Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Юрій МОКРІЄВ
ОСТРІВ ЗАБУТИЙ


Повість «Острів Забутий» — це твір про цікаві будні радянських школярів, піонерів.
Читач охоче познайомиться і полюбить допитливих і наполегливих героїв книги, побуває разом з ними в чарівних дніпровських плавнях, де власними руками відбудовують діти зруйнований мисливський будинок і створюють у ньому клуб юннатів, опуститься в темну таємничу печеру на Кучугурах і відкриє багатющі родовища марганцевої руди, спостерігатиме таке захоплююче і водночас страшнувате полювання на вовка, переживе багато інших незвичайних пригод.
Прочитавши цю книгу, юні читачі побачать, як цікаво можна провести літн' канікули, коли добре пом'ркувати, як багато можна зробити за літо корисного і разом з тим прекрасно відпочити, загартуватися.
Мокрієв Юрій Олексійович народився 1901 р. у м. Новомиргоро-ді на Херсонщині в сім'ї тесляра. Закінчивши місцеве чотирикласне училище, Ю. Мокрієв працював на пошті телеграфістом.
Пізніше він переїхав до Києва, де закінчив підготовчі курси для вступу до інституту і трохи вчився живопису. Працював художником при заводському клубі Арсеналу — оформляв демонстрації, вистави драмгуртка. Тут він пише свою першу п'єсу «Реп'яхи» («Віддай партквиток»).
За довгі роки творчої праці Ю. Мокрієв написав багато п'єс, сценаріїв для Київської кіностудії, кілька збірок гуморесок, роман «Плавні палають».
Повість «Острів Забутий» — це перший твір письменника для дітей.
 

ОСТАННІЙ ДЕНЬ У ШКОЛІ
У цей день сонце світило особливо яскраво. Воно вигравало райдужними зайчиками на стінах, світилося в збуджених очах учнів, золотило волосся Серафими Іванівни.
— Ну от, діти, закінчився ще один рік навчання,— промовила Серафима Іванівна.— Для вас це сьомий рік, а для мене...
Голос старої вчительки раптом затремтів.
Льоша Вергун, кремезний темнорусий хлопчик, пильно прислухався до кожного слова учительки. Він сидів на передній парті разом із струнким чорнявим Даньком. За ними — неквапливий, приземкуватий Тарас.
— Можна вже? — прошепотів Тарас до Льошки, нишком шарпнувши його за піджак.
Той змахнув рукою, мовляв, пішли. І за цією командою усі учні як один підвелися з своїх місць. У кожного враз з'явилися у руках квіти, що їх до того учні тримали під партами.
Грохнувши кришками парт, школярі — Льоша, Тарас, Ок-санка, Галя, її брат Данько і ще три десятки учнів метнулися до любимої вчительки, оточили її тісним колом.
— Вітаємо вас, Серафиме Іванівно, з вашим святом!.. З шістдесятиріччям!
— Спасибі вам! За все спасибі! — навперебій гомоніли діти, закидаючи Серафиму Іванівну квітами.
І кожен говорив зараз щиро: і ті, що добре вчилися, і ті, кому було, може, й соромно глянути вчительці у вічі, хто своєю поведінкою чи лінощами завдав їй стільки прикрощів.
Вчителька стояла в збудженій радісній юрбі, ласкаво посміхаючись.
Вона знає, що увечері, на урочистому святкуванні її ювілею у шахтарському клубі, почує ще багато добрих слів від батьків цих діток, від товаришів по роботі. Та ці дитячі вітання, цей вияв любові учнів їй найдорожчий. Ось вже сорок років вона віддає дітям свої знання, своє серце, своє життя...
— Спасибі й вам, мої любі, мої милі... Ой, які ж чудові квіти!:— схвильовано говорить Серафима Іванівна, милуючись не так квітами, як дітьми. —Конвалії, бузок, нарциси,— це ж найкращі весняні квіти! Мабуть, оголили всі свої палісадники!
А гора квітів біля неї росла та й росла.
Нарешті діти посідали за парти і притихли.
— Наказую вам добре відпочити, — знову заговорила вчителька, коли клас заспокоївся. — Проведіть канікули розумно, йапасіться здоров'ям для нового навчального року. Гуляйте, купайтесь. Але не пустуйте у воді... Серед вас чимало юних натуралістів. Влаштовуйте екскурсії до лісу, у плавні, збирайте квіти, трави для гербарію, колекції мінералів, приручайте і вирощуйте звірят для нашого живого кутка. Це особливо стосується Тараса.
Тарас аж почервонів слухаючи вчительку.
— Ви ж знаєте, він збирається стати мисливцем, відомим усьому світові звіробоєм,— продовжувала Серафима Іванівна. — Це буде йому на користь. Але ні в якому разі не чіпайте пташиних гнізд. Через місяць я повернуся з Криму і знову буду разом з вами... Ви маєте право і погуляти, бо ви добре вчилися. Хоч, треба сказати правду, не всі добре...
Кілька учнів почервоніли і одвели погляди вбік.
Данько, отой чорнявий хлопець, Галин брат, зітхнув. Ну, звичайно ж, зараз Серафима Іванівна назве його прізвище. Але вчителька навіть не глянула в Даньків бік. І не назвала нічийого прізвища.
— Декому і в час канікул не завадить частіше заглядати в підручник, — зауважила вона ніби між іншим. — Ну, і... до побачення, мої хороші!
— До побачення, Серафимо Іванівно!— вигукнув клас.
Данько полегшено зітхнув. Серафима Іванівна не присоромила його, хоча й учився він найгірше з усіх учнів класу. Вже два роки в сьомому. Оце ледь-ледь перетягли його у восьмий клас.
У коридорі продзеленчав дзвоник, останній у цьому навчальному році.
— До скорої зустрічі! — вигукували діти, виходячи з класу.

* * *
І от вони вже на вулиці залитого сонцем шахтарського селища. Попереду — канікули. Веселі й довгі літні канікули — щасливі дні, коли тебе не розбудить вдосвіта мама, — час, мовляв, до школи; коли тобі не треба набивати портфель книжками і гадати: викличуть тебе сьогодні до дошки, чи ні (бо саме сьогодні ти не підготував як слід урока). Ти маєш право, коли тобі заманеться, побігти на річку і купатися досхочу, вудити рибу, ганяти м'яча...
Льоша пішов зі школи разом з Даньком і Тарасом. На вулиці Тарас у своєму солом'яному брилику здавався ніби ще нижчим.
— Підемо купатися, ге? — запитав Тарас Льошку.
— Звичайно, підемо, — відповів той. — На весь день на Ревун!
Було з усього видно, що Льоша між хлопців — ватажок, головний верховода.
До хлопців приєдналися дівчатка — Оксанка, худенька висока дівчинка з білявими косичками, за котрі її і прозвали у класі «льон-довгунець», і Галя, чорноока, акуратна, завжди серйозна дівчинка.
— Ви теж купатись? — запитав дівчаток Льошка.
— Підемо, чому б не піти,— відповіла Галя. — Але спочатку забіжимо додому, пообідаємо.— Вона суворо глянула на Данька. — Ти чуєш?
Хлопці перезирнулися. А й справді, треба б спочатку пообідати! Про це вони навіть не подумали. Там же батьки чекають: хочуть знати, яку радість принесуть їм із школи діти, які їхні успіхи.
— Що ж, зайдемо додому, щось підобідаємо, — трохи ніби невдоволено промовив Льошка.
Данько скептично зітхнув: він би майнув на річку і не заходячи додому.
— Серафима  Іванівна говорила:  ходити  на екскурсії, збирати рослини для гербаріїв, живий куток організувати, — сказала Оксанка. — Може, візьмемо з собою сачки?
— Квіточки, метелики, — єхидно прогугнявив Данько. — А куди ми це все подінемо?
— Це правда, — зітхнула Оксанка. — От коли б у нас був свій клуб юннатів.
— Е, чого захотіла! Клуб юннатів! — роздратовано промовив Тарас, для якого клуб юннатів теж був мрією. Як рак свисне.
— Значить, рак свистить, — загадково сказав Льошка. — Бо клуб юннатів у нас таки буде.
— Що? — здивувалася Оксанка.
— І не пізніше, як через місяць, — продовжував Льошка.
— Клуб юннатів? Нашої школи? — недовірливо дивився на Льошку Тарас.
— Угу. Нашої школи. Нашого гуртка натуралістів, — удавано похмуро відповів Льошка.
— Не буде,— перебила Льошку Оксанка.— Серафима Іванівна ходила до голови селищної ради і до райкому комсомолу ходила. Там відповіли: нема приміщення. Кажуть, найперше потрібні житлові будинки для шахтарів. З клубом для юннатів, кажуть, ще можна почекати років два.
— А ти сказав — місяць! — з докором кинула вбік Льош-ки Галя.
— Чекати два роки! Та за цей час ми вже виростемо! — обурено промовив Тарас.
— Це бюрократизм! — задерикувато докинув і Данько. — Я ж казав: не було у нас клубу — і не буде. Льошка з нас просто глузує!
— Буде, — з тією ж упертістю продовжував Льошка.
— Ой, Льошка щось має, — тихо промовила Оксанка до Галі.— Чує моя душа, він щось затіяв.
— Ти куди влітку? — раптом звернувся Льошка до Галі, обриваючи почату тему. — До табору? Чи, може... Я чув, мати хоче тебе...
— Не знаю. Ще нічого не знаю, — чомусь винувато закліпавши очима, відповіла Галя.
— Бо ми тут разом усе літо гулятимемо, —продовжував Льошка. — Одним табором. Женька свій загін організовує з піонерів нашої вулиці. Тарасе, записуйся і ти.
Тарас вдячно глянув   на   Льошу і посміхнувся.
— Як із загоном, не знаю — живу ж я далеко. А взагалі — я з вами. Я від тебе, Льошко, нікуди не піду.
— А як наш Льон-довгунець? — звернувся до Оксанки Льошка. — Я чув, ти збираєшся в гості до тітки?
— І нікуди я не збираюся, ні в які гості, — відповіла Оксанка. — Хіба мені можна їхати? У мене дослідне поле, шість грядок. Хто полотиме кукурудзу? А хто поливатиме рис?
— Найкраще місце для юннатів — наші плавні, — додав, помовчавши, Льошка.
— Юннати без клубу... — зітхнула Галя.
— Буде клуб! — насупивши брови, ще впертіше промовив Льошка.
— Знаєш, Льошо... Ти сьогодні, як та папуга,— сердито вигукнув Данько — Буде, буде! Що він, з неба нам упаде?
— А ти не кричи,— спинив Данька Льошка.— Кажу — клуб у нас буде. — Він лукаво поглянув на товаришів. — Обіцяю вам — не будь я Льошка Вергун.
— Ну, ясно: Льошка щось затіяв, — знову тихо прошепотіла Оксанка.
— Цікаво, — промовила Галя. — Розповідай, Льошо, що ти надумав.
— Що я надумав?.. А як ти знаєш, що я щось надумав?
— Вигляд у тебе такий, наче ти роздобув чудодійну лампу Аладдіна, — глузливо посміхнулася Галя.
— І справді! Дивишся на тебе, Льошко, — і думаєш, чи не знайшов ти способу аж на місяць залетіти й назад вернутись, — комічно зморщивши носа, зауважив Тарас.
— І нічого глузувати! — обірвав Тараса Льошка.— Бо як я вам скажу...
— А що ти нам скажеш? — насторожився Тарас.
— Я так і знала! — захоплено вигукнула Оксанка. — Щось є! Говори нам, Льошко! Швидше.
— А можу я вам довіритися?
Діти перезирнулись.
— Ти що, Льошко?
— За кого нас вважаєш?
Льошка посміхнувся:
— Ну, годі. Я пожартував... Ходімо зі мною он туди, до річки... Щоб, бува, ніхто нас не підслухав.
І Льошка повернув у провулок, який вів до Дніпра. Всі слухняно пішли за  ним.

* * *
За кілька хвилин діти вийшли на кручу, що височіла над плавнями.
Чудовий краєвид відкрився перед ними. Внизу, скільки бачить око, виднілися освітлені сонцем просторі луги, густі зарості верболозу та очерету, а далі — темні масиви лісу. Серед них то тут, то там виблискували сині водяні плеса. Це Ревун, Річище, Паламар — так звуть тут люди ці незліченні затоки Дніпра.
З плавнів повіяв свіжий вітерець.
Діти стояли на кручі, мовчки милуючись цією красою.
— Ну, Льошко,—нетерпляче звернувся до Льоші Данько.—Кажи!
Льоша оглянув допитливим поглядом кожного — Даню, Тараса, Оксанку, Галю, ніби перевіряючи їх.
— А ви вмієте берегти таємниці?
— Льоша! У тебе є таємниця? — Оксанка аж сплеснула у долоні. — Ой, це ж так цікаво! Кажи швидше!
— Говори, Льошка, — нетерпляче промовила й Галя.
— Он вам як закортіло. Ну, слухайте: там, у плавнях, я маю...
— Що маєш? — перебила його Оксанка.
— У плавнях? — перепитав Даня.
— А я знаю! — раптом вигукнув Тарас. — Ти, Льошко, знайшов печеру, про яку нам говорила у школі Серафима Іванівна. Ге? Ту, що в ній жили скіфи, а потім запорожці й гайдамаки!
— Ой, це страшно! — зойкнула Оксанка.
— Не вгадав, не печеру, — глянув на Тараса Льошка. — Та печеру і шукати не треба: дід Харитон знає до неї стежку.
— Дід, може, й знає, та чи скаже нам? — не здавався Тарас.
— Тихо! — вигукнув Данько. — Дай послухати Льошку! Говори, Льошко, де твоя таємниця.
— На острові Забутому, — спокійно й урочисто відповів Льошка.
— На Забутому острові? — недовірливо перепитала Оксанка.— Ти що — ходив туди?
— Ходив.
— Льошка бреше, — різко вигукнув Данько. — На Забутий острів дорослі — і ті бояться ходити. Там же самі змії.
— І вовки, — докинула Оксанка.
— То не на Забутому, — зауважив Тарас. — Вовків на острові бути не може. Вовки ж через воду не перепливуть.
— Ти знаєш!.. — скептично кинув Данько.
— Знаю! — огризнувся Тарас. — Бо я ходив на острів. — Ти?  Ходив?  — недовірливо запитала Оксанка.
— Ну й ходив... Ну й що ж тут такого?
— Льошко: або ти все зараз розкажеш, або ми підемо додому — невдоволено буркнув нетерпеливий Данько. — Чого тягнеш?
— Дайте чесне піонерське, що нікому не скажете й півслова, — зиркнув на друзів Льошка.
— Даємо! — відповіла за всіх Галя.
— Сьогодні, після обіду, збирайтеся на березі Ревуна, біля розбитої громом верби, — змовницьким голосом наказав Льошка. — Поїдемо човном на острів. Там самі побачите все. Як тільки на руднику пролунає гудок — щоб були всі біля верби... Підеш з нами? — звернувся він до Данька, — чи болітимеш на стадіоні?
— Піду з вами,— похмуро відповів Данько.— Дуже вже кортить глянути що там у тебе таке.
— Ну, то приходь і ти. Глядіть, не запізнюйтесь, — звернувся Льошка до всіх: — А зараз — додому!
— А Женя? Піонервожатий... поїде з нами? — раптом запитала Оксанка.
Льошка зневажливо глянув на Оксанку.
— Яка ж то таємниця, коли її знає вожатий?
— Не говори так, Льошко, — зауважила Галя. — Женя хоч і старший, а справжній наш друг.
— Кому, кому, а Жені довіритись можна, — промугикав і Тарас.
Льошка стояв у задумі. Може, й справді буде незручно, якщо вожатий не знатиме про його таємницю?
— Хочеш, я поговорю з Женею, — вихопилася Галя, зрозумівши Льошчине вагання як згоду. — Я і до верби приведу його.
— Гаразд. Ти за нього й відповідатимеш, — суворо глянувши на Галю, буркнув Льошка. — Ну і все. Пішли обідати!

ХАРИТОН МАКАРОВИЧ І ЖЕНЯ
Галя не застала матері дома, — не було ще з роботи. Данько додому не прийшов, побіг десь  на стадіон.
Галя пообідала і  сіла за піаніно. Вона   вже кілька років вчиться у музичній студії при шахтарському клубі. Взяла ноти: «Пори року» Чайковського. Це її улюблений композитор. З-під тоненьких пальчиків полилися чарівні звуки. Сьогодні Галя грала з особливим настроєм. Такий день! Вона перейшла до вось мого класу!
Галя так захопилася грою, що не помітила, як у хату увійшла середніх літ жінка у синьому комбінезоні. Це й була Галина мати, гірничий інженер Антоніна Павлівна. Тихо, щоб не заважати Галі, скинула комбінезон, переодяглася. Сьогодні вона спускалася у нову шахту з першою зміною рудокопів. Вмиваючись під краном, уважно прислухалася дотри своєї доньки. Серце матері радувалося: безперечно, у Галі музичний талант. Цікаво, які ж її успіхи в школі? З якими оцінками перейшла вона до восьмого класу? Чи витягла все на відмінно?
Коли Галя скінчила грати, Антоніна Павлівна підійшла до неї.
— Ну, дочко, — говори... Як?
— З грамотою, мамо!.. — аж верескнувши від радості, повідомила Галя.
— Молодець. Спасибі.
Антоніна Павлівна пригорнула дочку.
— Коли б Данько вчився так, як ти.
— Данько теж перейшов, мамо.
— Перейшов. — зітхнула Антоніна Павлівна, — вірніше, його перетягли. Не сидіти ж три роки в одному класі. А де ж він?
— Мабуть, пішов на стадіон.
— Галабурдний хлопець, — зітхнула Антоніна Павлівна, — росте, як бур'ян, — тільки й знає свій футбол... А тобі, доню, я теж приготувала подарунок.
Антоніна Павлівна подала Галі якийсь папірець. Галя розглядала його, нічого не розуміючи.
— Що це?
— Путівка до Артека, — пояснила Антоніна Павлівна. — Це наш шахтком дав тобі путівку. Та ти ніби незадоволена чи що?
— Ні. Я дуже рада. Спасибі, мамо, Але... — Галя одвела очі вбік. — Розумієш, я хотіла провести канікули тут, у наших плавнях, з друзями, з нашим гуртком юннатів, з піонерським загоном: з Льошою, Оксанкою, Тарасом, з Женею. Без них мені буде нудно.
— Ти з ними завжди, Галю, весь рік. В Артеку ж відпочинеш як слід. Будеш купатися в морі, ходитимеш у гори. Побачиш Крим. Та й поїдеш не сама: з Серафимою Іванівною. Вона теж їде до Криму.
— З Серафимою Іванівною? Це добре, — промовила Галя.— Якщо з Серафимою Іванівною... А скажи, мамо: ти нічого не знаєш про печеру, яка ніби-то є у наших плавнях, на Забутому острові?
— Я бачу, тебе зовсім не цікавить Крим. Ти мариш своїми плавнями,  — незадоволено  промовила  Антоніна Павлівна.
— Ні, чому ж? Я просто згадала.
— Чула я про ту печеру, — відповіла Антоніна Павлівна, — але ніяк не зберуся сходити туди, глянути своїми очима, що й до чого. А чому це тебе зацікавило?
— Так... Сьогодні в школі говорили про неї.
Галя підійшла до вікна, глянула на плавні. Які вони красиві! Та Артек, напевне, ще кращий... Звичайно, кращий! У тисячу разів! Гори... Море... Вона ще ніколи не бачила моря. Це ж так цікаво — поплавати у морі, почути рокотання морського прибою, а може й грізну музику штормів! Помилуватись дельфінами, які граються в хвилях, половити медуз, назбирати на березі у морській гальці кольорових камінців...
Галі було видно й хату бакенщика Харитона Макаровича, що притулилася під старим осокором унизу, над самим берегом Ревуна. Вона бачила в вікно й піонервожатого свого класу Женю Голубаря, який сидів на колоді біля бакенщикової хати і грався з собакою. Галя не раз бувала у бакенщика і добре знала його розумного собаку Жучка. Згадала: їй же треба говорити з Женею, кликати  його  на  острів Забутий.
— А коли мені їхати? — запитала матір.
— Через два дні, — відповіла Антоніна Павлівна. — Пароплавом до Херсона, а там морем.
— Добре... А зараз я  можу піти? Мене чекають подруги.
— Гаразд, іди.
Галя побігла з хати. Антоніна Павлівна здивовано поглянула їй вслід. Що це з Галею?

* * *
Піонервожатий сьомого класу Юрківської школи Женя Голубар, високий, стрункий юнак з розумним чолом, все ще сидів на колоді і гладив кудлату спину величезного пса. А той покірно лежав перед ним, лагідно помахуючи хвостом.
— От такі наші діла, Жучок, — ласкаво говорив до собаки Женя. — Скоро ми з тобою й розлучимося...
Жучок невдоволено фиркнув. Невже він зрозумів Женьчині слова? Чи, може, то він гримнув на в'їдливу муху, що намагалася сісти йому на носа?
— Складу іспити — і поїду...— вів далі Женя.— Далеко, аж до моря... У Херсон, а може, і в нашу Одесу... Ти ще, напевно, не бачив моря? Дніпро не раз перепливав, а море переплисти — і не важся...
Жучок гавкнув. Може, то він хотів відповісти Жені: — А чого тобі складати оті іспити? Сидів би дома і нікуди не рипався. Нащо воно здалося тобі, те  море.
— Крутиш головою? — посміхнувся Женя. — Не хочеш, щоб я їхав? Знаю... І дід Харитон не хоче. Та нічого не вдієш, треба...
Женя раптом зітхнув і замовк. І погляд його враз став ніжним і трохи смутним. Може, йому теж не хочеться їхати до того моря, покидати свого доброго дідуся Харитона? А може, інше? Може, хлопець згадав зараз вибухи фашистських снарядів, від яких він тікав з матір'ю з рідної Одеси? Може, перед ним постали важким маревом чорні дні страхітливої війни, що так несподівано порушила його безтурботне дитинство? Він згадує їх чи тільки уявляє з розповідей людей, бо тоді ж йому ще не було і двох років? Від їхнього ешелону нічого не лишилося. Люди гинули у палаючих вагонах. В Жениних спогадах навіки збереглося тривожне обличчя матері, коли вона несла його на руках, тікаючи з того пекла.
Матір Женя пам'ятає добре. Було йому вже не два, а трохи не чотири роки, коли бачив її востаннє. Холодний листопад тисяча дев'ятсот сорок третього року... Фашисти тікали з України... Силоміць хапали наших людей, виганяли їх з собою у Німеччину. Юрківські шахтарі і колгоспники навколишніх сіл тікали у плавні, переїздили Ревун потай, уночі, поромом, на човнах. Разом з людьми тікала у плавні і його мати. Пам'ятає, як сиділа на поромі, затиснувши його, маленького Женьку, між  коліньми.
Про втечу людей дізналися гестапівські шпики. Пором обстріляли з кулеметів. Люди кидалися у крижану воду. Гинули... Женя чув, як скрикнула його мати смертним криком... Пам'ятає, як підігнулись її коліна, як її рука безсило сковзнула по його голівці. Мати упала на пором мертва, його забрав з розстріляного порому бакенщик Харитон Макарович — він під'їхав човном рятувати людей. Цей добрий дідусь замінив йому рідних. Від нього згодом Женя дізнався і про долю свого батька,    капітана    корабля,   який   загинув   у    Чорному    морі у    перші    ж   дні    війни — його    корабель   потопила   ворожа міна.
— А де ж наш дід? — запитав Жучка Женя, намагаючись відігнати важкі спогади.
Жучок повернув свою розумну морду убік Дніпра і загавкав.
— Ага,  розумію... Поїхав на  Дніпро?  До  бакенів?
В цю мить Жучок з радісним гавканням притьмом кинувся з двору до річки.
З Дніпра в затоку тихо плив човен, лишаючи позаду довгу срібну смугу. За якусь хвилину човен причалив до берега. На берег вийшов Харитон Макарович, невисокий на зріст, але ще міцний чолов'яга з сивими лоцманськими вусами, у змоклому кашкеті і  в солдатських штанях,  засуканих до   колін.
Не поспішаючи Харитон Макарович взяв з човна кілька ліхтарів, які познімав з бакенів для заправки, і попрямував до хати.
— Чекаєте діда? — ласкаво звернувся він разом і до Жені, і до Жучка. І потім вже тільки до Жені: — Ну, як, Женю?
— Ще один іспит склав, діду, — посміхнувся лагідно Женя. — І, здається, теж на відмінно.
Харитон Макарович якось невиразно шморгнув носом, ніби не дуже радуючись з того, що йому сказав Женя.
— Ну, і як же воно буде, Женю, коли ти відбудеш оті всі екзамени? — глянув він спідлоба на Женю.
Харитон Макарович справді не дуже радів Жениним іспитам. Адже вони наближали день, коли він мав розлучитися з ним.
— До осені погуляю, діду,— посміхнувся Женя, знаючи, про що з ним хоче говорити дід.
Харитон Макарович   зітхнув:
— А що ж, гуляй, синку, гуляй... Для науки воно й гульня потрібна... Кажуть, старим ученим — і тим футбол приписують.
— Ви й скажете, діду Харитоне! — посміхнувся Женя.
— Думаєш, вигадую? Років п'ять тому у нашому шахтарському селищі жив один професор. Так він з м'ячем не розлучався, — роблячи самокрутку, продовжував Харитон Макарович.— Усе його через сіточку перекидав. А потім книгу написав про наші плавні. Про все, що на них є і під ними, у надрах земних, значить. Це все йому м'ячик допоміг. Гульня ота, чи то пак фізкультура, мозок провітрює. Таке-то, Женю...
Женя мовчав.
— На море? Не передумав? — знову сумно озвався Харитон Макарович.
— Не передумав, діду.
— Що ж, твоя справа... А то я тебе і до свого діла міг би привчити. Бакени по Дніпру ставити. Теж важна робота! Це — як стрілочник на залізниці. Не доглянеш, погасне ліхтар на бакені — і катастрофа! Сяде пароплав на мілину. Чи розіб'ється об підводну скелю. Я вже старію, Женю, шукаю собі заміну. — Дід зітхнув. — Ну, та що поробиш... Звичайно, на морі цікавіше, ніж на Дніпрі...
Жені стало аж ніяково перед дідом за свою впертість.
— Зрозумійте, діду:  корабель я  хочу підняти,  на  якому...
— Знаю, — обірвав його Харитон Макарович. — Все знаю. Гаразд: їдь до Херсона, вчись на водолаза. Мабуть, їсти хочеш? Іди до хати. Там я зварив юшку з молодих окуньків. Гадав, приїду до твого повернення з екзаменів — і затримався. Буря вночі  пройшла... Шкоди в моєму хазяйстві наробила.
Женя відімкнув хату і за хвилину повернувся на ґанок, тримаючи у руках миску ще теплої юшки, яка смачно пахла цибулею і перцем. Всівся на колоді і почав їсти.
Харитон Макарович ласкаво дивився на нього. Може, старий зараз теж пригадав ту горобину ніч на Ревуні, коли він підібрав на поромі до смерті переляканого хлопчика, що ось виріс у його хаті, змужнів, став дорослим. Харитон Макарович не мав власних синів, не було у нього і онуків — жив старий одинцем. Може, саме через це він і полюбив так свого вихованця. Любов його була особлива, сувора. Бакенщик був скупий на ніжні слова, проте дбав про хлопця, як про рідного сина.
Женя вчився добре: не раз приносив додому грамоти. Дід радів відмінним оцінкам свого вихованця так, як радів би їм рідний батько. Отож і важко старому буде розлучитися з ним!
Харитон Макарович зайшов на хвилину до хати і згодом повернувся, тримаючи у руках якісь папери.
— Так от що, Женю, — сказав він, сідаючи на колоду. — Раз ти вже виріс, і маєш думку летіти з мого гнізда, то мушу тобі дещо передати. Ці документи я знайшов при твоїй матері...
Женя поклав ложку, слухаючи уважно Харитона Макаровича.
— Її паспорт... — продовжував бакенщик, обережно розкладаючи пожовклі і вицвілі від  часу   документи. — Тут значиться, хто ти, як твоє прізвище, хто твій батько й матір. Чуєш? Капітан першого рангу Дмитро Голубар! А це ще якісь посвідки... Листи... Зберіг все для тебе. На, бережи тепер при собі... То пам'ятка про матір твою, мученицю.
— Спасибі вам, діду.
— Ну, і мене, старого, не забувай. Де будеш — пиши... Як не як, виріс при мені,
— Ніколи не забуду вас, діду Харитоне, — схвильовано промовив Женя. — Та ви ж мені найрідніший. Самі знаєте, у мене нікого на світі нема, крім вас...
Обличчя Харитона Макаровича раптом почервоніло. Та він швидко опанував собою, і з вдаваною суворістю продовжував:
— Звичайно, нема... А де ж їх узяти, тих рідних?
Загавкав Жучок: на подвір'я ввійшла Галя. Жучок швидко впізнав її, почав лащитись.
— Здрастуйте! — привіталася Галя з бакенщиком.
— Здрастуй, здрастуй! — привітно відповів дівчинці Харитон Макарович. — Мабуть, до товариша піонервожатого?
— Ага!
— Посидь: дай товаришу вожатому трохи попоїсти.
— Ти до мене, Галю? — глянув на дівчинку Женя.— Кажи, що сталось!
— Та нічого такого не сталося! Просто прийшла привітати нашого піонервожатого із добре складеним іспитом, — лукаво відповіла Галя, виразно кидаючи погляд вбік Харитона Макаровича.
— Спасибі, — посміхнувся Женя, вже розуміючи, що Галя прийшла до нього  з  іншим.
Харитон Макарович тим часом відійшов убік і, нахилившись, став заправляти ліхтарі...
На шахті загув гудок. Галя непомітно штовхнула Женю під бік.
— Поговорити треба з тобою. Розмова секретна.
— Гаразд... Іди. Я наздожену тебе.
— Добре.
Глянувши на Галю, що рушала з двору, Харитон Макарович здивувався:
— Ти чого так швидко від нас? Таке коротке діло?
— Ага, коротке, — глянула Галя на старого. — Бувайте здорові, Харитоне Макаровичу!
— Іди щаслива!
Хвилин за дві її наздогнав Женя. За ним біг і Жучок.
— Говори, що в тебе.
— Я від Льошки. Від усього гуртка юннатів нашого класу.
— Ну?
— Льошка має якусь таємницю — тихо говорила Галя. — Везе всіх нас на острів Забутий.
— Льошка завжди щось вигадає, — невдоволено буркнув Женя.
— Просив, щоб і ти поїхав з нами. Туди... Зараз...
Женя  замислився.  Може,  його  теж  зацікавила   Льощина таємниця?
— Ну. що ж, давай поїдемо.

* * *
Льощина мати Домна Андріївна прибирала з столу посуд після обіду, а батько, Кузьма Дем'янович, сидів біля абрикоси, відпочиваючи, і розпікав сина:
— Значить, перейшов у восьмий,  Лексій?
— Перейшов, тату.
— Може, грамотою  батька порадуєш, чи  як?
— Хіба ж можна, тату, всім грамоти роздавать? — похмуро відповів Льоша. — Це б і паперу у держави не вистачило.
— Ну, ти за державу не клопочися,— обірвав його Кузьма Дем'янович. — Ти за себе подбай. Синок передового шахтаря, крипільника, міг би й у відмінники вийти, з батька приклад взяти.
— Я, тату, вирішив у восьмому класі стати відмінником,— винувато  посміхнувся до батька Льоша.
— Ну, що ж, спасибі хоч за обіцянку, — єхидно промовив Кузьма Дем'янович. — Може, тобі заважають оті твої юннатівські забавки?
— Це діло теж треба знати, — так само скупо і стримано відповів Льошка. — За плечима не носить...
Кузьма   Дем'янович   проглянув  уважно   Льошчин   табель.
— Дві п'ятірки, не густо й четвірки. А то самі трійки?.. Ручна праця — п'ять? Це добре. Ну, що ж. Помиримось, сину, і на цьому. Сьогодні підеш з матір'ю в індпошив, у кравецьку майстерню. Я там домовився, щоб тобі пошили костюм. Хоч ти й не зовсім заслужив — ну, та це як аванс.
— Дякую, тату, — чемно промовив Льоша. — Я ще хотів...
— А що ти ще хотів? — суворо спитав сина Кузьма Дем'янович.
— Щоб ви подарували мені рубанок, стамеску і ватерпас.
— Ти, може, мою професію хочеш вивчить? — раптом зрадів Кузьма Дем'янович. — Будь ласка! Бери весь теслярський струмент, який тобі треба, бери.
— Спасибі, тату! — увесь аж засяяв Льошка.
— Ти бачиш, Домко? — звернувся Кузьма Дем'янович до дружини. — Цей шибеник більше зрадів рубанкові, аніж костюму! Хоч він і не відмінник, скажу я тобі, жінко, а толк з нього буде. Ну, давай мою спецівку.
— Навіщо вона тобі, Кузьмо? — здивувалася дружина. — Ти ж у відпустці.
— Та воно так, у відпустці, — пошкріб    скроню Кузьма Дем'янович. — Але...  Шахта    наша сьогодні   на   вахту   миру стала.  Чула,  які   коники   Америка   викидає?   А  мені  ж  як, під   абрикосами   у   такий   день   вилежуватись,   чи   що?   Да вай, давай!
Кузьма Дем'янович, взявши робу, винувато посміхнувся до дружини і пішов переодягатися. Хвилин за п'ять він вже був у старій, жовтій від руди спецівці. Домна Андріївна провела його за хвіртку.
— Отак все життя, — зітхнула вона вслід чоловікові, — ніколи й не відпочинеш як слід. Льошко! — зойкнула вона, побачивши, що і син одягає на голову кепку.— А ти куди? Тільки-тільки з школи — і вже тікаєш?
Льошка спинився біля хвіртки, повз яку щойно пройшли Галя і Женя.
— Мамо, всі наші восьмикласники до річки йдуть, на човні кататимуться... А мені ж як — у такий день під абрикосами вилежуватися?— поважно, копіюючи батька, відповів матері Льошка.
Мати аж засміялася: який же він схожий на батька!
— Я не надовго, — ласкаво додав Льошка, уже закриваючи за собою хвіртку.
— А коли ж в індпошив? До кравця?
— Завтра, мамо, — гукнув Льошка з вулиці.

Він кинувся наздоганяти Женю і Галю, за якими біг, помахуючи хвостом, Жучок.
— Ти що затіяв,  Льошко? — звернувся до  хлопця Женя, стишуючи ходу.
— Я сказала Жені про твою таємницю, — пояснила Льошці Галя.
— Вже розляпала? — суворо кинув Льошка вбік Галі,
— Я  нічого такого  не   говорила, — виправдовувалась  Галя. — Я лише сказала, що у тебе є таємниця.
— Ну, що там у тебе за таємниця? — знову запитав Женя.
— Таємницю я одкрию лише на острові,— усміхаючись промовив Льошка.
— Гаразд, хай буде й на острові, — погодився Женя.

ЩО ПОКАЗАВ ЛЬОШКА ДРУЗЯМ НА ОСТРОВІ
На березі Ревуна, біля верби, яку колись давно повалило грозою, Льоша, Галя і Женя зустріли Оксанку. Вона сиділа на пагорку, чекаючи друзів. Побачивши їх, Оксанка підвелася:
— Це у тебе така точність? Гудок на шахті он коли прогудів. Я вже з півгодини сиджу тут, чекаю, — докоряла вона Льоші та й усім. — Я вже аж їсти захотіла.
— Ну, чого це ти репетуєш, Оксанко? — почав був заступатися Женя за Льошку, та Оксанка вже всміхалася до всіх доброю усмішкою.
— Треба ще почекати Тараса, — промовив Льоша. — Він побіг додому, в Річище, йому ж до села два кілометри.
— Без Тараса, звісно, не поїдемо, — сказала  Галя.
— Тарас у нас молодець! — витягуючи весла, що були сховані в густій осоці, озвався Льоша. — Чули? Він впіймав куничку! Справжню, живу куничку!
— Велике діло — впіймати куничку! — скептично скрививши губи, сказав Данько.
— Може, й не велике, а все ж спіймав він, а не ти! — уїдливо сказала Оксанка і зразу ж злякалася, чи не образила вона Данька.
Тим часом підійшов і Тарас. У бриликові, який він обережно тримав у руці, щось ворушилося.
— Трохи спізнився, ге? — сказав він, рукавом сорочки витираючи з лоба росинки поту.
— А що там у тебе в брилику? — поцікавилася Галя.
До Тараса  підбігла  і Оксанка.
— Гляньте! Їжак!
Тарас,  справді, вийняв з  брилика молодого їжака.
— Ой, їжак-їжачок! Та який же гарний!— радісно вигукнула Галя.
Усі оточили Тараса.
— Де це ти його впіймав?
— Ось тут, недалеко, в будяках. Бачиш — поколовся.
— Це їжак тебе поколов?
— Трохи їжак, а більше — будяки, — посміхнувся Тарас.— Там стільки колючок!..
— Ну й звіробой! — чи то захоплено, чи то глузливо вигукнула Оксанка.
— Куди ж його подіти? — міркував Льоша, дивлячись на їжака. — Взяти з собою — заважатиме ж.
— Я сховаю його в бур'яні. І обкладу камінцями. Ось так! — І Тарас почав робити для їжака загороду з камінців— їх чимало було на березі.
Скоро діти сіли у човен і  поїхали.

* * *
Гребли Тарас і Женя. Льоша сів на кормі. Човен перетяв затоку, причалив до протилежного берега.
Білосніжна чапля, що стояла непорушно на мілині, поступилася місцем човну, перейшла далі.
З верболозу піднявся сполоханий крижень. Жучок, зухвало гавкаючи, побіг за ним, але швидко повернувся, зрозумівши, мабуть, усю безрозсудність переслідування.
Льошка повів друзів чудовим лугом, укритим різнобарвним квіттям. Оксанка аж у долоні сплеснула, побачивши таку красу. У її руках одразу з'явився альбомчик, і вона, йдучи, зривала квітки і клала їх між аркушами.
За лугом почалися густі зарості лози, величезних верб і осокорів. Тут панувала цілковита тиша. Аж дивно: у затоці продував вітерець, а тут не хитнеться жодна гілочка!
— Дід Харитон каже, що наші плавні непродувиі, — мовив Женя. — Вітри доходять до них і затихають — не можуть пробитися крізь стіну дерев.
— Правильно, — погодився Льоша. — Ось чому колгоспи і насаджують лісосмуги.
У верховітті дерев співали горлиці, перетукувались одуди, без перепочинку кували зозулі. Десь угорі постукував червоногрудий дятел.
Галя пильніше всіх прислухалася до цієї чарівної музики лісу.
— Це іволга. Вона починає співати з ля-бемоль, — сказала вона, — тому її спів такий журливий. Чуєте, яка мінорна мелодія?
Раптом всі спинились, як зачаровані. Вгорі, просто перед: ними, на гілці сосни сиділа білочка!  Вона дивилася  на  дітей блискучими опуклими очима, а її пухнастий хвіст стирчав над нею, як знак запитання.
Тарас не витримав, поліз на сосну.
— Він її впіймає! — вигукнула Галя.
Але білочка швидко побігла по гілці. Обернувшись, вона глянула лукаво на Тараса, розпустила хвіст віялом і стрибнула, ні, не стрибнула, перелетіла, наче птах, на інше дерево.
Галя засміялась. Тарас зліз з сосни.
— А все ж я її колись впіймаю. Обов'язково навчусь їх ловити, — вперто пробурмотів він.
Густі зарості верб і осокорів кінчилися. Льоша повів друзів крізь кущі верболозу ледь помітною стежкою.
— Ой, — спинилась Галя. — Гляньте! Щось повзе! Це змія!
— Ге, злякалась? — здивувався Тарас.—І чого? Це ж вуж.
Він побіг  навздогін за вужем і швидко повернувся, тримаючи його в руках.
— А може, то гадюка? — не насмілюючись підійти близько до Тараса, запитала Галя.
— Ні,— впевнено відповів Тарас.— Вуж. Бачиш, на голівці у нього вушка? Ось вони. — І Тарас поклав вужа собі за пазуху.
Діти вийшли з верболозу до зарічка. Зарічок весь був укритий чудовими водяними ліліями і лататтям. Пахло лепехою і ще чимось свіжим, болотяним.
— Як тут красиво! — захоплено вигукнула Галя.
— Доведеться обходити, — промовив Женя, оглядаючи зарічок.
— Ні, не обійдемо: цей зарічок іде аж до Дніпра,— відповів Льошка.—Ми зараз перейдемо на острів убрід. Тут мілко.
Він засукав штани і побрів першим, за ним пішли всі. З півсотні жаб, наляканих несподіваними гостями, стрибнули одна за одною у воду.
Жучок поплив поруч Жені. Раптом Данько спіткнувся, потім пірнув у воду з головою!
— Ой, Данько тоне! — зойкнула Оксанка.
Всі обернулись на її крик. Але Данько раптом виринув з води.
— Це що за фокуси, Даню? — гримнула на нього Галя.
— Не фокуси, а черепаха! — відповів сестрі Данько і показав усім велику черепаху, яку щойно витяг з води. — Я ступив на неї. Чую, щось з-під ніг повзе. Ну, я й пірнув...
Жучок, побачивши Данькову здобич, радісно загавкав.
Данько гордо глянув на Тараса, мовляв, що там твій їжак в порівнянні з моєю черепахою!
— Давай мінятися на куничну! — одразу ж запропонував Тарас.
— Ні,— гордо відповів Даня.— А втім, якщо даси на придачу їжака.
Звичайно, Данько просив забагато. Тарас не  погодився.
Діти перейшли зарічок.
— Ну,  от ми й  на острові, — сповістив  Льошка.
— Як? Ми вже на острові Забутому? — чомусь перепитала Оксанка.
— Так. Це острів Забутий. — спокійно ствердив Льошка.
Діти дивилися навкруги трохи з острахом. Вони чули багато різних страхіть про цей острів, до якого ще ніхто з дітей шахтарського селища  не наважувався забродити.
— Ні душі, — боязко промовила найбільш полохлива Оксанка.
— Мабуть, тому він і зветься Забутий, — напівголосно пролепетала Галя. — Тут, мабуть, рідко бувають люди.
— Пішли далі! — гукнув  Льошка.

* * *
Дітям довелось ще довго продиратися крізь гущавину, обминати велетенські корчі дерев, зламаних бурею, підмитих повіддю.
— Яка тут таємнича, казкова тишина! — дивувалася Галя.
Нарешті вони вийшли на невеличку галявину, котру з усіх боків оточували високі старі верби, кущі глоду і колючої ожини. На галявині стояв невеличкий, скособочений, напівзруйно-ваний будинок, без дверей, без вікон. Дах, розвернутий вітром, поріс мохом та бур'яном. У чорній дірі стирчали голі крокви; стіни були геть оббиті дощами, в них світилися діри.
— От ми й прийшли,— сказав Льоша, витираючи зі скроні піт.
Діти підійшли до будинку. З горища з криком злетіла сполохана сова. Дві ящірки визирнули з підмурка і знову сховалися.
Діти здивовано дивилися то на Льошу, то на будинок.
— А де ж твоя таємниця? — запитала Льошу Оксанка.
— Це і є моя таємниця, — сухо промовив Льошка.
На обличчях дітей Льошка читав розчарування.
— А   я  думала — печера, — позіхнула Оксанка.
— І чого я перся сюди, на твій острів? — невдоволено буркнув Данько. — Такий матч проґавив! З нашим рудником ворошилівці грають! На кубок! Ех...
— Ну, то і йшов би собі на свій футбол! — різко кинув вбік Данька Льошка. — Послухайте, що я скажу, — продовжував він, звертаючись вже до всіх. — Тут, у цьому будинку буде наш клуб юннатів. Про цей будинок не знає ніхто. Він — наш...
— Та в ньому ж нема ні вікон, ні дверей! — розгублено сказала Оксанка. — Який же клуб •— без дверей?
— Це як у казці: хатинка на курячих ніжках, — докинув і Данько.
— А ми все зробимо, — відповів Льоша, — і вікна, і двері.
Він зайшов до будинку і виніс сокиру, пилку.
— Дещо з інструменту я вже маю. — Льоша показав ще й відро глини та кілька шматків скла. — Роздобув трохи і матеріалу.
— Я розумію! — раптом вигукнула Оксанка. — Ти хочеш, щоб ми самі полагодили цей будинок. Правда, Льошо?
— Ага...
— Чудово! — аж сплеснула руками Таля. — Це чудово!
— Самі? — недовірливо перепитав Данько.
— Самі, — відповів Льоша. — Чого злякався? Ми ж усі вчилися в школі працювати: на верстатах і столярним інструментом. Ти що — не вмієш тесати? — звернувся він до Данька. — І хіба це вже так мудро — забити цвях у дошку чи перепиляти її?
— Чому ж — пиляти? Я й стругати вмію, — винувато обізвався Данько.
— А ми вибілимо стіни! — вихопилася Оксанка. — Ти вмієш білити? — запитала вона Галю.
— Ні!
— Я теж ні, але ми навчимося, — не розгубилась Оксанка.
Збудуємо з цієї хати-пустки клуб, а потім розкладемо тут наші експонати, гербарії, колекції, зібране насіння, коробки з жуками та метеликами, — захоплено продовжував Льошка.
— Це ще цікавіше, ніж печера! — штовхнула Галя Оксанку.
Тарас тим часом хазяйським оком оглядав будинок.
— Багато матеріалу треба сюди... двоє дверей, четверо вікон... треба ж і дах полагодити... не менше — дощок двадцять піде. І на дах заліза листів сім.
— Заліза не дістанемо, — кинув Данько. — Залізо дуже дефіцитна річ.
— Дірки можна б залатати толем, якби був... Це легше, — міркував Тарас.
— А толь у нас є! — мовив Льошка.— Коли батько крив хату, лишилося більш як піврулону. Лежить на горищі. Я попрошу, батько дасть...
— З дошками буде важко, — знову безпорадно сказав Данько.
— Купимо на лісоскладі! — запропонувала Оксанка.
— А гроші де візьмемо? — обірвав Данько Оксанку. — Та й на лісоскладі дощок нема: їх розбирають на індивідуальне будівництво.
— Дощок навряд чи роздобудемо...— зітхнув і Тарас. — Знаєш, яка зараз потреба в дошках!
— Трохи дощок привезу я, — сказав Женя, який до цього часу мовчав, уважно слухаючи дітей.
— Галю, чуєш? Женя дасть дощок! — радісно вигукнула Оксанка.
— А де ж ти їх дістанеш? — запитав Женю Льошка.
— У діда Харитона, — відповів Женя. — У нас біля хати є чимало всякого лісоматеріалу. Дід, коли повертається з бакенів, завжди привозить якусь деревину — шматок дошки або колоду. Підбирає все, що пливе по воді.
— Трохи і я принесу,— сказав Льошка, глянувши вдячним поглядом на Женю. Льошку дуже непокоїло, як поставиться до його затії піонервожатий. Ну, раз таке сказав про дошки — значить він не проти. — Батько цими днями має привезти з шахти машину обрізків на паливо — там, напевне, знайдеться щось і для нас.
— Ти скажеш батькові про наш клуб? — запитала Окг санка...
— Ні, не скажу, — рішуче відповів Льошка. — Цей будинок— наша таємниця. Женю, — звернувся він до піонервожа-того. — Можуть піонери   мати свою  таємницю?
— Мені здається — можуть.
— Тоді — почнемо роботу. Приносьте сюди, хто що може: молотки, пилки, стамески. І побільше цвяхів — малих і великих. Усе пригодиться. А також — клею. Рами й двері треба клеїти.
— Клеїти  рами — це  складна   робота, — зауважив  Женя.
— Я про все розпитаю батька,— сказав Льошка.— Треба й грубку полагодити.
— Грубку полагоджу я, — заявив Тарас. — Я це діло знаю: мій батько пічником робить в колгоспі. У батька й кельму я дістану.
— А що це таке «кельма»? — запитала Оксанка.
— Принесу — побачиш.
— А я знаю! — вигукнула Галя.— Це те, чим цемент брати!
Льоша підійшов до Тараса, поклав йому руку на плече.
— Добре. Ти будеш пічником.
Запала тиша. Діти мовчки дивилися на старий будиночок, захоплено думаючи  про Льощину затію.
— Ну, що ж? Будемо повертатися додому? — раптом порушив тишу Данько.
— Одну хвилину! — спинив його Льошка. Він підійшов впритул до Жені.
— Ну, як ти? Що ти скажеш як наш піонервожатий про це діло?
— Скажу, що ти молодець, Льошко, — посміхнувся Женя. — А ще скажу, що я згоден працювати з вами. Звичайно, не щодня: у мене ж іспити...
— Женю, я знав, що ти хороший піонервожатий,— схвильовано промовив Льошка. — Найкращий з усіх піонервожатих Радянського Союзу. А ви згодні? — звернувся він до всіх.— Ніхто не підведе?
— Та ми все літо тут проробимо з тобою, Льошко! — відповів за всіх Тарас.
— Тоді дамо один одному слово, що не скажемо нікому про наш клуб. Ми будуватимемо його самі, без ніякої допомоги   батьків, — урочисто   продовжував Льошка.
— Правильно! — підтримав Льошку Тарас. — А інакше і не цікаво.
— Беремося, які б не були труднощі.
— Які б не були труднощі, — урочисто повторяли діти за Льошкою справді, як клятву.
— Зробимо клуб!
— Зробимо клуб!
Якийсь час всі мовчали, відчуваючи відповідальність сказаних слів.
— А ти чого мовчиш? — звернувся Льошка до Галі, яка стояла осторонь смутна, зажурена.
— Я... я не зможу бути з вами...— сумно відповіла Галя.
— Чому? — спитав Женя.
— Мама відправляє мене в Артек.
— Ти їдеш в Артек? — не без заздрощів вигукнула Оксанка.— Чуєте, Галя їде в Артек!
— Ти диви: їде — і мовчить! — зневажливо кинув убік сестри Данько.
— Я й сама не знала,— виправдувалася Галя,— мамі дали путівку у шахткомі...
— Що ж, їдь, Галю. Путівка в Артек не кожний рік трапляється, — промовив Женя.
— Якщо Артек, то їдь, — похмуро кинув убік Галі і Льотка. — Звичайно, шкода, та що поробиш... Оксанка нам помагатиме. Ти не хвилюйся, їдь. Повернешся — тоді й з нами попрацюєш. Роботи вистачить і для тебе.
— Привези нам з Криму живого краба,— звернувся до Галі Тарас. — Заспиртуй! Ге, привезеш?
— І медузу, — додала Оксанка. — Ой, це так цікаво! У нашому клубі юннатів буде жива медуза!
— Медузу Галя не привезе,—зауважив Тарас.— Медузи, як тільки її витягнеш з води, зразу ж тануть на сонці. І ти будь обережна, Галю, мий після них руки, бо вони жаляться... І крабів стережись. У них такі гострі клешні! — враз одріже палець. Як тоді гратимеш, ге?
— А які там можна зібрати рослини для гербаріїв! — знову озвалася Оксанка.
— Друзі... А знаєте, мені зовсім не хочеться їхати! — зітхнула Галя.
— Чому? От дурна! — вигукнула Оксанка.
— Ви тут будуватимете клуб, а я щоб пеклася в тому Криму на сонці? — щиро сказала Галя. — їдь, ти, Даню...
— Хе! Чого б це я їхав! — озвався Данько. — Та мене в Артек і не приймуть. Я ж не відмінник.
Галя не мала чим заперечити братові. Сумно мовчала.
— Гляньте, як уже сонце низько! — схопилась Оксанка. — Нас тут застане ніч.
— Пішли додому, —  скомандував Льоша.
Діти ще раз глянули на будинок, який одразу став їм дорогим, і рушили за Льошкою.
Поверталися з острова тим самим шляхом. Ішли мовчки. Кожний думав про майбутній клуб, вишукував у думках, як і що саме роздобуде він для будинку?
Жучок біг за дітьми, помахуючи хвостом.
Зовсім звечоріло, коли друзі вийшли до Ревуна й сіли в човен. У фіалково-рожеві хмарки, оторочені сліпучою золотою каймою, поринало багряне сонце.   Ніжна, тепла блакить неба відбивалася    мінливими   барвами    в   напрочуд   спокійній   затоці.
Та ось сонце знову визирнуло на мить, як з віконця, з-за хмарки, і плавні заіскрилися, засяяли, освітлені передвечірньою загравою. Пором, що тихо плив на той берег, гарба свіжого сіна на ньому, і коні, і дівчина в білій хустці — все враз стало рожевим, все ніби запалало в чарівному промінні.
— Як гарно! — зітхнула Галя.—Та чи є де краще, друзі, ніж у наших плавнях!
Вона відвернулася і витерла потай сльозу...
Льошка скеровував човен впоперек Ревуна, на шахтарське селище, що напливало, ближчало, мигтіло першими вогниками.
Ніхто з дітей не звернув уваги на Жучка, який, коли човен відчалив від острова, раптом загавкав. Він поривався сплигнути з човна у воду. Гавкіт його був радісний. Ніхто з дітей не бачив і Харитона Макаровича, який, причаївшись у густій осоці, явно ховаючись від дітей, пильно стежив за човном. І коли човен зник за рогом зарічка, вийшов зі свого сховища.
— Тю, капосні діти... Що то вони затіяли на тому острові? — пробурмотів старий бакенщик. — І мій Женька  з ними...
Які тільки здогади не приходили на думку старому.
— У футбола вони тут грають чи що? А може, шибеники, деруть пташині гнізда? Хай тільки узнаю про це — начувайтесь!

ПЕРШІ РАДОЩІ І ТРИВОГИ
Наступного дня Галя встала рано, ще до того, як Антоніна Павлівна почала збиратися на роботу.
— Ти чого так рано? — здивувалася мати.— Ще б поспала... До школи ж не йти.
— Я звикла рано вставати, — вдавано  байдужим голосом відповіла Галя.
Глянула на Данькове ліжко і, переконавшись, що брат ще спить, Галя підійшла до своєї неньки.
— Я хочу тобі щось сказати, — горнучись до матері, почала вона. — Але... боюсь, ти будеш невдоволена.
— Говори,  Галю — трохи здивована,   промовила Антоніна Павлівна.
— Це дуже важливе... І я не знаю, як і почати...
Антоніна Павлівна пильно глянула на Галю. Справді, вона якась збуджена, схвильована.
— Я слухаю тебе. Говори, що маєш. Сказати краще, ніж втаїти від матері.
— Розумієш, мамо... Я не зможу цього літа поїхати до Артека, — глянувши убік, нарешті напівголосно промовила Галя.
— Не тямлю. Як це, не зможу! Чому?
Галя опустила очі додолу. Як пояснити матері?
— Говори. Все говори, не крийся ні з чим від мене,— погладжуючи доччину голівку, ласкаво сказала Антоніна Павлівна.
Всю цю ніч Галя думала, як сказати матері те, що вона вирішила. Вигадувала різні причини. І всі вони здавалися їй такими вірогідними. А зараз розгубилася, зараз відчула, що не може брехати.
— Я чекаю, Галю.
Галя мовчала.
— Мамо, от коли ти кому-небудь даєш чесне слово, ніби клятву...
— Ну?
— Ти порушила б її?
— Як же можна порушити клятву?
Галя полегшено зітхнула:
— Так от і я дала клятву... Розумієш? І тому не можу тобі сказати все... про нашу таємницю.
— У тебе є якась таємниця? — занепокоїлася Антоніна Павлівна.
— Ага. Ти не бійся, мамо: нічого страшного. Ми... Ну, піонери нашого класу, вирішили... розумієш, ми хочемо зробити одне дуже хороше діло... яке саме — я зараз не скажу тобі. За місяць-два ти все знатимеш.
— Може,  щось небезпечне?
— Ні, нічого страшного... Мамо, прошу, не розпитуй мене. Я дала слово. Це так цікаво... Я хочу бути разом з ними, з моїми друзями.
Антоніна Павлівна пильно дивилася на дочку, на її збуджене зашаріле обличчя, на блискучі очі, які горіли одним бажанням — бути з своїми друзями. Розуміла, що цю її впертість і рішучість з неї не виб'ють вже ніякі Артеки, що вона будь-що доможеться свого. Зітхнула... Значить, Галя до Криму не поїде...
— Ну, що ж, — сухо промовила, намагаючись приховати своє невдоволення. — Раз не хочеш, я поверну путівку у шахтком.
— Ти не ображайся, мамо, — благально глянула на Анто-ніну Павлівну Галя, — я інакше не можу.
— Годі про це! Данько теж у вашій компанії.? — запитала.
— І Данько.
— Це добре. Може, він там, з вами, щось полюбить... Може, хоч трохи очахне від свого футбол а.
Антоніна Павлівна пригорнула дочку.
— Тільки щоб ви не накоїли чого, не покалічилися, не поламали ноги. На гадюк не натрапили, не потопилися.
— Не хвилюйся, мамо: все буде гаразд.
— А ще я тебе хотіла запитати,— вдячно глянувши на матір, продовжувала Галя,— ти вмієш і білити, і штукатурити?
— Умію.
— Навчи мене, мамо... Розкажи, як це треба робити.
— А навіщо воно тобі?
Галя засмикалася.
— Нам же викладають у школі ручну працю. А білити і не навчили... А я хочу і це знати. В житті все пригодиться.
Сказавши ці слова, Галя зашарілася... Антоніна Павлівна посміхнулася. Розуміла, що це потрібно Галі для її таємниці.
— Оксанка каже, що вона вміє, а я ні, — опанувавши собою, продовжувала Галя.
— Гаразд, я навчу тебе, — ласкаво сказала Антоніна Павлівна.
— Яка ти у мене хороша, мамо! — радісно вигукнула Галя. — І добра... А скажи, у нас є цвяхи?
— Які цвяхи?
— Ну всякі. Великі й малі. Льошка щось там будує, просив, щоб я...
— Он там у коридорі, в ящику. Бери, скільки тобі треба. Але мені дивно: Льошчин батько тесля — невже він не має цвяхів?
— Не знаю... Може, він не хоче у батька просити? А може, всі забрав? — дивлячись ясним поглядом в очі матері, щебетала Галя.
Антоніна  Павлівна  поцілувала Галю.
— Ох і хитра ж ти в мене... Буди Даню і сідайте снідати. А я піду в шахтком.
Антоніна Павлівна пішла. Галя сяючими очима провела матір і полегшено зітхнула. Вона не поїде до Криму! Вона лишиться з друзями!  І  це їй вдалося,  порівнюючи легко:  вона   і   матір   не   обманула,   і   не   розкрила   таємницю   гуртка юннатів!
— Даню! Вставай! — почала торсати брата. — Поснідаємо і поїдемо на острів.

* * *
Льощина затія відбудувати будинок, знайдений на Забутому острові, і влаштувати в ньому клуб юних натуралістів по-справжньому захопила дітей. Вже наступного дня вони взялися до підготовчих робіт. Почали збирати матеріали. На берег Ревуна зносили все, що пощастило роздобути,— цвяхи, інструменти, цеглу, дошки, бляху. Найскладніше, справді, було з дошками. На щастя, Льощин батько таки привіз додому цілу машину обрізків.
Льошка завзято допомагав батькові скидати з машини привезені дрова. Уважно приглядався до них і все, що було придатне для його діла, непомітно відкидав убік.
— Тату, можна буде взяти кілька оцих обрізків? — запитав він батька.
— А нащо вони тобі? — зацікавився Кузьма Дем'янович.
— Голубник хочу змайструвати, — ні трохи не червоніючи, діловито відповів Льошка.
— Бери, майструй!
— Може, й отой шматок толю віддаси мені? — знову заканючив Льошка.— Треба ж голубник прикрити. А толь у нас лежить на горищі без усякого діла.
— Та він, може б, і пригодився, — відповів Льошці Кузьма Дем'янович, — на латку там, чи ще на що. Але, коли тобі так треба, бери.
— Спасибі, тату!
Того ж дня Льошка приніс на берег Ревуна шматків тридцять відібраних з обрізків дощок. Припер і толь.
На Ревуні в осоці, біля тієї розбитої грозою верби, діти влаштували своєрідний «перевалочний пункт» ■— Таємний склад будівельних матеріалів. Звідси все роздобуте вони мали переправляти у плавні, на острів.
Кілька добрих дощок і дві довгих дубових ворини, які могли пригодитися на крокви, приніс Женя. Нести йому допомогли Данько і Льошка, бо ті ворини були важкуваті. Женя сам би їх не дотяг.
— Ти сказав дідові, що береш? — запитав Женю Льошка
— Звичайно, сказав: я потай від діда нічого не беру.
— І сказав, нащо береш? — насторожився Льошка.
— Про це дід мене не питав.
— Ти гляди, Женю, не проговорись, — застеріг Льошка.— Я своєму батькові вигадав голубник.
— Це ж нехороше — брехати, — з докором зауважив Женя.
— А я і не брехав, — виправдався Льошка. — Бо я таки справді думаю голубник майструвати... Як тільки закінчимо з клубом.
З заготівлею цегли дітям було легше. Вони роздобували її на місцях спалених ще німцями у війну будинків. Видолубува-ли цеглу з-під землі і зносили на берег. Мабуть, з тисячу цеглин принесли.
Днів за три Льошка наказав дітям зібратися всім біля верби.
— Будемо перевозити матеріали на острів, — повідомив він,
У призначений день всі юннати були біля верби. Великий човен, що його дістав для цього діла Женя, стояв в осоці напоготові.
— Льошко... Ти тільки глянь, які ми багаті! Скільки роздобули всякої всячини! — захоплено вигукнув Тарас. — Іди, приймай! Ти ж наш прораб і інженер!
Він повів Льошку у бур'яни, де було сховане все, знесене дітьми.
Льошка з неприхованою радістю, по-хазяйськи дивився на здобуті юними будівельниками речі.
— Хто дістав пилку-поперечку? — запитав він Тараса.
— Оксанка.
— Молодець!
Оксанка аж почервоніла від Льощиної похвали.
— А кельму і відро — я. Це рубанок твій, а цей приніс Данько,— доповідав далі Льошці Тарас.— Вони для рам потрібні будуть. Данько дістав ще й дві стамески, обценьки і долото. Навіть коловорот десь добув... Ге, молодець?
— А це що таке? — звернулася до Тараса Оксанка, взявши у руки невідому їй річ.
— Не знаю, — винувато пошкрібуючи чуба, відповів Оксан-ці Тарас.
— Не знаєш? Ех, ти...— зневажливо кинув убік Тараса Льошка. — Ватерпас. Це дуже важлива штука. Візьми, приклади його до чого ось так — і він тобі покаже, де рівно, де криво, де лощина, а де горбок.
— Цікаво, — захоплено, промовив Тарас. Як це він не зназ раніше про такий інструмент.
— Чавунні дверцята? — раптом вигукнув радісно Льошка.— Здорово! Це ж нам до грубки буде!
— Звичайно, до грубки... А до чого ж? — по-діловому кинув Тарас. І потім байдужим голосом додав: — Це я...
— Ти? Молодець!
Тарас розцвів, наче макова квітка.
— Ге, добре, що приніс? А які ж важкі! Ледве припер...
— А глянь, скільки цвяхів! — вигукнула Оксанка. — Мабуть, з півпуда!
— Цвяхи всі носили, — пояснив Тарас.
Льоша зазирнув у ящик з цвяхами:
— Ого! Всіх розмірів! Що? Та тут навіть вухналь є! — Він засміявся. — Вухналем же коней кують!
— Це я... У гвіздках я нічого не розумію. Взяла все, що було у нас вдома, — винувато  пролепетала Оксанка.
— А це що? Підкова? — здивувався Льошка. — Слухайте! Ми ж клуб юннатів будуємо, а не кузню! Хто це приніс?
— Я, — відповіла Галя. — Кажуть, що підкова приносить щастя. Може, приб'ємо її на порозі в нашому клубі?
— Вигадки! — обірвав Галю Льошка. — Старі забобони!
Він хотів викинути підкову в річку.
— Не треба! — спинив його Тарас. — Я здам її на утиль.— І сховав підкову під пеньок.
Льоша оглянув берег. Переконавшись, що поблизу нікого нема, піонери почали вантажити своє багатство на човен. Перевозячи на острів будівельні матеріали і інструменти, діти прикривали їх осокою, лопухами, лататтям, щоб, бува, хтось з зустрічних рибалок не викрив їхньої таємниці.

* * *
Наступного дня на острові застукотіли молотки, розпочала веселу пісню пилка. Тарас розмішав у відрі глину й пісок і почав лагодити грубку. Він вирядився у батьків фартух, насунув на голову брилика і взяв у руки кельму:
— Ну, чим я не муляр? — запитав, хизуючись перед друзями.
— А ми чим не маляри? — прибравши позу, так само похизувалися перед Тарасом і перед усіма Оксанка й Галя. Вони пов'язали коси хусточками, скинули черевики, поодягали якісь довгі-предовгі старі мамині спідниці.
— Дуже хороші, — милуючись дівчатками, промовив пічник Тарас. — А де ж ви вчилися білити?
— Мене мама навчила, — обізвалася Галя.
— Мене теж мама, — промовила і Оксанка.
— А щітки у вас є? — запитав Тарас.
— Нема... — розгублено пролепетала Оксанка.
— От тобі й на! А як же ви білитимете? — глузливо кинув Тарас.
Дівчатка  розгубилися: про щітки вони забули.
— Ну, нічого: я вам допоможу, — підморгнув Тарас і вручив Галі й Оксанці по щітці. Він зробив їх заздалегідь з якоїсь особливої лугової трави.
— Ге, непогані щітки? Ану, давайте, побачимо, які з вас маляри, — трохи скептично  кинув він.
— Спасибі, Тарасе,— посміхнулися вдячно дівчатка.
Вони заходилися шпарувати щілини й дірки в стінах будинку. А коли зашпаровані стіни висохли, почали їх білити.
— Ну, які з нас маляри? — задерикувато звернулася до Тараса Оксанка.
Тарас байдуже глянув на зашпаровані стіни й промовчав.
— Справжні, ге? — передражнюючи Тараса, оте його «ге», кинула  «пічникові» і Галя.
— Ні, не справжні,— відрубав Тарас.— Бо справжні маляри, коли хату мажуть, завжди пісню співають. Ге, Льошко, співають?
— За піснею і в нас діло не стане,— відповіла Тарасові Оксанка.— Починай, Галю.
І вони удвох заспівали.

Тільки заграє
Сонце   над   краєм,
Блисне роса у полях
Стануть  в колоші
Наші  загони,
Вийдуть на росяний шлях.
Доброго  ранку,
Сонячні  ниви!
Доброго  ранку,
Вітчизно  щаслива!


Приємні, радісні і цікаві були перші дні відбудовчих робіт. Дітей охороняв Жучок, який завжди супроводив сюди Женю. Він лягав посеред галявини, проти сонця, і вдавав, ніби дрімає, а, насправді, пильно за всім стежив.
Піонервожатий Женя Голубар не міг щодня брати участі у роботах юннатів, хоч його й захопила Льошина витівка. Він мусив ще готуватися до іспитів. Та, крім цієї п'ятірки юннатів, у нього ж цілий піонерський загін. А все ж Женя знаходив час і не раз бував на острові, допомагав юннатам.
Звичайно, працювали піонери не з самого ранку і не щодня. У них були ще й інші справи.
— Я дозволяю вам працювати на острові при умові, що ви будете робити все, що належить піонерам в загоні, — одразу ж заявив дітям Женя Голубар.
— Звичайно, будемо, аякже! — запевнив піонервожатого Льошка. — Аби ніхто не взнав про нашу таємницю...
Льоша, Данько, Оксанка і Галя щоранку робили щось дома, приходили до школи, в піонерський загін, брали участь і в екскурсіях, і в іграх, і в спортивних змаганнях, особливо з волейболу, який любили всі діти Шахтарської вулиці. Галя ще писала вірші до стінної піонерської газети, а Льошка малював карикатури. Крім того, юннати гуртом допомагали «агрономові» Оксанці доглядати її грядки на  шкільній ділянці.
Льошку, ініціатора отієї відбудови, Женя порадив юним будівельникам обрати собі за бригадира.
— Гаразд, я згоден, — суворо сказав Льошка, — але з однією умовою, щоб усі мене слухалися. У нас мусить бути така ж дисципліна, як у мого батька на шахті. Ніяких прогулів, ніякого дезертирства. Я не потерплю бракоробів, ледарів. Чуєте?
— Чуємо...
Дітям довелося погодитися з   Льощиною   вимогою.    Вони розуміли, що без дисципліни з їхньої затії нічого не вийде. Га ля боялася за свого брата Данька. Адже Данько мав у школі репутацію недисциплінованого, його звали ледарем.
— Нащо мені вчитися, забивати голову всякими науками? — не раз говорив Данько. — Я буду футболістом. А футболістам яка наука потрібна? Гол можна забити і без природознавства чи арифметики: тут потрібні розумні ноги, а не голова.
— Бува, що гол забивають і головою, — говорили Данькові учні.
— Ну, то й що? Знову ж таки тут потрібна міцна голова, а наука ні до чого.
Хтось у школі пробував довести хлопцеві, що для того, щоб забити гол, потрібна перед усім розумна голова, але Данько не хотів і слухати.
— Хіба такий зможе працювати? — потерпала за брата Галя.
Та вона помилилася: Данька теж захопила Льощина витівка. Він навіть відмовився від щоденних відвідувань стадіону. На відбудові працював не гірше інших. У всякому разі, Льошка був ним задоволений.
Тарасові було чи не найважче: хлопець найбільше допомагав матері по хазяйству. Він і в колгоспі працював: ходив у поле виливати водою ховрахів. Адже Тарас — «звіробій»! Тих ховрахів на його рахунку вже більше як три сотні! І все ж Тарас встигав до своїх друзів. Два кілометри, які відділяли Річище від шахтарського селища, хлопець пробігав за п'ятнадцять хвилин. В умовлений час він уже був біля верби, сідав разом з Льошкою, Галею, Оксанкою і Даньком у човен і їхав на острів. Діти на весь день зникали з селища. На галявині біля будинку починали гриміти молотки, лунала дружна пісня.

* * *
Та не минуло й тижня, як на острові сталася подія, яка дуже збентежила дітей.
Галя і Оксанка саме кінчали білити стелю. Женя, Данько, і Льоша сиділи на даху, ставили крокви, витесані з тих дубових жердин, що їх привіз Женя. Раптом Жучок загавкав і прожогом кинувся в хащі верболозу. Звідти чулась голосна розмова.
— Кидайте роботу! — наказав Льошка дітям,— У кущі! Сюди хтось іде!
Всі вмить залишили будинок і причаїлися недалеко в хащах. З дітьми пішов у хащі і Женя Голубар, який сьогодні працював з ними.
— Дивно, чому замовк Жучок, — міркував Женя.
Справді,  гавкання Жучка не було чути,  і це не могло  не занепокоїти Женю. Він хотів уже залишити схованку та йти на розшуки собаки.
— Чекай! — прошепотів Льоша. — Йдуть! До нас, на галявину йдуть!
З верболозу виринули... Льощин батько і Харитон Макаро-вич! У руках вони тримали рушниці. Жучок радісно підстрибував біля Харитона Макаровича.
— От тобі й маєш! — зойкнув Тарас.
— На   полювання   вийшли   вони,    чи   що? здивувався Женя.
— Яке полювання? — прошепотів Тарас. — Полювати зараз ще заборонено. Сезон почнеться з першого серпня. Ге? Чекайте, друзі! Я знаю! — раптом скрикнув він. — Це облава на вовка!
— Що? Тут є вовки?
— Т-ш-шІ — стримав Тараса Льошка.
— Я ж забув тобі сказати,— продовжував уже пошепки Тарас,— у плавнях з'явився вовк. Цієї ночі він загриз лоша з нашого колгоспу.
— Он як! — обличчя Льоші стало серйозним. — Погано. Ти про це нікому. Дізнаються наші дівчатка — злякаються! І тоді наш клуб... — Льоша стиха протяжно свиснув.
— Ясно! — погодився Тарас. — Мовчатиму.
— Пізно мовчати. Ми все чули, — раптом почувся голос Оксанки. — Стояли над вами і слухали.
— І нам зовсім не страшні ніякі вовки! — зухвало прошепотіла Галя, хоч обличчя її трохи зблідло.
Галя правду каже: вовк, коли він один, людину не зачепить,— авторитетно заявив Тарас.— Ге, не зачепить?
— І в нас же червоні галстуки, — зауважила Оксанка, чомусь зіщулившись.
— Ага! Інструкція у них така є: піонерів не їсти! — посміхнувся Женя.
— Ні, я добре знаю: вони бояться всього червоного,— цілком серйозно повторила Оксанка. — Це мусять знати й піонер-вожаті...
— Ховайтесь! Сюди йдуть! — прошепотів Льошка.

* * *
Харитон Макарович і Кузьма Верзун спинилися недалеко від будинку закурити.
Ті четверо, що з Річища, — частуючи тютюном Вергуна, сказав бакенщик, — пішли праворуч, на Кучугури... У нас з вами — центр. Троє мисливців з Ворошиловського рудника переїхали Ревун і зайняли лівий фланг. Дев'ять мисливців ідуть облавою назустріч нам з боку Харланської балки. Вони тягнуть через всі Кучугури вірьовки з червоними прапорцями. Вовкові не втекти. Він тих прапорців боїться, як огню, його тиснуть сюди, до затоки. Через воду він не побреде. Тут йому і каюк.
— Ще ніхто не стріляв, — промовив Кузьма Дем'янович.
— Мабуть, ще нікому не вдалося натрапити на слід. Це не так легко, — пояснив бакенщик. Він глянув на Жучка. — Мене дивує, яким чином сюди потрапив Жучок?.. Ану, кажи, чого ти тут? — строго гукнув старий на собаку, який крутився перед ним, улесливо вимахуючи хвостом.— Чи нема десь тут мого Женьки?
— А це що за хата? — глянувши на будинок, запитав Кузьма Дем'янович. — Я щось не бачив її тут.
— Значить, не часто на полювання ходите, Кузьмо Дем'я-новичу, — посмоктуючи самокрутку, зауважив Харитон Макарович. — Будинку цьому вже літ та літ... Ще перед війною приїжджі мисливці зробили. Відпочивали тут після полювання.
— Еге-е, та я бачу тут вже хтось хазяйнує?
— Справді, хазяйнує! — побачивши цеглу, дошки та свіжу тирсу, сказав Кузьма Дем'янович.— Цікаво, хто? І по якому праву?
— Бакенщик і Вергун пішли в будинок.
— Про що вони розмовляли? — прошепотів Тарас до Льоші. — Ти не чув?
— Ні, — похмуро відповів Льошка. — Вони ж далеко... Нічого не було чути. І що їм тут треба? Ішли б собі на свого вовка і не заважали, — незадоволено додав він.
— Ех, Жучок, — прошепотів Женя. — Хоч би ти не викрив нас...
Скориставшись з того, що мисливці зайшли до будинку, Тарас перебіг бур'янами ближче, заліг у траві.
Хвилин за дві Вергун і Харитон Макарович вийшли з будинку.
— А хата непогана, — весело .промовив Кузьма Дем'янович. — Трохи підремонтуємо її і влаштуємо й собі мисливський будинок, як це й колись було.
Тарас завмер. Ловив кожне слово...
— У нашому селищі з півсотні мисливців,— продовжував Вергун.— Та і в Річищі знайдеться з десяток. Незабаром почнеться сезон. Буде й погрітися де, і чайок заварити, і заночувати. Ти що скажеш, Макаровичу?
— А що ж, це було б непогано, — погодився бакенщик.
Серце у Тараса завмерло. Він дивився на мисливців лютим поглядом.
В цю мить десь недалеко пролунав постріл:
— Чуєш, Харитоне Макаровичу? Мабуть, натрапили на вовка! Ходімо до човна! Швидше!
Бакенщик і Вергун взяли рушниці і притьмом рушили на той постріл. Харитон Макарович покликав з собою Жучка. Собака побіг, але за якусь хвилину повернувся до Жені і  почав винувато лащитись до нього.
Коли  мисливці зникли у хащах, діти вийшли з свого сховища.
— Моя   глина   загусла,— незадоволено  буркнув   Тарас.— Піду по воду.
— Іди, — сказав Льошка. — Тільки не барись... Ти чув що?
— Потім.
Тарас зник у ліщині.

* * *
Саме в ту мить, коли Тарас підійшов до зарічка і зачерпнув води, знову пролунав постріл, вже значно ближче, ніж перший. Потім ще й ще.
Тарас стрепенувся, його мисливське серце вже давно ка-латалося так, ніби хотіло вискочити геть з грудей. Зараз тут відбудеться справжнє полювання на вовка! Він зможе його побачити! Тарас заховав у заростях верболозу відро і тихо побрів з острова через воду у Кучугури, туди, звідки чулися постріли. За кілька хвилин він уже був на другому березі і спостерігав ні з чим незрівняну картину, яка йому, майбутньому знаменитому мисливцеві, була, мабуть, дорожча за все на світі.
У Кучугурах, недалеко від води, під старим корчем, лежав забитий вовк: над ним стояли, радісно посміхаючись один до одного, Харитон Макарович і Кузьма Дем'янович Вергун. їхні рушниці ще димилися. Тарасові так хотілося підбігти до мисливців, помацати рукою забитого вовка. Та хлопчик згадав таємницю будинку і стримав себе.
До Вергуна і Харитона Макаровича підійшло ще кілька мисливців. Вони з цікавістю оглядали  мертвого вовка.
— Добрий постріл! У саме серце! — сказав один з мисливців.
— Це його Кузьма Дем'янович так, — пояснив Харитон Макарович, глянувши не без заздрощів на Вергуна. — Без промаху б'є шахтар!
Тарас приповз ще ближче. Звідси він бачив, як Харитон Макарович і Вергун зв'язали вовкові ноги, як старий бакенщик зрубав товсту гілляку, обчистив її сокирою від галуззя, як цей дрючок мисливці просунули вовкові між зав'язані ноги, а потім підняли дрючок із здобиччю на плечі і понесли.
Постоявши ще з хвилину, Тарас повернувся до берега, знову перебрів на острів, знайшов сховане у кущах верболозу відро, набрав води і почвалав сумний до своїх друзів. Вражений всім баченим, він і не помітив, що Харитон Макарович не пішов з усіма мисливцями. Бакенщик лишився у Кучугурах. Почекавши якусь хвилину, він сів у човен і тихо поплив, ховаючись за кущами, слідом за Тарасом.

* * *
— Де ти ходиш, пічник? — накинувся Льошка на Тараса, коли той повернувся з відром води.
— Треба Тарасові записати прогул, — посміхнулася Оксанка.
— Я був там... на Кучугурах, — збуджено говорив Тарас.— Дивився, як вовка вбивали. Чесне піонерське! А ще я таке чув!..
— Що чув? Говори!
— Я б хотів... лише тобі, Льошко.
— Говори при  всіх, — суворо  наказав  Льошка.
— Ну, коли ти так хочеш, можу й при всіх—-зітхнув Тарас.— Оті мисливці, твій батько, Льошко, і Женьчин дід, бакенщик Харитон...
— Ну,  що? — нетерпляче вигукнув Льошка.
— Вони хочуть відняти від нас цей будинок.
— Що-о? — викрикнув  Льошка.
— Як це — відняти?—перепитав Тараса Женя.
— А так — хочуть влаштувати в ньому хату для мисливців, — продовжував Тарас.
Льоша насупив брови.
— Зробити з нашого клубу мисливський курінь?
— Ти справді це чув? Не помилився? — підійшов впритул до Тараса Женя.
— На власні вуха, хай би мені їх позакладало! Та хай я ніколи не триматиму в руках справжнього мисливського руж-жя, коли брешу! — аж заприсягся Тарас.
— Що ти скажеш, Женю? — звернувся Льошка до піонер-вожатого.
Женя відповів не зразу. Щось міркував.
— Оголосимо мисливцям війну! — вигукнула Оксанка.
— З ким воювати? — обірвав Женя. — Батьки ж!
Діти перезирнулися. Справді, як це — воювати проти батьків? Запанувала тиша.
— У мене є інший план, — порушив цю тишу Женя.
— Говори, Женю, — глянувши з надією на піонервожатого, промовив хриплим від хвилювання голосом Льошка.
— Нам треба якнайшвидше закінчити будинок, — продовжував Женя. — Щоб все зробити раніше, ніж мисливці надумаються сюди прийти. А тоді вже не страшно. Раз ви все зробили своїми руками, вас захистить і комсомол, і сам секретар райкому партії. Та й мисливцям буде соромно відбирати у вас готовий, відремонтований будинок. Як-не-як, вони ж ваші батьки.
— Ну, звичайно, батьки! — підтримала Женю Оксанка.
— Женя говорить правильно,— погодився і Тарас.— Будемо працювати і вдень і вночі!
— Поки мисливці зберуться, ми зробимо двері, замкнемо клуб, — промовила Галя.
— Правильно! — вхопився за висловлену Галею думку Тарас.— Замок—це головне!  Замок ніхто ламати не насмілиться.
— І вивіску на дверях почепимо: «Клуб юннатів. Вхід стороннім суворо забороняється», •— войовниче вигукнув і Льошка.
— Так і зробимо! — підтримали свого бригадира всі юннати.
— І ще я вам пораджу, — продовжував Женя. — Про все це — нікому ні слова. А якщо доведеться говорити, то я вже сам...
— Женю, ти нас знаєш: раз мовчати, то будемо як могила, ге? — відповів за всіх Тарас.
Льошка підійшов до Жені.
— А я так думаю, Женю, що і тобі... не треба ні з ким говорити про наш клуб! — похмуро сказав він. — Самі за себе постоїмо!
— Ну, як знаєш, Льоiко, — стримано промовив Женя.
— А зараз — всім до роботи! — звернувся Льошка до дітей.
Юннати повернулися до будинку, стали на свої місця. На острові знову почулася пісня, яку почала було Галя. Але ніхто її не підтримав, і Галя зразу ж змовкла.
Коли увечері човен з юними будівниками відчалив від острова, на галявину вийшов з  кущів Харитон Макарович.
— Значить, тут хазяйнує мій Женька з Льошкою і вся їхня компанія,— пробурмотів він, оглядаючи ще раз розбитий будинок, і все, що вже зробили в ньому діти. — Так ось на що дошки йому були потрібні! Що ж то вони собі будують, жевжики? Халабуду якусь для гри? Хатку на курячих ніжках, чи що? Цікаво... А Кузьма Дем'янович хоче цей будинок для мисливців узяти. Задача...
Він постояв ще трохи, а  потім помалу потюпав до свого човна.

НЕСПОДІВАНИЙ СОЮЗНИК
Минуло тижнів зо два, а справи в будинку на острові, незважаючи на завзяту, сумлінну працю його будівників, посувалися не так швидко, як цього їм би хотілося. Діти вже залатали дірки в дерев'яній підлозі, вибілили будинок всередині і зовні. Тарас полагодив грубку, Льоша накидав у неї скіпок і запалив. Але дим повалив не в трубу, а на хату.
— Ех ти... бракороб!—зневажливо кинув убік Тараса Льошка.
Але Тарас не розгубився. Він поліз на горище, оглянув лежак, знайшов там дірку, замазав її, і диміти перестало.
— А ти справді пічник! Молодець! — вже зовсім іншим тоном підбадьорив Льошка Тараса. — Беру свого «бракороба» назад.
Але все це було тільки початком роботи. Дах юні будівники ще не полагодили, і в дощ протікала стеля. Женя сяк-так прикрив дірки фанерою і толем. Тимчасово. Необхідно було змінити крокви, які зовсім прогнили. А ще треба зробити вікна і двері. Це була найскладніша робота. До того ж, не вистачало дощок. Привезені Льошею обаполи для дверей не годилися.
Льошка трохи засумував. Коли б була Серафима Іванівна, він би порадився з нею, попросив допомогти. Поговорив би з Серафимою Іванівною і про мисливців. Але вчителька в Криму. Правда, ніхто з мисливців на острів поки що не з'являвся.
— Може, вони ото поговорили та й по всьому? — радився Льоша з Тарасом.
— Хтозна, — похмуро відповів Тарас, — Треба якнайшвидше робити двері.
Льоша зітхнув: де ж дістати дошки?
І раптом юні будівники зовсім несподівано дістали допомогу.
В той день Женя й Льоша працювали на даху будинку. Оксанка порядкувала внизу, висаджуючи на клумби квіти.
«Поки закінчиться ремонт — підростуть квіти на клумбах, і  буде дуже красиво», — міркував «юннатівський агроном».
В цю мить Жучок, який завжди супроводжував дітей на острів, підвів голову і почав до чогось прислухатися.
— Жучок! Ня, ня!.. — тихо покликав собаку хтось з кущів. Жучок впізнав знайомий голос і побіг на нього.
— Жучок! Куди ти? — гукнув на собаку Женя.
Але Жучок не послухався. Женя збирався вже йти по нього, коли раптом з заростей ліщини з'явився... Харитон Макарович!  Поруч з ним біг і Жучок.
— Дід?! — здивувався Женя.
— Еге, дід.
Бакенщик рішуче попрямував до будинку.
— А це що? — гримнув він на дітей. — Ви що тут, жевжики, робите?
Всі юннати, спіймані на гарячому, ніяково поглядали на Харитона Макарозича.
— Діду... Ви як сюди потрапили? — нарешті промовив Женя і глянув з докором на Жучка. Той, очевидно, зрозумів цей погляд і, визнаючи своє зрадництво, винувато помахав хвостом і сховався за спиною Харитона Макаровича.
— Це я хочу тебе спитати, як ти сюди потрапив? — накинувся Харитон Макарович на Женю.
— Ми... — почав Женя. І змовк. Глянув на Льошу: мовляв, як бути тепер? Що говорити?
— Ого! І цегла, і дошки! — продовжував Харитон Макарович. — Це ви що — хату для своєї палички-стукалочки майструєте?
— Харитоне Макаровичу, ми тут... будуємо собі клуб. Клуб юннатів, — вийшовши наперед, суворо   сказав   Льошка.
— Тут буде клуб юних натуралістів! — промовила і Галя.
Бакенщик окинув  поглядом  будинок і з тією ж удаваною суворістю продовжував:
— Що? Клуб юннатів? Який клуб? Хто вам дозволив? Де ваш кошторис? План? Ухвала селищної ради? Резолюція рудкому? Недобре, недобре. Анархісти ви такі!
Діти мовчали, поглядаючи один на одного.
— Самоуправство? — гримав Харитон Макарович. Та довго прикидатися грізним він не зміг. За хвилину вже сміявся весело й поблажливо.
— І це все ви зробили самі? Підлогу, клумби? Самі й мазали? Тепер, значить, дах лагодите?
Харитон Макарович зайшов в середину будинку, потім і на дах глянув.
— Ах ви ж комашня така! Ну й герої... їй-богу, герої. І хто ж це у вас верховодить?
— Льоша, — відповів Женя.
— Ага! Шахтарчук наш? Вергунів син? Так, так... А як же воно у вас далі буде? Бо, я чув, на цей будинок пантрують мисливці. Ага, твій батько, Льоша. Учора розмовляв з управляючим рудника. Резолюцію від нього взяв. Будинок цей рудоуправління віддало мисливцям.
— Ну, от маєш! — зітхнув Тарас.
Льошка суворо глянув на Харитона Макаровича.
— А ми не поступимось! Це наш будинок... Ми його знайшли.
— Знайшли? — скептично глянув на дітей бакенщик. — Сокиру під лавкою! Та про цей будинок я вже стільки років знаю! Бачив, як його й будувати починали!
— Станемо стіною, ось так. І не пустимо, ге? — войовниче вигукнув Тарас.
— Не віддамо! — трохи не плачучи, промовила Оксанка. — Та я... Ми з Галею цей будинок самі мазали... білили.
— Стільки дірок зашпарували! — гнівно додала й Галя.
Харитон Макарович підійшов до дівчаток, погладив  Галю по голівці.
— Ех ти. Сама білила!.. А що вам тут ще лишилося? Чого не вистачає?
— Дощок не вистачає, — відповіла Галя.
— Дверей нема з чого зробити, — додала Оксанка.
— І ми не вміємо їх робити, — кинув і Данько.
— Мисливці зроблять! — чи то дратуючись, чи співчуваючи, промовив бакенщик.
— Що ж тепер, Женю? — тихо звернувся Льошка до піо-нервожатого.
— І сам не знаю, — розвів руками Женя. — Чекай, Льош-ко: а що, коли ми попросимо діда Харитона, щоб він узяв нас під захист? Щоб він... став нашим союзником?
— Ну, що ти... він же мисливець. Він за них.
— А все ж... — Женя підійшов до Харитона Макаровича. — Діду Харитоне! А для чого він, цей будинок, мисливцям? Вам і в курені буде непогано перепочити. А юннатам клуб потрібен дозарізу. Та ми, якщо  звернемося в райком комсомолу, там...
— Хтозна, що вам скажуть і в райкомі за таке самоуправство,— зауважив Харитон Макарович.— Ти говори, що ти хочеш від мене, Женю!
— Хочу, щоб ви... порадили мисливцям відмовитись від цього діла. І щоб перейшли до нас, стали нашим союзником.
— Правильно! — радісно вигукнула Оксанка, — Ідіть до нас, діду!
— Ич, чого захотіли, — хитрувато примружив око Харитон Макарович. — Щоб я, значить, перебіжчиком став. Ось які ви... Ну, а втім, якщо дуже попросите, може, я...
— А ми не будемо просити, — різко кинув Льошка. — Бо ми хочемо клуб зробити самі, без допомоги дорослих.
— Он як! Воно й, справді, цікаво, — промовив Харитон Макарович. — Та навряд, щоб ви полагодили самі дах. Та, мабуть, і двері та вікна...
— Ні, ні, не зробимо, — заговорили в один голос Данько і Оксанка. — Льошка стояв якусь хвильку мовчки, поглядаючи допитливо на Харитона Макаровича, ніби вивчав його.
— Діду Харитоне, — нарешті сказав. — Розумієте — це наша таємниця. Раз вони не проти, то і я вас проситиму: ідіть до нас. Але дайте нам чесне піонерське,  що ви...
— Ти й скажеш! Дід же був піонером, мабуть, років п'ятдесята тому, — промовила Оксанка.
Харитон Макарович зітхнув:
— Ні, дочко, не був і тоді, бо в той час не було ще нічого цього... А слово можу дати: шахтарське слово. Як колишній донбасівець...Ну, то як, товаришу прораб?
— А ви нас не зрадите? — не стримався, запитав Льошка.
— Бачу, не віриш мені... Мовляв, як вірити перебіжчику? —-посміхнувся Харитон Макарович.
— Льошо, бери діда! Він хороший! — загомоніли юннати.
— Добре, візьму вас, діду Харитоне, — подумавши, вирішив Льоша.
— Молодець, Льошко. Урра-а-а!
— Ну, спасибі,— посміхнувся старий.— Не хвилюйтесь. Я вам добрим союзником буду!
— Справді? — радісно вигукнув Женя. — Діду Харитоне... і я вам вдячний за це.
— А що ж, синку? Я ж колись теж був малим. Усякі фантазії в голову приходили. Розумію їх, жевжиків. А ще я так міркую: мисливцям, справді, можна і в курені переспати. Треба все молоде підтримувати. Ну, давайте глянемо, в чому вам тут треба допомогти.
І Харитон Макарович знову почав оглядати будинок. Не всі роботи, виконані дітьми, він схвалив. Знайшов дефекти у підлозі.
— Пазувати не вмієте. Ану, де ваш струмент? Еге, та тут у вас і стамески, і рубанок, і підкройник! Ей, молодці!
Діти з захопленням дивилися, як вправно старий бакенщик працює рубанком і стамескою. За якусь годину-дві зникли щілини в підлозі.
Цього дня діти поверталися з острова щасливі, задоволені. Вони здобули собі доброго союзника!
Але Льошка був все-таки неспокійний. їдучи човном через затоку і милуючись чудовим віддзеркаленням рожевих хмар, він думав-таки про своє.
«Замок... Обов'язково треба зробити двері і зачинити клуб на замок» — не виходила думка з його заклопотаної голови.
Ці Льошині думки, очевидно, вгадав і Харитон Макарович.
— А завтра подумаємо про двері, — сказав він, прощаючись з дітьми на другому березі затоки. — Так що спіть спокійно, інженери.
Діти розійшлися по своїх домівках. Після трудового дня їм таки справді хотілося поспати.

* * *
І вони поснули у своїх чистих постільках, любовно приготованих мамами. І ніхто з них не чув, і навіть у сні не бачив того, що діялося цієї ночі у плавнях, на острові Забутому.
Пізно вночі, коли у селищі вже проспівали другі півні і над Юрківцем та Річищем запала чарівна тиша, яку не порушували навіть гудки шахт, коли місяць напідповні сховався у густих вербах завмерлих плавнів і вже не зазирав у воду ріки, по Ревуну тихо плив човен. Може, то повертався додому запізнілии рибалка, що вирішив перед світанком потрусити жаки чи познімати рибу з перечок та переметів? Ні, не рибалка то їхав. У човні сиділо троє людей. І човен навантажений зовсім не рибою, а якоюсь важкою кладдю. Він тихо рухався численними зарічка-ми у напрямку острова Забутого.
— Вистачить їм двадцяти дощок? — напівголосно промовив один з тих, що їхали у човні.
— Я гадаю, вистачить, — так само тихо відповів йому старечий голос.
— А треба буде — ми ще підкинемо, — знову заговорив перший. — Прошу, наглядай за ними, — по паузі продовжував він, звертаючись вже до третього чоловіка, який сидів на кормі. — І тільки що — до мене.
— Ясна річ. До кого ж тепер, як не до вас? — відповів третій.— Але все треба робити хитро, розумно. Дітей приваблює у цьому стремлінні до мети таємничість і самостійність. Необережне втручання загубить усю справу. Ми уб'ємо їхню ініціативу, охолодимо їх... Хай це буде їхньою таємницею аж до кінця.
Човен причалив до берега. Троє, що сиділи в човні, почали вивантажувати дошки.
Десь недалеко від них забутів розбуджений нічними гостями водяний бугай. А коли на сході зажевріло небо, у вербах затьохкав запізнілий соловей.
Всі привезені матеріали троє невідомих перенесли до будинку і акуратно склали в одному місці. Скінчивши роботу, вони зайшли і в будинок. Один з них вийняв з кишені електричний ліхтарик і почав оглядати будинок.
— Цікаво... — посміхнувся він. —- І це все вони самі?
— Самі!
— Що ж, не  будемо  їм  заважати.  Хай будують.
Всі троє всілися в човен і так само безшумно відчалили від острова.

ЧОМУ ГАЛЯ СПІЗНИЛАСЯ НА РОБОТУ
Світанок у плавнях... Яка то краса! Небо поволі починає ясніти. Зорі зникають одна за одною. На сході, у вітах дерев, займаються сліпучі золоті плями. То сходить сонце. Перше його проміння вже визолотило верхівки верб і осокорів. Далі сонце освітило і всі дерева острівка, і будинок. Величезна сова визирнула з дупла старого явора і, засліплена сонцем, знову сховалась. Поступово оживало все, чому природа призначила жити і рухатись у промінні сонця. Зацвірінькали у вітах ранні пташки. Заворушилися комахи, заплескалася грайлива дрібна риба у тихих річкових плесах. Раптом ці тихі плеса-дзеркала розбили своїми могутніми хвостами темно-золотисті велетні-щуки.
У небі заспівали жайворонки. Все яснішими, все яскравішими стають зарошені дерева й кущі. Прозора, ніжно-срібна пара підіймається з води й трав і тихо лине у небо, де й тане у сонячному теплі. На пагорочок, на зігрітий пісок виповз незлобливий вуж і ніжиться на сонці, сторожко поглядаючи, чи нема де поблизу червононогого лелеки, такого ласого на плазунів і жаб.
З хащів вискочила молода дика кізочка, помилувалася сонцем і плигнула знову у зелені кущі, почувши застережливий поклик матері.
Ось вже й горлиці заворкотіли; закувала десь зовсім близько зозуля; а далі все ранкове повітря забриніло безліччю різноманітних пташиних голосів. А ще за годину в цю пташину симфонію влилися й. дзвінкі дитячі голоси.
Це, йдучи на острів, співали свою пісню юннати. Пісня все наближалася й наближалася.
На галявину вийшли: Тарас, Оксанка, Женя, Данько і Льо-ша. Слідом за ними, як завжди, біг Жучок.
Льоша і Данько несли великий рулон толю.
— Як це хороше — вставати разом з сонцем! — милуючись чудовим ранком, захоплено промовила Оксанка.
— Бачити, як народжується день! — аж зітхнув від доброго настрою Тарас.
— Це Галя зараз прокинулася б у Криму, — продовжувала Оксанка.
— Ага! Побігла б до моря,— посміхнувся Тарас.
— Вмилася б у морі, — не вгамовувалася Оксанка.
— Солоною водою вмиватись, мабуть, не годиться,— зауважив Тарас.
— А навіщо солоною? — втрутився Женя.— Там, на березі моря, стільки ручаїв і водоспадів. З гір біжать.
І чого це ви всі про Галю заговорили? — кинув Льотка. -— Чи не тому, що вона сьогодні не вийшла на роботу? — Всі є, а її нема... Чого вона не прийшла? — строго звернувся він до Данька.
— Ми вже збиралися виходити, коли це мама: «Галю, нікуди не йди сьогодні з дому, — каже, — я маю поговорити з тобою». Ну, Галя й лишилася, — відповів Данько.
— Значить, потрібна вона нащось мамі, — промовив Женя.
Діти підійшли до будинку.
— Льошко, бригадире! Давай наряд! Що сьогодні робити? — кладучи толь на землю, запитав Данько.
Женя продовжуватиме лагодити дах. Он бач, ще скільки дір? Дощ піде — знову стеля промокне, і вся робота наших малярів — нанівець. Я з Даньком спробуємо змайструвати раму. Таку, як Харитон Макарович...
— А мені що робити? — запитала Оксанка.
— Ти допомагатимеш Тарасові. Будеш носити воду, пісок.
В цю мить Льошка помітив купу дощок, що лежала недалеко від будинку.
— Гляньте! Що це? — вигукнув Льошка, прямуючи до дощок.
Діти теж пішли за ним.
— Дошки! Хто їх приніс?! — суворо звернувся до всіх Льошка. — Ти, Данько?
— Ну, що ти... ї чого б це я мовчав, крився від вас?
— Женю! Це ти? — звернувся до Жені Льошка. — Признавайся!
— Таке й вигадав! — посміхнувся Женя, навіть почервонівши.— Як би це я зміг за ніч приперти стільки дощок і цегли! Я ж не чародійник і не чемпіон!
— Хоч і не чемпіон, а серед нас найсильніший... — не вгамовувався Льошка, підозріло поглядаючи на Женю.
Женя, справді, найсильніший, а все ж такого зробити сам не зміг би, ге, Женю? — виступив на захист піонервожатого Тарас.
— Та навіть, коли б гуртом, — зауважила Оксанка. — Дощок же у нас не було?
— Не було...
— Якась загадка, — поглядаючи то на дошки, то на своїх друзів, розгублено бурмотів Льошка.
— Я так думаю, що ці дошки привезли мисливці, — висловив свої міркування Данько. — Збираються робити ремонт і заготовляють матеріали.
— Мисливці! Тільки мисливці! — вигукнула Оксанка. — Кому ж інакше?
Тарас зітхнув.
— Випередили нас! Чули ж? Взяли в управляючого рудником дозвіл.   Ну і навезли матеріалу.  Та ще ж і матеріал який, ге?
— Що ж тепер робити, Льошо? — несміливо запитала Оксанка. — Невже у нас не буде клубу?
— Без паніки! — гримнув Льошка. —Це не мисливці! Чого б це вони везли дошки потай, уночі?
— А я догадуюсь, хто це,— раптом вигукнув Данько,— Наш новий союзник!
— А, справді, чи не Харитон Макарович? — знову пильно поглянувши на Женю, сказав і Льошка.
Саме в  цю   хвилину   почувся далекий крик.
— Даня! Льошко! Тарас!
— Чуєте? Нас кличуть! — насторожено промовив Тарас.— Хто б це?
— Ніби Галин голос, — прислухаючись до крику, сказав Данько. Він побіг крізь зарості верболозу до берега і скоро повернувся.
— Так і є! Галя! — сповістив Данько друзів. — Стоїть на тому березі, гукає, щоб перевезли.
— Подайте їй човен! — наказав Льошка Тарасові і Даньку.
Ті вхопили в руки весла і притьмом кинулися до човна.
— Може, Галя нам скаже щось про  ці загадкові дошки?
Всі стояли мовчки, не приступаючи до роботи, чекаючи на Галю.
Нарешті у чагарнику щось зашаруділо, і на галявину вийшов... Харитон Макарович.
— Дід Харитон? — здивувався Женя.
— Здрастуйте! — привітався з дітьми бакенщик. — Здається, трохи спізнився на роботу, товаришу прораб? — звернувся він до Льошки. — Затримався на бакенах... У мене ж, крім вас, жевжиків, ще й державна робота. А чого ж це ваг так обрідно? Либонь заспали?
— Он ще йдуть наші, — відповів Льошка, кивнувши на Тараса, Данька й Галю, що в цю мить теж вийшли з заростей ліщини.
— Значить,   не тільки  я у   відстаючих,— посміхнувся   Ха ритон Макарович.
— Здрастуйте! — привіталася з усіма Галя.
Льошка пильно глянув на  неї:  його занепокоїло  заклопотане і на диво серйозне Галине обличчя.
— У тебе щось сталося? — напівголосно запитав він,
— Зараз усе розкажу.
— Хай Галя спочатку пояснить, як тут з'явилися дошки й цегла! — вихопився Данько, тим часом бликнувши на Хари-тона Макаровича. — Ану, розповідай, як ти обернулася на чаклуна-чародійника і поназносила нам стільки матеріалу!
— Що? — Галя глянула на дошки і аж присіла... — Ой, дошки! Присягаюся, не я... Ой, коли б це я — зразу б сказала! Де ви їх роздобули?
— Анголи зжалілися над нами, бідними юннатами, — посміхнувся Тарас, — і на ниточці з неба спустили.
— Такого не буває, — обірвала Тараса Галя.
— От так загадка, — похмуро пробурмотів Льошка.
— Ніякої загадки тут нема, товаришу прораб, — втрутився у розмову Харитон Макарович. — Ці дошки й цеглу привіз я.
— Ви?
— Ага, я! Це мій пай у ваше будівництво. Ви що, може, проти?
— Де ж ви їх взяли, діду? — запитав здивований Женя.
— А це мій секрет. Не бійтесь: матеріал законний, не крадений. Ріжте його, стружіть!
— Та ми з них такі двері зробимо! радісно вигукнув Тарас.
Діти заходилися біля дощок.
— Ось тобі, Льошко, розмір дверей, — сказав Харитон Ма-карович, замірявши лутки,— ріж!
— Зараз... Одну хвилину.— Льошка підійшов впритул до Галі.— Кажи, що в тебе?
Галя скинула очима на бригадира.
— Льошко, послухай! І всі слухайте: мене затримала мама.
— Ну, й що?
— Вона може прийти сюди, на острів!
— Що-о?
— Ти, може, розляпала їй про наш клуб? — зиркнув на Галю Льошка.
— Ні. У неї тут інша справа. Вона ж інженер-геолог. . Мама тут, у плавнях, шукатиме нове родовище марганцю. По книзі, яку написав академік... Сказала, почне ті розшуки з печери.
— Ну, от! Вона прийде сюди й побачить клуб! — вигукнув Тарас.
Юннати стояли приголомшені.
— Не можна, щоб вона приходила сюди, — суворо промовив Льошка.
— А як ти її не пустиш? — запитав Льошку Тарас. — Колючим дротом острів не оснуєш!
— І  то ж державна  справа, — додав Данько.
— Ми вже скільки на цьому острові, а ніякої печери тут не бачили, — зауважила Оксанка.
— Бо її на острові і нема, — раптом втрутився в розмову Харитон Макарович.
— Діду, ви знаєте, де вона? — підскочив до бакенщика Тарас, а потім тихо шепнув Льошці: — їй-право знає! — — Бачиш? — слухає і мовчить. І щось думає... Ге, знає?
— Мудрий не все каже, що знає, а дурень не все знає, що каже, — мабуть, почувши, що зараз шепотів Тарас Льошці, усміхнувся Харитон Макарович. — Яка така печера вас інтересує?
— Та ніби є тут печера, в якій запорожці й гайдамаки ховалися, — пояснив бакенщику Женя.
— За гайдамаків не знаю, — пошкрібуючи бороду, промовив Харитон Макарович. — Не бачив їх тут. А червоні партизани, ще в громадянську, ті, чув я, у тій гайдамацькій печері від денікінців переховувались.
— А де ж вона, та печера? Ви, ге, знаєте? — насідав на старого Тарас.
— Отак і я тебе, хлопче, спитаю: ти, ге, знаєш? — одмахнувся від в'їдливого, як оса, Тараса Харитон Макарович.
— А я так скажу, — вихопився Тарас. — Коли ми всі, гуртом, візьмемося за це діло, обстежимо острів, то й знайдемо. А тоді проведем до печери Галинину маму, так, щоб вона сюди не заходила.
— А що ж? Давайте, справді, шукати! — погодилася з Тарасом Оксанка. — Це теж цікаво!..
— Ви будете печеру шукати, а мисливці тим часом ваш клуб заберуть! — з докором глянув на Оксанку Харитон Макарович. — Ні, вже, мабуть, доведеться мені вказати вам стежку до тієї печери.
— Діду! Справді! Ви знаєте, де вона? — загомоніли юннати.
— А який же був би я бакенщик, коли б не знав, що робиться на моїй території?-—посміхнувся Харитон Макарович. — У Кучугурах. А тільки сам я туди не піду. Нема ні часу, ні сили. Нарисую тобі план, хлопче, — звернувся він цього разу ласкаво до Тараса, — ти вже розбирайся сам... А зараз — годі байдики  бить! До роботи!.. Скільки часу згаяли.
Всі стали на свої місця. Харитон Макарович заходився разом з Женею, Льоткою біля дверей.
— І де ти навчився так добре стругати? — поглядаючи на Льошку, запитав Харитон Макарович.
— У школі, — відповів Льошка.
— І не тільки в школі, а й у батька: Кузьма Дем'янович на всі руки майстер, — зауважила Оксанка. — Він і тесляр, і слюсар. Який новий механізм не прийде на шахту — він його сам і розбере, і складе.
— Льошко! — гукнула Галя. — Кажуть, твій батько і годинника вміє полагодити. Це правда?
— Велике діло — годинник! — відповів за Льошку Харитон Макарович. — Його батько підйомну кліть ремонтував! А коли після фашистів рудник відбудовували, він пірнав у шахту, заляту водою, і там, у воді, зварював автогеном залізний каркас. Одне слово — добре тому ковалеві, що на обидві руки кує.
— Це правда, — тихо промовила Галя до Оксанки. — Мама розповідала, що Вергун по дві години під водою сидів... У водолазному одязі працював. О!
— Ну, годі, — прикрикнув на дівчаток Льошка. — У нас он скільки роботи. Постругати дошки. Склеїти двері, взяти їх на пази — це не так просто. А ще треба й навісити їх...
— Гуртом навісимо! — обізвався Данько. — Я читав у підручнику, як це робити.
— Хто грамоті вміє, той добре й сіє, — кинув убік Данька Харитон Макарович. — А все ж найкраще діло — практика,.. Без практики ніяка книжка нічого не варт.
— Наша книжка — ваш досвід, — погодився Данько. — І діло буде... Ви, діду, мабуть, багато чого знаєте?
— Знаю багато, а в сніп зв'язати не можу, — зітхнув Хари тон Макарович.— Не вистачає мені отієї книжки, до якої вам тепер такий доступ, діти.
— Харитон Макарович не був ні в якій школі, — тихо пояснив Даньку Женя. — Лише у лікнепі трохи навчився читати й писати.
— А чому він у вечірню школу не запишеться? — з докором кинув у бік Харитона Макаровича Данько.
— Перестань! — прикрикнув на Даню Льошка. — Треба працювати, а не язиком патякати.
— А прораб у вас, бачу, правильний. Строгий, — тихо про мовив Харитон Макарович. — Такому б і Кременчуцьку ГЕС доручити — справиться...
Цього дня діти працювали допізна. Вирушили додому аж увечері. Звичайно, перед від'їздом усі викупались в нагрітій сонцем за днину ріці.
Кали юннати вийшли на берег, Харитон Макарович затримав Тараса.
— Ану, ходи, голубе, сюди. Нарисую тобі план. Якщо зможеш знайти сам ту печеру, значить, ти герой.

ПЕЧЕРА НА КУЧУГУРАХ
Того дня юннати прийшли на острів раніше, ніж будь-коли. З ними сьогодні працюватиме Женя, який вже склав останній іспит і тепер був вільний. Юним будівникам допомагатиме і Харитон Макарович. Минулої ночі на бакенах було спокійно, старий не стомився, добре поспав, отже прибув на острів чи не раніше за всіх. Проте сьогодні не було Тараса. І це всіх здивувало: Тарас ніколи не спізнювався, а не вийти на роботу зовсім — це вже занадто!
— Що б це могло затримати? — міркував Льошка.
Дружно йде робота гуртом! Під керівництвом досвідченого у всіх ділах Харитона Макаровича юннати вже до обіду повставляли рами і, головне, навісили двері.
Це була така радість — бачити, як нові, добротні соснові двері плавно ходять на змащених завісах, зачиняються і відчиняються; слухати, як скриплять ті завіси...
— Ур-р-аі — в захваті вигукнула Оксанка. — Тепер нам ще треба дістати замок, щоб замикати клуб. Льошко, я піду додому, випрошу у мами замок. Я бачила, у нас є такий великий!
— Більший за цей? — посміхнувся Харитон Макарович, показуючи Оксанці величезний замок, мабуть, кілограмів на два вагою, — такими замикали в старовину тільки церкви та хазяйські хліви.
— Де ви взяли, діду Харитоне? — радісно вигукнули діти.
— Де взяв? Привіз. Аякже! Ось і ключ до нього. — Він вийняв і ключ, також великий.
Разом з Льошкою Харитон Макарович до дверей приладнав засув і клямку.
— Ну, от, тепер будинок — ваш, — посміхнувся Харитон Макарович. — Проти замка ніхто не може нічого вдіяти. Такий закон...
Юннати з захопленням поглядали на діло своїх рук. По суті, всі найважчі роботи були зроблені. Лишалося тільки вкрити шальовками і толлю дах та докінчити ремонт підлоги.
— Ще днів п'ять — і ми зможемо перенести сюди всі наші експонати, — фарбуючи віконні рами, казала Оксанка.
— Може, зробимо урочисте відкриття нашого клубу? — запропонував Женя. — 3 квітами і з оркестром.
— Правильно! — вигукнула Оксанка. — Запросимо на відкриття весь наш піонерський загін!
— І наших батьків! — додала Галя, — І розкажемо їм усе...
Галя давно вже мріяла, коли вона, нарешті, зможе розповісти про все матері: про клуб, про Данька...
— Гляньте, як підросли наші квіти! — показуючи на клумби біля будинку, продовжувала Оксанка. — До відкриття клубу вони вже й зацвітуть. Ану, допоможіть мені їх полити. Беріть відра, ходімо по воду.
Оксанка, Галя  і Данько взяли відра і пішли до берега.
— І це ще не кінець, — зауважив Льошка. — Роботи ще ого-го!
— Воно правда: роботи тут ще багато, — погодився і Харитон Макарович. — Дверей же вам треба двоє?.. А ще дах... А сюди б ґаночок... Та тут, коли по-справжньому ремонт давати, то до школи не встигнете, — думаючи щось своє, продовжував Харитон Макарович.
— Ну й що ж? Проробимо тут все літо! — кинув Данько.
Галя з захопленням дивилася на брата. Вона просто не пізнавала його. Хто тепер назве Данька ледарем? На будівництві він ні від кого не відставав.
— Ти молодець, Даню, — прошепотіла Галя. — Колись я так і нашій мамі скажу... Ось побачиш, скажу...
Данько нічого не відповів сестрі. Проте йому було приємно почути від неї такі слова.
— Ну, сідайте обідати! — наказав Льошка.
Обід сьогодні був теж особливий і, як ніколи, смачний. Ха-ритон Макаровим ще перед початком роботи закинув у протоку перемет і годин через дві зняв з нього не менше трьох кілограмів добрячої риби. Дівчатка почистили її. Данько розвів вогонь. Отже, у юних будівників буде смачна юшка.
Харитон Макарович дав на ту юшку перцю і цибулину — цей рибальський припас він завжди тримав при собі.
— Я так думаю, що сам шах персидський не їв такої смачної юшки, — похвалив Харитон Макарович Оксанку, яка найбільше клопоталася біля обіду.
— Де йому таку юшку їсти, — погодився з дідом Харитоном і Женя.
Після обіду Женя зібрався іти. Йому треба було за чимось з'явитися до школи.
— Раз треба, то йди, синку, — ласкаво сказав Жені Харитон Макарович. — І поспішай. Щось парить... Мабуть, на дощ сьогодні збереться. Роси вранці не було. І ластівки низько почали літати. Я тебе й перевезу, бо й мені треба до свого діла.
Не встигли Женя і Харитон Макарович від'їхати від острова, як з'явився Тарас. Захеканий, спітнілий. Мабуть, дуже поспішав. Босий: його черевики гойдалися на паличці за плечима. У брилку і на цей раз він щось ніс, очевидно, живе, бо брилик ворушився.
— Ось і наш пічник прийшов! — вигукнула Оксанка.
— Здрастуйте, мазальниці! — привітався Тарас з дівчатками. Потім підійшов до Льоші і винувато глянув на нього. — Ге, сердишся? Будеш лаяти?
— А ти як думав? На дошку пошани тебе виставляти? Ти і як виростеш, отак будеш на роботу з'являтися? Так ми й за три роки не закінчимо клубу.
— Розумієш, Льошо, я затримався...
— Затримався! А то що в тебе? — Льоша вказав на брилик.
— Білка.
— Яка білка?
— Діти оточили Тараса.
— Іду яром... учора, коли повертався додому; дивлюсь, а вона сидить на гілці, на сосні, — розповідав Тарас. — Ну, я й не витримав. Поліз за нею.
— На сосну? Знову?
— Угу. Та тільки до неї, а вона розпустила хвіст віялом і полетіла на інше дерево... Як і тоді...
Юннати перезирнулися.
— Ну, я за нею, — продовжував Тарас.
— Хвіст віялом, і теж, як птах? — посміхнувся Данько.
Галя й Оксанка засміялися.
— Який же в мене хвіст? — образився Тарас.— Що я — відьма? Я розгойдався на сосні, вхопився руками за віти дерева, на яке перестрибнула білка. Вона від мене — на третє. Я її тоді не впіймав.
— А як же вона в тебе? — запитала Галя.
— Це я сьогодні вранці її... на сітку.
Галя і Оксанка кинулися до Тарасового бриля. Льошці теж кортіло глянути, але він стримувався: йому ж як бригадирові треба бути серйозним, йому треба полаяти Тараса за запізнення... А все ж, яка то велика спокуса — подивитися на живу білочку.
— Тільки не чіпайте руками, бо вкусить, — попередив друзів Тарас.
— Білка! Жива білка! — аж підстрибувала біля брилика Галя. — Глянь, які в неї очі!
— Ми дістанемо клітку, посадимо в неї білку, — сказав Данько. — Хай живе в нашому клубі.
— Ти не сердься, Льошко, — винувато мовив до Льошки Тарас.
— Де ти її впіймав? — примирливо запитав Тараса Льошка.
— У Кучугурах.
— А чого тебе туди носило? Аж на Кучугури? — здивувався Льошка.
— А я... Я там печеру шукав, — несміло відповів Тарас.
— Печеру? — насторожився Льошка
— Ага, ту, що говорили... В яку інженерша, Галина мама, збирається лізти. Дід Харитон дав же мені план.
— Ну, і як?
— Ти, може, скажеш, що знайшов ту печеру? — глузливо глянув на Тараса Данько.
— Бо я таки справді знайшов її, — відповів Данькові Тарас.
— Що він говорить, наш Тарас? — загомоніли діти.
— Я вже кілька днів ходжу туди, на Кучугури, — продовжував Тарас, — Ото встану вранці, ще до схід сонця,— і гайда! Все облазив... і таки знайшов. План же у мене був.
— Чуєш,  Оксанко? — прошепотіла Галя.
— І ти не боявся ходити? Сам? — недовірливо запитала Тараса Оксанка.
— А хіба ж це страшно? Я не брешу, Льошко! Хочете, я зараз проведу вас усіх туди.
— Ой, це так цікаво! — аж затанцювала Оксанка.
— Ти запам'ятав, де вона? — тихо запитав Льошка, який вже розумів, що Тарас не обманює.
— Аякже! Ге! Закрию очі і втраплю! Це у такому великому яру... І всюди одні корчі й каміння. А гадюк там!
— Гадюк? — жахнулася Оксанка. — Я не піду!
— Тихше, ти, Льон-довгунець — гримнув на Оксанку Дань-ко. — Дай бригадирові  поговорити з прогульником.
Данько гадав, що Льошка зараз почне розпікати Тараса за прогул. Та ні: Льошка раптом мило посміхнувся:
— Добре, Тарасе, — сказав він. — Якщо це справді так — ти молодець... Про печеру скажемо Жені. Підемо туди всі. Ну? Ви що, весь день будете білкою бавитись? — гукнув він сердито на Данька, Галю і Оксанку. — Тарасе, прибери білку, а сам ставай до роботи.
— А куди ж я її подіну? Коли б нитка й голка... Я б зашив бриль і поклав кудись.
— Нитка й голка у мене є, — сказала Оксанка. — Тільки зашивати я не буду... Боюсь.
— Давай сюди. Я зашию.
Галя взяла у Оксанки голку, підійшла до Тараса і почала зашивати брилик.
— Гляньте на Тарасові руки! — скрикнула Галя, побачивши покусані до крові руки «звіробоя».
— Це білка, — пояснив Тарас. — Ніяк не давалася. Вони спочатку такі злі, а потім звикають, стають ручними. Ну, от і все... Добре зашила?
— Добре.
Збуджені несподіваним повідомленням Тараса про печеру, юннати працювали після обіду вже не так старанно, як з Хари-тоном Макаровичем. До того ж, дуже парило. По небу йшли ворушкі хмари. Вони клубочилися, пінилися і все важчали, набрякали дощем. І це занепокоїло не тільки дівчаток, а й Льош-ку. їм же ще треба переправитись через Ревун. А Ревун у бурю буває лютим, як і Дніпро. Льошка ж відповідає за всіх юннатів перед їхніми батьками.
— Будемо збиратися додому, — наказав він.
Діти поховали інструменти в будинок, замкнули його (тепер вони вже могли замикати будинок) і пішли до човна.
— А де ж Тарас? — запитала Галя, коли вже всілися у човен, — знову його нема!
— Он і Тарас, — вказала рукою на берег Оксанка. —-Але... ви гляньте на нього!
З кущів до човна йшов Тарас. Ні, не йшов, а, похнюпившись, волочив ноги. Мав дуже розгублений вигляд.
— Тарасе! Що сталося?
— Білка моя... втекла, — зітхнув Тарас, понуро дивлячись у пісок.
— Ех ти... «звіробій!» Як же це?
— Галя зашила її у брилик, — виправдовувався Тарас, — а вона його прогризла. Ось бачиш? — Він показав дірку у брилику. — Ну, і я ж дурень!  Ге! У брилик класти білку!
Льошка посміхнувся. Засміялися і всі юннати.
— А ви теж... Друзі називається! — невдоволено зиркнув на дітей Тарас. — Чому не сказали?.. Нічого: я ще впіймаю. Ось побачите — впіймаю. Я вже наловчився. Білка у нашому клубі буде!
Небо хмарилося все більше й більше. Коли діти переїздили Ревун, повіяв вітерець і десь далеко загримів грім. На Ревуні враз з'явилися білі бурунці. Ясно: збиралося на великий дощ, а то й на бурю.
Коли юннати висадилися на берег, Льошка звелів їм поспішати додому.
— А я прив'яжу човен, — пояснив він.
Тарас теж хотів іти додому, в село, але Льошка затримав його.
— Ти зачекай. Ми поїдемо з тобою назад. Підемо до тієї печери...
— Гаразд.
— Ти не боїшся дощу?
— А хіба я з глини? Помокнемо та й висохнемо, — відповів Таhfc, може, його й не буде... Хмара пішла стороною, на північ. І вітер притих, ге, притих?
— Значить, поїдемо? То ж я і роботу наказав сьогодні раніш скінчити, щоб змотатися з тобою на Кучугури, — пояснив Тарасові Льошка.
Коли Галя, Оксанка і Данько зникли за горбом, Льошка й Тарас відчалили від берега і налягли на весла. За чверть години чи й менше вони вже знову були біля острова Забутого.
Об'їхали острів. Потім переправилися через Паламар, неглибоку Дніпрову протоку, що відділяла Забутий від Кучугур. Причалили біля крутого піщаного берега, зритого незліченими гніздами пічкурів. Сховали човен у лозах, а самі пішли через луки. Далі починалися вже високі піщані горби, що їх люди і звали Кучугурами.
Обійшли поросле ряскою, жабуринням, лататтям і жовтими лілеями нестічне озерце. Вода в озері брудна, з іржавою осугою.
— У такому осоружному озері, ге, тільки чортам жити? — пробурмотів Тарас.
— Не бійся: їх тут нема. І взагалі, чортів на світі нема, — посміхнувся Льошка.
Озерце лишили позаду; видерлися на горб, потім знову спустилися в улоговину.
Захотілося їсти.
Тарас вийняв свіжий огірочок, розломив навпіл, пригостив і Льошку. Дружно захрумкотіли тим огірком.
— Далеко ще? — запитав Льошка.
— Ні... Пройдемо два вибалочки, потім буде яр. І там, у яру...
Пройшли з півкілометра в глиб Кучугур. Льошка глянув у небо: хмари ще більше нахмурились; вони обважніли і загрозливо клубочилися. Сонце зовсім зникло.
— Ясно, буде дощ, — подумав уголос Льошка.
Та його раптом стурбувало інше: він зиркнув на Тараса і не пізнав його. Тарас аж спітнів. Спинившись, він почав тривожно оглядатися.
— Здається ж, тут, — бурмотів він. — Ні, не тут.
Пройшов ще кроків з сорок по яру, в якому ріс колючий-преколючий терен і якісь карачкуваті деревця.
— Ну? — запитав Льошка, стежачи за стривоженим обличчям Тараса.
— Ні... Не те... — зітхнув Тарас, — не можу знайти.
Тарас згубив стежку до печери! Вже давно йшов навгадь, бо заблудився. Та йому соромно було про це сказати Льошці.
Серце — телень, телень... А що, як не знайде стежку? Льошка подумає, що він збрехав, що він справді вигадав ту печеру.
— Та що ж це? — розгублено шепотів Тарас. — Наче ж тут... Над цим горбом ріс кущ верболозу. А тут латка нехворощі і білого катрану. Ось тут я сидів. Бач, пожмакана лепеха... І нема... Наче якась мара.
— А ти не панікуй... Згадай, відкіль ішов. Ходімо назад, почни наближатися до печери так, як тоді. Може, й натрапиш.
— Чекай... Чекай, Льошко. Там було величезне, звалене бурею, дерево. Ходімо.
— А таки на дощ заходить, — глянувши на небо, буркнув Льошка.
Вони спустилися ще глибше в яр. Тут справді можна було заблудитися серед непрохідних кущів і заростей терену.
Над яром звисало, мов казкові потвори, обмите дощами коріння дерев. Великий явір, зломлений бурею, перекинувся через яр, ліг над ним мостом. Коріння його було теж оголене, але явір не вмирав, боровся за життя: деякі гілочки його ще були вкриті зеленим листям.
— Може, це і є воно, те звалене бурею дерево? — запитав Льошка.
Тарас уважно розглядав повалений явір.
— Воно! їй, воно! — радісно вигукнув. — Ну, тепер буде все гаразд. Тепер я вже знайду...
Він повів Льошку далі.
А вгорі над яром вже зовсім темніло. Небо заволокли важкі грозові хмари.
Праворуч і ліворуч весь час шелестіли гадюки, тікаючи від непроханих гостей у свої нори. А може, то вони ховалися від дощу?
Нарешті Тарас спинився перед якоюсь малопомітною дірою.
— Є! Знайшов! Це і є вона, та печера! — урочисто вигукнув він, витираючи з лоба краплі поту.
Льошка вп'явся очима в чорний отвір. Значить, правда: Тарас молодець. Перед ними печера.
Проте ні він, ні Тарас не могли точно сказати, чи це і є та загадкова печера, про яку у Юрківцях ходили всілякі легенди, якою зацікавилася Антоніма Павлівна, Галина мати.
Що ж воно там, у таємничій печері?
— От що я тобі скажу, Тарасе: цю печеру нам треба дослідити. Треба спуститися в неї.
— Звичайно, треба, — погодився Тарас.
— Удвох цього ми не зробимо, — продовжував Льошка. — Прийдемо сюди всі, у неділю. Якщо це є та печера, про яку говорила інженерша—таємниця нашого будинку буде збережена... Адже ця печера не на нашому острові... Ми скажемо інженерші, де печера, і до нас на острів ніхто не прийде. Отже, запам'ятаємо добре стежку. Поклади знаки. Зробимо зарубки на деревах... Камінців накидаємо... Щоб не сплутатись, не згубити слід, як сьогодні.
Льоша і Тарас   почали робити   зарубки,   поклали знаки з камінців. Добре приглядалися до всього навкруги, щоб запам'ятати місце. О, стежку до печери тепер вони не згублять!
— А знаєш, що я тобі, скажу, Тарасе, — ніжно глянув на свого дружка Льошка, коли вони поверталися з яру. — Ти таки справді молодець!
Тарас аж почервонів од задоволення.
— І я вірю, що з тебе вийде знаменитий звіробій.
Коли Тарас і Льошка вийшли з яру, їм здалося, що надворі вже ніч.
Над ними висли важкі кетяги набряклих дощем і громами темно-синіх хмар. От-от з них рине дощ.
Раптом гроза струсонула лісові дуби, захитала їх, як лози. Здійнялася шалена буря. Залютував вітер. Страшно! І красиво!.. Почувся ніжний, бринливий шум дощу. А далі він зачастів. Ніби почало бити в барабан. Почалася злива.
— Що будемо робити, Льошко? — запитав Тарас. — Підемо до човна по дощу, чи перечекаємо?
— Постоїмо ось тут під дубом, — сказав Льошка, хоч і знав, що в грозу стояти під деревом не годиться: блискавка саме й цілить у найвищі дерева. Та, може, у цей дуб вона не влучить?
А навколо них уже буяла грозова стихія. Про такі зливи кажуть: «Дощ лив як з відра». Та цю зливу треба було б міряти мільярдами відер! Дощ хлинув шаленим водоспадом. За кілька хвилин все вже було вкрито водою. Невеличкий лісовий ручай, що мирно дзюрчав на дні яру, враз перетворився у могутньої сили потік. Він відривав з круч яру важкі груддя землі, рвав з коренем молоді деревця і котив їх разом з старими корчами і камінням униз.
Громи гриміли без перерви, без угаву: один удар наздоганяв другий, а за ним уже шаленів третій. Здавалося, ніби ці громи люто билися в небі один з одним, як велетенські цапи, і від того ставали ще злосливішими. Від блиску зірниць ставало темно в очах. Блискавки прорізали небо, дощову зливу, віти дерев і, врізаючись в землю, згасали в ній... Від кожної блискавиці у небі на якусь хвильку лишався чорний слід.
— Ге, це, мабуть, і є та чорна блискавка, про яку в книжках пишуть? — тихо промовив до Льошки Тарас.
Хлопчики вмить змокли до рубця: вони притислися один до одного, намагаючись хоч трохи зігрітись. Звичайно, літній дощ не такий уже й холодний, а все ж стояти у мокрому одязі не дуже приємно... Зате як це все цікаво!  Завтра вони розкажуть своїм друзям,  як  їх застала гроза  у  Кучугурах,  а їм  і трохи не було страшно!
— Наш Льон-довгунець, Оксанка, ге, плакала б і кликала маму? — посміхнувся Тарас.
Та літні грози не тривкі: злива почала вщухати, гриміло все рідше і рідше. Та й громи були вже не такі завзяті, ніби хрипкі. Наче десь далеко кашляв старий дід. А згодом вони і зовсім затихли. Почало ніби розвиднятися. З-за сірих кошлатих хмар над самісіньким обрієм виринуло жовтогаряче і якесь неприродне зараз сонце. Воно освітило дражливим світлом розтерзані грозою хмари, наче запалило їх, щедро обливши розплавленим золотом. А потім ці ж хмари закривавились дорогим карміном і пурпуром. Ще раз блиснуло сонце і пірнуло у фіалкові громади — казкові гори-хребти, у несходимі небесні Тянь-Шані і Гіндукуші, які весь час міняли свої чарівні форми. А вгорі над ними, у темніючому небі, ще виблискували, як світляки у росяній траві, вогнисті дрібненькі хмаринки. Та згодом і вони погасли. Вже зовсім вечоріло, коли Тарас і Льошка побрели до свого човна через калюжі, чвиркаючи босими ногами у м'якій і жирній, як сметана, грязюці.
Таємниче ворушився вечір. Він насував на Льошку і Тараса з плавнів, з потемнілих верб, що злились в один велетенський масив. У небі тріпотіли перші вечірні зорі: вони то загорялися, то знову згасали, і Льошка ніяк не міг знайти їх на тому місці, де вони щойно блиснули. Ось уже красень місяць посріблив своїм сяйвом верхівки завмерлих у млосній нічній тиші дерев.
— Глянь, сьогодні місяць якийсь сутулий, — промовив Льошка.
— Це він уже щербиться, — пояснив Тарас.
Нарешті вони сіли в човен. Знову дружно налягли на весла, щоб трохи зігрітись. Не доїжджаючи до Ревуна, Льошка висадив Тараса на берег. Звідсіль йому до села півкілометра. А сам поплив далі, прямуючи на електричні вогні селища, які горіли яскравіше зірок.
Ревун огорнуло тихе нічне безгоміння. Берег все більше чорнів, зливаючись з темнотою, і теж ніби ворушився. Вода пахла рибою, береги — свіжим чорноземом.
Льошка вслухався у чарівне синє мовчання освіженої грозою літньої ночі і думав про свій майбутній клуб. Яка то буде радість, коли юннати оголосять усім піонерам селища про свою таємницю і поведуть їх на екскурсію до клубу!

ЩО ЛЬОШКА ЗНАЙШОВ У ПЕЧЕРІ
Льошка розповів про печеру Жені  Голубарю.
— Як ти гадаєш, Женю, може, піти до інженерші, до Антоніни Павлівни, і сказати їй, що печера не на острові, а в Кучугурах?
Женя відповів не зразу.
— А ти певен, що це саме та печера? Може, якась лисича нора — і все?
Льошка насупився. А що, коли справді це не та печера? З них тільки посміються.
— Що ж, тоді давай ми самі поліземо у печеру і з'ясуємо, що воно, — сказав він, — і якщо там справді жили гайдамаки і партизани — тоді й скажемо.
— Так буде краще, — погодився Женя.
— Я лише боюся, щоб інженерша не вирушила на острів раніш. Треба буде сказати Галі, щоб вона сигналізувала нам небезпеку. Треба якнайшвидше обстежити печеру.
— Завтра субота? — щось міркуючи, промовив Женя.— Підемо у печеру в неділю.
— Добре. В неділю, — погодився Льошка. — Сьогодні ж повідомлю всіх наших.
Ці два дні, п'ятницю і суботу, юннати не тільки працювали в будинку, а й готувалися до екскурсії в печеру.
Женя Голубар дістав довгу вірьовку, кілька смолоскипів; Галя роздобула дві справжні шахтарські лампи. Льошка приніс ще й карбідку, але карбідку брати Женя не дозволив. Карбід — небезпечна річ. Якщо з ним невміло поводитись, лампа може вибухнути.
У суботу Льошці і Жені довелося щось понад годину чекати своїх будівельників біля верби: вони довго не сходилися.
— Постомлювалися? Чи це на них вплинула завтрашня екскурсія? — міркував Льошка.— Як не як — робота важкувата.
— А може, причина не лише в утомі? — зауважив Женя.— Може, хто й розчарувався у твоїй затії?
Льошка аж спалахнув.
— Як ти можеш сказати таке про мою бригаду! Стомились — це може бути. А щоб розчаруватися... Ну, на кого у тебе підозра? Галя? Та вона ж від Артека відмовилася заради нашого клубу! Тарас? Він помре, а не зрадить мене. А Данько навіть футбол кинув... Ні, яке тут може бути розчарування?
Юннати зібралися у човні десь о дев'ятій. Своє запізнення Галя й Данько, та й Оксанка, пояснили тим, що вони... заспали.
Женя Голубар пильно оглянув юних будівельників. Всі вони за ці три тижні аж схудли.
«Ні, щось треба робити, — міркував про себе Женя. —Ще б якось допомогти їм».
День видався напродуч хороший, ніжний, сонячний. Льошка запропонував перед роботою всім скупатися.
— Коли освіжишся такою холодною водою, — говорив хлюпаючись, Тарас, — то і робота йде краще.
Тільки викупались юннати, як побачили і човен діда Харитона.
— Здрастуйте, товариші строїтелі! — весело вигукнув старий, під'їжджаючи до острова.
— А чого це у вас, Харитоне Макаровичу, око зав'язане?— запитав Данько. У бакенщика чомусь було перев'язане ліве око. — Чи не побив хто?
— Ще на світ той не народився, хто мене поб'є,— зухвало відповів дід. — То я запорошив. І не чим небудь, а космічним пилом.
— Ви й скажете, діду! — посміхнувся Тарас.
— А ти не смійся. Правду кажу. Бачив, учора вночі зірка в небі падала?
— Ну, бачив.
— То метеор, — пояснила Галя.
— Метеор, чи що інше — не знаю. Я по-научному їх не вмію, — кинув убік Галі Харитон Макаровим. — 3 Чумацького Шляху злетіла — і просто до нас, на землю, у наші плавні. І прямо мені в око...
— Боліло дуже? — стримуючись, щоб не засміятися, запитав Тарас.
— Ще б не боліти! З такого розгону! — зітхнув Харитон Макарович. — На моє щастя, цей твій метеор був зовсім манісіньким. Як макове зерно.
— Еге, твій дід і казки уміє розказувати, — зауважив Льошка Жені.
Сьогодні юннати працювали теж тільки до обіду. Десь о другій годині дня Льошка наказав шабашити і йти до човна.
Він замкнув будинок на замок, сховав ключ в умовленому місці, в дуплі старого дуба.
— Так от, — звернувся Льошка до своїх друзів. — Послухайте, що нам скаже наш піонервожатий. Женю, виголошуй об'яву.
Женя сидів на кормі. Він звідти і «виголосив свою об'яву».
— Завтра ми всі ідемо в екскурсію. На Кучугури. Поліземо у печеру, яку знайшов Тарас.
— От тобі! — невдоволено пробурмотів Данько. — А я збирався на стадіон... Вже скільки не ходив.
— Не підеш ще одну неділю, — кинула вбік брата Галя.— Це ж буде така цікава екскурсія!
— Ну, як? Згода?  — запитав Женя.
— Згода!  Згода!
— Збираємось рівно о восьмій, там де завжди, — продовжував Женя. — Взяти з собою на день їжі і баклаги для води.
— Це ще не все, — промовив Льотка. — В понеділок ми теж не виходимо на роботу. Бо в понеділок приїжджає наша вчителька, Серафима  Іванівна,
— Вже повертається? — радісно вигукнули діти.
— І ми всі підемо її зустрічати.
— Звичайно, підемо! Аякже!
«Значить, їх у будинку не буде два дні, — подумав Хари-тон Макарович. — Гаразд... Завтра ми вам теж зробимо сюрприз».

* * *
У неділю в визначений час усі були біля верби. Прийшов і Данько — волів і на цей раз відмовитися від футбола.
Діти набрали з собою харчів. За Женею біг Жучок.
Ось вони вже й на Кучугурах. З цікавістю і страхом дивляться на порослі будяками піщані замети, стороняться гадюк, яких тут так багато.
В цих місцях вода не заливала суходіл навіть у повінь. І все ж старі люди говорили, що по цих піщаних горбах колись, у дуже давні часи, протікав Дніпро. Кучугури зустріли дітей не дуже привітно. Тут віяв гарячий вітер і сипав у вічі колючим, як бите скло, піском.
Женя наказав юннатам прикрити голови, щоб, бува, з кимось не трапився сонячний удар.
Пішли по піску з горба на горб. Вожатий по дорозі розповідав дітям про самуми — страшні піщані бурі, які бувають у справжніх пустелях. Говорив про каравани верблюдів, які багато терплять від тих самих самумів. Та юннати слухали його неуважно: дуже вже заважав їм цей осоружний сухий вітер і скляний  пил. Женя швидко  й  замовк.
Нарешті добрели до яру. Тут стало затишніше, бо в яру росли дерева і різні кущі.
Тарас і Льошка вели дітей ледве помітною стежкою, що вилася між колючими кущами ожини в глиб яру.
— Чекайте! — вигукнула Оксанка.
Вона побачила в траві надзвичайно красивого метелика; тихо підкралася до нього й накрила сачком.
— Є!
Діти оточили Оксанку, розглядаючи її здобич. Метелик був справді чудовий: чорні, немов бархатні, крильця, і по них жовтуваті цятки.
Йшли все далі густими-прегустими заростями ліщини і глоду. Льошці і Тарасу допомагали зроблені ними напередодні зарубки і позначки.
Було дуже важко продиратися крізь гущавину, та це не спиняло настирливих юннатів. їм же так кортить швидше побачити таємничу печеру!
— Ось ми й прийшли, — витираючи піт, промовив Тарас, коли юннати лишили позаду зламаний явір.
Діти з острахом поглядали на піщані схили яру, на кам'яні брили, які звисали над ними, на чорну діру печери.
— Оце вона така? — не без розчарування промовив скептично Данько. Він чекав чогось незвичайного...
Тепер, перед спуском у печеру, зробимо привал. Снідати! — наказав Женя.
Діти сіли на траві і розгорнули свої пакуночки з продуктами.
Поки всі їли, Женя і Льошка з ліхтарем полізли у печеру на розвідку. За якусь  хвилину вони повернулися.
— Печера глибока.
Женя взяв вірьовку, прив'язав один кінець до верби, яка росла поблизу печери.
— Комусь треба лишитися тут, нагорі, стежити за вірьовкою, — сказав він. — Вхід до печери не можна лишати без догляду.
Юннати ніяково позирали один на одного: нікому не хотілося лишатися нагорі.
— Може, кинемо жеребок? — несміливо запропонував Тарас.
— Ні. У поході жеребки ні до чого, — суворо відповів Женя. — У поході мусить діяти наказ. Тарасе: нагорі лишишся ти.
Тарас болісно скривив ніс. Як-не-як обидно: він знайшов печеру — і не полізе в неї...
Але наказ є наказ, і кожний піонер мусить виконувати його беззастережно, особливо в поході.
— Запалити ліхтарі і смолоскипи! — наказав Женя.
Він першим поліз у печеру, за ним Льоша. За Женею побіг і Жучок. Потім спустились дівчатка. Данько йшов позаду. Шлях юним екскурсантам освітлювали смолоскипи і ліхтарі.
Печера справді була глибока і щодалі ставала все ширшою і вищою.  Тепер уже  можна було йти  не  пригинаючись.
Льошка помітив у стінах печери де-не-де вже зовсім прогнилі балки.
— Глянь, Женю: кріплення! Такі, як у шахтах!
— Може, це зовсім не печера? — розчаровано кинув Данько. —А якась стара шахта?
— Скажемо, як обстежимо її, — уважно оглядаючи все в печері, промовив Женя.
Пішли далі. Кроків за сто наткнулися на якісь іржаві інструменти.
— Щось схоже на свердла, якими шахтарі бурять руду, — сказала Галя.
— Це стародавні кайла, —глянувши на іржаві прилади, промовив Женя.
Над головами дітей літали сполохані світлом кажани. їх було тут багато. Жучок не витримав і почав на них гавкати.
Від світла смолоскипів на стіни печери падали химерні тіні. Всім раптом стало холодно.
Йшли мовчки, не порушуючи таємничої тиші підземелля. Даньку пощастило впіймати шапкою одного кажана. Він запищав у його руках, як дитина.
— Кинь! — вигукнула Оксанка.
— Що? Кинути живого кажана? — здивовано глянув на Оксанку Данько. — Нізащо! Це ж такий цікавий експонат для нашого клубу!
Данько зав'язав кажана в хустку і всунув у кишеню. йшли вже довгенько, а печері все ще не було кінця.
— Стій! — вигукнув раптом Женя. — Я за щось зачепився!
Всі спинилися. Льошка нахилився. З землі стирчало щось залізне.
— Казанок! — вигукнув Данько. — У ньому, напевне, гроші! Ми знайшли скарб! Гайдамацьке золото!
— Ага! Казна гетьмана Богдана Хмельницького! — іронично мовив до Данька Льошка. — Хіба не бачиш, що казанок солдатський.
Він нагнувся і обома руками витяг казанок з землі. У казанку,  справді, щось було.
— Граната  — тихо промовив Льошка.  — Лимонка.
— Ой, страшно! — зойкнула Оксанка.
— Не  чіпай!—наказав   Льошці   Женя.— Це   небезпечно!
Та Льошка вже тримав гранату у руці.
Женя швидко підійшов до Льошки, взяв з його рук гранату і поніс її з печери. Ніс так обережно, ніби тримав у руках не шмат іржавого заліза, а куряче яйце-виливок.
Тарас здивувався,  коли побачив Женьку,  що виліз  з печери.
— Одійди вбік! — гукнув на нього Женя. Він розмахнувся і кинув гранату   далеко в хащі. В ту ж мить пролунав  вибух.
— Ну, от і все, — промовив Женя. — Стій, Тарасе, на посту, і не рухайся..,
І знову поліз у печеру.
Тарасові було трохи моторошно і заздро. Боже, скільки ж там див у тій печері! Навіть бомби є! А він тут стоїть як неприкаяний!
Хвилин за три Женя вже знову був серед юннатів.
— І як ти посмів взяти її в руки!   — нагримав   він    на Льошку.
Льошка  мовчав, визнаючи свою провину.
— Ай-ай, Льошко! — зойкнула Оксанка і тут же розповіла про двох хлопчиків, які знайшли у канаві років п'ять тому ось таку гранату чи міну і обидва підірвалися на ній.
— Це, мабуть, партизанська  граната, — зауважила  Галя.
— Може, й партизанська! Дід Харитон казав, що тут вони орудували. А може...
— А що, коли в цій печері були фашисти і замінували її?— раптом зойкнула Оксанка. — І ми в ній зірвемося?
— Ти завжди з своїми страхами, — буркнув на Оксанку Льошка. — Сказано, Льон-довгунець!
— А казанок можна взяти? — запитав вожатого Данько.
— А навіщо він тобі?
— Я покладу в нього кажана.
— Бери.
Юннати пройшли в глиб печери ще метрів сорок. Проте нічого цікавого не знаходили. Данько розчаровано зітхав. Він сподізався побачити тут козацькі списи, криві турецькі ятагани, старовинні пищалі, кремневі рушниці чи оті гайдамацькі свячені ножі. Ну і, звичайно, старовинні гроші... Таляри й дукати, для колекції... Якщо не цілу скриню, то хоч кілька монет. Коли не золотих, то срібних чи  мідних.  Та нічого такого
тут не було.
Світло від Жениного смолоскипу впало на якесь груддя, розкидані балки. На путі юннатів лежала купа землі.
— Завал, — сказав Льошка. —Тут недавно стався завал. Бачиш, — земля свіжа.
Далі йти було не можна.
— Що ж, доведеться повертати назад, — промовив Льошка. Проте він не був розчарований цією екскурсією.  І  він, і Женя переконалися, що це таки печера, а не якась лисича нора. Про неї можна було говорити інженерші.
Юннати повернули назад.
В цей час Льоша помітив у печері боковий хід.
— Я загляну сюди, — попросився він у вожатого.
Женя не мав наміру оглядати в печері всі закутки. Діти вже стомилися.
— Ми так зможемо заблудитись, — застеріг він Льошу.
— У нас же вірьовка, — наполягав Льоша. — А може, там. щось є цікаве?
— Слухати мою команду! — вигукнув Женя. Його голос пішов луною по всій печері! — Всім лишатися на місці. Ми з Льошею оглянемо боковий хід.
Юннати спинились. Женя і Льоша, освітлюючи дорогу ліхтарями, пішли у боковий хід.
Цей хід був значно вужчий, ніж печера. Проте і тут не було нічого цікавого.
— Ходімо, Льошо, — сказас Женя.
— Чекай! — Льошу зацікавили стіни бокового ходу. Він присвітив ліхтарем, помацав грунг рукою, взяв грудку породи.
— А знаєш, Женю, це дуже схоже на ту руду, що добувають у нас у шахтах, — сказав він.
Женя і собі пильно оглянув стіни.
— Справді, наче схоже... а втім, я не шахтар і цього ділане знаю. Ну, пішли.
Виходячи з бокового ходу услід за Женею, Льоша поклав кілька грудок в кишеню.
— Покажу батькові.
— Екскурсію кінчаємо! Пішли назад! — дав команду Женя, коли вони вибралися з бокового ходу.
Діти, тримаючись за вірьовку, пішли до виходу.
Милим, гарячим і яскравим здалося дітям сонце, коли вони вибралися з печери.
Біля входу стояв на сторожі Тарас. Обличчя його було смутне.
— Ти що, може, вболіваєш, що не ходив у печеру? — звернувся до Тараса Данько. — Не шкодуй: нічого цікавого. Тільки кажана впіймав — і все.
Тараса ці слова мало втішили. А Льошка мовчав: вирішив ні з ким не ділитися своїми думками. Він спочатку покаже ці грудки батькові.
Юннати і не помітили, як за цією подорожжю у Кучугури минув весь день. Коли поверталися до човна, сонце вже хилилося на захід.
— Може, заїдемо на острів? — запропонував Льошка. — Глянемо на наш будинок. Та й покупаємось.
— А справді, давай заїдемо, —- підтримав Льошку Даня.— Я лишу там свого кажана.
— Ні, на острів уже пізно,— заперечив Женя.— їдьмо в селище. А як хто хоче покупатися,  зробить це на тому  березі.
І він спрямував човен у Ревун.
— Завтра ми теж на острові не будемо. Завтра всі на причал. Зустрічаємо нашу Серафиму Іванівну, — нагадав юннатам Льошка.

* * *
Коли б Льошка знав, що того дня діялося на острові, у майбутньому клубі юннатів, він би не проїхав мимо нього так спокійно!
На острові йшла гаряча робота. У будинку орудували... мисливці. Кузьма Дем'янович Вергун і ще двоє шахтарів-тес-лярів будували ґанок, ладнали красиві, різблені, очевидно, заздалегідь заготовлені на токарних верстатах колонки-баляси. Ще двоє прикрашали фронтон будинку чудовими візерунками, вирізаними по дереву. Харитон Макарович прибивав над вікнами такі ж майстерно зроблені наличники. Четверо теслярів порядкували вгорі, на даху.
— І це все вони? — гомоніли працюючи, шахтарі. — І підлогу полагодили? І рами повставляли?
— Навіть двері!
— Ага, все самі, — пояснив Харитон Макарович. — Такими темпами робили. Все поспішали, щоб ви, мисливці, не відібрали у них цей будинок.
— Ну й зведенюки! — вигукнув Кузьма Дем'янович. — Таке свавілля! А я-то думаю — куди діваються обрізки з сарая! А мій Льошка сюди їх носить.
— Чи тільки твій Льошка, Кузьмо! Моя Оксанка, які були цвяхи у хаті, геть повизбирувала, — поскаржився літній шахтар, Оксанин батько.
— Тю, шибайголови! А, головне, вирішили самі, без батьків, — зауважив ще хтось.
— Ну, ми їм за це зробимо! — підморгнув Харитону Макаровичу Вергун. — Хай знають, що батьки у них все-таки є... І що вони щось таке значать.
— І давно ви про це діло довідалися, Харитоне Макаровичу! — звернувся до бакенщика майстер, що порався біля печі.
— Та вже так, тижнів зо два, — відповів Харитон Макарович. — Це ж ваш Тарасик отак піч їм полагодив!
— А полагодив якраз непогано, — посміхнувся співбесідник Харитона Макаровича.—А я ж думаю, куди поділася моя кельма... А ж вона ось де! Ти, бісів хлопець: дивився, як я печі в колгоспі роблю і собі перейняв. Цеглу поклав правильно, акуратно. Видать, казанок і в нього варить.
— Недарма їх у школі почали залучати до нашого трудового діла, — сказав ще хтось із даху. — Навчилися і тесати, і стругати.
— Е, що там стругати! Коли б ви бачили, як дівчатка мажуть! — захоплено розповідав Харитон Макарович.— Просто тобі справжні маляри!
— Ну, добре, — припинивши роботу, звернувся до бакенщика Кузьма Дем'янович.— Ми поставимо оцей ґанок, полагодимо як слід дах. А що ж ви їм скажете? Як поясните?
— Щоб вони, шибеники, не вчинили над вами самосуд! Як над зрадником! — посміхнувся хтось.
— Що ж, доведеться постраждати за всіх вас, — у тому ж жартівливому тоні відповів Харитон Макарович. І потім додав вже серйозно: — Не хвилюйтесь за мене: вже якось їм поясню. Візьму всю вину на себе.
— Оце ми тут майструємо — а раптом вони сюди нагрянуть, та й застукають на гарячому? Тоді ж як? — занепокоївся ще хтось з мисливців.
— Не прийдуть. Два дні їх тут не буде, — заспокоїв батьків Харитон Макарович. — А ми тим часом...
— Два ліні? Та за два дні ми тут — ого скільки зробимо гуртом!
— Я замовив нашому художнику вивіску, — сказав Кузьма Дем'янович. — Червону, з золотими літерами... І вивіску повісимо. Щоб було все законно...
Мисливці працювали у будинку аж до самісінької ночі.
— Так от, товариші, — звернувся до них Кузьма Дем'янович, коли шахтарі сідали в човен. — Кому на зміну не йти — приходьте сюди й завтра.
— Звичайно прийдемо, аякже! — погодилися шахтарі.
— Раз почали, то вже й кінчимо.
— Отаке вигадати!
— Ну й діти!..

* * *
Кузьма Дем'янович повернувся додому пізно вночі.
— Знову вахта миру? — відчиняючи хвіртку, докоряла йому дружина.
— Що поробиш, Домко... Льошка дома?
— Отакий і Льошка, як ти. Хвилин десять, як у хату зайшов. Он, вечеряє під абрикосою.
Кузьма Дем'янович і собі сів вечеряти у садку під абрикосою, де стояв вкопаний у землю столик. Родина Вергунів улітку частенько тут обідала. Кузьма Дем'янович любив під цим деревцем і в доміно пограти з товаришами, шахтарями своєї бригади.
— Де це ти пропадаєш цілими днями, Льошко? — звернувся він суворо до сина.
— Вже й цілими днями, — спробував огризнутися Льошка.
— Он мати скаржиться, шо цілий місяць і в майстерню до кравця ніяк не може тебе повести! Все гулі та гулі — крижаним голосом почав Кузьма Дем'янович.
— І зовсім ніякі там гулі — виправдовувався Льошка. — Щодня у піонерзагоні. Та й покупатися кортить піти. Це ж таки канікули...
— А крім піонерзагону, нема у тебе нічого? — просвердлюючи сина допитливим поглядом, розпікав його й далі Кузьма Дем'янович.
— Льошка насторожився. Може, батько щось знає про їхню таємницю на Забутому острові? Та ні... Навряд. Як він може про таке знати?
— А ще ми ходили на екскурсію...
— Куди ходили?
Льошка на мить задумався. Про будинок він мовчатиме, а про печеру розкаже. Адже йому треба порадитися з батьком.
— На Кучугури ходили. Ми там печеру знайшли. І спускалися під землю.
«Ич, чортів син. Крутиться, як в'юн на сковорідці, а про будинок не говорить, — подумав про себе Кузьма Дем'янович. — Характер у нього. Весь у мене».
— І що ви в тій печері знайшли? —запитав він Льошку.— Може, золотий скарб?
— Золота ніякого не побачили. Ось тільки натрапили на таке каміння... Глянь, що воно, тату? — І Льошка показав батькові взяте в печері груддя.
Кузьма Дем'янович уважно почав розглядати шматки породи.
— Де ти їх узяв?
— Кажу ж, у печері, яку знайшов Тарас. А це каміння знайшов я. Печера є там, на Кучугурах, — пояснив батькові Льошка.
Обличчя Кузьми Дем'яновича стало серйозним, напруженим.
— Багато його там... ось такого? — ще пильніше розглядаючи принесене Льошкою каміння, запитав він сина.
— Багато. Дуже багато! Стіни завтовшки метрів на два— і всі з отакого каменю. Що з тобою, тату?
Кузьма Дем'янович важко дихав. Очевидно, від збудження. А далі, забувши про свій намір (для годиться) полаяти сина, раптом вхопив Льошку в свої шахтарські обійми.
— Льошко! Синку! Та чи знаєш ти, що це таке?
— Мені здається, що це руда. Така, як у вас у руднику. Тому я...
— Правильно, Льошко! Руда! Марганцева руда першого сорту! — схвильовано вигукнув Кузьма Дем'янович. — Дорожча нам за все золото світу! Та тебе за таке діло, синок... Дай я тебе!.. — Він обняв і поцілував сина. — Шахтарчук ти мій, гордість моя!
Льошка стояв розгублений, щасливий. Ще ніколи батько не був такий ніжний та ласкавий з ним.

СЕКРЕТАР РАЙКОМУ
У понеділок всі юннати з самісінького ранку були вже на пристані. Звичайно, сюди прийшли не тільки вони: прийшов увесь піонерський загін сьомого класу, прийшло багато учнів і з інших класів, які вчилися у Серафими Іванівни.
— Як іде час, — аж зітхнув Тарас. — Здається ж, ми Серафиму Іванівну допіру проводжали, а це вже й зустрічаємо.
— Ага! Не згледілися, як і місяць минув! — загомоніли й дівчатка, Галя з Оксанкою.
— Це тому, що ми працювали, — пояснив Льошка. — За роботою час минає непомітно.
— Це б і наша Галя побувала в Криму, — уколов сестру Данько.
— А я зовсім не жалкую, — відповіла братові Галя. — Мені з вами було куди веселіше.
— Галя не побувала в Артеку, зате навчилася білити, — відповіла  Данькові Оксанка.
Діти всілися на траві недалеко від причалу, вдивляючись у синьо-зелений масив крутого дніпрового берега, з-за якого мав показатися пароплав.
— Щоб веселіше було чекати пароплава — давайте заспіваємо, — запропонував Тарас...
— А чому ж, можна й заспівати, — погодився Данько. — Тільки щоб Тарас співав басом:
— Якщо ти захрип, то що ж, заспіваю басом я, — відпарирував Данькові Тарас. Всі засміялися.
— Заспіваємо пісню про Артек, — запропонувала Галя.— Хоч я туди і не їздила, а пісню знаю.
Вона почала пісню:

Есть  местечко в Криму,
Отовсюду к нему
Пионеры стремятся гурьбой.


До Галі один по одному приєднувалися ще голоси.

Слева — гори и лес,
Сверху — купол небес,
А   внизу — неумолчный  прибой.


А далі вже всі співали хором:

Поднятие  флага,
Туман Аю-Дага,
Тебя,   наш  любимьій  Артек,
И  крьшские горн,
И Чорное море,
Мы вас не забудем вовек,
Мывас не забудем вовек!


Діти чекали пароплава вже, либонь, з годину.
— Мабуть, запізнюється, — промовила  Галя.
— Влітку пароплави завжди запізнюються, бо у Дніпрі обмаль води, і вони часто стають на мілину, — пояснив Тарас.
— Наші  квіти зів'януть, — зітхнула  Оксанка.
Над водою, недалеко від берега, з криком пролетіла чайка.
— А ви знаєте, чого ото чайка отак кигиче? — звернулася до друзів Оксанка. — Не знаєте... Ну, то я вам роз
кажу.
Оксанка відкашлялася:
— Давно то було, ще коли на світі царі водилися і всякі там королі. У якомусь царстві, три-дев'ятому государстві, над самісіньким Чорним морем, там, де тепер Крим, жив собі цар Сулим. Мав той цар дві дочки, Зору і Земфіру — обидві красиві, стрункі, чорноокі.
Зора була трохи молодша від своєї сестри і добріша. Коли цар Сулим після наскоку на далекі слов'янські землі приганяв у свою столицю полонених, Земфіра з зацікавленням дивилася, як їх, зв'язаних, водили на торг. А Зора співчувала тим нещасним і потай тикала їм у руки гроші.
Повернувшись з своєю ордою з чергового наскоку, цар Сулим привіз слов'янського юнака. Звали його Вадим. Був той Вадим краси незрівнянної і дуже відважний. Побачила його Зора — і закохалася. Потай від батька приносила вона Вадиму усякі страви з царського столу. А далі допомогла йому втекти з полону, взяла все своє придане — цілу скриню золотих талярів і пішла разом з Вадимом.
За гроші царівни Зори Вадим купив корабель, зібрав ватагу таких, як і сам, втікачів і став корсаром. Він нападав на галери царя Судима, звільняв рабів, прикутих залізними ланцюгами до цих галер, і пускав полонених на волю. Цар Сулим довго ганявся за розбійником Вадимом, але ніяк не міг його спіймати. Нарешті царю Судиму пощастило оточити своїми галерами корсарський корабель у відкритому морі. Вадим і його друзі вирішили вмерти в бою, а не потрапити у полон до лютого царя Судима.
Земфіра, яка була з батьком на його галері, пізнала свою сестру Зору, що стояла на корсарському кораблі поруч з Вадимом.
— Тату, — звернулася вона до батька. — Ти бачиш, де наша-Зора? Он вона, з тим розбійником. Якщо ти знищиш корсарський корабель, то на ньому загине й Зора.
— Хай гине!—люто   вигукнув  цар   Сулим. — Вона  недостойна зватися моєю дочкою.
— Але ж вона сестра моя! — зітхнула Земфіра. — Дозволь мені, батьку, подумати, як врятувати її.
І Земфіра подумала. Потім розповіла про свій хитрий задум батькові. Той посміхнувся і сказав: «Роби!»
Земфіра сіла в човен. її підвезли до Вадимового корабля.
— Здрастуй, Зоро! Чи ти пізнаєш мене? — удавано ніжно промовила вона до Зори. — Я так знудьгувалася без тебе!
— Що тобі треба від мене, Земфіро ?— обізвалася з корсарського корабля до сестри Зора.
— Привезла я тобі привіт від нашого тата, сестро! — відповіла тим же скорботним і улесливим голосом Земфіра. — А ще хочу передати тобі його ласку. Добрий він у нас і не мстивий. Виконай його волю, сестро! Таке звелів передати тобі наш тато, цар Сулим: якщо ти повернешся у наш дім по добрій своїй згоді, то батько дозволить тобі вийти заміж за Вадима, він дасть тобі у посаг селище в горах, а розбійникам корсарам подарує життя і відпустить їх на волю.
Тільки хай твій Вадим зійде разом з тобою з корабля, поклониться батькові.
Зора вислухала підступні слова Земфіри і повірила їм.
— Чуєш, Вадиме, яка добра у мене сестра! Який ласкавий мій батько? Підемо до нього!
Вадим вагався.
— Чи ж правду говорить твоя сестра, Зоро? Чи не заманює  мене у пастку?
— Моя сестра має добре серце, вона ніколи не брехала, — відповіла Вадимові Зора.
І Вадим теж повірив... Зійшов разом з Зорою з корабля в човен до Земфіри і піднявся на галеру до царя Судима. Та не встиг ще Вадим ступити на палубу царської галери, як цар Сулим наказав своїм яничарам схопити його і зв'язати.
— Тату! — кинулася до батька Зора. — Не ламай свого слова!
— Не підходь до батька! — владно спинила сестру Земфіра. — То моє було слово, і я ламаю його!
— Прив'яжіть до ніг цьому розбійникові найважчий камінь! — грізно наказав цар Сулим,— і киньте його в море. — Хай моя дочка-зрадниця бачить, як гине невірний у морській пучині. А корабель з піратами запаліть!
Слухняні яничари прив'язали важкий камінь до Вадимових ніг, лучники закидали корсарський корабель вогненними стрілами, і корабель запалав, як свічка, разом з усіма людьми, що були на ньому.
— А тепер і його в море! —люто вигукнув цар Сулим, вказуючи на Вадима.
Зора скрикнула. Яничари підвели Вадима до борту і вкинули його в піняві морські хвилі,
— Яка ж підла ти, сестро! — гнівно вигукнула Зора, дивлячись сповненим ненависті й докору зором на Земфіру. — Проклинаю тебе! За все, що ти зробила — стань морською птицею й скигли вічно над водою.
Сказавши ці страшні слова, Зора рвонула до борту галери і кинулася й собі вслід за Вадимом у морську пучину.
В ту ж мить з галери щезла й Земфіра. Вона ніби розтанула. Натомість з'явилася біла чайка, що злинула з галери і помчала з криком над морем.
— Так вона відтоді й літає, кигичучи над водою, — закінчила Оксанка. — Ну, тепер вам ясно, чому чайки кигичуть?
— Дуже ясно, — ледь посміхаючись промовив Данько. — Так ясно, ніби я прочитав розділ з зоології.
— Чого смієшся? Це ж казка, — сіпнула брата за рукав Галя.
— А я що? Я нічого.
— Мовчіть! Далебі, йде! — вигукнув Тарас. — Ге, йде?
— А може, то яка баржа? — вдивляючись у голубий простір ріки, висловив свої сумніви Данько.
Та ні, то таки справді йшов пароплав. Красивий, двоповерховий, білий, як лебідь, він поволі наближався до пристані. Вже можна було на його борту прочитати назву «Тарас Шевченко». Ще п'ять хвилин — і всі вже ясно бачили капітана, що стояв на містку, подаючи команду у блискучі мідні розтруби і вимахуючи комусь білим прапорцем.
Капітаном у білому кітелі на кораблі-лебеді з особливою заздрістю милувався Женя. Коли ж здійсниться його мрія, коли він поїде до моря, почне вчитися ось на такого капітана? Ні, не на такого! Він водитиме не річкові пароплави, а морські кораблі.
— Он і наша Серафима Іванівна! — вигукнула Оксанка, яка першою побачила вчительку на палубі пароплава.
Причал здригнувся, захитався на воді. Це його штовхав пароплав. Женя допоміг шкіперу присунути до пароплава сходи. Пасажири почали сходити на берег. Льошка і Женя, як найсильніші, пробилися крізь натовп пасажирів на пароплав і взяли вчительчині речі — чемодан і кілька пакунків.
— Здрастуйте, Серафимо Іванівно! — радісно загукали діти.
— Здрастуйте, мої любі, — ласкаво привіталася з учнями Серафима Іванівна. Вона була схвильована цією зустріччю. Діти принесли букети — цілі оберемки лісових квітів.
— Ви так помолодшали, Серафимо Іванівно, — щебетала біля вчительки Оксанка. — Так поправилися!
— Добре поправилася,—посміхнулася Серафима  Іванівна.
— Скажіть, добре було вам у Криму? — запитала Галя.
— Непогано. Але є хороше прислів'я: в гостях добре, а до ма краще. Скучала я за всіма вами, білоголові мої, чорночубі. А що нового у вас?
Женя і Льошка перезирнулися. Сказати зараз Серафимі Іванівні про клуб, чи потім?
— Хай потім, — напівголосно промовив Льошка. — Учителька з дороги. Серафимі Іванівні відпочити хочеться, а не нас слухати.
Діти провели вчительку аж до її шкільної квартири, занесли і її речі.
— Ми прийдемо до вас у гості, — сказав Льошка.
— Приходьте, обов'язково. Я розкажу вам про Крим, про гору Аю-Даг, біля якої міститься Артек. Той Артек, куди ти, Галю, відмовилася їхати, — звернулася до Галі Серафима Іванівна.— Може, ти хоч зараз скажеш мені, чому ти відмовилася?
Галя ніяково зиркнула на вчительку, на своїх друзів.
— Я... я скажу вам, Серафимо Іванівно. Але не зараз... трохи пізніше.
Вчителька допитливо оглянула всіх юннатів. Зрозуміла, що діти від неї з чимсь криються.
Розпрощавшись з Серафимою Іванівною, діти пішли до своєї завітної, розбитої громом, верби.
— Все треба швидше кінчати, — сказав Льошка. — Щоб Серафима Іванівна побачила наш клуб готовим.
— Ой, чи встигнемо, — зітхнула Оксанка.
— Ми їй розкажемо про все, правда? — запитала Женю й Льошку Галя.
— Звичайно, розкажемо.
Човен з юннатами наближався до острова.

* * *
Підходячи до будинку,  юннати почули стукіт сокири.
— Харитон    Макарович    уже     майструє, —  посміхнувся Льошка.
— Сьогодні він раніше за нас вийшов на роботу,— зауважив Данько.
Юннати вийшли на галявину і попрямували до будинку. Та, зробивши кроків десять, вони раптом зупинилися. Розгублено дивилися на будинок, не впізнаючи його.
— Ти диви!
— Що це таке?
— Це наш будинок, чи ні?
— Може, ми заблудилися? — загомоніли діти.
— Льошка, поясни, що тут сталося?
А що Льошка міг пояснити, коли він і сам стояв ошелешений, дивлячись на будинок і нічого не розуміючи.
На галявині перед юннатами височів красивий, розмальований, як писанка, терем-теремок з новеньким різбленим ґанком, з красивими малюнками на фронтоні і над вікнами. Дах був укритий новою бляхою і пофарбований. На ньому стирчав шпиль з визолоченим півником, що виблискував на сонці. Оксанка протирала очі.
— Може, я сплю? — лепетала вона.
— Мені здається, ми потрапили в якусь казку, — тихо промовила Галя, — таку, як нам розповідала на причалі Оксанка.
— Ні, це не казка! — різко вигукнув Данько, — бо он же наш дід Харитон... живий, справжній. Щось майструє.
Харитон Макарович, вдаючи, ніби він і не помічає юннатів, спокійнісінько пригвинчував до дверей якусь табличку з золотими літерами.
Льошка рішуче попрямував до бакенщика.
— Поясніть, що це все значить?
Харитон Макарович обернувся до нього.
— Піонерам, вихованим учням, спочатку треба було б привітатися з людиною, — з докором кинув він убік Льошки.
Льошка зніяковів.
— Здрастуйте! — привіталася  замість нього Галя.
— Здрастуйте,— відповів Харитон Макарович.— Робиш на вас, ночей не досипаєш, хочеш якусь радість молодому поколінню зробити, а воно на тебе, замість подяки, вовком дивиться.
— Ви не ображайтесь, діду Харитоне,— втрутився у цю напружену розмову і Тарас. — Але ж... ми хочемо знать... поясніть, хто це все зробив?
— Ясна річ, хто, — загадкбво посміхнувся Харитон Макарович, — паличка-стукалочка, шапка-невидимка, ну, й добра лісова Фея.
— Та розказуйте швидше, діду Харитоне, — похмуро буркнув Льошка, — говоріть все як є...
— Ну, коли ви вже так загорділи, так повиростали, що й казок не визнаєте, — трохи ніби зобидившись,   відповів   Льотці Харитон Макарович,— то поясню вам без усяких казок-при-казок. Я тут похазяйнував, я це все зробив. Юннати перезиралися один з одним.
— Не може бути! Не могла одна людина за два дні стільки зробити!
— Еге, бачу, ти, Льошко, хоч піонер, а газет не читаєш. Що у радянській державі діється, не знаєш? — накинувся на Льошку бакенщик. — Хіба не чув про таких шахтарів, що по двадцять норм за зміну дають? На тисячу процентів плани перевиконують? Ось і я таке зробив... То за що ж ви на мене гніваєтесь?
Юннати розгублено переминалися з ноги на ногу, не знаючи, що й казати.
— А дід Харитон правду каже, — заступилася за бакенщика Галя. — Я сама читала про одного шахтаря з Донбасу, який на тисячу сімсот процентів норму свою виконав.
— Та мені це все легше було зробити, ніж зайця на ходу підкувати, — не моргнувши оком, продовжував Харитон Макарович. — Так що приймай, товаришу прораб, від мене роботу й не дивися вовком.
— Що робити, Женю? — радився з піонервожатим Льошка.
— Ясно що: прийняти роботу, а діда Харитона — на Дошку пошани, як передовика! — рішуче відповів Льошці Женя.
Льошка пішов на ґанок, зупинився перед червоною табличкою, що була вже пригвинчена до дверей. «Клуб юннатів»,— читав він визолочені літери. Обличчя його просяяло.
— А я думав... я думав, що це все мисливці. Думав — захопили наш клуб і доробили його. Для себе. І що ви, діду Харитоне, в змові з ними... зрадили нас, — винувато мурмотів Льошка.
— Таке й вигадаєш, — усміхнувся Харитон Макарович. — Вивіску читав?
— Читав.
— Це ж я художнику замовив, — пояснив бакенщик. — Вивіска для установи — це як паспорт для людини.
— Пробачте мені, діду Харитоне! Мабуть, і справді, воно все так, як ви  розказуєте.
— Ну, звичайно, так, Льошко! — загомоніли разом Оксанка і Галя. — Та й як могло бути інакше?
— Діду Харитоне! Від усіх наших юннатів — спасибі! — раптом вигукнув Данько.
— Він підбіг до Харитона Макаровича й потряс йому руку.
— За ґанок списибі! — ласкаво промовила Галя і чмокнула діда Харитона в колючу щоку.
— І  за півника на  даху! — цілуючи діда в другу  щоку, ніжно прощебетала Оксанка.
Харитон Макарович доброзичливо поглянув на дівчаток.
— Ах ви, ластів'ята!.. Ну, товаришу прораб! Довго ми тут будемо базікати? Треба ж готуватися до відкриття клубу!

* * *
Серафима Іванівна дізналася про клуб юннатів не від його юних будівників. Другого ж дня після приїзду вчительки до неї завітав секретар райкому комсомолу, товариш Рудницький.
Секретар завітав не сам. З ним прийшов Харитон Макарович, Галина  мама, Антоніна Павлівна    Майстренко і Женя.
Серафима Іванівна добре знала комсомольського секретаря. Адже він колись вчився у її школі. Вона й зараз зве його Сергійком і звертається як до учня на «ти».
— Спасибі, Сергійку, що не забуваєш мене, навідав, і вам спасибі, — привітно глянула вона на всіх гостей. — Прошу, сідайте...
— Як відпочивалося, Серафимо Іванівно? — чемно запитав Рудницький. — Набралися сил, здоров'я для нового навчального року? Я чув, ви не погодилися іти на пенсію? Будете і далі працювати?
— А чого б це я на пенсію йшла? — сказала Серафима Іванівна. — Та я без школи і року не проживу... І важко іноді буває, діти всякі ж трапляються, і не можу без них... Звикла до своєї праці.
Рудницький  з  повагою глянув на  вчительку.
— Ви правильно сказали, Серафиме Іванівно: всякі трапляються. От і я прийшов до вас у справі отаких дітей.
Серафима Іванівна насторожилася.
— Мабуть, щось сталося? Кажи. Я зразу відчула, що ти, Сергію, зайшов не лише з тим, щоб привітати мене.
Рудницький посміхнувся.
— Хочу поговорити з вами про наших юних натуралістів: Льошку Вергуна, Галю і Данька Майстренків, про Оксанку Сосницьку, ну, й про Тараса Чепіжку з Річищ.
— Щось накоїли? — скорботно запитала Серафима Іванівна, глянувши і на Антоніну Павлівну.
— Накоїли, Серафимо Іванівно, — збуджено продовжував Рудницький.
— Говори... — зітхнула вчителька. І обличчя її враз стало суворим, серйозним:
— Та не знаю, з чого й почати, — знову ніяково посміхнувся Рудницький. — Скажіть, відомо вам, чому Галя Майстренко відмовилася від путівки в Артек?
— Що відмовилась, про це мені відомо, а чому відмовилась не знаю, — відповіла вчителька, запитливо глянувши на Антоніну Павлівну.
— Тоді слухайте. Ця п'ятірка юннатів знайшла у плавнях, на острові Забутому, напівзруйнований будинок.
— Говори, Сергійку, — чекаючи чогось страшного, промовила Серафима Іванівна.
— Ви не хвилюйтеся, слухайте далі. їхній заводій, верховода Льошка Вергун...
— Я завжди боялася, що Льошка чогось таки накоїть, — зітхнула Серафима Іванівна.
— Так от цей Льошка Вергун, — продовжував секретар,— і накоїв. Він вирішив захопити цей будинок, відремонтувати його і зробити з нього клуб юннатів.
Серафима Іванівна полегшено зітхнула. Вона чекала гіршого. — А що далі?
— А далі... Далі вам розповість Харитон Макарович.
Бакенщик відкашлявся.
— Скажу я вам, Серафимо Іванівно, і шибеники ж вони у вас! Поназносили цегли, заліза, дощок, дістали струмент, цвяхів— і почали майструвати. Там, на острові, творився такий шарварок!
— І головне, все це вони вирішили зробити самі, без допомоги батьків,— кинув як докір убік Серафими Іванівни Рудницький.
— А в плавнях в цей час з'явилися вовки, —- додав Харитон Макарович.
— Вовки? — знову занепокоїлася Серафима Іванівна. — Що сталося далі?
— Ну, вовка ми вбили,— сказав бакенщик.
— А далі, — продовжував вже секретар, — далі ці «шибайголови» закінчили ремонт будинку. Зараз обладнують у ньому свій клуб юннатів і збираються запросити нас на урочисте відкриття.
— І це все, що ти хотів мені сказати, Сергійку?
— Все.
У Серафими  Іванівни відлягло на серці.
— Звичайно, діти  вчинили  не зовсім  правильно,— промовила вона, — їм не треба було робити з цього якусь таємницю, ховатись. А все ж вони зробили корисну справу: відремонтували зруйнований будинок, збудували собі клуб. їх треба і полаяти, але треба й...
— Спочатку давайте полаємо, — посміхнувся секретар. — Як будували? Потай, ховаючись від старших, від нас. Хіба так можна? А потім подякуємо... Вам подякуємо, Серафимо Іванівно! — раптом радісно вигукнув секретар.
Учителька дивилась на секретаря райкому, ще не зовсім розуміючи його.
— Такі ж настирливі, вперті, — заговорив Харитон Макарович. — Це ви їм прищепили найважливіше в житті: любов до праці. Та такі, як Льошка, як отой Тарас, вже й зараз, у свої чотирнадцять літ, не пропадуть!
Серафима Іванівна сиділа радісна, збуджена. Вона не сподівалася такого повороту бесіди.
— Звичайно, діти повинні були б спочатку порадитися з нами, — продовжував секретар, — але ж скільки вони проявили ініціативи, енергії, наполегливості! Кожний з них показав тверду волю і витримку, яку нічим не зламаєш, яка так потрібна їм буде і далі, коли вони стануь дорослими.
На обличчі Серафими Іванівни з'явилась добра, радісна усмішка. Так ось з якою скаргою завітав до неї секретар!
— Звичайно, коли б я була тут, я б... — почала вона. — Я їздила відпочивати. Але ж, де був ти, Сергію? Райком комсомолу? Піонервожатий? — Вона з докором глянула на Женю. — Невже ви всі нічого не знали, про те, що роблять діти? Адже ви б могли допомогти.
Секретар перезирнувся з Женею і з Харитоном Макаровичем.
— Коли вже говорити одверто, Серафимо Іванівно, то ми знали. Знали?
— Так... І навіть трохи допомагали.
Він лукаво глянув на бакенщика.
— Ну, Харитоне Макаровичу, як наші дошки? Пригодилися?
— Ого, ще й як! Такі двері поробили! Куди там! Ви, товаришу секретар, здається, набрали тоді в чобіт води?
— Та трохи набрав.
— А найцікавіше було, як наші мисливці, тобто батьки, налетіли ордою на їхній клуб, — продовжував Харитон Макарович. — Поки вони лазили по тій печері та вас зустрічали на пристані, ми встигли їм стільки зробити!
— А як вони? Не догадуються? — запитав бакенщика і Женю секретар.
— Здається, ні. Дід Харитон забив їм баки своїми паличками-стукалочками та розповідями про шахтарів, — посміхнувся Женя.
— Прекрасно,— промовив секретар.— Але клуб юннатів — це ще не все: сталося більш важливе, шановна Серафимо Іванівно...   Антоніно Павлівно, як аналізи?
— Чудесні! — відповіла Антоніна Павлівна. — Кучугурська марганцева руда дуже високої якості, — і вона подала секретарю якісь папірці. — Печера ствердила наші прогнози. Ми маємо справу з багатющими покладами, з новим могутнім родовищем.
— Прекрасно... Вам, Серафимо Іванівно, ще не все зрозуміло з нашої розмови? — звернувся він знову до вчительки.
— Признаюсь, не все... Хоч догадуюсь.
Секретар подав Серафимі Іванівні шмат марганцевої руди:
— Гляньте, що знайшли ваші юннати у плавнях.
— Це  марганець? — здивувалася   Серафима   Іванівна.
— Та ще який! Першого сорту! — промовила Антоніна Павлівна.
— Полізли, жевжики, у таку страшну печеру, що я , старий, побоявся б у неї носа поткнути, — пояснив учительці Харитон Макарович.
— Боже, що вони тут без мене наробили! — зітхнула Серафима Іванівна.
— Такого наробили, що далі й нікуди! — посміхнувся секре тар. — Державу нашу до великих витрат призвели. Бо доведеться над тією печерою нову шахту будувати. Чи не так, Антоніно Павлівно?
— Шахтоуправління вже надіслало свої міркування з приводу цього у міністерство, — відповіла Антоніна Павлівна.
Серафима Іванівна збиралася з думками. Нарешті, знову глянула на Рудницького.
— А що ми будемо робити зараз?
— А зараз допоможемо їм обладнати свій клуб. Підготуємо дітям урочисте відкриття, — сказав секретар. — І я думаю, це зробите ви, Серафимо Іванівно.
— Я згодна, — відповіла вчителька. — Сьогодні ж піду до них, на Забутий острів.
— Пробачте, що я  вас потурбував, — підвівся  секретар з стільця.
— На все добре вам, — попрощалася з Рудницьким і зі всіма вчителька.

ЗДРАСТУЙ, НАШ КЛУБ!
Наступного дня, зібравшись, як і завжди, біля розбитої громом верби, діти поприносили всі свої юннатівські здобутки, експонати майбутнього клубу: гербарії, засушену і заспиртовану фауну, колекції метеликів тощо — все, що у кого було. Сьогодні вони обладнають свій клуб! Адже всі відбудовчі роботи закінчено!
— Друзі! Ви лише погляньте, який він красивий, наш клуб! — захоплено вигукнула  Галя,  коли  юннати підійшли  до будинку.
Всі стали на галявині і знову замилувалися клубом, освітленим ранковим сонцем.
А милуватися, справді, було чим. У плавнях, на острові, стояв чистий, світлий, як намальований, будиночок!
— Женю... Я хочу поговорити з тобою, — напівголосно звернувся до піонервожатого Льошка.
— Я тебе слухаю, Льошко.
— Мені здається, — одвівши вожатого вбік, продовжував Льошка, — тут щось не те. Щось є тут хитре.
— Де?
— У цій історії з паличкою-стукалочкою, — підозріло поглядаючи на Женю, продовжував Льошка. — Хитрує твій дід... Та, мабуть, і ти з ним. Я давно помічаю.
— Не знаю, про що ти, Льошко.
— Я так думаю, Женю, що тут була змова.
— Яка змова? — вдаючи, ніби він не розуміє Льошку, ще раз перепитав Женя.
— А така... Чому ти не захотів заїхати на острів, коли ми поверталися з Кучугур? Мовчиш? Бо ти знав, що там був дід Харитон! І не сам був. А з ним ще душ десять. Бо я ніколи не повірю, щоб все оте міг сам зробити твій дід.
— Вигадуєш, Льошко. А може, дід все те робив давно, вдома? Точно, робив. Я сам бачив. Але не здогадувався, що то для нашого клубу.
— А дошки й цегла?
— Та відчепись ти від мене, Льошко!
— Ой, щось ти крутиш, Женю.
На цьому їхня розмова й обірвалася. Оксанка, Тарас, Дань-ко і Галя взяли відра, принесли з зарічка воду і почали поливати квіти.
Біля будинку на клумбах вже пишно розцвіли канни, гвоздика, красольки й  вербена,  вирощені  Оксанкою.
Льошка й Галя почали зносити у клуб привезені експонати.
— А де ж дід Харитон? Чому він сьогодні не з нами? — запитала Галя.
— Ой він їде, — сказала Оксанка. — Бачиш, човен.
— Він не сам! — вигукнув Данько. — 3 ним ще хтось у човні.
— Якась жінка, — невдоволено буркнув Льошка.
— Еге, жінка, — погодився і Тарас, вглядаючись у зарічок, яким поволі плив човен.
— І зовсім не якась, — скрикнула Галя. — То наша Серафима Іванівна!
— Справді, вона! — радісно вигукнули всі діти, пізнавши Серафиму Іванівну.
Льошка мовчав. Він розумів, що хтось вже все розказав учительці!
— А ти не хвилюйся, Льошко, — заспокоював дружка Тарас. — Ти ж сам говорив, що ми про все розкажемо Серафимі Іванівні...
— Здрастуйте, мої інженери, — ласкаво привіталася з дітьми Серафима Іванівна. — Тепер показуйте мені ваш клуб.
— Льошко... веди! — штовхнув Тарас Льошку.
— Ходімте... — рішуче сказав Льошка. — Від вас, Серафи-мо Іванівно, таїтися не будемо.
Діти повели Серафиму Іванівну до клубу. Вчителька щось несла запаковане у папір. Ніс якісь пакунки і Харитон Макарович.
— Це ти? — сіпнув Льошка за піджак Женю.
— Признаюсь, — я.
— Я хотів сам, — похмуро буркнув Льошка.
— А яка   різниця — хто? — напівголосно   відповів йому Женя.
— Я бригадир.
— А я піонервожатий.
— Молодці! Слово честі,  молодці! —  милуючись будинком, промовила вражена Серафима Іванівна.
— Коли б ви бачили, що тут було, Серафимо Іванівно! — загомоніли діти.
— Ні вікон, ні дверей, ні даху...
— На горищі жили кажани й пугачі. Аж страшно було підійти.
— Молодці! — ще раз промовила вчителька і чомусь витерла хусточкою очі. — Що ж, давайте 'будемо обладнувати ваш клуб. Ви дозволите й мені взяти участь?
— Аякже!
— Просимо вас, Серафимо Іванівно!
Юннати заходилися обладнувати свій клуб. Експонати акуратно розкладали по поличках — ці полички напередодні змайстрували Харитон Макарович і Льошка.
— Тут у вас буде куток фауни, — радила Серафима Іванівна. — Тут куток флори.
Яка то радість — порядкувати у власному клубі, любовно ставити на своє місце кожний експонат! Діти аж мліли від щастя!
Тарас з особливою гордістю поставив клітку з куничкою, живого їжака, вужа, накритого скляною банкою — він дістав цю банку у матері; колись в ній було варення. Оксанка порядкувала з гербаріями і насінням.
— Діти, прошу вас, подайте сюди мої пакунки, — попросила Серафима Іванівна.
Женя і Льошка внесли з ґанку пакунки, привезені вчителькою. Почали їх розпаковувати.
— Це я вам привезла з Криму, — пояснювала Серафима Іванівна, ставлячи все розпаковане на полички. — Це краб.
— Живий краб! — радісно вигукнув Тарас.
— Ні, вже не живий, бо він заспиртований, — посміхнулася вчителька. — Постав його, Тарасе, у відділ тварин, де їжак і куничка. Ось колекція кримських метеликів. Ось гербарій півдня Криму. Це тобі, Оксанко.
Юннати з захопленням дивилися на подарунки Серафими Іванівни.
— Ви ніби знали, що ми будуємо со'бі клуб! — вигукнула Оксанка.
Потім діти почали прикрашати клуб плакатами, які заздалегідь виготував Женя у піонерському загоні. Тут вивісили і стінгазету загону. В ній діти читали передову статтю про відкриття свого клубу і вже не дивувалися і не обурювалися: адже клуб тепер не був ні для кого таємницею.
Льошка нарубав гілочок, і дівчатка прикрасили всі експонати тими гілочками і квітами.
— Є у мене для вас ще подарунок, — сказала Серафима Іванівна.
Один подарунок, з тих, що привезла вчителька, був ще не розпакований. Льошка й Данько почали розв'язувати і його.
— Обережно, не розбийте, — попередила Серафима Іванівна.
Коли Льошка зняв з пакунка останній аркуш паперу, діти побачили, що то гіпсовий бюст.
— Володя Ульянов! — радісно вигукнула Оксанка, дивлячись на погруддя юного Леніна.
— Ілліч! — загомоніли вражені діти.
— Це вам подарунок від нашої школи, — посміхнулася Серафима Іванівна.
Льошка і Женя обережно понесли погруддя Леніна і встановили його в центрі кімнати, недалеко від вікна, так, щоб на бюст падало світло сонця. Оксанка і Галя вибігли в луг, нарвали квітів і прикрасили бюст живими квітами.
— Ну, от наш клуб майже готовий до відкриття, — сказавЖеня. — Післязавтра  неділя... В неділю   й відкриємо.

* * *
В неділю, з самого ранку, на острів Забутий почали з'їжджатися човнами люди. Все шахтарське селище вже облетіла вість про клуб юннатів, який діти самотужки спорудили \ плавнях. Батькам цікаво було подивитись на роботу своїх дітей. Та й не лише батькам: той чудо-клуб зацікавив багатьох шахтарів. Човни з людьми прибували на острів один за одним.
День видався хороший, сонячний. Шахтарі вирішили відвідати острів з сім'ями. Справді, чому не провести вихідний день у затишних плавнях, не покупатися в тихих зарічках, не повудити рибу на дозвіллі?
Усюди, в затінку верб і осокорів, на зеленій траві-мураві розташувалися шахтарські сім'ї. Звичайно, сюди приїхали і Кузьма Дем'янович з Домною Андріївною. Ще б пак! Як же не подивитися на Льощину роботу! Та він же був на тому будівництві  бригадиром!
Кузьма Дем'янович не тільки завзятий мисливець, а й добрий рибалка. Закинувши разів з десяток спінінга, впіймав кілька рибин. Домна Андріївна вже смажила їх на сковорідці.
— Це нашому інженерові, Льоші, — жартувала Домна Андріївна, перевертаючи рибу.
Льошки з батьками не було: він зараз порядкував у клубі, де діти все ще готувалися до урочистого відкриття. З ними працювала і Серафима Іванівна, і Женя.
— Оксанко, біжи з Галею на луг, нарвіть свіжих квітів, — наказала Серафима Іванівна. — А ти, Льошко, і ти, Да-ню, підсипте ще чистенького піску на доріжки.
— Я приніс прапор, — сказав учительці Женя. — У нас з Льошкою такий план: як тільки відкриємо клуб, ми цей прапор піднімемо на щоглу.
— Ми ж ото вчора і щоглу над клубом поставили.
— Що ж, можна і прапор, — погодилася Серафима Іванівна.
— Де ж Тарас? — бідкався Льошка. — Я ж домовився, що він буде підіймати прапор на щоглу. А його нема й нема...
Сьогодні Тарас знову спізнювався.
В день відкриття клубу юннатів чекала ще одна приємна новина. Десь о десятій годині ранку на острів прибув важкий моторний баркас, з якого шість дужих шахтарів вивантажили... піаніно! І  віднесли його до клубу.
— Приймайте подарунок від управляючого рудником,— пояснили шахтарі дітям. — Сказав, це вам, дітлахи, за нове родовище марганцю, яке ви тут знайшли.
Цьому несподіваному подарункові особливо була рада Галя. О, сьогодні вона програє Чаиковського своїм друзям! І не тільки Чаиковського, а й свої власні маленькі мелодії, які так старанно вишукувала й писала.
Об одинадцятій годині ранку почулися звуки оркестру.
— Ну, скоро й відкриття, — промовила Серафима Іванівна. — Це йдуть школярі з селища.
За якихось десяток хвилин вся галявина біля будинку заповнилася людьми, замайоріла червоними галстуками піонерів.
Почувши оркестр, сюди посходилися і всі батьки. Льошка з захопленням і хвилюванням дивився на новенькі формені мундири почесних старих рудокопів, які заради такого урочистого дня поодягали всі свої ордени і медалі. Побачив орден і на груддях батька.
Прийшов і Харитон Макарович. У новому костюмі, у вишитій сорочці. Льошка оглянув себе: він теж у новому костюмі, у тому, що купив батько в магазині, — до кравця ж так і не сходили. І в цьому костюмі Льошка був ніби старший за свої чотирнадцять років.
— Всі зібралися, а Тараса нема...— хвилювався Льошка. Звичайно, і Данько міг би підняти прапор на щоглу. Але Льоші хотілося, щоб це зробив саме Тарас, який   стільки   доклав праці до їхнього клубу.
— Льошко! Тарас!   Біжить   Тарас! —- вигукнула   Оксанка.
З'явився Тарас теж у новому костюмчику, який, проте, вже встиг забруднити.
— Спізнитися у такий день! -- невдоволено буркнув Льошка, — І де ж це ти так вимазав костюм?
— У Кучугурах... білку ловив.
Тарас   вийняв   з-під   поли   піджачка    щось   зав'язане   у вузлик.
— Білка! — скрикнула Оксанка.
— Білка! Таки впіймав? — здивувався Даня.
— Яка красива!
— Я ж казав, що принесу! Який же клуб юннатів без білки. Ге?
— Молодець, Тарасе, — похвалила  хлопця  Серафима Іванівна, — неси її он туди, у живий куток.
— І негайно ж вилазь на дах, — наказав Льошка. — Сиди і чекай мого знаку. І тоді тягни прапор на щоглу.
— Добре, Льошко.
Тарас зразу ж видерся на дах.

* * *
Урочисті збори на острові відкрила Серафима Іванівна. Вона стала на ґанку, що правив тут за трибуну. Поруч неї стали і всі юні будівники-юннати. Не було лише Тараса, який сидів на даху, чекаючи Льощиного сигналу. Поряд з дітьми став і Харитон Макарович.
Вчителька сказала кілька слів про те, скільки Радянський Союз будує великих заводів, багатоповерхових будинків, які щодня стають до ладу, про те, що все це робиться руками робітників —- мулярів, теслярів, металургів, шахтарів, що труд — це те величне, що повинен любити кожен громадянин, а далі перейшла і до клубу.
— Найпочесніше завдання для нас, вчителів, і для вас, батьків — прищепити з малих літ нашим дітям любов до праці... Сьогодні ми є свідками того, як діти проявляють що любов. Перед нами, товариші, клуб, який вони створили власними руками.
Ці слова Серафими Іванівни всі присутні зустріли дружними оплесками. Льошка змахнув картузом — то був умовний знак — і над клубом звився червоний прапор, Тарас аж почервоyів від хвилювання, коли тяг той прапор за вірьовку. А що. коли вірьовка обірветься? Що тоді?
— Будьте ж такими старанними, настирливими і тоді, коли ви станете дорослими, коли вам доручать будувати не тільки ось такі маленькі будинки, а й великі заводи! — закінчила свою недовгу промову Серафима Іванівна.
Оркестр заграв гімн, Піонери урочисто підняли руки. Старі шахтарі скинули шапки.
— Просить слова інженер Антоніна Павлівна Майстренко, — повідомила Серафима Іванівна.
На ґанок вийшла Антоніна Павлівна.
— Ми хочемо подякувати вам, дорогі наші діти, ще й за те багатство, яке ви знайшли у печері. Адже ви допомогли нам відкрити нове родовище марганцю.
По натовпу пройшов шепіт. Не всі ж знали про печеру і марганець.
— На Кучугурах ми збудуємо нову шахту. Ми назвемо її «Піонерська», — закінчила Антоніна Павлівна.
Під гучні оплески, які довго лунали по всій галявині, Антоніна Павлівна потисла руки Льошці і всім юннатам. Діти стояли щасливі, збуджені.
— А тепер надамо слово головному інженерові будівництва, Льоші Вергуну, — посміхнулася Серафима Павлівна.
Льоша зблід. Що-що, а виголошувати промови він не міг.
— Говори, говори, верховодо, — підбадьорюючи Льошу, шепотів Харитон Макарович.
Льоша глянув на людей... Ой, скільки ж народу! Он там його батько й мати... Вони дивляться тривожно на сина: що скаже Льошка? Як скаже?
Справді, як сказати?
Льоша стояв якусь мить мовчки. А скільки за цю мить пробігло думок! Чомусь згадав свій перший приїзд сюди на острів, коли збирав тут насіння осокорів і натрапив на цей будинок. Згадав і те, як носив до берега обаполи, як стругав з Дань-ком дошки для дверей, як працював на даху разом з Харито-ном Макаровичем. Льоша перевів погляд на будинок... Ось він, вимріяний ним красень, клуб юннатів. Хлопчик зітхнув радісно, на повні груди, зняв шапку і вигукнув на всю галявину, на весь острів:
— Здрастуй, наш клубі
І на цьому скінчив свою промову. І дуже дивувався, за що то йому так плещуть в долоні!
Серафима Іванівна підійшла до дверей, урочисто перерізала стрічку.
— Просимо, заходьте до клубу юннатів, — сказала вона.
Знову заграв оркестр.
Тарас на даху взявся за голову... Очевидно, і він, і Льошка помилилися! Це ж, напевне, саме в цю хвилину треба було піднімати прапор! Він зліз з даху засмучений.
— Льошко... Я помилився, ге? Треба було зараз...
— Все правильно, Тарасе! — радісно озвався до дружка Льоша. І раптом вдарив сильно, по дружньому Тараса по спині.— Звіробій!
Теж саме Льошка зробив і з Даньком. А Галя і Оксанка обнялись і поцілувалися.
— А знаєш, що, Женю? — підійшовши до піонервожатого, промовив Льошка. — Я прощаю тобі все... І дошки, і твою змову з мисливцями. Не відпирайся, скажи хоч тепер правду. Я ж не злопам'ятний...
Женя лагідно посміхнувся.
— Сам зрозумій, Льошко: я ж піонервожатий... Комсомолець. Чи міг я приховати від свого секретаря вашу затію?
До них підійшов секретар райкому Сергій Рудницький.
— Не хвилюйся, Льошко: все робилося правильно... Ну, а тепер скажи: важкувато було вам? — весело промовив він.
В його словах Льошка відчув сердечність, тепло.
— Звичайно, нелегко, — відповів Льошка. — А хіба вам, дорослим, легко було оте все після війни підіймати? Відбудовувати? А ви ж не скаржитесь?
Рудницький поклав руки на Льощині ще дитячі, але вже дужі плечі. Глянув йому у вічі.
— Котрий тобі?
— Чотирнадцять.
— Значить, скоро до комсомолу прийматимемо тебе, товаришу прораб.
Льоша м'яв у руках картузик. І раптом сміливо, навіть трохи задиркувато глянув на Рудницького і впевнено відповів:
— Звичайно, прийматимемо... Через рік. Аякже?
Рудницький посміхнувся.
— Молодець!
До цієї розмови з Льошкою дослухався Кузьма Дем'янович:
— Чуєш, як синок наш з секретарем говорить? — гордий за сина шепнув він дружині.
— Чую, Кузьмо, — відповіла  Домна Андріївна.

* * *
Шахтарі і їхні сім'ї провели на острові весь день. Батьки й діти дихали чудовим луговим повітрям, присмажували на сонці загрубілу у шахтах шкіру. Пісні не змовкали аж до вечора. А коли на острів почали спадати тихі літні сутінки, коли на сході з плавнів у темнооксамитне небо викотився повнолиций, рожевий місяць, діти запалили на острові піонерське вогнище. Яке це було вогнище! Воно запам'ятається на все життя.
Тепла липнева ніч накрила плавні синім бархатним шатром. У це шатро підіймався освітлений полум'ям вогнища дим. Діти, виблискуючи очима, товпилися довкола вогнища. Та тут було чимало й дорослих, які лишилися на острові з дітьми: Антоніна Павлівна, Серафима Іванівна, Кузьма Дем'янович з Домною Андріївною і ті шахтарі-мисливці, які разом з Кузьмою Дем'я-новичем і Харитоном Макаровичем творили оту «паличку-стукалочку.»
На почесному місці біля вогнища сиділи старий бакенщик. Вишиту сорочку Харитона Макаровича діти вже прикрасили піонерським галстуком.
І знову залунали пісні, але їх вже співали діти. Дитячим хором керувала Галя.
— А тепер, друзі, давайте помріємо, — раптом звернулася Галя до всіх піонерів. —- Хай кожний скаже, ким би він хотів стати, коли виросте.
— Ой, це дуже цікаво! — вигукнула Оксанка. — Можна, я перша?
— Говори, Оксанко!
— От я, наприклад, хочу стати агрономом, — почала Оксанка. — Хочу закінчити інститут... А потім повернутись сюди, у наш Юрківець, і засадити всі наші плавні, весь цей острів і Кучугури, піски й байраки — деревами: кленом, березами, маслиною, трояндами. Щоб росли дерева й квітки.
Оксанка змовкла і мрійно дивилася  на вогонь.
— А мою мрію, ви всі знаєте, — взяв після Оксанки слово Тарас. — Я хочу стати мисливцем. Звіробоєм, як у письменника Фенімора Купера. Хочу вбивати тигрів, вовків, вепрів. Я вини щу їх усіх. Щоб на землі не було ніяких хижаків: ні гієн, ні шакалів, нічого дикого, поганого, злого. Я хочу поїхати в тайгу і на
Північний океан, і в Африку, постріляти і там всіх хижих звірів.
— А ким ти будеш, Данько?
Данько глянув на матір, на дітей.
Антоніна Павлівна з хвилюванням чекала, що скаже син?
— Гадаєте, Данько скаже: я хочу бути футболістом? Ні. Я передумав. Я полечу на місяць...— По натовпу пройшов стриманий смішок. — Ви чого смієтесь? Ракети ж полетіли?.. А скоро полетять і люди. І хтозна, може, першим полечу я. Он, бачите, який він красивий, наш місяць! І до нього зовсім не далеко. Побачите, полечу! — закінчив Данько.
— А що ви думаєте? — напівголосно промовив до Серафими Іванівни Харитон Макарович. — Отакий може й полетіти. їм що, жевжикам. їм і в космосі — море по коліна!
— А ти  куди  полетиш, Льошко? — гукнув   на   сина   Кузьма Дем'янович.
— Я на місяць літати не збираюсь, — посміхнувся Льошка. — Я на землі порядкувати хочу. Скінчу школу — і піду до вас, тату, у шахту, на практику. А потім у гірничий інститут. Вивчу всі машини, всю техніку і збудую шахту, найглибшу в свіг ті. Я хочу докопатися до серця землі. Хочу дізнатися що є там, на самій глибокій глибині...
— Чуєш, Домно? — сіпнув за рукав дружину Кузьма Дем'янович. — Давай, синок, давай! Ласкаво просимо до нас, під землю!
— Скажу і я вам про свою мрію, — взяла слово Галя. — Я хочу стати композитором, написати таку гарну пісню, якої ще й не було. Пісню про труд людини.
— Хороша мрія і в тебе, Галю, — сказала Серафима Іванівна, стиснувши руку схвильованій Антоніні Павлівні.
— Ти заграй нам щось, Галю, — загомоніли діти.
— Заграй оте, що ти сама написала.
— Грай, Галю!
Галя підійшла до піаніно. На галявині біля костра залунали прості, але такі щирі і ніжні звуки. В них ніби почувалися пташині голоси, ніжний шум плавневих гаїв, плескіт Дніпрових хвиль.
— Молодець, Галочко, — тихо прошепотіла Антоніна Павлівна. Вона розуміла, що ці звуки навіяло на Галю її перебування тут, на острові.
— А ви, дорослі? — звернулася Галя до всіх. — Які у вас мрії?
— Ага, скажіть і ви, — вигукнув Тарас. — У вас же, ге, теж є свої мрії?
— Хай почне Женя Голубар, наш піонервожатий, — запропонував Данько.
— Чи давно він сам у піонерах ходив, — зітхнув Харитон Макарович,— а тепер — чуєте? — дорослим його величають!
— Я  будь-що  стану  водолазом, — тихо, але твердо заговорив Женя Голубар. — Я не заспокоюсь, поки не пройду по дну всіх морів і океанів, не дізнаюсь, що там, у морських глибинах. Бо людина все мусить знати, все вивчати. Там я знайду корабель, на якому загинув мій тато. Я підніму той корабель з морського дна. Приведу його в гавань і поставлю біля причалу. Щоб люди, коли на всьому світі настане вічний мир, дивилися на його пробоїну і згадували минулі роки, коли були війни...
— Молодець, Женько! Добре говориш, синку! — схвально прошепотів Харитон Макарович, чомусь вийняв велику картату хустку і підніс до очей.
— А ти, батьку? — раптом звернувся до Кузьми Дем'яно-вича Льошка. — Про що ти мрієш?
— А в мене яка мрія? — сказав Кузьма Дем'янович. — Давать на-гора побільше руди, щоб рудник наш був передовим. щоб зоря над копрами ніколи не гасла. І все без браку, все першим сортом. І не плескайте мені в долоні: не люблю.
Діти засміялися.
Галя підійшла до Харитона Макаровича.
— А ви? Про що ви мрієте, Харитоне Макаровичу?
— Хе! Про що я мрію! Я, діти, мрію про те, щоб дожити до тих часів, коли здійсняться оці всі ваші мрії, бо це ж, мабуть, і буде вже комунізм.
— Добре сказав, Харитоне Макаровичу,— посміхнувся Кузьма Дем'янович.
— Серафимо Іванівно, а ви? — глянула на вчительку Оксанка.
— Скажіть ви, Серафимо Іванівно, — загомоніли всі діти.
Серафима  Іванівна посміхнулася, ласкаво  подивилася  на всіх:
— Скажу і я: щоб досягти всього, про що ви мрієте, треба бути здоровими, бадьорими, сильними. А для цього необхідно строго дотримуватись режиму. Вставати й лягати у встановлені години. Вже скоро десять. Ану, діти, додому, в ліжка!
Діти зітхнули. їм так не хотілося їхати додому! Та що вдієш? Треба.
Ось вони вже на човнах перепливають Ревун: над плавнями висить великий, як діжа, місяць. З червоного він став уже золотим. Усюди в плавнях, зарічках і озерах скрекочуть жаби, гудуть водяні бугаї.
Оксанка й Галя почали пісню. Її підхопили на всіх човнах.

Ми пливем, ми пливем на човні,
Нам  сіяють  вогні  чарівні,
Мов освітлюють нам  у майбутнє шляхи
Непогасні зірки провідні.

Гладь ріки, мов ясне полотно.
Ми навік подружили  давно, —
Хай пролинуть, пролинуть крилаті роки —
Нашій дружбі цвісти все одно!..


Біля догоряючого костра на острові залишився тільки Харитон Макарович. Старий бакенщик не поїхав додому. Йому ще треба на бакени. Він сів на колоді біля вогню і почав тихо перегортати палицею згасаюче вугілля.
В плавнях ще довго лунала піонерська пісня. Старий бакенщик мовчки слухав її. На його обличчя лягла тепла, хороша усмішка. Він зітхнув. Може, згадав Харитон Макарович своє дитинство, сповнене горя, злиднів і сліз?
— Все у вас попереду, діти. І життя, і мрії. Та які мрії?! Світлі прозорі, сонячні, Ідіть, діти, у свою світлу путь... Щасливої дороги!

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky