Сергій НОСАНЬ
СОНЯЧНИЙ РАНОК
ОПОВІДАННЯ


До книжки увійшли оповідання про життя лісових мешканців, про дівчинку, яку тато знайомить з рідною природою.

У цій книзі немає жодного вигаданого оповідання. На протязі десяти років автор збирав цікаві й повчальні історії, почуті з вуст школярів. Заносив до щоденника свої власні спостереження й пригоди під час подорожей з дітьми до лісу в різні пори року.
Через усю збірку проходять три головні герої: першокласниця Оленка, її татусь і природа рідного краю. З нею ми щодня спілкуємось. Вона невичерпно багата на всілякі дивні дива, сповнена загадковості і краси. Краси, яку ми всі гуртом і кожний зокрема повинні любити, берегти і примножувати, аби вічно цвіли на землі нашій квіти, зеленіли ліси, співали птахи, голубою чистотою світилися під сонцем ріки та озера.


ДЕНЬ БЛАКИТНОЇ ВЕСНИ
Ранньої весни, коли проліски тільки-тільки почали пробивати своїми гострими носиками вогку злежалу ковдру торішнього листя, аби вибратися з-під неї на волю,— виходимо ми з Оленкою до лісу.
Хоч і пильно роздивляємось між деревами, та не бачимо жодної квіточки, навіть молодої травинки. Хіба що подекуди розкидано великі зелені п'ятаки копитняку, котрому й люта зима не страшна. Під снігом зеленів, таким і нині лишився. Починає непомітно підгинати крайки своїх п'ятачків, аби зачерпнути побільше світла та вологи.
А то що темною зеленню густо так постелилося? Підходимо ближче... Барвінок! Міцно тримаються один одного батіжки. Торкаємо одну стеблину, а все товариство ворушиться і шерхотливо обзивається:
— О, це ви мене турбуєте? Я вже давно не сплю. Ах, на сонечку так хороше!
— Грійся-грійся,— всміхається донька.
Беремося далі, під гору. По вологому листі ступати м'яко. Ходи майже не чути.
Бух!.. Бух!..— несподівано посипалися важкі краплі. Б'ють нас по плечах, по руках... Ми аж стрепенулися від несподіванки. Глянули — береза над нами, пишна та рясна. Галузки, мов коси вишневого кольору, м'яко, розпушено спадають до землі... Знову — бух!.. Бух...
— А-а, здрастуй, здрастуй, берізонько!—вітаємось.— І ти вже пробудилася?
— Цього ранку. Вже й соком земля напоїла.
— А ти скоро зазеленієш, берізко?— питається Оленка.
— Скоро.
— І на твоїх вітах знову ремез у гніздечку гойдатиметься?
— Звичайно. Він мій щирий друг.
Далі сходимо вниз, до болітця. Там ще лід блідо зеленіє між купинами в осоці, дотає. Вільхи заквітчалися довгими сережками, задерикувато дивляться на своїх сусідів —незграбних чорних дубів та грабів. Дивляться і примовляють:
— Ми перші весну стрічаємо, а ви ще й не думаєте прокидатися, буркочете вві сні. Вас тільки перший грім і розбудить.
З-за вільх визирає розкішний кущ чорної лози, за ним — стрункий молодий сосняк золотисто всміхається.
Низом — шелюг густо червоніє... А на ньому — котики біліють ніжно та лагідно.
Та найбільша радість чекає нас попереду. На горбку біля сосон, мов чорний капелюх, великий яворовий листок лежить, а з-під нього — голубе око підморгує до нас. Пролісок! Та ще й не один, а цілих п'ять!.. Найстарший розцвів, мабуть, щойно перед нашим приходом. Поспішив, аби не минули, глянули і на його вроду.
Над пролісками, на сухій галузці — синичка сидить. Заклопотана чимось, навіть нас не помічає. Враз спурхнула на землю. Вхопила дзьобиком чорного листка-капелюха і відкинула геть. Стріпнула крильцями й злетіла на гілку сосни.
До сонця всміхнулося ще кілька пролісків. Вони були прикриті «капелюхом».
— А якою тобі видається весна?—запитую в доньки.
— Голубою-голубою...
Пролунав дзвінкий короткий спів.
То синичка, мов скрипаль струни, пробувала голос і лаштувалася вітати новий день блакитної весни.

ДЖМЕЛИК
— Татку, татку! — гукає донька,— Ходи до мене-е!.. Швидше-е!
З-за чорного дубового кореня, що коліном випнувся з-під землі, хитрувато визирає жовтогаряча голівка.
— Хто ж це такий сховався від нас, га?— питаюся.
Оленка, горда, що перша побачила, додає:
— Козелець зацвів!
— О, та він тут не один! Он, біля кожного дерева зірочка!
У прохолодному свіжому повітрі пливе терпкувато-густий медяний запах, такий приємний, що ми на якусь хвильку завмираємо, склепивши повіки, дихаємо з насолодою, повільно, на повні груди.
— Це козелець так пахне, татку,— каже донька.
— А звідки ти знаєш, що цю квіточку звати козелець?
— Торік Раїса Володимирівна водила нас у Тростянецький ліс і розповідала про різні-різні квіти, які там ростуть.
— Коли б не ти, я навіть і не знав би, що це козелець.
— А ти ще не знаєш, татку, що коли цвіте козелець,— то це вже справжня весна прийшла!.. Справжнісінька!..
— І цього не знав.
Обережно простуємо далі.
Хвиля за хвилею з низин од річки котиться м'яке, свіже повітря.
А над нами, у безмежній високості неба, мов смаглявий хлопчак, бризкає теплом і лагідною блакиттю молоде сонце.
Дерева стоять розімлілі, либонь, ще не оговтались од зимового сну.
Золоті промінчики лоскочуть бруньки. І пливе між галуззям ніжний шепіт: «Пора вставати... Пора вставати. Козелець зацвів».
— Татку, чуєш?— одними губами мовить Оленка.— Чуєш?
Над квітами, наближаючись до нас, кружляє джмелик, схожий на вертоліт. Весь чорний, мов вуглинка, а на спинці та голівці — дві плямки, мов дві пелюсточки козельцевого квіту прилипли. А над ними — дужими пропелерами мерехтять крильця.
— Ш-ш-шу-у-гу, ш-шу-у-шшу-ш-ш...— гуде джмелик, мов дідок, що оглядає свої володіння.
Він збирає перші краплинки нектару, купається в сонячній повені і задоволено та хазяйновито мугикає якусь свою пісеньку.
— Чуєш, як наспівує, — усміхаюся доні.
— Ні, то він не співає. То ж він ліс будить... Чуєш: «Пора вставати... Жу-жу-жу... Пора вставати. Козелець зацвів!»
— Правильно, доню, правильно. І як я недочув...
— Будить і непроханих гостей застерігає...
— Жу-жу-жу...-—кружляє довкола нас джмелик.— Жу-жу... Що ви тут робите? Чого прийшли? Козелець рвати?
— Ні, джмелику, ми квіточок не рвемо,— лагідно примовляє донька.— Ми прийшли весну зустрічати.
— Жу-жу-жу-у... А, тоді прошу, прошу до лісу, любі гості... Жу-жу-жу-у...
Джмелик весело кружляє побіля нас, сідає на квіти, ніби пропонує: а гляньте, яка ось квіточка! Яка красива, ніжна...
Сонце піднімається дедалі вище. Козельцю довкруги нас стає все більше і більше. Він нечутно й непомітно народжується, розцвітає і вже рясніє перед очима цілими сузір'ями.

МУДРА КНИГА
Оленка стоїть на колінах, пригнулася й пильно так розгортає траву, видивляється...
— Що ти шукаєш там?— обзиваюся.
— А квіти й різна травичка — дружать між собою?
— Думаю, що дружать.
— Інакше вони б не росли так близенько, еге, тату? Ось, глянь, зозулин цвіт і материнка за руки взялися. Листочок до листочка... А деревій— яким тісним гуртом стоїть!
Ми блукаємо мішаним лісом. Переважають у ньому високі, старі сосни, але трапляються й дуби, липи, кущі глоду, крушини. Зупиняємося біля молодого ясена. Низом, при стовбурі, що в цятках зеленувато-жовтого моху, росте різне зело.
— А я чистотіл знайшла,— гукає донька. Вона розглядає соковито-зелене, легенько припудрене сивизною лапчасте листя, білясте знизу. На зла
мі стебла виступає йодиста рідина.
— А чого він зветься чистотіл, тату?
— Бо він лікує різні виразки. Он у тебе на нозі шкрябина, ожинником поранилась. Бачиш, аж кров сочиться? Помасти тією краплиною^- і до завтрього заживе.
Донька мастить рудуватим чистотіловим соком шкрябину і кривиться. Пече!
— Чистотіл корисний людині, його збирають, сушать, здають до аптеки.
В низині біля старого дуба ми знаходимо кущі кропиви, стебла ожини і ще багато-багато різних трав... І це тільки під одним дубом стільки різних квітів і трав, а скільки їх по наших лісах, на сонячних галявинах, у байраках і западинах росте! Не перелічити!..
— Тату, а ось лісовий дзвіночок стоїть! Поглянь, який він веселий. А сонячний зайчик з його чашечки росу п'є.
Далі ступаємо тихо, обережно, ніби гортаємо сторінки нескінченної мудрої книги природи,

СУНИЧНИЙ ДЕНЬ
У неділю після сніданку взяли ми з Оленкою лозового кошика і пішли по суниці. Ми знаємо неподалік села, де ягід тих *— мов хто червоним горохом землю посипав. Всі чомусь ідуть глибше в ліс, розшукують суничні галявини, а ми надибали скраю, на схилі пагорбка,  при озері.  Цвіло їх
там — видимо-невидимо. Кілька днів тому заглянули — вже почали рожевіти. А дні стоять лагідні, сонячні... Одне слово — суничні дні.
Минаємо останню хату. На подвір'ї в тітки Марини широкою шоколадною спиною «Волга» на сонці поблискує. Гості з Ленінграда приїхали. Вони вже третє літо відпочивають у тітки Марини. Полюбилося їм наше село: ліс поряд, левади, озеро. Приїздять разом з батьками і їхні сини Горішки. Це їх так місцеві хлоп'ята прозвали. Бо Олеж-ка й Владик хоч і до третього класу перейшли, а такі маленькі, кругленькі — точнісінько тобі горішки. Мабуть, Горішків важко було б розрізнити, якби не очі: в Олежки вони карі, а у Владика — голубі-голубі.
— По суниці?— питає з ґанку тітка Марина.
— По суниці,— відповідаю.
— Ми близенько знаємо,— не без гордощів додає Оленка.
— Кому ж іще знати, як не такій лісовичці, —  усміхається тітка Марина і додає:— Як побачите там моїх Горішків, заверніть додому. Втекли до лісу... Скажіть, що будуть вони сьогодні без пшоняних млинців, бо не слухаються.
Дорога завертає під густе віття старих лип. Тихо, де-не-де пташка обізветься, та й то ніби якось поспіхом, ніби попереджаючи людей: «Ходіть тихо. Не шуміть. Пам'ятайте: місяць тиші почався».
— А пташки вже не будуть так, як весною, співати?—обзивається донька і сама собі відловідає.— Вони всі пташенят висиджують, аби у лісі на ту весну було ще веселіше.
— Так, доню, так.
Ми ступили на стежку, що пірнає в зарості горішини. Ступили й завмерли од несподіванки. З дороги, що ховалася за поворотом, наростало дрібне гупотіння і тоненький, безперервний, у два голоси,— не то спів, не то плач... Один на високій ноті, другий — на низькій.
— Що воно, тату?—лячно глянула донька.
— Ніколи ще такого не чув...
— О-ой... йо-йо-о-о-ой...— котився дзвінкий голос, а його наздоганяв другий, густіший:— Е-е-е!.. Е-е-е-ге...
Ближче, ближче... Нараз із-за повороту вихопився кароокий Горішок. Він завжди ходить у сомбреро і з двома «кольтами», що звисають у кобурах на широкому паску, мов у ковбоя. Тільки зараз був він чомусь без сомбреро, а «кольти» теліпалися і били аж по п'ятах.
За карооким вилетів голубоокий Горішок... Босий. Сорочка розхристана, беретик на очі сповз.
— Що з вами?!— зупиняю Горішків, бо так би й змигнули повз нас, нікого й нічого не помічаючи.
Брати зупинились, бліді, злякані, важко дихають. Сховались за мене і крадькома визирають з двох боків.
— Що це вас так налякало?
— Він… —видавив один,
— В-він,— докинув тремтливо другий Горішок.
— Хто це — він?
— Гнався за нами!..
— Отой...
— З отакецькими... отими!..
— Він... гарчить!—хекали Горішки, навперебій поспішаючи повідати страшну історію.
— Лев? Чи хто?— всміхаюся.
— Ні... Він!
— А хто ж тоді? Яке страховисько вас, при такій зброї, могло отакечки налякати?..
— В-він...
— Отой!
— 3... отими!..
Оленка сміється. Тихо в лісі, сонячно. На шляху нікого не видно.
— А ходімо та гуртом глянемо, що воно там за господар такий у наших  краях об'явився.  Він!..
Горішки боязко ступають. Визирають з-за моєї спини. Ось перед нами сандалики лежать — один, далі другий.
— Це чиї?
— Мої,— підшморгує голубоокий Горішок. Далі на шляху жовтіє сомбреро.
— Ай!—в один голос зойкнули Горішки.— Оно... Він, він!—і кинулись було назад, та я зупинив.
Зверху на сомбреро справді стояв Він! Тем-гю-коричневий, аж чорний. Стояв і войовниче-гор-до поблискував панциром на спині. Він виставив дужі верхні щелепи з гостряками, схожими на оленячі роги, й чекав... Нас чекав! Про це одразу можна було здогадатися по одному його вигляду,
«Ану, голубчики, давай-давай, ближче підходьте... Я з вами зараз побалакаю!»
— О, жук-олень!— радісно вигукнула донька.— А який великий! Ще більший, ніж ми торік бачили, еге, тату?
— Більший... Міліметрів вісімдесят. Велетень!.. То навіщо це ти, друже, хлопців так налякав, га, признавайся?—звертаюся до жука. Він ворухнув щелепою і присів.
— Цікаво, а по що ви йшли до лісу?— запитую Горішків, помітивши у траві неподалік від сомбреро маленьку сокиру.
— Ми?
— Так-так, ви?
— По вудлища...
— Ага, он воно що. А я, здається, бачив у вас бамбукові, чи то не ваші?
— Наші.
— То навіщо ж вам рубати той кущ молодої ліщини?.. Ген, біля того дуба? Це ж ви до нього йшли. Вгадав?
— Вгадали.
— Щоб такі, як у Степанка, білі вудлища мати,— тихо пояснив Олежка.
— Степанко вирізав там, де дядько Карпо, лісник, показав. У Глибокій долині. Ліщини там вдосталь, її навіть проріджувати треба.  Санітарну
чистку робити. От ви б і розпитали спочатку в Степанка.
Горішки мовчали.
Я сказав:
— А в тому кущі, який ви хотіли рубати,— ось цей жук мешкає. Живиться соком з листя... Одне слово —там його домівка. От він і захищає свою оселю.
Ми ще якусь хвильку говорили. Потім я взяв жука на долоню, пригладив міцні рогові надкрилля і поклав на траву. Кароокий Горішок схопив сомбреро.
— Не бійся. Жук тебе не зачепить. Ви ж не будете тепер рубати його горішину?
— Ні-і... Ой, він гарчить!
Я засміявся.
Оленка теж.
— Ні, це не він гарчить. То рипить розчахнутий блискавкою старий ясен.
Жук-олень тим часом хазяйновито, сповнений самоповаги й гідності, неквапом простував до лісу.
— Ходімте з нами по суниці,— запропонувала Оленка.
Ми рушили стежкою вниз, до обігрітого сонцем схилу, де чекали нас стиглі суниці. А день був ясний, безмежний, і пахтів він, як здавалося нам, суницями.

СОСНІВОЧКА
Снідаємо за столиком під високими соснами. Тихо стоять дужі смагляві красуні, купають свої пишні зелені зачіски у голубій високості, розчісують їх сяючими гребінцями сонячних променів. Аж це враз—плюсь-плюсь!—посипались у тарілку шматочки сухої кори.
— Сосна тобі суп підсолює, татку,— усміхається Оленка.— Щоб не казав: мамка суп недосолила.
— Чш-ш...— прикладаю пальця до губ і підводжу очі вгору по сосні, що стоїть біля самісінького столика... Ага, ондечки той шибеник, що супи підсолює.
Метрів за шість од землі, на першому сучечку товстого голого стовбура, пташка сидить. Спинка попелясто-сива, з коричневими розводами по кінчиках крилець, на суху соснову кору схожа. Животик — біленький, дзьобик — чорний. Вправна, хазяйновита, чіпко тримається на сучечку. Крутиться... То вниз голівкою, то вгору. Видзьобує якусь поживу. Коротеньким хвостиком, мов лопаточкою, упирається, щоб було зручніше, припадає на міцних ніжках, працює старанно й весело. Кора шурхотить і осипається.
— Яка гарна пташка!—захоплено вигукує донька.— А як її звати, татку?
— Не знаю. Вперше бачу таку.
— А давай самі для неї ім'я придумаємо.
— Давай.
— Соснівочка!
— Чудово.
— Соснівочка, Соснівочка!—підхопила донька.— А чому Соснівочка? Бо вона он як старанно сосни доглядає. Щоб вони не хворіли, не точили їх різні шкідники... Це ж завдяки Соснівочці дерева виросли такі високі?
— Звичайно,— киваю головою.
Ми віримо у нашу щиру вигадку, а пташка вже перелетіла до другої сосни і дбайливо оглядає її, припадає голівкою до кори, вислуховує, мов лікар хворого.
Подобається нам Соснівочка.
Можливо, у наукових книгах вона має інше ім'я, а ми з донькою називаємо її Соснівочкою.

ЧИЇ СЛІДИ?
Вже кілька років минуло, як ми з донькою надибали в гущі старого мішаного лісу галявинку. Ми ще ніде такої не зустрічали. Чепурна, чистенька, мов дбайливим господарем доглянута. Довкола неї в обнімку стоять стрункі могутні граби, ясени, дуби, берест. Високо-високо шумлять, ви-купують в сонячній повені гіллясті вершини. Прохолодно, вогко під ними, майже й трава не росте, а на галявині тепло, ясно, сонячно. І ввижається, що галявина ця — потаємне місце, де звірі й птахи проводять свої лісові свята. Звірі на землі зберуться, птахи на гіллі всядуться рядочками і гомонять про якісь свої справи.
У літній сонячний день галявина весело, радісно палає різними барвами... І стільки їх, що й не злічити. А вгорі— синє-синє й глибоке-глибоке озеро неба.
Дуже нам подобалось те місце. Прийшли ми сюди й цього літа. Поклали рюкзак і прилягли в холодку на м'якій траві спочити.
— Тату, а тут хтось був!— схвильовано зауважила Оленка й підхопилася.
Неподалік нас у зламаних кущах валяється рудий папір, ще далі—забито чорні обвуглені рогачі, вирубані з молодих грабків.
— Так, був хтось і зовсім недавно.
Між рогачами — холодний попіл, головешки недотлілі. Довкола витоптано й витолочено квіти.
— Глянь тільки, що вони наробили!—в розпачі вигукує Оленка і довго мовчить.
Під дубом, де колись зводився над травами великий пагорб мурашника,— тепер чорний вия-мок: валяються грудки землі, поточеної мурашиними ходами й гніздами. По траві заклопотано снують руді мурахи. Вони трудяться, щоб відновити своє місто, так безжально, по-дикунському знищене.
Великий мураха швидко забрався мені на ногу і люто вжалив. Я пригнувся і пальцем скинув вона додолу, пояснивши:  «Ми не заслужили... Ми не винні у вашій біді».
— Ой, тату, вони кусаються. Вони такі сердиті стали, такі злі!— скрикує донька.
— А що їм робити? Захищають свій, хоч і зруйнований, дім, свою землю...
— Нас оточили з усіх боків і почали нападати цілими зграями. І якби мурахи вміли говорити, мабуть, ми почули б їхні гнівні слова: «Забирайтеся звідси геть!»
Ми відступили на край галявини.
— А я, тату, як і торік, березового соку й цукру взяла для них.
— Зараз їм не до цукру. Допоможемо мурашкам?
— Давай.
Ми обережно позсували докупи присохлу землю, хворостиння й листя. Спустилися вниз, де росли ялини, набрали глиці й висипали під дубом.
Мурашки почали зупинятися одна біля одної, вибігали на глицю, спускалися вниз, снували довкола наших ніг і, здається, більше не куса'ли, ніби поговорили між собою, ніби пізнали нас і повірили нашим добрим намірам.
На закінчення ми полили глицю березовим соком і притрусили цукром. Зібрали бляшанки, шмаття паперу, недокурки і віднесли вглиб лісу, поклали на сиру землю й спалили.
— Тату, правда ж, це мурашки допомогли деревам, щоб вони виросли такими красивими й сильними?
— Правда... Кожна з них за день знищує не одну сотню шкідників та їхніх личинок... Навіть під кору дерев забираються і там дістають шкідників.
— Тату, а чиї це сліди? Хто зруйнував мурашину домівку?
— Може, ведмеді? Вони люблять поласувати мурахами... Як ти гадаєш?
— Так ведмедів немає ж у нас...
— Немає... Значить...
— Люди,— додає Оленка і в голосі її чути неприхований жаль.— Тату, а давай зробимо таку табличку. Напишемо на ній про користь мурашок, попередимо, щоб ніхто їх не чіпав, почепимо біля мурашника.
— Це ми обов'язково зробимо... Тільки хотілося б не лише при мурашиних домівках, а й при совісті кожній людині написати таку засторогу. Щоб совість боліла за кожну комашку, за кожну травинку, за кожне деревце...

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
Очам не віримо.
Заховались між дерев за кущем горішини. По-ворухнутися боїмось.
Метрів за десять від нас під молодими гіллястими липами лисичка сидить—уважна, непорушна. Вушка нагострила, писочок підвела вгору, і лише хвіст, вогнисто-рудий та пухнастий, ледь помітно ворушиться на самісінькому кінчику. Куди ж це лисичка-сестричка зорить? Що загледіла десь у небі чи на вершинах лип?..
Придивляємось і собі. Та ніби ніде нічого не видно.
Кого ж все-таки чатує лисичка-сестричка?
Марно вона сидіти не буде, а спочивати тут небезпечно, стежка неподалік. Та й ніхто не спочиває у такій напрузі. Тут щось не те...
Нараз я все зрозумів!
На сухій гіллячці, метрів за два над головою лисиці, застрявши в плетиві галуззя, вовтузиться чимале пташеня. Воно, мабуть, щойно випало з гніздечка. Зачепилося розпростертими крильцями і висить. Лисичка жде, коли ж воно звалиться, те немічне маленя. А воно безпорадно сіпається і ось-ось упаде. І тоді ми, доки не сталося біди, вихоплюємося із-за куща.
— А держи, держи її!— гукаємо.
Лисичку ніби вітром змело. Відразу ж з місця стрибнула рудою блискавкою в гущину дерев і зникла. Ми з донькою підійшли до сухої гілки. Я дістав пташеня. Голопузе, ледь-ледь покрите пушком, воно кволо борсалося на долоні.
— А чиє воно, татку?— допитується донька.
— Горличчине, здається... Десь тут має бути гніздечко.
Ходимо під липами, зазираємо вгору, між гіллям нишпоримо...
Де ж гніздечко?
Ген, де розгалужуються рогачиками густі віти, неподалік стовбура, тоненького хворостиннячка настелено жмутик. Я сховав пташенятко за пазуху і вибрався на липу. Поклав мале до гніздечка, в якому зіщулено сидів його братик чи сестричка.
Десь наді мною тривожно сплеснула крилами горлиця.

КОНВАЛІЇ
Травневе ранкове сонце весело проглядає між гілля старих дубів, поблискує на спинках коників, що завмерли серед трави, гріються. А то визирне несподівано з-за густого галуззя, зазирне в очі, на хвильку засліпить, а потім і зовсім зникне. Тоді ми йдемо під суцільним зеленим склепінням, ніби в тунелі. А далі сонце несподівано знову вигулькне за поворотом, кине під ноги ясні сяючі килимки.
— Сонечко нас поважає, тату, еге ж?
— Звідки ти знаєш?
— Бач, як доріжку вистеляє, мов найдорожчим своїм гостям... Шкода,— зітхає донька,— що нам тут униз спускатися. Далі он яка ясна стежечка.
— Зате ми конвалії побачимо. Вони вже, либонь, розквітли.
— А знаєш, тату, чого конвалії затінок люблять?
— Ні, не знаю.
— Бо сонечку що: воно собі припікає, і не думає, що, може, комусь і шкодить занадто багато спеки. Конвалії — тихенькі, вони не скажуть про це сонцеві, а просто сховаються, де прохолодніше, і цвітуть.
— Оце вони такі?..— усміхаюся.
— А ще їхні пахощі, їхній цвіт лагідний дуже люблять дерева й квіти. Тому й прикривають їх гіллям, бережуть, а трави різні та чагарі відступаються, стоять кругом конвалій і милуються ними. Бачив минулого разу, коли ми заходили в цю долину? Між конвалій немає інших трав і квітів. Тільки вони — свіжі та зелені-зелені... А про ці конвалії не знає ніхто?
— Хіба що дядько лісник.
— Татку, а Раїса Володимирівна нам казала, що конвалії занесено до Червоної книги. І їх не можна рвати.
— Так, доню. Занесені. Ми й не будемо рвати.
Спустившись у видолинок, ми вражено зупинились. На глухій, ледь помітній лісовій дорозі, потонувши колесами в траві, крикливо жовтіли «Жигули». До машини квапились двоє — огрядна літня жінка й чоловік. Ми здригнулися від того, що побачили. У плетених лозових корзинах, що їх несли в руках незнайомці, було повнісінько конвалій. Вони кипіли білим-білим квітом. Мов молоко в дійниці, коли щойно видоять корову.
— Тату, тату!—схаменулася Оленка.— Вони зірвали наші конвалії!
— Зажди.— Я полишив доньку й кинувся бігти, гукаючи навздогінці.— Зачекайте, чуєте?.. Зачекайте!
Та приїжджі вдали, що не чують. Хряпнули дверцята, завив мотор, і мене в груди штовхнув густим бензиновим перегаром клубок сизого диму.
Лишаючи по собі у високій траві дві глибокі чорні колії, машина зникла в молодім дубняку.
Ми довго стояли мовчки. Чути було, як десь нак-о-1 горі, долаючи останні метри підйому, по-вовчому неї завили «Жигули». Потім усе стихло. Німо стояли дерева. Теж, як і ми, дивилися на чорну колію і мовчали.
Майже всі конвалії були вирвані з корінням, ул
— Тату, навіщо вони?.. Навіщо їм так багато?— запитала Оленка і глянула з докором на високі старі граби.— Бачте, а ви стояли... Стояли й дивилися. Чому не заступилися? Мовчите...— Якусь хвилю Оленка була в задумі, потім ви додала:—Тату, давай цвяхів натикаємо на дорозі.
— Цвяхи тут не зарадять. Жаль, номер машини не запам'ятали.
Сонячний ранок, здавалося, згас. Сумно стояли і ми, і дерева.

ДРУЖНА СІМЕЙКА
Дощові води, стікаючи в яр, вирили у схилі глибоку канаву, яка зяяла жовтими глинистими боками. Понад нею ми й спиналися на гору. Майже на вершині донька зупинила мене, стривожено гукаючи:
— Ой!.. Татку, поглянь, кленок помирає.
— Де?
— Ось, ось...
— Кленок був крихітний. З трави визирала тільки голівка жовто-червоного листка. Я оглянув пагонець і запитав:
— А чому ти гадаєш, що кленок помирає?
— Листочок пожовтів.
— Пожовтів? Це його осінь забарвила у свій улюблений колір.
— А ще — кленок скоро впаде, бачиш?
— Це вже інша справа.
Кленок ріс на самісінькому краєчку канави, і схилившись, ми побачили, що й корінчики його визирають з-під землі, вже присохлі. Весною, коли побіжать талі води, вони підмиють землю, берег осунеться, і деревце загине.
Зваживши все це, ми пішли додому, взяли заступа, викопали кленка разом із грудкою чорнозему. Викопали й замислились —де ж його посадити?
— Татку,— звернулася до мене донька,— а давай посадимо його на галявці нашій!
— Давай.
— І на ній ростиме кленок... Наш кленок, якого ми врятували.
— Правильно, доню.
Так розмірковуючи, ми прийшли на галявинку, знайшли на ній крихітного ясенка, що ріс неподалік своїх батьків, кремезних та дужих, і посадили кленка поруч ясена, щоб росли вони в парі, не заважали один одному і були щирими друзями.
— Кленок і ясенок —  братики. Еге ж, татку?
— Братики.
— А давай ще й сестричку до них поселимо?
— Сестричку? Це думка... Буде в них дружна| сімейка.
Ми відшукали в низині маленьку берізку і посадили її поруч з кленом та ясеном.
...Весною деревця дружно зазеленіли. Ростуть вони весело, міцні й гінкі.

БЕРЕЗА СУМУЄ І ПЛАЧЕ
Смачний березовий сік! Та ще коли одразу з-під берези візьмеш банячок чи яку іншу посудинку з чистою прохолодною водою. А вона солодко пахне живою деревиною, глибінню землі. Береш і п'єш з насолодою, повільно, аби не зронити бодай краплинку. П'єш, ніби вбираєш у серце весну.
Смачний березовий сік і, кажуть, цілющий.
Блукаємо між дерев, збираємо ожини. На пагорбку— береза стоїть. Біла-біла серед золотих сосон. Стоїть самітня і ніби зажурена. Листя на ній ріденьке і якесь воно не таке, як в інших беріз липневої пори,— темно-зелене та густе. Ні. У цієї воно — бліденьке, жовтаве. Кожну галузку, мов жилочку, видно крізь нього. Хворіє береза? Мабуть, так...
Підходимо ближче. Очі мої блукають високо-високо між березового гілля. «Що з тобою трапи-лось?»--- подумки запитую березу.
— Ой тату!—скрикує донька.— Глянь, глянь, що не?
І не договорила. В голосі біль і тривога. Кидаюся поглядом униз... Леле!.. Від самісінької землі і десь на метр чи півтора вище із стовбура берези стирчать металеві трубки, гнуті з жерсті, іржаві жолобки, висять пацьорки з клоччя, і просто так зяють просвердлені дірки і надрубини, зроблені сокирою чи ножем. Хто чим міг довбав берізку. Живого місця немає на стовбурі.
Обійшов я березу і зрозумів... Тут вона чи не єдина. Принаймні, в цьому квадраті.
Поруч дорога в'ється, стежки схрестилися. Тож ранньої весни — хто не йде, не їде, то й заверне до берези соку скуштувати. І карбує її живе тіло чим попадеться. Ріжуть, свердлять, забивають трубки, жолобки припасовують, аби краще сік вибрати... А вибравши, так і лишають ті рани, ні чопиком їх не затуливши, ні глиною не замастивши. От і виходить, що всі-то життєдайні потоки у дерева перетято.
Боляче стає за людину, за її жорстокість і байдужість.
Докірливо дивиться береза жовтими рідкими листочками. Дивиться, сумує і ніби аж плаче.
...Смачний  березовий  сік і, кажуть, цілющий.

ПТАШИНА ЛЮБОВ
Ураз споночіло. І морок той був неприродно сизий, страшний. З жаху перед ним усе заніміло.
Над нашими головами за високими соснами спалахнула сліпуча блискавка і з виляском, оглушливо вибухнув грім. Я підхопив доньку на руки і чимдуж подався у найближчі густі кущі. За першим спалахом різонув очі другий, третій... Ще страшніший, ще оглушливіший вибух грому розлігся над лісом. У кущах стало так темно, ніби на них упала важка чорна ковдра.
Донька злякано притулилась до мене, замружила очі, сховала на грудях обличчя. Я швиденько зняв піджак і прикрив ним Оленку.
Цяпнули по листю перші важкі краплі дощу...
За мить він кинувся на ліс, мов лютий звір на здобич. Задзюрчала, залопотіла між гіллям вода, зашелестіла в сухім листі, забулькотіла в канавках. Я відчув: холодні струмки котяться по моїй спині. Щільніш загорнув у піджак і притис до себе доньку... З годину тому вийшли ми грибів пошукати, та й незчулися, як у лабети до грози потрапили. І ніякого в нас захистку, окрім галуззя над головою. Хоч яке воно густе, та хіба ж витримає отакий шалений натиск води?
Раптом кроків за два від нас побачив я дивну картину. Низенько в кущах— пташине гніздечко. Крихітне, а птаха — ледь більша за жолудя. Стоїть, міцно спершись лапками у крайки гнізда, тремтить, неборака, крильця й хвостика віялом розпустила, кожну пір'їну нашорошила, голівку пригнула до гніздечка—прикриває чотирьох малюків. Вода дзюркотить, скрапує їй на спинку, а далі по крильцях, по шийці, по хвостикові збігає, а в гніздечко не потрапляє. Пташата повистромляли дзьобики і дрімають. Солодко їм спиться, повітря грозовою свіжістю напоєне, і не відають вони під материним захистом, що то за пекло зчинилося довкіл. Я мимохіть щільніш притискаю до себе доньку, аби не намокла, а сам тягнусь рукою до ряснолистого пагона. Зламую його і непомітно заношу над птахою, аби ж і її прикрити від зливи. А вона, як здалося, кинула на мене карою пшонинкою ока і мовчить, не ворухнеться.
Так і сидимо, захищаємо своїх діток від зливи.
Я підняв полу піджака, щоб і донька бачила пташину, як вона діток своїх любить.
Скоро гроза минула.
Дощ перестав.
Визирнуло з-за сизої волохатої хмари сонечко. Визирнуло і ніби зітхнуло: такої шаленої грози ще не було цього року. Услід за цим застрибали з краплини на краплину, засяяли в листі, посипались золотими легітками на землю сонячні промені.
Ліс ворухнувся, ожив. Заспівали птахи, передзвін покотився з краю в край. Десь за кущами жебонів у западинці серед трави струмок.
Я прибрав галузку, птаха стріпнулася, і дрібнесенькі краплинки дощу бризнули від неї в усі боки.
Мені було приємно, що пташка нас не злякалася, що ми разом пересиділи грозу. «Ці-ці-ці-ців-ці-ці-ців»,— тоненьким голоском заговорила вона, застрибала з галузки на галузку, і я зрозумів її так: «Хоч ви й добрі... і спасибі вам за допомогу, але не заважайте моїм маленьким спати...»
Ми вибрались з ліщини. Одразу ж за кущами, у траві неподалік старої сосни, стрівся нам гриб-боровик. Кремезний, у мокрому коричневому капелюсі. Він, здавалось, уже давненько ждав нас, і ми з радістю взяли його до кошика.

ЗАЗНАЙКУВАТИЙ ХМІЛЬ
У лісовій гущавині, далеко від стежок і доріг, ми натрапили на молоденьку берізку, буйно обвиту хмелем. І здалося нам з донькою: берізонька задихається в тих «обіймах», благає про порятунок.
Хміль — темно-зелений, пишний, листатий, так скував біленький стан, що лише деінде визирали:   тоненькі    галузки    з-поміж    шорсткого, нещадного хмелевого листя, з його цупких батогів. Листя на дереві прижовкло, осипається.
— Тату,— тихо каже донька.— Бачиш, як вершечок берізки зігнувся? Давай порятуємо її.
— Давай,— погоджуюся я, бо й мене жаль забирає.
Обходимо навколо берізки, знизу вгору поглядаємо. А хміль, мов і не бачить нас, хвалькувато так задер свою лопуцькувату голову, розгойдується під вітерцем. Мовляв, що воно там унизу гомонить... Спробуйте дорости до мене!.. Плутається унизу між травами. А ось я, я... Хвалиться, а того й не знає, що то завдяки берізці він досяг такої висоти.
— Ну, ось ми зараз тобі покажемо, хвалько, як берізку кривдити,— рішуче проказує донька і поглядає на мене. Я підходжу до хмелю.
— Тримай-но, доню, цього батога! — І починаю розмотувати з берізки цупке колюче плетиво.
Довго трудилися ми, бо хміль теж не хотілося нищити та ламати.
Звільнили берізку, наклавши поряд купу зеленого збіжжя. А берізка, ніби зітхнула, листям стріпнула. На тоненькому білому стані викарбувалися цілі канави од хмелевого плетива, від його батогів.
— Ач, який безжалісний! — скрушно похитала донька головою.
Почали ми знову трудитися доки не оповили хмелем по низу товстелезний стовбур старого дуба, такого кремезного, високого та гіллястого, що хміль йому ніколи не заподіє шкоди.
Десь через тиждень ми навідалися до берізки, яку врятували.
Листячко зазеленіло, стало ряснішим, свіжішим, зникла хворобливість, і голівка-вершечок бадьоро звелася до неба.
А хміль? Він вився теж, бадьорий, але сумирний, тихенький. Де й поділась його колишня хвальковитість та зазнайство.
Отак ми провчили хмеля. Щоб менших не кривдив та не був зазнайкуватим.

ХИТРЕ БОЛОТО
Стежечка вибігла із соснового бору, притьма скотилася з пагорба вниз, а далі бережком, бережком між зеленою м'якенькою травою. Біля гурту верб круто повернула праворуч і шмигнула в зарості різухи, під молодий вільшаник, що росте на болоті.
Ступаємо обережно. Я попереду, Оленка за мною. Тримаємось за руки, роздивляємось. Земля тут драглиста, прогинається під ногами, тремтить.
— Та-а-ату,— чую тоненький голосок за спиною.— А чого болото тремтить? Нас боїться?
— Еге! Швидше ми його.
— Ми?
— Атож. Ступаємо ж, бачиш, як обережно, боязко. Ноги тремтять, болото чує й сміється потихеньку.
— А чому під ногами так м'яко?
— Бо там трясовина. Глибока-глибока. Їй лише попадись, дай ухопитись хоч за одну ногу, то чи й вирвешся. А як за обидві візьметься, то може геть засмоктати людину.
— І не відпустить?
— Ні-І...
— А як попроситися?
— Тільки засміється. Вона, болотяна трясовина, така невситима, така злюща, що все —дерева, людей, звірів ковтає...
— Ой!..— доньчині пальчики міцніш ухопились за мою руку.
— На болоті завжди треба бути обережним. Трясовина дуже хитра. Замаскувалась травою і чатує на необережних та роззяв. А ми ж з тобою уважні, обачні... Правда?
— Правда. А це болото велике, тату?
— Велике. Хоч і вузьке, зате довге. І ця стежечка, якою ми йдемо, у людей і звірів спільна.
— А чому?
— Бо там, далі, з боків болото ще хитріше. Бач, прикрилося шовковим килимом травички, так і кличе: «Ступіть на нього!» А хто ступне — так там і лишиться, бо вибратися з нього без сторонньої допомоги не можна.
— А он там, глянь, які лілеї білі цвітуть!
— А спробуй дістати їх! Не ступнеш і двох кроків, як попадеш в обійми трясовини... То все хитрощі, аби заманити людину. Недарма ж болото прозвали хитрим. Тут лише дикі качки та чаплі гнізда в'ють.
— А вони не бояться болота?
— Навпаки, болото їх охороняє. Хай хто спробує до гнізда дістатись. Обережно, доню, тут найнебезпечніше місце.
— Ой, аж у ноги лоскітно, ніби перина під ногами.
— Це трава нас тримає. її коріння густо-густо переплелося. Тримається одне одного, мов люди за руки, а ми йдемо по тому м'якому містку... Так, за мною, сюди...
— А чого, тату, звірі по цій стежці ходять?
— Бо іншої тут немає. А болота й за день не обійдеш. Зараз десь у кущах зайчик чи кізка причаїлись і слідкують за нами. Ага, бачать, перебралися. Більше ніде нікого не видно, давай і собі... шмиг — і на тому боці.
— Хи-хи-хи,— дзвінко сміється донька.
— А тепер скажи болоту: «Лишайся на місці, хитре болото, а ми пішли далі!»
— Лишайся на місці, хитре болото, а ми з татком підемо далі...— Оленка ще подумала-поду-мала, на мить зупинилася, озирнулася до болота й весело додала: — Ми тебе не боїмося, бо знаємо твої хитрощі.

ПРИКРА ДОПИТЛИВІСТЬ
Відпочиваємо в лісі, на березі тихої ріки. Поряд— намет сусіда.
— А йди-но сюди, швидше! — пошепки гукає на мене сусід і крадькома показує пальцем у зарості крушини та ліщини.
Підходжу. У зручному, вигідному містечку, де гілочки розходяться рогачиком,— гніздечко звите. Припасоване до тих рогачиків зів'ялими травинками, навіть ниточкою обв'язане з одного боку. Здається, споруджувала його не птаха, а людина, так усе обмірковано. З гніздечка чотири крихітні дзьобики визирають. Пташата вже в пір'ячку, либонь, вже й літати пробували. Повіки очей заплющені: дрімають маленята.
Підходимо ближче. Цікаво ж! Пташенята сплять, не чують. Враз над головами тривожний пташиний писк. Між листя крила забились... Батьки прилетіли. Пурхають з гілки на гілку, ледь на плечі нам не сідають. Хрипкуватими схвильованими голосами застерігають дітей, а нас чи то лякають, чи благають. «Куди-ви! Куди! Зась-зась-зась... Не чіп-пайте. Тів-тів-тів!..» Але ми стоїмо, не звертаємо уваги... Цікаво ж!.. Які вони ловкенькі—пташенята: дзьобики, мов гречані зернята.
Сусід тягнеться рукою: кортить йому поторкати пташеня, погладити по голівці.
— Яке ж ти гарнюсіньке,— шепоче він,— мов дитя.
Нараз пташеня від того дотику швидко зводиться... Стриб—і вже грудочкою котиться по землі.
— Ой! Ой, куди ти, куди? — Сусід рвучко падає сам, аби зловити й повернути в гніздо пташеня, та воно пострибало далі-далі в гущавину.
Поспішаючи, сусід зачепився за гілку, шарпнув її, і ще три коричнево-руді грудочки в'юркнули слідом за першою.
Кидаємось  навперейми.   Зчинили тріск, шум.
Двох зловили, посадовили до гніздечка. Сидять, принишкли. А мати й батько місця не знаходять, в'ються над нами, стогнуть.
Вже й стемніло, а ми все лазили між кущами, шукали пташат. А вони, мов у воду впали—немає, хоч плач. Сусід мій сердиться на мене, а я на нього, бо ми ж винні у тому, що батьки загубили діток, а ліс своїх співців-захисників.
Не знайшли. Сподівалися: а може, батьки розшукають та до гніздечка принесуть?
Прокидаємось ще до сходу сонця — і до гніздечка... Старі птахи, мабуть, і спати не лягали— кричать, пурхають і стільки в їхніх голосах докору нам, людям! І прикро, і боляче стає нам, коли бачимо холодне спорожніле гніздечко. На денці самітньо лежить рябеньке яєчко-розбовток. А де ж пташата?
— Навіщо було підходити, навіщо!? — напускаюсь на сусіда.
— Хіба ж я думав, що вони... Хіба я хотів?
— Вони, вони!!
Нишпоримо по кущах, шукаємо. І ліс ніби примовк, сосни спохмурніли... Раптом сусід рвучко сіпає мене за рукав.
— Дивись, дивись! — і сміється.— Що то воно? Га?
Неподалік нас, у густому плетиві галуззя, низько над землею сидять четверо пташенят... Дрімають.
Хоч і цікаво нам, але обережно задкуємо з кущів. А старі птахи — де й узялися! — ледь за чуби не хапають.
— Ну, вибачте, вибачте...— шепотить сусіда і прикладає руку до серця.— Ми теж хвилювалися... Не кричіть, ми не торкнемося й поглядом ваших діток... Вибачте.
Струшуємо з одягу суху глицю, торішнє листя, оббираємо павутиння. Аж тепер від серця відлягло. Ні, не збіднів ліс, хор його не втратив чотирьох співців.
День-два — і пташата літатимуть.

МЕДОК
У липовім яру, вже перед самісіньким селом, м'яку надвечірню тишу пронизав тонкий дитячий крик: «Ма-а-а!.. Ма-ма-а-а!» Враз до нього приєднався другий: «Та-а-а!.. Тату, та-тату... у-а-а!» Ось вони злилися в єдиний. За мить знову розкололись і розбіглись в різні боки.
Над нашими головами у густому верховітті сполохано заскрекотала сорока.
Оленка лячно завмерла, дослухаючись. А за мить її погляд, який вона з надією звертала до мене, потеплів.
— Татку!.. Та це ж брати Горішки... Мабуть, знову щось накоїли.
Голоси не стихали. Один котився десь у село. Другий — яром донизу.
Прохоплюючись між товстих липових стовбурів, чимдуж кинулись ми на те розпачливе волання. Десь зовсім поряд б'ється між дерев переляканий голос. Ось він виривається з кущів горішини.
Мерщій туди!.. Тріщить під нашими ногами сухе хворостиння.
— Тату! Ось, ось він!..— вигукує донька.
З-під галуззя   ліщини, густого, непролазного, визирають чиїсь босі ноги.
— Це ж хто тут отакечки на весь ліс розкричався? Олежка чи Владик, га? — запитую.
Запала тиша. По якійсь хвилі зашаруділо в кущі, гілля схитнулось, і з нього визирнуло бліде перелякане обличчя. Загледівши нас, заблищали   радісно  круглі  від страху Владикові очі.
Та коли ми приглянулись до того Горішка, донька, не втримавшись, приглушено чмихнула в долоні.
Ліве вухо у Владика було зовсім не схоже на вухо, а скоріше нагадувало біло-коричневу, товсту шапку гриба-боровика. Ліва щока аж обвивала, так розпухла.
— Що це з тобою, Владику?—питаюся хлопця.
— М-м...— і замовк.
— Що-що?
— М-м-м... М-ме-ду хотіли дістати.
— Меду? Де ж ви хотіли його дістати?
— Тату! — обзивається    Оленка,— Це    вони, мабуть, у дуплі старої липи, де живуть дикі бджоли...
Горішок винувато й присоромлено закивав головою. Здавалося, щока й вухо хилять її то до лівого, то до правого плеча.
Оленка збігала до лісового джерельця, вмочила у крижану воду хусточку, і ми почали рятувати «пасічника».
Повертаючись додому, дізналися, як Горішки мед добували.
А було це так.
— Хочеш меду?.. Свіженького! —спитав брата Олежка.— Я знаю, де є вулик. Нічийний. Тут неподалік, за бабусиним городом унизу... Хочеш?
— Хочу,— облизався Владик.
Взяли кухля і подалися до липи.
Дупло чорніло десь за метр од землі. Ставши на широкий сучок, мов на стільчик, Владик зазирнув у вулик. Бджіл літало небагато.
— Треба швиденько, —квапив його Олежка.— Бджоли зараз усі на деревах, мед збирають. А надвечір як злетяться—буде пізно. Швидко давай. Зачерпни кухлем...
Горішок миттю сунув руку з кухлем у дупло, глибше, глибше... і враз наткнувся на щось лоскітливо м'яке, ворушке, тепле, аж гаряче, як здалося йому.
І те — ворушке, м'яке й тепле, аж гаряче, кинулося вгору по голій руці. Горішок скрикнув і з  переляку гепнувся додолу. З дупла сипонули до нього потривожені бджоли!.. Закрутилися страшним колючим клубком, завирували... З-з!.. З-з-з!.. Ж-ж-ж!
Застугоніло, засвистало над головою. Щось боляче шпигонуло в щоку, у вухо, запекло в потилицю, вжалило крізь штани в ногу, «Ма-а! Ма-а-а!»—^ заволав Владик і кинувся щодуху вниз, у яр.
Олежка, вимахуючи руками, з вереском «Та-а... А-ай... Тат-ту-у... А-а...» помчав до села.
Отак Горішки меду скуштували.
Увечері ми сиділи на бабусиному подвір'ї біля вогнища, на якому варилася молода кукурудза, і я розповідав нашим новим друзям про диких бджіл, про ту користь, яку вони приносять лісові, і що медок їхній чіпати не треба, бо вони його щоденною дружною працею заготовляють собі на довгу й люту зиму.

КРАПЛИНКА
Вже з раннього ранку відчутно: день буде нестерпно жаркий. У небі — ані хмариночки. Соковита весняна голубінь ніби вицвіла на сонці, вигоріла від щоденної  спеки, посивіла й зблякла.
Сонце простягнуло до землі довгі руки перших променів, заплутало гарячі пальці у травах, обхопило дерева і по кожній миті все міцніше й міцніше прибирає в обійми землю. Навіть пташки співають неохоче, мов і не співають, а мляво перегукуються. Дерева дрімливо завмерли, вже зрання розімлілі, їм важко бодай одною-єдиною галузкою, ба навіть листочком, ворухнути.
А ми все йдемо і йдемо у глиб лісу, все далі й далі. До тих он пагорбів за молодим сосняком, де, як розповідав нам знайомий лісник,— сила-силенна суниць.
Оленка бадьориться, вистрибує перед мене, усміхається.
— Бережи, доню, сили, дорога наша сьогодні чи не найдальша. А спека он як береться до роботи.— І враз я хапаюся за думку, чи ж узяли ми баклагу з водою. Наповнити її я наповнив ще звечора, а покласти до речового мішка Оленці доручив. Непомітно обмацую мішок... Немає!
— А баклагу з водичкою ти брала?
Донька   розгублено  зупиняється.   Очі стають великі й винувато дивляться на мене.
— От бачиш! Тепер ми будемо без води, а попереду ж—-цілий день... І вертатися додому пізно. Багато вже пройшли.
— Татку, не турбуйся. Я цілу чашку молока випила. Обійдемось і без води. Навіщо вона потрібна?
— Кажеш—непотрібна? А як захочеш пити?
— Терпітиму.
— Гаразд! —А сам міркую: «Хай спробує без води, хай вчиться шанувати кожну її крапельку».
Далі  йдемо,  Оленка  вистрибує, сміється. Та сонце непомітно зводиться вище й вище. Парко стає у лісі, млосно. Дихати важко. Проходимо молодим сосняком, в якому нестерпно душно. За ним починаються суничні пагорби.
— Та-ату! — чую позад себе голосок.— А тут ніде нема водички?
— Сама знаєш — немає. Жодного джерельця поблизу. Земля суха, піски... Терпи!
Мовчить. Ступає повільно, вже не вистрибує. Краплинки поту засіяли личко. Пасемка кіс до скронь поприлипали. І я мовчу. Хай терпить, надалі знатиме, як воду шанувати.
Беремось на суничний пагорб. У лісі тінь хоч трохи рятує від спеки, а тут — белебень. Стоїмо, мов на розпеченій жаровні...
Сонце над головою сміється. А ми хапаємо повітря, мов риба на березі.
— Та-а-а...
— Немає, доню, водички, немає.— І навмисне гучно додаю: —Через тебе ж без води пішли. Он суниці збирай та гамуй спрагу.
А суниць і справді кругом нас видимо-невидимо, ніби вночі рожевий дощ випав, а краплинки так і зостались жаріти в траві.
Збираємо, кладемо цілими жменями в кошик. Оленка пожадливо хапає їх устами.
Пахучі, солодкі, аж гарячі од сонця ягідки не тамують спрагу, а ще більше розпалюють її.
— Та-а...— знову за своє Оленка, але одразу й примовкає,
— Що ти хотіла, доню?
— А чому в нас у селі так багато криниць, і на леваді джерело... А тут — хоч би одно крихітне джерельце.., Мені б тільки одну-одненьку жменю водиці.
— Гм. Тому що в селі он скільки людей живе. І низина там. Озеро поряд. А тут — згір'я піщане. Вода глибоко сховалася. Дерева й трави добувають собі воду корінням.
Донька зітхає. І таке воно по-дитячому щире, те зітхання, сповнене безпорадності й почуття власної провини, що мені хочеться все облишити і кинутись шукати воду. Але я стримуюсь. Хай ще потерпить. Хай вчиться терпіти. Вчиться з дитинства цінувати краплю води, дрібок солі, окрайчик хліба.
— А може, десь тут таки є водичка, та-а?..
— Немає, доню.
— Мені хоч би краплинку, крапусічку... У роті промочити.
— Немає й крапусі.
Знову зітхає. Вже суниць, бачу, не збирає, а сіла під березовим кущем, спочиває.
— Давай-но, доню, швиденько дозбираємо кошика і подамося додому.
Дозбирали ми кошика, трішки спочили у затінку. Було в нас і перекусити що, та Оленка нічого не схотіла. Одна вода на думці.
— А звіряток не можна попросити, щоб при несли водиці?  Ми б їм ковбаску свою віддали.
— Де ж вони, ті звірятка? Усі сплять десь по хащах. Від спеки поховалися.
— Аби мені хто дав крапельку водиці, я б йому   свою  найкращу ляльку Зіну подарувала.
«Ов-ва! —усміхаюся сам собі.— Отак-то зросли ціни на воду!»

Повертаємось додому.
Оленка геть розморена. Ні голосу, ні усмішки, ні  вистрибу—одна думка про крапельку води.
Я завертаю в густі зарості придорожніх лопухів. Стоять високі — викинули вгору зелені кульки з фіолетовими снопиками квіту. Гортаю суцільне велике листя, гортаю... Ага, є!
На листку, що коритцем лежить на землі,— води зібралося трішки. З ложку. Дощ ішов позавчора, і вона не вся випарувалась. Обережно підбираю листок на долоню.
— Змочи в роті! — кажу Оленці.
Вона так і припала губами до крихітного озерця. Припала й немов ожила. Очі засяяли, усмішка з'явилася, жвавість. Така сила прихована у звичайній краплі води.

ЯК ВЕРБА КРАСНОПЕРІВ ВУДИЛА
Ми вже знали одне лісове озеро, де звірі п'ють джерельну воду, а ремез на чатах стоїть. А то якось в іншому кутку лісу натрапили ще на одне.
Ішли глибокою западиною. Щільно стояли над нами дерева, зімкнувши високо в небі пишні крони. Крізь них навіть сонце не пробивалося. Темно було внизу, холодно, вогко, немов у печері. Ми вже й пошкодували, що спустилися сюди. Ні квітів тут, ні грибів, ні ожин — самі мухомори звелися навшпиньки, хизуються на дужих цибатих ногах. Комарі так і в'ються круг нас, сідають на обличчя, кусають.
Швидше б вибратися звідси! Нарешті дерева розступилися, і нас веселою голубінню зустріло невеличке озерне плесо. Ні латаття на ньому, ні куширів — чиста вода сяє під сонцем. Мабуть, глибина величезна. Береги озерця щільно облямовані гострою, шорсткою різухою, жовтими та ліловими болотяними півниками, очеретом... Не доступитися. Та нам байдуже, у нас компоту вишневого—повна баклага. Не солодкого, а кисленького: саме такого, аби спрагу добре тамував...
Обдивляємось верби розлогі, що деінде гуртками край берега розбрелися.
Неподалік нас — стара-престара верба. Товстелезною гіллякою, мов людина ліктем, сперлася в очереті на дно озера і лежить собі боком, голову схиливши над плесом, мов у люстро видивляється. Чорний, порепаний стовбур посивів од моху. Коріння повипирало з-під землі грубезні коліна. Буйне молоде пагіння з боків поросло.
Мабуть, буря колись повалила дерево на воду, а воно сперлось на лікоть-гілляку та й росте собі помаленьку.
Дивимось, роздивляємось, аж це біля вершини в гіллі щось як заляпотить!.. І враз великий краснопер, срібно сяючи у променях сонця, злітає вгору... Злітає й ховається в гущі листя.
Що це? Привиділось? Чаклунство яке? Аж холодом по спині війнуло.
Дослухаємось... Тихо навкруги. Та ось знову як заляпотить! І слідом за першим, витанцьовуючи в повітрі й розсипаючи круг себе дзеркальні бризки, пурхнув у гущу листя новий краснопер.
Що за дива?! Пильніш додивляюся й помічаю, як з-поміж вербового провислого листя спускається до води черв'ячок на білій павутинці. За черв'ячком пір'яний поплавець підстрибнув і ліг у воду. Он воно що!.. Верба краснопери вудить! По якійсь хвилі з води вихоплюється третій краснопер і зникає в галуззі.
Підходжу до верби. Ніби ніяких слідів не видно. Та добре придивившись, помічаю шкрябини на корі, у тріщинах — грудочки землі. Та й листя де-не-де прим'яте. Хто ж це здогадався? З берега через рогіз та очерет найдовшою вудкою до плеса не дістати.
— А зачекай-но, доню,— пошепки кажу Олен-ці і ступаю на стовбур, покрадьки пробираюся в гущу гілля. За кілька кроків бачу русяву голівку, плечики... Хлоп'я сидить. В руках—вудлище коротеньке. Ага, ось воно хто раз по раз красноперів стьобає!.. Постояв я, постояв, а хлоп'я хоч би тобі зиркнуло назад, так захопилося риболовлею. По всьому видно — не вперше тут. Навкруги нічого не помітиш—жодна гілочка ніде не зламана. Лише внизу над водою широченьке віконечко прорізано і, либонь, давно, бо підтяті гілки вже й пагінчики молоденькі пустили.
— Ка-ахи!—даю знати про себе. Голівка вмить повертається, голубі очі дивляться пильно.
— Ловиться? — питаю.
Хлоп'я показує очима на шнурок, що звисає у воду. Там добрий десяток рибин. Видно, як ворушаться темно-червоні хвости, зблискують сріблясті боки. Показує, а сам знову краснопера цупить.
— Чи не зробиш перерви? — питаюся. Хлоп'я дістає з кишені круглого годинника.
— Через десять хвилин... кінчаю. А ви щось хотіли?
— Словом з тобою перекинутись.
— А-а... Слухаю.
— Краще на березі. Там на мене донька чекає.
— Можна й на березі. Зараз я ще двох красноперів зловлю і поговоримо. Добре?
— А чому двох?
— Щоб усім хватило. Мені два, бабусі два, таткові чотири, Оксанці один, мамці три, для Жаринки,— це наша киця,— теж одного... вареного. Не їсть смажених.
— Дивно. Усі коти — навпаки, полюбляють смажену рибку...
— А Жаринка тільки варену.
За кілька хвилин сходить маленький рибалка на берег. У руках чимала низка красноперів.
— А ми думали, що то верба рибку ловить,— сміється Оленка.
— І як це ви загледіли? Я вже другий рік тут ловлю,  і  ніхто про це місце навіть не здогадується.
— Он як! А чи не дозволив би ти і нам приєднатися до тебе?..
— Це можна. Риби тут вистачить. Але я не тільки ловлю, а й підгодовую рибу.
— Ми теж будемо. Що вона полюбляє?.. Макуху, пшоняну чи гречану кашу?
— Краще пшоняну, олійкою змащену.
— А озеро глибоке?
— Я пускав глибомір... Вісім метрів.
— Ого-го-го!..
— Тільки ж ви нікому ані півслова. Це моя таємниця... Добре?
— Ні пари з вуст,— багатозначно хитаю головою.
Хлопець глянув на Оленку: а вона, мовляв?
— Товаришка надійна,— поручився я.
— Тоді давайте знайомитись,— хлоп'як про-стяг до мене руку: — Кузьма!
Я теж назвав себе і потис йому руку.
Так ми познайомились і частенько вудили красноперів разом з Кузьмою, старанно зберігаючи таємницю. Ми теж визначили свою норму вилову: мені— чотири краснопери, мамі — три, Оленці — два, Андрійкові, він у нас найменшенький,— один... І ще по одному—Гострому Зубові й Несміливцю в чорних чобітках.

СХОВАВСЯ
Затяті грибники твердять, що білий гриб росте неодмінно в парі. Знайшов одного — шукай поблизу другого. Пам'ятаючи про це, ми з донькою нишпоримо між дерев... бо один великий білий гриб вже лежить у нашій корзині. Ми його знайшли неподалік старезної липи, що стояла на цім лісовім згірку, негусто порослому молодими дубами, липами, деінде березами.
Гриб ніби ждав нас, ніби сердився, що його не беруть. Капелюх набакир, біляві груди випнуті наперед, всім своїм виглядом говорить: «Хіба вже я такий непримітний? Щойно перед вами троє чоловіків з кошиками пройшли, один з них ледь не наступив на мене, он той, в кругленьких окулярах... Я вже подумав було, що ми, білі гриби, вже не цікавимо нікого. Що вже нас жовто-ротики-маслюки та боягузливі сироїжки замінили...»
Ми вислуховуємо суворе зауваження і відповідаємо:
— Що ви, дядьку білий грибе! Про вас тільки й мова. І той високий чоловік в окулярах, що ледь не зачепився ногою за вашого капелюха,— запеклий грибник. Учора так і сказав нам: «Я — грибник запеклий! Чи ви знайдете білого гриба, а я — обов'язково матиму... Ще й не одного».
Здається, тільки тоді заспокоївся білий гриб, коли влігся серед дріб'язку жовторотих маслюків ледь не на всю нашу посудину.
Ми поставили корзину під липою і шукаємо пару. Шукаємо, вишукуємо. Під кожним деревом, під кожним кущиком трави... Листя розгрібаємо, а пари все немає. Чоловік у кругленьких окулярах,— наш сусід Іван Порфирович,— учора суворо попереджав:
— Як не знайдете другого гриба—вам немає чого в лісі робити! Не грибники ви. Ото вам тільки маслюки й збирати.
— Значить, доню, ми з тобою не грибники, дядько Іван правильно каже. Шукаємо-шукаємо— і все дарма.
Ми вже метрів за тридцять одійшли од липи. Кожен примітний горбик обдивились, а пари все немає.
Оленка мовчить. Іде поряд зі мною до липи, де кошик стоїть.
Підійшли.
Оленка нагнулася, взяла до рук корзинку та так і завмерла.
— Сховався, татку!.. Сховався! Поглянь, поглянь!..
За кущиком трави, у темному дуплі, мов у курені, під старим трухлявим коренем, бачимо другого красеня-гриба. Він стоїть і всміхається нам, зсунувши ледь не на потилицю свій широкий важкий бриль.
— Ах ти, бешкетнику,— сміюся.— А забирай-но, доню, і його до корзини. У парі веселіше буде.
Ми й не помітили, як до нас підійшов Іван Порфирович. Глянули, а він позаду стоїть і щиро так усміхається.
— От тепер і я бачу: ви справжні грибники!.. Що б то й за гриб, що б то й за красень був — коли б його не пошукати, не полазити навколішки!

СИВІ ТЕРНИ
В кінці поля перед яром, де стоїть темний мур лісу, клубочуться низом непролазні сиві тернища. Такі густі, такі колючі й сердиті, що ладні з кожного, хто спробує пробратися крізь них, зірвати весь одяг до нитки.
Листя на тернах зруділо. Стоять вони, мов синькою политі, коли дивитися звіддалік, а підійдеш— ягід видимо-невидимо. Жменями оббирай на гілочках.
Кажуть, терен вбирає з глибин землі цілющі соки і разом із сонцем перетворює їх у терпкувато-пахучі, такі корисні людині плоди.
Ми з донькою беремось від куща до куща, шукаємо терен, крупний, тугий, бо між ним уже трапляється й зморшкуватий, прив'ялий. Збираємо і сиплемо у відро.
Раз по раз найдобірнішу сливку кладемо на зуби, смакуємо.
Терен густо пахне холодом ночі, осіннім сонцем, першими заморозками. Оленка старанно збирає ягоди. Знає, який терен смачний узимку. Мама відкриває банку ягід, додає до них сушених лісових грушок, кисличок, глоду, горобини, жменьку ожин— і з цієї суміші виходить дивний на смак компот.
Непомітно відро наше вщерть виповнюється чорною сивизною. А донька ще старається, аби терну  на всю зиму вистачило, бо й вареники з ним смачні, і чай запашний та добрий, коли в скляночку додати кілька ягідок і соку.
Враз десь по той бік поля, в чагарях, дзвінку осінню тишу розколов постріл. Раз гримнуло, вдруге...
По якійсь хвилі ще й ще раз.
— Хто це, тату? — сторожко питає Оленка.
— Мисливці.
— А кого вони?..— донька примовкає, дослухається.
— Лисичку, а може, зайчика.
— А навіщо?
— Я теж хотів би в них запитати — навіщо?!
Не встигли ми перебалакати, як з-за польового пагорба вихопився заєць. Він стрілою летів до лісу, а йому навперейми, припадаючи ледь не до землі, мчав рудий пес, висолопивши червоний язик.
— Якщо зайчик поверне уздовж тернів — наздожене його пес-гінчак. Загине вухань!—стривожено зауважую.
— Давай кричати!.. Давай!
— Ні, зажди... Заєць летить прямо на терни, значить, він щось має на меті.
Пес хрипко з підвиванням гавкав... Чув близьку здобич.
Ось метрів за п'ятнадцять од нас змигнув сірий клубок, прищуливши на спині довгі вуха. Промайнув, мов блискавка, і зник... Згас у терниках.
Пес жалібно заскавулів, закрутився розгублено біля суцільної колючої стіни. Нічого не втямить: куди поділася здобич?
Ще якусь хвилю покрутившись під тернищем, важко сапаючи і хлепчучи вогнистим язиком прохолодне повітря, пес подався попід лісом геть від нас.
— Іди, іди собі,— примовляє донька.
Я теж підтримую її.
— А куди ж все-таки він подівся? — розмірковую вголос.
— Сховався,— усміхається Оленка.
Підходимо до того місця, де зник заєць. Суцільне, чорне, переплетене між собою галуззя, покручене й колюче.
— Неймовірно, як він сюди проліз.
— А ось як!—гукає Оленка.— Ось бачиш, бачиш!
Низом, між чорними стовбурцями — хід вузенький. Далі, далі під гіллям і в лісі між дерев губиться. Так... Пес-гінчак ніколи тією стежкою не пролізе, а зайчик пробрався.
— Ач, вухатий хитрун!—зауважую.— Либонь, давно знав цей хід, бо прямісінько до нього мчав.
— Якби не терен, зайчик би не врятувався, правда ж,тату?
— Правда, доню, правда... Терник допоміг вуханеві.
— Додому повертаємось межею поля, повз сиві терни. А вони, здається, ніби й неторкані, стоять, рясні од ягід, колючі, неприступні.
Вже ми далеко на шляху, а терни дивляться нам услід своєю густою сивизною. Дивляться і припрошують ще збирати.
Сиві терни—зайчикові заступники.

ЗОЛОТІ ЧОВНИКИ
Перед згірком, де кінчається ліс, лежить у долині глибоке й довге озеро. Береги густо поросли вербами та лозами, вкриті високими травами.
Ми приходимо до озера щук ловити. їх тут розвелося стільки, що сільські хлоп'ята на варений горох, на черв'яки й на хліб щупаків стьобають. У річці вони якісь не такі, біло-жовтаві, а тут, в озері,— чорно-рябі, прудкі та хижі. Тільки забачить блешню — враз хапає. У нас один щупак аж на льоту, в повітрі біля самісінького берега, блешню спіймав.
Сьогодні ми спінінгуємо. Але щуки чомусь не ловляться. Мабуть, пізно ми прийшли. Одинадцята година.
— Щуки поснідали й спочивають, еге, татку?— питається донька.
— Мабуть,— відповідаю і неохоче кидаю до блиску начищену, важку мідну блешню.
— Татку, а он човники пливуть.
— Які човники?
— Золоті!..— і Оленка за своєю давньою звичкою плеще в долоні ще й підтанцьовує.— Човники, човники — золоті! Човники, човники — на воді!
Човники далеко в осінь попливуть. Тільки нас з собою в мандри не беруть.
— О, ти ще й віршами вмієш говорити!
— Ні. Мені просто гарно дивитись на човники...
— Де ж вони — твої мандрівники?
— Ось, перед нами! Глянь, скільки їх відчалило од верболозу.
— Ага!.. Бачу!
Перші листочки, позолочені вереснем, пливуть серединою озера, пливуть дружно, один за одним. Носики попіднімали і легко, мов пір'їнки, але величаво й гордо минають нас і зникають у голубій далині.
Між усіма — один незвичайний. Він з вітрильцем, за яке править яворовий листок. Приклеївся до великого вербового, вигнувся дугою і бринить під вітерцем. Ось він, вітрильник, повз нас пропливає, зовсім близько од берега. Обминає крутий виступ.
— Татку, а на вітрильнику є капітан?— питає донька.
За виступом човен вихоплюється наперед і веде за собою всю флотилію.
Полишили риболовлю, до човників приглядаємось.
— Татку, он у тому—павучок сидить. Глянь, глянь!..
І справді, в одному з човників завмер коричневенький павучок.
— А он — мурашка, бачиш?—показую я.
Ледь не в   кожнім   човнику  пасажир  сидить.
А ген від корми одного до носика другого срібляста павутинка напнута. Сильний слабшому допомагає: взяв на буксир.
Вода в озері — синя-синя, бо й небо над ним — синє. І так чітко карбуються на тому прозорому тлі, так сяють освітлені сонцем човники, що ми не можемо відвести очей, довго стоїмо й проводжаємо їх в невідому нам путь.
— А куди вони пливуть, татку?
— Теплі місця на зиму шукають.
— Теплі місця?
— Атож... Ген-ген аж у той он закуток пливуть, бачиш?
— Де густі очерети та лози?
— Так. Ті болотяні хащі ніякі зимові бурі не продимають, ніякі морози не пробирають. Укритися там є де на всю довгу зиму. От жучки, павучки та різні комашки і мандрують туди щорічно. Добираються, як птахи в теплі краї.
— А весною знову сюди?
— У свої улюблені місця повертаються неодмінно... Тут їхня домівка.
Пропливли човники. І тільки глибока вода перед нами лежить. І чомусь трішки сумно й журно стає на душі нам обом... Нараз знову дмухнув вітерець. Дмухнув, і...
— Татку, знову човники! Глянь-глянь!..— підстрибує донька.
З-під верби, задерши носики, пливуть золоті човники... Золоті-золоті на синій-синій воді осені. Везуть своїх пасажирів під надійний захист од лютої зими.

ЧЕРВОНА ШАПОЧКА
Дерева стоять товсті, високі. Унизу повіває холодом. Земля вогка, пахне прілим листям, корінням, грибами. Здається, десь поряд сховалися велетенські казкові боровики. А за ними, боровиками, ми й забралися аж сюди, в глушину, у цей лісовий закутень.
— А тут вовки є?— боязко запитує Оленка й горнеться до мене.
— Може, який сіроманець і є. Тільки він людей не чіпає. Знає, що люди його тепер оберігають. Вовки в наших лісах майже вивелись.
Перемовляємось тихенько і йдемо далі. Прискіпливо оглядаємо бліденьку траву — чи не вигулькне де жовтаво-коричневий бриль боровика? Десь над нами сонце, а тут і вдень стоїть прохолодний присмерк. Помічаю: Оленка вже не так гриби вишукує, як лячно позиркує між дерев, чи немає де, бува, якого страховиська.
— Не бійся,— заспокоюю її.— Ліс як ліс. Просто він тут старий, а від того похмурий, непривітний... Он бачиш—Червона Шапочка стоїть!..
— Де?— про все забуває донька і шукає очима Червону Шапочку. Нарешті спіймала і мляво всміхнулась:— То ж гриб-мухомор.
— А шапочка в нього, бач, яка рожево-червона, ще й біленькими горошинками посилана. Давай назвемо його —Червона Шапочка?
— Давай,— погоджується Оленка, і в очах у неї теплішає, боязкий холодок відступає перед радістю казки.
— А ніжка яка в нього!.. Висока, ще й торочки на колінці.
Обдивляємося гриб з усіх боків. А він і справді ніби хизується перед нами. Жевріє у присмерку лісового дня. Підняв свою шапочку, мов когось радо зустрічає.
— А кого він гукає, татку?
— Хто?
— А гриб-мухомор.
— Звідки ти знаєш, що він гукає?
— Глянь, як махає своєю шапочкою! Звівся навшпиньки й кличе. Інші гриби ховаються, а він вибрався до найвиднішого місця.
Справді, мухомори ростуть у найпомітніших місцях, підвівши високу яскраво-червону шапочку. Ніби припрошують, а кого — невідомо. їх збивають ногами, топчуть, а вони не каються, гукають... Я замислився, перш ніж відповісти доньці. Але дати їй вичерпну відповідь допоміг випадок.
— Тату...— зашепотіла Оленка, тягнучи мене за рукав і ховаючись за товстого дуба, що ріс у парі з грибом.— Глянь — звір який!
— Де?
— О-он,— вказує пальцем.
Придивляюся й ледь не скрикую на радощах. Метрів за сімдесят від нас поволеньки пробирається старий високий лось. На голові лося пишною короною роги золотавіють.
— Який красень!—видихаю я.— Це, доню, звір сумирний, добрий. Лось! Чула про такого?
Лось іде повагом, стомлено, ніби пропливає за деревами його пишна корона. Ноги лося до колін білі, ще й на грудях трикутна біла латка, а сам попелясто-карий, тільки худий, аж ребра з боків випирають.
Лось зупинився. Корона прихилилася до землі. Що ж то він робить? Пасеться?.. Так.
— Татку, татку,— шепотить донька,— він помре...
— Таке скажеш!.. Чого це йому помирати?
— Глянь, він мухомора з'їв!
Приглядаємось. Лось ступив далі і в його роті швидко зникла друга червона шапочка.
— Та що ж він робить! Він же справді помре!— вихоплюється і в мене.— Еге-ге, лосю!— вигукую я, аби застерегти звіра, аби не дати йому підхопити третього мухомора, бо їх тут, мов на зло, добрий десяток червоніє... Дрібні й великі хвалькувато стоять між дерев.
— Тікай, лосю! Ходи звідси!— обзивається Оленка.
Загледівши нас, лось підбігцем подався вниз і швидко зник у хащі.
— От дурненький! Вибрав що їсти,— зітхає Оленка.
Ішли ми додому і весь час думали про лося. Незчулися, як хтось під'їхав позаду й гукнув:
— Егей, друзі мої!.. А сідайте-но, підкину.
То дядько Карпо — лісник — їхав конячками. Ми   розповіли   йому про   свою   пригоду. Дядько Карпо всміхнувся нашій тривозі й радо запевнив:
— Ні, лось не помре, не бійся, Оленко. Видужає пишнорогий... Поправиться за тиждень-два.
— А хіба він що...
— Ледь не помер. Вперше, як побачив його тут,— страшно глянути було—самі кістки, заточувався. А мухомори вернули йому життя. Щодня ходить на лікування у цю шалину.
— Мухоморами лікується?— ми з донькою переглянулись.
— Так, так... Саме ними. У людей є своя аптека., у звірів — своя. О, мухомор —то справжня аптека. Ним і люди лікуються. Звичайно, не в такий спосіб, як лось,— усміхнувся лісник,— а виготовляють ліки: серце ними лікують, горло... А ще здавна люди лікували старими мухоморами хворі кістки. Просто натирали свіжим грибом спухлі суглоби.
Багато цікавого розповів нам про Червону Шапочку Карпо Іванович, а на закінчення додав:
— До речі, мухомор — це вірна ознака, що десь неподалік ховаються боровики.
Коли дядько примовк, Оленка задумливо сказала:
— Тепер я знаю, кого гукає Червона Шапочка і чому вона червона.—Подумала і сама собі відповіла:— Вона гукає хворих звірів лікуватись. А щоб її швидше побачили — надягла червону шапочку.

ДИКА ГРУШКА
У молодій лісовій шалині, де стоять дерева густо, мов туляться одне до одного, зустрілась нам дика грушка. Випадково. Пригинаючись, я підіймав галуззя і пробирався першим. За мною бралася донька. Мугикала якусь веселу пісеньку з чергового мультфільму. У западині я зупинився. На рудувато-коричневім ряденці листя лежала жовта-жовта грушка-гниличка, лежала, зазивно викинувши до нас хвостика...
— Доню, ось грушка проситься, щоб ми її поклали до кошика. Візьмемо?
Донька подивилася на грушку, підхопила її за хвостика, витерла об платтячко і притулила до носика.
— А яка вона запашна, татку!
— А солодка! Не грушка, а мед! Скуштуй.
Донька надкусила грушку, прицмакнула й радісно вигукнула:
— Справді, татку, справді, добріша за мед! А звідки ти знав, що вона така смачна?
— Лісові грушки завжди смачні, коли достигнуть і влежаться.— Я знайшов ще дві грушки і простягнув доньці. Вони були на диво соковиті, жовто-золотисті, запашні. Ніби осінній ліс намагався вмістити у ці маленькі кульки всі свої найприємніші пахощі.
— А більше немає, тату?
— А ось ми глянемо.— Я присів, розгріб коричневі п'ятаки листя і очам своїм не повірив. Вся земля була щільно встелена жовтими кульками.
— Ой татку-у! Оце наїмося ще й мамці та Андрійкові принесемо!
Я озирнувся довкруж і набачив тоненьке, струнке деревце, що ховало своє гілля високо в гущі інших дерев. То була грушка. Молоденька лісова грушка, що дарувала лісові свій перший чи другий урожай.
Плоди достигли. До лісу ввірвався шпаркий осінній вітер і обтрусив грушки. Потім листя опало, опало і прикрило щедрий урожай.
— От бачиш, доню, що то значить — торувати свою стежку. Якби ми пішли протоптаними, ніколи б не зустріли такої радості.
Ми набрали повен кошик груш. Собі набрали і різним звірятам чимало лишили: хай і вони, хто любить, посмакують запашними гниличками.

КАЛИНОВІ КУЩИКИ
Я полишаю на деякий час папери, книги, аби спочити. Спираюся ліктем на ріжок столу й дивлюсь у вікно... Осінь дотрушує зі старого клена останнє, поодиноке листя, що зависло подекуди між гіллям. Клен здається мені схожим на дідуся. Згорблений, сивий. Осінь прибрала кожну його галузку в срібне намисто краплин. Вони нечутно цямкають на землю у мокре листя, а на їхньому місці одразу ж звисають нові. Надворі туман. Сіється холодна мжичка.
Бачу, як до хати поспішає зі школи донька.
«Давно вже ми в лісі не були,— думаю я.— Давно...»
— Татку, знаєш, що я хочу? — заходить до кімнати донька.
— Ні, не знаю.
— Ходімо в ліс?..
— Ми ж, здається, на неділю домовились.
— Так. Але до неї ще два дні,— зітхає Олен-ка.— А ми, знаєш... Кожне жовтеня має деревце в школу принести. Хто берізку, хто клена... Хто що зможе.
— А навіщо вам стільки дерев?
— Хочемо парк біля нової школи посадити. І буде там багато-багато різних дерев. А назвемо той парк — Парк дружби.
— Ов-ва! Гарний задум. А яке ж деревце ти пообіцяла принести?
— Калину. Два кущики. Я дала слово...
— Ну, раз дала слово, то неодмінно треба виконати обіцянку.
— Дорога засипана зруділим листям. Іти нам легко, м'яко, тиша стоїть густа, волога. Ніде ані лялечки.
— Дерева сплять, татку?
— Сплять.
— А білочка сидить у гніздечку і горішки хрумкає? їй тепленько...
— Звісно... Влітку ж вона заготовила собі багато корму. На всю зиму вистачить. І горішки в неї на кожний день розподілені, і гриби, і ягоди сушені...
Ідемо. Балакаємо про всяку всячину.
Ось і пагорб, огорнутий туманом і ранніми сутінками. За ним надибуємо розкішні кущі калини. Важкі червоні кетяги звисають на верхівках. Дістаю один, другий, третій... Подаю доньці.
— Їж... Будеш прудка, як дика кізка, працьовита, як білочка, і красива, мов калина.— І собі кладу до рота соковиту гронку.
— А мамка наша багато калини з'їла?
— Багато,— усміхаюся собі.
Калина — терпкувата, холодна, солодаво-кис-ла, смачна. Ми наламуємо цілий пучок. Хай мама пирогів напече, чаю заварить. Адже чай з калини дуже корисний, простуду вигонить, сил додає.
Обіч старих кущів— молода калинова поросль. Підкопуємо кілька кущів. Коріння з грудками землі загортаємо у целофанові мішечки і ставимо в рюкзак. Додому чимчикуємо швидко. Донька бадьориться.
— Бач, тату, як мені калина сил додає. Ноги самі несуть. А тобі?
— Бігти хочеться!
— Можна, я ще калинки з'їм?
— Не тільки можна — треба.
Мружиться, прицмакує, а їсть.
— Знаєш, татку, це тільки я одна калини принесу до школи. Бо навіть хлопці — і ті побояться сюди прийти. Еге?..
— А побояться. Ти, мабуть, так їм і сказала?
— Ні, татку, я тільки подумала.— А на вустах, помічаю, хитрувата усмішка блукає.— Тепер я справжнє жовтеня, правда, татку?
— Справжнє. Адже ти слова свого дотримала.
За плечима у рюкзаку сплять маленькі калинові кущі. Сплять і не знають, що навесні прокинуться вони біля школи, обіч гомінкої алеї, на якій до співу пташок домішуються дзвінкі дитячі голоси. І ростимуть ті кущики у щирій дружбі з іншими деревами, ростимуть привільно, і доглядатимуть їх спритні, працьовиті дитячі руки.

ПРОВЧИЛИ
Дядько Гаврило— затятий мисливець. Либонь, один він на всеньке село й залишився. Інші давно вже рушниці спродали й облишили цю справу, а він стоїть на своєму.
Коли Гаврило Мефодійович проходить повз нас, донька ховається за мене й лячно визирає.
— Хіба дядько Гаврило такий страшний?— питаюся.
— Ага, він зайчиків стріляє, лисичок...
— То він тільки похваляється, а шапку заячу на базарі купив,— усміхаюся.
Бо й справді, Гаврило Мефодійович, наш сільський коваль, тільки на словах та з виду грізний. Високий, чорнобривий, і говорить таким густим і холодним басом, що аж мурашки по спині біжать.
Сяде на лаві біля свого двору, розкладе поряд мисливське начиння і розповідає перехожим:
— Оцей ось дріб, що з пшонину завбільшки,— на куріпку. Ось цей, як горох,— на вовка та молодого кабана. А ця ось штука,— бачите, мов ліщиновий горіх, жаканом зветься,—на вепра. Вепра я підпускаю до себе метрів на п'ять. Бачить і пре на тебе, як танк. Очі жаром горять, ікла — ножами... Тут я його й беру на приціл. І так беру, щоб заряд не псувать.— Дядько Гаврило мружить праве око, а ліве стає розширено кругле, ніби він справді взяв на приціл вепра.— Р-раз— і сушить лапті.
— Хто лапті сушить?— питаються слухачі.
— Вепр!.. І який... кіл на двісті десять. У мене їхніми шкурами вся долівка вистелена. А з лисиць — жінці шубу пошию. Однієї лисиці ще не вистачає.
Слухають люди, піддакують, але добре знають, що дядькові мисливські «подвиги»— вигадані.
Якось глибокої осені зустріли ми Гаврила Мефодійовича в лісі. Він не йшов, а біг... І так гупотів своїми здоровенними кирзовими чобітьми, що ми спочатку злякалися (не сікач, бува?!) й сховались за старого дуба. Та коли з гущі ліщини вихопився мисливець і ми пізнали в ньому дядька Гаврила —розсміялися.
— Вам смішно!— відхекувався Гаврило Мефодійович.— А мені плакать хочеться.
— Чи не вепра зустріли?
— А!—дядько махнув рукою, у якій тримав рушницю, мов і не зброю, а якусь палицю.— Хай вони виздихають, кляті... О-ой!— Гаврило Мефо-дійович пересіпнув плечима, смішно й незграбно підстрибнув і вхопився за поперек, присідаючи й нещадно чухаючись крізь ватяний піджак.
— Що з вами, дядьку Гавриле? — питаюся.
Донька посміливішала, дивиться на мисливця, усміхається.
— О-о! Куди ти! Куди поліз... Щоб ти ногу звихнув! Щоб тобі кутні зуби повиривали!..
— Та що з вами?
Гаврило Мефодійович шаснув рукою за пазуху, вперемішку зі сміхом боляче зойкнув.
— О, ось він... Ось!—і простягнув до нас коричневого мураху, затиснутого у цупких пучках.—• А щоб вони...— помовчав, роздивляючись на мураху, і додав:—А втім—хай живуть. Вони корисні. Біжи, дорогу знайдеш.— І кинув мураху на землю.
— Так що все-таки трапилось?..
— Як що?.. Пішов я, значить, зарання, сів у ліщині біля озимини. Жду зайця. їх малося два прийти. Сиджу, жду. А воно сіріти почало. Розвидняється. Дивлюся — пасуться мої зайці. О-от-та-кенні! Як телята! Взяв я їх на мушку. Палець на спусковий гачок і... Думаю, зараз отого, що далі пасеться,— звалю... А тоді — ближчого. Коли ж це щось як ужалить, як шпигоне в поперек, під лівою, а тоді правою рукою!.. Я вам кажу — мов хто кропивою стьобнув. Випустив я рушницю... У землю бабахнув, зайці мої, звісно, навтьоки — тільки смуга лягла. А що ж виявилося?.. Сів я у засідці на мурашник. У темноті не розібрався й сів. Тепленько, зручно... Сиджу! А вони ж, кляті, мов в'юни у вершу, нашевкались мені під вдяганку... Ой, ой!..— дядько знову вхопився за поперек.— Ой, побіг я додому перевдягатись, бо самі ребра остануться. Доїдять, кляті...— і чимдуж потупотів до села.
Оленка голосно засміялася.
— От бачиш, а ти боялася дядька Гаврила. То він тільки на словах та з виду страшний. Його навіть мурахи не бояться.
— А молодці мурашки, захистили зайчиків. Провчили дядька Гаврила. Хай не ходить до лісу з рушницею.

ЯЛИНКИ
Пізнього вечора я подзвонив до лісника —нашого доброго знайомого, попривітався і запитав:
— Карпе Івановичу, як там у вас — нічого не передбачається?
— Приходьте взавтра раненько... До Пташиного яру. Вирубку почали. Там весною дорогу прокладатимуть, от ми й розчищаємо. Кілька сосон вже спиляли... Так що буде для вас хвоя.
Ось уже кілька років ми не купуємо новорічних ялинок, а прикрашаємо ту, що росте на подвір'ї біля Оленчиного вікна. Сталося це після зустрічі з Карпом Івановичем. Несли ми того вечора з базару пишне півтораметрове деревце. Аж тут підходить лісник.
Погомоніли ми про се, про те, а на прощання дядько Карпо й питає:
— Скільки ж за цю красуню?..
— Два карбованці заплатили.
— Жаль,— якось болісно зітхнув Карпо Іванович.
— Що жаль? — перепитую.
— Отаку красу нищити... І в селі, і в містах особливо, кожний неодмінно хоче придбати ялинку на свято. І навіть не подумає, що для того, аби виросла ось така, як у вас,— треба щонайменше десять років чекати! Якби моя воля, то я геть би заборонив рубати й продавати ялинки. Геть! Постоїть вона в хаті для втіхи тиждень-два — і на смітник! Хіба ж це по-нашому, по-людському?.. Просто не замислюємося над цим. А треба, треба!
Відтоді ми й не купуємо ялинок. А коли є можливість взяти кілька соснових чи ялинових гілочок на вирубці — прикрашаємо ними в хаті. Тому завжди перед Новим роком я й телефоную до Карпа Івановича. Ось як і нині.
Ще затемна вибираємось до шляху глибокою стежкою, протоптаною в пухких снігах. Сніг рипить під ногами. Зорі на синьому небі яскраво й гостро горять. Десь за годину ми вже біля Пташиного яру. Дорога тьмяно поблискує, наїжджена машинами та натерта саньми. За поворотом, на узбіччі, грузовик чорніє. Хтось вовтузиться біля кабіни. Підходимо. Дядько Карпо назустріч нам радо обзивається:
— От добре, що нагодилися!— І до Оленки:— Ну як, Снігурко, мороз за щічки щипле?
— Ні-і... Я його не боюся.
— І то правда!.. Чого його боятися? Хай він нас боїться.
— А ви це чого біля машини клопочетесь?
— А гостя непроханого піджидаю... Спритний товариш завітав! Загляньте до кузова.
Лежать у ньому п'ять струнких ялинок.
— От бачите!.. Ще й такі трапляються... Це ж треба!—сердиться дядько Карпо.— Зрубав п'ять і знову подався.
— Не інакше, як продавати буде,— зауважую.
— Що він буде робити—я не знаю, а за цю шкоду— відповідатиме! Так, Оленко?
— Та-ак.
— Десять років тому посадив я ці ялинки на схилі яру... І ось — маю радість!.. Мертві, порубані...— Дядько ступив до кабіни і натиснув на сигнал, натиснув — і лісом довго котився тягучий плаксивий звук. Ніхто ніде не відгукувався, не з'являвся.
— Що ж, товаришу, ми тебе чекати не будемо,— сказав дядько Карпо і гукнув до мене:—Спробуй заводною ручкою, бо стартер не бере.
Я кілька разів з силою крутнув. Мотор чмихнув і глухо загуркотів. Карпо Іванович дістав аркуш паперу із записника, червоний олівець і вивів великими літерами:
«Машина біля контори лісництва! Чекаємо!»
— Глянь-но, Снігурко, чи немає, бува, помилок?— усміхнувся до Оленки дядько Карпо.
— Жодної.
— От і добре... Добре, що ви нагодилися вчасно, що допомогли мені машину завести.— Дядько Карпо надколов ножем вершечок довгої ломаки, затис папірця. Поставив ломаку в глибокий замет, а сам сів до кабіни. Оленка вмостилася поряд. Я забрався в кузов, і машина рушила.
— Ну, а ти, голубе,—визирнувши з кабіни, голосно сказав у ліс до когось Карпо Іванович,— коли не хочеш разом під'їхати, то доберешся пішки. Тут недалеко — п'ять кілометрів.— І вже тихо додав:— Можливо, коли йтимеш, ліс таки щось підкаже твоїй совісті.
Пригнувшись за кабіною, я бачив у скельце, як донька щось говорила до лісника, а він, погоджуючись, кивав головою.
— Що то вона нашіптувала вам?—запитую Карпа Івановича біля контори лісництва.
— Снігурка твоя?.. Хочуть навесні прийти всім класом. Допоможуть на місці зрубаних, та й далі, на тому лисому бугрі,— ялинки посадити,— відповів і радо всміхнувся.