Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Дмитро ТКАЧ
ЄСТЬ, СТОЯТИ НА СМЕРТЬ!

ДОРОГА

Сиза зловісна хмара на заході затулила половину неба. Вона розросталася і клала на обличчя землі важку холодну тінь.
Два літаки з чорними хрестами на крилах вискочили з-за тієї хмари несподівано.
Від одного відірвалася бомба, схожа на велику краплю, і з наростаючим пронизливо-гидким виттям полетіла донизу. Вибух оглушив землю, а сонце потонуло в червоно-чорному велетенському фонтані з каміння, осколків і диму.
Другий літак опустився майже до самісінької землі і застрочив з кулемета.
Люди, які довгою строкатою валкою тяглися вздовж дороги, шарахнулися в різні боки. Одні побігли в степ, прикриваючи голову руками, інші впали на землю, шукаючи порятунку в рівчаках та в ще низьких жовтавих хлібах.
Валерика схопив за руку батько. Обоє вони теж побігли подалі від дороги, на яку кидав хрещату тінь ворожий літак, упали в зарослу травою борозну. У батька від швидкого бігу ходуном ходили груди, з горла виривалося важке й хрипле дихання.
А хлопець прикипів поглядом до страшної картини. Край шляху в білому платтячку лежала жовтоволоса закривавлена дівчинка. Над нею гойдалася, як стеблина на вітрі, й ламала руки мати. Жінка щось кричала, але голос її тонув у ревінні моторів, у пострілах і в криках інших людей.
«Побігти до неї, допомогти чимось...» — промайнула у Валерика думка. Він уже звівся на лікті, але батько поклав руку йому на плече, придавив до землі й прохрипів:
— Куди ти? Лежи.
Жінка вже не боялася літаків. Вона взяла мертву дівчинку на руки й пішла саме туди, де кипіла злива куль. Над нею, ревучи залізною гарячою горлянкою, пролетів чорнохрестии коршак, і жінка впала, не випускаючи дитини з рук. Хлопцеві було видно, як шарпнулося її тіло, раз і вдруге, потім затихлоі заспокоїлось.
— Тату! Таточку!.. її теж убило! — несамовито закричав
Валерик, у нього тремтіло підборіддя, а очі налилися слізьми.
— Лежи, лежи,— знову наказав батько, лоб і щоки йому зрошував рясний брудний піт.
Ревіння моторів і стрілянина тривали з півгодини.
Потім літаки полетіли на захід, заховалися за темно-сизою хмарою, мов за велетенською скелею, а люди почали збиратися до гурту. Валерик з батьком теж підійшли до всіх, тупцювали розгублено на місці, не знали, що робити далі.
Колону евакуйованих очолював директор тієї школи, в якій досі вчився Валерик, чоловік уже старий, з густою сивою шевелюрою. Він теж був наляканий і розгублений. Але кричав, надриваючись і кашляючи сухими грудьми:
— Товариші!.. Тихіше, товариші!.. Більше спокою!.. Мертвих уже не повернеш, їх треба поховати. Поховаємо і запам'ятаємо це місце... А поранених кладіть на вози, і рушаймо в дорогу... Тільки візьміть себе в руки. Без паніки. Всяке ще може нас спіткати. Дорога довга...
Викопали братську могилу, поховали забитих. Жінки голосили на весь широкий степ, а чоловіки втішали їх як могли.
Знову сухо зацокотіли вози по курній дорозі, безладною валкою посунули люди. Пилюка сивила їхні обличчя, лягала на плечі, на густі кучеряві спориші обабіч шляху і плавала в гарячому повітрі.
Валерик знову йшов поруч з батьком, ніби мотузком до нього прив'язаний, похмуро й зосереджено дивився собі під ноги. Спину парив мішечок з харчами та одежиною, поспіхом напханою туди ще дома.
У батька в руках дерев'яна скринька з шевським струментом. Скринька важка, обриває руки. А нести треба, бо шевцювання — то його хліб. Як дістануться до Криму, одразу ж шило та дратву в руки і — за роботу.
Працював Валериків батько в Чернівцях на взуттєвій фабр ці. А Валерик ходив до школи. Нічим не затьмарене було його життя. Школа, друзі-піонери, цікаві походи, екскурсії.
І раптом — горе. Тяжко захворіла мама.
Що тільки не робили, щоб врятувати її,— померла.
Залишилося їх двоє.
Батько став мовчазний, задуманий. Навіть у чарку заглядати почав. Не раз Валерик з острахом стежив, як він, сп'янілий, ворочається в ліжку і щось жалібно бурмоче-бурмоче сам до себе...
Але одного вечора здивував і порадував Балерина: прийшов додому зовсім тверезий, підкликав до себе сина і, трохи ніяковіючи та збиваючись, сказав:
— Горе наше непоправне, Балерину, от... А жити треба. Треба, кажу... Ти — гарний учень і піонер гарний, був я оце в школі, питав. І треба, щоб ти справжньою людиною виріс. Такою, знаєш...— він підняв палець, потримав його високо над головою, додав: —Ну... людиною!..
Вдень батько був на роботі, Валерик — у школі. А довгими зимовими вечорами читали одне одному цікаві книжки. Начитавшись, роамовляли про те й про інше. А найчастіше — як гарно люди житимуть у майбутньому.
Валерик розповідав про далекі землі, про інші планети, а батько слухав, посміхався тихо й хвалив:
— Гарно мрієш, Балерину, аж заслухатися можна... А тільки скажу тобі, планети — то фантазія, от... А для тебе й на землі діла вистачить. Лиш розуму набирайся, щоб не бути зайвим серед людей. Велике щастя, коли ти потрібний людям. Найбільше щастя!..
Стали вони великими друзями. І в кіно разом сходять, і на річку — рибу ловити, і в ліс — пташок та гомону дерев послухати. І це робило їхнє життя радісним та цікавим...
Але несподівано на світанку 22 червня небо загуло ворожими літаками, і вибухи авіабомб розкололи звичну тишу.
Почалася війна.
Одразу все змінилося в житті. Люди знялися з своїх місць. Одні наділи шинелі та пішли на фронт. Другі в червоних довгих грімкотливих товарняках виїхали кудись у тил. А третім, як оце Валерикові з батьком, випало йти пішки на південний схід, у Крим, відомий хлопцеві досі тільки з книжок, бо ніколи Валерик там ще не бував.
Ішли...
Вже минули Хотин, Могилів-Подідьський і Гайворон. Опинилися на станції Вознесенськ. Тут розташувалися під густими високими осокорами, що тужно шуміли . навіть у безвітряну погоду.
Директор школи подався просити у станційного начальства вагон  для   своїх  людей,   які  вже  геть  зовсім   вибилися  з   сил.
Батько прихилився плечем до холодного стовбура осокора й заплющив очі від утоми. Він так схуд за.останні дні, що його побуріла шкіра на щоках зморщилась, обличчя стало маленьким, як кулачок, а плечі загострилися й повужчали.
Валерик довго й мовчки дивився на нього, почуваючи, як гіркий жаль крає його серце. Далі сказав:
— Тату, я побіжу холодної водички пошукаю.
— Побіжи, Балерину, бо справді пити хочеться. Пилюка аж на зубах тріщить... Тільки не барись, швиденько збігай.
Але дарма Валерик сподівався, що воду можна дістати легко. На станції біля крана, який стирчав з червоної цегляної стіни, стояла юрба людей і лунав неймовірний лемент. Люди лаялись, кричали одне на одного, штовхалися — кожен хотів наточити у банку, у пляшку чи хоч у кухлик води. А вона бігла з жовтого мідного краника тонюсінькою цівочкою, такою тонюсінькою, як ниточка, і кожну мить здавалось, що ця прозора ниточка ось зараз перерветься зовсім.
Поштовхавшись трохи та подивившись, що тут робиться, Ва-лерик виліз з натовпу і чкурнув подалі від станції. В одну вуличку пристанційного селища, в другу. Шукав водопровідну колонку чи двір з колодязем.
У дворах було глухо, ніби там усе повимирало. Чимало будівель було зруйновано. Виходить, що й тут уже побували фашистські літаки!..
Нарешті Валерик набрів на гурт людей, які щільним живим кільцем оточили колодязь з почорнілим від давності дерев'яним дашком. В середині цього кільця порядкував матрос у сорочці з синім смугастим коміром і в безкозирці, хвацько збитій на чорну веселу брову. Він роздавав людям воду, зачерпуючи її з відра здоровенним мідним кухлем.
— Тільки не лізьте одне на одного, як таргани! — покрикував він весело.— Не напирайте! Всім вистачить... Хазяйка тут добра. Каже: раз ти — матрос, твоє діло — вода, бери пий і людям роздавай. От я чесно й роздаю. Тільки не штовхайтесь, не напирайте!..
Тут він помітив Валерика, який стояв трохи осторонь в яскравому червоному галстуку і з цікавістю слухав, як матрос править теревені. Підкликав:
— Ей, піонере! Давай і твою посудину, наллю!
Валерика пропустили до колодязя. Адже — найменший серед інших, та й матроса не можна не послухати, якщо він тут завідує водою.
Моряк наповнив Валерикову пляшку, сказав:
— А тепер ще раз нап'юсь холоднячка та й баста... Бувайте здорові...
Він припав губами до вінця відра. Валерикові здавалось, що матрос навіть воду п'є якось по-особливому весело, ніби граючись. А напившись удосталь, крякнув з задоволенням, промовив:
— Ну от і все... Тепер без мене тут... Тільки щоб був морський порядочок! Чуєте?.. Ось ви...— показав він пальцем на якогось дідуся.— Ви будете старшим, папашо... Всім слухати папашу! Ясно?..— вигукнув він і посунувся з натовпу.
Підійшовши до Валерика, моряк коротко запитав:
— На схід?
— Ага...— промимрив Валерик, а сам невідривно дивився на матроса   цікавими,   жадібними   очима,   бо   йому   ще   ніколи   в житті не доводилося бачити живих моряків, тільки в кіно та на малюнках.
— А мої паруси несуть мене на захід, старина. Своїх доганяю. Десь там, кажуть, на Дунаї і для мене путяща робота знайдеться... Ти з батьками чи з школою?
— З татком я... Він на вокзалі сидить.
— Ну, пішли...— і по-дружньому підштовхнув Валерика в плече.— А зовуть як?
— Валериком... Валерій Волков я... З Чернівців ми евакуюємось.
— Ясно, старина! — бадьорим голосом промовив матрос— А я — Аркадій Журавльов, водолаз за професією.
— Н-ну?! — здивовано і вражено округлив очі Валерик.— Невже водолаз? Справжній?..
— Найсправжнісінький!.. Був, браток, я і на Балтиці, і у Владивостоці, а тепер ось сказали: ще й на захід правуй. Ну що ж, правувати, так правувати, наше діло — служи трудовому народу!.. А ви ж з татом куди евакуюєтесь?
— Кажуть, що в Крим,— відповів Валерик.
— От де-де, а в Криму зроду не був,— відверто розповідав про себе Аркадій Журавльов.— А побувати хотілося б. Читав я, що там — рай земний. Кипариси, магнолії, гліцинії!.. Ну поживи, поживи в Криму, поки ми Гітлерові зуби повибиваємо, їж кримські лимони, персики всякі і бувай здоров!..
— Ти вже йдеш? — аж трохи злякався Валерик. Йому так хотілося ще побути з цим веселим балакучим моряком.
— Я — людина військова,— пояснив Журавльов.— Запізнюсь у частину — всиплють!
Він міцно потис Валерикові руку і застрибав через колії, метляючи чорним кльошем і зеленим речовим мішком за плечима.
А Валерик повернув до осокорів.
Ще здалеку побачив, що там щось діється. Ніхто не сидів на землі, а всі стояли, збившись в одну купу.
Батько теж тиснувся до всіх. А побачивши Валерика, кинув сердито:
— І де тебе носить так довго?
— Ледве воду знайшов. На, напийся...
Але батько не став пити, а знову почав уважно слухати. Говорив директор. Розповідав невеселі речі:
— Що ж я можу зробити?.. Ледве вламав начальство на один товарний. Поїдуть жінки з дітьми, старі та хворі... А решта?.. Ну, що ж, товариші, доведеться і далі йти пішки... Що я більше можу?..
У нього було страдницьке обличчя, нібито саме він винен у всьому. Навіть руки розвів безпорадно, мовляв, оце що хочете, те зі мною й робіть!..
Люди не розходились, не квапились в дорогу.
Ждали до вечора.
Ждали всю ніч.
Все ще надіялись на щось більше. А може ж, начальство розщедриться ще хоч на один вагон?
Але на ранок наступного дня директор школи приніс приголомшливу звістку: навіть обіцяного вагона не буде!
Жінок з дітьми, старих та хворих порозсовували по вагонах якогось випадкового ешелону. Він постояв на станції лише кілька хвилин і знову загуркотів у невідому далечінь. Адже затримуватись не можна. Так і дивись, з'являться фашистські літаки. Вони пильно стежать за станціями. Тільки де збереться два-три ешелони, так і починають бомбити.
Чоловік з тридцять не потрапили до вагонів. Серед них і Ва-лерик з батьком.
А коли зажеврів обрій, люди знову були вже в дорозі.
Ох, і важка ж та дорога в невідоме! Ідеш та й ідеш, ковтаєш суху й гірку пилюку, б'єш задерев'янілі ноги, умиваєшся солоним потом, а коли й куди прийдеш — хто знає?..
А тут іще й південні херсонські степи почались. Які ж вони сухі та гарячі! Хоч ще тільки початок липня, а вже вигоріло все на них і посіріло. Сонце пече немилосердно. Ллє спекоту сиве, без жодної хмаринки, небо. Німо стоять ріденькі трави й невисокі хліба. Навіть цвіркунів та жайворонків і тих не чути. Все живе придавила спека.
Але налетить суховій, жбурне сірою колючою пилюкою, закрутить нею, понесе по степу, ламаючи сухі трави та убогі безбарвні квіти. І тоді — заплющуй очі, затуляй рукавами чи полою піджака обличчя, стій і жди, поки пересвистить вітер та знову замре, засне вся оця убога природа, придавлена гарячим сонцем.
І хоч би де якесь деревце з тінню. Хоч би маленький струмочок. Ні, цього й не питай у херсонських та північнокрим-ських степах! Ковтай собі пилюку, умивайся потом та облизуй пересохлі, шерхлі губи. Тобі навіть балакати не хочеться, бо й голосу не видобудеш без зусилля.
Та й про що балакати?..
Про те, що оця клята війна підняла з своїх місць мільйони людей та розжбурляла по всіх усюдах? Так уже говорено про це й переговорено. Кожне слово слізьми полите... Чи знову й знову запитувати одне в одного, чому наші війська відходять, залишаючи міста і села? Так ніхто ж не може відповісти на це.
Лишилося тільки вірити. Вірити в те, що цей відступ триватиме недовго, що наші війська врешті-решт зупиняться на якомусь рубежі, дадуть бій лютому ворогові, розгромлять його дощенту і поженуть рештки геть з нашої землі.
Вірить в це і Валерик. Хоч і йде оце в невідомі краї, хоч і тяжко йому на серці, а вірить! Он, бач, і той моряк, Аркадій Журавльов, сказав, що ми все одно переможемо. Поживи, каже, в Криму, поїж персиків та лимонів...
Як то воно буде в тому Криму? Де жити доведеться?.. Тато надіється на якогось родича в Бахчисараї, брат двоюрідний, чи що, ніколи раніше Валерик про нього не чув. Ну що ж, хай і так...
І Валерик на якийсь час забуває про війну та починає мріяти про Крим і Бахчисарай. Мабуть, справді красиво там. Недарма ж туди влітку всі відпочивати рвуться. Гори, море!... Буде потім що хлопцям розказувати...
А в батька свої думки. Видно, важкі вони й болючі, бо вириваються протяжним зітханням:
— Ех... Взяв би оце і я гвинтівку, та ба...
Він не доказує до кінця.
Валерик знає, що його тата не можуть взяти в армію. Він повернувся з фінської війни з роздробленим лівим плечем, так що чогось важкого навіть підняти не може. Через те й шевцювати став. Ця робота вимагає не сили, а вміння. А тато — умілий швець. Уже як пошиє черевики або чоботи, то замовник не нахвалиться...

* * *
З кожним днем гурт ставав меншим.
Одні по дорозі знаходили родичів та знайомих і залишалися в них. Інші влаштовувались на роботу на заводах і в колгоспах. Брали охоче, бо молодь пішла в армію, робочих рук не вистачало. І взагалі люди без зайвих розмов давали притулок — війна зріднила всіх.
Міг би вже десь влаштуватися й Валериків батько, але в нього була мета — дістатися до Бахчисарая.
А йти ставало дедалі важче. Що — перетомилися, а тут ще й друга біда — з грошей вибились. На евакопунктах дають стільки їсти, що цілоденного пайка ледве на один раз вистачає. Та й то — іржавий оселедець та кусень чорного хліба. А щоб купити щось, то добре вивертай кишені,— за буханець хліба півтораста карбованців правлять. А їхні кишені вже порожні.
У Джанкої вирішили виміняти хліба за нову батькову сорочку, яку він беріг на свята. Давали за сорочку дуже мало хліба, та що поробиш? Бери, скільки дають.
Тут, у Джанкої, знову зібрався чималий гурт евакуйованих. Ширилася чутка, що увечері до Севастополя піде товарняк.
— Спробуємо й   ми   вчепитися,   Валерику,— сказав   батько.
Швидко темніло.
Станція вогнів не засвічувала. Люди снували в темряві, як привиди. В темряві маневрували й паровози, брязкаючи буферами.
Десь опівночі підігнали состав.
І вже тоді, як люди почали заповнювати вагони, тривожно завила сирена. Чорне небо розтяли довгі блискучі мечі прожекторів. Вони сходились і розходились у різні боки, шукаючи ворожі літаки. Перетомлені люди не розбігалися, а ховались під вагонами, тиснулися до стін залізничних будівель. Кожне боялося відстати од ешелону.
Нікуди не побігли й Валерик з батьком. Виглядали з-під коліс угору і тулилися одне до одного, щоб не було так страшно.
— Мабуть, полетіли мимо,— висловив припущення батько, бачачи, що прожектори марно шастають по небу і ловлять тільки поодинокі хмаринки, схожі на шматочки прозорого серпанку.
Але в цю мить Валерик закричав:
— Он він!.. Он, дивись!..
У схрещенні двох вогняних мечів вони побачили невеликий блискучий літак. Він нічим не нагадував тих чорнохрестих велетенських коршаків, які їх бомбили та обстрілювали. Такий собі маленький літачок, що прямує кудись своїм курсом.
Але цей літачок, схожий на метелика з прозорими крильцями, поводився досить дивно. Він раптом шугонув донизу, потім стрибнув убік, намагаючись вирватися з яскравого світла прожекторів. Та втекти йому не вдавалось.
Застрочили кулемети, прошиваючи темний простір неба різнокольоровими трасами куль, дружно почали стріляти зенітні гармати, яких вдень не було видно, і навколо літака з'явилися білі бульбашки розривів.
А потім сталося таке, чого Валерик ще ніколи в своєму житті не бачив. Літак задимів і спалахнув. Вогонь потягся за ним, як хвіст комети. Літак стрімко перекреслював навкіс небо, опускаючись все нижче й нижче, і вже десь над самою землею вибухнув.
Батько вискочив з-під вагона, забігав біля колій туди й сюди, якийсь нестримно-радісний, вкрай збуджений, і закричав:
— Ага!.. Ага!.. Долітався, бандите!..
Очі його аж наче світилися в сутінках, а заросле щетиною лице нервово смикалося.
— Дивись, дивись, Валерику! Наші теж їх б'ють, от... Відступаємо, кажеш?.. Поки що, ненадовго! Так і знай, що ще й наступати будемо... На фінському не легше було... І тепер вистоїмо!.. Це ще не все, що відходимо. Війна є війна — всяке буває,  от...  А ми — вистоїмо.  Ще вмиються  фашисти гіркими сльозами!.. Ще якийсь час прожектори краяли небо вогняними мечами.
Але ворожих літаків уже не було. Пролунала команда:
— По ваго-онах!
І люди знову почали давитись у дверях.
Ось уже у вагоні й Валерик з батьком. Тісно, душно, але то   нічого.   Хай   би   швидше   вагон   рушав.   Валерика   палить нетерплячка...
Ожили колеса, застукотіли по рейках. Валерик, затиснутий аж у самий куток, притулився до стіни, підмостивши під бік мішечок, і поплив-поплив у дрімоті — і в сні, і не в сні...
Уже він не чує перестуку коліс, а бачить свою маму — живу, веселу й гарну, таку, якою завжди знав її. Мама каже:
— Валерику, ти не бійся отих чорних хрещатих павуків, що повзуть на нашу землю. Ти бий їх, знищуй!..
— Я не боюся, мамо,— говорить їй Валерик.
— А де твій піонерський галстук? Покажи його, синку.
— Ось він, на грудях,— показує Валерик, і в очах у нього червоно-червоно, наче він дивиться на схід сонця...
Вагон рвонуло так, що Валерик прокинувся, злякано розплющив очі. Але йому на голову лягла турботлива батькова рука, і почувся хриплуватий теплий голос:
— Спи, Валерику, спи. Нам ще їхати...

БАХЧИСАРАЙ
Ось і Бахчисарай. Давнє-предавнє місто, що розкинулося в долині серед химерних велетенських скель, усе в густих садках і чорно-зелених етрунких кипарисах, нерухомих і загадкових, ніби вони оберігають якусь велику таємницю.
Батько йде повільно, намагаючись угадати, в яку вуличку повернути. їх тут так багато, отих вузеньких кривулястих вуличок з глухими глиняними та кам'яними парканами, що, здається, й місцевій людині в них важко розібратися.
Валерик зазирає батькові в очі: чи так ідемо? Але батько — неквапливий і спокійний:
— Якщо вже сюди добрались, то тут знайдемо. Люди направлять.
А людей мало.. Тільки іноді оддалік промайне струнка дівоча постать у картатій спідниці, з-під якої виглядають шаровари.
Валерик дивується:
— Глянь, усе не так, як у нас.
— Не дивина,— пояснює батько.— Татар тут найбільше.
Назустріч   біжать,   лопотять   босими   ногами   хлоп'ята.   Лиця
у   них   наче   присмажені,   очиці,   мов   чорні   жаринки,   горять. На   Валерика  і   його   батька   вони   не   звертають   ніякої  уваги, їм   тепер   щодня   доводиться   бачити   нових   людей   у   своєму місті,— приїжджають з окупованих німцями земель. Але батько зупиняє їх:
— Хлоп'ята, чи не знаєте, де тут живе Волков?
Хлопчики швидко перемовляються між собою по-татарськи, гаряче сперечаються, потім один з них, найстарший, каліченою російською мовою відповідає, що такого вони не знають.
І приїжджі йдуть далі. Нарешті наткнулись на якогось дідуся.
— Знаю Волкова,— каже він. — Технік по виноградарству... І жінку його знав, медичною сестрою була в нашій лікарні. Вона мені ще уколи робила, як захворів...
— Чому «була»? — трохи збентежено питає батько.— А зараз хіба немає?
Немає, немає...— глухо покашлюючи, каже дід.— Обох на фронт узяли—і її, і його... А хата їхня онде стоїть, займайте й живіть, якщо ви родичі чи знайомі. Сюди німець не дійде.
Подякували дідові, пішли до тієї хати. Вона така ж, як і інші — присадкувата, під червоною черепицею, двір огороджений глиняним парканом. Хвіртка не замкнена, батько тільки натиснув на неї рукою, сама відчинилася, сумовито привітавши їх скрипом іржавих завісів. І від того звуку у Валерика чомусь защеміло серце.
На дверях — маленький замочок, про людське око, крутни його рукою — скрутиш. Заглянули у вікна. Стіл, шафа, канапа, стільці попід стінами і навколо столу. Кухня з посудом на мис-ничку. Видно, господарі, прощаючись з своєю хатою, ретельно прибрали її.
— Що ж будемо робити, Валерику? — питає батько.
— Жити будемо. Куди ж нам діватись?
— І то правда... Ось тільки сходимо ще в міськраду, щоб узяти дозвіл, та й заживемо.
У міськраді татарин у синьому галіфе, у зеленій гімнастерці, підперезаній широким жовтим поясом, довго розглядає евакуаційні папери. Все правильно: батько і син Волкови евакуюються до Криму, в Бахчисарай. Міськрадівець навіть радий, що йому не треба піклуватися про житло для прибулих.
— Оселяйся, дорогий, оселяйся, живи на здоров'я,— каже він до батька.— Цей папірець тобі вже не потрібний. Мені потрібний.
Він   ховає   в   шухляду   свого   столу   довідку   про   евакуацію й питає:
— Що робити будеш?
— Швець   я,— пояснює   батько.— Майстер   першої   руки.
— Дуже добре, дорогий! Буде робота. Ось скільки роботи!..— і він проводить ребром долоні по своїй шиї.

* * *
Тепер Валериків батько щоранку йде на роботу в майстерню.
Шиє взуття для фронтовиків — грубі кирзові чоботи для солдатів і міцні, мов залізні, черевики з клапанами для матросів. Скільки того взуття треба — й сказати важко! Тому батько часто лишається й на другу зміну.
Валерик сам варить перлову або пшоняну кашу в чавунці, обгортає чавунець ганчіркою, щоб каша не прочахла, і несе батькові у майстерню.
Там його вже всі добре знають і радо зустрічають:
— Он твій помічник іде,— кажуть батькові.
Вітаються з Валериком, як з дорослим, розпитують, де буває, що робить.
А йому є що розповісти.
Він устиг побувати в Бахчисарайському палаці, який колись належав ханові Гирею та його нащадкам. Правда, цей палац з перших днів війни закрили і навіть у двір не пускають, але для Валерика замків не існує. Він знає, як таємними ходами пробратися у двір, заставлений химерними, мов у казці, будівлями. А якщо ти вже у дворі, то тут тільки ширше розплющуй очі — надивишся таких див, що й уві сні не присниться.
Тут і зброя всяка, і заморські коштовності, і живописно розшиті килими... Звісно, всередину, палацу Валерика ніхто не пустить, але він і крізь вікно все добре розгляне...
Одного разу, отак розповідаючи, Валерик побачив дівчинку, яка слухала його разом з іншими. Та так слухала, що й очей не зводила. Тільки дугами вигнулися її білі бровенята. І сама вона вся біла, як степова ромашка. Коротенькі, мов хвостики, кіски — білі. .Худеньке личко — біле. Платтячко1 на ній — теж біле,  а  рукава  гаптовані  червоною  заполоччю.   Навколо  білої шийки — разок червоного простенького намиста. Де вона тут така взялася?..
Ну, хай слухає та заздрить йому, Валерикові. Бо сама вона нічого такого не побачить, мабуть, тільки й знає, що маминої пелени триматися!..
Але коли Валерик з порожнім чавунцем вийшов з цеху і опинився за ворітьми майстерні, дівчинка підбігла до нього:
— Ой, як ти гарно розповідав!.. Невже ото скрізь бував і все те бачив?
— А що ж я вигадувати буду? — підкинув голову Валерик.
— Візьми й мене з собою,— попросила дівчинка.
Валерик критично окинув поглядом її худенькі плічка, тендітну, якусь легеньку, як пір'їнка, фігурку й відповів:
— Куди тобі!..
Сині очі дівчинки блиснули образою.
— Подумаєш!... Та ти спробуй мене наздогнати. Ану — наввипередки!..
І вона зірвалася з місця та залопотіла босими ногами по дорозі. Валерик кинувся за нею. Він біг щодуху, але справді не міг догнати дівчинку. Вона так легко, спритно й швидко перестрибувала з каменя на камінь, що, здавалось, не бігла, а летіла, як пташка. Довго вони так змагались, поки дівчинка сама зупинилась і переможно сказала:
— Ага, наздогнав?.. Отож!..
Вона сіла на камінь. Біля неї примостився й Валерик.
— Як тебе звуть?
— Галя.
— А чого ти була в майстерні?
— Там моя мама працює закрійницею. Заготовки робить... А живемо ми аж он на тому кутку. Я теж дома їсти варю, так як і ти. І мене мама хвалить так, як тебе тато...
Галя сподобалась Валерикові, і він сказав:
— Ну, гаразд. Давай разом підемо в ханський палац.
Очі в дівчинки спалахнули радістю.
— Коли?
— Хоч зараз. Я тільки по дорозі чавунець додому занесу.
— Пішли,— одразу ж погодилась Галя.
Валерик знав легший і простіший хід у двір палацу, але він навмисне повів Галю крученим і заплутаним ходом. Хай знає, що все те, що він розказував,— правда!
Уже в дворі він наказав Галі голосно не розмовляти і дивитись у всі боки, щоб не пійматися комусь у руки, і запропонував :
— Давай виліземо на отого дуба і звідти подивимось, що там у горішніх кімнатах. Я й сам ще не бачив.
— Давай...
Дуб був старезний, гіллястий. Валерик підсадив Галю до першої гілки, а потім і сам, підстрибнувши, вчепився та подерся вгору... Але не встигли вони заглянути у вікно, як почули розмову кількох чоловік і причаїлися.
То були, мабуть, якісь вчені. Вони довго сиділи під деревом на лавці і розмовляли, гортаючи товсті книги та розглядаючи малюнки і креслення. А Валерик і Галя трималися серед густого листя на гілляці, затамувавши подих. Боялись, щоб не хруснула суха галузка, щоб не шелеснуло листя. Уже руки й ноги в них поніміли, а люди все розмовляють.
Потім один з них звів голову, оглядаючи будівлю, і раптом помітив дітей.
— А що це за мавпи на дереві?! — здивовано вигукнув він.— Ану, злазьте звідти!
Замість того щоб злізти, Валерик подерся ще вище, а Галя за ним.
Одна товста гілка відхилилася вбік і майже лежала на кам'яній стіні, з якої можна було стрибнути вниз і втекти. Ось цією гілкою Валерик та Галя й скористалися, вони подерлися по гілляці, лякаючи тих, що стояли внизу.
— Та куди ж ви? — тепер уже тривожно гукали вони.— Упадете, розіб'єтесь!.. Злазьте сюди, ми вам нічого не зробимо!..
Але хлопець і дівчина спритно й швидко дісталися до стіни, перемахнули через неї і — тільки їх і бачили. Ще почули, як один сказав:
— Справжні тобі мавпенята!
І всі засміялися, радіючи з того, що діти не попадали.
Ця пригода і зовсім здружила Валерика з Галею. Тепер вони всі дні проводили разом. Побували і в печерному місті Чуфут-кале. Місто це розташоване на високому плато, на крутих обривах якого в кілька ярусів видовбані отвори, що ведуть до колишніх жител. Спершу Валерикові та Галі навіть страшно було туди заходити. Але жодне з них нічим не виявило страху... Лазили вони і в печеру біля Старосілля, в якій жили люди більше як п'ятдесят тисяч років тому. Там і серед літа було холодно й темно. Але Валерик і Галя вже нічого не боялися.
Нерідко блукали вони й поза містом, по берегах річок Качі та Альми, а іноді доходили аж до Верхнього та Нижнього Чергу на.
Траплялося так, що часом Галя не приходила в майстерню, поралася по домівці. Тоді Валерик мовчки слухав, про що розмовляють між собою дорослі.
А розмови їхні здебільшого були невеселі. Та й де їм узятись веселим,   коли   становище   на   фронтах  щодня   гіршало.   Вимотуючи ворога в тяжких кривавих боях, радянські війська відходили. А фашисти наступали, просуваючись углиб нашої країни на  півночі,  на  заході  й  на  півдні.   Уже- вороги  обложили
Одесу, і звідти щодня приходили тривожні вісті.
Батько повертався з роботи все похмуріший і задуманіший. А одного разу прийшов просто-таки пригнічений, аж ніби зігнуло його. Довго сидів мовчки, звісивши голову, і нарешті спитав:
— Ти сьогодні радіо слухав?
— Ні, я в замку Тепе-Кермен був. Там тих печер так, мабуть, штук із двісті! А церква в печері! Як її тільки видовбали?..
Але батько перебив Валерика:
— Погані наші діла, синку. Страх які погані... По радіо передали, що наші залишили Одесу... Подумати тільки, Одесу залишили! Після таких боїв, після таких жертв!.. Що ж це робиться?..
— Та хіба ж таки їх не можна зупинити, тату? — з болем запитав Валерик, пройнявшись гострою тривогою за те, що сталося.
— Зупинимо, сину... Але хто думав, хто думав?..
Батько говорив сповільна, видобуваючи з своїх запалих грудей слово за словом. Надовго змовкав. І тоді Валерикові здавалось, що він чогось ще не сказав, дуже важливого. І — не помилився.
— Завтра я вже в майстерню не йду...
— Чому це? — аж кинувся Валерик.
— Все населення посилають на окопи... Будемо оборонні ру бежі будувати.
Ці тихо сказані слова приголомшили хлопця. Він ступив до батька і, ніби все ще не вірячи почутому, спитав:
— Тут... оборонні рубежі?! Та сюди фашисти ніколи не дійдуть!
— Коли б то...— сумно похитав головою батько, і в голосі його Валерик  вчув  непевність.— Пошукай  там  у  сараї,  може, лопата яка, лом чи кайло... Все знадобиться. І я піду на окопи?
— Всі підуть, синку, і старі, й малі. Я ось теж... Щось та допоможу.
Він заходився розпалювати грубку, щоб приготувати на завтра їжу на двох на весь день.
А Валерик пішов нишпорити по сараю. Тут він справді знайшов дві лопати і лом. Все це заіржавіло, мабуть, струментом користувалися ще тоді, як будували хату...

* * *
Не спалося Валерикові тієї ночі. Він часто прокидався, дивився в темні вікна, в яких вимальовувались піраміди кипарисів, дослухався, чи не йдуть люди по вулиці.
Чув, що не спить і батько,— під ним увесь час поскрипувало ліжко.
Схопився рано. Вибіг на подвір'я, оглянувся довкола. У вузькій долині, де стоїть хата, ще плаває ранковий морок і від кам'янистої землі тягне холодом. А верхівки скель на горах уже ясніють в промінні невидимого сонця. І гострі шпилі нерухомих, ніби закам'янілих кипарисів теж спалахнули тьмяним світлом.
День у Криму настає швидко. Не встиг Валерик налити води в цинковий рукомийник, прибитий до вкопаного в землю стовпчика, та вмитись, як уже і в двір сонце бризнуло теплим ласкавим промінням, пригріло оголену засмаглу спину.
«Жаркий день буде»,— подумав Валерик і пішов шукати якусь посудину, щоб набрати в неї води.
Поки йшли до батькової майстерні, де було призначено збір, до них приєдналися ще люди. Віталися і затівали розмову про те саме — про війну, про ці окопи...
Валерик спершу дослухався до розмов дорослих, потім влився в гурт підлітків, які теж ішли працювати разом зі своїми батьками. Серед них була й Галя.
— І ти — на окопи? — здивувався Валерик.
— А що? — підвела вона на хлопчика великі сині очі.
— Та... нічого,— знітився Валерик, згадавши, яка Галя спритна та витривала.— Важко там... Це — чоловіча робота.
— А я буду мамі допомагати,— сказала Галя.— Удвох ми більше зробимо.
На її худеньких плечах висіло дешеве в синеньких квіточках платтячко, голову покривала від сонця легенька хустинка, зав'язана по-сільському вузликом на підборідді. В руках вона тримала жовтий чемоданчик, мабуть, з їжею. А її мама стояла в гурті дорослих з лопатою.
Біля майстерні людей чекали вантажні автомашини з дерев'яними лавками поперек кузова.
Всілися потісніте. Вирушили.
А коли прибули на місце, то здивувалися. Тут було вже нарито чимало окопів. Як дула гармат, стирчали в один бік закопані в землю дерев'яні колоди, що мали зупинити ворожі танки. І навіть уже стояли загороди з колючого дроту.
Все це зробили солдати. Солдат було багато. Розстебнувши коміри, а то й зовсім роздягтись до   пояса, вони   працювали дружно,  копали  хитрі,   заплутані   ходи   сполучення,   будували доти і дзоти.
До приїжджих підійшов високий і ще зовсім юний командир, теж з розстебнутим коміром і закачаними по лікті   рукавами.
— От спасибі, що приїхали допомагати,— просто і зовсім не по-воєнному сказав він.— Тут роботи вистачить та ще вистачить. Мартинов! — гукнув до одного з бійців.— Бери в своє розпорядження двадцять чоловік! І — он туди, на північний схил тієї висоти... Савченко, ти з рештою людей роби хід он до того дота.
Наказував він, незважаючи на свою молодість, чітко, твердо, як і належить командирові.
Валерик з батьком потрапили до Савченка. Це був білочубий і білобровий хлопець з на диво чистими, ясними й лагідними, як у дівчини, очима. У нього й обличчя було дівоче — кругленьке, рожеве й ніжне, з ямочками на щоках, здавалось, що зараз воно так і заллється соромливим рум'янцем.
Однак він теж, як і його командир, вигукнув зовсім не лагідним, а, навпаки, аж наче трохи сердитим і дужим голосом:
— Ставай по чотири! Швидко!
І всі прибулі заворушилися, заметушилися, шикуючись у шеренгу. Шеренга мала строкатий вигляд. Чоловіки, жінки, а з-поміж них і діти. Кожне одягнене по-своєму. Стоять, трохи розгублені, незграбні, й дивляться запитливо на Савченка.
А він несподівано посміхнувся рожевими губами і ямочками щік:
— Чом не армія?..
А потім знову сердито й голосно:
— Слухай мою команду! Тепер я для вас і командир, і комісар... Хворі або ледарі є?
— Веди вже,— кинув хтось із гурту.— Ніколи тут про хворих та про ледарів теревені розводити.
— Іншої відповіді й не ждав,— знову посміхнувся Савченко і скомандував: — Кроком руш!..
Човгали ногами по жовтій кам'янистій землі, по сухій і сірій від пилюки траві.
Валерик не відставав од батька. Оглянувшись довкола себе, побачив, що в їхній шерензі іде й Галя з своєю мамою. Обличчя в її мами сумне-сумне, ніби вона ось-ось заплаче. Але очі сухі, дивляться перед себе суворо й зосереджено.
— Стій! — командує Савченко.— Ось тут намічено, де треба копати. По цій мітці і давайте. Глибина — щоб дорослому було по шию.
Задзвеніли лопати. Вдарили ломи і кайла.
Земля тут не така, як у Чернівцях. Там вона м'яка, податлива, її можна різати лопатою, як масло ножем. А тут — суха, тверда, пополам з камінням. Заганяєш лопату, а вона не лізе, не копаєш цю землю, а шматками відламуєш.
А з зовсім безхмарного білуватого неба немилосердно пече сонце. Так пече, що аж ніби придавлює до землі. З Валерика в три ручаї котиться піт, але він не припиняє роботи. Недалеко від нього Галина мама з виразом упертості на худому сірому обличчі кидає й кидає землю важкою грабаркою. І Галя, насунувши хустку на лоба, зосереджено копає. І його тато, незважаючи на своє покалічене плече, працює та й працює, хоч видно, що йому дуже важко. Валерик певний, що тато навіть не сказав начальникові майстерні про своє каліцтво...
Не чути розмов. Кожний про себе щось думає...
Десь опівдні підійшов той високий молоденький командир, що зустрів їх, коли приїхали.
— Ну як, натомилися?.. Робіть перепочинок. Поїжте в кого
що є. А в кого нічого немає, то ось наш кухар зараз прибуде.
Справді, до самих окопів під'їхала зелена польова кухня. Біля неї враз утворилася черга.
— Сходи й ти, Валерику,— порадив батько.— Бо воно хоч і пече зверху, а при такій каторжній роботі гаряченького посьорбати не завадило б.
Валерик приніс у бідончику пахучого жирного борщу, в якому плавав чималий шмат м'яса.
— Я сказав кухареві, що нам — на двох, от він і розщедрився,— похвалився Валерик.
— А там на всіх вистачить?
— Ого! Кухар сказав, що як поїдять, то ще привезе.
— Ну й гаразд. Бо народ зараз їжею не розбалуваний.
Лише встигли вмоститися на землі, як раптом почулися тривожні голоси:
— В окопи!.. Швидше ховайтесь в окопи!..
— Що сталося? — ще не розуміли люди і неохоче, сповільна тяглися один за одним до окопів.
Але ось усі почули гудіння літака. Близько, майже поряд, вдарили зенітні гармати, затріщали кулемети, в небі з'явилися круглі димки розривів снарядів.
А потім всі побачили літак, який швидко наближався з-під сонця. Знизу, з землі, здавалось, що снаряди вибухають біля самісінького літака, здавалось, що трасуючі кулі влучають прямо в його блискуче черево, в чорні хрести на крилах, але літак чомусь не падав, а летів далі.
Він зробив півколо, зник з очей, але з'явився знову і сипонув бомби просто на окопи. Неймовірної сили вибухи один за одним хилитнули землю...
Валерик не встиг збагнути, що з ним сталося. Перед очима в нього сяйнули сотні сонць, його стусонуло в груди, кинуло на землю і накрило чимось важким і м'яким...
Коли розплющив очі, то побачив батька і почув його голос, вкрай зляканий і наче аж не схожий на звичайний:
— Валерику!.. Валерику!.. Ти цілий? Що тобі?..
— Мені... нічого...— тихо проказав хлопець.— Трохи груди чомусь болять.
— Груди... Ох, лихо, груди...— повторював батько і хапливо обмацував Валерика.— Нічого... нічого... Ану стань на ноги...
Валерик звівся, почуваючи, як тремтить усе його тіло і як він ослаб.
— Що зі мною було?
— Тебе кинуло вибуховою хвилею... Але живий, живий!.. А Галю... осколком у голову... На смерть... Іще багатьох убило й поранило.
— Де ж Галя?.. Де вона? — Валерик відчув, що йому знову стало млосно.
Батько кивнув головою:
— Там... }х уже на машини...
Долаючи кволість, Валерик побрів до великого гурту людей, які обступили вантажну автомашину. Звідти виривалися крики, чулося голосіння. А коли Валерик підійшов зовсім близько, то переконався, що то тужить Галина мама. Вона билася в руках кількох чоловіків, мов тяжко поранена птиця, і то голосила нестямно, то щось примовляла захриплим голосом, аж поки не знесиліла зовсім.
А самої Галі Валерик так уже й не побачив.
Машина загуркотіла, підстрибуючи на нерівній землі, повезла й мертву Галю, і її ледь живу від горя маму.
А тих, хто залишився, зібрав командир. Був він тепер блідий і говорив глухо, наче йому раптом забракло голосу.
— Товариші!.. Дорогі товариші, сами бачите — немає у нас окремо фронту і тилу. Є одна війна і єдиний фронт. А ми з вами — фронтовики. Тож давайте працювати далі. Ця оборонна лінія потрібна вже зараз — тут приховувати нічого. Жорстокі бої точаться на Перекопі. Якщо фашисти прорвуться в Крим, тут їх будемо перепиняти. Бо за нами — вже Севастополь...
І знову задзвеніли заступи, загупали ломи та кайла.
Важко Валерикові. Здається, болить кожен м'яз і кожна кісточка, але він намагається не думати про це. Навіть не хоче, щоб хтось помітив криваві мозолі на його долонях. Мовчки витре кров, скривиться нишком від болю й працює далі.
З заходом сонця сіли перепочити трохи. Батько сказав:
— Ось що, Валерику. Я тут і на ніч залишусь, а ти йди додому. Переночуєш, а завтра вранці прийдеш.
Не хочу я додому,— заперечив Валерик.— Тут буду, а тобою.
Голос у батька посуворішав:
— Ти слухай, що кажу. Он хоч руки в гарячій воді попариш та перев'яжеш... Думаєш, я не бачу?.. І пайок на карточки одержати треба. Не пропадати ж йому.
Валерик скорився.
Ішов додому повільно, поспішати немає чого. Перед очима на тлі ще синього, але вже темніючого неба вимальовувались застиглі хвилі гір. Були вони або зовсім голі, або вкриті чорними плямами лісів. У низинах в кам'яній непорушності підпирали небо гостроверхі кипариси, а між ними кучерявилися садки, з яких визирали хатини в червоних черепичних шапках. Вогнів у вікнах не видно. їм би й час засвітитися, та вже і з Криму оголошене світломаскування. Війна й тут погасила живий вогонь людських осель.
Краса кримської природи зараз не вабила, не чарувала Валерика. В голові засіла одна думка: невже фашисти, почавши свій кривавий похід на далеких західних кордонах, прийдуть аж сюди? Невже й звідси доведеться тікати?.. Але куди втечеш? Адже Крим — це півострів, оточений з трьох боків морем і з'єднаний з материком лише вузеньким Перекопським перешийком. А он командир каже, що вже й на тому перешийку тривають запеклі бої. Виходить, що дороги назад, на Велику землю, немає. Виходить, що Крим відрізаний!..
Ця думка вжахнула Валерика. Бої ось зовсім поряд!
І, ніби на підтвердження того, що це таки правда, десь за обрієм протяжно загуркотіло. Ні, то не далекий грім озвався, небо було зовсім чисте і дивилося на землю мерехтливими зо-рями-очима... То артилерійська канонада на Перекопі. Там зараз іде бій. Гинуть люди так, як оце загинула Галя...
Валерик не пішов додому. Повернув на протилежний кінець міста, до Галиної хати. Він хоче побачити дівчину,ще раз, хоч мертвою.
Але, на його велике здивування, в хаті і на подвір'ї було тихо й темно. Жодної людини. Жодного звуку! Валерик стояв біля воріт і не знав, що робити далі.
Із сусіднього двору, спираючись на ціпок, вийшов дід. Якийсь час він мовчки дивився на Валерика, потім озвався:
— Чого тобі, хлопчику?
— Галю поховали? — спитав Валерик.
— Всіх поховали. І Галю... А ти хто — товариш, може?
Я ще на окопах лишався і не встиг...— ніби виправдовуючись, тихо промовив Валерик.
— Еге ж, нема Галі,— похитав головою дід.
— А де її мама?
— Люди взяли до себе. її тепер не можна саму лишати... А ти ж де живеш?
— Там...— невиразно махнув рукою Валерик і пішов.
Знову докотився гул далекого бою. І Валерик подумав: «Це ж тут тільки за один наліт — стільки смертей, а що ж там робиться, на передовій!..» Він почував себе якимсь самотнім, нікому не потрібним, спустошеним. Тяжка туга облягла його серце, здавила до болю, і на очі йому навернулися сльози. Отак би зараз, здається, й заголосив, як Галина мама, але що це допоможе?.. Хто почує біль його серця?
Він ішов навмання, не думаючи, куди йде й навіщо. Може, була вже північ, коли відчинив хвірточку до свого двору. Зайшов у хату, не роздягаючись, ліг на канапу, знесилено заплющив очі. І перед його уявним зором попливли картини з пережитого, одна за одною, трохи неясні, маревні, переплутані...
Довга і важка дорога від Чернівців до Бахчисарая, моряк Аркадій Журавльов...
Живе Галине обличчя, вона дивиться на нього великими синіми очима.
Літак з чорними хрестами на крилах...
Галина мама борсається в руках у людей...
І знову до вух долинув гомін канонади.
Це вже не картини спогадів, а дійсність. І Валерик аж здригнувся.
Від наступного гуркоту шибки у вікнах тонко й тривожно заспівали.
Тепер він лежав і тільки дослухався до того зловісного грому, який то затихав, то наростав, ніби його сюди заносило подувами вітру.
Десь на світанку Валерик ненароком заснув.
А може, то йому лише здалося. Бо коли брязнула залізна клямка дверей, він уже схопився й стояв на ногах.
Увійшов батько. В сутінках його обличчя було невиразне. Але з усього видно, що він дуже схвильований. Рухається по хаті якось рвучко, нерівно, тикається з кутка в куток, ніби хоче щось робити, але не знає, за що хапатись.
— Що таке, тату? Чого ти прийшов?
— Біда, Валерику... Зовсім біда...— уривчастим голосом промовив батько.— Німці прорвали на Перекопі фронт і наближаються. Нас, усіх цивільних, відіслали з окопів... Лагодься швиденько, лаштуйся в дорогу... Знову в дорогу...
— Та куди ж нам тепер? — Валерик відчув, що його починає бити дрож.
— Такий наказ... Щоб хто чим зможе і як зможе. Підводами, машинами, пішки. Ми — пішки. Бо де ж та машина чи підвода?..
— Але ж куди? — допитувався Валерик. Він ще ніяк не міг до кінця збагнути того, що сталося.
— Куди ж, як не на Севастополь. Іншого шляху немає.
Батько хапливо складав у скриньку шевський струмент, щось клав у мішечок, який Валерикові вже довелося пронести не одну сотню кілометрів, час від часу зупинявся, дослухаючись, що робиться на вулиці.
А досі спокійна вулиця вже ожила, загомоніла тривожно, зацокотіла колесами візків...
І знову йдуть вони на південь.
Знову — плач маленьких дітей, яких так несподівано розбудили серед ночі.
А дорослі йдуть мовчки, міцно стиснувши у великому горі уста.
Мовчить і Валерик. Йому все ще не віриться, що він знову тікає від німецьких фашистів і шукає притулку. Не віриться, бо не міг же він знати точно, що справді сталося.
А сталося таке: 28 жовтня фашисти прорвали Ішунські позиції і розтеклися, як чорна каламуть, в кількох напрямках одразу — на Феодосію, Керч, Євпаторію, Сімферополь і Севастополь. Тисячі танків і літаків кинув ворог у бій. Сотні тисяч солдат і офіцерів, мов скажені собаки, рвонулися вперед. Гітлер наказав їм узяти Севастополь з ходу, за кілька днів.
Ще не знав усього цього Валерик. Він ішов отупілий, пригнічений, сповнений горя і ненависті, і думав лише одне: «Що ж буде далі?..»

НИЖНІЙ ЧОРГУН
По дорозі їх догнали наші війська.
Сталося це несподівано. Ззаду, спереду, ліворуч і праворуч загуркотіли танки і танкетки, закушпелили автомашини з людьми і різним військовим спорядженням. А за ними невеликими підрозділами, а то й по кілька чоловік та поодинці сунули солдати і матроси. На них жаль було дивитись: розхристані, брудні, неголені, з запаленими очима і сірими перетомленими обличчями — так і видно, що це — армія, яка не перемагає, а відходить.
Поранені тяглися окремо, збившись у гуртки. Той шкандибає, спираючись на милицю чи на плече товариша, у того рука на підв'язці, а ще в іншого обмотана голова закривавленими бин-ї ами. Тяжкопоранених везли на підводах та автомашинах. Сумнішої картини Балерин ще не бачив.
Швидко світало. Попереду чіткіше вимальовувалися круті гори, вкриті лісами та жовто-сірими валунами. Схил однієї гори сабілів цяточками хат.
— То Чоргун,— показав Балерин.— Я там був.
— Підемо разом з військом,— промовив батько.— Щоб нас не наздогнали німці.
Але в Чоргуні всіх цивільних зупинили, наказали розташовуватись, хто де зможе.
Хати в селі в одному місці розкидані, в іншому — тісно туляться одна до одної.
Батькову увагу чомусь привернула та, що на горбочку. Вона й не окремо, але й не в отій тісняві дахів та стін.
Двір огороджений низеньким, до колін, парканчиком, викладеним з дикого каменю, якого тут навколо скільки завгодно. Воріт немає зовсім. А в проломі, де мали б бути ворота чи хоч би хвірточка, стоїть жінка із складеними на грудях руками і мовчазно та сумно дивиться на військо, що проходить мимо.
— Драстуйте,— привітався батько, ставлячи на землю свою скриньку.— Скажіть, чи знайдеться у вас місце для нас двох?
Жінка не розпитувала, хто вони й звідки, співчутливо відповіла :
— Куди ж вам діватися? Заходьте.
Уже в хаті вона сказала, що зовуть її Марія Іванівна і що вона навіть рада людям — буде з ким хоч душу відвести.
— А ви ж звідки самі будете? — аж тепер поцікавилась вона.
— Та як вам сказати? Самі-то ми з Чернівців, а війна закинула аж у Бахчисарай... А тепер і там не всиділи.
— Ой, доле ти наша...— скрушно похитала головою жінка. Голос у неї лагідний і жалісливий.— І коли воно все оце кінчиться? Невже ж і ми під німцем опинимось?
— А ви наперед не млійте душею, Маріє Іванівно. Бачили вже і японців, і фіннів, і німців. Незугарні вони з нами воювати... Кажуть: «Бере, бере вовк, та й його візьме».
— Дай боже, дай...— жалісливо промовила жінка.— А ви ж що робити будете?
— Я — швець за професією. Так що взуття різне шитиму. І полагоджу, коли хто принесе. І вам пошию та підлатаю, що треба.
— Гаразд, гаразд,— видно, жінці зовсім байдуже, хто в неї житиме, швець чи кравець, аби людина була добра. Вона попереджує: — Тільки  ви  тут не  дуже  розбалакуйтесь,  як до вас  приходитимуть,  всякі  є...  Ось  біля  нас  живе  Абдула,  татарин, боюсь я його. Лихий чоловік...
— А мені що? — каже батько.— Мені з ним дітей не хрестити. Він собі живе, а я собі житиму.
Показавши, де умиватись, де спати, жінка пішла у своїх справах. А батько, діставши аркушик паперу та хімічний олівець, написав великими літерами:
«ШИЮ І РЕМОНТУЮ ВЗУТТЯ З  ТОВАРУ  ЗАМОВЦЯ».
Потім подумав трохи і ще дописав:
«З ГАРАНТІЄЮ».
Витяг з своєї скриньки чотири цвяшки, взяв молоток і прибив оголошення до стовпа, вкопаного над дорогою біля паркану.
— Тепер ми з тобою, сину, кустарі. Кустарі-одинаки,— невесело посміхнувся, повернувшись до хати.
— А може, й тут майстерня є? — спитав Валерик, бо слово «кустарі» прозвучало для нього образливо, він звик, що його тато — передовий робітник взуттєвої фабрики.
— Нічого, не сумуй,— батько погладив Балерина по голові.—
Коли б це було найбільше горе... Сам бачиш, що робиться...
Валерик промовчав. Ще б не бачити!.. Наші війська виявилися затиснутими в Криму. Відходять до Севастополя. Створюють оборонні рубежі. А фашисти насідають великою силою. Бої точаться вже недалеко від Чоргуна.

* * *
Марія Іванівна дома майже не жила. З ранку й до пізньої ночі вона бігала по сусідах, по знайомих і незнайомих людях, прала білизну, топила в печі, доглядала дітей, знаходячи в цьому для себе втіху й розраду.
Валериків батько, навпаки, нікуди з хати не виходив, сидів на розкладному низенькому стільці, якого сам змайстрував, сукав дратву та стукав молоточком.
Маленьке оголошення на дерев'яному стовпчику зробило своє. Люди зупинялись, читали, а потім приносили роботу, бо надходила ж зима і кожному взуття було потрібне. За шиття та ремонт батько брав недорого, а шив швидко й добре.
Не забарився прийти і татарин Абдула, про якого згадувала Марія Іванівна. Це був невисокий, дуже товстий чоловік з великим горбатим носом на темно-червоному широкому обличчі і з круглими, як у бика, сердитими очима. Переступивши поріг, він привітався:
— Салам алейкум.
— Алейкум салам,— відповів тато по-татарському.
— Значить, взуття шиєш? — запитав Абдула, безцеремонно озираючи всі кутки, заглядаючи під стіл та під ослінчик, на якому лежав шевський струмент.
— Шию,— коротко відповів батько, тягнучи дратву.
— Звідки прибув?
— З Бахчисарая. Наказали виїхати.
— І там шив?
— Шив.
Валерик насторожено  слухав  цю  розмову, схожу  на  допит. Вона лякала його. Чи не прийшов Абдула з якимись лихими намірами?.. Але батько був спокійний.
— А татарські черевики зможеш пошити?
— Чому ж ні? Зможу... Тільки копили зробити треба. А дерева немає.
— А яке дерево потрібне?
— Граб, береза, бук,— пояснює батько так спокійно, ніби веде розмову з якимсь добрим знайомим.
— Тут у лісі є і граб, і береза. Зроби копили й поший. Я щедро заплачу, якщо добре пошиєш.
— Гаразд,— не відмовився батько.— А за дерево ніхто нічого не скаже? Може, ще відповідати доведеться?
— Перед ким відповідати? — засміявся Абдула, і його обличчя стало кругле, як решето.— Тепер війна. Де хазяїн? Немає! Все нічиє!.. Я тобі сам дерево принесу. Бо мені кілька пар черевиків треба, для себе і для сім'ї.
Другого дня він справді приніс кілька обрубків березового кругляка, і батько заходився вирізати копили. За мірки і за зразок правили старі розбиті черевики, які теж приніс Абдула.
До хати Волкових почав забігати і син Абдули, чотирнадцятирічний Мамед, смаглявий, з такими ж круглими, як і в його батька, очима. Розмовляючи, він російські слова пересипав татарськими, був дуже балакучий і самовпевнений.
— А хто твій тато? — спитав його Валерик.
Мамед одразу ж почав хвастати:
— Мій тато продуктовим складом завідував. Великий був склад!.. А тепер його немає.
І став розповідати те, що, видно, говорилося в його хаті:
— Ми нікуди не виїдемо звідси, як німці прийдуть. Вони нам нічого не зроблять. Мій тато не комуніст.
Валерик гостро глянув на Мамеда:
— Німці сюди не прийдуть! їх зупинять наші.
— А от і прийдуть,— наполягав Мамед.— У них сила! Танки, літаки!..
— Їв нас сила,— не здавався Валерик, злостячись, що не знає, якими доводами підкріпити свої слова.— Знаєш, які матроси? їх фашисти, як чортів, бояться!..
І все ж хлопці дедалі частіше бували разом. Вони блукали по селу, Мамед розказував, хто де живе, а хто жив, та виїхав, заходили в пусті покинуті хати. Ці пустки викликали у Вале-риковому серці жаль і смуток... Ось тут жили люди. За оцим столом їли. На цьому ліжку спали, А тепер поневіряються десь так само, як оце й вони з татом...
А Мамеда радувала кожна пустка. Потрапивши до неї, він одразу ж відчиняв шухляди столів, порпався в шафах, нишпорив у хижах, все щось шукаючи, щоб взяти собі. Зажерливість до чужого була в нього якась хвороблива. Стару ложку знайде, і ту в кишеню пхає.
В одній хаті Мамед знайшов щось загорнуте в цупкий папір. Розгорнув і радісно скрикнув:
— Глянь, годинник!..
Він уже ховав свою знахідку за пазуху, як Валерик спокійно, але твердо наказав:
Поклади на місце. Мамед засміявся:
Аякже! Спішу покласти!..
Валерик стиснув щелепи, кров ударила йому в лице.
— Поклади, кажу! То не твоє!
— Тепер воно нічиє,— заперечив Мамед, повторюючи слова свого батька.— Не мені, так комусь іншому дістанеться.
Мить — і Валерик підскочив до Мамеда, вирвав з його рук годинника, заховав у шухляду.
— Посмій тільки взяти, ребра порахую... І взагалі більше ти нічого брати не будеш.
В його очах і в тоні було стільки рішучості, що Мамед не на жарт злякався і тільки пробубонів:
— Тобі що, шкода?..
— Ех, ти! — обпік його презирливим, повним зневаги поглядом Валерик.— Хіба те, що шкода? Ти ж чужу хату грабуєш!
Вони вийшли на вулицю, але до іншої хати вже не зайшли. Мамед, насуплений і мовчазний, повернув до свого двору.
Жив Абдула у добротному великому будинку, який ховався від людського ока за височезною кам'яною стіною. Не стіна, а справжній мур без єдиної шпарочки, і тільки в одному місці від дороги була щільно вмонтована і завжди зачинена хвіртка з вузеньким поперечним прорізом, схожим на амбразуру. Але й ця амбразура затулялася зсередини заслінкою.
Валерик, ідучи вже сам, нервово бив носками камінці, які потрапляли під ноги. Все ще не міг заспокоїтись після сутички з Мамедом. Думав: «І чого я з ним злигався?.. Ні, більше з ним нікуди не піду. Й знати його не хочу!..»
Батько — незмінно на своєму розкладному стільці. Але, забачивши сина, звівся:
— Добре, що прийшов, бо куліш холоне... Правда, без картоплі, але смачний куліш вийшов. Сідай їсти.
За обідом Валерик розповів про свою сутичку з Мамедом. Батько мовчки й похмуро слухав. Далі порадив:
— Не гуляй з ним... Якийсь непевний цей Абдула. А Мамед — одного поля ягода.

* * *
Батькові ніколи ходити в ліс. Та й рубати йому важко, бо плече ж покалічене. Валерик сам напросився:
— Я тобі дерево з лісу носитиму.
— То добре буде,— погодився батько.
І ось Валерик з сокирою в руці ходить від деревини до деревини, приглядається, постукує обухом. Нарешті знайшов грабину таку, як треба,— не дуже товсту, не дуже й тонку. Зрубав. Відтяв найкращий шматок стовбура.
Вже можна й додому йти. Але Валерик не поспішає. Хочеться йому побути на самоті. І він сідає на той зрубаний стовбур, замислюється...
Це ж коли б не війна, то жили б вони в Чернівцях. Тато, як і раніше, працював би на фабриці, а він ходив би до школи, читав цікаві книжки, бігав на спортивні заняття. Фізкультуру Валерик любить, недарма й тіло в нього туге та м'язисте. Як стисне кулак, ніхто з хлопців не розчепить.
Гарно було йому в школі! Як хочеться, щоб усе те швидше повернулося!
Але не видно ні кінця ні краю цій клятій війні. Уже весь Крим у німців. Лише на підступах до Севастополя зупинили їх наші війська. Чи втримають же зайняті позиції?.. Дуже вже часто літають на Севастополь ворожі літаки. Люди гомонять між собою, що палає місто вдень і вночі. А може, то й неправда. Подивитися б своїми очима...
Ех, коли б хоч трохи старший був, попросився б у армію, сам би, своїми б руками знищував фашистів!.. Так не візьмуть же. Та й інше: як тата самого залишити? На очах він марніє, зовсім зігнуло його над отими чобітьми та черевиками, а голова вже аж біла від сивини...
Надворі смеркає. Тіні ворушаться в гущині дерев, і хмари пливуть над верхівками грабів, дубів та кленів, які ще не встигли скинути на зиму  свого зеленого одягу.  А Валерик сидить та думає. Йому не страшно в лісі. Він знає тут кожну стежину. Не раз забирався в такі хащі, що, здається, й виходу з нюі не знайти. А Валерик із зав'язаними очима з дороги не зіб є-ться...
І раптом всі думки вмить розлетілися. Як сидів Балерин-, так і впав на землю. Серце його швидко-швидко забилося. Хтось пробирався кущами осторонь від нього. Але не в бік Чоргуна, а, навпаки, від села в гори. Хто б же то міг бути?..
Невідомий не йшов навпрошки. Він обігнув галявину, хоч нею було йти легше й ближче, і знову пірнув у кущі та почав обережно   просуватися  вперед,   розгортаючи  гілля  руками,  як воду.
Ось він уже порівнявся з Валериком, і тут хлопець трохи не скрикнув: упізнав присадкуватого, товстого Абдулу.
Але чому він так одягнений? Замість черевиків з гострими загнутими носками, чоботи з низенькими халявами. Замість жилета, з-під якого завжди біліла сорочка, звичайний піджак. На голові не тюбетейка, яку Абдула, мабуть, не скидав і вночі, а звичайнісінький картуз.
«Що ж це за переміна така? — здивовано думав Валерик.— І куди це він квапиться, скрадаючись, проти ночі?..»
Валерик пішов за ним назирці, низько пригинаючись та обережно ступаючи, щоб не тріснула під ногами гіллячка.
Один раз Абдула зупинився, може, для того, щоб перепочити, бо шлях його лежав увесь час на гору, а може, щоб зайвий раз переконатись, що за ним ніхто не стежить. Валерик прикипів до землі і тільки чув, як шалено б'ється в грудях серце. Ніде правди діти, йому було страшнувато, але водночас гостра цікавість змушувала його йти за Абдулою, забувши про все на світі.
Вже майже зовсім стемніло. Хмари, які купчилися над деревами, почали сіяти дрібний повільний дощ. Невидимі краплини монотонно зашелестіли по листю, вбираючи в себе всі інші звуки.
Абдула йшов довго. А Валерик не тільки не відстав, а навіть наблизився до нього, щоб не згубити з очей.
Дома, напевне, вже турбується тато. Але Валерик вирішив не повертатися додому, поки не дізнається, куди йде його сусіда проти ночі і що він робитиме тут, у лісі. Адже тато сам сказав, що Абдула — людина непевна.
А Абдула все йде та йде. Пробирається хащами. Та так упевнено, ніби йому тут доводилося бувати вже не один раз.
Нарешті він зупинився й присів під величезним крислатим дубом.
Валерик ліг на живіт серед кущів, розгорнув гілля й завмер. Краплини дощу скочувалися з листя йому на шию, зрошували чуба, сповзали по щоках. Сорочка теж уже намокла й неприємно липла до тіла. Але хлопець не ворушився. Навіть важко уявити, що зробив би з ним Абдула, коли б виявив його недалеко від себе в кущах і спіймав би!
Посидівши трохи навпочіпки та впевнившись, що він в цілковитій безпеці, Абдула встав, підійшов упритул до товстого дубового стовбура і зовсім злився з ним.
Довго нічим себе не виявляв. Так довго, що Валерик навіть злякався:   чи не зник він непомітно, вдавшись до хитрощів?..
Від такого припущення хлопцеві стало душно. Він, майже не дихаючи, проповз трохи вперед. Потім — ще трохи. Вглядався в темряву до болю в очах.
Зненацька здригнувся. Десь недалеко — чи осторонь, чи над головою, Валерик так і не розібрав до пуття,— крикнув якийсь птах. Цей несподіваний живий звук у темряві, яка досі тільки шелестіла нудним дощем, навіть злякав хлопця. Однак він заспокоїв себе: «Чого боятись? Ну, крикнув птах спросоння, таке буває в лісі».
Але, на своє велике здивування, одразу ж почув ще один такий самий пташиний крик. І тепер уже він міг побитися об заклад, що той крик долинув саме від дуба, за яким ховався Абдула. Ось його темна постать відокремилась од дерева.
«Ага,— догадався Валерик,— то не птах уві сні озвався, то якась людина крикнула по-пташиному, а Абдула так само по-пташиному їй відповів, даючи знати, що він тут!»
Валерик не помилився. Незабаром від куща до куща майнула темна постать. Потім зникла. І раптом опинилася поряд з Абдулою. Обоє вони сіли на землю, і їх майже не стало видно.
Тамуючи страх, Валерик змусив себе підповзти ближче. Ще ближче... Може, пощастить хоч що-небудь почути. Хоч кілька слів, хоч одне слово!..
Добре, що земля мокра і гілля на землі мокре — не тріщить. Добре, що шелестить дощ по листю... Але краще б він оце зараз перестав шелестіти. Заважає слухати.
Валерик уже чує голоси: бу-бу, бу-бу... Тепер треба тільки напружити слух...
Хлопець аж шию витягує, але жодного виразного слова вловити не може. Який жаль!..
Зустріч Абдули з невідомим тривала недовго.
Ось вони звелися на ноги, потиснули одне одному руки і розійшлися в різні боки. Невідомий швидко зник з очей, а Абдула повернув на ту дорогу, що вела до Чоргуна.
Валерик знову йшов назирці.
Він зупинився тільки на узліссі, щоб на голому місці не виявити себе. А Абдула не пішов звичайною дорогою, а подався, понад узліссям в обхід. Валерик теж пішов узліссям, але в протилежний бік,— він вирішив зайти в село з іншого кінця.
Трохи заспокоївся тільки тоді, коли опинився в своєму дворі.
Батько не спав, чекав Валерика, сидячи біля вікна. А вздрівши, навіть ступив йому назустріч.
— Що це за витівки такі? — спитав, сердячись.— Де ти блукаєш до півночі? А дерева приніс?..
— Зрубав, але не приніс,— сказав Валерик схвильовано. — Я тобі таке розкажу!.. Я за Абдулою стежив у лісі!..
— Нічого не розумію,— знизав плечима батько.— Говори ясніше, де ти був? Що сталося?
— Та я ж ясніше...— квапився Валерик розповісти одразу все.— Тільки зрубав грабок, дивлюсь — Абдула. Крадеться, пробирається кущами. Я — за ним. Він — у гори. Я — далі за ним... Дивлюсь, якийсь чоловік до нього підходить. Погомоніли і розійшлися. А от про що саме гомоніли, не розібрав. — Не чутно було...
— Що ж то за чоловік? Де він подівся? — тепер уже й батько збентежився. Було ясно, що Валерик став свідком незвичайної події.
— Вони попрощалися, і невідомий зник у лісі. А Абдула тільки що повернувся додому... Я думаю, що той чоловік звідти, з-за лінії фронту... Шпигун він, це точно!..
— Оце так новина! — вже зовсім збентежений, промовив батько.— Таки виходить, що Абдула — продажна шкура!.. Ну, от що, Валерику, поки що про це нікому ні слова. Чуєш? Ні пари з уст.
— Та я ж розумію,— трохи ображено протяг Валерик.— Не піду ж я всім і кожному розповідати.
— Отож, отож,— перейшов батько на інший тон.— Треба, щоб про це знали тільки там, де слід... Це вже я сам... А ти, Валерику, дивись за ним. Тільки будь дуже обережний, бо такі виродки, як цей Абдула, на все здатні. Совість у них чорна.
Хоч було вже й пізно, Валерик ніяк не міг заснути. Думав: «Як же це так — стати зрадником? Та це ж все одно, що піти супроти своєї матері, стати її ворогом! Це — ненавидіти землю, на якій ти виріс, ненавидіти людей, серед яких живеш, з якими щодня бачишся, розмовляєш, яким дивишся у вічі!..»
А втім, хіба Абдулі потрібні люди? Він ховається від них за високим муром і ні з ким ніяких справ не має. Як звірюка в лігві. Тепер ясно,  що не заради черевиків він зайшов і до них у хату. Просто хотів дізнатись, що за люди прибули в Чоргун і оселилися з ним по сусідству...
Поки Валерик отак лежав та думав, у небі весь час чулося гудіння літаків. Здалеку долинав важкий гул вибухів. І тоді у вікнах світлішало, ніби від далекої пожежі.
То палав Севастополь.

* * *
На початку грудня різко похолодало.
З півночі прилетів сильний поривчастий вітер і приніс з собою перші заморозки, а потім і сніг. Правда, сніг довго не лежав. Удень він танув на сонці, яке часом пробивалося крізь густу запону хмар, і входив у землю водою. А невеличкі крижані озерця холодно поблискували, відбивали в собі, як у мутному дзеркалі, те сонце, схоже на блискучу пляму, що розповзалася по хмарі, і сухо хрустіли під ногами.
Валерик повертався додому з лісу, тягнучи на плечах березу. Він навмисне не обчухрав її. Стовбур піде на копили, а гілля — на паливо. Ноги плуталися в полах довгого піджака, яким недавно один замовець розплатився за пошиті батьком черевики. Піджак був без ґудзиків, але Валерик замість них пришив дерев'яні цурочки. На голові у нього була шапка-ушанка, подарована незнайомим бійцем. На шапці ще можна було помітити слід від п'ятикутної зірочки, і Валерик дуже пишався нею.
Деревина давила плечі, гнула Валерика до землі. Йому стало душно, і він навіть розстебнув комір свого піджака та розмотав старенький синій шарф на шиї, і тоді на грудях зачервонів галстук, з яким хлопець ніколи не розлучався.
Не доходячи до села, він наздогнав якогось чоловіка, що тяг двоколісну тачку, навантажену дровами. Коли порівнявся з ним, чоловік зупинився й запитав:
— То як, хлопче, може, спаруємось?
— А що? — спершу не зрозумів Валерик.
— Дуже просто,— посміхнувся чоловік.— Покладемо твою деревину., кхм, кхм... на мої дрова; та й повеземо вдвох. І тобі буде легше, і мені.
— Гаразд,— погодився Валерик.
Чоловік був у великій заячій шапці, в старенькому вузькому пальті з облізлим котиковим коміром і в благеньких черевиках, які, мабуть, не дуже гріли ноги. Взагалі, якщо не брати до уваги великої й теплої заячої шапки, то одягнений він був легенько як на такий холод.
Та й вигляд у нього був якийсь хворобливий. Обличчя худе, здається, аж просвічується,  а на запалих, ретельно поголених щоках двома плямами лежав нездоровий рум'янець. До того ж він ще й покашлював тихенько і часто. Тому, жаліючи чоловіка, Валерик налягав на тачку з усієї сили, щоб швидше дістатися до місця.
По дорозі розмовляли.
— Щось я тебе не пригадую,— сказав чоловік, повернувши до Валерика своє худе з рум'янцями обличчя.
— А ми з татом недавно тут,— пояснив Валерик.— Евакуйовані... Може, чули, швець — мій тато. У Марії Іванівни живемо.
— А-а, то ти — Волкова синок?.. Тепер знаю. А я — вчитель тутешній, Федір Петрович... Правда, я теж тут недавно. Ось, хвороба в Крим загнала... Легені підкачали... Коли б школа працювала, то я б тебе знав. А то — закрили школу, і я тепер, так би мовити, безробітний... Ти в якому класі вчився?
— Мені б у шостому вже треба бути,— розповідав Валерик, пихтячи і тужачись біля тачки.— А я тільки в четвертому, бо теж хворів змалечку. З ногами у мене щось було, а жили високо в горах, до школи ні дійти, ні доїхати, от і відстав... А вчився я добре.
— Бачу, піонер,— гарно усміхнувся Федір Петрович.— Звуть тебе як?
— Валериком.
— Молодчина, Валерику,— за щось похвалив учитель.— То не біда, що відстав трохи. Наздоженеш... Твердіші знання будуть. Ось як фашистів проженемо з своєї землі та розіб'ємо зовсім, знову школи відкриються, і засядеш ти за науку з новими силами.
— А скоро війна кінчиться, Федоре Петровичу?
Учитель помовчав трохи, мабуть, не наважуючись одразу відповісти на таке пряме запитання, потім кашлянув тихенько й сказав:
— Важко вгадати. Але я думаю, що не скоро... Звісно, вороги не зможуть нас здолати, це — як два по два — чотири. Не такі наші люди, щоб їх можна було завоювати і на коліна поставити... Але повоювати ще доведеться.
Він раптом зупинився, повернувся всім тілом до Валерика і майже весело сказав:
— І знаєш що, Валерику? Фашисти почали цю війну, а кінчати її будемо ми. Ми їх відучимо воювати. Отож і треба з силами збиратися.
— А які ті сили? — підняв голову хлопчик. Йому подобалось те, як учитель спокійно і ясно говорить про війну та про нашу перемогу.
— Є такі, Валерику, є... Ти не думай, що силу тільки на фронті видно, там, де б'ються із зброєю в руках. А та сила, що на Уралі воєнну техніку робить! А ті, що в колгоспах хліб вирощують!.. Сила наша, Валерику, це — і ти, і я, і твій тато...
Він  знову  тихенько  кашлянув,  приклавши  до  грудей  руку.
— Так ми ж нічого не робимо! — аж вигукнув хлопець, і в цьому його вигукові було й заперечення, і невдоволення людини, яка хотіла б щось робити, а їй не дозволяють.— Я хоч і зараз на фронт пішов би! А то що ж?.. У чому тут моя сила?..
— А ось саме в цьому вона й є... Що ми ненавидимо фашистів. Що завжди готові до боротьби з ними. А нас таких — мільйони, вся держава!.. Та й ще я тобі скажу: в такому ділі, як війна, не все напоказ робиться...
І він, як здалося Валерикові, якось загадково посміхнувся, викликавши тією посмішкою ще більшу до себе цікавість.
— А ти книжки любиш читати? — несподівано спитав учитель.
— Ще й як! — охоче відповів Валерик.— Я багато книжок перечитав. І вірші напам'ять знаю.
— Ну, то давай зайдемо до мене, вибереш, що сподобається.
Хата, в якій жив Федір Петрович, нічим не відрізнялася від інших, хіба тільки тим, що двері з сіней виводили не на звичайний поріг, а на дерев'яний невеличкий ґаночок з кількома східцями.
Але те, що Валерик побачив усередині, просто-таки приголомшило його. Книжки, книжки й книжки... І в шафах, і на столі, й на етажерках — аж очі розбіглися!..
Учителева дружина, привітна й лагідна жінка, почастувала Валерика смачними яблуками, ще й у кишеню поклала кілька штук. А тим часом Федір Петрович витяг із шафи книжечку в білій палітурці.
— Про Павлика Морозова читав?
— Ні, тільки знаю, що його куркулі вбили.
— Ага... кхм, кхм... Ну от і прочитай. А як закінчиш, іншу візьмеш.
Валерик обережно взяв книжку. На обкладинці був намальований акуратно зачесаний хлопчик, піонер з червоним галстуком на грудях.
Федір Петрович усміхнувся:
— Дивись, Павлик на тебе схожий. Тільки в тебе чуб — їжачком, а в нього — набік лежить.
Валерик засунув книжку за пазуху, сказав:
— Гарно у вас... Я б ще побув, та треба поспішати — в хаті не топлено. Тато дров жде.
— А ти, як будеш вільний, так і приходь,— запросила дружина Федора Петровича.— І нам веселіше буде.
Додому від учителя недалеко, треба пройти лише дві вулиці і повернути праворуч. Захоплений несподіваним і таким гарним знайомством, Валерик і незчувся, як опинився у себе в дворі. Навіть деревина здалася йому не такою важкою, як спершу.
Ще з порога похвалився батькові:
— А я в учителя був! Ось він мені й книжку дав...
І заходився розповідати з усіма подробицями, як наздогнав його, як разом тачку тягли, про що розмовляли, а потім дістав з кишені яблука.
— Бери посмакуй. Я вже наївся в учителя.
— Мабуть, гарні люди, якщо так з тобою повелися,— підтримав Валерикове захоплення батько, а потім ще й ще розпитував, як учитель говорив про війну. На кінець розмови сказав задумано: — Треба буде й мені з ним познайомитись...
Коли вечеряли, батько несподівано запитав:
— Скажи, ти зараз часто Мамеда бачиш?
— Давно вже не бачив, та не дуже й хочеться,— відрубав Валерик.
— А доведеться зустрітись...
Валерик здивовано округлив очі:
— Навіщо він мені? Ти ж сам казав, що він з Абдулою — одного поля ягода!
— От через це й треба зустрітися... Щось підозріло тихо стало у дворі в Абдули. Раніше за його високим муром все-таки чулися балачки, а зараз там — наче всі вимерли. Треба було б дізнатися, в чому річ...
Після Валерикової нічної пригоди в лісі батько побував у коменданта, розповів йому про таємну зустріч Абдули з невідомим. Комендант подякував і пообіцяв, що його люди простежать за Абдулою.
— Гаразд,— сказав Валерик.— Мамеда я сьогодні ж здибаю.
І справді, йому пощастило зустрітися з своїм ненависним сусідою.
Перед вечором хвіртка з щілиною-амбразурою відчинилася, і Мамед вийшов за ворота. Валерик побачив його у вікно і миттю вибіг на вулицю.
—. Салам, Мамеде. Що це тебе ніде не видно? — запитав таким дружнім тоном, ніби йому страх як кортіло побути з Мамедом...
— А навіщо я тобі? — насторожено блиснув Мамед круглими чорними очима.
— Та... так. Нудно самому. Пішли б куди, чи що...
— Ніколи мені ходити.
Було видно, що він не мав наміру довго розбалакуватися з Валериком. Але й Валерик не хотів втратити нагоду для розмови і тому запитав:
— А чого це твій батько по черевики не приходить? Готові вже. Гарні черевики вийшли.
— Батька немає вдома,— відповів Мамед і тут же помітно знітився, спохватився, що зайве сказав: — Поїхав до родичів.
— Далеко? — Валерик запитав це так байдуже, ніби його зовсім і не цікавила відповідь.
Але Мамед явно нервував, вираз його обличчя наче говорив: «От іще, прилип!..» І він відповів непевно:
— Та ні... Скоро й повернеться...
— То, може, я, вам черевики принесу?
— Ні, ні,— злякано заперечив Мамед.— Краще я якось сам зайду...
Він уникав розмови, квапився йти.
Але тепер він уже й не потрібний був Валерикові: проговорився, що Абдули дома немає. Треба зараз же сказати про це татові.
І Валерик, вдаючи розчарування, протяг:
— Ну, якщо ти так поспішаєш, то що ж, бувай...
За Мамедом зачинилася важка глуха хвіртка. А Валерик за якусь мить був у хаті.
— Тату, Абдула десь зник.
— Як то — зник? — підвів голову батько від колін, на яких лежала шевська дошка з шматком шкіри.
— Мамед каже: поїхав до родичів. Але... якось загадково. Не захотів довго зі мною розмовляти.
— Он воно що...— задумливо промовив батько.— А може, його... вистежили і взяли?.. Треба дізнатись.
І сходив ще раз до коменданта. Та вісті приніс погані.
Виявилось, що Абдули таки справді не стало в селі. Зник — і все. Коли до нього додому прийшли наші солдати, його дружина зустріла їх з закутаним обличчям, так що було видно тільки щілинки очей, і на всі запитання відповідала одноманітно:
— Не знаю, де він... Нічого не знаю... У нас чоловік не звітує перед жінкою...
Отже, Абдула зник!
А  його  рідня  ще  міцніше  замкнулася  за високим  муром  і звідти — ні звуку. Батько сердито і скрушно похитав головою:
— Проґавили! Шпигуна з рук випустили! Зрадника!.. Як же можна? Виходить, відчув, що треба тікати. А тут, у Криму, є де заховатись — ліси, печери... Погано вийшло. Вовка лютого проґавили.

СЕРЕД  ВОРОГІВ
Батько сидів за роботою, а Валерик читав йому вголос книжку про Павлика Морозова. Відірвався од книжки, запитав замріяно :
— А пригадуєш, тату?.. Це — як у Чернівцях. Там ми теж часто отак книжки читали...
— Як не пригадувати, синку!.. Тільки тепер інші часи настали...
І, наче на підтвердження його слів, глухо і важко загули гармати.
Батько й син лише переглянулись на те гримотіння, але навіть зі своїх місць не посхоплювались. Звикли вже до артилерійських канонад, які несподівано починались і так само несподівано кінчались.
Але ця гарматна стрілянина була набагато потужніша, ніж попередні.   Шибки   у  вікнах   почали  тонко й  жалібно співати.
Зненацька вибух велетенської сили струсонув усе довкола, шибки з дзенькотом вилетіли, вся хата затріщала й задвигтіла, немов під час землетрусу, а зі стелі посипалася штукатурка. Батько схопився з стільця:
— Швидше надвір! Придушить!..
Він схопив Валерика. за руку, потяг у сіни. Там з переляканими очима на білому, як стіна, обличчі метушилася Марія Іванівна. Вона вибігла з іншої кімнати і не знала, що їй робити.
Зупинилися біля порога, розгублені й безпорадні. Нарешті Марія Іванівна догадалася:
— Сюди, в погріб!
Погребом жінка давно не користувалася. Під час осінніх дощів він наповнився водою, під ногами хлюпало і чавкало, але ніхто на цю дрібницю не звернув уваги. Всі троє напружено дослухалися до того, що коїться там, нагорі.
А там бій наростав. Снаряди і бомби вибухали і зовсім близько — в сусідніх дворах, на вулицях, у садках та виноградниках, і десь далеко по всій лінії оборони.
— Це, мабуть, німці знову пішли в наступ,— висловив припущення батько.
Кілька разів він намагався виглянути з погреба, але одразу ж опускав ляду. Земля й небо палали вогнем. Чути  було, як по дахах порощать осколки, падає звихрене вгору каміння, а потім все це тонуло у нових вибухах бомб і снарядів.
Часом здавалось, що гуркіт бою затихає, і тоді, мов крізь шар вати, пробивалися людські голоси. Не окремі вигуки, а густе тисячоголосся котилося над землею і зливалося в один протяжний звук: «А-а-а!..» То могли бути крики ворогів, що наступають, і могли бути крики захисників Севастополя, що атакують...
Нарешті вогняний шквал почав згасати, відкочуватися кудись убік, і тоді стало чути окремі вигуки та стогони.
А ще трохи згодом Валерикові вчулося щось нове, ніколи досі не чуване. Що то було, він спершу й не втямив. А коли, нарешті, збагнув, то вжахнувся: чужі голоси, чужа мова!
— Німці, тату! — вирвалося мимоволі в хлопця.
— Чую...
Марія Іванівна заломила руки:
— Ой, лишенько ж наше!..
Батько сидів навпочіпки, якось неприродно зігнувшись і притулившись до мокрої стіни. Плече у нього теж було мокре, але він того не помічав.
— Чую, Валерику, німці...— ще раз тихо промовив він і зітхнув, ніби застогнав. Але раптом випростав спину і зовсім іншим тоном, з докором і люттю в голосі вигукнув комусь невідомому: — От тобі й довоювалися!..
— Що ж тепер робити, тату?
— А що ж робити... Треба вилазити з цієї ями, бо коли тут застукають, то ще й перестріляють без усякого, як курчат... Блукали ми, блукали з тобою по світу та прямо фашистам у лапи й потрапили.
Але ще якийсь час не наважувалися вилізти. Зачекали, поки в дворі і навколо стало тихо. Тоді батько першим подерся з погреба, за ним — Валерик та Марія Іванівна.
Стояли посеред двору, дивилися навколо себе і нічого не впізнавали. Були й уцілілі хати, але від багатьох лишилися тільки стіни та обгорілі димарі. Навіть дерева стоять обсмалені. Важкий смердючий дим стелиться по землі, заповзає в глибокі воронки і там угнізджується, влягається сірою подушкою. Не видно людей — може, ще сидять, оглушені, по своїх схованках. Не чути пташок — може, вимерли від диму та гуркоту...
А три постаті стоять серед двору і очманіло дивляться окіл себе, не знаючи, що робити далі. На стовпчику, вкопаному біля двору, біліє папірець з написом: «Ремонтую і шию взуття з товару замовця».
Батько зупинив свій погляд на тому папірцеві, щось подумав і махнув рукою:
— Ат...  хай висить.  А там  воно покаже...  Ходімо до хати.
— Я піду по сусідах, подивлюся, що де робиться,— озвалась Марія Іванівна.— Може, комусь допомогти треба.
Ця жаліслива жінка, сама ще не встигла оговтатись після пережитого, уже думала про те, що, може, хтось десь потребує її допомоги, може, у якійсь хаті лишились діти без матері, може, ще якесь горе...
Вона лише на хвилинку забігла в хату, накинула на плечі велику вовняну хустку і гайнула з двору.
А Валерик з батьком зайшли в свою кімнату. Тут хлопчик несміливо запитав:
— А може б, у гори, тату?.. В ліси, до партизанів?
— Зачекай трохи... Давай разберемось, що й до чого... А сидіти та ждати смерті, як віл обуха, не будемо, звісно. Якщо вже таке сталося, то щось придумаємо, от...
Весь день і всю ніч становище на Севастопольському напрямку лишалося ще не цілком ясним. То там, то там виникала стрілянина. Знову в повітрі ревли літаки, вибухали бомби і рвалися снаряди.
І тільки наступного дня вранці прибігла Марія Іванівна з сумними новинами:
— Німці захопили не тільки Чоргун, а й Інкерманські висоти...— розповідала жінка, тужно похитуючи головою і тулячи руки до щік і до грудей.— До Чорної річки вийшли... Але ж і їх, кажуть, перебито видимо-невидимо!.. Зараз тільки те й роблять,  що  мертвих  носять  та  закопують.  І  оборону  будують...
— Оборону будують? — жваво перебив батько.— То це ж добре!.. Виходить, що непереливки їм... Бояться нашого контрнаступу, якщо до оборони взялися!..
Він помітно повеселішав.

* * *
У розбиті шибки залітав пропечений морозом вітер і обпалював холодом обличчя та руки, дубив стіни, підлогу, мертвив людську оселю.
— Ні, тут і собаки не вдержиш,— поскаржився батько, хукаючи на скоцюрблені пальці.— Хоч би одне вікно засклити. А тільки де ти його візьмеш, того скла...
— Я дістану,— напросився Валерик.— Тепер битого скла скільки завгодно. Побігаю по селу, назбираю.
— Спробуй. Але дивись, не встрянь там у якусь халепу.
Валерик пішов.
Біля зруйнованих хат йому справді пощастило знайти кілька шматків скла. Нерівні, косі, але то нічого, можна стулити, аби тримались.
Ходив, збирав скло, а сам приглядався, що робиться в селі.
Люди повилазили з своїх схованок, длубались у завалах, витягали різні хатні речі, одяг, уцілілий посуд. В кількох місцях з-під руїн витягли мертві тіла. Жінки тужили, припадали до мертвих, билися головою об землю. А чоловіки похмуро й мовчазно робили важку й страшну роботу — відкопували забитих, відносили й клали осторонь.
Зустрічалися й німці. Одні їхали на мотоциклах, на машинах, інші йшли кудись пішки, не звертаючи ніякої уваги на те, що робиться в селі. Правда, Валерик наткнувся на трьох німецьких солдат, які нікуди не йшли й не їхали, а стояли й дивилися, як люди копаються в руїнах. Але ніякого співчуття в їхніх очах не було. Обличчя під сірими квадратними касками кам'яні, очі байдужі, ніби у гіпсових статуй.
Біля приміщення школи й сільської лікарні стояли автоматники. Сюди під'їжджали автомашини, підвозили поранених солдат і офіцерів. Поранених везли не тільки до лікарні та школи, а й до кращих хат у селі, які вціліли. Мешканців безцеремонно викидали, виштовхували з двору прикладами автоматів, покрикуючи, мов на скотину: «Век! Век!..»
Валерик приніс додому скло. Сяк-так постулявши уламки, вони засклили одне вікно. Решту забили дошками та затулили ганчір'ям.
— На таку хату фашисти не зазіхнуть,— сказав батько.— А нам і так добре буде.

* * *
Батько розкладав черевики на ослінчику. Готові пари — окремо, заготовки — окремо. Робив це повільно, механічно, аби не сидіти склавши руки. А сам думав зовсім про інше. Важко думав — дві глибокі борозни пролягли на його чолі.
За вікном почулися кроки, долинув гомін.
Не встигли Валерик з батьком словом перекинутись, як двері з гуркотом відчинилися. Увійшов німецький офіцер, а за ним Абдула. Це було так несподівано, що Валерик і його батько заніміли, не знаючи, що робити.
Та й було чого розгубитися. Вони вперше в житті так близько побачили фашиста. І — Абдула! Зник перед наступом німців, а тепер ось з'явився. Та не просто з'явився, а з усього видно, що вже служить у них. Навіть одяг на Абдулі міг викликати здивування:   був  він з  голови  до  ніг  у  святковому  татарському вбранні, на розцяцькованому сріблом поясі висів кинджал, а на правому стегні — пістолет.
— Здрастуйте, пане Волков,— привітався зверхньо, наголосивши на слові «пане», щоб було ясно, що тепер настали інші часи.
— Добридень, пане... Абдула,— невиразно видушив з себе Волков.
— Пане старосто,— поправив його Абдула.— Я тепер староста, і мене саме так треба називати. Зрозумів?
Батько мовчки кивнув головою: зрозумів, мовляв.
А Абдула вже улесливо вертівся навколо німецького офіцера, розтягуючи товсті губи на круглому червоному обличчі в якусь винувату посмішку:
— Зовсім погано, пане офіцер. Шлехт!.. Тісно, брудно. Офіцери і солдати великої армії фюрера повинні жити в хороших домах.
Німець мовчки водив очима по хаті, переповзаючи поглядом з Абдули на батька, потім — на шевський струмент, на Балерина, на убоге ліжко з старою постіллю, на холодні сірі стіни й забиті дошками вікна.
Очі в нього безбарвні, холодцюваті. Над тонкими губами нервово здригалася смужечка вусиків. Сам він худий, довгий, як жердина, і тому дивився на товстого й низького Абдулу зверху вниз. Об його коліно терся здоровенний бульдог. Найменший рух хазяїна змушував собаку насторожуватись і підіймати тупу морду на товстій м'язистій шиї. Бульдог і Абдула чимось були схожі між собою, тільки в бульдога ніс дерся вгору, а в Абдули згинався гаком униз.
— Ваші черевики готові, пане старосто,— сказав батько, щоб не мовчати.
— Ти єсть сапожнік? — ткнув німець у батькові груди стеком, який тримав у руці.
— Так, я — швець...
— Зер гут... Ти будеш пошийть мені сапогі,— сказав німець і пішов з хати. За ним кинувся і його бульдог.
— Черевики принесеш додому,— наказав Абдула, виходячи за офіцером.
Коли відлунали їхні кроки, батько сумно похитав головою:
— Ось так... Абдула — пан староста... А черевики — «принесеш». Виходить, тепер він не боїться, щоб до нього заходили.

* * *
Надвечір батько поніс Абдулі черевики. З ним хотів піти й Валерик, але батько не пустив:
— Посидь краще дома. Нам двом там робити нічого.
Хвіртка в глухому високому мурі була відчинена — це вперше, відколи Волкови оселилися в Чоргуні. Над нею звисав криваво-червоний прапор з чорною свастикою.
Волков обережно заглянув у двір. Він був вимощений цеглою. Понад стіною-муром ріс виноград. Зараз ли-стя на ньому не було, і тільки довга лоза, як гаддя, звивалася по товстому дроті, натягнутому між вкопаними в землю залізними трубами.
Несміливо ступаючи та озираючись на всі боки, Волков пішов до порога. Постукав. Двері відчинив Мамед. На грудях у нього поблискував фашистський значок із свастикою, що нагадувала чорного павука.
— Я приніс черевики,— сказав Волков.
— Заходь! — почувся зсередини голос Абдули.
Волков зайшов, окинув швидким поглядом кімнату. Велика, світла, заставлена гарними меблями. По кутках і на етажерці — різні бронзові й дерев'яні фігурки. До стіни притулився важкий стіл з товстими різьбленими ніжками. Над столом на стіні — портрет Гітлера.
«Мабуть, добре ти вислужився перед фашистами, коли вони не тільки нічого в тебе не відібрали, а ще й старостою призначили!» — подумав Волков.
Абдула засміявся самовдоволено:
— Ну ось, пане Волков, і прийшла справжня влада... Совецька була тимчасово, вона більше вже ніколи не повернеться. Німецькі війська — під Москвою. Незабаром весь Крим буде в наших руках...
Він пильно подивився в обличчя Волкова, ніби пронизав його коротким гострим поглядом.
— Тобі боятися нічого. Навпаки, тобі треба радіти приходу нової влади. Шевцюй вільно, заробляй добрі гроші, живи спокійно. Адже сам пан офіцер замовив у тебе чоботи. Постарайся зробити так, щоб йому сподобались. Для тебе ж краще буде... Ось я зараз напишу тобі папірця, що ти маєш право вільно шити взуття. Це й буде тобі документ...
Він справді щось написав на аркушику паперу та ще й поставив круглу печатку з свастикою.
— На і шевцюй... Тільки без мого дозволу нікуди з села не відлучатись. Зрозумів?
— Так...
Валерик ждав батька нетерпляче.
А той повернувся ще похмуріший і пригніченіший, ніж був досі.
— Маємо право шевцювати,— сказав  глухо,  важко  опускаючись на стілець.— Ось документ... Каже Абдула, що німці вже під Москвою, що весь Крим буде в їхніх руках.
— Бреше собака  Абдула,— аж на виду  змінився  Валерик.— Не вір йому, тату.   Наші  переможуть   фашистів,   ось   побачиш!
— Ой, сину, сину...— скорботно подивився на нього батько.— Як тяжко все оце переживати!..

* * *
Дедалі ставало холодніше. Сіяло небо снігом, і він уже не танув, а замерзав на колючому вітрі, брався крижаною шкуринкою і рипів під ногами. Днями й особливо ночами, ніби невидиме живе створіння, квилив і стогнав у великій і безнадійній жалобі вітер, бився в полатаних вікнах, у захололому димарі.
Ні у Валерика, ні в його батька теплого одягу не було. Той піджак, який звисав Валерикові аж до колін і рукава якого треба було закочувати, зовсім порвався, бо хлопець у ньому лазив по горах, ходив у ліс, порався в хаті й біля хати. Шапка теж уже таки добре пошарпалась, з неї повилазила вата, а сліду від зірочки не лишилося зовсім. Та воно й краще, бо навколо ж вороги, напевне причепилися б.
Протопити в хаті нічим було, бо тепер і в ліс іти небезпечно, німці поставили патрулів на околиці села і хапали кожного, хто потрапляв їм на очі.
А терпіти холод далі вже не було змоги. І Валерик сказав батькові:
— Я все-таки спробую дістатись до лісу. Хоч сухого галуззя назбираю. Що мені, малому, зроблять?
— А хто їх знає, що вони можуть зробити,— непевно промовив батько.— У них розмова коротка — автомат до грудей і... Страшно мені, Валерику, щоб ти йшов. Краще вже якось перебудемо.
— Та не бійся. Коли щось таке, то я вернусь,— намагався заспокоїти його Валерик.— Я ж... не дорослий ще, по мені стріляти не будуть... А я знаю такі лазівки до лісу, що їм і на думку не спаде.
Батько промовчав, і Валерик зрозумів це як згоду.
Він вийшов на вулицю, кутаючись у свій драний піджак. Глянув в один бік, у другий — ніде нікого. Пішов обережно, вдаючи, що тиняється так собі, знічев'я.
Зненацька зупинився і застиг із злякано округленими очима. Звідкись нагло вирвався людський зойк, змішався з іншими невиразними й несамовитими криками, з тупотом ніг та брязканням зброї. Дослухався...
Та то ж у хаті вчителя щось коїться!.. Гостра й болюча піка вість потягла його ближче до знайомого двору.
Крізь паркан він побачив, як німецькі солдати витягли на поріг закривавленого Федора Петровича. Одяг на ньому геть подраний, а обличчя важко впізнати.
За ним, падаючи і зводячись, тяглася дружина і нестямно кричала.
Серед солдатів Валерик уздрів і того цибатого офіцера з хо-лодцюватими очима, який приходив до них з Абдулою. Побачив і самого Абдулу. Цей стояв осторонь, стежив мовчки за тим, що коїлось.
Дружина вчителя кинулась до Абдули, заломила перед ним руки, заголосила тоскно у невимовному розпачі. Але він безжально й грубо відштовхнув жінку, ніби цим хотів показати німцям, що в нього ніякого співчуття до неї немає, і ступив ближче до офіцера.
Жінка впала на сніг, і волосся її, теж біле, як сніг, розсипалося під ноги солдатам, а вони топтали його чобітьми.
Та вона знову звелася на ноги, вчепилась руками в свого чоловіка, закричала в розпачі з новою силою:
— Не дам!.. Не дам, іроди!..
Тоді офіцер щось коротко й різко наказав солдатам. Вони схопили її, шарпаючи й терзаючи, заломили за спину руки і поволокли по снігу вслід за чоловіком.
їх було багато, цих фашистських громил. Всі відгодовані, червонопикі, в зелених шинелях з блискучими ґудзиками, в сталевих квадратних касках, у великих важких чоботях. Здається, раз наступить таким чоботом, і тобі вже не встати повік. А вчитель і його дружина були легенько, по-хатньому одягнені, обшарпані, кволі й беззахисні перед цією дикою, бездумною й жорстокою силою.
У Валерика завмирало серце від пекучої люті до ворогів і від невимовного жалю до Федора Петровича та його дружини, але чим він міг допомогти? Нічим. Зовсім нічим!.. Тільки стояв і дивився, як їх виволокли з двору і потягли кудись вулицею, підштовхуючи прикладами, чобітьми та кулаками.
Він довго ще не рушав з місця, забувши про дрова, по які йшов, забувши й про холод, і про весь білий світ.
Нарешті прийшов до тямку: «Іти дали чи ні?..» Якщо отаке коїться, то справді небезпечно ходити по селу. Можуть схопити. А тим більше в лісі. Хіба їм, цим звірам, поясниш, що в хаті холодно, що тато став зовсім кволий і все частіше кашляє та хукає на закляклі руки, замість того щоб працювати?..
Ні, таки треба хоч в'язочку хмизу принести. Для цього й не
обов'язково  заглиблюватись  далеко  в  ліс,  і  на  узліссі  можна назбирати.
І Валерик пішов далі, хоч серце в нього прискорено билося, а очі боязко бігали туди й сюди.
Та не минув він і кількох вулиць, як змушений був шмигнути за стіну зруйнованого будинку. Назустріч йому мчав гру-зовик. У ньому, тісно притулившись одне до одного, стояли люди із зв'язаними руками, здебільшого простоволосі, розхристані. По бортах стояли німецькі автоматники. Машина промчала і зникла, залишивши за собою клуби диму.
Десь іще ревіли мотори. Звідкись іще лунали крики...
Тепер Валерикові стало ясно, що не тільки вчителя взяли фашисти. Вороги розпочали суцільну облаву на людей.
Але звідки вони знають, кого саме їм брати?
Ясно, це Абдула наводить. Тут зараз прифронтова смуга, і німці ладні всіх винищити, особливо тих, на кого зрадник пока же пальцем. У, гад!.. Ну, зачекай лсе, прийде й на тебе час!.
Холод,   який  дошкуляв  дедалі   дужче,   знову   нагадав   Вале рикові про те, що в хаті не топлено, а на ніч стане ще холодніше якщо він не принесе дров.   Хлопець   вийшов зі своєї схованки і подався на околицю села, до лісу.
Наче ж пильно дивився і вперед, і окіл себе, але незчувся, як на узліссі перед ним наче із землі виріс німецький автоматник і різким голосом вигукнув:
— Хальт!
Валерик мало не впав од несподіванки. Широко відкритими очима дивився, як до нього підходить солдат, тримаючи автомат перед собою. Чорна цівка гострим загрозливим оком встромилася просто Валерикові в груди.
Хлопець ледве спромігся вимовити:
— Дровець трохи... хмизу назбирати...
Він навмисне робить на обличчі страдницький вираз, показує, як йому холодно, тре руки, хукає на них, нагнувшись, бере з землі галузку й показує, що, мовляв, йому тільки дрова потрібні й більше нічого.
Але солдат дивиться на нього не блимаючи, не виявляючи ніякого ставлення до його просьби й пояснення. Коротко, скрипучим від морозу голосом наказує:
— Век! Век!..— і водить дулом автомата туди й сюди.
Та він і не один. Он на узліссі ще сіро-зелені шинелі й квадратні каски. Тут таки справді і миша не проскочить ні в ліс, ні з лісу. Треба повертатись, бо, чого доброго, ще пальне з автомата. Йому не довго!..
І Валерик задкує, задкує, не відриваючи погляду від страшної цівки автомата.
А солдат все дивиться на нього нерухомими очима, наче вони її нього скляні...
Нарешті Валерик не витримав, повернувся й побіг, метляючи полами піджака. Побіг назад, до села.
І тоді, наче автоматна черга, пролунав, покотився регіт. То реготався фашистський солдат навздогін Валерикові. І той регіт обпік хлоп'яче серце гарячіше, ніж куля. Йому навіть стало душно. Тяжка образа здушила груди. Він ладен був розірвати себе на шматки за те, що побіг.
Не витримав і побіг на потіху ворогові. Який сором! Яка ганьба!..
Ніхто того не бачив із сторонніх, але навіть перед самим собою соромно. Треба хоч татові про це не розказувати...
Коли Валерик зайшов у двір, то почув, що в сараї лунає звук сокири. Заглянув туди. Батько рубав якісь старі ослони, дошки. Глянув на Валерика, сказав зніяковіло, ніби виправдовуючись :
— Оце бач?.. Марії Іванівни немає, так я сам, без її дозволу... А ти з порожніми руками? Я так і знав. Он що в селі коїться!..

* * *
Розпалили в печі.
Світла не світили, хоч уже й смеркало. З печі вогонь кидав червоні відблиски на протилежну стіну, на вікно й на ослінчик, де лежав шевський етрумент. Батько грівся в тих відблисках, простягав закляклі руки в челюсті печі і промовляв задоволено:
— А-а, гарно... Одразу дух пішов. Зараз ще окропу нагріємо та  гаряченького  поп'ємо...  Десь  у  нас  і  сухарик  завалявся...
Валерик  поліз  на  піч.  Черінь    уже    теж    дихала    теплом.
Ліг на живіт, притулився щокою до черені і одразу ж поринув у дрімоту. Очі самі заплющились, і вже ніби здалеку-здалеку чув, як батько говорив про окріп, про сухарика... Його голос то затихав, то знову виринав у Валериковій свідомості. Хлопець чує ще чийсь голос — ляскітливий і грубий... Але він розуміє, що то — марення, то — відголос пережитого за день.
А тепла черінь заколисує, розливає солодку млість по всьому тілу. Давно вже Валерик не почував такого лагідного, приємного тепла в кожному м'язі, в кожній кісточці. Отак би вік лежав і насолоджувався. Не хоче він ні окропу, ні сухарика.
Однак що це за крик?..
Це вже не марення, це йому не вчувається!
У хаті — німець!.. Той самий високий, плоский, як дошка, фашист з мертвими холодцюватими очима. Він чогось лютує, кричить на тата... А поряд з ним — Абдула. Цей теж кричить, навіть ногами тупає, як навіжений.
Валерик схоплюється, зіскакує з печі. Дивиться ще затуманеними очима, хоче збагнути, що відбувається, і ніяк не може.
Нарешті втямив. Не можна розтоплювати піч. Не можна, щоб з   димаря  йшов   дим,   щоб   у   вікно   падали   відблиски   вогню.
Батько хапає відро з водою, заливає вогонь. Дим бухкає з печі  аж   у  кімнату,  вогонь  гасне.    Але    цього    зайдам  мало.
— Ти вогнем і димом сигналив партизанам! — кричить Абдула.
— Партизан!.. Партизан!..— повторює цибатий німець.
— Що ви? Який партизан?..— розводить батько руками.— Ви ж знаєте мене, пане старосто,— звертається він до Абдули.— Я ж — швець... Просто собі швець. Ось ви мені й довідку дали...
Він похапцем витягає з кишені папірець, показує Абдулі та німецькому офіцерові.
Абдула вихоплює ту довідку з батькових рук, рве її на маленькі шматочки, кидає на підлогу й топче ногами. Німець щось кричить по-своєму. Бульдог біля його колін аж давиться лютим гарчанням, шкірить широкого ікластого рота...
А далі відбувається таке, що у Валерика темніє в очах. Фашист піднімає руку з пістолетом.
Валерик кидається вперед, повисає в нього на руці.
— Не треба! Не треба!.. Татко не сигналив!.. Нам було дуже холодно!..
Один різкий рух німця, і Валерик полетів у куток, боляче вдарився скронею об стіну. Голова йому пішла обертом, перед очима попливли сизі кола...
Однак знайшов у собі сили, схопився, щоб знову захищати батька. Захищати, як тільки може!.. Та раптом — постріл.
Постріл!..
Валерик уже більше нічого не бачить і не чує. Він тільки ошелешеними очима стежить, як батько зігнувся, далі якимсь неприродним рухом ухопився рукою за лавку з шевським стру-ментом і рухнув на підлогу разом з лавкою.
— Таа-ату!.. Та-аточку!..— закричав несамовито Валерик.
Він рвонувся до батька, але люта собача морда перегородила шлях, дихнула гарячим смородом йому в обличчя. В цю ж мить важкий удар кинув Валерика до відчинених дверей. Хлопець розплатався на порозі, застогнав від болю. Ще один удар, і він опинився за порогом.
Тоді, зібравши останні сили, кинувся тікати...
Почув позад себе постріли — один і другий,— подумав, що зараз упаде, скошений кулею, але не впав: фашист промахнувся у вечірніх сутінках.
Забіг навмання у якийсь двір, аби тільки швидше заплутати свої сліди, заховатися від озвірілих ворогів. У глибині двору стояла хата з перекошеним дахом і з чорними проймами неживих вікон. Ускочив у ту хату, забився в темний куток, причаївся. Боліли нестерпно бік і груди, пашіло обличчя. До вух долітали якісь невиразні звуки, схожі на далекі крики, на густий людський гомін...
Тіло Валерика бив дрож, зціплені зуби нервово дріботіли, а по щоках котилися теплі сльози, яких він не витирав од безсилля і невимовної туги, а може, навіть і не відчував.
Він ще не уявляв і не міг уявити, що з ним буде далі. Мозок його отупів, відчуття теж притупилися. Сковане холодом тіло крижаніло, і йому несподівано захотілося спати.
То не був звичайний, природний сон. Його оповила поступова непритомність, з якою він не міг боротись...
...Кинувся зненацька, наче його хтось штовхнув. Якось зовсім по-новому, уже цілком свідомо оглянув чужу темну хату. Хаотично навалені меблі. Невиразним чотирикутником висить на стіні перекошена картина. В кутку боком лежить великий листатий фікус...
Що ж робити далі?..
Ясно що — перейти лінію фронту і дістатися до своїх. Будь-що, тільки до своїх. Тата вже до життя не повернеш, Марія Іванівна поховає його, але самому треба жити для того, щоб відплатити за його смерть, за смерть і муки тисяч людей. Потрапити знову на очі Абдулі чи тому офіцерові, це означає — поставити і себе під кулю. Але зараз набагато трудніше вижити і всього себе віддати помсті...
Знову застрочили автомати. Десь близько і трохи далі. Почувся собачий гавкіт.
Невже той офіцер шукає його зі своїм звірюкою-бульдогом?..
Валерик занімів, затамував подих, прислухався.
Собаки ще повалували й затихли...

ДВІ ТІНІ У ДВЕРЯХ
Комісар 7-ї бригади морської піхоти Микола Євдокимович Єхлаков стояв посеред землянки, широко розставивши ноги, і запалював коротку флотську люлечку. Дим клубком огортав його худорляве, але міцне з коричневою смагою обличчя.
Він махнув рукою, розігнав дим і крізь прозорий його серпанок глянув примруженими уважними очима на двох розвідників, що сиділи на його дерев'яному ліжку, застеленому сірою солдатською ковдрою.
— Ну, то як, відважні мої слідопити, завдання ясне?
— Ясне, товаришу комісар, обізвалася з дуже помітним східним акцентом Іліта Даурова, невисока дівчина, чорноволоса, чорноока і вродлива.
— Не вперше нам,— приєднався до неї другий розвідник, 16-рагім Ібрагімов.
— Не вперше, це так. Певен, що завдання виконаєте добре,— пихнув маленькою люлечкою Єхлаков.— Але все ж хочу нагадати: обережність і ще раз обережність... Не дай вам боже попасти до фашистських лап.
— Досі не попадали,— усміхнулась Іліта Даурова, показуючи білі, аж блискучі, зуби.
Їй було лише двадцять три роки, але життя вона зазнала всякого. Дівчина виросла в Північній Осетії, в селі Фарн. Там же стала комсомолкою і прославленою ланковою. Односельчани любили цю розумну, моторну і вдалу дівчину і обрали її своїм депутатом до Верховної Ради республіки та делегатом Надзвичайного з'їзду Рад Радянської країни, на якому була затверджена Конституція будівників соціалізму.
Здавалося б, чого ще треба дівчині з гірського села Фарн? І так обов'язків стільки, що лише встигай їх виконувати! Вона — депутат, комсомолка, ланкова. Але неспокійне серце в юної горянки. Поставила Іліта перед собою ще одну мету — літати!
Навіть ті, хто дуже блузько знав її, висловлювали сумнів:
— Не твоє це діло, Іліто, бути льотчиком. Та й не зумієш ти, тільки час змарнуєш.
Але Іліта Даурова не з тих, що шукають легкого життя. Напередодні війни вона таки закінчила льотне училище. А коли німецькі фашисти напали на нашу країну, сіла за штурвал літака.
Мало тоді в нас було літаків. Мало їх було й на Севастопольському фронті. Тоді Іліті, як і іншим льотчикам, відсиджуватись на аеродромі не доводилось. Вона не раз вела бій з ворогом, доставляла захисникам Севастополя зброю, продукти, медикаменти.
А одного разу... Це було під Новий, 1942, рік. Іліті доручили виконати незвичайне завдання: доставити севастопольським дітям ялинку. Вона мала сісти біля самої лінії фронту, де ріс сосняк, зрубати деревце, піднятися з ним у повітря і скинути його разом з іншим вантажем оборонцям міста.
Вже коли вибрала місце посадки, де не взялися три «ме-сершміти». Застрочили з кулеметів...
Здавалося, не виплутатись літаку з трасуючого мережива ворожих куль. Але Даурова різко натиснула на важіль, знизилась майже до самої землі, і «месери» промчали мимо, загубили літак з очей. А Іліта щасливо сіла на галявину між соснами.
Скидаючи ялинку над містом, прив'язала до стовбура записку :
«Дорогі севастопольці! Сьогодні, напередодні Нового року, ми хочемо сказати, що пишаємося вами і віримо у вашу стійкість. З вами — увесь народ! Діка».
Севастопольці, звісно, не знали, хто це — Діка. Так Іліту звали її друзі. Дехто вважав, що ця кличка — від перших літер, якими починаються її прізвище, ім'я та по батькові — Даурова Іліта Кирилівна. Але Ібрагім Ібрагімов запевняв, що «діка» по-татарському означає — «лісова тигриця».
Та як би там не було, а севастопольські діти мали на Новий рік ялинку і дякували невідомому пілотові з дивним ім'ям «Діка».
Літала б і далі Іліта, але сталося те, від чого ніхто не застрахований у жорстокій війні: фашисти збили літак Іліти Даурової над Чорним морем. В останню мить вона вистрибнула з парашутом і довго плавала в крижаній зимовій воді.
її підібрав наш підводний човен і висадив на севастопольську землю...
Після госпіталю Іліта Даурова потрапила в 7-у бригаду морської піхоти. Командир бригади підполковник Євген Іванович Жиділов, побачивши депутатський значок на кітелі в дівчини, запитав:
— Ви з Осетії?
— Так, з Осетії,— відповіла Даурова і ще пояснила: — Досі воювала в повітрі, а тепер ще й на землі повоюю.
— Гаразд, приймемо в нашу сім'ю,— погодився Жиділов.— У  нас  тут  багато  ваших  земляків,  вони   добре   б'ють  ворога.
Опісля дізнавшись, що це вона скинула під Новий рік ялинку для севастопольських дітей, навіть обняв дівчину:
— Та ви знаєте, яку радість принесли нашим малятам!.. Війна, бомби, кулі, а тут раптом — ялинка!.. А записку вашу ми переписали на великий аркуш паперу і вивісили як лозунг.
Це було дуже, дуже до діла!..
Іліта Даурова стала безстрашною розвідницею. Вона пробиралася в тили ворога непомітно, справді як лісова тигриця, приносила цінні відомості і навіть не раз приводила ворожого «язика».
Казанський татарин Ібрагім Ібрагімов був моряком, служив на кораблі. А коли вороги опинилися в Криму, попросився в морську піхоту. Тепер він ходив в атаки, підбивав ворожі танки, пробирався, як і Даурова, у ворожі тили і жодного разу не повертався з розвідки з порожніми руками.
Ось цих двох відважних людей і викликав до себе комісар Єхлаков.
Невисокий на зріст, кремезний, дужий, рухливий і непосидючий, він то зупинявся, щоб запалити люлечку, то швидко ходив туди й сюди по землянці.
— Дізнайтесь, що там за військо, скільки його. Чи є танки. І теж, хоч приблизно, скільки їх... Є відомості, що ворог саме на нашій ділянці оборони скупчує головні сили. Але відомості ці неточні. Треба їх перевірити... Тільки будьте обережними. Самі розумієте, ідете в саму гущу ворогів.

* * *
Майже всю ніч розвідники провели в Чоргуні. їм пощастило виявити ворожі укріплення, дізнатись про розташування вогневих гнізд, про кількість танків, які фашисти мали намір кинути в бій.
Вони вже вирішили повертатися в частину, як раптом наткнулися на ворожий патруль.
Ні, розвідники себе не викрили. І, може, навіть фашисти їх і не побачили. Але одному з патрульних здалося, що в темряві промайнула якась тінь, і він зопалу чесонув із свого автомата, не цілячись. Цього було досить, щоб в іншому кінці села застрочив ще автомат, а вже до них приєдналося й багато інших.
Це була та безладна стрілянина, яку чув Валерик, сидячи в напівзруйнованій хатині.
Переполошені німці стріляли навмання. Але Іліта Даурова та Ібрагім про всяк випадок шмигнули у найближчий двір та кинулися до розбитої халупи.
Валерикові з кутка було видно, як дві темні постаті, ніби дві тіні, одна за одною вималювалися на мить в сірому отворі дверей і причаїлися біля стіни, злившися з темрявою.
Хлопець зіщулився, втяг голову в плечі й перестав дихати, щоб нічим не виявити себе. Так і сидів якусь хвилину, дослухаючись.
Але потім йому спало на думку, що ці двоє не можуть бути німцями, бо чого б це фашисти ховалися в зруйнованій хаті? Ці двоє могли втекти з фашистської катівні, а їх тепер оце, мабуть, ловлять і стріляють... Треба якось обережно дати їм знати про себе. Адже йому тут знайомі всі входи й виходи, він зможе й з Чоргуна їх вивести, якщо вони самі не знають, якою дорогою краще тікати.
І Валерик ледь-ледь заворушився в своїй схованці.
Ібрагім і Даурова почули той шурхіт, разом обернулися й виставили пістолети.
— Хто тут? — тихо й стривожено запитав Ібрагімов.
— Це я... Валерик...— обізвався хлопець, не знаючи, що в такому випадку треба відповідати.
Розвідники почули, що голос належав не дорослій людині, але про всяк випадок Ібрагімов скомандував:
— Жодного руху! Інакше — стріляю!..
— Не треба стріляти,— сказав Валерик.— Я свій...
— На якусь коротеньку мить блимнув ручний електричний ліхтарик в руці Ібрагімова. Промінець вихопив з темряви маленьку зіщулену фігурку Валерика. Він сидів, підібгавши під сей і ноги, засунувши руки в довгі рукава драного піджака. На блідому й худому личку виразно виднілися широко розплющеі і очі, які дивилися назустріч Ібрагімову злякано, але водночас нібито й радісно.
— Ану вилазь,— озвалася Даурова, яка досі мовчала.— Хто ти?.. Чого тут сидиш?..
Жіночий голос і зовсім підбадьорив Валерика. Він виліз із свого кутка, підійшов до двох незнайомих. Тут тільки побачив на них шапки-ушанки й зелені бушлати, які солдати часто носять замість шинелей,  і одразу догадався,  з ким  має  справу.
— Ви звідти? — запитав він радісно й довірливо.
— А ти хто і звідки тут узявся? — знову повторила своє запитання Іліта Даурова.
— Я тутешній. Мого тата застрелив фашист...— голос у Валерика затремтів, і він змовк. Але оволодівши собою, додав: — Він і по мені стріляв, та не поцілив, я втік...
Стало тихо. Тільки десь по селу нічну темряву ще прошивали автоматні черги. Всі троє мовчки дослухалися, вгадуючи, в яко му кінці стріляють.   А   ще   кожен   думав про цю зустріч.   До чого вона зобов'язує їх, Ібрагімова та Даурову?.. І чим закінчиться для Валерика?..
— Тепер я піду з вами, бо мами у мене теж немає, ще перед війною померла... Зовсім нікого немає...— знову озвався Валерик. Йому хотілося одразу ж пояснити цим двом людям усе, щоб вони зрозуміли його становище і не суперечили його бажанню.
— Куди ти підеш з нами? — суворо запитав Ібрагімов.
— Туди... за лінію фронту. Я битимусь проти фашистів, нищитиму їх...
— Ну вже ж і вояка з тебе! — мимоволі посміхнувся Ібрагімов.— Ти краще скажи, як легше до лісу пройти, щоб не попастись.
Валерик охоче взявся пояснювати:
— Осюди, праворуч не ходіть, тут живе староста Абдула. Він — зрадник,  виказує  наших  людей.  А  треба  йти  дворами, щоб не стріти патруля, і вийти біля скелі, що нависає над шляхом. Там поміж камінням та кущами легко на животі до лісу доповзти. Близько. Та ви не бійтесь, я вас виведу. Я тут усі закутки знаю...
Розвідники якийсь час мовчали. Потім Даурова лагідно сказала:
— Ось що, Валерику.. За те, що вказав дорогу, спасибі. Але тобі з нами йти не можна. Розумієш? Не можна... Ти ще малий воювати...
— Я вже не малий,— з благанням у голосі промовив Ва-лерик.— Я в розвідку ходитиму, робитиму все, що треба...
— Чому ти не розумієш, що тобі кажуть? — втрутився й Ібрагімов.— Не беремо дітей в армію. Не можна!
Валерик ладен був заплакати. Але хіба ж можна плакати в такій ситуації? Навпаки, треба їм довести, що він — людина доросла і має міцні нерви. Тому, як міг твердо, сказав:
— Мені вже чотирнадцятий пішов!
— Ото ж то й є, що тільки тринадцять сповнилось,— уточнила Даурова, вибиваючи грунт з-під Валерикових ніг.
Тим часом стрілянина зовсім ущухла. Не стало чути й гавкоту собак та тупоту ніг. Видно, фашисти врешті заспокоїлись, переконавшись, що тривога була даремна.
Тепер тільки затаєна ніч пливла над землею. Вона ховала в собі всілякі несподіванки. Але розвідникам і ніч треба було перехитрити. І навіть не перехитрити, а зробити її своєю помічницею.
— Ну, щасливо тобі...— тихо сказав Ібрагімов.
Він обережно визирнув з дверей і швидко зник у темряві. За  ним,  не  сказавши  більше  й  слова,  метнулася  й  Даурова.
Валерик і незчувся, як залишився сам. Наче й не стояли тільки що біля нього розвідники. Наче й не було ніякої розмови з ними. Хлопець знову відчув тяжку самотність. Може, тяжчу ніж та, що гнітила його до появи розвідників. Йому навіть стало страшно. Але цей страх додав і рішучості. І Валерик подумав: «За ними... Тільки за ними!..»
Він теж вислизнув за двері і, скрадаючись, пішов у тому напрямку, про який щойно розповів.
Розвідників він запримітив невдовзі. Вони не йшли, а, мов привиди, зовсім нечутно сковзали над землею від будівлі до будівлі. Кілька разів губив їх з очей, і тоді його брав сумнів: чи справді вони були, чи йому тільки здалося?
А вже на виході з села, де тіні хат зливалися з тінню скелі, що велетенським темним козирком нависла над дорогою, загубив їх зовсім.
Що робити? Лежати й чекати?..
Ні, треба швидше дістатися до лісу, а там він їх, може, знайде.
А якщо й не вдасться зустрітися з ними, то все одно в село він не повернеться. Що йому тепер там робити?.. Він піде лісом, поки не натрапить на партизанів або поки не перейде лінію фронту і не опиниться серед своїх. Хай його й не візьмуть в армію, але він житиме серед захисників Севастополя» Та ще видно буде, візьмуть чи не візьмуть!..
Валерик, мов вуж, поповз серед невисоких кущів, якими починався ліс на схилі крутої гори. Хоч було дуже холодно, він підняв навушники своєї драної шапки, щоб краще було чути. Трісне гілочка на морозі, і він уже принишкне, впаде грудьми на мерзлу землю, дослухається...
І раптом знову побачив розвідників. Його охопила безмежна радість. Тепер уже вони від нього не втечуть!
Він не знав, що Іліта Даурова та Ібрагімов увесь час не спускали з нього очей і тільки тому не зупинилися раніше, що це було ризиковано для них і для нього.
Зараз вони ждали Валерика. А тим часом Ібрагімов тихо лаявся.
— От кляте хлоп'я!.. І де воно взялося на нашу голову?..
А Даурова мовчала. Вона думала про те, що таки треба було б взяти хлопчика з собою, бо справді, що він робитиме сам, без батька, без матері, в лігві ворогів? Загине ж! А хлопчик уже чимось їй сподобався.
— Ми не можемо взяти його з собою. Його будь-що треба повернути назад,— знову заговорив до неї Ібрагімов.— Ти уявляєш, що нам Єхлаков скаже?.. Ні, ти уявляєш?.. Скаже: валянки ви, а не розвідники, я вас не по дитину посилав! А ви мені дитсадок влаштовуєте...
Тут, у густому лісі, на півдорозі від Чоргуна до своєї оборонної лінії, він уже не боявся, що його можуть почути, він звівся на рівні ноги і покликав Валерика.
— Ей, малий! Не ховайся. Іди сюди...
Той навіть у землю вкляк від несподіванки. То виходить, що розвідники його бачать?.. Оце так здорово!.. Але раз кличуть, треба підходити.
Наблизився до них і мовчки став, схиливши голову.
— Ти таки йдеш за нами? — сердито спитав Ібрагімов.
— Іду...— покірно згодився Валерик.— Але ж я сам іду... без вас.
— Ти чуєш?.. Він сам іде,— обурено звернувся Ібрагімов до Даурової.— А я наказую тобі повернутись! — голос Ібрагімовь став твердий, тон — незаперечний.
— Я не повернусь,— уперто промовив Валерик.— Вони вбили мого тата...
— Ну що мені з тобою робити? — стенув плечима Ібрагімов.
— З собою взяти,— порадив Валерик таким безневинним током, ніби між ним і розвідниками досі й не було ніякої суперечки і оце стоять собі та просто-напросто радяться.
Ібрагімов і Даурова перезирнулися й мимоволі посміхнулись сдне одному. Усміхнувся й Валерик здерев'янілими від холоду губами. В серці його зажевріла надія: а може ж таки, візьмуть?.. Бач, уже й усміхаються!.. Отже, не такі вони й суворі та невмолимі, як здавалось досі.
— Скажи ще ти йому, Діка,— звернувся Ібрагімов до Іліти.— Бо мене цей вишкварок погано розуміє.
Дівчина помовчала трохи, вагаючись.
— Ібрагіме, а може, справді давай візьмемо хлопчика? Куди йому діватись? Та й не один він буде в Севастополі, там у нього однолітків багато. А перед Єхлаковим якось викрутимось.
Тепер уже довго мовчав Ібрагімов. Далі махнув з одчаєм рукою:
— Ну, що буде, те й буде. Пішли... Ех, і нагорить же нам за тебе!
— Не нагорить! Чесне піонерське, не нагорить! — швидко заговорив Валерик.— Я сам усе розкажу...
— Він ще втішає нас!—спалахнув новим обуренням Ібрагімов.— Що з тебе візьмеш, з недолітка?.. Мовчи вже краще!..
Тепер усі троє йшли на повний зріст, хоч і дотримувались обережності: мало розмовляли, ступали так, щоб під ногами не тріщало сухе гілля, пильно оглядали дорогу попереду.
Ліс стояв принишклий і загадковий. Снігу лежало небагато, він затримався попід кущами, занесений туди вітром, та де-не-де білів латочками в низинах галявин. Здебільшого ж земля темніла сухою торішньою травою та старим листям, яке від морозу подзвонювало під ногами, мов тонке скло.
Десь уже вгадувався світанок, але в лісі серед дерев було ще темно, і Валерик досі не зміг розглянути до пуття облич своїх супутників.
Ліс нарешті закінчився. Потяглись переліски. Вся місцевість довкола була нерівна, хвиляста, горбатіла горами та узвиш-епями, темніла звивистими ущелинами, чорніла мертвими валунами. Природа здавалася предковічною, де можуть жити лише первісні люди в звірячих шкурах та велетні тварини — бронтозаври, динозаври, про яких Валерик учив у школі. Хлопець дивувався, що розвідники хоч і дотримувались обережності, але йшли впевнено вперед і жодного разу не збилися з дороги в оцій закам'янілій місцевості.
Однак природа оживала на очах. Почуваючи наближення ранку, дерева прокидалися і починали перешіптуватись, спершу сонно, невиразно, а згодом їхній шепіт став схожий на тиху розмову. Десь обізвалися й якісь пташки, може, омелюхи, снігурі чи синички, що не бояться ні зими, ні морозу, і картина мовчазної закам'янілості зникла. Природа стала ближчою, зрозумілішою.
Зненацька майже одночасно ліворуч і праворуч пролунали голоси:
— Стій! Хто йде?
— Свої,— відгукнувся Ібрагімов.
— Пароль?
— «Ракета».
— Проходь...
Валерик так і не побачив тих, хто до них звертався, але зрозумів, що німецькі позиції і лінія оборони лишились уже позаду, а вони йдуть серед своїх, і тут уже немає чого боятися. Його охопило таке велике почуття радості, що він ладен був зараз танцювати, кричати, сміятись, але зрозуміло, що всього цього робити не можна було, і він тільки спитав, не стримавшись:
— Ми вже серед своїх? Правда ж?..
— Правда-то правда...— невдоволено пробубонів Ібрагімов.— Та ось послухаємо, якої нам Єхлаков заспіває...
Знову — Єхлаков!.. Що це за Єхлаков такий, що його бояться навіть оці відважні розвідники?.. Валерик намагався уявити собі Єхлакова. Мабуть, здоровенний, грізний, дужий, кричить на всіх і карає за найменшу провину!..
Але що він може зробити, коли Валерик уже тут, на своїй землі, серед своїх людей? Не поверне ж його назад, до фашистів?.. Звісно, що ні. А коли — ні, то хай кричить, лається, карає, хай робить, що завгодно, Валерик все стерпить, він на все згоден, аби тільки бути серед своїх.
Тепер уже Ібрагімов та Даурова повели Валерика поміж окопами, бліндажами та землянками. їх зустрічали бійці, віталися 8 ними по-дружньому. Одягнені вони були хто як. Одні — в чорних флотських бушлатах, інші — в зелених солдатських, а дехто — в шинелях. На ногах — то чоботи, то робочі матроські черевики з великими клапанами. В того на голові зелена каска, її іншого — шапка-ушанка, а ще в іншого — безкозирка. Дехто застебнутий на всі ґудзики, оперезаний кулеметними стрічками навхрест та обвішаний гранатами. А он в того — груди розхристані, і смугастий тільник видніється. Мерзне ж на холоді, а хоче показати, що він належить до матроського племені і мороз йому не дошкуляє.
Над сивою від паморозі землею стелився пахучий, якийсь домашній димок — то в землянках і бліндажах топили грубки, готували нашвидкуруч немудру страву, кип'ятили чай. Пахощі їжі лоскотали ніздрі голодному Валерикові.
Нарешті зупинилися перед землянкою, яка нічим особливим не виділялася, хіба, може, тільки тим, що була трохи вищою за своїх сусідок.
— А тепер стій тут і хрестись,— з сумним жартом наказав Валерикові Ібрагімов і звернувся до Даурової: — Пішли, Діка.
Валерик зрозумів, що саме в цій землянці й живе отой страшний Єхлаков і що оце зараз вирішиться його доля.
Та не встигли розвідники відчинити дверей, як із землянки вийшов чоловік з накинутою на плечі плащ-палаткою, невисокий на зріст і кремезний. Очі у нього, як здалося Валерикові, були   справді   дуже   сердиті   й   червоні,   мабуть,   від   безсоння.
Ібрагімов ступив два кроки вперед, підняв руку до скроні і чітко та голосніше, ніж говорив досі, доповів:
— Товаришу комісар, ваше завдання виконано!..
«Оце й є Єхлаков!»—тепер уже остаточно переконався Валерик, і в грудях у нього похололо.
Комісар скосив суворі очі на Валерика, перебив Ібрагімова густим басовитим голосом:
— Бачу, що не тільки виконали, а й перевиконали.
— Так точно! — розгублено підтвердив Ібрагімов.— Хлопчика ось привели з собою. У Чоргуні в розбитій хаті сидів... Сирота він... як є сирота, товаришу комісар...
Даурова поки що мовчала. Тільки стояла, виструнчившись, та вичікувала, коли й собі можна буде докинути слово на виправдання того, що сталося.
Мовчки стояв і Валерик. Він теж випнув груди та витягнувся, силкуючись показати себе вищим і дорослішим, ніж був насправді. Але все одно мав жалюгідний вигляд. Завеликий, драний, з довгими рукавами піджак висів на його схудлих плечах, як на кілочку, маленьке личко від холоду стало ще меншим, ніжні дитячі губи посиніли й здригалися в куточках, наче вони ось-ось скривляться в нестримному плачі.
Якусь хвилину Єхлаков оглядав його, нічого не кажучи, і ця мовчанка наповнила Валерикове серце новою тривогою. Потім у суворих, уважних очах комісара ніби промайнула якась думка чи зринув якийсь спогад. Це зробило лице і всього його простішим, доступнішим. Він наказав коротко Ібрагімову та Дауро-вій:
— Ідіть у землянку.
Потім звернувся до бійців, що вже збиралися тут, щоб подивитися на несподіваного гостя:
— Нагодуйте хлопчика і хай нагріється.
Вслід за розвідниками в землянку по крутих дерев'яних східцях спустився й Єхлаков.
А Валерика одразу ж оточили бійці. Гурт швидко більшав. І несподівано з гурту пролунав молодий, високий голос:
— Постривай! Постривай!.. Та я ж його знаю. Це ж мій давній знайомий!
Валерик не одразу втямив, що це саме він і є — «давній знайомий», але голос щось нагадав йому, і його очі шаснули по обличчях.
А високий юнак у шапці і в сірій шинелі вже протискувався всередину кола до Валерика і одночасно говорив, радісно блискаючи зубами:
— Хіба не впізнаєш?.. Та й не дивно. Я тоді не в цій робі був, а в матроській формі...
Губи і все посиніле від холоду обличчя Валерикове раптом розпливлося в широку нестримно-радісну посмішку, і він вигукнув :
— Та ти ж — Аркадій Журавльов!.. Водолаз!..
— Точно, старина! — вдарив Журавльов хлопчика по плечу.— Я тобі ще допоміг води набрати на станції Вознесенськ... То як же воно сталося, що ми оце з тобою під Севастополем зустрілися? Оце так номер!.. Як же тебе звати, я забув?..
— Валерик...
— Точно, старина, Валерик! — радо підхопив Журавльов.— От як буває! На станції ж ми з ним зустрілися! — звернувся він до бійців, що оточили тісним кільцем і його, і Валерика.— Я ще йому допоміг води набрати! — повторив він і раптом спохватився: — Ну, потім все про себе розкажеш, а зараз — в землянку, бо зовсім задубів...
У землянці перед Валериком поставили величезний металевий кухоль з гарячим міцним чаєм, який аж парував, поклали добрячий кусень хліба, щедро намазаний маслом. Валерик схопив його обома руками. Він давно вже не мав і рісочки в роті і тепер аж затремтів усім тілом, вп'явшись голодними зубами в хліб.
Бійці не чіпали його, поки він трохи наївся. А тоді Аркадій Журавльов знову підсів:
— То як же ти опинився тут, під самісіньким Севастополем? Де твій тато? Ти ж з ним їхав.
Валерик перестав жувати. Розповів про себе. Журавльов протяг журливо:
— Та-ак... Не солодко тобі довелось... Але кріпись, старина. Тепер не тільки в тебе горе. Полоснуло воно всіх нас через усю спину. Ось і в мене... Батьки на окупованій території лишилися. А чи живі  ще — хто його  знає... Ну, а ти ж як тепер? З нами будеш?
— А Єхлаков не прожене? — Валерик обвів бійців сповненими тривоги темно-карими очима.
Навколо засміялися:
— Куди ж він тебе прожене? Тут проганяти нікуди. Кругом стріляють.
— А я не знаю...
В цей час прибіг розсильний:
— Новенький! До комісара! Серце у Валерика впало:
— Ну ось... Нагодували, нагріли і — бувай здоров...
— Та не дрейф! Не журись передчасно,— заспокоювали Валерика навперебій його нові друзі.— А коли що, самі підемо до комісара, вмовимо. Він у нас дядько добрий, хоч і суворий... Тільки ти — бадьоріше, бадьоріше тримайся! Комісар наш любить бравих хлопців. А макух, які носа вішають, не терпить. Просто ненавидить!..
Переборюючи острах, що все-таки холодив йому груди, Валерик пішов за розсильним, спустився в землянку.
У невеликому, обшитому зсередини свіжими дошками комі-саровому житлі нічого зайвого не було. Пашіла жаром чорна блискуча «буржуйка». До стіни тулилося наспіх збите невтомними солдатськими руками дерев'яне ліжко, застелене сірою ковдрою, поряд стояв стіл, а біля столу — єдиний стілець, на якому й сидів Єхлаков, упершись міцними, жилавими кулаками в коліна.
— Під'їв трохи? — запитав він звичайним спокійним тоном.
Очі його не були вже такі сердиті, як під час першої зустрічі, а навіть світилися якоюсь теплотою, добрістю.
— Ага, поїв,— механічно відповів Валерик, намагаючись з виразу комісарового обличчя догадатись, яка буде розмова.
— Ну й добре...
На ліжку сиділи Даурова та Ібрагімов. Але вони мовчали, приховуючи в очах ніяковість. Мабуть, Єхлаков таки дав їм доброї прочуханки.
— А тепер давай подумаємо, що з тобою робити,— промовив комісар, витягаючи з кишені люлечку.— Сідай он на ліжко, біля своїх доброчинців.
— Ви нічого зі мною не робіть,— попросив Валерик.— Я хочу залишитися тут, з вами.
— Тут іде війна, братику,— примружився від диму Єхлаков.— Земля під ногами горить...
— А я не боюся, товаришу комісар. Я саме й хочу воювати,— щиро висловив своє  бажання Валерик,  щоб Єхлаков не  мав ніякого сумніву з приводу цього. Єхлаков пошкріб скроню,  пильно глянув  Валерикові  в  очі і
— Ти-то, може, й не боїшся, хлопче, бо ще не знаєш, що це таке і з чим його їдять... Але я за тебе боюсь. Уб'є, а то й покалічить на все життя. А тобі жити треба... жити...
Він нічого не наказував категорично, нічим не виявляв своїх великих комісарських прав, а сидів і роздумував, розмірковував, як добрий і мудрий батько. І Валерикові трохи одлягло від серця, хоч воно й стискалося тривогою в грудях.
— Як розіб'ємо фашистів, тоді й будемо думати про життя,— відповів комісарові Валерик зовсім по-дорослому.— Ви не думайте, я й стріляти навчусь, і в розвідку ходитиму... Ви ж ще мене не знаєте. А я такий, що скрізь пролізу і нічого не побоюсь... Бачите, ось і галстук у мене, бо я — піонер...
Валерик розстебнув піджак, розмотав синій шарф на шиї, і на грудях у нього зачервонів піонерський галстук. Він був пом'ятий, але Валерик показував його всім присутнім — комісару Єхлакову, розвідникам Ібрагімову й Дауровій.
— Ти що ж, і там... серед фашистів галстука не знімав? — украй здивований, запитав Єхлаков, і в його очах затанцювали гарячі іскорки.
— Авжеж що ні!.. Я його носив так, щоб не бачили.
— Молодчина,— не міг стриматися від похвали Єхлаков.— Справжній піонер!..
І надовго змовк. Сидів задуманий, з трохи примруженими очима, які дивилися вбік чи, може, в самого себе, із схиленою головою, обтяженою думками. Зненацька рішуче поклав руку на стіл:
— І все-таки не можна тобі тут залишатись, ти повинен це зрозуміти... Відведу я тебе в школу. Вчитимешся, як і інші діти вчаться.
— У школу?! — здивовано вигукнув Валерик.— Де ж тут та школа?
Єхлаков, думаючи, що порадував Валерика, задоволено усміхнувся :
— А є така... Не школа, а справжній підземний палац! Всі шкільні приміщення у Севастополі вже розбиті, то тепер школу під землю перевели, в штольню. Там і живуть діти, і вчаться... і для тебе місце знайдеться. А ми будемо тебе навідувати.
Діло обернулося так, що Валерик не знав, що й казати. Звісно, і в школу — непогано було б, але хіба ж до науки зараз, коли місто в облозі, коли йому не про уроки думати хочеться, а про те, щоб помститися за тата, за те горе, яке принесли людям фашисти!.. А горя цього він надивився вдосталь і коли йшов безкінечно довгою дорогою евакуації, і коли наїв у Чоргуні... У нього вже серце обкипіло кров'ю від люті та ненависті до фашистів. Йому просто не терпиться побачити, як від його кулі падають ті, що принесли сюди, на нашу землю, руїни, смерть і каліцтво. То про яку ж школу, про яке навчання зараз тут говориться?..
І Валерик благально глянув Єхлакову в очі:
— Товаришу комісар...
Але той перебив його твердо і владно:
— І не проси більше, бо нічого тобі не допоможе. Де ти бачив, щоб діти...— тут він затнувся і ніби аж розсердився чи на Валерика, чи на самого себе.— Словом, усе ясно: до обіду ляж поспи, а після обіду підемо разом... Тебе вчитиме хороша вчителька, моя добра знайома, Клавдія Василівна...— несподівано закінчив він розмову і встав.
З землянки Валерик вийшов невеселий. Він знову опинився серед бійців. Вони, мабуть, ждали наслідків переговорів, бо Аркадій Журавльов зараз же запитав:
— Ну, про що домовились?
— Погано...— поскаржився Валерик.— Комісар хоче віддати мене в підземну школу.
— А чого ж тобі ще й треба? — радісно вигукнув моряк, ніби щойно не він обіцяв умовити комісара.— Вчитись будеш!.. Ти в якому класі?
— У четвертому оце був би.
— Аж у четвертому? От здорово!.. Ну, старина, бажаю тобі добре вчитись, щоб тільки четвірки та п'ятірки хапав!.. Війна, скажу я тобі, війною, а вчитись треба. А ми вже тут і за тебе фашистів на той світ переправлятимемо. Вважай, що кожний третій убитий мною фашист — твій! Так і думатиму: оці два від себе, а оцей один — від мого друга Валерика. Ніби твоєю рукою їх битиму!..
— Щедрий ти...— сказав Валерик, криво посміхнувшись. Але на душі в нього від такої справді щедрої обіцянки веселіше не стало.
Ні, не знаходив Валерик підтримки ні в кого. Всі наче змовились, щоб відіслати його подалі від передової. А ще обіцяли поговорити з Єхлаковим!..
Валерик щиро вірив, що він був би один з найхоробріших захисників Севастополя. І воював би не гірше за інших, і в розвідку ходив би... Ех, не розуміють його і не хочуть зрозуміти!
Серце хлопця краяла пекуча образа. Зараз ні Єхлаков, ні Аркадій Журавльов, ні Даурова з Ібрагімовим не здавались йому такими хорошими та симпатичними,   як   ще  недавно. Всі вони не захотіли, щоб він, Валерик, воював разом з ними. Вони не вірять у нього, думають, що він справді ще малий...
Розсильний привів його ще в одну землянку (видно, багато їх тут нароблено, на підступах до Севастополя!). На нарах спали бійці. Мабуть, це ті, що змінилися з вахти або виконували завдання, як Ібрагімов та Даурова.
— Отут лягай і дави комарика,— порадив розсильний, показавши на затемнений куток.— Спи, поки не розбуджу.
Сказав це й пішов.
Валерик постояв якусь хвилинку, озираючись довкола. Потім поліз на нари. І тільки поклав голову на тверду, набиту сіном подушку, як очі самі заплющились. Йому здалося, що його підхопило якоюсь теплою хвилею, загойдало легко і понесло у безвість.
Він міцно заснув.

ШКОЛА В ШТОЛЬНІ
До Інкермана можна дістатися й коротшим шляхом, але Єхлаков мав побувати в штабі оборони Севастополя, тому змушений був іти чи їхати в обхід. Взяв з собою й Валерика.
— Подивишся, що зробили фашисти з нашого міста,— сказав він.
Спершу вони йшли глибокими кривулястими траншеями, з яких Валерик майже нічого не бачив. Потім видерлися на Са-пун-гору. Звідси, навпаки, стало видно все навколо, як на долоні. Почали спускатися по Лабораторному шосе, вузькому й покрученому, захованому від ворожого ока серед скель та густої рослинності.
Цією шосейною дорогою туди й сюди снували вантажні автомашини.
На передову лінію вони везли гармати, міномети, снаряди, міни, зроблені руками севастопольців у майстернях, які тепер теж перебралися у ті ж самі штольні. А на Севастополь машини йшли з пораненими, з відстріляними гільзами, з розбитими гарматами і мінометами, що потребували ремонту.
Одну з попутних машин Єхлаков зупинив.
— До міста? — коротко спитав у водія.
Той відчинив дверцята кабіни:
— Сідайте швидше.
Але комісар не сів у кабіну. Підсадив Валерика в кузов, наповнений відстріляними гільзами, а потім і сам туди вскочив, спритно перекинувши ногу через високий продірявлений кулями та осколками борт.
Машина помчала далі.
Зустрічний лютневий вітер завихрював у кузов відпрацьовані гази і дрібний пісок, обпікав обличчя, руки, забирався під одяг. Валерик і Єхлаков тулилися одне до одного боками, спинами, вбираючи голову в плечі. Однак Валерик часто висовувався, щоб подивитись, що робиться навколо.
Невеликі хатини на Корабельній стороні, схожі на ті, які він бачив і в Бахчисараї та Чоргуні, були здебільшого ще цілі, хоч і тут уже виднілися сліди тяжких бомбардувань — глибокі во-ронки, обгорілі кістяки будівель, запустілі двори.
Але коли почали спускатися до залізничної станції, розміщеної в кінці Південної бухти, їхнім очам відкрилася справді жахлива картина. Тут що не будинок, то й руїна, що не метр землі, то й глибока вирва від ворожої бомби. Ніби щойно стався небувалої сили землетрус.
По бухті снували невеличкі судна,, кудись щось перевозили, стогнучи від натуги моторами та лишаючи за собою збурунену воду з плямами мазуту і бензину. На палубах чорніли поодинокі постаті матросів, і Валерик мимоволі подумав: «І їм нелегко, летить ворожа бомба, а тобі й заховатися нікуди!..» Багато катерів, буксирів, моторних човнів лежало боком на березі бухти з перебитими щоглами, з рваними дірками в бортах. Сіра, холодна хвиля лизала їхні мертві, заіржавілі тіла, і дивитися на них було сумно.
Тут і там націлилися в небо тонкі й довгі стволи зенітних гармат. Деякі з них ховалися під маскувальними сітками, які кз давали змоги ворожим розвідникам і бомбардувальникам виявити їх з повітря.
Обігнувши залізничну станцію, теж розбиту вщент, машина швидко помчала вгору вузеньким шосе, з одного боку якого лежала свинцевого кольору холодна бухта, а з другого тяглася міцна кам'яна стіна, збудована ще за часів Нахімова і Корнілова.
— Це дуже небезпечний шматок шляху,— сказав Єхлаков Валерику.— Його часто обстрілюють німці. А іншого немає...
І тільки він це сказав, як справді попереду машини гримнув вибух, але не на самій дорозі, а трохи осторонь, на схилі, що веде до колишньої Царської пристані.
Шофер не зупинив машину, а, навпаки, наддав газу так, що вона стрибнула уперед, мов жива істота. І поки вибухнув ще один снаряд, а за ним — ще один, вискочила на невелику круглу площу. Аж тут грузовик різко загальмував, з'їхав на рештки колишнього тротуару під велике обгоріле дерево. Шофер вискочив з кабіни, гукнув у кузов:
— Швидше в укриття!.. Знову налетів, гад! Не встигли проскочити!..
Справді, над містом уже шугали ворожі літаки. Вони не шкодували патронів: строчили з кулеметів по зруйнованих будинках, що зяяли мертвими чорними дірками вікон і дверей, стріляли по вулицях, по дворах.
Шофер, Валерик і Єхлаков кинулись до найближчого під'їзду і зупинились під сірою кам'яною аркою, важко дихаючи.
— За кожною машиною ганяються,—пояснив шофер швидше Валерикові, ніж Єхлакову, який не міг цього не знати,— за кожною людиною. Наче почманіли!.. Та головне, що й наші зенітки нічого не можуть зробити. Летить, сволота, над самісінькими дахами і сипле кулями, ніби густим градом. Поки зенітку розвернуть, а його вже немає.
— А з того боку, здається, бомблять,— промовив Єхлаков, дослухаючись до важких вибухів.
— Бомблять...— зітхнув шофер.— Так бомблять, що часом і світу білого не видно. Ех, нам би авіації хоч трохи більше. Не гуляв би він так вільно над Севастополем!..
Єхлаков промовчав.
Валерик і раніше знав, що фашисти вдень і вночі б'ють по Севастополю, палять, руйнують місто, але не думав, що побачить його смертельно пораненим, майже мертвим. Не сподівався, що ворожі літаки шугають понад дахами так безкарно... І знову відчув себе тяжко скривдженим за те, що йому не дали до рук зброї, а ведуть в якусь школу, яка зараз і зовсім нікому не потрібна!..
— Вам куди далі? — запитав водій, коли нарешті літаки зникли, а бомбардування припинилося.
— До штабу,— відповів Єхлаков.
— Доведеться добиратися самим, бо я — до майстерень.
— І за те, що підвіз, спасибі.
Тепер Єхлаков і Валерик ішли по місту пішки. І перед їхніми очима розгорталася ще жахливіша картина руйнувань. Фактично не було вулиць, не було тротуарів і дворів, мало вже стояло й уцілілих будинків. Лежать лише гори битої цегли, стирчать обгорілі стіни, а з них звисають скособочені балкони, віконні рами, валяється всяке домашнє начиння. А над усім цим плаває важкий смердючий дим, якого навіть поривчастий пронизливий лютневий вітер не може розігнати.
«Мертве місто... мертве...— увесь час крутиться в голові у Ва-лерика.— Це вже й не місто обороняють севастопольці, а пустельну територію, шматок мертвої землі...»
Але він помилився.
Серед зруйнованих будинків на уявних тротуарах з'явились військові і цивільні. Кожне кудись поспішає, у кожного якісь справи. На обличчях — ні розпачу, ні приреченості, а тільки сувора зосередженість, зібраність, яка буває в людей, що знають свою мету і з непохитною твердістю йдуть до неї.
Звідкись взялися й діти. Всій теж кудись поспішають, у кожного з них своя турбота. Видно, бомбардування, кулеметна стрільба з ворожих літаків для них звична річ, і їх уже нічим не здивуєш і не злякаєш.
Ні, не мертве це місто!
Воно тяжко поранене, покалічене, але — живе!
І в нього є сила, щоб боротись!..
— А ти ж як думав? — несподівано озвався до Валерика Єхлаков, ніби прочитавши його думки.— Думав, що тільки там фронт? На оборонних рубежах?.. І тут — фронт, може, ще тяжчий. Бо там ти бачиш перед собою ворога і йдеш на нього в атаку. А тут — тільки дивишся та ховаєшся...
— А де ж наші літаки? — запитав Валерик.— Он і шофер каже: коли б були...
Єхлаков глянув на Валерика, зустрівся з ним поглядом — і відвернувся:
— Гм... Де?.. Я, братику мій, і сам думаю: де? Звісно, в руках фашистів майже вся Європа. Це — сила! Заводи, фабрики, шахти, все вони загарбали, так що є чим воювати... Ну і несподіваний напад — теж... Ми-то ждали, але не так швидко. Гадали, що це пізніше може статись... Словом, не підготувались як треба до цієї війни. Хтось про щось не подумав вчасно, чогось не врахував. Інакше так не було б... А перемогти нам треба. І переможемо. Дорогою ціною, звісно, але переможемо. Бо сила не тільки в танках і літаках, а в людях. А люди наші міцніші за танкову броню.
Валерик якийсь час мовчав. Потім озвався несміливо:
А може, ви не віддасте мене в школу, товаришу комісар? Єхлаков раптом розсердився:
Ну, це ти вже облиш! Здається, ми з тобою домовились!.. Вони перейшли центральну, гористу частину міста і почали
спускатися в Артилерійську бухту.
Будинок штабу ховеОзя між скелями й деревами, що висвистували на вітрі голим віттям. Біля штабу стояло кілька легкових і вантажних машин. Водії розмовляли, курили, зібравшись до гурту біля стіни, яка захищала од вітру. У дверях раз у раз з'являлися заклопотані люди, здебільшого одягнуті по-фронто-вому, по-окопному, і одразу ж зникали, не затримуючись і на мить.
Поки Єхлаков вирішував свої справи, Валерик грівся в коридорі біля теплої стіни. Тепер він уже остаточно переконався, що пороття на передову йому немає і треба себе готувати до якогось нового життя в тій невідомій підземній школі... Підземна школа — яка вона? Як там живуть школярі?.. Ну, це він ще побачить. Але якщо така школа є, то це свідчить, що твердо стоять наші під Севастополем і не думають здавати місто!..
Потім вони сіли в старий обдертий «газон», що деренчав і стогнав усіма своїми важелями, тягами, колесами, і знову поїхали розбитими вулицями, перестрибуючи через купи каміння та обминаючи ями. Валерик знову бачив тільки руїни, але тепер вони вже не пригнічували його так, як спершу. Він на власні очі побачив, що серед цих руїн живуть люди. їм тяжко, так тяжко, що й не сказати, але вони не впадають у розпач, а роблять що кому належить.
За містом дорога петляла серед гір і долин. Вона то круто бігла вгору, то спускалася вниз. А обабіч неї, знову ж таки під маскувальними сітками, приховувались зенітні гармати, мінометні батареї і кулеметні точки. Тут порались бійці в плащ-па-латках і касках — копали, щось кричали в трубки переносних польових телефонів, вимахували маленькими прапорцями, розмовляючи тільки їм відомою німою мовою сигналів.
«А мене в школу везуть!...— знову хлюпнула образа в серце Валерика.— Як же я можу сидіти за партою, спокійно слухати, що розповідає вчитель, готувати уроки?.. Та й взагалі, про яке навчання може бути мова, коли під самим Севастополем точиться кривава битва за кожен метр землі, за кожен камінь, за кожен кущик?.. А може, ніякої школи й немає, а Єхлаков везе мене кудись подалі від передової, аби тільки позбутись мороки?..»
Але виявилось, що школа є. Тільки зовсім не така, якою уявляв собі її Валерик.

* * *
— Ну, ось ми й приїхали,— сказав Єхлаков, коли машина зупинилася біля велетенської гранітної скелі, вкритої багаторічним рудим мохом та кущами. Це була навіть не скеля, а гора, в якій чорніли квадратні й довгасті отвори.
Валерик дивився окіл себе, нічого не розуміючи. Єхлаков посміхнувся загадково:
— Не вгадаєш, де школа?.. Пішли,— він навіть взяв Валерика за руку, але хлопець не захотів, щоб його вели, як маленького першокласника, вирвав руку і пішов поряд з комісаром.
Зайти в штольню виявилось не так уже й просто. Треба було видертися вгору по східцях, вирубаних у тому ж таки гранітному камені, минути невеличкий майданчик, схожий на капітанський місток на кораблі, і тільки після цього людина опинялась перед входом у штольню.
Схлакова тут знали. Вартовий, червонощокий юнак у теплому ватнику, розтяг повні рожеві губи в привітній посмішці й хвацько підкинув руку до шапки:
— Здрастуйте, товаришу комісар! Новенького привели?
— Як бачиш... Клавдія Василівна є?
— Так точно, є! — відрубав юний солдат підкреслено чітко і наче аж хизуючись своїм умінням говорити мовою військового статуту.— Клавдія Василівна проводить заняття. Але зараз буде перерва... рівно через п'ять хвилин! — уточнив він, щоб комісар не подумав, що він доповідає надто вільно.
Справді, невдовзі пролунав дзвінок — звичайний шкільний дзвінок — почувся різноголосий дитячий лемент, і звідкись, із самого нутра гори, вибігли діти — хлопчики й дівчатка різного віку. Були тут і такі, як Валерик, були й старші, й менші. У багатьох, так само як і у Балерина, на грудях ясніли піонерські галстуки. І він одразу ж загубився серед дітей, злився з ними.
Єхлаков погукав його:
— Пішли, Валерику!
Протиснувшись крізь дитячий гурт, вони попростували довгим підземним коридором з невисокою струпуватою стелею, до якої, підстрибнувши, Валерик міг дістати рукою, повернули у вужчий і коротший коридорчик, відчинили дерев'яні нефарбовані двері і опинилися в підземній кімнаті. В ній, окрім столу з купами зошитів та журналів на ньому і кількох домашніх різ^ номанітних стільців, більше нічого не було.
Від столу їм назустріч пішла вже немолода жінка, взута у звичайні солдатські кирзові чоботи і одягнена в захисного кольору гімнастерку. Густе і пишне волосся її сріблилося сивиною, і здавалось, відбивало світло єдиної матової електролампочки, що звисала з стелі. На обличчі лежали помітні зморшки.
— Добрий день, Клавдіє Василівно,— шанобливо привітався до неї Єхлаков.
— Рада вас бачити, Миколо Євдокимовичу,— відповіла вона, міцно тиснучи йому руку.
«Оце й є моя вчителька»,— подумав Валерик і теж привітався:
— Драстуйте, Клавдіє Василівно.
Вона і йому потиснула руку, пройнявши наскрізь поглядом великих виразних чорних очей. Рука у неї була міцна, потиск — твердий, чоловічий.
— До нас?
— Так, до вас, Клавдіє Василівно. Як кажуть, прошу любити й поважати. Валерій Волков, учень четвертого класу.
— Ти — севастополець? — звернулася вчителька до Балерина.
— Тепер уже — севастополець.
— А раніше де жив?
— З Чоргуна я... Тобто не з Чоргуна, а з Чернівців. Ми евакуювалися.
Клавдія Василівна уважно вислухала історію короткого, але сповненого поневірянь та горя Валерикового життя, сказала:
— Сумно все це слухати. Але в нашій школі ти не один такий будеш. Тут багато дітей, які залишилися без батьків, без рідні. Війна... Війна, якої ще не знав світ... Але не печалься, в тебе будуть хороші друзі...
— Мені б краще на передову,— вставив Валерик.
Клавдія Василівна посміхнулася докірливо, але м'яко.
— І ти — тієї ж!.. Всім вам хочеться на передову. А вчитись за вас хто буде? Хто після війни наш Севастополь відбудовуватиме? Ти був у Севастополі? Бачив, який він став?
— Бачив.
— Ото ж бо й воно!.. А скільки ще міст і сіл зруйновано німцями! їх усі відбудовувати треба буде... Ти думаєш, мені не хочеться власними руками ворогів бити? Хочеться, Валерику, не менше, ніж тобі. А тільки я розумію, що зараз у мене є важливіший обов'язок — вчити таких дітей, як ти. Ось я і вчу. І ти — вчись. Так разом з тобою ми й будемо робити корисну справу для Батьківщини...
Говорила вона неквапливо і якось так просто, що Валерик мимоволі заслухався, підкоряючись її голосові, її словам. У ньому зринали ще неясні, але дивовижно хвилюючі почуття минулих літ раннього дитинства. Серце огорталося відчуттям тепла рідної оселі, відчуттям дотику ніжних материнських рук. До болю яскраво він пригадав свою маму... Вона була така ж спокійна, лагідна і мудра, як Клавдія Василівна. Ніколи не кричала на нього, навіть не підвищувала голосу, а коли щось говорила, то так переконливо, що її не можна було не послухатись... Валерик дивився Клавдії Василівні в обличчя, а ніби бачив свою маму, образ якої трохи було ніби стерся, затуманився у вихорі війни, а зараз так яскраво вималювався перед ним...
А ще здалося Валерикові, що Єхлаков — не просто випадково зустрінута людина, не просто комісар, який для того, щоб позбутися його, привів оце і здав на руки Клавдії Василівні, а теж ніби його тато, справедливий і добрий, і він піклується про нього, Валерика, хоче йому щастя...
Там, за багатометровою товщиною стін цієї підземної кімнати, ревуть літаки, вибухають бомби, гримлять гармати, з останніх сил відстоюють свої позиції оборонці Севастополя. Серед них зараз мусили б бути і комісар Єхлаков, і Клавдія Василівна, а вони ось сидять і розмовляють з ним, Валериком. Не наказують, як це могли б зробити дуже просто і легко, а саме розмовляють, умовляють, доводять. Чим він заслужив цю увагу? Яке він має право відбирати у них такий дорогоцінний час?!. Валерик навіть здивувався сам собі: як він про це раніше не подумав? Хіба ж не ясно, що він повинен учитись так, як вчаться і оці всі діти, яких він тільки що бачив?
І коли Клавдія Василівна змовкла, він сказав тихо:
— Я все зрозумів... У мене й раніше тільки п'ятірки та четвірки були. І з поведінки завжди — п'ять...
Єхлаков обняв Валерика за плечі, притиснувся неголеною щокою до його лоба:
— Я знав, що ти — розумний хлопець, справжній піонер.

* * *

Учись, Валерику, а я буду навідуватись до тебе... Звісно, не часто, сам розумієш, але буватиму.
У березні в Криму цвітуть підсніжники — маленькі квіточки з двома довгастими листочками і ніжно-білою голівкою. Голівка схилена донизу, ніби в смуткові, і як її не піднімай, вона все хилиться.
Валерик сидить на землі і задумливо гладить пальцями білі зажурені голівки. їх тут багато в низині серед кущів. Хочеться нарвати пучечок, але шкода. Хай ростуть.
Та все-таки треба нарвати трохи — для Клавдії Василівни. їй буде приємно. Хай стоять у неї на столі в склянці з водою. Подивиться на них і, може, всміхнеться їм радо. Вона так гарно усміхається. Тільки рідко. Клопоту в учительки повна голова. Біля кожного учня ходить, як мати. І біля нього, Валерика, теж. Аж незручно якось. Коли вона спить,— невідомо. Уклавши своїх вихованців, сідає до столу в своєму маленькому підземному кабінетику і перевіряє зошити. А коли діти вранці прокидаються, то вже стоїть серед них — умита, свіжа, акуратно зачесана й підтягнута, в своїй військовій гімнастерці.
У Валерика сьогодні, можна сказати, щасливий день. Нарешті знайшов роботу своїм рукам...
Спершу в нього нічого не виходило. Пішов до штольні, в якій розмістився «Спецкомбінат», щоб дали якусь роботу (можна ж хоч кілька годин працювати після занять у школі!), але його туди навіть не підпустили, і він лише збоку спостерігав, як із штольні вузькоколійкою на низеньких платформах вивозять та навантажують на автомашини протитанкові і протипіхотні міни, ручні гранати, автомати, міномети і навіть авіабомби. Спостерігав і згадував Єхлакова, Іліту Даурову, Аркадія Журавльова, Ібрагімова. Це ж їм виготовляють севастопольські жителі зброю та боєприпаси!.. І без кінця думалось те саме: «Хай би вже й не фронт, хай би його послали працювати в оцей «Спецкомбінат», щоб і він робив міни та гранати для фронтовиків. Знав би, що і його руки фашистів знищують. А то що ж — стій оддалік і дивись на те, що зроблено іншими! Хіба не ятритиме серце образою?..»
Ні, не вдалося Валерикові потрапити в «Спецкомбінат».
Тоді він пішов у іншу штольню, в якій був розташований «Побутовий комбінат». Сюди його пустили вільно. Він надивився, як жінки шиють і латають обмундирування та звичайний одяг, як перуть, прасують... Це — теж нелегка робота, але, звісно, не хлоп'яча. Та навіть цим жінкам він заздрив. Може, оту фланелеву сорочку, яку так ретельно і вправно латає жінка з задуманими скорботними очима, надіне Аркадій Журавльов, і йому в ній буде зручно й тепло. Отже, виходить, що й ота жінка допомагає фронтові. А він чим допомагає? Що він робить, щоб швидше перемогти фашистів?.. І знову гірко на серці.
Сьогодні Валерик потрапив у підземний госпіталь. Коли підійшов до штольні, машини саме підвезли поранених. Валерик допоміг переносити їх. Почув, як поранений матрос, що не міг і головою поворушити, ледве чутно повторив кілька разів: «Води... води... води...» Напоїв його. Заклопотаний санітар попросив принести бинтів, і Валерик приніс. Далі вже робив, що наказували.
Його не питали, хто він і звідки. Тільки швидкий, вертлявий лікар у непомірно великих окулярах прикрикнув:
— Чому без халата?
Санітар шепнув:
— Он там, у ящику, халати, надінь.
Валерик не пішов з госпіталю, аж поки не закінчили обробляти партію поранених.
Коли стало трохи вільніше, санітар поцікавився:
— Тепер розказуй, де ти тут узявся?
— Я з сусідньої штольні, з школи.
— Прислали, чи що?
— Ні, сам прийшов... Я щодня після занять приходитиму. Можна?
— Людей у нас не вистачає, так що можна,— дозволив санітар.
І ось тепер Валерик повертається з госпіталю у свою штольню з хорошим настроєм. Він знайшов для себе діло.
Вже вечоріє. Небо сіре й холодне. Так часто буває в Криму у березні — вдень пригріває сонце, а ранки і вечори вологі й непривітні.
Валерик нарвав пучечок підсніжників і попрямував до своєї штольні.
Ще здалеку його побачили хлопці, загукали:
— Де ти ходиш? Іди швидше! Тебе ждуть!..
«Що сталося?..» — з тривогою подумав Валерик.
Але коли зайшов у штольню, то його тривога змінилася несподіваною радістю. Серед дітей сидів комісар Єхлаков.
Він прийшов не з порожніми руками, а приніс подарунки від фронтовиків і зараз роздавав дітям хліб, печиво, цукерки, яблука. Діти гризли ласощі і весело пустували навколо нього. Клавдія Василівна не зупиняла їх. Хай побавляться, не часто ж бувають такі гості!
Єхлаков сидів, скинувши картуз, розстебнувши зелений ватник, у якому його Валерик ще не бачив, і вигляд у нього був зовсім не комісарський, навіть якийсь невійськовий. Може, саме тому Валерик і дозволив собі привітатися з ним запросто, як з цивільною людиною:
— Драстуйте, Миколо Євдокимовичу.
— О, та ти, бачу, мене квітами зустрічаєш! — засміявся Єхлаков, побачивши в руці Валерика підсніжники...
Валерик почервонів, розгубився:
— Це я... Клавдії Василівні нарвав. Але й вам дати можу.
— Ні, спасибі. Якщо вже Клавдії Василівні, то хай так і буде. Бо я, братику мій, од квітів уже відвик. Забув, як вони й пахнуть. Увесь порохом пройнявся.
Учителька взяла квіти, подякувала і зашарілася від задоволення.
— Де ж ти їх знайшов, Валерику? Такі гарні!..
— А отам, недалеко від госпіталю... Там їх багато росте.
— А чого це ти був біля госпіталю?
— Я і в госпіталі був,— похвалився Валерик.— Допомагав носити поранених, перев'язувати. Мені дозволили ще приходити.
— А вчишся ти як? — запитав Єхлаков.
— Добре вчиться,— відповіла за Валерика Клавдія Василівна.— Він у нас відмінник. Ще й іншим допомагає.
— Радий почути. Розкажу твоїм добрим друзям — Іліті, Ібра-гіму, Журавльову. Вони про тебе часто згадують... У нас там зараз тихо. Але хіба ж такі хлопці, як Журавльов, усидять без діла?.. Що придумали, розбишаки! Ні, ви тільки послухайте, що придумали! Зарядили порохом залізну бочку, обмотали її бік-фордовим шнуром, облили бензином, запалили і пустили з гори прямо на німецькі окопи!.. Уявляєте, що було?..— Єхлаков весело засміявся, пригадавши ту картину.— 3 гуркотом і громом мчить на фашистів вогняний клубок, а вони не можуть зрозуміти, що воно таке. Спершу було почали стріляти по тому вогняному клубкові. А потім — урозтіч!.. Але не багато їх утекло. Бочка як ухне просто в самій гущі фашистів, ну, скажу вам, було на що подивитись!..
Він розповів ще кілька цікавих історій з фронтового життя, глянув на годинник, заспішив:
— Засидівся у вас. Буду прощатись... А ви не нудьгуйте тут. Я ще приїду. Може, й Журавльова з собою прихоплю. Просився.
Гостя провели до машини і ще довго привітно махали вслід руками.

* * *
Уже дзвінок покликав учнів до їхнього підземного класу. Але Клавдії Василівни не було. Такого ще ні разу не траплялося. І відсутність учительки породжувала всілякі невеселі здогадки й тривогу.
Учні якийсь час сиділи, чекали. Потім один за одним почали виходити з штольні, щоб подивитись, що там робиться, та послухати, про що говорять між собою дорослі. Вибіг і Валерик.
Вибіг і, вражений, зупинився. Біля штольні, в якій містився госпіталь, він побачив десятки автомашин. Поранені вже або сиділи в кузовах, або чекали своєї черги. З усього було видно, що увесь госпіталь евакуюється.
Валерик хотів уже було побігти туди, щоб уточнити, чи справді госпіталь виїздить, як раптом вздрів Клавдію Василівну. Вона вилізла з кабіни вантажної машини, що саме підійшла, і швидко попрямувала до штольні. Незважаючи на холод, який ще таки добре допікав, шинеля на ній була розстебнута, а схвильоване обличчя вражало блідістю.
— Валерику!— побачила вона хлопчика.— Ти чого тут стоїш?
— Ми ждемо вас, Клавдіє Василівно, а вас нема й нема...
— А де всі?
— Хто де... Одні — в класі, інші — розбрелись...
— Клич усіх. Давай ще раз дзвінок.
Говорила і рухалась вона нервово, голос її трохи хрипів, переривався, ніби від швидкої ходи.
Поки дзеленчав дзвінок, а учні збігалися на його поклик, Клавдія Василівна роздяглась у своїй кімнатці, зайшла до класу більш-менш врівноважена, привіталася, як завжди, але всі звернули увагу, що в руках у неї не було учнівських зошитів і навіть класного журналу.
— Сідайте,— сказала вона, а сама не сіла, так і стояла, дивлячись журливими очима на своїх вихованців.
— Щось трапилось, Клавдіє Василівно? — не стримався Валерик.
Вона повела на нього очима, губи її ворухнулись:
— Так, трапилось, діти... Таїти від вас нічого не буду. Та й навіщо? Від того, що є, не втаїшся, не заховаєшся... Ви вже знаєте, що німці знову захопили Керч. Не змогли наші втриматись на тому п'ятачку. Тепер фашисти стягують свіжі сили під Севастополь. Нагромаджують танки, літаки, гармати. Є відомості, що почнеться новий наступ. Нічого й казати, що він буде куди більший за попередні... Готується до боїв і наша армія. Солдати і матроси грудьми стануть на захист нашої чорномор ської столиці. Але зайві жертви не потрібні. Тому вже зараз із Севастополя вивозять стариків і дітей, які досі ще там лишалися. Виїдемо з Севастополя й ми. Всією школою...
Серед учнів прокотився невиразний гомін. Учителька підняла руку:
— Спокійно, діти... Виїхати нам треба обов'язково. Бо ми тепер тут тільки заважатимемо своєю присутністю. Ви повинні це зрозуміти: зайвий клопіт... Машини нам дадуть одразу ж, як тільки закінчать вивозити госпіталь, я вже домовилась. Тому ніхто з вас не повинен нікуди відлучатись. Часу в нас дуже мало. Зараз приготуємо все, що треба взяти з собою..
У школі закипіла робота.
Ув'язували й упаковували зошити, підручники, географічні карти, глобуси, класні журнали — щоб школа одразу ж могла продовжити навчання, як тільки прибуде на нове місце, десь у глибокому тилу.
Разом з іншими лагодився в дорогу й Валерик.
Але метушня й робота не тамували думок. Навпаки, мозок працював гарячково, гостро. Ось який крутий поворот ще раз стався в його житті! І року не минуло, як почалася оця несподівана й жорстока війна, а скільки вже довелося йому пере-бачити й перетерпіти. Куди не кидала його доля, з якими людьми не зводила!..
Гарячий вітер війни котить його, мов відірваний від дерева листочок. А він, безсилий зачепитися, виявити опір цьому вітрові, чимось зарадити собі, котиться й котиться... Чиясь могутня воля керує ним, керує всіма іншими людьми — дорослими й дітьми. Все підкорено законам війни, жорстоким і невмолимим.
Але, мабуть, і той, кому дано творити ці закони, не завжди змушений робити те, що йому хочеться. Бо хіба ж з доброї волі наші війська залишили Керч і оце тісняться біля Севастополя? Хіба з доброї волі виїздить з міста населення, щоб поневірятись потім по невідомих і тяжких шляхах? І хіба з доброї волі виїздить оце зараз їхня школа?..
Та невже ж таки фашисти справді візьмуть Севастополь і унесь Крим? Хіба-таки в нас немає сили, яка зупинила б їх і розгромила?
Ні, не вірив цьому Валерик. Є в нас така сила. Вона дужча за фашистську. Тільки ще не звелася на увесь зріст, не показала себе. Але надійде час. Вдарять наші по гітлерівцях так, що під них тільки погана згадка залишиться!
Шкода ось, що йому, Валерикові, не доведеться докласти і своїх рук. Шкода, що його пекуча ненависть до ворогів марно згоряє в грудях. Він поїде разом з усією школою в глибокий тил, на Велику землю, і лише по радіо та по газетах стежитиме за полем жорстокої битви. Ой, як шкода!..
— Машини! Машини прийшли!..— пролунали звідусіль голоси і одірвали Валерика від його нерадісних думок.
— Не затримуйтесь, діти! — гукнула до всіх Клавдія Василівна.— На нас у бухті чекає корабель.
Поки готувалися до виїзду, увесь час не припинялася стрілянина. Там зататахкає кулемет. Там гримне гармата. Там зчинять перепалку автомати. Але того всього якось начебто вже й не помічали. Вуха, мозок і нерви звикли, прижилися, пристосувалися. Ніби так і треба. Навіть дивно було б, якби запанувала суцільна тиша.
Та зненацька повітря над горами задрижало від реву літаків і пронизливого свисту бомб. Здригнулися і самі гори. Одна за одною впали важкі бомби, здійнявши вулкани вогню і диму. На той час учні були вже біля машин, деякі навіть сиділи в кузовах з напнутими брезентовими будками.
Валерик ще стояв на землі. Крізь гуркоти вибухів він почув одчайдушний крик Клавдії Василівни:
— В штольню! Швидше в штольню!..
Але чийсь чоловічий голос заперечив:
— Куди — в штольню?.. Лягай!..
Валерик упав на землю, придавлений залізним ревом пікіруючих літаків. Лежав, притулившись грудьми і щокою до землі. Йому здавалось, що гори зрушили з місця і насуваються одна на одну, б'ються важко грудьми, як казкові велетні, вибухають вогнем, залізом, камінням, димом і смородом. Навіть старі віковічні дерева, вирвані з коренем, летять у насиченому гаром повітрі, підкинуті вибуховою хвилею.
Вуха Валерикові ніби забило тугою ватою, але очима він бачив не тільки вогняні стовпи вибухів, велетенські чорні фонтани землі та каміння, але й окремих людей, своїх однокласників.
Одні з них лежали так само, як і він, а інші кудись бігли, може, навіть не тямлячи куди...
І раптом недалеко від себе вздрів Клавдію Василівну. Спершу й не впізнав її. Жінка билася під великим сірим каменем, як підстрелений птах. Вона зводилася на коліно і одразу ж падала, безсило тріпочучи руками, мов крилами. Зводилась і знову падала. Сріблясте волосся її звисало на обличчя й на плечі, вся права щока й права скроня були червоні від крові, плече оголене і теж червоне, аж чорне... Власне, плеча не було. Тільки тепер Валерик втямив, що Клавдія Василівна вимахує лише однією рукою, а замість другої гойдається відірваний рукав. Спотворене тіло борсалось, чіплялось за життя, з останніх сил боролося зі смертю.
Валерик схопився, вмить опинився біля вчительки.
— Клавдіє Василівно! Клавдіє Василівно!..— закричав він надривно.— Я допоможу вам... допоможу...
— Доп-поможи...
Підтримана Валериком, вона справді зіп'ялася на коліна, але тут же безсило вронила голову і, дивлячись на хлопчика широко відкритими очима, в яких уже згасала свідомість, ледь чутно прошепотіла:
— Не забудь... цього... Валерику... не прости...
— Не прощу, Клавдіє Василівно, не прощу, мамо!..— з відчаєм у голосі вигукнув Валерик. І раптом заплакав нестримно й гірко: — Не треба, не треба вмирати! Вставайте, я допоможу вам!.. Дивіться, он машина, ми зараз відвеземо вас до лікаря...
Він все ще намагався підняти жінку, забувши про вибухи і про смерть, якд безжально косила людей навколо і кожну мить могла скосити й його. Йому тільки хотілося врятувати Клавдію Василівну, його вчительку, його матір...
Та нічим він уже не міг зарадити. Тихими й теплими очима Клавдія Василівна востаннє глянула Валерикові в обличчя, і тільки по її губах він прочитав, як вона сказала:
— Си... ноч... ку мій...
Потім ще якось тяжко й протяжно зітхнула, наче від нестерпного болю:
— О-о-ох!..
І вже нежива затихла на землі. Кров холонула у неї на плечі, гусла на скроні і на щоці...
Тоді Валерик встав і пішов.
Він пішов униз, до бухти, не думаючи про те, що йому треба ховатись від осколків і що йому взагалі треба чогось боятись. Він знав, куди йде...
Його самотня постать у довгому драному піджаку з простоволосою головою з'являлась то серед скель, то серед чагарників. Незабаром він опинився на протилежному схилі Північної бухти і  подерся  на  гору.  Гора  була    посічена,    мов    велетенськими шрамами, глибокими ущелинами, які позаростали густою, ще без листя, ліщиною.
Хапаючись руками за каміння та за оголене коріння дерев, він видерся на гору. Але й тут не зупинився. Тільки глянув праворуч, де за широким простором степу виднілися низенькі будиночки околиці Севастополя.
А ліворуч (Валерик це добре знав) тяглися оборонні лінії. Ось до них хлопець і повернув. По дорозі кілька разів його зупиняли бійці, питали, хто такий і куди йде. Тоді він називав ім'я комісара Єхлакова, і його пропускали та навіть показували найближчу дорогу.
Була вже надвечірня пора, коли Валерик опинився на знайомому місці, серед землянок і окопів.
Він не знав, що з ним буде далі і як його зустрінуть. Але не прийти не міг. Його привела люта ненависть до ворогів, бажання поміститися за все те, що він бачив і пережив за час війни. Його привело тверде рішення — не зійти з цієї землі, де кров'ю политий кожен камінець, навіть якщо йому доведеться померти.
Біля першої ж землянки зустрівся з Ілітою Дауровою. Вона була в пілотці, з-під якої виглядало густе чорне волосся, в чоботях і маскувальній плащ-палатці. Дівчина наче з-під землі виросла перед Валериком і зупинилася, просто-таки приголомшена цією несподіваною зустріччю:
— Валерику!.. Невже ти?..
— Я, Діко,— аж кинувся до неї хлопець, переповнений раптовою радістю.
— Де ж ти тут узявся? — все ще не вірила своїм очам Дау-рова.
— Прийшов ось...
— Сама бачу, що прийшов. Навідати, чи що?
— Ні, назовсім я...
— Тобі дозволив Микола Євдокимович?
— Я його ще не бачив...
Даурова замислилась:
— Маємо новий клопіт... Ну, ходімо до комісара, хай мені ще раз за тебе шию намилить.
— Ходімо,— невесело сказав Валерик. Він подумав, що зараз комісар знову щось вигадає, аби тільки відправити його з передової, або ж запропонує евакуюватися. Та що б він не казав, що б не пропонував, Валерик уже нізащо звідси не піде. І хлопець міцно стиснув губи та внутрішньо зібрався увесь, готуючись до важкої розмови.
Єхлаков стояв спиною до дверей і комусь кричав у телефонну трубку:
— Ну, ще що?.. Та не мовчіть же!.. Так, так... А ще?.. Все розповідайте, я не кисейна баришня!..
Потім довго слухав, усе нижче й нижче опускаючи голову і круті плечі. Тихо промовив «Ясно...» і повільно поклав трубку на рогачики.
Він, мабуть, не чув, що до землянки зайшли, бо поводився так, наче був сам. Щось пробубонів невиразне, опустився на стілець біля столу, повернувся боком до дверей і тільки тепер побачив Даурову та Валерика. Рвучко схопився з стільця:
— Валерик?.. Живий?.. Ну, сідай. Розказуй, як там все це сталося... Я вже дещо знаю. Ось дзвонили... Одна тільки машина з школярами прорвалася до бухти. Як же ти врятувався?
— Клавдію Василівну вбило...— глухо промовив Валерик, дивлячись прямо в очі Єхлакову.
— І її?..— аж застогнав Єхлаков.
Відвернувшись, сам до себе сказав:
— Скільки смертей!.. Ніколи, ніколи фашистам не буде виправдання! І через тисячу років люди не забудуть!
Потім він сів і сперся грудьми на ріжок столу. Довго сидів так мовчки, мабуть, забувши про Валерика й Даурову. Лице його взялося глибокими зморшками і мов закам'яніло.
Валерик не наважувався поворухнутись. Нарешті спитав нерішуче :
— Як же тепер зі мною?..
Єхлакова наче розбудило це запитання, він одірвався від столу, ступив кілька кроків по землянці.
— А що ж з тобою?.. Все ясно. Лишайся з нами.

ПЕРШЕ БОЙОВЕ  ЗАВДАННЯ
Валерика викликав до себе Єхлаков:
— Малювати вмієш?
— А навіщо мені малювати? — здивувався хлопець.
— Було б добре, коли б умів. Нам до Першотравневих свят потрібні плакати, карикатури на фашистів, лозунги.
Тільки тепер Валерик згадав, що справді наближається Перше травня, подумав: «Хіба його святкуватимуть в таких умовах? Хіба до свята зараз, коли щодня точаться бої і гинуть люди?..» Але своїх сумнівів комісарові не висловив, а лише сказав:
— У школі я був редактором класної стіннівки... Бувало, що й заголовки малював. А статті часто сам складав. І навіть вірші...
Комісар щиро зрадів:
— Ну, от і добре!.. Ось тобі перше бойове завдання — напиши Першотравневі лозунги і розвішай по землянках та на бойових постах.
— Яке ж це «бойове»?..— розчаровано й кисло посміхнувся Валерик.
— Аякже! — навіть обурився Єхлаков.— Це ж — зброя проти фашистів!.. Ти думаєш, що по ворогах тільки кулями бити треба? Ні, брат, влучне слово не менше за кулю важить...
Він уважно глянув на Валерика, ніби хотів перевірити, чи переконав його? Але тут же заговорив знову, вже спокійніше і лагідніше:
— Важко нам, сам бачиш. Люди перетомилися. І не секрет, що не всі однакові. Одні вже з ніг падають, але дух у них міцний. А в інших, як кажуть, гайка слабне. Ось тут і потрібне слово, та таке, щоб вогонь викрешувало!.. Цей Першотравень ми будемо по-особливому відзначати. Піднесемо такого гостинця гітлерівцям, що вони наше свято на все життя запам'ятають... Звісно, ті, що живими залишаться.
Він посміхнувся коротко своєму дотепові.
— Тепер ясно, яке завдання я тобі даю? Справді бойове. У нас тут небойових завдань немає. Не в тилу живемо, а на передовій лінії, під бомбами і снарядами...
— Я розумію, товаришу комісар,— сказав Валерик. На його високому, гладенькому лобі пролягли дві зморщечки.— Давайте, що робити.
Єхлаков узяв зі столу скручений у трубочку папір, фарби і пензлики. Показав раніше заготовлені тексти лозунгів та плакатів.
— Ось... Що з газет узяв, а що сам видумав... Ти до мого столу й сідай. Заважати не будеш. А я піду по траншеях та окопах, так що повернусь не скоро.
Валерик взявся за роботу.
Спершу поклав на папір легенькі лінії олівцем, розбив на клітинки, полічив і симетрично розставив літери, як це він робив, малюючи газету в школі, потім почав наводити їх фарбами — то червоною, то чорною...
Згадалась чернівецька школа. Піонервожатий і класний керівник хвалили його за гарні стіннівки.
А одного разу стінна газета посварила його з товаришем. У вільний час їхній клас збирав металолом, а Вадик Синицький, з яким Валерик дружив, відмовився збирати, заявивши, що цей металолом нікому не потрібний, і навіть глузував з тих, хто працював. Тоді Валерик намалював на нього карикатуру в газеті...
Тепер Валерик пригадав, як після виходу газети Вадик піді-
йшов до нього і, презирливо мружачи очі, сказав: «Так оце ти такий мені друг? Га?.. Непотрібні мені такі друзі!..» — «І я не хочу дружити з такими, як ти, бо не люблю ледарів!..» — відповів йому тоді Валерик, і вони довго не розмовляли між собою... Але увесь клас став на бік Валерика, і Вадик змушений був попросити пробачення перед класом та помиритися з Вале-риком. А вже наступного разу вони разом носили різний металевий непотріб, якого було чимало в глухих закутках дворів...
Де він зараз, Вадик?.. Казали, що виїхав з батьком на Урал, батько в нього — відомий інженер. От, мабуть, і живе десь на Уралі і зовсім не знає, що його друг — на передовій лінії оборони, під Севастополем...
Валерик одійшов трохи від лозунга, глянув збоку: чи гарно виходить?.. Красиво! Комісар, мабуть, задоволений буде. Треба так намалювати, щоб був задоволений. Коли це — бойове завдання, то його треба виконати на «відмінно»!
У Валерика навіть піт на лобі виступив, так він ретельно працював. Готові лозунги відкладав убік і з завзяттям брався за нові.
А коли вже всі понаписував, то став і замислився: чим би їх прикрасити, щоб вони одразу кожному в око впадали?.. Ага, отут у лівому кутку кожного аркуша треба намалювати прапора, а над ним — червону зірку... Тепер на всіх лозунгах він обов'язково малюватиме прапор і зірку, щоб знали, що це — його робота...
Коли повернувся Єхлаков, то побачив, що стіл і підлога в землянці застелені готовими лозунгами. Він навіть очам своїм не повірив:
— Оце стільки встиг зробити!
— Всі написав, як ви й наказали,— пишаючись своєю роботою, відповів Валерик. Його темно-русе волосся стирчало їжачком, кінчик носа і щока були вимазані червоною фарбою, а очі блищали переможно й задерикувато.
— Здорово! — похвалив комісар.— Та ти ж просто молодчина!.. За успішне виконання цього першого бойового завдання висловлюю тобі подяку.
— Служу Радянському Союзу! — голосно, ніби перед строєм, відповів Валерик, виструнчившись і приклавши руку до скроні.
— Ну, а тепер от що: бери лозунги і — гайда по землянках. Ось тобі цвяшки, молоток. Розвішаєш, доповіси.
— Єсть, розвішати й доповісти!
— Виконуй.
Валерик спершу побіг у свою землянку. Тут він вирішив причепити найкрасивіший лозунг. Йому хотілося похвалитись перед Дауровою, Ібрагімом, Аркадієм Журавльовим. Але  застав він тільки Іліту Даурову. Дівчина сиділа й пришивала до сірої солдатської сорочки ґудзика.
— Де це ти був, Балерину, так довго? — запитала вона.— Я вже думала, чи не сталося чого... Он там твій обід у котелку стоїть. Ще, мабуть, не прочах. Я його в простирадло загорнула.
— Спасибі, Діко,— подякував Балерин, але зараз же й забув про обід.— Я виконую бойове завдання нашого комісара...
— Бойове завдання?.. — повела чорними густими бровами Даурова.— Яке ж?..
Він розгорнув найяскравіший лозунг:
— Ось гляньте... Комісар навіть подякував мені.
— Ой, як гарно! — не стрималася й Даурова, щоб не похвалити.— І оце все сам?
— Сам.
— Так ти ж — справжній художник!.. Давай допоможу повісити.
Вони разом прибили на стіні лозунг так, що кожен, хто зайде в землянку, одразу ж його побачить. Даурова вголос прочитала :
— «Тисячі знищених ворогів — такий наш подарунок Першому травню!» Здорово!.. Ой, як добре!.. Ну, а зараз сідай їсти.
— Ні, я ще побіжу інші розвішаю. Комісар наказав, щоб я йому доповів.
— Розвішаєш і доповіси... А поки не пообідаєш, я нікуди тебе не пущу... Хіба ти не знаєш, що виконувати треба в першу чергу останній наказ? Ось я тобі й наказую: сідай їсти.
Балерин справді відчув, що таки дуже зголоднів. Коли малював, то й про їжу забув, а зараз живіт підтягло.
У погнутому солдатському котелку ще парувала смачна й апетитна перлова каша. Біля котелка лежав кусень тривного чорного хліба... Якийсь час Балерин їв мовчки, жадібно ковтаючи кашу та перемелюючи хліб міцними зубами. Але раптом перестав їсти й повернув голову до Даурової:
— Діко, а Павлик Морозов писав вірші?
Вона здивовано глянула на нього. Запитання було дуже вже несподіване. І тому в свою чергу запитала:
— А що?..
— Ну, писав чи не писав?
— Я думаю, що... писав. А навіщо тобі це знати?
— Та... так...— почервонів Балерин і заходився вигрібати з дна котелка рештки каші..
— Спасибі... Я побіг...
І його постать, незграбна й кумедна в драному піджаку з довгими рукавами, швидко зникла за дверима землянки. Іліта Даурова провела його теплим поглядом.
Балерин біг від землянки до землянки.
Скрізь його зустрічали радо. Уже всі знали, що в бригаді морської піхоти з'явився хлопчик, і кожен хотів познайомитися з ним, поговорити. Він приніс солдатам спогади про довоєнне життя, про власні домівки, про своїх таких самих хлопчиків — синів чи менших братиків...
В одній землянці Балерин застав високого, стрункого і вродливого капітана з тонкими чорними вусиками. Той зустрів його дуже привітно, заговорив з грузинським акцентом:
— Захади, захади, дарагой. Гостем будеш.
— Я не гість,— з гідністю відповів Балерин.— Я виконую завдання комісара.
— Яке завдання? Гавари, дарагой.
— Ось лозунг до Першого травня у вас повісити треба,— показав Балерин.
— Повісимо лозунг. Аякже, обов'язково повісимо. А зараз давай познайомимось: капітан Гобаладзе, колишній кавалерист, а нині — командир взводу морської піхоти.
— А я — Валерій Волков.
Вони міцно потиснули одне одному руки.
— Дуже добре, дарагой, що ти — Вовк,— поблискуючи надзвичайно білими зубами під чорним шнурочком вусів, говорив Гобаладзе.— Хай фашисти бояться Вовка!.. Ану, давай твій лозунг, дарагой, що тут у тебе написано?..
Він розгорнув один аркуш, другий і поклав на стіл.
— Оцей давай нам, дарагой Вовк... Тут добре сказано і «Де лиш фашиста побачиш, там ти його і убий!» Це — саме для моїх морячків-піхотинців! Хай читають і убивають фашистів, як скажених собак!..
Коли Балерин біг до іншої землянки, його хтось покликав:
— Ей, Балерину! Греби сюди!..
Хлопець оглянувся. Побачив кілька замаскованих гармат і біля них — солдата в касці, якого було видно тільки до пояса, бо нижня частина тіла ховалася в окопчику.
— Та підходь, не бійся! — махав рукою артилерист.
Балерин підійшов.
— Що це в тебе? — запитав солдат, кивнувши головою на згорток, який хлопець тримав під рукою.
— Лозунги...
— Ану, дай... Та ти не бійся. Хіба ти мене ще не знаєш?
— Ні...
— Та я ж — Іван Петруненко! Молодший лейтенант, артилерист. Ясно?.. Мене не тільки свої, а й фашисти добре знають, бо як ото заллю їм сала за шкуру, то вони мов на гарячій сковорідці  шкварчать!..— і  він зареготав  на повні  груди,  які видималися з-під плащ-палатки, як бочка.
В плечах він був широкий і міцний, як скеля. Руки теж — широкі, м'язисті, такими руками тільки підкови гнути. А лице відкрите, добре. Сині очі під рівними білявими бровами світилися лагідністю і весь час трохи мружилися в усмішці. Людині з таким лагідним і добрим обличчя, здавалося б, не воювати, а зерно сіяти, дерева саджати і співати гарних пісень. А він ось сидить біля гармати, щодня стикається з смертю... Та все ж, видно, не черствіє його серце, все найкраще, людяне живе в ньому.
— Ти сам не з Києва будеш? — запитав Петруненко.
— Ні, я з Чернівців.
— А я, брат, з Києва...— повідомив він замріяно, скинув каску, і біляве хвилясте волосся розсипалося по скронях і по лобі.— От місто, так місто, скажу тобі!.. Такого в усьому світі не знайдеш. От же скільки я там прожив, а не намилувався. Вулиці — то вгору, то вниз, то вгору, то вниз, а на вулицях — каштани, куди не глянеш — кругом каштани. Листя в них, як оця моя лапа з п'ятьма пальцями. Як зацвітуть весною — ну тобі білі свічки горять і більше нічого не скажеш!.. Ну, про Дніпро ти чув і пісні, мабуть, знаєш. Куди цьому морю?.. Та таких берегів, як на Дніпрі, ти й уявити собі не зможеш, поки не побачиш!..
Він раптом спохватився, що забалакався, пообіцяв:
— Ну, це я тобі ще колись розкажу. А може, і в гості в Київ приїдеш після війни... Покажи, що там у тебе за лозунги...
Але він глянув тільки на один, а іншими вже й не цікавився. Сказав, задоволено сміючись:
— Оце сюди наче й писався. Спасибі. Ач, як здорово: «А бісяка-Гітлеряка з горя виє, як собака, бо найкращі його сили чорноморці покосили!» Оце так точно! Як в око вліпив!..— і він знову зареготав, розкотисто й нестримно, чимось нагадавши Валерикові одного з запорожців на картині Рєпіна, де вони пишуть листа турецькому султанові.
— Передай комісарові спасибі,— щиро подякував Петруненко.— Від мене й від усіх моїх хлопців.
Валерикові хотілося сказати, що це він малював лозунги, але не посмів. Тільки пообіцяв:
— Передам.
А Петруненко ще висловив свою думку про Єхлакова:
— Комісар наш — вогонь-людина! Під час бою у саме пекло лізе і ніякої тобі кулі не боїться! Люблять його матроси... Так ото передай спасибі від усієї нашої батареї...
Так несподівано для себе Валерик познайомився на бойових постах і в землянках з сержантом Богомоловим, з танкістом Василем Паукштіте, з лейтенантом Енвербеком Азієвим і багатьма іншими оборонцями міста. Всіх їх він одразу й не запам'ятав.
Рознісши та розвішавши лозунги, Валерик побіг до землянки комісара доповісти, що завдання виконано. Відчинив двері і зупинився. У землянці було багато людей, ішла якась нарада. Єх-лаков побачив Валерика, кинув коротко:
— Ти зачекай трохи.
Валерик вийшов із землянки. Сів на камінь відпочити. Бо набігався таки добре. Земля дихала теплом, яке їй вдень дарувало ще не жарке весняне сонце. Увагу привернув клинець молодої зеленої трави. Валерик оглянувся довкола. Схили гір уже теж зеленіли травою. Здивувався: не помітив, коли й виросла. І кущик дикого терну он уже забрунькував. І мигдаль цвіте, наче світиться тихим рожево-білим вогнем. Весна!.. А з весною, може, все піде на краще. Недарма ж комісар обіцяє фашистам добрий першотравневий  «подарунок»!
Замріявся Валерик і аж кинувся, почувши гомін голосів. То виходили від комісара учасники наради. Разом з ними вийшов і Єхлаков, покликав Валерика:
— Заходь.
Уже в землянці задоволено сказав:
— Знаю, завдання ти виконав добре... А тепер іди в баталерку і одержуй військову форму. Доки тобі в цьому драному піджаку  ходити.  Ти  тепер — боєць  7-ї  бригади   морської   піхоти.
— Єсть, одержати військову форму! — не тямлячи себе від радості, вигукнув Валерик, і його з землянки наче вітром видуло.
Єхлаков тільки посміхнувся йому вслід.

* * *
У баталерці Валерика зустрів низенький на зріст і дуже товстий командир:
— Валерій Волков?.. Є такий у списку...
Він дуже повільно й довго водив товстим пальцем по аркушу з прізвищами бійців, потім так само неквапливо витяг з шухляди ручку, умочив перо в чорнило, спробував, як воно пише, далі, ніби насолоджуючись своєю немудрою роботою, вивів проти Валерикового прізвища красиву «галочку» і вже аж після цього сказав:
— Отут і розпишись.
Валерик швидко розписався. Але товстому командирові, мабуть,   не   сподобалась   така   прудкість,   і він   довго   розглядав підпис, ніби хотів зайвий раз упевнитись, що це розписався саме Валерик, а не хтось інший.
Потім, ліниво переставляючи короткі товсті ноги, поплентався за дерев'яну перегородку і витяг звідти шинелю, важкі, мов залізні, чоботи, такі, як шив у Бахчисараї Валериків батько, солдатські штани й сорочку, флотський тільник і все це подав Валерикові:
— Переодягайся.
Поки хлопець переодягався, командир ніби знехотя розповідав:
— Ми хоч і бригада морської піхоти, а з флотського видаємо лише тільники, все інше — солдатське. Бо чорне флотське далеко видно, а зелене — добре маскує... Е-е, та ти ж ще не знаєш, тут у нас справжній бунт був. Як наказав командир бригади Жиділов усіх переодягти в солдатське, так моряки й здійняли гармидер: «Не хочемо! Не будемо переодягатись! Фашисти навіть нашої морської форми бояться!..» І пішло, пішло... А Жиділов тоді візьми та й пошли двох у засідку: одного в матроському, а другого — в солдатському. «Ану, дивіться,— каже,— кого з них видно, а кого — ні». Дивляться: в солдатському не видно, а в матроському — ось він, бери і стріляй по ньому, не промахнешся. Тоді всі назад: «Давай солдатську робу, не хочемо живою мішенню бути!..» А все-таки безкозирки ховають, сучі діти! Де вони їх беруть, і сам не знаю. А тільки, як ідуть в атаку, то каску з голови — геть, а безкозирку на голеву і «ура!». Одним словом, орли!..— несподівано закінчив баталер похвалою свою довгу розповідь.
— А мені... можна безкозирку? — несміливо запитав Валерик.
— Тобі безкозирку?..— здивувався товстий командир і аж голову відхилив назад, оглядаючи вже переодягнутого у військову форму Валерика.— А навіщо тобі безкозирка?.. Ти в атаку не ходитимеш, малий ще... У тебе служба буде — куди пошлють. По-нашому, по-флотському тобто, юнгою ти називаєшся.
— А от і ходитиму! — образився Валерик.— Ви думаєте, як я малий, то побоюсь?
— Ну, якщо ходитимеш, то бери,— на диво добродушно сказав баталер.— Он там у купі вибирай, яка по твоїй голові. Тільки нікому не кажи, що я тобі дав. Чуєш?..
І поскаржився сам до себе:
— Горе мені з вами, моряками!..
Ледве підібрав Валерик безкозирку. Яку не надіне — велика. Але нарешті знайшов таку, як треба. Видно, вона вже побувала в бувальцях,  але  то  нічого.    Головне    те,   що  на  чорній муаровій стрічці горить золотом напис: «Чорноморський флот».
Валерик почував себе щасливим. Він біг у свою землянку, плутаючись у полах шинелі, й не помічав, що вона довга на нього і що рукава навіть пальці закривають. Мабуть, тому не помічав, що звик до свого довгого піджака. А може, й не хотів помічати. Велике діло — довга шинеля!.. Головне, що вона є і що тепер вона його! Його власна, законно по списку одержана в баталерці!
А безкозирку під шинеллю на груди заховав. Ну й хитрющий же отой баталер! Каже: «Не знаю, де вони й беруть ті безкозирки». Ще й як знає!..
У землянці застав Даурову, Журавльова й Ібрагімова. Побачивши Валерика у військовій формі, вони дружно взялися жартувати :
— Ну, пропав Гітлер з усіма його гітлеренятами!
— Не солдат, а гроза фронтів!
А найбільше дошкуляв Аркадій Журавльов:
— Хіба це наш Валерик? Та ні, їй-богу, не вірю! Це ж — головнокомандуючий  усього  Севастопольського  фронту!..
Потім став струнко, підняв руку до скроні і гаркнув:
— Товаришу головнокомандуючий, дозвольте звернутись!..
Усі сміялися. Сміявся й Валерик, рожевий від радісного збудження. А коли натішились, Іліта Даурова сказала:
— Давай, товаришу головнокомандуючий, твою шинелю, я її підшию трохи, бо он аж по п'ятах б'є. Тепер такі не модні.
Вона підшила поли й рукави, і Валерик став схожий на справжнього солдата.

БІЙ ЗА ВИСОТУ
Вантажна машина мчала на великій швидкості, залишаючи за собою сірий і довгий хвіст сухої пилюки, що повільно осідала на тверду землю.
— Підтягнись, хлопці! Либонь, начальство їде! — гукнув Аркадій Журавльов, стоячи по груди в окопі і невідривно стежачи за машиною, яка наближалася од Севастополя.
— А що нам начальство? — обізвався Богомолов, і собі висовуючись з окопу та вглядаючись примруженими очима в залиту сонцем далечінь.— Ми навіть кулі та бомбі давно вже відвикли кланятись, не те що начальству.
— А начальству й не кланяються, нерозумна голово! Перед начальством навитяжку стоять! — цілком резонно уточнив Журавльов, глузливо дивлячись на Богомолова карими з молодим полиском    очима.— А  то  ось    зараз  як  з'явиться    начальник штабу чи, може, й сам командуючий, то нагадає тобі, що таке військовий статут.
Аркадій Журавльов застебнув ґудзики на грудях і, вдаючи з себе оте саме «начальство», грізно дивлячись на Богомолова, зненацька суворим басом гаркнув:
— Рядовий Богомолові Що це у вас за вигляд? Ви хто — боєць чи перекупка з базару? Як стоїте? Струнко! Не розмовляти!..
Все це він випалив так несподівано голосно і значливо, що Богомолов виструнчився.
В окопі розлігся регіт. А Богомолов, збагнувши, що пошився в дурні, сердито махнув рукою й вилаявся:
— А йди ти до біса!..
— Ото ж бо й є! — вже сміючись та граючи очима, сказав Журавльов.— Така наша служба, старина: німця не бійся, а перед начальством стій струнко і їж його очима!.. Боєць Волков, біжи до комісара в землянку і скажи, що машина йде.
Валерик охоче побіг. Він з задоволенням виконував накази Аркадія Журавльова, бо таки по-справжньому любив його за відчайдушність у бою, веселі жарти і вміння дружити.
З землянки вийшов Єхлаков, спираючись на ціпок і налягаючи на одну ногу. Кілька днів тому його було поранено. Міна, що розірвалася поблизу, обсипала його дрібними осколками, з десяток їх застряло неглибоко в правому боці і в нозі. Лікар повитягав осколки, але Єхлаков помітно кульгав і часом кривився від болю. Недалеко, замаскувавшись у низинці біля невисокого вільшаника, зупинилася машина.
Виявилось, що ніякого начальства в ній не було. Навпаки, з кузова висипали зовсім не військові люди, а звичайні собі чоловіки й жінки, хлопці й дівчата в цивільному одязі.
Єхлаков зустрів їх радісно:
— А-а, дорогі гості!.. Ласкаво просимо. Раді вас привітати!
Тепер уже всі матроси й солдати зрозуміли, що це напередодні Першотравневих свят до них завітали гості — представники трудящих Севастополя, і з цікавістю потяглися до гурту.
В руках у багатьох прибулих — пакуночки, згорточки, торбинки. Відкривши борти автомашини, скотили на землю кілька діжечок з водою і одразу ж закопали їх у землю, щоб не нагрівалися на сонці.
Серед севастопольців найвільніше трималася невисока на зріст дівчина з гарним кругловидим, хоч і схудлим обличчям, розкішним білявим волоссям і веселими сірими очима. Цю вродливу дівчину, комсомолку-активістку Ліду Нефьодову, виявляється, тут добре знали всі. Вона й раніше з'являлася в окопах, приносила газети й журнали, часом привозила воду.
Зараз дівчина верховодила, до всіх забалакувала, сміялась, розпитувала і взагалі почувала себе вільно й незалежно. Валерик намагався бути ближче до неї, послухати, що вона говорить, та подивитись на дівчину.
А Ліда вже поралася  біля пакуночків та  згорточків.
— Оце трудящі міста передали вам святкові подарунки. Розбирайте.
Вона роздавала бійцям вишивані хусточки, кисети, різні домашні ласощі, випечені, може, з останніх запасів. Ласощі бійці тут же повертали — нехай передадуть від їхнього імені севастопольським дітям, а інші подарунки охоче брали та ще й жартували при цьому. А найохочіше накинулися на листи. Від рідних і знайомих листів нікому не було, але кожен коротенький аркушик з теплим словом привіту навіть від незнайомої людини викликав зворушливу радість.
— До вас багато хто хотів їхати,— розповідала Ліда,— але не можна. Верстати не повинні зупинятися ні на хвилинку. В тому й свято, щоб більше для перемоги зробити... Слухайте всі, що написано в цьому листі!
«Дорогі товариші, оборонці славного міста Севастополя! До вас зараз прикована увага не тільки народів нашої Вітчизни, а всього світу. Ви добре, б'єте ворога, і ми пишаємося вами, нашими мужніми героями! Бийте і далі клятих фашистів. Ні кроку назад! До останньої краплини крові захищайте нашу чорноморську столицю!.. Стійте на смерть на цій священній землі!..»
Комісар Єхлаков був поряд з Лідою. Коли вона закінчила читати листа, він, звертаючись не тільки до неї, а до всіх прибулих, сказав:
— Передайте трудящим Севастополя нашу матроську і солдатську відповідь: єсть, стояти на смерть! Єсть, відстоювати Севастополь до останньої краплини крові!.. Серед нас немає боягузів і маловірів. Ми — один міцний кулак, сталевий кулак, і здолати нас ніхто не зможе, бо ми зневажаємо смерть!.. Так і передайте своїм друзям по роботі... Перше травня ми теж відзначимо по-нашому, по-фронтовому. Про це ви ще почуєте...
Йому, мабуть, боліли рани, він поморщився несподівано, але зараз же знову його обличчя стало суворим і твердим, і він ще сказав:
— За подарунки спасибі. Цієї уваги до нас ми ніколи не забудемо.
Ліда підняла над головою гарно вишиту хусточку.
— Ось тут ще один подарунок. Він адресований найхоробрішому. Так і вигаптувано:  Найхоробрішому захисникові Севастополя». Це вже ви самі дивіться, бо для мене — ви всі хоробрі!
— А що ж тут довго дивитись? — обізвався Аркадій Журавльов, і всі повернули до нього очі, ждучи якогось чергового жарту.— Якщо найхоробрішому, то це — мені.
В очах у нього витанцьовували лукаві й веселі бісики.
— Тю! — обурився Богомолов, геть-чисто позбавлений почуття гумору.— Ви бачили таке? Сам себе у герої висвячує!..
— А що? — незворушно запитав Журавльов.— Чи, може, ти — отой самий найхоробріший?
— Я й не кажу про себе,— промимрив Богомолов, збитий з пантелику таким поворотом розмови.
— От бачиш — ти не кажеш, бо й казати нічого. А я про себе кажу! Адже давно відомо: говори про себе найбільше гарного, а погане про тебе такі, як Богомолов, скажуть!..
І тут уже всі гримнули веселим сміхом. Сміявся й Богомолов, зрозумівши, нарешті, як дотепно покепкував з нього Журавльов.
Ліда вже кілька разів зиркала на Валерика, який стояв близько від неї у червоному галстуку, з автоматом на грудях і з гранатами за поясом.
— Ось кому ми вручимо цю хустину,— сказала Ліда.— Воїнові-піонерові...
— Валерію Волкову,— підказав Єхлаков.
— Валерію Волкову! — повторила Ліда.— Він ще он тільки піонер, а разом з вами, дорослими, захищає наш Севастополь!
Валерик почервонів, дуже зніяковів, але, намагаючись показати, що він не такий уже й малий, діловито сказав:
— Мені ще ні за що... Іліта Даурова у нас найхоробріша — ось хто!..— Потім повів поглядом по обличчях.— І Аркадій Журавльов теж... І Ібрагімов... і комісар наш...
— Правильно, Валерику! —- радо сказала Ліда.— Виходить, що я не помилилася: всі ви тут найхоробріші. Тому я передаю хустину вашому комісарові, а він уже вирішить, кому її вручити.
Підійшли Іван Петруненко, Енвербек Азієв, лікар Мамедов. Перший — богатирського складу, з могутніми грудьми, що так і випиналися вперед, білочубий і синьоокий. Другий — невисокий, з тонкими рисами гарного обличчя. Мамедов — стрункий, мов явір, гнучкий, чорноокий... Ліда Нефьодова, зустрівшись з ним очима, зашарілася, а він, ступивши кілька кроків їй назустріч, взяв за руку, і вони відійшли трохи осторонь.
Гості і фронтовики розбилися на окремі групки, і потекла щира та дружня розмова.

* * *
Штурм висоти намічено на ніч. А поки що матросам і солдатам дозволено відпочивати.
Однак ніхто й не подумав про відпочинок. Одні чистили гвинтівки і автомати, інші набивали диски патронами, підготовляли гранати, а дехто писав листа додому. Знали, що бій буде гарячий, а для багатьох, може, й останній.
Ібрагім Ібрагімов сидів просто на підлозі, встеленій сіном. На срібній рукоятці свого кинджала, з яким ніколи не розлучався, видряпував слова: «Фашистам під ребро — людям на добро», а тим часом вголос повторював німецькі слова, раз у раз зазираючи в підручник з німецької мови. Хлопці сміялися:
— Ти, Ібрагіме, вже й уві сні по-німецькому балакаєш.
На це він незворушно відповів:
— Цього за плечима не неситні А мені, розвідникові, ще не раз знадобиться.
І бубонів по-німецькому далі.
У Валерика теж був автомат, були й гранати, і він готувався до бою разом з іншими. В серці ворушилася тривога. Та й не дивно: перший для нього бій!.. До того ж він бачив навколо себе зосереджені обличчя і знав, що за тією зосередженістю ховається тривога. Не чутно було жартів, якими фронтовики уміли прикрашувати своє нелегке, сповнене щоденними боями життя. Не вгавав тільки Аркадій Журавльов. Тручи до блиску свій автомат, він мугикав пісню: «Бьіла бьі только ночка, да ночка потемней...»
Десь о десятій прибіг розсильний, покликав Валерика до комісара бхлакова.
У комісаровій землянці тьмяно жевріла шестивольтова лампочка від акумулятора. Сам він, схилившись над столом, водив олівцем по польовій карті. Глянувши на Валерика в піонерському галстуку, на його автомат і гранати, усміхнувся:
— Отже, в бій налагодився?.. Від одного лише твого вигляду німці розбіжаться в усі боки, як зайці.
Валерик вловив у словах і в тоні комісара поблажливо-жартівливі нотки, густо почервонів і трохи ображено, але твердо сказав:
— Товаришу комісар, я не гірше за інших буду...
— Ну-ну, не ображайся,— вже серйозно промовив Єхлаков.— Знаю, що ти — хлопець сміливий і моторний. Тому призначаю тебе зв'язковим. Нелегке це діло. Від твоєї кмітливості та від уміння багато залежатиме... А поки що ляж ось на моєму ліжку й відпочинь. Поспи трохи. Як треба буде, розбуджу...
Валерик нічого не міг заперечити Єхлакову, та й не хотів. Лише коротко відповів:
— Єсть відпочити...
Скинув з себе автомат, поклав під бік, ліг на сіру ковдру й заплющив очі. Але й не думав спати. Почував себе ображеним. «Це комісар не хоче, щоб я разом з усіма висоту атакував,— думав він.— Оберігає мене... Так можна і всю війну прожити — то лозунги малювати, то зв'язковим! Був на війні — і не був. А навіщо ж тоді мені солдатську форму видали? І автомат, і гранати?.. На сміх людям?..»
Комісар шелестів картою, водив по ній олівцем. Потім вийшов, і його довго не було. В землянку не долинали ніякі звуки, наче й справді усе навколо заснуло. Але Валерик уже знав, що бійці і командири на ногах, готуються до бою. Хто може спати у такий час?..
Валерик устав, підійшов до столу, щоб глянути, що то комісар креслив на карті. Але карти не було, мабуть, Єхлаков пішов з нею до командира бригади Жиділова.
Валерик уже був і в землянці Жиділова, навіть говорив з ним. Командир бригади розпитував, хто він, звідки, радив бути обережним, слухати старших, досвідчених фронтовиків. І цей теж, як і Єхлаков, чомусь особливо про нього піклується. Наче він, Валерик, не такий, як усі!..
Хлопець знову ліг. І саме вчасно. Бо зайшов Єхлаков у супроводі двох командирів рот. Валерик знав їх. Отой, білявий,— Сивохін,  а отой,  схожий на Чапаєва,— Хомченко.
— Відпочив? — обізвався Єхлаков до Валерика, помітивши, що той не спить, а прикидається.
— Я не спав,— звівся Валерик на ліжку.
— Ну й даремно,— зауважив Єхлаков.— Треба спати, коли наказують... А тепер вставай. Старшого лейтенанта Хомченка знаєш?
— Знаю.
— Будеш біля нього. Він тобі накаже, що й коли робити.
— Єсть...
— Пішли, час...
Усі гуртом вийшли з землянки. Ніч була зовсім темна, аж чорна. Ступивши крок від порога, Валерик спіткнувся об камінь і мало не впав.
— Дивись під ноги, зв'язковий,— суворо промовив Єхлаков, і Валерик чомусь не впізнав його голосу, був він якийсь чужий, без тої теплоти, яка завжди бриніла в ньому.
Мовчки йшов услід за командирами, намагаючись тепер бути ближче до Хомченка. Не бачив, але відчував, угадував, що в пітьмі  навколо  щось  діється — якийсь  рух,  якісь  приглушені розмови,   тихий брязкіт   зброї,   шурхіт ніг по твердій   кам'янистій землі. Ще трохи — і очі виловили з темряви шеренги бійців, а вуха — короткі й чіткі команди. Зупинились на хвилинку.
— Ну, щасливо,— сказав Єхлаков.— Ще раз нагадую: Хомченко, починаєш о другій. Рівно о другій. Ти, Сивохін, о другій п'ятнадцять. Постарайтесь підійти непоміченими якнайближче. Головне — раптовість удару, і потім уже — ні кроку назад, тільки вперед і вперед!..
— Єсть!— відповіли  командири  і  розійшлися  в  різні  боки.
Валерик мовчки ішов трохи ззаду і з правого боку за Хомченком. Він раптом відчув якусь дивовижну порожнечу в грудях і навіть легкий острах, ніби його морозило. Чому?.. Мабуть, тому, що біля нього не стало комісара Єхлакова, до якого справді вже звик, як до рідного батька, а був лише малознайомий командир роти Хомченко, що йшов і, здається, зовсім не помічав його, Валерика.
Хомченко несподівано зупинився серед кущів і каміння. Тут сиділи й лежали на землі темні фігури бійців.
— Лейтенант Кривов'яз!
— Єсть...
Вони постояли, поговорили тихо.
Хомченко пішов далі. Знову група бійців. І знову — коротка розмова. Так було кілька разів... Валерик зрозумів, що рота піде в атаку не вся разом, а окремими підрозділами, взводами. Ці підрозділи покотяться на висоту один за одним, як морські розлючені хвилі.
Нарешті Хомченко сів на землю і почав пильно вглядатися в густі сутінки. Було тихо. Тільки часом шелесне десь осторонь кущ чи покотиться камінець. В глибині ворожих позицій, які були зовсім недалеко, іноді здіймалися вгору ракети, і в їхньому світлі здавалось, що каміння, кущі й дерева ворушаться і повзуть кудись убік. Але таке було невдивовижу. Німці пускали ракети, коли їм заманеться. Може, цим хотіли показати, що ми, мовляв, не спимо і нас не захопиш зненацька. А може, оглядали освітлену ракетою місцевість.
— За мною,— тихо промовив Хомченко, і земля зашурхотіла під колінами, ліктями і животами.
Поруч з командиром повз і Валерик. Він не вмів до пуття цього робити, бо ніколи не вчився повзати по-пластунському, і через те кілька разів мало не засичав від болю, коли ліктем або коліном натрапляв на гостре камінння. Одначе він намагався не відстати від Хомченка ні на метр. Бійці повзли праворуч і лі поруч, чути було тільки, як важко дихають їхні груди та як шарудять під ними камінці.
Попереду раптом виросла висота, яка на тлі темного неба здалася Валерикові величезною горою. На вершині висоти стирчали в небо дула гармат. Але там було тихо, спокійно. Вороги навіть не догадувались, що ось зовсім близько, за кілька десятків метрів від них залягли і лише ждуть сигналу атаки ті, кого вони вважали майже знищеними, знекровленими, не здатними до серйозного опору.
Але чому зволікає Хомченко?.. Чому не подає отого останнього сигналу?.. Адже німці можуть викрити їх, і тоді не буде раптовості, про яку говорив комісар!..
Балерина палила нетерплячка. У нього не було годинника, але він чомусь був певен, що друга година ночі давно вже минула, і він насторожено-запитливо поглядав на командира... А може, комісар Єхлаков дав йому ще якусь іншу вказівку?..
І раптом Хомченко підняв руку. Різко махнув нею вниз. Одночасно з цим помахом руки почувся і його голос, не гучний, але тугий, пружний:
— За Батьківщину! За Севастополь! Вперед!..
Простір здригнувся, виповнився рухом і багатоголосим криком.
— Ура-а-а!.. Ура-а!..— грізними валами покотилося над землею, і темна лавина людей нестримним прибоєм вдарилась обгору. Злилися в один суцільний гуркіт постріли гвинтівок, автоматів, кулеметів, вибухали гранати. Все, що було навколо Балерина, мчало вперед. Здається, рушили вперед і дерева, й каміння.
Балерин не втямив, як сталося, що й його підхопила ота все-перемагаюча нестримна хвиля. Він теж скочив на ноги і, зовсім забувши про Хомченка і свої обов'язки біля нього, закричав на повні груди:
— Ура-а-а!..
Але його зупинив сердитий голос:
— Куди тебе несе?
Валерик схаменувся, побачив, що Хомченко не побіг разом з усіма вперед, а стояв і владним голосом підганяв тих, що відстали.
Тоді поряд з ним став і Валерик, згадавши, що йому від командира нікуди відходити не можна, що в нього є свої обов'язки, і комісар Єхлаков після бою спитає, як він з ними впорався.
У спалахах вибухів і пострілів він побачив, що робиться попереду, на схилі висоти. Оборонці міста з ходу легко взяли перші окопи ворога і навально просувалися вперед, підминаючи під себе вогневі точки, кулеметні й мінометні гнізда, якими фашисти зараз ніяк не могли скористатися.
Але майже на самій вершині висоти лави наступаючих зламалися, севастопольці груди в груди зіткнулися з ворожими солдатами, які встигли вже оговтатись і кинулись в контратаку.
Спалахнула жорстока рукопашна бійка.
Чулися крики, стогони, якесь нелюдське виття, і все це зміщувалося з брязкотом зброї, з безладною стріляниною, з вибухами ручних гранат. Дике ревище стояло на полі бою...
Валерикові здавалось, що саме ось зараз треба кинути на під-м,ргу другий і третій ешелони атакуючих, щоб переважаючою кількістю остаточно задавити ворога. Але Хомченко знову чомусь не квапився, а тільки стежив за боєм, водячи головою туди й сюди та іноді викрикуючи слова лайки чи підбадьорення.
Та ось покотилася нова лава севастопольців. Свіжа хвиля штурму вдарила по висоті, і могутнє «ура!» зринуло над землею аж до самого неба.
Швидко рукопашний бій пересунувся на самісіньку вершину висоти, і видно було, що фашисти знесилюються й відступають.
Тоді пішов у наступ і третій ешелон свіжих сил. А вже разом з ним побіг і Хомченко, кинувши Валерикові:
— Зв'язковий, за мною!
Аж тепер Валерик зблизька побачив поле бою. То тут, то там ворушилися живі клубки, які то розросталися, наче велетенські мурашники, то розпорошувалися на дрібніші групи, то витягувалися в довгий нерівний ланцюг, то рвалися на окремі ланки... Поміж живими, що стялися в несамовитому смертельному поєдинку, на землі лежали в страшних, неприродних позах забиті, корчились і кудись повзли поранені, одні — мовчки, а інші — стогнучи та просячи допомоги...
Гармати, які досі своїми дулами були спрямовані на лінію оборони севастопольців, уже були повернуті атакуючими бійцями в протилежний бік і гриміли, розстрілюючи прямою наводкою німців, які, покидавши зброю, тікали з висоти.
— Зв'язковий! — вигукнув Хомченко захриплим, але гучним і вдоволеним голосом.
— Єсть, зв'язковий! — аж підкинуло Валерика.
— Давай на КП. Передай: висота в наших руках! Захопили гармати, багато іншої зброї і до біса полонених! Так і скажи! Потім полічимо, скільки їх...
— Єсть! Все ясно! — відповів Валерик і кинувся бігти.
Тепер він навіть у темряві легко знаходив дорогу до командного пункту. Біг, сповнений ще ніколи раніше не переживаною радістю. Хай він сам ще й не вбив жодного фашиста, але вже був у справжньому бою і біжить з бойовим донесенням. Та ще ж яке донесення! Про перемогу! От що здорово!
На КП було кілька командирів і серед них Жиділов. Навіть не передихнувши після швидкого бігу, Валерик випалив:
— Товаришу полковник, висота в наших руках! Німці тікають!
— Гаразд,— сказав Жиділов таким тоном, наче йому вже все було відомо. Та зараз же знову повернув голову до Валерика.— Жертви великі?
— Схоже, що невеликі,— відповів Валерик.— До біса полонених!
— До біса? — посміхнувся Жиділов.— Точність вражаюча. Впізнаю Хомченка.
— Я думаю, що до нього треба піти, Євгене Івановичу,— озвався Єхлаков.— Там зараз скрутно.
— Прошу, йди. І обов'язково йди. Ще до ранку німці можуть контратакувати. Треба закріпитись якнайкраще, окопатись... Мене турбує висота Симохіна. Там може бути гірше. Я, мабуть, сам туди підскочу...
— Пішли,— сказав Єхлаков Валерикові.
На висоті, яку захопив Хомченко, бій затихав. Десь по той бік вершини ще чулася стрілянина, вибухали гранати, але то, мабуть, севастопольці знищували рештки фашистів.
Назустріч уже несли на носилках тяжкопоранених, легкопо-ранені тяглися   в санпункт   самі   або   з   допомогою   товаришів.
Раптом з темряви виступила валка людей, оточена кількома автоматниками. То брели полонені німці. Валерик з цікавістю втупився в них очима. Всі вони були простоволосі, обірвані, розхристані і без зброї. Мовчки дивилися навколо себе і тиснулися одне до одного, як вівці.
Старший в охороні Аркадій Журавльов впізнав у сутінках Єх-лакова, зупинив колону, підійшов, відрапортував:
— Товаришу комісар, ведемо сто чотирьох полонених!..— Потім уже тихіше, якось глухо додав: —Хоменка поранено... Але він на ногах.
— Куди його?
— В руку. Вище ліктя.
— Був же цілий! — вигукнув Валерик таким тоном, ніби почував особисту вину за поранення командира роти.
— Війна...— одне лише слово сказав Єхлаков.
Тим часом увагу Валерика привернула цибата висока постать у першому ряду полонених. І в ту ж мить хлопець аж кинувся, ніби від несподіваного поштовху, й закричав:
— Він!.. Ось він, товаришу комісар!..
— Хто? — не зрозумів Єхлаков.
— Той, що мого тата застрелив!..  Офіцер!  Я впізнав його!..
Єхлаков і Журавльов теж підійшли до цибатого. Він горбився, ніби хотів стати нижчим, не таким помітним серед інших, але все одно виділявся своїм   високим   зростом.   Офіцерських погонів на його плечах не було, на грудях — ніяких значків і відзнак, мабуть, він позривав їх і повикидав, потрапивши в полон. Не було й високого картуза на голові. Розкуйовджені пасма чуба падали на лоб і на очі.
— Ви знаєте цього хлопця? — спитав Єхлаков офіцера, показуючи на Валерика.
Той подивився пильно, але ні в обличчі, ні в очах його не відбилося ніякого спогаду.
— Я не знайт хлопшик...— покрутив головою.— Хлопшик єсть зольдат...
— А в Чоргуні!..— не міг стримати обурення й люті Валерик.— 3 пістолета... в хаті!..
— Я не знайт хлопшик...— знову повторив фашист.
— Не знааа-айт?..— ревнув Журавльов, хапаючись за автомат.— Ось я тобі зараз покажу «не знайт»!..
— Постривай, Журавльов,— зупинив його Єхлаков.— Цього окремо. У нас з ним буде люб'язна розмова... Він уже не втече, Валерику, можеш не турбуватись...
І швидко пішов, майже побіг. Валерик поспішив за ним. Чув, як Єхлаков важко дихає, піднімаючись на висоту. Може, йому боліли рани, а може, й від люті.
На північному схилі висоти бійці вже рили окопи, працюючи коротенькими шанцевими лопатками, встановлювати кулемети і міномети. Хомченко переходив від однієї вогневої точки до іншої, хрипло лаявся. Ліва рука висіла на марлевій пов'язці.
— Іди в санчастину,— наказав йому Єхлаков.
— Потерплю, Миколо Євдокимовичу... До ранку треба все оце закінчити. Нам би ще мін, гранат, патронів.
— Трофейні гармати справні?
— Як одна. І снарядів чимало. Вони нам ще послужать...— він раптом посміхнувся так, ніби скривився від болю.— Ми ци-ми гарматами наклали їх... Хай тільки збирають. Прямою наводкою били. Іван Петруненко тут відзначився.
Світало. На сході, над Козачою бухтою, небо стало бузковим. На ньому лежали нерухомо сірі хмарини, наче небо було полатане. Чіткіше вималювалися гори, німі й пустельні.
На висоту теж лягло світло бузкового неба. І тепер Валерик побачив забитих, яких ще не встигли прибрати. Він намагався когось із них впізнати, але не міг. Смерть спотворила їх. А може, серед забитих були і його знайомі...
Поки зовсім розвиднілось, усі роботи закінчили. Тепер це була вже не просто висота, а міцний оборонний рубіж, який новою перепоною став ворогам на шляху до Севастополя. З висоти було далеко видно, і гітлерівці знали, що за ними стежать най-пильнішими очима.
І все ж, незважаючи ні на що, вони вирішили повернути втрачене.
Спершу важко заревли ворожі гармати. Снаряди лягали густо, але відчутної шкоди не завдавали. Оборонці вкопалися, врилися в землю надійно. Після артилерійського обстрілу фашисти пішли в атаку, маскуючись за камінням та за кущами. Це було безглуздя, це була явна авантюра, але вони пішли. Може, фашистське командування цієї ділянки боялося доповідати вищому начальству про втрату вигідної висоти і вирішило зробити спробу повернути її назад.
Ось вороги вже зовсім близько. Уже видно їхні розгарячілі обличчя, очі. Здавалося, що чути навіть їхнє важке дихання...
І тут висота ожила.
Разом ударили кулемети й автомати. Полетіли гранати — їх було дуже зручно кидати згори вниз. Валерик теж застрочив з свого автомата. Він цілився в купу фашистів, які обходили висоту зліва. Важко сказати, чи то саме Валерикові кулі досягли цілі, чи ще чиїсь, але кілька фашистів упало. Одні так і лишились лежати, а інші почали відповзати та скочуватись униз, наче ті кулі соломи, що їх жене вітер. А ще інші кинулись тікати, петляючи туди й сюди.
Висота ревла голосами:
— Бий їх, гадів!
— Їж землю, давись нею, собако!
А хтось навіть зареготався переможно і крикнув:
— Передай привіт Гітлерові!..
Кричав і Валерик. Що саме, потім пригадати не міг. Але були в тому крикові і ненависть, і радість, що розпирала груди.
Атака фашистів захлинулася. Вони відійшли, тягнучи за собою поранених і забитих.
Так день Першого травня було відзначено чималою перемогою.
Опісля стало відомо, що й Сивохін взяв висоту.
Виявилось, що в нічні атаки оборонці міста ходили й на інших ділянках. Ворога потіснили в багатьох місцях і закріпилися.
Однак фашисти з цим не змирились. У небі заревли їхні бомбардувальники, які несли свій вантаж на Севастополь. Два з них спалахнули, запалені зенітниками, і впали, вибухнувши, на пустинній місцевості між Сапун-горою і Севастополем. Але чимало прорвалось до міста.
Це було якесь божевільне, ошаленіле бомбардування. Бомби сипалися сотнями. Над містом повис, мов хмара, важкий чорний  дим.  З нього виривались язики  полум'я.  Заграва  пожеж розлилася на півнеба... А ворожі літаки летіли й летіли. Гітлерівці мстили за втрачені вночі позиції.
Опівдні літаків не стало. Зате вдарили крупнокаліберні гармати. Важкі снаряди, свердлячи гаряче повітря, перелітали через голови оборонців і вибухали в палаючому Севастополі. Артилерійський обстріл припинився тільки під вечір.
І тоді стало якось надзвичайно тихо. Так тихо, що боляче було вухам. І не вірилось, "що на світі існує тиша...
На висоту прийшли інші бійці, залягли в траншеях і окопах. А ті, що брали висоту, нарешті, дістали відпочинок. Повертався до землянки й Валерик. Він ішов, нерівно ступаючи, знесилений боєм, вибухами бомб і снарядів і тривалим безсонням.
Раптом хтось узяв його за плече:
— І ти тут, Вовчику?
Це був артилерист Іван Петруненко. Валерик ледве впізнав його. Обличчя закіптявлене, очі червоні, запалені, губи потріскані, щоки заросли густою щетиною. Валерик не знав того, що й сам він має не кращий вигляд.
— Тут... А де ж мені бути?..
— І не боявся?
— Я й з автомата по них стріляв... І зовсім не страшно було.
— Вірно,— підтвердив Петруненко, стомлено усміхнувшись потрісканими губами,— ніколи боятись... Та й що поможе? Самому ж гірше. Всю силу в страхові втопиш. А от коли не боїшся, тоді ти дужий. Так собі й запам'ятай...
І, ніби йому було стільки ж років, як і Валерикові, зовсім по-хлоп'ячому похвастав:
— А ти бачив, як я з їхніх же гармат по них полосував?.. Ой, було ж! Нагодував фашистів гарячими галушками так, що їм аж гикавка напала. Нехай і їхньому Гітлерові кров'ю тикнеться!..
Все це він говорив з якоюсь веселою люттю, і посмішка в нього була люта, страшна.
А Валерик слухав, мов крізь сон. Голова йому наморочилась, і чомусь нудило. Ноги були ніби ватяні, плечі тягло донизу, і автомат на грудях та гранати за поясом здавались аж надто важкими.
У землянці його хтось покликав їсти. Але він доплентався до своїх нар, упав на них і одразу ж заснув.

«ОКОПНА ПРАВДА»
Під час нічного бою за висоту сержанта Богомолова поранено в праву руку. У санпункті йому зробили перев'язку і хотіли відправити в госпіталь. Але залишити  лінію   оборони   він   рішуче відмовився. І тепер лежав у своїй землянці, благаючи долю, щоб рану швидше затягло.
А ще отак, лежачи, згадував Ленінград. Там жив і працював до війни. Там, ідучи на війну, залишив дружину і маленького сина... Воював одчайдушно. Спершу — рядовим піхотинцем, потім — сержантом. Ідучи в атаку, не боявся ні багнета, ні кулі, ні гранати.
Але і йому разом з іншими довелося залишати місто за містом та відходити на схід. У тяжких боях він втрачав друзів, а його самого ворожі кулі і осколки поки що обминали.
Так, відступаючи, він дійшов до Криму, опинився під Севастополем. І тільки ось тепер осколок ворожої міни вгризся йому в руку і лікарям довелося його вирізувати.
Та навіть тоді, коли лікарі різали живе тіло, він не кричав, не стогнав, а мовчки перетерпів біль, зціпивши зуби. А зараз, лишившись наодинці і знаючи, що його ніхто не бачить і не чує, сержант Богомолов застогнав протяжно й тужливо:
— О-хо-хо-хо!..
Він застогнав не так від фізичного болю, як від розпачу, що ніби залізними обценьками стиснув йому серце. А розпач прийшов разом з думками, з ними не було змоги боротись...
Великою силою сунуть фашисти, беруть міста і села: їх відігнали від Москви, але в їхніх руках вся Білорусія, вся Україна, великий шматок російської землі. Вони стоять під Севастополем і щодня й щоночі руйнують місто, хоч воно вже й так зруйноване дотла.
А що переживає його рідний Ленінград, то й сказати важко! Протягом усієї минулої зими в обложеному ворогом Ленінграді люди щодня мерли сотнями і тисячами від голоду та холоду. Чи вижила його сім'я, того він не знає. Коли траплялась хоч маленька нагода, писав листа в блоковане місто, але відповіді так жодного разу й не одержав. Може, й відписувала дружина, та хіба легко знайти його, Богомолова? Минає день-два, і він знову на новому місці.
Може, звідси ще написати дружині та синові?..
Написав би, та рука ж забинтована і пальці не ворушаться.
А якщо спробувати лівою рукою?..
Богомолов звівся, понишпорив у своєму речовому мішку, дістав аркушик пом'ятого паперу й шматочок олівця. Олівець був зламаний, і Богомолов почав гризти кінчик дерева зубами. Кусав, поки не виткнувся графіт. Тоді підсів до низенького столу, витесаного з сирих соснових дощок, і лівою рукою почав писати.
Виходило щось неймовірно потворне. Нерівні каракулі тікали одна від одної  або  налізали  одна  на  одну, лягали на папір косо и криво, наче їх виводила зовсім неписьменна людина, яка вперше взяла до рук олівця.
Богомолов навіть упрів, поки написав одне слово «Драстуйте». Від надмірного зусилля у нього ще дужче заболіла й поранена рука. Тоді він знову ліг і заплющив очі.
Гірко, дуже гірко було в нього на серці. Душили сльози... Хоч би одна жива душа була зараз біля нього. Поговорити б, розвіяти пекучий смуток!..
Та де вона візьметься? Мало людей лишилося в обороні. Кожен при ділі. Одні день і ніч пильнують ворожі позиції, щоб фашисти не напали зненацька. Другі, ризикуючи життям, ідуть у розвідку, підповзають до ворожих окопів і бліндажів, забираються у ворожі тили. Треті будують нові укріплення, доти і дзоти, роблять хитрі заплутані ходи в землі, щоб можна було ударити ворогам у спину, якщо вони прорвуть лінію оборони. Адже війна, і до всього треба бути готовим!..
Але ось почулися чиїсь швидкі кроки. Наближаються... Зараз прогупають мимо землянки й затихнуть. То, мабуть, розсильний кудись поспішає або з якоїсь ділянки оборони — боєць з донесенням... Тільки пізніше повернеться на короткий відпочинок чергова вахта і принесе поїсти. Тоді на якусь чверть години в землянці стане гамірно і навіть весело, бо моряки такі люди, що не люблять сумувати. Той кине солоненьке слово, той докине ще солоніше і почнуть змагатися в дотепах, поки не поснуть як убиті...
Та ні, ці кроки не затихають. Вони лунають ближче й ближче. Ось уже скрипнули двері — і на порозі став Валерик.
— Здрастуйте, сержанте! — виповнює землянку дзвінкий хлопчачий голос.— Як рука?..
Його солдатські штани й сорочка давно втратили свій новенький попередній вигляд. Чоботи — побиті, аж білі від пилюки. Безкозирка хвацько зсунута набік. Надворі вже припікає, тому комір розстебнутий і з-під нього рябіє флотський тільник. Глянеш на Валерика — чим не бравий вояка! Тільки малий ще, але то нічого.
І  Богомолов  особливо  радісно  усміхається  йому  назустріч:
— Заходь, заходь, Вовчику, бо занудьгував я зовсім.
Він усміхається всім своїм неголеним обличчям, а очі в нього сумні-сумні і аж ніби просять, благають хлопчика: «Побудь довше зі мною, ти ж бачиш, як мені тяжко!..»
Він киває на стіл, де лежить чистий аркуш паперу:
— Ось...— каже зніяковіло.— Хотів було листа написати, та не зміг. Каліки якісь замість літер виходять.
— А ви продиктуйте мені, я напишу,— пропонує свої послуги Валерик.
— Ай справді! — жвавіше блискає очима сержант.— Ото було б добре!..
Валерик сідає до столу. Богомолов довго думає, тре високого бурого лоба, хмурить брови, бо не звик свої думки іншим диктувати. Далі каже:
— Отак і пиши... Добрий день чи вечір, мої рідні Люда і Сергійко...— І тут же пояснює: —Люда — це дружина моя, а Сергійко — син... Трохи менший за тебе. Тільки ти темно-русий, а в Сергійка волосся зовсім біле, як льон. Він ще тільки в першому класі, а читає, як дорослий. А скільки тих віршів знає напам'ять!   Якось  навіть  зі  шкільної  сцени  їх  розказував...
Богомолов замислюється, і знову в його очах плаває сива туга, а обличчя навіть блідне.
— Чи живий він, мій Сергійко?.. Я тобі скажу, Вовчику: якщо вже прийшла до нас оця війна, хай вона буде тричі проклята, і якщо хтось має в ній загинути, то краще — я, а Сергійко нехай живе... І ти щоб жив. І всі такі діти, як ти і мій Сергійко. Бо хіба ж це справедливо? Тільки-тільки очі почали на світ дивитись, а смерть приходить і закриває їх навіки! Справедливо, Валерику?..
Богомолов гаряче дихає, на скронях і неголених щоках проступають плямами густі рум'янці.
— Нікому не треба помирати,— суворо каже Валерик.— Ні вам, ні Сергійкові... Хай Гітлер здихає з усіх своїм кодлом!..
— Він-то здохне, це — факт, але скільки ж і нашого люду виляже!.. Ну, нічого, жодна краплина нашої крові не минеться йому марно!..
В землянці зависає тяжка мовчанка. Валерик нагадує:
— Та що ж писати далі?
— Ага,— спохватився Богомолов,— пиши...
І він знову диктує сумним голосом. Розпитує дружину та сина, як живуть, передає поклони родичам і знайомим. Нехитрий лист, але весь зітканий з тривог і печалі.
А про себе — лише кілька слів:
— Воюю... жизий-здоровий... тільки дряпнуло трохи праву руку, тому й не пишу оце сам, а сиджу та диктую, а записує мій фронтовий друг...
Неправду сказав про себе Богомолов, не дряпнуло його, а цілий шмат тіла вирвало з руки. Але не хоче засмучувати своїх рідних. Не хоче!.. А в самого в очах така туга, що аж через край хлюпає. Бо він же знає, що й листа цього пише про всяк випадок. Звертається до дружини й до сина як до живих, а сам, певне, думає, що їх уже й на світі немає. Пише на стару домашню адресу, а може, той будинок давно вже розтрощила ворожа бомба! Повідомляє, що воює, але й словом не заїкнувся про те, що перебуває біля самого Севастополя, де вдень і вночі земля горить під ногами.
Валерик почуває жаль до цього дужого і мужнього чоловіка. Йому хочеться чим-небудь втішити його, але не знаходить слів... Та й незручно якось втішати старшого...
Хлопець несе лист-трикутничок, щоб передати з попутною машиною до порту, на корабель, який повезе його на Велику землю, а сам все думає про Богомолова...
Та й не тільки про нього. І навіть уже не про нього, а про інше, що, правда, все-таки з ним зв'язане...
І сам не збагне до пуття Валерик, коли в нього те бажання народилося. Зринуло якось несподівано і тепер не дає спокою. І чому воно народилося? Звідки взялося?..
Та звідки ж?.. Мабуть, від комісара Єхлакова. Бо це ж він сказав, що ворога треба бити і кулею, і словом! А може,— від учителя в Чоргуні... Чи від школи, від прочитаних книжок? Важко сказати. Але Валерикові хочеться й самому щось написати...
Ні, не «щось». Він добре знає, що саме йому хочеться писати. Він напише, щоб не піддавалися ні страхові, ні смуткові, бо смуток, як і страх, паралізує людину. Він закличе своїх друзів бути до кінця стійкими, не боятися навіть смерті, якщо вона потрібна для перемоги.
А може, Єхлаков, Даурова, Журавльов та інші тільки поглузують з нього? Скажуть: «Дивись, який письменник знайшовся! Ще по-справжньому й пороху не понюхав, а вже нас учить!..»
Але ні, ось же Богомолов бач як щиро розмовляв з ним, всю душу свою розкрив. І, мабуть же, йому від цього хоч трохи легше стало. Не глузував він, а говорив, як з рівним. Інші теж не глузуватимуть...
От візьме Валерик і напише таку листівку, щоб усім на серці легше стало. І ще й вірш складе!
Вірші йому складати неважко. Вони самі так і зринають у думці. Отак приляже в хвилини затишшя між боями і ду-має-думає. Наче ж просто так думає, а воно віршем виходить...
А тільки як же назвати свою листівку? Це ж не просто — лист у конверті, а як газета, наче щ стіннівка, що він у школі випускав. Тільки там, у школі, її справді на стіну вивішували, а тут вона по руках ходитиме. Прочитає один і іншому передасть. Окопна газета.
То навіщо ж тут довго думати? Хай так і зветься — «Окопна газета». А ще краще — «Окопна правда».
Воно нібито трохи й не те... Уже ж в і «Правда», і «Комсо-мольская правда», і «Пионерская»... Ну й що ж? У тих газетах про все пишеться і про всі фронти, а він у своїй писатиме тільки про свій Севастопольський фронт, для своїх друзів, що воюють з ним разом в одних окопах!..
Валерик наддає ходи. Йому хочеться вже зараз сісти і писати, писати...

* * *
Хоч і настав нібито якийсь перепочинок, хоч і немає щоденних атак та контратак, але неспокійно живе сім'я оборонців міста.
По всій лінії фронту день і ніч чатують захисники Севастополя, вглядаються в розташування ворога, помічають кожен його рух.
Німці час від часу стріляють то з гармат, то з мінометів, а то й з автоматів строчать куди попало. В небі увесь час висять ворожі літаки. Іноді то бувають розвідники. Покрутяться, покрутяться у височині — та й зникають. Бомбардувальники здебільшого несуть свій смертоносний вантаж на Севастополь. Штурмовики зненацька нападають на наші колони, що пересуваються з місця на місце, ганяються за автомашинами і навіть за окремими бійцями, що, маскуючись зеленим гіллям, перебігають від висоти до висоти.
Але Валерик уже давно звик і до стрілянини, і до літаків. Коли від літака відривається бомба і летить на землю, виючи так, що недосвідченого аж холодом пробирає, Валерик тільки проводжає її очима: де впаде?.. І знаходить собі найбезпечніше місце.
А зараз він сидить, схилившись над аркушиком паперу, і малює прапорець з серпом та молотом навхрест. Біля прапорця п'ятикутну зірочку. А нижче виводить великими літерами:
«ОКОПНА ПРАВДА № 1»
Потім довго думає, не наважуючись написати перші слова, йому аж на місці не сидиться, аж дихання перехоплює.
Але зібрався з думками, опанував себе, і вже на папір лягає рядок за рядком:
«МАТРОСИ І СОЛДАТИ!
Наші люті вороги — фашисти дійшли майже до Севастополя. Це їм вдалося, бо в них тисячі танків, літаків і багато всякої іншої зброї.
Але ми тут стоїмо, щоб не пропустити гітлерівців у Севастополь. Нас поставили Батьківщина і Комуністична партія. У нас мало зброї. Ми відірвані від Великої землі. Але все одно переможемо ворога, бо захищаємо свою рідну землю!
Нам важко. Багато хто з нас не знає, де його рідні і чи живі вони. Але хто нас розлучив з нашими сім'ями та відірвав від наших мирних осель? Фашисти! Вони вдерлися на нашу землю і змусили нас воювати. Тому не думайте про те, що важко, а бийте ворога ще з більшою люттю та ненавистю!
То нічого, що фашисти стоять під Севастополем, що так по-звірячому бомблять місто і вбивають людей. Всіх нас не вб'ють! Наша сила невимірна! Ми піднімемось і розіб'ємо фашистську силу, хоч вона й закована в броню! У нас міцніша броня. Наша броня — це ми самі!..
Не падати духом! Забути про труднощі! Бити ворога нещадно! Не шкодувати себе заради Батьківщини! Ось що нам треба робити, щоб перемогти ворогів. А перемогти нам обов'язково треба. Цього від нас чекає наш радянський народ.
І ми переможемо!

Хоч нам дуже тяжко,
бо крута дорога.
Сила в нас сталева,
з нами перемога!
Валерик «поет (Вовк)»


Закінчивши, Валерик глибоко зітхнув. Витер з лоба росинки поту і заходився переписувати вже готовий текст на новий аркуш,
Так він переписав свою «Окопну правду» кілька разів. І на кожному примірнику — п'ятикутна зірка та прапорець з серпом і молотом.
Нарешті, роботу закінчено. Аж рука заболіла. Але Валерик дуже задоволений. Потягся так, що кісточки хруснули, звівся на ноги, пішов до найближчої землянки, в якій жив лікар-узбек капітан Мамедов. Велика землянка Мамедова була не тільки житлом, а й санітарним пунктом. Тут робили перев'язки, нескладні, а часом і складні операції, звідси ж тяжкопоранених відправляли в бухту на кораблі.
В землянці, окрім Мамедова, було кілька бійців, серед них і сержант Богомолов. Одні сиділи навпочіпки, інші стояли, обіпершись плечима об стіни. Перев'язки робили дві сестри, дуже схожі одна на одну в своїх білих халатах і косинках.
Трохи ніяковіючи, Валерик поклав аркушик на стіл:
— Читайте нову газету... «Окопна правда»...
— Що за нова газета? — озвався заклопотаним голосом Мамедов, оглядаючи тим часом пораненого бійця.
— Зовсім нова...— не знав, як пояснити, Валерик.
А щоб не пояснювати, він вирішив не затримуватися в землянці, а шмигнув за двері і побіг далі розносити свою газету. Мамедов невдоволено сказав йому вслід:
— Тут ще дітей не вистачало!.. І чому його не відправили в тил?
— Такого не відправиш! — з гордістю за Валерика промовив Богомолов.— Сам комісар відводив його в школу, так повернувся. Побачили б ви його в бою, товаришу капітан, то не питали б так... Нічого не боїться!..
— Що це за «поет Вовк» у нас об'явився? — озвався один боєць, розглядаючи аркуш, залишений Валериком.
— Та це ж він і є,— посміхнувся Богомолов.— Прізвище в нього таке — Волков, звідси й Вовк... Ану, дай, що він пише в своїй «Окопній правді»?
І Богомолов почав читати вголос.
У землянці стало тихо. Мовчки пораючись біля пораненого, слухав Мамедов. Мовчки робили перев'язки сестри. Затихли й поранені — уважно слухали...
Здається ж, прості, відомі слова написав на пожмаканому папірці Валерик, а кожного тут вони схвилювали. Жвавішали, оживали очі в людей, стискувалися губи в суворому мовчанні, твердішали обличчя, наливались рішучістю і внутрішньою силою. Кожен був ніби сам з собою в ці хвилини читання, але коли погляди випадково схрещувались, то в них була німа й сувора розмова, в них був крик, що шукав собі виходу, дії...
— І оце так пише отой... хлопчик? — аж не повірив Мамедов.
— Той хлопчик уже стільки пережив за своє коротке життя, що іншому й на довгий вік вистачить,— сказав Богомолов.— Поговоріть з ним, він вам розкаже... Але не дуже й розкаже, бо мовчазний трохи... Сяде й мовчить, все щось думає... Може, й про цю газету.
— Да, такого, мабуть, справді не можна відправляти в тил...— задумливо, ніби сам до себе, промовив Мамедов.

ТРЕТІЙ НАСТУП
Пісня линула з сусіднього окопу.
Народилася вона якось непомітно, ніби випрялася з променів гарячого сонця, як тонка шовкова нитка, й попливла, поснувалася над сухим степом, над кам'янистою жовтою землею, будячи сонні трави і розворушуючи людські душі.
Валерик і не втямив, коли саме впіймав ту пісню у свою свідомість, але, вже впіймавши, занімів, нагострив слух і увагу, щоб не пропустити жодної нотки.
Йому хотілося розібрати й слова, але намагання його були марні, жодного слова він не міг зрозуміти, бо Іліта Даурова співала осетинською мовою.
Він ще ніколи досі не чув, щоб вона співала. Але тепер, почувши, нітрішки не здивувався, бо коли вона навіть просто щось говорила, то й тоді голос її так і просився в пісню. Він був м'який і теплий, а вимова в неї лагідна й співуча.
Спершу Валерик сидів не рухаючись, тільки слухав. Але йому мало було самої мелодії, хотілося знати, про що ж співає Іліта Даурова, і він пішов до її окопу, наче та пісня потягла його тими невидимими, випряденими з сонячних променів нитками.
Іліта не переставала співати, коли Валерик підійшов і сів поблизу неї. Вона тільки всміхнулася йому чорними, дуже виразними очима, ніби заохотила: сиди слухай...
Валерик не відривав од неї погляду. Вираз його обличчя здивував Даурову. їй здалося, що він розуміє зміст пісні. Вона змовкла й запитала:
— Вовчику, ти знаєш осетинську мову? Він покрутив головою:
— Ні, не знаю.
— Але мені здалось, що ти зрозумів, що я співаю. Тепер уже він кивнув головою ствердно:
— Так, зрозумів... Мені здається, що це — воєнна пісня. Перекажіть мені її по-нашому.
— Спробую...
Іліта Даурова взялась переказувати, але почувала, що в неї не вистачає російських слів, щоб точно висловити те, що співалось осетинською мовою, і пісня наче блідла, затуманювалась, ставала не такою змістовною, не такою значущою в її переказі.
Дівчина аж ніби розсердилась на саму себе, на своє безсилля і махнула рукою:
— Ат... Не те виходить... Погано виходить!..
— Зовсім не погано, а добре! — захопився Валерик. По його темно-карих очах, які раптом запалали живим полиском, було видно, що його заполонила якась нова й цікава думка.
Іліта тільки встигла переказати пісню, як фашисти знову розпочали артилерійську пальбу. Валерик заховав списаний аркуш у кишеню, побіг до свого окопу.
Цього разу гітлерівці особливо жорстоко обстрілювали одночасно і лінію оборони, і Севастополь. Вони, звісно, знали, що жителів у місті вже майже немає, але, мабуть, вирішили розтерзати його дощенту, зрівняти з землею.
Жиділову передали з штабу, що німці ввели в дію дві 24-дюй-мові мортири, в яких кожен снаряд важив понад дві тонни.
Але й цього фашистам здалося замало. Після артилерійського обстрілу вони пустили ще й авіацію. Раніше ворожі літаки літали на Севастополь десятками, тепер вони сунули туди сотнями. Здавалось, що то не літаки, а чорна галич застилає небо.
Полковник Жиділов і комісар Єхлаков то вдвох, то поодинці з'являлись на всіх ділянках своєї оборони. Обох їх важко було впізнати. Схудли, почорніли. Але трималися твердо, упевнено.
Жиділов здебільшого мовчазний — більше слухає і коротко наказує. Запалі й засмаглі щоки крупного мужнього обличчя завжди ретельно поголені. Над густими вольовими бровами — глибокі зморшки, які вже ніколи не розгладяться. Рідко можна побачити усмішку на його обличчі, але коли вже усміхнеться, то це для бійців — як нагорода. Така в нього хороша усмішка з хитринкою в раптом потеплілих очах. Бувало, він підходив до землянки непомітно. Стане трохи осторонь, слухає, як співають фронтових пісень, що швидко ставали популярними та улюбленими. Послухає й піде, щоб не заважати.
Єхлаков, навпаки, завжди балакучий і навіть часом по-хлоп'ячому пустотливий. Він міг підсісти до матроського котелка з кашею і розповісти свіжий анекдот, жваво працюючи ложкою, яку завжди, ніби рядовий боєць, носив за халявою своїх рудих від пилюги, побитих чобіт. А то мимохідь запитає:
— Ну що, хлопці, весела музика?
Це він — про ворожий артилерійський обстріл.
— Нічого, ми йому теж не сумної граємо! — відповідав котрийсь із присутніх.
І тут, коли була змога, починали згадувати, як раптовим наскоком захопили ворожого кулемета, як знищили гармату, як збили ворожого літака...
Було про що розповідати. Гітлерівцям дорого коштували оті авіаційні нальоти, артилерійські обстріли та атаки!
Прийшов комісар і на ту ділянку оборони, де був Валерик.
— Ага, ти мені й потрібний,— звернувся він до хлопця роблено-суворим голосом.— Що ж це ти, брат, без мого дозволу тут газету випускаєш?
— А хіба не можна? — наївно спитав Валерик.
Єхлаков знизав плечима:
— Гм... не можна... Хто ж тобі каже, що не можна робити добре діло? Можна! А тільки — граматичні помилки не до лиця такому хлопцеві, як ти, учневі четвертого класу, та ще й поетові!..
Валерик густо почервонів, хотів щось сказати на своє виправдання, але Іліта Даурова виручила його з біди:
— Нам, Миколо Євдокимовичу, немає часу ті граматичні помилки бачити, якщо вони й трапляються... А Валерикова газета для нас — як свіжа вода з джерела.
— Які помилки, товаришу комісар? —втрутився й Ібрагім Ібрагімов. Він витяг із-за пазухи фланелевої сорочки складений учетверо аркушик чергового номера «Окопної правди», розгорнув.— Які помилки, питаю? — знову звернувся він до комісара і почав вичитувати: — «Серця севастопольців палають одним бажанням — знищити ворога! І ми не пошкодуємо сил, а якщо треба буде, то й життя!..» Правильно написано? Правильно! Ніяких помилок тут немає, товаришу комісар!..
Єхлаков усміхнувся, кивнув головою на знак згоди:
— Тут справді помилок немає. Це що, вже нова газета? Ану, дай, дай...
Він взяв до рук аркуш:
— Ого, вже п'ятий номер! Молодчина, Валерик. І знову вірші? Прочитаємо...
І голосно, для всіх присутніх, продекламував:

Ми не заздримо тим,
хто не знає відваги в бою!
Нашим ділом святим
є — стояти за землю свою!
Автомати у руки.
і — вперед, як суворовці йшли!
Щоб фашистськії круки
свою смерть на землі цій знайшли!


— Так ти ж — справжній поет! — вигукнув Єхлаков, дивлячись на хлопця якимсь нібито недовірливим, але й захопленим поглядом.
— Це не мій вірш,— пояснив Валерик, знову червоніючи і ніяково посміхаючись.— Його Діка співала по-осетинськи і мені переказала. А я тільки підправив трохи...
— Виходить, колективна творчість? Це — добре! — похвалив комісар.— Разом ворога б'єте, разом пісні та вірші складаєте — просто чудово!..
І раптом обличчя його посмутніло, і він промовив журливо та замріяно:
— Вчитись би тобі, Вовчику-поете, а не лежати в окопах під кулями та снарядами...
— А він і вчиться,— знову заступилася за Балерина Дауро-ва.— У нього й книжки є. Про Павку Корчагіна, про Павлика Морозова і ще всякі... Він їх читає, як тихо...
— Та ну! — здивувався комісар.— Де ж ти їх узяв?
— А он в тих хатах знайшов,— Балерин кивнув головою через плече.
Всі глянули туди, куди він показав. На схилі гори до лісу тулилося кілька халуп. Всі знали, що там уже ніхто не живе, господарі, може, евакуювалися, а може, перекочували в штольні, як тут пролягла лінія оборони, але халупки стояли ніким не захоплені — ні фашистами, ні нашими, бо вони прострілювалися з усіх боків.
— Ти що ж, буваєш там?
— Буваю... Але ви, товаришу комісар, за мене не бійтесь. Я нишком, як вуж, в будь-яку щілину пролізу.
— Дивись мені, вуж,— попередив Єхлаков.— Накриють тебе там німці, не подивляться, що малий.
— Так то ж, як накриють! — блиснув зубами Балерик.— Я...
Він ще хотів щось сказати, але в цю мить у розташуванні німців гримнули гармати і недалеко від окопів вибухнув снаряд, здійнявши високо в небо чорний стовп землі, каміння, осколків і пилюки. Мимоволі всі пригнулися до землі.
— Схоже, що нас набачив, гад,— сказав артилерист Іван Петруненко.— Я, буває, по них теж як лупону несподівано. Часом і накриєш з першого снаряда... Сидять фрици, на губній гармошці цигикають, а тут — р-раз! — і пиши фрау Марті, що твій доблесний Фріц загнувся смертю хоробрих...
Але цього разу Петруненко помилився. Не спеціально їм призначався той снаряд. Чорні фонтани вибухів здійнялися вгору в різних місцях. Фашисти одночасно ударили по всій лінії оборони.
— До бою! — пролунала команда і покотилася над окопами.— До бою!.. До бою!..
Де хто не був, що не робив, миттю все полишив і стрімголов пустився на своє бойове місце. На вогонь ворога одразу ж треба було відповісти вогнем.
Валерик, пригинаючись до землі, побіг за Іваном Петрунен-ком. Якось так сталося, що він влився в бойову обслугу цього лагідного в житті і лютого в бою артилериста і, коли гармата стріляла, подавав снаряди. До Валерика звикли. Тим більше, що був він швидкий, моторний і з своїми обов'язками справлявся добре. Не встигне гармата зробити постріл, як уже в руках у піднощика Валерія Волкова — новий снаряд.
Зблисків у ворожому таборі було так багато, що Петруненко спершу навіть трохи розгубився — по якому з них бити?.. Та це була лише мить. Досвідчений артилерист, він швидко навів свою гіірмату на ціль, і вона ожила.
Над рудою й сухою землею поплив чорний дим, перемішаний
з густою пилюкою. Вибухи і постріли заглушували, але все ж Валерик почув торжествуючий Петруненків голос:
— Є одна!.. Накрили!..
І він швидко переставив приціл.
Час минав, але артилерійська дуель не припинялася. Уже майже нічого навколо не можна було розгледіти. Дим і пилюка відгородили сонце від землі, і його червоне мертве кружало було видно мов крізь закіптявлене скло. Падали вбиті й поранені.
Мимо Валерика проповз поранений солдат. Йому треба було б допомогти, але не можна лишати гармату й на мить.
«Хтось інший допоможе»,— подумав хлопець. До того ж він добре знав, що й сам поранений не погодився б скористатися допомогою бійця, який залишив гармату в хвилини бою.
І Валерик одразу ж забув про солдата. Всі його думки знову зосередилися на одному: швидше і влучніше стріляти, більше знищити ворогів!..
Настав час, коли артилерійська дуель почала стихати, як поволі затихає громовиця в чорному захмареному небі.
А згодом стало й зовсім тихо.
Валерик випростався, оглянувся навколо себе майже безтямними, засліпленими спалахами та люттю очима. На його сірому обличчі лежав такий вираз, ніби він не розумів, де перебуває і що взагалі діється на світі.
Тремтячи всім тілом від збудження, яке ще не згасло, чи від перевтоми, він сів на землю, кинув погляд на Івана Петруненка, на інших гармашів і... засміявся.
Це не був той звичайний людський сміх, яким виявляється радість чи вдоволення. Це була гримаса сміху, яка лягла на обличчя незалежно від його волі, тому лягла, що всередині в нього щось клекотіло, бурунилось нестримною хвилею торжества: «А ми все-таки живі... Живі!.. І ще стрілятимемо, і ще битимемо ворогів! Бо ми — живі!..» Піт стікав брудними цівочками по щоках, по шиї, по грудях, лоскотав і повертав Валерика до реального сприйняття світу. Він провів рукою по обличчю і цим рухом ніби зітер рештки того затуманеного буйно-торжествуючого почуття, що клекотіло в ньому, спитав, дивлячись на Петруненка:
— Все?..
— Тепер уже не скоро обізвуться,— прохрипів гармаш, теж витираючи рясний і брудний піт з обличчя.— Скуштували морського вогника!.. Біжи, Вовчику, на КП, ти серед нас найшвидший... Скажи, що всі живі-здорові, чого й їм бажаємо, і готові хоч зараз до нового бою.
І не стримався, щоб не похвалити хлопця:
— Ох, і молодчина ж ти!.. Вважай, що медаль «За відвагу» уже в тебе на грудях. Мені вчеплять, свою тобі віддам.
Але не пробіг Валерик і півдороги, як почув важкий потужний гуркіт, що з кожною секундою наростав. Навіть і не гуркіт, а рев, від якого дрижало повітря. Він зрозумів, що то летять ворожі літаки, їхній звук він легко відрізняв від звуку своїх. Але скільки їх і куди летять? Цього визначити не міг, бо над землею ще висіла непроглядна хмара диму й куряви. День був схожий на вечір. І Валерик міг би подумати, що це справді вечір, коли б не сонце, яке висіло вгорі мертвим і холодним червоним диском.
В наступну мить він почув виття бомб. Мабуть, їх було кинуто одразу дуже багато, а може, всі вони летять просто на нього, бо ще ніколи те виття не краяло так душу, ще ніколи так не всвердлювалося в мозок. Він стрибнув у найближчий окопчик і притиснувся спиною до землі, намагаючись все-таки розгледіти бомби.
Гримнули вибухи. Злилися в один протяжний гуркіт. І захиталася земля...
Майже підсвідомо він зрозумів, що земля всією своєю масою валиться на нього і ось зараз засипле зовсім, з головою, навічно...
Але дивно: голова чомусь лишається зверху. Тіло — придавлене, закопане, скуте, а голова — вільна. У всякому разі, є чим дихати.
Валерик не знепритомнів, але й не повною свідомістю сприймав те, що діялось навколо.
Літаки з'являлися в небі ешелонами. Не встигав звільнитися від свого смертоносного вантажу один ешелон, як прилітав інший з новим запасом бомб. Вибухи шматували землю, знищували укріплення, вбивали, калічили, присипали ще живих людей.
А Валерик лежав, придавлений землею та камінням, приглушений, засліплений, з закривавленим обличчям.
Зненацька стало тихо.
Але знову ж ненадовго. Валерикові здалося, що він чує людські голоси і що долинають вони з самої глибини землі. А може, ті голоси народжувалися тільки в його запаленому, притупленому вибухами мозку.
Ледь ворухнувши головою, він прислухався.
Ні, таки справді то — людський гамір, крики. І серед криків — постріли, брязкіт зброї.
«Це німці пішли в атаку,— подумав Валерик.— Але чи лишилося в нас кому зустріти їх?.. Може, вже немає серед живих ні Івана Петруненка, ні Аркадія Журавльова, ні Ібрагімова, ні Даурової, ні комісара Єхлакова?.. І німці ось зараз будуть тут, затопчуть і його ногами і посунуть без будь-якої перешкоди на Севастополь!..»
До Валерика повернулася цілковита свідомість. Тепер він усе чув, розумів, оцінював, але безсилий був зарадити самому собі, вивільнитися з-під землі, якою його придавило. Він застогнав голосно від тягаря, що лежав на ньому, від власної безпорадності. Спробував поворушити плечима, щоб витягти хоч одну руку. Але марно.
Коли б хто нагодився та допоміг!
Але нікого немає й близько. Всі там, на передовій, де лунає людське ревище, де брязкає, викрешуючи іскри, зброя...
Часом йому здавалося, що бій наближається, і тоді він у відчаї мотав головою, скрипів зубами, смикався усім тілом, стогнав протяжно. Лице його змокріло від гарячого поту. Боліла щока. Видно, її розрізало осколком чи гострим камінцем. Але то — дрібниця...
Та  ось  нарешті  йому  пощастило  висмикнути   праву  руку.
Тепер — швидше, швидше. Не втрачати жодної секунди!.. Валерик горне долонею землю, скидає з себе каміння. Дедалі легше стає дихати, і він жадібно хапає насичене гаром та густою пилюкою повітря...
Уже й друга рука звільнена. Гарячково працює обома. Як легко дихати!.. Як гарно жити, знати, що ти знову можеш рухатись, бігти, стати поруч з своїми друзями до бою.
Валерик побіг.
Та не зробив він і кількох кроків, як знову впав, спіткнувшись об мертве тіло. Це був моряк. Він лежав на лівому боці, одна рука його заломлена за спину, ніби він ще намагається обіпертися на неї й звестися на ноги, а друга, з затиснутим у задубілих пальцях автоматом, простягнута вперед. Очі відкриті, і в них застигли біль та докір.
Потрібний був якийсь час, щоб Валерик отямився. Він зняв з голови моряка туго натягнуту безкозирку й накрив йому нею лице. Витяг із захололих пальців автомат, відчепив запасний заряджений диск і знову пішов туди, де, за його припущенням, точився бій.
По дорозі йому ще попадались мертві. Він нахилявся над ними, щоб забрати патрони чи диски. «Ці кулі — ваша незавершена помста,— думав він.— Ви вже не зможете, то я за вас...»
Тим часом зрозумів, що той бій, який він чув раніше, уже затих, і тепер лунають тільки окремі постріли. Він навіть зупинився, роздумуючи, куди йти?..
Та раптом почув знайомий голос:
— Вовчику! Сюди, до мене!..
Голос належав Аркадію Журавльову. Моряк висунувся до пояса з окопчика, навколо якого лежала розворушена свіжа земля, і махав Валерикові рукою.
Дим потроху розвіювався, щезав, як туман. Валерик побачив довгий ланцюг кривулястих нерівних окопів, у яких працювали бійці — копали, встановлювали кулемети і міномети, накладали гірки з каміння, втикали гілочки дерев для маскування.
Він поволі підійшов до Журавльова, здивовано запитав:
— Чого це ми тут?.. Адже висоту тримали.
Губи Журавльова зламалися в невеселій посмішці:
— Тримали, та не втримали... Відійшли, як пишуть у газетах, на нові оборонні рубежі... А ти де був?
— Як же це так, відійшли? — все ще не вірив Валерик.
— Як? Дуже просто: одні ногами, другі — ногами й руками, а треті — на череві,— сердито пожартував Журавльов.— Бери лопату та окопуйся.
Журавльов кілька разів кинув землю, але, бачачи, що Валерик не рухається, приголомшений такою звісткою, відставив лопату, тяжко зітхнув:
— Да-а-а, діла наші невеселі.
І раптом знову схопив лопату і з усього розмаху рубонув нею землю.
— А тільки не взяти їм Севастополя!.. У власній крові втопляться, а не візьмуть!.. Ні, ти тільки зрозумій... Ех!..— і не сказав того, що хотів.
Низько, майже над окопами, несподівано проревів літак. Він не кинув бомб і не прострочив з кулемета, а сипонув листівки. Гойдаючись у повітрі, мов сухе листя, вони осіли на землю. Кілька листівок упало біля Журавльова та Балерина. Аркадій підняв одну:
— Подивимось, що нам Гітлер пише...— і почав читати: — «Севастопольці! Ви мужньо б'єтеся, але вас уже майже не лишилося, а'ми щодня одержуємо нові підкріплення. Тому даремно ви проливаєте кров, даремно вмираєте. Німецьке командування пропонує вам скласти зброю і за це збереже вам життя...»
Далі Журавльов не читав. Обличчя його потемніло й пересмикнулося. Він гостро блиснув лютими очима:
— Чуєш, чого захотів, гад?.. Чуєш?..
— Чую...
— Каже: «даремно»! Ні, не даремно! Ми вас тут стільки перемелемо, що вся ваша гадюча Німеччина кривавими слізьми плакатиме... Подумати тільки: він нам пропонує скласти зброю! Ах, паскуда!..— скреготав зубами Журавльов.— Та ти раніше подумай, як своє власне життя зберегти. Ще на колінах плазуватимеш та пощади проситимеш, не помилую!.. За все оце... за наругу над нашою землею, за всіх убитих і покалічених — не помилую!..
Він пошматував листівку, а потім ще й розрубав її лопатою.
— Я теж їм не прощу, Аркадію,— промовив Валерик.— Ніколи!.. Нізащо!..
Почувся цокіт коліс, зафоркала коняка,— під'їхала польова кухня. Кухар, молоденький білявий солдат у новій і чистій формі, хлоп'ячим голосом вигукнув:
— Обід!.. Швидше підходьте,"одержуйте, бо ніколи.
Солдати і матроси обступили кухню,  підставляючи котелки, алюмінієві миски і навіть каски, в кого не було нічого іншого. Кухар щедро насипав кожному великою чумичкою гречану кашу, заправлену м'ясними консервами, і давав по невеличкому шматочкові чорного сухого хліба.
— Каші можна й добавки,— пояснив він,— а хліб оце весь і то — вчорашній. Сьогодні на Лабораторному шосе німці будку з хлібом розбомбили... Не доїхала.
— Вистачить і цього,— похмуро озвався високий, худий, широколиций солдат у низько насунутій на очі касці.— У нас у животі давно кишки позросталися... То не дуже й їжа в горло лізе.
Однак усі їли швидко, майже не пережовуючи, та позирали то в небо, то в бік німецьких окопів. Кожен квапився до свого окопу.
У Валерика ні котелка, ні ложки не було, він і сам уже не пригадує, коли й де їх подів, тому стояв і тільки дивився, як їдять інші.
Аркадій Журавльов зненацька глянув на нього:
— А ти ж чого стоїш, як засватана дівка?
— Нема з чого їсти,— показав Валерик руки з розчепіреними пальцями.
— Чи й не біда! Підсідай до мого котелка. Не поб'ємося... Хлопці, в кого вже ложка звільнилася?
Одразу ж кілька чоловік простягли свої ложки:
— Бери.
Валерик взяв у широколицого бійця і почав їсти з одного котелка з Журавльовим. Каша була пахуча й смачна. Проковтнувши кілька ложок, Валерик відчув справжній голод. Журавльов подивився, як його напарник, обпікаючи губи, жадібно глитає кашу, пішов з котелком до кухаря:
— Ану, підсип ще цього варива, та побільше.
Але, повертаючись від кухні з повним котелком, раптом зупинився, звів обличчя догори і скрушно сказав:
— І поїсти не дає, гадюка!.. Знову летить...
І, поставивши котелок на землю, побіг до свого окопу.
Побігли всі. Валерик, забувши про кашу, теж вкляк у землю біля Журавльова. А поряд з Валериком примостився молоденький білявий кухар. На видному місці лишилася тільки кухня з конем.
— Ти ж хоч коня відведи звідси! — гукнув високий широколиций солдат.— Демаскує ж!..
Кухар схопився, стрибнув на передок кухні, смикнув віжки, і вона заторохтіла по камінню, спускаючись трохи вниз, в улоговину. Літак був уже зовсім близько. Він кинув одну бомбу і одразу ж другу. Вибухи стрясли повітря.
А коли підняті вгору смерчі осіли, то ніхто не побачив ні коня з кухнею, ні білявого кухаря.
Широколиций солдат, кліпаючи очима, з стогоном промовив:
— Та це ж я його на смерть послав!.. Хлопці!.. Ну, як це я?.. Але голос його потонув у нових вибухах, і над землею знову стало темно...
Почавши третій наступ на Севастополь, гітлерівці ввели в дію всю свою авіацію, артилерію і все, що мали на цій ділянці фронту. Протягом лише одного дня 17 червня вони скинули на передній край севастопольської оборони близько десяти тисяч авіабомб. Після кожного такого бомбардування та артилерійського обстрілу знову й знову кидалися в атаку.
Але тільки ціною величезних жертв їм пощастило в окремих місцях просунутися трохи вперед. Змушена була відійти й частина, в якій воював Валерик. Вона опинилася на крутому схилі Ушакової балки, біля невеличкого одноповерхового приміщення школи, яке було вже зруйноване.

«ТУТ КОЖЕН КАМІНЬ СТРІЛЯЄ!..»
Млосна, нездоланна втома валила з ніг. Та й не дивно: протягом усієї ночі Валерик не склепив очей. У голові ще гули вибухи, у вухах вчувалися крики, а перед очима спалахували вогні пострілів.
Отепер би лягти й поринути в цілковиту тишу. Щоб нічого не чути — ні отих поодиноких пострілів та коротких кулеметних черг, ні людських голосів, ні навіть шерхоту трав.
І поспати б хоч трохи. Небагато — п'ять, десять хвилин — і досить. Але так міцно, щоб сам себе не пам'ятав.
Валерик приліг на землю.
Був той час, коли ніч ще володарює, але вже підкрадається світанок. Він ще не наблизився, не прийшов, та в чомусь уже вчувається, вгадується. Може, то щось змінилося у барвах неба. Може, по-іншому, втомлено замиготіли зорі. Може, прокинувся і зашепотів до сухих трав свіжий вітерець. Щось невловиме наближує світанок... І стільки було таємничого, загадкового в цьому народженні дня, що Валерик забув і про сон, та й занімів, затих у дивовижному заціпенінні, чутливою, завороженою душею вбираючи в себе чарівне перетворення природи... І ось саме в цю благодатну мить тишу нагло розпанахав постріл.
Там, у лігві ворогів, гострим гадючим язиком вирвалося з жерла гармати полум'я, повітря пронизав, прошив снаряд і вибухнув недалеко від того місця, де сидів Валерик.
Цей постріл ніби став сигналом.
Враз озвалися ще гармати, і вибухи снарядів заглушили, засліпили, придавили до землі все живе. Світанок, що вже надходив на зміну ночі, злякано шарахнувся, заховався, і знову стало темно, аж чорно.
Нічого не видно. Тільки гухкає й гухкає навколо. Брудним шматтям звисає важкий дим, а невидиме небо схлипує в тяжкій тузі...
Так тривало довго.
А коли, нарешті, громовиця вщухла, сталося несподіване. За кілька десятків кроків від свого окопу Валерик побачив фашистських солдат. Ранок таки переміг ніч, і ворогів було дуже добре видно. Вони в сіро-зелених мундирах з блискучими ґудзиками, у чоботях з низенькими халявами, у квадратних сірих касках, з-під яких видніється тільки нижня частина обличчя.
Виявилось, що цього разу гітлерівці вдалися до хитрощів. Поки била артилерія, вони непомітно заповзли в канави і рівчаки і майже впритул наблизилися до оборонців міста.
їх було багато. І йшли вони не рядами, як завжди, а сунули навалою, котилися безладною юрбою, маючи намір переважаючою кількістю прорвати лінію оборони й розчистити собі шлях на Севастополь. Вони горлали щось войовниче, широко роззявляючи чорні роти.
Валерик інстинктивно натиснув гашетку автомата, випустив довгу чергу куль. Кілька фашистів упало, і вся юрба на якусь мить загаялась, відсахнулась назад. Але саме ота мить і потрібна була Валерикові. Він вихопив із-за пояса гранату і кинув її в саму гущу ворогів. Вибух змішався з криками і зойками поранених.
І тільки тепер крізь дим і куряву Валерик побачив, що стріляють та кидають гранати і його друзі зліва та справа.
Зненацька майже поряд з ним над окопом звелася постать матроса. Безкозирка з довгими стрічками. Смугастий тільник. В одній руці автомат, в другій — граната...
Валерик у першу мить навіть не зрозумів, хто це — такою неприродно  високою  й  могутньою  видалася  йому  та  постать.
Але зараз же впізнав:   Аркадій Журавльов!.. І почув високий протяжний голос моряка:
— За мно-ою, браточки!..
На бруствері виросли ще постаті матросів, і всі вони своїм нестримним рухом уперед, могутністю і красою були схожі на Аркадія Журавльова.
Валерик миттю рвонув з себе сорочку, теж залишився в самому тільнику і кинувся за Журавльовим.
Бій був жорстокий.
Матроси і солдати всіма силами намагалися відтіснити фашистів подалі од своїх окопів, а гітлерівці просочувалися крізь ряди оборонців, ламаючи й вигинаючи ці ряди то тут, то там. Лінія оборони швидко перетворилася на поле бою. В одному місці група оборонців билася з фашистами багнетами й прикладами. В іншому — вибухали гранати. А ще в іншому — і фашисти, й наші бійці залягали і вели автоматну перестрілку.
І тоді як окремі групи ворогів ще кидалися на наші окопи, інші вже тікали або падали на коліна і здіймали руки, шукаючи в цьому порятунку від наглої смерті.
Загін фашистів, на який так несподівано й сміливо кинувся Аркадій Журавльов, повівши за собою й інших бійців, швидко був розпорошений, і рештки його почали відходити.
Валерик не бачив та й не міг бачити всієї картини бою. Він тримався Аркадія Журавльова та Ібрагімова, що бились пліч-о-пліч, мов два богатирі. У сутичці хлопця кілька разів збивали з ніг, один міцний удар дістався по голові, але не настільки сильний, щоб Валерик знепритомнів, і він знову бився поруч з своїми друзями, дивуючись, що досі лишається живий і навіть не поранений.
Коли від тебе в паніці тікає смертельний і жорстокий ворог, який тільки що повинен був тебе вбити, трудно втриматись, щоб не погнатися за ним і не розплатитись раз і назавжди. І Журавльов, Ібрагімов та Валерик в запалі бою, засліплені лютою радістю перемоги, вже не оглядалися назад, а доганяли та знищували гранатами і кулями тих, що не встигли втекти або заховатися.
Лише тоді, коли войовничий запал трохи згас, вони зрозуміли, що опинилися далі, ніж треба, від своїх окопів, що можуть бути відрізані ворогами й оточені.
— Лягай і відповзай! — крикнув Журавльов, сам він одразу ж упав на землю й заховався від ворожих куль за великий камінь.
Біля інших валунів притулилися Валерик та Ібрагімов. Мабуть, спершу гітлерівці не втямили, що зовсім близько від них лежать, замаскувавшись, троє радянських бійців. Але ось уже одна група фашистів поповзла просто на них, а друга перебіжками кинулася в обхід.
— Відходьте, я вас прикрию! — не повертаючи голови, нака зав Журавльов.— Не вистачало ще в лапи їм попасти!..
Він скотився в рівчачок, висунув дуло автомата і послав довгу чергу куль. Фашисти вклякли в землю.
— Відходь і ти! — гукнув Журавльову Валерик.— Бо відріжуть!
Аркадій теж почав відповзати. Але сталося дивне й незрозуміле: він раптом повернув убік і зник серед валунів.
— Осліп, чи що? — стурбовано запитав Ібрагімов Валерика. Звівшись на лікоть, щосили крикнув: —Куди ж тебе понесло?.. Сюди давай, ми тут!..
Але біля Ібрагімова віялом розсипалися кулі, пилюкою запорошило йому очі, і він припав щокою до землі.
Аркадій Журавльов знову вигулькнув із-за каменя.
Але що це?..
Він був не сам. Поруч з ним повз німець — без зброї, без каски, в драному й закривавленому солдатському френчі. Руки у ворожого солдата були вільні, і він підтягався на них, допомагаючи ногами.
Мабуть, фашисти помітили, що разом з радянським моряком повзе І їхній солдат, посилили вогонь по Журавльову. Але Ібрагімов і Валерик простежили, звідки стріляють, послали туди кілька автоматних черг,
А Журавльов і німецький солдат просувалися дуже повільно, може, поранений не міг швидше. Ібрагімову урвався терпець, і він уже сердито крикнув:
— Та на біса ти його тягнеш? Покинь!..
«Справді, навіщо він волочить німця за собою?» — думав і Валерик і теж уже сердився на Журавльова за те, що так необачно ризикує собою.
Та ось нарешті Аркадій Журавльов і німець опинилися майже біля Валерика та Ібрагімова. Лікті в Журавльова були закривавлені, порізані об гостре каміння, тільник розпанаханий, обличчя мокре від поту і чорне від порохового диму. З останніх сил він допомагав німцеві повзти. А той стогнав, корчився від болю, але все ж тягся за Журавльовим, і видно було, що боявся, а€и його не покинули.
І вже тоді, як усі четверо, здавалось, вийшли з-під прямого обстрілу, ворожа куля прошила Журавльову руку. Він випустив автомата, тицьнувся щокою в руду землю й процідив крізь стиснуті зуби:
— А-а, чо-орт!!..
— Аркашо, що з тобою? — злякано вигукнув Ібрагімов.
Той крик ніби підстьобнув матроса. Він підвів голову і, дивлячись на Ібрагімова та Валерика якимись винуватими очима, промовив :
— Це нічого... нічого. Я — зараз...
І справді взяв автомат здоровою рукою і боком почав повзти. Німець теж рушив за ним, в його сірих очах блищали сльози.
Уже в окопчику Ібрагімов розірвав Журавльову рукав, нашвидку туго перев'язав рану:
— Тримайся, Аркашо. Зараз ми тебе на медпункт.
— Німця не залишайте,— заворушив важким язиком Журав-льов.— Він до нас добровільно повз.
— А може, заблудився з переляку? — з ненавистю глянув на солдата Ібрагімов.— Чи розумом помішався...
Солдат щось швидко заговорив, притискаючи руку до поранених грудей, на обличчі його лежав вираз благання.
— Та вже дотягнемо твого трофея,— незадоволено пробубонів Ібрагімов.— Допоможи, Валерику...

* * *
Рана в Аракадія Журавльова виявилась нестрашною. Лікар Мамедов швидко промив її, перев'язав, ще й пожартував звично:
— До весілля заживе.
А з німецьким солдатом було гірше. Куля роздробила йому ребро, довелося робити операцію. Після операції з ним розмовляли Жиділов та Єхлаков. Він охоче розповів, що служив у 22-й піхотній дивізії, що здатися в полон надумав уже давно, бо воювати за Гітлера зовсім не хоче, назвав кількість танків і гармат, показав на карті, де які війська розташовані. Це були дуже цінні дані.
— Саме наша дивізія й прориватиме вашу лінію оборони,— розповідав він, облизуючи язиком сухі губи.— Але солдати неохоче йдуть у бій. Тут кругом смерть. У вас тут кожен камінь стріляє... Командування надіється на танки...
Полонений не збрехав. Опівдні знову почався наступ. 22-й піхотній дивізії, підтриманій  танками, вдалося  вклинитися між наші третій і четвертий сектори. Фашисти рвалися до станції Микензійові гори, щоб потім вийти до Південної бухти.
Щоб перетяти шлях гітлерівцям, посилили артилерійський вогонь. Гармати били безперервно. Але Єхлакову, як завжди, здавалося, що можна стріляти швидше й влучніше. Він бігав від гармати до гармати і вже зовсім  захриплим голосом  кричав:
— Давай, давай, орли! Підсипте їм вогника! Підсипте!..
Артилеристи майже поглухли від пострілів, не чули слів комісара, але бачили його біля себе, розуміли, чого він від них вимагає, і не давали собі й секунди спочинку.
А через якісь півгодини Єхлаков був уже на мінометній батареї.
— Чому не стріляєте? — лунав його сердитий голос.— Чи фашистів жаль?
— Фашистів нам не жаль, хай вони на живому вогні горять! — відповідали мінометники.— Але міни економимо, зовсім мало в нас їх залишилось...
Не час зараз економити!.. Ось я підскочу на спостережний пункт і вкажу вам, куди бити треба...
Але він недалеко відійшов від мінометників.
Вороги несподівано відкрили вогонь по батареї, і осколком першого ж снаряда Єхлакову роздробило ногу. Він упав, не скрикнувши, не ойкнувши. Мовчав і тоді, коли його несли в санчастину, хоч тіло його зводили корчі болю.
Після операції комісара поклали на носилки.
— Куди мене? — білими, мов папір, губами спитав він.
— На корабель... Вивеземо на Велику землю, в тиловий госпіталь,— відповів йому Жиділов.
— Невже ти мене відправиш?..— не повірив Єхлаков, він борсався, кидався на носилках.— Не смій мене відправляти, Євгене Івановичу. Не хочу евакуюватися!.. Чуєш, Женю?..— благав командира.
Жиділов узяв його за руку:
— Я розумію тебе... Я б теж не захотів... Але рана серйозна, з цим не жартують... А там ти швидше видужаєш і тоді знову повернешся в бригаду.
Єхлаков зціпив зуби, немічно заплющив очі.
І носилки з тяжко пораненим комісаром загойдалися, попливли над землею в руках двох бійців...
Валерик ще не знав, що скоїлось з Єхлаковим, з людиною, яка стала для нього другим батьком. Він навіть у думці не припускав, що комісара може поранити або вбити.
Не знали нічого й Петруненко та Журавльов, не знала й Іліта Даурова. Всі вони були певні, що комісар цілий і неушкодже-ний. Тільки що він був серед гармашів, а зараз, мабуть, на КП. А невдовзі знову з'явиться тут і загримить своїм грубувато-веселим голосом:
— Молодці, матроси! Добре б'єте фашистську нечисть. Але можна ще краще!..

«ДОРОГА  ДЕСЯТКА!..»
Поранені тяглися до бухти групами і поодинці. Хто міг, ішов самотужки. В кого не вистачало сили, того вели під руки, везли на машинах і підводах, несли на носилках.
Ніхто з поранених не був твердо переконаний, що йому пощастить сісти на корабель і дістатися до Великої землі. Тепер уже лише поодинокі судна могли прорватися до Севастополя, та й то під прикриттям ночі. А шлях до Великої землі небезпечний. Тут і міни, і ворожі підводні човни, і літаки.
І все ж поранені тяглися до бухти. У кожного жевріла надія: а може ж таки, пощастить!..
Валерик довго стояв на горбочку і мовчки, з смутком та болем в очах дивився на покалічених людей, що проходили й проїздили повз нього. Може, серед них і комісар Єхлаков?.. Побачити б його ще раз, почути б його голос. Та хіба ж упізнаєш когось отут? Всі забинтовані, зарослі — якісь однаково незнайомі...
Ось наближається хлопчина в солдатському, здається, ненабагато й старший за Валерика. Дибає однією ногою, спираючись на милиці, а друга... другої й не видно зовсім, забинтована вся.
Зупинившись, стоїть, хитається на милицях, видно, геть зовсім знесилів, і усміхається якоюсь жалісливою, безпорадною усмішкою.
— Чи далеко ще до бухти, браток?
— Я проведу,— каже Валерик.
Досі він і гадки не мав іти до бухти. У нього було інше завдання: дістати для своїх друзів води. Ось він і бідон у руці тримає. Але то нічого. Спершу допоможе пораненому бійцеві, а тоді вже й піде шукати воду.
Солдат справді був дуже молоденький, може, ще й не голився зроду-віку, бо на верхній губі і на підборідді лише жовтавий м'який пушок росте. А голос у нього басовитий, ламається, ніби шматками виривається з грудей:
— Допоможи, браток, якщо зможеш... Повік не забуду...
Тепер пораненому йти легше, Валерик підтримує його та ще й узяв собі на плечі речовий мішок. Але солдат раз у раз зупиняється і вже зовсім мокрою пілоткою витирає лице. Сорочка на ньому теж — хоч викрути. Він важко дихає, аж груди ходуном ходять, і скрипить зубами. Нарешті, зовсім немічний, він говорить:
— Не можу далі... упаду...
— А ти посидь. Спочинь трохи.
— Як сяду, то вже не встану... Краще ходімо.
І вони знову йдуть. Валерикові теж важко й незручно йти, але він радить:
— Дужче на мене спирайся, я нічого... Ззаду заторохтіла підвода. Доганяє.
Юнак з надією повертає до неї обличчя:
— Може, візьме?
І зненацька вибухає люттю:
— А не візьме — під колеса ляжу!..
На підводі поранені — одне на одному. Але все ж знаходиться краєчок і для Валерикового супутника. Він боком падає на полудрабки, стогне. Здорову ногу підігнув під себе, а забинтована стирчить убік і вгору, як дуло гармати. Однак він радий, навіть щасливий, що йому вдалося притулитись на підводі, потрапити в гурт таких, як і сам.
— Спасибі, браток...— прощається з Валериком.— Завжди пам'ятатиму про тебе.
Кінь аж горбиться, але тягне підводу далі.
Валерикові відпала потреба йти до бухти. Але він стоїть, дивиться вслід підводі, вагається: а може, таки піти? Уже ж недалеко лишилося. Он вона видніється. Власне, бухта внизу, за отими крутими берегами. А видніється море, над яким висять червонуваті від призахідного сонця шматинки хмар.
Вдень, коли немилосердно палить сонце, ті хмари пливуть у високому сивому небі, як привиди. Вони тонкі й прозорі, мов серпанок, ледь вловимі оком. Не жди від них дощу!..
А він же такий потрібний! Хоч би трохи примочив порепану землю. Може б, налив калюжки. Тоді солдати і матроси напилися б удосталь. Без їжі ще сяк-так терпиться, а от без води — хоч пропадай!..
Валерик думає про дощ і про воду, а ноги несуть його до бухти.
Ось і вона. Зупинився на крутому обриві, дивиться вниз. Від пологого берега тягнуться дерев'яні, наспіх зроблені причали. До них можуть підходити лише невеликі судна. Два катерки і зараз стоять. Але це не ті, що підуть на Велику землю. Вони тільки перевозять людей на кораблі. Та поки що жодного корабля не видно, мабуть, і не буде, аж поки не стемніє зовсім. Евакуація відбувається в суцільній темряві.
А Валерик ніби приріс ногами до одного місця. Стоїть і не може відірвати очей від сумної картини. Скільки тих людей зібралося на березі. Військові, цивільні, старі, малі... Стоять, сидять, лежать, пересуваються з місця на місце. Гомін, гамір. Той плаче, той лається... Раніше ніж дістатися сюди, вони не одну добу провели в окопах, пережили не одне бомбардування і вистояли не в одній атаці...
А он — жінки й діти. Не такі, як Валерик, він себе за дитину не вважає, а справжні діти — маленькі й безпомічні. Плачуть, просять їсти, пити — аж серце Валерикове надривається.
А як ще й фашисти налетять? Що тоді?..
І Валерик тривожним поглядом окидає небо і море.
Ні, не налетять. Вечір уже ховає береги від ворожого ока. І місяця не буде. Настали темні ночі. А там, дивись, і кораблі підійдуть, заберуть всіх оцих людей, що з'юрмилися біля моря.
Подивитися б, як це буде. Знати  б, що їх  справді заберуть.
Але йому не можна вже й хвилини затримуватись. І так багато часу згаяв. Друзям в окопах потрібна вода. Серед тих, що лишилися на передовій, теж є поранені. Вони ясдуть води.
І Валерик уже біжить степом, поспішає до крайньої хати на Корабельній стороні, або, як кажуть, «на Корабелці». Він не дуже вірить, що там є люди. Бо хто ж усидить в отій халупі на   белебні,   коли   над  тобою й   навколо   тебе   шугає   смерть?..
Він стукає в чорну диктову дощечку, вставлену у вікно замість шибок, що повилітали. Стукає, не вірячи, що хтось обізветься.
І все ж обізвалися.
Живий людський   голос.   Схоже,   що   то   шамкотить   бабуся:
— Хто там?
— Це я... з передової. Води хлопцям. Може, скажете, де взяти?
Зашаркали повільно ноги в хатині, у непроглядній темряві сіней. Двері виявилися незамкненими, тільки напівпричинени-ми. З'явилася маленька згорблена постать.
— Як же ти дізнався, що до мене треба йти? Тебе направили? Я тебе ще не знаю.
— Я так, навмання...
— А попав, куди треба. До мене багато хто тепер по воду ходить.
— У вас колодязь, бабусю? — зрадів Валерик.
— Який колодязь... Колодязь — аж там, унизу. Це далеко звідси. А воду я в діжку зливаю. Ношу та й ношу помаленьку. Для вас, для фронтовиків...
— Важко ж вам, бабусю! — поспівчував Валерик, оглядаючи її зовсім маленьку і, видно, кволу постать.
— Хто ж каже, що легко?.. А я потроху. Сяду перепочину, та  й  знову  за  відро...  Всім   важко... То  куди  тобі  наливати?
— Ось сюди, в бідон.
— Давай... Малий ти який, а теж воюєш?
— Воюю, бабусю.
— Бережи тебе, доле! — ніби проспівала стара жінка зворушливо й молитовно.— Наливай ось черпачком. Вода в мене свіжа, не застоюється.
В кутку темніла чималенька діжечка. Валерик зняв кружок, дерев'яним прадідівським корячком зачерпнув воду, почув, як вона м'яко ллється, плескає, і від цього звуку в нього покотилася по горлу суха слина. Він припав губами до корячка. Пив жадібно, солодко й досхочу. Не сказати б, що досхочу. Уже й напився, а ще пити хочеться. Але схаменувся: не заради себе прийшов. Обережно, щоб не розхлюпати жодної краплини, налив води в бідон, закрив його ретельно кришкою:
— Від усіх наших бійців спасибі вам, бабусю... То ще можна буде прийти?
— Авжеж, приходь. Не собі ж ношу.
— А ви не боїтеся тут жить? Убити ж може.
— Ти он хлопчик, а й то не боїшся. А мені, старій, який страх?..
Він ніс бідон, припадаючи на одну ногу. Йому було важко, але йшов швидко. Його підганяла радість. Ось зараз хлопці нап'ються і повеселішають, і сили у них додасться...
* * *
Права рука в Богомолова ще забинтована, але він допомагав їй лівою і загалом почуває себе добре. Зараз він лежить в окопі з автоматом на грудях, а гранати поклав біля себе. Навіть у сутінках видно, як схудло й витяглось його і без тог довгасте обличчя. Щоки запали, ніс загострився. Він облизує  язиком порепані губи.
Спершу навіть не зрозуміли, що Валерик приніс воду. Дау-рова запитала:
— Де це ти був, Вовчику?
— По воду ходив,— діловим тоном відповів Валерик.
— По яку воду?.. Куди?..
— Он туди... Хатина там... і бабуся... Воду для нас збирає.
— І приніс?..
Валерика оточили.
— Ти диви!.. Справді, вода!
— Оце так удружив!..
— І догадався ж!..
Богомолову першому налили води в котелок. Він пив її довго і жадібно, гучно ковтаючи. Передавали з рук у руки алюмінієвий кухлик, напивалися досхочу. Всі враз ожили, стали балакучішими, а Журавльов уже жартував, а може, й правду казан:
— Просто-таки чудасія, браточки, що вода з люди пою робить. Аж очима бачити став краще! А то — наче туман якийсь в очах, наче куряча сліпота напала... Ну, старина, від душі тобі спасибі. Колись я тебе виручив з водою, тепер — ти мене. Тоді про таке й не подумалося б...
Даурова по-материнському спитала:
— Втомився, либонь?
— І не втомився зовсім. Тільки плечі заболіли.
— Ну, лягай отут,— вона підтрусила купку сухого бур'яну в окопі, щоб Валерикові було м'якше лежати.— До світанку ще далеко, відпочинеш.
— Оце б ще закурити,— мрійливо сказав Журавльов.
— Не смій і думати,— почувся владний голос збоку.
— А я й не смію... тільки кажу.
— А ти й не кажи!
— Єсть, не казати.
Ділянка оборони в них не широка, але дуже важлива. Вони окопались на вершечку висоти. Перед ними — крутий схил, а далі — балка, вірніше, низина, що заросла молодим дубняком. У тій низині німці. Позиція в них невигідна. Для того, щоб іти в атаку, треба дертись на гору, а це не так просто.
Правда, вузькою асфальтованою дорогою, прокладеною ще до війни, можуть пройти танки, але й для них це нелегко, надто вже вузька дорога, а обіч неї круті обриви.
Оборонці міста добре розуміють, що коли б фашистським танкам вдалося видертися на гору, то тоді вже важко було б їх зупинити.
Далі, аур до Севастополя, лежить рівнина, є де розійтись і танкам, і піхоті. Тому так пильно й стежать вони за ворогом, чатують, щоб не вдарив зненацька, не обдурив якимось хитрим маневром.
А фашисти, звісно, будуть щось вигадувати, бо в лоб їм висоти не взяти. Скільки вже було атак, але жодна з них не завершилася успіхом. Вороги втратили тут десятки танків, тисячі солдат і офіцерів.
Але ж і нашим бійцям нелегко!
Гармат, кулеметів, мінометів стає дедалі менше. Старі вибувають з ладу, а нові не надходять. Не вистачає й боєприпасів — снарядів, патронів, мін, гранат. Часом прорветься якийсь корабель до Севастополя, підкине трохи зброї та набоїв, але того ненадовго вистачає. Тому й змушені захисники підніматися в контратаки. Гвинтівку — в руки, безкозирку — тугіше на голову» груди — розхристані, і кидаються на ворога!
Фашисти не витримують штикових ударів, відкочуються, залишаючи на полі бою своїх забитих і поранених. Але ж і захисників Севастополя стає все менше. Нелегко їм відбиватися від багатотисячного осатанілого ворога.
«Та й скільки нас, власне, залишилось на цій ділянці оборони?» — раптом зринає у Валериковій голові. І він, лежачи на сухій траві та дивлячись у простір безсонними очима, починає лічити: Даурова... Журавльов... Мамедов...
Наслідки підрахунку вражають Валерика. Він не тільки не може заснути, хоч втома сковує його тіло, а навіть не може лежати спокійно. Йому хочеться рухатись, щось робити, з кимось говорити... Не з кимось, а з усіма оборонцями міста, з своїми друзями.
Він зводиться, йде до розбитої школи, сідає там під стіною на камені, дістає з кишені шматок паперу, олівець і пише. В темряві майже не видно літер, та все ж ледве розібрати можна. Тож не варто чекати ранку, поки розвидниться зовсім, бо тоді буде не до писання.
Ніби для того, щоб ще раз переконатися, як мало їх залишилося на цій ділянці оборони, він переписує своїх друзів:
«Ось хто ми тут, біля школи:
Командир Жиділов — росіянин.
Капітан, кавалерист Гобаладзе — грузин.
Танкіст, рядовий Паукштіте Василь — латиш.
Лікар, капітан Мамедов — узбек.
Льотчик,  молодший  лейтенант  Іліта  Даурова — осетинка.
Моряк Ібрагім Ібрагімов — казанський татарин.
Артилерист Петруненко з Києва — українець.
Сержант, піхотинець Богомолов із Ленінграда — росіянин.
Розвідник, водолаз Аркадій Журавльов — із Владивостока.
Я, син шевця, учень четвертого класу Волков Валерій — росіянин.
Наша десятка — це міцний кулак, який ворог вважає за дивізію, і ми будемо боротись, як дивізія. Немає сили в світі, яка перемогла б нас, Радянську державу, бо ми самі господарі, нами керує партія комуністів. Подивіться, який міцний кулак ми створюємо і скільки фашистів нас б'ють, а ми скільки їх побили. Подивіться, що коїлось навколо цієї школи вчора, скільки ворогів лежить, а вони, сволота, думають, що нас тут тисяча, і йдуть на нас тисячами. Ха-ха, страхопуди! Навіть залишають тяжкопоранених і тікають!.. Ох, як я хочу жити і розповісти все це після перемоги! Всім, хто буде вчитись у цій школі.
Дорога десятка!
Хто з вас залишиться живим, розкажіть усім, хто в цій школі буде навчатись, де б ви не були, приїдьте і розкажіть, що відбувалося тут, у Севастополі. Я хочу стати птахом і облетіти увесь Севастополь, кожний дім, кожну школу, кожну вулицю. Це такі могутні кулаки, їх мільйони, нас ніколи не переможуть сволота Гітлер і інші... Нас мільйони, подивіться. Від Далекого Сходу до Риги, від Кавказу до Києва, від Севастополя до Таш-кента  таких кулаків  мільйони.  І ми,  як сталь,  непереможні!
Валерик  «поет»  (Вовк)  1942 р.»
Він поставив крапку і задумався, дивлячись перед собою. Може, й не так сказав, як хотілося, але немає часу обдумувати кожне слово. Головне, сказав те, що хотів!
Як розвидниться і якщо німці одразу ж не почнуть бомбити та не полізуть в атаку, він пошукає в школі паперу і перепише в кількох примірниках свою чергову «Окопну правду», роздасть бійцям...

ТЯЖКА РОЗВІДКА
На світанку матроси захопили німецького розвідника, який заблудився і набрів просто на наші окопи. Це був єфрейтор, високий на зріст, з тонкими рисами випещеного обличчя, з красивими і хижими, як у кібця, очима.
Він спершу відбивався, коли його схопили, а потім, уже обеззброєний, із зв'язаними руками, ішов, виструнчившись, випнувши груди, презирливо скрививши губи, удаючи з себе героя, який готовий померти за свою справу.
— Це — справжній гітлерівський вилупок! — сказав Аркадій Журавльов і штовхнув фашиста в спину прикладом.— Ей, ти! Не корч із себе героя, якщо тебе бандюгою виростили! А будеш маніжитись, заплачеш гіркими слізьми. Ти мене зрозумів?
— Так, зрозумів,— несподівано російською мовою відповів єфрейтор, глянувши на Журавльова налитими ненавистю, глузливими очима.
— Ну й ну! Пташка!..— засміявся Аркадій.— Але приборкаємо.
На допиті єфрейтор теж поводився зухвало, зверхньо, на запитання відповідати не хотів. Нарешті Жиділову це набридло, і він рішуче махнув рукою:
— Кінчайте з ним.
Фашист цілком зрозумів і слово «кінчайте», і твердий красномовний жест. І враз його наче підмінили. Він обм'як, зігнувся, змокрів на обличчі і залепетав, як дитина:
— Не треба «кінчайте»! Я розкажу, розкажу...
Справді, став розповідати. Про нові німецькі частини, які прибули на севастопольський фронт. Про озброєння. Йому можна було вірити й не вірити, бо розповідав він плутано, сам себе поправляв, стверджував одне, потім — інше.
Але той факт, що розвідника, який добре знає російську мову, послано саме на цю ділянку  оборони, свідчив сам за себе.
Треба було негайно, не чекаючи ночі, проникнути у вороже розташування, перевірити те, що розповів полонений, уточнити його плутані дані.
Зробити це добровільно взялися Ібрагім Ібрагімов, Іліта Дау-рова і Валерик. Жиділов був задоволений: таким розвідникам можна доручити цю дуже небезпечну вилазку. Одразу трьом з'являтися в Чоргуні не можна. Тому домовились, що Ібрагімов піде поки що окремо, але чекатиме Іліту та Балерина в лісі.
...Надвечір у Чоргуні з'явилося двоє жебраків — жінка й хлопчик.
Жінка була в довгій полатаній спідниці, в якомусь шматті на плечах і в хустці, що закривала лоб і підборіддя, залишаючи невелику щілину для очей. В руках у неї був ціпок, на який вона спиралася правою рукою, повільно переставляючи ноги і кульгаючи. Вигляд у жінки був жалюгідний. Подивишся на неї та тільки й скажеш: «Нещасна!.. Це одна з тих тисяч, які залишилися без покрівлі і без шматочка хліба».
Хлопець був одягнений не краще. Обличчя брудне, мабуть, давно не бачило не тільки мила, а й звичайнісінької води. З-під низько натягнутого на лоб картузика з переламаним і зшитим товстою ниткою козирком байдуже і втомлено дивилися темно-карі очі.
Навіть близькі знайомі не змогли б упізнати в цих двох жебраках Іліту Даурову та Балерина. Наче й не вона ще сьогодні вранці була у військовій формі з відзнаками лейтенанта і в пілотці з зірочкою. Наче й не він був у матроському тільнику і з червоним піонерським галстуком на шиї, який носив навіть у бою.
Та ніхто не звертав на них ніякої уваги. Жителі села були заклопотані і збентежені якоюсь подією. Вони тяглися до центру села із заплаканими, згорьованими очима, смутні й тихі, як привиди.
Там на майдані виднівся натовп. Звідти долинав приглушений гомін, ніби гув рій бджіл.
— Нам треба загубитися в натовпі,— тихо сказала Даурова.
Пройшли недалеко від тієї хати, в якій Валерик жив з батьком, і серце у хлопця защеміло тугою. Немає тата. Його, звісно, поховала Марія Іванівна, і вже ніколи він не дізнається, що його син Валерик живе й воює проти ненависних фашистів, що зараз він близько біля його могили. А могилу Валерик після війни розшукає, покладе плиту, на якій викарбує ім'я та прізвище свого тата.
А он і дворище Абдули. Той німецький офіцер, який застрелив тата, давно вже смердючим трупом лежить у землі, його розстріляли  зараз же  після  засідання   воєнно-польового   суду.
А Абдула, мабуть, ще живе... Ех, коли б оце можна було кинути гранату в оце гадюче кубло і рознести його вщент! А ще щоб і самого Абдулу з його виродком Мамедом пощастило впіймати!..
Але настане час, настане!..
Люди стояли великим півколом, обличчям до майдану. Перед ними в два ряди вилаштувалися фашистські автоматники. Але майдан був порожній, якщо не брати до уваги кількох офіцерів, що стояли невеличкою групою трохи осторонь.
Біля офіцера з'явився Абдула. У фесці з китичкою, у жилетці, з-під якої виглядала біла сорочка, в довгих, аж до п'ят, чорних штанях і в черевиках з загнутими вгору носками. Він ще дужче розтовстів, і ніс перед собою черево, як бочку. Широке обличчя його з великим горбатим носом стало ще червонішим і блищало масним потом.
Але поводився він перед офіцерами по-лакейському, низько кланявся, щось говорячи і розтягуючи товсті губи в улесливій посмішці.
І в цей час натовпом прокотився зляканий шепіт:
— Ведуть... ведуть...
— Глянь, зв'язані колючим дротом...
— А он один,   бідолашний, і йти   вже не може...   тягнуть... Тепер Іліті Дауровій і Валерикові стало цілком ясно, що тут
має відбутися. Німці зігнали жителів села, щоб показати розправу над радянськими людьми. Серед приречених на смерть були цивільні, солдати і матроси — мабуть, ті, що пораненими потрапили в полон.
Абдула читав якийсь папір швидко й невиразно. Але Ва-лерик і не слухав його, а невідривно вглядався в приречених, які стояли впритул одне до одного, зв'язані колючим дротом, і мовчазно дивилися перед себе. Хоч автоматники вже виставили вперед дула і чекали команди, обличчя полонених лишалися суворо-спокійними, і тільки дехто з них водив очима по натовпу.
В юрмі людей, серед яких стояли й Даурова з Валериком, то тут, то там чулися схлипування, плач, якась жінка не витримала страшного видовиська й знепритомніла, і її підтримували під руки два старих чоловіки, боячись винести з гурту, щоб не привернути уваги фашистів.
Нараз Валерик аж похитнувся, ніби його вдарило струмом. Обличчя пополотніло, а очі округлились та так і застигли, як мертві.
— Що тобі? — злякано глянула на нього Іліта.
— Тато...— ледве чутно прошепотів самими лише губами Валерик.— Он перев'язані груди...
Даурова вірила й не вірила. Адже сам Валерик сказав, що його батька застрелив офіцер... Але може бути й таке, що він тоді не вбив його, а тільки поранив... Може бути... Вона притулилася всім тілом до хлопчика:
— Мовчи... мовчи, Вал єрику!..
Однак, не надіючись, що він стримається, обхопила його й затулила йому рот долонею. «Тільки б не закричав... тільки б не озвався, бо тоді — провал!..» — гарячково думала вона. І ще міцніше притиснула до себе хлопця, ніби хотіла цим мовчазним рухом злитися з ним в єдиний організм, передати йому свою силу, свою волю.
Знову шепнула:
— Мовчи...
Але він відкинув її руку й закам'янів на одному місці. Обличчя його і губи теж закам'яніли, помертвіли.
Пролунали автоматні постріли.
Ще й ще...
А Валерик дивиться й дивиться туди, де тільки що стояв його тато.
А може, то був і не він?
...Ніколи більше Валерик не згадував про цей випадок. Нікому нічого не розповідав. Став ще мовчазніший, замкнутіший, а в очах залягла тяжка печаль.
Лише одного разу Іліта обережно спитала:
— Ти тоді... не помилився, Валерику?
І тільки їй, найближчій людині серед усіх, він коротко ще раз підтвердив:
— То був тато...

* * *
Поки Іліта з Валериком ходили по селу і пильно приглядалися та запам'ятовували все, що їх цікавило, Ібрагім Ібрагімов теж не гаяв марно часу. Він проповз на животі вздовж усього узлісся з боку Чоргуна і очима досвідченого розвідника зафіксував до найменших подробиць і скупчення ворожих військ та техніки, і укріплення, і окремі вогневі точки.
День у нього минув без особливих пригод, а коли стемніло, то мало не напоровся на німецький дозор, місце якого було хитро замасковано на крутому косогорі серед густих дерев.
Може, був би й напоровся, та почув кроки і завмер, припавши грудьми до землі в кущах. До нього наближалися три постаті. Дві йшли одна за одною, а третя — збоку. Ібрагімов одразу ж визначив, що це йде нічний дозор. Але куди саме?..
Ібрагімов навіть зіщулився мимоволі і стиснув у руках автомат— так близько вони зупинилися біля нього. Вирішив:  коли що,   стрілятиме,  не роздумуючи.   Не   даватися ж їм живим у руки!..
Фашисти зникли в засідці. Тепер можна було швидко й нечутно відповзти в безпечніше місце. Але Ібрагім уже й не мав наміру відповзати. Навпаки, він ще ближче підсунувся до засідки, щоб послухати, про що вони розмовляють. Підсміюються з нього хлопці, що з німецьким підручником не розлучається, а ось зараз і знадобиться йому та наука. Звісно, може, й не все він зрозуміє, але щось та второпає...
Однак з глибини засідки чутно було тільки невиразне бубоніння. Та ось один з трьох, мабуть розводящий, пішов до села, двоє лишилися стояти біля входу до своєї схованки. Ці розмовляли між собою досить голосно.
Ібрагім затамував подих, напружив слух... Ага, ясно: радіють, що їх лишили на цій ділянці фронту, а не послали в район річки Чорної. А чого б це їм радіти?.. Чи, може, їм відомо, що від річки Чорної почнеться черговий наступ їхніх військ?.. Ага, чекай, чекай... щось один розказує, що там сьогодні побував сам командуючий фронтом. Оце так здорово!.. Коли побував, то там щось готується, це вже напевне!.. Ібрагім дослухається ще дужче, із знайомих слів уловлює зміст розмови... Тепер уже фашисти лають руських, згадують, як гарно їм було у Франції, клянуть Крим на всі заставки... І Ібрагімов мимоволі сам до себе посміхається: «Лайте, лайте, це вам справді не Франція, по якій ви пройшли переможним маршем!.. Тут ми вас ще нагодуємо кримською землею, яку ви хотіли так легко захопити!..» Далі солдати почали згадувати спільних знайомих, хто на якому фронті, а хто вже загинув. Все це Ібрагімова не цікавило. До того ж ручний годинник з світним циферблатом показував, що треба квапитись на умовне місце, щоб зустрітися з Ілітою та Валериком.
Ібрагім виждав, поки фашисти знову зайшли до своєї схованки (здається, вони домовились поїсти), і тихо відповз у гущавину кущів...
Тепер, надійно замаскувавшись, чекав на Даурову й Вале-рика. Чекав довго. Аж хвилюватися почав... Згадав автоматні черги, які перед вечором пролунали в селі, і гостра тривога охопила його.
Звісно, Іліта й Валерик — умілі, досвідчені розвідники, але в такому   ділі ніяк не можна поручитись, що все буде гаразд.
Зненацька почув тоненький посвист:
— Сю-їть...
Радісно здригнувся. Відповів таким самим тихим посвистом. Але з місця не рухався. Через якусь хвилину знову обмінялися умовним звуком. І тільки після цього зійшлися.
— Все гаразд? — спитав Ібрагімов пошепки.
— Все...— кинула Даурова. Валерик промовчав.
— Пішли...
Вони вирушили в путь. Просувалися серед дерев і кущів нечутно, мовчки. Ібрагімов розумів: якщо він набрів на один ворожий дозор, то цілком можливо, що можна наткнутися і на другий, і на третій...
Нараз всі троє одночасно зупинилися. До їхніх вух долинув гул моторів. По звуку легко було догадатися, що десь недалеко — танки.
Обережно пішли в тому напрямку. Скоро їхнім очам відкрилася велика галявина. А в непевному світлі місяця, який ледь угадувався за негустими, але суцільними хмарами, вони справді побачили танки. Схоже було, що машини недавно звідкись прибули. Вони вилаштовувались у два ряди одна до одної. Розвідники налічили їх вісімнадцять штук.
— Нові,— шепнув Ібрагімов.— Поповнюються...
Трохи осторонь утюжили землю тягачі, переставляючи важкі гармати. А ще далі пересувалися невеликі колони військ. Одні — туди, другі — сюди.
— І нових фриців підкинули,— додала Іліта.
Це було дуже важливе відкриття. Про те, що фашисти скупчують свої сили саме тут, досі ніяких даних не було. «Виходить, що квапливо посилюють всі ділянки севастопольського фронту!» — подумав Ібрагімов, а вголос сказав:
— Тепер — у частину. І якнашвидше...
Там, де кінчалось розташування ворожих військ, починався не високий, але густий ліс. Чагарники надійно ховали розвідників від ворожого ока. Тому Ібрагімов тихо й неквапливо розповів про розмову двох німців, яку йому пощастило підслухати.
Несподівано ззаду зататахкав кулемет. По кому він бив, невідомо.
Десь ліворуч обізвався другий. Праворуч — третій. І зчинилася така перепалка, ніби розпочався справжній великий бій.
Однак Ібрагімов зовсім спокійно сказав:
— Ліс прочісують. Це в них «сітчатим» вогнем називається. Нічого страшного немає, постріляють хвилин десять та й припинять. Перележимо.
— Перележимо, то перележимо,— неспокійно промовила Даурова,— але он уже небо сіріє.
Небо справді вже блідло, зорі ховались, світанок був недалеко. Але ж і йти небезпечно. Шалена й безладна стрілянина триває. Кулі люто сичать над головами, трощать кору на стовбурах дерев, дзенькають у кущах.
Але Ібрагімов не помилився: хвилин через десять стрілянина почала вщухати. Тишу порушували тільки поодинокі короткі черги.
Ібрагімов звівся з землі:
— Пішли...
В цю ж мить він поточився і впав. Упав, не проронивши жодного звуку, наче його підкосило. Вже лежачи на землі, вигнувся всім тілом, спитав:
— Що це... Діко?..
— Ібрагім!..— кинулась до нього Даурова.
Вона стала на коліна, підсунула руки йому під плечі, підняла і, дивлячись у заплющені очі, повторювала:
— Ібрагіме, встань... Встань, Ібрагіме!..
На губах в Ібрагіма з'явилася кров. А дівчина ніби не помічала її, все говорила, наче марила:
— Встань, встань... якось дотягнемо тебе...
Але Валерик бачив, що говорила вона вже з мертвим. Нарешті зрозуміла це і Даурова, сіла на землю, безсило сперлася  на  кволі  руки  і,  тупо  дивлячись  перед себе,   запитала:
— Як же це?.. Що ж будемо робити?
Валерик мовчав, трусився, мов у лихоманці. Він уже не раз бачив смерть, але ця була найпідступніша, найбезглуздіша з усіх бачених. Вона забрала Ібрагімова не у відкритому бою, де він міг би поборотися з нею і перемогти, а в темному лісі, по-роз-бишацькому...
— Його треба поховати,— сказав Валерик.— Але у нас навіть немає чим вирити могилу.
— В Ібрагіма є ніж,— нагадала Іліта.
Землю довбали ножем і гребли руками. Раз у раз зупинялися, слухали сторожко і гребли та довбали далі. З кожною хвилиною наближався світанок. Коли розвидниться, важче буде добиратися до Чорної річки — обоє це чудово розуміли.
Перед тим, як поховати Ібрагіма, Іліта відчепила пояс з піхвами, простягла Валерикові:
— Візьми... Нехай цей ніж послужить тобі, як йому служив.
Собі взяла Ібрагімів автомат.
Свіжу могилу притрусили травою, прикрили галуззям. А на дубі, який стояв  у  головах,  Валерик  зробив  ножем  позначку.
Пішли.
Схід уже яснів, рожевів. Витикатися з чагарників було небезпечно. До берега лишалось метрів з п'ятдесят, але ця відстань була голою, стирчали лише поодинокі кущі.
Перебігали від куща до куща. Ось і берег. Тут річка виявилася ширшою, ніж сподівалися. Чорна вода свідчила, що було глибоко. Але ж не шукати вужчого броду!..
Валерик сказав:
— Дайте мені автомат, я добре плаваю. А ви візьміть Ібрагімів ніж. Без зброї не можна лишатись.
Вона взяла, не розуміючи, навіщо їй ніж. Взяла механічно, майже не думаючи про це й нічого не перепитуючи, бо Валерик з автоматом був уже у воді.
Він справді плив добре, енергійно вимахуючи руками.
Вже біля протилежного берега оглянувся, і його очі налилися жахом. На узлісся вийшли три німецькі солдати із здоровенною вівчаркою. Іліта Даурова не бачила їх. Вона повільно входила у воду і стежила за Валериком. Вся її увага була спрямована на нього.
— Німці ззаду! — щосили вигукнув Валерик.
Дівчина оглянулась, рвонулася вперед.
В цю ж мить вівчарка кількома стрибками досягла берега і метнулась Дауровій на спину. У спіненій воді закипіла боротьба. Але ось Іліта махнула ножем. Собака заскавучав пронизливо і зник під водою.
Іліта кинулась пливти. Ще побачила, як німці схопилися за автомати, і пірнула з головою. Крізь нетовстий шар води почула автоматну чергу. Але не виринала, а пливла-пливла під водою далі, поки вистачило повітря в легенях. На мить висунула голову і знову занурилась, гарячково працюючи ногами й руками... Швидше, швидше від того берега!..
Вона захлиналася водою, майже непритомніла від перенапруження, вибивалася з сил.
Ось уже й рятівний берег, зовсім близько...
А коли дістала ногою дна, то, зовсім занесилена, впала. Так і лежала не рухаючись — тіло на березі, а ноги у воді, тільки хапала ротом повітря. І дивувалась: чому німці більше не стріляють?.. Чому так тихо навколо?..
Валерик підхопив Даурову під руки, витяг з води, поклав під найближчим кущем, сам сів поряд.
Іліта нарешті відпочила трохи, звелася, кинула погляд на ворожий берег і заніміла від подиву: троє автоматників лежали на землі в найрізноманітніших  позах — всі вони були  мертві.
— Валерику! — вона нічого не розуміла. Хлопець посміхнувся:
— Це я їх...
— Ти?.. Але ж вони стріляли...
— Не встигли. Це я їх...— знову повторив він.— Однією чергою всіх поклав... А здорово ви з собакою розправилися. Я так злякався, як він кинувся на вас!..
Іліта все ще не вірила:
— Так то не вони стріляли, а ти?..
— Коли б вони встигли раніше за мене, то не бути б вам па цьому березі!
Іліта знову лягла на землю і так, лежачи, дивилась на Балерина, щасливо і вдячно посміхаючись.
А він відвернув зніяковіле обличчя...

ПІОНЕРСЬКИЙ ГАЛСТУК СТАЄ ПРАПОРОМ
Вузька ділянка оборони з шосейною дорогою, яка зв'язує Ялту з Севастополем. Дорога, вщент розбита бомбами і снарядами, ледве вгадується. А обіч неї — стрімкі схили Ушакової балки.
Там, внизу, темніють острівці чагарника, невеликі гайочки. І там, мабуть, не так давить спека.
А тут, на горі, просто-таки нічим дихати. Температура повітря вже зранку — сорок градусів. А вдень з безхмарного неба ллється, як розтоплений метал, сонячна спека. Земля дихає жаром, мов велетенська черінь. Навіть протягом ночі вона не встигає прочахнути. Ні кущика, ні цяточки трави — навколо гола земля. Гола й гаряча, аж дзвенить.
І — ні краплини води!..
Вал єрик висунувся по пояс з окопу, шукає ту хатинку, в якій колись брав воду. Але ні хатини, ні доброї бабусі, що жила в ній, немає. Ніхто й не бачив, коли саме зрівняла халупу з землею ворожа бомба. Там, де вона стояла, тепер тільки глибока вирва, а навколо неї — уламки стін і даху та ще якісь немудрі хатні речі. Видно, фашистський льотчик ретельно цілився. І — попав... А чи була в хатині на той час бабуся, невідомо. Мабуть, була. І загинула разом з своєю халупою. Бо коли б не загинула, то, може, сюди, в окопи, принесла б води...
Правда, сюди тепер дістатись нелегко. Щодоби гітлерівці атакують по п'ятнадцять-сімнадцять разів. Спершу вони пускають літаки. Потім б'ють з артилерії. А вже після цього кидають у бій живу силу. П'яні солдати в сіро-зелених мундирах, як сарана, повзуть на гору, стріляють, галасують, мов навіжені. Гинуть вони тут теж, як сарана, сотнями й тисячами.
Але ж і оборонців стало зовсім мало.
Валерик виліз з окопу, сів біля сухої гілляки, встромленої в землю його ж руками для маскування, і задумався, дивлячись в одну точку...
Не стало Ібрагіма Ібрагімова, тільки ніж з написом на рукоятці висить у Балерина на поясі, нагадуючи про бойового друга... Не чути й Івана Петруненка — тяжко пораненого в хребет, його відправлено в тиловий госпіталь... Учора вдруге тяжку рану одержав Андрій Журавльов, немає тепер у Балерина ще одного близького друга, який умів розважити веселим жартом і повести за собою в бій... Убито лікаря Мамедова... Та хіба тільки його? Багатьох учора поховали на схилі Ушакової балки.
їх немає — Ібрагімова, Петруненка, Журавльова, Мамедова, комісара Єхлакова, але вони незримо стоять пліч-о-пліч з тими, хто ще лишився в окопах.
Стоїть бойова дорога десятка!
До Валерикових вух долітає пісня, тиха і мрійна. То знову співає Діка, Іліта Даурова. Співає осетинською мовою. У неї багато пісень. Безліч... Бо вона сама їх складає.
Не сильний, але чистий грудний голос пливе мов на хвилях прозорого серпанку, що тече й гойдається над гарячою землею. Про що вона співає зараз?.. Може, знову про те, що кожному на цій севастопольській землі треба бути до кінця відважним. А може, згадала свою гірську красуню Осетію і розмовляє з нею щирою піснею...
Підійти б до Іліти та попросити, хай перекаже. Вона це завжди робить охоче, коли Валерик попросить. Але ні, не треба їй заважати, бо то співає саме серце відважної і ніжної горянки. Може, в тій пісні вона знаходить нову силу та наснагу...
Але як же хочеться пити!
Хоч би ковточок води! Хоч би відчути її смак у роті!..
Та про це й думати зараз не варто. Ніхто не має права залишити свій окоп навіть для того, щоб дістати води. Капітан Го-баладзе зібрав в один загін усіх, хто лишився і хто ще може тримати зброю. Тепер нема вже ні рот, ні взводів. Кожна людина — і взвод, і рота...
Всі думки відлетіли геть. Валерик примружує очі, вглядається в далечінь. Мариться йому, чи що?.. Якась постать бовваніє там, де стоять на околиці самітні мовчазні хатки. Іде, наближається...
Валерик приклав долоню дашком до лоба. Постать усе ближче й ближче. Ось уже й обличчя розрізнити можна...
Та то ж — Ліда Нефьодова! Вона і вчора приходила, допомагала евакуювати поранених. А коли назавжди прощалася з Мамедовим, гірко і тяжко плакала, ні від кого не ховаючи сліз і свого горя. Та й навіщо ховати? Хіба не знали, що вони кохали одне одного? Знали і раділи тому коханню... Мабуть, вона й зараз іде, щоб побути на могилі Мамедова, походити по тій землі, де ступали його ноги...
— Здрастуй, Балерину,— привіталася тихо.
— Здрастуй, Лідо...
На плечі в неї на мотузку висить автомобільна камера.
— Води вам принесла,— втомлено сідає Ліда на землю і спускає ноги в окоп, витирає косинкою лоб, щоки й тоненьку засмаглу шию.
— Ох ти!..— очі Валерикові наливаються живим радісним світлом.— Товаришу лейтенант, Ліда води принесла!..
Підійшла Даурова:
— Спасибі тобі, Лідо. Бо гинемо від спраги.
Від окопів потяглися хлопці, почувши про воду. Але Даурова зупинила їх:
— До гурту не збирайтесь. Зараз усі нап'єтесь.
Бійці слухняно повернули до своїх місць. Поки відсутній Го-баладзе, його заміняє лейтенант Іліта Даурова.
— Напийся сам і понеси всім,— каже вона Валерикові.
— А ви ж... Діко?
Вона сумно посміхнулась до хлопця:
— Вистачить і мені... Небагато нас залишилось...
Але Валерик не пішов від Даурової, поки вона не напилась. А тоді вже й сам напився, повісив камеру на плече і з алюмінієвим кухликом у руці пішов уздовж окопів.
Та не встиг обійти всіх. Знову — ворожі літаки. Кинувся до свого окопу.
Коли прибіг, Ліди вже не було, мабуть, одразу ж і пішла. А Даурова кричала Валерикові:
— Швидше ховайся! І не висовуйся!..
Зверху пілотові важко розгледіти вузенькі зигзаги окопів, замасковані гілляччям, сухим бур'яном та камінням. Тому бомби лягали не точно, осторонь, але все ж так близько, що земля двиготіла, а осколки та каміння лопотіли по землі убивчим дощем.
Буде, як завжди: авіаналіт, артилерійський обстріл і — чергова атака. Треба приготуватись. Валерик перевірив гранати, автоматний диск з патронами... Гранат — дві. Диск лишився один. Мало!..
Та хіба тільки в нього мало?.. Он Богомолов нарікав, коли Валерик приніс йому води:
— Краще б патронів оце нам підкинули.
— Може, тільки на один бій і вистачить,— підтримав його інший боєць, що був поблизу.— А як добрий бій, то...— І скрушно покрутив головою.
Гобаладзе пішов на КП. Ясно, чого пішов. Просити мін, патронів, гранат. Та, мабуть, даремно. Жиділов і сам знає, що голими руками багато не навоюєш. Знає. Але де він візьме той боєприпас?
І раптом зринула думка. А що, коли?.. Що, як справді?.. І  Валерик, пригинаючись,   біжить   окопом   до   Іліти   Даурової.
Присів біля неї навпочіпки, намагається перекричати гуркіт вибухів:
— Товаришу лейтенант! Дозвольте спуститися вниз, патронів назбирати!..
— Що? Що? — Даурова не дочула чи не зрозуміла.
— Туди, вниз! — показав Валерик.— Патронів немає! А там у мертвих забрати можна...
Даурова якийсь час думає, зімкнувши, на тонкому переніссі густі чорні брови. Потім сердито відповідає:
— Смерті собі шукаєш?.. Не дозволяю!
Валерик спершу навіть не повірив. Чому—«не дозволяю»? А як же без патронів атаку відбивати? Хіба він тільки для себе? Для всіх! І для неї — теж!..
— Якої смерті, товаришу лейтенант?.. Тут, в окопі, гірше сидіти... Поки їхні літаки відбомблять та артилерія відстріляється, а я й обернусь кілька разів... Бо коли в атаку підуть, то пізно буде... А стріляти чим?..
«Справді, чим стріляти?» — думає й Даурова. У неї ж у самої тільки два набитих диски лишилося. Хіба їх надовго вистачить?..
Але ж і Валерик ризиковане діло задумав! Фашисти сидять у своїх окопах напоготові і тільки помітять хлопця, одразу ж на мушку візьмуть.
— Боюсь я за тебе, Валерику,— сказала вже не так твердо.
— Та ви не бійтесь, Діко,— перейшов на інтимний тон Валерик.— Я, як миша, прошмигну. Хіба ж я не розумію?..
— Ну, гаразд... Тільки дивись, будь обережним.
Валерик поклав біля Даурової свій автомат, гранати, схопив дві порожніх сумки від боєприпасів, перекинув легке гнучке тіло через бруствер і покотився вниз з крутого схилу. Його друзі в окопах тільки охнули: що ще придумала ця гаряча голова?!
А Валерик уже внизу, серед мертвих. Переповзає, відстібує повні патронташі, кладе в сумки й за пазуху, набиває патронами кишені. Бере у своїх і в фашистів. Адже в багатьох оборонців є й трофейні автомати.
Літаки ще скаженіють угорі. Одні відлітають, інші прилітають. І не шкодують бомб.
Валерик дереться вгору до своїх. Повзти незручно, важко, бо, мабуть, з пуд металу на собі тягне. Не тільки патрони та автомати, а ще й кілька дисків прихопив. Він важко дихає, тільник на ньому мокрий, прилип до тіла. Але на серці радісно.
Ось він уже в окопі. Висипає свої трофеї на землю:
— Беріть, хлопці, розбирайте. А я зараз ще...
— Може, досить? — уже не наказує, а ніби радить, ніби просить Даурова. Вона й сама не сподівалась, що Валерикова вилазка  буде такою врожайною.  А тепер побачила,  скільки боєприпасів приніс, то аж повеселішала. Всі бійці теж хвалять хлопця:
— От герой! Справжній Гаврош наш севастопольський!
Тим часом літаки відбомбились. Вдарила ворожа артилерія. Німці не зраджують себе, як виробили тактику: авіація — артилерія — атака, так її й тримаються, незважаючи ні на що, здійснюють її з дивовижною точністю.
В   одному   тільки   вони   не   можуть добитись   точності:   ніяк не візьмуть висоту. Кинуться на наші окопи, залишать на схилі трупи  солдат і  офіцерів і відкочуються  в  своє  розташування як пес, що ховається після бійки зализувати рани.
— Оце,  поки їхня артилерія  б'є, я ще раз...— каже Валерик
І вже знову котиться вниз. Ворожі снаряди падають в районі оборонних ліній, і Валерикові вони не страшні. Йому треба боятись тільки ворожих снайперів... Ось уже, видно, якийсь помі тив його, бо куля вдарила об камінь зовсім рядом і зафурчала відлетівши рикошетом.
Але  Валерик  знає,  як обдурити  снайпера.  Він  бере  з  землі каску, кладе її на камінь так, щоб вона ледве виднілася, а сам не підводячись, відповзає вбік. На цей раз снайпер не промах нувся.   Збита   кулею   каска  покотилася   по   землі.   Це — добре Снайпер подумає, що влучив у живу ціль.
А Валерик уже порається в іншому місці, тугіше набиває сум ки зарядженими дисками, пхає за пазуху наповнені патронташі, гранати. Але треба поспішати. Артобстріл ось-ось закінчи гься. А до того, як німці підуть в атаку, треба бути на місці.
І він, хитруючи, петляючи рівчаками та ущелинками, щасливо дістається до своїх окопів.
Там уже тривога: довго немає Валерика! А коли побачили його біля себе,— товстого, незграбного й такого рідного,— то аж обнімати почали. Лають за те, що так одчайдушно ризикує собою, але та лайка на похвалу схожа.
Розібрали патрони, диски, гранати, знову кожен зайняв своє місце.
Прийшов з КП Гобаладзе. Похмурий, лютий, аж з лиця чорний. Він нічого не приховує від своїх бійців. Навпаки, говорить всю правду, хоч вона й дуже гірка.
— Просив у Жиділова поповнення, але поповнення не буде. Наказав тримати рубіж тими силами, що є... Людей зайвих немає. Ясно?..
— Ясно...— Бійці  іншого   й   не   чекали.— Самі   розуміємо...
— Боєприпаси витрачайте економно. Але й себе бережіть. Не забувайте, що кожен з вас за взвод воює... За роту!..

* * *
Вже цілу годину кипить бій.
Фашисти наступають колонами. А відкочуються, як перелякана отара овець. Одначе атак не припиняють. Видно, вирішили будь-що вибити захисників міста з окопів.
Севастопольці маневрують, швидко й непомітно для ворогів перебігають з місця на місце, стріляють то поодинці, то групами, і ворог ніяк не може збагнути, де в них найслабше місце оборони, щоб саме туди вдарити.
Не стало мін. Мало, зовсім мало залишилось патронів і гранат. Тому кожен стріляє тільки тоді, коли твердо переконаний, що не промахнеться. Жодна куля не повинна пропасти марно!.. А гранати притримують. Вони ще знадобляться!..
Бійці вже ледве тримаються на ногах від перевтоми. Очі у всіх хворобливо блищать. Обличчя чорні від гару і пилу. Голоси захриплі. Та вони вже й на людей не схожі — обірвані, чорні, закривавлені, обмотані брудними бинтами, з зарослими обличчями.
Але — стоять!
Поранені не просять допомоги, бо знають, що ждати її немає звідки. Іліту Даурову вдарило осколком у голову. Вона сама собі перев'язала рану. Але невдало. Кров просочується крізь марлю, і на неї густо осідає гарячий пил. Біль туманить їй мозок, сліпить очі. Але вона не залишає окопу, а разом з іншими перебігає з місця на місце, ретельно цілиться, стріляє і щось викрикує по-осетинському, може, сама того не помічаючи.
Нарешті атака фашистів знову захлинулась.
І тоді знесилене тіло відмовилось підкорятися мозкові. Даурова лягає грудьми на бруствер, і здається, що вираз обличчя у неї до всього байдужий. Вона мовчить, тільки водить запаленими очима туди й сюди... Вона бачить, що там, унизу, фашисти перешиковуються. Виходить, знову будуть атакувати. В котрий це раз?... Давно вже й лік загублено тим атакам.
Лежать і бійці, відпочивають, важко хапають гаряче повітря широко відкритими ротами. Ждуть... Кожен знає, що тут, на оцьому місці, йому треба битися до останнього патрона. А якщо доведеться загинути, то в жорстокому бою.
Кожен це знає. Але ні в кого в очах не видно страху.
Ніякого страху не відчуває й Валерик, хоч йому теж добре відомо, який його тут може чекати кінець. Він відкрив диск і лічить патрони. Один, два... п'ять... двадцять... тридцять два... На цій цифрі його рахунок обірвався. Тридцять два патрони в дискові. Отже, він мусить знищити ще тридцять два гітлерівці.
Жодної кулі не випустить повз ворога. Стрілятиме так, щоб бу"ло напевне, без промаху.
А ще є три гранати. Це, як кажуть, буде на закуску. Як уже не лишиться жодного патрона. Гранатами він теж не промахнеться. Кожну з них кине в саму гущу ворогів...
Дивно, чому ж гітлерівці не йдуть в атаку? Чому не з'являються в небі їхні літаки і не б'є артилерія?..
Гаряче кримське сонце, хоч і повернуло з обіду, але палить нещадно. Від розбитого приміщення школи на землю лягла тінь — єдина тінь на увесь широкий степ навколо! —і до неї, в її прохолодний захисток, уже потяглися деякі поранені.
Важко звелася з землі Іліта Даурова. Нетвердо ставлячи ноги та погойдуючись, вона теж попленталася до школи.
До неї підійшов Енвербек Азієв, узяв за руку:
— Допоможу тобі, Діко. Ти ледве на ногах стоїш.
Вона відмовилась:
— Я сама... Фашистів пильнуй.
З надією поглядали в бік Севастополя: може, з'явиться Ліда Нефьодова чи ще хтось з водою? Як вона зараз потрібна, ота вода! Хоч би для поранених!..
Але сухий і жовтий степ — пустельний.  Тільки гаряче прозоре    марево — схоже   на   воду хвилями    перекочується по ньому. Вщерть наповнена спекою тиша нависла над землею. Здається, що оця гаряча важка тиша окутала весь світ.
Її нагло розколов рев моторів.
Залізний, брязкітливий рев народився ніби з самої тиші і швидко наближався, дужчав, поглинаючи її.
Три танки з чорними хрестами на сірих броньованих бортах повним ходом мчали по вузькому розбитому шосе.
Так ось чому німці не полізли в чергову атаку! Вони вирішили спершу послати оті залізні потвори, які б з ходу прорвали  лінію  оборони   і   розчистили   піхоті  шлях  на  Севастополь.
Танки мчали не в ряд, а один за одним, бо дорога була дуже вузька, а обіч неї спадали круті схили.
У оборонців не було протитанкових рушниць — мабуть, про це вже знали й фашисти,— тому броньовані страховиська нічого не боялись.
Валерик швидко оглянувся довкола, оцінюючи ситуацію. Він був найближче до шляху, танки йшли просто на нього!..
Валерик вихопив із-за пояса свої три останні гранати. Глянув біля себе туди-сюди: чим би зв'язати їх? Від порожнього дерев'яного ящика з-під «лимонок» відірвав шматок дроту, міцно скрутив ним гранати докупи.
Він не став ждати, поки танки підійдуть близько до окопів, а кинувся їм назустріч.
Зненацька на передньому танку задрижало дуло кулемета, сліпучо-білі вогняні жала пронизали повітря...
Валерик упав, ніби зачепившись за щось ногою. Пальці випустили гранати. Уже лежачи на землі, він відчув вогняно-пекучий біль у правому плечі, побачив кров на тільнику і зрозумів,   що   куля   пронизала   йому   груди   біля   правого   плеча.
А танки тим часом наближались. Від їхнього гуркоту стугоніла й дрижала земля.
— Не пройдете, я ще живий...— хотів вигукнути Валерик, але голосу свого він не почув, бо груди його хлипко хапали повітря, а губи вже не слухались.
І все-таки він ще звівся на ноги. Затиснув гранати в лівій руці, пішов назустріч танкам. Тут же зрозумів, що лівою рукою не докине або кине не точно. Тоді він, стогнучи від болю й люті, підняв і праву руку, обхопив гранати всіма десятьма пальцями і, зібравши останню силу, кинув в'язку під гусениці переднього танка.
Гримнув вибух.
Підбитий танк завертівся на одному місці.
Валерик уже не бачив, як його друзі запалили пляшками з горючим і два інших танки, не бачив, як брали в полон танкістів.
Останнє, що промайнуло в його свідомості, то було обличчя Іліти Даурової, його Діки, його друга і матері... Вона нахилилась над ним, стоячи на колінах, обхопила руками, притисла до себе й розпачливо та незв'язно викрикувала:
— Валерику!.. Вовчику!.. Ти чуєш мене? Глянь, он горять танки!.. Це я, Діка, Іліта! Ти чуєш мене?..
До неї підступив Гобаладзе, торкнувся плеча:
— Він уже не чує, Іліто... Заспокойся...
Вона глянула на капітана якось дивно — недовірливо й вороже. Здавалось, зараз крикне: «Як ви смієте? Це ж — Валерик!.. Наш Валерик!..» Але він не дав їй нічого сказати, а тихо і виразно промовив:
— Іліто, він уже мертвий.
Даурова, нарешті, збагнула, що сталося, і нестримно заридала. Біля неї стояли Гобаладзе, Енвербек Азієв, її бойові друзі, солдати і матроси, але ніхто не втішав її. Хай виллє слізьми своє горе. І їхнє горе.
Вони бачили, як Іліта стала розв'язувати піонерський галстук на грудях Валерика. Акуратно розгладила його долонями і почала складати вдвоє, вчетверо...
— Що ти хочеш робити, Іліто? — запитав Азієв.
— Я збережу Валериків галстук.
— Його галстук належить усім нам,— промовив Азієв, м'яко поклавши руку Дауровій на плече.— Ми його вивісимо на найвиднішому місці, і він буде для нас як прапор.
Вона подумала трохи й віддала галстук Азієву:
— Ти правильно кажеш, Енвербек... Он у вікні школи вивісь.
Його буде всім видно...
Увечері, як стемніло і настало коротеньке затишшя, Валерика поховали тут же, біля школи, де вже майорів його червоний галстук. Могилку обклали кам'яними плитами і на одній з них написали:
«Тут похований піонер-герой ВАЛЕРІЙ ВОЛКОВ».
Ще кілька діб билися севастопольці за своє місто, показуючи безприкладний героїзм і самовідданість. І весь час у вікні школи негаснучим вогнем палав Валериків піонерський галстук, надихаючи бійців на нові бойові подвиги.
А коли за наказом Верховного командування наші війська тимчасово залишили Севастополь, його оборонці пішли на інші фронти, влилися в партизанські загони, які діяли в Криму. І всі, хто знав Валерика, хто воював з ним пліч-о-пліч, назавжди понесли у своєму серці світлу пам'ять про юного героя.

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ
Давно відгриміла Велика Вітчизняна війна, і події, зв'язані з нею, стали історією.
Непереможна Радянська Армія звільнила всю нашу землю, в тому числі й Севастополь, від фашистської нечисті, розгромила ворога в його лігві, і колишні воїни повернулися до мирної праці. Люди залікували рани на власному тілі і на тілі нашої землі. Всі ми єдиною дружною сім'єю будуємо комуністичне майбутнє.
Але ніколи  не забудуться ті,  хто  поліг у  жорстоких  боях.
Не забудеться і Валерій Волков.
Іліта Даурова, яка тепер живе і працює в Північній Осетії, завжди пам'ятала те, що писав Валерик у своїй «Окопній правді» : «Хто з нас залишиться живим, розкажіть усім, хто в цій школі буде навчатись, де б ви не були, приїдьте і розкажіть, що відбувалося тут, у Севастополі...»
І Даурова поїхала в Севастополь, щоб виконати заповіт героя. Вона побувала в багатьох школах і розказала, як це було.
Тоді піонери Севастополя почали розшуки матеріалів про Валерія Волкова. До них приєдналися піонери Москви, Осетії, Вірменії та інших республік.
Знайшлося чимало людей, які близько знали юного героя, воювали з ним в одних окопах. Так з колективних спогадів, з документів і свідчень вималювався образ піонера Валерія Вол-кова, який показав приклад мужності і відданості Радянській Батьківщині.
Тепер школа в Севастополі, у вікні якої висів Валериків піонерський галстук, зветься «Школа-інтернат № 4 ім. Валерія Волкова». У ній створено музей юного героя. Музей весь час поповнюється новими експонатами.
Біля школи любовно оберігається могила героя.
Валерія Волкова посмертно нагороджено орденом Вітчизняної війни І ступеня, а його ім'я назавжди вписане в Почесну книгу Всесоюзної ордена Леніна піонерської організації імені В. І. Леніна.
Герої не вмирають!

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky