Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Анатолій ПАШКЕВИЧ
МАМИНА ВИШНЯ
ОПОВІДАННЯ


Оповідання А. Пашкевича присвячені спогадам дитинства, в якому були і радість, і смуток, завжди жила материнська любов і материнська пісня; чудовим людям, з якими звела його доля. Читач дізнається також, як народжувалися кращі пісні автора, що так полюбилися і в нас на Україні і за її межами. Герой оповідань А. Пашкевича — людина, яка понад усе любить рідний край, вболіває за його долю.
У книжці подані також тексти і ноти таких пісень, як «Мамина вишня», «Степом, степом», «Хата моя, біла хата», «Виростеш ти, сину» та багатьох інших.

Оповідання про те, як народжувались кращі пісні автора, про далеке дитинство, в якому були й радість, і смуток, але завжди жила пісня, материнська любов.


ПРЕЧИСТА ПЕЛЮСТКА
Книжка ця — пречиста пелюстка з маминої вишні, що зросла в Україні, а з садка вишневого коло хати видно її на цілий світ.
Книжка ця — райська колиска маминої пісні, яка в Україні святилась, а з веселих вікон білої хати почув її цілий світ.
Книжка ця — жива краплина маминої любові, яка із серця впала в рідну землю України, і любов та для її дитини велика, як ясний світ.
Любов матері — велике диво на землі, яке являється з вічності буття і не покидає дитину довіку. Вона чудотворна, як те біблейське гірчичне зерно, яке Ісус Христос у притчі, розказаній для своїх учнів, порівняв із Царством Небесним. Малесеньке те зернятко, найдрібніше з усього земного насіння, а один чоловік узяв і посіяв його на полі своїм. І коли зійде з того зерняти паросток, і виросте, і стане деревом, то віття пустить таке велике, що птаство небесне злітатиметься і кублитиметься у віттях його.
Росте древо материнської любові, росте-розростається день за днем, літа за літами, корінням усе щедріше рідниться з землею і дає силу дітям, а кроною молиться до неба і дарує дітям світло. І хоч діти самі вже немолоді, а у вітті маминого древа вони маленькі, як гірчичне зернятко, бо для матерів ми завжди діти. І має те древо чарівну дивовйну — воно буяє вічною зеленню, і дай, доле, щоб на ньому не зів'янув жоден листочок, бо любов материнська — як ангел-хранитель цілого роду. І навіть із сивої вічності бачить мама своїх дітей, онуків, далеких нащадків і береже їх у сяйливому древі любові.
А із сонячного материнського німба являється нам дитинство, як найкращий у світі кольоровий сон. І випливає із золотистих серпанків мамина усмішка, як веселий серпик молодого місяця, і слово ревної молитви стоїть на колінах перед образами, і сестриця-пісня на крилах високого голосу літає під білою стелею хати, і мають крилами вишивані рушники зі стін, як райські птахи, і великодня паска, щойно вийнята з печі, сяє на маминих руках, як сонце, і вишня притулилася до вікна та заглядає в шибку кожним листочком, кожною пелюсточкою, ніби зійшла з небес, щоб на землі берегти отчу хату.
Вишня, мов душа, світить коло української хати.
Вишня — берегиня святого спокою родини, вона хрестить нас перед сном і на світанку, благословляє в дорогу і, ставши навшпиньки, вічно виглядає з-за верхівки даху нас у далеких полях, і обнімає гнучким гіллям, як рідних дітей,— листочком погладить, пелюсткою білою-пребілою помилує, вишенькою обдарує.
Вишня — мати, яка стоїть під небом України, приклала руку до чола і дивиться з-під долоні на сонце, і виглядає в блакитних небесах кращої долі для своїх дітей. То не краплі роси й дощу блищать на листі, то сльози тремтять на віях — сльози радості й смутку. І не висушити їх теплим променям і голубим вітрам, і не витерти їх, бо сльоза очищає душу. То не білі пелюстки вишневого цвіту спадають на землю сніговою завією, а посивілі від тривог мамині дні, бо мати взяла усі болі родини на свій молодий цвіт. То не темно-червоні вишні поміж зеленим листом, омиті світанковою росою, виграють у веселкових барвах, а мамина радість квітне над землею у блакитно-золота-
вому серпанку. І весь оцей політок радості з маминого древа — цілому родові: вишеньку — як мамину пучку, дві вишеньки і три вишеньки вкупі — як пальці правої руки, складені для хрещення, п'ять вишеньок — як мамина рука, дотик якої довіку відчуватимемо на своєму чолі.
Та радість обривається, мов найкраща струна у скрипці в мить веселої гойної мелодії, і тільки щемливо-жалібний звук, поранивши серце, довго квилить над землею, поки знову не стане піснею. Настає у розповні щедрого літа сумна година, коли виходять мама за хатній поріг у вічну путь і слід їх земний світиться в небесах, а в саду білим цвітом плаче мамина вишня.
Сльоза жива — із сльози народилася пісня і продовжує мамине життя.
Сльоза жива — із сльози зійшло слово і береже в собі мамине життя.
Сльоза жива — із сльози закільчилася ця книга, а в ній світить мамине  життя.
...Була печальна година. Оселя поета Дмитра Луценка оплакувала свого господаря, а душа його сумно дивилася з вічної путі, згорьовано слухала слова прощань і зажурено мовчала разом з піснями, які злетілися з усієї України пом'янути свого батька.
Біліла зима, відходили Різдвяні свята, люди посвятили на Водохрещу воду і скроплювали хати, аби добрий дух беріг їх на землі, а в сонячному надвечір'ї золотилися хрести Печерської Лаври, і їх благословенний знак світився в оселі, яка плакала за хрещеною душею.
Журився рояль, і не було тепер на світі такої сили, яка б змогла підняти його важку кришку та на рідних акордах дати крила пісням, і не було, здавалося, таких пісень, які могли б розрадити в годину туги.
Та ні — була одна така пісня, одна-однісінька серед своїх посестер. Вона тужливо мовчала, та її голос на тихій поминальній хвилі чули під серцем усі. Вона бриніла в слові, тремтіла в сльозі, молилася в мовчанні, вона білим інеєм і сивим сумом визирала з кожного хатнього кутка і шукала господаря, і кликала його кучерявим гіллям з усіх чотирьох сторін світу, і пильно в очі заглядала, і слухала...
Похилилася в жалобі мамина вишня в саду.
Тугою повите вічне древо української пісні.
Упав із запашної квітучої гілки один листочок, одна посивіло-біла квітка — і сиротливо заплакав вишневий цвіт.
Упав листок на землю, і земля прийняла його, як рідного сина.
Біла пелюстка сльозою засвітить на могилі, а в небосяжній кроні пісенного дерева шумітимуть хоралом пам'яті його пісні.
Заболіло під коренем у вишні, що зросла з полтавських чорноземів у батьківському саду Березової Рудки.
Закололо під серцем, затужила душа усього роду поета, що вийшов у світ з вишневої колиски. Шестеро дітей вигойдала та колиска, а над чесним і мудрим хліборобським родом схиляла в благословенні гілля вишня край хати — пісня народу.
Осиротіла мамина вишня. Не прийде вже до неї син тихим кроком по землі, а піснею прилетить у небесах під благословення білого цвіту.
Прилетить з Тарасової гори над Дніпром, де вперше прозвучала вона на Шев-ченковому святі.
Зупинилося втомлене серце поета і прийшло на вічний спочинок до серця милої донечки Ларочки, що лишилася жити в пам'яті мами і батька вічною студенткою:

Я жду твого повернення, як дива,
а див таких, я знаю, не бува.

Невтолимий біль утрати, ніхто не вертається із вічної путі, та лишається багатий талант любити людей, пекуча сльоза і невтишима пісня:

Та не порадує літо
Душу мою молоду —
Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду.

Пісня «Мамина вишня» уже дихала в хаті, лише голосу її ще не було чути.
Запала довга пауза, як у музиці. Ніхто не наважувався взяти слово, бо всі розуміли, що після цієї паузи має статися щось дуже важливе в цій поминальній сповіді. Сиділи, мовчали, згадували кожен щось своє задушевне про* господаря дому, і ніхто не зважувався порушити мовчання, бо передчуття підказувало, що в цей час, може, поет промовляє до кожного з нас, і ми слухаємо в собі його милозвучний голос.
«Я вам скажу, що немає, певно, такого і поета, і композитора, який би не присвячував матері своїх кращих рядків,— чув я ніби з далекого сонячного ранку добру мову поета, який любив привітатися: «Доброго дня, добра людино!» — Бо мати переливала нам свою радість і свою надію в колискових піснях, бо мати благословляла нас у далеку дорогу, коли ми підростали і йшли в широкий світ, бо мати в зойках чекала наших листів з фронту, бо мати з любов'ю й сльозами зустрічала мене тоді, коли я, поранений, повертався з госпіталю додому в своє рідне село Березову Рудку, що на Полтавщині.
Я присвятив матері чимало пісень, а між ними одного щасливого дня народилася «Мамина вишня».
Пригадав я своє рідне село, свою хату, садок і там, у саду, мамину вишню. Звідтіль я йшов у широкий світ. Біля воріт вишня проводжала мене пахучим цвітом і плакала так, як і мати плакала, коли я виїжджав із рідного села. Вишня зустрічала мене й тоді, коли я повертався, а мами вже не було. Приїхав якось додому, був травень, одцвітала мамина вишня. Чому мамина? Бо завжди мама рвала з неї найперші вишеньки і частувала нас. Ми ту вишню так і назвали — мамина вишня... І ось я стояв, бачив, як дерево ронило на землю запашний цвіт, і білі пелюстки здалися мені слізьми, і народився в мене вірш. Але не одразу і не скоро він став піснею, бо пісня — то слова і музика. А музика, яку написав мій друг, талановитий композитор-пісняр Анатолій Пашкевич,— чудова. Сердечна музика. Думаю, про матір саме так і треба писати, співати, говорити, любити її і вічно поклонятись — усім серцем. Бо всі ми — наших матерів діти».
Зітхнула тиша — із-за столу підвівся Анатолій Пашкевич, мовчазний і тривожний, і з журби його виростала мамина вишня, яку вони удвох з другом Дмитром Луценком посадили для України. Поет і композитор написали багато гарних пісень, які полюбили люди,— і «Хата моя, біла хата», і «Ой ти, ніченько», і «Любисток», і «Батькове серце», і «Гуси летіли». Але Анатолій Пашкевич на похороні друга згадав тільки одну — «Мамину вишню», згадав у найтяжчу хвилю життя, коли діти хочуть, щоб їх почула мати.
Вишня росте і біля батьківської хати над тихоплинною Случчю, де виколисалася пісня Анатолія Пашкевича, і війна не змогла випалити їй душу. А в прихистку вишневого віття цвітуть під вікнами хатини червоні тюльпани, які насадила мати. І щасливо було квітам і вишні відчувати теплі мамині руки.
Але   одного   травневого   вечора   вишня   і   тюльпани   заплакали — вмирали   мама.
Тюльпани згорнулися на ніч, а мама сказали, що як тільки вона відійде на той світ, тюльпани зацвітуть. І так сталося: через день, коли виносили маму з хати, тюльпани ожили знову гарячим полум'ям, як спалах прощання з тією, яка так любовно їх плекала. А вишня плакала білим цвітом.
— Сплинув час, і ось я знову їду до рідного села,— мовить тихо Анатолій Пашкевич.— Водій автобуса увімкнув радіо — і раптом на повен голос зазвучала «Мамина вишня», пролунала так всесильно, ніби не з республіканської радіостанції, а з дорогого серцю рідного куточка, осяяного усміхом мами. І голос — я чув у пісні мамин голос...
Іду від площі, де колись з церковних дзвонів проростали в моїй дитячій душі перші пелюстки голосового цвіту, вулицею до самого берега Случі, на якому стоїть наша батьківська хата. Веселіють сусідські садочки, співають пташки. Підходжу до хати, а хата аж здригнулася, закричала:

Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду...

Серце обірвалося. Не можу дихнути. Очі застилає білими пелюстками вишневого цвіту.
Сумує батьківська хата — ще нижче припала до землі. Сумує темно-зелений садок з високою кропивою. Сумує мамина вишня з напівсухим гіллям біля грядки з тюльпанами, що дико покущилися.
Заходжу до хати. Батько на інвалідній колясці, пожовклі фотографії на стіні, три зарубки на одвірку: перша — коли закінчилась війна і я пішов до школи, друга — коли закінчив семирічку і пішов працювати, і третя — коли продали корову і купили мені баян... Питає батько, чи слухав сьогодні «Мамину вишню» і чи голос мамин чув. Кажу, що чув, бо я голос мами залишив у пісні. Він живе у вокалізі, що хоралом звучить між куплетами, бо в ньому я використав мелодію народної пісні «Ой чи ж тії та сади цвітуть», яку мама дуже любила і співала.
Буйно цвіли тюльпани під вікнами. Несу їх мамі і плачу, і світа не бачу за сльозами, а до могили прийшов, тюльпани на горбик поклав, де похований мій цілий світ, бачу, руки мої в краплях червоних... Стрепенувся від тих сліз кривавих, аж то пилок тюльпани світом розсівали... А я чую голос із могили. Мама до мене промовляють. Стою у відсвіті калини, яку посадив батько, витираю сльози, а сльози червоні...
Анатолій Максимович підійшов до рояля, який тужливим мовчанням вшановував пам'ять господаря, торкнувся темної прохолодної поверхні, будив спомин із давноминулих днів:
— Тут, на цьому ось місці, ми з Дмитром Омеляновичем садили однієї ночі «Мамину вишню», стелили їй свої українські душі, а небом їй хай буде любов наших матерів. Пісня прийнялася в цій оселі, розбудила весь великий будинок і зайшла в кожен дім, де її й не чекали такої пізньої години, тож хай вона і нині засвітить, як жива душа друга...
Натиснув на клавішу магнітофона, що сиротливо тулився на роялі,— і в хаті розквітла мамина вишня, і заплакала білим цвітом за праведною душею...
Червоно заходило сонце, відпливав у вічність ще один день життя, а завтра знову насунуть клопітні будні і в суєті житейській потьмарять світло згаслої зірки, і призабудеться все, що журилося-говорилося у поминальну годину.
Прощалися, і я з сумом казав про це Анатолієві Пашкевичу і щиросердо признався, що його схвильований спомин вогнистим карбом ліг на душу, і просив записати
все мовлене і пережите та написати книжку новел, як приходять на світ пісні, які полюбив народ і прийняв за свої, а носить їх під серцем Україна.
Пропозиція ця вразила Анатолія Максимовича. Він замислився і забідкався, що ніколи не пробував пера у жанрі новели, хоча про переболене міг би написати багато. А тут ще й буденщина таким тягарем на плечі впала, ніби темної ночі корабель морем блукає, а довкола ні вогника, ні зіроньки в небі.
Я розумів, звідки падає тінь цієї виболеної туги. Не стало побратима, з яким ріднила українська сестриця-пісня, обірвалася мелодія на півслові. Летіли разом у пісенному небі над Україною і творили диво, а коли в друга заболіло перебите крило, Анатолій Пашкевич підтримував його в польоті з останніх сил і посилав на підмогу живе слово. Телефонував з Луцька по кілька разів на день і завжди із світлим спомином чи доброю новиною, як з цілющим бальзамом для хворого серця, що знемагало під тягарем земних тривог: «Кріпіться, Дмитре Омеляновичу, ми з вами ще напишемо море пісень». Сумно, що в тому морі висихала вже остання крапля...
Була в Анатолія Пашкевича ще одна гризота: творцеві й художньому керівникові Волинського народного хору не давали жити бюрократи від культури, оті комарики над болотом, які можуть закусати й орла. Гнули до землі талант, ламали горду поставу художника, забивали в землю великодержавним кулаком українську пісню. Комарики підточували крила, болотяна мошкара заїдала митця, і я це відчував по настрою Анатолія Пашкевича. Згадав, як три роки тому газета, де я завідував відділом культури, виступила на захист його таланту, який складає духовне багатство України. А дні були тривожні: квітував травень, а в Чорнобилі клекотав смертю четвертий реактор, радіація вражала не лише тіло, а й душі. Чиновники продовжували діяти, як у часи диктаторського режиму,— сіпали художника за шнурочок, мов маріонетку, свіжі вітри демократії віяли не для них. Правда, після виступу газети комарики стали обережніші, але затаєне зло й далі висіло над болотом.
А життя тривало — співав Волинський народний хор, писалися нові пісні, і поміж клопотами творилася ця книжка.
Одного пізнього вечора, коли в сусідніх будинках уже й не світилися вікна, пролунав міжміський дзвінок. Телефонував з Луцька Анатолій Пашкевич. Голос бадьорий і схвильований, він щойно завершив новелу «Мамина вишня» як заспів до книжки, лежать перед ним її зболені сторінки.
Він почав читати новелу, і голос його затремтів, і бідне повоєнне дитинство у веселих церковних дзвонах дивилося здалеку, і заплакала стара вишня коло хати, і застогнала калина на могилі в маминому узголів'ї, і до хати із слова і музики сина входив образ і голос матері.
Зійшов перший паросток книжки, і я сказав про це авторові і побажав йому нових новел, красивих і сердечних, як і його пісні.
Відтепер телефон часто дзвонив у вечірню пору, інколи, мабуть, уже після концерту, і я слухав нову новелу і тішився, що композитор і творець народних хорів на Україні відкриває в собі письменницький талант і що квітне слово, дане в години прощання з другом.
Ось так писалася ця книжка, піднявшись над буднями і суєтою, вийшовши з любові і болю, виросла тихо, як мамина вишня, якій потрібна рідка земля і небо України.
І тихо-тихо, як сонце сходить у небі, увійшла в книжку мати і освітила її.
«Над землею сходило сонце.
З хати вийшла сива, як світ, мати. Ступила на подвір'я, і сонце простягнуло до неї золоті промені. Вона стояла у них, як свята Божа Матір.
Відтак ступила за ворота.
— Не йдіть,— сумно заскрипіла груша.
— Не йдіть,— озвалася тугою хата.
— Пора вже мені,— відповіла мати. Перехрестилася, вклонилася хаті з грушею і пішла. Луги стелилися килимами.
Поля зерном осипали.
Трави ноги цілували.
Ліси співали реквієм, а промені освітлювали їй останню дорогу.
Над нею пролітали журавлі і несли на крилах голосну тугу в далину, за обрій, де заходило сонце, куди прямувала сива мати.
Сонце сховалося, і промені згасли.
Розірвалося небо останнім журавлиним криком.
Земля плакала полиновими росами, а небо ще довго гойдало відлуння останнього крику».
Слова, як пісня, виспівані з синівської любові й туги. Мама молитвами врятувала сина від фашистських бомб на беззахисному кораблі в морі і врятувала пісню для України. Мама і батько продали в голодні повоєнні роки останню корову і, терплячи нужду, купили синові баян, і з їхньої селянської жертовності зійшла пісня для України. Мати перелила в сина свої пісні і, побачивши якось нову пісню про страждальця-дуба, сказала Анатолієві стиха: «Ти про людей пиши, про їхні долі». А син, як у дитинстві, мовив лагідно: «Він для мене як живий, і доля у нього важка, мамо, лиховісна».
Ой, важка доля, важка й лиховісна — і в дуба-велетня, який пережив віки, та впав у наші дні від пили й сокири безбатченків; і в стародавнього замку, поруйнованого не чужоземним завойовником, а землячками, які нишком від народу завойовують свій край; і в берізки з вирваним коренем; і в сплюндрованих рік та зелених долин; і в славного Чигирина, під козацьке серце якого намагалися встромити атомну станцію; і в окраси садків українських — маминої вишні, яка сохне і в'яне від радіації і сірчанокислих дощів; і в занедбаного степу, де гриміли копита козацьких полків і на очах матерів падали сини-солдати.
Усе це доля ваша, Україно-мати, бо і найменша ростиночка на вашому полі, і запашні чебреці, і любисток, і калина в лузі, і чари Світязю, і вишнева білоцвітна пелюстка, і ніченька-чарівниченька з диригентом-місяцем між зорями поєднані з людиною — вічним дитям природи і новітнім губителем її. І вся ця краса земного раю виспівана в музиці Анатолія Пашкевича та вималювана в його по-синівськи ніжному письменницькому слові, а весь біль за врятування цього потоптаного раю гнівно гри-мить-рокоче в його піснях і думах, плаче реквіємом, а серце кричить стогоном: «Я стояв на березі і питав у далини: «Хто й за що послав тобі таку долю, земле моя?»
Українець без вишні — як сирота без мами.
Вишня проросла біля могили матері Поета, в головах її, проросла сама по собі, вишня ходить за нами, як жива, і прийшла від рідної хати, а може, з синової пісні.
Вишня з самого дитинства цвіте в нашій долі з шевченківського садка вишневого коло хати, бо хоч і народилася в казематі, а силу має небесну, проростає крізь віки во славу України.
Сходить у вишневому саду України книжка-сповідь «Мамина вишня» і в парі з піснею йде між люди. І чути, як у слові й в музиці б'ються серця матерів і синів, світять пречисті пелюстки, як білі сторінки поезій і нотних аркушів, лунає голос роду і народу на цілий світ.
Ярема Гоян

БІЛЬ НА ПЕЛЮСТКАХ
— Вйо-о, ріднесенькі! Вйо-о!
Підвода несамовито підстрибує і торохкотить шляхом. Поруч мене сидить старший брат, попереду — мама з їздовим. У брата нижня губа в крові — прикусив язика від тієї тряски. їздовий батожить коней, а я не можу зрозуміти, чи то ми від когось тікаємо, чи когось доганяємо, аж поки не навалюється на нас ревище літаків. Мама прикрила нас собою, обхопила руками, але втримати не може: підкидає так, що, здається, от-от повилітаємо з підводи.
— Тримайтеся за полудрабки! — кричить їздовий і свище батогом у повітрі.
І раптом небо ніби розірвалося, і вже не чути, як торохкотить підвода, жодного звука, тільки підкидає ще дужче. За якийсь час у вухах відлягло, і знову ревище, знову розриви снарядів...
— Вйо-о, ріднесенькі! Вйо-о! — щосили батожить коней їздовий.
Вони хропуть, натужно стогнуть і несуть нас уперед.
Ще кілька разів гримнуло, і ревище почало віддалятися.
Коні стишилися. Зупинилися неподалік дороги у вільшанику, злізли з підводи. Мати безсило опустилася на землю й заплакала. Брат вибіг на дорогу, я — за ним.
— Верніться, дітоньки! — кликала стривожена мати.
— Нехай побігають. Вже не прилетять,— витираючи змилені коні, мовив їздовий.
Відпочивши трохи, рушили далі. За вільшаником побачили зруйновані будинки. То було містечко, до якого ми діставалися. Скрізь крик, плач, голосіння, пожарища...
Звернули у бічну вуличку. На бруківці побачили убитого коня, біля якого стояло і злякано здригалося немічне лоша. А неподалік у зеленому беретику, синьому в білий горошок платтячку лежала мертва дівчинка. Вітерець грався її білими кучериками, що вибилися з-під берета, і не хотілося вірити, що вона вже ніколи не підведеться і не побіжить, радісно усміхаючись. Я мимоволі схопив мамину руку і уткнувся головою їй у коліна.
Ми їхали далі, а за підводою бігло лошатко. Воно час від часу зупинялося, жалібно іржало, оглядаючись, і знову бігло за нами.
Стемніло, стало холодно. Я кидався у жару. Мама прикладала долоню до мого чола, вкутувала мене і плакала. Угорі над нами гойдалися зорі. Я дивився на них, і мені здавалося, що то вони підганяють коней: «Вйо-о! Вйо-о!».
Ми все далі й далі віддалялися од берега на військовому кораблі. Мама говорила, що це Чорне море, але я ніяк не міг второпати, чому воно зветься чорним, коли насправді таке синє-синє, як небо.
На палубі лежали й сиділи поранені бійці, та найбільше було жінок з дітьми. Вузеньким проходом, що утворився між людей, бігали взад і вперед моряки.
Цього разу небо гуло безперестанку. Матері пригортали до себе дітей, все нижче й нижче схиляючись над ними. Літаки ревли над нами, небо дрижало, гупало, тріскотіло, здавалося, що розколюється світ.
Попереду по курсу йшов на дно підбитий фашистами корабель. Навколо нього у воді борсалися люди. їхні відчайдушні крики, благання про допомогу краяли наші дитячі серця. Та допомогти їм не міг ніхто, бо ворожі літаки продовжували наліт.
Наш корабель, маневруючи, набрав швидкість і щасливо вирвався з-під «опіки» фашистських літаків. Як потім розповідала мати, з чотирьох кораблів до місця призначення дійшов тільки один — наш...
Нарешті прибули в Тюмень. У селищі Костильово нам тепер належало жити. Маму направили сюди працювати директором артілі, яка виготовляла скипидар. У Костильово з різних регіонів країни вивезли на поселення також громадян німецького походження.
Місцеві мешканці вороже зустріти поселенців. Тому й жили вони окремою колонією, відчужено, намагаючись привертати до себе якнайменше уваги. Вони майже не виходили із своїх помешкань. Щоправда, коли робітники артілі поверталися додому, німці посилали своїх дітей просити по дворах милостиню, бо жили вони злиденно, ледве животіли.
Надвечір ми, дітвора, ладнали лотки — щось на зразок самоката, тільки замість коліщат на днище намащували місиво з коров'ячого кізяка й поливали його водою. Мороз швидко сковував днище гладеньким льодом, і ми вихором мчали на тих лотках.
Саме в цей час і ходили обідрані німецькі діти просити милостиню.
Наш двір був просторий, і тут завжди збиралося багато дітвори. Верховодив нею Шурка Цар. Царем його не прозивали, це було його прізвище, і він гордився ним. Щоправда, дорослі сумно казали, що він тепер один-єди-ний Цар на всю Росію, бо ж батько його загинув на фронті.
Того вечора у наш двір зайшло троє маленьких німчаків, вкутаних у якесь ганчір'я.
Шурка Цар поманив їх пальцем, мовляв, підійдіть ближче. Ті швиденько підступили до нього і жалісливо, наперебій простягаючи рученята, затягнули хрипкими голосочками:
— Подайте хлєбушка. Подайте, пожалуйста...
Шурка Цар нагнувся до казана, в якому парували кізяки, набрав місива і почав напихати його німчакам у роти, примовляючи:
— Єжтє, пожалуйста! Єжтє, пожалуйста!
Старші хлопчаки також підбігли до казана і услід за Шуркою напихали малюків. Відтак обступили нещасних колом і стали реготати.
А ті покірно стояли, притулившись одне до одного, і плакали. Шурка Цар набирав з казана місиво і тепер уже мастив ним хлоп'ячі личка, вдаючи, що витирає їм сльози. Брат мій не витримав — з розгону збив Шурку з ніг. Вчепившись один в одного, хлопці покотилися по снігу. І в цей час з хати вийшла мама. Дітвора, наче горобці, пурхнула з подвір'я.
Мама підійшла до переляканих німчаків і мовчки повела їх до хати. Налила в миску води і стала відмивати. Потім посадила усіх за стіл. Діти схлипували, шморгали носами, та коли мама поклала перед ними молоко і шматки житнього коржа, враз притихли, втупившись поглядом у харч. Та по хвилі кожен з них спритно сховав свій шматок коржа в лахміття, і вони жадібно накинулися на молоко.
Мама сиділа край стола і дивилася то на нас з братом, то на німецьких дітей. На очах у неї тремтіли сльози...

ПЕРШІ РАДОЩІ
За Куцановим городом понад кущистим диким сливником збігала до невеличкої річки Душнівки звивиста стежка. Хто йшов нею, неодмінно зривав дві-три сливки. Були вони маленькі, чорні, як терен, та такі смачнющі, що кращих і не знайдеш. Ми пролазили в густі дряпучі кущі, рвали сливи за пазуху, тож сорочки наші бралися фіолетовими плямами.
Нарвавши слив, всідалися на березі Душнівки, ласували ними і стріляли один в одного кісточками. Траплялося, що комусь-таки боляче діставалося.
Душнівка була неглибока, переходили її вбрід. Горнулася річка у якийсь дивний, сивий аж до білизни, верболіз. Береги її поросли зеленим татаринням. На Зелені свята люди оберемками розносили його по хатах. Вистеляли ним підлогу, прикрашали стіни зсередини і знадвору. І тоді вулицею пливли п'янкі пахощі татарського зілля. Крім п'явок, у Душнівці водилася ще й риба. Не бозна-яка, та все ж риба: маленькі бокасики з червоненькими плавниками, сикавки з поцяткованими боками і колючими жабрами та в'юни.
Кожен хлопчисько мріяв піймати хоч одну рибу. Кортіло й мені. Тож, не довго думаючи, самотужки змайстрував собі вудочку. Вудлище було з лозини, замість жилки — нитка, зате поплавець справжній: з гусячого пера, гачок з тоненького дроту, добре заточений, але без зазубня. Чіпляв я на нього глевкий хліб і закидав де глибше. Серце моє завмирало, коли починало клювати і поплавець йшов під воду. Поспіхом смикав вудлище. Бокасик, зриваючись з гачка, все ж за інерцією падав на берег. Я відкидав вудочку, схоплювався з місця й накривав його долонею.
Сикавки на хліб не ловилися, а тим паче в'юни. В'юна таким гачком не підсічеш і не витягнеш. Ловили ми їх кошиками з лози. Підводили тихенько кошика під берег і, бовтаючи ногою воду, заганяли в нього в'юнів.
Одного разу, витягаючи кошика з води, я ледь не випустив його з рук. Підняв, а в ньому аж кишать в'юни. На радощах помчав щодуху додому. Прибіг на подвір'я й загукав:
— Мамо, мамо! Де ж ви?! Перелякана мама вибігла з хати.
— Дивіться, що я піймав! Мама зазирнула в кошик:
— Ой, Боженьку, що ж це воно таке?!
— В'юни! — гордо, як справжній рибалка, відповів я.
— Та нащо ж ти цей дріб'язок додому приніс? Хто ж з ним морочитися буде?
Я на мить сторопів, а потім мовив:
— Чого ж, Мурчик поласує,— і заходився висипати рибу з кошика.
Для Мурчика то було справжнє свято. Спершу він, облизуючись, поглядав то на мене, то на в'юнів. Потім підгріб лапою до себе одного, схопив у зуби й сховався з ним у кущах. І тут мама запримітила, що я без штанів.
— Ой, людоньки! Через оцих в'юнів штани загубив!
Тепер і я схаменувся, що стою лише в довгій сорочці.
Мама забігала по подвір'ї, шукаючи лозину. А що таке лозина, мабуть, кожен добре знає. Особливо коли нею колись почастували.
Я не став чекати і вихором помчав на берег Душнівки. Від серця одразу відлягло — штани мої, латані й перелатані, лежали на траві. На той час то був справжній скарб. Штани були одні-єдині. І розлучалися ми з ними тільки тоді, коли виростали з них. Матері підлатували їх, і штани переходили у спадок меншим дітям. Тож, зрозуміло, яка то була б для мене втрата і як би мені перепало, коли б не знайшов штанів.
Другого дня, окрилений удачею, я знов узяв кошика й подався на Душ-нівку. В'юни не ловилися, а мені так кортіло піймати величеньку рибину. Я вже зібрався було додому, та вирішив ще раз забрести у воду. Тихенько підвів кошика під берег, забовтав ногою. Витягнув його з води і завмер від радості — у кошику звивався здоровенний в'юн. Незчувсь, як опинився вдома на подвір'ї. Мурчик уже біг до мене, нявкаючи.
— Мамо, дивіться, якого я здоровенного в'юна зловив! — перевертаючи кошика, переможно мовив я.
Раптом   Мурчик   вигнувся   дугою,   захрипів,   зафурчав,   шерсть   на   спині здибилася, і він дико, якось не по-кошачому занявчав так, що я заціпенів. А в'юн тим часом піднімав голову. Мама закричала, схопила мене за руку й кинулася  зі  мною з  подвір'я:
— Людоньки, рятуйте! Що це за дитина? В людей діти як діти, а в мене якийсь шибеник росте! Це ж треба, га?! Гадюку в кошику приніс!
Почувши оте «гадюка», я спинився як укопаний.
— Чого  ти  галасуєш?   Що  сталося? — підбігла  до   нас   тітка   Куцаниха.
— Подивися, що оце лихо приперло в двір! Це ж треба таке, га?! — торсала мене мама.— Не пущу більше з двору, сидітимеш дома сиднем,— не могла заспокоїтися вона.
— Та чого ти галасуєш на всю вулицю? Яка ж це гадюка? Ти що, не бачиш, що це водяний вуж? — казала тітка Ярина, несучи затиснутого двома дрючками водяного вужа.
Мама боязко відступила від тітки Ярини, я — від мами.
Більше в'юнів я не ловив. Закидав вудочку на бокасиків і майстрував з бузини сопілки.
Мав я шевського ножа, що виорали на городі. Вигострив його на камені й вирізав з бузини палички-заготовки. Зчищав з них кору, осередок випалював розпеченим дротом, вирізав корок, як до свистка, а відтак уже пропалював кілька дірочок. Наробив я тих сопілок для всього нашого хлоп'ячого товариства. І де тільки не вигравали вони на різні голоси: на березі річки, на вулиці, в хаті. Й не раз лунало з того чи іншого подвір'я:
— А   щоб   тобі   в  голові  свистіло!   Де   вони   понабирали   отих   свистків?
А я ховався у сливнику, на невеличкій галявинці, й награвав на сопілці
коротенькі нехитрі мелодії. Люди проходили стежкою й говорили:
— Що то за пташка так гарно співає?
— А хто її знає, може, соловей.
— Ні-і, соловей щебече, а ця тужливо тягне. Дивна пташка. І від того у мене на душі ставало солодко й гарно...
— Я, бувало, засиджувався у сливнику, мама приходила й гукала:
— Синочку! Ходи додому, пора вечеряти, вже й сонце незабаром спати вкладатиметься.
— Ще трохи пограю,— просив я.
— Вже пізно, завтра награєшся!
Я неохоче вилазив із сливника, мама ніжно пригортала мене до себе, брала за руку й вела додому.
Повечерявши, я клав сопілку під подушку й засинав...

ЛЮБИСТОК
Край вікна любисток
Пророста весною,
Тягнеться до сонця голубе стебло.
Зароста стежина
Рутою-травою,
Де моє кохання вперше зацвіло.

І чого журитись,
І чого зітхати?
Молодість не вернеш чорноброву знов
Ожива любисток
В зорях коло хати,
Та не оживає втрачена любов.

Край вікна любисток
Потопає в росах,
Світиться кришталем, як мої літа.
Те, про що гадалось,
Так і не збулося,
Дорога стежина в серці зароста.

ЛИСКА
— Синочку, вставай,— будила мати.
Вставати не хотілося, бо саме вранці найсолодше спиться, але підводився.
Випивав кварту теплого молока і виганяв корову на пашу. Ступав босими ногами по вранішній дорозі, що простелилася полотняним рушником, а за мною, поскубуючи траву на узбіччі,— корова Лиска.
Рожево прокидався небокрай. Случ дрімала в густих верболозах. Лиска паслася на березі. А я, закинувши вудочку, всідався біля верби, що розпустила зелені коси по воді, а тихоплинна течія розчісувала їх, і наслухав, як вона «співає». її віти стелили журбу, а листочки виводили високими підголосками. Покручений корінь, що оголився біля самої води, тужно голосив, аж за серце брало.
Співала верба і плакала росами...
Раптом усе тіло пронизало знайоме хвилювання, яке відчував щоразу, коли починало клювати. Напружився і вичікував моменту, щоб підсікти рибину. Легко, без метушні, вправно підсік її і підвів по поверхні води до берега, як досвідчений рибалка, що витягує велику рибу. Зняв пічкурика з гачка, нанизав на лозину і знову став наслухати вербу...
Сонце вже підбилося височенько. Час було збиратися додому. Я йшов вулицею і наспівував мелодію, яку сьогодні «проспівала» мені верба.
Проходячи повз крамницю, на якій красувалася вивіска «Культмаг», почув музику.
Забувши і про корову, і про все на світі, я ускочив до крамниці.
На старій табуретці в кутку сидів фронтовик і грав на баяні, низько схиливши голову. Біля нього лежала милиця.
Чоловік підвів голову, і я побачив широкий шрам над бровою, що синів рубцем.
Продавець тихо запитав:
— А «їхав козак за Дунай» вмієте?
Пальці швидко перебігали по чорно-білих ґудзиках баяна. Музика западала в мою душу, дивним трепетом проймалося серце. Я стояв і слухав, не в силах рушити з місця.
Зойкнувши востаннє, баян затих...
Збуджений, сам не свій прибіг я додому.
— Мамо, мамочко, купіть мені баяна,— крізь сльози просив я.
— За що ж ми його купимо, синочку, він же великі гроші коштує,— скрушно зітхнула мама.
З того дня світ мені був немилий. Наче захворів. Сидів на березі річки, дивився на вербу, а перед очима — фронтовик з баяном.
Лиска підходила до мене, лизала руку, ніби співчувала й жаліла мене, як і я її: жодного разу не крикнув, а вдарити — боронь Боже, хоч частенько була в шкоді.
Крізь шибку місяць вистелив на долівці сріблясту доріжку. Цвіркун сварився на нього тоненьким тремтливим голосочком. Я лежав у ліжку й не міг заснути.
Мати з батьком про щось стиха перемовлялися.
— Нічого,   якось   проживемо...— почув   я   батькове   і   невдовзі   задрімав.
А в неділю раненько батько вивів Лиску за ворота. Мати дивилася їм услід
і витирала кінчиком фартушка сльози. Лиска оберталася, мукала, але батькова рука міцно тримала мотузок. Я, нічого не розуміючи, спитав:
— Мамо, а куди це тато з Лискою подався? На пасовисько? А молоко ви вже процідили?
Мати пригорнула мене.
— Процідила, синочку, востаннє...
— Як це? — тільки й спромігся я, раптом усе збагнувши.
Після обіду повернувся батько і поклав на канапку баян, що виблискував перламутром.
Ми стояли біля нього утрьох, але чомусь не раділи...
Та минув якийсь час, і я уже не розлучався з інструментом. Брав баян, нахиляв голову, як той фронтовик, і підбирав на слух «їхав козак за Дунай» та інші пісні, які чув на вулиці, на весіллях...

МАМИНА ВИШНЯ
Знову наснилось дитинство,
Тепле, як гарна весна.
Вишня вдяглася в намисто,
Мама щаслива й сумна.

Там за село проводжала
Долю мою молоду...
Щедро мені щебетала
Мамина вишня в саду.

Вдаль голубими вітрами
Весни за обрій пливли.
Раннім туманом у мами
Коси, мов дим, зацвіли.

Мати в тривогах вінчала
Щастя жадане й біду...
Радо мене зустрічала
Мамина вишня в саду.

Здавна близьке й сокровенне
Все там, аж терпне душа.
Начебто й мама до мене
Стежкою в сад поспіша.

Знов, як бувало, до столу
Кличе, лиш в хату зайду...
Ронить зацвіток додолу
Мамина вишня в саду.

Пісня любові й дитинства
В серці бринить, як струна,
Наче священна молитва,
З рідного краю луна.

Та не порадує літо
Душу мою молоду...
Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду.

ЦВІТ МАМИНОЇ ВИШНІ
Їду додому. Спогади повертають мене у той тяжкий травневий вечір. У житті буває такий дивний збіг обставин, якому немає пояснення.
Помирала мама...
Під вікном, як ніколи, рясно зацвіли тюльпани, а вночі згорнулися в зелені бубляхи. Через день, коли виносили маму з хати, знову ожили гарячим полум'ям, прощаючись з тою, котра так їх любовно плекала.
...Водій автобуса увімкнув радіоприймач. В ефірі заскреготало, заголосило диким воланням, розритмовуючи оте божевілля пульсуючими вибухами, наче то сипалося на залізний дах каміння.
Швидким порухом руки водій перемкнув канал, шукаючи іншу хвилю.
І раптом:

Там за село проводжала
Долю мою молоду...

Водій підсилив звук.
Я відчув, як до серця вливається теплий струмінь чогось близького, рідного. Уже кілька разів випадало мені чути «Мамину вишню» в дорозі:

Начебто й мама до мене
Стежкою в сад поспіша...

Коли слухаю її, мені увесь час здається чомусь, що лине вона не з республіканської студії, а саме звідти, з дорогого серцю куточка, де тихоплинна Случ пригорнулася в берегах з верболозом, широколистою плетеницею з колючими смугастими гарбузами, що звисають над водою. Й оте диво заплелося в гіллі по берегах, що й кінця-краю йому нема...

Наче священна молитва,
3 рідного краю луна...

Виходячи з автобуса, подякував водієві за пісню.
Дорога повела мене до рідного села.
Я йшов нею і відчував щемне хвилювання, ніби звертався до свого початку, до своїх витоків...
Обабіч росли високі стрункі тополі. їх ми, хлопчаки, разом з учителями посадили одразу по війні. І які ж красуні виросли! Спливає час, не встигаєш і озирнутися. Здається, що було це зовсім недавно, а скільки ж то років відтоді минуло.
Шумлять тополі. Лагідний вітерець, ніби вітаючись, торкає обличчя, а в тополиному леготі вчувається мені:

Та не порадує літо
Душу мою молоду...

Баранівка. В центрі — невеличка площа. Колись тут був базар. Він запам'ятався мені довгими столами-лавами, а поміж ними відбувалося ніби театральне дійство з мізансценами.
Але найглибше вкарбувалися в пам'ять фронтовики. Скільки їх було на тому базарі!
Сиділи безногі й безрукі, у гімнастерках, на грудях — бойові ордени і медалі, а біля них — пілотки, а в пілотці — мідяки... А далі стояли, налягаючи на милиці, оті, що могли щось продати: шинель, шапку... Одного разу підійшов я до чорнявого, як циган, молодого каліки, що тримав у єдиній руці шапку, й запитав:
— Дядечку, хто ж купить її у вас, літо ж тепер?
— От,— каже,— ти й купи, а коли вдарять морози, тоді й згадаєш дядечка.
— Було б за що, може, й купив би,— відповів я, зітхнувши.
Фронтовик уважно подивився на мене, всміхнувся лагідно і запитав:
— А як тебе звуть?
— Только,— кажу. А в нього, бачу, сльози на очах, і ніби сам до себе стиха мовить: «І мій уже такий був би...»
— На, Только-бараболько, цю шапку і грій взимку вуха,— сказав раптом фронтовик і натягнув мені шапку на голову.— Носи на здоров'я!
Щоразу, коли я брав цю шапку до рук, в очі впадала маленька, кругленька, діаметром з кулю акуратна латочка.
Спасибі вам, дядечку фронтовик, за шапку, що зігрівала мені не тільки вуха, а й душу...
Зустрічаючись з посивілими ветеранами, я завжди згадую тих фронтовиків, що не вистояли вже в мирний, повоєнний час. Відважні, вони пройшли крізь пекельне горнило кривавої війни, повернулися на рідну землю, до зруйнованих осель, часто втративши родини,— ні батька, ні матері, ні дружини, ні дітей. Повернулися — хто без рук, хто без ніг, нашпиговані осколками. Ні двора, ні могили. От і були для них єдиною й останньою пристанню базари.
Багато з них пішло з життя. Зламало їх горе.
Але в мою пам'ять глибоко вкарбувалися фронтовики з Баранівського базару, заасфальтованого під площу.
Недалеко від площі — церква.
Я пам'ятаю, як вона велично красувалася позолоченою банею, торкаючись ранкових сонячних променів. А коли сонце заходило, пробуджувалась з вічної таїни. І в той надвечірній час розливався низький гул з передзвонами і високим дзвінким дріботінням. Від того передзвону — то спокійно-розміреного, то шалено-розкиданого, то зібраного в гучний набат — тіло пронизувало трепетне хвилювання, і в дитячій душі проростали перші пелюстки голосового цвіту.
І котився той передзвін далеко у простір. Відтак поступово все затихало, спливало до землі, входило в неї глибоким подихом відлуння дзвонів.
Від площі до самого берега Случі простяглася вулиця Жаборицька. Тут і стоїть наша батьківська хата. Тут минуло моє, таке далеке й близьке, дитинство. Іду вулицею — сусідські садочки весело зеленіють, заливаються пташиним щебетом. Підходжу до хати, а хата аж здригнулася, заголосила:

Плаче тепер білим цвітом

Мамина вишня в саду...

Серце обірвалося. Не можу дихнути. Очі застилає білими пелюстками вишневого цвіту.
Сумує батьківська хата — ще нижче припала до землі. Сумує темно-зелений садок з високою кропивою. Сумує мамина вишня з напівсухим гіллям біля грядки з тюльпанами, що дико покущилися. Хочу щось сказати, та не можу — здерев'яніли вуста.
А хата — прозорим лебединим ячанням у самісіньке серце:

Та не порадує літо
Душу мою молоду...

Заходжу в хату. Батько вправно підкотив до мене на інвалідній колясці. Постарів. Але намагається триматися. Я обняв його.
— Надовго? — спитав він тихо.
— Ні, батьку.
А серце тисне важкий тягар провини, не можу дивитися йому в очі.
— Як живете?
— Отак і живу. Колишу сам себе у цій колясці.
В світлиці на стіні у рамці пожовкла фотографія. На ній — батько, ще молодий, і весь наш рід. Мене завжди щось притягує до неї, і я довго стою, розмірковуючи про давнє життя, в якому мене ще не було. А на дверях — ледь помітні три зарубки. Пам'ятаю, як прихилявся до одвірка, і батько одмі-ряв мій ріст, як радів я тоді.
— Ота зарубка,— каже батько,— коли скінчилася війна й ти пішов у перший клас, ота друга — закінчив сім класів, пішов працювати, а оця третя — продали корову, купили тобі баян. Як непомітно минув час, сину...
Я нашвидкуруч приготував обід. Батько прилаштувався з коляскою до столу:
— Сьогодні співали «Мамину вишню», чув?
— Чув, батьку.
— Голос материн чув?
— Чув, батьку.
Батько знає: у вокалізі, що хоралом звучить між куплетами, я використав мелодію народної пісні, яку мама дуже любила і часто співала — «Ой чи ж тії та сади цвітуть...» У тому вокалізі я завше чую голос моєї мами.
В руках тремтять гарячі тюльпани. Напружено, аж до дзвону, розпросталися долоні-пелюстки і ловлять у ківшик легкий кладовищенський вітрець, що видмухує з них пилок у мамине узголів'я.
Над могилою схилилася калина, яку посадив батько. Широкий лист на калині, а ще ширша могила.
Рясні калинові грона, а ще рясніші сльози. Глибокий калиновий корінь, а ще глибший біль у серці.
Поклав тюльпани, а вони так і пригорнулися до могили, ще більше напружили пелюстки, відтак обм'якли. Калина стрепенулася. А я чую голос із могили. Мама до мене промовляє. Все про мене знає, турбується, поради дає. Стою у відсвіті калини, витираю сльози, а сльози — червоні...

ХАТА
Старенька хата боляче покривилася стінами, і вікна дивилися у світ тугою. Стріха поросла зеленим мохом, а до неї приступила суха груша. На кістлявому гіллі де-не-де жовте, як віск, листя. Життя покидало його, і воно звисало догораючими свічками.
Груша простягла понад стіною, під самою стріхою, суху гілляку. Отак і стояли, підтримуючи одна одну. Груша скрипіла тихим смутком, а хата плакала вікнами.
Над землею сходило сонце.
З хати вийшла сива, як світ, мати. Ступила на подвір'я, і сонце простягнуло до неї золоті промені. Вона стояла у тих променях, як свята Божа Матір.
Відтак ступила за ворота.
— Не йдіть,— сумно заскрипіла груша.
— Не йдіть,— озвалася тугою хата.
— Пора вже мені,— відповіла мати. Перехрестилася, вклонилася хаті та груші й пішла. Луги стелилися килимами.
Поля зерном осипали.
Трави ноги цілували.
Ліси співали реквієм, а сонячні промені освітлювали їй останню дорогу.
Над нею пролітали журавлі і несли на крилах голосну тугу в далину, за обрій, де заходило сонце, куди прямувала сива мати.
Сонце сховалося, і промені згасли.
Розірвалося небо останнім журавлиним криком.
Земля плакала полиновими росами, а небо ще довго гойдало відлуння останнього крику.
На подвір'я налетіла курява, заклубочилась і м'яко постелилася. Зелені листочки споришу посивіли.
...З машини вийшли чоловік і жінка. Зайшли на подвір'я. Колодязний журавель невдоволено зарипів.
Чоловік набрав із криниці відро-холодної води. Жінка подала йому пляшку пепсі-коли.
Зайшли до хати.
З машини долинала пісня:

Хата моя, біла хата,
Рідна моя сторона...

В хаті прибрано.
По стінах і на підлозі зів'яле татарське зілля. В кутках — образи.
На стіні в рушнику фотографія, на ній — молода мати, батько з хлопчиком на руках.
Чоловік постояв біля неї, зняв і поклав у дипломат. Самотньо зойкнув на стіні рушник. Зняв і його.
Жінка роздратовано нишпорила в хаті по всіх закутках.
— А де ж речі?
— Мабуть, мати перед смертю людям роздарувала. Такий у нас звичай. Вийшли з хати. З машини линуло:

В хаті на згадку лишились
Болі й тривоги розлук...

Жінка сіла в машину. Чоловік узяв аркуш паперу і почав писати. Потім підійшов до воріт і приклеїв того папірця:

«Продається хата...»

ХАТА МОЯ, БІЛА ХАТА

Хата моя, біла хата,
Рідна моя сторона.
Пахне любисток і м'ята,
Мальви цвітуть край вікна.

Хата моя, біла хата,
Казко тепла й доброти.
Стежка від тебе хрещата
В'ється в далекі світи.

В хаті спокійно й затишно,
Вечір десь бродить в гаю.
Мати задумливо й ніжно
Гладить голівку мою.

Мамо, чого зажурились?
Дайте тепла ваших рук.
В хаті на згадку лишились
Болі й тривоги розлук.

Хата моя, біла хата,
В білому світі одна.
Пахне любисток і м'ята,
Мальви цвітуть край вікна.

В'ється дорога далека
В хату крізь синю рапчу.
Мамо, до вас, як лелека,
До неї і в горі, і щасті лечу.

ТАМ, У СТЕПУ.
Земля прокинулася від дзвінкоголосого жайворонкового першого крику дитини.
Земля перевела подих. Поля озвалися передзвоном колосся, а луги бриніли квітами, Вітер сіяв поміж дібров голосний щебет. Небо простелило голубий килим, а на ньому лежало сонце й освітлювало перший день людині, яка народилася на цій грішній землі.
У кленовій колисці Марія колисала свого Михайлика. Колисаючи, співала найкращих пісень. У любистку купала. Брала на руки і пригортала до серця. Білі пухнасті хмарки дрімоти напливали на його очка-озерця, він солодко усміхався й засинав...
Здригнулося небо, бо ніколи ще не чуло такого ревища. Летіли чорні круки із скорчено-закляклими свастиками на крилах.
Марія проводжала на війну сина. Стояла журбою край воріт і дрібними сльозами слід його кропила, а далина тримала на собі чорне крило.
...Щонеділі за будь-якої погоди з села у чорній хустині виходить старенька мати і йде у степ.
Ми стрілися на околиці. Вона пройшла повз мене з вузликом у руках. Привіталася, повернула в степ і пішла, залишаючи по собі у ранковій росі стежку.
Серце стисло. Очі біло застелило. Хотілося чимось втішити стареньку, сказати добре слово, але не міг порушити святість, яку вона несла до могили свого сина.
Про долю Марії Семенівни мені розповів керівник сільського хору, колишній учитель,  ветеран  війни,  одноліток її сина  Михайла — Василь  Якович.
Я попросив його, щоб він познайомив мене з нею.
Прийшли ми до Марії Семенівни надвечір. Садок під хатою зустрів нас приємною прохолодою. Жінка сиділа біля порога на ослінчику і лущила квасолю. Привіталися.
— А я сьогодні вже вас бачила, ви стояли вранці на околиці,— приглядаючись до мене, сказала Марія Семенівна.
— Так, то був я.
— Сідайте,— запросила,— може, молока?
Ми сиділи на лаві й пили прохолодне молоко. Говорили про все: про пенсію в п'ятнадцять карбованців, яку вона отримує, про дах, що протікає, як іде дощ, про те, як тричі ходила до голови колгоспу, щоб допомогли відремонтувати, але вже більше не піде й не проситиме, бо марно. А найбільше вела мову про пісні, які колись співали і які співають тепер.
Василь Якович якось непомітно перейшов на розмову про Михайла.
Марія Семенівна пішла до хати. Вийшла звідти сумна, тримаючи біля грудей пожовклий папірець.
— Оцього страшного папірця одержала в сорок п'ятому, що пропав безвісти мій синочок, але не вірила. Чекала двадцять років, аж поки сон не приснився.
— А що за сон? — спитав я.
— Ой, багато переснилося їх за ті роки,— зітхнула жінка.
Снилося, як проводжала Михайлика, як він воював. Навіть уві сні листи з фронту отримувала і читала їх, а прокинуся — нема листів, лише оте — «безвісти».
А потім отой сон, про який я вам казала, приснився. Я повірила в нього і знайшла свого Михайлика.
Поклала натруджені руки на коліна, задивилася у далеч, відтак набрала стручків квасолі з кошика й продовжувала:
— Сниться мені, що вийшла я у широкий степ, стала посеред нього та й питаю: «Скажи, сивочолий, де мені синочка шукати, забарився з війни, і не можу дочекатися, може, знаєш, де могила його?»
Мовив степ високими полинами: «Що тобі сказати, сива мати, багато славних лицарів лежить у моїй землі. Вічним сном сплять старі й молоді, що склали тут буйні голови давно колись. Та найбільше полягло в останню страшну війну.
Був тут запеклий бій, крові пролилося чимало. Й зараз тяжко мені від неї. Ти йди далі, там стоїть курган, а на ньому орел гніздиться, може, він знає, де твій син».
Прийшла я до кургану, дивлюся, а на ньому й справді орел сидить. Я й питаю його: «Скажи, сизий орле, чи не бачив ти мого синочка Михайлика?»
Розпростер орел широкі крила, підняв гордо голову, подивився у степ та й каже: «Іди, мати, на край степу, там в одинокій могилі лежить солдат, твій син».
Прокинулася я, миттю зібралася й вийшла за ворота. Пташки радісно співали, і чуло моє серце, що скоро зустрінуся я з Михайликом. Пішла степом. На краю серед густого полину побачила одиноку могилу. Впала на коліна. Обняла могилу, довго плакала-ридала, цілувала її, а земля пекла вуста, і полин виїдав очі. Все життя чекала, душа виболіла, всі сльози виплакала, ноги сходила, а таки дав Бог — знайшла синову могилу.
Вона замовкла. Дивилася на мене, але не бачила, була далеко звідси, мабуть, знову біля сина.
— Може, ви не вірите, що там, у степу, мій Михайлик, бо ж не всі і в селі вірять? — стривожилася раптом старенька.
— Що ви, Маріє Семенівно, вірю! Материнське серце не може помилитися,— втішав я її.
— Спасибі вам,— полегшено зітхнула й зажурено похитала головою...

Мати, мати жде свого солдата,
А солдат спить вічним сном...

Ці найперші рядки народилися разом із мелодією. Були й інші варіанти, але я знову вертався до першого:

Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом клекіт нароста...

Зустрівся з поетом Миколою Негодою, продекламував йому те, що виносив у серці. Почали разом працювати над піснею. Народився текст. Довго підбирали мелодію, але жоден варіант не задовольняв.
Одного разу ми поїхали в село Вергуни до Миколиного брата Івана. їдемо селом, обіч вулиці — гранітна стела. На ній викарбувані прізвища односельчан, які загинули в останню страшну війну. Біля стели на колінах стояла старенька жінка в чорному, цілувала викарбуване прізвище й голосила, обпікаючи граніт гіркими сльозами. Ми мовчки йшли до Іванової хати. Микола час від часу повертав голову й непомітно торкався рукою обличчя.
Прокинувся я від сонячних зайчиків, що пробивалися крізь яблуневе листя й лоскотали обличчя.
— Доброго ранку! — привітався знадвору Іван.— Як спали?
— Спасибі. А де Микола?
— По гриби пішов.   Він завше, як приїздить додому, до лісу поспішає.
Невдовзі повернувся Микола. Підійшов до мене, сів поряд і прочитав вірша. Ми тихесенько почали співати. І з радістю відчули, як музика й слова поєдналися, злилися, творячи пісню. Віднині вона вже мала крила, міцні крила, на яких згодом полинула до людей.
Особливо запам'яталося мені перше виконання. Співав хор, і в багатьох виконавців на очах тремтіли сльози. Я диригував і бачив перед собою Марію Семенівну, що йшла росяною стежкою до села. Чув, як важко ступали землею солдати:

Сте-пом, сте-пом...

У залі — білі хустинки. Хор змовкає посеред пісні — у виконавців перехопило подих, у горлі — клубок. Пауза... Глибока тиша... Хор починає співати спочатку, і мелодія тривожить серця вічною материнською скорботою.
Пісня народжується, як і дитина, щоб виростати й жити. Тому я й почав свою оповідь з першого крику дитяти...

СТЕПОМ, СТЕПОМ
Степом, степом йшли у бій солдати,
Степом, степом обрій затягло...
Мати, мати стала коло хати,
А кругом в диму село.    

Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом клекіт нароста.
Степом, степом падають солдати,
А кругом шумлять жита.

Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розлилось.
Степом, степом встали обеліски,
А кругом розлив колос.
Степом, степом людям жито жати,
Степом, степом даль махне крилом.

Мати, мати жде свого солдата,

А солдат спить вічним сном.   
 
ЧЕБРЕЦІ
Пропливе в чебрецях надвечір'я
Синьоцвітом далеких надій,
Защебече піснями надвір'я
І озветься в душі молодій.

Приспів:
Заспівай, заспівай, наша мамо,
Заспівай, щоб від серця журба відійшла,
Щоб і діти, й онуки співали
І земля чебрецями цвіла. (2)

Попід зорями пісня полине,
Променисто заграє в росі.
І пригорне крилом чарівливим
Наще рідне село Чебреці.

Приспів:
І співає щаслива родина,
Йде висока зоря у поля,
Край вікна пломеніє калина
І цвіте чебрецями земля.

ЧЕБРЕЦЕВЕ ДИВО
Наче балерини у реверансі, обабіч грунтівки височіли білі акації. Сонце висіло бджолою і променями смоктало медовий нектар.
Пахощі п'янили вулицю.
Зупинився біля воріт.
Хата виглядала вікнами з-за дерев з глибини саду. Віти осипали її білим цвітом, і була вона, як наречена у фаті.
Стежкою від хати поспішала Ганна Юхимівна. Угледівши мене, всміхнулася.
У людей творчих часто бувають такі хвилини, коли треба вирватися з круговерті, кинути все і майнути десь у село — очиститися душею. Отак і я: в одну мить вирішив поїхати в Цебрикове.
Ганна Юхимівна — привітна, лагідна — запросила до хати.
На стіні — портрет у рушнику: батько родини. Видно, дужий був чоловік. Розумні, проникливі очі. Ніби думу думає. Ніби підсумовує прожите. І тим поглядом застерігає: «Дивіться ж, живіть у мирі й злагоді, будьте мудрі, не забувайте, чиї ви діти і чийого ви роду».
По подвір'ї, наче гусар у червоному ківері, поважно походжає півень. Його гребінь, пошматований не в одному бою, колишеться то в один, то в другий бік.
Господиня насипала зерна. Півень голосно забелькотів, і кури збіглися до нього. Рекс виліз із будки, знехотя гавкнув і знову сховався.
Ганна Юхимівна застелила в садку білою скатертиною стіл, поставила вечерю.
Зібралася вся родина: мати, двоє синів, дві доньки. Посеред столу — старенький магнітофон. Ввімкнули.
Зазвучав рідний голос. Рекс, впізнавши господаря, жалібно заскавучав. Старий півень завмер. Садок затих. Усі підвелися.
Співав батько.
Неповторного тембру могутній голос ішов із глибини його серця, здіймався орлиним летом у небеса. В моїй уяві поставала Запорозька Січ з вольним козацтвом. Міцний, широкоплечий, у сап'янових чоботях, у свиті, підперезаній кушаком, стоїть козак і співає про скривджений народ, про стоптану чужинцями рідну землю, кличе скарати ворога, правду й волю добути. Голос його пливе над козацькими могилами, що погойдують сивими полиновими чубами, потім то здіймається увись, то ридає у низькому регістрі і знову злітає орлиним летом над степами, досягає найвищої драматичної кульмінації і раптово обривається... як раптово обірвалося і його життя.
Я розчулився і пішов садом до городу. За городом простелився диво-килим. Цвіли чебреці. Тому синьоцвітові не було кінця-краю... Він зливався у далині з небом, і суцільна, безмежна синява бриніла у теплому надвечір'ї й озивалася до мене мелодією:

Пропливе в чебрецях надвечір'я
Синьоцвітом далеких надій,
Защебече піснями надвір'я
І озветься в душі молодій.

Нечутно підійшла Ганна Юхимівна:
— Чого, синку, так замріявся?
— Очей не можу відірвати від цієї краси. Ніколи нічого подібного не бачив. Хто їх так багато насадив тут?
— Самі сіються. Відколи село, відколи люди живуть, відтоді вони й цвітуть.
— Ганно Юхимівно, а чому село називається Цебрикове?
— Колись воно називалося Чебреці. Катерина II переселила сюди німців-колоністів. Вони ніяк не могли правильно вимовити цю назву, тож казали: «Цебриці». Мабуть, відтоді й пішло — Цебрикове. Ходімо, сину, тебе чекають, поспіваємо разом. Будь як удома.
— Ви знаєте, Ганно Юхимівно, я й справді почуваю себе як удома, і ви мені рідні,— розчулено признався я.
Вона лагідно взяла мене за руку й повела у сад, як малого.
— Мамо, давайте заспіваємо! — почулося від столу.
Мати заспівала пісню своєї молодості:

Чом ти не прийшов,
Як місяць зійшов?
Я тебе чекала...

Сини й дочки підхопили:

Чи коня не мав,
Чи стежки не знав,
Мати не пускала?

Пісня тихо пливла на вечірніх крилах над садом, зорі брали її на мерехтливі руки й колисали над землею.
Я сидів і дрібненькими літерами записував слова, що народжувались у моєму серці:

Заспівай, заспівай, наша мамо,
Заспівай, щоб від серця журба відійшла,
Щоб і діти, й онуки співали
І земля чебрецями цвіла.

А вечір ніжно пригортав своїм крилом Ганну Юхимівну з дітьми і стелився на садок з хатою.
...Я довго не міг забути цей вечір відвідини Ганни Юхимівни. Мені хотілося написати задушевну ліричну пісню і присвятити їй.
Поділився своїм задумом з поетом Василем Геєм, з яким ми створили не одну ліричну пісню. Я хвилювався, чи зможу передати мовою мелодії все те, що відчував.
Другого дня ми з ним на два голоси вже співали:

Попід зорями пісня полине,
Променисто заграє в росі.
І пригорне крилом чарівливим
Наше рідне село Чебреці.

І співає щаслива родина,
Йде високо зоря у поля,
Край вікна пломеніє калина
І цвіте чебрецями земля.

Коли ми закінчили, Василь, мить помовчавши, сказав:
— Спасибі тобі. Я ніби у себе дома побував, з матір'ю побачився...

СКАЖИ МЕНІ, ДУБЕ
У надвечірнє плесо лягло спочити небо. Човен напливав на білі хмарки. Сплескуючи, перемовлялися з верболозом, що простелився зеленою ковдрою по берегах і колисав небо, весла.
Я поставив перемет і причалив до свого улюбленого місця, де колись частенько рибалив з ночівлею. Підтягнув човна, вийшов на берег. До самого берега підступав темно-зеленою таїною ліс. Сонце зависло над ним і пронизало червоними променями верхівки дерев.
На узліссі у зеленому брилі стоїть дуб-велетень. Підійшов я до свого давнього друга, і він щиро привітав мене своїм леготом.
Пішов далі. Ліс помітно порідів, поріс високою папороттю. Вибрався з нього на второвану підводами дорогу весь у павутинні. Оббираючи його з себе, йшов повз вирубку. Пригадав, що колись бачив тут покинуті, нікому не потрібні два полудрабки. Нарешті, натрапив на них. По одному перетягнув на берег, переміряв, розрубав навпіл, поставив сторчма, верхи з'єднав і закріпив. Вималювалося щось схоже на каркас намету. Відтак нарізав довгої гнучкої лози, приніс кшька оберемків пахучого сіна, настелив його на щаблі і переплів лозою так, що жодної щілинки не було. Відійшов убік. Намет стояв неподалік дуба й милував око на тлі навколишнього пейзажу. Закружляло над ним птаство у стрімкому леті, і голосний сполоханий щебет загубився у верховітті.
Я приліг у наметі. П'янило пахуче сіно, на душі розливалося тепло від таємничого затишку.
Та пора вже й перемет перевірити. Сів у човен, підвеслував до куща. Гнучка лозина, до якої був прив'язаний шнур, занурилася у воду. Підтягнув по шнуру човна до середини Случі. Неподалік мене нерухомо, розчепіривши широкі плавники, завис на гачку величезний окунь. Спокійно, не кваплячись, я підвів під нього підсаку і виважив рибину в човен. Ще ніколи не бачив такого дивного окуня. Своїми обрисами він нагадував мені вепра. Рогова луска була вкрита шипами, з-поміж неї проростали зелені ниточки водоростей, плавники — наче долоні. Здавалося, окунь приплив сюди з далекої давнини, з якогось іншого світу. Я обережно зняв його з гачка, потримав у руках, як дорогоцінний скарб, і випустив у воду. Він на мить завмер біля човна, а потім енергійно гребнув плавниками-долонями і зник у глибині. Я змотав перемет, повернувся на берег і розпалив вогнище. Коли воно добре розгорілося, кинув перемет у вогонь.
Вечір брав у свої обійми все довкола. Лише дрімаючий дуб-велетень, здавалося, непідвладний йому. Вогнище лизало язиками темінь. Я довго ще сидів біля дуба і розмірковував про життя-буття. Та затишний намет кликав мене. Зручно вмостившись у пахучому сіні, я блаженно задрімав...
По намету щось прошурхотіло.
Я неохоче підвівся і визирнув з намету.
Над лісом чорною хусткою нависла хмара. Наче косою по каменю, заскреготав якийсь нічний птах. Рвучко шугонув у верхів'ях дерев вітер.
Закректав спросоння старий дуб.  Вітер все дужчав, розгойдував дерева.
Полохливо зашумів ліс. Хмара ще нижче налягла до землі.
Спалахнула блискавка. Загуркотів грім!
Здригнувся дуб, розпростер крислаті віти-руки, зашерхотів сердито листям.
Реве вітер! Вихором кружляє навколо дуба, висвистує батогами по листу. Тисне йому на могутні плечі — хоче до землі пригнути.
Блискавки шматують темінь, шукають дуба — хочуть груди йому розітнути.
Шумить ліс! Гуде земля!
Стогне дуб-велетень, і здається, боротьба ця — нескінченна. Рвонув вітер ще раз і від безсилля так завив, що аж земля задрижала. Розірвалося тріскотливо небо, ще раз шугонула блискавка і грізно погуркотіло в далину.
Важкі краплі лунко вистрілювали по листу, потім сипонуло густо, і зашуміла злива.
Земля спрагло пила воду...
Прокинувся від голосного пташиного щебету. На душі було так хороше, так легко, і я відчув, як молода сила струмує в мені.
Сонце золотими струнами торкалося верхів'їв дерев. Трави купалися в цілющій росі.
А на узліссі стояв красень дуб. І здавався ще величнішим, ще могутнішим. Він наче оглядав свої володіння як добрий господар. І думав думу.
Прилетіла зозуля, сіла на його вітті й закувала, ніби питала:

Скажи мені, дубе, зелений мій друже,
По кому ти плачеш, по кому ти тужиш?..

Дуб відповів їй:

Зозуле, зозуле, ой, як не тужити
Ламає вітрами зеленії віти...

Відтак, піднявши вгору крислаті віти, загув переможно:

Гей, буйнії вітри, грозою до мене,
Стоятиму завше я вічнозелений...

Я взяв аркуш нотного паперу і почав швидко записувати мелодію і слова, що водночас народжувалися в душі, і дякував Богу за хвилини натхнення, які приходять не так уже й часто...
Я завжди сприймаю цю пісню як народну. Коли слухаю її тепер, боляче стискається серце при згадці про останню зустріч з...
Ні, не з дубом. Бо переді мною був широчезний пень з безліччю шрамів від пилки й сокири. По тих шрамах можна було здогадатися: довго пиляли... Торкнувся рукою. Пень глухо застогнав. Клубок підкотився до горла... Злякано й насторожено мовчав ліс. Неподалік загрозливо виспівувала пилорама.
...На білій скатертині переді мною щойно написана партитура. Ще раз уважно переглянув:

Летіла зозуля та й стала кувати,
в зеленого дуба та й стала питати...

Закрив її, зверху написав: «Летіла зозуля».
— Це нова пісня, сину? — нечутно підійшла мати.
— Так, мамо.
— А про кого?
— Про зеленого дуба.
— Ти про людей пиши, про їхні долі.
— А він для мене як живий. І доля у нього важка, мамо, лиховісна. Вийшов на вулицю. Сонце ховалося за лісом. Десь із-за Случі долинав голос зозулі.
Слухав, а перед очима — шрами на пні...

ДО СИНА
Ти чуєш, як шумить Дніпро,
Як лине пісня журавлина?
То все на щастя, на добро,
То — наша, сину, Україна.

Не згасла праведна зоря,
Не впала правда на коліна.
У кожній думі Кобзаря
Живе, мій сину, Україна.

І слава Хортиці гучна,
І Берестечка кров невинна —
То все вона, для всіх одна,
То — наша, сину, Україна.

Щербили у боях шаблі
І воскресали на руїнах.
По всій землі, святій землі
Гриміла, сину, Україна.

Тут все твоє: степи, гаї,
У небі туга журавлина.
Нехай повік в твоїй душі
Не згасне, сину, Україна.

ОСТАННЯ НАДІЯ
Він ішов широкою вулицею.
У дворі крайньої хати дрімав горіх, а біля нього першим цвітом квітувала молоденька вишенька — всього дві гілочки.
Сонячним зайчиком у вікні засвітився Максимко. Він угледів тата, який відчиняв хвіртку.
Хлопчикові губенята шепотіли: «Татко, мій татко...» Серце затріпотіло, як у пташеняти.
Тато ступив у хату.
Максимко миттю злетів до нього на руки і був безмежно щасливий...
Дорослі про щось похмуро перемовлялися. Потяглися важкі хвилини. Іржа роз'їдала ще ледь жевріюче кохання. Вона дорікала йому своїми молодими літами. В переможній інтонації її голосу кожне слово випалювало з його серця останню надію.
Заквилило у маленьких Максимкових грудях. Він усе зрозумів: татко зібрався в дорогу. Міцно обхопив його маленькими рученятками, на очах тремтіла пекуча блакить, і кричала у світ його пелюсткова душа, бездумно поранена черствістю дорослих.
Він ішов з дому понад берегом. Похмурі дуплясті верби, що ніби підтримували одна одну, час від часу рипіли, ніби скаржилися на свою долю.
Сів під ними.
Плечі його здригалися, а верби струшували на них важкі краплі роси.
Поїзд натужно розтинав ніч. Колеса боляче вистукували Максимковим голосом: «Та-ту, та-ту, та-ту...» Очі заступила глибока темінь, з якої до нього тягнулися маленькі рученята. Вони наблизилися двома вишневими гілочками й цвітом лягли йому на очі, випромінюючи тепло.
...Невеличка кімната. Під стіною стареньке піаніно. Над ним розпростер по стіні свої крила вишиваний рушник. На пюпітрі білий, як вишневий цвіт, аркуш. У тому цвіті рівненькі поетичні рядки, написані його другом:

Ти чуєш, як шумить Дніпро,
Як лине пісня журавлина?
То все на щастя, на добро,
То — наша, сину, Україна.

Він торкнувся пальцями клавішів. Спокійно, як плин Дніпра, журавлиним ключем у небі пливла мелодія, відтак стихла.
Він підвівся, відчинив вікно.
З майдану, де височіє собор, лунали поодинокі, розмірені дзвони. Вони сповнювали його душу величним натхненним почуттям, підносили її.
Він знову сів за піаніно, узяв кілька акордів:

Не згасла праведна зоря,
Не впала правда на коліна.
У кожній думі Кобзаря
Живе, мій сину, Україна.

Мелодія росла, набирала сили. Дзвони з площі ще гучніше вдарили у простір, відлунюючись у його грудях високою правдою Кобзаря.
Клич сурми увірвався в мелодію, що набирала високого лету з його серця,
розпростерла широкі крила:

І слава Хортиці гучна,
І Берестечка кров невинна —
То все вона, для всіх одна,
То — наша, сину, Україна.

Глибокі акорди пливли над козацькими могилами, спадаючи срібними звуками, що бриніли росами. І небо плакало голубими струнами на вічний козацький сон.
Він схилився над нотними рядками.
Мелодія висвітлювалася й зацвітала, як остання надія, розсіваючи той цвіт по всій Україні, і співали луги й поля, ліси й озера колискову молитву синові:

Тут все твоє: степи, гаї,
У небі туга журавлина.
Нехай повік в душі твоїй
Не згасне, сину, Україна.

Скінчивши, схвильований, він підійшов до вікна і жадібно вдихав свіже надвечірнє повітря. Натомлене за день сонце лягало спочивати.
Отак і він колись спочине. Натрудиться і піде у ніч. Але з надією, що виросте Максимко і буде у нього пісня, в якій цвіте батькова любов.

СВІТЯЗЬ
Ти слава моя голосна і прадавня — Світязь,
Любов ти моя невмируща, висока — Світязь,
Тобі на крило
Півнеба лягло,
Поліська легендо — Світязь.

Приспів:
Чайки злітають над хвилями,
Чайки вітають нас крилами,

Крилами білими, білими — Світязь.
Нашими днями чудесними,
Нашими щедрими веснами
В далеч омріяну сплескує Світязь.

Ти гордо несеш свої хвилі, як море, Світязь,
Віками для тебе сія в небі сонце, Світязь,
Кленове весло
На хвилю лягло,
Волинська ти пісне — Світязь.

Приспів.

Зійшла над тобою зоря світанкова, Світязь,
Краса неповторна, краса неозора — Світязь,
Тобі на чоло
Роздолля лягло,
Вкраїнська ти думо — Світязь!

Приспів.

СВІТЛО ОЗЕРА
Зелені будиночки стоять на самому березі озера і хитруватими очима роздивляються, що діється навколо. Голосним ячанням у сонячному небі перегукуються чайки: злітають угору, зависають на мить і стрімко шугають у дзеркальну блакить. Посеред озера — зелений кучерявий острів. За ним — голуба, з червоними пасмами, причепурена білими хмаринками далина. А над нею — розчервоніле сонце. Наче їздовий, тримає воно золотаво-червоні промені-віжки, що простяглися по берегах.
Легкий вітерець пустотливо пробігся плесом. Воно примружилося і сердито подріботіло до берега. Осока вистромила гострозелені багнети. Незадово-лено зашерхотів очерет. Рогіз помахав качалкою — насварився на бешкетника. Сонце забрало віжки і сховалося за острів. Полохливо заячала остання чайка і зникла у присмерку — вечір розпростер над озером теплі волохаті крила. Плесо засвітилося мерехтливими зорями, а з ночі виплив срібний човен-мі-сяць. У темно-зеленому березі, як вартові на чатах, перегукуються нічні птахи.
Я стояв зачарований. Але що це? Озеро раптом стривожилося, захвилювалось, збурунилося. З-поміж хвиль виринає острів, як диригенти оркестру, тріпоче зеленими кучерями.
Місяць роздмухує хмари, а вони знову затягують перед ним сизу пелену.
Озеро котить гуркотливі хвилі на береги, наче хоче розламати їх. Зриваються з пінистих гребенів цілющі озерні краплі й спадають на дерева, що кружляють у зеленому хороводі по берегах. Вирує озеро!
З лісу, наче дядько Лев з «Лісової пісні», наближається до мене чоловік. По всьому видно — місцевий. Привіталися.
— Милуєтесь Світязем? — питає.— Ач, прокинувся. Ото вже, бігме, цілу ніч бушуватиме!
— Але ж усе так якось раптово, несподівано...
— А він завше так. То лагідний, спокійний, а то як збуруниться — аж береги стогнуть.
— А я було замріявся, здавалося, що ось-ось з'являться на березі русалки.
— Е-е-е! Де вже тепер ті русалки... Оце хіба у святеньку неділю понаїздять усякі патлаті й розмальовані — трощать, рубають, пиляють, палять. Перепаскудять усе довкола, потім понапихаються у машини і їдуть собі. Коб-то їм стежка сюди заросла!
— А острів — справжнє диво,— кажу.— Добре, що хоч туди дістатися не можуть.
— Гай-гай! Аби ж то! Острів облюбували собі начальнички всілякі, але й вони не дуже кращі від тих зайд.
— Скажіть, будь ласка, а звідки в озера така назва — Світязь?
— Люди по-різному кажуть. Чимало легенд чули ми про нього. А розповім я вам ту, яку почув від свого діда.
Мій співбесідник на мить замислився, а відтак почав:
— Правічним лісом, важко ступаючи, йшов молодий Витязь. Вертався з далекого походу. Його могутні груди були пробиті списом, і широкою долонею він затуляв глибоку рану. Підійшов Витязь до столітнього дуба, сперся на нього, відпочив трохи і рушив далі. Кроки гулко відлунювали у правічному лісі. Звірі принишкли. Блимають у темряві їхні очі — пильнують Витязя.
Дерева схиляли свої крони, простягали лапаті віти й підтримували його. Від кожної краплі крові з його грудей земля озивалася стогоном. Потроху сили полишали Витязя. Ступив він іще кілька кроків — і впав. Відтак підвів голову і крізь крислаті віти побачив світло. Воно кликало його. З останніх сил підвівся Витязь і пішов на те світло. Невдовзі вийшов з лісу. І побачив він велике озеро. Ступив до нього і впав біля самої води.
Захвилювалося озеро, зашуміло. Вітер набирав пригорщами цілющу озерну воду і скроплював нею груди молодого Витязя. Скільки минуло часу — ніхто не знає. Коли Витязь розплющив очі, то побачив, що рана загоїлася.
Устав він, низько до землі вклонився Світлому озеру. Відтоді і стало називатися воно Світязь, тобто Світло і Витязь,— завершив розповідь мій співбесідник.
Я був зворушений оповіддю і щиро подякував йому. Стомлений Світязь уже заспокоювався, лягав спочити.
Я ще раз подякував, попрощався з добрим чоловіком і пішов у свій затишний будиночок. Та почута легенда не давала спокою, просилася у вірші, в музику. Дрімота таки здолала мене, і я незчувся, як заснув.
Прокинувся від дзвінкоголосого ячання, що долинало з озера. З диво-озера!
Я вийшов до нього і побачив, що воно ніжиться у ласкавих сонячних променях. У стоголосій круговерті шугають над ним чайки.
І раптом, наче далеке відлуння, в душі забриніли слова: «Ти слава моя голосна і прадавня, Світязь!».
Серце моє співало. Я взяв нотний папір і записав кант мелодії.
Мій друг, поет Йосип Струцюк, добре знав Світязь, бував тут не раз, але ми ніяк не могли написати з ним пісню про це чарівне озеро. Скільки не брався, нічого не виходило. Саме він і порадив мені побувати на озері, побачити своїми очима, відчути серцем його незбагненну таїну, Красу, велич.
І от я повернувся. Ми зустрілися у мене на квартирі. Я сів за інструмент і взяв перший акорд...
Поет збуджено ходив у мене за спиною. Декламував, але я нічого не чув, я весь був у полоні натхнення і продовжував грати. Коли мелодія звучала тихше, до мене долинали слова:

Любов ти моя невмируща,
Висока — Світязь,
Тобі на крило
Півнеба лягло,
Поліська легендо — Світязь.

Його голос вплітався в акорди і відлунював, як мені здавалося, на берегах Світязю:

Ти гордо несеш свої хвилі, як море, Світязь,
Віками для тебе сія в небі сонце, Світязь.
Кленове весло
На хвилю лягло,
Волинська ти пісне — Світязь.

Поет підійшов до вікна. Поклав на підвіконня списані аркушики. Повіяв вітер, і вони закружляли по кімнаті, як білі чайки над Світязем:

Чайки злітають над хвилями,
Чайки вітають нас крилами,
Крилами білими, білими — Світязь.

Він дописав останні рядки приспіву і поклав перед! мною нову пісню — «Світязь».
Ми були щасливі. Ми дарували Світязю свою пісню.

ПІСНЯ ПРО ВОЛИНЬ
Ти у гаях, озерах і долинах,
Ти у розлогих вербах і калинах.
Ти вся в льонах, що грають, мов перлинки,
Ти — рідна мати Лесі Українки.

Приспів:

Гойда, як море, Світязь хвилю синю,
Зовуся я красунею Волинню.
Я вся в гаях, озерах і долинах,
Я вся в розлогих вербах і калинах.

Ти у хлібах достиглих, як жар-птиця,
Ти у стрімкому леті, мов орлиця.
Любов даруєш хлопцям і дівчатам,
Бо ти щаслива й долею багата.

Приспів.

Горджуся я і доньками, й синами,
Землею й мирним небом, що над нами,
Де грає рясно цвітом, як барвінки,
Безсмертна слава Лесі Українки!

Приспів.

ГІМН РІДНОМУ КРАЄВІ
Дрімають прадавні ліси у відблисках замріяних озер і думають свою думу.
Льони цвітуть синьо-синьо, а в тому цвітінні пломеніють червоні калини, зелені діброви бринять голосним пташиним щебетом.
Тут живуть талановиті люди, які віками передають з роду в рід, з покоління в покоління найдорогоцінніший духовний скарб — народну пісню.
Микола Панасович Корж був проти псевдокрикливого визначення: «Буде хліб — буде пісня».
Він завжди знаходив час для людей творчих. І виношував задум створити Волинський народний хор. Та це було не так просто зробити. Як тільки могли, шкодили йому ділки від культури, місцеве начальство. Та він не відступав. Стояв на своєму. ї переміг, хоч коштувала йому ця перемога багато сил і здоров'я.
Коли було прийнято рішення уряду України про створення такого колективу, Микола Панасович поринув у роботу.
Хор сформував свою програму. Та не вистачало заголовного твору, який репрезентував би цей колектив,— не було пісні про рідну Волинь.
Мій друг і творчий побратим, відомий поет-пісняр Дмитро Омелянович Луценко дуже любив Волинь, цей чудовий край, часто приїздив сюди. Тут йому легко працювалося, природа надихала.
Не один день, не одну безсонну ніч народжувалися поетичні рядки пісні про Волинь:

Ти у гаях, озерах і долинах,
Ти у розлогих вербах і калинах.
Ти вся в льонах, що грають, як перлинки,
Ти — рідна мати Лесі Українки.

Я написав мелодію, та вона не бентежила мого серця, і я на якийсь час полишив роботу над піснею.
Буває, мелодія з'являється одразу, а буває, й навпаки. Дні й ночі — пошуки, пошуки, пошуки... Важко знайти музичні образи. Здається, ніби мелодія гарна, а не лежить до неї душа — і край. І буде безліч отих варіантів, і мине немало часу, аж доки не висловить свої почуття серце, а душа перетворить їх у мелодію.
Дмитро Омелянович за декілька днів написав остаточний текст майбутньої пісні.
Музика теж була готова, але я відчував, що моєму другові вона не вельми подобається.
І тут згадав я про той найперший варіант. Відшукав його серед чернеток і зіграв на піаніно.
Дмитро Омелянович враз аж якось стрепенувся. Сказав, що це саме та мелодія, яку він чув серцем. Але я ще вагався, доки не послухав пісню у хоровому виконанні. Вона й справді зворушувала — багато хористів співали її з сльозами на очах.
1978 року в обласному драмтеатрі відбувся перший концерт Волинського народного хору, в якому й прозвучала «Пісня про Волинь». Виконували її кілька разів на «біс».
Пісня полюбилася волинянами і лишається в репертуарі колективу ось уже понад десять років, звучить на кожному концерті.
Колишній ректор Полтавського педінституту І. М. Зязюн після концерту під час гастролей колективу підійшов до виконавців і сказав: «Я ніколи не був на Волині, але коли слухав «Пісню Волині», то побачив усю красу вашого чарівного краю, ніби побував там».
Спливли роки... Багато що змінилося за цей час.
Микола Панасович Корж пішов на пенсію, залишивши по собі добру пам'ять.
Нема тепер обладнаного репетеційного приміщення — обміняли його на автобусну станцію. Переобладнали й філармонію, розкішно вмеблювали собі кабінети, а умов для роботи Волинського хору не створили. Квартири, що слугували гуртожитком, розподілили між своїми наближеними. Артистів хору переселили в учнівський гуртожиток культосвітнього училища.
Хитрують чиновники, викручуються, аби було їм вигідніше. їм не печуть проблеми, не болить серце за нашу культуру, за нашу духовність, за наших талановитих співаків, хоч вже прийшли нові часи, і Україна стала суверенною державою. Тепер чиновники хіба що лагідно посміхаються, обіцяють... Але то знову порожні обіцянки.
...Різко розітнув тишу телефонний дзвінок — не стало мого друга, талановитого поета Дмитра Луценка.
А я згадую, як ми працювали над піснями «Фронтові побратими», «Древнє місто Волині», над «Маминою вишнею»...
Всі вони написані тут, на Волині. У кожній з них — частка його життя, його почуттів, його любові до цього краю.
Не стало мого друга. Та лишилася «Пісня про Волинь»:
Горджуся я і доньками, й синами, Землею й мирним небом, що над нами, Де грає рясним цвітом, мов барвінки, Безсмертна слава Лесі Українки!
Гойда, як море, Світязь квилю синю, Зовуся я красунею Волинню. Я вся в гаях, озерах і долинах, Я вся в розлогих вербах і калинах.
Дрімають прадавні ліси у відблисках замріяних озер, цвітуть льони синьо-синьо, пломеніють червоні калини, а над ними линуть пісні Волині. Візьмуть їх, сподіваюсь, наші діти й онуки у своє життя, бо в них — синівська любов до рідної землі, яка нікого не лишає байдужим...

ПОЛЕ МОЄ
Поле моє у гаях за селом,
Де журавкою доля ходила.
Поле моє, ти красою зійшло,
Ти зерном і піснями вродило.

Приспів:
Озовись, моє поле,
Пшеницями й житами,
В небесах журавлями
І живою водою.
Ти безкрає, широке,
І земне, і високе,
І єдина в нас доля з тобою.

Поле моє, в дорогому краю
Нам з тобою любити й страждати.
Поле моє, чисту вроду твою
Я нікому не дам потоптати.

Приспів.

Поле моє, як зірниця зійде,
На плугах борозна заспіває.
Поле моє, ти таке молоде,
Я любов'ю тебе засіваю.

Приспів.

ОЙ У ЛУЗІ...
Прошумів, перебігши теплим полем, літній дощ. Свіжа зелень купалася в рясних дощових краплях.
Обабіч стрімкої заасфальтованої дороги, неначе в хороводі, пропливали срібнолисті тополі. Миготіли сонячні промені, що пробивалися крізь тополине листя.
Я заплющив очі і уявив собі чумацький шлях, який пролягав тут колись: «Поскрипують вози, ремиґають круторогі воли у ярмах, важко ступаючи, збивають сивий пил. Він низько клубочиться і знову припадає сивизною на придорожній сухий полин. І возів отих сила-силенна, простягнулися вервечкою, скільки сягає око. Сидить чумак, погейкує на круторогих і співає:

Ой із-за гори, із-за кручі, ге-е-ей,
Йдуть вози рипучі, ге-е-ей!

Пісня стоголосо загучіла по всій вервечці:

Йдуть вози рипучі, ге-е-ей,
Та ярма брязкучі, ге-е-ей!

Край шляху стоїть хлопчина з вигорілим на сонці чубчиком, в полотняній сорочці, в штанцях, підв'язаних мотузкою, і заворожено слухає чумацьку пісню, що стелиться над широким степом і лине десь далеко-далеко, аж за край землі».
...Того дня у нас був особливий концерт. їхали ми в село Шевченкове до земляків Тараса Григоровича. І чим ближче під'їжджали, тим більше хвилювалися: колись оцими шляхами, по оцій землі ходив Тарас Григорович.
Зупинилися при в'їзді до села.
Розчервоніле сонце натомилося за день і прилягло край поля. З городу від крайньої хати здивовано виглядали золотаві соняхи.
Вивантажили ми ящики з реквізитом, переодяглися в українське народне вбрання й рушили до села. У надвечірню тишу злетіла ширококрила пісня:

Ой у лузі та ще й при березі
Червона калина...

Йшли селом, а дорога була встелена квітами. Люди виходили з дворів, приєднувалися до нас і підхоплювали:

Породила молода дівчина
 хорошого сина...

Все більше й більше вливалося людських голосів. Старенькі стояли біля воріт, низько вклонялися, хрестилися, витирали краєчком хустини сльози, слухаючи пісню, згадували молоді літа і стелили шлях квітами, а пісня лунала
ще гучніше:

Вона ж його та ще й породила
В зеленій діброві,
Та й не дала тому козакові
Ні щастя, ні долі...

Пісня здіймалася над селом і летіла далеко у світ сивою горлицею, несучи на крилах любов і печаль...
Прийшли до пам'ятника Тарасові. Співали «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думу про землю черкаську», а коли стемніло, у невеличкому Будинку культури почався концерт. Надворі залишилося багато людей, що не вмістилися в залі, і для них, вже при місяці, під зорями, ми давали його вдруге.
На природі пісні набирали якоїсь особливої сили, бо ж народжувалися вони під зорями, в полі, на вулиці, на скрипучих чумацьких возах, у козацьких походах і звучали проникливо, будили в людському серці святу любов до рідної землі, до свого краю, до народу.
Проводжали нас на околицю. Дякували, запрошували ще приїздити.
Натомлені хлопці й дівчата сідали в автобус і, прихилившись одне до одного, одразу засинали. А місяць супроводжував нас, минаючи яри, переліски, і світив дорогу аж до самих Черкас.
Письменник Микола Негода був тоді з нами і написав нарис, але в газеті помістили лише гіевеличку інформацію з кількох рядків, що в селі Шевченковому відбувся концерт Черкаського заслуженого українського народного хору...

ЧИГИРИНСЬКА ДУМА
Увечері зателефонував у Черкаси своєму приятелеві Миколі Негоді. Поговорили про се, про те, побідкалися, що чомусь нічого не пишеться, відтак Микола запропонував:
— Приїзди в Черкаси, може, надихне тебе рідний край.
Наступного дня я був уже в Черкасах. Люблю це місто, що височить білим лебедем на кручах Дніпрових. На Черкащині відшуміли мої найкращі молоді літа. Тут я духовно й творчо зростав. Десять років керував Черкаським народним хором. Тут мої творчі побратими, друзі.
Ми сиділи на балконі. Микола читав свої нові вірші про Чигирин, про Богдана.
— Миколо, а що, коли написати кантату для народного хору про Чигирин, про землю, понівечену будівництвом АЕС, і назвати її «Чигиринська дума»? — запропонував я.
Микола мовчав, задумливо дивився у далину, ніби подумки розмовляв з собою. Потім підвівся, поволі пішов до кімнати і вже звідти гукнув:
— Завтра їдемо в село!
Вранці ми вирушили у Нечаївку до Миколиного друга, сільського кореспондента.
Хата його стояла край села, під горою, що загорнулася в густі кучері темно-зеленого лісу. Зайшли у двір. По всьому було видно, що господар тут неабиякий: все доглянуто, все доведено до ладу.
Сиділи у садку під старою грушею. Микола з господарем згадували парубоцькі літа, друзів, різні бувальщини, а в моїй голові снували музичні теми майбутньої кантати.
Господар запросив нас оглянути його город. Вийшли стежкою із саду, і нашому здивуванню не було меж. На площі соток із п'ять були висаджені помідори. І здавалося, що то не город, а кольоровий килим. Яких тільки помідорів тут не було: червоні, жовті, білі, фіолетові, оранжеві! І всі різної форми. Якесь диво! Господар ходив між грядками й розповідав:
— Ось ці з Кавказу, оці — з Узбекистану, а оці — з Туркменії, ось — із Молдови, оці, схожі на огірки,— з Угорщини.
— Як же вони потрапили до вас? — запитав я.
— Листувався з аматорами. Присилали насіння, поради в листах давали. Бувало, й сам їздив у ті краї, аби краще взнати, як їх вирощувати, бо то дуже клопітна справа. Он подивіться на оті рожеві, що як груші,— три роки не міг упоратися з ними, аж цього року вродили, і непогано.
Він зривав пругкі помідори й пригощав нас:
— Покуштуйте, одразу сили прибуде.
За обідом ми ласували помідорами і хвалили господаря.
Пообідавши, подалися з Миколою до лісу. Збирали гриби. Я імпровізував, наспівував, пояснював, який мелодичний і ритмічний малюнок має мати та чи інша частина, де повинен вступати соліст, ділився з поетом своїми думками, а він мовби не чув мене. На запитання, чи чує він мене, Микола відповів: «Слухаю, Толику, чую» і знову зрізав гриби, на які я мало не наступав... Я співав, розмахував руками, імітував ревіння бульдозерів, падіння викорчуваних дерев, смуток Богданової гори, яка не може спокійно дивитися на варварство, яке чиниться довкола...
Ліс поволі огортали вечірні сутінки. Ми з повними кошиками грибів поверталися додому.
Микола смажив гриби. Я узяв баян, але втома не давала музикувати. Попоїли грибів і полягали спати на пахучому сіні під старою грушею.
Прокинувся вранці, Миколи вже не було. Мабуть, знову пішов по гриби, по-думалося. Неподалік запримітив аркуш паперу, списаний дрібним почерком. Почав читати:

Аж ген, поглянь, дрімає гай,
Там верби над водою.
Твоя земля — хіба не рай
З красою неземною?

Читав, а в серці народжувалася мелодія. Пішов до хати, узяв баян, торкнувся клавішів, став наспівувати:

Сплива туман, спада роса,
За гаєм сонце сходить.
Така незаймана краса
Її творця — природи.

До кімнати увійшов Микола.
— Я вже з півгодини стою й слухаю за дверима, не хотів тобі заважати. Здається, непогано виходить.
Я співав далі:

Одна зоря не догора,
Зависла над ярами.
Стоїть гора, свята гора
І розмовля з віками.

На тій горі чигир-трава, Над нею небо плине, Тут ще душа твоя жива, Прадавній Чигирине.
Микола сів за стіл, схилився над аркушем чистого паперу і став писати. Я також записував мелодію. Несподівано в хаті стемніло. Ми вийшли на подвір'я.
З-за гори, по самому вершечку лісу, клубочилися чорні хмари. Здавалося, що хтось зловісний збирає їх докупи. Вогненна блискавка розітнула небо, над горою й лісом затріскотіло, загуркотіло, впали перші великі краплі дощу. А за мить дощ лив як із відра.
З городу прибіг господар. Заклопотаний, стривожений.
Ми стояли на ґанку. Микола дивився на гору, що її вже не було видно за пеленою дощу, й казав:
— Ото вже грибочків буде!
— Грибочки грибочками. Коли б граду не було. Бо всі помідори повибиває,— бідкався господар.
А я думав про другу частину кантати.
Дощ поступово ущух. Господар пішов глянути на город, а ми з Миколою продовжували працювати над «Чигиринською думою»:

Із-за гори кам'яної
Туман поле покриває.
Не навала ординська
І не шляхта чужинська
Чигирин обступає.

Ой хто ж тобі, Чигирине,
Таку долю напророчив:
Диким полем розлогим
І Дніпром сивочолим
Стугониш і клекочеш.

Найтяжче давалися третя й четверта частини. Складні метроритмічні рисунки, поліфонічний розспів з незвичними інтервалами не просто було розписати для народного хору, особливо для жіночих голосів з обмеженим діапазоном.
Поетові Миколі Негоді доводилося працювати над кожним рядком, кожним словом, поки народилися перші варіанти поетичних і музичних образів.

Бори аж стогнуть,
А там —дозиметри.
Ревуть моторами,
Скриплять бульдозери.

Скриплять бульдозери,
Природу скорюють,
Траву — назовсім,
Дерева — з коренем.

Рідна земле моя, твоє серце в мені не спочине,
Хай відступлять напасті і памолодь юна зроста.
Тільки ти не мовчи, гомони, Чигирине,
І неси свою славу в прийдешні літа.

Нарешті робота була завершена. Ми подякували господареві за гостинність та прихисток і повернулися в Черкаси.
За кілька днів мені зателефонував Микола:
— Збирайся, їдемо в Чигирин, на АЕС.
Микола прийшов з Юрієм Щербаком та журналістом Миколою Коліньком. Познайомилися. Я зіграв і проспівав їм чотири частини «Чигиринської думи». Відгукнулися про неї схвально. Дещо порадили доопрацювати.
По дорозі до Чигирина Микола Негода читав свою нову поему про голодомор 33-го. Усі вражено мовчали.
Перед Чигирином повернули наліво. І одразу нам відкрилася жахлива картина. Праворуч і ліворуч кричали викорчуваним корінням, ніби покрученими пальцями, дерева, земля була порита бульдозерами, наче страхітливим диким вепром, довкіл валялися бочки з-під мастила, заскорузлі плями цементу й вапна. ї все це розтягнулося на декілька кілометрів.
Ми виїхали з понівеченого лісу й спинилися. Вийшли з машини. Перед нами простяглося колгоспне поле. Було воно червоне, всуціль укрите помідорами. Бадилля всохло, помідори гнили на землі.
Ми стояли вражені. Мимоволі згадався Миколин друг, закоханий у землю-годувальницю, невтомний господар-трудівник. Стояв я і думав, чи є межа цій безвідповідальності, цим злочинам перед землею, перед народом. Скільки тут марно гинуло людської праці, вкладених коштів, до яких пір триватиме це знущання над землею?
З важким серцем рушили далі. Вдалині маячила труба Чигиринської АЕС. Неподалік ліс. З-за дерев вигулькували новозбудовані багатоповерхові будинки.
— Містечко атомщиків,— пояснював Володимир.— Райський куточок для себе пригледіли.
— Тут би табори відпочинку для дітей будувати,— мовив Микола.
Під'їхали до АЕС. Будівництво йшло на повен хід. На будмайданчику — безліч контейнерів. Робітники розбирали устаткування.
— От тобі й «...припинити будівництво»,—сказав з гіркотою Володимир і став фотографувати об'єкт.
Запитали, де «резиденція» директора.
Після нашого знайомства директор попередив, що він проти того, аби нашу розмову записувати на магнітофон. Довго намагався переконати усіх, що Чигиринська АЕС — благо для краю. А коли ми нагадали йому про Постанову Міністерства охорони здоров'я України, згідно з якою будівництво АЕС заборонено, про те, що станція будується без дозволу Чигиринської Райради, він, посміхаючись, сказав:
— Уважаемые, вы же прекрасно понимаете, какому ведомству я подчиняюсь. О каком запрете может идти речь?
На цьому наша розмова скінчилася.
Заночували в Чигирині, а вранці побували на Богдановій горі. Тут якось по-особливому  відчуваєш  красу  нашої  згорьованої  землі.  Згадалися  слова
з кантати:

Встає зоря і не згора,
І небо й сонце з нами.
Стоїть гора, свята гора
І розмовля з віками.

І голос твій віщий уже не зникає,

Луною доносить його звіддаля.
Отямтеся, люди! Кричить і благає,
В знемозі волає і стогне земля.

Кантату з Миколою Негодою ми завершили. Виконує її Черкаський народний хор. А Чигиринську АЕС вирішили перепрофілювати на ремком-бінат атомних реакторів.
Чи на краще це?..

ВИРВАНИЙ КОРІНЬ
Над містом височить стародавній замок.
Він, як вартовий, вдивляється у далеч своїми бійницями, готовий щомиті захистити рідну землю від ворога-поганця з далекої чужини. Не раз його брали приступом, руйнували, нівечили, залишаючи шрами на неприступних мурах.
Стоїть стародавній замок, як свідок кривавих побоїщ, уже п'ять століть.
Навколо нього заплелася барвистим цвітом у вінок луг-долина. А до неї пригорнулася берегами з густим верболозом ріка. Тут віками співали веснянки, гаївки, водили хороводи, розпалювали багаття в ніч на Івана Купала, закохувалися, солов'їних пісень слухали.
Але що це? Здригнулися старі мури. Насторожилися вежі. Не з далекої чужини прийшов завойовник. Свої господарі своєю волею нишком від народу завойовують свою землю. Перемістили гирло ріки, понівечили заповідну луг-долину і зводять новобудови, на яких цвітуть червоні транспаранти з бадьорими закликами і строками завершення будівництва.
Ріка стрімко несе каламутну воду. Ніби хоче очиститися від зеленої цвілі й різної нечисті. В ній назавжди згасла небесна синь. Лише місяць коли-не-коли висвічує тьмяне плесо, по якому пливе пожовкле листя, наче похоронна процесія, а по берегах скорчилося оголене гілля...
Здається, річка виривається з цього річища, рада б назавше залишити береги, що застигли у німій Скорботі.
Води все меншає. Осушені долини вже не можуть напоїти її живлющою силою.
Відлетіла остання чайка...
Глибокий смуток огорнув луг-долину. Чорні плями мастила доїдають пожовклу траву. Як диво дивне, на краю долини стоїть одинока молода берізка, її віти безсило звисають зів'ялим листям. Вона снить зеленою квітучою красою, що колись буяла тут.
Все ближче підступає гусеничний скрегіт. Ненаситно гризуть землю щелепи бульдозерів. їдкий дим клубочиться і розповзається чорними зміями по долині.
Закричала у світ вирваним коренем берізка. Впала білим тілом і постелила на землю маленькими гілочками великий біль.
Я стояв на березі і питав у далини: «Хто й за що наслав тобі таку долю, земле моя?» А з болю душі народжувалась нова пісня — «Де шуміла ріка...»

ДЕ ШУМІЛА РІКА
Замовкли чайки вже в лугах,
Лиш плачуть верби листом.
Десь тут шуміла в берегах
Ріка мого дитинства.

Приспів:

Пливе туман, а в небесах
Ячання журавлине.
Чого згаса земна краса,
Чого в сльозах калина?

Дощами марить на вітрах
Осушена долина.
В журбі схилилася на шлях
Зів'яла тополина.

Приспів.

Озвалась чайкою в лугах
Душа мого дитинства.
Не ріки вже у берегах,
Лиш плачуть верби листом.

Приспів.

СТАРЕНЬКЕ ПІАНІНО
За вікном третю добу цвякотів набридливий дощ.
Рвучко налітав вітер і сипав по шибках дощовими краплями, наче горохом. Тьмяне світло в кімнаті тримало на собі важку тугу.
Він сидів на дивані і не зводив очей із стіни, біля якої тиждень тому стояло стареньке піаніно. Кволою рукою підбив подушку й ліг, натягнувши на себе теплу ковдру.
Проклятуща хвороба. Як тільки піде дощ — одразу дає себе знати хронічний бронхіт.
Важкі повіки стелили на очі дрімоту, але заснути не міг. Лежав і згадував, як одного разу задзвонив дзвінок, він відчинив двері й побачив на порозі адміністратора. «Я маю розпорядження завезти вам інструмент, але поки що кращого немає, то ось оце стареньке піаніно...» — мовив той.
Піаніно поставили біля стіни. Над ним розпростер вишивані крила рушник, і кімнату одразу огорнув приємний затишок. Він підійшов до інструмента, легенько торкнувся клавішів. О Боже! Що за звук?! Який дивний тембр!
Сів на стілець і почав грати. Такого м'якого й світлого звучання він ще ніколи не чув! Душа наповнювалася приємною насолодою. Ще трохи пограв і сидів нерухомо, ніби прислухався, як віддаляються, тануть чарівні звуки.
Відтак підвівся, підняв кришку і заглянув усередину. Там були натягнуті струни... від старовинного рояля...
...За десять найкращих творчих років він зріднився із стареньким піаніно, і стало воно його другою душею. Він сприймав його, як живу істоту, бо воно завше відгукувалося на найтонші почуття його душі. За цим інструментом були написані найкращі його твори: ораторія, дві кантати і багато пісень, які стали популярними в народі.
Піаніно було на балансі у філармонії, давно вже відслужило своє і за всіма інструкціями мало бути списане, але на ньому ще можна було музикувати й музикувати!
Та щоб дошкулити людині — забрали його з квартири митця і закинули в закуток філармонійного коридору.
...У грудях запекло. Він поволі підвівся. Кашель зривався хрипким стогоном, холодні краплі виступили на чолі. Але через деякий час приступ вгамувався, і він знову втомлено приліг.
Вітер ще рвучко налітав на вікна і сипав дощем, здавалося ось-ось розіб'є їх. «Якби хоч трохи оклигати,— думав він,— то пішов би й подивився, де воно там. Якби було отут, біля мене, то, може, душа б не так боліла».
Стареньке піаніно самотньо стояло в темному, вологому закутку філармонійного коридору. Він підійшов і ніжно погладив його долонею, пробіг пальцями по клавішах. Інструмент був увесь розладнаний, струни дико дзеленькали. Серце стисло, до горла підкотився клубок. Схилився над піаніно у смутку й довго стояв. Потім повернувся й попрямував до крутих східців. Задихаючись, піднявся ними до кабінету директора. Перепочив трохи й рушив до дверей.
— Туди не можна! — суворо мовила секретарка.— Посидьте отут у кріслі й зачекайте.
Сидів і терпляче чекав. Дивився на масивні двері директорського кабінету, в які заходили й виходили артисти, колишні його вихованці.
Вони віталися з ним люб'язно-нещирими усмішками, в яких читалося: «Ну що, дошукався правди? Докритикувався? От і сиди тепер».
Нарешті дозволили ввійти. Директор привітався тією ж кривою усмішкою. Його хитрі очі блукали по кабінету, він уникав одвертого погляду митця.
— Я хотів би викупити стареньке піаніно, яке забрали у мене.
— Забрали, бо воно філармонійне,— не приховуючи вдоволення, мовив директор.
— Я розумію. Але ж воно філармонії зовсім не потрібне.
— Потрібне чи не потрібне — нам вирішувати.
— Я виплачу його повну вартість,— не здавався він.
— То чому ж ви не купите за ці гроші нове піаніно?
— Я хочу мати саме цей інструмент. Він мені дуже дорогий.
— Вибачайте, але допомогти вам нічим не можу. Піаніно ми не продаємо, воно у нас на балансі.
Підвівся з-за столу, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Він ішов вулицею твердою ходою, гордо тримаючи сиву голову, вдивлявся у далечінь, де бриніли чарівні звуки і трепетом озивалися в його зболеній душі, ішов із надірваним від несправедливості серцем і творив музику. Швидше! Швидше! Доки звучить музика!
Прийшов додому, взяв чистий аркуш нотного паперу і почав писати, чуючи звучання старенького піаніно із струнами від старовинного рояля...

ОЙ ТИ, НІЧЕНЬКО
Ой ти, ніченько,
Чарівниченько,
Не смути моє
Біле личенько.

Ой ти, ніченько,
Зоре ранняя,
Ждала милого
До світання я.

Ружа вкрилася
Зелен-рутою,
Щоб не краялось
Серце смутою.

Я ж над річкою
Засмутилася,
Десь любов моя
Забарилася.

ПОСАДИ ПО СОБІ ДЕРЕВО
Баба Уляна, мов воскова свічка, сиділа за столом. Сиділа нерухомо, ніби заклякла навіки, лише кутики вуст коли-не-коли пересмикувались у гіркоті, що зачаїлася на її поораному глибокими зморшками обличчі. На скатертині, яку застеляла тільки на свято, у розмальованому глечику палахкотіли червоні маки, синіли волошки. Назбирала їх сьогодні край дороги, коли верталася з березового гаю. Ті берези висадили по війні солдатки-удовиці, щороку 9 травня приходять до них пом'янути своїх чоловіків, які не повернулися з фронту...
Баба Уляна вдивлялася вицвілими очима у пожовклу фотокартку, притулену до розмальованого глечика з квітами, і подумки промовляла: «Відго-рювала я вже своє, Степанку, зачахла в самотині, як одинока билина в полі, зовсім немічною стала, сили покидають... Пора мені до тебе, Степанку, бо й так уже забарилася. Не гнівайся на мене, що посадила по тобі осокора. Всі по своїх березину садили, а я по тобі — осокора. Ти, Степаночку, високий був, кучерявий, і осокір виріс високий-високий, і листячком так лагідно шепоче, як ти колись. І від того мені на серці легшало. А ще кущ калини посадила біля нього. То вже по собі. Бо помру, і нікому буде по мені дерево посадити. Ти ж знаєш, що Юрко наш, синочок єдиний, теж загинув у Німеччині в сорок п'ятому, я вже тобі розповідала не раз. Тоді поверталися наші сільські з війни, а мені похоронку принесли... Та я не вірила, все чекала, а Юра-сик так і не прийшов... Писав же в останньому листі, що як тільки візьмуть Берлін, то одразу й повернеться. Та забарився на десятиліття наш синочок...
Скрипка висить на стіні. Його скрипка. Я її доглядаю... Одного разу приїздив з Києва хлопчина. Федором звати. Казав, що вчився з Юрком у консерваторії, що товаришували. Просив, аби продала йому скрипку. Розказував, що робив її якийсь знаменитий майстер.
А я йому відповіла, що не буде ж на чому Юркові грати, як повернеться. Так і не продала. Інколи чую, як Юрасик на ній грає, та так тужливо, що серце квилить... Як ішов він на фронт, просив, щоб зберегла скрипку. То як же ж я могла її продати? Ні-і... В ній Юрасикова душа зосталася... А може, треба було віддати скрипку Федорові? Просто подарувати. Все-таки вчилися разом, товаришували. Як ти гадаєш, Степане? Хай би грав на ній та й згадував нашого синочка. Не брати ж мені її з собою в могилу. А пам'ятаєш, як Тимофій Андрійович, учитель, говорив, що у нашого Юрасика великий талант, і подарував йому перед смертю свою скрипку? Завтра попрошу поштарку, щоб дала у Київ телеграму. Хай приїде Федір. Він час від часу навідується до мене. Та про скрипку більше жодного разу мови не заводив. Зніме її зі стіни з мого дозволу, пограє тужливо-тужливо та й знову повісить. Дров потім нарубає, води наносить та й їде собі.
Ти, Степанку, чекай мене. Мені вже недовго лишилося на цьому світі пробувати. Ось приберу хату, сама приберусь та й прибуду до тебе...»
Зранку баба Уляна поралася в хаті. Підмастила піч, на вікна почепила нові фіранки, на яких кукурікали півники, стіни прибрала квітами, образи — найкращими рушниками, на подушки напнула вишивані наволочки та й вийшла на подвір'я.  Стояла біля воріт, вдивляючись у далину:  виглядала Федора...

СЛІД У РОСІ
Сергій Давидович нарешті полишив у столиці безкінечні клопоти і майнув до свого друга на Волинь.
Зраділи зустрічі, спорядили рибальське начиння й вирушили з Луцька до озера Світязь.
Дорогою Сергій Давидович не вгавав, усе розпитував про озеро, про яке чув багато різних дивин. Та чи не найбільше його цікавили вугрі, які, мовляв, повзають по росі у траві.
— Чого не знаю того не знаю,—одказав Микола Олександрович.— Що
правда, вугрі, які живуть у ріках басейну Балтійського моря, виходять з них
під час нересту ь пливуть уздовж берегів Європи на захід в Атлантичний океан,
перепливають його і доходять до Саргасового моря, де на глибині двісті мет
рів викидають ікру. Згодом молодняк підхоплює північноатлантична течія,
і в її водах десь за три роки вугрі досягають Європи.
Зупинилися в Шацьку біля невеличкого базару. Під навісом — довгий, з трухлявих дощок старенький стіл. А на ньому і квашена капуста, й огірки, помідори, молоко, сметана, гарбузове та соняшникове насіння, багато іншої смакоти. Але Сергій Давидович, навіть не спиняючись, попрямував укінець стола, де угледів маленького діда у великих рибальських чоботях, що, здавалося, були зліплені з самих тільки латок. Він стояв у солом'яному брилі, а на грудях у нього красувалося намисто з золотистої цибулі, яке аж гнуло його додолу. Засмагле неголене обличчя виблискувало на сонці.
Сергій Давидович підійшов до дідка, став і пильно вдивлявся в нього, ніби пізнавав давнього знайомого.
Той, ніяковіючи, закліпав очима і вистрілив тріскучим голоском:
— Купіть цибулю!
— Давайте вінок! — бадьоро мовив столичний гість, почепив собі на шию намисто з цибулі й запитав:
— А ви часом не рибалка?
— А хто ж тут не рибалка, всі ловлять, усі рибалки, в озерах ще трохи риби є,— відповів дідок.
— І вугрі є?
— Та є їх к бісовій матері. Ото часом як повилазять з озера та заповзуть у городи — увесь горох повиїдають.
— Чуєш? — мало не підскочив Сергій Давидович.— А що я тобі казав?! — обернувся він до Миколи Олександровича.
Той всміхнувся, а Сергій Давидович продовжував:
— Діду, а ви бачили, як вони виповзають і горох їдять?
Дідок розтулив рота, звів догори очі, часто закліпав повіками, ніби щось пригадуючи, а потім завмер на якусь мить і високо протріскотів:
— От чого не бачив — того не бачив, брехати не буду.
Сергій Давидович розчаровано подивився на нього, махнув рукою і подався з базару.
Дорогою до озера йому все уявлялося, як повзе по траві вугор і хвостом збиває росу, залишаючи в'юнкий слід. І ще одне не давало спокою: тріскотливий  дідусів  голосок.   Він  напружував  пам'ять:  «Де   міг  чути  цей   голос, коли?»   Й   оте   «коли»   таки   вималювало,   врешті,   перед   його   очима   картину.
Перебігаючи, а де й переповзаючи, в переліску мало не наштовхнувся на солдатську кухню. Біля неї — побиті коні, а під кухнею зачаївся літній солдатку хар.
— Давай сюди! — затріскотів він високим голосом, що прорізав цьвохкання куль і шурхотіння осколків.
Підліз до нього під кухню, віддихався й приготувався до наступної перебіжки.
— Не висовуйся, пересидь трохи, бо голову відірве!
Зірвався і побіг щодуху, а цьвохкання підганяло.
Раптом щось шарпнуло за ногу. Загойдалася земля. Впав.
Важко дихаючи, підповз кухар.
— Я ж казав — не вилазь, не послухався! — перев'язуючи, дорікав по-батьківському літній солдат.
Сили покидали. В очах потемніло. Отямився в медсанбаті. Солдата-кухаря не було...
— Стій! — вигукнув не своїм голосом Сергій Давидович.
— Що з тобою, Сергію?
— Повертай назад!
...Сергій Давидович стояв біля дідка, а той знову ніяковіло кліпав очима.
— Скажіть, а де ви були в липні сорок четвертого?
— На фронті,— здивовано відповів дідок.
— Ви кухар?
— Чого ви  причепилися — то  рибалка,  то  кухар?   Юшку  вмію зварити.
— А ви пам'ятаєте, як під час бою ховалися під кухнею?
— Ну, ти, обережніше, я на фронті воював, а не ховався! — одразу перейшов на «ти» обурений дідок.
— Та я не про те, діду, згадайте, ви часом пораненого в медсанбат не доставляли?
І Сергій Давидович детально розповів про той липневий день сорок четвертого.
Дідок дивився на нього широко відкритими очима, потім здивовано протріскотів:
— Ти диви-и-и, живий! Я ж тебе попереджав тоді: не вилазь, пересидь. Не послухав мене, старшого, але добре, що живий зостався.
Вони обнялися і заплакали.
На березі дива-озера кипіла юшка. Дідок чаклував біля неї, і, здавалося, пахощі ті п'янили за кілька кілометрів.
Сергій Давидович брав живого вугра і пускав у траву. Той в'юнко викручувався, а повзти не повз.
— Невже не повзають? — розчаровано питав.
— Та хто його знає...— відповідав Микола Олександрович.
— А ти недалеко від нього гороху насип! — протріскотів з теплих сутінків високий голосок...   .

НІЧНА СИМФОНІЯ
На обрії сонце залишило блідо-рожеве пасмо. Воно розтягнулося, наче позіхало, спливло й потягнуло за собою день. Верби дрімали в берегах. Присмерк сповивав усе довкола в густу синяву.
Засвітила ніч небесну люстру, і молодий місяць, як диригент, підняв руки. Плесо забриніло зорями-дзвонами, осока нашорошила гострі вуха і викумку-вала кларнетами. В широколистому лататті спалахнули білі лілії, переливалися перламутрово куліси густого верболозу. Риба виляскувала на тихоплинні, вимальовуючи кола. Віртуозними солов'їними трелями озвалася ніч.
Я сидів на березі, охоплений солодким хвилюванням, і слухав вічну музику природи.
До мого вуха підлетів комар і підставив свій «камертон». За мить відлетів і завис неподалік. Відтак задзвенькотів щосили, і до нього приєднався ще один, мабуть, без слуху, бо так дисонуюче тягнувся з секунду, що, здавалося, заіскрить у темені, але все-таки вирівнявся в унісон. Вмить злетівся цілий хор комарів. Дзвенькотіли на різні голоси: високі витягували тоненькими струнами, а середні мелодійно вібрували. Були й низькі голоси і навіть баси. Були й хрипкі, «застуджені» або, може, відзвенькотіли своє, але в гурті ще хрипіли. А один виділявся найдужче. Певно, то був комар-хормейстер. Як почне тягнути найтоншою струною та так голосно і все вище й вище, що, здається, ось-ось обірветься.
Дзвенькотить хор комарів в аранжуванні самої природи.
Десь неподалік брязнув ланцюг від човна у передранковій тиші. Зачовгала черпалка по днищу, заскрипіли ключиці. На плесо випливав перший рибалка.
Срібно-золотистим полиском висвічував небокрай. Прокидався ранок...

ВИРОСТЕШ ТИ, СИНУ
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.

За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

А якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям'затріпочуть,
Тугою, прощання душу залоскочуть.

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky