Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Їржі КАФКА
ГУП ТА ГОП

Бездонне море
В мокрі води
І кличе, й вабить
Кожну мить.
Там нас незнані
Ждуть пригоди,
На крилах вітру
Човен мчить.

Дощ ішов двадцять днів і двадцять ночей. Водою затопило острів, і двоє мавпенят були па волосинку від загибелі. Мавпенят урятував Рибіч-ка — стсрповий чудового вітрильника «Добродружстві». Мавпенята — їх назвали Гуп та Гоп — щиро полюбили Рибічку і повсякчас намагалися зробити йому якусь приємність. Але наслідки були зовсім протилежні... Які саме — ви дізнаєтесь із цієї веселої і цікавої книжки.


ПЕРШЕ   ОПОВІДАННЯ
про те, як стерновий Рибічка врятував життя мавпенятам і як ці мавпенята дістали імена

Було море...
Було воно мокре й зелене...
По морю плив корабель — великий вітрильник.
Був цей вітрильник під водою мокрий, а над водою і сухий, і мокрий.
Кожен корабель, для того щоб плавати, іиусить мати на борту команду. На вітрильнику, який плив по зеленому морю, команда була невелика — дванадцять чоловік. Це на два більше, ніж пальців на руках.
І мав цей вітрильник таку довгу назву, яку й вимовити важко.
Але яка гарна була назва!
Називався вітрильник «Добродружстві» (Добродружстві по-чеськи означає  «пригода»  (тут і далі—примітки перекладача).
Як усі інші кораблі, «Добродружстві» вів капітан. Звали його капітан Велриба (кит). Теж незвичайне ім'я, чи не так?
Про те, як важко вимовляти це ім'я, міг би докладно розповісти корабельний юнга. Він ще й разу не вимовив імені капітана правильно. Повсякчас називав його «Верлиба».
З усієї команди вітрильника капітан був найстарший, найвищий і важив найбільше. Вся команда слухалася його з півслова, навіть юнга. А хто не слухався, тому це так не миналося. Проте на вітрильнику «Добродружстві» такого не бувало, бо всі любили свою роботу і виконували її сумлінно.
А якби хтось поледарював хоч трошечки, море про це відразу дізналося б. Воно б захитало вітрильник так, що хряснули б щогли та реї, а якірний ланцюг бряжчав і скреготав би, а на камбузі попадали б усі каструлі з плити.
Тож капітан одразу дізнався б, що хтось ледарює і виконує свою роботу абияк. А він не любив ледарів. їм завжди добре перепадало від капітана.
Інакше й бути не могло — на те капітан був капітан.
Капітан ще змалечку мріяв стати моряком. А коли він виріс і в нього вже пробивалися вуса, батько привів його в порт. Вони довго стояли на молу, милуючись кораблями.
А потім батько сказав:
— Ну, синку, добре дивись на все.
— А на що я маю дивитись?
— На все, на чому спиняться твої очі. На світі немає нічого, на що не варто було б дивитися. А головне — дивися на добрих людей. Але й перед лихими очей не заплющуй, як не заплющуй їх перед розбурханим морем. А тепер, синку, вибери собі корабель, на якому плаватимеш.
Хлопець кивнув. Він попрощався з батьком і зійшов на борт найбільшого вітрильника.
За перші зароблені гроші він кушів собі справжній капітанський бінокль. З цим біноклем він не розлучається й досі.
Коли глянути в бінокль з одного кінця — все здається близьким і великим. А коли перевернути бінокль і глянути з другого кінця — все здається далеким і маленьким.
Капітан дуже беріг свій бінокль. Завжди протирав скельця краєчком тільника, щоб вони блищали, казав, що це найкращий бінокль з усіх, які коли-небудь мали моряки. Мабуть, тому, що купив його на перші зароблені гроші.
Другою найважливішою людиною на вітрильнику був стерновий Рибічка. Він народився лише на один день пізніше, ніж каштан, був нижчий від нього тільки на один сантиметр і важив менше на один грам.
Але він був такий само добрий моряк і так само добре знав море.
Рибічка теж не народився стерновим. Змалку він полюбляв робити ставочки і пускати по них човники. Батько вирізував ці човники з дерева, або робив з горіхових шкаралупок, або складав з паперу.
Дехто хоче стати сажотрусом, дехто прагне мандрувати, декому, уявіть собі, подобається рубати дерева. А малий Рибічка мріяв про море.
Коли в нього тільки пробивалися вуса і борода, батько привів його в порт і допоміг вибрати цей найнадійніший вітрильник з най-досвідченішим капітаном і матросами. Прощаючись, батько поцілував сина в обидві щоки і подарував йому дерев'яну люльку. Голівка люльки скидалася на морську рибу. Цю люльку палив ще дідусь Рибічки.
— Ти, сипку, будеш моряком, — сказав батько. — То будь добрим моряком. Бо ж тільки те, що добре, варте уваги. Я — бідний чоловік і, виряджаючи тебе в далекий світ, можу подарувати тобі тільки оцю дідову люльку. Зате я навчив тебе багатьох гарних пісень. І якщо ти колись засумуєш — співай тих, що веселіші. Якщо ж надто радітимеш — співай тих, що сумніші. І ще про одне тебе прошу. Бережи дідову люльку. Вона стане тобі в добрій пригоді.
Стерновий Рибічка пильнував люльку дужче, ніж ока в лобі, і завжди співав — у шторм та в бурю, в дощ та в ясну погоду.
Були на вітрильнику також матроси і один юнга.
Матроси лазили по щоглах, підіймали й опускали вітрила, латали їх і чистили.
А в юнги робота була найменш морська.
Він шарував палубу, допомагав то тут, то там, а також чистив картоплю з коком.
От тобі й маєш! Про кока ми ледве не забули. А він же годує всю команду вітрильника. І себе, ясна річ, теж...

На вітрильнику «Добродружстві» ніхто ніколи не робив нікому прикростей. Завжди тут було весело, завжди лунали пісні. А все тому, що на вітрильнику плавав стерновий Рибічка.
«З пісенькою прокидайся, з пісенькою працюй, з пісенькою лягай спати!» — частенько говорив він. І матроси з юнгою та з коком співали, аж море колихалося. Найохочіше співали вони таку пісеньку:

Тьма-тьменна риб
У мокрім морі,
Стрибають вгору,
Йдуть углиб,
Шорсткі, сріблисті,
Аж прозорі;
Гладенька кожна,
Мовби гриб.


Інколи стерновий Рибічка співав сам:

І восьминоги дженджуристі
В воді купаються всі дні,
Але вони занадто чисті,
Не до вподоби це мені.


Цю пісеньку любив і капітан. Слухаючи її, він забував про свої капітанські справи. А їх у нього було по саму зав'язку.
Коли наставав штиль і вітрила звисали з щогл, капітан сердився. Йому хотілося, щоб віяв дужий вітер і напинав вітрила.
Але коли море бурхало і вітрильник гойдався на високих хвилях, капітан теж сердився:
— До біса всі морські громи! Коли, нарешті, настане штиль? Ох, і клопіт мені з цим штормом!
Проте коли обрій лелів блакиттю й золотом, коли вдень віяв свіжий, а вночі теплий вітерець, капітан лагіднішав.
І вся команда на вітрильнику веселішала.
За кораблем летіли птахи, махаючи крилами морякам. Капітан часто говорив про альбатросів:
— Це велетні серед птахів, як кити серед риб.
На берегах безлюдних островів моряки часто бачили зграї пінгвінів, що ходили, як люди.
Пінгвіни можуть плавати під водою, і це завдавало жалю юнзі — він зовсім не вмів плавати. Чистячи картоплю, він говорив кокові:
— І чим цей пінгвін кращий за мене?! Чому він може пірнати, як водолаз, а я навіть на воді не тримаюся?
— Зате він не вміє чистити картоплю,— втішав юнгу кок.— Правда, ти ще не дуже добре чистиш, але згодом навчишся. А пінгвін не навчиться ніколи...
— А як навчитися добре чистити картоплю, пане кок?— спитав хитрий юнга.
— Ось як,— сказав кок, узяв ніж, картоплину і — чик, чик! — за мить картоплина була очищена.
— Ще раз, пане кок! О, як чудово чистите ви картоплю!
Кок схопив ще одну картоплину. Чик, чик! — і вона вже очищена.
— Ти дивишся, хлопче? — спитав кок.
— Аякже! Будь ласка, покажіть ще раз, щоб я перейняв...
Кок показував знов і знов — показував доти, доки не залишилося жодної неочищеної картоплини. Тоді він сплос-пув руками і вигукнув:
— Я дам собі голову відтяти, що ти й досі нічого не второпав!
Юнга кивнув головою.
— Не второпав, пане кок! Завтра мусите показати мені знову...
І так повторювалося день у день: кок чистив, юнга дивився, але чистити картоплю так і не навчився. Тому що дивитися — замало, треба ще й рук докласти. А юнга не хотів докладати рук — хитрий був і лінькуватий.
Капітан тим часом стояв на капітанському містку і занепокоєно дивився на небо. Йому дуже не подобались чорні хмари, що заснували весь обрій.
Він турбувався недаремно.
Не минуло й години, як линув дощ.
Дощ періщив дві години, періщив цілий день...
Дощило вночі, дощило наступного дня...
Десять днів і десять ночей ішов дощ, а потім ще шість днів і шість ночей.
Здавалося, хмари з півночі й півдня, зі сходу і заходу призначили собі побачення саме над вітрильником. Нібито вони давно не бачилися, і їм треба було порозмовляти. І вони розмовляли — громом, блискавкою, зливою...
Сонцю за цей час не вдалося й разу визирнути з хмар...
І день був як ніч...
Двадцять першого дня на обрії показалися верховіття дерев.
Капітан зрадів.
— Нарешті острів! Треба запастися питною водою. Стерновий, прямуймо до острова!
Стерновий Рибічка спритно повернув стерно, і вітрильник узяв курс на острів.
Пливли вони цілу годину, але було видно лише верховіття дерев. Землі — ані клаптика.
— Ну й диво! — хитав головою стерновий.— Невже ці дерева ростуть просто з води?
— І мені дивно,— відповідав капітан.
Вони підпливли зовсім близько до острова, але все одно нічого не побачили, крім верховіть дерев.
— І  справді — вони  ростуть  з води! — сказав  Рибічка.
Капітан погладив вуса і замислився.
— Ба ні, стерновий, тут щось не те. Це злива затопила острів з усім, що там було. До біса всіх морських акул — це гірше, ніж потоп!
— До біса всіх морських скатів! — і собі вигукнув стерновий Рибічка й насварився на хмари.— Тут більше води, ніж у Влтаві та Ельбі разом!
— Можете додати ще й Мораву, Ваг та Дунай, стерновий,— сказав капітан.— Оце так!
Матроси теж здивовано дивилися на затоплений острів.
— Стільки води! — вигукували вони.
Капітан підніс до очей бінокль.
— Що ви там бачите, пане капітан? — спитав стерновий, якому теж дуже хотілося подивитися у капітанський бінокль.
— Що я бачу, стерновий? Воду, саму воду, і верховіття дерев.
— Мабуть, у той бінокль можна побачити весь краєвид?
— Авжеж. Ось нате подивіться.
І він простяг стерновому бінокль.
Стерновий подивився в бінокль і похитав головою.
— Що ви там побачили, що так хитаєте головою?
— Я тому хитаю головою, пане капітан, що помітив дуже дивну річ.
— А я що, що дивну річ не помітив? — потягся капітан до бінокля. Але стерновий міцно тримав його.— Хвилип-ку,— сказав стерновий, подивився у бінокль і знову похитав головою.
— Ба ні, стерновий, ані хвилинки! Віддайте бінокль! Та що, власне, ви там бачите?
— Я бачу, пане капітан, двох мавпенят — сидять, скоцюрбившись, на дереві і розмовляють. Цікаво мені, про що? Дам собі голову відтяти — невеселі в них розмови.
Капітан підніс бінокль до очей, щоб і собі подивитися на мавпенят.
Стерновий сказав правду. Мавпенята сиділи на дереві, скоса позирали на вітрильник і про щось розмовляли. Але спробуйте отак здалеку зрозуміти, про що вони говорять! До того, і дощ ішов, і хвилі хлюпотіли в борти вітрильника.
— Мені дещо спало на думку,— зненацька промовив стерновий Рибічка.— Коли б ви дозволили, пане капітан, я б щось попробував.
І, не чекаючи, поки капітан дозволить, Рибічка вихопив у нього бінокль, але підніс його не до очей, а до вуха! І він почув розмову мавпенят! Не тільки почув, але й зрозумів...
— Як ти гадаєш, нас побачили? — питає одне мавпеня.
— Звичайно! Адже в моряків гострі очі! — відказує друге.
Перше мавпеня радісно закрутилося на гілці. А друге ледве не впало в воду.
— Не дуже крутися, під нами вода, холодна, та ще й мокра! — вигукнуло воно.
— Он як,— промовив стерновий Рибічка,— вода в морі холодна й мокра. Тепле і сухе сонечко, але ж воно зараз блукає хтозна-де!
І переказав капітанові те, що чув.
— Так, так,— кивнув капітан,— вода холодна й мокра. Ми її не нагріємо й не висушимо. Чого ці мавпенята верзуть такі нісенітниці?
— Не такі вже й нісенітниці, пане капітан,— заперечив стерновий.— Вони бояться, що потонуть у цій холодній і мокрій воді. А вони неодмінно потонуть, якщо ми їх не врятуємо.
Це почув кок, який саме вийшов на палубу.
— Казна-що! — вигукнув він.— Холодна вода — це дрібниця. У холодній воді навіть картопля не звариться. А коли хтось думає, що мокра вода приємніша, ніж холодна, той душе і дуже помиляється. І чому ніхто не винайде сухої води?
— Їй-право, слушна думка! — вигукнув капітан.— Спробуйте винайти суху воду, кок! Адже часу на це досить.
Кок одразу забув про мавпенят і заходився обмірковувати, як же винайти суху воду.
Тим часом вода в морі піднялася і сягнула мавпенятам аж до хвостів.
— Пане капітан,— знову озвався стерновий Рибічка,— гадаю, що, поки порахую до десяти, ці. бідолашні мавпенята загинуть.
— Ох, стерновий, ще мені мало клопоту! То що ви радите зробити?
— Пане капітан, дайте наказ урятувати мавпенят. Капітан не вагався жодної миті.
— Врятуйте мавпенят! — наказав він.
Стерновий Рибічка стрибнув у рятувальний човен. Матроси спустили його на воду, і Рибічка наліг на весла. Човен полетів по хвилях.
— Пощастило вам, мавпенята,— бурмотів собі під ніс стерновий.— Адже на морі немає перехресть, немає червоного, зеленого й жовтого світла. Тримайтеся, зараз я підпливу до вас.
І раніше, ніж вправний моряк зав'язав би на тросі п'ять морських вузлів, стерновий причалив до дерева, на якому, потерпаючи, сиділи мавпенята.
— Я вже тут! Мерщій до мене в човеп! Гупки! Гопки! Не бійтеся!
Одне мавпеня — гупки!  Друге  мавпеня — гопки!   І  ось уже обидва сидять на колінах у стернового.
На вітрильнику всі дружно вигукнули: «Ура!»
Лише кок не вигукнув «Ура!». Він сидів на перекинутій бочці й говорив сам до себе:
— Коли б мені вдалося винайти суху воду, мені б уже ніколи не треба було витирати посуд. Як би її винайти?
Мавпенята тим часом бігали по палубі і з цікавістю розглядали моряків. Вони їм не сподобались. Мавпенята думали, що моряки гарніші за мавп — адже вони плавають по всіх морях на величезних кораблях, а в них, виявляється, навіть кожушків пристойних немає...
— Мавпи гарніші, авжеж? — прошепотіло одне мавпеня на вухо другому.
— І мені так здається,— відповіло друге.
Це почув стерновий.
— Оце так! Люди — не мавпи, а мавпи — не люди! І коли ви гадаєте, що я вас не розумію, то ви помиляєтесь, бо я розумію тварин і птахів, риб і людей.
— Тільки мавп мені тут бракувало!— сердито промовив капітан.— Що в мене — вітрильник чи зоологічний сад? Куди їх діти?
Стерновий промовчав. Він спокійно попахкував люлькою і думав. А потім сказав:
— Не турбуйтеся, пане капітан, і не завдавайте собі клопоту з цими мавпенятами. Я про них подбаю. Якщо я їх урятував — вони мої.
— Дідько б узяв усіх морських чайок! — вигукнув капітан.— В мене відразу камінь з серця впав. Щиро вам дякую, стерновий.
Стерновий осміхнувся, випустив з люльки три хмарки диму і лукаво підморгнув мавпенятам:
— От і все гаразд! Що ви на це скажете?
Мавпенята відповіли, що дякують і старатимуться не завдавати нікому клопоту.
Капітан поплескав стернового по спині і пішов на капітанський місток.
— Ну,— сказав стерновий,— а зараз гупки-гопки до мене в каюту, а то застудитесь на палубі.
І він повів мавпенят до себе в каюту. Там він їх витер, поклав у свою постіль і сказав, що трохи згодом зробить їм окремі ліжечка. А потім побіг на камбуз до кока, щоб той дав мавпенятам чогось смачненького попоїсти.
Кок сидів за столом, підперши голову руками, і про щось зосереджено думав.
Стерновий двічі привітався до нього, але кок не відповів.
— Дрімайло,— сказав собі стерновий і ляснув кока по плечу. Кок кинувся.
— Пане стерновий, чого ви заважаєте мені думати? Чи знаєте ви, що я винаходжу суху воду? Мені загадав це пан капітан. А тепер доведеться все починати знову! — сердито промовив кок.
— Починають завжди від початку, кок. Для сну є ніч, для роботи — день. Краще дайте чогось попоїсти моїм мавпенятам.
Кок дав Рибічці два тістечка із збитими вершками.
— Хай хоч раз їм буде добре,— сказав кок.
— Поки вони будуть на борту цього вітрильника, їм завжди буде добре,— відповів стерновий.
— Я розумію, розумію, пане стерновий, і проситиму в пана капітана додатковий пайок — солодкий,— сказав кок.
Коли стерновий, подякувавши, пішов, кок знову зручно всівся за столом, заплющив очі і поринув у роздуми про суху воду.
Мавпенятам дуже сподобалися тістечка. Ніколи ще вони не їли нічого смачнішого.
Поки вони облизували пальці, моряки на палубі радилися, які дати їм імена.
Один моряк згадав, що стерновий весь час каже мавпенятам гупки і гопки, то може їх так і назвати — Гупки та Гопки.
— Ні, краще просто Гуп та Гоп,— сказав юнга.
І це був перший випадок, коли моряки послухалися юнги, їм сподобались ці імена. Отак і вирішили — назвати мавпенят Гуп та Гоп.

ДРУГЕ ОПОВІДАННЯ
про те, як Гуп із Топом пофарбували каюту стернового і як потім капітан не  міг знайти свій помазок

На двадцять сьомий день дощ нарешті перестав.
Над Зеленим морем знову засяяло сонце.
У спокійній воді відбивалося синє небо, корабель з вітрилами, щоглами і капітанським містком.
На поверхню виплигували риби. їм було дивно, що один корабель пливе під водою, а другий — над водою, і що у того корабля, який під водою, все догори дном — матроси, кок, юнга, стерновий і капітан.
Стерновий Рибічка стояв біля стерна, попахкував люлькою, усміхався і розмовляв з рибами.
— Коли б ви подивилися у дзеркало, ви б також бачили все переверпене. А вода — це як дзеркало. Але хіба ви знаєте щось про дзеркало, щоб вам так по-науковому розповідати?
Аж тут стерновий побачив перед самим носом вітрильника стару черепаху. Він круто повернув стерно. Вітрильник нахилився, у кока попадали каструлі з плити, а сам він гепнув із стільця, але черепаха була врятована. Вона вдячно помахала стерновому.
Отак у стернового з'явився ще один морський друг. О-о, у нього вже було стільки друзів у морі!
Восьминоги.
Мечоносці.
Вугри.
Морські зірки.
Морський півень.
Морський коник.
Про морського коника стерновий навіть склав пісеньку:

Морський коник глав щосили
За вугром, згубив сідло,
А лоша морське схопило
Те сідло та й понесло.
Гей-гей, гей-гей, гей-гей.


Він заспівав, і всі риби в морі затанцювали.
Капітан Велриба, забувши, що капітанові пе дуже ли-чить розважатися з командою, постукував у такт біноклем.
Кок на камбузі чистив картоплю також у такт, а юнга на нього в такт позирав.
Вітер їм підсвистував, вітрила шелестіли, море шуміло, і все було, як на концерті. Навіть іще краще, бо вітрильник гойдався на хвилях, а концертний зал ніколи не гойдається.
Це гойдання дуже сподобалося Гулові та Гопу.
— Краще, ніж на гойдалці, правда, Гупічку? — сказав Гоп.
— Краще, ніж на ліанах у пралісі,— сказав Гуп.— І взагалі тут чудово. А який хороший пан капітан, пан стерновий, і пан кок, і пан юнга! І панове матроси хороші!
— Звичайно, Гупічку! В пралісі самі лише жирафи, слони, гадюки, леви, зебри. Вони зовсім не розуміють жартів. Коли мавпа потягла лева за хвіст, він хотів її з'їсти! А тут усі такі добрі...
— А найдобріший — пан стерновий Рибічка. Він урятував нас.
— Ще й справив нам справжні морські костюми!
Костюми й справді були прегарні. Вони так добре сиділи на мавпенятах, нібито шив їх першокласний кравець.
Мавпенята гордовито походжали по палубі, дивилися на себе у воду і береглися, щоб не повимазувати костюмчики.
Кок попросив їх допомогти йому почистити картоплю, тому що юнга й досі цього не навчився,— але стерновий не дозволив.
— Чи знаєте ви, як важко було мені шити ці костюми? Легше сто разів повернути стерно, десять разів вилізти на найвищу щоглу, п'ять разів витягти якір з моря, двічі випалити люльку, ніж один раз просилити нитку в голку. І чого та голка більша, ніж дірка? Коли б моя воля — я наказав би, щоб дірки робили більші, ніж голки. А ви, кок, хочете, щоб ці костюми вони вимазали у вас на камбузі або й порвали б їх...
Кок зітхнув. Де ж йому взяти час на винайдення сухої води, коли ніхто не хоче допомогти? І ПІШОВ ВІН ЧИСТИТЕ картоплю сам, бо юнга за наказом капітана чистив компас.
Стерновий Рибічка сказав мавпенятам, щоб вони не вештались біля камбуза, а сиділи у каюті.
Але їм не дуже сподобалось сидіти в каюті; на палубі було на що подивитись, що помацати, де полазити. Вони нудилися і не знали, чим зайнятися.
— Ми ще пану стерновому як слід не подякували за те, що він нас урятував,— сказав нарешті Гоп.
— І за те, що справив нам морські костюми, теж не подякували,— докинув Гуп.— Треба б зробити йому якусь приємність.
Але як її зробити? На дереві вона не росте, а на вітрильнику не ростуть навіть дерева.
А що ж стерновий любить найдужче?
Люльку.
Але люлька в нього є, а про те, що існують інші люльки, Гуп та Гоп не знали.
Віл також любить пісеньки. Але знає їх стільки, що міг би роздавати.
Що-небудь з їжі?
Це його, мабуть, не дуже потішить, бо він не ласун.
Але Гоп все ж таки додумався.
— Послухай-но, Гупічку, а що, якби ми навели б тут лад і пофарбували б каюту? Як гадаєш, важко це зробити?
Гуп зневажливо махнув рукою, ніби він уже пофарбував принаймні десять кают.
— Що там важкого? Гойдатись на ліанах — ото важко.
— Або їздити на слоні, правда, Гупічку?
— Те фарбування взагалі ніщо,— сказав Гуп і відразу ж занишпорив по каюті, шукаючи фарбу.
— Це має бути найкраща фарба, бо у пана стернового повинна бути найкраща каюта!
— А коли в нього буде найкраща каюта, він дуже зрадіє!
І Гуп та Гоп уже наперед тішились, уявляючи собі, як тут буде гарно.
Вони зазирнули в кожну шафку, кожну шухлядку. Знайшли гвіздки для черевиків, кнопки, сірники і ще багато чого, але фарби не знайшли.
Зате натрапили на пляшку газованої води.
Відкоркували її і перелили воду в кухоль.
До газованої води налили малинового сиропу.
Потім вичавили туди сік з кількох помідорів.
Потім посипали все це цукровою пудрою, сіллю, додали дві ложечки какао і все як слід розмішали.
Гуп не витримав і лизнув фарбу. Смачно!
Гоп теж лизнув. І йому фарба здалася смачною. Вони б залюбки вилизали всю фарбу, але вирішили, що вилижуть тільки те, що залишиться після фарбування.
В них не було щітки. Та Гуп одразу зміркував, що треба робити. Він узяв помазок стернового, яким той завжди намилювався перед голінням.
Гоп схлипнув:
— А де я візьму щітку?
— Пан капітан також голиться, позич у нього,— відказав Гуп.
— Хіба я знаю, де вона в нього?
— Десь у каюті, іди туди, але гляди, щоб він тебе не побачив, бо дістанеш доброї прочуханки.
Гопові не хотілося йти до капітанової каюти.
— А я хочу оцю! — вередливо вигукнув він.
— А я тобі не віддам,— сказав Гуп.— І взагалі я старший за тебе. Отож, слухайся мене! Біжи до капітанової каюти — і миттю назад!
Що було робити Гопові?
Він непомітно прослизнув у капітанову каюту і знайшов помазок. Той був трохи більший і пухнастіший, ніж помазок стернового.
Гупа взяли заздрощі, коли він побачив такий гарний помазок.
— Нумо зміняймося,— сказав він.
Але Гоп не схотів мінятися. Він одразу вмочив помазок у горщик з фарбою, стрибнув на стіл і заходився фарбувати стелю.
А Гуп узявся фарбувати стіни.
Працюючи, вони співали:

Гарно нам малювати,
Видно в небі блискавицю.


А потім Гуп проспівав:

Намалюю песика!

А за ним Гоп проспівав:

А я собі кицю!

Але ж фарба із газованої води і малинового сиропу, із помідорів і цукру, із солі і какао дуже смачно пахла. Терпіли мавпенята, терпіли, а потім не витримали і вилизали її геть усю. А вилизавши, почали шукати іншу, більш підходящу фарбу.
Під ліжком вони знайшли дерев'яний ящик, а в ньому дві круглі бляшанки. Відкривши їх, побачили гарну і запашну чорну фарбу. Вони помацали ту фарбу, і пальці у них відразу стали чорні, як од сажі з комина.
Мавпенята зраділи.
— Оце так фарба!
— Нею пан стерновий фарбує свої черевики,— сказав Гоп,— я бачив.
І одразу ж у цю чорну фарбу, що нею стерновий фарбував черевики, вони вмочили помазки.
Гоп фарбував стелю, а Гуп фарбував підлогу.
І знову вони співали, і робота в них горіла під руками.
Гуп проспівав:

Намалюю песика!

І намалював на підлозі песика. А Гоп проспівав:

Намалюю кицю!

І намалював на стелі кицю.
...Киці й песики були намальовані всюди — на стелі, на стінах, на підлозі, навіть на нових костюмчиках Гула та Гола.
Втомившись від цієї роботи, мавпенята залізли в ліжечка і міцно заснули.

Стерновий Рибічка, повертаючись після чергування в каюту, зазирнув на камбуз — узяти чогось смачненького на вечерю собі і мавпенятам. Кок дав йому найсмачніше з того, що було.
Але Гуп з Гоном спали, і стерновий не схотів їх будити.
— З'їдять уранці,— сказав він собі і раптом відчув сильний запах крему для взуття.
— Ці пустуни вичистили мені черевики! — зрадів стерновий.— А я вже думав, що вони нічого путящого зробити не можуть.
Він засвітив світло, щоб подивитись, як блищать черевики.
Але ж блищали не черевики, блищала вся каюта!
Стеля, стіни, підлога...
І всюди — чорні песики і чорні киці. І на нових костюмчиках Гупа та Гопа теж...
Стерновому стало прикро аж до сліз.
Водночас йому захотілось сміятися.
А ще захотілося лаятись.
Аж тут він почув гучний голос капітана Велрпби:
— Куди це подівся мій помазок?!
Стерновий глянув на мавпенят. Вони спокійно спали, і кожне обіймало помазок.
Один помазок був його, а другий, безперечно, капітанів.
Рибічка злякався. Адже коли капітан побачить помазок, зніметься такий шторм, що й вітрильник потоне. І він тут же заступив собою Гупа та Гопа, щоб капітан не побачив помазка.
Капітан постукав у двері і, не чекаючи, поки стерновий скаже «Заходьте!», зайшов до каюти.
— Чи не бачили ви, стерновий, мого помазка?
Мабуть, уперше в житті стерновий Рибічка збрехав. Але
лише для  того,  щоб врятувати  мавпенят  од прочуханки, а вітрильник од шторму.
— Ні, не бачив, пане капітан.— І зашарівся по самісінькі вуха.
— Дивно,— сказав капітан.— А що це у вас так гарно пахне?
Він роздивився каюту і побачив, як добре вона пофарбована, як блищить.
— Ти диви! — сказав капітан.— Ви пофарбували каюту?
«Ні, це не я, це мої мавпенята»,— хотів був сказати стерновий, але прикусив язика — тому, щоб капітан не спитав, куди поділися помазки.
Капітан схвально кивнув головою, пробурмотів, що порядок — річ добра, і вийшов з каюти. Він покликав матросів і разом з ними заходився шукати на палубі, чи не закотився кудись помазок.
Стерновий узяв  обидва помазки і жбурнув їх у море.
— Уф! — зітхнув вік з полегкістю.— Тепер капітан ні про що не довідається.
Він хотів добре висварити Гупа та Гопа, але шкода було їх будити.
І Рибічка ліг спати й собі.
Була вже ніч, і ніхто не бачив, як море за вітрильником почорніло. І це вже не було Зелене море, а було це Чорне море.

ТРЕТЄ ОПОВІДАННЯ
про те, як Гуп із Топом робили бляшанки і як вони залишилися без самокатів

Вітрильник «Добродружстві» проплив по семи океанах, по семи морях, спинявся біля семи островів і тепер наближався до материка.
Палуба сяяла чистотою.
Всі матроси старанно поголилися, щоб не набратись сорому в порту.
Не поголився лише юнга, тому що в нього ще не росли вуса.
І капітан Велриба не поголився, тому що в нього не було помазка.
І стерновий Рибічка не поголився, а чому — ми добре знаємо.
Капітан Велриба не відривав від очей бінокля.
— Гей,  вахтовий  на  марсі! — нетерпляче  гукав  він.— Чи видно вже землю?
— Ще ні, пане капітан! — відповідав вахтовий.— Обрій чистий.
Нарешті в сонячному надвечір'ї далеко попереду забовваніла темна довгаста тінь.
— Земля на обрії! — гукнув вахтовий. Капітан дав наказ причалювати.
— Усі по місцях!
Стерновий Рибічка одяг свій святковий кітель із золотими ґудзиками.
А на кітелі в капітана були не тільки золоті ґудзики, але й золота облямівка.
Юнга вбрався в чистий тільник.
Кок вичистив усі каструлі, покришки і тарілки.
Гуп з Гопом спритно вилізли на марс.
— Добрий день, пане вахтовий! — привітався Гоп ввічливо.— Який це порт?
— Це Порт тисячі кораблів,— відповів вахтовий. Гоп здивувався.
— Тисячі? Це дуже багато, хіба ж ні? Вахтовий кивнув.
— Але є ще більші порти,— сказав він.
— А що ми в тому порту будемо робити?
— Вивантажимо весь товар, який веземо. Потім портові робітники підремонтують наш вітрильник, і ми попливемо далі.
— А там, у порту, цікаво?
— Дуже цікаво! В кожному порту цікаво, самі побачите.
Вахтовий не брехав. В порту стояло безліч кораблів — великих і малих. Яких тільки тут не було! Величезні вантажні пароплави, вітрильники, рибальські човни, шаланди, маленькі байдарки... В Гупа та Гопа аж очі розбіглися.
Біля входу до порту височів стрімкий маяк. Вночі він світив трьома величезними вогнями, щоб кораблі у морі побачили — земля близько.
А скільки було в порту інших дивовижних речей! Гуп та Гоп тільки очі витріщали з великого дива.
Могутні крани підіймали та опускали ящики з цукром, мішки з кавою, корзини з бананами, апельсинами і лимонами, бочки, тюки з тканинами, в'язки тростини і ще багато чого — всього й не перелічиш.
І коли стерновий Рибічка сказав, що годі дивитися, що час іти додому, Гуп та Гоп засмутилися.
— А куди це — «додому»? — спитав Гуп.
— До мене,— сказав стерновий.
— А куди це — «до вас»? — спитав Гоп.
— У високий будинок, на другий поверх; одне вікно виходить на порт, друге — в сад, третє — на вулицю.
— О, там, мабуть, дуже цікаво, пане стерновий! — вигукнув Гуп.
— Так, мабуть, надзвичайно цікаво! — вигукнув Гоп.

Минуло кілька днів.
Гуп з Гопом мешкали у високому будинку, на другому поверсі, з одним вікном на порт, другим — у сад, третім — на вулицю. їм тут дуже подобалось.
Коли світило сонце, вони ходили з стерновим Рибічкою гуляти.
Коли йшов дощ, стерновий розповідав їм казки.
І всім велося дуже добре.
Але коли стерновий зібрався йти на вітрильник, Гупові та Гопу здалося, що ткачі розіпнули на небі довге, темне полотно. Вони почували себе, як сонце за хмарою.
— Нічого, нічого,— втішав їх стерновий,— я швидко повернуся. А ви тим часом гарненько грайтеся. Вечеря в духовці. Та глядіть мені — не пустуйте!
— Ні, ні, пане стерновий, ми не будемо пустувати. Краще ми робитимемо бляшанки.
— От і добре,— сказав стерновий, погладив Гупа та Го-па і піпгов до дверей. Аж раптом зупинився.
— Що, що ви робитимете?
— Бляшанки. Ви не знаєте, що це означає, пане стерновий? — здивувався Гуп.
— Ого-го-го! — сказав Гоп.— Ми вміємо це робити дуже добре!
Стерновий повернувся в кімнату. Він повагом запалив люльку і обкутався хмарою диму.
Тоді погладив рукою вуса.
Потім розстебнув усі ґудзики на кітелі і знову їх позастібав.
Він напружено думав, що це означає — робити бляшанки. Але запитати? Нізащо! Адже морський стерновий має знати все...
— Мені дуже не хочеться саме сьогодні йти на вітрильник,— сказав він нарешті.— Краще я робитиму з вами бляшанки. Коли я був малий, я залюбки робив бляшанки. Але це було так давно! Я, мабуть, зовсім забув, як ті бляшанки робляться.
Гуп та Гоп одразу спіймались на гачок. Гуп схопив мішалку і покришку від каструлі. Гоп і собі схопив мішалку та покришку, і вони заходилися бити мішалками в покришки.
— Бум! Бум! Бумтаратабумбумбум!
І ще раз.
І ще...
Бумтаратабумбумбум... Бумтаратабумбумбум...
Стерновий заткнув вуха і гукнув, щоб вони припинили цей концерт.
— Я б хотів знати, хто вас цього навчив?
Гуп сказав, що бачив, як по вулиці йшли моряки і били в мішалки та покришки.
Гоп сказав, що тих мішалок і покришок у моряків було багато, тільки вони були трошки інші. Моряки співали, гатили мішалками в покришки і теж робили бумтаратабумбумбум.
— Он воно що! — вигукнув стерновий.— Це була морська музика. Але ж у моряків були не мішалки і покришки, а барабани і барабанні палички.
Гоп весело глянув на Гупа, а Гуп на Гопа, і вони вигукнули влад:
— Ми також морська музика! Адже у нас морські костюми, ви моряк і ви нас урятували!
— Воно-то так,— відмовив стерновий,— але ці ваші бляшанки — зовсім не музика, а якийсь тарарам. А від такого тарараму лускаються вуха і в моряка.
Гоп одразу ж подивився, чи справді у пана стернового луснули вуха. І дуже зрадів, побачивши, що вуха цілі. Зрадів і Гуп.
І вони тут же попросили стернового купити їм льодяників.
— Гаразд, я принесу вам по льодянику,— сказав стерновий.— Але щоб ви і близько не підходили до мішалок та покришок. Поводьтеся так, як личить вихованим і статечним мавпам.
Коли стерновий Рибічка пішов, Гоп заліз під стіл, а Гуп стрибнув на люстру. Він здивовано розглядав лампи і блискучі скляні оздоби.
— Ого, Гопічку,— сказав він братові,— якби ти бачив, як усе тут блищить!
— Чи не можу і я подивитися, Гупїчку? — заблагав Гоп.
— Не можеш, але дещо я тобі дам. На, лови! — сказав Гуп, викрутив з люстри одну лампочку і кинув Гопові.
Гоп не впіймав лампочку. Вона впала на підлогу. Дзень! Оце удар! Скалки розлетілися по всіх кутках.
— Чудовий удар! — сказав Гуп, викрутив другу лампочку і також кинув на підлогу.
Друга лампочка дзенькнула ще дужче, ніж перша. І тільки тому, що на люстрі не було більше лампочок, не було більше й дзенькоту.
Тоді Гоп стрибнув до Гупа, і вони загойдалися на люстрі.
І було це, як на носі вітрильника під час великого шторму. Або як на вершечку високого дерева, яке колише вітер.
Або як у пралісі на ліані.
Гуп та Гоп гойдалися швидше й швидше.
Сюди-туди... Сюди-туди...
Туди-сюди... Туди-сюди...
Аж раптом — трісь! Люстра полетіла додолу, а з нею й обидва пустуни.
Та й хіба могла вона не впасти? Адже люстра — це ие гойдалка і не ліана, люстра — для освітлення, а не для гойдання. Але це вже не була люстра, а лише пара погнутих грубок і купа скалок.
А із стелі на Гупа та Гопа грізно дивилася темна дірка.
Їм одразу перехотілося гойдатися.
— Так! — вигукнув Гуп.— Дивись, що ти наробив, Гопічку!
Гоп глянув на розбиту люстру, потім на дірку у стелі, потім на братуся.
— Адже ми це зробили разом, Гупічку,— сказав він тихо.
Але Гуп заперечив — як це разом, його хата скраю, це все Гоп.
— Якби ти зі мною не гойдався, люстра б не впала.
Гоп заплакав.
— Коли б я тільки знав, що вона впаде, я б з тобою не гойдався!
— Ну, будеш за це розплачуватись,— сказав Гуп.
— Будемо розплачуватись обидва,— сказав Гоп.
І щоб не розплачуватись, вони кинулись замітати скалки. Вони покололись і подряпались, але не здавалися. За хвилину всі скалки та уламки опинились в цеберку на сміття.
Лише погнуті трубки стирчали з цеберка.
Тим часом сопце сіло, і на небо вийшов місяць.
А трубки від люстри так і стирчали з цеберка на сміття.
Гуп та Гоп не знали, куди їх сховати, щоб не побачив стерновий.
— Знаєш що, Гупічку? — сказав Гоп.— Ми ці трубки викинемо на вулицю, і все буде гаразд.
Вони відчинили вікно і викинули трубки на вулицю.
Унизу брязнуло, але Гуп та Гоп нічого не почули, бо миттю зачинили вікно. І дуже раділи, що стерновий ні про що не здогадається.
Але коли вони незабаром схотіли засвітити світло і заклацали вимикачем, дірка у стелі світити не хотіла. Та як би вона могла світити! Адже дірка — це не люстра.
Поночі мавпенятам було страшно, і вони вирішили, що ляжуть спати. Побажали один одному на добраніч і стрибнули в ліжечка.
Але страх не покинув їх і під перинами.
— Гопічку,— прошепотів Гуп,— ти не боїшся?
— Тільки трошечки,  Гупічку,— прошепотів Гоп.
— Порозмовляймо, Гопічку, тоді нам не буде страшно.
— Гаразд, Гупічку. А про що ми будемо розмовляти?
— Може, заспіваємо якусь пісеньку, Гопічку?
— Заспіваймо, Гупічку!
І були вони один до одного дуже уважні, приязні та ввічливі, тому що обом було страшно. Іншим часом без угаву сперечалися, штовхалися, сварилися б, але зараз ні. І вони дружно заспівали:

Гопки, гопки, гагак,
Жпв десь песик-дивак,
Зовсім він кісток не їв,
Лиш дрібний горох любив.
Гопки, гопки, гагак,
Жив десь котик-дивак,
Дуже він мишей боявся —
Отакий був дивак.


А потім вони заснули, а заснувши, перестали боятися темряви.
Коли стерновий Рибічка повертався пізно ввечері з вітрильника, він об щось спіткнувся перед будинком. Тернув сірника, глянув. Що воно таке? Трубки, скалки. Схоже на залишки від люстри.
— Оце так порядок! — пробурчав він.— Хтось ще поламає собі ноги.
Стерновий Рибічка любив порядок, тому він підняв трубки й запхнув їх у велику урну.
Піднімаючись сходами, він задоволено бурмотів собі під ніс, що ось тепер уже ніхто не поламає ніг. А думав він про те, чи повечеряли Гуп та Гоп і чи вмилися перед тим, як лягти спати.
Він тихенько відчинив двері і почув — Гуп з Гопом мирно посопують. Він не став їх будити, навіть світла не засвітив і ліг спати поночі; також забув умитися і дочистити зуби. Але він уже дорослий і може робити, що йому заманеться, бо у дорослих голови повні клопоту, і через один клопіт вони забувають про інший.
Рано-вранці сонячний промінчик залоскотав Рибічку під носом.
Він потягнувся, голосно позіхнув і розплющив очі.
І ту ж мить побачив чорну дірку на стелі.
— До чорта в зуби всіх морських сардинок, цієї дірки вчора не було, там було щось зовсім інше! Але що саме?
У Гупа та Гопа був добрий слух. Хоч Рибічка і говорив пошепки, вони його почули. Притьмом понатягали перини на голови і х-р-р... х-р-р... захропли, нібито над північ.
Але й Рибічка не скаржився на вуха. Він почув хропіння. «Чого це воші хроплять? Раніше такого не бувало!» — подумав він.
— Ага! — сказав стерновий, коли його очі знову зупинялися на чорній дірці.— Тут бракує люстри.
І відразу згадав, що вчора на вулиці сніткпувсн об трубки і викинув їх до урни.
Рибічка схопився за голову.
— Ой, лишенько! Невже я викинув в урну власну люстру?
Він підскочив і стрілою помчав до вікна — глянути, чи лежить ще та люстра в урні. Урна стояла, але люстри у ній не було.
У стернового защеміло серце. Дуже стало йому жаль люстри.
Він розгнівався, але відразу почав рахувати до ста, щоб гнів минув.
Потім він запалив люльку, сів у крісло-гойдалку, погойдався, попахкуючи люлькою, і йому стало веселіше.
Гуп потихеньку, обережно висунув голову з-під перини і побачив — у Рпбічки вже кращий настрій.
Гоп і собі висунув з-під перини голову і побачив — Рибічка вже ие гнівається.
Тоді вони сказали:
— Доброго ранку, пане стерновий, як вам спалося? Ми виспалися дуже добре.
— Так, так, дорогенькі,— відповів Рибічка.— І моя люстра виспалася добре. В урні.
Мавпенята схилили голови.
— То як? — несподівано гримнув стерновий.— Вам нема чого мені сказати!?
Гуп штовхнув Гопа.
— Ну скажи, Гопе, ти ж гойдався на люстрі!
Гоп миттю сховався під стіл. Рибічка суворо подивився на Гупа.
— Ти ба — в нас тут є ябеда! А ти хіба не гойдався? Як тобі не соромно!
Гуп і собі забився під стіл.
— Гойдався, але коли я гойдався сам, люстра не падала. І впала лише тоді, коли зі мною загойдався Гоп. Дивно, що вона не взяла нас обох з собою, пане стерновий.
— Тоді вас обох візьму я. Однією рукою. І зачиню в комірчині, де немає ні люстр, ні мішалок, ні покришок, а є лише темрява і нічого більше, крім темряви. Що ви на це скажете?
— Ми, даруйте, боїмося темряви, пане стерновий,— пробелькотів Гоп.
— Так, даруйте, ми дуже боїмося темряви,— луною відгукнувся Гуп.
Рибічка знову сів у крісло-гойдалку. Гуп та Гоп підскочили до нього і заходилися розгойдувати, щоб Рибічці здавалося, ніби він на морі.
— Я мушу якось покарати вас,— сказав Рибічка трохи згодом.
Гуп погладив його по обличчю.
— Але тільки трошечки, пане стерновий...
Гоп погладив стерновому руку.
— Тільки трошечки, щоб не було боляче...
А потім вони стрибнули Рибічці на коліна, обіймали його і присягалися, що нічого подібного ніколи більше не зроблять.
— Ну гаразд,— сказав нарешті стерновий.— Але все-таки це вам так не минеться. Пам'ятаєте, я обіцяв вам купити самокати?
— Мені обіцяли червоний! — вигукнув Гуп.
— А мені зелений! — вигукнув Гоп.
— Так, так, так. Але в мене немає грошей і на люстру, і на самокати. Отже, доведеться купити саму лише люстру.
Ось як вийшло, що Гуп та Гоп не дістали самокатів.

ЧЕТВЕРТЕ ОПОВІДАННЯ
про те, як Гуп із Гопом і з стерновим Рибічкою відвідали зоологічний сад і як вони отінилися у великій небезпеці

— На світі добре. Всюди. У цирку, в лісі, в басейні для плавання... Але чи не краще за все в зоологічному саду!
Так одного  разу  сказав  стерновий  Рибічка  Гупові  та Гопу.
— А що це таке — зоологічний сад, пане стерновий? — спитав Гуп.
— Там, мабуть, багато квітів? — спитав Гоп.
— Зоологічний  сад — це такий сад, де живуть тільки тварини і птахи,— відповів Рибічка.
— І мавпи теж? — спитав Гуп.
— І мавпи. Є там також тигри і кенгуру, жирафи і леви.
— А про мавп ви знову забули,— сказав Гуп.
— І мавпи,— ще раз повторив Рибічка.
— Там має бути чудово, чи не так, пане  стерновий? — спитав Гоп.
— Ще й як,— кивнув Рибічка.
Гуп нахилився до Гопа і щось йому прошепотів.
— Про що це ви шепочетесь?   Ану   кажіть! — жартома насварився Рибічка.
— Мовчи, Гопічку! — сказав Гуп.
— То вже починаються якісь таємниці! — Рибічка удав, що сердиться.— Ану кажіть, про що ви шепочетесь?
— Я скажу, Гупічку, добре?
— Кажи, Гопічку.
І Гоп сказав:
— Такого гарного саду, де є самі тварини, тут взагалі не може бути. Це може бути лише у нас, у пралісі.
Рибічка нахмурився.
— Ви тільки подивіться на них! Вони мені не вірять! Ви мені не вірите?
Мавпенята закрутили головами — мовляв, ні, не вірять.
Рибічка нахмурився ще дужче.
А мавпенята знову закрутили головами. Не вірять!
Вони йому, звичайно, вірили, бо стерновий Рибічка ніколи не брехав, але умисно його піддражнювали. Гулові та Гопу кортіло піти у цей зоологічний сад, але вони боялися, що пан стерновий відмовиться, скаже, що йому ніколи. Отож вони й вирішили вдатися до хитрощів.
— То ви мені не вірите! — вигукнув стерновий ще раз і грізно витріщив одне око. Це він робив завжди, коли сердився.
Він навіть забув про люльку, і вона погасла.
— Оце я маю за мою доброту! Я, морський стерновий, заступник капітана!
І витріщив друге око. Він не зрозумів, що Гуп з Гопом його піддражнюють.
— Ну, раз не вірите — неодмінно підемо в той зоологічний сад!
А мавпенятам тільки того й треба. Вони стрибнули стерновому на плечі, ніжно пригорнулися до нього і запитали, коли воші підуть у зоологічний сад. Найкраще б — зараз, чи не так?
Рибічка відповів, що ні, не зараз, а в неділю, сьогодні йому ніколи.
— Але ви повинні поводитись якнайкраще і в усьому мене слухатися,— сказав він під кінець.
Мавпенята, звичайно, обіцяли, що будуть слухатися і поводитимуться чудово.
І справді — вони виконали обіцянку. Коли хотів пустувати Гуп, Гоп одразу ж йому казав:
— Не пустуй, Гупічку, бо пан стерновий не піде з нами до зоологічного саду!
А коли хотів пустувати Гоп, Гуп застерігав його:
— Не пустуй, Гопічку, бо ми сидітимемо в неділю вдома!
Та до неділі було ще далеко — був лише понеділок. Після понеділка настав вівторок, після вівторка — середа. Мавпенята не пустували і в четвер, а в п'ятницю їм уже не стало сили терпіти, і вони ледве не почали пустувати, але все ж таки витерпіли.
Субота проминула дуже швидко, і, нарешті, настала неділя.
Світило сонце на синьому небі.
Люди вийшли на вулиці вбрані по-святковому; навіть горобці на ринвах виглядали по-святковому.
Стерновий Рибічка вдягся в свій парадний морський кітель і начистив усі ґудзики на костюмах мавпенят так, що вони засяяли.
Трамваї ходили за недільним розкладом і були такі напхані, що влізти в них не можна було.
Гуп та Гоп ще ніколи не їздили трамваями; вони сказали, що вилізуть на дах — адже там місця вистачить на всіх. А щоб не впасти, можна триматися за дріт.
— Ви що! — жахнувся Рибічка.— Уявляю собі, що б з вами було. А квитки? Хто хоче їздити трамваєм, мусить купувати квиток. Пан кондуктор не полізе за вами на дах. Ні-ні-ні, дорогенькі, ми підемо пішки. Тим паче, що погода сьогодні чудова.
І вони пішли пішки, бо інакше, як пішки, йти було не можна.
— За якусь часинку будемо там,— пообіцяв Рибічка.
Але йшли вони мало не дві години.
Було жарко, і Рибічці захотілося пити. Він почав роздивлятися на всі боки і побачив кафе. Вони зайшли туди. Рибічка випив пива, а Гуп з Гоном — по склянці червоного лимонаду.
Вони пішли далі, але незабаром пити схотілося ще дужче.
Знову зайшли в кафе. Рибічка винив два пива, а мавпенята — по два жовтих лимонади.
Пішли далі й раділи, що йдуть пішки.
Рибічка був у веселому настрої. Він завів пісню і не звертав уваги на те, що на нього дивляться люди.
— В майві вітрил вітер свистить!..— співав він, а потім голосно засвистів, майже так, як той вітер.
Він хотів співати далі, але ніяк не міг згадати слова, і тому лише свистів.
Нарешті, вони прийшли до зоологічного саду.
Над залізною брамою була величезна вивіска:

ЗООЛОГІЧНИЙ САД

Рибічка усміхнувся.
— Ну що, дорогенькі, є зоологічний сад чи його немає?
Нікуди не дінешся — Гуп та Гоп сказали, що є.
Рибічка став у чергу до каси, щоб купити квитки. Один
морський і два мавп'ячих.
Біля брами стояв чоловік у синій уніформі з величезними вусами.
Рибічка показав йому квитки, і чоловік у синій уніформі їх розірвав, щоб Рибічка з Гупом та Гопом не могли ще раз пройти по них у зоологічний сад наступної неділі.
Розриваючи квитки, сказав:
— Ласкаво просимо.
— Ото й видно, що ласкаво! — шепнув Гоп Гупові.— Такі гарні папірці, а він їх розірвав. Якби я знав, сказав би пану стерновому, щоб квитки взагалі  йому не показував.
Гуп відповів теж пошепки:
— Це, мабуть, лихий чоловік! Глянь лишень — він у всіх розриває папірці.
Стерновий Рибічка, однак, подякував чоловікові в синій уніформі, порвані квитки пхнув у кишеню і спитав, де можна знайти план зоологічного саду, щоб вони даремно не блукали. Чоловії? відповів, що вопи стоять саме перед ним. Рибічка подякував ще раз і довго розглядав план.
Він бурмотів собі під піс, що в цьому плані годі розібратися. От коли б тут повісили компас, одразу можна було б зорієнтуватися. А той, хто де намалював, взагалі малювати не вміє...
Єдине, що Рибічка вичитав з плану, це напис на маленькому будиночку: «Ресторан».
У Рибічки язик зашерх від спраги, і він сказав, що найрозумніше буде, коли всі вони підуть спочатку чогось напитися.
Недалечко під високим деревом стояла лава. Стерновий підвів до неї Гопа та Гупа.
— Мої любі, я піду по лимонад для вас, бо бачу, що вам дуже хочеться пити. Почекайте тут на мене. І не лазьте по лаві, бо лави — для сидіння, а не для лазіння. Я куплю вам червоний лимонад. Як у ресторані не буде червоного, куплю жовтий, він теж смачний. А якщо застукає вас сторож на гарячому, він з вами розправиться. Я принесу вам і соломинки, якщо вони там є.
Гуп і Гоп слухняно посідали на лаву, і Рибічка пішов по лимонад.
Тільки-но він зайшов у ресторан, кого, ви гадаєте, там побачив? Капітана Велрибу, якого юнга називав пан капітан Верлиба.
Капітан також побачив стернового і гукнув:
— О-го-го!
Він зрадів з цієї несподіваної зустрічі і щиро обійняв стернового.
— Егей! — проспівав стерновий і покликав офіціанта.
— Чого ви бажаєте? — спитав офіціант, чемно вклонившися.
— Коли ваша ласка, я взяв би два червоних лимонади, а також соломинки,— сказав стерновий.
— Два червоних лимонади і соломинки,— повторив офіціант, записав замовлення на папірці, щоб не забути, і хотів був іти.
Але капітан Велриба схопив його своєю могутньою рукою за рукав:
— 3-а-ч-е-к-а-т-и! — вигукнув він.
Офіціант злякався, аж поблід на обличчі. Він подумав, що зробив щось недоречне, а може, ії погане — так грізно дивився на нього капітан.
— Слухаю,— прошепотів він.
Але капітан, не звертаючи на офіціанта уваги, повернувся до стернового і втупив у нього свій гострий погляд.
— Рибічко! Відколи це ви п'єте лимонад? А до того ще й через соломинку?
— Ви гадаєте, лимонад я беру для себе? Дозвольте мені, пане капітан, засміятися.
Капітан дозволив, і Рибічка голосно засміявся. Засміявся і офіціант, якому відразу відлягло од серця.
— А тепер дозвольте мені, стерновий, про дещо вас запитати. З чого ви смієтесь? — запитав капітан Велриба.
— Я сміюся з того, що ви так про мене подумали! Адже лимонад і соломинки я замовив для Гупа й Гопа. Вони сидять надворі на лаві і чекають на мене.
Капітан зітхнув з полегкістю.
— Он воно що,— сказав він і засміявся.
Потім стерновий замовив ще пиво, але вже без соломинок.
А капітан похвалив стернового за і є, що той залишив Гула та Гопа надворі, бо дітям не личить ходити до ресторану.
Мавпенята тим часом статечно сиділи на лаві і чекали на стернового. Але найнетерплячіше вони чекали па лимонад.
Над ними пурхав барвистий метелик.
Цей метелик дуже сподобався мавпенятам. Вони кинулись його ловити, але метелик був спритніший за них. Він затріпотів крильцями і полетів геть. Тоді вони вирішили заманити його пісенькою і заспівали влад:

Чом бути з нами
Не смієш?
Чи ти
Лиш квітам радієш?
Цукор солодший
Од квіток.
А ще солодший
Медок.


І робили при цьому вигляд, що дають йому цукор та мед, але метелик, певно, знав, що його чекає, якби мавпенята його спіймали. І він стрімко полетів од мавпенят.

— Знаєш що, Гупічку,— сказав Гоп,— я вилізу на дерево і подивлюся, чи не йде вже пан стерновий з лимонадом.
— Нарешті і тобі щось путяще спало на думку,— сказав Гуп.
Гоп виліз на дерево, розглянувся навсебіч, але стернового з лимонадом не побачив.
Тоді він спустився, сів біля Гупа, і так вони сумирненько сиділи далі.
Час минав, і мавпенята почали нудитися.
— Довго ж пан стерновий не повертається! — сказав Гоп і трошки відсунувся від брата.
— У мене від цього чекання вже й тіло болить,— сказав Гуп і теж відсунувся.
Потім вони трошечки пострибали, потім пострибали більше, ще більше — і не знати як опинилися на бильці лави та й зачовгали ногами по сидінню.
— Ти дивився як слід, Гопе? — спитав Гуп.
— А ти хіба не бачив?
— Ти, Гопе, мабуть, як слід не дивився, раз пана стернового немає й досі. Лізь знову на дерево.
Гопові не хотілося лізти на дерево. Його розморила спека; в нього боліли ноги, і руки, і все тіло.
— А що, коли я впаду, Гупічку? Може б, виліз на дерево ти?
Гуп похитав головою:
— Тільки цього мені бракувало.
— Ач, який ти, Гопічку! А що коли я впаду? Я старший за тебе, отож був би більший грюкіт. Ти мене не жалієш?
— Жалію, Гупічку, але коли ти будеш добре триматися, то не впадеш.
— Послухай, Гопічку, що я тобі скажу. Лізь уже на дерево ти. Ти менший і повинен мене слухатись.
Гоп виліз на дерево, бурчачи, що коли б він про це знав, то народився б раніше, тоді Гуп був би менший і мусив би слухатись його.
Але й тепер Гоп не побачив стернового. Зате побачив сторожа, який пильнував лави, щоб по них не лазили хлопці. Гоп зліз з дерева і сказав про сторожа Гупові. І вони знов сумирненько посідали на лаву, а коли сторож підійшов до них, ввічливо привіталися.
Сторож подякував, але здивувався. Що тут роблять ці мавпи? І пішов сказати про них сторожеві, який охороняв мавп.
— Чи не втекли від тебе дві мавпи? — спитав він.— Я бачив їх унизу — сидять на лаві біля входу.
Сторож, що охороняв мавп, похитав головою.
— Де там, я щойно їх перерахував, і всі вони були на місці.
Для певності вони ще раз перерахували мавп. Не бракувало жодної. їх мало бути п'ять; п'ять їх і було.
— Чи не закуняв ти трохи? Чи це тобі не приснилося?
Сторож, який охороняв лави, і справді пополудні задрімав; тож він відповів: «Можливо»,— і відійшов. Проминаючи лаву, де щойно сиділи Гуп із Гопом, він побачив: там уже нікого немає — лава порожня...
— Мабуть, це мені таки приснилося,— сказав сторож сам собі.
Та ми добре знаємо, що не приснилося. Гуп із Гопом кинулись навтіки і зупинилися лише перед величезною галявиною, огородженою дротом. На галявині паслися олені.
Мавпенята ввічливо привіталися з оленями і спитали найбільшого з них, чи не покатає він їх у себе на спині. Найбільший олень кивнув на знак згоди — чому б ні, хай вони тільки добре тримаються, бо впасти з оленя — в цьому немає нічого приємного.
Мавпенята повсідалися оленю на спину, і той заходився їх катати. Вони грали у Смолічка-пахолічка (неслухняний хлопчик, герой чеських казок) і навіть про лимонад забули.
В оленів теж був свій сторож. Саме в цей час він прийшов подивитися, чи не бракує якогось оленя. Дивиться — і що ж бачить? В найбільшого оленя на спині сидять дві мавпи!
Він побіг до сторожа, який охороняв мавп.
— Гупічку, ти бачив? — сказав Гоп.— Сторожі — ябеди. Оцей уже побіг скаржитись, що ми катаємось на олені.
Олень поважно кивав головою з гіллястими рогами.
— Скаржитись не можна, правда ж, Гупічку? — сказав Гоп, який дуже добре пам'ятав, що їм сказав стерновий, коли вони розбили люстру.
— Не можна,— сказав Гуп.
— Ходім, насолимо тому сторожеві, Гупічку, за те, що він хоче скаржитись.
Гулові ніколи не треба було щось двічі пропонувати.
— Але як, Гопічку?
— Гайда за ним, по дорозі щось придумаємо.
Олень їм показав нанкоротший шлях до клітки з мавпами. Вони подалися тим найкоротшим шляхом і були біля клітки з мавпами раніше, ніж сторож-ябеда.
У клітці було п'ять мавп.
Гуп і Гоп ґречно привіталися; мавпи теж привіталися і спитали, звідки вони взялися. Гуп їм усе розповів.
І тоді найстарша мавпа сказала:
— Той сторож скаржиться па пас повсякчас. Коли хочете, дій вас тут сховаємо.
Вони відчинили мавпенятам потайні дверцята і впустили їх до клітки.
За хвилину з'явився сторож оленів і сказав сторожеві мавп:
— Добрий з тебе сторож, коли втекли дві твої мавпи!
Сторож мавп здивувався:
— Втекли дві мої мавпи?.. Хіба ж я не вмію рахувати? Ну, добре, рахуй зі мною, їх має бути п'ять.
Вони почали разом рахувати... Ще раз... і ще...
Та якби вони навіть рахували до вечора, все одно не підрахували б. Мавп було пе п'ять — їх було сім.
— Про це ти маєш доповісти пану директорові,— сказав сторож оленів, у якого голова пішла обертом.
Хіба ж це можливо, щоб дві мавпи втекли, а після цього їх стало в клітці на дві більше!
Те саме говорив собі сторож мавп. Але він не дуже переживав—у зоологічному саду є пан директор, він і має усім клопотатися. І сторож пішов до директора.
— Схоже на те,— сказала найстарша мавпа, — що зараз зчиниться неабиякий шарварок. Вам треба зникнути, щоб вас тут не застав пан директор. Мабуть, нашого сторожа пошлють до школи вчитися рахувати.
Гут та Гоп подякували за притулок, вилізли крізь потайні дверцята з клітки і побігли до своєї лави.
Через хвилину до клітки з мавпами прийшов сам директор зоологічного саду.
Ви кажете, пане сторож, що тут стався якийсь переполох? Розповідайте.
— Так, пане директор, тому я вас і покликав.
— Ну, зараз розберемося.
І він почав рахувати мавп у клітці.
Сторож рахував також.
Обидва нарахували п'ять мавп.
І обидва здивовано похитали головами.
— Послухайте, пане сторож,— сказав директор,— коли в клітці є п'ять мавп і дві з них втечуть, їх би мало залишитися лише три, чи не так?
— Так, пане директор.
— Але ви мені доповіли, що нарахували їх рівно сім. А я бачу лише п'ять. Отже, все в порядку, хіба не так?
Сторож погодився, але при цьому заперечливо похитав головою і додав, що й сторож оленів нарахував сім мавп.
— Щось тут не гаразд,— замислено мовив директор і послав по сторожа оленів.
— Ми добре дивилися, пане директор,— сказав, прийшовши, сторож оленів.— їх було сім.
— Оце так загадку ви мені загадали... Оце так загадка...— пробурмотів директор.
Він повернувся в канцелярію, викликав до себе детектива, який працював у зоологічному саду, і доручив йому розслідування.
— Це незвичайний випадок, пане детектив,— сказав директор.— Тут заплутані не лише мавпи, але й підрахунки. Тому що п'ять мінус два є завжди три, але в мавп'ячій клітці п'ять мінус два є сім. Сподіваюсь, пане детектив, ви розумієте, яке важливе завдання я вам доручаю. Коли вам не вдасться відгадати цю загадку, мені доведеться викликати якого-небудь відомого професора математики.
Детектив уклонився директорові.
— Покладіться на мене, пане директор! Я дуже люблю заплутані випадки. Неодмінно відгадаю цю загадку.
Детектив вийшов з кабінету і одразу ж розпочав розслідування історії з двома зниклими мавпами та дивною помилкою в підрахунках.
Коли стерновий Рибічка з капітаном повернулися до лави, Гуп та Гоп любесенько сиділи там.
— Ви тільки подивіться на них, пане капітан, які вони слухняні! — сказав стерновий.
— Адже вони — ваші вихованці, стерновий,— сказав капітан.
Він весело привітався з мавпенятами і сказав, що йому дуже приємно зустрітися тут з ними.
Гуп та Гоп нічого не відповіли, бо з насолодою смоктали через соломинки лимонад. Якби вони знали, що їх розшукує сам детектив зоологічного саду, їм би, звичайно, відразу перехотілося лимонаду.

П'ЯТЕ ОПОВІДАННЯ
про те,  як  Тут із  Топом  все ж таки дочекались самокатів  і як вони готувались до змагань

Не знати як, але раптом настав МДД.
МДД — це скорочештя, а хто на ньому розуміється, той зпае, що це означає — Міжнародний день дітей.
А на Міжнародний день дітей у всіх дітей у всьому світі свято.
Вертаючись додому з вітрильника, стерновий Рибічка промовляв сам до себе:
— Чи не здається тобі, Рибічко, що й у Гула з Гопом свято? Адже це теж діти, хоч і не справжні людські діти!
І стерновий вирішив купити їм якісь гарні подарунки. Попрямував він до крамниці іграшок і оглянув вітрину. Скільки чудових іграшок: машинки, човники, поїзди, кубики, ляльки! Але найдужче сподобалися стерновому два самокати. Один був зелений, другий — червоний.
Стерновий поміркував хвилинку, а потім промовив:
— Нова люстра в нас уже є! Куплкьно моїм мавпенятам самокати!
І купив самокати. Один червоний, а другий — зелений.
По дорозі додому стерновий ці самокати випробував, А що на самокатах він уже довго не їздив, то мало не збив з ніг якогось чоловіка.
Стерновий попросив вибачення.
— Даруйте, пане,— сказав він,— я давно не їздив на самокатах.
— Нічого, нічого,— сказав чоловік і зняв чорний круглий капелюх, який ще називають котелком.
— Це ви, мабуть, купили дітям?
— Авжеж,— сказав стерновий.— Вони хороші, то чому ж не потішити їх?
Чоловік уважно подивився на стернового і спитав, чи не зустрічалися вони раніше.
— Можливо,— сказав стерновий,— я морський стерновий Рибічка, обплавав усі на світі моря, побував у всіх на світі портах. Мабуть, ми зустрічалися в одному з них.
Чоловік похитав головою.
— Ні, я ніколи не плавав на кораблях, а єдиний порт, у якому я бував — це Порт тисячі кораблів. Але, може, ми зустрічалися в зоологічному саду? Я працюю детективом у цьому саду, і звуть мене пан Соудечек.
Стерновий відповів, що, можливо, вони й зустрічалися в зоологічному саду, бо він там якраз був у неділю.
— Мені дуже там сподобалось,— докинув стерновий.
Детектив Соудечок знову підняв капелюх і вклонився.
— Так, у нас чудово, шановний пане стерновий. Але останнім часом у нашому саду кояться дивовижні речі. Я б сказав навіть — незбагненні речі.
І детектив розповів стерновому історію з мавпами.
— Я дістав дуже складне завдання від самого пана директора — відгадати цю загадку, бо в загадкових і заплутаних справах я — майстер,— скінчив він і, піднявши капелюх, знову вклонився.
У стернового під час розповіді детектива так гучно калатало серце, що він боявся, аби кмітливий детектив Соудечек цього не почув. Він швидко попрощався з детективом і поспішив додому. Але самокати так заважали йому, так він спотикався об них, що детектив Соудечек запропонував свою допомогу.
— Дякую, ви дуже ласкаві, пане детектив Соудечек, але я вже дома, ось мій будинок.
— Мені було дуже приємно з вами зустрітися,— сказав детектив і знову вклонився.
— Мені також,— сказав стерновий Рибічка, хоч зустріч з детективом його анітрохи не потішила. За тією загадкою в зоологічному саду вій бачив Гупа та Гопа. Але сього дні був МДД, тож він вирішив не сердитись; що минуло, того не повернути, хай пан детектив відгадає цю загадку сам.
Детективу, однак, спало на думку подивитись на вікна того будинку, в якому зник стерновий.
Раптом він здригнувся.
З вікна на другому поверсі на вулицю дивилися дві мавпи.
— Я з'їхав з глузду! — жахнувся детектив і зняв окуляри, щоб протерти їх. Коли він знову подивився на вікно, мавп уже не було.
— Маячня, та й годі! — прошепотів детектив.

Побачивши самокати, Гуп та Гоп невимовно зраділи. Зрадів з ними і Рибічка.
— Ви поїдете на змагання, які відбудуться наступної неділі! Я неодмінно запишу вас на змагання! Самокати ми вимастимо і натремо до блиску, і хай у мене вітер забере люльку, якщо ви не виграєте! — вигукнув стерновий.
Гуп та Гоп невимовно зраділи — так зраділи, що аж застрибали з радощів.

— Як говорив пан стерновий, Гопічку? — сказав Гуп.— Що ми вимастимо ці самокати і натремо до блиску. Хіба не так?
І коли Гоп кивнув, що пан стерновий говорив саме так. а не інакше, Гуп запитав, чи не могли б вони вимастити самокати самі, щоб увільнити пана стернового від цієї роботи.
— Гаразд,— сказав Гоп,— самі так самі.
— Але як мастити самокати? Чим мастити?
— Хліб мастять салом, Гупічку.
— Або маслом, Гопічку.
І мавпенята побігли до холодильника, де лежали сало, масло й інші продукти. Побачивши в салі чудові рожеві вишкварки, мавпенята вирішили, що намастять самокати салом. Гуп узяв зубну щітку, а Гоп — волосяну щітку.
Спочатку вони намастили грязьові щитки.
Потім клаксони.
Потім сидіння.
Далі вони оздобили самокати вишкварками. На кермі — вишкварки, на сидіннях — вишкварки...
Мавпенята довго милувалися вимащеними самокатами.
— Мене дивує, Гопічку,— сказав нарешті Гуп,— що самокати не продаються такими вимащеними і оздобленими.
— Мене це теж дивує, Гупічку,— сказав Гоп.— А тепер треба випробувати, як вони їздять!
І вони стали випробовувати. Об'їхали кухню, спальню, передпокій, заїхали в ванну і там, на кахляних плитках, зазнали аварії. Нічого з ними у цій пригоді не сталося, лише Гуп вирвав у себе із смуху три шерстинки, а Гоп — п'ять. Проте це була дрібниця.
Більше вони до ванни не заїздили, їздили лише в кухні, передпокої і в спальні. І всюди залишали масні плями та розчавлені вишкварки.
Блищали самокати, блищала підлога, блищали мавпенята. І чим дужче все блищало, тим голосніше вони верещали:

Раз, два, три,    
Чотири, п'ять,    
Час у мандри    
Нам рушать.    
Хробаки вже    
Відстали,    
Бо лізуть
Помалу.
Три, чотири,
П'ять і шість,
Нас нудьга
В путі не їсть.
А хто з нами
Не мандрує,    
Потім дуже    
Пошкодує.


Раптом у передпокої задзеленчав дзвінок.
Мавпенята поїхали відчиняти і у дверях зіткнулися один з одним. Закінчилося це все щасливо, але поки вони позводились, стерновий уже відчинив двері ключем і ввійшов у передпокій. Він осміхався, димів, як фабричний комин, очі в нього сяяли.
— Ну, мої любі, я все владнав. Заяви на змагання я підписав за вас, і до неділі ми будемо старанно тренуватись.
Але тільки-но він зробив перший крок — бум-бах! Він наступив на вишкварку і гепнув на землю.
Мавпенята хотіли допомогти стерновому підвестися, але і вони — бум-бах! — впали поруч з стерновим.
— Будьте обережні, пане стерновий,— сказав Гуп,— а то ще раз посковзнетеся.
— Ми вже намастили самокати,— сказав Гоп.— Як чудово вони тепер їздять!
Стерновий витріщив очі на масну підлогу із вишкварками.
Він не міг навіть по-справжньому розсердитись. Сам же сказав, що треба самокати вимастити і натерти до блиску... От і має тепер...
— Ми вам зробили радість, чи не так, пане стерновий?— вигукнув Гуп.
— Велику радість, правда? — вторував Гой. Вони любили, коли стерновий їх хвалив.
— Більшої радості ви мені зробити не могли! — сказав стерновий і зітхнув.— А найбільшу радість я маю з того, що тепер мені треба буде мити підлогу. Але насамперед я вишарую вас.
І він кинув мавпенят у ванну і пустив на них душ. Потім намилив їх і, нарешті, висушив. Після цього поклав у ліжка.
— Щоб ви мені тут не плуталися під ногами,— сказав він, набрав цеберко води, став на коліна і заходився мити підлогу. Мавпенята дивилися на нього.
— Бачиш? — шепотів Гуп.— Він цього не вміє до пуття робити.
— Бачу,— шепотів Гоп.— Із стерном він управляється краще.
Стерновий почув їхній шепіт.
— Про що ви шепочетесь?
— Про те, пане стерновий,— сказав Гуп,— що ви мали б попросити юнгу, щоб помив підлогу — він уміє добре це робити.
Стерновий замислився. Потім погладив вуса і підвівся.
— Ай справді! — сказав він.— Завтра попрошу юнгу, щоб помив підлогу. І льодяники на паличці, які я приніс вам, одержить він. Ось вони, можете подивитися, які великі.
Він витяг з кишені два великих льодяники, поклав їх на стіл, і мавпенятам не залишалося нічого іншого, як не зводити з них очей.

ШОСТЕ ОПОВІДАННЯ
про те, як Гуп із Топом постригли стернового і як детектив Соудечек його не впізнав

Одного дня капітан Велриба наказав свистати всіх матросів, кока та юнгу на палубу.
— Незабаром ми знову вирушимо в море,— сказав він їм.— Тож наказую — пильно огляньте весь вітрильник. Майте на увазі: якась дрібниця — і ми підемо на дно. А ви добре знаєте — по морському дну не можна ходити як по палубі!
Він суворо подивився на команду, блиснув очима і гукнув:
— До роботи!
І команда взялася до роботи.
Перевірили вітрила, чи немає дірок.
Витягли якір — оглянули, чи в порядку ланцюг.
Юнга вишарував палубу.
Кок, забувши про винайдення сухої води, оглянув комори і поповнив запаси харчів.
Стерновий Рибічка дві години наводив блиск на стерно і три години чистив свою люльку.
Потім він пішов додому. Дорогою зупинився біля тютюнового кіоска і купив собі десять пачок тютюну, бо на морі тютюнових кіосків немає. Потім зайшов у кондитерську і купив Гупові та Гопу десять великих червоних льодяників, бо кондитерських на морі теж немає.
Гуп та Гоп радісно привітали стернового. Життя в місті їм уже набридло. Вони допомогли стерновому скласти речі в дорожню сумку, а він допоміг їм вичистити самокати.
— Але без сала і без вишкварок! — мовив він сміючись.
А коли вони все зробили, стерновий зручно вмостився в кріслі-гойдалці, запалив люльку і почав розповідати мавпенятам про свої морські подорожі.
А вони його розгойдували і уважно слухали.
За хвилину у стернового заплющилося ліве око, а потім і праве.
— Якийсь я втомлений, здрімну, мабуть, трохи,— сказав він.— Але розбудіть мене вчасно, я хочу ще заскочити до перукаря.
І стерновий заснув.
— Послухай, Гопічку,— сказав трохи згодом Гуп.— Коли пан стерновий хоче ще йти до перукаря, він добре пе відпочине.
— Так, він не відпочине, Гупічку,— сказав Гоп.— А що він, власне, у того перукаря робитиме?
— І дурний же ти, Гоп,— засміявся Гуп.— Що робить перукар? Голить вуса.
— Ага! А ще перукар стриже волосся, хіба ж ні?
Гуп кивнув і став уважно розглядати стернового.
— Авжеж, пану стерновому треба поголитися. Бачиш, яке в нього довге волосся і вуса?
— Слухай, Гупічку, а чи вміє той перукар, до якого хоче піти пан стерновий, голити?
— Мабуть, ні, Гопічку.
— Хтозна, як він його покремсає.
— Треба б нам самим його поголити.
— Ножицями, Гупічку? — Гоп хутенько приніс великі ножиці.
Гуп приніс біле простирадло і обережно обкутав ним стернового.
Гоп заклацав ножицями.
— Що раніше, Гупічку? Волосся чи вуса?
Гуп забрав у нього ножиці.
— Спочатку я. Бо я старший.
І він запустив ножиці у чуприну стернового.
Додолу впало густе пасмо.
У чуприні стернового забілів проділ.
— У мене добре виходить, Гопічку! — зрадів Гуп.
І одразу замугикав пісеньку:

Ніхто таких не має вусів,
Навіть пухнаста кішечка.
Такі чудові вуса має
Лиш стерновий наш Рибічка.


При цьому він стриг і стриг, аж поки не залишилося чого стригти.
Лише тоді він оддав ножиці Гопові.
— Але тільки стрижи як слід! — наказав він братусеві.
— Я старатимусь! — сказав Гоп і вистриг у стернового з бороди пасмо.
На бороді в Рибічки теж забілів проділ.
— Це нічого, Гупічку,— прошепотів Гоп і клацнув ножицями вдруге. Потім втретє, вчетверте... А клацаючи співав:

Ніхто таких не має вусів,
Навіть пухнаста кішечка.
Такі чудові вуса має
Лиш стерновий наш Рибічка.


Гоп клацнув уп'яте — від вусів та бороди стернового не лишилося й сліду.
Мавпенята замилувано розглядали стернового.
— Йому це личить, Гопе!
— Дуже, Гупе!
— Він буде найгарніший серед усіх моряків.
А стерновий спав і навіть гадки не мав, як він погарнішав.
Він нічого не знав і про те, що перед будинком, не спускаючи з ока вікон, ходить детектив зоологічного саду Соудечек.
— Я дивлюсь в обидва і прислухаюсь обома,— шепотів детектив,— але ніяких мавп не бачу. Мабуть, найкраще спитати про них у пані воротарки.
З цими словами він увійшов у під'їзд. Йому пощастило— воротарка саме витирала пиліоку на поручнях сходів.
Детектив ввічливо привітався і спитав, чи не живуть в цьому домі дві мавпочки.
— Живуть, аякже,— відповіла воротарка, уважно розглядаючи детектива.— Вони щось накоїли?
— Ні, але я багато про них чув і охоче завітав би до їхнього хазяїна.
— Їхній хазяїн — це стерновий Рибічка, він живе на другому поверсі, у четвертій квартирі,— сказала воротарка і додала:
— Мабуть, ви чули про них лише добре. Це найкращі звірята в світі.
— Аякже, аякже,— сказав детектив, подякував і піднявся на другий поверх. «Бач,— думав він,— тож мавп вивів із саду мій знайомий — пан стерновий Рибічка. Але як він зробив, що в саду їх залишилося п'ять, навіть коли двох бракує? Про це я мушу спитати, це я мушу з'ясувати!»
І він подзвонив у четверту квартиру. Мавпенята побігли до дверей, переганяючи одне одного. Гоп хотів глянути крізь вічко в дверях, хто дзвонить, але, як завжди, Гуп його відштовхнув.
— Я старший, я подивлюсь!
— Бачиш, Гупічку?
— Бачу, Гопічку,— сказав Гуп і відскочив од дверей. Вій подав знак, щф Гоп був стиха, і обережно повернувся у кухню.
— Ти знаєш, хто там, Гопічку? Пан детектив Соудечек із зоологічного саду, про якого нам розповідав стерновий. Я впізнав його по чорному капелюсі.
Гоп, ясна річ, теж злякався.
— Це він прийшов по нас, Гупічку.
— Я з ним не піду, я краще сховаюсь у шафу,— сказав Гуп і гульк! — уже був у шафі. Гоп скочив слідом за ним.
Детектив Соудечек подзвонив удруге і втретє, аж поки дзвінок розбудив стернового.
Він підвівся, потягнувся, позіхнув і пішов одчиняти.
Побачивши детектива, стерновий з переляку забув привітатися.
«Мабуть, пан детектив гадає, що я взяв мавпенят у зоологічному саду, і прийшов їх забирати. Але я їх там не брав і тому не віддам!»
Детектив ввічливо підняв капелюх і привітався:
— Добрий день!
— Добрий день, пане детектив Соудечек! Оце так гості у нас. А що ви мені принесли?
Детектив Соудечек, однак, дивився па стернового так, яіби бачив його вперше в житті. Він дивувався, звідки цей лисий і безвусий чоловік його знає.
— Вельми мене дивує,— сказав детектив,— що ви мене знаєте. Я не пригадую, щоб мав честь колись з вами познайомитися.
Тепер здивувався стерновий. Невже пан детектив його не впізнав? Адже минуло лише кілька днів, як вони познайомились. Невже у пана детектива така куца пам'ять?
Він осміхнувся і сказав:
— Ох ви і хитрун, ви що, втратили пам'ять?
— Ні, не втратив, шановний папе,— відповів детектив.— У мене чудова пам'ять, інакше я не був би детективом, особливо детективом у зоологічному саду. Повірте, я справді вас не знаю. Але коли я вже у ваші двері подзвонив, очевидно, помилково, чи не могли б ви мені сказати, де живе пан стерновий Рибічка.
Стерновий витріщив очі. «Тут щось не так. Або пап детектив глузує з мене, або він справді втратив пам'ять. Я мушу з ним поводитись обережно, не буду його хвилювати і у всьому йому підтакуватиму»,— вирішив він.
— То ви шукаєте стернового Рибічку? Так, ви подзвонили в інші двері. Ви навіть на іншому поверсі. Ба ні, що я кажу, ви ж навіть в іншому будинку, пане детектив Соудечек!
Детектив Соудечек посмутнішав.
— Але пані воротарка сказала мені, що стерновий Рибічка живе на другому поверсі, в четвертій квартирі.
Стерновий засміявся.
— Ця пані воротарка... Не буває жодного дня, щоб вона з кимось не пожартувала. Мені дуже шкода, пане детектив, але пан стерновий Рибічка тут не живе.
Детектив знову підняв капелюх і вклонився.
— Пробачте, що потурбував вас.
Стерновий сказав «будь ласка» і стежив, як детектив Соудечек спускався зі сходів. Воротарка й досі витирала пилюку з поручнів.
— То що, дома пан стерновий? — спитала вона.
Детектив Соудечек не відповів. Навіть не підняв капелюх і не вклонився. Він вийшов з будинку і став обмірковувати, як йому дізнатись, де живе пан стерновий Рибічка, і чи ці мавпи, яких він кілька днів тому бачив у вікні, належать йому.
— Загадка, загадка, загадка! — повторював детектив.— Тут щось не так. Але що саме?
Детектив Соудечек сховався в брамі на протилежному боці вулиці її вирішив стежити за підозрілим будинком, аж доки розгадає загадку.
Мавпенята тим часом вилізли з шафи. Стерновий знову всівся в крісло-гойдалку, запалив люльку і сказав:
— Це не вкладається у мене в голові.
Гоп глянув, що саме не вкладається у стернового в голові, але нічого не побачив.
— Що у вас не вкладається в голові, пане стерновий?
— Що мене пап Соудечек пе впізнав.
Гуп стрибнув йому на коліна і весело прошепотів:
— А ми це знаємо, пане стерновий. Правда, знаємо, Гопічку?
— Дуже добре зиаємо, Гупічку! Як ви гадаєте, пане стерновий, чому він вас не впізнав?
— Уявити собі не можу! Ну, кажіть мерщій, якщо знаєте.
Гуп послав Гопа по дзеркало.
Гоп підняв дзеркало перед стерновим.
Пап стерновий глянув у дзеркало і пе впізнав себе. Та й як би він міг себе впізнати, коли на нього із дзеркала дивилася лиса голова і безвусе обличчя...
— А це що за жарти? Що ви зробили з дзеркалом?
Мавпенята весело стрибали, радіючи, що пан стерновий не може вгадати і думає, ніби в цьому винне дзеркало, ніби воно криве.
— Ви сьогодні якісь аж надто пустотливі! — вигукнув стерновий.— Покажіть мені дзеркало ще раз!
Вони показали йому дзеркало ще раз, і два, і три; стерновий його перевертав і роздивлявся на всі боки, але побачив, що дзеркало в порядку.
— Виходить, я божевільний! — вигукнув він.
— Ні, ні, пане стерновий,— сказав Гуп.— Ви лише пострижений.
— І поголений,— сказав Гоп.— Подивіться, скільки тут вашого волосся.
І він показав на волосся, яке валялося долі.
Пан стерновий витріщив очі, потім заплющив їх і надовго закляк. Мавпенята подумали, іцо він заснув, але ні — Ри-бічка зомлів із жаху.
Коли він прийшов до тями, то був блідий і весь тремтів. Він витяг з кишені величезного червоного носовика її голосно висякався. Потім непомітно витер очі і тихо сказав:
— Цього... цього ви не повинні були робити. Бачили ви колись хоч одного безвусого і лисого стернового? Вся команда сміятиметься з мене! Завтра ми виходимо в море, як же я можу отакий стати біля стерна?
Голос його тремтів, і з очей лилися сльози, великі, як горох.
— Ось чому мене не впізнав пан детектив! А я подумав, що він втратив пам'ять... Ах ви, бешкетники!
Мавпенята притьмом залізли під стіл.
— Що тепер буде, Гупічку? Гуп знизав плечима.
— Якби я знав, Гопічку! Нарешті Рибічка трохи заспокоївся.
— Вилазьте,— наказав він мавпенятам. Вони неохоче вилізли.
— Ви знову хотіли зробити мені радість? Чи не так? Нічого не кажіть, я знаю, що це так, а не інакше.
— А чи не можна знову ці вуса приліпити, пане стерновий? — спитав Гуп.
— І волосся також можна б приліпити, пане стерновий,— сказав Гоп.
І він миттю приніс клей, а Гуп — щітку, вимазану червоною фарбою.
Пану стерновому було вже однаково, і він дозволив робити з собою все, що завгодно. Гуп вмочив щітку в клей і вимазав пану стерновому обличчя та голову.
Потім він зібрав волосся, трохи приліпив на бороду, трохи під ніс, трохи на голову.
Гоп подав пану стерновому дзеркало.
— Ось ви вже такий, як раніше, пане стерновий, лише трохи червоніший.
Стерновий одним оком глянув у дзеркало — і дзеркало випало у нього з рук! Мавпенятам знову здалося, що він заснув. Але стерновий розплющив очі й простогнав:
— Татоньку, якби ти мене таким бачив!
— Ваш тато зрадів би, хіба не так, пане стерповий? — сказав Гуп.
— Ще й як би зрадів!
Стерновий уже примирився з долею і був радий, що мавпенята не відрізали йому вухо або й ніс.
Було вже на порі схопити самокати і прямувати на вітрильник. Вони зачипили квартиру і пішли. Воротарка саме чистила ручку дверей, бо це була охайна воротарка.
— Знову в дорогу, пане стерновий?
— Так, так,— сказав Рибічка.— До зустрічі через півроку, папі воротарко.
— До зустрічі,— сказали мавпенята.
Вони стрибнули на самокати і поїхали попереду стернового, який ледве за ними встигав.
Детектив Соудечек висунув голову з брами будинку навпроти.
— Куди вони прямують? — спитав він.— Я мушу йти за ними. Я б не хотів, щоб пап стерновий Рибічка завів мавпенят кудись, де я б їх уже ніколи не знайшов.
Він не спускав їх з ока.
Нарешті дісталися вони до порту. Стерновий з мавпенятами сіли в один із човнів, які стояли біля берега, і попливли до вітрильника «Добродружстві».
— А що тепер? — спитав детектив Соудечек сам себе.— Я мав би сховатись і стежити, повернеться пан стерновий з мавпами чи без мавп.
На узбережжі, там, де стерновий сів у човен, лежало багато ящиків.
Детектив Соудечек роздивився. Він шукав криївку, звідки міг би непомітно стежити за стерновим. Йому спало на думку, що можна б сховатися в одному з ящиків. Детектив заліз у найбільший ящик, зручно вмостився там і накрився кришкою. Вузька щілина дозволяла йому бачити весь порт.
Незабаром стемніло. Скоцюрбившись у ящику, детектив заплющив очі — хотів трохи здрімнути. Але відразу міцно заснув.
Коли він прокинувся, в щілину просочувалося денне світло. Детектив відчув, що ящик гойдається.
— Що це діється? — прошепотів він і укусив себе за палець, щоб прокинутись.
Палець заболів, і детектив зрозумів — він не спить. Обережно підняв кришку, випростався — і побачив палубу величезного корабля. Корабель плив по морю. На найбільшій щоглі маяв прапор з написом «Добродружстві».
— Оце так! — зчудувався детектив.— Це ж мене сонного перенесли в ящику на вітрильник. Що ж мені тепер робити?
В цю хвилину почувся голос матроса, який вахтував на марсі:
— Чорний пасажир (безбілетник, заєць) на палубі!
Детектив зрозумів, що це йдеться про нього. І справді — віп був весь у чорному. В чорних штанях, чорному піджаку, чорному котелку. Та ще й мав чорні вуса.
«Кепські мої справи! — подумав детектив.— Що вони тепер зі мною зроблять?»

СЬОМЕ ОПОВІДАННЯ
про те, як Туп із Топом варили замість  кока,    як   їм   допомагав детектив Соудечек

Капітан, не гаючи часу, скликав всю команду — матросів, юнгу, кока і стернового, а також Гупа з Гопом.
Усі стояли перед капітаном виструнчившись, але позирали на детектива Соудечка, що стирчав з ящика, мов свічка із свічника, і розглядав палубу сумними очима.
Капітан здивовано хитав головою і постукував біноклем об палубні поруччя. Він дивився просто в очі детективові і вирішував, що з ним робити.
— То це ви той самий чорний пасажир? — сказав він трохи згодом.— Давно вже не було в мене чорного пасажира!
Його голос дзвенів, як штормовий вітер, і детектив Соудечек знітився.
Стерновий Рибічка усміхнувся собі під ніс. Так ось куди потрапив детектив Соудечек... І лише для того, щоб забрати Гупа та Гопа.
Капітан Велриба був, па щастя, в доброму гуморі, бо па вітрильнику панував взірцевий порядок.
— Шановний пане, що ви тут, власне, робите? Адже ви могли б прийти до мене і сказати: мені треба на ваш корабель, але в мене нехмає грошей на дорогу. Вдвох ми дійшли б якоїсь ради...
Детектив Соудечек стояв у ящику ні в сих ні в тих і не знав, що казати. Адже всі сміятимуться, коли дізнаються, що він потрапив на вітрильник, заснувши в ящику.
Аж тут озвався стерновий Рибічка.
— Я все поясню, пане капітан,— сказав він.— Це пан детектив Соудечек із зоологічного саду. Він думає, що я вкрав звідти Гупа з Гопом. Він стежив за нами, тому й потрапив на вітрильник.
Капітан спохмурнів.
— Це погано, це навіть гірше, ніж погано! Як ви насмілилися подумати, що мій стерновий може бути злодієм?
Детектив зняв котелок і вклонився.
Капітан теж уклонився.
І вся команда теж уклонилася.
— Як детектив,— сказав нарешті детектив Соудечек,— я зустрічався з багатьма загадками і всі їх одгадував. Але цю останню загадку я не можу відгадати, бо, як відомо, п'ять мінус два є три, але в зоологічному саду п'ять мінус два — сім, а потім знову п'ять. Я певен, що присутній тут стерновий Рибічка і його мавпи Гуп та Гоп допоможуть цю загадку відгадати.— І він знову вклонився.
З усього капітан зрозумів лише те, що Гуп із Гопом щось накоїли.
— Хай я проковтну капітанський місток і люльку стер нового Рибічки, якщо я вас розумію, пане детектив!
Стерновий Рибічка відійшов на певну відстань і сховав люльку за спину.
— Навіщо вам ковтати мою люльку, пане капітан, коли ви спокійно можете проковтнути свій бінокль? А щодо загадки в зоологічному саду — то я вам усе зараз розповім.
Стерновий розповідав, капітан слухав, команда дивувалась.
І врешті-решт всі засміялися.
— Ось бачите, пане детектив,— промовив капітан,— загадку відгадано. А ви тепер попливете з нами навколо світу.
Детектив Соудечек давно вже палко мріяв про море. І ось несподівано мрія його збулася! Він знову зняв котелок, уклонився і сказав:
— Я дуже радий, патте капітан, що попливу саме з вами.
Але капітан сердито відказав:
— А я зовсім не радий! Чорний пасажир завжди обтяжує. Що ж із вами робити?
Він кілька разів обійшов круг детектива, уважно його розглядаючи.
— Для детектива зоологічного саду ви виглядаєте цілком пристойно,— сказав він нарешті,— але для вахти на марсі ви, мабуть, не підходите. Яку ж вам дати роботу, щоб ви хоч відробили те, що з'їсте?
— Я робитиму все,— сказав детектив.
Це почув юнга.
— Хай замість мене миє підлогу, а я допомагатиму пану коку чистити картоплю.
— Гаразд, хай буде так,— погодився капітан.
Але кок запротестував.
— Ні, пане капітан, це неможливо, це зовсім неможливо, бо юнга чистити картоплю не вміє і ніколи не навчиться.
Гадаю, пана детектива Соудечка слід призначити помічником кока. До того, не забувайте, що я мушу також винайти за вашим наказом суху воду.
Пропозиція кока сподобалась усім, бо всі любили добре попоїсти.
Детективові Соудечку дали білий фартух, високий кухарський ковпак, мішалку, трохи меншу, ніж та, яку мав кок, і ніж для чищення картоплі.
Потім кок повів його на камбуз, показав, де що лежить, висить і стоїть, де брати картоплю.
— Ну, а зараз беріться до діла. Я ж буду винаходити суху воду.
Сів за стіл, заплющив очі і заснув.
Детектив чистив картоплю і думав про те, чому, винаходячи суху воду, кок спить. Не додумавшись ні до чого, сказав собі нарешті:
— А що мені до того! Я детектив зоологічного саду, а не винахідник!
Ні Гуп, ні Гоп уже не боялися детектива.
— Чи не відвідати нам його, Гупічку? — сказав Гоп.
— Ходімо, Гопічку,— сказав Гуп,— па камбузі завжди знайдеться щось смачпепьке.
І вони побігли на камбуз. Привіталися і спитали, що буде на обід.
— Сам пе знаю,— сказав детектив.— Може, ви щось порадите?
— Ми не знаємо, пане детективний кок,— сказав Гуп.— Але коли ви щось зварите, ми вам допоможемо це з'їсти. Це ми вміємо дуже добре...
— А що люблять моряки?
Мавпенята і цього не знали. Гон думав, що солодке, Гуп навпаки, що гірке. Але вони, мавпенята, дуже любили манну кашу, тож сказали детективу, що морякам над усе смакує манна каша. Хай би він її і зварив.
— Манну кашу? — протягом мовив детектив.— О-о, це важко.
— А чому це важко, пане детектив? — спитали мавпенята.
— Я ж ніколи її не варив. Я вмію варити сосиски, мастити хліб маслом, кип'ятити молоко, але манну кашу? Не вмію її варити, пі, ні.
— А ми так любимо кашу, правда, Гупічку?
— Дуже любимо!
Детектив Соудечек збагнув, куди вони хилять.
— Мені дуже жаль,— зітхнув він.
Почухав потилицю і усміхнувся своїми сумними очима.
— Чому ви усміхаєтесь, пане детектив?
— Бо мені щось спало на думку. Я згадав одну цікаву казку.
Гуп із Гопом подумали, що кокові спало на думку зварити щось особливо смачне, тож були розчаровані.
— Але казку не з'їси, пане детектив,— сказав Гуп.
— А нам дуже хочеться манної каші,— сказав Гоп.
Детектив Соудечек усміхнувся.
— Може, ця казка підкаже нам, як вариться майна каша. Би тільки послухайте.
Гуп та Гоп усілися в куточок і приготувалися слухати.
— Жила колись одна бідна вдова,— почав детектив Соудечек,— і не було в неї чого їсти. Взяла вона кошичок і пішла у ліс по ягоди. На узліссі зустріла стару жебрачку. І ця жебрачка каже їй: «З учорашнього дня я нічого не їла. Чи не дала б ти мепі кусник хліба?»
Вдова дала їй останню скибку хліба. Жебрачка з'їла хліб, подякувала вдові і сказала: «За те, що ти не жадібна і поділилася зі мною останнім шматком, я дам тобі цей горщичок. Поставиш його у піч, покрутиш над ним рукою, скажеш: «Горщичку, вари!» — і він наварить стільки каші, скільки тобі схочеться».
Повернувшися додому, вдова зробила все так, як сказала жебрачка. Горщичок наварив їй каші, і вона з'їла, скільки схотіла. Відтоді вдова ніколи не була голодна. Тут і казці кінець.
— А тепер, Гупічку і Гопічку, спробуємо і ми зварити манну кашу. Чи є тут якийсь горщичок?
Горщиків на камбузі було багато.
Вони взяли найбільший, щоб наварити каші на всю команду. Поставили горщик па плиту. Детектив Соудечек покрутив над ним рукою і сказав:
— Горщичку, вари!
І всі втупилися очима в горщик — варитиме чи ні? Але горщик і не думав варити. Мабуть, тому, що це був горщик, а не горщичок.
— Я зробив помилку,— сказав детектив.— Спробуємо ще раз.
І він сказав не: «Горщичку, вари!», а: «Горщику, вари!» І знову покрутив над горщиком рукою, і всі чекали, коли горщик наварить каші.
Але горщик був холодний і порожній.
— Що це за казка, коли вопа не допомагає варити? — зітхнув Гуп.
Детектив Соудечек глянув на Гупа своїми сумними очима.
— Казки допомагали багатьом людям забувати про голод,— промовив вій.
Але ні Гуп, ні Гоп не зрозуміли, що він хотів сказати. Та це й не дивно — адже вони не люди, а мавпи... Аж тут на камбуз зайшов стерновий Рибічка.
— Що смачного ви нам зварили, папе детективний кок? Детектив показав на порожній горщик.
— Він не хоче варити.
— А ми робили все як у казці,— сказав Гуп.
— У якій казці?
Вони розповіли стерновому казку.
— Ага,— сказав стерновий. Він був радий, що детектив розповідає його улюбленцям казки, і пообіцяв допомогти йому варити, бо кок, як завжди, винаходив суху воду — тобто спав.
— Але ви, пане детектив, врешті-решт навчитесь. Не може цього бути, щоб горщик не варив! Пумо розбудимо кока.
І стерновий затермосив кока так, що той ураз прокинувся. Спросоння він подумав, що корабель топе.
— Мерщій до рятувальних човнів! — вигукнув він і побіг з камбуза.
Стерновий схопив його за фартух і затяг назад.
— Спокійно, пане кок, до рятувальних човнів сядуть насамперед діти і жінки. А ви поки що розпаліть плиту.
Кок зробив усе, що сказав стерновий. Та коли в плиті запалахкотів вогонь, він знову побіг до дверей.
— А тепер біжімо до рятувальних човнів! Стерновий знову схопив його за фартух.
— Спершу налийте молока в горщик!
Кок мовчки палив у горщик молока з великого бідона. А потім поставив бідон і гайда до дверей.
— Рятуйтесь, поки не пізно!
— Спочатку насипте у молоко круп! — наказав стерновий.
Кок насипав у молоко манних круп.
— А тепер візьміть мішалку і мішайте кашу! — сказав стерновий.
Кок узяв мішалку і заходився мішати, водночас приказуючії, що корабель невдовзі потопе, що треба кидати кашу і рятуватись.
— Рятуватися, не попоївши? — обурено вигукнув стерновий.
— Горщику, вари!
І горщик почав варити!
Потім усі покуштували кашу і сказали, що зроду нічого смачнішого не їли.
Коли вони з'їли кашу, кок нарешті, вибіг иа палубу рятуватись. Але він побачив, що вітрильник не тоне, що кожен робить свою звичайну роботу, а капітан роздивляється у біпокль море.
Кок повернувся на камбуз і докірливо сказав стерновому:
— Даремно ви мене налякали, пане стерновий. Ми не тонемо. Отже, я повертаюсь до винаходження сухої води.— Він сів за стіл, заплющив очі і за хвилину вже спав.
— Ну й кок у нас! — сказав стерновий.— Я пораджу капітанові, щоб головним коком він призначив вас, пане детектив. А картоплю вам буде чистити цей сонливий винахідник.
Так воно й сталося.
Капітан призпачив детектива Соудечка головним коком, кока — його помічником. Кок мусив витирати посуд, чистити картоплю, топити плиту і носити воду. Роботи в нього було по зав'язку, так що він пезабаром забув і думати про винайдення сухої води.
Детектив Соудечек, новий головний кок вітрильника, заприятелював з мавпепятами. Наваривши страви і прибравши камбуз, він розповідав їм казки або співав пісень, які сам складав.
І всім їм дуже добре велося.

ВОСЬМЕ ОПОВІДАННЯ
про те, як Гуп із Топом полагодили стіл і як у них  потім боліли животи

З того дня Гуп та Гоп жили розкошуючи. Турбувався про них стерновий Рибічка і турбувався про них детектив Соудечек, віднині головний кок на вітрильнику. Ласощів мали вони досхочу, навіть інколи об'їдалися так, що в них боліли животи. Але хорошого настрою вони не втрачали.
Погода стояла гарна, сонячпа; вночі вітрильнику світив дорогу місяць, на небі сяяли зірки. Матроси, стерновий, капітан — усі були веселі. Тільки колишній кок ходив похмурий. Він ніяк не міг винайти суху воду. До того йому тепер доводилося витирати посуд. Коли б це можна було робити уві сні! Ба ні — завжди, коли він прокидався, па нього чекав мокрий посуд. І кок повсякчас супився, бурчав, дратувався. А коли наставала вільна хвилина — відразу лягав спати.
Якось пополудні Гулові та Гопу закортіло поласувати.
— От би випити червоного лимонаду!— сказав Гуп мрійливо.
— Або з'їсти червоний льодяник! — підхопив Гуп.
— То ходім на камбуз: може, нам чогось дасть пан детективний кок,— сказав Гоп.
Вони побігли на камбуз.
Була спека, на палубі ані душі живої; лише стерповий і капітан на капітанському містку клювали носом.
Юнга зручно влаштувався на марсі, сказав вахтовому матросові, що вартуватиме сам, але теж заснув.
Гула з Гопом ніхто не помітив.
Вони постукали у двері камбуза.
Ніякої відповіді.
— Пан кок, мабуть, знову вишукує суху воду і спить,— сказав Гуп.
— А де ж пан детективний кок? — спитав Гоп.
Вони відчинили двері і ввійшли. Ніде нікого. Подивилися під стіл, зазирнули до комори, оглянули ящик для посуду, не забули підняти і покришку величезної каструлі для супу, але — ніде нікого.
А в коморі — повно ласощів!
На полиці стояли блискучі, барвисті бляшанки з цукром, борошном, маком, сіллю, какао, корицею, і хто його зиа ще з чим.
І як усе це пахло!
— Гопічку, а де тут цукор? — спитав Гуп.
Вони обнюхували одну бляшанку за одною, поки знайшли цукор. Відкрили бляшанку, і в них аж слинка покотилася.
— Чи помітив би хтось, Гопічку,— сказав ласун Гуп,— якби ми взяли одну грудку цукру?
— Тут стільки цих грудок,— відповів Гоп,— що ніхто не помітить, ні пан кок, ні пан детективний кок.
— Так візьмімо по грудці! — сказав Гуп.
— А як довідаються?
— Кажу — ніхто пе довідається.
І Гуп узяв грудку цукру.
Гоп і собі взяв грудку, але, перш ніж її з'їсти, сказав:
— А ти знаєш, що цього не можна робити, Гупічку?
Гуп добре знав, що не можна, але йому так хотілося цукру, що він не міг не піддатися спокусі.
— Якби тут хтось був, Гопічку,— сказав він,— ми б попросили цукру. Але ж у кого просити, коли тут нікого немає?
— Це правда, Гупічку,— сказав Гоп, запихаючи цукор у рот.— А знаєш що? Скажемо панові коку, щоб він пам увечері    з підсолоджував молоко, бо ми цукор з'їли раніше.
— Чудово Гопічку! — зрадів Гуп.— Але хіба нам у молоко кидають по одній грудці? Мені здається — по дві.
Гоп хвилинку подумав, а потім сказав, що їм у молоко кидають по дві грудки.
І вони з'їли ще по одній грудці. Трохи згодом Гуп сказав:
— Послухай, Гопічку, а може, нам у молоко кидають по три грудки?
— Мабуть, по три,— кивнув Гоп.— А може, й по чотири.
І кожен взяв ще по одній грудці, а тоді ще по одній, і в бляшанці врешті-решт залишилась литі ге половина цукру. Після цукру мавпенятам дуже схотілося пити.
— Як гадаєш, Гопічку,— спитав Гуп,— чи дізнався б пан кок, якби ми випили трохи молока?
Гоп глянув у глечик з молоком. Той був повний по вінця.
— Вип'ємо трохи, Гупічку, пан кок і не помітить.
І вони напилися молока. А потім поставили глечик з молоком на стіл. У цього стола одна ніжка була коротша і він хитався. Глечик якимсь дивом не впав додолу.
— Чого цей стіл ніхто не полагодить? — сдитяв Гуп.
— Раз ми вже з'їли цукор і напилися молока, полагодимо стіл,— відповів Гоп.
— Гаразд, Гопічку, але як його полагодити?
— Під коротшу піжку треба щось підкласти.
Вони пошукали, що б підкласти під ніжку, але нічого підходящого не знайшли.
Качалка для локшини була кругла і котилася, горщик був завеликий, рушник для посуду — замалий.
— Потрібно щось таке,— сказав Гуп,— як твоя лапа. Підклади лапу під ту коротшу ніжку, Гопе.
Гоп сунув лапу під коротшу ніжку.
— Бачиш, як добре, Гопічку! — зрадів Гуп і поставив глечик з молоком на стіл. Той стояв міцно, не хитнувся.
— Гопічку, стіл не хитається! Подивись, не хитається!
Гоп хотів подивитись, але не міг, бо тримав лапу під ніжкою.
— Я нічого не бачу, Гупічку! Якби підклав лапу під ніжку ти, я б подивився.
Гуп сунув лапу під ніжку, і Гоп на власні очі переконався, що стіл не хитається.
— Але коли я витягну лапу, Гопе, глечик упаде,— сказав Гуп.
— Так, Гуне, він упаде,— сказав Гоп.— Краще не витягай лапу.
— Я що, мушу тут сидіти увесь час і тримати лапу під столом?
— Мусиш, Гупічку, інакше глечик упаде.
— Так забери його, бо в мене вже болить лапа!
Гоп узяв глечик з молоком і поставив на плиту. Гуп витяг лапу, подмухав на неї і сказав, що, мабуть, так столи лагодити не можна.
— А що, якби ми ті довші ніжки підрізали, Гопічку? — сяйнуло раптом Гупові.
— Щоб усі були однакові, Гупічку? Який ти розумний!— І Гоп поцілував Гула.
— А чим підрізають ніжки у столів, ти не знаєш, Гопічку?
— Мабуть, ножем,— сказав Гоп і приніс довгий ніж, яким кок краяв м'ясо.
Але ніж не підрізав навіть однієї ніжки, не кажучи вже про три.
— Гупічку, а може, ноги у столів ріжуть пилкою, якою пиляють дрова? Спробуймо, Гуле!
— То припеси пилку,— сказав Гуп.
— Я приніс ніж, а вже пилку принеси ти. Вона у трюмі, там, де дрова.
Гуп грізно глянув на Гопа.
— Хто з нас старший, Гопе?
Хоч-не-хоч — Гоп мусив принести пилку.
Гуп одпиляв частину однієї ніжки, Гоп — другої, а третю вони пиляли разом.
Нарешті скінчили роботу. Та ба — все одно стіл не стояв рівно. Він хитався, як корабель на бурхливих хвилях! Справ-жпє тобі диво!
— Дивно, Гупічку, чого стіл не хоче стояти?
— Може, треба ще трохи відпиляти, Гопічку? Відпиляймо ще!
І  вони  зпову взялися за пилку.
— Ну,— сказав Гуп, коли вопи закінчили,— тепер стіл уже напевне хитатись не буде.
Але стіл хитався ще дужче.
Мавпенята стояли, опустивши лапи. Що робити? Може, ще трошечки відпиляти?
Хоч і потомились мавпенята — взялися пиляти знову.
Добре впріли, але відпиляли ніжки під самісіньку стільницю. А коли скінчили роботу, побачили: від стола залишилась тільки широка дошка.
— Гупічку,— сказав Гоп,— хіба це стіл?
— Чому б ні? — відповів Гуп.— Це стіл без ніжок.
— Але ж, Гупічку, стіл без ніжок — це не стіл!
— Воно-то так, але коли тії вже всі ніжки відпиляв, це стіл без ніжок.
Гоп здивовано глянув на брата. Що віп таке каже!
— Хіба ти не пиляв разом зі мною, Гупічку?
— Пиляв,— сказав Гуп,— але хто це вигадав? Ти!
Це була щира правда. І Гоп сказав Гупові, що їм треба мовчати обом. Гоп пе викаже Гула, а Гуп — Гопа.
Вопи викинули цурпалки і тирсу в море і, зморепі, поплентались у свою каюту, залізли в ліжка та й поснули.
Новий головний кок — детектив Соудечек — у цей час дивився з палуби на море. Махав рибам, які пливли за вітрильником, свистів улад з вітром, який надимав вітрила, і тішився потайки, що так песподівапо збулася найпалкіша його мрія — він пливе морем.
Аж тут вій почув голос стернового Рибічки.
— Що ви нам сьогодні приготуєте смачного на вечерю, пане головний кок? — гукнув той од стерна.
— Сам ще не знаю, пане стерновий,— сказав детектив Соудечек.— Треба порадитись із  помічником.
Він востаннє помахав рибам і пішов на камбуз. За камбузом па згорнутому вітрилі спав колишній кок. Детектив Соудечек розбудив його.
— Нам треба приготувати вечерю, вставайте.
Він допоміг кокові звестися, тому що той був дуже гладкий і сам би не звівся. Вопи вдвох пішли на камбуз.
Кок одразу побачив, що стіл — без ніжок. Він сплеснув руками й вигукпув:
— Пане головний детективний кок, що це з пашим столом?
Детектив озирнувся.
В око йому впали відкриті бляшанки з цукром. Зазирнув у них і побачив — там бракує половини цукру. Помітив і те, що хтось пив молоко. Детектив, ясна річ, здогадався, хто тут хазяйпував.
— Чого вони ласували цукром, я знаю,— сказав детектив.— Чого вони пили молоко, я теж знаю. Але павіщо вони відпиляли ніжки?
— Це ті навіжені Гуп та Гоп, хто ж іще!— вигукнув кок і побіг до стернового.— Ці зірвиголови все пищать!
Стерновий Рибічка палив люльку і мовчки дивився на кока.
— Ви повинні їх покарати, пане стерновий!
Стерновий похитав головою.
— Я знаю, навіщо вопи це зробили. Скажіть, чи не був стіл кульгавий? Пригадую, з нього завжди все падало.
— Авжеж,— сказав кок.
— Ось бачите. То чому ж Гуп та Гоп — зірвиголови? Вони хотіли зробити вам радість — полагодити стіл. Але ж вони не теслярі — ось чому так зле все закінчилось.
— Але чому вони пхають всюди носа? — правив своєї кок.
Детектив Соудечек пішов у каюту стернового, щоб поговорити з Гулом та Гопом. Почувши, як ринпули двері, ті схопилися з ліжок. Детектив сів і каже:
— Я зпаю нову пісеньку. Хочете, зараз заспіваю?
Ще б пак не хотіти!
— Я вам заспіваю,— вів далі детектив,— а ви мені скажете, хто ласував на камбузі цукром і молоком.
Мавпенята притьмом стрибнули назад у ліжка і прикрилися ковдрами.
— Я не знаю, пане детектив Соудечек,— тихо сказав Гуп.— Може, Гоп знає?
— Коли ти не знаєш, Гупе, як можу знати я? Аж тут Гопа щось укололо в живіт.
— Ой! — вереснув він.
Тільки-но він вереснув, щось укололо в живіт Гула. Гуп також вереснув.
Детектив Соудечек одразу здогадався — в них заболіли животи від цукру й молока. Але він удав, що нічого не чув, і підвівся.
— То я вже піду.
— І не заспіваєте нам, папе детектив? — зітхнув Гоп.
— Лише трошечки тієї пісеньки, папе детектив,— заблагав Гуп.— Лише трошечки.
— Зараз ніколи, мені треба шукати того, хто ласував на камбузі,— сказав детектив.
— Ми вам допоможемо,  пане детектив! — сказав  Гоп.
— Щоб ви не перевтомилися,— підхопив Гуп. Детектив знову сів.
— То хто це все-таки був?
Гуп глянув на Гопа, Гоп глянув на Гупа. А детектив глянув на них обох.
— Ну що ж, пе треба мені нічого говорити. Дуже добре, що ви хотіли зізнатися. Отепер я вам заспіваю пісеньку:

Хто хоче пити?
Листочок.
Хто дасть напитись?
Струмочок.
Чим крає туга?
Сльозами.
Чим тішить радість?
Квітками.


Мавпенята слухали, аж подих затамували.
А коли детектив закіпчив, їм захотілося заспівати його пісепьку. І вони заспівали.
Детектив повернувся на камбуз. Кок і досі побивався над понівеченим столом.
— За чим я тепер сидітиму? Де винаходитиму суху воду? Адже я не зможу сісти за стіл. Змушений буду тільки лежати.
І він хотів лягти. Але детектив сказав, що ні в якому разі цього не можна робити, що команда чекає на вечерю, і треба розпалити плиту. А за роботою хай собі винаходить ту свою суху воду.
Кок мусив підкоритися.
Стерновий Рибічка передав стерно другому стерновому і повернувся у свою каюту.
— То як це вийшло з тим столом у камбузі? — спитав він.
Мавпенята мовчали. Удавали, що сплять.
— Я вам приніс цукру, а ви спите! Доведеться викинути його рибам.
Він гадав, що мавпенята одразу підхопляться, почувши про цукор. Але цим разом він помилився. Гуп тримався за живіт, і Гоп тримався за живіт.
— Що це з вами? — спитав стерновий.— Чи не болять у вас животи?
Мавпенята мовчки кивнули, а потім застогнали.
— Нічого, любі мої, нічого! Це у вас, мабуть, від того пиляння,— співчутливо мовив стерновий.— Але це минеться, завтра вже і думати забудете. А надалі, якщо схочете коли-небудь знову потеслярувати, покличте мене, я вам скажу, з чого починати. Це була важка робота, чи не так?
— Важка, пане стерновий! — зітхнув Гуп.
— Важка-преважка, пане стерновий! — зітхнув і Гоп.
Стерновий прикрив їх ковдрами і сказав:
— Нічого, нічого, любенькі, до ранку все минеться. Від роботи ще ніхто не вмирав.
Адже він ще не знав, що животи болять у мавпенят не від роботи, а від того, що вони об'їлися цукром і обпилися молоком. Про це знали лише самі мавпенята і кок-детектив Соудечек, а він їх, ясна річ, не викаже.

ДЕВ'ЯТЕ ОПОВІДАННЯ
про те, як Гуп із Готом ув'язнили вітер і як вітер їх провчив

Було гарне тепле надвечір'я. Вітрильник м'яко гойдався на хвилях. Гуп із Гопом вилізли на щоглу і стрибали по снастях, як колись у пралісі по деревах.
Кок-детектив стояв на носі, па повні груди вдихаючи свіже морське повітря.
— Оце так повітрячко, оце так повітрячко! — приказував він.
Колишній кок, як завжди, випаходив суху воду — тобто спав. Він нічого не бачив з навколишньої краси, не бачив і червоного сонця, яке майже торкалося води.
Стерновий димів з люльки і запитував юнгу, який дивився на захід сонця:
— Чи бачив ти колись щось подібне?
Юпга, ясна річ, не бачив. Але довго милуватися не міг, бо треба було мити підлогу в каюті капітана Верлиби, як віп його називав.
Заходом сонця милувався і капітан. Раптом він па-хмурився. Приклав до очей бінокль і пильно вдивлявся в обрій.
Це помітив стерновий.
— Чого віт хмуритесь, папе капітан?
Капітан опустив бінокль і сказав:
— Погляньте лишень на сонце! Цей червоний колір аж надто червопий, а небо підозріло сиве. Подивіться лишень, стерновий.
Стерновий подивився у бінокль.
— І мені це не подобається,— промовив він.
— Треба чекати шторму!
Стерновий кивнув.
— Бачите, папе капітан, навіть люлька не хоче горіти. Тютюн несподівано зволожився.
— Так, так,— сказав капітан,— сьогодні впочі ми, мабуть, не виспимося.
Він скликав усю команду і наказав бути напоготові.
Після вечері стерновий відвів Гула та Гопа до каюти і звелів нікуди не виходити. Детектив Соудечек обіцяв, що посидить з пими, поки вони заснуть.
— А ми не заснемо,— сказав Гуп,— доки ви нам чогось не розповісте.
— Або не заспіваєте,— сказав Гоп.
— Чом би й не заспівати? — сказав детектив.— Гайда в ліжка і слухайте.
Мавпенята стрибнули в ліжка.

Тихше, ані гук!
Згас останній звук.
Гарний сон мін стережіть,
Геть од вікон не женіть.

Мусив би я йти,
Вітер десь знайти:
Вітре, сітку розстеляй,
Сон мій гарний упіймай!


Потім він розповів мавпенятам казку, потім ще одну, але не встиг доказати до кінця, як мавпенята поснули.
Раптом зірвався дужий вітер; вітрильник загойдався на хвилях.
— Починається! — вигукнув стерновий, міцніше схопив стерно і стиснув зубами люльку.
— Ох, і буде нам розвага!— промовив капітан.— Команда готова? — закричав він так, що чути було на всій палубі.
— Готова!
— І я готовий,— сказав детектив Соудечек.— Що мені робити?
— Вам треба погасити вогонь у плиті. Якщо випаде якась жаринка, може спалахнути пожежа.
Детектив зняв свій чорпий капелюх, ґречно вклонився і сказав:
— Як скажете, пане капітан.
Стерновий прошепотів йому, що треба казати, не «Як скажете», а «Слухаюсь».
— Добре, дякую, я про це пам'ятатиму,— промовив детектив.
І побіг на камбуз, щоб погасити вогонь у плиті. Але вогонь уже й сам погас, бо колишній кок, як завжди, спав і забув підкинути дрова.
Вітер бурхав раз у раз дужче. Щогли гнулися, вітрила надимались, і ніде навіть рибчини не було — всі поховалися глибоко під воду. А вітер ударив у двері каюти стернового і так ними затрусив, що двері відчинилися. Шалепии вітер влетів у каюту, обвіяв усі закутки і зірвав з мавпенят ковдри.
Вони жахнулися. Гоп притулився до братуся.
— Я... я... не боюсь, Гупічку. А ти не боїшся?
— Взагалі   ні,   Гопічку,— прошепотів   Гуп,   цокотячи зубами.
— Послухай,   Гупічку,— знову  озвався  Гоп.— Хоч   ми і не боїмося, може, краще сховаймося під ліжко?
— Авжеж,   Гопічку,— сказав   Гуп, і вони  залізли   під ліжко.
Вітер здіймав такі високі хвилі, що вони перекочувалися через палубу.
Капітал наказав:
— Згорнути вітрила!
Матроси згортали вітрила, щоб їх не знесло вітром.
— Другий стерновий — до стерна, на допомогу першому стерновому! — наказав капітан.
Другий стерновий був трохи нижчий за Рибічку і трохи легший, але сили мав за двох. Проте обом їм було що робити, щоб вітрильник не збився з курсу.
Мавпенята не наважувались навіть висунути голови з-під ліжка.
— Оце так віє! — шепотів Гоп.
— Навіть смух підійма! — шепотів Гуп.
— А що, коли цей злий вітер перекине вітрильник, Го-пічку?
— Краще не кажи про це так голосно, щоб вітер тебе не яочув, Гупічку!
Ллє вітер, очевидпо, вже почув Гупові слова, бо влетів до каюти і позмітав зі столу весь посуд.
— Пан стерновий думатиме, що це зробили ми! — сказав Гоп.
Шкода таких гарних кухлів,— сказав Гуп.
Не встиг він цього сказати, як вітер знову влетів до каюти. Схопив ковдри — і тільки його й бачили. Мавпепята притулилися одне до одного.
— Зараз він прилетить і понесе нас хтозпа-куди,— сказав Гуп.
— Тримайся мене, а я триматимусь тебе, — сказав Гоп.— Обох нас вітер не понесе.
А вітер тут і вродився. Облетів каюту, завив, засвистів і вилетів.
— Гупічку, хіба такий вітер може робити, що хоче? — спитав Гоп.
— Може, Гопічку, сам бачиш.
— Іди-но ближче, я тобі щось скажу, Гупічку. Ближче, ще ближче.
І Гоп прошепотів па вухо Гулові, що вони мали б разом схопити вітер і тримати його доти, аж доки прийде пан стерновий з паном капітаном та приборкають його.
— Але як ти це зробиш, Гопічку?
— Станемо за дверима і, коли вітер сюди влетить знову, швидко зачинимо двері.
Гуп почухав потилицю і кивнув.
— Я й не знав, що ти такий розумний, Гопічку.
Мавпепята сховались за дверима і чекали, поки прилетить вітер.
Вітер прилетів через кілька секунд. Завив, засвистів, обнишпорив усі щілинки, заглянув під ліжко, перекинув стілець і полинув до дверей.
Але Гуп із Гоном притьмом вискочили з каїоти і зачинили двері.
І море враз заспокоїлося, вітрильник перестав гойдатися.
Матроси знову понатягали вітрила на щогли.
— Тепер ми можемо спокійно відпочивати,— сказав капітан.
Стерновий Рибічка патоптав люльку, запалив її і задоволено задимів.
— Ба, ба,— сказав,— такий шторм — то дрібниця.
Капітан, однак,   дивився   вгору,  на   небо, а потім   на вітрила.
— Бачите, стерновий? В цьому штилі немає нічого доброго.
— Ну, що ж, папе капітан, почекаємо, поки знову зніметься вітер.
— Пане капітан,— озвався детектив Соудечек, який теж стояв на палубі,— у пас ось-ось закінчиться питна вода. Якщо три дні стоятиме штиль, вітрильник не допливе до острова, де тече річка, і ми загинемо від спраги.
Колишній кок — він і собі вийшов па палубу — стурбовано позирав на море.
— Ну, пане детектив,— я гадаю, що вітер зніметься ще сьогодні. А води в нас вистачить па два дні.
Біля них крутився юнга.
— О-о-о, пане кок, коли б на два дні! — вигукнув він.— Хіба що па один день. Якби ви винайшли суху воду, ми б могли покласти її в коробки, в ящики, в шафу і пе загинули б від спраги.
— Авжеж, авжеж! — зрадів колишній кок.— Піду винаходити суху воду!
І, як завжди, пішов спати.
— Стільки води навколо,— сказав детектив Соудечек сумпо,— і не можна її пити.
— Пане детектив,— сказав стерновий,— подивіться на небо. Стільки зірок, а хто може їх погладити?
Детектив Соудечек зрозумів стернового. В думці віп побажав, щоб вітер повіяв якнайшвидше, і швидко пішов до Гупа та Гопа. Коли бачить — перелякані, вони підпирають двері каюти.
— Що ви робите? — спитав детектив.
— Лихий вітер влетів до нас у каюту, заліз у ковдри, порозбивав усі кухлі, перекинув стілець і хотів занести нас хтозна-куди,— квапливо промовив Гуп.
— І щоб вітер нас не заніс, ми вирішили ув'язнити його,— докинув Гоп.
— Вам це вдалося? — спитав детектив.
Мавпепята кивнули.
— Він у каюті і не може вибратись, бо ми тримаємо двері.
— Он воно що! Он чому зненацька настав штиль і повисли вітрила!
— Ми вітер не випустимо,— сказав Гуп.
Але детектив Соудечек похитав головою.
— Ні, так не можна. Вітер потрібен для того, щоб наш вітрильник міг пливти.
— Але ж як випустити вітер, зпову почнеться шторм! І вітрильник може перекинутись!
— А ми випускатимемо вітер потрошку. Прочинимо двері — вилетить частина вітру. Трохи згодом прочинимо знов — вилетить ще частина...
— Бачиш, Гопічку,— сказав Гуп,— а ти до цього не додумався.
— Але й ти не додумався, Гупічку,— сказав Гоп.— А ти старший.
Це була правда, і Гуп промовчав.
Детектив Соудечек обережно прочинив двері каюти. Мавпенята відскочили, щоб вітер, коли вилетить, не звалив їх з ніг.
Але вітер не вилетів.
— Може, він заснув,— сказав Гуп і голосно засвистів.
Однак і після цього вітер не вилетів.
Тоді засвистів Гоп.
Цей свист почули аж унизу, в трюмі. Ллє вітер пе почув. В каюті була тиша.
Детектив Соудечек прочинив двері ширше.
— Ти там, вітре? — спитав він.
Вітер не відповів.
— Що ж, спробую розбудити вітер сам,— сказав детек тив.— Він сунув голову в прочинені двері й заспівав:

День у п'ятницю чудовий,
Для матросів він святковий.
Вітре, вітре, вітричку,
Ти подми нам трішечки.

Як подмеш, тобі покажем
Гарну чорну кішечку.
А ти й двері відчинив —
Що ж ти, вітре, наробив?


І прочинив двері ще ширше. Цього йому пе треба було робити...
Вітер зірвався і шугонув з каюти так, що збив з ніг детектива, Гупа та Гопа. Потім він залетів на капітанський місток і зірвав з капітана кашкет. Потім обвіяв стерпового Рибічку. На щастя, той тримався за стерно, інакше, певно, впав би в море.
— Це погано закінчиться, пане капітан! — вигукнув стерновий.
Цілу ніч вітер лютував і гнав вітрильник по морю. Перед ранком на обрії забовваніла вузька темна смуга.
— Земля на обрії! — гукнув капітан і підніс до очей бінокль.
Це був Порт тисячі кораблів, звідки вони кілька днів тому відпливли.
— Ми знову вдома! — гримнув капітан.
Тільки-но вітрильник став на якір у порту, вітер угамувався. Капітап, дарма що лаявся, був радий, що ця пригода скінчилася щасливо.
— Хоч я й прагнув у море, але вже наплавався,— сказав детектив Соудечек.— Дякую вам, пане капітап, і вам, пане стерновий. Коли у вас випаде вільна хвилина, відвідайте паш зоологічний сад. Якщо я на той час не буду розшукувати якусь тварину — зварю вам смачну каву.
Детектив попрощався і з Гупом та Гоном. На очі йому навернулися сльози. Адже він полюбив мавпенят, хоч і мав з ними чималий клопіт.
Він обійняв їх і тихенько попросив:
— Нікому не кажіть, що це я відчинив вітрові двері. Добре?
— Ми будемо мовчати! Але й ви нікому не кажіть, що це ми взяли вітер у полон.
— Не скажу,— пообіцяв детектив.
Він зняв свій чорний твердий капелюх, уклонився і зійшов на берег.
Коли ж він за кілька кроків озирнувся, то побачив — вся команда махає руками йому вслід.

ДЕСЯТЕ ОПОВІДАННЯ
про те, як Гуп  із Гопом розмовляли з чорною кицькою і як та кицька не сказала ні слова

Вітер наробив на вітрильнику чималої шкоди. Матросам довелося зашивати розірвані вітрила, прилаштовувати поруччя, лагодити поламані щогли, фарбувати борти, палуби і каюти.
Гупа з Гопом не пускали на вітрильник, щоб вони пе плуталися під ногами. До того ж йшов дощ, люди ходили з парасольками і пеохоче витикали носи з дому.
Стерновий Рибічка теж бурчав на негоду.
— Капосний дощ! Застуджуся, буде нежить. Але мушу йти.
Віп одяг непромокальний плащ, підняв капюшон, сказав мавпенятам, щоб вони не пустували, не робили бляшанок, та й пішов па вітрильник.
Ні Гуп, ні Гоп не любили такої погоди. Вони дуже добре пам'ятали, як двадцять днів і двадцять ночей лила вода з неба на їхній острів...
Вони нудилися. Хоч би вже перестав той дощ!
І хмари ніби почули їх. Вони раптом попливли далеко за море, і на небі засяяло сонце. Воно усміхнулося і виманило семибарвну веселку.
— Мені вже анітрохи не сумно! — зрадів Гуп.— Добрий день, сонечко!
— Я щасливий, Гупічку, що світить сонечко! — сказав Гоп, і вони пустилися в танець.
Раптом у печі щось загуркотіло.
— Гупічку, ти чув? — спитав Гоп і забився за шафу.
— Чув, Гопічку. Що це? — спитав Гуп і також сховався за шафу.
У печі загуркотіло знову. Гуп заткнув вуха, щоб не чути, і попросив Гопа подивитись, що там гуркотить.
— А чого маю дивитись саме я? Йди подивись ти, Гупічку,— відмагався Гоп.
— Що ти кажеш? — перепитав Гуп, бо заткнув собі вуха.
— Йди подивися, що там гуркотить у печі,— сказав Гоп трохи голоспіше.
— Я тебе не чую! Біжи мерщій подивися, що це гуркотить у печі.
«Завжди в мене клопіт з цим Гупом! — подумав Гоп.— Чого він посилає мене, коли він старший?» — І Гоп навіть не ворухпувся і теж заткнув собі вуха.
— Чого ти не йдеш? — спитав Гуп.
— Що ти кажеш?
В обох були заткнуті вуха, і вони не чули одне одного. Кричали одне на одного, а в печі тим часом гуркотіло й гуркотіло.
За хвилину мавпенята наважилися визирнути. Все спокійно. Відтулили вуха — гуркоту не чути.
— Там уже тихо,— сказав Гуп.— Тепер ти міг би подивитися, що там гуркотіло.
— Йди ти, Гупічку,— сказав Гоп.— Адже ти   старший.
Гуп пішов до печі. Тільки він до неї наблизився, як там загуркотіло знову — так, що піч аж затрусилась. З неї полетіла сажа і вкрила всю кімнату. Стіл, вікно, стільці — все було в сажі.
— Це мені не подобається,— прошепотів Гуп.
— І мені пе подобається,— прошепотів Гоп.— А найменше подобаєшся мені ти, Гупічку. У тебе в смуху повно сажі.
— А в тебе ніс у сажі,— засміявся Гуп.
Вони сміялися одне з одного, але раптом замовкли. В печі загуло, загуркотіло, знову полетіла сажа, а потім вистриб-пуло щось мохнате і чорне.
Мавпенята вмить опинилися за шафою.
— Що це, Гопічку?
— Коли б я знав, Гупічку!
— У-у-у! — засичав Гуп, але не дуже голосно.— Хто ти? Та чорне і мохнате не відповідало.
— Ти що, не чуєш? — гукпув Гоп, але відразу сховався за братуся.
Чорпе і мохнате мовчало. Запала тиша.
— Послухай, Гопічку,— озвався нарешті Гуп.— Я порахую до трьох, а коли скажу «три!», ти підеш до печі.
Гопові зовсім не хотілося йти до печі.
— Знаєш що, Гупічку? Краще я порахую до трьох, а ти підеш до печі.
— Еге! А що, коли воно мене вкусить?
— А що, коли воно вкусить мене?
— То я тобі подмухаю на вкушене місце. Гопічку, рахую!
І Гуп штовхпув Гопа до печі. Опинившися там, Гоп замахав Гулові.
— Іди-но сюди, Гупічку!
Гуп підійшов. Вони довго роздивлялися те чорне й мохнате. А потім Гуп сказав:
— Чи не здається тобі, Гопічку, що воно схоже на кицю?
— Здається, Гупічку,— сказав Гоп, підійшов до кицьки й хотів був її погладити, але відразу ж одсмикнув лапу — злякався, що вопа його вдряпне.
Тоді до кицьки підійшов Гуп, простяг лапу і погладив. Рука в нього стала чорна, як у сажотруса.
— Це киця,— сказав Гуп,— але вона, мабуть, із тиждень не вмивалася. Така брудна, що в неї навіть очей не видно.
— І вух, і носа також не видно,— сказав Гоп.
— Ласкаво просимо до нас, кицю,— озвався до кицьки Гуп, як його павчив стерновий Рибічка.
Гоп був теж добре вихований, тож і він сказав:
— Іди сюди, кицю, ласкаво просимо до нас. Кицька закрутилась, але пе зрушила з місця.
— Чи не боїться вона нас, бо ми в сажі? — сказав Гоп.
— Не бійся нас, кицю,— сказав Гуп піжпо,— адже й ти брудна, а ми ж тебе не боїмося.
Кицька знову не відповіла. Марію вопи її гладили, умовляли — не подала голосу.
— Ти така брудна,— сказав нарешті Гуп,— що тебе не вимити ні милом, ні щіткою.
— Коли б ми жили в комині,— сказав Гоп,— то були б не чистіші.
Кицька хотіла стрибнути назад у піч.
— Залишайся з нами, кицю.— сказав Гоп.— Нам сумно без пана стернового.
— Я Гуп,— сказав Гуп,— а це мій братусь Гоп.
Кицька — ані мур-мур.
— Чи не голодна вона, Гупічку? — сказав Гоп і налив у мисочку молока.— Пий, кицю.
Але кицька не хотіла пити.
— Я знаю, чого вона не хоче пити, Гопічку,— сказав Гуп.— Вона брудна і хотіла б раніше вмитися.
— То ми її вмиємо,— сказав Гоп.
Він припіс умивальник, Гуп приніс мило і щітку. Вони палили в умивальник води, насипали мильного порошку, щоб було якнайбільше піпи, і посадили туди кицьку.
Гуп намилив її, а Гоп став терти щіткою. Потім вони припесли купальне простирадло, загорпули кицьку і поклали її сушитися до печі.
А висушивши, побачили, що кицька все одно брудна, і простирадло теж брудне, а вода в умивальнику чорніша, ніж чорнило.
— Та на неї не вистачить і десяти шматків мила! — сказав Гуп.
Мабуть, кицька образилась. Вопа підстрибнула і хотіла влізти в піч, але їй заважала пастовбурчепа шерсть.
Мавпенята побачили, що з нею не порозважаєшся, і вирішили — хай собі лізе назад у піч.
Вони взяли кицьку і стали її туди пхати.
Кицька крутилася, вертілася, розкидала сажу, але в піч не лізла. Мавпенята вже й не знали, що з нею робити. Коли раптом з глибини печі хтось обізвався:
— Хто це забрав мою щітку?
— Хто це? — вигукнули враз Гуп та Гоп.— Страховисько!
Гуп помчав до шафи — ховатися. По всій кімнаті зачорніли сліди його лап, вимазаних сажею.
Гоп теж не чекав, поки страховисько з'явиться, і помчав за Гулом. І після нього залишились рясні чорні сліди.
З печі знову почувся таємничий голос:
— Я питаю, де моя щітка?
Мавпенята кинули оком по кімнаті. Ніякої щітки вони не побачили і тому сказали:
— Тут немає щітки.
А потім спитали:
— Хто це гукає?
— Хто б міг гукати? Я сажотрус! І в мене раптом пропала щітка. Нічим трусити сажу.
— Ось бачиш, Гопічку,— сказав Гуп,— а ти думав, що це страховисько.
— Коли б це справді був сажотрус!— прошепотів Гоп.— Краще спитати ще раз.
— Ви й справді сажотрус? — крикнули мавпенята.
— Справді! Я чорний сажотрус,— відповів голос.
— А де ви, в комині? — спитав Гуп. Сажотрус засміявся.
— Ні, я на даху!
Мавпенята осміліли.
— То ви загубили щітку? А як вона виглядає?
— Така чорна, мохната, схожа на брудну кицьку,— відповів сажотрус.— Мабуть, десь там застряла в комині.
Мавпенята уважніше глянули на кицьку.
— Ця кицька мохната, Гопічку? — спитав Гуп.
— Мохната, Гупічку. Вона чорна?
— Чорна,— сказав Гуп.— Здається мені, Гопічку, що це не киця, а щітка сажотруса.
— Мабуть, так воно і є, Гупічку,— сказав Гоп.
— Я відразу так подумав,— вів далі Гуп.— Але ти весь час повторював, що це киця, і що вона хоче молока, і що нам треба її вмити. Хіба ж, дурнику, щітка сажотруса миється?
В Гопа полилися сльози.
— Ти теж думав, що це киця. Якби я знав, що це не киця, а щітка, я б їй ніякого молока не давав і не мив би її,— схлипуючи відказав він.
— Ти завжди все переплутаєш! — докірливо промовив Гуп. А потім гукнув:
— Пане сажотрус, ви ще на даху?
— Ну, звичайно, я ще тут. Але моєї щітки немає. Доведеться купувати нову.
— Не треба, пане сажотрус! — гукнув Гуп.— Ваша щітка у нас.
А Гоп гукнув, що вони дали щітці молока, вмили її і потім висушили.
— Чи ти ба, які ви добрі! — відгукнувся сажотрус.— А хто ви, власне, такі?
Мавпенята сказали, хто вони. Сажотрус дуже зрадів, бо знав стернового Рибічку і чув про його мавпенят.
— Мені дуже приємно познайомитись з вами. Вітайте пана стернового.
Сажотрус потяг за мотузку, і кицька зникла в печі. Але сажа не зникла.
— Треба тут прибрати, Гопе,— сказав Гуп,— щоб пан стерновий не сердився.
Вони підмели підлогу, а потім вишарували її. Підлога стала чиста, але мавпенята вимазалися по самісінькі очі. Треба було вмитися. Спочатку вмив Гопа Гуп, а потім умив Гупа Гоп.
Але від цього їхнього вмивання забруднився умивальник. Мусили його помити, але від того миття знову замур-зались самі. Умилися знову — забруднився умивальник. Помили умивальник — замурзались самі. І так без кїнця-краю...
Врешті-решт Гуп та Гоп зовсім знемоглися. Вони позалазили в ліжка — і за хвилину спали так міцно, що навіть не чули, коли додому повернувся стерновий Рибічка.

ОДИНАДЦЯТЕ ОПОВІДАННЯ
про те, як Гуп із Гопом купували автомобіль  і як  до цього встряв детектив  Соудечек

Ви, мабуть, помітили, що серед безлічі чорних цифр у календарі є цифри червоні? Якщо не помітили, то візьміть і подивіться. Чорні цифри — це понеділки, вівторки, середи, четверги, п'ятниці й суботи. А червоні — це неділі та свята.
А одна з червоних цифр — це свято моряків.
— О-о-о! — сказав Гуп.— Подивись, Гопічку, на календар, на ту чудову червону цифру і на того моряка. Бач, як він гарно вбраний!
— Це мені дуже подобається, Гупічку,— сказав Гоп.— Але ж червону цифру не можна пі їсти, ні пити, а мені дуже хочеться льодяників і червоного лимонаду.
— Будуть, Гопічку, в нас і льодяники, буде й лимонад. Тому я й показую тобі  календар.
— Я тебе не розумію, Гупічку.
— Як би ти міг розуміти, коли ти молодший від мене! — сказав Гуп гордо.— То ось що я тобі скажу: я чув, як наш пан стерновий Рибічка говорив: коли буде в календарі оця червона цифра і цей моряк, у моряків всього світу буде свято. Велике свято!
— Ага,— сказав Гоп,— уже розумію. Наш пан стерновий Рибічка — моряк, отож свято буде і в нього. І він принесе нам льодяників та червоного лимонаду. Який же ти розумний, Гупічку, що згадав про це!
Гуп поважно пройшовся по кімнаті, кілька разів підстрибнув і відкопилив губу.
— Що розумний, то розумний! — сказав він.— Але моя розумна голова не хоче мені підказати, що ми подаруємо панові стерновому на свято.
— Придумай щось, Гу пічку! — сказав Гоп.— Якби і в мене була така розумна голова!
Він притулився до братуся і погладив його.
— Я такий щасливий, що маю тебе, Гупічку. Гуп одштовхнув його від себе.
— Як це — ти маєш мене? Це я маю тебе.
— Ні, ні, це я маю тебе,— повторив Гоп.
— Як може дурний мати розумного? — сердито сказав Гуп.— Завжди розумний має дурного. Тому я маю тебе, а не ти маєш мене.
І вони засперечалися про те, хто кого має; нарешті помирилися на тому, що Гуп має Гопа, а Гоп — Гупа.
Але що вони подарують пану стерновому на свято, так і не придумали.
— Це ж біда, та й годі — придумувати морякам подарунки на свято, правда, Гупічку? — сказав Гоп.
— Біда! — сказав Гуп.— Якби у тебе теж була розумна голова, ми б удвох до чогось додумалися. Але що я один з однією розумною головою?
— А що треба зробити, Гупічку, щоб і я теж мав розумну голову?
Гуп махнув лапою.
— Нічого вже ти не зробиш! Я з розумною головою народився.
— Якби я про це знав, я б народився раніше і був би старший і мав би розумну голову, як ти. А ти мав би дурну,— сумно промовив Гоп.
За це він дістав од братуся дзвінкого ляпаса.
— То ти хотів би, щоб і я мав дурну голову? Оце так брат! Коли б у мене була дурна голова, ми б до вечора не придумали, що подарувати пану стерновому на свято.
— А я знаю, що ми йому подаруємо! — раптом вигукнув Гоп.— Пан стерновий курить, то ми подаруємо йому тютюн.
— У нього є кілька пачок,— сказав Гуп.— У шафі лежать.
Гоп одкрив шафу — справді, внизу лежало десять пачок тютюну.
— Тоді подаруємо сірники.
— Ні, не годиться.
— А цукор, Гупічку?
— Його пан стерновий купує сам.
— А мило?
— Ну, тоді нам доведеться весь час митися!
Нічого з того, що дурна голова Гопа придумувала, не подобалось Гупові. Ні книжка з малюнками, ні нові двері, ні вікно — взагалі нічого.
Аж тут під вікнами загуркотів автомобіль, і Гоп сказав, що можна б подарувати панові стерновому автомобіль.
— В цьому автомобілі їздили б і ми, Гупічку. Гуп ще ніколи не їздив в автомобілі і тому сказав:
— Чому б ні? Купимо автомобіль!
Вони миттю висипали з скарбнички всі гроші, які назбирали, і пішли купувати автомобіль.
Перед будинком дівчинка з косамрі гралася в м'яча. Побачивши мавпенят, вона кинула м'яч і побігла до них.
— Чи не хотіли б ви зі мною погратися, хлопчики? — спитала дівчинка.
— Хіба ж ми хлопчики, дівчинко? — сказав Гуп.
— Адже у вас хлопчачі костюми,— сказала дівчинка.
— Це зовсім не хлопчачі костюми, дівчинко, це нам пошив пан стерновий Рибічка, і це костюми морські. Отже, ми моряки, а коли цих костюмів у нас немає, то ми мавпенята.
І не затримуй нас, дівчинко, ми йдемо купувати автомобіль,— сказав Гоп.
— Ой! — запищала дівчинка.— У вас є стільки грошей?
Вони показали дівчинці, скільки в них грошей.
— За них можна купити, мабуть, два автомобілі,—сказав Гоп.— Може, ми тебе колись кудись і повеземо, дівчинко.
— Не повезете, бо за ці гроші не можна купити два автомобілі! Навіть один, навіть половину, навіть іграшковий автомобіль не можна.
— А звідки ти знаєш? — спитав Гуп.
— Адже я ходжу до школи,— сказала дівчинка і почала лічити:
— Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять!
— Ви вчитесь у школі лічити, дівчинко? — здивувався Гоп.
— Лічити, і читати, і писати, і малювати, всього вчимося,— сказала дівчинка.
— А чи є школа для мавпенят? — спитав Гоп.— Знаєш, дівчинко, я б одразу пішов у що школу, щоб мати таку ж розумну голову, яку має мій братусь Гуп.
Дівчинка засміялась.
— Не дуже розумну він має голову, коли думає, що за гроші, які у вас є, ви купите автомобіль.
Гоп подивився на братуся трохи докірливо.
— Ось бачиш, не така вже розумна в тебе голова.
— Я б цій дівчинці не дуже й вірив би,— прошепотів Гуп.— Ходімо звідси.
Але Гоп не пішов. Він подумав, що коли ця дівчинка ходить до школи, вона повинна знати, скільки коштує автомобіль.
— Дуже дорого,— сказала дівчинка.— Більше, ніж шафа, і стіл, і стілець, і радіоприймач, і телевізор.
— Ми тобі дуже дякуємо, дівчинко.
Гоп сказав, що їм краще повернутися додому. Гуп неохоче пішов за ним, бурмочучи, що у цієї дівчинки дурна голова і нічого її слухати.
— Ні, Гупічку, не може в неї бути дурна голова, якщо вона ходить до школи.
— А що ми тепер купимо пану стерновому на свято моряків?
— Автомобіль,— сказав Гоп. Але нам потрібно більше грошей.
— А де ми візьмемо більше грошей?
— Я не знаю, Гупічку,— сказав Гоп, але вигляд у нього був такий хитрий, що Гуп навіть помацав свою голову — чи не обміняв її непомітно братусь.
— Чи потрібна нам шафа для одягу, Гупічку? — спитав Гоп.
Гуп здивувався, що Гоп питає про такі дрібниці, але все ж таки відповів:
— Ні, не потрібна. Одяг можна вітати на гвіздки, забиті в стіну.
— Так повісимо на стіну на гвіздки,— сказав Гоп,— а шафу продамо.
І вони миттю вийняли з шафи весь одяг, розвісили його на всі гвіздки, які були на стіні, а шафу втягли до передпокою.
Тільки-но вони це зробили, Гоп сказав:
— А чи потрібен нам стіл, Гупічку?
— Навіщо? — сказав Гуп.— Ми постелимо скатертину долі і поставимо на неї вазочку з квітами.
— Гаразд,— сказав Гоп.
І вони зняли зі стола скатертину, постелили долі і поставили на неї вазочку з квітами. А стіл віднесли до передпокою. Потім дійшла черга до стільців.
— Чи потрібні нам стільці, Гупічку?
— Ніколи в нас їх не було, ми сиділи на гілках, то можемо сидіти на шафі,— каже Гуп.
— Але ж шафу ми хочемо продати, Гупічку.
— То можемо сидіти долі біля скатертини,— сказав Гуп.
— Авжеж,— сказав Гоп, і вони віднесли стільці до передпокою. А за стільцями віднесли й гойдалку, яку дуже любив стерновий.
— Не така вже в тебе й дурна голова, Гопе,— похвалив Гуп братуся.
— А в тебе не така вже й розумна, Гупічку,— сказав Гоп і погладив Гупа.
Потім вони позичили у воротарки дерев'яний візок з чотирма колесами, щоправда без її дозволу, бо її не було вдома.
На візок вони навантажили шафу, стіл і стільці.
— Як гадаєш, Гупе, вистачить цього на автомобіль?
— Не знаю, Гопе, але на всякий випадок візьмемо ще радіоприймач,— сказав Гуп. І вони навантажили на візок радіоприймач.
— Візьмімо для певності ще телевізор,— сказав Гуп.
Взяли телевізор.
— А для більшої певності,— сказав Гоп,— візьмемо ще зубну щітку.
Взяли й зубну щітку, а потім ще одну зубну щітку, а потім ще одну — стернового.
Навантажили візок з верхом.
Гуп штовхав візок, Гоп його тяг. Вони мчали до крамниці, де продавались автомобілі.
За вітриною цієї крамниці стояв чудовий червоний автомобіль з білими колесами. Він так сподобався мавпенятам, що вони не могли відвести від нього очей. Це помітив продавець.
— Здається мені, хлопці,— сказав він їм,— що ви не відводите очей від цього автомобіля.
— Це правда, бо він нам дуже подобається,— сказав Гуп.— Але ж, даруйте, ми не хлопці, ми мавпенята пана стернового Рибічки.
Мавпенята подумали, що і в продавця не дуже розумна голова, коли він їх не впізнав. Але вони не могли йому цього сказати, тому що він був дорослий...
— Так, так,— кивав продавець головою,— я вже про вас чув. Мене спантеличили ваші морські костюми. Чи немає сьогодні свята у пана стернового? Адже сьогодні свято у всіх моряків.
— Так, і в нього сьогодні свято,— сказали мавпенята.
— А чи купили ви йому подарунок на свято?
— Ще ні, але хочемо купити автомобіль. Оцей червоний. Правда, він йому сподобається, пане? — сказав Гоп.
— Аякже, звичайно, сподобається,— сказав продавець.— А чи вистачить у вас грошей? Такий автомобіль дорого коштує.
— У нас ще немає грошей. Але коли ми все це продамо, у нас будуть гроші на два автомобілі,— показав Гуп на візок.
Продавець знову похитав головою, сказав «ага, ага» і запитав, кому ж вони хочуть продати всі ці речі.
Гуп подивився на Гопа, Гоп на Гула. Про це вони й не подумали.
— Чи не купили б ви, пане? — спитав Гуп.
— Але без візка, бо він належить пані воротарці,— сказав Гоп.
Та продавець знов похитав головою і сказав, що такі речі купують лише в крамниці старовинних речей, яка знаходиться на три вулиці далі.
— А як ми матимемо гроші, чи продасте нам автомобіль? — спитав Гуп.
— Отой червоний? — показав Гоп і жадібними очима подивився на автомобіль.
— Коли матимете гроші, продам,— сказав продавець.
Мавпенята подякували і побігли до крамниці старовинних речей. Вони вже знали, кому мають продати речі, тож веселилися і співали так, що на них оглядалися люди.

Кицька лізе тихо
В пірку — тпрусь!
А комином лізе
Сажотрус.
Ось і песик лізе
Крізь вікно.
Як не дощ, то сонце —
Все одно.


Вони трошки поплутали слова, але їм це не заважало.
Не встигли мавпенята оглянутися, не встигли тричі проспівати пісеньку, як були вже біля крамниці старовинних речей.
Постукали і ввійшли. Дзвіночок над дверима голосно закалатав. Вони привіталися, чоловік за прилавком теж сказав «добрий день» і спитав, чого вони бажають. Вони йому сказали, і чоловік вийшов подивитись на їхні речі. Тільки-но вони  відчинили двері, дзвіночок  знову голосно  закалатав.
Гопові це дуже сподобалося. Він тихенько сказав Гупові, чи не краще б купити пану стерновому такий дзвіночок, адже автомобіль так не дзвонить. Але Гуп сказав, що ні, бо на дзвіночку не можна їздити.
— Все це ви хочете продати? — спитав продавець.
— Усе,— сказали вони.
— І з тим візком?
— Ні, візок не можна, він належить пані воротарці, ми його позичили,— сказав Гуп.
— А вона про це, вибачайте, не знає, її не було вдома, тому ми й не спитали, чи вона його нам позичить,— сказав Гоп.
— А решта ваша? — спитав продавець.
— Наші тут дві зубні щітки, два стільці, частина столу, кусок шафи і дещо з того залишку,— сказав Гуп.
— А залишок належить нашому панові стерновому Рибічці, у якого сьогодні свято, тому що сьогодні свято всіх моряків,— пояспив Гоп.
— А що ви робитимете з грошима? — спитав продавець.
Вони сказали йому, що за ці гроші хочуть купити автомобіль панові стерновому. Це найкращий стерновий у світі, сказали вопи, він урятував їм життя.
— А ще, коли дозволите сказати, пошив нам ці костюми,— докинув Гоп.
— Це дуже приємно, що ви так хочете зробити, хлопці,— сказав продавець.— Пробачте, що я вас називаю хлопцями, але все через ваші костюми. Це дуже добре, що ви хочете зробити пану стерновому радість.
Він уважно оглянув усе, що було на візку, і сказав, що йому треба підрахувати, скільки все це коштує. А потім зайшов до крамниці, і дзвінок над дверима знову закалатав.
Але продавець не підраховував, скільки коштують речі, привезені Гупом та Топом. Він узяв товстий телефонний довідник, погортав його і знайшов номер телефона зоологічного саду. Потім набрав цей номер на чорному телефонному апараті.
Трубка загула, затутукала, а тоді обізвався якийсь голос:
— Зоологічний сад. Будь ласка, чого ви бажаєте?
Продавець хотів говорити з кимось, хто б йому міг сказати, чи не втекли з саду двоє мавпенят. Вони тут у нього, розповідають якісь байки про моряка і продають якийсь старий мотлох.
Голос у трубці попросив почекати; за хвилину почувся інший голос:
— Детектив зоологічного саду Соудечек.
— З вами говорить продавець крамниці старовинних речей,— сказав продавець і розповів детективові Соудечку про мавпенят.
— То напевне Гуп із Гопом,— відповів детектив.— Будь ласка, наие продавець, затримайте їх на хвилинку, я зараз приїду до вас.
— Гаразд,— сказав продавець, поклав трубку і вийшов з крамниці. Дзвінок знову закалатав, і Гуп подивився на нього заздрими очима.
— Там уже підраховують, така купівля — річ незвичайна,— сказав продавець.— Почекайте трохи.
Повз них проїхав морозивник. Він кричав на всю вулицю:
— Мо-ро-зи-во! Вер-шко-ве! Ес-кі-мо!
Продавець старовинних речей побачив по очах Гула та Гопа, як їм хочеться морозива, і купив кожному морозиво з вафлями.
Ледве мавпенята вилизали морозиво, як перед крамницею зупинився автомобіль, і з нього вийшов їхній старий знайомий — детектив зоологічного саду Соудечек.
Мавпенята підбігли до нього. Яка зустріч! Детектив, хоч і виглядав сумно (він, мабуть, інакше виглядати не міг), щиро зрадів.
Продавець здивовано дивився на них. Невже вони знайомі?
— Ми пережили разом багато сумних і веселих пригод,— сказав детектив.— Чи пе так, мої любі?
Мавпенята відповіли, що так і що вони так само люблять пана детектива, як пана стернового Рибічку, в якого сьогодні свято, бо сьогодні — свято у всіх моряків.
— Тому ми хочемо все це продати і купити йому автомобіль,— прошепотів Гоп на вухо детективу.
— І зробити йому радість, чи не так? — спитав детектив.
Гуп сказав, що вони йому завжди роблять лише радість і що пан стерновий на це заслуговує. І він спитав детектива чи не продав би той їхні речі, а потім допоміг би їм купити автомобіль.
— Чому б ні? — сказав детектив.— Але ж у вас на візку лежать потрібні речі. Куди ж ви вішатимете одяг, коли продасте шафу? На гвіздки?
— Вже повісили,— сказав Гуп.
— А куди постелите скатертину і поставите вазу з квітами?
— На підлогу,— сказав Гуп.
— Вже постелили, — сказав Гоп.
— А на чому ви сидітимете?
— Долі,— сказав Гуп.
— Отак,— сказав Гоп і сів на тротуар.
Але детектив був іпшої думки.
— Одяг на гвіздки вішати не можна, скатертину негоже стелити на підлогу, долі не можна сидіти. Без зубної щітки не обійдеться жодна вихована людина. Якщо не чистити зуби, вони заболять і по-випадають. А як ви будете слухати казки, коли продасте радіоприймач? А ви ще хочете продати телевізор. І за все це ви мали б один-єдиний автомобіль. А навіщо панові стерновому автомобіль, коли він постійно нлавас по морю? Подаруйте йому па свято щось інше, що його справді потішить. Я вам допоможу вибрати.
— На свята дарують запашні квіти,— сказав продавець крамниці     старовинних     речей.— Квіти приносять радість кожному. Вони ростуть на луці. Біжіть на луку, нарвіть букет. А продавати нічого не треба.
Детектив Соудечек зняв капелюх, уклонився і сказав, що це чудова ідея, що квіти, справді, найкращий подарупок і що він піде разом із Гулом та Гопом їх рвати.
— А якщо ви пану стерновому до тих квітів ще заспіваєте гарну пісеньку, це його потішить куди більше, ніж автомобіль.
— А чи не заспівали б ви цю пісеньку разом з нами, пане детектив? — спитав Гуп, хоч і так знав, що детектив заспіває. Адже він співав дуже охоче і лише нові пісеньки, які сам вигадував.
Заспіваю, заспіваю,— сказав детектив.— Але зараз вам треба вертатися додому. Я піду з вами. Зробимо разом лад у квартирі.
Вопи прив'язали візок з меблями до автомобіля детектива. Гуп сів на шафу, Гоп — на телевізор, і воли поїхали додому.
Детектив Соудечек допоміг їм прибрати квартиру; одяг знову повісили в шафу, скатертиною накрили стіл, стільці приставили до столу.
А потім Гуп, Гоп і детектив Соудечек пішли за місто на луку, де росли чудові квіти.

ДВАНАДЦЯТЕ ОПОВІДАННЯ
про те, як Гуп із Гопом і детектив Соудечек ходили по квіти і як усі справляли славне свято моряків

— Бачили ви щось гарніше? — спитав детектив Соудечек Гупа та Гопа, коли воли прийшли на луку. Ті сказали, що не бачили. Квітка пахла біля квіточки, метелик літав коло метелика, птах співав біля птаха.
Гуп озирався, вибираючи найгарніші квітки, але очі в нього розбігалися. Всі квіти були яскраві, барвисті, всі чудово пахли.
Гуп зірвав ромашку, Гоп кульбабу, а детектив Соуде-чек — иезабудку. Додали до букета червоних маків, синіх дзвіночків, зеленої трави. Чудовий вийшов букет! А який великий! Всю команду вітрильника «Добродружстві» можна було б обдарувати...
— Досить,— сказав детектив Соудечек.— Ходімо додому.
Але мавпенятам не хотілося додому. Їм кортіло побігати за метеликами, пошукати в траві цвіркуна-музику. Цвіркун грав на свої скрипоньки так голосно, ніби хотів заглушити пісню жайворонка, який літав над лукою. Детектив Соудечек помахав жайворонку своїм твердим чорним капелюхом і усміхнувся доброю, лагідною усмішкою.
— Світ чудовий,— сказав він і погладив квіти.
— А що це таке — світ, пане детектив Соудечек? — спитав цікавий Гоп.
— Усе навколо нас і над нами,— сказав детектив.— Ця лука, ці квіти, ці птахи, це небо із сонцем.
— І я,— сказав Гоп.
— І ти.
— І я? — спитав Гуп. Детектив обійняв обох мавпенят.
— Ми всі.
Вони перейшли луку і попрямували до міста. Перед одним з будинків сидів дідусь у синьому морському тільнику і грав на губній гармошці.
Побачивши їх, дідусь перестав грати і привітався.
— Куди ви йдете із цими квітами? — спитав він.
І почув у відповідь, що у моряків сьогодні свято і що вони — детектив Соудечек з Гупом та Гопом — хочуть подарувати їм запашні квіти.
Дідусь збентежено почухав потилицю.
— І я був моряком,— сказав він, і голос його затремтів,— але пам'ять зрадила мене — я зовсім забув про сьогоднішнє свято.
Детектив Соудечек зняв капелюх, уклонився, витяг з букета квітку і подав дідусеві.
— Оцю я зірвав для вас,— сказав він.
Дідусь засунув квітку за тільник, підвівся і сказав, що піде з ними.
— Я хочу заграти морякам на гармошці.
Потім вони зустріли хлопця з сопілкою. Побачивши їх, той перестав грати і спитав, куди вони йдуть. І при цьому з цікавістю дивився на Гупа та Гопа — чи справді це мавпи? Почувши, що вони йдуть до Порту тисячі кораблів привітати із святом моряків пана стернового Рибічку, і пана капітана Велрибу, і юнгу, і всіх матросів, хлопець приєднався до них.
— Я також буду моряком,— сказав він.— Плавати я вмію, а грати на сопілці вмію ще краще. Всього іншого навчуся.
На спортивній площадці гралися діти. Тільки-но почули гармошку й сопілку, примчали, як рій ос, і вмить пристали до гурту.
Коли всі вони йшли містом, люди зупинялися і розпитували, що це за процесія, а потім приєднувались до них.
Такої урочистості Порт тисячі кораблів ще не бачив. Стільки людей, стільки квітів! І всі співають, і всі вигукують: «Хай живуть моряки!»
А попереду Гуп із Гопом, а між ними детектив Соуде-чек із старим моряком.

Стерновий Рибічка почув дивний шум. Він подумав, що починається шторм, і пішов сказати про це капітанові. Капітан вислухав стернового і похитав головою.
— Це не шторм! Але що це може бути?
Він підніс до очей бінокль і подивився на берег. До капітана підійшли юнга та кок і, спершися на поручні, прикипіли очима до берега.
— Може, до порту прибився кіт і заблукав там? — промовив кок.
Капітан відклав бінокль і суворо глянув на кока.
— Затямте раз і назавжди, кок, що може бути шторм без блискавиць, і ураган може позривати дахи з усіх будівель у порту, а ми цього не помітимо; може, ви навіть ви найдете суху воду, але,— тут капітан Велриба підвищив голос,— але піколи не трапиться таке, щоб кіт десь заблукав і не міг звідкись вибратись!
Аж ось на березі з'явилися Гуп та Гоп, детектив Соудечек, а за ними юрба дітей і дорослих. І всі щось кричали і розмахували букетами квітів.
— Що це вони там вигукують? — промовив капітан.
Раптом він згадав, як стерновий Рибічка з допомогою бінокля почув, про що розмовляли Гуп та Гоп, сидячи на дереві.
Він підніс бінокль до вуха і став слухати.
Не почув нічого. Приклав бінокль до другого вуха, але знову нічого не почув.
Стерновий Рибічка попросив у капітана бінокль. Капітан бінокль дав, але сказав, що коли не чує капітан, не почує і стерновий.
Проте він помилився. Як ми знаємо, стерновий розумів вітер, птахів і риб, розмовляв із сонцем і з хмарами. Тож він почув — люди на березі вітають моряків.
— Вони вигукують: «Слава!» — здивовано промовив Рибічка.— 3 якої б це нагоди?
Капітан знизав плечима.
— О, я бачу на березі Гупа та Гопа! — вигукнув він за хвилину.— Стерновий! Там ваші мавпенята!
— Мої мавпенята? Справді! Це вони вигукують «Слава!» і розмахують квітами... О, ще й плакат якийсь у руках тримають... Зараз прочитаю, що там написано.
І він прочитав:

День у п'ятницю чудовий
Для матросів він святковий.


Стерновий ударив себе по чолі і зареготав.
— Ну й дурні з нас, пане капітан! Сьогодні ж свято моряків!
Стерновий став перед каштаном струнко.
— Дозвольте мені, пане капітан, від імені всіх моряків вітрильника «Добродружстві» привітати вас із святом -моряків.
— І від імені всіх юнг! — вигукнув юнга.
— І від імені всіх коків! — вигукнув кок.
Капітан Велриба зніяковів. Забути про таке славне свято!
Стерновий Рибічка підійшов до нього і пошепки сказав:
— Не бентежтеся, пане капітан! Не диво, що ви забули про свято. У вас стільки клопоту! А зараз дозвольте мені поїхати на берег і забрати Гупа та Гопа.
— Їдьте, їдьте, стерновий! За те, що вони нас привітали, ми їх добре почастуємо.
Капітан наказав коку готуватися до бучного бенкету. Матроси спустили човен, стерновий плигнув у нього, наліг на весла і через кілька хвилин був біля берега.
Гуп із Гопом, не чекаючи, поки човен причалить, стрибнули в нього і вмостилися в стернового на колінах.
За ними стрибнули у човен детектив Соудечек, старий моряк з губною гармошкою і хлопець з сопілкою.
А всі люди на березі вигукували: «Хай живуть моряки!», «Слава!», «Слава!»

Ще довго-довго серед моряків тільки й розмов було, що про бенкет, який того дня відбувся на палубі вітрильника « Добродрушстві».

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky