Дмитро ТКАЧ
ОПОВІДАННЯ

ПОВІСТЬ ПРО  БОЦМАНА  СМОЛУ
1. ХТО ТАКИЙ БОЦМАН СМОЛА

Зовні він аж ніяк не схожий на грізного, сотні раз описаного в книжках «володаря морів» або просоленого наскрізь «морського вовка». Його волосся не виполоскане морем і не обпалене сонцем. У нього не звисають руді вуса.
Боцман Смола — людина зовсім іншого крою. Він ще молодий, має чорне, коротко підстрижене волосся, міцні м'язи і стрункий стан,— дівчата зупиняють на ньому свій погляд.
Та боцман Смола не зважає на ті погляди і рідко буває на березі. Відомо, що матроси не від того, щоб після тяжкого плавання, після небезпеки та грізних сутичок з ворогом відчути під ногами тверду землю. Готуючись зійти з корабля, вони прасують штани так, щоб рубцями можна було, як то кажуть, масло різати, і наводять золотий блиск на мідні флотські ґудзики. Уміють хлопці і фашистів бити, і перед дівчатами у всій своїй флотській красі показатися.
Боцман Смола позирає на чепурунів невдоволеним оком.
— Сучі діти! — бубонить він.— Поручні б так драяли, кноп фалрепний... (вузол на льняному тросі, натягнутому на корабельному трапі).
І поки матроси перебувають на березі, він понишпорить по всіх закутках корабля. А другого дня вранці можна спостерігати таку картину:
— Зенітник Попадайко! Вийти з строю!
Виходить міцний, широкоплечий матрос.
— Ви були вчора на березі?
— Був.
— Який же ви після цього хазяїн зенітки? Ви залишили її в занедбаному стані, а самі пішли ляси точити. Ось бачите — іржа!
— Єсть іржа.
Та боцманові Смолі цього недосить. Він потроху розпалюється, входить в роль.
— То-то що «єсть». А під вертлюгом що у вас робиться?
Бруд! Ганчірки якісь! Дивіться, що я знайшов там...
Він витягає з кишені ниточку і показує її Попадайкові з таким виглядом,  ніби знайшов під вертлюгом  страшну  гадюку. Потім боцман переходить до іншого.
— Червонофлотець Маслянко!
Із  строю  виходить  маленький,   чорний,   як  жук,  морячина.
— До міста ходив?
— Ні...
Боцман на мить розгублюється. Така відповідь не входить в його   програму.   Але   хто   боцмана   Смолу   зіб'є   з   пантелику!
— Отже я й кажу: і на березі не був, і про своє господарство не потурбувався. В рундуці що робиться! Смітник!
Після цього на кораблі починається аврал. Із шлангів б'є забортна вода, змиваючи й без того чисту палубу, вимахують довгими рясними хвостами швабри.
Боцман Смола ходить серед матросів і покрикує:
— Краще, краще порайтесь, кноп фалрепний!
— Ну, потрапили, як чортові в рукомийник,— говорять між собою матроси.
Але матроси не гніваються, бо поважають боцмана. А що лається — нехай! Лається боцман Смола не образливо, морськими словами.   Кожному   морякові  зрозуміло  і  до   серця   доходить.

2. ПРО ТЕ, ЯК БОЦМАН СМОЛА ЗАКОХАВСЯ
Людині, всі інтереси якої зводяться до того, щоб корабель від клотика і до кіля блищав сонячним блиском, нелегко закохатись. Тому, щоб підготувати читача до цієї тонкої, інтимної історії, будемо розповідати по порядку.
Одного разу боцман Смола зібрався до міста.
Як і кожен моряк, у якого завжди все напоготові, він одягся швидко й чепурно. Чорні сукняні штани були як слід випрасувані, на темно-синьому кітелі не можна було знайти жодної порошинки.
Оглянувши себе в дзеркало, боцман Смола вийшов з каюти. Його зустрів командир корабля капітан третього рангу Журба.
— Чи не на берег зібрались, боцмане?
— Так точно, на берег,— відповів Смола.
— То я вас попрошу, зайдіть до мене додому, захопіть мій шкіряний плащ. Знаєте, де живу?
— Не доводилось бувати.
— То ось вам адреса.
— Єсть, принести плащ,— відповів Смола і пішов з корабля.
А була саме весна. Скрізь хороша ця молода пора року, а в південному приморському місті вона така розкішна, що й передати не можна. Дерева звідусіль простягають зелені руки-віти, під ногами пругко угинається килим трави, а поряд ласкаво і лагідно хлюпає море.
Адреса, записана на папірці, вела з головної вулиці в тихі зелені провулки, де в нагрітому сонцем повітрі пливли пахощі квітів. Опинившись коло маленького будиночка свого командира, Смола постукав у двері. Відчинила дівчина, білявенька і така гарна, що боцман від несподіванки аж очима закліпав.
— Тут живе капітан третього рангу Журба? — запинаючись, спитав Смола.
— Тут...
— Він просив, щоб передали йому шкіряний плащ.
— А, ви від тата! — радісно вигукнула дівчина.— Заходьте, будьте ласкаві, до хати.
— Пробачте,— вже м'якше сказав боцман Смола,— у мене мало часу. Я завернув сюди тільки для того, щоб виконати прохання.
— Ні, ні, ні! — засміялась молода господиня.— Це буде нечемно : на порозі стояти, а в хату не зайти.
Вона вже тягла боцмана за рукав. Він незграбно йшов за нею і за якусь хвилину, з лицем червоним, як перець, сидів у широкому кріслі, куди його майже силоміць втиснула дівчина.
Хвилин через п'ять боцман Смола зробив ще одну спробу піти, закликавши на допомогу свій останній доказ, проти якого, йому здавалося, жодна людина не встоїть: він сказав, що корабель не може довго лишатися без боцмана. Та цим тільки нашкодив собі. Дівчина аж підстрибнула від задоволення.
— То це ви і є боцман Смола, про якого тато так багато оповідав цікавого?
Скажемо коротко: боцман Смола затримався в господі свого командира аж півгодини! За цей час він узнав, що матері в Олесі немає, що живуть вони вдвох з батьком, вона вчиться в медичному технікумі і в неї дуже мало вільного часу, але буває, що її охоплює смуток, хочеться, щоб хтось приходив, щоб було з ким поговорити.
— Ви будете приходити? Правда ж? — звернулась вона до Смоли.— Ну, дайте слово, що будете...
— Даю,— сказав Смола з таким виглядом, ніби цим коротким словом підписав собі довічну каторгу.
Розпрощавшися з Олесею і вийшовши на вулицю, боцман Смола труснув головою, щоб переконатись, що він не спить і все те, що відбулося,— правда. Після цього він несподівано для самого себе засміявся і відчув, як серце його наливається дивним, досі незнаним теплом.

3. КОМАНДА НЕ РОЗУМІЄ БОЦМАНА СМОЛУ
З якогось часу зенітник Попадайко, і корабельний кок Крихта, і моторист Маслянко, та й уся команда почали примічати, що з боцманом Смолою щось діється. Що саме — ніхто не міг зрозуміти.
— Це він, братці, якусь каверзу для нас задумав,— сказав Попадайко.— Ой, нашивайте лубки на спини: уже на те він і Смолою  зветься,  що  як  прилипне,  то  й  зубами  не  віддереш.
Це було схоже на правду. Але якби боцмана бачили сердитим, якби він драяв усіх підряд, а то ні: ходить собі та посміхається. Закурити часом попросить (а треба сказати, що боцман Смола некурящий!), іноді навіть за якусь дрібницю похвалить  матроса,  тоді  як  раніше  на  похвалу  був  дуже  скупий.
— Боцман Смола закохався,— авторитетно заявив моторист Маслянко і викликав цілу бурю заперечень.
— Ти що? Медузу ковтнув? В кого б же він закохався? В швабру, чи що? Чи, може, в тебе, чорнопузого?
— До того вже мені нема діла, в «кого», а тільки кажу — закохався. По собі знаю. Минулого року одна молодичка заки-, нула швартови в моє серце. Ой, братці! Довелось мені тоді на мертвий якір ставати. Скільки я нарядів позачергових схопив! Скільки раз у канатному ящику сидів! А все через що? Через любов, братці. Химерна штука — любов!.. От і боцман наш — хіба не бачите, що він у дрейф ліг?
Справді, боцман був як у воду опущений. Командир корабля Журба уже нагримав на нього кілька раз: прибирання, мовляв, стало гірше, мідяшка де-не-де позеленіла. Але не дуже лаяв: незручно йому такого досвідченого боцмана на мілину перед командою садовити.
А боцман Смола — тільки вечір — так до міста. Команда спати полягає, на кораблі тихо стане, а Смола сидить і щось пише, пише. Маслянко й це зумів пояснити.
— То він, браточки, вірші сочиняє. Завжди так: серце вогнем любові горить, а голова від романсів розбухає. По собі знаю: як ото пішли ми з тією молодичкою паралельним курсом, так і почав я в хлопців папір красти. Бага-ато віршів понаписував! Вони в мене ще й зараз є. Зберігаю: може, доведеться знову закохатись, то щоб готові були.
Для ясності скажемо: боцман Смола писав не вірші, а листи до Олесі. Ніхто б не сказав, що боцман Смола — цей відважний воїн, хоробрий моряк — такий тихий і несміливий з дівчиною. Але в листах він розповідав усе те, чого не набрався духу сказати у вічі.

4. БОЦМАН СМОЛА З'ЇВ ГАРБУЗА
Капітан третього рангу сидів у своїй каюті і читав «Морський збірник». Настільна лампа кидала яскраве світло на стіл, де стояв портрет дочки Олесі, вправлений у прегарну рамочку. Олесю він любив так, як тільки може любити батько свою єдину дочку.
В двері каюти постукали.
— Ввійдіть,— сказав Журба, не   відриваючись   від   читання.
— Дозвольте звернутись в особистих справах,— почув Журба густий і, як йому здалося, схвильований голос Смоли.
— Слухаю вас,— відповів командир корабля і повернув настільну лампу так, що світло впало на обличчя боцманові. Обличчя Смоли справді було збентежене.
— Товаришу капітан третього рангу, дозвольте одру житись,— випалив боцман, ніби з гармати.
Обличчя   капітана третього  рангу   розпливлося   в   посмішку.
— З дорогою душею. Одружуйтесь на здоров'я. Запрошуйте й мене на весілля.
— Запрошую...— розгублено посміхнувся Смола й лизнув язиком пересохлі губи.— Але не в цьому справа...
— Не в цьому? — здивувався Журба.— А в чому ж? Таке весілля справимо — всім кораблям на заздрість.
— ...Справа в тому, що я хочу одружитись з вашою дочкою Олесею,— тихо промовив боцман Смола й схилив голову.
Командир корабля Журба, який славився своєю хоробрістю в бою, розгубився й занімів. Він повернувся всім своїм важким тілом у кріслі, аж воно затріщало, і почав вдивлятися в боцманове обличчя, мов у книжку.
— Боцмане Смола, чи можна поручитися за те, що ви цілком тверезі?
— І не нюхав спиртного.
— А може, ви недоспали сьогодні?
— Спав згідно із статутом — сім годин.
Тоді Журба схопився з крісла, і його важке тіло з дивною легкістю почало пересуватись по каюті.
— Як? Віддати мою втіху? Кому? Боцманові, в якого брудний корабель, позеленіла мідяшка, чорні від сажі леєри (поручні на кораблі, зроблені з тонкого сталевого троса) і не вишкрябані склом лавки у шлюпках? О, ні! Така людина і мій дім на смітник перетворить! А якщо в неї буде своя хата, то і з неї зробить стійло. Загляньте в банкети (закриті ящики в житловому приміщенні корабля, де зберігається одяг матросів), боцмане, що там робиться! Сором!
Смола стояв похнюпившись, з опущеними очима, і не міг бачити обличчя свого командира. А воно не було сердитим. І очі не були грізними. Швидше строга доброзичливість спалахувала в них, коли вони на коротку мить зупинялися на боцманові. Тільки голос гримів так, що склянка у підвісному підстаканни-ку тонко співала.
Довго ще командир корабля перемивав 'боцманові кісточки, і довго ще Смола стояв, німий та покірний, і то червонів, то блід. Ніколи ще йому не дорікали за мідяшку та шлюпки. Сором, боцмане Смола,— що чують твої вуха і що бачать твої очі!
Коли, нарешті, командир змовк і сів у крісло, боцман глухо запитав:
— Тепер уже можна йти, товаришу капітан третього рангу?
— Ідіть, боцмане! — відповів Журба і провів його спину аж до порога довгим усміхненим поглядом.

5. КОМАНДИР ПОХВАЛИВ БОЦМАНА СМОЛУ
Наступним днем була субота — день великого прибирання. З п'ятої години ранку, тобто з побудки, команда корабля раптом побачила боцмана Смолу таким, яким він був раніше.
Гасом, потім гарячою водою з милом шмарували спардек, стара шарова фарба обновлювалась і ставала небесного кольору. Палубу швабрили соляром (мастило), і вона жирно й чисто заблищала. Але боцман Смола з'являвся в усіх закутках корабля, і густий голос, що не терпів будь-яких заперечень, гримів:
— Мляво працюєте, кноп фолрепний! Товаришу Маслянко, так тільки вальси танцюють, а не палубу швабрять!
— Та я ж тру, аж іскри летять,— підіймав спітніле обличчя Маслянко.
— В таких випадках говорять «єсть», товаришу Маслянко!
— Єсть,— відповів матрос і, поплювавши на долоні, брався терти палубу дужче.
Один тільки Крихта не боявся боцманового всевидящого ока. Він варив борщ і макарони по-флотськи і, підморгуючи до товаришів з відчинених дверей камбуза хитрою бровою, наспівував пісню про те, що «любив дівчину моряк, завжди був їй дуже радий, а вона йому ніяк».
До обіду корабель неначе вдруге народився: блищав вимитими бортами, сяяв палубою і мідяшкою.
Журба оглянув корабель. Йому більше нічого не лишалось робити, як похвалити боцмана Смолу.
— Так держать!
— Єсть так держать! — відповів боцман. Потім він так гучно кашлянув, що Маслянко, який стояв у цей час на другому борті корабля, став струнко, а кок Крихта зачинився в кам-бузі...

6. НА ТЕ ВІН І БОЦМАН СМОЛА
Обід проходив весело. Кожна річ на кораблі наче говорила іншій: «Дивись, я краща за тебе, красивіша й охайніша». Та раптом над круглими люками, що ведуть в кубрики, немов розсипався срібний горох. То розсильний засвистів у дудку й ви-гукнув:
— Корабель приготувати до походу!
Червонофлотці, які мали намір ввечері піти до міста, змушені були сховати одяг. Боцман Смола витяг з кишені папірець, на якому було написано: «Сьогодні чекаю. Олеся», і з жалем засунув його знову в кишеню.
Перспектива вийти в море окрилює кожного моряка.
Той, хто ніколи не переживав гострих і хвилюючих годин боротьби із штормом, хто не бачив, як тоне або горить ворожий корабель від твого снаряда,— той не може зрозуміти радості й піднесення, які переживає моряк перед виходом у море. Розправляються плечі, в грудях росте високе почуття гордості.
Коли відшвартувались, заступник командира корабля обійшов бойові пости. Він розповів, що наш підводний човен торпедував два німецьких транспорти. Ворожі катери скинули глибинні бомби і пошкодили його. Пізніше, коли катери пішли, гадаючи, що потопили човна, він виплив на поверхню, але йти своїм ходом не може.
— Наше завдання — знайти човен і привести його на базу...

* * *
Зустрілися з човном другого дня на світанку. Він лежав на воді, як велетенський дельфін.
Команда човна, вишикувавшись на борту, радісно привітала корабель. Потім почалася важка робота з буксируванням.
Боцман Смола стояв на юті (кормова частина палуби) з буксирним кінцем і пильно стежив за командирським містком, ждучи наказу.
— На човні! Приготуйтесь прийняти буксир! — крикнув Журба.
Але море зрадливе. Велетенська кипуча хвиля почала роздуватися, наче її розпирало зсередини, підіймаючи на своєму горбі корабель. Він ліз догори, тоді як човен опускався чимраз нижче. Зараз корабель почне провалюватись у водяну безодню, а човен, підкинутий хвилею, поповзе вгору, і ...удар неминучий.
Дзенькнув телеграф, корабель застогнав усім своїм залізним тілом, стрибнув уперед. З ходового містка долинув голос:
— Подати буксир.
Боцман махнув рукою. В повітрі промайнув трос і, розкручуючись, упав на палубу підводного човна. Ще хвилина — і він покірно пішов за кораблем.
О 17-й годині, коли на обрії показалась синя смужка землі, у вахтовому журналі з'явився запис, зроблений рукою командира корабля:
«5 нім. літаків типу «Ю-88» ідуть в атаку. Приймаю бій. Журба».
Опісля, коли боцмана Смолу попросили розповісти про подробиці бою, він відповів:
— Бій як бій. Що в ньому? Не перший і не останній.
Він не розповів про те, як зенітник Попадайко збив фашистський літак, як осколок бомби, що розірвалася біля борту, врізався йому, боцманові, в руку і він стріляв однією рукою, бо Попадайка вибуховою хвилею потім кинуло аж під кормовий місток.
Коли до боцмана підбіг корабельний лікар і крикнув йому: «Ви поранені, боцмане», він не почув цих слів. Йому дуже хотілося збити ще один літак, але очі застилало рожевим туманом і приціл дрижав. Тоді лікар, за обов'язком служби, вдруге запропонував йому свої послуги, і боцман повернув до нього сіре обличчя.
— Що ви говорите, лікарю?
— Рука...
— Ага, рука! — тихо сказав боцман Смола і, бліднучи, опустився на палубу.
Коли лікар почав робити перев'язку, він заскрипів зубами і, непритомніючи, прошепотів:
— Ах... кноп фалрепний...

7. ОТ ТОБІ Й «КАВЕРЗА»!..
З вікна госпіталю було видно море. А боцманові більше нічого й не треба. Лежить і весь день очей з нього не зводить.
— Де він тут, наш герой?
Голос, що пролунав у коридорі, належав, безперечно, командирові корабля Журбі. Далі Смола змушений був схопитись рукою за серце. Він почув, як Олеся зауважила:
— Тату, не кричи. Може, йому погано.
Обличчя боцмана, що, мабуть, уперше за його службу на флоті було непоголене, спалахнуло вогнем. Язик перестав підкорятися голові і мимоволі, сам по собі вимовив:
— Мені зовсім добре.
— Ти чуєш? — сказав Журба.— Йому зовсім добре. Я так і знав. Не такої ми, моряки, породи, щоб кінці віддавати. Крихта, Попадайко, Маслянко, підходьте, здоровкайтесь із своїм боцманом.
У двері один по одному просунулись червонофлотці. В руках вони тримали пакунки. Журба почав розв'язувати їх перед боцманом.
— Оце вам ласощі всякі. Я в цьому погано розбираюсь. Це вона все,— кивнув головою на Олесю,— і того, й того йому понесемо.
— Не намовляй, таїїу,— заперечила дівчина,— адже ти сам вибирав яблука й печиво.
— Куди це все мені? Чи я з'їм? — здивувався Смола.
— Є давня приказка: хай краще живіт лопне, ніж добру пропадати,— резонно вставив кок Крихта і запитливо глянув на товаришів: чи так сказав?
А Маслянко, поклавши перед боцманом пухнасті персики, додав:
— Швидше одужуйте, товаришу боцман, а то без вас сумно на кораблі. Попадайко зовсім занепав духом: нікому його, бідного, й вилаяти як слід.
Коли  наговорилися досхочу, Журба  вислав  усіх  в  коридор.
— Залиште нас удвох з боцманом. Про службові справи поговорити треба.
Олеся і матроси вийшли в коридор. Журба взяв боцмана Смолу за руку.
— Ну що ж? Справлятимемо весілля, боцмане!
— Єсть, справляти весілля, товаришу капітан третього рангу,— тихо сказав Смола.
Журба вийшов у коридор.
— Іди, Олесю, побудь із ним. А ви, хлопці, на корабель! Не слід набридати хворому.
— Єсть! — в один голос відповіли матроси.
Потім Маслянко штовхнув Попадайка ліктем під бік і хитро підморгнув:
— Все ясно? А ти   казав — каверза. От   тобі   й   «каверза»!..


П'ЯТЬ МИЛЬ
Коли сигнальник невеликого однощоглового сейнера «Стріла» Володимир Гейко опритомнів, то побачив навколо себе воду.
Він не злякався, бо свідомість того, що сталося, прийшла раніше за почуття страху. А крім того, за час війни Гейкові вже доводилося бувати в бувальцях.
Перш за все Гейко пошукав очима «Стрілу». Але сейнера наче ніколи й не існувало. Довкола були лише горбаті хвилі. Вони ворушились, підстрибували, штовхались на рівні Гейкових очей і були схожі на спини якихось невідомих морських створінь.
Звичайно, «Стріла» не могла сховатися за обрієм так швидко. Це було моторно-парусне суденце, яке за найкращої погоди давало від сили чотири вузли.
Сейнер потонув.
Але де ворожі торпедні катери, що напали на нього?
Гейко знав про долю одного з катерів. Він згорів яскраво й швидко, як горить гутаперчова лялька. Ця згадка ворухнула губи вдоволеною посмішкою: «Значить, добре билися наші хлопці! Три швидкісних ворожих катери, здається, могли б не дати й писнути вайлуватому сейнерові, і все ж один з них наказав довго жити!..»
Була, напевне, північ. Круглий прозорожовтуватий місяць став високо в небі, забарвлюючи своїм світлом і поверхню моря, і саме небо в дивні фарби. Здавалось, весь світ поринув у легкий синюватий морок.
На південному сході леліла тонка темна смужечка. Під довгим поглядом вона розпливалася й губилась. Сухопутній людині та смужечка видалася б за далеку хмаринку. Але Гейко добре знав, що то земля.
—  Що ж, попливемо,— вирішив він.
Швидким рухом зняв ботинки, які вже відчутно тягли його донизу. Набрав у легені повітря, пірнув і стяг через голову фланелеву сорочку. Вона не хотіла тонути, плавала, видувшись пузирем. Гейко сказав: «Ну, живи, коли так», і посміхнувся. Штанів і тільняшки він не скинув. Вони хоч трохи зігрівали тіло, захищали його від колючих дотиків холодної квітневої води.
— Попливемо,— промовив він знову і, неначе весла, занурив у воду дужі натреновані руки.
«Скільки ж це мені треба відмахати? — міркував він.— Сейнер ішов за чотири милі від берега. Під час бою, маневруючи, він міг відійти, але не далі, як ще на одну милю. Отже, до берега близько п'яти миль».
П'ять миль! Влітку, під час спортивних змагань, Гейко проплив дванадцять миль. Але то було в липні, а не в квітні. І тоді він був лише в трусах, а не в штанах і в тільняшці...
Через півгодини Гейко вирішив перепочити. Він добре вмів спочивати на воді. Навіть севастопольські хлопчаки, які спочатку навчаються плавати, а потім вже ходити,— і ті заздрили його спритності.
Саме тоді, як Гейко повернувся на спину, недалеко від себе він побачив людину.
Спочатку матрос не повірив своїм очам, однак людина пливла, рухалась, і помилитись було неможливо.
«Може, ще хтось з «Стріли» врятувався?» — радісно подумав Гейко і голосно вигукнув:
— Ей! Хто ти?..
Плавець не відгукнувся. Він, певне, був дуже заклопотаний самим собою.
Гейко попрямував до невідомого. І коли зблизився на таку відстань, що той не міг його не почути, ще раз майже весело крикнув:
— Ей!.. Заклало тобі? Хто ти?..
Відповідь була незрозумілою. Невідомий щось прохарчав чи простогнав.
Гейко навіть розсердився:
— Ти що: людина чи фашист? Якщо людина, то й відповідай по-людськи... Я — Гейко. А ти хто?..
Замість відповіді знову якийсь невиразний стогін.
«А може, справді німець з того катера, що згорів?» — подумав Гейко.
Він кілька разів з усієї сили махнув руками і опинився біля плавця. Та коли глянув йому в обличчя, то здивовано й злякано відсахнувся. ,
— Старий?.. Мічман?!
Справді, то був боцман сейнера, мічман Безбородько. Близько сорока років Безбородько рибалив. Він знав море краще за власну хату, бо жив більше на воді, ніж на суші. Коли почалась Вітчизняна війна, Безбородько попросився на бойовий корабель. Йому запропонували піти боцманом на сейнер «Стріла». Він з радістю погодився і виконував свої обов'язки бездоганно. Команда сейнера говорила, що Безбородько вміє зв'язати з каната двадцять чотири морських вузли, а з матроса зв'яже всі сорок вісім. Від нього перепадало всім: і мотористам, і комендорам, ї сигнальникам. Гейка він теж неодноразово драїв, як то кажуть, з пісочком. Але Безбородька любили. Любив його і Гейко.
— Мічман? — вигукнув він вдруге, приглядаючись до змертвілого обличчя боцмана.— Ти поранений?..
— Допоможи...— прохрипів старий моряк.— Не допливу сам.
— Не дрейф, мічман! — заспокоїв його сигнальник.— Удвох допливемо. Ну, держись за мене, клади руку на плече... Ось так...
Вітер віяв з моря. Хвилі котились до берега, допомагаючи плисти.
Проте, пропливши деякий час, Гейко відчув, що слабне. Безбородько чимдалі ставав все важчим і важчим. З кожною хвилиною він все млявіше ворушив ногами, стаючи дуже незручним вантажем. Лице йому закам'яніло. Охоплений страшним передчуттям, Гейко час від часу запитував:
— Тримаєшся, мічман?
— Тримаюсь...— відповідав той, ледве ворушачи губами.
— А ти працюй ногами, а то задубієш. Не дозволяй собі слабнути.
— Та я... працюю,— шепотів старий.
До берега лишалось ще миль зо три. Але сили Гейкові танули. Холодна вода вже не остуджувала. З обличчя котився піт. Все тіло палало й тремтіло в надлюдському напруженні. Легені, хриплячи, рвучко хапали повітря. Серце виривалося з грудей. М'язи німіли. Йому потрібний був хоч коротенький перепочинок.
— Мічман! — покликав Гейко.— Ану пливи сам... Чуєш? Сам спробуй, А я підтримуватиму.
Безбородько, не відповідаючи, зробив кілька рухів. Але, застогнавши, почав захлинатися водою. Гейко підхопив його. Тепер він знову мав силу і якийсь час плив швидко. Та хвилинного перепочинку вистачило ненадовго. Безбородько тягнув донизу.
Тоді Гейко вирішив думати не про те, що йому важко, а про щось інше. Нехай руки здіймаються й опускаються механічно, як весла, бо й справді: чому вони знесиліли після двох миль? Чому не після трьох... п'яти?.. Хіба є межа людському прагненню, людським можливостям? Якщо м'язи відмовляються працювати, то є мозок, є воля, яка навіть фізично безсильну люн
дину робить велетнем. І він, Гейко, мусить закликати на допо-< могу свою волю, щоб зберегти життя собі і мічманові...
Ще за якийсь час Гейко відчув, що хвилі, які біжать до берега чередою, вже не допомагають йому, а навіть перешкоджають. Він почав розраховувати кожний свій рух. Коли хвиля здіймалася — відпочивав, коли спадала — гріб, працюючи то руками, то ногами...
Вже ясно виднілась земля. Вона лежала величезною темною масою. Іноді Гейкові здавалось, що він чує клекіт прибою.
Місяць пересунувся над виднокругом і зблід. Сріблястий шлях, прокладений місяцем, простягся морем до самого берега. Це був шлях до землі, до рятунку.
Але Гейко вже тонув. Кілька разів він ковтнув гидкої гірко-солоної води. Хвилі перед очима розпливались і чомусь набрали червоного кольору. І місяць став червоним, наче закривавився.
— Мічман!.. Мічман!.. Старий! — покликав Гейко.
Але Безбородько навіть не ворухнув губами. Тоді Гейко з жахом подумав, що втратив голос. Адже він не чув навіть самого себе. Справді, кричав він чи тільки думав кричати? Треба спробувати   ще   раз.   Він   зібрав   всю   свою   силу   й   вигукнув:
— Мічман Безбородько!
Той мовчав. Очі йому були міцно сплющені.
Треба було щось робити. Непослабною боротьбою підтримувати і роздмухувати ту іскрину життя, яка ще жевріла в ньому. Гейко вигукнув щось гнівне, сильне, це прозвучало мов виклик морю.
Але зразу ж він змовк. Зрозумів, що даремно витрачає силу. Скільки? Може, тисячну частку тієї, яку ще має. Та, може, саме ця тисячна частка й допоможе дістатися берега.
Безбородько тягнув Гейка донизу. Його рука на Гейковому плечі зробилася наче залізною. Пальці в'їлися в тіло. Однак це й давало Гейкові силу, щоб триматись на воді. Коли б він відчув, що його плече звільнилося від тягаря, що мічмана більше немає біля нього, сила волі, певне, зрадила б йому і він пішов би на дно. Бажання будь-що врятувати Безбородька примушувало діяти з усіх сил.
Він не помічав, що з кожним новим махом руки важко стогне. Він бачив землю, але не міг зрозуміти, скільки до неї кабельтов (міра довжини)? Півкабельтова? П'ять метрів?.. Зір йому заволокло рожевою мережкою. Дрібні кільця мережки змінювали свою форму, ворушилися, тремтіли.
І раптові буйна радість обійняла Гейкове серце. Він торкнувся ногами грунту. Пінявий водяний  вал ізнов  підхопив  його, підняв, поніс на своїх плечах. Але Гейко вже знав, що ніяка сила не поверне його назад, у море.
Ще раз ударився пальцями об гостре каміння, впав на коліна, поповз. Зникав під водою і з'являвся знов. Прибережні хвилі котили Володимира Гейка разом з камінням, разом з чорним корчем, занесеним сюди хто знає звідки.
Він обома руками вхопився за той корч і тільки тепер зрозумів, що тіло його надто легке, а плече не відчуває тягаря. Як це сталося? Де дівся мічман Безбородько? Коли його задубілі, скарлючені пальці відірвалися від Гейкового плеча? Ні, це не могло статися давно. Це сталося ось зараз, бо Гейко ще почуває те місце на плечі, де лежала рука товариша...
І Гейко забув про берег. Він стояв обличчям до моря, гойдався на слабких, мов не своїх ногах. Хвилі котилися з моря, били його в груди, наче кулаками* Він не довго стояв. Пішов назустріч тим хвилям, розставивши тремтячі від перевтоми руки, розгрібаючи ними густе, як вовна, шумовиння. Він шукав Безбородька.
Знов гірка й солона вода заливала йому рот і вуха. Знову він падав на коліна і різав їх об гостре, обліплене черепашками та слизькими водоростями каміння. Шукав, аж поки не зачепився і не впав просто на Безбородька. Тоді обхопив його руками, притиснув до грудей і поніс.
Хвилі гналися за ним, стрибали йому на плечі, намагалися збити з ніг, вирвати з рук ношу. Але Гейко все дужче притискував Безбородька до своїх грудей і йшов, йшов, почуваючи ледве чутні удари серця мічмана. Земля, заллята легким синюватим сяйвом, уявлялась йому рідним домом, в якому він дістане нову наснагу до життя.
Остання хвиля накотилась на берег. Блиснувши білим, як сніг, шумовинням, лизнула ноги. Та вона була вже безсилою, і Гейко переможно засміявся. Під ногами у нього заскрипів береговий пісок. Він упав на коліна, потім на лікті, не випускаючи з рук Безбородька, припав щокою до землі, як до грудей рідної матері. Важкі повіки склепилися. З грудей вирвався глибокий, рівний віддих. Вкрай знесилений, він уже спав.


КОМЕНДАНТ МОРЯ
(Чорноморська легенда)

Ми тримали курс на Геленджик. Наш світло-голубий кора-бель-красень летів по безкрайньому простору, мов на  крилах.
Палубний комендор Барабаш стояв, зіпершись на леєри, і дивився вперед. Обличчя його було неспокійне й урочисте.
Я також почав вдивлятися і на далекому виднокрузі розгледів темну цятку, що мерехтіла й колихалася в білувато-блакитному мареві.
— Що то таке? — запитав я в Барабаша, зацікавлений його увагою до невідомого мені предмета.
Видно, що ти не з наших країв... То маяк бовваніє...
Перед нашими очима, справді, виростала з води струнка будівля. З ходового містка пролунав свисток командира, і вся вільна від вахти команда виструнчилась по обох бортах корабля обличчям до маяка.
Ось корабель вийшов майже на траверс маяка. Кормовий прапор, напнутий зустрічним вітром, здригнувся, поволі поплив донизу, зупинився на середині щогли й завмер. Завмерли і стрункі шеренги моряків.
Хвилину тривала врочиста тиша. Жодного поруху, жодного звуку. Тільки машини співали свою однотонну пісню, немов бриніла одна струна.
Мовчанку порушили два короткі свистки, які долинули з командирського містка. Корабельний прапор поплив угору, зупинився на гафелі й залопотів на вітрі.
Маяк лишився за кормою. Матроси розійшлися по своїх місцях.
— Розкажіть мені про цей маяк,— попросив я Барабаша.— Чому така шаноба до нього?
Комендор сів на широкий залізний кнехт і почав розповідь. Я переказую її майже дослівно.
...Був на одному з кораблів Чорноморського флоту матрос Сергій Самородний. Батько Сергіїв, наглядач оцього маяка, давав синові можливість у всякому ділі виявити кмітливість і спритність. Тому хлопчина ріс хоробрий, дужий і допитливий.
Він знав кожну пташку в лісі, міг сказати — на тепло чи на негоду зайшло сонце, знав, коли яка квітка розквітає.
А найкраще знав і найбільше любив Сергійко синє море. Воно манило й чарувало його своєю силою і могутністю. Бувало, забереться хлопчик на найвищу площадку маяка і дивиться на море годинами. Або запливе так далеко, що берег тільки мріє. Скрізь бачили люди Сергія, скрізь чули його голос і прозвали комендантом півострова.
Іноді хлопець говорив батькові:
— Тату, я хочу все море переплисти.
А батько тільки посміхався в сиві вуса:
— Настане час, Сергійку,— перепливеш. І море тобі скориться, хоч яке воно велике та дуже. Будеш ти комендантом цілого моря.
Минали роки. Виріс і змужнів Сергій Самородний. Прийшла йому пора йти до флоту служити. Так уже заведено в моряків: плаває дід, плаває батько, син і внук.
Стали батько з сином на палубі військового корабля, і старий сказав:
— Отепер, сину, ти вже й комендантом моря називатися можеш. Воно біля твоїх ніг. Шануйся на кораблі, чесно служи нашій Батьківщині і пам'ятай, що море дружить тільки з чесними та хоробрими.
Добре запам'ятав Сергій батькові слова і заслужив загальну пошану на кораблі. А як почалася народна війна проти німецьких фашистів, то ім'я Коменданта моря стало на весь флот відоме. Залив він фашистам сала за шкуру. Кажуть, німецьке командування велику нагороду обіцяло тому, хто доставить Коменданта моря живим або мертвим.
Одного разу Сергія Самородного покликав до себе командир корабля.
— Хочу послати вас на одне велике діло,— сказав він.— Дістали ми завдання викурити фашистів з одного укріпленого пункту. А стріляти по їхньому кублу без орієнтира дуже важко. Треба запалити вогонь на маяку, щоб наші корабельні артилеристи краще бачили, куди снаряди класти. Ви знаєте цей маяк?
— Я виріс на ньому,— відповів матрос.
Опівночі Самородний у маленькому підводному човні вийшов у море. Вітер чимдалі свіжішав. Наближався шторм.
У наміченому квадраті підводний човен виринув на поверхню. Вітер шугав, як навіжений, бурунив воду і сіяв густим холодним дощем. Море клекотіло і пінилось.
Самородний поклав у гумову шлюпку ацетиленовий ліхтар і бляшанку з бензином, зійшов з  підводного човна  й  відчалив. Шлюпка то провалювалась у глибини прірви, то, підхоплена вітром і хвилею, злітала на киплячий гребінь. Хвилі наганяли шлюпку і кидалися на неї. Вітер бив в обличчя морякові, шарпав одяг. Та берег уже був близько. Підкинута останнім водяним валом, гумова шлюпка м'яко посунулась по слизькій гальці і розпласталась на ній.
На березі ніч видавалася ще чорнішою. Віддалік ледь помітно тьмяніли гори, на півдні простягся ліс. А біля моря, на краєчку півострова, самотньо височів маяк, немов чекаючи на когось. У маяку було темно.
Сергій якийсь час прислухався — чи не долинуть звідкись підозрілі звуки, чи не зашарудить камінчик. Але на березі було тихо. Моряк дістався до узлісся і зробив собі схованку, зв'язавши докупи верхівки кущів.
Час минав поволі. Спливала ніч. Стало видно вартового на маяку. Вартові мінялись кожні чотири години.
Надійшов вечір. І коли стрілка годинника почала наближатися до півночі, Самородний виліз із своєї схованки.
Він повз швидко і спритно. Понад берегом тяглася кам'яна огорожа. Колись Сергій склав її своїми руками. Неначе тінь, прослизнув він понад огорожею і зник у маяку.
Східці вели нагору. Ноги Самородного пересувалися по них зовсім нечутно, немов у нього замість підошов були, як у кішки, м'які, пружні подушечки. На першій площадці він зупинився передихнути. Чув, як б'ється у грудях серце. Прислухався, чи не привернув увагу вартового. Ні, тихо скрізь.
Ось він проминув ще одну площадку, потім ще одну, важчу за дві попередні. Які знайомі ці східці! Скільки разів його долоні сковзали по цих поручнях!.. І враз він весь заціпенів: кроки вартового затихли... Що він робить зараз? Може, його вухо впіймало шарудіння, і він дослухається сторожко, хоче вловити ще раз той сторонній, незрозумілий звук? А може, просто втомився ходити і відпочиває?..
Самородний просунувся ще на кілька східців угору з такою легкістю, наче тіло його не мало ваги. Тепер на тлі темно-синього неба він побачив постать ворога. Той стояв і дивився на море.
«Але чи довго ти так стоятимеш?» —гарячково думав Самородний. Він глянув на годинник. До півночі лишалося сім хвилин... Десь у морі вже йдуть кораблі. Сотні очей дивляться в бік маяка, жадібно чекають променя: адже рівно опівночі вогонь повинен спалахнути. Далі не можна чекати ні секунди.
Самородний зробив рух. Але в цю ж мить вартовий знову почав ходити. То видно було трикутник його обличчя, то широку, затягнуту в мундир, спину. Сергій, наче підкинутий велетенською тугою пружиною, одним стрибком сягнув вартового і залізними руками згріб його в оберемок...
Маяк ожив. Темряву ночі розтяв яскравий промінь.
Над землею і над морем стояла ніч. Десь здалеку, неначе з дна морського, гримнув перший залп.
Але в цю ж мить зі східців, знизу, долинув тупіт кількох пар ніг.
«Приготуйся до бою, Коменданте!» — наказав собі Самородний.
Він пальнув із пістолета, і перший фашист, що висунув голову на площадку, з гуркотом скотився вниз. Десь била корабельна артилерія, стугоніли над головою снаряди і вибухали за горою на березі. А тут німці стріляли з автоматів, кулі дзижчали, впивалися в стіни.
Раптом ліхтар погас. Сергій відчув, як його тіло пронизало вогнем. Ворожа куля поцілила в нього.
— Ні! — закричав Комендант моря.— Не буде так, щоб загинув я марно! Маяк світитиме!
Відстрілюючись одною рукою, він другою відкрив бачок з бензином і чиркнув запальничку. Бензин спалахнув. Тоді матрос почав розхлюпувати палаючу рідину навколо себе. Червоні язики яскравого полум'я лизнули його одяг, руки, ноги. Але він не відчував болю. В якомусь несамовитому захваті він хрипко вигукував:
— Єсть, вогонь! Єсть, вогонь!..
Ні, Комендант моря і не думав гасити на собі полум'я. Він знав, що окіл нього тільки муроваві стіни, тільки кам'яна підлога. Бензину вистачить ненадовго. Маяк може погаснути раніше, ніж кораблі закінчать стрільбу. А він, Самородний, горітиме довше. Горітиме, доки не перетвориться на попіл весь одяг на ньому, насичений бензином.
Очі його блищали при яскравому світлі диким гнівом, помстою, страшною ненавистю до ворогів. Живий вогонь.
Довго ще била корабельна артилерія, змітаючи з лиця землі вороже кубло. Довго ще палав маяк живим вогнем, і багряні відблиски гойдалися на воді...
Відтоді кожен корабель на Чорному морі, чи то військовий, чи цивільний, проходячи повз цей маяк, вшановує пам'ять Коменданта моря...
Барабаш замовк. Мовчав і я, глибоко вражений його розповіддю.
Довкола гомоніло море — широке, ясне, величне. За кормою ще мрів далекий силует маяка. Його верхівка червоніла під промінням вранішнього сонця.

МІЙ БРАТ
У мене збереглась старенька, пожовкла від давнини фотокартка брата Олександра. Я завжди носитиму її з собою, де б я не був і що б зі мною не сталося.
Я набагато старший від Олександра, але, скільки пам'ятаю, ми ніби змагалися один з одним: хто з нас досягне більшого в своїй роботі, в житті.
Коли брат закінчував неповну середню школу, я міг уже називатися справжнім «морським вовком». Якось я приїхав додому у відпустку. Олександр мене запитав:
— Ти — хто?
— Матрос-зенітник,— була моя відповідь. Він сказав, мов дорослий:
— Добре діло. А я — керівник планерної школи в Палаці піонерів.
Вдруге ми зустрілися через кілька років: йому було вісімнадцять.
— Зенітник? — запитав мене Олександр.
— Командир зенітної гармати,— уточнив я.
— Дуже добре! — похвалив він таким тоном, ніби не я, а він був між нами старший, і додав: — А я учльот.
Востаннє ми зустрілись перед війною у Севастополі.
— Командир зенітної гармати? — як завжди, поцікавився Олександр.
— Ні, це вже перейдене. Я — старшина артгрупи.
— Старшина артгрупи! — Він подивився на мене з пошаною і навіть подивом. Але тут же, ніби згадавши про себе, відрекомендувався з гордістю: — Льотчик-винищувач!
Широкі й несходжені шляхи війни. Навіть ми, рідні брати, загубили один одного в просторах і подіях. Я тільки знав, що він десь ширяє в небі на літаку, сам я — не розлучався з морем і кораблем. А море, як і небо,— безмежне: піди пошукай.
Але все-таки ми зустрілися. То була незабутня і неповторна зустріч.
День хилився до вечора. Сонце сідало за горизонтом, фарбуючи води моря в такий незвичайний колір, що навіть золото перед ним поблякло б. Свіжий вітер дув назустріч нашому кораблю, коли ми поверталися з добре проведеної операції. До берега лишалося кілька годин ходу, 1 настрій у кожного був піднесений.
Сигнал бойової тривоги раптом порушив спокій. Ми подивилися вгору і одразу побачили зграю фашистських бомбардувальників. Кожному було ясно, що вони летять на нас — ці ворожі шуліки. Зенітники кинулись до гармат, і зав'язався бій. Море застогнало від розривів бомб, запломеніло небо. Наше становище було тяжке. Невідомо, чим би все це скінчилося, коли б нам на допомогу не підоспіли два наші винищувачі.
Вони одразу ж врізалися в гущавину ворожих бомбардувальників. Запекла сутичка, перестрілка — і два шуліки впали у воду. Ні до того, ні після того я нічого подібного не бачив. Винищувачі ніби змагалися між собою, роблячи дивовижні фігури й поливаючи ворога зливою куль.
Але що це таке? Може, мені здається? Раптом довгий язик полум'я спалахнув під крилами в нашого літака. Затамувавши подих, я з хвилюванням стежив за його польотом.
Невже він падає? Ні, то він збиває полум'я. Але вогняний язик знову лизнув крило.
Потім літак вирівнявся і погнався за найближчим до нього бомбардувальником. Відстань між ними блискавично скорочувалась.
Все вирішили секунди. Винищувач, майже весь у вогні, врізався у ворожий бомбардувальник, і обидва вони, розпадаючись на шматки, полетіли у воду...
Коли ми щасливо повернулися до своєї бази, на корабель прийшов льотчик, що зостався живим. Він з болем розповів нам про свого бойового друга, який загинув у бою над морем. Потім дістав з кишені фотокартку й Показав нам:
— Ось який він був...
— Шура!? — вражений, скрикнув я.
Так, це був він, Олександр. Я бачив копію фотокартки, подарованої колись мені братом...
Коли я вдивляюсь в його обличчя, мені здається, що воно зараз оживе, посміхнеться, і брат скаже:
— Старшина артгрупи? Дуже добре! Живи й бий ворогів. Тільки нещадно бий. Бачив, як я?..
О, коли б він знав, що я справді бачив!


ЖДИ, ЛЮБА ДІВЧИНО
Корабельний кок Федя Карпенко тільки що нагодував команду, помив та сховав посуд і порається на камбузі. Тре чистою ганчірочкою пофарбовані білилом стіни, хоч вони й так аж світло вбирають; вишкрябує великим важким ножем масні плями на столі; миє шваброю підлогу. Все це робить він, хоч і ретельно, але мляво, поволі, ніби навмисне розтягує роботу якна-довше.
Та воно так і є. Федя добре знає, що після того, як він упорається на камбузі, робити йому нічого.
У звичайний день він — другий номер кормового кулемета — оглядав би та перетирав патрони, разом з іншими вивчав би статут чи вимахував би семафорними прапорцями. А сьогодні — вихідний. Ні роботи, ні занять.
Правда, можна піти на берег. І, може, таки справді піти?.. Приємно після корабельної качки стати ногою на тверду землю. Можна побувати на Приморському бульварі, посидіти на лавочці проти пам'ятника Слави, послухати, як море, цілий день пещене сонцем, цілує байдужі кам'яні губи берега. В тих поцілунках є щось настійно-вимогливе і разом принадно-співуче... А ще можна, не кваплячись, обійти притемнені зеленою тінню вузькі алеї Історичного парку, де кожне дерево нашіптує іншому свої ніколи й ніким не розгадані таємниці. Гарно там... Ось зараз Федя закінчить поратися на камбузі, переодягнеться і таки піде до міста.
Але, як повелося останнім часом, перед увільненням біля камбуза з'являється матрос боцманської команди Борис Усик. У кокетливо зсунутій на праву брову безкозирці, в добре напрасованих штанях і до блиску начищених черевиках, він затулив своєю високою постаттю двері і посміхається до Феді красивим рожевим ротом.
— Федю, я вже сказав боцманові, що сьогодні за тебе піду на берег. Ти — не проти?
Цього разу Федя — проти. Йому хочеться сказати самозакоханому красеню щось їдке, образливе, щоб він нарешті зрозумів, що не можна так безцеремонно користуватися з його, Фе-диної, доброти!.. Але Федя Карпенко, як і багато разів до цього, тихо говорить:
— Гаразд. Я залишусь.
Тепер йому хочеться, щоб Борис Усик швидше пішов геть. Але Усик не поспішає. Його чорні з фіолетовим відтінком очі масно блищать, і він починає пояснювати:
— Ти ж розумієш... діваха одна... Ну, я тобі скажу, всякі у мене були, а такої ще не було... Прин-це-са!.. Венера Мілоська! Таку шкода з рук випустити...
— Годі вже тобі,— не обертаючись, перебиває його Федя нетерпляче, але стримано. Йому гидко слухати Борисове базікання про дівчат. Гидко й боляче. Хоч він і не знає тієї дівчини, про яку йому оце розповідає Усик, але в його чутливому серці чомусь наростає злість на Усика. А разом з тим закрадається образа й на саму дівчину. Хіба вона не розуміє, що в цього Усика тільки й принади, що личко, а душа порожня, зіпсована легкими перемогами над дівчатами?.. Чи, може, їм тільки й потрібна зовнішня краса?.. І невже він такий уже гарний, цей Усик?..
Федю так і пориває ще раз глянути в Борисове обличчя. І він таки повертає голову. Але Усика вже немає біля нього, побіг одержувати записку про звільнення.
До камбуза долітає хриплуватий боцманів бас. Боцман Во-лощук причіпливий. Одному він вичитує за погано почищену мідну бляху на широкому флотському поясі. Іншого виводить з шеренги за те, що не поголився як слід... Потім чути, як він командує: «Ррівняйсь!.. Стррунко!.. На берег, крроком рруш!..» — і кілька пар ніг дружно та весело б'ють каблуками ©б залізну палубу. Біля трапа ритмічний звук кроків розсипається. На кораблі залягає тиша.
Федя закінчує роботу на камбузі і, поволі переставляючи ноги, йде вздовж борту по палубі. Кілька хвилин він стоїть біля рульової рубки, задумано дивиться на берег. Там снують люди. Приглушені відстанню, долітають сплески сміху, жваві голоси.
Федя зітхає на повні груди, спускається в кубрик і за хвилину з'являється на протилежному борті з гітарою в руках. Тут він сідає на скручений у бухту товстий канат. Тепер перед його очима тільки синювато-сизе море, відділене від такого самого синювато-сизого неба блакитною стрічечкою горизонту.
Тиха печаль відбивається в очах юнака. Пальці торкаються струн. Мрійний акорд тремтить у насиченому запахом моря повітрі. Розбуджена цим звуком, прокидається хвилька, тонко сплескує в борт і розсипається в дрібному стаккато. Федя схиляє голову, дослухається, ніби хоче запам'ятати цей звук. По його обличчю пробігає якийсь живий струмок світла. Але слідом за цим його знову огортає хмаринка тихої печалі.
Знову — думки. Ті ж самі. Останнім часом вони просто пере» ] слідують його. Ось всі розійшлися, а він, Федя, сидить сам, наче нікому й  не потрібний.  Оця  самотність!. Здається,  все  життя' почував її в грудях. Батьківської  ласки   не   зазнав — ще коли 1 був   маленьким   хлопчиком,   батьків   назавжди   забрала   війна, В дитячому будинку, де ріс, з нього завжди сміялися хлопці за те, що у нього рудий, аж червоний, чуб. А коли підріс, то зрозумів, що він не тільки рудий, але ще й дуже некрасивий з своїми смішними настовбурченими вухами. Це завжди гнітило його, потроху робило мовчазним і несміливим. Там, де інший заперечував  би,  Федя  був  покірний і податливий.  Навіть  коком  вік став саме завдяки такій властивості своєї вдачі.
Якось, ще на початку його служби у флоті, захворів корабельний кок. Боцман наказав Феді Карпенку, щоб обід готував: він.
— Я ж не вмію,— спробував було несміливо відмовитись Федя.
— Тому й вари, що не вмієш,— суворо промовив боцман.—• Матрос повинен все вміти.
І Федя надів ковпак та білий фартух. Так-сяк зварив він перловий суп та гречану кашу. Але забув посолити. Команда лаялась, викидаючи їжу за борт. А Федя вирішив, що після цього його знову повернуть у боцманську команду і він в'язатиме мати, розмішуватиме фарбу для бортів та стоятиме палубну вахту. Але боцман був невблаганний.
— Працюватимеш на камбузі, аж поки не навчишся добре
варити їжу,— сказав він.
Тоді Федя вирішив докласти всіх сил, щоб приготувати хорошу страву. Але той самий перловий суп і та сама гречана каша виявились надміру пересолені. Це розлютувало не тільки команду, а й самого Федю. «Та невже я такий уже нездара!» — сказав він сам собі і, придбавши кухарську книгу, взявся за доручене діло з усім запалом.
Наслідки були разючі. Швидко він навчився готувати таку смачну їжу, що матроси тільки прицмокували:
— Оце так  Федя!  Оце  так  утер  носа   всім     кокам   флоту!
І запевняли його наперебій:
— Ти ж природжений кок!
Може, вперше тоді його щиро хвалили. І Федя ожив, весело заторохтів каструлями на камбузі... Закінчилось усе це тим, що команда почала просити Федю, щоб він лишився коком і надалі. І Федя не міг відмовитись. Він був надзвичайно радий, що став потрібний іншим, що його оцінили й полюбили.
Нелегка служба на кораблі, а особливо на такому маленькому, як «Мисливець». Важко всім — машиністам, рульовим, сигнальникам. Але всі вони стоять вахту позмінно. А в кока на камбузі зміни немає. Чи тебе кидає з боку на бік так, що й на ногах не встоїш, чи у тебе від лютої качки каструлі ходором ходять, нікому до цього діла немає. Тричі на день команду треба нагодувати хоч би що.
Але Федя не тільки ніколи не скаржиться на труднощі, а й виконує свої обов'язки з жартом та піснею. Неначе наново народилась людина. І матроси люблять його за це, а за хороший голос та любов до співу Соловейком називають. І боцман уже не лається, як колись було. Навпаки, почав він до Феді ставитись з якоюсь особливою увагою та навіть ніжністю.
Добре Феді в морі. Але як тільки корабель пришвартується до берега, Федя стає не схожий на себе. Не співає пісень, ходить з кутка в куток тихий, замислений і сумний. Жде, поки команда зійде на берег, а потім бере гітару, ховається десь у відлюдне місце і грає. Ніхто не знає й не питає, що діється з нього на серці.
Ось і зараз: сидить Федя один-однісінький та перебирає звичними слухняними пальцями чутливі струни. Не сильні, але сповнені живого почуття звуки зливаються в дивовижну гармонію, ніби квіти вплітаються у розмаїтий вінок. Цей вінок звуків м'яко тремтить у червонуватому надвечірньому повітрі і пливе широкими хвилями, такими ж, як на морі. Здається, що звук і рух зливаються в одне, і навіть, коли Федина гітара затихає на якусь хвилинку, чарівні звуки не гаснуть, а живуть у рухливому гомоні моря.
Нараз Федя помічає недалеко від себе боцмана Волощука. Старий моряк стоїть нерухомо, мов статуя, дивиться кудись у далечінь. Але кожен, хто глянув би на нього зараз, зрозумів би, що він слухає музику.
Гітара затихає. Юнак гладить її шорсткою напрацьованою долонею, мов живу, незадоволено косить очима на боцмана: «І що йому треба? — можна прочитати на його обличчі.— Дав би мені спокій».
Але боцман підходить до Феді, сідає поряд.
— Ти грай, не соромся... В твоїй музиці, братику ти мій, велика сила захована. Та й співаєш ти так, що до серця дістає.
Недарма тебе Соловейком називають.
Обличчя у боцмана лагідне, голос проникливий, наче й не його; мабуть, не одну думку розворушив Федя в його посивілій голові, і хлопець густо червоніє:
— Ну, що ви, товаришу боцмане...
Волощук не помічає Фединого замішання, веде своєї:
— Бути б тобі артистом на сцені, щоб люди раділи, слухаючи, та ось вродою тебе природа обидила... Ти вже, братику мій, не сердься, що я так, у вічі...
— Та чого ж... я знаю...— тихо відповідає Федя і никне головою.
— От і дівчини в тебе немає, а це ж, мабуть, прикро в твої роки...
Старий боцман розворушує найболючішу Федину рану. Ні, він зовсім не має наміру завдавати хлопцеві болю. Навпаки, йому здається, що цими своїми словами він зогріє серце Феді своїм співчуттям, висловить найбільшу приязнь до нього. І Федя добре розуміє це, тому й не сердиться на боцмана. Але разом з тим він не хоче, щоб його жаліли, щоб йому співчували. Тому рішуче й твердо говорить:
— Є в мене дівчина.
— Є?..— Волощук недовірливо мружить ліве око, з-під брови позирає на Федю. Ця несподівана твердість у його голосі змушує боцмана уважніше придивитись до хлопця. Він бачить те, чого раніше не помічав: твердий, вугластий, наче висічений з граніту, злам губ, який робить його обличчя навіть гарним.
— А чого ж ти ніколи на берег не зійдеш? Навіщо своєю чергою тому гульвісі Усику поступаєшся?
— А вона не тут... Вона там, де я до флоту жив.
Боцман приглядається: чи то кров прилила до Фединого обличчя, чи призахідне сонце, що лежить на воді у мереживі хмаринок, пофарбувало його щоки в рожевий колір?
— Он як!.. Ну, то добре, коли є дівчина. Люблять не за красу, а за щире серце,— підсумовує боцман розмову і, йдучи собі, радить Феді: — Ти грай далі. Я не заважатиму.
Але Федя вже не може грати. Він обхопив руками зігнуті коліна і, погойдуючись з боку на бік, думає про розмову з боцманом.

* * *
Після літніх походів, готуючись до зимової кампанії, «Мисливець» став на стапелі на ремонт. Роботи підкинуло всім, але разом з тим команда дістала змогу частіше бувати на березі. Це особливо радує Бориса Усика. Він щодня заводить нові знайомства, одержує листи від дівчат і хвалиться ними перед матросами, перечитує, не соромлячись, всім, хто хоче слухати, регочеться :
— Ой, дурна ж! Вона й не знає, що я учора в її сусідки, у Катьки, був.
— Як же   ти  можеш  так?..— запитує   його   Федя,   болісно морщачи обличчя.— Адже ти, може, хорошу людину ображаєш!
Борис Усик пригладжує долонею свої густі чорні, що аж вилискують, кучері, в які закоханий до безтями, і самовдоволено посміхається.
— А вони самі до мене липнуть. Я їх притягую очима, наче удав кролика. Вже вона не володіє собою, вся в моїй владі, мов загіпнотизована.
Він помічає боцмана, який іде по палубі з мідною дудкою на грудях, по-змовницькому підморгує чорною, наче намальованою, бровою і змовкає. В присутності боцмана він не насмілюється погано розповідати про дівчат. Так обріже, що тільки держись. А то ще й на берег не пустить. Усик швидко відходить від Феді, але ще встигає шепнути:
— Ти ж віддаси свою чергу сьогодні? Тобі на берег ні до чого, а мені позаріз потрібно.
— Добре,— погоджується Федя, хоч у думці сам себе кляне за ще раз виявлену слабкість. Скільки разів давав собі слово не слухатися Борисових теревенів і не поступатися йому своєю чергою на берег, але все ж не відважиться просто у вічі сказати про це Усику. Так уже повелося здавна, що Борис Усик поводиться з Федею, як із залежним.
Боцман Волощук зупиняється біля дверей камбуза, суворо зиркає вслід Усику.
— Що, знову той пустомолот умовляв тебе?.. Ніякої згоди не давай. Сьогодні ввечері сам підеш до міста.
— А мені не треба, товаришу боцмане,— відповідає Федя.
— Не гуляти посилаю, а за ділом,— говорить Волощук значущо.— Казав начальник матроського клубу, щоб ти прийшов до нього з гітарою. Виступатимеш на сцені.
Федя широко, здивовано  відкриває очі.
— Звідки ж він мене знає? І хто йому сказав, що я граю на гітарі?
— А це вже у нього запитай, братику мій.— Ледве вловима посмішка заіскрилася в боцманових очах і одразу ж погасла.— Тільки дивись, не підведи нашого корабля.

* * *
Тепер Федя майже щодня йде до клубу. Повертається звідти веселий, радісно збуджений, гомінкий. Розповідає хлопцям про те, що на вечорі художньої самодіяльності йому доведеться співати і виконувати соло на гітарі. Керівник каже, що в нього тепер кращого гітариста за Федю немає.
Вранці він, як завжди, встає раніше від усіх і, коли матроси вибігають на палубу на зарядку, зустрічає їх веселою,співанкою чи хорошим жартом.
— Розтьохкався наш Соловейко,— радо сміються матроси, і кожен з них намагається хоч чим-небудь стати Феді в пригоді. Один, якщо має вільну хвилину, біжить на камбуз допомогти чистити картоплю. Другий добровільно візьметься драїти каструлі і вже подбає, щоб вони і зверху, і зсередини горіли, як сонце. Третій помиє посуд, почистить ножі. Все ж легше Феді. Все ж у нього більше часу лишиться, щоб зайвий раз пограти та поспівати. Кожному хочеться, щоб Федя зайняв перше місце в гуртку самодіяльності.
Боцман Волощук ставиться до Феді з якоюсь зворушливою турботою. Коли надворі холодно, ніби мимохідь кине, проходячи повз камбуз:
— А ти, Карпенко, голі груди не виставляй. Ще, чого доброго, голос захрипне. Як співатимеш?
Один тільки Борис Усик ходить по кораблю, як темна ніч. По-перше, йому, як кажуть матроси, «увірвався бас» щодо берега. А по-друге, його гризе заздрість. Як це так, що кок Федя, якого Усик вважає за ніщо, опинився в центрі уваги всієї команди? Як це так, що всі Федю мало на руках не носять? Подумаєш, артист знайшовся!..
Матроси сміються з Бориса Усика:
— Що ж тепер бідолашні дівчата роблять без тебе на березі? — хитро запитує один і підморгує іншим.
— Даремно ти, Борисе, свої кучері кохаєш,— піддає жару другий.— Нікому ними любуватися, так і посивієш на самоті. .
Матроси такий народ, що їм тільки попади на зуби: перетруть з кісточками.
У Бориса аж у грудях клекоче від злості. «Ну, нічого, стривайте, ще на кутні засміється з своїм Федею!» — погрожує він в думці, хоч і сам не знає, що він може зробити, щоб ущемити чи принизити чимось Федю.
А Федя увесь віддався своїй гітарі та своїм пісням. Тільки випаде вільна хвилина, сідає десь у тихому куточку і підбирає на струнах якийсь новий мотив. А потім програє та проспіває його і всім на кораблі.
— Це там, у клубі, навчився? — питає боцман Волощук, намагаючись надати своєму голосові якнайбільше ласкавості.
— Ні, сам склав,— говорить Федя.
— Невже сам? — щиро дивується боцман.— То ти, братику мій, може, справді артистом станеш?.. І як же воно в тебе виходить? З чого ти береш оту пісню?
— Я й сам не знаю... Отак, буває, щось роблю чи просто лежу, а мені всякі мотиви вчуваються. Наче хто на вухо нашіптує.
Боцман зачудовано крутить головою.
— Дивна  ти людина,  Карпенко.  Якийсь  не такий,  як  всі...
А одного разу Федя, червоніючи на виду, звернувся до боцмана:
— Можна мені сьогодні трохи довше на березі побути?
— А що там у тебе?
Федя переступає з ноги на ногу, хоче щось сказати, але ніяк не наважиться.
— Та кажи вже. Чого ж мовчиш?
Але Федя ще збирається з силою, груди його схвильовано дихають, він опускає голову й тихо говорить:
— Я... одну дівчину додому проведу... Маринка... Вона у нас в хорі співає.
Боцман здивовано округлює очі.
— Маринка?.. А ти ж казав, що в тебе є дівчина.
— Нікого в мене немає.
— Як-то немає? Сам же розказував!
Федя заперечливо крутить рудою головою,
— То я вигадав ту дівчину.
— Навіщо ж вигадав?! Таки дивна ти людина, ось що я тобі скажу, братику мій... А може, ти й цю вигадав? Може, ніякої Маринки і немає?
— Ця є... Вона така привітна, ласкава...
Обличчя Федине вже не здається боцманові таким некрасивим, як раніше. Воно осяяне якимсь внутрішнім вогнем знайденого щастя, схвильоване новими, ще ніколи не переживаними почуттями. Боцман в душі страшенно радий за Федю, йому хочеться притиснути оцю руду голову до своїх грудей. Але він стримано і роблено суворо говорить:
— Тільки дивись мені. На кораблі бути вчасно.

* * *
На кораблі справжнє свято. Закінчено ремонт. «Мисливець» погойдується на синювато-зеленій воді бухти, красується свіжо-пофарбованими бортами, вилискує чистою палубою. На кормі знову полощеться прапор з блакитною смужечкою, біля якого в урочистій позі застиг вахтовий матрос з гвинтівкою в руці.
Після ремонту знову почнуться морські походи. Вітри, шторми, важка ходова вахта. Але все це приносить тільки радість справжньому морякові. Є на чому показати свою силу й відвагу!
Федю хвилюють дві події — день закінчення ремонту збігся з днем його виступу в клубі. Виступ відбудеться ввечері, але Федя з самого ранку не знаходить собі місця. Неспокій володіє ним. Для своїх товаришів на кораблі він уже звик грати й співати, але ніколи ще не доводилось йому виступати зі сцени перед сотнями глядачів.
А разом ще одна тривога ятрить серце. Вчора на співці чомусь не було Маринки, і Федя не посмів ні в кого запитати, що з нею трапилось. Може, захворіла?.. Може, вона й сьогодні не прийде?.. Тільки тепер зрозумів Федя з усією силою: з того часу, як познайомився з Маринкою, вона увійшла в його життя назавжди. Саме для неї нечуваними ще звуками забриніла його гітара. Саме для неї по-новому зазвучав його голос. Він ще ні слова не сказав Маринці про свої почуття, але вона й сама все бачить.
Та й не тільки вона. Кому на кораблі не видно, як змінився Федя з тих пір, як у його життя увійшла Маринка! Майже з усіма її познайомив і кожного дня розповідає про неї своїм друзям з по-дитячому довірливою, неприхованою радістю. Ім'я Маринки стали вимовляти на кораблі з такою шанобою, як і Федине.
Тільки з Борисом Усиком не познайомив Федя Маринки. Навіть думка про те, що вони можуть знати одне одного, викликала у Феді якусь неясну тривогу. Але одного разу, коли Федя з Маринкою йшли сонячною вулицею міста, Борис Усик сам підійшов до них. Власне, він вдав, що підходить до Феді, як до близького товариша, але Федя знав, що то був лише привід. Усик перший простяг руку дівчині, посміхаючись своїм рожевим ротом:
— Будьмо знайомі,— і назвав себе.
Вона відповіла, цього вимагала звичайна чемність.
Феді страшенно хотілося, щоб Усик пішов собі геть, але він уперто не відставав і сипав, як із мішка, заяложеними жартами. Нарешті, він відстав. Але Федю ще довго не залишало таке відчуття, нібито Борис Усик незримо стоїть між ним і Маринкою.
Того ж вечора, вже на кораблі, Усик, масно поблискуючи очима, сказав Феді:
— Гарну діваху ти собі відчикрижив. Федя зблід, зробив рішучий крок уперед.
— Не смій так про неї!.. Чуєш?
Борис злякано відсахнувся, не чекав такого від Феді. Але зараз же опанував себе, негарно засміявся:
— Ха-ха!.. Боїшся, щоб не відбив?.. — і пішов геть своєю хитлявою ходою.
Кілька днів після того Федя носив на серці гіркий намул. Потім усе забулося, стерлося з пам'яті, як поганий сон.
Зараз інше тривожить його: чому вчора не прийшла Марин-ка? Мабуть, сталося щось несподіване, бо якби вона знала, що не зможе прийти, то сказала б йому.
«А що, як і сьогодні її не буде?» — думає Федя, і серце йому холоне.
Вечір наближається повільно. А тривога зростає. Думки про Маринку, про виступ сплуталися в один тугий клубок, і Федя майже втрачає владу над собою... Йому видиться велика зала, битком набита людьми, чується гомін голосів. Вони вдвох з Маринкою на сцені, співають пісню. Таку, якої ще ніхто й ніколи не чув. Вони дивляться одне одному у вічі і розуміють, як їм гарно. І всім стає радісно та легко від тієї пісні, бо вона розповідає про їхнє кохання...
Федя ніби прокидається від сну. І посміхається сам до себе. Так, зараз це була тільки мрія, гаряча й бажана, але вона може стати дійсністю. Він домовиться з Маринкою, і вони таки співатимуть удвох. І як це раніше не з'явилася така щаслива думка.
Феді хочеться поділитися з ким-небудь своїми мріями, щоб і інші порадувались разом з ним. Адже це дуже гарно — носити в серці радість і щедро ділитись нею.
Але всі зайняті ділом. Тільки Борис Усик вже цілу годину сидить на кормі і до сонячного блиску начищає ґудзики на бушлаті. Але йому Федя нічого не скаже. Хто-хто, а Усик хай навіть і не здогадується, про що він зараз думає.

* * *
Вечір розпочнеться виступом хору. Хористи метушаться, нервують. Решта учасників художньої самодіяльності поки що вільна. Хто переодягається, хто налагоджує свій інструмент, а хто і взагалі сидить, чекає на свою чергу.
Федя кидається з кімнати в кімнату, шукає Маринку... Ага, ось і вона, в дверях зіткнувся з нею. Вона в темно-синій спідничці, у білій сорочці з широкими гаптованими рукавами, на грудях намисто, на голові вінок, плечі в барвистих стрічках. Як пишна квітка. Такою ще ні разу її не бачив... І інші дівчата так само одягнуті, але Федя бачить тільки свою Маринку, свою любу дівчину.
— Маринко, чому тебе вчора не було? Я так злякався за тебе.
Вони зустрічаються поглядами. В його очах невимовна радість, вони сонячно сяють, голублять її. Вона дивиться йому в обличчя так,  ніби вивчає його  уважно, і губи її  дивно здригаються, немов хоче щось сказати і не може.
— Що з тобою, Маринко? — В голосі Феді стільки тривоги й турботи, що всю її проймає несподіваний дрож.
Вона коротко кидає:
— Ніколи зараз. Потім все розкажу,— і зливається з гуртом дівчат-співачок. Керівник квапить їх на сцену.
Виступи йдуть один за одним. Співи, танці, музика, декламація... Зала раз у раз гримить оплесками. Але Федя все сприймає лише якимсь куточком свідомості. В голові, ніби: цвях, засіли слова: «Потім розкажу...» Що вона розкаже потім?.. І чому так дивно затремтіли її губи?.. . Раптом він чує:
— Карпенко, твій вихід. Швидше!
Федя виходить на сцену. Море людей в напівзатемненій залі. їх так багато, що кожного окремо навіть побачити неможливо. Але потроху очі звикають. Він уже помічає своїх з корабля. Командир залишив тільки змінну вахту, а решту відпустив на концерт. Он він і сам сидить серед матросів... А он і боцман Волощук, посміхається до Феді, киває йому головою, підбадьорює.
Федя бере перший акорд, і зала затихає, завмирає в напруженому чеканні. Тільки цікаві очі світяться йому з притемненої глибини. Озвалось піаніно... І полилася пісня... Федя співає про героя-моряка, який не пошкодував свого життя за велике народне щастя. Пісня лине у величезній залі вільно й широко. Звуки гітари то невидимими дзвіночками перекликаються між собою тихо й печально, то рокочуть, здіймаючи справжню бурю. Федя навіть сам не розуміє, що з ним коїться. Чи та коротка розмова з Маринкою так загострила в ньому всі почуття, напружила кожен нерв у тілі, чи оця маса людей розбудила в ньому незнані досі творчі сили... Федя співає ще й ще — про славну чорноморську столицю Севастополь, про молодого моряка, який у далекому плаванні сумує за рідною землею, про незрадливу матроську дружбу.
І поки в залі від ряду до ряду хвилями перекочуються оплески та лунають вигуки, Федя ніяково посміхається, кланяючись ще невміло, незграбно і викликаючи цим ще більшу симпатію у глядачів. Нові думки і нова радість оволодівають ним. Даремно він колись соромився самого себе, не потрібні були думки про самотність. Ось він з людьми, серед людей, які раді бачити його, слухати його й вітати.
З усіх кінців зали летять вигуки. Його просять, щоб він ще співав, хоч піаніст зібрав ноти, лагодиться йти за куліси і лиш вичікує, поки Федя піде першим.
Але що з Федею?.. Обличчя його посіріло, очі нерухомо дивляться в одну точку, неначе скляні... Там, в середніх рядах, окремо від інших матросів його корабля, але поряд з Марин-кою сидить Борис Усик.
Федя не вірить своїм очам. Він робить кілька кроків уперед, на авансцену. Але очі не обдурюють його. Він і вона сидять поряд. Правда, не розмовляють між собою, Маринка ніби відвернулась від нього, але вони вкупі. «Так ось що ти хотіла сказати мені потім, Маринко!»
Але тепер уже нічого розказувати не треба. Він і сам усе бачить і розуміє... Ну, що ж, може, цього й слід було чекати. Може, так воно й мало статися. Якщо не тепер, то потім... І Федя знову бачить своє некрасиве обличчя, свої смішні вуха, що стирчать у різні боки, чує глузливий сміх Усика і його голос:  «Що, боїшся, щоб не відбив?..»
А глядачі невгамовно плещуть у долоні, вимагають, щоб він грав і співав.
Гаразд, він співатиме. Тільки вже не для них, а для Марин-ки. Нехай вона почує цю його останню пісню. А потім уже тільки морю він розповідатиме про свою тугу. Море не зрадить.
Федя піднімає руку. Хай замовкне зала, він співатиме. Цієї пісні ще ніхто не чув. Досі Федя грав її лише сам собі.
Спершу лише струни розмовляють між собою, розповідають одна одній щось таємне, скорботне. Але ось тихо, так тихо, що не можна було помітити, коли це й сталося, народився Федин голос і злився із зворушливими звуками гітари. В ньому немає тієї сили, яка чулася перед цим, але є щось інше, не менш вразливе й хвилююче. Пісня розповідає про кохання, яке буває тільки раз у житті, про незрадливість і вірність, яка робить людину могутньою і по-справжньому красивою... Гучні акорди підіймають Федин голос на міцних, сміливих крилах і потім самі тонуть в цьому голосі, як струмочки в бурхливому прибої.
— Де він узяв цю пісню? — звертаються до боцмана Волощука матроси, які сидять навколо нього.
— В серці своєму взяв,— з болем відповідає боцман.— Гляньте он туди...
І він показує очима на Бориса Усика та Маринку.
Але пісня й музика обриваються несподівано, разом: на очах у всієї зали Маринка біжить поміж рядами, затуливши руками обличчя. А Федя стоїть нерухомо, і знову боцман бачить, як губи хлопця зімкнулися в твердому, ніби з граніту висіченому, зламі.
Швидко падає завіса. Федя повертається за куліси. Тепер йому хочеться тільки одного, щоб його ніхто не чіпав, щоб ніхто нічого не казав йому і ні про що не розпитував. Йому треба побути на самоті... Але за кулісами вже боцман Волощук, матроси. То все — його друзі. І як же їх, виявляється, багато! І від них нікуди сховатись. Вони обіймають Федю, говорять йому якісь хороші слова.
І раптом наче з-під землі виринає Маринка.
— Федю, ти не вір... не вір...— говорить вона, захлинаючись і ковтаючи рясні сльози.
Федя нічого не розуміє. Чому Маринка знову біля нього? Байдужим і якимсь мертвим голосом він запитує:
— У що не вірити? Про що це ти?
— В те, що я з ним... Він зовсім, зовсім тобі не товариш. Він так погано про тебе говорить. І вчора, й сьогодні я жену його від себе, а він... він...
Маринка безсило сідає на стілець, здригається від плачу. Федя кладе руку дівчині на плече.
— Нічого, Маринко, нічого... Все буде добре.
А за якийсь час вони йдуть з клубу разом, оточені вірними друзями. Десь позаду них, ховаючись в темній тіні дерев, крадькома йде Борис Усик.

* * *
Корабель відходить від причалу. За кормою бушує і піниться зеленкувата вода.
На кормі серед матросів стоїть Федя, невідривно дивиться на берег. Там — Маринка. Вона щось гукає, махаючи над головою хустиною. її майже не чути. Але вітер доносить ще двоє слів:
— Федю... чайки...
Федя підіймає очі вгору. Там у прозорому повітрі шугають і перегукуються білі птахи, вилискують проти сонця срібними крилами. Федя розуміє зміст почутих слів: Маринка приходи-тиме сюди, на берег, дивитиметься на чайок, згадуватиме про нього і ждатиме.
Жди, люба дівчино. Моряк повернеться до тебе.

УРОЖАЙ
Десь угорі тонко видзвонює жайворонок. Мелодійні, ледве вловимі звуки тануть у гарячому мареві і народжуються знов. Вони бентежать душу, кличуть її за собою. Мені здається, що я зараз злечу над землею і, підхоплений тією чарівною піснею жайворонка, полину в безмежному просторі, легкий, як пір'їнка.
Але ось народився вітерець. Колихнулося золоте море хлібів, і жайворонка не стало чути. Його пісня потонула в дивовижному живому гомоні.
І вже інше привертає мою увагу.
Хліб!
Скільки сягає око, хвилями перекочується, гойдається важке колосся. В його гомоні я вже вчуваю веселий дзвін першої коси, гучну пісню комбайна, жваву розмову молотарки. Колосся має бронзовий колір. Такого кольору буває обличчя в сильної, здорової людини.
Я простягаю руку, беру в жменю кілька колосків і почуваю, як тіло моє наливається земною силою.
З трави на мене дивляться синіми очима степові волошки. Вони похитуються своїми голівками, ніби манять до себе.
І я таки нахиляюсь над ними, без жалю зриваю одну квітку. Вона гарна, навіть дуже гарна, але якась мертва, неначе в ній захолола кров. І рука моя холоне від її дотику.
Кидаю квітку геть. Знову нахиляю до себе колоски, притуляю їх до щоки. Від них віє невимірною, здоровою, трудовою силою.
Сиджу і знову пригадую те, що так часто тривожить мене.
Згадую двох дівчат, з якими довелося зустрітися в житті. Вони були різні, зовсім різні, і через моє життя кожна пройшла по-своєму. Але дві борозни в моєму серці ще свіжі...

* * *
Марія завжди стукала в двері тихо й несміливо. їй відчиняла Інна — випещене, розбалуване   дівча   з   синіми очима і кармінно-червоними губами на вродливому обличчі. Крізь двері мені було чути голоси обох:
— Марієчко, любочко моя, я ж тебе давно жду! — вигукувала Інна радісно-фальшивим тоном і додавала: — Я так скучила за тобою!
— Я не могла прийти раніше, Інно,— відповідала Марія якимсь винуватим голосом.— Ти ж знаєш, що в мене мама немічна... Поки ліки їй принесла та поки обід зварила...
— Ой, ці мами! — перебивала вередливим голосом Інна.— Скільки клопоту з ними. Моя теж лежить. Мігрень.
В цю хвилину я не бачив Інни, але ясно уявляв собі, як вона картинно заломлює свої тонкі, білі, наче в молоці вимиті, оголені по плечі руки.
— Але ти заходь, Марієчко,— говорила Інна.— Мама хай собі там лежить, а ми будемо в іншій кімнаті.
Часом, коли Інна довго не виходила на стук, двері відчиняв я.
Побачивши мене, Марія ніяковіла. її худеньке, таке звичайне собі обличчя рожевіло. У великих, чистих, як лісове джерело, очах проступав раптовий страх. Ліву руку вона намагалася заховати за спину, щоб я не бачив жовтого шкіряного протеза.
Я вдавав, ніби й справді не бачу. А часто таки й не помічав. Дивився тільки в її очі, тихі, покірні, ясні, і мені було надзвичайно жаль їх. Жаль за ту покору, яку в них читав.
Мені хотілося запитати в Марії:
— Чому ти така несмілива перед цією зніженою, випещеною, пустою дівчиною? Адже ти — краща за неї. Може, не красивіша, але краща! У тебе немає таких, як у неї, тонких, чітко мальованих брів, немає синіх очей у довгих віях, але в тебе є хороше, скромне серце. Чого ж ти ніяковієш, люба дівчино?..
Може, вона ще й тому ніяковіла переді мною, що розуміла мої думки. Але ми ні разу не говорили з Марією про це. Ми взагалі майже нічого не встигали сказати одне одному. Я тільки запрошував її:
— Заходьте, будь ласка. Інна вдома.
— Дякую,— тихо відповідала вона і, ховаючи протез лівої руки, швидко зникала за дверима моїх сусідів.
Я знову повертався до своєї роботи. Але працювати вже не міг. Сидів і уявляв собі, як за стіною Марія обережно ступає по м'яких килимах, боячись не там стати, не там сісти, як вона ховає протез, щоб не видно було її каліцтва. Мені завжди хотілось дізнатись, що ж зв'язує їх — цю самозакохану пусту красуню, єдину дочку в заможній сім'ї, і просту дівчину, у якої війна назавжди забрала батька й лишила стареньку матір та покалічену руку?
Але одного разу мені пощастило побалакати трохи з Марією.
Вона прийшла саме тоді, коли в' сусідів нікого не було вдома.
Я відчинив їй і промовив:
— Заходьте, Маріє, Інна переказувала, що скоро прийде. Зачекайте в мене.
Вона злякалась мого запрошення.
— Ні, ні... Я краще на вулицю вийду.
— Надворі дощ! Навіщо вам іти на вулицю? Заходьте, будь ласка.
В її очах було вагання: зайти чи ні?..
Нарешті, вона переступила поріг.
І ось ми сидимо вдвох. Марія не знає, де подіти свою покалічену руку, вона кладе її собі на коліна, прикриває кінцем скатертини, яка звисає зі столу. Мені теж чомусь дуже незручно перед нею, і ми не знаходимо про що говорити. Тоді я беру кілька книжок з полиці і кладу перед нею.
— Переглядайте знічев'я.
Вона розгортає першу книжку, яка потрапила під руку, нахиляється над нею. В кімнаті — напружена тиша. Часом зашелестить сторінка. А що далі?..
Та от у цій тиші несподівано лунає Маріїн голос:
— Це ваша книжка? Власна?
— Моя. А що?
— Я  бачу,  ви  цікавитесь  новими  сортами   пшениці.  Чому?
Я розповідаю їй, радий, що зав'язалася розмова, а вона слухає з широко розкритими очима. І я не можу не дивитися на них. Вони не сині, не карі, не чорні, а звичайні, сірі, але погляд у них м'який і чистий.
— Я теж люблю степ,— говорить вона,— люблю сіяти, жати. Тільки рука ось... Ніколи вже не доведеться мені працювати в степу.
І немов хмаринка пробігла в її чистих очах.
— Але нічого,— каже вона по хвилині,— я буду вчителькою, навчатиму дітей, щоб вони любили кожен колосочок і щоб уміли доглядати кожне зернятко.
— Після інституту — на село? — запитав я.
— Куди ж іще?
— А як же Інна, подруга ваша?
— Інна?.. Не знаю...
— Ви давно дружите з нею?
— Весь час... Ми допомагаємо одна одній учитись.
Я вже знав, що допомагає Марія, а Інна лише користається з її допомоги. Повернувшись із гулянки, Інна хапає наспіх те, що пояснює Марія. І коли чогось не може запам'ятати, сердиться, називає свою подругу «бездарною вчителькою»... Потім лащиться: «Не ображайся, Марієчко-любочко, я така неврівнова-жена, мені й мама говорить, що я — мов той сірник, так одразу і спалахну!..» І Марія не ображалась. Тільки мовчала якийсь час. А потім знову терпляче пояснювала.
— Без вас Інна, мабуть, погано б вчилася,— сказав я.
Вона зашарілася, хотіла щось відповісти, але в цей час у коридорі пролунали кроки. Прийшла Інна, рожевощока, струнка, красива. Легко, не задумуючись, заторохтіла:
— Що, мами немає? І татка теж? Ну, нічого, якось самі повечеряємо. Масло є, ковбаса є. Все отам, у холодильнику. Неси, Марієчко, на стіл, а я переодягнуся.
— Я не хочу їсти,— ледве чутно промовила Марія і з якимсь острахом зиркнула на мене.
— Хочеш, хочеш! — так само швидко й бездумно проторохтіла Інна.— Я ж знаю, що ти завжди голодна...
Марія попрощалась і пішла з моєї кімнати. А я лишився з своїми думками, з своїм нерозгаданим питанням:  як це так, що порожнеча вживається з повнотою, глупо-та з розумом? І якась скорбота ятрила моє серце.
І знову полинули дні. Приходила і йшла собі сором'язлива й покірна в усьому Марія. За стіною била по клавішах піаніно й фальцетом співала якісь модні пісні Інна...
Але потроху все це стало здаватись буденним.. Минув час, і я звик до того, що чув і бачив щодня. «Значить,— думав я про Марію,— буває і так. Марію гнітить її каліцтво. Дома хвора мати, і, видно, вони терплять матеріальні нестатки. А тут — дорогі меблі, килими, піаніно — все таке незвичне для простої дівчини...»
...Швидко промайнула красуня-весна, надійшло гомінке яснолице літо. І, як це водиться споконвіку, люди найбільше почали розмовляти про майбутній урожай. Про все можна говорити спокійно. Але не було ще такого, щоб байдуже говорили про урожай. Адже від нього залежить життя мільйонів. Люди кидали в землю добірне зерно, а воно поверталося їм тугими, важкими колосками. їх треба вчасно зібрати. Надходить час, коли кожен колосок вклоняється людині і ніби просить: «Зірви, зірви мене, володарю мій. В мені твоє життя, а в тобі — моє...»
Гомонять колоски, вклоняються, кличуть...
І ось в таку пору сталося те, що залишило слід у моєму серці на все життя.
В надвірні двері хтось постукав сильною і владною рукою. Я схопився, побіг відімкнути. Але й сусідні двері відчинилися. З них вискочила Інна в широкому строкатому халаті, в капцях на босу ногу. Вона повернула ключ.
На порозі стояла Марія.
Я ще ніколи не бачив її такою. У великих дівочих очах не було й сліду збентеження чи покори. Голову вона тримала високо. І навіть свого протеза не старалася   заховати   за спину.
А коли Марія заговорила, я теж не впізнав її.
— Інно, мені сказали, що ти не хочеш їхати на жнива разом із усіма студентами. Ти принесла в інститут якийсь папірець про те, що хвора? Це — правда?
— Марієчко-любочко,— заговорила Інна, і тут я вперше побачив, як гидко може посміхатися людина,— ти ж знаєш, що в мене мама хвора. Та й сама я почуваю себе дуже погано.
Обличчя Марії зблідло. Я бачив, що вона аж задихнулася від обурення. Кинула погляд на мене і зробила рішучий крок до Інни.
— Це неправда... Мені соромно за тебе, Інно. Не твоя, а моя мама хвора, але я їду... Ось дивись, без руки, а — їду. Однією робитиму, що зможу.
І вона простягла перед собою жовтий шкіряний протез, який раніше так сором'язливо ховала від сторонніх очей.
Інна злякано відступила від Марії, притиснулася спиною до стіни, ніздрі її тонкого носа тремтіли. Якимсь чужим, хрипким голосом вона промовила:
— Ти не смієш, не смієш так...
Вона  ще  намагалася  зберегти  якусь  гідність,   давню   зверхність над Марією, але це їй не вдавалось. Марія перебила її на півслові.
— Інно, Інно!.. Як же нам після цього дружити з тобою далі?..— з болем і гіркотою в голосі майже простогнала вона.
На очах у неї виступили сльози.
Марія швидко повернулась, пішла. І було ясно, що вже ніколи більше її нога не переступить цього порога. А Інна так і лишилась стояти, притиснувшись до стіни.

* * *
Я тримаю у руці тугі колоски і немов відчуваю, як вони з кожною хвилиною стають ще повнішими і ще тугішими — зріють.
Мине кілька днів, і степ виповниться голосами людей та гудінням машин. Почнуться жнива. Настане найрадісніша пора року.
Чесні трудові руки зберуть хліб і разом зріжуть бур'ян. Бур'ян загине, а зерно даватиме нові врожаї. Вічно світитиме над неозорим степом гаряче сонце і вічно колихатимуться на щедрій   землі   під   погожим   вітром   важкі   бронзові   колоски.

ТАТКО  Й  ДИТЯТКО
Петрик прийшов із школи і, втупившись очима в батькове коліно, пробубонів:
— Тату, тебе знову вчителька викликає...
Сидір Потапович повернув голову на товстій червоній шиї й насупився.
— Що ти там накоїв?
Петрик мовчав, зосереджено стежачи за мухою, яка повзла по батьковому коліні.
Ну, чого ж ти мовчиш, як пень? Чи хочеш, щоб я тебе зараз по морді тьопнув?
— Вона мені каже, що я не знаю уроку, а я їй кажу, що вона сама нічого не знає, тоді вона сказала, щоб я вийшов з класу і пішов до директора, а я їй тоді сказав, хай вона сама виходить з класу та йде хоч до директорші, якщо їй треба, а вона тоді...
— Чекай, чекай, що це ти зарядив, як з кулемета: «Я тоді... Вона тоді...»? А урок ти знав?
— Васька Стрючок гірше за мене, і то...
— Що це ще за Стрючок такий?..
— Це ми так дражнимо...
— Так кажеш, що він гірше?
— Гірше...
— А чого ж вона до тебе причепилася?
— Не знаю...
— Це чорт знає, що таке! — загримів Сидір Потапович.— Нервують дитину, смикають батьків, відривають од роботи. Для чого їх тримають у тій школі? За що їм гроші платять?.. Я піду!.. Піду! Тільки вони мене запам'ятають!..
Сидір Потапович був впливовою особою в місті. Петрик це добре знав і тому, задоволений наслідками переговорів з батьком, крутнувся на одній нозі, кинув у куток портфеля і побіг до матері, щоб дала попоїсти.
А Сидір Потапович, сповнений гніву, вийшов із дому й широкими рішучими кроками попростував до трамвая. Він був злий на шофера, який ось уже п'ятий день возиться з його машиною і ніяк відремонтувати не може; на вчителів, які потурбували його персону; на школу, до якої треба було їхати трамваєм; на трамвай, який чомусь довго не підходив; на весь світ.
Нарешті, з-за рогу виринув битком набитий трамвай, і Сидір Потапович вибухнув новим зарядом гніву: «Не можуть вагонів пустити більше, щоб люди не сиділи один у одного на голові!» Зопалу він хотів було вскочити у трамвай через передню площадку, але водій зупинив його:
— Громадянине, прошу через задні двері. Тут входять тільки жінки з дітьми та інваліди.
Сидір Потапович поспішив до задніх дверей, лаючись на ходу:
— Повигадували: задні... передні... Тут хоч і здоровий, то інвалідом станеш!..
Біля задніх дверей було кілька чоловік, але Сидір Потапович, немов корабель воду, розгорнув усіх своїми могутніми грудьми і великим животом і поставив ногу на підніжку.
— Громадянине,— звернувся до нього дідусь з маленькою сивою борідкою і кущуватими бровами,— не порушуйте, будь ласка,  порядку.  Ви  не  один.  Бачите,  люди  стоять,   чекають...
— А звідки я знаю, чого ви тут стоїте? — загримів Сидір Потапович.— Може, ви просто свіжим повітрям дихаєте!
Він безцеремонно відштовхнув ліктем маленького дідка й зайшов до вагона. Дідок увійшов за ним, докірливо похитуючи головою:
— Погано вас виховали! Не поважаєте старших.
Всередині в Сидора Потаповича наче бомба розірвалася. Він
викотив і без того булькаті білі очі, так само, як викочував їх у своїй установі, коли кричав на підлеглих, і його важкий бас, як грім, покотився по всьому вагону:
— Подумаєш, цяця велика! Тільки й думаю про те, щоб кожній бороді реверанси робити! Ха! Я його не поважаю! Може, мене також не поважають...
— Мабуть, ні за що,— спокійно, не підвищуючи голосу, зауважив дідок.
— Вас є за що! Пристав, як шевська смола, та ще й каркає!..
— А ви все-таки чемніше себе поводьте... Не ображайте людину!.. — заговорили навколо пасажири.
Сидір Потапович згадав, що трамвай — не його установа, змовк, постояв трохи, сопучи, як ковальський міх, і почав пробиратися до виходу...
У школу Сидір Потапович увірвався, як вихор.
— Де вона, та вчителька?..
За столом сиділа молоденька чорнява жінка й переглядала зошити. Вона зустріла Сидора Потаповича здивованим і трохи сполоханим поглядом.  Він  зрозумів той  погляд і став  ще хоробрішим.
— Викликали? Що тут у вас сталося, що не можете обійтися без мене?
— Ви батько Петрика? Дуже добре, що, нарешті, прийшли...— сказала вчителька, дізнавшись, з ким має справу.
— Добре? Ви вважаєте, що добре? А я думаю, що погано! Погано ви виховуєте наших дітей, бездари!..
— Але ж ваш Петрик — неможливий хлопчик. Він говорить мені грубості, і ви, як батько, не можете байдуже ставитись до його поведінки.
— А то вже моя справа, що я можу, а чого не можу. Ви ще молода мене вчити, голубонько! От навіть дитині не можете дати ради...
— Мені з вами важко говорити,— стримуючи тремтіння в голосі, промовила вчителька.— Ходімте до директора, може, він краще зуміє вам пояснити.
— Ходімте й до директора! Я не подивлюся, що він директор! Велике цабе! Ха! Подумаєш...
З цими словами Сидір Потапович відчинив двері до директорського кабінету, переступив поріг і з роззявленим ротом остовпів на місці: за столом сидів той самий дідок з борідкою, з яким Сидір Потапович посварився в трамваї.
— Я... про сина... поговорити...— промимрив Сидір Потапович.
— Ні, шановний, поговоримо спочатку про вас,— посміхнувся директор.— А потім і про вашого сина...


БІЛА ЛІЛЕЯ
(Етюд)

Маленька річечка утворила на повороті велике плесо. Тут вода майже не рухалась. Тільки зігнуті всі в один бік довгі стебла латаття свідчили про те, що вода ледь-ледь ворушиться.
Навколо стояла тиша. Ні вітру, ні співу пташини, ні навіть людського голосу, який часом лунає там, де його й не ждеш.
Я сидів на зеленому килимі моріжка біля плеса й дивився у воду. Перед моїми очима, біля ніг, було перекинуте у воді небо з рожевими пухнастими хмаринками, а в ньому — високі кучеряві дуби, стрункі і горді сосни, густі верби. З берега у воду зазирали, мов малі діти, кущі ліщини та верболозу.
Плесо здавалося бездонним, як і саме небо.
На воді лежали широкі темно-зелені листки латаття, а поміж них жовтіли голівки лілей. Ці жовті цяточки чомусь здавалися тут зайвими. Жовтий, якийсь восковий і мертвий колір не пасував до голубого плеса і буйної зелені, що була навколо.
І раптом я побачив серед жовтих одну білу лілею. Вона не стирчала, як її жовті сусідки, а вільно лежала на воді. її зелені черенці були як добрі ласкаві руки, що обережно й турботливо тримали вінчик білих пелюсток. Кожна пелюсточка була окремо від інших, але всі разом вони утворювали таку дивовижну гармонію форм і фарб, що не можна було відірвати очей. Ця біла лілея була немов ясний вогник серед темної ночі, немов єдина зірочка в синьому небі, немов миле обличчя серед інших байдужих тобі облич.
Я дивився на білу лілею і почував, що з кожною хвилиною вона все дужче хвилює мене і нестримно вабить до себе. Серце гучно й тривожно стукотіло. Кожна жилочка гаряче пульсувала, ніби мені скинули з плечей двадцять років.
«Зірвати, зірвати квітку! — подумав я.— Нехай мої руки відчують її ніжні, як сама молодість, пелюстки. Нехай я притулю до своєї щоки оту холодну і безмірно звабливу красуню...»
Вже одяг мій лежить на березі, а я все глибше заходжу у воду.
Мої ноги заплуталися в густому куширі, в'язнуть у грузькому дні, але я йду...
Вода сягає вже до грудей, до пліч — важче стає рухатися вперед, стеблинки слизького куширю, мов гади, обвивають тіло, хапають мене за ноги, за руки, тягнуть донизу...
Але я йду.
Перед моїми очима — біла лілея, розкішна чарівна квітка, що вільно й невимушено лежить на тихій і теплій воді.
Раптом мої ноги провалюються — тут глибоко. А кушир ще дужче обплутує всього мене, ніби я потрапив у густу сітку.
Може, повернутися? Може, небезпечно отак брести вперед по незнайомому плесу?
Ні, не вернусь! Я йду далі, порушую тиху гладінь води, хоч відчуваю, що по моєму тілу пробігає неприємний морозець.
Ніде нікого. Тільки — я, та вода, та слизький кушир, що немов шупальцями обмацує моє тіло.
Нарешті я біля квітки. Ось вона, біла лілея!
Зараз я простягну руку, потягну квітку до себе, і нічого не лишиться на воді. Тут буде так пусто, ніби ніколи й не існувало цього живого вогника. А біла лілея буде в мене на долоні, я обережно винесу її на берег і...
І тут мене вжалила думка:
«А для кого?»
Так-так, для кого я її винесу на берег? В чиї руки передам оцю пишну, ніжнолисту, живу, трепетну красуню? Чи варто зривати її тільки для того, щоб самому втішатися цією дивовижною вродою?
Ні, вона жде інших рук — молодих, гарячих і дужих. Вона жде, щоб її цілували не мої, а інші губи — полум'яні й трепетні.
Я повернув назад до берега. Кволо, повільно одягнувся і пішов геть, заглиблений у свою самотність.
Зненацька веселий дзвінкий сміх і розмова вивели мене з самозабуття. Йшли двоє — хлопець і дівчина.
— Он наша лілея! — вигукнула дівчина.
— Глянь! Вчора вона ще тільки розпускалася, а сьогодні вже зовсім розквітла,— відповів їй хлопець.
— Зірви її для  мене! — знову пролунав дівочий  голос.
Кущі й дерева ховали мене від очей цих молодих людей, а мені їх було добре видно.
Юнак сильними красивими рухами скинув з себе одяг, лишився тільки в плавках, що підкреслювали, відтіняли його туге бронзове тіло.
Це тіло майнуло в повітрі, сколихнуло воду і легко попливло до квітки.
Хлопець не роздумував, як я, він занурився у воду і зірвав лілею під самий   корінь,   а   потім,     хлюпаючись   та   сміючись, виліз на берег. Дівчина, захоплена красою його тіла, блиском його очей, підбігла до нього, взяла квітку в руки і притиснула її до щоки.
Та хлопець, граючись, знову забрав у своєї коханої білу лілею, відірвав зайве стебло і причепив квітку до дівочих кіс. Лілея закрасувалася, забіліла у волоссі дівчини ще дужче, ніж на воді.
«Це їхня квітка,— подумав я,— і як добре, що я її не зірвав!» Хлопець і дівчина пішли. Я ще довго чув їхню розмову, їхній сміх. На голові у дівчини, мов зоря, ясніла біла лілея. Мені було і сумно, й радісно.


САД
Смуток вливається в груди, як холодний слизький туман.
Смуток заліг у хаті, виглядає з усіх закутків, шелестить драним поруділим папірцем, яким заліплене маленьке, в чотири шибки, вікно. Ользі здається, що він придавив її до цього старого ослінчика, і вона сидить, не може знайти в собі сили, щоб звестися і зробити кілька кроків по давно неметеній глиняній долівці.
Правду кажуть люди: як одна біда йде, то й другу за собою веде. Тільки одержала звістку про загибель на війні чоловіка, як помер синок, Гриша. Кому це треба було, щоб двоє таких нещасть упало на її голову? Чому так тяжко доля покарала її?.. Яка людина здатна витримати подвійне горе?..
Це сталося, коли вона була на останньому курсі садівничо-агрономічного інституту. Близькі люди думали, що не витримає молода жінка, теж ляже на смертному одрі... Але витримала, пережила. Тільки густе розкішне волосся геть посріблило те тяжке горе. Хто не гляне, дивується: молода, вродлива жінка, ще майже зовсім дівчина, а голова біла  як сніг.
Як закінчила інститут, її запитали: «Куди хочете їхати? Самі вибирайте». Всі розуміли, що в такому горі треба зробити все можливе для неї, щоб хоч чим-небудь і як-небудь скрасити її життя. Може, в неї де є рідня, може, добрі знайомі, що зогріють її теплим словом розваги, коли холодна скорбота і розпач краятимуть серце. Але вона байдуже сказала: «Посилайте куди завгодно, мені однаково...» її послали головним агрономом садівницького радгоспу.
їхала туди поїздом, вантажною машиною, кіньми. Дорожні тривоги затамували трохи душевний біль. А як увійшла в оцю хатину, де їй належало жити, та як лишилася сама, то знову серце наче обценьками схопило. Занила, запекла жива ще рана, гарячою кров'ю запломеніла...
Одна!.. Зовсім одна серед незнайомих людей. Вони здоровкаються стримано й допитливо, і жоден з них не знає про її непоправне горе. Хіба їм до неї? Кожному довелося гіркого полиню ковтнути.
Недовго сиділа в хатині. Злякалася своєї самотності. Підвелася і, навіть не поївши, пішла оглядати господарство. Оглядини не принесли їй радості. Величезний радгоспівський сад своїм виглядом міг би викликати смуток і в найбільшого оптиміста. Тут ще недавно проходила ворожа лінія оборони. Лісів поблизу немає, і гітлерівці рубали для окопів та бліндажів дерева. Тільки чорне цурпалля стирчить, немовби дерева підняли вгору руки з розчепіреними пальцями і благають, щоб люди не дали їм зовсім померти.
Ще більш засмучена повернулася Ольга в свою хатину. І ось тепер сидить, придавлена власним горем і гнітючою картиною саду, і не знає, що їй робити... З чого починати?.. І, взагалі, як жити далі?.. Може, дарма погодилась їхати куди пошлють?.. Адже в неї в Херсонській області справді є родичі, може, треба було б туди поїхати, щоб хоч серед своїх бути?..
Хтось постукав з сіней у двері, Ольга немов прокинулась, здригнулась від несподіванки.
— Ввійдіть.
Поріг переступила жінка, закутана у велику сіру хустку. В неї і очі, і брови сірі — вицвілі. Але погляд швидкий, хода і рухи енергійні. Жінка коротко, по-діловому, привіталась, поклала на нічим не накритий стіл згорток якихось паперів, перев'язаний шпагатиною.
— Оце, прошу, візьміть... Всю війну від тих гаспидів-фашистів ховала.
— Що це? — звела очі Ольга.
— Це план розвитку нашого радгоспу.— І, перехопивши вкрай здивований погляд Ольги, швидко пояснила: — Мій чоловік до війни тут головним агрономом був, ці папери в нього зберігались... А потім пішов на війну, не повернувся... Я втекла з радгоспу. А втікаючи, й ці папери з собою захопила. А що як пригодяться? Подивіться, будь ласка, може, справді... Важко ж починати все наново, ой, як важко!.. У нас же й директор новий, тільки оце приїхав...
Якась тепла хвиля хлюпнула Ользі в змучені груди. Вона схопила жінку за руку.
— Спасибі вам...
Жінка, ніяковіючи і разом із тим приховуючи цю ніяковість, по хвилині запитала:
— Збори будуть, чи як?.. Люди ждуть. Бо вже й весна в двері стукає.
Ольга відчинила кватирку, яка жалібно заскрипіла на старих іржавих петлях.
— Так... весна...— Вона зупинилася перед жінкою і кивнула головою: — Авжеж, збори... Ідіть, скажіть людям, щоб сходились.
*  *  *
В кінці великого радгоспівського дворища до війни був клуб. Тікаючи від Радянської Армії, фашисти висадили його в повітря, і тепер серед хаотично нагромадженого каміння ледве вимальовується лише чотирикутник фундаменту. Але робітники радгоспу за давньою звичкою зібралися саме тут, а не десь в іншому місці. Вони розташувались на камінні, на залишках стін, просто на землі.
Попереду всіх сидить хлопчик, років десяти, в довгих штанях з дірками на колінах, в зовсім розбитих черевиках, з яких виглядають червоні брудні пальці. З-під недбало накинутого на плечі піджака, такого ж порваного, як і штани, видніє флотська тільняшка. Він — простоволосий, на голові — стіжок давно нечесаного, розкуйовдженого волосся.
— А ти чий такий? — питає Ольга, з цікавістю розглядаючи цю колоритну постать.
— Я тут гість,— з гідністю відповідає хлопчик, блискаючи білими, маленькими, як у мишеняти, зубами.— А зовуть мене Мишко.
Очі Ольги мимоволі мружаться в посмішці.
— В кого ж ти тут гостюєш?
— А так... у всіх... Я ненадовго. Поживу ще день-два, підгодуюсь трохи і майну далі. До моря.
— А чого б то до моря? Там у тебе хтось із рідні є?
— Ні, в мене нікого немає. Хочу в моряки поступити.
Ольга замислюється. її погляд блукає десь за понівеченим садом, вираз обличчя у неї такий, ніби вона щось бачить там.
— В моряки...— задумано й тихо говорить вона.— А може, ти в нас залишишся?
— Ні, я — на море!
Присутні слухають цю розмову. Але чекають цікавішого: що скаже їм новий головний агроном про долю зруйнованого господарства. Що порадить робити з садом і, зокрема, з абрикосами, яких у радгоспі аж дев'яносто гектарів.
Ольга стає на камінь, мов на трибуну. Так їй видно всіх присутніх, її невисока постать освітлена ще-холодним сонцем. Зовсім біле волосся викликає приглушений і здивований шепіт. Ольга це бачить. Думає:  «Нічого, звикнуть...»
— То що ж робитимемо з садом, товариші? — питає вона.
Ці слова, сказані звичайним, якимсь домашнім голосом, викликають в юрбі неясний гомін. Люди хотіли послухати її, а виходить, що самим треба відповідати.
З гурту зводиться на ноги висока постать дуже худого чоловіка в сірій шинелі без погон.  Це — агроном першої дільниці, Федір Черевичний. Він стоїть струнко, немов на рапорті перед начальством.
— Тут... Ми хочемо знати, як вас зовуть, пробачте...
— Ольга. Просто Ольгою зовіть.
— Незручно якось...— мнеться Федір Черевичний, зиркаючи то на її пишне біле волосся, то на зовсім молоде, хоч уже й не дівчаче обличчя.
— Ну, тоді Ольга Матвіївна, коли хочете,— ледь посміхається молода агрономша. їй тільки ніяково, що ці літні люди називатимуть  її по батькові. Не звикла ще.
— Так отож, Ольго Матвіївно,— не змінюючи виструнченої пози, веде Федір Черевичний,— я тут теж недавно, але вже встиг роздивитися, що й до чого. Серце крається від жалю: як покалічили кляті вороги цей бідолашний сад! А особливо абрикоси «Цукровий голуб»... Ви питаєте, що робити? Абрикоси, мабуть, доведеться викорчовувати та посадити нові... Що тут придумаєш...
— Але ж ви самі кажете, що дерева покалічені,— зауважує Ольга.— Не вбиті, а тільки покалічені.
— Авжеж,— погоджується Федір Черевичний, ще не второпавши, до чого вона веде.
— То навіщо ж їх викорчовувати? Нащо вбивати зовсім?.. Може, ми їх вилікуємо і вони знову родитимуть?
Федір Черевичний розгублено зиркає довкола. Йому відповідають такими ж розгубленими поглядами. Мишко-моряк і той націлив на Ольгу двоє чорних оченят-тернин, та так і застиг в запитливій напруженій позі.
— Я не знаю, про що ви говорите, Ольго Матвіївно,— нарешті видушує з себе Федір Черевичний.— Погляньте, тільки чорне цурпалля стоїть і більш нічого.
— А ми в те цурпалля повинні нове життя вдихнути.— Ольга хвилюється. Вона пригадує, як вони, колишні студенти, під керівництвом професора робили цікаві досліди над деревами, що вже відживали свій вік. Обрізали їх, лишаючи тільки основні відгалуження, добре підживлювали землю, і дерева оживали. Але то були досліди над окремими деревами, а тут — великий сад!.. Ольга боїться власного сміливого рішення. Але що сказане, те сказане, і вона не відступає від своєї думки. Навпаки, говорить дедалі голосніше, ніби переконує не тільки цих людей, а й саму себе:
— Викорчувати і посадити новий сад — це легше. Тільки, коли ж ми з нього плоди одержимо?.. Не скоро. Давайте зробимо інше: повернемо молодість нашому садові, доб'ємося, щоб він уже на той рік давав урожай... Кожному деревцю, як живій людині, операцію зробимо... Еге ж, доведеться багато попрацювати.
Цю роботу повинні виконувати вмілі люди, що по-справжньому люблять сад. А мені здається, що тут такі й зібралися...
— Правильно, Ольго Матвіївно! — озвалася дружина колишнього головного агронома Олена Костянтинівна і ствердно захитала головою.— Якби був живий мій чоловік, то й він би...— і вона не договорила, зігнулася, сидячи на камені, і стала маленька-маленька, як сіра пташка.

* * *
Після зборів Мишко-моряк злився з людьми, і Ольга загубила його з очей, навіть забула про нього.
Але коли ввечері поверталася у свою самотню хатину, знов зустрілася з ним. Він тримав руки в кишенях довгих штанів, підв'язаних мотузочками біля кісточок, і чимчикував кудись широким кроком із незалежним виглядом. Піджак знову ж таки тільки накинуто на плечі. Може, тому, що дуже довгі рукава і Мишко не хоче бути смішним. А може, щоб видніше було смугасту тільняшку.
— Це ж куди, Мишко? — зупинила його Ольга.
— Так,— кинув він слово, яке ні про що не говорило.
— Ночуватимеш де?
Мишко мовчить. Мабуть, йому легше буде потім знайти ночівлю, ніж зараз відповісти на це запитання.
— Якщо ти у нашому радгоспі гість, то ходім, у мене переночуєш. Щоб потім не говорив, що головний агроном — людина нечемна й негостинна. Зустріла, мовляв, і не запросила.
— Брудний я,— просто говорить Мишко, оглядаючи себе.
— Ну, це не біда,— заспокоює його Ольга.— Помиєшся і поспиш по-людському.
В хаті Ольга гріє на плиті воду, а Мишко-моряк розглядав книжки, не доторкуючись до них руками. Раптом він говорить:
— А все-таки у вас не вийде з садом.
Ольга навіть зупиняється на півділі, здивована таким рішучим осудом її дій. Але перед нею не доросла людина, з якою можна затіяти суперечку, а хлопчик. І вона сміється:
— А ти поживи в нас, то й переконаєшся, вийде чи ні. Ото бачиш, які товсті книжки лежать у блакитній палітурці? їх написав великий вчений Мічурін. Він теж за мене.
— І тьотя Олена, і дядя Федя кажуть, що вийде, а я думаю, що ні.
— Це ж який дядя Федя?
— А отой, що в шинелі виступав. Черевичний... Як ви пішли, а він — все за вас, все за вас...
— Ну, добре, Мишко,— перебиває його Ольга.— Купайся і — в ліжко. Миттю.
Після купання Мишко, ще гарячий, з рожевими щічками ї вогким чубом, простує до ліжка, яке йому ледве знайшла чим заслати Ольга. Він трохи соромиться, але його долає приємна втома, яка ніжить кожен м'яз його тіла, туманить голову.
— Давай я тебе розчешу,— говорить Ольга і виймає з свого волосся зігнутий коричневий гребінець.
Вона розчісує хлоп'ячу голову. На якусь мить їй здається, що вона розчісує голову власного сина. Від того, що вона торкається хлоп'ячого вогкого і теплого волосся, його щік і шиї, по всьому її тілу пробігає якась млість... А Мишко, вкритий чистою простинею, приголублений доброю рукою, кліпає сонними очима і не знати чому посміхається...

* * *
Колгоспники навколишніх артілей побачили дивовижну річ: радгоспівці ходять з ножівками по саду і обпилюють дерева. Не просто підчищають, як це роблять садівники по весні, а лишають тільки стовбури та основні відгалуження від них. Кожна деревина після цього стає такою, неначе її громовиця спалила.
Дехто з радгоспівців, глянувши на те, що зроблено їхніми руками, висловлює сумнів:
— Ой, мабуть, марна це робота!..
Але тут немов із землі вироста Олена Костянтинівна — швидка, рухлива й невтомна.
— Ну сиди й жди, поки тобі стиглих абрикосів в рот накидають! Чи ти, може, в науку не віриш?.. То геть звідси!..
Вона таки грубувата, ця жінка. Але їй прощають. Бо хто, як не вона, і днює й ночує в саду! Хто, як не вона, підбадьорить теплим словом, коли важко! Хто, як не вона, затягне пісню вже немолодим, але ще сильним і проникливим голосом! Але якщо вже й полає кого, то знаходить такі слова, що заперечити важко.
Мишко-моряк живе незалежно. Часом він зникає на кілька днів. Але несподівано з'являється знов саме тоді, коли всі думають, що він вже на Чорному морі. Ольга сумує за ним, коли довго не бачить. Але незважаючи на це, зустрівши, питає:
— Ну, чого ж ти не їдеш на море? Загостювався щось у нас...
— Та вже подивлюсь, що у вас вийде,— поблажливо відповідає він.
— Він подивиться! — глузує з нього Ольга.— Подумаєш, який інспектор знайшовся!.. На ось краще гроші та піди в го-лярню підстрижись трохи. А то он яку кучму на голові носиш. Чому такий брудний ходиш? А ще моряком хочеш бути. Тільки ганьбиш нас своїм виглядом.
Мишко гроші бере, підстригатись іде, але до Ольги Матвіївни не повертається, щоб показатись, яким став. Він уже крутиться навколо дяді Феді і просить, щоб той поставив його до якоїсь роботи.
— Це тебе, мабуть, Ольга Матвіївна послала, щоб не вештався без діла? — допитується Федір Черевичний.
Мишко ображено закопилює губу.
— Ніхто мене не посилав... Сам прийшов...
— А гроші де взяв для перукарні? — питає Черевичний, звернувши увагу на акуратно підстрижену хлоп'ячу голівку.
— Ольга Матвіївна дала...
— Гм... гм...— розуміюче мугичить Черевичний і дає Мишкові в руки лопату.— На ось гній розкидай. Тільки гарненько роби, щоб не довелося після тебе переробляти.
Тим часом надійшла справжня весна. Сонце вже не тільки гріє, а іноді й припікає. Небо стає з кожним днем усе ясніше і глибше. Над зеленими килимами посівів видзвонюють жайворонки, їх не видно, і здається, що то дзвонить червоне золото сонця. В далекому мареві степу пливе димок тракторів. Масна земля розбухла, налилася живими соками і дихає розкритими широкими грудьми.
Дивне сталося з абрикосами. Те саме чорне й голе цурпалля, яке лякало людей своїм виглядом, пустило густу зелену парость. Федір Черевичний і Олена Костянтинівна не вилазять із саду. Черевичний, здається, закоханий в кожний листочок, в кожну галузку. Рано з'являється в саду Ольга, але кожного разу вона вже застає там Черевичного, і він захоплено гукає:
— Ольго Матвіївно! А йдіть-но сюди, гляньте, і тут зазеленіло...
І обоє вони, забувши про все на світі, вщерть виповнені радістю, довго розглядають свіжу багатообіцяючу зелень.
А пізніми вечорами Ольга сидить над планом розвитку радгоспу, який зберегла Олена Костянтинівна, вивчає його, вдумується, що вже віджило, а що можна використати. В план, звичайно, доведеться внести істотні зміни. Те, що могло задовольнити раніше, не задовольняє тепер.
Мишко, схилившись до світла, читає. Але читає він неуважно. Час від часу кидає короткі погляди на Ольгу Матвіївну і думає про те, що, мабуть, він уже не скоро піде в моряки. Ольга Матвіївна засадила його за книжки, щодня задає уроки і питає, що він вивчив. Можна було б і не сидіти над книжками, а — ноги на плечі та й гайда!.. Але Мишко вже не уявляє собі, як це він може покинути Ольгу Матвіївну. Якщо попроситись, то не пустить, а якщо не питаючись піти, то... Ні, Мишко не може піти не  питаючись.  Щось тримає  його  біля  Ольги  Матвіївни. А що, він і сам не знає...
— Ну, що, хлопчику, відбудуємо в цьому році клуб? — звертається Ольга до Мишка, відірвавшись од паперів.— Обсадимо його тополями, дубами.
Хлопець посміхається до неї довірливо й рідно.
— Та обсадимо. Гарно буде, красиво.
— Буде гарно, мій хлопчику. Ось і школа своя нам потрібна. Діти за сім кілометрів ходять. Це нікуди не годиться. Тут, при місці, треба школу мати. Мишко, ти ким будеш, як виростеш? Агрономом?..
— Ні, я в моряки...— веде свою лінію Мишко.
— Ну, нехай буде і в моряки,— погоджується Ольга.— В нашій країні, як у чудовому саду: яку квітку захочемо, таку й виростимо. І тебе виростимо, Мишко. Правда ж?
— Правда...— хлопець кидає на Ольгу гарячий погляд пломеніючих очей.

Минув рік.
У радгоспі зацвіли абрикоси.
Буйне, зелено-біле шумовиння. Його цілують золоті бджілки. Його торкаються натруджені теплі руки радгоспівців. Вони викохують кожну квіточку.
А потім зазеленіли плоди...
І ось одного дня в кімнаті Ольги зібралася юрба людей. Збуджені обличчя. Безладний гомін. Радісний сміх. Серед усіх чути голоси Олени Костянтинівни і Федора Черевичного. В нього — на простягнутих руках зо два десятки майже стиглих абрикос.
— Ось вони, Ольго Матвіївно. Перші... Куштуйте, за вами право.
Ольга відчуває, як її очі наливаються хорошими радісними слізьми. Вона обводить поглядом усіх присутніх, кімнату, повну сонячного світла і людського тепла, і пригадує перші години, проведені тут. Та кімната й не та. І люди — ті й не ті. І сама вона себе не впізнає.
Простягає абрикоси Мишкові.
Бери, їж... і не забудь цього дня. А потім і до всіх:
— Пригощайтеся, друзі.
З жартами та примовками абрикоси з'їдені. Радгоспівці розійшлись. В кімнаті знову тільки Ольга та Мишко. Вона повертається до роботи, але швидко залишає її. Підходить до Мишка, обіймає його за плечі і міцно пригортає до себе.
Сьогодні працювати вона вже не зможе...

ФЕДЬКО-КАПІТАН
1

У школі сталася надзвичайна подія.
Учителька Ганна Миколаївна мала в цей день провести контрольну з літератури, тому й прийшла до школи раніше, ніж завжди, щоб оглянути клас, упевнитися, що він чисто прибраний і свіжо провітрений.
Роздягнувшись в учительській, вона йшла коридором, трохи схвильована,— їй так хотілось, щоб роботу усі написали на «добре» і «відмінно».
Зненацька перед дверима свого класу зупинилась. У щілині замка стирчав якийсь блискучий предмет із коротеньким шнурочком, а під ним була приклеєна записка: «Обережно! Заміновано!»
Якусь мить вона німо з блідим лицем стояла нерухомо. Потім почала відходити й відходити далі від дверей. Саме в цей час зайшла групка школярів, і Ганна Миколаївна застережливо крикнула їм:
— Не підходьте! Не підходьте й близько! Там заміновано!
Діти теж злякалися, збилися біля протилежної стіни, не знаючи, що робити далі.
Ганна Миколаївна шарпнула двері до директора. На її щастя, він уже прийшов, саме скидав плащ, роздягався.
— Василю Петровичу... там... міна! — сказала неслухняними губами.
— Яка міна? Що з вами, Ганно Миколаївно? — звів на неї спокійні очі директор.
— Там... у дверях мого класу...
— Що за нісенітниця?.. Ну, ходімо, я ж на фронті був мінером, розберусь.
Дітей уже зібралося чималенько, але вони справді не насмілювались підійти близько до дверей свого класу.
Василь Петрович зупинив учительку біля учнів, а сам підійшов до дверей. Кілька хвилин роздивлявся те, що блищало в дверях, побачив, що звисає не бікфордів шнур, а недбало прив'язаний мотузок, і засміявся:
— Та яка ж це міна? Звичайний собі відстріляний патрон. Гільза.— І тут же витяг гільзу із щілинки.— Ось вона... Пускайте дітей у клас.
— У мене зараз контрольна, а діти збуджені.
— Я зайду разом з вами.
Довгенько довелось чекати, доки учні втихомиряться. Тоді директор спитав, не підвищуючи голосу:
— Хто з вас це зробив?
Повторювати запитання не довелося. Із-за парти, що біля вікна, звівся кремезненький хлопчина:
— Я, Василю Петровичу.
Клас ахнув, загомонів. Диви, як швидко признався!.. Потрібний був якийсь час, щоб учні заспокоїлись.
— Федько Ковтун?.. Що ж це ти?.. Гаразд, пиши контрольну роботу разом з усіма. А після цього зайдеш до мене... Продовжуйте, Ганно Миколаївно,— і вийшов з класу.

2
Федько зупинився перед столом директора. Розкуйовджений чуб. Ще з літа облуплений ніс. Під розстебнутою сорочкою попе рек грудей сині смужечки тільника. Підперезаний флотським поясом з мідною бляхою, на якій вибито якір, а в руках — капітанка з «крабом».
Поглядає на директора зухвало, з викликом.
Василь Петрович якийсь час оглядав його з ніг до голови, раптом запитав:
— А кашкет навіщо?
— Ви ж мене виганяти будете?..— чи то ствердив, чи спитав Федько.;— Отам і портфель з книжками у вас за дверима.
— Піди візьми портфель,— наказав директор.
Федько вийшов за двері і повернувся з портфелем.
— Може, там ще «міни» є? — кивнув головою на портфель
Василь Петрович і посміхнувся.
Силувано, коротко скривив губи в посмішці і Федько:
— Ні, більше немає.
— А тепер сядь і розкажи мені, навіщо таку штуку втнув?
Федько мовчав. Трудно вгадати, чи лагодився відповісти, чи думав щось своє, зовсім не зв'язане з запитанням директора.
— Ну, чого ж мовчиш? Одразу ж чесно і прямо зізнався, що гільза у дверях — твоя витівка. А тепер так само чесно й відвер то скажи — навіщо? Мені просто-таки цікаво знати, бо я б такого не видумав... Ні, ти не з тих хлоп'ят, у яких все гладко. Куди там!.. Раніше ти серед уроку запускав паперового голуба, грав під партою в сірникову коробочку, на який бочок стане, як нігтем спіднизу ударити, знаю я цю гру, не секрет. Одного разу ти приніс якусь фуркалку. Весело було в класі. Як тільки вчителька починала говорити, твоя фуркалка починала фурчати... Потім ти приніс вужа в пазусі, і діти з вереском тікали від тебе в усі боки. І багато ще в твоїй самодіяльності художніх номерів числиться. А тепер ось уже й «міну» підклав... Навіщо? Федько й далі мовчав.
— Тоді я тобі скажу, Федько-капітан, чи як тебе називають.
Капітан то ти капітан, а контрольної з літератури злякався. Думав: «Нароблю галасу «міною», відкладуть контрольну». Ось тобі і загадка, і розгадка. Так, Федько?..
Хлопець не думав, що директор його легко розгадає, і якось здивовано і довго дивився на Василя Петровича.
— Так... Але ж у мене, окрім літератури, з усіх чотири і п'ять. Хіба я погано вчусь?..
— Знаю. Ось тому й говорю з тобою, можна сказати, лагідно. Навіть порадитись хочу: що ж будемо робити далі? Чи знову чекати від тебе якоїсь витівки, чи, може, на оцій твоїй «міні» й поставимо крапку?
— Я буду кораблі будувати, як мій тато.
Директор добре знав, що батько у Федька — кораблебудівник. Та він сказав Федькові:
— Тобі ще рано. Ніхто тебе на роботу не візьме, доки не підростеш та не вивчишся.
— Та ні, я не на завод. У нашій майстерні кораблі будувати можна... Ну, макети, звісно... І креслити я вмію. А ви думаєте, чого у мене з математики круглі п'ятірки?
Директор трохи розгубився:
— Гм... Будуй кораблі... Подумаю, як тобі допомогти. Може, ще таких, як ти, шибеників найдеш собі на підмогу... А тепер іди на уроки.
— Завтра з батьком прийти? — запитав Федько.
— Не треба,— сказав директор,— про все, що сталося, сам батькові розкажеш... А от перед Ганною Миколаївною вибачся. І перед всім класом.
Федько потемнів на лиці. Колючі стали очі.
— А ти ж як думав? — стежачи за ним, спитав директор.— Поговорили ми з тобою та оце й кінець? Ні, так не вийде. Зробив дурницю, май мужність не тільки мені, а всім пояснити що й до чого.
Федько кволо, ніби нехотя, звівся із стільця, підсунув під руку портфель, наповнений книжками та зошитами, і поплентав до дверей. Уже на порозі повернув голову, кинув тихо:
— До побачення.
— До побачення,— відповів директор,— зроби все, як ми з тобою домовились.
Федько зупинився перед своїм класом.
Уже хотів було постукати, попросити дозволу зайти, але хтось ніби смикнув його за руку. Лише послухав крізь двері голос учительки, потім швидко прошмигнув повз чергову і затупотів по східцях із школи...
Але й додому Федько не пішов.
Довго блукав понад бухтою, потім знайшов затишне місце, далі від людського ока, сів на камінь, обхопив руками ноги і поклав голову на коліна.
Ще ніколи не відчував себе таким самотнім. Он заходять у бухту і виходять з бухти кораблі, снують, ніби з води мережку в'яжуть, катери. На кожному з них люди. Але їм зовсім байдуже до Федька. У кожного своє діло.
Там, у школі, лишилась учителька Ганна Миколаївна, Федько ще й зараз чує її голос. Лишились друзі, товариші. Вони називали його капітаном. І він пишався цим...
А тепер ніякий він для них не капітан. Бо нашкодив і втік. Не послухав директора, Василя Петровича, не пішов до класу, не вибачився. Втік і сидить ось самотній, нікому не потрібний...
Очі Федькові застилаються туманом сліз. Ні, він не плаче. Просто так...
І несподівано пролунав голос:
— Чого сидиш тут, моряк? Де ж твій корабель?
Федько сахнувся, звів голову. Перед ним був таки справжній матрос — широкоплечий, грудастий, засмаглий на сонці та на вітрах.
Федько розгубився, не знав, що відповісти.
— На бухту дивлюсь...
— Бачу, що на бухту, а не на слона в цирку,— він був ще й веселий та голосом тугий, сильний.— А хіба у тебе в школі канікули?.. Так вроді ж — ні. А чого ж ти не в школі?
— Раніше відпустили...— непевно сказав Федько.
Матрос весело й хитрувато скосив на нього очі:
— Щось ти плутаєш, братику. Ану, давай, викладай усе, як матрос матросові.
І Федько не вистояв перед цим гарним, сильним моряком. Розказав. Матрос довго мовчав, теж дивився на бухту. Далі озвався:
— Да-а-а, погані твої діла, браток... Виходить так, що школа, друзі, батьки — це для тебе ніщо. Аби ти був та по-своєму жив... А директор у тебе, видать, гарний чоловік. Ти диви: і поговорив по-культурному з тобою, і вибачитись порадив та батькам розповісти... Дуже м'який чоловік. А я тебе, коли б був твоїм директором чи батьком, у канатний ящик на дві доби посадив би!. Ех ти, капітанський кашкет носиш, а ще й до матроса не доріс... От що, братику. Гайда додому і все розкажи. А завтра в школу. Без школи гарним моряком не станеш. А потім уже й про капітана подумаєш... Ну, давай, правильно держи руля, бо я — людина серйозна.

* * *
Зараз Федя Ковтун, колишній Федько-капітан, уже вступив до морського училища. Але він не забуває й ніколи не забуде, як його ставили на тверді ноги знайомі й незнайомі люди.