Володимир ПАРХОМЕНКО
СЕРЕД РІДНОЇ ПРИРОДИ
Передчасно померлий автор цієї книжечки, у минулому сам юний натураліст Київського зоопарку, присвятив свої нариси рідній природі. Тепло й щиро розповідає він про те, як їжаки готують постіль, як бореться за своє існування в чужому гнізді зозуленя, про хутрових птахів, страшне змагання диких кабанів, вовче весілля тощо.
КНИЖКА ПРО РІДНУ ПРИРОДУ
Змучений тяжкими роками заслання, недужий фізично, але незламний духовно, перебуваючи в розцвіті творчих сил, Тарас Шевченко написав цей невеликий вірш:
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явір молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою,
Хлюпочуться качаточка
Поміж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города,
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадились, кого б то їм
Своїм зятем звати?
Важко краще змалювати нерозривну єдність і злагоду прекрасних людських почуттів з прекрасною природою. Хто не любить природи, рідної природи, той живе неповним, збідненим, обікраденим життям. Любов'ю до природи пронизані твори всіх кращих письменників світу, пронизані твори нашого Шевченка, нашого Франка, нашої Лесі Українки, нашого Коцюбинського, природа цвіте й грає всіма фарбами на сторінках Довженка і Остапа Вишні, Тичини і Малишка, Гончара і Стельмаха...
Коли глибокодумний російський поет Баратинський створював у вірші на смерть Гете ідеальний образ художника слова і мислителя, то найвищу похвалу творцеві «Фауста» зосередив у рядку:
З природою дихав одним він життям...
Тютчев порівнював людей, які не розуміють і не відчувають природи, з глухонімими.
Ми часто говоримо, і говоримо справедливо, про підкорення природи людиною. Але ж тут мова іде передовсім про подолання лихих, ворожих людині сил природи, як-от посуха, чорні бурі і т. ін., про використання води, повітря, електрики на благо людини, а не про руйнацію природи, не про безглузде нищення всього хорошого, що в ній є. Підкорення природи повинне бути заснованим на знанні її законів, повинне завжди йти опліч з охороною природи, з любовним збереженням усього прекрасного й корисного в природі, із дбайливим плеканням лісів, гаїв, рік та інших водойм, тварин та птаства, бо це все не тільки приоздоблює нашу землю, не тільки тішить наше око, а й годує, одягає, огріває, оздоровлює людину.
Ми знаємо, що великий Ленін у часи, найтрудніші для молодої Радянської держави, ним створеної, ненастанно дбав про охорону природи, віддаючи свою увагу найдрібнішим сторонам
цієї незмірно важливої справи. Знаємо ми й те, що найлюбі-шим відпочинком для Володимира Ілліча було перебування з друзями серед дібров та на луках нашої Вітчизни з мисливською рушницею. Напівжартома говорив геніальний творець Комуністичної партії, що його заповітна стрілецька мрія — вполювати вовка, якого недарма називають «сірим розбійником» і «сірим поміщиком». Відоме з мисливських споминів і оповідання про те, як Володимир Ілліч одного разу на облаві навіть не підвів рушниці на лиса, бо лис той здався йому надто гарним.
Багато людей любить природу, милується нею, душею оживає на її лоні. Серед цих людей годиться в першу чергу назвати фенологів — спостерігачів природи. Стежачи за такими явищами, як приліт і відліт птахів, їх повітряні шляхи, їх норови та звичаї, за проростанням трав і розцвітанням квітів, за життям різних тварин і т. ін., фенологи неоціненну користь приносять і науці, і практиці народного господарства. Разом з тим, і це цілком зрозуміло, більшість із них — справжні поети, що будять у нашому серці найкращі, найгармонійніші струни.
До цієї категорії належить і Володимир Пархоменко — автор книжки, що лежить оце перед читачем. З восьми років життя він — юний натураліст у Київському зоологічному парку, потім— сам вихователь і керівник юннатів. Свої скромні, безпретензійні нариси він присвячує рідній природі. З його книжки віє на нас пахощами весняного лісу, ароматом буйних літніх квітів і трав, гірким духом осіннього зів'ялого листя, студеним подихом нашої чудової зими. Книжка ця повна щебетання і передзвону лісових пташок, посвисту куликів на берегах наших рік, шуму качиних крил. Пильним оком спостерігає письменник-натураліст і «таємниці» дрібних комах, метеликів, жуків, і життя зябликів, дроздів, тетерюків, лісових куликів — вальдшнепів, ненастанну боротьбу, що точиться в живій природі, незламні закони, якими — несвідомо, певна річ,— керується в своїй поведінці
риба; чуйним ухом дослухається він до лісових, степових лугових голосів — і при тому дає читачеві багато цікавих, доти не відомих йому фактів із життя природи. Адже не всі знають, скажімо, як «їжаки готують постіль», як бореться за своє існування в чужому гнізді зозуленя, як затаюється, вдаючи з себе неживу істоту, пташеня дрімлюги, як ховає харчові запаси на зиму жвавий повзик, які «комори» мають у своєму господарстві різні миші, водяні щури, білочки, хом'яки, сойки тощо... Не всім відомо, що деякі звірі й птахи, заготовляючи собі запаси їжі, не тільки не завдають шкоди людині, а й сприяють розведенню лісових дерев... Не всі знають, приміром, що бувають і хутрові птахи... Не кожен уміє по слідах на снігу в зимовому лісі так відновити в уяві лісову трагедію, страшне змагання диких кабанів, як оповідає про це Володимир Пар-хоменко в нарисі «Бій сікачів»... Та й «вовче весілля» не кожному доводилося бачити і чути!
Вся невелика книжка Пархоменка написана не тільки жваво та інтересно, із добрим знанням справи, але й з тією любов'ю до рідної природи, про яку я казав на початку. І цю любов Пархоменкові нариси зміцнять і поглиблять у одних читачів, розбудять — у інших.
Максим Рильський
ПЕРЕДВЕСНЯНЕ
Найраніше весна приходить у листяний ліс. Серед снігу мовчазно стоять голі дуби, граби, клени. Прозорим, порожнім здається такий ліс в кінці зими. Але сонячне проміння за день вже добре нагріває темну кору дерев. Тепло по нагрітому стовбуру спускається вниз до коріння і спочатку розтоплює навколо дерева сніг, а згодом розморожує маленький клаптик землі.
Так утворюються в снігу біля дерев ямки. Наприкінці лютого не тільки в лісі, а й у полі ще лежить сніговий покрив. А навколо якого-небудь дуба вже почалася весна. Тут свій особливий «клімат». Коли температура повітря нуль або градус морозу, у ямці буває близько 4 градусів тепла.
Погожого дня з південного боку під деревом можна знайти різноманітних живих істот, що належать до холоднокровних організмів, температура яких залежить від температури навколишнього середовища.
Ось по снігу стрибають безкрилі темні льодівнички. Що роблять ці маленькі хижі комахи? Виявляється, у таких незвичних умовах вони полюють на снігових бліх — крихітних ногохвісток.
Під час відлиг у січні й лютому можна побачити великих літаючих зимових комариків. Теплої пори року їх не знайдеш. Зимові комарики — холодолюбні комахи.
За температури близько нуля на снігу знаходимо безкрилих горіхотворок, снігових черв'яків — личинок жуків-м'якотілок, жужелиць.
Подекуди відкрилися вже з-під снігу вічнозелені листки жовтого зеленчука, копитняку, дрібної осоки.
Рано почалася весна у листяному лісі, але закінчиться вона пізніше ніж у полі, бо теплий вітер серед дерев і кущів не має тієї сили, що на відкритому просторі, і не так швидко зжене сніг.
У хвойному лісі, затіненому зеленими кронами дерев, весна починається значно пізніше.
ВЕСНА НА ПАГОРБКАХ
Над польовими просторами подули перші весняні вітри. Здається, що з ними долинає до нас якийсь невловимий запах півдня.
Березневе сонце ніжно смуглить обличчя. Під сонячним промінням і теплими вітрами сніг став важкий, розсипчастий. А на пагорбках де-не-де зачорніли клапті землі. Тут почалася весна. Зеленими стрілочками визирнула на світ травичка. Як тільки прогрілась на проталині поверхня землі, в ній завирувало життя.
Безліч живих мікроскопічних істот — бактерій — населяють кожний грам грунту. Після зимового спокою ця незліченна невидима армія почала діяти — нищити рештки відмерлих рослин, тварин і навіть переробляти мінеральні речовини...
Не однаково починається весна у землі. Найрані-ше відтаюють чорнозем і піски. Пізніше оживають глинисті грунти.
У полі весна починається на південних схилах пагорбків. Здається, незначний нахил на південь—усього один-два градуси, а різниця чимала: цей клапоть землі немовби лежить на 100—120 кілометрів південніше. Ідеш напровесні полем і наче перетинаєш десятки кліматичних зон. На осонні широкі таловини. По них походжають граки. Тут же визбирують торішнє насіння сіренькі польові жайворонки, які тільки-но прилетіли з вирію.
На північному схилі ще справжня зима — лежать кучугури незайманого снігу. Але скоро зійде весна з пагорбків і піде по всьому полю. Останні клапті снігу збіжать струмками у долини.
Значно повільніше проникатиме весняне тепло вглиб. Тільки у травні земля добре прогріється, і з її глибин вийде зимовий холод.
ПОРА ПІДСНІЖНИКІВ
Найсвітліше у листяному лісі буває ранньої весни. Під сонячним промінням швидко збільшуються чорні круги талої землі навколо дерев. На очах з'їдає останні ніздрюваті кучугури снігу південний теплий вітерець. Задзюрчали по вибалках струмочки.
Грунт ще не просох, і десь на півшляху до великої ріки була тала вода, а над землею, вкритою перепрілим торішнім листям, вже піднялися ранні квіти.
Розкрилися грона пролісків, схожих на небесну блакить. Поодинці визирнули підсніжники. Між зеленими листочками загорілись жовтенькі зірочки гусячої цибульки...
Світло, тепло розбивають панцир на бруньках. Вже недалеко той час, коли оксамитовим серпанком молодого листячка вкриються розлогі крони кленів, лип і затінять нижній ярус лісу.
Проте наші ранньоквітучі рослини встигнуть до цього відцвісти. Так швидко ростуть вони завдяки своїм цибулинам — кореневищам з поживними речовинами. Анемони, медуниця, чистяк, ряст, проліски, гусяча цибулька — це все наші підсніжники — рослини, що починають рости напровесні ще під снігом. Підсніжники бувають тільки у листяних лісах, де м'яка підстилка з сталого листя охороняє їх від замерзання.
Період пробудження природи: від перших таловин на пагорбках і до розпускання бруньок на деревах — весна підсніжників. Хочеш зібрати в цей час букетик ранніх квітів, вирушай у листяний ліс. Коли квітнуть підсніжники — лунають пісні перших пернатих посланців весни.
З лазурового неба безупинно ллється спів жайворонка. Мажорно висвистують зеленушки. Гарненькі зяблики сповнюють повітря дзвінкою треллю.
Свистять біля пташиних будиночків, дбайливо розвішаних юннатами, голосисті шпаки.
Пора підсніжників, перших прилітних птахів ось-ось зміниться зеленою весною.
СКРЕСАННЯ РІЧКИ
Кожна річка скидає кригу по-своєму. Старий рибалка, що все життя прожив на березі річки, знає: ось той струмок починає бігти за тиждень-півтора до льодоходу, а за стільки-то днів перед зламом криги у цій затоці з'являється вода.
Ще зовсім недавно річка спала, навкруги стояла зимова тиша. Раптом щось тріснуло, між берегами покотилася луна — і поволі рушили льодові поля.
Розірвавши цупкі крижані обійми, річка вільно дихнула і легко підняла свої води. Безліч струмків, маленьких річок понесли талі води до великої ріки.
Попливли на південь крижини. Вони то налягають одна на одну, то миттю проносяться на бистрині, то ненадовго осідають на піщаних мілинах. А на крижинах в останню путь рушили кучугури снїгу. Інколи течія виносить великі льодові поля, на яких видно чорні колії санних доріг, пішохідних стежок.
На поворотах річки крига підрізає берег: сиплеться у воду пісок, земля, летять кущі червоної лози.
На день-два лід зникає. А потім, мов зграї величезних білосніжних птахів, напливають з верхів'я річки свіжі крижини, виблискуючи кришталем в промінні квітневого сонця.
З кожним днем теплішає. Вода в річці прибуває, тісно стає їй у своєму ложі, і вона виходить з берегів, розливається по широкій заплаві.
Тільки-но рушив лід, як починають вилітати на північ птахи, що зимували на південних річках і болотах. Долиною великої ріки, вздовж численних при-токів і весняних озерець поспішають з вирію до місць свого гніздування дикі гуси, качки, чайки, різноманітні кулики.
Пробуджується життя у водоймищах. Починає нерест щука. З'являються плавунці. Випливають перші жаби...
В цей час, коли ще тільки має скреснути річка, прилітає маленька пташка —біла плиска. У народі, побачивши її, кажуть: якщо вже прилетіли плиски, переб'ють вони своїми довгими хвостиками лід, і річка незабаром скресне.
ТЕТЕРЮКИ ЗАГРАЛИ
У передсвітанковий час розлився в лісі свіжий аромат вологої землі, перепрілого листя, набубнявілих бруньок, живиці. Внизу під деревами ще темно. Але на тлі нічного неба вже ледь помітні верхівки дерев. Маленькі зорі, а за ними й більші поволі затягуються попелястим світлом і тануть на тлі фіалково-сірого сходу.
Ось у прозорих сутінках назустріч першим променям сонця пролунало «чуфикавня». Це старі косачі на деревах подали свій голос. Невдовзі на лісову галявину, де роса посріблила суху торішню траву, кущики вересу, злітаються півні-тетерюки. Невпинним потоком ллється їхня пісня, що нагадує туркотіння голубів. Головний зачинатель турніру розминається перед боєм — часто перебирає ногами, кружляє по галявині. Роздувши шию, розставивши крила, черкає він імаховими перами по землі. Войовниче піднявши голову, прикрашену яскраво-червоними бровами, й крикнувши задиркувате «чу-фи», токовик наблизився до другого косача. Той не відступив. Суперники заграли ще сильніше. Захлинаючись, вони гучно чуфикають, підскакують на місці, туркочуть, сичать і раптом завзято кидаються один на одного, розлітаються і знову лізуть у бійку.
Поряд, ляскаючи крилами і дряпаючись ногами, зчепилася друга пара косачів.
Тим часом теплі барви сходу все світлішають. Ось уже оранжево-червоний диск сонця відірвався від обрію й освітив верхівки берізок, дубів, сосен.
Нові й нові голоси наповнюють ліс. Дзвінкою піснею заливається червоногруда вільшанка. Голосистий співець лісу, чепурний зяблик сипле свої короткі з розчерком колінця. Флейтово засвистів дрізд.
Купаючись у ласкавому промінні ранкового сонця, підіймається у блакитну височінь сіренький лісовий жайворонок — юла і звідти невидимкою ллє своє «юлі-юлі-юлі».
А на токовищі тривають гарячі поєдинки. Переможці шукають нових суперників, переможені відлітають убік.
Ясні, радісні, сповнені енергії і сили звуки линуть з токовища й зливаються з чудовою музикою весняного лісу. А коли сонце високо підніметься і заллє світлом лісову галявину, пташиний турнір почне затихати.
Втомлені чорні краеені косачі розлітаються із своїми сіренькими подругами по навколишніх хащах.
ЗОЛОТА КВІТКА
На дніпрових схилах пробудилася зі сну весняна і квітка — мати-й-мачуха, або підбіл. Здаля ця квітка: трохи скидається на кульбабу. Але відрізняється від неї стебельцем. Воно не гладеньке, як у кульбаби, а вкрите коричневими лусочками й дрібними волосками. Кошик квітки підбілу складається з багатьох окремих квіточок.
Напровесні в сонячні дні тепло, а вночі повертається зима, бувають приморозки. Щоб не застудити ніжну квітку, мати-й-мачуха надвечір закриває свій жовтий кошик. На ніч він в'яне, схиляється вниз. У похмуру погоду квітка зовсім не розкривається. Своєрідна рослина мати-й-мачуха. Ось з землі виткнулося стебельце із золотистою квіткою. А де ж листя? Його нема. Квітки розвинулись на довгому кореневищі, де ше восени були закладені поживні речовини й бруньки майбутнього цвіту. Настане час, відцвіте підбіл, і замість золотої шапочки виростуть у нього сиві волоски насіння. Легеньке насіння підхопить вітер і рознесе його в усі сторони.
Тепер у рослин з'являється широке кутасте листя. Зверху воно темно-зелене, глянсувате, а внизу густо вкрите м'якою білою ворсою.
Коли прикладеш до щоки листок нижньою стороною, відчуваєш тепло — «ласка матері». Верхній бік, навпаки, холодний — «ласка мачухи».
Знайдеш золотавий цвіт підбілу і радієш: іде на рідну українську землю гомінка весна!
МЕДУНКА
З кожним днем палітра весняного цвіту стає все барвистішою. На зміну підсніжникам і блакитним проліскам прийшла сон-трава. На ворсинчастих стебельцях повертає вона свої великі лілові дзвіночки у бік сонця. Коли вранці ідеш сосновим лісом на захід, здається, що суцільний ліловий килим навис над опалою рудою хвоєю. Поверни в цей час на схід, і зникає з очей цвіт —бачиш лише самі стебла сон-трави.
Високо над ними піднімаються світло-пурпурові грона рясту. Жовтими і білими озерцями серед молодих стрілочок зеленої трави розливаються анемони. Золотистими зірчастими вогниками миготить низькоросла гусяча цибулька.
Та найяскравішою квіткою весняного лісу є медунка. Над прикореневою розеткою піднімається високе з поодинокими листочками стебло, вершина якого прикрашена пучечками різноколірних квіточок. Пуп'янки і щойно розкриті пелюстки світло-рожеві. Трохи нижче квіти фіалкові. А старі віночки, відцвітаючи, стають синіми, блакитними.
Зміна кольору пелюсток залежить у медунок від реакції клітинного соку. У молодих квіток вона кислотна, у старих — лужна. Рожево-фіалково-синій медуновий цвіт помітний у лісі здаля і добре приманює поки що нечисленних комах.
Цікава будова квітів медунки. В одних стовпчики довші за тичинки, в інших — коротші. Це сприяє перехресному запиленню. Ось оксамитовий джміль спустився на медунку, доповз до першої рожевої квітки, засунув у неї голову і запустив хоботок у нектарник. Ласує солодким соком, а «а нього сиплеться пилок. Комаха на голові переносить пилок з довгих тичинок на довгі стовпчики, а на хоботі — з коротких тичинок на короткі стовпчики.
Збираючи нектар на квітах медунки, джміль переносить пилок на стовпчики тільки тоді, коли залазить у квітку іншої будови. Джміль відвідав усі верхні рожеві квітки і спустився униз до синіх. Тільки-но зачепився передніми ніжками за пелюстки, як вони відірвались, джміль упав на аемлю, басисто-невдово-лено загув і полетів на іншу медунку. Раз-другий обірветься він із старої синьої квітки і перестане їх відвідувати. А медунці тільки цього й треба — нехай комахи запилюють молоді рожеві квіти, а не відцвітаючі старі. На кожній рослині для комах є сигнал: рожевий колір — молода квітка, тут нектар. Ласуйте, ласуйте ним! А водночас і пилок переносьте. Не гайте часу на відвідування синіх, уже запилених квіток, в них мало нектару, а важкого джмеля їхні пелюстки і не втримають.
ПТАХ-ГЛИНОМАЗ
Поки не розпустилося зелене шатро весняного лісу, тягнуться до сонячних променів ранньоквітучі рослини-світлолюби.
Пішли в ріст трав'яні рослини. Плачуть переповнені весняними соками клени, берези. На осонні ласують деревною пасоїкою перші мухи, метелики. У повітрі — пташиний гомін. Заливається радісною піснею зяблик. Виводить ніжну мелодію жовтогруда вівсяночка. Перегукуються великі синиці. Але всі голоси перекриває дзвінкий свист повзика. Сидить нерухомо на гілці попеляста куцохвоста пташка завбільшки з горобця і на все горло свистить: «фюіть... фюіть...». Дуже схоже на те, як колись ямщики коней підганяли.
Повзик не тільки «ямщик». Він чудовий акробат. З усіх наших птахів тільки він лазить по стовбурах дерев однаково легко як уверх, так і вниз головою.
Весною самичку повзика можна побачити за мулярською роботою. Вона старанно обмазує глиною
отвір гнізда.
Виводять пташенят повзики здебільшого в дуплах, видовбаних строкатими дятлами на свій зріст. Поки самець завзято свистить, виливаючи свої весняні почуття, самичка невтомно замазує глиною отвір до потрібного розміру — міліметрів тридцять п'ять у діаметрі.
Птах-глиномаз виконує величезну роботу. Вага глини, принесеної повзиком за день, нерідко становить двісті грамів.
Змочена слиною птаха глина засихає і утворює міцний щит. Його вже не зруйнує ворог, що схоче поживитись яєчками чи пташенятами.
Іноді повзик вибирає для свого гнізда житло, кинуте малим строкатим дятлом. Цей птах не більший за повзика, і зроблений ним отвір-льоток у дупло невеличкий. Проте інстинкт примушує повзика обмазувати кору навколо отвору.
Близькі родичі нашого звичайного повзика, які живуть у гірській місцевості, будують гнізда майже повністю з глини.
А ось пара повзиків загніздилась у щілині під дахом одного будинку. Самичка і тут не зрадила природній звичці і «оштукатурила» дошки карниза.
ЗАЦВІЛА ЧЕРЕМХА
Все більше дерев і кущів одягається в кучеряву молоду зелень. То на одному, то на іншому дереві розкриваються пелюстки квітів. Принадна в цей час черемха.
На тлі салатового листя з'явилися грона набубнявілих бруньок. Дерево мов одягло намисто із сріблястого бісеру. В ласкавих променях весняного сонця воно з кожним днем яснішає та білішає.
Пройде теплий дощик — і на черемсі розгорнуться тендітні пелюстки квітів. Кому не відомі специфічні пахощі черемхового цвітуї Пахнуть не тільки квіти, пахне й листя. Міцні пахощі є добрим захистом дерева від цвільових грибків, бактерій, деяких комах.
І все ж таки є комахи, проти яких пахучий захист черемхи безсилий. її об'їдають попелиці, кліщики, міль. Проте нерідко від комах черемху захищають мурашки. Біля листової пластинки рослина має залози, що виділяють солодку рідину. Мурашки охоче ласують цим соком, а водночас нападають і на комах-шкідників.
З цвітінням черемхи часто збігається хвиля весняного похолодання, яка так і зветься «черемховим холодом».
У рибалок є своя прикмета: зацвіла черемха — час ловити лящів.
А фенологи кажуть: почався третій, останній період весни.
ЗЯБЛИКИ
Вітер і сонце вже трохи просушили паркові алеї. Загляньмо у перший-ліпший сквер.
«ТІІНЬ-ЛІНЬ, ПІНЬ-ПІНЬ-ПІНЬ».
Невже зяблик? Може, це синиця так «пінькає»? Ні. Яскраво-коричнева грудка, білі дзеркальця на крилах. Зяблик.
І ожили сквери, сади, парки. Голосні мажорні трелі з характерним розчерком на кінці линуть звідусіль.
Дружні мандрівні зграйки зябликів тепер розпадаються. Кожна пташка займає овій район — ділянку для гніздування. Буває, що непроханий гість порушить невидимий кордон, вторгнеться у володіння сусіди.
Тут уже не обійдеться без сварки. І поскубуть же суперники один одного!
А прогнавши чужинця, зяблик заспіває ще завзятіше.
Тільки днів за десять — п'ятнадцять після прильоту красеніїв-самців повеїртаються з вирію сіренькі непоказні самочки.
Мине небагато часу, і зяблики почнуть будувати гніздечка. В'ють їх птахи на гілці, ближче до стовбура.
Буває, що гніздо міститься на клені, бересті, які ростуть на людних міських вулицях, проте побачити його важко.
Птахи оздоблюють кубельця мохом, лишайниками, корою, маскуючи їх під колір гілок.
КВІТИ БЕЗ ПЕЛЮСТОК
Чарівна, неповторна пора — весна. Все пробуджується від сну, все оживає. Світить привітне сонце.
Весною, поки зелень оповиє дерева, багато з них уже встигне відцвісти. Проте на їхнє квітування мало хто звертає увагу. Що ж то за цвіт, скажете ви, коли не має пелюсток!
Дерева, що в середині квітня звичайно зацвітають на Україні, не мають яскравих пелюсток. Слідом за тим, як .розм'якли і закурили пилком суцвіття на ліщині, зацвіли перші клени. Похиленими китицями, густими пучечками квітів вкриті всі їхні гілки.
У суцвіттях-щитках кленів не всі квіти однакові. Одні мають лише тичинки, в інших посередині піднімається приймочка. Зав'язь їхніх квітів має добре розвинений нектарник, тому біля них в'ються бджоли, мухи та інші комахи, ласі до солодкого соку. Водночас шестиногі гості кленів роблять їм послугу, сприяючи перехресному запиленню квітів. Тільки клен ясенолистий запилюється за допомогою вітру.
Наче велика гусінь, звисають розм'яклі сережки суцвіть тополі. Тополі є типовими вітрозапилюваль-ними рослинами. Цвітуть вони рясно, але насіння буде не на всіх деревах, бо, скажімо, у нас ростуть тільки чоловічі екземпляри пірамідальних тополь.
Водночас з тополями вкрилися цвітом в'язи, берести. Насіння всіх ранньоквітучих дерев і кущів, за винятком кленів, дозріває рано. Коли в садках буятиме травневий цвіт, полетить білим пухом насіння верб, сріблястих тополь, посиплються на землю побурілі крилатки в'язів.
СПІВОЧИЙ ДРІЗД
Серед численного пташиного хору одне з перших місць належить співочому дрозду. До прильоту пернатого маестро — солов'я він у квітневі вечори є не-перевершеним солістом лісових концертів.
Натрудившись за день, один по одному затихають пернаті музиканти. Останню трель проспівав зяблик. Закінчивши безупинне гоління, присів спочити лісовий жайворонок. Не чути моторних синичок. У лісі на якийсь час настає тиша. Навіть вітерець втомився і не гомонить у соснових голках. Співочий дрізд усе вичікує, щоб хто-небудь, бува, не перебив його. Ось вогняний диск сонця вже тане за лісом. Прохолода розливається низиною. Час після прогулянки вертатися додому. До зупинки електрички добрих два кілометри. Але чекаємо дрозда. Нарешті голосною флейтою з переливом дрізд узяв першу ноту, повторив її, далі почав чітко виводити кожну строфу — і полинула чудова пісня. Здається, що птах повільно виводить кожен такт і сам вслухається в попередню ноту, чи не фальшива вона.
Майстерний співець ллє нові й нові строфи, використовуючи всі можливості дорогої флейти — свого горлечка. Заслухаєшся співочого дрозда і завжди повертаєшся з лісу пізно ввечері. Вже зовсім стемніло, а він усе сипле й сипле барвисті колінця.
Співочих дроздів можна почути з березня по жовтень і в листяному, і в хвойному лісі. Цей птах в'є в кущах і на невисоких деревах оригінальне гніздечко. Проте всередині не встеляє його м'якою підстилкою, як це роблять інші птахи, а старанно вимазує деревною трухлявиною, змішаною Із слиною. Живиться співочий дрізд різними комахами й слимаками. В лісі іноді можна побачити пеньки-ковадла, на яких цей птах розбиває вапнякові панцирі молюсків. Восени дрозди охоче їдять різні лісові ягоди.
У наших краях зустрічаються й інші види дроздів — горобиновий, деряба, чорний і рідше білобровий. Усі вони непогані співці, але поступаються перед своїм музикальним родичем.
ЗАКУВАЛА ЗОЗУЛЯ
Що не день, то стає тепліше. Листяні ліси почали одягатися в зелене вбрання. Ще вчора маленький гай здавався зовсім прозорим, наскрізь проглядався, а сьогодні наче зелений серпанок вкрив віти дерев. Луснули чохлики на бруньках, випустивши на світ ніжні клейко-смолисті пахучі листочки. Наче волохата гусінь, звисли суцвіття на осиках і тополях. У золотистому пилку квіток козячої верби купаються бджоли.
Дочекалася появи зеленого листя зозуля і подала свій голос: ку-ку... ку-ку.
Рідко хто не зупиниться послухати, як кує зозуля. Дівчата рахують: скільки разів прокричить вона, стільки років чекати їм нареченого... І сивий дідусь лічить: скільки йому ще весен зустрічати...
Кують тільки самці. Голос самиці нагадує тихий регіт, але його чути рідше.
Прилетіла зозуля — великий клопіт дрібним співочим птахам. Ста шістдесяти видам пернатих підкидає вона свої яйця.
Незвичайне життя цього птаха, що під час польоту нагадує хижого яструба, стало причиною того, що народ його йменням називав загадкові рослини: зозулині сльози, зозулин мох.
ЦВІТУТЬ КАШТАНИ
Пройшли перші травневі дощі, і розгорнулося тендітне листя кінських каштанів, а над ним малесенькими пірамідками звелися пуп'янки майбутнього цвіту.
Чудовий вигляд мають вулиці древньої столиці— Києва, прикрашені весняною зеленню дерев. Але най-прекрасніші її парки і сквери під час цвітіння каштанів.
З кожним днем зеленішають і густішають крони дерев. І ось, нарешті, на тлі їхньої соковитої парчі спалахує білими пірамідами суцвіття. Наче свічки на ялинках, горить вечорами у світлі вуличних ліхтарів каштановий цвіт.
Радісною усмішкою цвіту іде травень по українській землі. Дніпрові хвилі б'ються об гранітну набережну... А в тихі місячні ночі у воді віддзеркалюються розквітлі крони.
Знову цвітуть каштани...
КОНВАЛІЯ
Крізь зелену мозаїку листяного лісу де-не-де пробивається сонячний промінь і срібним зайчиком лягає на землю. Тільки там, де колись вітер повалив лісового велетня, відкрилося вікно блакитного неба і до нього потягнулась рясна зелень.
Густий ліс бідний на квіти. Одначе як хороше там жаркого травневого дня. Від землі іде приємна прохолода. А там, де серед ліщини і дубняку височать янтарні колони сосен, можна зібрати букетик лісової царівни — ніжної і запашної конвалії.
Ось сила великого темно-зеленого листя. Але рідко серед нього виросте стрілка білих квіточок. Наче сріблясті дзвоники повісила конвалія, розливши навколо чудовий аромат.
Милуючись конвалією, мало хто знає про особливості цієї рослини. Цвіте красуня лісу недовго, майже все своє життя проводить вона глибоко під землею. Спробуйте розрити біля листків конвалії землю. Виявляється, квіткові стрілки ростуть у неї на довгих вузлуватих кореневищах, підземних стеблах.
По вузлах, на вертикальних кореневищах, по слідах відмерлих листків і квітів можна визначити вік конвалії. Він іноді обчислюється десятком років. Поземні кореневища розростаються в усі боки, швидко завойовуючи собі місце у лісі.
Хоч і небагато буває серед листя квітів, а виходить, що з однієї рослини, схованої під землею, можна нарвати цілий букетик.
Прийдіть наприкінці літа в урочище, де в травні ви бачили багато цвіту конвалії. Але тільки на поодиноких стебельцях помітите тепер оранжеві плоди. Врожай ягід конвалії завжди поганий. Та не дуже потрібне цій рослині насіння: адже вона швидко розростається за допомогою вегетативних пагінців.
Конвалія — підземний житель. її насіння першого року не дає паростків. Тільки через рік побачать світ перші листочки, щоб дати початок багаторічному підземному стеблу.
З листя і квітів конвалії виготовляють препарати, що застосовуються при лікуванні серцевих хвороб.
КРИЛАТІ ЗВІРКИ
Коли легкий серпанок молодої зелені починає обгортати віти дерев, водночас з багатьма комахоїдними птахами з'являються крилаті звірки — летючі миші.
Ці своєрідні рукокрилі тваринки діяльні тільки теплої пори року. Восени одні види летючих мишей ховаються у печерах, дуплах великих дерев і в глибокому заціпенінні проводять зиму, інші мандрують, як і перелітні птахи, на південь.
Тихий квітневий вечір спустився над містом. На обрії догоряють останні промені сонця — спалахнула вечірня зоря. Темна завіса ночі огортає землю. Одна по одній з'являються на небі зірки.
В цей вечірній час летючі миші-кажани залишають свої денні схованки. Чорними тінями ширяють вони в темряві. Ось щось хруснуло: це кажан спіймав великого жука, відгриз у нього на льоту черевце і зник у пітьмі.
Ви гуляєте в парку на мальовничих схилах Дніпра, дихаєте свіжим повітрям, слухаєте тихий плескіт сонної ріки. Ось до вашого вуха долітає тонесеньке дзижчання комара. Мимоволі відмахуєтесь рукою. Раптом над головою промайнула чорна тінь.
— Ой, летюча миша, вона може в волосся вчепитися,— каже ваша подруга.
Ви відійдете далі від цього «небезпечного» місця. І, звичайно, не помітите, що чомусь не чути вже дзижчання комара. Крилате звірятко з'їло надокучливу комаху і нікому не вчепилося у волосся.
Кажани мають надзвичайно розвинений слух. У польоті кажан подає нечутний для людського вуха ультразвук. Звукові хвилі відбиваються від різних предметів, їх звірятко ловить, і це дає йому змогу орієнтуватися в просторі. Волосся погано відбиває звук. Тому кажан іноді підлітає близько до голови людини, але завжди вчасно помічає помилку і звертає вбік. Принцип орієнтації кажанів у повітрі нагадує принцип роботи радарних установок.
Летючі миші приносять не меншу користь, ніж комахоїдні птахи. 250—500 комарів знищує за вечір одне звірятко. Не мало поїдають вони хрущів та інших шкідливих комах. Тому треба всіляко охороняти денні схованки кажанів на горищах, у дуплах дерев, печерах. А у відкритих місцевостях треба виставляти на стовпах для їхнього відпочинку невеличкі будиночки на зразок шпаківень.
ПТАШИНІ СЕРЕНАДИ
Травень — місяць свіжої зелені, буйного цвітіння садів.
З небесної блакиті, з дерев і кущів линуть радісні пташині голоси. За синім сосновим бором займається рожева зоря.
Хто любить світлі пісні ранкові, хай вийде в поле послухати, як польовий жайворонок дзвіночком вітає народження нового дня. А в лісі ніжною флейтою зустрічає схід сонця юла.
З ранку до пізнього вечора чути пташині серенади в міських парках.
А коли травневий вечір спуститься на землю, у кущах тихої алеї раптом хтось свисне, тьохне. Мине хвилина, друга і поллється чудова пісня. Пролунає заливчастий довгий свист, понесеться перебором. Обірветься на мить і знову покотиться, розсиплеться перлинами навкруги солов'їна серенада.
Соловей — пташка невеличка, а заспіває — ліс гримить. Сам співець на вигляд «є дуже показний. Тільки великі блискучі чорні очі привертають увагу.
Соловейка найчастіше можна зустріти серед вологих чагарників, де він мишею нишпорить по сухих гілках, ворушить опале листя, визбируючи під ним комах, слимаків. А в таких місцях безліч жаб. Тому в травневі вечори солов'їні трелі часто зливаються з жаб'ячим хором.
РИБ'ЯЧЕ ГНІЗДО
Травень. У густих вітах дерев, у кущах в'ють гнізда птахи. На дні річки серед підводної зелені метушаться біля своїх кубелець рибки.
Риб'ячі гнізда! Це звучить так само дивно, як вираз «пальто на риб'ячому хутрі».
Риб'ячого хутра немає, а от риб'ячі гнізда є. Будують їх, наприклад, маленькі колючки, що населяють ріки басейну Чорного й Азовського морів.
Ці зеленаво-бурі малопримітні рибки у травні стають справжніми красенями. У самця насподі і на щоках з'являється гарний малиновий полиск, спина забарвлюється у синюватий колір, оченята світяться фосфоричними вогниками. Самиця переливається чистим сріблом.
Вибравши затишну місцину на дні, самець починає вити гніздо. В цей час не знайдеш більш задиркуватої рибки — маленька колючка сміливо кидається на велику плітку чи ляща, що насмілюється наблизитись до нього.
Коли у круглому гніздечку зроблено два отвори, самець заганяє в нього самочку. Та відкладає з сотню ікринок і зразу ж залишає гніздо. Тепер всі турботи про потомство лягають на самця. Поливши Ікру молоками, він ні на мить не покидає гнізда. Самець не тільки жене геть усіх риб, що наближаються до нього, а й, швидко рухаючи передніми плавниками, освіжає в гнізді воду.
За температури 16 градусів (а це звичайно в середині травня) днів через десять з ікри виходять мальки. Вони з тиждень живуть під захистом батька, а потім тікають з рідного гнізда, бо тепер батько може ними поживитися.
Порівняно з більшістю наших риб, які відкладають сотні тисяч ікринок, колючки малоплодовиті. Короткий і їхній вік — близько трьох років. Та інстинкт охорони потомства дозволяє їм розмножуватися у значній кількості.
Колючки добре виживають в акваріумах. Придбавши пари три голкових південних або малих колючок, любителі акваріумних риб можуть спостерігати, як вони будують гнізда.
ЖИВА ЧЕРГА
В пташиному царстві травень — не тільки місяць веселих співів, а й час турбот про потомство.
У більшості пернатих мешканців наших лісів і садів з'явилися пташенята. У диких голубів їх лише двоє в гнізді. У граків, сорок буває п'ять-шість. А в темному дуплі велика синиця висиділа аж одинадцятеро.
Нелегко нагодувати батькам такий виводок. З ранку до вечора без спочинку носять синички їжу: гусінь, жуків, мух. Пірнає в дупло синичка, і тоді там здіймається писк — назустріч їй тягнеться цілий ліс роззявлених дзьобиків. Вилетить дорослий птах, і малята затихають.
Тиша у гнізді — це непорушний закон самоохорони безпомічних пташенят.
Як же розпізнають батьки, хто з пташенят голодний, а хто тільки-но одержав свою порцію? Виявляється, тут існує жива черга. Сите синича спокійно лежить у глибині кубельця, а голодне вилазить наверх, іноді по спинах своїх сестричок і братиків, і настирливо роззявляє широкого дзьоба. Одержавши жирну гусінь чи з десяток яєчок метелика, пташеня затихає, а той, у кого найбільший апетит, стає першим на черзі.
А буває, що якесь кволе пташеня раз-другий пропустить свою чергу, знесилиться і не зможе енергійно вимагати їжі у батьків. Вони, звичайно, цього не розуміють і, вважаючи ситим, прирікають його на голодну смерть. Інстинкт їм підказує — годуй того, хто настирливіше просить їжі.
Підрахувати продуктивність «робочого дня» птахів під час вигодовування пташенят дуже легко. Досить з годинником у руці стати поблизу гнізда і лічити, скільки разів прилітають до нього батьки з їжею. Пара великих синиць прилітає до гнізда щодня 390 разів, а мухоловка навіть 500.
Живу чергу пташенят зручно спостерігати в перші дні, коли вони вилітають з гнізда. Пташенята-«зльотки» сідають рядочком на гілочці, і батьки по порядку приносять їм їжу. Завдяки інтенсивному обміну речовин в організмі пташенят, ростуть вони як гриби, іноді за добу вдвоє збільшуючи свою вагу. У дрібних співочих птахів пташенята залишають рідне гніздо через два тижні після вилуплення.
ЧОРНОГУЗОВІ СУСІДИ
В одному селі було кілька гнізд чорногузів. На одному з них сиділа самиця. Від часу до часу сюди з лугу прилітав самець. Принісши своїй подрузі жабеня або жука, він ставав на край гнізда, закидав на спину голову і радісно стукав червоними половинками довгого дзьоба.
Чорногуз — птах безголосий, і свої почуття він виявляє саме у такий спосіб.
Раптом над гніздом з'явилася галка і почала кружляти навколо нього. Я здивувався: що має до чорногузів ця жителька димарів і душників кам'яних будинків? Тим часом великі білі птахи не звертали жодної уваги на чорну галку. Поважно змахнувши крильми, самець-чорногуз вирушив на луг і за кілька хвилин уже походжав по зеленому килиму, раз по раз нахиляючись до землі, щоб підхопити якусь комаху, слимака або жабеня...
А галка підлетіла до гнізда і... зникла. Де ж вона поділася?
Підійшов я до дерева, постукав гіллякою по стовбуру. З чорногузового гнізда вилетіла галка. Невже в неї там кубло? На моє прохання сусідський хлопчина швидко, наче по драбині, вилазить на дерево. У різні боки від гнізда розлітаються польові горобці. Зляканий чорногуз кружляє над деревом. А хлопчик кричить зверху:
— Тут кубло галки з пташенятами і ще п'ять кубелець горобців теж з малими. А в чорногузів діток аж п'ятеро,
— Злазь,— гукнув я хлопчикові.— Пташенята можуть прохолонути.
Спустившись на землю, хлопчик сказав:
— Я й не знав, що у чорногузів у гнізді стільки сусідів!
Ні галки, ні горобці клопоту чорногузам не завдають, а під їхніми гніздами мають собі надійний притулок. Не кожен хижак нападе на сильного чорногуза.
„ПОБРАТИМ"
Ідучи лугом над Дніпром, я побачив у заростях шелюги птаха, схожого на яструба. Непевно змахуючи крильми, він перелітав з одного куща на інший. Звідки тут узявся молодий яструб?
«Дивно»,— думаю собі.
Іду до куща. Над головою в мене з тривожним писком в'ється пара плисок. Ось, нарешті, і місце, куди сховався птах.
Почувши крик плисок, він широко розкрив дзьоба, затріпотів крильми, випрошуючи їжу. Тепер я зрозумів — це було зозуленя, яке щойно залишило на землі гніздо своїх названих батьків. А ті тепер літають за ним, носять зажерливому годованцю гусінь, комах. Смішно було дивитись, як маленькі стрункі плиски годували зозуленя у кілька разів більше за них самих.
А де ж пташенята цієї пари плисок? їхній «побратим»— зозуленя з перших же годин життя виявився безжалісним: тільки-но якесь пташеня в гнізді випадково торкнеться спини зозуленяти, як воно, упираючись у дно, розчепіривши ноги, починає задкувати. Голі свої крильця зозуленя закидає далеко назад, підсаджуючи собі на спину бідне пташеня. Наблизившись до краю гнізда, зозуленя підіймається на ногах і сильним поштовхом викидає маля геть.
Так жорстоко й безжалісно розправилось воно з усіма ллисенятами.
А іноді голе, сліпе, щойно обсохле зозуленя викидає з гнізда яйця.
Річ у тім, що насиджування яйця зозулі триває усього одинадцять діб, тоді як у більшості горобиних птахів —13—15. Вилупившись з яйця раніше ніж пташенята справжніх батьків, воно поспішає звільнити гніздо для себе одного.
Ненавидять дрібні пташки зозулю. Тільки-но вона з'явиться, здіймається гамір, крик... Женуть її гуртом зяблики, вівчарики, горихвістки. Потай, коли поблизу нема хазяїв, принесе у дзьобі і підкине зозуля своє яйце у чуже гніздо.
А коли вилупиться зозуленя і безжалісно розправиться зі своїми «побратимами», ті ж самі пташки, що колись гнали і клювали зозулю, будуть дбайливо вигодовувати її пташеня.
ПТАХИ-СТРІЛКИ
Над полем і річкою, над селом І великим містом влітку можна бачити схожих у польоті на стрілки пташок. Це ластівки. Чудові створіння невтомно ширяють у рідній стихії і весело щебечуть. З захопленням стежиш, як легко вони проносяться над самою землею, шугають у височінь.
Легкокрилі пташки на зорі лишають свій нічний притулок і до сутінок миготять у повітрі, виловлюючи дрібних комах. Дуже багато треба наловити ластівці мошки, щоб наїстись самій і нагодувати пташенят. Полюючи на комах, кожна ластівка долає щодня сотні кілометрів.
У наших краях водиться три види ластівок. У містах живуть ластівки-воронки. Вони блискучо-чорні з білим надхвістям. Свої гнізда-чашечки, зроблені із землі та глини, ці пташки ліплять під дахами, біля вікон будинків.
Сільську ластівку — касатку легко відрізнити від її міських родичів по хвостових перах, рудому горлечку і такого ж кольору околишу на лобі. Зрідка залітає вона в центр міста. Касатка також будує свої глиняні гніздечка під дахами, вікнами, у клунях. А траплялось, знаходили гнізда ластівок у зовсім незвичайних місцях — вантажних залізничних вагонах. Досить відкрити надовго вікно, щоб ластівка залетіла у склад, на горище, в їдальню і приліпила там своє гніздечко. Його вона завжди старанно захищає від дощу. Буває, що під час зливи погано закриті глиняні гнізда намокають і потім падають на землю разом з яйцями або пташенятами.
Третій вид наших ластівок — берегівки, або щурики. Вони риють для гнізда глибокі нірки в стрімких берегах річок, у ярах. Селяться великими колоніями. Вниз і вверх по Дніпру від Києва гористі береги на десятки метрів бувають просвердлені сотнями нірок цих пташок.
Щурики ловлять комах переважно біля води. Вони, як і інші ластівки, літають то низько, то високо. Це легко пояснити: сухої погоди дрібні комахи піднімаються у височінь, а перед дощем спускаються нижче до землі. За ними і ластівки, то підіймаються, то спускаються.
У народі люблять ластівок-щебетушок і дають їм різні ласкаві ймення: мурівка, білогрудка, яаківка, ластовиця, красулька, стрижик.
ЗАЛІТНІ КАРАСІ
Одну з великих вибоїн на старому кам'яному кар'єрі залило у зливу водою. Змитий пісок осів на дно тонким шаром мулу. Спочатку маленьке водоймище на дні кар'єру було порожнє. Згодом тут з'явилися перші поселенці — водорості жовтуватого й усіх відтінків зеленого кольору. Скоро їх розвелося стільки, що вся поверхня водоймища вкрилася зеленою плівкою. Вода «зацвіла».
Тоді в ній засновигали перші тварини-інфузорії.
Наступного літа вибоїна поповнилась дрібними молюсками. Залетіли сюди комахи плавунці, гладиші, відклали яєчка, з яких вийшли личинки. Хижі личинки їли молюсків, молюски — інфузорій, інфузорії — водорості.
Так у новому водоймищі потягнувся ланцюжок життя. Тільки водорості нічого не їли. Вони існували за рахунок сонячної енергії, води, вуглекислого газу та мінеральних речовин. Ці рослини, що перші заселили нове водоймище, створили умови для існування інших організмів. Личинок комах ніхто не чіпав. Тут на певний час закінчувався ланцюжок життя.
Минали роки, водоймище старіло, вітер заніс сюди насіння вищих водяних рослин. У мулі, що поступово утворювався з пилу та відмерлих решток водоростей, водяних тварин, пустили коріння комиш, рогіз.
Залетілий перші риби —карасі. Завітром, спитаєте ви? Ні. Попали вони сюди на лапах диких качок.
Зі ставка летіли качки. Сіли відпочити на кар'єрному водоймищі. Поскубали молодих пагінців і подалися далі. А з їхніх лапок змила вода слизькі крупинки заплідненої ікри, що ненароком пристали на старому ставку. З цієї ікри і вивелись карасі.
Ланцюжок життя продовжився. Тепер уже личинок комах поїдали залітні карасі. Але недовго й вони були у безпеці. Так само, як колись караеева, попала сюди ікра щуки. Дістанеться карасям від щук! Довідається про рибу сіра чапля і завітає до кар'єру. Не мине тоді й щука її гострого дзьоба!
Тепер ланцюжок життя простягея ще далі.
Якщо продовжити історію молодого озерця на кар'єрі, то побачимо, як воно постаріє, перетвориться коли-небудь на болото. Значних змін зазнає і його тваринний та рослинний світ.
ЗОЗУЛИНІ СЛЬОЗИ
Пройдемося заплавними луками. Повітря напоєне ароматом трав і квітів. Зеленого моря ще не торкнулася коса, і по ньому котяться хвилі, на гребінцях яких загоряються жовті вогники лютиків, пурпурові пелюстки дівочої краси —гвоздики. Але що це? На стеблинах багатьох трав — грудочки слини. Наче втомлений кінь пройшов тут і розбризкав навколо піну. Це зозулині сльози.
Зозуля, кажуть у народі, відкладе яєчка у чужі гнізда і плаче гіркими слізьми, що не побачить своїх діток.
Зірвемо травинку і подивимось, що то за слина. Під нею сидить маленька безкрила комаха, схожа на сіреньких кобилочок, які десятками вискакують з трави.
Грудка «слини» на лугових рослинах — то своєрідні будиночки личинок маленьких стрибунців—ко-билочок-слюнявиць. Сидить комаха нерухомо на стеблі і з нього ссе хоботком сік. Зайву воду вона виділяє разам з речовинами, що лишаться після перетравлення. Проте ця рідина не затрималася б на стеблині і потекла б униз, якби личинка ніжками не збила її в піну. Ця піна є для слюнявиці надійним сховищем.
Найчастіше селяться личинки кобилочок на корнориї, тому цю рослину в народі називають зозулин цвіт, або зозулині сльози.
ВІД ЗОРІ ДО ЗОРІ
Настає літнє сонцестояння. Не встигне згаснути вечірня зоря, як починає розвиднятися.
Довгий літній день. Тільки зарум'яниться небосхил, пробуджуються денні квіти, розкривають пелюстки назустріч променям.
Весняне цвітіння змінюється літніми барвами. Темно-сині двогубі віночки кільцями вкрили опушені стебла шавлії. Наче шматочки небесної блакиті, з трави виглядають волошки. Білими скатертинами, вигаптованими золотавим візерунком, стеляться ко-ролиці, або, як їх ще називають, білі ромашки. В перлах роси купаються рожеві голівки конюшини. На витких стеблах здіймаються синюваті квіти мишачого горошку. Бузковим цвітом вкрилися дзвоники. Цікаво, що на ніч їх квітоніжка, щоб захистити пильники від вологи, згинається додолу.
Рожевими і білими квіточками прикрасились кущі шипшини. Пахне жасмин.
Зацвіли перші липи. Невдовзі духмяний аромат розіллється над сріблястими лохами, кущами бирючини. Цілющим медом наповнять соти невтомні бджоли-трудівниці. Майже пуд меду виходить з нектару, зібраного ними з одного липового дерева.
Багато цвіту по берегах озер, боліт і на воді. Цвіте частуха, стрілолист, сусак. А неглибокі водоймища мов засніжились — то зацвіли рдесники. Усе життя вони проводять під водою і тільки тепер вийшли на поверхню і розкрили пелюстки. Вітер перенесе пилок з одних квіток на інші. Запилені квіти знову сховаються під воду, і вже там достигатимуть плоди рдесників.
Як тільки розвіється ранковий туман, на поверхню тихих стариць, озер випливають великі квіти білого латаття і жовті глечики.
Не всі квіти купають свої пелюстки у променях сонця від зорі до зорі. Багато з них не витримують полуденної спеки і закривають віночки через кілька годин після ранкового пробудження.
ВЕРТЯЧКИ
Якось жаркого літнього дня набрів я-на лісовий струмок і пішов по його берегу. Місцями він розливався неширокими бочажинами, а потім знову заповзав у густі зарості папоротей, хвоща, осоки.
Побачив я корінь старого дуба, вимитий бурхливими весняними водами. Сів на цей природний стілець та й задивився. Захищена від слабких подихів вітру нелорушною стояла дзеркальна гладінь води. Тільки зрідка на її поверхню впаде всохлий листок і легеньким човником попливе за повільною течією у траву на довгу стоянку.
Трохи спочивши, спустився я до струмка, зачерпнув долонями холодної води, з насолодою випив і повернувся на свій «стілець». Схвильована бочажина заспокоїлась, стала рівна, як скло.
Крізь прозору воду на дні було добре видно білий пісок на течії, чорні поля мулу по тихих заводях, затонулі гілочки.
Маленька гусінь зірвалася з дуба, під яким я сидів, і впала на воду, судорожно скорчилася, погнавши кола маленьких хвильок. З протилежного берега, злегка борознячи воду, з'явилася зграйка жуків-вертячок.. Описуючи вигадливі спіралі, жучки миттю опинилися біля потопаючої гусені. За якусь хвилину від неї нічого не лишилося. Маленькі хижаки наче в якомусь танці легко закружляли по поверхні води, їхні чорні спинки металевим полиском виблискували на сонці.
Я кинув у зграйку жуків старим жолудем, що попав під руку, вони миттю пірнули, але через деякий час знову закружляли на воді.
Піймати хоча б одного жука! Підходжу до боча-жини, заношу руку над ними, але зграйка враз розсипається. Не встигаю навіть простежити, куди вони поділися.
Неждано жучки з'явились метрів за два від мене. Знову пробую піймати їх. Але й цього разу невдача. Тоді кладу руку на дно ручая — чекаю, доки вертячки підпливуть ближче. Та жуки над рукою при найменшому моєму русі зникають.
Після кількох спроб вдається вихлюпнути на берег одного жучка. На суші він виявляється зовсім безпорадним. Кладу його на долоню, розглядаю. Передня пара ніжок така, як у всіх жуків, а дві зовнішні вкорочені, сплющені, вкриті платівками. За допомогою цих платівок-весел вертячки спритно плавають і на поверхні, і в товщі води.
Очі у цих жуків теж оригінальної будови. Кожне з них розділене навпіл. Верхня половина ока пристосована для зору у повітрі, нижня — у воді. Тому вертячки по суті мають четверо очей. Ось чому їх було так нелегко піймати.
Випускаю жучка на воду. Він миттю зникає. Ще деякий час стежу за метушливими рухами вертячок на бочажині лісового струмка і йду далі.
ЖИВІ ЛІХТАРИКИ
Ще задовго до того, як на землю спуститься короткий літній вечір, у діброві настає присмерк. Замовкають останні голоси денних птахів. Ліс чорним громаддям щільно обступає вас. Здається, якась урочиста тиша настала навкруги, і всі звуки наче розтанули у пітьмі.
Мимоволі насторожуєте слух. З темряви долинув таємничий шерхіт. Десь у далечині прокричала сова.
Потроху очі призвичаїлися до темряви. З'явилися розпливчасті обриси дерев. Між гілок визирнув клаптик зоряного неба. Зовсім близько тінню промайнула летюча миша.
Але що це? У траві, на' гілочках кущів засвітились блакитно-фосфорні «вогники». Зачаровані, ви нахиляєтесь до ліхтарика. Він на мить гасне, а потім спалахує трохи віддалік.
Це повилазили із своїх денних схованок жуки-світляки, або, як їх інколи називають в народі, Іванові черв'ячки. Так їх звуть тому, що вони з'являються на Івана Купала.
Буруваті самиці світляків безкрилі і справді нагадують черв'яків. Засвічуючи свої маленькі «ліхтарики», комахи відшукують одне одного в темряві.
Подекуди на півдні нашої країни зустрічаються летючі світляки. Світло, що його випромінюють ці жуки, досить сильне. Якщо зібрати їх у невеличку пробірку, то при такому «ліхтарику» навіть читати можна.
Світиться не вся комаха, а тільки останні сегменти на її черевці, які мають так зване жирове тіло. Довжина світлових хвиль, що вилучають світляки, становить 510—560 мілімікронів. Це видима частина спектра. Теплові та ультрафіолетові промені майже відсутні. Ось чому дивно буває: тримаєш у руці світляка — горить блідо-блакитний вогник, а тепла не дає. Світна речовина — люцеферин утворюється з участю особливих бактерій, що оселяються у жировому тілі світляка. Під дією ферментів люцеферин окисляється. Ця складна хімічна реакція і супроводжується світінням.
Живуть світляки у вологих місцях, де буває багато дрібних слимаків і слизнів, яких вони поїдають.
У тропічній частині Південної Америки зустрічаються жуки «кукухо». Вони вилучають таке сильне світло, що бідне місцеве населення освітлює ними свої халупи.
Літньої ночі в лісі нерідко світяться старі гнилі пні. Що ж викликає це загадкове світіння?
У відмерлій деревині оселяється безліч різних бактерій і грибів. Ці примітивні організми не мають у своєму тілі хлорофілу, а тому не можуть засвоювати вільного вуглекислого газу з повітря. Живляться вони за рахунок відмерлих решток рослин. Бактерії і гриби виділяють особливі хімічні речовини, які у повітрі окислюються. Внаслідок хімічної реакції вилучається світло. Отже, фактично світиться не відмерле дерево, а бактерії й гриби, що на ньому оселилися. Світіння гнилого дерева залежить від навколишньої температури. Коли холоднішає — світіння припиняється.
У дубових лісах України інколи світиться старе злежале листя. Викликають це явище гриби, що ростуть на цьому листі. У південних країнах є гриби, у яких яскраво світяться шапки плодових тіл.
На великих глибинах морів і океанів живуть риби, які випромінюють світло. Це відбувається при стиканні з водою особливих речовин — секретів, виділюваних залозами світного органу. За допомогою світла риби орієнтуються в темряві.
Бачите, скільки живих «ліхтариків» є у природі!
ГОЛОСИ ЛІСУ
Ліс влітку повен різноманітних звуків. Цілу добу невгавають пташині пісні. З кущів, дерев, з небесної височини линуть трелі, писк, крик, свист.
Чути шарудіння маленьких землерийок, обережні кроки граціозних козуль. Коли-не-коли тявкне молоде лисеня. Сердито зацокає червоно-руда білочка.
Подають голос і комахи. Станьте біля мурашника, прислухайтесь — і ви почуєте легкий шум. То робочі мурашки перетягують лісову підстилку. Стрекочуть цвіркуни. Гудуть джмелі, жуки-велетні: носороги, олені.
Свій власний голос має І кожне дерево в лісі. При найменшому подихові вітерця чути, як говорить горобина з березою, клен з дубом, осика з грушею-дичкою.
Округлі тьмяно-зелені листки осики завжди тремтять. Коли здійметься сильний вітер, осиковий лист рветься, дерево тривожно шумить, ніби скаржиться на свою долю. Понуре, недовговічне дерево осика.
Радісно, ласкаво шелестить темно-зелене березове листя. Навіть сильну бурю береза витримує стійко, не скиглить, як осика, а розпустить гілля косами за вітром і сперечається з ним.
Приємний легкий голос має м'який лист липи. Могутній дуб при тихому вітрі басисто лопоче, сильнішає вітер — дуб наче лається з ним деренчливим голосом.
Задумливий шелест гострокутного листя приєднує до лісового хору клен.
Легкий вітерець не розбудить мовчазну ялину. Йому ні за що зачепитися в її гострій вершині. Коли ж налетить сильний вітер, ялина махає лапчастими гілками, і він, зриваючись з них, злісно завиває.
У бурю діброва нагадує шум розбурханого моря.
Довгі голки високостовбурних сосен завжди дзвенять ясно. Чудова музика соснового бору.
Опівдні ляжеш горілиць на вересовий килим, вдихаєш аромат живиці, чебрецю і бачиш, як на блакитному тлі неба плавно гойдаються вершини лісових велетнів. У такий час легкий дзвін мільйонів зелених голок звучить, немов колискова пісня. Але варто зірватись бурі, як сосновий бір заграє могутніми трубами величезного оркестру.
Мільйони років співають дерева свої то веселі, то журливі пісні, і під їхній акомпанемент виступають пернаті солісти. І всі ці звуки зливаються у єдиний оркестр — голос рідної природи.
ЛІТНЯ ХУРТОВИНА
Теплий літній вечір на Дніпрі. За темною лінією високого правого берега, вкритого густим зеленим лісом, поволі розтанув розпечений сонячний диск. М'які сутінки оповили прибережні зарості лози. Після гарячого дня від них йде приємний аромат.
Лагідно перекочуються дніпрові води через піщану косу. На тихій поверхні стариці зарябіла вода. А місцями наче біла піна з'явилась...
Невдовзі, гляди, й хмарки великих сніжинок закружляли в повітрі.
Літня завірюха! Це буває влітку при масовому вильоті комах-одноденок.
Раніш ніж злетіти в повітря, одноденки близько трьох років існують як личинки.
Одні з них живуть у водоймищах. Інші види одноденок мають личинок, що риють у грунті нірки. Іноді бачиш глинисті береги ріки, поспіль вкриті схованками личинок. Є й такі, що живуть під камінням на дні гірських струмків, у мулі, або просто вально плавають у воді. Живляться личинки здебільшого дрібними водоростями, гнилими рештками прибережних рослин.
Після багатьох линянь теплим літнім вечором сила-силенна личинок випливає на поверхню води. Шкіра на їхніх спинах тріскається, і звідти вилазять крилаті комахи. Швидко злітають вони вгору, потім повільно падають униз, щоб злетіти знову.
І здається, сніжна хуртовина кружляє над спокійним водоймищем,
Злетівши в повітря, вони ще раз линяють і починають викидати яєчка. Наче дощ, сиплються вони У воду.
Відклавши яєчка, одноденки швидко гинуть.
Дорослі комахи живуть один, а найбільше кілька днів. За коротке своє життя в повітрі вони нічого не їдять.
Виліт одноденок — сите життя для риби. Чимало одноденок з'їдають також кажани та птахи.
ЦВІТУТЬ ВОДОЙМИЩА
Довгі жаркі дні добре прогріли воду. У водоймищах почалось масове розмноження багатьох видів водоростей і дрібних водяних тварин. Водоймища, як кажуть, зацвіли.
Спочатку, поки ще не було спеки, вони цвіли буруватим кольором діамантових водоростей. Ці водорості цікаві тим, що мають кремінний панцир і рухаються, швидко викидаючи з клітини слиз.
Коли розвиваються джутикові водорості, вода стає зеленувато-жовта. Але найкрасивішим буває водоймище пізніше — тоді, коли температура води досягає свого максимуму. На сонці воно переливається ясно-зеленими і блакитними барвами. Це розрослися синьо-зелені водорості.
Багато клітин водоростей літає в повітрі. Попадаючи у воду, вони швидко розвиваються. Цвітіння води можна спостерігати не тільки у природних водоймищах, а й удома в акваріумі чи простій склянці з водою, яка кілька днів постоїть відкритою.
В одному літрі води може бути десятки мільйонів одноклітинних водоростей.
У водоймищі після короткочасного «спалаху» починається масове їх відмирання. Гниючи, вони забирають багато розчиненого у воді кисню. Тому у водоймищах, які цвітуть влітку, буває придуха для риби. Тільки лісові струмки з холодною джерельною водою не зеленіють навіть у найбільшу спеку.
Рожевого відтінку деякі наші водойми набувають, коли починається розмноження гіллястовусих рачків — дафній.
Розмножуються вони дуже швидко. Влітку кожна самиця дає близько 80 маленьких рачків. А через два тижні ті в свою чергу самі починають розмножуватись.
Цікаво, що за формою голови дафній можна визначити температуру води у водоймищі. Що вищі «шапки» на їхніх головах, то вища температура. Падає температура — і нижчають «шапки» у нових поколінь цих рачків.
ПІД ЛІХТАРЕМ
Дуже зголодніли ропухи за довгий день. То тут, то там чути переривчасте шарудіння. Це, незграбно перебираючи лапами, земляна жаба підповзла до маленького кущика, схопила з листка голого слимака і рушила далі. Ось вона з'явилась на доріжці, проплигала кілька метрів, щось лизнула на землі й присіла на задні лапи якраз під великим ліхтарем на парковій алеї.
Приємна вечірня прохолода підіймається над землею. Сухе, нагріте за день повітря вбирає в себе аромат трав, прілого листя.
В цей час вилазять із своїх сховищ земляні жаби—ропухи. Ховаючись від гарячого сонця, весь день сиділи вони у глибоких нірках, десь на городі, квітковій клумбі чи під деревом у затишному міському парку.
Довго сиділа ропуха нерухомо, ніби задивилась на якесь небачене світло. Та ось вона несподівано скочила убік і знову щось підняла з землі.
Сліпуче світло ліхтаря принаджує нічних метеликів. Деякі з них, налетівши на гаряче скло, обпікаються і падають вниз.
Саме їх і чатує на доріжці стара ропуха. Мабуть, не один вечір мала вона тут легку здобич.
Ропух мало хто у нас любить. А дехто навіть гадає, що вони розносять бородавки. Та це, звичайно, не так. Ні трав'яна жаба, ні озерна, ні земляна ропуха ніяких бородавок не викликають.
Тим часом ропухи навіть корисні. За літо кожна з них з'їдає тисяч зо три шкідливих комах, слимаків. На одному гектарі лісу в середньому живе близько сотні ропух, а на городі такої ж площі їх буває з півтораста. Отже, теплої пори року на кожному гектарі ропухи знищують майже півмільйона шкідників.
Живуть ропухи близько 30 років. Отож, уявіть собі, скільки така ропуха знищить за своє життя мух, жуків, метеликів та слимаків!
ПТАШИНИЙ СОН
Коли і як відпочивають птахи? Вони це роблять кожен по-своєму. Вільшанки, наприклад, сплять у денну спеку й опівночі, а найдіяльніші вечорами й на світанку.
Качки, дикі гуси, деякі кулики взагалі не мають певного часу для відпочинку. Сон у них весь час чергується з пошуками їжі.
Сплять птахи у найрізноманітніших місцях. Одні— на гілочці, другі — просто на землі, треті — на широких водних просторах.
Примостившись на відпочинок, багато дрібних співочих птахів ховають дзьоб у пір'я. Чаплі, чорногузи, голуби втягують шию так, що їх тім'я лежить майже на спині. Гуси, качки, фламінго сплять, стоячи на одній нозі. Цікаво, що гуси й качки, стоячи на лівій нозі, дзьоб ховають на правому плечі, а фламінго, навпаки, кладуть голову з того боку, на якій нозі стоять.
Деякі птахи збираються на ніч у великі зграї. Такі зборища граків, сірих ворон, галок розташовуються на старих деревах.
Кожний вид птахів прокидається у певні години.
Першою після півночі подає голос горихвістка. Задовго до сходу сонця затягує пісню очеретянка. Вітає зорю на вершині сосни лісовий кулик. Десь о четвертій годині ранку засюрчить вівчарик жовто-бровий. Назустріч рожевим променям засвище шпак. Найбільший сонько серед пернатих — горобець, він починає цвірінькати, коли вже зовсім розвидняється.
АГАВА НАШОЇ ФЛОРИ
У сосновому лісі є своєрідна рослина — молодило руське, або, як її називають, «агава нашої флори».
Зовні вона схожа на маленький качанчик капусти. Тільки на відміну від неї має дуже товсті, м'ясисті, вкриті дрібним пушком листочки. З них, власне, й складається вся агава, яка тоненькими корінцями кріпиться у верхньому шарі грунту.
Молодило — це рослина-сухолюб, яка добре пристосована до посушливих умов.
У рідкому старому сосняку влітку верхній шар грунту так прогрівається сонцем, що стає майже зовсім сухий. Слабкі корені молодила не можуть забезпечити рослину водою, проте вона не гине. Вологи, нагромадженої у соковитому листі, вистачить на весь посушливий період.
Цікаво розмножується молодило. На материнській рослині з'являється по кілька бруньок — «діточок». Спочатку вони з'єднані з матір'ю вусом, хоча вже й стали самостійними рослинам?
А відірватись їм від старої рослини допомагають сосни. Зірвані вітром старі шишки падають з високих сосен на молодило і відбивають кулеподібні розетки від матері, розкидаючи їх у різні боки.
Крім цього, молодило розмножується також насінням. Цікаво, що квітне воно дуже рідко і то лише тоді, коли рослина тривалий час буває у несприятливих умовах. Молодило викидає високе стебло з жовтуватими квітками, листочки розетки починають зморщуватись, жовкнути — і вся рослина гине.
СТРАШНЕ ПТАШЕНЯ
Якось, коли ми з лісничим Яковом Тимофійови-чем поверталися з полювання на невеликому лісовому озерці, він запропонував мені подивитись на пташеня дрімлюги.
Я погодився, і ми звернули з лісової стежки.
— Шукайте тут,— сказав Яків Тимофійович.
Уважно вдивляюсь під кожний кущ. Поміж світло-жовтих, темно-коричневих, почорнілих листків, соснових голок, сірої сухої трави миготять білі зайчики.
— Марно шукаємо,— не втерпів я.— Мабуть, його вже давно лисиця знайшла...
Та ось раптом:
— Живе!
Підходжу, дивлюсь туди, куди вказує мій супутник. Нічого нема.
— Де ж воно?— питаю.
— Ось!
Тільки тепер розгледів я пташеня, що причаїлось між опалим листям. Як же воно чудово замаскувалось!
Маленький дрімлюга навіть свої великі, як у всіх нічних птахів, чорні очі примружив!
Я злегка торкнувся його дзьобика.І враз відсмикнув руку. Передо мною піднялася вгору широко роззявлена здоровенна паща гадюки. Пташеня витягнуло шию, склало крила і засичало, як справжня гадюка.
— Що, злякались?— усміхнувся Яків Тимофійович.— Бачите, як захищається? Не вдалось замаскуватися — от воно й лякає нас...
І справді, щось страшне було у цьому пташеняті, яке ще хвилину тому лежало, наче мертве.
Я не зводив погляду з розкритого дзьоба дрімлюги. До чого ж воно нагадувало гадючину пащу!
Раптом пташеня підвелося на ноги, замахало крильми і швидко побігло в густий чагарник.
Ви злякались, а я тим часом утечу,— пояснив лісничий поведінку дрімлюги.
Ніколи нічого подібного не бачив,— висловив я своє здивування.
Все це інстинкт самоврягування,—сказав Яків Тимофійович.— А як би інакше могло рятуватися пташеня? Адже самиця дрімлюги гнізда не робить, а кладе яєчка прямо на лісову підстилку...
Ми вийшли на знайому стежку. І ще довго ввижалось мені страшне пташеня, яке, щоб урятуватися, так вміло сичало гадюкою.
РОСЯНКА
В кінці липня дні ще теплі. Але ночі вже стали свіжіші. Випадають роси. Осяяні ранковим сонцем срібляться зволожені стебла трав.
У цей час на торфових болотах можна побачити квітучу росянку — цікаву комахоїдну рослину. Листя її розташоване біля самої землі у вигляді розетки. З середини розетки підіймається тоненьке стебельце з китицею білих квітів. Зелені листочки згори вкриті безліччю ворсинок червонуватого кольору. На кінчику кожної ворсинки — прозора крапелька. На сонці крапельки ці блищать, мов роса. Тому рослину і називають росянкою, або росичкою.
Помітить комаха крапельки на листочку і захоче напитись солодкого соку. Але хай тільки сяде комарик або жучок —він одразу ж загрузне в липучій рідині. Маленька комаха починає вириватися з полону, щосили махає крильцями, зачіпає голівку сусідніх ворсинок і ще дужче обмазується рідиною.
А хоча б скільки борсався жучок на зрадливому листку росянки, загибелі йому не уникнути. Все більше й більше голівок нахиляється до комахи, заливаючи її новими порціями клейкої речовини. Нарешті комаха гине. Тепер ворсинки починають виділяти особливий сік. Він не липкий, трохи кислуватий на смак і за своїм складом подібний до шлункового соку людини. М'які частини комахи протягом кількох днів розчиняються в цьому сокові, і листя всмоктує розчинені поживні речовини.
З сухого листка вітер здуває неперетравлені рештки жертви, і росянка знову вкривається крапельками липучої рідини, чекає на нову здобич.
Для чого ж росянці треба поїдати комах?
А ось для чого. Росте вона на болотах, де в грунті обмаль поживних речовин. І липучі листочки таким незвичним способом добувають із тіла комах потрібні для життя речовини. Відомо багато хижих рослин. На болотах, крім росянки, росте хижа тов-стянка. В запрудах можна бачити вільноплаваючу рослину — пухирик. На окремих гілочках її стеблин є прозорі пухирчики. Це дотепні пастки. Вхід у пухирець прикритий пластинкою, яка відчиняється, мов дверцята, але тільки всередину. Ткнеться в такі дверцята водяний рачок — вони й відчиняться. А назад рачку з пастки вже не вийти. Тут він і гине.
РОСЛИНИ-ЧУЖО3ЕМЦІ
Найрізноманітнішими способами розповсюджується по землі насіння рослин.
Легке, пухнасте насіння летить за вітром. Бальзаміни, скажений огірок та інші рослини стріляють насінням. Плодам багатьох рослин допомагають поширюватись звірі, птахи, комахи. Якірці чіпляються за покришки автомашин і розсіваються по автомобільних шляхах за сотні кілометрів. З допомогою людини вони перепливають моря, океани, перелітають гори, пустелі.
І на Україні є чимало рослин-чужоземців. Деякі з них вже стали для нас звичайними, і важко повірити, що років сто тому європейські вчені-ботаніки вважали їх у своїх гербаріях рідкісними екземплярами. Ось, наприклад, розрив-трава. Всі ви, напевне, бачили її в тіньових місцях парків? А ще зовсім недавно її завезли для колекції у наші ботанічні сади із Східної Азії.
Так само з'явилася в Європі елодея. Тепер не знайдеш у нас жодного водоймища, де б не було елодей. А вперше вони попали на європейський континент у тридцятих роках XIX століття.
На пустирях, шляхах, по піщаних горбиках росте бур'ян пушняк, або злинка канадська. її чубатими насінинами було набите опудало птаха, завезеного 1655 року з Америки в Париж. Випадково частина насіння злинки розсипалась, розлетілася за вітром і проросла. В Європі для неї виявились сприятливі умови. І вже через кілька десятків років злинка «завоювала» весь європейський континент.
У заплавах річок часто зустрічається прибережна болотяна рослина — лепеха, або аїр, що має приємний запах. З неї добувають ефірні масла для потреб парфюмерії і медицини. Розмножується у нас ця рослина вегетативним шляхом. У Європі ще ніхто не бачив на лепесі плодів — червоних ягід. Вони відомі тільки в Китаї.
Лепеху завезли в Європу ще в XVI столітті, але тут не виявилось комах, які б запилювали її; квіти.
І в нових умовах рослина змінилася — перестала плодоносити.
А ось пахуча без'язичкова ромашка з тихоокеанського узбережжя Північної Америки. У європейські ботанічні сади її завезли в сімдесятих роках минулого століття. Звідси вона пішла на поля, заселила Україну, Приволжя. Без'язичкову ромашку в 1912 році вже бачили в Пермській області, а в 1927 році— на Алтаї.
Багато і європейських рослин занесено на інші материки. Наш звичайний подорожник, наприклад, потрапив в Америку з колоністами. Просувалися в глиб материка колоністи, а за ними виростав на нових шляхах подорожник. Індійці так і прозвали його — «сліди білої людини».
Серед рослин-переселенців можуть бути небезпечні бур'яни. Тому в більшості країн світу є спеціальні пости карантинної охорони. Вони стежать, щоб разом з товарами не попали з інших країн насінини злісних бур'янів.
ЗАПАСЛИВИЙ ПОВЗИК
Якось вранці пішов я по гриби. Стояв густий сивий туман. Волога осідала на голках сосен, звідти крапля по краплі падала на землю. Трава була мокра, і весь одяг на мені став мокрий. Довелося повертатися додому.
— А у нас гість,— сміючись сказала дружина.
— Хто ж це так рано?— здивувався я.
— Та не дивуйся — пташка одна прилетіла. У неї попелясто-сіра спинка, чималий дзьоб, чорні смужки біля очей, а знизу бурувате пір'ячко.
Я догадався: це — повзик.
— Птиця зажерлива,— продовжувала дружина.— Носить і носить з тазика насіння кавуна. І як вона, така маленька, може стільки з'їсти?..
Я глянув на поручні веранди. Там сидів повзик. Не звертаючи на нас ніякої уваги, пташка злетіла на край тазика, схопила дві-три насінини і, писнувши, полетіла на найближчу сосну.
По хвилині повзик знову з'явився біля тазика, схопив насінину і, чогось злякавшись, злетів на дерево.
— Наш гість зовсім не зажерливий,— сказав я.— Просто він ховає насіння кавуна у щілини кори.
Ми почали спостерігати за повзиком. Майже щохвилини прилітав він на веранду. Спочатку сідав на дах, потім спускався на поручні і обережно плигав до тазика, сторожко зиркаючи чорними намистинками оченят у наш бік.
Я вирішив почастувати повзика смаженим гарбузовим насінням і насипав його в тазик. Пташка не загаялася з візитом. Схопила насінину і понесла на дерево. Але, мабуть, вона не сподобалася, бо потім повзик вибирав тільки кавунове насіння.
До веранди підійшли курчата. У повзика із дзьоба випала насінина. Курча кинулось до неї, але в цю ж мить повзик спустився на землю і з войовничим криком заплигав біля своєї здобичі. Сміливець з-під самого дзьоба курчати вихопив насінину і, радісно писнувши, відніс її у свій склад.
На сосні, де наша пташка робила запаси, з'явився інший повзик. Як побачив його «хазяїн», страшенно розхвилювався, запищав і ну лишень проганяти непроханого гостя.
Я зацікавився: що робитиме пташка далі із своїми запасами? Взяв стілець, сів біля сосни. Повзик почав переховувати наспіх заткнуті в кору насінини. Візьме одну, знайде глибоку щілину і кількома ударами дзьоба заганяє туди насінину. Частину здобичі пташка позаносила на інші дерева.
Зроблених запасів нашому повзику вистачило б надовго. Але, вирушаючи в осінню подорож, він залишить більшу частину їх незайманою. І може бути, що одного морозного дня інші голодні повзики завітають на ці дерева, знайдуть запаси і підкріпляться ними.
Це непорушний закон життя повзиків: знайшов насіння,— швидше ховай його на дереві. Сам поживишся і в зимову холоднечу іншим допоможеш.
ВРЯТОВАНИЙ ЧИРОК
Мисливське багаття. Весело булькоче в казанку польова каша. Червоний парус вогню здіймається вгору, і темрява відступає за наші спини.
Напоєний ароматом лугового різнотрав'я, вітер вихоплює з багаття мережива золотистих іскор.
— Врятував якось я одного чирка,— поволі заговорив Василь Гнатович.
На його немолодому обличчі промайнула усмішка. В тіні сховалися зморшки примружених очей. Полум'я спало. Тільки жаринки освітлювали обличчя. Темрява на крок присунулася ближче. Ще тіснішим зробилося коло мисливців. Цікаво послухати...
— Трапилось це на одному великому ставку. Полював я того разу з човна. Літ качок почався рано, ще до схід сонця. Моя «стулка» збила тоді немало дичини. З півдесятка крижнів, широконоску, кілька чирят. Непомітно минав час. Зійшло сонце. Заіпізнілі качки поспішали з полів у затишні зарості. Підрахував трофеї. Можна й перепочити. Закурив...
Василь Гнатович замовк. Вийняв тліючу головешку, прикурив і продовжував:
— Чую, ззаду мене за кущем ситнягу якась метушня на воді.
Озирнувся...
Дивлюсь, над ситнягом, важко змахуючи крильми, підіймається великий болотяний лунь. У його пазурах висить чирятко. Почекай-но, злодію, думаю, зараз я з тобою розрахуюсь. Хапаю рушницю— і бабах. Лунь здригнувся, на мить завмер у повітрі і з розпростертими крильми пішов на свою останню посадку.
А чирок, вірите, вислизнув з його лап, змахнув крильми і хутко полетів. Довго проводжав я поглядом врятованого птаха.
— Вперше, мабуть, не жалкували, що качка після пострілу полетіла,— сказав сусід.
ВЕРЕС
Усяка пора року по-своєму хороша. Напровесні гарно в степу. Влітку тягне на річку. Перші дні осені, коли ще по-літньому припікає сонце, буяє зелень і тільки де-не-де замайорить жовтий листок, найкраще зустріти у хвойному лісі...
У сосняку до міцного аромату живиці приєднується ледь вловимий медовий запах квітів вересу. Пружні приземкуваті стебельця цієї рослини густо вкриті гострими листочками, які зеленіють більшу частину року.
То окремими кущиками, то килимами на сотні квадратних метрів простяглась вересова поросль. На кінець літа вересові килими вкриваються рясним бузковим цвітом.
Вересовий цвіт — невичерпна скарбниця нектару, і колгоспні пасічники поспішають вивезти вулики у ліс. Довго цвіте верес — з серпня по жовтень. Але найбільше — в дев'ятому місяці року, тому й називають його — «вересень».
Чудовий буває сосняк, прикрашений вересовим килимом, уранці. Зоряної ночі впала на трави і кущі роса. Сонце піднялося над лісом і міріадами іскор засяяло на росинках.
Зволожені гострі листочки вересу наче в посрібленому оксамиті. Місцями серед глянсуватих листків ясно-червоними намистинками виблискують ягоди брусниці, піднімаються над землею сироїжки в різнобарвних шапках.
Ідеш усе далі й далі, легко, «а повні груди дихаєш цілющим повітрям, напоєним тонким ароматом...
Хороше в сосновому лісі, коли там рання осінь постелила розквітчаний верес!
КОМОРИ ТВАРИН
Прийшла осінь. У зелені коси беріз вплелися золотисті стрічки. Різнобарвним полум'ям горять осики, дикі груші. Червоніють китиці ягід на горобинах. На лісовій ліщині дозріли горіхи. Важкі коричневі жолуді падають з дубів. Лісовим мешканцям настав час заготовляти на зиму харчі.
Жовтогруді лісові миші наповнюють свої нірки насінням кленів, бруслини, жолудями, горіхами. Підземний звірок-сліпець зносить у спеціальні комори цибулини трав, корінці дерев. А якщо поблизу є город, то поспішає поповнити свої запаси картоплею. Немало її наховає у своєму кублі і водяний щур. Безперестанку з поля до нірки бігає з роздутими щоками хом'як. Зернини він носить в особливих защічних мішках. Цей гризун глибоко під землею зберігає іноді близько півпуда добірного зерна.
Моторні білочки ховають під мох, у дупла дерев лісові горіхи й жолуді, збирають і сушать на гілках гриби.
Чималі запаси жолудів заготовляють сойки — адже у вирій вони не відлітають.
Маленька степова миша, що зовні так схожа на хатню, влаштовує комору на поверхні землі. Збирає докупи насіння різних трав і зверху насипає земляний курганчик. Цю мишу так і прозвали «курганчиковою».
Про чорний день їжу іноді ховають також і хижі звірки та птахи. Сорокопуд, скажімо, наколює на голки чагарників комах, мишенят, ящірок. Сови, коли випаде вдале полювання, ховають у дуплах пійманих мишей, полівок. Горностаї витягують на берег про всяк випадок жаб. Напівівисохлі жаби, буває, лежать під снігом усю зиму. А в голодний передвесняний день горностай розшукує і ласує ними.
Гризуни, що тягнуть у свої комори з полів і городів зерно та овочі, шкодять сільському господарству, їх треба знищувати. Та не всі в'вірі і птахи, що роблять запаси їжі, шкідливі. Білки, сойки, горі-ховки заносять жолуді, горіхи далеко від плодоносних дерев. Частину своїх запасів вони не знаходять. А наступної весни за сотні метрів, а то й за кілька кілометрів, на місцях забутих «комор» виростуть молоденькі дубки чи кедри.
Так мимоволі тварини розводять на нових землях ліси.
ДРІМЛЮГА
Вересневими вечорами не тільки в лісі, а й у парку можна побачити дрімлюг. У цей час вони залишають рідні ліси і мандрують на південь до місця зимівлі.
Вдень дрімлюги сидять нерухомо на землі або на товстому гіллі і, заплющивши очі, дрімають. А ввечері вилітають розшукувати їжу. Полюють ці птахи на комах, яких ловлять своїм широким дзьобом просто на льоту. Як і більшість нічних птахів, дрімлюги мають захисне забарвлення, що добре маскує їх від хижаків. М'яке пір'я цих птахів, забарвлене у черво-но-бурі, жовтувато-коричневі, золотисто-бурі, попелясто-сірі кольори, поцятковане темними плямами, чорними і бурими рисочками,— гармонує з кольором кори, вкритої лишайниками, з лісовою підстилкою.
Майже невидимі, дрімлюги підпускають до себе людину дуже близько. Тільки коли наблизитись до птаха на метрів два-три, він легко, безшумно злітає, щоб неподалік знову сісти і на ваших очах, наче «невидимка», зникнути.
Цікава друга, російська назва дрімлюги,— козодой. Ці птахи увечері ловлять комах на луках, де пасуться отари овець та кіз. Пастухи часом піддоювали чужих кіз, а потім, виправдовуючись, казали, що молоко виссали вечірні птахи.
Отак дрімлюга — птах, який ніколи не п'є молока і до кози навіть близько не підлітає, дістав другу, дуже поширену назву — козодой.
ЗАГИБЕЛЬ ШУЛІКИ
Рано-вранці ми вийшли на полювання. Мій новий знайомий, колгоспний механік, добре знав ці місця і зразу повів мене у зарості чагарника на лісових куликів — вальдшнепів.
Полювання почалось вдало. Ми підстрелили двох куликів. Ідемо й радіємо: і багато ж дичини принесемо сьогодні додому!
Але радість наша була передчасна. Скільки ми потім не ходили, не підняли жодного птаха.
Опівдні невисоке сонце пригріло сильніше. Втомилися. На узліссі вирішили відпочити. Як же хороше після довгого ходіння прилягти на м'яку постіль з пожовклого листя! Від землі" йде духмяний аромат зів'ялих трав. Кущики осики мерехтять оранжевими прапорцями. Вогняним стовпом стоїть самотня груша-дичка. Блакить неба ледь-ледь затягнута серпанком. Тиша і спокій навкруги. Ми лежимо мовчки, дивимось у небо.
Високо в піднебессі ширяє шуліка. Я стежу за його красивими рухами. Та ось хижак стрілою летить униз.
— Мабуть, щось угледів,— зауважує супутник.
Нам цікаво, за чим це птах поспішає. Забувши про втому, хутко звелись на ноги. Шуліка вже зовсім низько над землею. Раптом, витягнувши лапи, каменем падає в траву. Але одразу ж злітає, робить крильми кілька швидких змахів і знову кидається на свою жертву. І знову невдача. А втретє — він уже важко набирає висоту.
— Полетів на сухий осокір — у свою їдальню,— промовив механік тихо.— Я його там часто бачу.
Ми проводжаємо поглядом пернатого ловця.
Але що це з шулікою?
Птах безпорадно затріпотів на одному місці і, якось неприродно розпростерши крила, почав спускатися до землі.
— Ану, лишень побіжимо до нього! — гукає мій товариш.
Я поспішив за ним. Метрів за п'ятдесят від нас шуліка упав у траву. Вдарив кілька разів крильми й затих. На грудях кров. А поряд, вирвавшись із страшних пазурів, відповзає поранена руда ласка.
Ми все зрозуміли. Шуліка невдало схопив свою здобич, і ласка в повітрі прогризла йому груди.
ЛІСОВІ КУЛИКИ
Перед лісом лежало поле. Густа щітка оксамитової озимини була вкрита холодною росою, що впала на землю з передранкового туману. Сонце ще не сходило, але край неба вже жеврів і, розганяючи нічну темряву, все світлішав і світлішав.
Подув свіжий вітерець. Перші скісні промені сонця стрибнули по верхівках дерев, торкнулися землі, заграли міріадами перлин на краплинах роси й освітили ліс.
Йду під його золоте шатро. Тут, тихо гойдаючись у повітрі, спускаються на землю жовті, бурі, коричневі, червоні листки. Десь зовсім недалеко, на узліссі, мають бути лісові кулики — вальдшнепи.
Довгим м'яким дзьобом перегортає вальдшнеп опалі листки, старанно визбируючи під ними слимаків, комах. З вологого грунту птах витягує дощових черв'яків.
Іду тихенько далі. Очі напружено вдивляються в кожен кущик. Насторожений слух намагається впіймати кожен лісовий шерех. Тріснула під ногою суха гілочка. Присів кулик. Вихрясто-руде пір'я з сірими, чорно-бурими плямами злилося з осіннім лісовим вбранням. Сидить вальдшнеп, не ворухнеться, тільки чорпі гарні очі сторожко дивляться навкруги.
Поволі крокую повз нього...
Кулики — птахи відкритих просторів — степів, луків, берегів морів і річок. Тільки один з них — вальдшнеп — живе в лісі.
Не лише восени, а й навесні цікаво буває спостерігати за життям цих пернатих. На вечірній зорі проходить тяга вальдшнепів над вершинами дерев, що починають вкриватись ніжно-зеленим серпанком молодих листків. Над лісовими галявинами з характерним хоріканням літають самці, шукаючи собі пари.
Вальдшнепи лаштують гнізда прямо на землі. Дорослі птахи старанно захищають своїх пташенят. При небезпеці вальдшнеп бере в лапи пташеня й перелітає з ним в інше місце.
ЇЖАКИ ГОТУЮТЬ ПОСТІЛЬ
Увечері поверталися ми з полювання. їхали лісом. Світло фар виривало з темряви чорні стовбури дубів, білі стрункі берізки.
Під машину лягав жовто-коричневий килим сталого листя. Підстрибуючи на нерівній лісовій дорозі, машина йшла поволі. Раптом ми зупинилися. Перед машиною лежала темна кулька, обліплена опалим листям.
Це їжачок злякався світла, шуму мотора і завмер на дорозі. Трохи освоївшись, звірок засопів, ворухнувся і боляче вколов долоню. Я покотив його по опалому листі. Кулька стала ще більша.
Завбачливий їжачок, що ніс на своїх голках постіль, примусив усіх нас подумати про зиму. Хтось згадав, що бачив, як промчав на південь табунець північних свищів. Переді мною постав гостролистий клен, який ще так недавно яскраво полум'янів перед вікнами квартири, а тепер скинув своє розкішне вбрання і стояв незахищений на холодному осінньому вітрі.
А їжачок у роздягнутому лісі готує з листя зимову постіль. Десь у заглибині, під корінням дерева, засне він до весни. Хоч і добре зажирів їжак восени, та нелегко йому проспати зиму. Глибоких підземних нір звірки не риють, а біля поверхні землі під листяною ковдрою у сильні морози чимало їх і замерзає.
ХУТРОВІ ПТАХИ
Серед численних видів водоплавних птахів, які навесні долиною Дніпра мандрують на північ, а восени по річці спускаються на південні зимівлі, можна зустріти гагар. Ці птахи завбільшки з дику гуску мають валькувате тіло, довгий гострий дзьоб. Пальці винесених далеко назад ніг сполучені суцільною перетинкою. Забарвлення у них знизу біле, на спині сірувато-буре або чорне з білими плямами.
Гагари — одні з найдавніших птахів. Походять вони ще з крейдяного періоду історії нашої планети.
Тепер відомо три види і кілька підвидів гагар. Всі вони гніздяться переважно по берегах тундрових і тайгових водойм Європи, Азії та Північної Америки. На Україні зустрічаються на ріках під час перельотів і на Чорному морі під час зимівлі два види гагар — чорнозобі і рідше червонозобі.
Гагара — водяний птах. У воді вона здобуває їжу, на воді відпочиває і, навіть вирушаючи на зимівлю, частину свого шляху не перелітає, а долає, пливучи за течією річок. Гагара чудово пірнає і може близько двох хвилин перебувати під водою, пропливаючи за цей час десятки метрів. На суші вона дуже незграбна, рухається, повзучи на череві і відштовхуючись ногами. Тільки в період гніздування гагари виходять з води, щоб на березі звити кубло, куди самиця відкладає, як правило, два яйця.
Політ цих птахів швидкий і прямий, але злітають вони важко, тільки після великого розбігу.
НА ЗИМОВІ КВАРТИРИ
Пізня осінь. Все частіше вночі на землю спадають листобійні приморозки. Вранці довго клубо-чаться молочні тумани. Холоне земля, холоне вода. Тварини й рослини готуються зустріти зиму. Осінь— час великих переселень.
Вдень і вночі по одвічних второваних дорогах мчать на південь зграї перелітних птахів. Гагари і норці частину свого шляху до місця зимівлі пропливають по Дніпру. Деркач — поганий літун — мандрує по луках пішки.
Збираються в дорогу і перелітні звірки. Коли стає холодно і зникають комахи, так само як і птахи, вирушають у вирій кажани. Проте необов'язково переселятися на зиму в далекі краї. Деякі наші мешканці просто змінюють восени свої адреси. Здається, ще зовсім недавно у мілких водоймищах плавало безліч невеликих земноводних тварин — тритонів. А тепер вони залишили рідну стихію і сховалися в мох під опале листя або у невеликі земляні нірки. Хто не бачив влітку водомірок — комах, що швидко бігають на довгих ніжках по поверхні озер, ставків, річок? Тепер вони теж переселилися на сушу.
Залишили мілкі болітця жаби. Тисячами ідуть вони на зимівлю у глибокі ставки і озера. Цікаво, що під час такого переселення жабам нерідко доводиться перетинати шосе. За ніч, буває, сотні цих мандрівників попадають під колеса автомашин.
До глибоких зимувальних ям збирається риба. Першими переселились лящі і сазани.
А в лісі зараз вирує своє життя. Він наповнений шарудінням опалого листя, шурхотом чиїхось кроків. Неспокійно тут полохливому зайцю, і звірок тимчасово міняє адресу,— перебирається на ріллю, озимину.
Усяк по-своєму готується в природі до зими і шукає притулку від наступаючих холодів. А подихи півночі дедалі відчутніші.
БОРСУКИ
Старий яр довгими язиками висунувся в поле. Віддалік на відкритому місці якісь невисокі зарості. Що ж воно таке? Підійшовши ближче, бачимо: заростями здавались вершини високих дубів, стовбури яких зникали десь у глибині яру.
Осінньої пори цей лісовий острівець дуже барвистий. Полум'яніють плоди калини, шипшини, глоду, барбарису. Рясніє припудрений синій терен. На одному із схилів цього яру влаштували своє житло борсуки.
Ось з десяток ходів. Біля них купки землі. Багато кубометрів її довелось викинути звірам! Вони щороку розширювали і подовжували свої нори, і поступово тут утворилося своєрідне кількаповерхове підземне містечко.
Складним лабіринтом його хазяї добираються до центральної спальні. Вона знаходиться на глибині 4—5 метрів. Біля одного з численних віднірків нагорнуто чималу купу опалого листя. Це борсуки, готуючись до зими, принесли вночі підстилку і не встигли всю її занести до нори.
Побачити в лісі борсуків важко: вдень вони сплять у норі, а на полювання виходять тільки коли стемніє. Не висовуючи голови, звір довго сидить біля входу, прислухається, чи все спокійно на поверхні. Упевнившись, що загрози нема, він вирушає на пошуки їжі.
Борсук нерозбірливий щодо їжі. Плигне перед носом жаба — з'їсть, натрапить на осине гніздо — поласує і мешканцями, і всією будівлею. Не пропустить він на своєму шляху ні миші, ні слимака, ні черв'яка, ні пташиного гнізда. Восени борсук їсть плоди диких яблунь, груш, різні ягоди. На ситих осінніх харчах звір нагулює близько 6 кілограмів жиру. Це запас на зиму. Потім борсуки чистять нори, вистилають спальню листям і мохом. А коли настають морози, залазять у нори, засипають ходи землею і сплять до весни.
Проте сон борсуків не такий міцний, як, наприклад, у ховрахів. Під час тривалої відлиги вони іноді виходять на поверхню.
Тіло борсука широке, незграбне: на короткій шиї— маленька голова з характерними чорними і білими смугами. На пальцях лап — міцні кігті.
Серед усіх наших звірів, що живуть по норах, борсуки найзавзятіші землериї. Норами цих звірів часто користуються лисиці. Буває, що в їхнє містечко на зимовий сон залазять і єнотовидні собаки.
ТИХЕ ПОЛЮВАННЯ
Сьогодні вас чекає особливе полювання. Виходьте в ліс не з рушницею, а з простеньким кошиком та невеличким ножем. Дичина від вас нікуди не втече-
Ось і знайомий ліс. Рівними рядками виструнчились зелені сосни. Поміж ними — берізки, кремезні дубки з побурілим листям.
Повільно заглиблюєтесь у сосняк. Навколо тихо-тихо. Тільки іноді з глибини лісу чути легкий стукіт дятла та мелодійний свист зграйки синиць.
Ось неначе хтось трохи підняв опалу хвою. Обережно розгортаєте її руками. Ні, немає нічого.
Рушаєте далі. Знову піднята хвоя. Знімаєте голчасте покривало, відкриваєте красиву оранжеву шапку рижика. Підрізаєте ніжку. З надрізу виступає жовтогарячий сік. Обережно кладете в кошик перший трофей.
Присівши, помічаєте ще чотири молодих рижики. Для початку непогано. В кошику уже з'явились сироїжки, маслюки з червоно-бурими, глянсуватими від слизу шапками.
Кінчився молодий сосняк. Переходите в старий ліс. Біля напівзогнилого пня туляться жовті опеньки. Одні з них ще зовсім маленькі, з кулястою верхівкою. Інші вже розправили свої шапки, вкриті дрібненькою лускою. На довгій ніжці піднімаються вони над своїми молодшими родичами.
Шукайте їх ще під іншими пнями. Ой! Трохи не роздавили. Бачите, сидить на товстій м'ясистій ніжці з майже чорною шапкою справжній білий гриб. Та він тут не один! Ось іще двійко..
...Наближається вечір. Кошик обважнів, ви не помічаєте втоми і легкою ходою, задоволені, повертаєтесь додому.
Скільки насолоди дає тихе полювання в осінньому лісі!
ОСІННІ КВІТИ
Порожньо пізньої осені у полі, на луках. Годинами можеш іти по стерні, і ні на чому зупинити погляд. Тому так приємно буває зустріти у цей час на дорозі пізню квітку. Ось братик. їх біло-жовто-фіолетові пелюстки привітно виглядають з-під бурувато-сірих відмерлих трав. Милуєшся ніжною квіткою, що не злякалась їдких жовтневих туманів, холодних дощів, і мимоволі згадуєш іншу пору року.
...Блакитне небо з білими лебедями поодиноких хмаринок, море сонячного світла, юна зелень, веселий пташиний гамір. Весна!
Так, ці ж самі братки зустрічалися нам ще навесні. Це з них квітникарі вивели десятки сортів декоративних братків — білих, темно-синіх, пурпурових.
Чому ж братки цвітуть і навесні, і восени?
Низькорослим квітам на луках улітку живеться не дуже добре: їх затіняють високі трави, хліба. Ніякий метелик не добереться до такої квітки, та й мало сонячного світла дістанеться їй.
Ось чому братки, огоньки, дзвінець та деякі інші низькорослі бур'яни поспішають відцвісти весною, коли ще не піднялися хліба на полях і високі злакові трави на луках. Такі ж умови настають для них і восени після жнив. Тепер вони зацвітають удруге.
Ранню весну згадуєш і коли бачиш золотавих калюжниць. Тепер, як і навесні, вони знову вкрилися яскраво-жовтими блискучими квітами. Калюжниця росте на мокрих місцях, іноді наполовину у воді. Рослина має досить вологи, поживних речовин і може цвісти двічі на рік, І весною, і восени квіти з'являються у калюжниці на тій самій рослині.
ПОЛУМ'Я ГОРОБИН
Міцне листя дуба, пірамідальних тополь, бузку, що встояло проти дощу й вітру, наче ножицями зрізав перший мороз. Далеко проглядається оголений листяний ліс, чорний від вологи.
Але не такий вже він сумний, як могло б здатися на перший погляд. Веселим фейєрверком то тут, то там спалахують коралові китиці горобин, зігнувши в дугу тонкі гілки. Пірчасте листя цих чудових дерев не витримало холодного подиху зими, а плоди навпаки — на морозі розгорілись полум'ям.
Мгичка осідає на вітах, і краплини води падають на землю. Приглушено чути, як б'є по сирому стовбуру старої осики дятел. Хрипкий голос крука розпливається в імлі. Інших звуків нема. Та що це за метушня там, у далечині?
Ось за сірою завісою спалахнули полум'яні китиці. На горобині іде банкет. Чимала зграя зголоднілих дроздів квапливо поглинає червоні ягоди. Птахи сідають прямо на плодові гілки. Ягоди сиплються униз, а ласуни б'ють крильми, різко кричать, стрибають по гілках.
Земля поспіль вкривається жаринками плодів, рідшають на дереві грона. Поснідавши, дрозди мандрують далі, на південь. Зріджене намисто залишилось тепер на горобині, та й воно не довго буде на дереві. Прилетять з півночі снігурі і почнуть не кваплячись вилущувати з м'якуша насінини.
Ці птахи здебільшого їдять тільки м'якуш плода, а кісточки викидають далеко від материнських дерев. Ось чому поодиноку горобину можна зустріти в лісі, на лузі, в полі.
Горобина не тільки красиве, а й корисне дерево. У травні, коли на ньому розгортаються білі парасольки запашних квітів, з них чимало меду візьмуть бджоли. У плодах горобини міститься багато вітаміну С і каротину. Ці плоди використовують для настоянок та варення.
СИНИЧЧИНА ПОРА
Холодно. Пронизливо завиває у верховітті вітер, десь раз у раз жалібно скрипить гілка.
А коли вщухне вітер, густий туман розіллється навкруги і падає великими краплинами з гілок на землю.
Та раптом над головою лунає веселий посвист синиці. За якусь хвилину парк немов оживає, світлішає — звідусіль линуть голоси моторних пташок. Тільки вони одні пожвавлюють цю пору року. Синиці — птахи лісові, але літньої пори вони мало помітні серед зелені і численних пернатих. Восени синиці не залишають рідних місць, а збираються у зграї і мандрують по лісах, міських парках, садках.
У такій осінній зграйці — уся синича рідня. Ось велика синиця. Зі споду вона жовтого кольору. Голова і горлечко чорні. Щоки білі, а спинка зеленувата. У голубої синиці на білій голівці блакитний «капелюшок». Московка трохи менша за неї. Голівка і шия її чорні, на щоках і тім'ячку білі плями, спинка попеляста, низ білуватий.
Сірувато-буру синицю — гренадерку легко впізнати по гостроверхому чубчику на голові. У довгохвостої синиці майже кругле тільце і довгий ступінчастий хвіст. її прозвали ополонівкою, бо зовні вона нагадує ополоник — круглу ложку на довгій ручці.
Кожен член мандрівної зграї синиць шукає їжу на своєму поверху, на своїй ділянці. Великі синиці — на товстих гілках. Лазоревки — в найхимерні-ших позах звисають з самих кінчиків тонких гілочок. Московки нишпорять по кущах. Чубаті синички копошаться у соснах, ялинах. Довгохвості — на верхівках високих дерев. Конкуренції між ними немає. А гуртом легше небезпеки уникнути. Хто перший помітить ворога, подасть сигнал тривоги, вся зграя — пурх! — і сховається.
Синиці — корисні пташки. В народі кажуть: синиця— невелика птиця, проте пара синиць сад від гусені збереже.
ПЕРША ПОРОША
Підморозило. Тоненький прозорий льодок вкрив невеликі озерця, калюжі. Дніпро ще вільно несе свої обважнілі від холоду води між притихлими берегами. Кінчилося полювання на водяну та болотяну дичину. Може, хтось випадково й візьме на великій річці нирця чи гагару. Та хіба це здобич? Тепер треба заряджати патрони крупнішим дробом. Пізньої осінньої днини завзяті мисливці, розшукуючи зайців і лисиць, десятки кілометрів міряють по полях, виярках і лісах.
Але справжнє полювання на хутрових звірів попереду. Всі чекають першої пороші...
Звечора густі, сірі хмари потемніли і важкими брилами нависли над землею. Мабуть, буде сніг.
Тихо-тихо навкруги. Завмирає в імлі гуркіт колгоспних машин на промерзлій польовій дорозі.
Присмерком починають спускатись на землю перші мохнаті сніжинки. Спочатку небагато, а потім більше і більше пурхає їх у морозному повітрі, безшумно сідає на зелені мохи почорніле листя, кудлаті гілки ялин. Пухнаста ковдра стелиться по землі. А на ранок навкруги чисто, біло. Ліс сяє кришталем. Ще вчора поля і вигони були сірі, одноманітні, а сьогодні кожна суха травичка, кожна стеблина прибрана у біле мереживо і сріблястий бісер. Перша пороша...
Природа розкрила першу сторінку цікавої книги слідів. Багато історій незабаром запишуть на снігу своїми лапками і хвостами звірі та птахи. Кожна звірина має свій почерк. Зумій тільки розібратися в усіх крапках і комах на снігу, і ти розгадаєш чимало таємниць із життя тварин!
Ось на городі рядки двокрапок. Сліди йдуть у різних напрямках. Це миші чи полівки. Недалеко за селом бачите заячий слід: спереду видовжені відбитки довгих ніг, ззаду кругленькі ямочки від передніх лапок. Вдумливо читаєте хитрі «петлі», «двійки», «скидки».
Морозець приємно пощипує щоки. Ледь-ледь риплять сніжинки під ногами. Легко дихається цього чудового ранку!
БІЙ СІКАЧІВ
Ліс закінчився на пагорбках перед долиною річки. Внизу на десятки кілометрів простягнулась густа поросль березового молодняка впереміж з лозою, вільхою, очеретом.
За високими соснами, край неба, зажевріла невелика смужка. Поволі народжувався короткий грудневий день.
У хащах було ще зовсім темно, коли ранкову тишу порушив тупіт чиїхось ніг, хрускіт гілок, тріск льоду. Це поверталося після нічної жировки стадо диких свиней. Басисто хрокав вожак. Йому в тон тоненько рохкали поросята, підсвинки. В ожиннику свині почали лаштуватися на дньовку.
Та не встиг вожак присісти, як осторонь почулись якісь підозрілі звуки. Звір напружив слух, почав жадібно нюхати повітря. Шум швидко наближався. І ось за кілька метрів від нього з'явився зайда — великий сікач. Голова його з страшними загнутими іклами була войовниче піднята. У бойовій позі застиг і вожак стада. Стара свиня з поросятами поспішила подалі від розлючених самців.
З ревом зчепилися суперники. Полетіло клоччя грубої чорно-коричневої щетини. Ламалися кущі. Рев звірів перейшов у важке сопіння. Як гострим ножем розкраяв вожакові старий сікач ногу. Але той не здавався. Обливаючи кров'ю землю, він кинувся на зайду і зірвав йому з боку чималий шматок шкіри.
Поранені звірі ставали ще страшніші, лютіші. Потроху старий сікач перемагав. Від його могутніх ударів молодий вожак все частіше відскакував убік. Ось він сів на задні ноги, і цієї ж миті непроханий гість вдарив його іклом у черево. Не витримавши, вожак з ревом відступив. А переможець, продираючись крізь хащі, трощачи на своєму шляху гілля, пішов наздоганяти відвойоване стадо.
Скоро навкруги залягла тиша. її порушував тільки стрекіт сороки, яка прилетіла поклювати крові, що застигла на землі.
ВОВЧІ ВЕСІЛЛЯ
У грудні суцільним сніговим килимом вкрилася озимина, ребриста чорна рілля. Білі шапки повдягали сосни.
Довгі темні ночі і короткі дні... В кінці цієї най-темнішої пори року починаються вовчі весілля. Ще зовсім недавно виходила вночі вовча зграя на розбій. Попереду виступала стара вовчиця, за нею, слід у слід, йшли молоді вовки. «Кортеж» хижаків замикав старий вовк. Недосвідчений слідопит, побачивши великі сліди, подумає: пройшов старий одинак. Лише через кілометр-два він помітить, що помилився: слід роздвоюється, звертає з дороги до черепа коня... Тут уся зграя на снігу. А потім зберуться сірі розбійники і знову підуть цугом — слід у слід.
Не такі обережні хижаки тепер. Уся зграя розбилася на окремі групки. За слідом вовчиці тягнуться відбитки лап двох вовків. То тут, то там на дорозі втоптаний сніг, криваві плями, шматки шерсті. Це б'ються самці. Десятки кілометрів тягнеться шлях вовчого весілля, поки, нарешті, не переможе сильніший. Тоді вже вовча пара почне підшукувати затишне місце для лігва.
НА ШЛЯХАХ
Якось довелося мені спостерігати на польовому шляху цікаву картину. На десятки метрів рівними рядками сиділи сірі ворони і квапливо ковтали сніг. Що це з ними? Може, щось солоне з'їли? Але навкруги багато снігу, щоб вгамувати спрагу. Чого ж ворони, як по мотузку, витягнулися стрічкою.
Птахи неохоче злітали перед автомашиною. Ми зупинились і почали оглядати подзьобаний сніг. І тоді все з'ясувалося. Вздовж дороги лежали бурульки замерзлого молока. Ними й ласували птахи. Видно, водій, що віз у місто цистерну з молоком, не закрив як слід кран і дав поживу воронам.
Багато звірів і птахів, шукаючи взимку їжі, наближаються до людських жител, тримаються вздовж шляхів.
Везе машина зерно або сіно — десь на вибоїні обов'язково випаде у щілину жменька зерна чи висмикне гілкою жмут сіна. Зернини підберуть миші, полівки, зайці схрумають сіно. На цих гризунів тут уночі полюють лисиці.
Цілий день нишпорять по шляхах жовтогруді вівсяночки, польові горобці і чубаті жайворонки. На сіновозних дорогах призвичаїлись живитися косулі. Ось чому в мисливських господарствах підгодівлю для корисних звірів і птахів треба в першу чергу виставляти вздовж шляхів.
ПОЄДИНОК
Рипнули двері, і разом з білими клубами холодного повітря вбігла хазяйка дому.
— На річці звірі б'ються,— захекавшись, гукнула вона.
Ми схопили рушниці — й на берег. Над великою ополонкою посередині Десни повисла завіса пари. Край неї було видно двоє звірів. Один на низьких ногах з товстим хвостом, що волочився по снігу, здаля здавався майже чорним. У другому звірі всі одразу впізнали лисицю. Піднявши пухнастого хвоста, вона наступала на свого ворога. Ось вже обоє зчепилися в смертельному поєдинкові, клубком покотилися по снігу. Та раптом лисиця відскочила вбік і пошкутильгала до протилежного берега. Видра, мабуть, помітивши нас, поспішила до ополонки й пірнула у воду. На місці цього незвичайного поєдинку лишилися клапті шерсті, краплини крові і... велика рибина.
— Хто бився, а нам трофей,—засміявся мій товариш, підіймаючи з криги ляща, якого впіймала видра.
А куди ж поділась лисиця? Криваві лисячі сліди привели мене в кущі лози. У самій гущавині лозня-ка, метрів за п'ятнадцять від мене, лисиця піднялася, але за першим же пострілом завмерла на снігу.
Повертаючись із своєю .здобиччю до хати, я зрозумів, чому звірі зчинили бійку.
Останнім часом було мало мишей, полівок. А прудких зайців лисиці впіймати нелегко. Через те вона й почала вчащати до річки, де їй траплялася то сонна риба, то видрині недоїдки.
Ось і цього морозного ранку голод привів лисицю до ополонки. Тут вона зустрілася з хазяйкою річки. Лящ був у зубах видри, коли лисиця спробувала відібрати у неї здобич. Але водяний хижак не відступав. Своїм приходом ми і перервали їхній поєдинок.
ЗИМОВА КУПАЛЬНИЦЯ
Сніг важкими шапками осів на кущах, пригнувши їхні віти до самої землі. Великими брилами навис він над берегами струмка. Тільки де-не-де на білому тлі видніються вимоїни, і на бистрині зеленкувато-свинцева вода здіймається світлими брижами.
У засніженому сосновому лісі одноманітно дзюрчить струмок. Під його акомпанемент затягнула свою пісеньку пташка. Дивно чути взимку її дзвінкий голос. А ось і сама співачка. Здаля примітна її рудувато-бура голівка, шия, спина, біле горлечко.
Це оляпка, або водяний горобець.
Закінчивши трель, пташка скочила на край вимоїни і пірнула в крижану воду. В такий мороз задумала купатись!
Минуло з півхвилини, і оляпка, мов нічого й не було, виплигнула на корінь, що повис над водою.
Оляпка — зимова купальниця — не заради насолоди у крижану воду пірнає: на дні гірських струмків вона добуває личинок і водяних комах.
Комахоїдним птахам важко взимку знайти собі їжу. Тому більшість з них відлітає на південь. А оляп-ці не страшні зимою ні холод, ні голод. Селяться ці пташки на берегах бурхливих гірських річок і струмків. На Україні оляпки є в Карпатах. Узимку вони залітають і в інші області.
Цікаво буває спостерігати, як ця пташка пірнає в ополонку, біжить по дну струмка, чіпляючись кігтиками за камінці, і швидко визбирує дзьобом комах та їхніх личинок. Пір'я оляпки змащене жиром і у воді не намокає. Дрібненькі пухирці повітря вкривають усе тіло пташки, і в прозорій воді вона блищить, наче посріблена.
У воді ця пташка рятується і від ворогів. Поженеться за нею яструб — вона у воду. А хижак, піймавши облизня, полетить далі. Вирине оляпка й заспіває серед снігових заметів веселу пісеньку.
ЛІСОВА БУВАЛЬЩИНА
Припудрений свіжою порошею ліс стояв чистий, світлий і мовчазний. Не чути навіть моторних синичок. На засніжених гілках пташам важко знайти їжу, і вони подалися на узлісся, де вітер очистив дерева від кухти. Тільки дятел постукував на осиці, добираючись до хробака, що оселився в її м'якому тілі. Втомлений нічною біганиною, дрімав «на слуху», не закриваючи очей, полохливий заєць. Удень, та ще я у снігопад, не побачиш лісових мешканців. Тишу зрідка порушує тільки гортанний крик крука.
А під розложистою сосною доживала останні години стара козуля. Глибокий сніг зовсім її знесилив. Ледь здіймалися впалі від голоду боки. Голова безсило відкинулася назад. Сіпнувшись раз, другий, звір затих. На потьмяніле око впала сніжинка і не розтанула...
Подув вітерець. Небо просвітлішало. Снігопад припинився. У проміннях невисокого зимового сонця ліс засяяв сріблом, ожив. Пронизливо крикнула сойка, зацокотіли сороки. Вони першими помітили мертву козулю і кинулися до неї. Хтозна-звідки прилетіли сірі ворони.
До вечірніх сутінок снувало птаство біля загиблої козулі.
Даівно вже чув цей гамір лис, та вичікував, поки стемніє. Згасла коротка зимова зоря на заході, і пішов вогняно-рудий звір на легку поживу. Не встиг він наїстись, як прибіг голодний вовк, і лисицю наче вітром здуло.
У місячному сяйві миготіли вогники вовчих очей і розлягався хрускіт козулияих кісточок. Почувши близькість вовка, зірвався заєць і кинувся щодуху геть...
Тільки сіра сова сміливо дивилася з вершини сосни на вовчу вечерю.
Скоро від козулі нічого не лишилось. Наче привид, зник у темряві хижак, і в лісі знову запанувала тиша.
ПІД КРИГОЮ
Дочекавшись лютих морозів, на хрящуватому дні річкових перекатів почав нереститись минь. Минь — північна риба, і у водоймах України її мало.
Влітку, наче знепритомнівши в теплій воді, нерухомо лежить він у глибоких ямах. Оживає тільки восени. Сновигаючи по дну, жадібно поглинає минь піскарів, йоршів та іншу рибу. Особливо легко живеться цьому підводному хижакові взимку, коли більшість риб впадає у сплячку.
Самиця миня викидає від кількох десятків тисяч до п'яти мільйонів ікринок.
Чому ж така рідкісна у нас ця риба? Багато ікри миня змивається водою і попадає у несприятливі умови, її поїдає різна риба. Та й самі мині після нересту охоче ласують власною ікрою або своїми безпорадними мальками.
Стоять січневі морози. Та в природі вже повернуло на весну.
Ще не скоро прилетять польові жайворонки — перші посланці справжньої весни. А відчуваючи її наближення, вже нереститься минь, заграли в повітрі круки, справляють весілля вовки.
Іде, іде весна. Скоро засяє, заіскриться сонця промінь золотий.