Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Лариса ПИСЬМЕННА
І ЧАРІВНИК НА ТОНКИХ НІЖКАХ
Повість

І ЧАРІВНИК НА ТОНКИХ НІЖКАХ.
1. ЛІСОВИЙ КОРДОН

Федь живе на лісовому кордоні. Ні, це не той кордон, на котрому стоять озброєні прикордонники й охороняють; ніашу країну,—.лісовий кордон — то просто велика ділянка лісу, її доглядає Федів тато — лісовий об'їждчик. Отож відколи -Федь живе на світі, то все в лісі та в лісі. Звісно, не просто собі в лісі — десь під кущами ліщини чи в дуплі старої берези, ні, Федь живе в добрячій хаті. У них чимале подвір'я ізмстайнею для коня Буланого, з повіткою для корови, з дровітнею, де ночують кури, з будкою, де живе собака Муха, і з високим стовпом біля воріт, що з нього тягнуться електричні дроти до хати. Навіть з телефоном, який висить на стіні біля дверей.
Федеву оселю ще називають просто — лісничівкою, але Федь каже тільки — кордон. Бо кордон — то ніби по-військовому. Хіба ні?
Тато Федів верхи на Буланому щодня об'їжджає свою ділянку, така вже татова робота — доглядати ліс. У лісі тато добрий хазяїн, і взагалі тато добрий, на Федя ніколи не гримає, завжди з ним жартує, ще й любить дарувати всякі цікаві речі. Оце недавно подарував електричного ліхтарика. Треба натискати рукою — ліхтарик світить і дзижчить, наче великий жук. Правда, довго дзижчати важко — рука терпне, але то дурниця, Федь нікому не признається, він же не дівчисько! І ще книжки тато дарує, Федь уже й читати трошечки вміє.
Еге, тато добрий, але не до всіх. Ото як наскочить у лісі на якогось вредного дядька, що тихцем собі рубає дерево,—• ого! Тато з таким довго не розмовлятиме, відразу ж підскочить на Буланім та:
— Рубаємо? Ну-ну. І як воно рубається? Може, допомогти?
Таким голосом скаже, що в того й сокира випаде з рук.
Багато клопоту у Федевого тата, а в мами, либонь, чи й не більше: і зварити треба, і прибрати, і білизну випрати, а влітку ще й на городі упоратись. А корова Лиска, а кури? Все на мамині руки.
Інколи мама жартома просить тата, аби той помінявся з нею роботою. Нехай би вона їздила верхи на Буланім по лісі, а тато порався вдома.
Але тато на те не пристає. Він каже, що об'їжджати ліс — не жіноча справа, і мамі не минути лиха з порубниками та браконьєрами. Браконьєри — то ті, що стріляють або ставлять пастки на звіра чи птицю, коли полювати заборонено.
Мама ж сміється у відповідь. Чи минула б лиха, чи ні, те побачили б, а от з домашньою роботою татові аж ніяк не впоратися!
Може, мамина робота й важча, але Федь знає напевне, що татова — цікавіша.
Федь багато вже дечого знає, адже йому аж п'ять років, а це вам не жарти! А як по телефону розмовляти вміє! Ото як задзеленчить телефон, а тата вдома немає, то Федь миттю залазить на лаву й знімає трубку.
— Я слухаю,— намагається басом.
— А-а, це ти, Федю? — здогадується дядько з лісництва.— Батька немає?
— Як зранку до лісу поїхали, то ще й не вертали.
— То передай, нехай взавтра на десяту годину до лісництва приїде. Не забудеш?
— А чо б я забув? — ображається Федь.— Зроду не забував, а тепер забуду.
— Ну то й добре. Бувай здоров, хлопче.
— Зоставайтесь здорові,— поважно, немов дід Улян, відказує Федь і, повісивши трубку, гордовито зиркає на діда. Ось, мовляв, як, а не те що...
Туди, у лісництво, з котрого дзвонять і куди можна, й собі подзвонити по телефону, Федь із татом не раз їздив. Там уже не одна хата-лісничівка, як у них на кордоні, а декілька.: Є й крамниця, є й контора. Федь якось навіть по телефону мамі з тієї контори дзвонив. Тільки ж мама саме на городі була, то озвався дід Улян. Спочатку він ніяк не міг утямити, хто з ним говорить, і щосили гукав у трубку.
— Гало! Гало! Не чую вас. Як кажете? Гало!
Та як дібрав, хто то,— розсердився.
— І чого цвірінчиш? Бач, яку моду собі взяв! Вдома не набалакались. Ось я тебе провчу, як голову морочити.
Та й повісив трубку.
Так, у лісництві Федь бував, а от у великому місті:—Житомирі—жодного разу. І в далекому селі—Ковалівці, звідки тато родом, теж не бував. Отак усе життя проживеш у лісі та й мохом поростеш, як каже дід Улян. Сиди, старий, та чухай лисину..
Лисини у Федя, правда, немає. Зате він добре знає всі дідові примовки та   старовинні пісні. Знає й нові, їх   часто співають по радіо, та дід каже, що старовинні кращі. То він Федя навчив співати тих давніх пісень. А ліс Федь знає ку-уди краще за діда, бо дід чомусь не полюбляє лісу. Він поле любить, «бо в полі щороку свою працю видно, а в лісі що?» І все збирається виїхати в Ковалівку до тітки Ярини.
— Зроду так не нудьгував, як теперечки в лісі живучи. Ні тобі погомоніти, ні тобі добрих людей одвідати, хоч пробі кричи. Живи та мовчи, мов трухлявий пеньок.
Собака Муха — добра Федева приятелька. Федь дуже любить блукати по лісу, то й Муха завжди бігає з ним. Бо ж мама ходить тільки по гриби та по ягоди, а Федь щодня. Хіба тільки взимку, як скрізь позамітає снігом, далеко не ходить. Бо ж узимку буває так холодно, що якби не вмів дрижати, то геть замерз би. Але то не біда, їхня ж хата стоїть серед лісу, тому Федь у лісі завжди.
І ще Федь залюбки подружився б з Буланим, на коні далеко можна помандрувати. І гнуздати не треба, Федь як учепиться за гриву, то ніколи не впаде. Та Буланому брак часу, він все з татом та з татом. Зате коли кінь вдома, Федь пригощає його хлібом і гладить теплі оксамитові губи, Буланий це дуже любить. А до лісу Федь ходить з Мухою.
Мама каже, що їй так спокійніше, якби Федь заблудив, то б Муха привела його до хати. Бо ж тут ліс — не абиякий прилісок, будь-хто може заблудити.
А от Федь і не заблудить! Бо він знає у лісі прикмети. Стару березу знає, вона недалеко від хати. Глибоку ковбаню знає, знає й мілку, котра щоліта пересихає. І болото. По болоті купами ростуть високі вільхи з дрібнісінькими чорними шишечками, їх вони розсипають собі під ноги цілий рік. Болото Федь завжди обходить, бо навпрошки тільки ворони літають. Соснові посадки знає й молодий березняк. Там такі білокорі берізки, ніби їх вибілила мама, мов хату перед святом. А вже як забачить чотири осики, то знає певно: від них треба взяти на праву руку — вийдеш на просіку, а просікою до хати то вже й дурне дорогу знайде. Ні, Федь не заблудить і без Мухи, просто з Мухою йому веселіше.

2. А З МАМОЮ КРАЩЕ
Бо ні з ким так не любить розмовляти Федь, як із мамою. Вдома мамі не до розмови,— все часу немає, зате як підуть у ліс, то для Федя справжнє свято. У лісі мама забуває свої клопоти.
Ото виходять, було, ще й сонця не видно, а вже рання пташка росу оббиває. І ліс потихеньку шумить. Мама знає всі лісові голоси. Чують, щось простугоніло тихо та й завмерло в гущавині.
— Що то? — питає Федь.
— То ліс зітхає,— відказує мама.
Фі-у-тіу-їть! — лунає дзвінко. Федь знає: це іволга. Але мама каже інакше:
— То лісова сопілка. Чуєш, як виграє?
— На ній грає дуб? — здогадується Федь.
— Ба ні, біла берізка.
— А дуб її слухає?
— Еге ж, слухає ще й дивується, бо сам не може так ловко заграти.
— Тому дуб сердитий.
— Не сердитий, а поважний. Дуб найповажніше дерево в лісі, він ні перед ким голови не хилить.
Це правда, Федь ніколи не бачив, щоб дуб нахилявся.
— А осика яка?
— Осика, синку, найполохливіша. Поглянь, як тремтить на ній листя, хоча й вітру немає.
І справді, на осиці завжди тремтить листя. Федь плеще рукою по гладенькій корі: «Не бійся, ми тебе не дамо нікому скривдити». А осика все-таки тремтить, така полохлива. Ото чудна.
Він хоче настоптати мухомора, але мама не дозволяє.
— Хіба не бачиш, який він гарний! Червоний мов жар, ще й зверху по шапці мов хто сметаною оббризкав. На нього всі в лісі милуються.
— Таж він з отрутою!
— А ти не бери його, але й не топчи. Піди візьми оті маслючки, он з-під сосни визирають.
— Маслючки слиняві,— кривиться Федь.
— Дарма, зате смачні. Збирай, збирай, на вечерю насмажимо.
— Ух ти, ну й височенний мурашник! — гукає Федь.— А мурашок! Ой, і кусаються ж... Зараз я їм покажу! Весь їхній мурашник розвалю, щоб не були такі злющі.
— Не руш,— мовить мама.— Які ж вони злющі? Вони — працьовиті. А якби хтось нашу лісничівку розвалив?
— Я б йому!..
— Ото ж бо! А ти — «розвалю». Мурашки від гнилизни ліс прибирають.
Потомляться мама з Федем, знайдуть затишну галявинку, сядуть спочити.
— Мамо, а чому в ромену квітка догори дивиться, а в дзвіночків донизу?
— Бо ромен дощу не боїться. Дощ поллє, квітку вмиє, вона ще кращою стане. А що сталося б із дзвониками?
Федь міркує. Напевне б дощ поналивав повнісінькі дзвоники води, вони й відчахнулися б від стебельця. Ні, не можна дзвоникам угору дивитися.
— Мамо, а є хитре зілля?
— Є. Он бачиш — росте.
— То ж м'ята! Я зараз нарву.
Федь зриває кілька стеблин і нюхає. Не пахне. А мама сміється.
— Це глуха кропива, синку. Не схотіла вона бути простою кропивою і прикинулась кучерявою м'ятою. Навіть квітне так само, тільки пахтіти не вміє.
— А проста кропива — ой і лиха ж! Я чув, як вона сичить,— запевняє Федь.
— Може, то ти сичав, а не вона? Кропива не лиха, тільки запальна дуже: як торкнешся, відразу й ужалить. Але шкоди від того немає.
— А є лихе зілля?
— Чом нема. Он у нас на подвір'ї блекота виросла, бо ліс її не приймає. То — лихе зілля, може людину струїти.
— І добре зілля є?
— Доброго зілля найбільше.— Мама зриває високе стебельце з кучерявою голівкою.— Ось — материнка.
— А чому вона — материнка?
— Бо чебрецю рідною матінкою доводиться. Це добре зілля. Давай нарвемо її, я тобі з нею голівоньку змию. А цить-но, синку: вивірка в нову оселю своїх дітей переносить.
Федь завмирає. Руда, аж червона, вивірка біжить по галявинці й тримає в зубах вивірчатко. Маля рудим хвостиком вчепило свою маму за шию, ніби пухнастого коміра на неї повило. Стара вивірка швидко здерлася на гіллястого дуба і зникла. За мить знову вигулькнула — вже сама, перебігла галявину... Глядь — друге вивірча до дуба несе.
— Мамо, а чо це вона?
— Бо дітки в неї підросли, то й старе дупло тісне стале, А нове, либонь, просторіше.
— А вивірка розмовляти вміє?
— Авжеж, вміє. Ось зажди, нехай переселиться — сам почуєш.
По третьому вивірчаті стара вивірка не показалася більше. Мама підійшла до дуба й постукала по стовбуру кийком.
— Цок-цок-цок! — озвалася вивірка з дупла сердито.
— Чуєш? То вона каже: «Відійдіть від моєї оселі, бо я вас добренько провчу!»
Федь регоче, а вивірка свариться, немов дід Улян: «Цок-цок-цок! Одійдіть, бо наплачетесь! Бо як вискочу та як вистрибну...»
— Ну годі, не будемо її більше турбувати. Ходімо, синку, бо ми щось мало сьогодні грибів назбирали.
То й що? Зате побачили скільки! Шкода, що гриби та ягоди не родять круглий рік,— може б, тоді мама щодня з Федем до лісу ходила. А вдома порався б дід Улян.
Мама сміється. Таке надумав! Хіба ж дідові змога самому вдома упоратись?

3. ДІД УЛЯН
Дід Улян — буркотун. Хтозна, чи він народився такий, а чи на старість збуркотівся. Тільки ж не буркотіти дід Улян просто не може.
Найгірше дідові взимку, коли мороз з хати не випускає.
— Ох, піч моя, піч,— зітхає дід.— Коли б я на тобі, а ти на коні — славний би козак з мене був! І хто оцю зиму при думав, добра б йому не було!
А повесніє, то й дід Улян з хати дибуляє. Сяде собі на ґаночку, покрекче-покрекче, вмощуючись на осонні, і вже шукає причини, аби побуркотіти. Угледить курку та:
— Хіба ж у нас кури? Яєць з них катма, тільки просо марно переводять. Курка у лісі — немов та зозуля безрідна, гнізда не тримається, несеться все потайки. Тільки й роботи, що шукай — куди вона, капосна, яйце заховала. Нишпори попід кущами, доки спина не заклякне. Ну, чого сокориш? А киш, вража личино, щоб мої очі тебе не бачили!
І замахає на курку руками.
Муха підбіжить, хвостом заметляє, дід Улян і до неї:
— Чого підлещуєшся? Хазяйські собаки день і ніч господу стережуть, а тобі аби хвостом крутити та кусні виканючувати. Або ж у лісі з отим шибеником ганяти.— Шибеник — то Федь, звісно.— Сто разів казав: заведіть бодай гончака, хоч зайців ловив би, от і користь була б. На селі собака — то поміч, а в нас — на посміх. А цю-цю! Ось візьму добру лозину...
Нашорошивши вуха, Муха слухає діда. Ще й голову набік схилить, ще й усміхається — блискає білими зубами. Здається, їй до вподоби, як дід Улян свариться. Та й дід Улян не візьме лозини, не прожене Муху від себе, бо навіть Федь частенько втікає від дідового буркотіння, а Муха охоче слухає. Вона лягає біля дідових ніг, простягає передні лапи, кладе на них голову й скоса лагідно позирає на діда. Дід буркотить, Муха слухає, а сонечко пригріває. Тільки тепер і розваги тієї у діда.
Федеві гірше, бо ж дід вимагає послуху, а послух, як відомо, річ не вельми приємна. Виправдовування ж дід не хоче приймати,
— А, сякий-такий, сухий та немазаний! Чому знову штани подер? Чи ті штани на деревах ростуть? І де ти знову цілий день прошвендяв? Та ще й собаку із собою забрав. Нехай злодії нахопляться, а собаку як та вода умила. І як воно не набридне? Йому б усе дурничками. Гляди, добігаєшся в мене. Тоді хоч скач, хоч плач, а я тебе провчу! Пошлю тебе до голови по розум!
Та Федь знає, що то тільки на словах дід Улян такий сердитий, а насправді він Федя ніколи й пальцем не торкне. І не тому, що дід дуже старенький і Федя йому не наздогнати. Якби й наздогнав, все одно Федеві б ні плакати, ні скакати не довелося. Дід Улян нікого не кривдить, тільки й того, що буркотить.
Іноді на діла «находить», то коли руки сверблять до роботи.
— Без діла сидіти — можна й одубіти, — мурмоче дід Улян і бере сапку або лопату, якщо це влітку, й простує на город.
Город у них великий і гарний, але дідові й тут все не до вподоби. І не в пору посіяно чи посаджено, а як і в пору, то все ж не до ладу. Ось коли він жив на селі, то кращого городу, як у нього, ні в кого не було. Там капуста росла завбільшки з добре відро, квасоля родила така буйна, що й тички ламала, а по дідову картоплю приходили люди здалека, щоб випросити собі на розвід: отака була сипка та добра картопля!
Дідові руки тремтять, лопата не хоче слухатись. Він гудить лопату: і тупа вона, мов глиняний черепок, і земля тверда, з корінцями, не така, як на селі. На селі ж бо така земля, що дитину посади, то виросте, не те що в лісі. Та й що доброго може бути в лісі? Ні, таки він не втерпить і поїде до тітки Ярини в Ковалівку, бо там його завжди всі шанували, а тут і шанувати нікому. Сиди, старий, та чухай лисину.
— Ось покиньте, тату, чи вам. не сидиться?—озивається мама й одбирає у діда лопату.— Спочивайте собі на здоров'ячко.
А як дідові набридло спочивати? Все життя працював, утоми не знав, а тепер спочивати втомився. Ех, старість не радість... І де та сила поділася? Тепер не те що кінь копитом, а й курка лапою загребе.
А замолоду ж дід Улян! Найкращий орач, найкращий сівач і найперший порадник в селі у всякому ділі. Та хіба ж тільки в селі? Гай-гай! Багато де побував дід Улян на своєму довгому-довгому віку.

4. ПРО СИНЄ МОРЕ
Побував дід Улян і на синьому морі. Ще як парубкував, їздив із своїм батьком до міста Одеси працювати вантажником,— навантажував і розвантажував морські кораблі. Та що й казати: не було дужчого вантажника о тій порі за нього.
Придбав собі справжню морську тільняшку — геть усеньку смугасту, бо на морі годиться носити замість сорочки смугасту тільняшку.
І ще бачив не раз дід Улян страшну бурю на морі. Поморському вона називається — шторм. Там хвилі заввишки як сосни у лісі, хоч який корабель можуть перекинути і втопити.
А ще море — то рибальське поле,— каже дід Улян. Запам'ятав він море на всеньке своє життя, ще й Федеві багато розказував.
Федь дуже любить оті дідові оповіданки. І ще любить співати з дідом про море пісні. Дарма що голос у діда хрипкий і скрипучий, а як заспівають удвох із Федем, аж пташки в лісі примовкнуть.
Те буває, як у діда ніщо не болить. Він повагом відкашляється, аж випростається, і заводить:

Ревуть-стогнуть гори-хвилі
В синесенькім морі.
Плачуть-тужать козаченьки
В турецькій неволі.


Федь уявляє собі, як тужать запорожці в смугастих морських тільняшках. Тяжко тужать. І він за дідом підхоплює пісню.
Проспівавши, дід Улян перепочине, а далі заспівує іншої:

Закувала та й сива зозуля
Рано-вранці на зорі...


Зозулю Федь добре знає. Позавчора вона вперше закувала в лісі. Тепер куватиме всеньке літо. Ще солов'ї не співають, а зозуля вже кує.

Гей, повій, повій,
Та буйнесенький вітре,
Та понад морем...


От поглянути б хоч одним оком на те море! Та дід Улян не дає замислюватися довго. В тому місці, де Федь має співати один, він штовхає онука під бік:—Ану, давай! —І Федь виводить.

По синьому морю
Байдаки під вітром гуляють.
Братів щоб визволяти —
Запорожці чимдуж поспішають.


Так виводить, що дід Улян аж усміхнеться, і мама вийде на ґанок слухати.
Байдаків Федь ніколи не бачив. Не бачив, звісно, й запорожців,— їх сам дід Улян не бачив, бо їх тепер немає. Зате море є й тепер. Синє море!..
— А коли я побачу море? — питає Федь.
— Вирости спершу,— відказує дід Улян.
— Еге, «вирости»... Вам добре казати, вам рости не треба, а мені? Скільки ще років маю рости?
Цього дід Улян не знає.
Якби ж то можна було отак відразу взяти та й вирости. І днини не чекав би, враз до синього моря подався б!

5. ТАТОВА ОБІЦЯНКА
Вже давно, майже все Федеве життя, тато збирає гроші собі на мотоцикл,— бо на мотоциклі не тільки швидше можна об'їжджати ліс, а й поїхати куди заманеться.
Того дня тато дуже забарився. Вже й Федь із лісу прибіг, а тато не їде. Чи не застукав якихось лиходіїв у лісі?
Мама вийшла на ґанок трохи спочинути, сіла біля діда Уляна. А Федь заходився ладнати собі баского коня із старої кочерги.
Аж ось і тато приїхав, хоч і голодний, та веселий. Він розгнуздав Буланого і сказав, що був допіру в лісництві.
— Обід перестоявся,— мовила мама.— І чого б то голодному їздити?
— Справа була, а обід не втече. В мене добра новина!
— Яка новина? — підбіг Федь до тата.
— Відгадай!
— До нашого лісу знову диких кіз завезли?
— Не вгадав.
— То, може, завезли оленів?
— Ні, ще не завезли. Бачу, тобі не вгадати. Тож слухайте: у мене незабаром буде мотоцикл.
— Ви його купите, ге? Вже вистачить грошей? — підстрибнув Федь.
— Грошей-то вистачить, але купувати не станемо. Мені лісництво казенного дає.
— Давно пора,— буркнув дід Улян.—Добре, хоч тепера надумали.
А Федь зрадів за тата,— адже тато так давно хотів того мотоцикла. Бо ж ним можна поїхати куди заманеться. То це ж... і до синього моря можна?..
У Федя аж дух перехопило.
— Тату, а ви мене повезете... куди я попрошу?
— А чого ж, звісно, повезу.
— Куди схочу?
— А куди б ти схотів?
Федь переступає з ноги на ногу й нерішуче   поглядає на тата. А ну ж як відмовить?
— Знаю, знаю, до Житомира хочеш поїхати. Гаразд, сину, поїдемо.
— А... до синього моря?
Так і є... Тато збентежено усміхається й хитає головою.
— Ні, Федю, до синього моря — то надто далеко.
Федь хилить голову. І нащо було казати — поїдем куди заманеться? Не щастить йому у житті, не щастить та й годі.
— А я думав...
— Ось як виростеш...
— І ви кажете — як виростеш, і дід, і мама... А я зараз хочу...
— Яка головонька, така й розмовонька,— осудливо хитає головою дід Улян.
Але татові шкода Федя. Чим його потішити?
— Я ж привозив тобі книжки про море. З малюнками.
То правда, у Федя є такі книжки, і море на них синє, мов
Федева празникова сорочка. І моряки у смугастих тільняш-ках. Але ж море там намальоване, і на ньому не ревуть гори-хвилі...
Федь починає стиха підшморгувати носом. Тато замислено дивиться на нього, щось довго думає, а да-|лі й каже рішуче.
— Де наше не пропадало! Гаразд, побачиш своє синє море. Я його сюди привезу.
— Море? Сюди??
— Чи не тямиш, що тато жартує, а ти вже й повірив,— гримає дід Улян.— І нащо б ото малому побрехеньки правити,— це вже до тата.
— Е, ні, не побрехеньки, бо таки привезу. І море, і гори, й великі міста, і все, що є в світі. Тепер мотоцикла не треба купувати, от я й... Чарівника привезу тобі, Федю. Він тобі все те покаже і про все розкаже.
І тато щось стиха став пояснювати мамі й дідові Улянові. Дід тільки крекнув сердито, мовляв, не штука гроші розкидати, а штука зібрати. А мама зраділа, але й розгубилася і трохи.
— То ж, певне, дуже дорого.
— Ну й що? Дорога рибка — добра й юшка!
— Гроші — це тобі не полова, не на те вони, щоб по вітру пускати,—невгавав дід Улян.—Користі з того, як з жаби пір'я.
— А нащо нам гроші, коли ми й самі хороші? — підморгнув Федеві тато.— Буде тобі, сину, чарівник!
І Федь повірив. Тато ніколи нічого марно не обіцяє. Тільки... хіба ж бувають на світі чарівники? А може, й бувають?

6. ДОБРЕ НАМИСТО
Федь не пам'ятає, коли саме приїхав до них жити на лісовий кордон дід Улян. Але знає, що привіз тоді дід мамі в дарунок тернову хустку і старовинне «добре намисто». У мами є й інше намисто — блискуче і, сказати по правді, може, й гарніше за те добре. Але дід Улян і чути того не хоче, бо теперішнє намисто — «то тьху, на фабриці його за годину кілька лантухів наштукують, і то з казна-чого». А добре намисто виросло в морі з червоних коралів. Воно аж у п'ять разків, ще й кожна середня намистина в разку обкована справжнім сріблом. Те намисто ще дідів прадід, запорізький козак, подарував дідовій прабабі, а потім намисто успадкувала дідова баба, а далі — мати, а востаннє — дідова жінка, Федева баба. В намисто вбиралися тільки у великі празники, а в будні ховали у скрині й дуже берегли. Ще б не берегти, адже воно виросло в самому синьому морі!
Тернову хустку мама на святковий день запинає, а доброго намиста не носить. Надягала його разів зо два, і то дідові на догоду. А дід Улян за те сердиться.
— Чи не тю на людей? Чіпляють на себе всякі брязкальця, І що й щербатої копійки не варті, а добре намисто тепер, бач, не модне. Як на мене, то треба добирати не до моди, а до вроди.
Бо й справді, мамі личить те добре намисто, мама в ньому ще краща стає. Якби Федь був мамою, то щодня б коралі носив.
Зате Федь любить витягати з шухляди добре намисто і роздивлятися. Воно ж таке давнє, мабуть, пам'ятає, як по синьому морю ревіли гори-хвилі, як гуляли під вітром козацькі байдаки — поспішали рятувати братів із неволі. Намисто важке, але не холодне, як скло, а якесь тепле, неначе живе. І пахне воно синім морем. Правда, мама запевняє, що то пахне м'ята та гостролиста трава-зубрівка,— їх мама сушить і кладе до шухляд, щоб там гарно пахло. Але Федеві хочеться думати, що коралі таки пахнуть синім морем. Шкода, що коралям доводиться нудьгувати на самоті в темній шухляді.
Якось Федь хотів узяти добре намисто та й понести до лісу, аби хоч трохи розважити, та мама заборонила. «Ще загубиш». Ото й загубить! Він би просто погуляв трохи з намистом, показав йому ліс, якщо вже не може показати того моря, в якому воно виросло. Прикрасив би на часинку стару березу...
Федь навіть сказав про те дідові, але ж дід одібрав намисто.
— Були коралі, та пішли далі. Не для дерева вони з моря здобуті, а для людей. Кільки разів тобі казати — не бери, де не поклав!
Не збагнув дід Федевої думки. А шкода.
Дарма, зате тепер, як тато привезе додому чарівника, коралі нарешті побачать своє рідне море.

7. БІЛЯ СТАРОЇ БЕРЕЗИ
Стара береза чимось скидалась на діда Уляна. Може, кострубатим всохлим гіллям, воно схоже на дідові руки. А може, скрипінням, коли її розгойдує вітер. І ще стара береза має велике дупло. Тато казав, що об'їждчик, котрий жив тут раніше, любив точити з берези напровесні солодкий сік, ото й скалічив дерево. Федь ніколи не калічить дерев і завжди жаліє стару березу.
— Не журись,— потішив її Федь.— Нехай наші вороги журяться. Зате в дуплі щось можна сховати.
А що березі ховати? У відповідь вона тільки помаяла тим — ще живим — своїм віттям з маленькими липкими листочками. Бо вже весна, і стара береза прокинулася від зимового сну.
— Скррипу-ррипу,— зітхнула стара береза.
— Біда, коли старі кості ломить,— зітхнув і собі Федь.— Що вдієш? Сиди, старий, та чухай лисину.
Він трішки пожурився за компанію з старою березою. Захотілось і собі на щось поскаржитись.
— Оце хотів тобі принести добре намисто, таж не дають. А знаєш, чим воно пахне? Синім морем.
Стара береза, видно, повірила, бо закивала погідливо. Віджурившись скільки годиться, Федь одразу ж повеселішав, бо пригадав татову обіцянку.
— А мені тато привезе чарівника. Справжнього! І тоді я побачу синє море, а може, й тобі покажу. Ти хочеш побачити синє море?
Стара береза хотіла.
— Ти вже бачила диких кіз? Нічо, скоро побачиш. Та що — кози, ще й оленів привезуть! Взимку я накладатиму в твоє дупло сіна, от олені й приходитимуть до тебе у гості. Вони тебе не вгризуть, у тебе кора цупка, вони сіно їстимуть.
В молоденькій траві, поміж старим листом, щось шурхнуло. Два прозорих жовтих ока визирнули на Федя. Він стрепенувся.
— Це ти, Зелена спинко? Ти чи не ти?
Прозоро-жовті очі лукаво блиснули. Мабуть, то була вона, торішня Федева знайома.
Федь знайшов рівного патичка і поклав перед Зеленою спинкою.
— Ану, гоп!
Жабка перестрибнула патичок.
— Молодця! А тепер — вище!
Зелена спинка стрибнула вище, зачепилася і впала на землю, вдаючи, що вона нежива. Хитруха!
Тут Федь помітив, що попід кущами повистромлювались цупкі гострі списи. Конвалія вже проросла. Незабаром вона розгорне по два широкі жилаві листки, а потім знизу, від кореня, вижене тонке стебельце з зеленими бубками. А ще згодом ті бубки побілішають і розкриються зубчастими келишками. Кожен келишок матиме рівно по шість зубчиків,— то конвалія розквітне. Жодна квітка так гарно не пахне, як конвалія! Тільки це буде по тому, як весь ряст відцвіте. А ряст сьогодні вже розквітає, Федь сам те бачив.
А он повилазили на сонечко зелені равлики: папороть. Вона ніколи не цвіте, зате ростиме до пізньої осені, стане вся мережана. Мама каже, що папороть схожа на крила зеленого птаха. А може, папороть і справді — птах? Зачарований птах, що не літає й не співає. Якби його відчарувати — ото б полетів!
Федь лягає на зігріту сонцем землю,— вона встелена старим листом, як теплою ковдрою. Мружить очі. Списи конвалій стають ніби вищі й гостріші. Знизу — темно-червоні й блискучі, мовби полив'яні. Мабуть, у тих козаків, що плавали байдаками по синьому морю, теж були такі гострі списи, тільки великі. А криві шаблюки — схожі на листя диких півників,— онде й вони почали проростати. Коли тато привезе чарівника, Федь сам те побачить на живі очі.
З-за пагорбка викотився сірувато-рудий довгастий клубок і побіг до кущів.
— Стій!
Федь підхопився й заступив дорогу. їжак сховав писок і лапки й завмер. Федь обережно, аби не вколотися, підсунув під їжака долоню. Черевце їжака — м'яке, а крізь тепле хутро Федь промацав пальцями тонкі сухенькі ребра.
— Гай-гай, синку, та й схуд же ти за зиму,— почав старувати Федь.— Бач, аж черевце до спини присохло. А ходімо, синку, до хати, я тобі молока дам. Молока хочеш, га?
Їжак довірливо вистромив гострого носа і глянув на Федя круглим чорним оком. Він схожий на Муху, що стала мані-сінькою й нацупила на себе колючий кожушок.
Нараз Федь пригадав, що сьогодні вдосвіта в Мухи знайшлися цуценята. Аж шестеро! Тому й не пішла Муха з Фе-дем до лісу — доглядає своїх дітей. А які вони зараз? Може, вже трохи підросли?
Федь кладе їжака в поділ сорочки й катає додому.

8. ПОКРУЧ З ЛІСУ
Федь аж захекався, заки прибіг на подвір'я. Насамперед кинувся до хати й налив їжакові в блюдко молока. їжак принюхався і залюбки почав хлебтати.
— Їж, синку, їж! Набирайся сили, бо без сили — не те кінь копитом, а й курка лапою загребе. А як наїсися, то можеш лишатися в нас, а не схочеш — підеш додому.
Федь полишив їжака хлебтати молоко та розмірковувати, де йому відтепер жити, а сам хутчіш на подвір'я.
Муха тоскно кружляла навколо своєї будки, неначе когось шукала. Федь зазирнув до будки... лишенько! А де ж усі цуценята? На сіні попискує тільки одне, а інші?
Муха жалібно дивиться на Федя, ніби питає: «Де ділися мої п'ятеро діток? Ти їх не брав?»
На ґанку сидить дід Улян у старому татовому плащі, але ще в зимовій шапці. Він похмурніший, ніж звичайно, певне, йому ноги болять. Федь притьмом кидається до діда.
— Діду, а де поділися цуценята? Їх же вранці було аж шестеро, я сам полічив. А тепер тільки одне... Ви не знаєте, діду?
Дід Улян супиться, ховає за сивими кудлатими бровами очі. Він, здається, не чує й не бачить онука.
— Діду, ви ж удома були...
— Охо-хо... Сиди та сиди, мов трухлявий пеньок. Піти хіба на город.
Дід Улян крекче, підводиться й шкутильгає до стайні — шукати лопату. Федь біжить за ним.
— Діду, ви ж нікуди не ходили? Були вдома?
— Та вже, звісно, вдома. Де б мав подітись... А, добра б тобі не було, і де та лопата? Ніколи не поставлять на місце.
— Діду, де ділися цуценята? — невгаває Федь.
— І чого ти до мене причепився? Хіба не бачиш — часу не маю. Всякий двір хазяйським оком держиться, а в нас...
— Цуценята де? — тоненьким від сліз голосом допитується Федь.
— От шевська смола! То головою в піч, то в піч головою, а все не в лад. Ну чого скиглиш, неначе маленький? Де та де цуценята... Вони той... їх покруч з лісу вхопив.
Федеві млоїть усередині. Це вже вдруге покруч з лісу краде Мушиних цуценят.
— Коли вхопив?
Дід Улян відвертається і ще дужче гнівається.
— Ось не крутись під ногами, бач, граблі перекинув. Знайди мені краще лопату.
— А чому ви не прогнали покруча? Чом не відняли цуценят?
— Еге, спробуй відняти! Хіба ж його наздоженеш? Та не хлипай, не хлипай, кажу. Найкращого ж песика не вхопив.
Та Федеві сльози годі спинити. Дід щось таке мурмотить, далі кладе на Федеву голову свою вузлувату руку.
— Не плач. Ну, хочеш, я тобі казку розповім?
Яка вже тут казка...
— Чому ж ви мене не гукнули? Я б того покруча вмить наздогнав би. Я ж бігаю швидко.
— А він іще швидше.
— То треба було ж хоч пастку поставити. Покруч і вскочив би.
— Не здогадався,— винувато відказує дід Улян.— Хай колись... Ми його таки зловимо. А тепер — принеси-но мені терпужка, треба лопату нагострити. Ти гадаєш, мені не шкода? Та куди нам аж семеро собак — сам подумай.
Федь не хоче про це думати. Він сідає навпочіпки біля будки й обнімає Муху за шию. Він плаче разом із Мухою, у них велике горе.
— Я його хоч би що, а знайду! — обіцяє Федь.— Я йому покажу, поганючому! Я йому всі ноги поперебиваю!
Муха вдячно лиже Федеву мокру й солону щоку і лізе до свого цуценяти в будку.
Дід Улян забув, що зібрався іти на город. Він тупцяє біля Федя й тяжко зітхає.

9. „ЖУКАСИК!"
По обіді Федь знову біжить до Мухи — несе їй борщу і кісток. Муха вже трохи заспокоїлась, навіть дозволила взяти свого сина — потримати на руках. Він увесь чорний, м'яке-сенький і зовсім сліпий. Зубів у нього ще теж немає. І скімлить він без угаву: хоче до Мухи.
Федь поклав цуценя в будку. Нехай не скімлить, дурненький.
Як же його назвати? Треба подумати.
Міркуючи, як же найкраще назвати песика, Федь шукає по хаті їжака, але того ні хуху ні духу. Може, подався до себе додому? Нехай би хоч трохи пожив та відгодувався. Треба пошукати його в лісі, певне, ще недалеко відбіг.
Ряст — бузково-червоний — вже добре розквітнув. Отак — враз, за один сонячний день! Скрізь-скрізь, куди не кинеш оком, кучерявиться він з-під рудого листу, а поміж нього синіють ще й соковиті зірочки пролісків. Але знайомого їжака ніде не видно.
— А в нас велика біда,— скаржиться Федь старій березі.— Покруч з лісу покрав у Мухи її цуценят. Може, він здумає сховатися в твоєму дуплі, то ти не пускай!
— Не пущу,— гойдає гіллям стара береза.
— Якби ж я знав, то б сидів біля будки. А от — не до-гледів. Дід Улян не може його наздогнати. Старість не радість.
— Прравда, ой, прравда,— скрипить береза.
— Все одно я його розшукаю! Попрошу тата, він мені допоможе. Коли татові дадуть мотоцикла, то вже напевне ми покруча зловимо. Нехай тоді начувається! На мотоциклі кого хоч можна наздогнати.
— Авжеж, можна,— шелестить береза, і Федь помічає, що від ранку майже всі віти її зазеленіли. Тільки всохлі гілки жалібно скриплять од вітру.
Списи конвалій теж трохи підросли. Якби покруч не вкрав цуценят і якби сюди — до лісу — та ще й синє море, то кращого годі й бажати. Але ж море буде, бо тато пообіцяв!
Червоні жучки-москалики повилазили на стару березу грітися на сонці. Такі чудні: на спинках — чорні цятки, ніби очі, рот та ніс. Куди б не повернувся москалик, а своїми очима-цятками все на Федя дивиться.
— Де ви зимували? У дуплі, еге ж?
Москалики мовчать. Тільки один перебігає по стовбуру й дрібно-дрібно киває Федеві чорноокою спинкою. «Так-так-такечки! У дуплі! Ми все спали та спали, всю зиму проспали, а тепер вигріваємось».
Ну й кумедні! А як їх багато! Поглянути здалеку, то здається, що стара береза  прибралася в добре  намисто.
А от дуби — хоч би й що. Цупко тримають сухе торішнє листя і, здається, не помічають весни. Ач, які вперті!
Колишеться сіра суха стебелина торішньої квітки ромену. Федь зриває її й підносить впритул до берези. Один по одному на стеблину залазять москалики. Тепер вже стеблина стає разком червоного намиста.
— Москалики-жукасики, ходіть сюди гойдатися! — скликає москаликів Федь. І тут відразу впадає в голову: маленького Мушиного сина він назве —Жукасиком.
Жукасик. Жукась. Гарно!

10. ЛИХІ ГОСТІ
Вже звечоріло, коли тато прискакав на Буланім до двору такий сердитий, аж чорний.
— Гей, дайте швидше лопату й відро!
— Що скоїлося? — затривожилась мама.
— Якісь поганці вогнище залишили над ковбанею. Торф загорівся.
— І я з вами! — закричав Федь.
— Ет, заважатимеш.
— Не заважатиму. Візьміть! Ну візьміть же!
Тато хапком посадовив Федя поперед себе на Буланого,
приторочив збоку лопату з відром і погнав Буланого до лісу.
Біля глибокої ковбані й справді тліла та курилася земля. Федь знав, що навколо ковбані і далі, там, де розляглося болото з дуже зеленою й соковитою травою та жовтим лататтям, грунт — торф'яний. Він пружно погойдується під ногами, ніби накритий грубезною повстю. Якщо вирізати шмат такої земляної повсті-торфу, висушити й підпалити, він горітиме неяскравим чадним полум'ям.
Видно, що над ковбанею хтось розкладав багаття і залишив його непогашене. Хмиз вигорів, підсушив грунт, і торф тепер жеврів то яскравіше, то тьмяніше, немов дихав. Федь кинув туди суху гілку, вона вмить спалахнула.
Навколо вогнища порозкидано порожні пляшки та консервні бляшанки. А онде видно й сліди від коліс.
— Легкова автомашина,— показав на сліди тато.— Видно, здалеку приїхали. Ну, трапили б до моїх рук, дав би їм перцю! Ач, насвинячили! Таких і близько не можна пускати до лісу. Якби вчасно не помітив диму, вогонь дійшов би до дерев, і могла б статись велика біда.
Федь і собі розуміє, що пожежа у лісі — то велика біда. Він і сам дав би доброго перцю отим нерозумним і недобрим людям, що покинули вогнище. їм що, їм гулянки, а якби зайнялися дерева? Подумати страшно!
Та словами вогню не вгасиш. Тато з Федем поскидали пляшки й бляшанки на запалений торф, а потім залили все водою з ковбані, ще й засипали зверху грубим шаром землі. Торф сичав і чадів — все ніяк не хотів погасати. Довелося щільно притоптати ногами мокру землю, аж доки не щез останній димок і згарисько стало зовсім холодне.
Потім тато вийняв із сумки фанерку з написом: «Розводити вогонь у лісі суворо заборонено», а Федь ще й приписав три величезні знаки оклику: !!!
Фанерку вони приладнали на видному місці. Нехай читають, коли не тямлять, як поводитися в лісі.
— Боюся, що не для самих гулянок приїздили оці «гості»,— сказав тато.— Поганому виду нема стиду, підстрелять ще козу та й на машині гайда з лісу. Треба попередити лісничого, може, дізнаються, чия це була тут машина.
— Тату, а може б, ми і самі їх зловили?
— Гм... Непогано було б.
— Знаєте що? Я щодня чатуватиму над ковбанею, а як вони приїдуть, то я...
— І що ж — ти?
— Кричатиму, а ви й почуєте.
— Таке! І не злякався б?
— Ні, не злякався б. Правда!
— Правда, раки, лізьте в торбу. Чатуй ліпше свого лоба, бо он знову нова ґуля набігла.
Нехай тато не вірить, а Федь таки чатуватиме!

11. ДІДА НЕ ПЕРЕХИТРУЄШ
У діда Уляна ще звечора ломило ноги. Він устав охкаючи заходився шукати свої валянки, аби ноги гарненько прогріти. Ось тут і сталася халепа: у дідовім валянку спокійнісінько спав їжак.
Бо нікуди він не тікав, щоночі бігав по хаті, випивав молоко, а мо' й миші ловив. А от куди ховався вдень — ніхто того не бачив. Федь усі куточки обнишпорив, а знайти не зміг. Отак і жив собі — ні втік, ні піймався.
Дід наколов собі ногу і дуже розгнівався на їжака і на Федя. І як уже Федь не просив, а дід таки вигнав їжака з хати. Мовляв, тепер їжак у лісі, мов та миша в стіжку, не пропаде. Ще й на Федя напосівся:
— Бачу, ти, шибенику, знову до лісу ладнаєшся? Ану, берися мені до роботи. Поперемивай миски та ложки.
Федь гірко зітхає, неохоче перемиває миски, за ними й ложки. І аби дід не загадав нової роботи, починає тарабанити ложками по чавунцю. Нехай і його дід вижене з хати, як їжака. Йому в лісі чатувати треба.
Та ні ж, дід віднімає ложки й тицькає Федеві до рук віника. Ото лихо! Мама на городі, нема кому заступитись за Федя.
— Замітай, замітай, нічого ледарювати. Пора до роботи привчатися, а не тільки по лісу вештатися та їжаків наносити.
Та яка ж це робота? Не хлоп'яча це робота. Краще Буланого б загадали скребком почистити, так не дають.
— Чого куряву здіймаєш? Метляє віником, як теля хвостом у петрівку. Попорскай водою.
Федь порскає — трохи на віника, а трохи на діда. Дід свариться пальцем.
— А тепер вимети сіни. Бач, паліччя понаносив. Хто за тобою прибиратиме?
Нудно жити на світі, як не дають тобі волі. Ой, як нудно.
Здається, дід Улян закуняв. Федь кидає осоружного віника й дає з хати драла. Щоб дід його не знайшов, вилазить на грушу, котра росте перед ґанком. Груша гілляста, Федь легко видирається на неї. Вона вже відцвіла, а цвіла ж як! Біла-біла стояла. У лісі дикі грушки теж рясно цвіли, багато буде грушок цього року.
Федь вигідніше вмощується на грубій гілляці й озирає подвір'я. Він все бачить, а його — ніхто!
— Федоре! Де ти? Бач, накрився, мов лисиця хвостом. Федоре!
То дід Улян вже стоїть на ґанку. Федь прихиляється до стовбура. Нехай тепер дід його скільки й хоче шукає. Тепер дідові до Федя — зась!
— Ну й паливода! Ну й шалапута! — свариться дід.— Ой, зажди, повернешся — знатимеш! До нових віників не забудеш.
Дід сідає на ґанку. Федь розуміє, що з'їв облизня, бо дід Улян сидітиме тепер на ґанку хоч і до вечора — і сметана на голові встоялася б. На ґанку добре, а верхи на гілляці — спробуй посидь. Якийсь вредний сучок вп'явся просто з штани, ніби Федь сів на гострий гвіздок. І не пересядеш — штани подереш... А дідові що? Йому ж то не коле. І як би його налякати, щоб устав та пішов?
— Гррр...— починає тихенько гарчати Федь. Та дід недочуває.
— Гррр! Гав-гав!
Дід озирається.
— Що за нечиста сила? — Він підводиться й заглядає в будку до Мухи. Там Муха з Жукасиком сплять собі. А Федь знову:
— Гав-гав! Гррр!
— Тю, — дивується дід, проте не лякається.
— Гав-гав-гав! — щосили вигавкує Федь.
— Еге, хитра щука, та не з'їсть йоржа з хвоста,— дід простує до груші. Федь замовкає.
— Щось спати схотілося. Ляжу-но я отутечки, в холодку,— вголос міркує дід.— Сонце пече, а тут гарно, травичка м'якенька. Чого ж би мені й не полежати.
«Оце вскочив!» — лякається  Федь.  Тепер  до вечора  доведеться сидіти на груші...
А клятий сучок так і в'їдається, так і в'їдається.
— Я не бу-у-у-уду,— заводить жалібно Федь.— Я вимету сіни.
Дід неначе й не чує.
— Я й біля ґанку позамітаю,— гуде з груші, піддобрюючись, Федь.
Дід Улян мовчки йде до хати. Федь миттю злазить з груші. Штани — майже цілі!
Він покірно замітає сіни. Діда Уляна не перехитруєш.

12. ФЕДЬ ЧАТУЄ
З самого ранку Федь чатує над глибокою ковбанею. Пиріг з сиром з'їв, хліб із салом з'їв, вже й знову їсти хочеться, а нікого не видно.
Якби ж то напевне знати, коли вони приїдуть, а то можна дурнісінько просидіти отак хтозна й скільки і нікого не вчатувати. А Федь смерть як не любить сидіти на місці.
Дуже Федеві хочеться, щоб вони приїхали, а він їх застукав. Вискочив би та: «А чого це ви вогнище розпалили? Хіба не знаєте, що в лісі заборонено? А що то у вас у машині? Ану, покажіть!»
Бо в машині напевне й рушниці, і пастки. Нехай показують!
«А тобі яке діло?» — огризнулися б т і.
«А таке! Я на лісовому кордоні живу, ми з татом тут ліс бережемо. Гасіть, кажу, вогнище та показуйте, що в машині сховали».
В о н и б почали огинатися, мовляв, малий ще ти, аби нас навчати. Та швиденько в машину — щоб утекти. Та Федь не дурний, він стане перед машиною: «Не пущу!» Та з кишені свисток, отой, що йому тато недавно подарував, та як засвище, як засюрчить!   Тато й  почує,  хльосне  Буланого,  та швидше сюди.
А може, вони тепер не до ковбані приїдуть? Хіба ліс малий? Може, вони десь у іншому місці, а він марно годує комарів отут, над ковбанею. Ні, треба чатувати в інший спосіб.
Найкраще, либонь, чатувати біля дороги, що іде через ліс. Бо ж в о н и, напевне, тією дорогою їхатимуть. Авжеж, на дорозі він ї х швидше запопаде. І як він відразу не здогадався?
Мчить Федь до дороги, а кущі лопотять. Ось тут, у кущах, і засяде у засідці. Тепер-то ї х не проґавить, дзуськи! Чи з лісу, чи в ліс, а його не минуть.
їсти хочеться — аж-аж-аж! Але Федь терпить. Бо він розуміє: чатувати — то не байдики бити. Вони хитрі, а Федь ще хитріший.
Дорогою поволі їде підвода. На підводі — жінки з кошиками, а коня поганяє хлопчина, старший за Федя, мабуть, вже давно до школи ходить. Цих Федь пропускає: такі не стануть у лісі лихо чинити.
А машини все нема та й нема. Видно, сьогодні вже й не буде. Мама вдома чекає на Федя, а дід то ще й свариться. Не знають, що Федь не в іграшки грається. Та хіба ж повірять? От якби він машину зловив...
Їде! Їде машина! Легкова... Ну, тепер начувайтесь!
Федь вискакує з засідки, махає руками й кричить:
— Ви куди? Ви чого до нашого лісу? Ану, признавайтесь!
Машина спиняється. До Федя виглядає здивований шофер.
— Чого кричиш, малий? Може, заблудив? Звідки ти?
— А ви звідки? — півником наскакує Федь.— Чого до нашого лісу полізли?
— Еге, та це ж об'їждчиків Федь,— сміється огрядний дядько з машини. Федь торопіє: то ж лісничий. І хто його знав...
— Що тобі, Федю? — питає лісничий.— Може, до хати підвезти?
Федь пече раки, геть червоний стає.
— Ну, сідай швиденько, додому підкинемо.
— Нє... Я не хочу... Я сам добіжу...
Федь задкує в кущі, а далі — бігцем. Оце-то вклепався! Звісно, про те, як він «зловив» самого лісничого, Федь нікому не признається. Якби признався — ото б сміху було! А Федь не хоче, щоб з нього сміялися.
Вдома він покірливо слухає, як дід буркотить. Він такий сумирний та тихий, аж мама лякається: чи не занедужав часом?
А що? І занедужати можна, отак осоромившись.

13. МОТОЦИКЛ
У Буланого вихідний день. Город і ділянку у лісі під овес та просо він давно вже зорав, звісно, не сам, а тато ходив за плугом, і зараз Буланий спочиває — пасеться на галявині.
Тато жартує, що для Буланого влітку тепер буде справжній курорт. От взимку, як замете снігом ліс, відпочиватиме мотоцикл. Бо крізь замети у лісі продерешся тільки верхи на коні.
А Федь, затамувавши віддих, ходить навколо мотоцикла й милується. Хоча мотоцикл не новий, але справний! Федь обмацує тугі колеса і фару — ліхтар. А ще до мотоцикла можна чіпляти й коляску. Це вже, вважайте, справжня автомашина.
Тато посадовив Федя в коляску, і вони помчали просікою. Ух ти! Ну й здорово! Мотоцикл тріщав, немов кулемет, і синій дим стелився за ними. Федь їздив би отак цілісінький день, не набридло б.
Мама теж проїхалася в колясці. Лише дід Улян не схотів.
— Не люблю оту чортопхайку. Трусить, мов грішника в пеклі, ще й смердить, аж у грудях дере. Ні, вже хочу своєю смертю померти, а не кості свої визбирувати по лісі. Цур йому!
— Та не бійтеся, діду, ось лишень спробуйте, як воно мчить! Мабуть, і через пеньки перескочить,— умовляє Федь.
— Не все перескакуй, інде й перелізь. Мені поспішати нікуди.
А Федеві — що дужче трусить, то краще. Він і сам навчиться водити мотоцикл, а не тільки сидіти в колясці. І взавтра він з татом поїде об'їжджати ліс, тато напевне погодиться. Добре б узяти з собою й Муху з Жукасиком. Жукасика — у коляску, а Муха може побігти слідом. Та, мабуть, Муха того не схоче, вона боїться за свого Жукася.
— Тату, а ви взавтра візьмете мене з собою в об'їзд?
Тато лукаво всміхається.
— Ні, Федю, взавтра я на мотоциклі поїду до Житомира.
— То і я з вами! Я в Житомирі ще ніколи ж не був!
— Ще побуваєш. А взавтра мені треба мати вільну коляску, бо в ній я тобі привезу...
Тато уриває мову й таємниче підморгує Федеві.
— Кого привезете?
— Овва, вже й забув!
Радісний терпкий холодок пробігає по Федевій спині. Хіба ж про таке забувають? Він, може, тільки на часиночку забув, бо дуже зрадів мотоциклові. Бо так незвично, так хороше вихором мчати по здивованому лісі, слухати, як мотоцикл тріщить, мов бойовий кулемет, дивитись, як стелеться синій димок...
Але Федь не забув: на мотоциклі тато привезе йому чарівника, котрого обіцяв. Федь весь цей час з нетерплячкою на нього чекав. І мама чекала. Не чекав тільки дід Улян. Йому байдужісінько, він буркотить:
— Підуть гроші на розкоші. Хто ж його знає, як воно буде. Може, сама морока? Це ж не в місті або й на селі, а в лісі. Зроду не чув, щоб у лісничівці такі забавки заводили. Ось порве вітер електричного дрота — наплачешся.
До чого тут електричний дріт, Федь не знає. Мабуть, то тільки причина дідові побуркотіти. Бо ж і дід Улян вже повірив, що тато справді привезе чарівника, що не казку розказував. Он і щоглу на сосні тато вже приладнав.— для чарівника, не для Буланого ж!
Та сосна — височенна, гілля тільки на верхівці, бо зростала у густому лісі, а на подвір'ї залишилася самотою— пожаліли її рубати. Висока сосна, а щогла ж — ген аж на вершечку. В діда і шапка з голови впала, коли дивився, як тато ту щоглу припасовував.
А від щогли до хати тато простяг шнур із дротом всередині.
А мама звільнила куток у кімнаті, аби чарівник мав де жити. І взавтра...
Ой, як же дочекатися того завтра?
Федь крутиться на своєму ліжку, сьогодні йому і подушка гаряча. Навіть заснувши, все борсається.

14. ЧАРІВНИК НА ТОНКИХ НІЖКАХ
Чарівника тато вибирав довгенько. Йому хотілося, аби чарівник був якнайкращий і щоб Федь побачив море таки синє, а не сіре. Грошей, зібраних на мотоцикл, вистачило на якнайкращого чарівника.
Розплатившись, тато взяв його на руки, крекнув — ну й важкий же! — і поніс з магазину. Обережно вмостив у колясці, сам скочив на сідло і поїхав додому.
Чарівник ще був сліпий, глухий і німий. Дарма, це ж таки був чарівник і ніхто інший.
Мотоцикл проторохкотів гомінкими вулицями міста, вискочив на широку заасфальтовану дорогу і помчав простісінько до лісу. У лісі тато поїхав обережніше — тут же не було асфальту, а тато дбав, аби коляску не дуже трусило.
Федь вже чекав біля двору. Ото зранку як провів тата, то й не відходив нікуди. Навіть обідати не схотів: не до обіду!
Мама чисто вишарувала підлогу, вона теж чекає.
Ще здалеку Федь почув знайоме — трах-трах-трах... їдуть! Він хотів побігти назустріч, але передумав. Бо тоді б мав бігти назад навздогін. Ні, вже краще зустрінути чарівника біля хати як годиться. І підстрибувати отак не треба, чарівникові може те не сподобатись. Нехай побачить, що Федь уже розумний хлопчина.
— А й хто це? — поважно запитав Федь, коли мотоцикл, пирхаючи, закотив у подвір'я.
— Це — ми,— відказав тато.— Я й чарівник.
І обережно поніс чарівника до хати.
Та Федь дуже здивувався, навіть трошки образився.
— Еге... Який же це чарівник? То ж просто коробка, тільки велика.
— А в коробці — хто?
Федеві очі зробилися круглі.
— Чарівник?
— Він!
Федь боязко постукав пальцем по цупкому картону.
— Ти тут? Мовчить.
— Ти який? Не озивається.
— Він хороший,— запевнив тато.— Кращого у всьому Житомирі не було.
— Гм,— недовірливо муркнув дід Улян.— Побачимо, побачимо. Колись привезли мені кота в мішку, теж казали — хороший, а він курчат крав.
Тато з Федем стали визволяти чарівника з картонного полону.
— Та це ж телевізор! — скрикнув Федь.— Я на малюнках бачив. І в лісництві по ньому футбол дивляться.
— Ну, не самий лише футбол. Та й телевізор не такий, а простий, а це — кольоровий. Такого, сину, і я до сьогодні не бачив.
— Збувся батько лиха — збувся грошей з міха,— докірливо вів своєї дід Улян.— Ні, не став би я отак смітити грішми.
А мама не казала нічого. Вона й собі раділа телевізорові, тільки просила, аби тато був обережний і чогось не зіпсував.
Тим часом тато поставив телевізор на тонкі чорні ніжки, але від того він не став чарівніший. Просто став з ногами та й годі. А коли тато ввімкнув його в електричну розетку, скляний бік телевізора почав тихо світитись.
— Ой...— сказав Федь.
— Кхм... кхм...— прокашлявся дід Улян і сів ближче.
— Дивіться, дивіться!— мовила мама.
Заграла музика, і всі побачили гладенький зеленкуватий лід. На льоду танцювала дівчина в білій коротенькій сукенці й білих черевичках із срібними ковзанами. Разом з нею танцював на ковзанах гарний хлопець у чорному костюмі. Дівчина пурхала по льоду, а хлопець все кружляв біля неї, ловив і підкидав угору, наче легеньку сніжинку. І жодного разу вони не впали!
У хаті було дуже тепло, і Федь злякався, аби лід не розтанув. Він помацав рукою лід. Лід був зовсім теплий, і все-таки не розтавав. Отака дивина!
А у Федя нема ковзанів. І в тата нема. У тата є лижви, він на них здорово бігає, Буланого може перегнати. По яких завгодно заметах пробіжить. Але ж так танцювати навіть тато не вміє. Федь із мамою аж в долоні заплескали. Особливо їм вподобалося, як танцює-ковзається дівчина.
— Наче біла лебідонька,— хвалила мама. А дід Улян похитав головою.
— І чого б я отакечки гасав? Щоб в'язи скрутити? То діло пусте.
Проте присунувся ще ближче, аби краще все бачити.
Коли закінчився танок на льоду, Федь підійшов до телевізора, притулився щокою до його теплого скляного боку й тихенько шепнув:
— Ти — справжній чарівник, я тебе буду так називати. А коли ти покажеш мені синє море?
— Буде тобі й синє море. Все буде, тільки зачекай.
Правда, то відказав не чарівник, а тато, але ж тато саме вимкнув чарівника, і той не зміг сам відповісти.
Потім усі посідали обідати, бо чомусь і мама з дідом Уляном теж не обідали.

15. КОСМІЧНИЙ КОРАБЕЛЬ
Тато не дозволив Федеві самому вмикати телевізор, а дід Улян ще й від себе додав:
— Коли не пиріг, то й не пирожися, коли не тямиш, то й не берися. Ще зіпсуєш, боронь боже. Не твого розуму справа — щось тут крутити та клацати.
І дід Улян узявся пильно доглядати телевізор, немов малу дитину. Так пильно, що Федеві ніяк було й торкнутися отих кружалець, що аж притягали його руки до себе.
Тато поїхав мотоциклом до лісу,  а телевізор ввімкнула мама. Дід Улян відразу ж вмостився на стільці — аби Федь чогось не нашкодив.
— Маю тепер собі мороку. Та хіба ж за тим шибеником угледиш?
А Федь уже й сам, либонь, зумів би ввімкнути телевізор, якби не дід. І на хвилиночку не зводить ока. Засвітився скляний бік — телевізор ожив і потеплішав. Дограла якась музика та й замовкла, а телевізор дуже урочисто промовив:
— Зараз ви побачите, як злітає космічний корабель.
— Який-який? — підскочив Федь.— Космічний?! Ой, діду...
— Ось не заважай та слухай,— шикнув на нього дід, але й сам не зміг вмовчати. Бо телевізор показав щось високе і гостре, не схоже на жоден корабель, який Федь бачив у книжці.
— Чи ти ба! — здивувався дід Улян.— Немов веретено з хвостом.
Корабель стояв на хвості, націливши гострого носа у небо. Під ним почав клубочитись дим, а далі й завихрило яскраве полум'я.
— Ой, згорить...
Та Федь марно перелякався. Корабель не згорів, а почав поволі здійматися вгору. Все вище та вище... Ось його вже й не видно...
— А в ньому летять космонавти? Еге ж?
— Ото ж бо і є, що летять! — дід Улян хвилювався не менше за Федя.— Господи милостивий та милосердний, і до чого тільки додумались — у небо летіти!
Так, це вам не верхи на Буланому, навіть не на мотоциклі!
— А куди вони прилетять? — допитувався Федь.
— Чи я знаю? Мабуть, до зірок.
До зірок! Оце-то здорово! Оце-то...
А чарівник-телевізор пояснював далі.
— Ви щойно бачили, як запускають космічний корабель. А зараз побачите космонавтів в кабіні корабля. Дивіться уважно.
У Федя і руки потерпли, бо тієї ж миті   він   наче й сам опинився в кабіні космічного корабля. Чудна була та тісна кабіна — ні як кімната, ні як контора, нічого схожого Федь досі не бачив. Але годі було все роздивитись, бо Федь дивився на космонавтів — в шоломах і в незвичайній одежі. Найди-вовижніше було те, що космонавти не сиділи й не лежали: вони плавали! Плавали по кабіні, неначе в воді. Ось один випустив з рук зошита й олівець, але ні зошит ні олівець не впали додолу, вони теж попливли. І Федь також плавав із ними, поволі розводив руками, торкався до дивних речей у кабіні, усміхався разом з космонавтами...
— Ну, чого розмахався? Заважаєш дивитись. Сядь спокійно, не крутися!
А хіба дід Улян міг усидіть? Він сплескував у долоні, совався на стільці і охкав. Мабуть, дуже боявся, аби той корабель не розбився об зорі.
— Це — казка? Діду, це казка чи правда?
— Не питай старого, а питай бувалого. Говорили по радіо, виходить, що правда, а очима дивлюся — чисто тобі казка! Еге, не увіриш, поки сам не зміриш. Восьмий десяток на світі живу, а зроду такого не бачив! Кільки світа, тільки й дива...
Цілий день Федь із дідом Уляном не відходили від телевізора. Мама з татом теж дивилися і теж хвилювались. Хоча б усе було добре! Хоча б не загинули! А чарівник-телевізор знову і знову показував їм корабель з відважними людьми-кос-монавтами.
Увечері Федь і спати не хотів лягати, але телевізор йому загадав, ще й пісню на добраніч заспівав.

16. ФЕДЬ МАНДРУЄ ДО ДАЛЕКИХ ЗІРОК
Але й уві сні Федь летів у космічному кораблі до далеких зірок. Він попросив космонавтів, аби ті одвезли його до якоїсь гарної зірки.
— Одвезти б і можна,— сказав один космонавт.— Тільки ж там ще ніхто не бував.
— То я побуваю!
— А ти не боїшся?
Федь запевнив, що не дуже боїться, зате дуже хоче.
— Ну що ж, можемо висадити тебе на Срібну зорю,— погодився другий космонавт.— Але нам треба ще далі летіти. Залишимо тебе, а як вертатимемо на Землю — заберемо. Згода?
Ще б не згода! Федь аж не тямився з радощів.
От підлетіли вони до Срібної зорі, висадили Федя, а самі полетіли далі. Нічого, Федь їх діждеться.
На Срібній зорі росли срібні зоряні дерева, співали зоряні птахи, цвіли зоряні квіти — срібна материнка цвіла, і срібний чебрець.
— Аго-ов! — гукнув  Федь.— А хто тут є,  озовися!
До нього вибіг вухастий зоряний зайчисько і повів його в зоряний ліс.
Зайчисько умів розмовляти, немарно ж він був зоряний! Він розповів, що за ним женеться зоряний вовк, і зайчисько дуже радий Федеві, бо удвох їм буде не страшно. Аж тут на них наскочив страшний звір з величезною зубастою пащею — зоряний вовк. Він ревів бридким голосом і намірявся проковтнути зайчиська, а може, і Федя. Та Федь так спроста не дасться, не на такого натрапив! Він схопив здоровенну каменюку і вцілив вовка межи очі. Вовчище заплакав отакенними сльозами, підібгав хвоста і втік.
— Спасибі тобі,— зрадів зоряний зайчисько.— Ти тепер завжди житимеш зі мною?
Федь пояснив, що не може, що житиме поти, поки за ним не прилетить космічний корабель. Бо ж удома не знають, де він подівся.
— Тоді допоможи мені перехитрувати зоряну лисицю,— попросив зайчисько.— Мені від неї спокою немає.
Вони розшукали зоряну лисицю, хитру-хитрющу, точнісінько таку, як ота, що взимку вкрала білого півня.
— Ти що собі думаєш? — гримнув на лисицю Федь.— Це ти нашого півня украла?
— Не я, не я! Я м'ясця не вживаю, саму травичку їм! — закрутила хвостом лисиця.
— А зайця, мого приятеля, чому кривдиш? Тепер я з ним разом житиму, спробуй лише — підступися! Наплачешся!
Федь не сказав лисиці, що він на Срібній зорі не залишиться,— щоб боялася.
— Десятою дорогою його оббігатиму, нехай здоров живе! — і лисиця чкурнула, що й сліду не стало.
Потім Федь допоміг зайчиськові збудувати прегарний зоряний палац. Нехай собі в ньому живе і нікого не боїться.
І ще Федь захотів зловити покруча з лісу, аби не чинив лиха й не крав цуценят. І вони таки знайшли його — гидотного, волохатого й зубатого, мов сотня вовків. Та покруча не легко було подолати, він так клацав зубами, аж іскри сипались. Тут примчав на допомогу чарівник на своїх тонких ніжках і вмить загнав покруча в зоряну глибоку ковбаню. І там покруч втопився, пропав, і собаки не гавкали!
А коли прилетів на Срібну зорю космічний корабель, Федь із зайчиськом запросили космонавтів до палацу. Нехай трохи перепочинуть, бо до Землі ще далека дорога.
На прощання зоряний зайчисько почастував усіх найсмачнішими в світі пампушками з салом та часником.

17. БУРЯ
Вже багато днів стояла спека, а дощу не було. Навіть у лісі, у темній гущавині, дихалось важко. Тільки навісні комарі нахабно дзижчали й кусалися мов несамовиті.
— Не буде дощу, то все повигоряє,-— бідкався дід Улян.— І хліб не вродить, і городини не буде. У космос, бач, літають, а нема того, щоб хмари де треба зібрати. Ех, був би я молодий, я б навчився дощ викликати!
Федь вірить дідові: а таки навчився б. Замолоду дід Улян усе б міг зробити. Та що вдієш — тепер дідові годі навчитись. А Федь ще не доріс. Доросте — то напевне зуміє.
Гриби теж не росли, і вони чекали дощу. Мілка ковбаня давно пересохла, а глибока — зробилась мілкою.
Аж ось надвечір насунула кудлата чорна хмара, ударили блискавки, грюконув грім й полило таке, що заки Федь добіг до хати — змок як хлющ, хоч викручуй.
Всю ніч блискало, лило й ревло сердитим буряним голосом. Ліс стогнав, а сосна із щоглою гойдалася, мов тонка бадилина.
— Тепер земельку добре напоїть,— раділа мама..— Вродить і в полі і в лісі.
Вранці сонечко встало вмите, веселе. Тато відразу завів свого мотоцикла й поїхав дивитись — чи не пошкодила буря у лісі чого. Мама пішла на город, а Федь, звичайно, подався до лісу.
Мокра ліщина раз у раз висипала на Федя по цілому відру рясних краплин з гілля, але то не страшно: сонечко блисне, сорочка висхне. Горіхи на ліщині ще зелені, зате Федь побачив брунатну шапочку, що проклюнулася з-під старого дубового листу.
Ага! Перший боровичок! Не марно ж пройшла така буйна злива. Федь присів навпочіпки й стиха почав примовляти:
— Гайку, гайку, дай гриба й бабку! Сироїжку з добру діжку, красноголовця з доброго молодця!
Промовивши примовку, Федь обережно, аби не сполохати гриби, озирнувся довкола. Гриби, правда, не квапилися вилазити, але Федь знав напевне: тепер вони всі повилазять.
Узявши першого боровичка, Федь пішов далі шукати гриби. Набрав, як борщу на шило — дві сироїжки та одну бабку, але й тому був рад. І не знав того, що вдома скоїлося лихо.
— Ага! Я перші гриби знайшов! — закричав він, але мама навіть не усміхнулась, а дід Улян сидів похмурий як ніч. Що таке?
— Геть і не мигне, геть і не шелесне,— хитав головою дід.— Чи я не казав, що до лісу його везти не можна? От і пропав.
— Та не пропав, тату, не бійтесь, полагодимо,— заспокоювала діда теж засмучена мама.
Федь аж скам'янів з горя: чарівник-телевізор зіпсувався. Він стояв мовчазний та холодний, аж страшно було на нього дивитись. Ні, таку біду не стерпіти... Федь ридма заридав. Аж дід Улян перестав буркотіти і став потішати.
— Ось не побивайся так, Федоре, чуєш? Не з неба ж він упав, наш телевізор,— люди зробили, люди й полагодять. Ну, мо' доведеться з міста майстра привозити, то батько на мотоциклі привезе. Не квиль, кажу, заспокойся.
— Еге... а мо... може, він навіки пропа-а-ав...
— Ну й дурне! Ось батько приїде, може, сам дасть йому раду.
Насилу діждалися з лісу тата.
— Ой тату, наш телевізор пропав... Що ж тепер буде? — плачем зустрів його Федь.
— Ну, чого тужиш, немов над покійником? Мабуть, буря антену пошкодила. Зараз полізу на сосну — подивлюсь.
Доки тато вилазив на сосну і лагодив щось там, Федь сидів поруч із дідом Уляном біля телевізора. Обоє не зводили з нього очей. А коли скляний бік, ніби величезне око, підморгнув раз і вдруге, а тоді й засвітився — показав гладкого дядька в окулярах, котрий розповідав про щось дуже розумне, Федь з дідом Уляном зітхнули, наче з них кам'яні гори поспадали.

18. СИНЄ МОРЕ
Федеві дуже хотілося, аби й стара береза побачила ті дива, що їх тепер щодня показує в хаті на лісовому кордоні чарівник-телевізор. Та ба! Ані стару березу не можна було, привести до хати, ані телевізор принести до старої берези.
А побачив і почув Федь такого, що годі й розповісти! Не самий лише космічний корабель, а й величезні міста, де будинків — як у лісі дерев,  а яких дивовижних тварин, яких, птахів побачив! Дикого посмугованого коня — зебру. Федь і раніше бачив зебру на малюнках, але ж на малюнках вона не рухалась, а тут зебра паслася та бігала, неначе Буланий. Тільки йому гриву коротенько обстригли та вбрали у морську смугасту тільняшку. Показав телевізор й найбільшу на землі тварину — слона, з довгим носом-хоботом, у надто просторій шкурі, що бгалася сірими брижами. На слоні їздив хлопчина — такий, як Федь, тільки чорний-чорнісінький! І найбільшого в світі птаха — страуса,— у нього такі цибаті ножиська, аби хвицнув, то було б і по Федеві. Ге, це вам не півень, такого лисиця не вкраде! А ще — довгошиїх птахів — фламінго, на лелек схожих, але рожевих, мов яблуневий цвіт. А скільки різних машин, скільки цікавих пригод та казок!
Ото тільки синього моря Федь ще ні разу не бачив. Але він набрався терпцю.
І нарешті...
Федь саме навчав малого Жукася бігати.
— Гей, за мною! Гей, за мною! — кричав Федь, а сам біг — то до воріт, то до ґанку, то до будки. Жукасик смішним перевальцем котився за ним і весело повискував. Муха пильно стежила, аби Федь ненароком не настоптав її сина, бо на крутих поворотах Жукасик перекидався і тоненько дзявкав.
Аж тут з хати покликала мама:
— Де ти, Федю? А ходи-но швидше сюди!
— Не хо... Я Жукася бігати вчу.
— Ходи-ходи! Синє море побачиш!
Ну, тут вже, звісно, Федь не став огинатися. Він притьмом ускочив до хати, та так і завмер...
Перед ним вигравало справжнісіньке синє море. Воно пінило високі хвилі й шуміло на всі голоси. То ось воно як ре-вуть-стогнуть гори-хвилі в синесенькім морі!
Федь аж позадкував: здалося, що хвиля вихлюпнеться з телевізора й затопить кімнату.
— Та й велике ж воно, як світ,— мовила мама.— Кінця-краю не видно.
— Ге,— видихнув дід Улян,— шторм десь балів на дев'ять, а мо' й більше. Бачив я такий шторм, багато лиха накоїв.
— Ой, дивилася б та дивилася, а корову хто за мене видоїть? — зітхнула мама і пішла у повітку.
Аж тут ізбоку почав напливати білий корабель. Хвилі кипіли навколо, але корабель дуже великий, його тільки гойдало.
— Такому кораблеві й шторм не страшний,— з гордістю сказав дід Улян.
Раптом почувся крик: «Людина за бортом!»
— Діду, він же потоне,— встрашився Федь. Бо побачив у хвилях людину, що потопала.— Ой, рятуйте... ой...
— Шлюпку! Швидше спускайте шлюпку!—закричав і собі дід Улян.
Ніби послухавшись діда, з корабля стали спускати шлюп-ку-човен  з  двома   гребцями.   Хвилі   жбурляли   човен,   мов тріску.  Чи ж пощастить врятувати того  бідолаху?  Коли  б і самі не втопились...
Тут задзвонив телефон, але що — телефон, коли тут таке лихо! Телефон дзвонив і дзвонив, а людину ніяк не щастило вихопити з моря. Дід Улян схопив трубку.
— Гало! Не маю часу слухати, бо людина втопає... Га? Таж у морі, не де ж...
З човна кинули линву, й людина, що потопала, вхопила її.
— Тримайся! Тримайся! — гукнув дід Улян.— А ви подзвоніть згодом.— й він тремтячими руками повісив трубку.
А потім Федь із дідом побачили синє море — спокійне. Сяяло сонце, маяли крилами чайки, і той чоловік, що потопав, усміхався просто до них.
— Ххху,— зітхнув дід,— ну й настрахали.
Він позирнув скоса на Федя — чи не сміється той часом. Але Федь не сміявся, бо й сам настрахався ще дужче за діда.
Знов задзвонив телефон, і поки дід Улян щось там випитував та відказував, Федь згадав про коралі. Він хутенько дістав їх з шухляди й підніс близько-близько до моря.
— Оце ж ваше синє море. Чи впізнали?
— А це що за витребеньки? — здивувався дід Улян.— Для чого ти намисто витяг? Цяцька тобі?
— Воно ж у морі виросло... Ви ж самі казали...
Дід хмикнув, але сварити Федя не став.
До самого вечора Федь ходив схвильований та радісний. Він раз у раз заплющував очі і тоді знову бачив гори-хвилі, білий корабель, і до нього вдячно і приязно усміхався той чоловік, що мало не потонув. Щастя його, що дід вчасно нагадав про шлюпку!

19. ПОСТРІЛ
Після того як Федь «упіймав» у лісі лісничого, йому пропала охота самому чатувати браконьєрів. Мабуть, правду каже дід Улян, що «коли не пиріг, то й не пирожися»...
Але в об'їзд на мотоциклі тато його таки взяв! Федь міцно, мов реп'ях, вчепився руками за тата, бо поїхали без коляски. Коляска у лісі — завада. Ба й краще, не в колясці бравому хлопцеві місце!
— Тримайся міцно, не впади,— попередив тато. Але Федь не з таких, щоб упасти, вчепився — силою не одірвати.
Поїхали, правда, не дуже швидко, а шкода. Федеві хотілося мчати якнайшвидше. Тато поглядає ліворуч, а Федь праворуч. Тато — праворуч, тоді Федь — ліворуч. У чотири ока дивляться, у чотири вуха слухають,
Федь дуже гордий із того, бо він тепер татові — допомога.
Доїхали просікою до соснових посадок, як зачули в глибині лісу постріл. Відразу й не збагнув, що то — постріл: луснуло щось, і луна покотилася. А тато вмить зупинив мотоцикла.
— Ану, бери ноги на плечі та гайда додому.
— Чому? Я не хочу.
— Ти що, глухий, не чув, як стрелило? Ну, злазь!
— А як і вас устрелять? Я боюся...
— Та навіщо я їм, дурненький? Вони ж по дичину приїхали, а не по мене. Злазь швидше, не заважай.
Тато зсадив Федя, а сам швидко звернув з просіки — туди, звідки постріл почувся. Федь побіг, тільки ж не додому, а слідом за мотоциклом. Хіба ж можна покинути тата самого в лісі, коли стріляють? Федь боявся, щоб і його самого не встрелили, і все ж таки біг. Він чув, як попереду трахкотить мотоцикл.
Нараз трахкотіння мотоцикла затихло. Що то? Може, на тата напали? Що скоїлось з татом? Де його тепера шукати?
Федь тихенько захлипав і ще швидше побіг. Так страшно йому ще ніколи в житті не було. Аж жижки трусилися.
Добре, що мотоциклом прим'яло траву, то й Федь біг отим слідом. Аж ось... ой лишенько! В кущах мотоцикл — один, без тата. А далі пішов ширший слід —- певне, від автомашини. А тато де? Де тато???
Федь хотів закричати, але йому й дух перейняло. Певне, лихі люди забрали тата, а може, й убили... Не треба було Федеві злазити з мотоцикла, не треба було!
Захлинаючись сльозами, Федь побіг по слідах автомашини. І про страх свій забув, йому аби тата знайти.
А в лісі тихо-тихо. Ніде й не шелесне, ніби в цілому світі Федь сам один. В лісі Федь завжди як в рідному домі, а зараз і ліс почужів...
Ой!..
Хтось ухопив Федя за плечі, ще й рукою міцно затулив рот. Пропав...
— Чшш! Тихше, сину.
Тато! Живий, здоровий! Якби татова рука не затулила рота, то Федь завищав би від радості.
— Чого прибіг, куди тебе не просили? — пошепки картає тато.— Чи я тобі не наказував бігти додому?
— Таж я злякався,— зашепотів і собі Федь.— Я боявся за вас. А чого ви мотоцикла покинули?
— Щоб вони мене не почули. Ану, сиди, і щоб мені — нічичирк! Он, бачиш — стоїть їхня машина.
Федь і справді побачив попереду за деревами блискучий чорний бік машини.
— Вони там?
— Тихше! Там самий шофер. Зачекаймо, поки надійдуть.
— А де вони?
— Певне, затаїлися, як почули мій мотоцикл. Та дарма, і хитрого лиса можна зловити.
Тепер Федеві вже було не страшно: вони ж удвох із татом, а вдвох — то не одному! Тепер вони з татом як оті вартові на кордоні, хоча й лісовому. От би зараз його дід Улян побачив, то, певне, не став би посилати до голови по розум!
Довгенько вони чатували, годині дві, а мо' й три,— так Федь потім оповідав мамі й дідові. Якби треба було, вони б і кілька днів чатували! Федь аж ногу собі пересидів, та він знав, що ворушитися не можна. Як на військовому кордоні у засідці.
Аж нарешті почулося шурхотіння.
— Йдуть,— шепнув тато й обережно звівся на ноги.— А ти сиди тут і не рипайся.
До машини крадькома підійшло двоє дядьків. Вони несли убиту сіреньку козу.
— Стій! — крикнув тато й кинувся до браконьєрів. Вони похапцем вкинули козу до машини, але самі сісти не встигли, бо тато підбіг і схопився рукою за дверцята машини.
Їх аж троє, та ще з рушницею, а тато — один. Хіба ж міг Федь залишити тата? Не міг і не міг! Він побіг і собі до машини.
— Руки вгору! — закричав Федь так, як закричав би справжній озброєний прикордонник.— Ох ви ж убивці, ох ви ж душогуби! Та ми вас у тюрму посадимо за оцю бідолаш ну козу!
Ну, може, Федь і не так кричав, але так він оповідав потім удома. І ще казав, що браконьєри злякалися його ще дужче, ніж тата. Тато ствердив: браконьєри й справді розгубилися від Федевого пронизливого вереску. Вони мовчки тупцяли, щось мимрили, не знали, що й робити.
Тато записав номер машини, і вони рушили: машина попереду, а Федь з татом на мотоциклі за ними. Як виїхали на просіку, тато зсадив Федя. «Катай додому».— «А вони вам нічого не зроблять?» — «Не зроблять, нічого не зроблять. Бо ж у мене тепер є свідок!»
Свідок — Федь! Тепер вони не посміють зачепити тата.
Та браконьєри тільки й думали, аби їм швидше втекти. Машина чимдуж рвонула, але ж у лісі хіба від тата втечеш? Де не проскочить машина, проскочить татів мотоцикл.
Федь вертав додому, гордий з себе і з тата, але й сумний. Тепер цим лихим людям нагорить, але ж коза — мертва. її завезли сюди на добре життя, а вони вбили.
Напевне, це ті самі поганці, що весною залишили вогнище над глибокою ковбанею.
Довго потім Федь розповідав мамі й дідові, як вони з татом упіймали браконьєрів. І що довше розказував, то цікавіше виходило. Врешті, Федь і сам повірив, що вони не тільки зловили, а ще й одібрали рушницю, а самих лиходіїв — зв'язали. Шкода, що коза була вже мертва, а то б і її вилікували та на волю випустили б.
Мама теж жаліла нещасну козу, а дід Улян примовляв:
— І є ж такі люди на світі: на зелен ліс подивляться, то й ліс зав'яне!

20. А ДІДОВІ — НОВИЙ КЛОПІТ
Ні, дід Улян не буркотів тепер про гроші, витрачені на телевізор, що ні, то вже ні. Навпаки, щодня нетерпляче очікував, коли тато чи мама (сам він не наважувався — руки тремтять) ввімкнуть телевізор. Тоді сам зручніше вмощувався на стільці, уважно дивився і слухав.
Якось чарівник-телевізор показав бандуристів, що грали на великих дзвінких бандурах і співали. На бандуристах були сорочки-вишиванки, широчезні штани, яскраві та довгі піджаки.
— То жупани,— пояснив Федеві дід,— ще й ловкі червоні чоботи.
— Дивись, дивись, Федоре, є на що подивитись! Отак зодягались колись козаки-запорожці,— мовив розчулений дід.— Зналися прадіди наші в красі, не те що тепер.
— А де ж їхні тільняшки? — запитав, придивляючись, Федь.
— Чи не тю на тебе? Які тільняшки?
— Ну такі, смугасті... морські. Ви ж самі казали, що на морі носять не сорочки, а тільняшки, а запорожці ж плавали байдаками по синьому морю.
— Таж тоді тільняшок ще не носили. Ану цить, не заважай слухати.
Багато гарних   пісень   співали   бандуристи, граючи-пере-дзвонюючи бандурами. А вже як заспівали «Закувала та й сива зозуля», то дід Улян і сліз не міг стримати.
— Ну й співають, мов на крилах тебе підіймають!
Відтоді дід Улян став ще дужче шанувати чарівника-телевізора.
Тато з мамою теж любили дивитись телевізор, а мама казала, що з телевізором в лісничівці усім їм стало житися не те цікавіше, а й легше. Раніше було примусити Федя піти спати— то справжня морока. Федь огинався, сперечався, доводив, що ще зовсім рано, аж доки тато не розсердиться або дід Улян не наобіцяє дати доброго ляща. Та хіба ж Федь боїться діда? Ще й разу він тих дідових лящів не куштував. Але тепер — інша справа. Бо тепер щовечора телевізор не забував розповісти Федеві на добраніч казку й загадував спати. Ну як ти його не послухаєш, коли він так лагідно просить? Ще й пісню на добраніч співає. Ні, з телевізором Федь не сперечається.
А дорослі вечорами ще довго сидять біля телевізора. Дід Улян звичайно сидить найдовше, аж доки не кінчалося те показування та розказування.
— Охо-хо! — все частіше зітхає дід Улян.— Скільки ж я того життя зажив, восьмий десяток літ розміняв, а стільки не чув і не бачив. Було б раніше нам його купити. Чому зволікали?
Забув дід, що сам буркотів на тата: «Пішли гроші на розкоші». Але ніхто йому про це не нагадує.
Вже дід Улян не збирається кидати ліс та їхати на село до тітки Ярини. Навпаки, написав їй листа — кликав до себе у гості. «Приїжджай, дочко, сюди, приїжджай, не пошкодуєш!»
Тітка Ярина приїхала, правда, всього на два дні, на довше часу не стало. Вона й справді не шкодувала, бо телевізор і їй припав до душі.
— І в Ковалівці багато людей мають собі телевізори, але ж не такі! Куди тим до цього!
Федь пишався, ніби то він сам був тим кольоровим телевізором.
— Приїздіть, тьотю, до нас частіше,— умовляв Федь.— Ще й не таке побачите! Він вам синє море покаже!
— Нема часу, дитино, мені їздити та гостювати. Хіба, може, взимку приїду, ще й Петрика з Тетянкою привезу — як у школі канікули будуть.
Для тітки Ярини Федь із мамою назбирали великий козуб найкращих грибів, ще й другий — брусниць. Бо й тітка Ярина привезла гостинців. Правда, тими цяцьками Федь гратись не стане, то цяцьки для малят, а не для Федя, котрого й браконьєри бояться. Звісно, тітці Ярині він того не сказав, а подякував. Федь — ввічливий.
Надходить зима. А що їм тепер — зима? Чарівник-телевізор їм літо показуватиме!
Одна біда — бачить дід Улян уже поганенько. Раніше те йому було не так досадно. Посидіти на печі чи на сонечку та побуркотіти можна навіть із заплющеними очима. Але тепер! Ні, зараз дід Улян хоче все добре роздивитись, що показує йому чарівник-телевізор. Тому вимагає, аби йому швидше купили окуляри.
Тато каже, що окуляри так спроста не купиш, треба самого діда до Житомира або хоч до Коростеня везти. Там очний лікар його очі подивиться й пропише — які саме потрібні окуляри. Ось як тільки випаде вільна днина — так і повезе. Посадовить діда в коляску мотоцикла — і вже.
— Таж дід на мотоциклі не поїдуть, — втручається Федь.— їх розтрусить.
— А то вже не твій клопіт. Бач, яйця курку навчають! — ображається дід. Бо йому аж-аж-аж потрібні окуляри.
Дід Улян не хоче до Коростеня, а тільки до Житомира, хоч воно й далі. Бо в Житомирі, певне, можна купити кращі окуляри, ніж у Коростені.
— Ех, старість не радість. Якби ж я сам міг поїхати до того Житомира, хіба став би чекати? Бо коли ще вона випаде — ота вільна днина? Мені ж без окулярів тепер, мов без рук, а то й гірше. Сиди, старий, мов трухлявий пеньок, та чухай лисину.
І отак щодня. Як тільки сонце сходить, заводить дід Улян розмову про ті окуляри. А татові, як на лихо, все часу немає: оленів до лісу завезли, пильнувати треба, щоб знову не наскочили браконьєри.
— Та вези вже мене, швидше, сину,— наполягає дід Улян.
— Не турбуйтесь, тату, одвезу вас до Житомира. Заждіть ще трохи.
— Жуй, тату, воду, коли хліба нічим,— буркотить дід.— Та вже ждатиму, що маю робити.
— А ще боїться дід Улян, що не зможе відразу купити окуляри, а доведеться їх замовляти та довго чекати.
— Не турбуйтеся, діду, тоді тато сам по ті окуляри поїдуть,— заспокоює Федь.— Вам аби до очного лікаря потрапити.
— А може, ще й не зуміють зробити до ладу? Бо тим людям — що? Хіба їм втямки, хіба їм пече?
Отакий новий клопіт у діда Уляна.
Та Федь його розуміє. Справді, хіба ж не досада: чарівник-телевізор щось таке цікаве показує, а бачиш — погано. Швидше б уже тато повіз діда до Житомира, нехай очний лікар йому окуляри пропише. Федь би й сам початував за тата у лісі, шкода тільки, що на мотоциклі ще їздить не вміє. А налякати браконьєрів — ого! Хіба ж так налякав би! Федь має досвід, сам тато те каже,
А якби ще й Федя взяли з собою до Житомира, то б він неодмінно сказав:
— Люди добрі! Зробіть швидше гарні окуляри для нашого діда Уляна! Йому ж треба все роздивитись, що показує нам чарівник. Тож не баріться, постарайтеся, не кривдіть нашого діда, зробіть їх відразу.
То невже ж вони не візьмуть і Федя з собою?

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky