Роман ЧУМАК
ПРО БАГАЧА МИНУ КВАЧА


Одягши хмар тонку кирею,
Стоїть на березі Дніпра
Прадавня матінка-гора,
Вона вершиною своєю
Високе небо підпира.

Ніхто не знав, скільки років
Гірську вершину ввеселя
Верба струнка, верба висока,
Коли розкине тінь широку
І з буйним вітром розмовля.

На тій вербі хатину має
Лелека мудра; з-над ріки
Вона до діток поспішає
І часто їм розповідає
Цікаві притчі і казки.

Я чув казки оті і всім,
Хто хоче слухать, розповім...


КАЗКА ПРО БАГАЧА МИНУ КВАЧА

Частина перша


Жив та був у давню пору
Під горою коло бору
Воєвода і багач —
Сивоусий Мина Квач.

Вірно Квач служив цареві,
Лютому володареві,—
Захищати царський рід
Йшов щороку у похід.

А коли постарів Мина —
Розболілась раптом спина, —
Службу царську залишив
І в палаці мирно зкив.

Крім пихатої дружини,
Звеселяли старість Мини
Три красуні, три дочки,
Наче спілі ягідки.
Старша звалася Оксана,
Середульша — Роксолана,
А Маруся — менша всіх —
Розсипала всюди сміх.

Багачі собі гуляли,
Що не день бенкет справляли,
На бенкетах три дочки
Танцювали залюбки!

Потім всі пісень співали...
Та зненацька тихо стало,
Бо гулянки та бали
Все майно перевели.

Нелегка настала днина.
Зажурився, звісно, Мина
І з рушницею в руці
В ліс подався на зайців.

Хоч блукав голодний довго,
Тільки зайця ні одного
Не вдалось йому зустріть...
Аж навстріч іде Ведмідь.
— А-а, це ти, насіння враже!..

Кинь рушницю! — Мині каже

По-людському.— Як ти смів

Убивать моїх братів?

Мина Квач почав просити:
— Я не встиг нікого вбити!

Ти пробач мені, прости
І додому відпусти!

— Я перечити не стану,

Відпущу, коли Оксану

За дружину віддаси!
А як ні — і не проси!
Тут загинеш, воєводо!..

Квач зрадів:
— Та звісно ж, згода!..—

І подався навмання

Швидше бистрого коня.

Позабувши і про втому,
Мина Квач прибіг додому,
Три доби не їв, не спав,
На четверту розказав
Ночі темної дружині...
Тільки очі її сині
Не зронили ні сльози.
А чекав же Квач грози,
Був зажурений безмежно!
Та Квачиха обережно
Сіла поряд край стола
І казати почала:

— Не журись так тяжко, Мино,

То не рідна нам дитина...

Поміркуй лишень як слід:
Ти ходив якраз в похід,
Коли я дочку гойдала,
Та вона захорувала
І померла, коли ти
Із походу мав прийти...
Що робити? Ніч наспіла —
Батракові я звеліла,
Щоб часу не гайнував
І дитя в кріпачки вкрав...
Так з'явилася Оксана.
Це чужа, не наша рана...

Мина Квач немов ожив:
— Марно,— каже,— я тужив!
Більш не буду сумувати,
Тільки слід було сказати...
У кріпачки? Це не гріх!..—
І спокійно спати ліг.

Спали всі, лише Оксана
На подвір'я вийшла рано.
Чує — що за дивина! —
Сурма грає голосна.
Бачить — хто це поспішає? —
В двір карета заїжджає,
З неї вистрибнув юнак
І сказав Оксані так:

—Ти моя! Ходім зо мною!

Будеш другом і жоною!
— Ах! — злякалася вона.
Покотилася луна,
Всіх в палаці побудила...

А юнак, немов на крилах,
Мчав каретою у ліс.
І сховався між беріз.

Батько, мати й дві сестриці
Вибігають — подивиться,
Хто приїхав, що за крик...

Та юнак, як вітер, зник
І Оксану взяв з собою.

Мина бистрою ходою
Навздогін дочці пішов —
Торбу золота знайшов,
І одразу став радіти
І хвалитися: — Ну, діти,
Веселіться, бо Квачі
Знову стали багачі.

Дочки раді, та не дуже,
А Квачам давно байдуже,—
Видно, рана не тяжка,
Що пішла од них дочка.

Знов Квачі собі гуляли,
Що не день бенкет справляли.
На бенкетах дві дочки
Танцювали залюбки.
Потім всі пісень співали...
Та зненацька тихо стало,
Бо гулянки та бали
Все майно перевели.

Нелегка настала днина,
Зажурився, звісно, Мина:
Хліб, картопля та вода —
Це для бідного їда...
Треба братися до діла,
Поки сила не змаліла
У плечах і не зачах
Чорний блиск в його очах.

Вивів Квач копя прудкого,
Хвацько вистрибнув на нього,
І подався вдалечінь
На луги зелені кінь.
«Ну, цього разу,— міркує
Мина Квач,— я заполюю
Дичини десятків з п'ять,
Щоб усіх нагодувать».

Тільки лиш подумав Мина,
Як почувся клект орлиний,
А за мить пташиний цар
Мчав суворий із-за хмар.

Квач шепоче: — Горе, горе!..
А Орел йому говоре
По-людському: — Як ти смів
Убивать моїх братів?

Мина Квач почав просити:
— Я не встиг нікого вбити!

Ти пробач мені, прости
І додому відпусти!

— Я перечити не стану,

Відпущу, як Роксолану

Ти за мене оддаси,
А як ні — і не проси!
А як ні — то розтерзаю!..
— Добре, добре, обіцяю!..

І подався навмання,

Підганяючи коня.

Позабувши і про втому,
Приїжджає Квач додому.
Дві доби не їв, не спав,
А на третю розказав
Ночі темної дружині,
Тільки очі її сині
Не зронили ні сльози,
А чекав же Квач грози,—
Був зажурений безмежно!..

Та Квачиха обережпо
Сіла поряд край стола
І казати почала:

— Не журися тяжко, Мино,

То не рідна нам дитина... 

Поміркуй лишень як слід:

Ти ходив якраз в похід,

Коли я дочку гойдала,
Та вона захорувала
І померла, коли ти
Із походу мав прийти.
Що робити?.. Ніч наспіла —
Батракові я звеліла,
Щоб часу не гайнував
І дитя в кріпачки вкрав.
Так з'явилась Роксолана.
Це чужа, не наша рана!..

Мина Квач немов ожив:
— Марно,— каже,— я тужив!

Більш не буду сумувати,

Тільки слід було сказати!..
У кріпачки? Це не гріх! —
І спокійно спати ліг.

Спали всі, лиш Роксолана
На подвір'я вийшла рано.
Чує — що за дивина! —
Сурма грає голосна.
Бачить — хто це поспішає? —
В двір карета заїжджає,
З неї вистрибнув юнак
І сказав красуні так:

— Ти моя! Ходім зо мною,
Будеш другом і жоною!

— Ах! — злякалася вона.

Покотилася луна,
Всіх в палаці побудила...

А юнак, немов на крилах,
Аж свистало наокруг,
Мчав каретою на луг.

Батько, мати і сестриця
Вибігають — подивиться,
Хто приїхав, що за крик.
Та юнак, як вітер, зник,
Взявши дівчину з собою.

Мина бистрою ходою
Навздогін дочці пішов —
Золоте яйце знайшов...

Знов Квачі собі гуляли,
Що не день бенкет справляли.
Знов гулянки та бали
Все майно перевели.

Нелегка настала днина,
Зажурився, звісно, Мина:
Хліб, картопля та вода —
Це для бідного їда...

Треба братися до діла,
Поки сила не змаліла
У плечах і не зачах
Чорний блиск в його очах.

Квач, тамуючи тривогу,
Знов збирається в дорогу,
Вже по морю у човні
День пливе і ще два дні,
Розкидає вправно сіті,
Щоб ловились тільки ситі
Коропи чи окуні,
Як підсмажити, смачні...
Хвиля човника гойдає.
Мина риби дожидає,
Витира спітнілий вид,
Раптом чує — Риба-кит,
Як людина, Мині каже:

— Ти куди забрався, вражо?

Як без дозволу посмів
Тут ловить моїх братів?

Мина Квач почав просити:
— Я не встиг іще зловити!

Ти пробач мені, прости
І додому відпусти!

— Одпущу я за хвилину,

Як мені ти Марусину
У дружини віддаси!
А як ні — і не проси!..
А як ні — то покараю!..

— Добре, добре, обіцяю!..—

Мина в відповідь сказав
І до берега помчав.

Позабувши і про втому,
Прибігає Квач додому.
Цілий день не їв, не спав
І нарешті розказав
Ночі темної дружині,
Тільки очі її сині
Не зронили ні сльози,
А чекав же Квач грози,
Був зажурений безмежно!..

А Квачиха обережно
Сіла поряд край стола
І казати почала:

— Не журись так тяжко, Мино,

То не рідна нам дитина...

Поміркуй лишень як слід:
Ти ходив якраз в похід,
Коли я дочку гойдала,
Та вона захорувала
І померла, коли ти
Із походу мав прийти.
Що робити? Ніч наспіла —
Батракові я звеліла,
Щоб часу не гайнував
І дитя в кріпачки вкрав...
Так з'явилась Марусина,
Зовсім нам чужа дитина...

Мина Квач немов ожив:
— Марно,— каже,— я тужив!

Більш не буду сумувати,

Тільки слід було сказати...
У кріпачки? Це не гріх! —
І спокійно спати ліг.

Спали всі, лиш Марусина
Вийшла в двір — одна-єдина.
Чує — що за дивина? —
Сурма грає голосна.
Бачить — хто це поспішає?
В двір карета заїжджає,
З неї виплигнув юнак
І сказав Марусі так:

— Ти моя! Ходім зо мною,
Будеш другом і жоною!

— Ах! — злякалася вона.
Покотилася луна,
Всіх в палаці побудила...

А юнак, немов на крилах,
Мимо лісу і ріки
Мчав до моря навпрямки.

Квач з палацу вибігає,
Та нікого вже немає,—
І карета, й вороні
Тільки мріли вдалині.

Хоч дочка і ця нерідна,
Хоч у неї мати бідна,
Та любив її багач
Сивоусий Мина Квач.

А Квачисі горя мало,
Бо знайшла, чого шукала,—
Перлів торбочку таку,
Що й не снилась на віку,—
За Марусю нагорода!

А Квачеві справді шкода,
Бо лишилися самі,
Без ясного сонця, в тьмі.
Примічає це Квачиха
І говорить Мині стиха:

— Що поробиш — рад не рад,
Не вернуть її назад!
От якби нам сина мати,
Стали б жить та поживати
Вдвох при синові тоді
У спокої, не в біді! —
Заспокоює дружина.—
Треба нам придбати сина —
Вкрасти, а сказать, що він
Наш законний рідний син...

Частина  друга

День за днем і рік минає.
Вже Квачиха сина має.
Мина Квач його назвав
Княжим ім'ям Ярослав.
Був хоробрий хлопчик, дужий,
До роботи не байдужий,—
В три роки уже спіймав
Лиса спритного між трав.

Мов дорослий, супив брови...
Ще любив ходить на лови
І на п'ятий рік почав
Вчитися мисливських справ.

Помаленьку, по порядку
Вчив його слуга спочатку,
Як умів лишень, як міг.
Та слуга той занеміг,
Захворів, упав на силі,
І Квачиха розсудила —
Жаль для бідного шматка,
Треба вигнать батрака.

Отоді батрак Микита
Одягнув подерту свиту
І пішов собі в світи,
Щоб притулок десь найти.

Брів Микита лугом-долом,
Поспішався диким полем
І спинився край села,
Де стара верба росла.
На вербі гніздо лелече,
А в гнізді кричить малеча,
Батька й матір дожида,
Вже ж бо сонечко сіда.

І батрак уперсь очима
В те гніздо, знизав плечима,—
Ніби він колись тут був
І лелечі крики чув.

Од верби веде стежина
До убогої хатини,
Біля хвіртки — дереза,
І ряба стоїть коза
Од хатини недалеко
І, голодна, певне, мека...
Знов дивується бідак:
Все знайоме — як же так?

Бачить — жінка вийшла з хати,
Поспіша води набрати
За вербу до журавля
І при тому промов ля:
— Де ви, дочки? Де ти, сину?
Я сама без вас загину!..

І Микиту жаль узяв,
Все одразу він згадав:
Це ж та хата лихом бита,
Звідки трьох дівчат Микита
За намовою Квачів
Нишком викрав уночі.
Це ж та хата, звідки Мині
І його скупій дружині
В ніч приніс батрак синка,
Обікравши бідака.

І зайшов батрак до хати
І почав розповідати,
Як покрали уночі
Чотирьох дітей Квачі.

Жінка плакала, і сльози,
Як дощі в бурхливі грози,
Із очей лились рясні
На отави весняні.

І порадив їй Микита:
— Йдіть до пана ви служити!

Він не знає вас, а ви
Не втрачайте голови,
Там себе не видавайте,
А за сином наглядайте!..
Може бути — прийде час,
Дочки вернуться до вас!..

Якось ввечері до Мини
Прибула якась людина,
Як поглянути — жебрак,
І сказала Мині так:
— Яз дружиною страждаю,

Хліба й кусника не маю,

На роботу нас прийми,

Щоб нужди не знали ми.

Не прогнав нещасних Мина,
Жінку взяв глядіти сина,
Чоловіка в ліс послав,
Щоб худобу випасав.

Почали удвох трудиться.
Догоджає всім служниця,
Ярослава пригорта...
Якось хлопець і пита:
— А чому, скажи між нами,

Ти вмиваєшся сльозами?
І чому, коли ми вдвох,
Ти зітхаєш — ах та ох?!.

І не стрималася мати,
Щоб йому не розказати
Про сестер, яких нема
І шукати їх дарма,
Бо покрала їх Квачиха
На біду тяжку та лихо,
Бо чудовиська усіх
За дружин забрали їх.

Слухав матір син уважно,
Під кінець сказав розважно:
— Слухай же мене тепер,

Мамо, я знайду сестер!

— Що б не сталося зо мною,
Я не знатиму спокою,
Всю планету обійду,
 А сестер таки знайду!

— Як же ти сестер впізнаєш?
Ти ж бо їх зовсім не знаєш...

— Треба ж визволить з біди!..

— Зачекай лишень, зажди!
Знай, малою ще Оксана
Цілі дні пісень весняних
Все співала у саду,
Поки й втрапила в біду.

Роксолана — та про літо
Цілі дні, сховавшись в жито,
Все співала ще мала,
Поки й зникла із села.

А Маруся — та про осінь
Цілі дні, було, голосить
Невеликим ще дівчам,
Поки здибалась Квачам...

Всі були дівчата гожі!..
Може, пісня допоможе
Розшукать сестер тобі,
Щоб не ниділи в журбі!

Знай і ще одно, синочку, —
Як повернуться три дочки,
То загине злий багач,
Сивоусий Мина Квач.
Я питала у ворожки...
Та мені не жаль нітрошки
Тих людей, що творять зло,
Де б воно лиш не було!..

Частина  третя

Якось Мина до світання
Вирушав на полювання
І з собою хлопця взяв,
Щоб привчався Ярослав.
Полювання йшло на славу,
Одному лиш Ярославу
Не вдалось нічого вбить,  —
Їде він і все мовчить.

І господар ані слова...
Бачить — хата лісникова,
Квач зайшов, упав, як сніп,
І під припічком захріп.

Ярослав не хоче спати.
Вія тихенько вийшов з хати,
Осідлав коня свого —
І не видно вже його.

Швидко їхав суходолом,
Степом, лугом, диким полем
І забрів у глухомань —
Ліс та й ліс, куди не глянь!
Залишив коня швидкого,
Йде, не бачачи нічого,
Хоч і пильно погляда,—
Ні стежини, ні сліда.
Врешті вийшов, мов з туману,
На заквітчану поляну,
А на ній сосна стара
Синє небо підпира.

Біля дерева ж стояла
Жінка — хустку в ночвах прала
І співала про весну
Пісню диво чарівну.

«Про весну? Та це ж Оксана!
І на матір схожа, гарна!» —
Здогадався Ярослав,
Підійшов і так сказав:
— Я всю ніч тебе шукаю!
Ліс од краю і до краю,
Ніг не чуючи, сходив,
Ледве й сам не заблудив...
Ти — сестра моя, Оксана!..

— Ой дитино безталанна!
Ой, скоріше звідси їдь,
Щоб не вбив тебе Ведмідь!..

— Ні, сестричко, я для того
І блукав по лісу довго,
Щоб твого Ведмедя вбить,
А тебе з ярма звільнить!

— Не спіши, мій любий брате,
Не Ведмедя слід вбивати,
Бо Ведмідь, ти розберись,
Був людиною колись.

Раз на тиждень він людина
Добра й ніжна, як дитина,
А в останні дні — страшна
Неприступна звірина.

Як із нього чари зняти,
От про що слід міркувати!..
Ну, та сонце вже зайшло,
Йди до ранку у дупло...

Настає година рання.
Кличе брата на снідання
Заклопотана сестра
До ведмежого двора.

Ярослав зайшов сміливий,
А навстріч йому вродливий
Поспішив юнак, обняв
І в щоку поцілував.

Довго мирно розмовляли,
Поки сонце гаснуть стало,
Отоді господар встав,
Ніби дуже поспішав,

І, тамуючи тривогу,
Так сказав:—
Збирайсь в дорогу,
Поки ще я чоловік,
Бо загинеш ти навік.

Все буває у людини.
 І тому три волосини
Ти візьми з собою ці,
Розімнеш їх у руці
У своїй кишені тихо,
Як тебе спіткає лихо.
Я ж, дізнавшись про біду,
Помогти тобі прийду!..

— От спасибі! —
І невдовзі
Ярослав уже в дорозі.
Ніч іде, не спочива.
Пружний вітер повіва.
Раптом бачить серед поля —
Чи береза, чи тополя
З легіт-вітром розмовля,
Степ безлюдний звеселя.
Підійшов: ну-ну, нівроку!
То був дуб, гінкий, високий,
Певне, кілька вже століть
Сам один в степу стоїть.

А вгорі гніздо орлине.
А з гнізда про літо лине
Пісня диво чарівна,
Звеселяє степ вона.
Роксолана? Та звичайно!
І по стовбуру негайно
Ярослав поліз до хмар,
Де живе пташиний цар.

І знайшов там Роксолану,
Дуже схожу на Оксану.
Та вона сумна була,
Бо лякалася Орла.

Як прийшов на землю ранок,
Кличе брата на сніданок
Ярославова сестра,
Бо настала та пора,
Що Орел зробився знову
Чоловіком, вів розмову.

— Що хоробрий ти юпак —

Це звичайно, та, однак,
Я за себе не ручуся,
Як Орлом ізнов зроблюся.
Тож тримай завжди оці
Три пір'їни у руці.
Підеш ти у путь далеку.
А як стрінеш небезпеку,
То пір'їни ці бери
І в долонях розітри,
Не говорячи нічого,
Я й примчу на допомогу.
Ну, а зараз вибачай,
У дорогу вирушай!..

— От спасибі! — І невдовзі

Ярослав уже в дорозі.
І ведуть його сліди
До прозорої води.
Хвилі піняться бурхливі,
А навкруг чайки крикливі
Піднімаються до хмар.

Приглядається — димар
Серед моря... Незвичайно!
У димар поліз негайно
І в підводний втрапив дім,
І не чув як дужий грім
Сколихнув морські простори,
Як гуло й шуміло море.

І зустрілась в тім дому
Третя вже сестра йому.
Упізнать було неважко,
Бо вона зітхала тяжко
І співала цілий день
Про осінній сум пісень.

— Здрастуй, сестронько Марусю!..

— Ах, за тебе я боюся!
Запливе у хату Кит —
І тобі померкне світ.
Я криївку добру маю,
От у ній тебе й сховаю,
Ти до ранку там сиди
І мого сигналу жди.

Ти повинен, милий брате,
Щиру правдоньку узнати:
Трьох братів зачарував
Злий чаклун, бодай сконав!
А щоб чари з них ізняти,
То потрібно ось що знати, —
Прислухайся, далебі,
Знадобиться це тобі,—
В чарівнім далекім краї,
Де шумують водограї,
В берег люто хвиля б'є,
На воді хатина є,
А од берега до хатки
Простелилась чорна кладка,
Бик ту кладку догляда
Лютий, грізний, що біда!
Слід бика знайти отого,

Вийнять качку з рота в нього,
Чорну качку із яйцем,—
Це робити слід мигцем!
А з яйця ключа добути
І хатину одімкнути,
Там красуню сплячу взять
І хутчій відтіль тікать!
А на березі водиці
Тій красуні дать напиться,
Щоб проснулася вона
І засяла, як весна.

Лихо наше враз минеться,
Зразу попелом візьметься
Чарівник, що трьох братів
Обернуть навік хотів
На ведмедя лісового,
На орла в хмарках швидкого,
На кита, щоб в морі жив,
А про землю і не снив.

Отаке-то, Ярославе!
Тільки це нелегка справа.
Поки що ховайсь і жди
І нікуди сам не йди!..

Ярослав приліг — не спиться.
Сів, замріявсь — не сидиться.
Думка точить юнака,
Як знайти йому бика ?

Потім, певне, вже марнота, —
Качку витягти із рота...
Далі... Злегшено зітхнув,
Позіхнув і вмить заснув.

Скільки спав, не відав того.
Та прийшла сестра до нього
І сказала: — Годі спать,
Жде на тебе третій зять!

Втрьох сиділи, розмовляли,
Поки сонечко сіяло,
А під вечір зять сказав,
Щоб збирався Ярослав,
Не засиджувався довго
У підводній хаті в нього:

— Поки я людина, ти
Мусиш звідси геть піти!
Жаль мені тебе, признаться..
Тільки будемо прощаться.
А на пам'ять дам тобі
Три обручки голубі.
У хвилини нещасливі
Кинь у хвилі їх бурхливі
І на березі зажди —
Поміч приїзде із води.—
Сльози витер і небавом
Попрощався з Ярославом.

І пішов юнак у світ.
І ходив немало літ.
І зазнав чимало горя,
І добувся знов до моря,
Тільки в морі тім вода
Та була якась руда.

І побачив диво дивне —
На воді стоїть хатина,
А од хати до верби
Довга кладка в три дуби,
А до кладки біля брами
Бик прикований цепами,
Поглядає оком злим,
І земля горить під ним.

Ярослав напружив м'язи,
На бика пішов одразу,
Щоб із ніг його звалить.
Та не зміг цього зробить.
Знову кинувся на нього,—
Бик штрикнув сміливця рогом,
Та юнак не приміча,
Що стікає кров з плеча.
Знову кинувся до бою,
Ухопив за ріг рукою,
Та не міг звалить бика,
Бо знесиліла рука.

І в тривожні ті хвилини
Три ведмежі волосини
Ярослав потер в руках
І побачив — з-за ліска
Мчить Ведмідь, як чорна хмара,
І з розгону так ударив,
Що на землю бик приліг
І звестися вже не міг.
Ції ж миті з рота чорна
Качка випала моторна,
Полетіла в височінь,
На землі лишивши тінь.

Качка крилами тріпоче,
Утекти скоріше хоче,
Вже її покрила мла...
Тут юнак згадав Орла,
До пір'їн торкнувсь рукою
І почув над головою
Клекіт орлій, а за мить
Бачить — з качки пух летить.
Як ослабли в неї крила,
То, конаючи, впустила,—
Ярослав примітив це,—
У морську глибінь яйце.
Не барився хлопець, рвучко
В воду кинув три обручки,
Аж запінилась руда
В морі гнівному вода.

Б'є в каміння хвиля хижа.
Раптом — що за дивовижа! —
Із самісінького дна
Острів з моря вирина.
Зір напружив, справді диво,
Острів рухався хапливо
Ближче й ближче... Ах, та це
Кит приніс йому яйце.

Не барився, звісно, довго,
Витяг срібний ключик з нього,
Поспішає до замка
І хатину одмика.

Забігає швидко в хату
І розшукує кімнату,
Де красуня під вікном
Спить та й спить чарівним сном.
Розбудить ніяк не можна.
Хвиля в берег б'є тривожна...

Ярослав красуню взяв
І до берега помчав.
Як на берег став ногою,
Море здибилось горою,
Загримів у небі грім,
І в диму розтанув дім.

Ярослав красуню сплячу
На пісок поклав гарячий
І студеної завжди
Дав напитися води.
І красуня зразу встала,
Усміхнулась і сказала:
— Молодець ти, далебі,

Щиро дякую тобі!..

Ярослав почав питати:
— Що це має означати?

Звідки родом ти й чому

Опинилась в цім дому?

І красуня розказала,
Як жила та поживала
Із братами край села,
Де сама нужда була;
Як зосталась сиротою,
Як боролася з нуждою,
Як старий, а ще сусід,
Сватався до неї дід,
Як брати його прогнали...
І лише пізніш узнали
Грізну силу чаклуна!..

— Згадую — була весна,—

Ярославові казала
Ляна (так нещасну звали),—
Вийшла вранці я на луг —
Тепло, сонячно навкруг,
Трави ніжно духмяніли,
І цвіли ромашки білі...

Йду по лузі навмання
І побачила коня,
Непроворного, плохого...
Я і скочила на нього,
Покатаюся, мовляв...

Стрепенувся кінь, заржав
І побіг, що має сили...
Раптом — леле! — дужі крила
В нього виросли, і він
Блискавиці навздогін
Мчить і мчить, не спочиває,
Птиць швидких переганяє,
Балки, урвища мина,
Чорні хмари, як стіна...

Раптом нижче опустився
І на березі спинився.
І з коня зробився дід,
Бородатий наш сусід.
Посміхалося до мене
Те чудовисько страшенне,
Як бридка в траві змія.
— Ти тепер навік моя!

— Та ніколи! — я скричала,
Знепритомніла і впала,
Захлинулася од сліз...
Він узяв мене й одніс
У свою на морі хату,
Спать поклав, поставив варту,
І братів зачарував...
Ти усіх нас врятував!..

Тільки Ляна це сказала,
Як світліш навколо стало,—
То до них із трьох кінців
Поспішали верхівці —
Ті із лісу, ті з долини,—
Три брати і їх дружини...
А щасливий Ярослав
Їх із Ляною чекав.

Потім дружною юрбою
Лугом, лісом під горою
Повернулись до Квачів
І прогнали багачів.
А щаслива справжня мати
Стала діток пригощати;
Справжній батько теж розцвів,
З діточками пив і їв.
А коли прийшла неділя,
Спільне справили весілля:
Співи, танці, тарарам!..
Був і я, звичайно, там,
Молодих вітав хоробрих!
Наостанку випив добре —
По губах моїх текло,
В роті й краплі не було.

КАЗКА ПРО СКРИПКУ
Жив бідняк на білім світі,
Мав одним одного сина
І злидоти повну хату —
Це і вся його родина.
Працював на пана тяжко
Під палючим сонцем влітку,
Та не міг розбагатіти
Він із того заробітку.

Син дививсь на горопаху
І сказав нарешті: — Тату,
Я піду в країну іншу
Щастя-доленьки шукати! —
Бусел чув оту розмову,
Густо скроплену сльозою,
І сказав до хлопця тихо:
— Буду я також з тобою!

По землі ти йтимеш пішки,
Наглядатиму я з неба
І примчу на допомогу,
Тільки виникне потреба!..—
Не перечив хлопець, звісно,—
Вдвох ділитимуть тривогу...
І вони із Буслом разом
Вирушають у дорогу.

Довго йшов Івась гаями
І побачив пня старого,
На хвилинку крок притишив —
Зупинився біля нього...
А на пні лежала скрипка
У футлярику старому...
Хто її поклав, звичайно,
Івасеві невідомо.

Скрипку взяв юнак у руки
І почав тихенько грати.
Гру ту білочка почула
І пустилась танцювати.
Нашорошив заєць вуха,
Як почув ту гру незвичну,
І в танок пішов одразу,
Міну скорчивши величну.

Хлопець щиро усміхнувся,
Перестав на скрипці грати,—
І одразу повтікали,
Пострибали в гай звірята.
Зрозумів юнак одразу,
Що чарівну скрипку має.
Пил змахнув із неї сірий
І в футляр старий ховає.

І по стежці рушив далі
Він із скрипкою старою,
Та в путі його спиняє
Чорт рогатий з бородою.
Гори зліва, справа море,
Перед ним юрба рогата.
— Що ви робите й для чого? —

Став Івась у них питати.

І чорти відповідають:
— Вся громада наша згодна

Тин поставить, щоб по стежці

Не пройшла людина жодна.—

Розізлився хлопець дуже
І почав на них кричати:
— Геть з дороги, бо примушу

По-собачому скавчати!

Та вони на те сміються,
Не виказують тривоги,
Ще дружнішою стіною
Стали впоперек дороги.
Івасеві те байдуже:
Скрипку взяв одразу в руки,
Струн торкнувся, і зі скрипки
Полились чарівні звуки.

Як чорти почули тільки
Звуки скрипки чарівної,
У танок пішли одразу,
Схвилювавшись в неспокої.
Били ноги об каміння,
У крові підошви й п'яти...
— Зупинися! — Івасеві
Почали вони казати.

Та Івась на те прохання
Не веде і вухом — грає!
А чорти зовсім безсилі —
Танцювать снаги немає...
А по небу чорна хмара
Грозова пливе удалеч,
І кричить над головою
На негоду, звісно ж, галич.

Прилетів із неба Вусел
І сказав: — Закінчуй грати!
Щоб не змокла в тебе скрипка,
Необхідно поспішати!
Ти сідай мені на спину!..
Я грозу в повітрі чую,
Щоб її нам оминути,
Вище хмари полечу я.

Довго так вони летіли,
Та здолала їх утома,
І тому спочити сіли
У країні невідомій.
Прилетіли, мов на свято,—
Гарно вбрані ходять люди,
Посміхаються, жартують,
І сади квітують всюди.

Бусел хлопцеві і каже:
— Глянь навколо — справжня казка.

Зоставайся тут, та тільки
Не забудь мене, будь ласка!
Як зустрінешся випадком
В цій країні із бідою,
То мене згадай, і зразу
Прилечу я за тобою.

Попрощався з птахом хлопець,
Поглядав у небо доти,
Поки зник у хмарах Бусел,
І пішов шукать роботи.
От зайшов у двір багатий
(По всьому було помітно).
Сам господар вийшов з хати.
Усміхається привітно.

Розповів Івась одразу,
Що роботи він шукає,
Що усе на світі вміє,
Що усе на світі знав.
Пан радіє батракові:
— Не загинеш, хлопче, в нас ти,
Та спочатку пропоную
Корови у лузі пасти...

— Хай і так,— Івась говорить,—
Скрізь потрібно працювати,
Тільки я дізнатись хочу,
Що за це я буду мати? —
Пан одвітив: — Я нікого
Обраховувать не брався,
І на мене, як здається,
Ще ніхто не ображався...

— Це побачим... А з харчами,
Як у тебе, пане, буде?
— Та не скаржилися досі
Роботящі чесні люди...
Правда, деякі, хай стане
Притча ця тобі відома,
Так стараються в роботі,
Як сира горить солома.

То яка їм буде дяка
І яка їм буде плата?
Ні, таких я не збираюсь
І за харч лишень тримати.
Ну, гони корів на пашу,
Лиш глядись вовків край лісу,
Бо, коли теля заріжуть,
Полетиш ізвідси к бісу!

Ця розмова відбулася
Одного сяйного ранку...
Виганя Івась худобу
В поле пасти без сніданку.
«Може,— дума,— в цій країні
Розучились снідать люди?
Зачекаю до обіду,
Подивлюсь, що далі буде».

Сонце високо на небі,
Вже і з полудня звертає,
А посланця із обідом
Чередник усе чекає...
Приганя корів із поля
І знаходить в клуні пана:
— Це така у вас,—говорить,—

Роботящим людям шана?

Обіцяли ж ви прислати
Чоловіка із обідом?..
— Розмовлять я не збираюсь,—

Крикнув пап,— із дармоїдом!

День пробув — і вже готовий

На господаря кричати!..

Жаль, нема тобі заміни,
Щоб із двору геть прогнати!

Сам про себе клопочися,
Що тобі і їсти й пити!
І старайся, коли хочеш
На онучі заробити!..
І відчув Івась вразливий,
Що його беруть на кпини,
І зубами скрипнув: — Пане,
Не забудь про ці хвилини!..

З двору череду вигонить
Хлопець другого вже ранку.
Пан забув і цього разу
Запросити до сніданку.
Не сказав Івась нічого,
Другий день уже голодний...
Так на пана працювати
Чередник зовсім не згодний.

І згадав Івась про Бусла,
Лиш згадав — і вже могучі
В небі два крила побачив,
Що сміливо рвали тучі.
Розповів йому, що крихти
Другий день не має в роті,
Що покине скоро пана,
Бо не рад такій роботі.

Бусел вислухав уважно
Юнака і каже тихо:
— Ти заграй лише на скрипці,

То твоє й минеться лихо!
Як заграєш, од журботи
Не залишиться і сліду,
Так себе відчуєш, ніби
Після ситого обіду.

Так що ти горюєш марно!
Глянь навколо — справжня казка.
Зоставайсь здоровий, тільки
Не забудь мене, будь ласка.
Як зустрінешся випадком
Вдруге в цім краю з бідою,
То згадай про мене тільки,
І примчу я за тобою!..

І розправив зразу Бусел
Два крила свої могучі
І невдовзі рвав на шмаття
Чорним чорні в небі тучі.
А юнак чарівну скрипку
Витяг з торби вправним рухом
І почав тихенько грати,
Кожний звук ловити вухом.
А худоба як почула
Цей до танцю звук закличний,
То одразу цапа стала
І в танок пішла незвичний.

Цілий день Івась на скрипці
Грав і ситий був од того,
А худоба танцювала,
Аж підкошувались ноги.
І, звичайно, не зірвала,
Хоч смачна, травинку жодну,
І тому пригнав під вечір
Схудлу, зморену, голодну.

Пан побачив і злякався,
Та мовчить, лиш супить брови,
Що за день звелись нінащо
І бики його й корови.
Молока ані краплини
Не змогли зцідить доярки.
Пан лютує, але якось
Обійшлось тоді без сварки.

Втрете череду із двору
Чередник погнав на пашу
І примусив танцювати
Цілий день худобу панську.
Танцювала вихилясом
На заквітчаній поляні,
А коли прийшла додому,
То була неначе п'яна.

Пан поглянув і питає:
— Що це має означати?

Ні, тобі корів, як видно,

Неможливо доручати...

Свині пастимеш у лісі
Під кремезними дубами,
Хай поласують смачними
На здоров'я жолудями...

Так, то й так, це теж робота.
І погнав раненько свині.
І почав на скрипці грати
На зеленій полонині.

І на задні ноги зразу
Почали кнури ставати,
І гопак несамовитий
Прихопились танцювати.

Вже як сонце нахилилось
Над вечірнім темним пругом,
Змовкла музика, а свині
Ледве йшли додому лугом.
Пан поглянув і питає:
— Що це має означати?
Ні, тобі й свиней, напевне,
Неможливо доручати.

Вівці пастимеш у горах.
Вівці ситі, з курдюками.
Та дивись, щоб не зустрівся
По дорозі із вовками...—
Турбували пана більше
Барани, бички та свині,
А ні раз не здогадався
Попоїсти дать людині.

А тому Івась і мусить
На чарівній скрипці грати,
Бо інакше довелося б
В полі з голоду вмирати.
— Пасти вівці — теж робота,

Сам собі Івась говоре.
І, коли пташки проснулись,
Він погнав отару в гори.

І часу дарма не гаяв,
І заграв на скрипці знову,
І в танок пустились вівці,
Курдюки б'ючи до крові.
А як сонце на крайнебі
Опустилося за хмару,
То Івась погнав додому
Панську стомлену отару.
Пан побачив, розлютився,
Люто землю бив ногами:
— Хочеш ти мене пустити
В світ з порожніми торбами?!
Ти зумисне щось там коїш,
Щоб погинула худоба!
Не прощу тобі я цього,
Чуєш, ледарю, до гроба!

Спаленів, побіг у хату,
Важко плюхнувся на лаву
І писати прихопився
На Івася в суд заяву.
«Щоб пастух та брав на глузи,
Смів із пана насміхаться!..»
Просить пан скарать на горло
Нерозумного зухвальця.

Не барились конвоїри,
Узяли під варту строгу
Батрака і посадили
До холодного острогу.
А як три доби минуло,
Повели на суд хлопчину...
Прокурор кричав на нього:
— Не уникнеш ти загину!

І тебе потрібно вбити,
І спалить нахабу потім,
І розвіяти по вітру
Над горами сивий попіл!..
Адвокат гугнявив: — Звісно,
Хлопця варто покарати!
Пропоную я повісить
І спалить, а не вбивати!..

Суд скінчився, і знайшлася
І для ката вже робота.
Одягли петлю на шию,
Підвели до ешафота.
Хлопця пан бере на кпини,
А при тому ще й регоче:
— Що, догрався? Більш не будеш

Із панів знущаться, хлопче!..

А пастух у ту хвилину
Попросив одно у ката,
Щоб на скрипці той дозволив,
Поки ще живий, заграти.
Посміхнувся кат у вуса:
— Грай, коли тобі охота! —
І почав скрипаль незвичний
Свій концерт із ешафота.

І пішли в танок одразу
Прокурор із адвокатом,
В боки взявся засідатель,
Топче землю поряд з катом.
Пан навприсядки пройшовся,
Потім став на рівні ноги,—
Дерезу топтав, як вихор,
Що росла покрай дороги.

Рвав одежу, кров'янився,
Вихилявся жирним задом,
Та не міг не танцювати,
Хоч і піт котився градом.
А коли усі лежали
На землі уже снопами,
Хлопець в небо подивився,
Щедро квітчане хмарками.

І згадав тоді про Бусла.
Лиш згадав — і вже могучі
В небі два крила побачив,
Що сміливо рвали тучі.
Три мішки приносить Бусел
З хмари грозяної ткані:
Ув один із них запхнули
Засідателя і пана.

На суддю наділи другий,
Приютили поряд ката...
Третій був для прокурора
І гидкого адвоката...
Ті мішки односив Бусел
По одному в сине море...

Так минуло панство дике
І людське криваве горе.

КАЗКА ПРО ДВОХ БРАТІВ

Частина перша


Десь-не-десь в краю суворім
Проживав бідняк Микула.
І була дружина в нього
Роботяща та вродлива.
І було два хлопці в нього,
Два сини та ще й близнята.
Що один Бонном звався,
А Трояном звався другий.

Був свого часу Микула
Чоловік міцний, відважний.
Поки силу мав левину,
Поки зір не притупився,
То ходив на полювання
Бити оленя у лісі...
А тепер без діла зброя
На старій стіні висіла.

Два мечі, два сагайдаки,
Луки два, і гострі стріли,
І крицевий ніж лискучий
На стіні висіли в нього...
Ніж в Микули був широкий, —
Наче в дзеркалі, у ньому
Міг побачити усякий,
Що на віддалі робилось.

Хоч і тяжко жив Микула,
Та не скаржився на долю,
Не журився, а своїми
Милувався діточками
І дружиною, що вміла
Розпізнать одна-єдина,
Хто Троян був на імення,
А кого Бонном звати.

Вдвох росли брати щасливі
Не по днях, а по годинах.
Та якось до них у хату
Завітало горо люте:
Хлопці глянули на сонце —
Сонце хмарами покрилось.
Хлопці глянули на батька —
Батько сльози ллє горючі.

І Троян заплакав тяжко,
І за ним Бонн заплакав.
Три дні плакали й три ночі.
Три доби пройшло, як вічність.
Гірко плакали всі троє.
Лиш одна мовчала мати,
Бо вона в труні лежала,
Чорним саваном покрита.

Скільки років проминуло,
То цього ніхто й не скаже.
І пора настала інша —
Одруживсь Микула вдруге,
Молоду узяв дружину,
Покохав її, звичайно,
Та нова його дружина
Дуже хлопців не злюбила.

То вона їм докоряла,
Що їдять вони багато,
То лінивцями взивала,
Хоч вони і працювали;
Навіть била хлопців тяжко —
То Трояна, то Бонна —
І гонила геть із хати,
Щоб ніколи не вертали.

І урвалося терпіння,
І вони сказали: — Досить!
Краще кинути хатину
І податись світ за очі
В край, де мачухи немає,
Де ніхто не буде лаять,
Де ніхто не буде бити
Ні Трояна, ні Бонна.

Як задумали — зробили.
Зо стіни зняли у батька
Два мечі, два луки й стріли
І ножа взяли з собою.
На гірську стежину вийшли
І пішли, попрямували,
А куди веде та стежка,
Ні один не знав, ні другий.

День ідуть брати-близнята,
Ніч ідуть — не спочивають...
По дорозі ні людини,
Ані звіра не зустріли.
Третій день ідуть і бачать —
Перед ними ліс дрімучий,
А назустріч прудконогий
Сірий заєць вибігає.

Вмить схопилися за луки,
Ухопилися за стріли,
Тятиву вже натягають,
Щоб убити зайця зразу
І вечерю зготувати,
Втамувати голод лютий,
Бо, блукаючи по світу,
Потомились хлопці дуже.

Раптом заєць їм і каже,
І говорить, як людина:
— Не вбивайте мене, люди,
У пригоді я вам стану!
Як мене ви не уб'єте,
Буду вірно вам служити! —
Опустили хлопці луки,
Як почули тую мову.
Поховали в сагайдаки
Гострі стріли харалужні.
По лісній стежині прямо
Далі йдуть Бонн з Трояном.
А вухатий вбік одскочив,
І з кущів виходять два вже —
За Бонном перший скаче,
За Трояном скаче другий.

Йдуть брати і зустрічають
Вовка сірого в дорозі.
Вбити хочуть хлопці вовка,
Щоб шапки пошити з хутра.
Ухопили хлопці стріли...
Вовк примітив намір їхній
І сказав: — Не убивайте,
Знадоблюсь я вам в дорозі!

Поховали хлопці стріли,
В сагайдаки повкладали
І пішли по стежці далі,
По вузькій лісній стежині.
Вовк стрибнув за кущ великий,
А відтіль аж два вже вийшло,
Доганяють швидко хлопців —
Той Вояна, той Трояна.

Йдуть брати-близнята далі,
Два зайці за ними скачуть,
Два вовки услід за ними,
Розглядаючись, прямують.
А назустріч ведмедище,
Що й не бачили такого.
Зупинились хлопці зразу,
Ухопилися за луки.

І ведмідь прохає хлопців,
І Трояна і Бояна,
Щоб вони сховали зброю,
Поховали гострі стріли,
В сагайдаки повкладали,
Він ще вірно їм послужить,
Як живим залишать тільки,
Як не вб'ють його одразу.

І вони його не вбили.
Гострі стріли повкладали
Два брати у сагайдаки,
А ведмідь гайнув у хащі,
Та недовго там барився —
Клишоногі два ведмеді
Із кущів одразу вийшли
І за хлопцями прямують.

Йдуть брати-близнята далі,
Два зайці біжать за ними,
Два вовки позаду сірі,
А за сірими вовками
Два ведмеді клишоногі
Перевалюються важко
З боку на бік, з боку на бік,
Відставать ніяк не хочуть.

Зажили брати-близнята
В чорнім лісі на поляні...
Кожний день на полювання
Два ведмеді з ними ходять.
Два вовки намет високий
Стережуть од ока злого,
А зайці сухе галуззя
Носять з лісу на багаття.

Скільки часу проминуло,
То цього ніхто й не скаже.
Тільки виросли хлоп'ята,
Підросли Боян з Трояном,
Юнаками вже зробились
І мисливці справжні стали.
А які були хоробрі,
То цього не описати.

Частина друга

Якось хлопці забажали
Світу ширшого пізнати,
Розійтися в різні боки —
Той на схід, а той на захід,—
Силу випробувать дужу,
Завітать в чужі країни,
Щоб людей нових побачить
Та й себе там показати.

Як ішли, то застромили
Батьків ніж у стовп намету,
Щоб стримів до їх приходу.
Був той ніж ножем не простим:
Із одного боку видно,
Що на заході робилось,
А із другого все видно,
Що робилося на сході.

І пішов Боян на захід,
А Троян на схід рушає.
За Бонном скаче сміло
Заєць, друг його вухатий,
А за ними вовк потрухав,
А ведмідь услід за вовком.
Нелегка в дрімучім лісі
Їм дорога простелилась.

А на схід пішли з Трояном
Другий заець-близнюченко,
А за ними вовк з ведмедем —
Непідкупні й щирі друзі.
Скільки йшов Троян, хто знає,
Та скінчився ліс дрімучий,
Вдалині високі гори
Небо синє підпирали.

А на горах сніг іскриться,
І струмки із гір збігають,
З гір біжать собі в долини
І шумлять на водоспадах.
Бачить хлопець — під горою
У садах село втопає,
У садах, як піна, білих
І пахучих, як весною.

Співи чути звідусюди,
Голоси навкруг веселі.
А від цього і Трояну
Стало весело і гарно.
І Троян в хатину крайню
Разом з друзями заходить.
Сивий дід і баба сива
Їх привітно зустрічають.

Рано встав Троян відважний,
Подивився, що за диво!
Хоч і сонце з хмари вийніло,
Та було навколо темно.
Все село, мов у тумані,
Чорним чорне потопало.
Ні пісень ніде, ні сміху,
Тільки чути голосіння.

Підійшов Троян до діда
І схвильовано питає:
— Розкажіть, а що тут сталось?
Уночі було видніше.
Уночі були біленькі
І хатки, і все навколо
Розцвітало і біліло,
А тепер таке все чорне.

Дід сказав: — Послухай, сину,
Що скажу, що розповім я.
За селом не дуже близько,
Під високою горою
Є палац, великий, чорний.
В тім палаці проживає
Зле чудовисько потворне,
Лиходій на ймення Вада.

Вада спить в палаці тому
Рівно три зими і три дні.
Як проснеться, вимагає
Привести з села красуню,
Щоб була рабою в нього,
А найкращого хлопчину
В чорний ліс щоб спорядили
Для сестри його Корани.

Дуже зла ота Корана.
Не було такого зроду,
Щоб юнак назад вернувся
З лісу чорного додому.
Не вертаються й дівчата
Із палацу злого Вади,
А куди вони зникають,
То цього ніхто не знає.

Як засне він, то вільніше
Людям дишеться на світі.
Сонце ясне світить з неба
І хати, як сніг, біліють.
Ми живем тоді щасливо,
Ми пісень тоді співаєм...
Жарти чуються і сміхи,
А навколо сад квітує.

А сьогодні-от проснувся
У палаці тому Вада.
І, проснувшись, він одразу
Повелів надійним слугам,
Щоб не гаючись до нього
Привели в палац красуню.
Віддали йому у рабство,
А тоді він ляже спати.

Заєць, вовк, ведмідь в садочку
Під деревами рясними
В затінку відпочивали,
Пильнували за Трояном.
А Троян уважно слухав,
Що йому казали люди.
Під кінець спитав у діда:
— Як зо світа звести Ваду?

Дід йому й відповідає,
І бабуся щиро каже:
— Злого Ваду вбити можна

Та його ж мечем, а меч топ

У міжгір'ї — і на ньому

Чорна скеля аж до хмари...

Стереже той меч зміюка,

Ні на мить не відповзає.

Слухав те Троян уважно,
Що казали добрі люди,
І говорить: — Не горюйте!
Я зі звірами своїми
Ту зміюку розшукаю.
І клянусь, вона від мене
Утекти ніяк не зможе,
Я меча дістану Вади.

Відмовляють дід і баба,
А Троян не хоче й слухать.
Взяв меча, і лук, і стріли,
Що стриміли з сагайдака,
Попрощався за хвилину
І пішов з села в міжгір'я,
Вслід за ним вухатий заєць,
А за ними вовк з ведмедем.

Довго йшли, та от доходять
Всі до чорного міжгір'я,
Бачать скелю аж до хмари,
І змія лежить під нею,
Висува отруйне жало,
Щоб ніхто не приступився,
І вогонь пахтить із рота,
І валує дим смердючий.

Одрубав Троян зміїну
Чорну голову одразу,
А тоді уперся в скелю
Хлопець дужими руками —
І вона упала набік,
Мов ніколи не стояла,
І блискучіш меч двосічний
Злого Вади показався.

Взяв Троян меча важкого
Легко правою рукою,
А тоді вернувсь до звірів,
Що на нього дожидали.
Не барилися по тому,
А пішли усі до лісу...
Стежка в'ється перед ними,
У гущавину заводить...

І Троян помітив диво:
В ліс веде слідів багато,
Та ні одного із лісу,
Мов ніхто не повертався.
Це Трояна не злякало,
Він іде сміливо далі,
А за ним прямують звірі —
Вовк, ведмідь і сірий заєць.

Далі йдуть і примічають
На горбі козла старого,
Що, почувши шум незвичний,
У дрімучий ліс подався.
І Троянові досадно,
Що козел утік од нього,
Зник з очей, немов на крилах
Полетів безшумно вдалеч.

Тільки вовк не заспокоївсь,
За козлом подався в хащі,
Що його уже й не видно,
І пішли усі без вовка.
Довго йшли дрімучим лісом,
А коли вже потомились,
То під деревом крислатим
Зупинилися спочити.

Сонце вже зійшло із неба,
Стало в лісі холодніше,
А тому-то порішили
Розпалить вони багаття.
Хмиз ведмідь збирать узявся
І складать його на купу,
Заєць дме, що має сили,
Щоб вогонь горів скоріше...
В цю хвилину вовк з'явився
І приніс козла на спині.
На траву поклав зелену
І приліг спочити поряд.
Поділив Троян надвоє
М'ясо порівну козлине.
Вовк з ведмедем так поїли,
А Троян своє засмажив.

Тільки заєць дивувався,
Як-то можна їсти м'ясо.
Він сидів на задніх лапах
І полин жував спокійно.

Ліг Троян перепочити,
Раптом бачить: щось чорніє
Між зеленими гілками.
То стара горбата баба
Вниз із дерева сповзає,
Просить дозволу в Трояна
Біля вогнища погрітись,
Бо вона замерзла дуже.

Запищав одчайно заєць,
Вовк завив, а ведмедище
Заревів на всю чащобу,
Аж гілки затріпотіли.
Хвилювались дуже звірі,
Розірвать хотіли бабу,
Та Троян їх заспокоїв —
Хай погріється старенька.
Баба швидко з дуба злізла,
На траву ногами стала
І Троянові говорить:
— На цю паличку кленову,
Проведи ти нею швидко
По очах у звірів клятих,
Щоб вони мій дух почули
І мене не розтерзали.

Так зробив, як наказала.
Тільки що ж Троян побачив?
Звірі всі перетворились
На камінчики маленькі,
І одразу розгубився...
Та не встиг він обернутись,
Як сестра горбата Вади
З ним те саме проробила.

Вже Троян того не бачив.
Як вона зібрала в хустку
Камінці малі й великі
І в траву повикидала.
Та не чув Троян і того,
Як вона зареготала,
Аж луна пішла по лісу,
Покотилася за обрій.

Частина третя

А Боян пішов на захід.
Де він був, в яких країнах.
Це розказувати довго.
Та одно лише відомо,
Що про нього слава добра
Прохопилася по світу,
Що про нього всі казали:
Він кмітливий і хоробрий.

Він ні раз не промахнувся
Ні мечем, ані стрілою.
Вороги його боялись
І тікали всі від нього.
Піднімав він на багатих
Гострий меч, щоб захистити
Бідняків, бо горе бідних
Він вважав за власне горе.

Друзі-звірі не лишали
Ні на мить в путі Бояна.
Він ішов усюди першим,
А услід вухатий заєць,
А за ними вовк з ведмедем
Швидко йшли, не відставали,—
То була його надійна
Охорона і сторожа.
Хоч блукав по світу довго,
Завжди думав про Трояна.
Скучив так останнім часом,
Що і сон спокійний втратив,
Що не міг нічого їсти...
Може, лихо прилучилось
По дорозі в край далекий?
Хоче брата брат побачить.

Як задумав, так і робить.
Він знайти повинен брата.
Де б не був, а розшукає,
Бо не може жить без нього.
Тож лежить його дорога
До намету в чорнім лісі,
Де ножа вони лишили,
Що чарівну силу має.

Довго йшли, не спочивали
І знайшли намет нарешті.
На ножа Бонн поглянув,—
А з одного  боку в нього
Темна кров стіка додолу,
Тепла кров з ножа збігає...
— Брате мій! — Боян заплакав,
Що з тобою, що з тобою?

І Боян пішов по сліду,
А за ним і друзі вірні.
Скільки йшов Боян, хто знає,
Та скінчився ліс нарешті.
Вийшли всі на луг зелений,
Густо всипаний квітками,
Трохи далі гори сині,
А на горах сніг біліє.
Підійшов Боян, побачив:
На рівнині під горою,
На зеленій луговині,
Вдалині село стояло,
А хатини в ньому чорні,
І сади із чорним листям,
А з садів пташиних співів,
Мов зав'язано, не чути.

Підійшов Боян до хати,
Найбіднішої хатини,
Заєць вслід і вовк з ведмедем
Теж зайшли у двір до діда
Та до баби, що жили там.
Дід зрадів, зраділа баба,
Бо подумали обоє,
Що Троян вернувся з лісу.

Звідки знать могли старенькі,
Що Боян у смутку, в тузі
Брата рідного шукає
І знайти його не може.
Дід од радості заплакав,
І сльозу пустила баба,
Що Троян живий вернувся,
Що нічого з ним не сталось.
І питають, чи вдалося
Ту зміюку розшукати,
Де вода кипить-нуртує
І стоїть висока скеля,
А під скелею чарівний
Меч лежить старого Вади.

А Боян не зна нічого,
Хоч, звичайно, розуміє.
Що вони його вважають
За хороброго Трояна.

Дослухавсь Боян розмови
І сказав нужденним людям:
— Не знайшов я ані скелі,
Ні зміюки біля неї
І меча також не бачив... —

Ще сказав Боян відважний:
— Знову я піду до лісу,
І як тільки повернуся,
То уб'ю страшного Ваду,
Щоб над вами не знущався. —
Тут Бояи вклонився людям
І тихенько із подвір'я
Рушив з друзями своїми
Брата рідного шукати.

В чорний ліс веде дорога,
В глибину стежина в'ється,
По дорозі, по стежині
Далі йде Боян хоробрий.
Приглядається — о леле! —
Слід ноги Боян побачив
Брата рідного в один бік,
А назад немає сліду.

І ходу Боян прискорив,
І хутчій побігли звірі —
Друзі вірні юнакові,
Що не зраджують ніколи.
Натомивсь Боян, одначе,
Та воно і вечоріло,
Ніч крилом своїм холодним
Чорний ліс уже вкривала.

І Боян зіркий побачив
Коло дуба на поляні
Сагайдак і гострі стріли,
Лук, давно йому знайомий,
Що Троян узяв у батька,
І сліди багаття поряд,
Що загаснути не встигло,
А поодаль меч двосічний.

Зброю батькову пізнавши,
Закричав Боян щосили,
Запищав вухатий заєць,
Вовк завив, а ведмедище
Заричав тривожним ревом,
Аж Боян злякався звірів —
Так вони розлютувались,
Бо відчули небезпеку.

— Тихше, тихше! — заспокоїв,

Розпаліть багаття краще!..

Став під дубом — раптом чує:

Щось на дереві шамкоче.
Очі він підвів угору
І стару побачив бабу,
Та таку бридку, що годі,
А до того ще й горбату.

А вона донизу лізла,
Аж старі скрипіли кості
І сухе гілля тріщало,
Осипалося на землю.
А коли потвора злізла,
То сказала юнакові:

— Ти мене послухай тільки:

На цю паличку кленову,

Проведи ти нею швидко
По очах у звірів клятих,
Щоб вони мій дух почули
І мене не розтерзали.

І Бонн подумав: «Треба
Обережним з нею бути».
Взяв він паличку кленову
І провів для проби нею
По очах у друга-зайця,—
І звірятко в мить єдину
Стало каменем безмовним,
Мовби зайця й не бувало.
Як схопив Боян Корану,
Повалив її на землю
І приклав меча до горла
Гострим лезом, наче бритва:
— Де, кажи, мій брат? Інакше

Зразу голову зрубаю,
Кину звірам на поталу
І кістки спалю на попіл!..

І Корана так сказала:
— Як і зайця, на каміння

Я усіх їх обернула.

Стукни паличкою тою,
Що в руках тримаєш зараз,
По камінчиках — і зразу
Всі вони живими стануть,
Чи людьми, чи звіриною.

І Троян послухав бабу,
Стукнув паличкою тою
По камінчику малому —
Обернувся він на зайця.
Вдалині Боян примітив
Камінців велику купу,
Під зеленими кущами
Незворушно всі лежали.

Швидко він пішов по стежці,
До камінчиків підходить.
Торк! — ожив і другий заєць,
Ожили і вовк з ведмедем.
Звеселилися одразу
Непідкупні охоронці
Брата рідного, Трояна,
Та його іще немає.

Раз торкає коло разу
Всі камінчики по черзі,
І вони всі обертались
На вродливих хлопців дужих,
Що колись послав до лісу
Кровожадний чорний Вада.
В бідняків силком забравши,

Стукнув паличкою ще раз
По камінчику малому,
І Троян ожив нарешті,—
Не збагне нічого хлопець.
А під деревом тремтіла
І чекала на розправу
Зла Корана, що хотіла
Всіх на камінь обернути.

Загадалися обидва,
Що з Кораною робити.
І Троян говорить брату,
А Боян уважно слуха:
— Нум, давай її на камінь
Ми обернемо, торкнувши
Цею паличкою, далі
Спалим паличку на попіл.

Звісно, що Боян погодивсь.
До Корани підступає,
Паличку приклав чарівну
До горба її страшного,
Потім кинув у багаття,
І вона вогнем взялася,
Дим стовпом піднявсь до неба,
А пташки защебетали.

Так Корану покарали,
Обернувши на камінчик,
А собі взяли обручку,
Що вона колись носила.

Далі йдуть Боян з Трояном,
Два зайці ідуть за ними,
Два вовки і два ведмеді
Поспішають по стежині.
А за ними хлопці гожі,
Що позбавилися чарів,—
Всі вони пісень співають,
Мов нічого й не бувало.
Довго йшли чи йшли недовго,
Та скінчився ліс дрімучий,
Вдалині високі гори,
А на горах сніг біліє.

Приглядаються і бачать:
На рівнині під горою,
На зеленій луговині,
Вдалині село стояло,
А хатини в ньому чорні,
І сади із чорним листям,
А з садів пташиних співів,
Мов зав'язано, не чути.

Підійшли брати до хати,
А назустріч дід і баба.
Здивувалися, звичайно,
Що один пішов, а двоє
З лісу їх назад вернулось,
Дуже схожих, як дві краплі,
І прийшли із ними також
Звірі їхні, всіх по двоє.

А з Бояном та з Трояном
Повернулися із лісу
Юнаки вродливі й дужі,
Що послав Корані Вада.
Повернулися веселі,
Розійшлися по домівках
І появою своєю
Все село мов оживили.

Бабі й дідові близнята —
Два брати Боян з Трояном
Розказали про мандрівку
І нічого не втаїли.
Пораділи дід і баба,
І сусіди теж зраділи,
Все село їх обступило,
Все село вітає щиро.

Два брати сказали людям:
— А тепер ходім до Вади!
— Ми із вами! — закричали
Юнаки, прибулі з лісу.
— Ми із вами! — закричали
Навкруги малі й дорослі.
— Ми також підем із вами!  —
Так сказали дід і баба.

Йдуть Боян з Трояном перші,
Два зайці ідуть за ними,
Два вовки і два ведмеді
Вслід за ними поспішають,
А слідом ідуть веселі
Славні хлопці міцнотілі.
Все село іде за ними,
А позаду дід і баба.

Зупинились біля брами!
Тут Боян як розмахнувся
Тим мечем, що взяв у батька,
Брами мовби й не бувало.
А з палацу вибіг Вада.
Хлопці кинули обручку
Ваді срібную під ноги,
Що лишилась від Корани.

Як її побачив Вада,
То не міг сказать ні слова.
А Троян мечем двосічним
Розмахнувсь і так ударив,
Що на землю покотилась
Голова потворна Вади,
І його погане тіло
Розтерзали звірі зразу.

Де взялися ті дівчата,
Що колись були у Вади,
На подвір'ї появились,
Танцювали і раділи.

А тоді брати сказали:
— Що було у Вади — ваше!
Луки й землі, ліс і гори —
Забирайте, володійте! —
Дід із бабою побігли
У палац високий Вади
І виносять звідти зразу
Чарівную скатертину.

Щиро дякували люди,
Наче рідних, обнімали
Двох братів і їх просили,
Щоб із ними залишились.
Та брати їм одказали:
— Ми повернемось додому,
В край повернемося рідний,
Де живе старий Минула.

Дід і баба скатертину
Віддали на пам'ять хлопцям,
Бо чарівна скатертина
Лиш хоробрим служить добре,
А тому й згодитись може,
У пригоді хлопцям стане,
Бо брати Троян з Бояном —
Юнаки хоробрі й дужі.

Поверталися додому
Два брати Боян з Трояном,
Два зайці ішли за ними,
Два вовки і два ведмеді,
Їхні вірні побратими,
Що були із ними разом,
Що разом ділили горе,
Що ділили перемогу.

Підійшли вони до двору,
А в дворі немає хати.
Бачать — мачуха виходить
Із землянки їм назустріч.
Як побачила — злякалась
І на землю повалилась,
І за мачухою батько
До синів виходить також.

Хлопці раді, а Микула,
Батько їхній, не радіє,
Бо його спіткало горе,
Бо згоріла хата в нього,
Хата й клуня погоріли
І стіжок великий жита,
А від саду лиш стовбур'я
Просто неба залишилось.

Все село тоді згоріло.
Невеселі ходять люди,
Бо живуть вони в землянках
У тісних і вогких дуже.
Хлопці батька наслухають,
Жаль старого батька стало.
І вони згадали зразу
Про чарівну скатертину.

Швидко витягли з мішечка,
На подвір'ї розстелили
І сказали: — Хай будинки
Побудуються просторі!
Хай в будинках буде світло!
Хай пощезне темінь люта!
Хай доволі буде всього,
Що потрібно добрим людям!..

І як тільки те сказали,
Все село мов обновилось:
Зарівнялися землянки,
Самохіть покрились дерном.
А в будинках люди ходять
І пісень співають гарних,
І сади цвітуть навколо,
І в садах пташки щебечуть.

Здивувавсь Микула дуже
І веселий став одразу,
Навіть мачуха змінилась,
Подобрішала до хлопців.
Батько й матінка нерідна
І Бояна і Трояна
Просять в хату завітати,
Попоїсти і спочити.

А Боян з Трояном кажуть:
— Нам не час відпочивати,
Поки зло існує в світі,
Поки правда у неволі!..—

Поховали гострі стріли,
В сагайдаки повкладали,
Узяли мечі з собою
І чарівну скатертину.
І пішли, попрямували
У краї незнані інші,
А за ними у дорогу
Два зайці пішли проворпі,
Два вовки і два ведмеді,
Звісно, теж не відставали...
Їх вітало сонце з неба!
Їм громи аплодували!