріпуються, захекані, й одне на одного дивляться: що б це його ще учворити? А коли я починаю за ними ганятися, то мама докірливо нагадує:
— Славко, ти ж не кіт, а розумний хлопчик. Посидь смирненько, може, й вони заспокояться.
Та де там заспокояться! Якщо вже у них грачка почалася, то й до вечора не закінчиться. Як каже мама, їм і в голови низько буде. Так смішно каже.
За їхнім гранням я й не помітив, коли сніги пощезли, і весна зазеленіла, і весь світ змінився. Тепер ми втрьох гасали вже по м'якій травиці. Норвежець став справжнім дорослим котом з такою пухнастою шерстю на щоках, мовби то в нього борода виросла. Начеб він уже геть кіт-дід.
Улітку вони бігали за мною і на ставок, і на баштан.
Попереду Норвежець, а за ним Пух довгого хвоста по траві тягне. Якби не Норвежець, то він, мабуть, сидів би в дворі, бо не було в нього раніше звички повсюдно волочитися.
Якогось дня я зрозумів: літо закінчується. Бо вже купатися в ставку тато не дозволяв, уже вишні й абрикоси відійшли. І куди воно так швидко відлетіло? Мовби хмарина в небі раптово зникла.
Я знав, що мені цього року треба до школи йти. Але — забув. Як воно сталося, не знаю. Згадав тільки, коли мама сказала:
— Тепер ти менше про грання думатимеш, бо вже твоя наука почнеться.
...Ще звечора почали мене збирати.
— Завтра твоє свято,— кажуть.
— А ваше? — запитую.
— І наше теж.
— А Пуха й Норвежця?
— Звичайно ж, і їхнє,— чомусь сміються.
— То і їх треба зібрати.
Довго думав, як їх на свято зібрати. І придумав. Пов'язав Пухові на шию синю мамину хустину. Не сподобалося це йому. Головою крутив, хотів скинути. А для Норвежця знайшлася ще краща річ. Я давно бачив, що в маленькій скриньці на вікні лежить червоне намисто. Дістав його звідти й почепив Норвежцеві на шию. А щоб не скинув, то затягнув тугіше. І він сидів такий гордий, начеб то які нагороди були.
— Ну й витівник ти!— мама аж руками сплеснула.— Навіщо таке вигадувати?!
— Нехай буде,— попрохав я.
Так чемненько-чемненько попрохав. Знаю, що вона погодиться. Звичайно, погодилася.
Вранці я прокинувся — і до котів.
Але на Пухові хустини не було. Лежала під столом. Таки умудрився стягнути з себе. А Норвежець так і сидів у намисті. Навіть борода його не затуляла.
Як на вулицю під сонце вийшли, то намисто в нього аж спалахнуло. Всі на Норвежця дивляться. Скільки живуть, такого не бачили. Навіть Пух на нього заздрісно поглядає. Він теж намиста не скидав би, якби я йому одяг.
Уже й до школи підійшли. Коти зупинилися.
— Ходімо до класу,— кажу їм рішуче. Аж тут учителька моя з'явилася.
— Які в тебе гарні поводирі! — сказала.— А що то в нього на шиї?
— Намисто,— пояснив я. — Звичайне намисто. А кіт той у мене — незвичайний. Це — справжній норвезький кіт. Його Норвежцем і звати...
— Це ти так придумав?
Хотів сказати, що я. Але ж то буде неправда. Тому відповів, як було.
— То ходімо вже до гурту,— взяла мене вчителька за руку. А коти твої хай тут тебе чекають.
І ось уже сиджу в класі. Не знаю, про що інші діти думають. А я — про своїх котів. Особливо — про норвезького. Чи не загубив він намисто? Я ж не всі котячі звички знаю. Він може вчворити що завгодно.
На перерві вилітаю зі школи.
Біжу туди, де їх залишив. Але їх там немає. Мені аж сльози в очах засвербіли.
І раптом з-під дерева поважно виходить Норвежець у намисті. А за ним тягне хвоста Пух. Дивляться на мене так, начебто хочуть запитати, чому я стривожений.
А вже лунає дзвінок. Треба бігти до класу. Але я тепер спокійний. Норвезький кіт не підведе...

ЩО Ж БУДЕ З КОСТИКОМ?
Розповідь старого сенбернара
Хороший хлопчина Костик, але ніхто не знає, скільки в мене клопоту з ним. І вдома стережи його, щоб ніхто не вкрав. І пильнуй, аби ніякої шкоди не зробив. І на прогулянку виведи, бо сам не здогадається вийти. Втупиться в телевізор і сидить камінчиком цілісінький день. І додому з прогулянки приведи — може сам заблукати в місті І черевики змушуй витирати об килимок біля квартири — як не нагадаєш йому, то прямо з брудними зайде і скрізь у коридорі сту-паки Костикові видно...
Ой Костику-Костику, коли вже ти нарешті підростеш?
Сиджу оце в кутку на кухні й серджуся на нього. Бо як не сердитися? Понад'їдав варення з банок і звернув усе на мене.
Прийшла мама з роботи, а Костик їй:
— Наш Бон варення їв...
І показує пальцем на свою шкоду, зби-тошник.
Подивилася вона на банки, на мене, а потім на Костика. Так пильно подивилася і каже:
— А я й не знала, що мій син навчився казати неправду!
Костик почервонів, підскочив до мене й смикнув за вухо. Є в нього така погана звичка. Коли мама зробить йому зауваження чи висварить, він мене шарпає.
Хоч і болить мені, але терплю. Що з нього візьмеш — малий ще.
Лежав оце я, лежав на кухні, сердився на Костика, та й пересердився. І вухо зовсім перестало боліти.
Глянув на годинник — уже друга. Час би Костика вивести на повітря. Він і так блідий після грипу. Раніше щоки були — як червоні яблука.
Заходжу до нього в кімнату і голосно кажу:
— Гав-гав!
Це значить: на вулицю. Костик слухняно одягається. А вже в дверях запитує:
— Боне, ти вже не сердишся?
Він і сам добре знає, що не вмію довго сердитися. У всіх сенбернарів такий характер. Вони легко вибачають. А як же я можу не вибачити Костикові?
Відповідаю йому дзвінким гавкотом: не хвилюйся, я вже й забув на тебе сердитися.
Тільки вийшли на вулицю, Костик у калюжу — стриб. Аж мені в очі бризки полетіли.
Я хотів на нього сердито гавкнути, а потім передумав. Усе одно не послухається. Тут треба діяти рішучіше.
Підскочив до Костика, зубами за комір хап — і витяг з калюжі.
Тепер він уже на мене розсердився. Надувсь і мовчить.
Мовчи, мовчи, думаю я, перемовчиш. Інакше з тобою не можна.
Раптом попереду звідкись узявся кіт. Дорогу нам перебігає.
Костик різко штовхає мене в спину:
— Фас! Боне, фас!
Це щоб я наздогнав кота і поскуб його. От вредний хлопчисько. Ми, сенбернари, серйозні собаки. Ми за котами не ганяємо.
Я докірливо подивився на Костика і різко сказав:
— Гав!
Тобто: біжи сам.
— Ну й лінтюх же ти, Боне! — дорікнув мені Костик і вхопив камінця, щоб пошпурити в кота.
Але тут я його зубами за рукав хап — і не пускаю. Шарпав, аж доки він камінця не випустив.
— Не даєш ти мені нормально жити,— скаржиться Костик і смикає мене то за вуха, то за хвіст.
Я вдаю, буцімто мені зовсім не боляче, і він швидко забуває, що розсердився за камінь.
А потім ми йдемо на пустир і бігаємо
там наввипередки.
Костик завжди хоче бути першим. Тому я ніколи не вискакую далеко вперед. Біжу-біжу, а якщо він залишається позаду, то раптом починаю накульгувати. Костик ураз наздоганяє і переганяє мене.
І тоді він такий радісний, що аж мені радісно стає.
Гасали ми довго, і я навіть не встиг огледітися, що вже зовсім пізно стало.
— Гав! Гав! Гав! — сердито гукаю.
Тобто: час додому.
Він сердиться, упирається Але я рішуче хапаю його за холошу й тягну за собою. Він тільки ноги встигає переставляти.
— Не даєш ти мені нормально жити, Боне, — жалібно пхинькає на ходу. — Пусти ще трохи погуляти.
Але я невблаганний. Бо знаю, що мама давно нас жде. Вона з мене суворо спитає.
Отак ми й живемо.
А оце я дізнався, що Костик скоро до школи піде. Дізнався та й зажурився: хто ж там за ним наглядатиме?
Собак чомусь до школи не пускають.
Не сплю ночами, усе думаю: що ж буде з Костиком?..

ЧУДАСІЯ НА БАЛКОНІ
Ми живемо аж на дев'ятому поверсі білого будинку, що стоїть над самісінькою Русанівською затокою. Вийду я на балкон, гляну ліворуч, гляну праворуч — і там, і там бачу, як купаються хлопці, як ловлять рибу, і геть усю затоку бачу. А ще видно острів на Дніпрі, укритий деревами, а далі, за Дніпром, — червоні дахи будинків, трамваї, автобуси і лінію метро, яка вискакує з-під землі, і по ній пропливають поїзди...
Мабуть, у всьому Києві ніде немає кращого місця, аніж це, де виріс наш будинок. Як добре, що ми саме в ньому одержали квартиру!
Отже, живемо ми в цьому будинку, в цій квартирі, і в нас на балконі завжди хтось живе. То голуби поселяться і цілими днями про щось між собою туркотять. То зграя горобців вицвірінькує. А то довго хрумотів морквою у клітці кролик, якого мені подарували у бабусиному сель Привіз його зовсім маленького, а коли вже осінь настала і довелося віддавати кролика назад у село, бо взимку буде холодно йому тут, то став він великий, мов кіт.
А цієї весни почалася на нашому балконі справжня чудасія.
Стояв там у нас фанерний ящик із землею. Мама збиралася в нього квіти посадити.
Якось вона вийшла на балкон, щоб поприбирати після зими.
Коли, чую, гукає мене.
— Це твоя робота? — запитує і не каже, про що.
— Яка? Де?.. — дивуюся я, бо цього року ще й не виходив туди — то морози, то дощі; що б я там робив?
А мама показує в ящику, у землі, ямку. І де вона могла взятися? А в тій ямці — справжнісіньке яйце. Тільки на куряче й трохи не схоже. Бо крапелинками всіяне і менше, аніж ті, що ми купуємо на базарі.
— То це хіба не ти його сюди поклав? — ніяк не могла повірити мама,
— Та, звичайно ж, не я! — хотів навіть було розсердитися.
Але ту сердитість мою уже перебила цікавість: а й справді, звідки воно?
І не голубине, і не горобине. Таж і ніколи голуби з горобцями в нас на балконі не неслися.
А вже ввечері ми все знали. То — дика качка. Справжнісінька дика качка! Вона сиділа в ящику і зовсім не боялася того, що ми дивимося у вікно на неї. Коли я відчинив двері і вийшов на балкон, качка не полетіла, а спокійнісінько глянула на мене. Я хотів доторкнутися до неї, але мама не дозволила.
— Не чіпай, — каже, — хай вона звикає до нас...
Отож я й не чіпав качку. Тільки заглядав у ямку, коли її не було в ящику. Там насподі вона настелила сухого листя. А на ньому вже з'явилося друге яйце, третє, четверте...
Потім їх стало аж дев'ятеро. Попритулялися одне до одного, мов живі істоти.
Що ж вона з ними робитиме? Мабуть, каченят висиджуватиме...
Невже в нас на балконі будуть живі каченята?
Даремно я сумнівався. Так воно й сталося. Одного ранку ми почули з балкона писк і вереск. Глянули туди — аж там повзають пухнасті жовті каченятка. Такі гарні й кумедні. Та все тицяються дзьобиками то в ящик, то в стінку, то в свою маму. Мовби шукають чогось.
Коли ми відчинили двері, каченята полізли до кімнати. А качка з балкона сердито засичала на них, щоб верталися назад. Та вони її не слухалися. Мабуть, вона їх ще встигне виховати.
Ми стали годувати каченят крихтами хліба й дрібно нарізаними шматочками яблук. Вони глитали все підряд.
— Мов із голодного краю вирвалися,— сміялася мама.
Качка дозволяла нам годувати своїх дітей, тільки сичала сердито, якщо ми брали котресь у руки. Мабуть, боялася, щоб ми їх не забрали в неї назовсім. Начебто ми не розуміємо, що такого робити не можна!
А каченята росли та й росли і стали такими голосними, що всі сусіди знали тепер про них і часто приходили до нас подивитися на жителів балкона. їхня мати зовсім спокійно терпіла людей. Ніхто з сусідів ще не знав такої чудасії. А я пишався: не випадково качка вибрала саме наш балкон. Онде їх скільки в будинку, є і вище, й нижче за нас, а їй захотілося саме тут гніздо мати. Мабуть, тому, що я тут живу. Я ж — не звичайний хлопчик, а справжній друг природи. Знаю, що звірам і птахам треба допомагати, бо вони — наші брати. Так я всім і казав. І всі зі мною погоджувалися.
Каченята ж, мама любить так казати, росли як з води. З води — бо воно й справді так: ми ставили на балконі великий тазок з водою, і вони хлюпалися гам скільки хотіли. Отоді вереск здіймався! Ніби ціла птахоферма в нас на балконі А їх же — тільки дев'ятеро та ще мати їхня.
От уже наші каченята підросли і стали зовсім не схожі на тих, які вилупилися на світ.
— Скоро вони нас покинуть, — сказала мама. — А восени полетять у теплі краї...
— І ніколи на наш балкон не повернуться? — запитав я. — Ніколи-ніко-ли?..
— Мабуть, ні...
— От шкода! — вигукнув я.
— Навіщо ж їм повертатися? Вони ж будуть зовсім дорослі..
А потім наші каченята вирушили в перволіт. їхня мати почала спихати каченят з балкона. І кожне ставало в повітрі на крило.
— Прощавайте, — журно сказав я їм. — І не забувайте мене!
А їхня маленька зграя повільно пропливла над Русанівською затокою і загубилася в далекому обрії...
Відтоді я, побачивши диких качок, завжди думаю: «А може, десь там посеред них є і наші...»

МІЙ ДРУГ ЛЕЛЕКА
Ми з татом ловили рибу і варили при березі юшку.
Трохи далі від берега струнко стояв у воді очерет.
У казанку вже почало закипати, з пари й диму чулося тихе булькання.
І тут до нас прийшов лелека з перебитим крилом.
Невідомо, хто його скалічив,— хіба мало є на світі жорстоких людей, які убивають птахів і звірів, бо ніяк не хочуть повірити, що то — наші друзі.
Лелека спинився за кілька кроків од нас і жадібно дивився на казанок.
— Він голодний,— сказав тато.
У відрі в нас було ще чимало риби. Я вибрав кілька дрібніших і кинув лелеці. Він одним хапом проковтнув кожну і знову дивився на казанок.
— Можна, я ще йому дам? — запитав я
— Звичайно, міг би й не питати. Лелека  з'їв  ще  кілька  рибинок.  А потім підійшов ближче, і я побачив, що йому з рани сочиться кров.
Я ступив до нього, але він одразу ж одстрибнув.
Ось так налякали його злі люди. Він тепер не хотів нікому вірити.
Доки ми їли юшку, лелека так і стояв на тому ж місці. Сторожко пас очима кожен наш рух.
Я знову кинув йому риби. Цього разу він їв уже повільніше. І зовсім спокійно дивився на мене. Мабуть, уже не чекав ніякої неприємної несподіванки.
Ми стали збиратися додому.
— Ходімо з нами,— сказав я лелеці, хоч зовсім не сподівався, що він погодиться на цю пропозицію.
Але сталося диво: лелека слухняно пішов за нами.
Він ішов за кілька кроків позаду. Спинялися ми — спинявся і він. Намагався втягнути голову в плечі і розгублено хитав довгим дзьобом. Мовби казав: «Я вже вам зовсім вірю, але ще трохи сумніваюся...»
Ми рушали, рушав і він.
Зайшли до двору й лишили хвіртку відчиненою.
Лелека довго стояв у хвіртці й повільно водив очима то на вікна хати, то на повітку, то на льох. Мабуть, йому хотілося зайти, але він усе ще вагався.
Вулицею прогула машина, й він ускочив до двору.
Стояв тепер біля криниці й не зважувався рушити далі.
Я обійшов лелеку й зачинив хвіртку. Він стрепенувся, змахнув одним крилом, щоб утекти. Але так і лишився на місці
Тільки голосний стогін вирвався з широко розтуленого дзьоба.
Лелека ще раз оглянувся на зачинену хвіртку й журно зітхнув.
— Не бійся нас,— лагідно сказав я,— ми нічого поганого тобі не зробимо.
Він з надією подивився мені в очі і, мабуть, побачив, що я кажу правду.
Лелека вже не втікав. Дався перебинтувати крило. Терпів, хоч і постогнував, як заливали йодом рану.
...Жив у нашому дворі до самої осені Вже й злітати почав на хату, на повітку. Анітрохи не боявся, коли я його гладив, брав їжу з рук.
А коли повищали небеса й зацвіли пташиними зграями, він дедалі частіше дивився вгору, мовби когось там виглядав.
— Залишайся в нас назавжди,— казав я йому.—Ти ж бачиш, тобі тут добре...
Але він заперечливо хитав довгим дзьобом.
Я зрозумів: лелека від нас піде.
Якось над нашою хатою пролітав гурт лелек. Від них на землю падав незримий клекіт. Вони дивилися вниз, начеб теж когось виглядали.
Мій лелека прощально глянув на мене, змахнув обома крильми й важко здійнявся над хатою, над садом, а далі — ще вище.-
Він летів услід зграї.
Такі у них закони.
Чи наздожене, бо ж крило йому ще болить?..
Взимку я навіть почав забувати лелеку. А навесні, радий, що почалося тепло, зовсім забув його.
І раптом одного дня, коли все небо над селом засіялося пташиними голосами, з синьої високості впали на хату двоє лелек.
Вони приязно заклекотали до мене.
А я дивився на гостей і намагався впізнати: може, один із них — то мій друг.
І здалося, що впізнав.
Та й чому б це ні з сього ні з того вони до нас прилетіли?
Адже на нашій хаті лелеки ніколи раніше не жили.
А вони вже заходилися носити всяке галуззя й мостити собі гніздо...

ЦІКАВЕ РИБЕНЯ
В одному великому ставку жило зовсім маленьке рибеня.
У природі тоді саме стояло літо.
З води рибеня бачило веселе сонце в далеких небесах і звішене вербове віття біля берега.
Цілими днями рибеня привільно плавало біля верб і з цікавістю визирало на берег: а що воно там відбувається?
А на березі з довгими вудками у руках сиділи вусаті рибалки, блукали няв-кучі вусаті коти й мекали рогаті кози. Далі від берега лежала в хмарах куряви дорога, і по ній з гуркотом пролітали вантажівки, тріщали мотоцикли, гасали на велосипедах хлопчаки.
А далі...
А далі рибеняті не було видно.
І воно дуже сумувало з того.
Рибеня не бачило, як дорослі великі риби пірнали глибоко, аж до дна, розганялися там і стрімко злітали вгору над водою. Ото, мабуть, устигали всього побачити! їм же ж видно ставало аж туди, далеко за дорогу.
Подивилося-подивилося на їхні стрибки рибеня та й собі стало вчитися.
Пірне і стрибне вгору. Пірне і стрибне. Пірне і стрибне...
І все стрибає найближче до берега, щоб аж на дорогу дострибнути. Придумало собі, що вискочить із води аж за верби та й вистрибом по дорозі погуляє.
Дивилися-дивилися великі дорослі риби на те стрибання й осудливо головами похитували, аж хвилі від того похитування йшли по воді Похитували головами й приказували: «Ой, не доведе до добра оте стрибання!»
А рибеня їх і слухати не хотіло.
«Звідки вони можуть знати? — думало воно.— Просиділи весь вік у воді, нічого не бачили, ще й інших навчають: «Не доведе до добра! Не доведе до добра!» Доведе. Я краще за них знаю!»
Отак собі думало, ще й уголос приказувало цікаве вперте рибеня.
Приказувало у воді, аж бульбашки йому з рота летіли.
Вилітали бульбашки з рота й плавали, як прозорі горошини, під вербовим віттям.
А рибеня стриб та стриб. Уже аж до гілля дострибувало і хвостиком маленьким проти сонця поблискувало та помахувало.
Рибалки навіть про вудки свої забули й на нього задивилися. В них од захвату аж вуса ворушилися. А коти при березі принишкли, тільки очима за рибеням водять. Ото, думають, маленька пожива нам була б. Один навіть стрибнув між вербове віття, щоб упіймати рибеня на льоту. Але воно вже зникло у хвилях, а котяра булькнувся у воду і розпачливо занявчав, ніби вредні хлопчиська тягли його за хвоста.
Всі рибалки з нього дружно реготали, і риби глузливо хвостами замахали.
А рибеня — знай своє — все стриб та стриб.
І дострибалося, бідолашне...
Аж на берег вилетіло й упало в кропиву.
Сіпнулося там, щоб стрибнути назад у воду, а воно чомусь не стрибається.
— Ой,— жалібно промовило рибеня,— що ж тепер зі мною буде?!
Прошелестів над ним вітер і не відповів нічого.
— Допоможіть! Допоможіть! — прошепотіло рибенятко.
Прогурчала недалеко машина й нічого йому не відповіла.
— Правду казали великі дорослі риби,— заплакало рибенятко.— Не довело до добра отаке стрибання! Якби я знало, я б сюди зовсім не стрибало...
Але ніхто його не чув і ніхто не йшов порятувати.
Тільки коти вусами в усі боки повели, вуха нашорошили, очима поблимали й дружно кинулися в кропиву.
Вже давно і з'їли б горопашне рибенятко, але сварку між собою затіяли.
— Це моя здобич! — голосно нявчав кожен, дряпав під собою кігтями землю.
Так і не підпускали вони один одного до рибеняти, вже в них навіть і до бійки йшлося. А рибеня зщулилося, хвостик під себе підібгало, очка заплющило й шепотіло:
— От мене й не буде... Плаватимуть риби у ставку, а я вже ніколи не плаватиму й не побачу з води радісного сонечка... Як же це несправедливо!..
Так, це було б дуже несправедливо.
Але саме так воно й сталося б, якби на ту пору не їхав побіля берега хлопшк на велосипеді.
Побачив він котячу веремію і засміявся.
— Що,— каже до котів,— б'єтеся за кропиву?
А потім згадав, що коти кропиви не їдять.
«Чого ж це в них таке зчинилося? — подумав.— Щось же таке в кропиві є...»
І побачив він перелякане рибенятко, що вже й дихати перестало.
Доторкнувся до кропиви, й ужалила вона йому пальці Як вогнем обпекло. Інший сів би на велосипед і поїхав би,— сказано ж, кропива люта.
Але хлопчик був добрий і сміливий.
— Жали! — загукав він крізь сльози.— Я ж не можу рибенятко в біді кинути.
І дістав рибеня. І кинув у воду. Коти повели за ним очима, доки не булькнуло, і розчаровано нявкнули.
— Отак! — сказав їм хлопчик.— І не соромно вам зуби гострити на манюпусіньке рибенятко?! Розбійники хвостаті!
А рибенятко з-під лагідної хвилі йому гукнуло:
— Дякую тобі, хлопчику! Дякую!.. Чи почув його хлопчик — не знаю.
Але радісні бульбашки на воді він побачив.
Сів на велосипед, свиснув та й поїхав. Чи ви його ніде не зустрічали?

ПТАШИНІ ВІСТІ
Тільки подмуть повз нашу хату весняні вітри, тільки стежини в полях протряхнуть, вибираємося з татом до лісу.
Йдемо через поля, де озимина зелено тягнеться до сонечка, де чорно німує ще холодна рілля, де туман у вибалках гойдається й тане поволі, мов сніг.
За ріденькою лісосмугою нам треба братися вгору. Тут перепочиваємо, бо я трохи притомився. Та й чоботи заважкі — на них поналипали глевкі коржі землі.
— На горі легше буде,— каже тато,— там уже краще підсохло. До сонця ж ближче...
Він наламав патиків, і ми зішкребли землю з чобіт.
Вийшли на гору — й перед очима відкрився чорний ліс. Дерева стояли мовчки і здавалися неживими. Навіть не вірилося, що на голому розгіллі незабаром вилізуть зелені бруньки, які стануть листям
— Треба сюди прийти, як будуть бруньки,— сказав я татові— Не забудь мене взяти...
— А ти хіба їх не бачиш? Вони вже є.
Ми підійшли до берези, і я побачив: справді є.
Такі маленькі горбочки на гіллі Ніби їх поприклеював хтось туди. Ніби несправжні Тільки тиша справжня.
Вона густа, мов цей ліс, і волога, як земля під ногами.
Вона стоїть під кожним деревом, висить на кожній гілці, пливе на кожній хмарині
І раптом у це безгоміння ввірвався пташиний голос. І йому у відповідь тихо згойднулася гілка, зворухнулася друга, і весь безлистий ліс тихесенько зашемрав. Звідкись узялася білочка і змигнула довгим хвостом у дупло.
Увечері ми з татом спускалися від лісу до села.
Воно розсипалося в долині білими дахами. Хати стоять рівненькими рядами, наче вулики на пасіці
Між ними гуркотіли машини, ходили люди. Тільки, як і в лісі, спокійно, тихо стояли дерева. На них теж визирали в світ бруньки.
Але мені чомусь здалося: ці дерева раніше, ніж лісові, дізналися про весну.
А вночі прийшов до мене такий сон. Наші сільські дерева переказують птахами своїм лісовим братам: весна, весна, весна.»
I летять невтомні птахи, несуть ті вісті в маленьких дзьобиках, щоб скинути дзвінкою нотою на ліс...

РИБА ВІД ДІДА ОСТАПА
Пасу я козу. А вона не пасеться. Стала, голову задерла, бородою трясе і мекає, мекає.
Так уже мені вмекалася, що й сили немає терпіти.
Аж тут дід Остап іде та й каже мені:
— Вона ж у тебе, мабуть, води хоче! Бач, як жалібно кричить...
От про воду я й не подумав. Думав тільки про її характер поганий. Бо наша коза — вереда з усіх веред на світі Як побачить, наприклад, яблуко в мене в руках, буде мекати на всю вулицю. Як смикне її хтось за бороду — теж крику не обберешся. Начеб не можна потерпіти трохи!
Зайняв дід Остап козу й мене і погнав обох до озера.
— Я саме туди йду рибу ловити.
Прийшли ми до озера. Коза відразу ж до води кинулася — справді пити хотіла. І як дід Остап узнав?
— Бачиш,— каже мені,— ти якби так пити захотів, то теж замекав би дужче за козу.
А я сміюсь. Бо чого б це мені мекати? Що, в мене голосу нема, чи що! Скажу: «Дайте води». Або й сам піду нап'юся — не малий же.
Дивлюся, аж дід вудки під очеретом у воду позакидав і сів. А поплавці так смішно виткнулися і стримлять із води.
Тепер коза пасеться, не мекає. Сів і я з дідом Остапом поряд. А він каже:
— Хочеш половити рибу?
Ще б не хотів!
Ловлю, а вона не ловиться. Дід Остап одну за одною витягає.
— Оце клює! Сто років так не клювала!..
А в мене — хоч плач — поплавок як заснув.
— Перевір,— каже дід,— гачка, там, мабуть, нічого вже немає.
Справді: нічогісінько. Давно риба хліб з'їла. А хіба ж на голий гачок щось упіймається?
Так я аж до вечора закидав і перевіряв. І нічого не впіймав.
Уже й темніти почало. Коза мекає — додому хоче.
— Славно ми порибалили,— каже дід.
Мабуть, підсміюється з мене. Бо я ж тільки просидів коло нього дурно.
Пильно дивлюся на діда: начеб і не схоже, що підсміюється.
— Це ви все вловили,— заздрісно кажу.— У мене нічого не виходить...
— А так одразу й не вийде,— відповідає він.— Ось я тебе вчитиму, як ловити рибу. Добре?
— Добре,— кажу, хоч і не дуже вірю, що на мій гачок може вчепитися якась рибина.
— Я теж, коли починав рибалити, то довго нічого не вмів упіймати. А потім пішло діло... І в тебе так буде. Побачиш.
Женемо козу до села.
А я все дорогою думаю: і що він з тією рибою робитиме? Повнісінька ж торбина... Невже всю з'їсть? Мабуть, на базар половину понесе.
Коли це коло нашого двору дід каже:
— Давай я тобі в щось риби насиплю.
— Риби? — навіть не вірю я.
— Риби,— каже дід Остап.— А що ж, хіба ми з тобою не наловили?
Я ж добре пам'ятаю, як це ми вдвох ловили!
Забіг за козою в двір, виношу миску. І дід накладає в неї карасів. Хто міг би таке подумати?!
Я навіть подякувати забув — так розгубився від несподіванки.
Треба хоч завтра сказати йому «спасибі».
Мати, як побачила карасів, аж руками сплеснула:
— Де це ти їх узяв?
— З дідом Остапом наловили,— відповідаю.
А коза на мої слова як розмекалася,— мабуть, на все село стало її чути. Добре, що кози не вміють говорити, бо зараз би почала розповідати, як це ми ловили і скільки я впіймав.
— А хіба ж ти вмієш рибалити? — здивовано запитує мати.
— Вчуся. Вже вудку навчився правильно закидати. Скоро вмітиму й рибу з води витягувать. Що там його вміти!
Далі мати не розпитувала. Тільки сказала:
— Бач, який хороший дід Остап!
Начебто я сам не знаю, що він хороший!
Завтра ми знову з ним порибалимо.
І я неодмінно щось упіймаю...

КОМБАЙН СЕРЕД СПЕКИ
У таку спекоту навіть горобці поховалися. Тільки поїзди ходять і літаки літають. Та ще батько на комбайні в полі працює. А я йому воду несу. Витяг з криниці свіжої і налив повний термос. Щоб не зігрілася Мати спиняла. Почекай, каже, до вечора, нехай трохи спека пересядеться
Можна, звичайно, було б і почекати.
Але ж спрага батькова не почекає. Я он коли захочу пити, то ніякого витерпу нема ждати. Беру та й п'ю відразу. А йому аж до вечора — із спрагою на комбайні. Згори пече та ще й у животі пектиме. І ніхто води не дасть. Так, начебто в нього сина немає.
Іду вулицею. Все живе в холодку ховається: кози, собаки, коти, кури... Навіть бджіл не чутно. Потріскана земля аж гуде. На деревах листя жовтіє, хоч і не осінь у природі стоїть. Просто дощі обминають наше село. Я вже й не пам'ятаю, коли були.
Добре, що за селом лісосмуга є. Кидає на дорогу хвилясту тінь. Тут можна трохи передихнути. Хочеться прилягти на траву. Але — ні. Треба йти до батька.
Біжу полем назустріч хмарі. Стерня тріщить під ногами, мовби горить. Термос уже став мені зовсім важким. Аж рука хоче відірватися.
З куряви виглянув червоний комбайн. Він гуде й двиготить. Здається, зараз здійметься в повітря й полине наді мною, над селом і зникне у високому небі.
Якби злетів, то що б я робив сам серед стерні?
Не злетів. Зупинився поряд зі мною. Курява повільно попливла до лісосмуги.
Батько виглянув з кабіни й одразу ж стрибнув на землю.
— Як же ти мене знайшов?!
— Ще б не знайти! Комбайна аж у селі чути.
— Я тобі води холодної приніс...
— Води? Та ще й холодної? Ой, молодець!..
А далі дивується:
— Сам здогадався в термос залити?
— Сам. А хто ж іще?
— Кмітливий ти хлопець у мене...
До чого ж приємно, коли батько хвалить. Якби він попросив, то я ще раз у село й назад побіг би.
Сідаю з ним у комбайн. І зі скрипом та ревом, окутані хмарою куряви, пливемо жовтим полем.
Сонце в небі тремтить і здригається.
А день стелеться перед нами нескінченний, як світ.

ЗОРЯНИЙ ЦВІТ
Моя бабуся найдужче любить, щоо у дворі й на городі все росло. І доглядає кожну деревину та рослину.
Вона — мама моєї мами.
І моя мама каже їй:
— Ви, мамо, як за малими дітьми за всим тим ходите.
— А як же інакше? — дивується бабуся.— Так і живемо: це все — для нас, а ми — для нього...
І вже до мене:
— Полий, онучко, квіти.
Поливаю квіти. Вечір напливає у наш двір мовби величезна темно-синя хмара. В берегах, за городами, вечірні птахи озиваються. Политі квіти ще сильніше пахнуть.
Вечеряємо під височезною грушею. її ще бабусина мама посадила.
На самісінькім вершечку груші вже примостилася зірка.
То — наша зірка.
А інші зорі зацвіли по всьому небу, мов бабусині квіти на грядках. Мабуть, їх теж хтось доглядає. Не може ж бути, щоб вони самі в небі росли. Бабуся каже, що всьому потрібен догляд.
Отак надивлюся вдень на квіти, а ввечері — на зорі, то й уночі вони мені сняться.
Над зорями гуде літак. Наче джміль над квітами. Аж зоряний цвіт од гулу літака осипається. Прямо на наші квіти й на сад.
Тепла бабусина рука, що пахне квітами, вже веде мене туди, де сон починається.
І над моїм сном тихесенько, наче вітрець, пролітає лагідний бабусин голос:
— Як бджілка, натомилася моя золота помічниця...
Тепер аж до ранку сон стоятиме біля мене, наче найгарніша мальва під вікном.

ЗОЛОТІ БДЖОЛИ
У нас новина: дідусь завів бджіл.
Дві маленькі хатки стоять за нашою великою хатою у садку, і я вже зранку біжу до них.
Хатки називаються вуликами.
Продеру очі, зирк у вікно — сонячні промені стрибають по шибках.
Зирк по хаті — їх повна хата. Отак вистрибом   літають.   Наче   ті   бджоли.
Тільки не гудуть. То на дзеркалі зблиснуть, то у відрі з водою, то на миснику серед посуду.
Якби не бджоли — сидів би і дивився.
Побіжу до бджіл.
Гульк — а на порозі півень.
«Кукуріку!» — здоровкається зі мною.
Треба б йому нотацію прочитати, що знову водив курей у шкоду. Але він довго огризатиметься. Показуватиме, начебто не розуміє, що накоїв. Потім з ним побалакаю.
Тільки й кажу півневі:
— Ніколи мені — іду пасти бджіл.
Він сердиться і гулькотить, мовби повен рот води набрав.
— Ото треба було в шкоду не ходити,— таки кажу йому.
Хай зрозуміє свою помилку.
Він образився і пішов до криниці Ліг, очі заплющив.
Треба кинути йому зерна.
Кидаю зерна. Він згукує курей, а тут бджоли летять.
Знову запізнився через цього півня!
Бджоли полетіли пастися аж у гречку. Якби ж вони втрапили назад.
Побіг би, пригнав би назад, але не знаю, де наші, а де чужі Треба їх якось позначити.
Сиджу біля вуликів. Дивлюся, як танцюють золоті бджоли на сонці.
Дзвенять. Раді-радісінькі, що тепло, що немає дощу і що я сиджу біля них. Ці нікуди не дінуться. Вони вулик стережуть. Якби ті не заблукали — дорога далека до гречки.
Може, собаку завести, хай пасе їх.
По телевізору показували, як собаки овець пасуть.
З бджолами собаці буде легше — їх вовки не крадуть.
Скажу дідусеві про собаку.
Сонце гріє, трава росте, я слухаю.
Летять!
Летять, наче літаки. Одна за одною. Ото, мабуть, напаслися!
Сідають. Залазять у вулик. Щось кажуть тим, які вулик стерегли. Хваляться, яка добра гречка.
Тепер ці спочивають, а ті летять.
Біжу за ними і свищу, щоб не одбила-ся яка в дорозі.
А назустріч дід.
— Куди це ти летиш?
— Бджоли пасти!
— Бджоли пасти? — чомусь дивується.
— Треба собаку завести, то не буде мені мороки. І курей глядітиме, і бджоли пастиме,— кажу йому,— бо скільки можна без собаки жити?
— Буде тобі собака,— обіцяє він.
А бджоли вже полетіли — і не видно, й не чутно їх. А мені знову потерпай, чи втраплять додому.
Ідемо з дідом до вуликів. Він щось там порається.
— Смачний для тебе мед буде,— каже дід.— Такої гречки давно не родило.
Бджоли його не бояться. Сідають на білу бороду — прямо в рот заглядають, що він скаже.
А мене ще бояться. Бо не звикли. Нічого, звикнуть.
Шкода, що в мене борода не росте. Вони думали б, що я дід. І теж сідали б на бороду.
0, знов летять!
Теж напаслися. І не заблукали. От розумні! Як собаки, розумні!
Дід правильно їх вибрав.
Прямо над хатою — сонце. І вони вилітають начеб прямо з того сонця.
Летять до вуликів. До нас. Гудуть, блищать проти сонця.
— Золоті в нас бджоли,— кажу дідові.
— А золоті ж,— погоджується.— Золоті..

ДЕ ТУМАН ЖИВЕ
Якщо Ромчика немає в дворі, мама знає: він — біля річки.
Сидить нищечком у кущах верболозу при березі, дивиться на зморщену спину річки і щось собі думає.
Вишумовує верболіз, грається вітер хвилями, на хвилях вигойдуються білі хмари, а він сидить і сидить.
Про що думає Ромчик?
Того, мабуть, ніхто не знає. Бо він нікому не каже. Ромчик любить таємниці.
А найчастіше думає Ромчик ось про що. У всіх є свій дім. Отже, є він і в туману. В того туману, який уранці встає над землею. А живе він аж на самісінькім дні річки. Більше йому просто ніде бути. І той туман — великий сплюх. Спить цілісіньку ніч і вже тільки аж перед ранком прокидається. Випливає тоді з глибокої глибини, вилазить на спину річки. Посидить, подивиться навкруги, а тоді йде в поле попастися.
Бо — голодний.
Пасеться, мов теля, на траві Аж доки сонце з-за лісу почне виглядати. Туман чомусь не любить, як воно пригріває.
Тоді він вертає підтюпцем до річки — й шубовсть у воду. Аж верболіз загойдається.
А туман знову залягає спати. Тільки його мокрі сліди на кожній травині проти сонця світяться.
Одне Ромчикові незрозуміло: як туман цілу зиму без їжі живе?
Може, на нього зимова сплячка нападає. А може, він у небо підіймається і хмарами стає. А хмари ж нічого не їдять...
Так воно чи не так?
Ото цікаво було б узнати!
Хотів Ромчик когось про те розпитати, але соромиться: скажуть — не знає такого простого!
І коли вже він набереться сміливості усе про туман розпитати?

ЗАЙЧИК, ЩО ВВАЖАВ СЕБЕ СМІЛИВЦЕМ
У густому-прегустому лісі, в глибокій норі під старезним дубом жила дружна заяча сім'я.
Тато й мама часто відлучалися з нори. Вирушали в далекі мандри аж за ліс. Там було поле, а на ньому росли капуста, морква, буряки — всі заячі ласощі.
Малі зайчата мали суворий наказ гуляти тільки біля свого дерева і не відбігати від нього нікуди. їм сказали, що в лісі повно хижаків. Упіймає хтось із них дурненьке зайчатко — і з'їсть.
Шестеро зайченят були дуже слухняними. Вони повторювали одне одному батьків-материн наказ і бігали тільки довкруж дуба.
А сьоме зайча — вродиться ж таке! — зовсім не знало послуху.
Гайнуть тато й мама з нори, і воно вистрибом за ними.
Наздогнати — не наздожене. Тільки миготіння лап побачить і помахи хвостів.
Сяде на задні лапки й журно скаже:
— О, знову наче вітер поніс їх!.. А куди ж подітися мені?!
Виповзуть з нори шестеро слухняних зайчат і до нього.
— Ти знову хочеш утекти з дому? Хочеш, щоб тебе вовк з'їв?!
— А я вовка не боюся! — хвалиться перед ними.
— Тебе лисиця впіймає...
— Я й лисиці не боюся!
Вони докірливо похитують вухами, а він усе вихваляється перед ними:
— Я нікого-нікого і нічого-нічого не боюся!.. Я — не простий заєць, я — хоробрий заєць!
Та й стрибом-вистрибом у кущі.
Гасає по галявині, нюхає квіти, ласує полином, п'є воду з лісового струмка. Та ще й приказує при тому: «От добре, що я такий сміливець! Може, я — найбільший сміливець на весь наш великий ліс!..»
Кілька днів думав саме так веселий зайчик.
Аж якось прибіг він на сонячну галяву, на якій і загубив назавжди ту думку. Може, її потім підібрав хтось із лісових мешканців. І тепер носить у своїй голові, доки теж не загубить.
Зайчик нюхав квіти, хрумав полинові стебла, а потім грів проти сонця допитливого носика. І раптом якраз навпроти нього щось загупотіло, зашелестіло. А далі голосно чхнуло. Аж луна по всій галяві пішла й між дерев далеко полетіла.
— Я бо...— сказав зайчик, але чомусь заїкнувся й не скінчив.
Вушка йому несподівано затремтіли, як лист під дощем. А всередині стало так холодно, начебто там мороз ударив.
І тут зайчик зрозумів, що він — не сміливий одчайдух, а звичайнісінький страхопуд.
— Ой,— жалібно стогонув він і хотів утікати, але лапки його не послухалися. Вони мовби вросли в землю і пустили коріння.
«Що ж буде?! Що буде?!» — застрибала, як білка на дереві, перелякана думка в його маленькій голові.
А на нього вже мовчки сунули дві жахливі істоти. У них — чорні носи і чорні очі над носами світять. А на спинах у всі боки грізно стримлять колючки.
«Оце вони і є, хижаки,— гірко подумало зайча.— Заколють мене і з'їдять... Пропав, ой, пропав-пропав...»
Та хижаки не поспішали колоти його і їсти. Вони довго придивлялися до нього й мовчали. Потім більше страховисько стало нюхати зайчика.
Пропливла по небу хмарка й заступила сонце.
Глузливо заскреготіла з дерева сорока: «Хор-робр-рий зайчик! Хор-робр-рий!..»
А зайча втислося в траву і чуло, як гулко бухкає в землю його маленьке перестрашене серце. Мабуть, на весь ліс чути те бухкання.
— Пахне заячим молоком,— несподівано сказало колюче страховисько біля нього.
— Ага,— тремтячим голосом відповів йому сіровухий,— бо я зайчик... Такий маленький, смирний зайчик... Зовсім маленький... І зовсім-зовсім смирний...
— Сам бачу, що зайчик,— суворо промовив до нього колючкатий.
— А ви... ви — хижаки?..
Вони переглянулися і засміялись.
— Тобі пощастило! Ми не хижаки, ми їжаки. Ми нікого не чіпаємо.
— Справді-справді? — недовірливо запитало зайча.
— Справді
І сіровухий зрозумів, що вони даремно видалися йому страшними. От тільки голки...
— А навіщо вам голки? — запитав уже майже сміливо.
— Щоб захищатися від хижаків.
І тоді зайченя розповіло своїм знайомцям, як воно їх спочатку злякалося. Змовчало тільки про те, що вважало себе найсміливішим сміливцем у всьому лісі
Їжаки допровадили його додому. Бо хоч у нього хвіст і вуха вже й не тремтіли і ноги знову стали слухняними, однак він чомусь перелякано здригався на кожен шерех листя.
Удома зайчик нічого не сказав про свою пригоду. Але й не хвалився, як було раніше, що він нібито найсміливіший сміливець. Ліг натомлений і заснув.
І приснилося йому, що в нього на спині повиростало повнісінько гострих колючок. «І тепер, — подумав він уві сні,— можна не боятися жодного хижака. Тепер можна бути справжнім сміливцем...»
Зайчик радісно прокинувся й одразу ж мацнув себе лапкою за спину.
Але ніяких колючок там не було.
Йому стало дуже прикро.
І зайчик заплакав.
А як усі сльози в нього скінчилися, розповів усе татові й мамі
— Зате в нас найпрудкіші ноги на весь ліс,— заспокоїли вони його.— Ні в кого немає таких ніг!
І він зрозумів: кожному звірові дано щось таке, чого немає в інших.
І з гордістю став роздивлятися свої довгі стрункі ноги.
... Якщо вам пощастить десь побачити гарного прудконогого зайця із кумедно задертим хвостом — знайте: то може бути й він.
Той зайчик, що колись вважав себе найсміливішим сміливцем.
Він уже давно виріс і став зовсім дорослим.
І втік із цієї казки, щоб побачити все на світі

ХАТА, ДЕ ЖИЛИ СТРАХИ
Вона стояла на самісінькім краю села. Стара-стара, перехняблена, а вікна майже в землю повростали. Люди в ній
давно не жили.
Під зогнилим тином в усі боки розрослася дереза. А в дворі були лопухові джунглі. Я ще ніколи не бачив таких гігантських лопухів.  Верхівками  вони здіймалися аж над дерезою, а величезними листками встелили весь двір. Навіть нікуди нозі ступити. Та ми й не ступали туди. Ми обминали страшну хату десятою дорогою. Навіть удень.
Ми з Васьком живемо недалеко і не раз чули, як увечері жахливими голосами кричать біля хати коти, як гримить, ніби хтось бігає, на даху іржаве залізо.
Інколи ми стояли біля нашого двору й дивилися крізь сутінки на те страхіття. Там серед двору безшелесно ходили примарні тіні, щось посвистувало й гуло на горищі. Нам раптом ставало холодно, ми зіщулювалися й тікали додому.
— О, так рано прибігли,— здивовано казав батько.— А чому ж це ви не гуляли?
— Та...— махав я рукою.
— Нагулялися,— зніченим голосом вимовляв Васько.
— Щось на вас це не схоже,— не переставав дивуватися батько.— То забіжите хтозна-куди, що вас і не догукаєшся, а то наче вас хтось прив'язав до двору.
Ми йому нічого не кажемо, хоч батько й допитується:
— Може, вас хтось налякав?
Соромно зізнатися, що боїмося старої хати. Ще сміятися буде, хоч тут і немає нічого смішного. Бо що за сміх може бути, якщо людина боїться. Якось Васько сказав:
— Так хочеться побачити, хто ж там живе...
Я згадав подвір'я в лопухах, врослі в землю вікна, згадав котячий вереск по ночах, і аж дрижаки по тілу пішли.
— А мені зовсім не хочеться побачити, хто ж там живе! — сказав я навмисне бадьоро.
Але Васько мені не повірив:
— Тобі теж хочеться, але тебе страх не пускає!
— А тебе?
— Мене теж.. Але людина повинна перемагати свій страх. Давай і ми переможемо!
— Ти старший, ти й перемагай! А я ось підросту, тоді теж перемагати почну,— думав, що викрутився, я.
Але Васько став мені докоряти:
— Оце так, значить, хай брат іде в біду... Хай там пропадає, а ти сидітимеш удома і нічим не допоможеш?
Я страшенно не люблю, коли він отак говорить. Аж сил терпіти в мене немає.
— Чого це ти саме там перемагатимеш страх? Давай краще підемо до ставка і стрибнемо з дамби...
— Та я ж не боюся з неї стрибати... А ти боїшся?
— Ні,— сказав я, бо забув, що боюся.
— Отож увечері треба піти до хати й усе розвідать!
Увечері піти... Тут удень страшно, а він: увечері! Васько завжди щось як придумає, то хоч стій, хоч падай.
Довго ми з ним сперечалися, а потім він і каже:
— Піду сам, а якщо повернуся живим, то геть усім розповім, що ти такий страхопуд.
Я мало не заплакав од образи. Знаю: він як скаже, так і зробить.
Довелося погодитись іти з ним.
І вечір того дня так швидко настав, що я й зоглядітись не встиг.
Отож коли присмерки впали і серце в мене десь уже впало, Васько й каже:
— Ходімо, значить.»
А в самого голос дрижить так незвично.
— Може, не підемо? — з надією запитую я.
— Підемо.
І ми пішли.
Вийшли з нашого освітленого двору на вулицю і, мов злодії, стали пробиратися в темряві На небі ще й місяць не зійшов і зорі не висіялися. Темно-темнісінько. Вже на дорозі нам лячно стало.
— Давай повернемося,— тихенько прошу Васька.
— Чого це ми будемо повертатися?! — на всю дорогу гукає він.
Я аж присів з несподіванки.
— Не галасуй так.
— Нічого не бійся,— знову голосно каже він.— Ми ж у своєму селі!„ Кого нам тут боятися?
А мені й справді наче не так страшно стало.
Отак ми й дійшли до самісінької дерези біля тину.
Нерішуче   стояли   вглибині  темного вечора, наче на дні моря. А перед нами, мовби страшна істота, похмуро випливала й здіймалася загадкова хата.
Повз нас до неї прошелестів вітер. І в ній на даху щось раптом залопотіло, загриміло, закашляло. Я й незчувся, як упав на землю. А біля мене вже лежав Васько.
— Не дихай так голосно,— прошепотів я йому з останніх сил.
— Це ти не дихай,— обпік мене гарячим голосом у вухо.
Довго ми лежали, бо зовсім сил не було встати.
А в дворі поміж лопухів щось чхало, бурмотіло, кашляло, хихикало і бігало.
Потім воно запищало — і прямо на нас.
Не знаю, як ми на ноги зірвалися й опинилися біля своєї хати.
Вскочили прожогом у двері, а батько запитує:
— Хто це за вами гнався?
— Та… так,— сказав я.— Ніхто.
— Ми просто бігли,— сказав Васько.
— Просто так не бігають,— не повірив батько, але не допитувався далі
А вранці нам з Васьком стало соромно. Може, там нічого страшного й не було, а ми так наполохалися.
І ми пішли до хати.
Пробралися через дерезу у двір, стали серед лопухів, як завойовники. Вась-ко свиснув на чотири пальці. З-під ніг у нас ящірка шмигнула, миша пробігла. З вибитого вікна горобці шугонули.
Підійшли ми до дверей і натиснули разом.
Двері заскрипіли й розчинилися. Все перед нами було обсноване павутинням. Десь біля вікна дзижчали мухи й оси. Посеред кімнати лежала гора брудного лахміття.
І — все. І більше — ніде нічого.
Ми навіть розчаровано зітхнули.
— А що ж ти думав,— сказав Вась-ко.— Тут якісь злодії живуть чи інопланетяни?
— Нічого я такого не думав,— одповів я.— Просто вона була дуже загадкова, ця хата...
— Справді,— погодився він.— Мені здавалося, що тут якась таємниця при хована.
Після того ми часто ходили до старої хати гратися.
Ми її вже зовсім не боялися.
А цієї весни хати не стало.
Приїхав величезний бульдозер, штовхнув її — і вона розсипалася. Нам здалося, що хата від несподіванки аж зітхнула. І скло з вікон розпачливо забряжчало.
Мені чомусь стало так сумно, що сльози в очах запекли.
Васько теж похнюпив голову і тихо сказав:
— Нема вже нашої хати... Як шкода!
Вдома ввечері ми запитали батька:
— А навіщо завалили ту хату?
— Як навіщо? Та розвалюха стояла в селі, мов більмо на оці! Віджила вона вже своє.
— Хай би собі стояла,— сказав Васько.
— Ага,— погодився і я.
— Ні, на місці будуватимуть нову, цегляну. Таку, як у нас. Добре ж у ній жити?
— Добре,— відповіли ми разом.
— Бачите, що ніхто в старій не хотів селитися. Всім потрібні хороші хати.
Ми згодні, звичайно, що всім потрібні хороші хати. Саме такі, як у нас.
І все одно тої, старої, із врослими у землю вікнами, нам дуже-дуже шкода.
Шкода, хоч там і жили наші страхи.

ПАПУГА З ОСІННЬОЇ ГІЛКИ
Вже була осінь.
Він сидів на гілці між великих яблук і верещав:
— Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!
Над яблунею вгорі було нескінченне небо. Там літали всякі птахи, а ще вище над ними — літаки.
В нього аж голова запаморочилася, коли глянув угору.
До землі було ближче. На землі лежало жовте листя, а між ним — яблука.
Серед яблук ходило допитливе цуценя. Нюхало їх і гидливо відверталося.
— Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!!! — заверещав папуга до цуценяти.
Цуценя здивовано подивилося на зе-ленобокого папугу і сказало: «Гав!»
Папуга помовчав і теж несподівано для себе гавкнув.
Цуценя від здивування аж сіло. На гілці сидів не собака, а подавав собачий голос.
Цуценя ще трохи посиділо, подумало і побігло по хлопчика. Хай подивиться на цю чудасію.
А до папуги вже почали злітатися горобці
— Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу! — загукав він до них.
Це були всі слова, яких навчила папугу старенька бабуся, його господиня.
Він не вмів розповісти горобцям про свою біду.
А трапилося ось що. Бабуся пішла з дому й лишила кватирку відчиненою.
Папуга літав-літав по кімнаті. Говорив-говорив сам із собою про кашу. Залетів на кухню. Позаглядав у каструлі. Каші ніде не було. Аж чхнув сердито.
Підлетів до кватирки і вистромив дзьоба.
Там, надворі, було дуже цікаво. По вулиці прогув великий пузатий автобус, пробіг, насвистуючи, спортсмен. Папуга теж свиснув, та спортсмен не почув. Тоді папуга радісно гукнув до нього:
— Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!
Але спортсмен був уже далеко — тільки майка синіла.
Папуга сумно подивився на ту синю майку й так же сумно сказав:
— Пор-ра вставать...
Посидів-посидів,  подивився-подивився і полетів туди, у світ за вікном.
Пролетів над котом у дворі. Кіт побачив його, підстрибнув і нявкнув.
А папуга вже був далеко.
Він летів над річкою, над рибалками і над рибами у воді.
Дивувалися рибалки: і що воно за птаха незвичайна? Не голуб, не дятел, не синиця, не горобець... Просто дивина. І боки в неї зелені
Ніхто з тих рибалок не бачив папуг, бо біля річки папуги не водяться.
А папуга літав цілісінький день і всьо-го-всього набачився: людей, машин, будинків, стовпів, афіш... І навіть базар побачив та футбол на стадіоні.
Потім він утомився. І сів на цю яблуню перепочити.
Відпочивав і роззирався навкруги. Куди ж це він залетів? І злякався: заблукав!
— Пор-ра вставать,— сказав тихо й мало не плачучи.— Вар-рить кашу.
Але йому ніхто нічого не відповів.
Довкола було тихо, тільки листя безшелесно падало з дерева.
Сидів папуга на гілці і не знав, що йому робити. Треба летіти туди, але забув куди.
Тут і надбігло до дерева цуценя, що гналося за дзвінкою осою.
Оса полетіла, цуценя лишилося.
— Гав!!! — сердито сказало їй услід цуценя і стало гратися яблуком.
— Гав!!! — гукнув до нього згори папуга.
Отоді цуценя здивувалося і побігло по хлопчика.
А горобці вже з усіх боків обсіли гілку і войовниче настовбурчили пір'я.
— Жив-жив! — загукали до папуги.
— Жив-жив! — загукав він до них. Горобці подумали, що цей дивний птах із зеленим пір'ям на боках задається перед ними. Ще й перекривляє їх.
— Жив-жив! — закричали на нього грізно.
— Жив-жив! — відповів їм радісно папуга, бо не знав, що вони на нього сердяться.
Тут до нього підлетів гороб'ячий командир і боляче смикнув за зелене пір'я.
— Жив-жив! — мало не плачучи, попрохав папуга, щоб його не чіпали.
Але горобці не знали того і з усіх боків стали смикати з нього пір'я.
Кепсько було б папузі, якби цуценя не привело хлопчика.
— Гав! — гукнуло цуценя на горобців, і вони пороснули в усі боки.
Знали, що цуценя сердите, якщо його не слухаються.
Хлопчик заліз на яблуню і зняв папугу.
Папуга притулився до його грудей і сказав:
— Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!
— Ти молодець! — мовив до нього хлопчик.— Ти говориш!
— Ти молодець! — чітко сказав папуга,
— Пірат — молодець,— показав йому хлопчик на цуценя.— Це він тебе врятував од горобців.
— Пір-рат — молодець! — погодився папуга.
Тепер він живе у хлопчика. І вже вивчив багато-багато слів.
Щодня грається з хлопчиком і з Піратом.
Часто підлітає до вікна і дивиться туди, в зимовий день. Там літають, збиваючи сніг із гілля, сірі горобці.
І, мабуть, папуга думає, як би з ними подружитися, а потім навчити їх говорить.
Хлопчикові й Піратові папуга про те нічого не казав.
Напевно ж, то його таємниця.
Можуть же бути і в папуги таємниці?

ЦІНЬ-ЦВІРІНЬ
Вже йшла весна.
Горобці першими побачили, як ожила і заговорила з холодним берегом річка.
— Прокидайся! — казала річка берегові— Годі вже тобі спати. Цілу ж зиму проспав!
— Зимі кінець! Зимі кінець! — радо вигукували над річкою горобці.— Нам не буде холодно! Нам не буде голодно!
Річка виглянула з ополонки, але видно було погано. Лунко тріснув лід. Аж горобці налякалися. Пороснули врозтіч і присмирніли, зачаїлися сірими грудочками на всніженому березі.
Лід сердився й щосили намагався тримати річку.
— Ох же ти мені й набрид! — розгнівалася вона на нього.— Пусти мене на волю!
У річки було багато дітей, і вона покликала їх собі на допомогу. Дітей її звали хвилями. Набігли жваві діти і стали хапати льодини та викидати їх на берег.
Тут і горобці ожили. Вони знову літали над річкою і казали їй:
Дай нам напитися весняної водиці
— Що? — не розуміла річка, бо не знала їхньої мови.
Нарешті й берег прокинувся, почув ту розмову.
— Вони хочуть весняної водиці, сестро,— сказав він річці. Брат річки був дуже вчений і знав усі мови на світі
— Пийте досхочу.
Горобці дружно повсідалися на березі й стали пити весняну воду.
Аж тут іде з села рудий облізлий кіт. Господар прогнав його з дому за те, що він робив шкоду. То сметану зі стоянця злиже, то поб'ється з цуценям, то курчат розполохає, то дітей подряпає. Терпів-терпів господар, а як терпець його увірвався, він котові й сказав:
— Іди геть з дому. Може, десь розуму наберешся.
І пішов кіт куди очі дивляться. Був завжди дуже голодний. Забачив він горобців — оце, думає, поласую.
Нечутно, як тінь, підкрадався кіт до горобиної зграйки, що край берега розкошувала водицею. Вже й стрибнути приготувався. Він сказав собі: «З'їм отого жвавенького з висмикнутим хвостом. Десь ми наче з ним уже зустрічалися».
... Горобця того звали Цінь-Цвірінь. Він був найбільшим співуном з усіх горобців. Він ніколи не журився, хоч у нього було нелегке життя. Інший на його місці давно засумував би над своєю долею. А він у найколючіші морози дзвшко виспівував про те, що прийде красне літечко, скрізь буде повно зернин та всіляких крихт, і їх вистачить усій горобиній родині Цінь-Цвірінь веселив усіх горобців, і їм теж ніколи було журитися над своєю долею. Вони літали довкола Ціня-Цвіріня і підспівували йому. Проте цієї важкої зими Цінь-Цвірінь усе ж засумував. Він довго був голодний, і в нього стала боліти голова. Цінь-Цвірінь не міг ніде знайти жодної крихти. І навіть пісня вже його не звеселяла. Вона була тиха й сумна, як зірка на далекому нічному небі
Цінь-Цвірінь слухав, як потріскує на деревах мороз. Мороз був сердитий і запитав у горобця:
— А що, холодно?
— Холодно,— кволо відповів йому Цінь-Цвірінь і став замерзати.
— Отож-бо знай мою силу,— сказав злий Мороз і поскрипів далі
Вже б ніколи не почули горобці веселого співу. І не сидів би зараз край берега Цінь-Цвірінь, якби не йшов тоді з кіно Славко. Йшов зі своїм татом і грів носа в теплому комірі пальта.
— Тату, оно щось сіріє,— сказав він.
— То грудка, сину.
Але Славко придивився уважніше:
— Ні, не грудка. То щось живе.
Вони нахилилися і підібрали напівживого птаха. Принесли його в хату і почали відігрівати. Довго не оживав Цінь-Цвірінь. Славко заплакав і запитав тата:
— А може, він умер?
Тато взяв фонендоскоп і послухав гороб'яче серце. Воно стиха билося в маленьких промерзлих грудях.
— Живий наш горобчик,— сказав тато, і в Славка відразу висохли сльози.
Коли Цінь-Цвірінь прочумався, вони напоїли його теплим молоком і нагодували тортом.
Обігрітий Цінь-Цвірінь повеселів. Уже знехотя дзьобав торт і підморгував Славкові А Славко то сміявся, то читав йому казку про Котигорошка.
Горобець не знав, що то дуже цікава казка, бо не розумів людської мови, тому слухав тільки для годиться. Але не така в нього була вдача, щоб сидіти нищечком. Він почав літати по кімнаті, смикати дзьобом Славка за чуба. Потім сів на книжку і почав скльовувати літери. Книжка була зовсім тоненька, і він швидко поскльовував усі літери. Вже ніхто не зміг би прочитати, що в книжці було написано. Тільки малюнки лишилися Славкові стало шкода казки, і він заплакав.
— Я ж пожартував! Я ж пожартував! — злякався Цінь-Цвірінь і швидко став повертати букви з дзьобика в книжку.
Але читати він не вмів і не знав, з яких літер складаються які слова. І тепер у книжці було написано так: «КоТ-Тіуонспрт вксім гррцт дтиіуку ууутр... нміусен...»
Славко читав ті кумедні слова і кепкував з горобця:
— Ох і мудрагель же ти! Чудило ти безграмотне!
Спати вони лягли вдвох. І їм на двох снився один сон про літо, теплу річку, про шепіт очеретів. А ще в тому сні хитали пишними головами кульбаби, мили у воді ноги верби, співали людськими голосами риби і прийшла до річки купатися срібна хмарина...
Кілька днів прожив Цінь-Цвірінь у Славка й засумував.
— Чом це ти невеселий? — питав його Славко.
Але Цінь-Цвірінь не міг йому відповісти. Лиш сидів на підвіконні і зажурено дивився у вікно, де яскрів проти сонця сніг, пишалися білими шапками дерева та літали на волі веселі горобці.
У ті дні прибився до їхнього двору рудий облізлий кіт. Вони не знали, який цей кіт пошкодерник. Його вже виганяли не з однієї хати. Приб'ється до когось, його нагодують, пригріють, а він, нахаба, і починає вичворяти. То в льоху всі глечики поперекидає, то понад'їдає варення з усіх банок, то шкарпетки чи панчохи пошматує. Придивляться до кота люди, розгніваються — і проганяють.
Одного разу, коли Славка не було в хаті, а Цінь-Цвірінь дивився по телевізору п'яту серію «Ну, стривай!», кіт кинувся на горобчика і затис його в пазурах.
Цінь-Цвірінь жалібно зацвірінькав, а кіт уже гострив зуби, що зранку затупилися, бо він нещодавно гриз Славкового черевика.
Почувши знадвору голос Ціня-Цвіріня, в хату вбіг захеканий Славко. Він і врятував птаха. А потім цілий вечір напучував кота Казав, що так робити негарно, але котові його слова були не до шмиги. Він ображено пирхнув, а потім заплющив очі, замуркотів і вдав, що спить.
Увечері Славко про все розповів татові, а тато йому сказав:
— Треба випустити горобчика на волю. Бачиш, як він сумує.
Хоч як не хотілося Славкові розлучатись, та він послухався тата, і вранці Цінь-Цвірінь уже літав над подвір'ям і гукав Славкові:
— Я ще прилечу! Я ще прилечу!
І ось кіт удруге збирався з'їсти співучого Ціня-Цвіріня. Та знову пощастило горобчикові. Найменша хвилька побачила хижого кота і про все здогадалася. Вона схопила гостру крижину й кинула котові прямо в писок. А її старша сестра вистрибнула на берег і так зашипіла на кота, що він занявчав од переляку й чкурнув геть, тягнучи по калюжах свого мокрого хвоста.
А Цінь-Цвірінь заспівав.
Його слухали річка, хвилі, берег і горобці, які давно пишалися Цінем-Цві-рінем.
Та раптом він замовк і сказав:
— Ой, мені ж треба до Славка летіти! Я лечу до Славка! Я скоро з ним повернуся.
І Цінь-Цвірінь полетів сказати Славкові, що вже прийшла весна...

СЛАВКО Й ЖАКО
І вдень і вночі гримкотять поїзди повз маленький степовий роз'їзд. Пасажири, мабуть, не встигають його й помітити, бо схожих на нього вздовж залізниці дуже багато. Всюди смугасті, як зебри, шлагбауми, старенька будочка і кам'яний будиночок, що вистромив з густого вишняку черепичну крівлю, як їжак голову.
Ось тут і живе один з найбільших мрійників на світі Славко. Щодня проводжає поглядом поїзди і з нетерпінням жде, коли нарешті виросте і поїде аж у самісіньку Африку. Звідти сюди щотижня приходять листи від батька.
На конвертах то руді замислені верблюди, то мовчазні піраміди,— побачити б усе те самому, покататися на верблюді, залізти на піраміду!
— Африка від тебе не втече,— заспокоює дідусь,— виростеш, то об'їздиш увесь світ. Он диви, тільки за це літо — як з води вигнався.
Еге ж, як з води, думає нищечком Славко, з якої там води! Хіба ж так треба рости, щоб швидко вирости! Треба — як оно бузина за хатою. Торік уже аж до даху доп'ялась. Ото справді росте. А тут прямо ніякого терпцю немає ждати.
Як добре батькові, що він дорослий, їздить, куди захочеться. І щоразу з геологічних експедицій привозить дивовижні подарунки.
Коли від'їздив цього разу, Славкові стало   прикрувато.   Яка   несправедливість: чому батькові треба їхати саме в його день народження? Мати заспокоювала його:
— Станеш дорослим, тоді повністю зрозумієш, як важливо бути вірним своєму обов'язку.
— У дітей ще більше обов'язків, ніж у дорослих,— заперечив Славко.— І в школу ходи, і старших слухайся, і руки мий, і зуби чисть, і нічого не зроби без дозволу... Не життя, а самі обов'язки — навіть дихнути без них спокійно не можеш.
— Виростеш — обов'язків стане ще більше,— сказав батько.
— Більше, як у мене є, мабуть, не буває,— засумнівався Славко.
— Буває, сину, буває,— мовила мати.— Все наше життя з них складається.
— А в мене так не буде... Робитиму, що хочу,— сказав і уявив, як їздитиме по всіх усюдах і все на світі бачитиме. І не треба тоді йому ні в школу ходити, ні уроки вчити, ні рано вставати — дуже багато нудних справ- нехробитиме.
Ото й буде справжнє життя. Не життя, а суцільне свято.
Батько — вже як зібрався й присів на дорогу — спитав:
— Що ж тобі звідтіля привезти?
Думав-думав Славко й не надумав. І ще прикріше йому стало.
— Я не знаю, тату, що там є, а чого нема.
— А час би вже й знати. Вчишся ж у третьому класі
— Та ми ж іще географію не вчимо.
— Давай домовимося так,— сказав батько,— доки я буду в Африці, ти читатимеш про неї книжки. А як повернуся, розкажеш мені все, що взнав про Африку. Я ж розповім тобі лише те, що ти не встиг узнати. Згода?
— Згода.
— А привезу тобі найцікавіше з усього, що там зустрінеться.
— Тільки з однією умовою: Славко добре вчитиметься,— додала мати.— Правда ж, сину?
— Добре,— відповів знехотя й важко зітхнув.
І раптом батько спохопився:
— Стривай, а я ж забув тобі вручити найголовніший подарунок.
Під вікном уже сигналила машина, що приїхала за татом, коли він вийшов зі своєї кімнати з трьома грубезними темно-синіми книжками в руках.
Славко глянув і аж сторопів од радості До тих книжок йому навіть підходити заборонялося. Одного разу батько тільки показував йому яскраві малюнки всяких тварин у товстезних книгах.
— Це тобі їх мені в твоєму віці дідусь подарував. І для мене це були найцікавіші книжки на світі
— Мені..— прошепотів Славко, який ніяк не міг повірити в таку подію.
Написав ці книжки знаменитий німецький учений Альфред Едмунд Брем вже більше ста років тому. їх читають в усьому світі Я певен, «Життя тварин» тобі теж сподобається.
Батько поїхав, а Славко почав читати книжки Брема.
Він дізнався, що зеброві мангусти вміють наслідувати пташині голоси, а тому їм вдається перехитряти птахів, приманюючи їх до себе. Птахи нічого не підозрюють і летять туди, де, трохи покричавши по-їхньому, причаїлася мангуста. Отакі хитрющі ті створіння! Мабуть, ще хитріші за лисиць. Люди ловлять і легко приручають мангуст. Мангусти нікуди від них не втікають, їм навіть подобається жити в людей.
Виявляється, що в Африці живе дикий кіт сервал, який полює на зайців і ягнят. Удень він спить, заховавшись в непролазні хащі, а темної ночі виходить на свій розбійницький промисел. Прокрадається в кошари, на птахоферми, скрізь знаходить собі смачну поживу. Якщо людям пощастить упіймати сервала ще молодим, вони легко його приручають, і він стає як звичайний домашній кіт. Навіть муркотить задоволено, граючи з дітьми у футбол. Мабуть, з нього був би хороший воротар, бо він дуже спритний. Такого б воротаря в їхню класну команду!
А ще Славко дізнався, що в Африці є зовсім манюсінькі антилопи. Ні, не дітлахи дорослих антилоп, а вже дорослі. На зріст вони навіть менші від зайця. їх так і називають: карликові антилопи. Вони дуже довірливі, а тому стають легкою здобиччю різних звірів. І їх залишилося в світі зовсім мало. Як би зберегти карликових антилоп? Може, треба виловити всіх до одної і поселити в зоопарках? А там уже їм ніхто не страшний. Славко навіть листа написав батькові з такою пропозицією. Хай скаже найголовнішому по охороні звірів начальникові Дивно, що досі ніхто до такого не додумався.

Настали канікули. Славко поїхав у табір. Книжки Брема дуже важкі. Він не міг повезти їх із собою. Спочатку навіть не уявляв, що робитиме там без них. Добре, що знайшлися в табірній бібліотеці тоненькі книжечки про природу Африки. Щоправда, не такі цікаві, як Бремові
Багато всяких дивин розказував він хлопцям вечорами біля намету.
Накупавшись за день уволю, наганявшись за м'ячем, вони дружно обсідали Славка, як вожату, Били на собі комарів і слухали його з такою увагою, ніби перед ними був бувалий у бувальцях чоловік і все те передбачив на власні очі
Отак і незчулись, як відсурмили в ранкові сурми благословенні канікули. Першого вересня Славко знову пішов до школи. На перервах став розповідати хлопцям про рослини і тварин Африки, а вони дивувалися, звідки він усе те знає.
Коли уроки скінчилися і галаслива хлоп'яча ватага викотилася зі шкільного подвір'я за ворота, Славко раптово глянув уздовж вулиці і навіть не одразу повірив своїм очам. Назустріч із дуже засмаглим, просто схожим на мідне, обличчям ішов його батько.
— Ой! — вигукнув Славко і, вимахуючи портфелем, побіг назустріч.
Дужими руками батько підхопив його разом з портфелем і підкинув угору.
— То чи скучив за мною?
— Скучив! Скучив! Тебе так довго не було!
По дорозі додому батько розпитував Славка, що ж він тепер знає про Африку. І Славко розповідав усе, вичитане в книжках.
— Ти в нас тепер доктор африкознавства,— похвалив батько.
А вже біля шлагбаумів запитав:
— Чи вгадаєш, що я тобі привіз?
— Мангусту?
— Ні
— Сервала?
— Ні.
— Карликову антилопу?
— Ні.
— Ну, не крокодила ж?
— І не крокодила,— усміхнувся батько.
— Що ж тоді? Кажи швидше, бо я не витримаю.
Замість відповіді батько голосно гукнув у двір:
— Славко прийшов!
— Славко! Славко! Славко!— раптом загукав хтось у відповідь деренчливим голосом.
Славко здивувався:
— Хто це?
— Це…— сказав батько.— Сам побачиш, хто це.
І Славко побачив у клітці попелястого птаха з яскравим рожевим хвостом. —Оце дивина!..— вражено видихнув. А птах загукав:
— Славко! Славко!.. Із школи йде Славко!
— Здрастуй! — сказав йому Славко.— Ти хто?
— Здр-р-р-р-растуй! Здр-р-р-р-рас-туй! Школяр-р-р-р-р! — радісно вигукнув птах і світив до нього жовтими очима. «Р» у нього звучало так, ніби тріщав розгризений горіх.
— Це папуга жако,— сказав батько.— Він вважається найрозумнішим із усіх папуг Африки, а може, й світу.
— Найр-р-р-розумніший! — авторитетно підтвердив папуга.
— Будемо дружити? — запитав його Славко.
— Др-р-р-ружити!.. Др-р-р-р-ружити! — задоволено підхопив Жако. Таке я дав йому ім'я.
Потім схилив голову набік, приязно подивився на нього й змовницьки підморгнув.
— Скільки п'ятір-р-р-рок? Скільки п'ятір-р-р-р-рок? — запитував щоразу папуга, коли Славко повертався зі школи.
Славко відповідав йому і брався за уроки.
— Від Москви до Калуги можна доїхати на   електропоїзді   за  дві  години.
— О котрій годині буде в Калузі поїзд, що вийшов з Москви об одинадцятій годині ранку? — читав умову задачі вголос.
— О котр-р-р-рій годині буде поїзд?
— О тринадцятій.
— О тр-р-р-ринадцятій! — вигукнув папуга так зраділо, ніби це він сам розв'язав задачу.
Та найбільше йому подобалося кукурікати. Коли помічав на подвір'ї півня, гордо задирав голову, надувався, і в нього з горла викочувалося голосне:
— Ку-ку-р-р-р-ріку!
Півень, червоний як вогонь і з червоними сердитими очима, гнівно роззирався на всі боки, щоб знайти й покарати порушника спокою. Не побачивши ніде нікого, підозріло дивився на папугу, що сидів на тину й удавав, наче то зовсім не його витівка. Вигляд у нього й справді був такий безневинний, що півень і геть розгублювався. Щоб не втрачати авторитету господаря подвір'я, суворо згукував курей, сокотів на них, раптово вдаряв себе червоними крильми в червоні боки й кукурікав. А з тину йому відповідав кукуріканням Жако.
Ошелешений півень на якусь мить завмирав, а потім одстовбурчував крила, відступав для розгону назад і починав стрибати на тин, щоб провчити нахабу. Та доскочити аж до папуги йому не вдавалося, бо півень уже був старуватий, обважнілий од ситого і спокійного життя. Втомившись, утихомирювався, лягав під тином, тоскно і благально дивився на Жако. Ніби казав тим виглядом: «Не тривож моє куряче господарство». Та Жако, звичайно, того погляду не розумів. А тому знову починав кукурікати. І півень утікав зі своїм курячим гуртом аж на город. Папуга лишався дрімати проти сонечка і думати, чим би ще звеселити двір і розважити самого себе.
Коли Славко з'являється вдома, Жако не відступа од нього й на крок. Йде той до лісосмуги — там дідусь косить сіно — Жако з ним.
Славко перегортає покоси, щоб сіно краще висихало, а Жако бігає за ним слідкома й посвистує.
Повз них пролітає поїзд. Папуга ніби задумується, навіть очі приплющує,  а потім несподівано гука:
— О котр-р-р-рій годині буде поїзд?
— Ну ж і розумака ти, Жако,— з усміхом каже йому дідусь.
— Рр-р-розумака! — охоче погод жується Жако.— Рр-р-р-р-розумака!
І знову ходить перевальцем по покосах, насвистує, задоволений собою і своїм життям.

Восени Славко застудився.
Вночі у нього була висока температура і він марив. Присмирнілий Жако сидів біля хворого і не зводив з нього погляду сумних жовтавих очей. За вікном ляпотів холодний дощ і гримкотливо, спалахуючи вогнем, як блискавка, пролітали поїзди.
Коли прийшов лікар, папуга йому сказав:
— Хвор-р-рий! Славко хвор-р-рий! Тем-пер-р-р-ратур-р-ра!
Доки лікар вислуховував Славкові легені, Жако з надією дивився на нього. Навіть не зворухнувся, не кліпнув жовтими намистинами очей. Дідусь, тато й мама теж мовчки стежили за лікарем, з нетерпінням чекаючи, що ж він скаже про хворобу.
Нарешті лікар сховав фонендоскоп у набитий всякою всячиною портфель, протер окуляри і мовив:
— Нічого страшного немає, але треба лікуватися.
— Лікуватися,— жалібно повторив Жако.
Цілими днями за потьмянілим вікном шелестів дощ, гримкотіли поїзди, а Славко лежав у кімнаті й нудився Йому вже трохи полегшало, але виходити надвір не дозволялося. Єдина розвага — Жако. Він і вірші розповідає, і співа, і свистить
Навідали Славка однокласники, і Жако продемонстрував їм увесь свій репертуар.
— Йому на концертах виступати,— сказав хтось із хлопців.
І Жако ще більше запишався собою, аж очі примружив од задоволення, і ще хвацькіше взявся висвистувати, потім нявкати, гавкати й кукурікати.
Він, мабуть, дуже тішився тим, що Славко одужує.
Розумний Жако все розуміє.
... Стоїть серед вологого шумовиння обложних осінніх дощів степовий роз'їзд. Гасне в гущі безлистих потемнілих дерев перестук коліс, що летять здалеку і далеко.
Йдучи вранці до школи, Славко зупиняється, коли повз роз'їзд пролітає поїзд, роздумливо вдивляється в мигтіння його вікон і уявляє тих щасливих людей, які їдуть у невідомі краї і побачать там усякі дива. Ех, скоріше б уже, нарешті, вирости, скрушно зітхає він, і здається Славкові, що чекати йому до того часу — цілу вічність.
Славко оглядається на будиночок і щораз помічає у відчиненій кватирці свого попелястого друга з яскравим оранжевим хвостом.
Жако теж роздумливо дивиться на нього крізь сіре запинало дощу.
Цікаво, чи згадує він свою Африку, де так багато сонця і, мабуть, не буває таких холодних дощів?
Славко знає, що без нього папуга нудиться вдома. Нікому показать свої таланти, ні з ким поговорити й розважитись. Терпляче чекатиме Славка зі школи. А коли він знову постане з важким портфелем у руках на порозі, жовто спалахнуть присмучені очі Жако, й він весело загукає, з насолодою вимовляючи «р»:
— Школяр-р-р-р! Школяр-р-р-р-р-р-р!.. Скільки п'ятір-р-р-рок?!
Оминаючи калюжі на бруківці, Славко йде до школи. По дорозі думає, що влітку обов'язково візьме з собою Жако в табір.
Бо такої довгої розлуки на цілий місяць вони не витримають...

МОЛОДА ЗИМА
Ще вчора була осінь.
Чорні — без листя — дерева самотіли в чорних калюжах під пронизливим вітром. Сірко замерз і ні на які Дени-скові вмовляння навіть носа не захотів показати з будки. Потупцював-потупцю-вав Дениско зранку біля криниці, де було сухо, та й сховався в хату на цілий день. Ніщо більше не виманило його надвір.
А вночі йому приснилося, що падає сніг. Великою, неоглядною хмарою опускається аж із самісінького неба на землю.
Вранці скочив на ноги — і до вікна.
Гульк — аж там сніг. Сніг, куди тільки очі глянуть.
Просто дивина! Це ж як вийшло: сніг і приснився, і випав...
Розповів про те мамі
— Сніг приснився тобі, бо ти його дуже чекав і виглядав, а випав він, бо повинен уже був нарешті випасти,— пояснила вона.—Зрозумів?
— Зрозумів. І все одно цікаво.
— Звичайно, цікаво, — погодилась мама.
Надворі було тихо й урочисто. Наче на картині: біле небо, білі дерева, білі хати. В повітрі знехотя пролітали великі, мов метелики, сніжинки.
Дениско з Сірком вистрибом кинулися на вулицю.
Сірко — попереду, Дениско — за ним.
І проклали перший рівненький слід попід парканами. Ніби хтось провів риску на чистому аркуші паперу.
Гасали аж до обіду. Мати ледве вигукала до хати.
Дениско відігрівався на лежанці, а мама говорила з татом.
— Запізнилася трохи зима,— казала вона.
— Та ні,— відповідав батько.— Це так здається, бо була дуже дощова осінь. Лило ж — як найнялося.
— Вже й не вірилося, що колись ті дощі скінчаться... Зате зараз яка краса!
— Так, дуже гарна молода зима,— промовив батько.
— Молода зима! — аж підскочив на лежанці од здивування Дениско.— Я ще такого й не чув! Це так і називається?
— Так і називається.
— Яку гарну назву хтось придумав! — І ще раз повторив: — Молода зима_.
Набігався Дениско по першому снігу, натомився, розігріло й розморило його тепло, і він серед дня заснув.
І приснилося йому, що до них у вулицю йде молода зима — у білій пуховій хустці, у білому кожушку і в білих ва- лянках. А обличчя в неї — обличчя його мами. І голос — теж.
Спить Дениско. А мама стоїть біля нього і каже:
— Це ж яка радість для нього — сніг... Набігався, натомився, хай відпочине.
То її голос прийшов у Денисків сон.

 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky