Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Володимир ПЕРЕПЕЛЮК
ОЙ У ЛІСІ, ЛІСІ ЗЕЛЕНОМУ


Автор цієї книжки розповідає дітям про події ще дореволюційної давнини. Його герой, хлопчик з бідняцької родини, мусить допомагати в роботі своєму дідові вугляру, що цілий рік випалює в лісі деревне вугілля.
Про те, як поступово, завдяки своєму мудрому, лагідному дідові, хлопчик узнав і полюбив мешканців незайманого пралісу, як навчився розбиратися в травах, слухати пташині голоси і спостерігати диких звірів, розповідає автор своїм читачам.


ПЕРША СТЕЖКА
— Дідусь іде!!!
Ми так сипонули за  ворота  назустріч дідові, що кури, які паслись посеред двору на спориші, з переляку порозлітались по тинах. Мати теж вийшла на ґанок і стояла, витираючи фартухом руки та усміхаючись.
Сестричок дідусь підхопив на руки, найменший Санько осідлав дідового чобота, а я вхопився йому за лікоть, і так ми зайшли у двір.
Нашій радості не було меж. І це не дивно. Дідусь Андрій не приходив до нас усю осінь і зиму. Восени були часті дощі, а зимою —: глибокі сніги.
— Добрий день вам у хату, мої рідні!—проказав дід, скидаючи кудлату шапку.
Наш дідусь найкращий від усіх дідусів на світі, його м'яка біла борода сягає аж до пояса. Над очима, як дві хмарини, густі брови. Очі в нього добрі, ласкаві й завжди посміхаються.
Ніс ніби вирізьблено з міцного дерева. Рота ніколи не видно — він заховався під густими вусами.
Та найвидатніші у нього руки. Вони великі й дужі, шкіра на них шкарубка, не боїться навіть їжакових голок.
Це від того, що дідусь за своє життя переніс безліч важких колод. Наш дідусь — вугляр. Тільки не той, що добуває кам'яне вугілля з-під землі. Він випалює його з дерева.
Ми дуже пишаємося своїм дідусем. Ось він вмивається біля ночов, пирскає водою, а нам це як музика. Мати, мов на свята, застелила стіл, ставить миски, розкладає ложки, ставить посередині горщик з пахучим борщем. Дідусь гребінцем розчісує боіроду, пригладжує на один бік чуприну й усміхається до нас очима. І наші серця мліють від того усміху.
— Сідайте, тату, та будемо обідати,— каже мама.
Він сів на покуті, взявши на коліна Оксанку й Галю, а я притулився до його плеча. Мати з Саньком на руках сіли проти нас.
— Як же ви, тату, перезимували таку люту зиму? Ми в хаті мерзли, а ви в курені...
— Як було дуже холодно, то я йшов у гості до господаря лісу, в барліг,— жартує дідусь, скоса поглядаючи на нас.
Розповідаючи, як йому жилося в лісі, він раз у раз таємничо поглядає на мене. А сестричок все гладить по голівках, цілує їхні біляві коси.
Пообідавши, дідусь вийшов з-за столу і присів над своїм мішком.
— А ходіть-но лишень усі сюди, я тут приніс вам подарунки з лісу. Він розв'язав мішок, і ми побачили там жовту клітку з липової кори, а в ній — маленьких зайчика й лисенятко.
Всі ми на радощах заверещали, затупцювали. А звірятка дивились на нас такими оченятами, ніби говорили: «І чого б ото пищати?»
Вони були зовсім ручними. Мов кошенята, лизали нам руки, горнулися до грудей, чогось шукали мордочками.
— Вони молока шукають. Налий, Марфо, їм трохи в щось, хай полижуть. Тільки сирого, бо від пряженого молока вони погинуть,— застеріг дідусь.
Мати взяла полив'яну покришку, хлюпнула в неї молока, поклала її біля припічка. Тим часом ми вже дали звірятам наймення — Лиско й Зайко.
Перший узявся до молока Лиско. Він висунув червоненького язичка, зробив з нього ніби ложечку і почав нею хлебтати. Зайко їв інакше. Він умокав у молоко свою тупу мордочку, а тоді облизував її.
Поки ми забавлялися звірятами, дідусь повів з мамою таку мову:
— Пора, Марфо, вже хлопця до життя привчати (це тобто мене).
— Та воно ж іще мале, тату.
— Нічого, змалку саме вчитися.
І через кілька днів дідусь забрав мене з собою. Мати чогось плакала і довго дивилася нам услід. Я оглянувся вже біля лісу, а вона ще стояла у воротях і тримала біля рота білу хустку.
— Дідусю, а чого вона плаче, коли так весело?
— Виростеш, сину, тоді сам будеш знати.
Пізніше я справді зрозумів, що ніяк було моїй матері самій прогодувати чотирьох дітей. Своєї землі в нас не було, і тато подався на заробітки. А мати влітку наймалась до пана, тільки заробляла дуже мало. От дідусь і вирішив їй помогти. Я цього не знав, і мені було тоді дуже весело.
Ми довго йшли лісом, повертаючи то ліворуч, то праворуч, кілька разів спускались у глибокі долини, виходили на високі горби з галявинами, а тоді знову пірнали в чорний ліс.
Скрізь дерева були товсті, обвиті мохом, ніби клоччям, і високі аж до неба. І де те небо? Гілки так переплелись, що його й латочки не видно.
Довкіл стояла моторошна тиша. Хрусне суха гілка під дідовим чоботом — й по лісі аж луна покотиться. Коли-не-коли заверещить сойка, заскрекоче сорока, й знову тихо. Хоч би дідусь заговорив. Але він нічого не говорить, йому важко. У двох мішках, перекинутих через плече, він несе картоплю, буряки, цибулю, часник, борошно, крупу, сало, капусту, сіль.
В мене вже заболіли ноги, але я мовчу. Коли б це з мамою, то я давно сів би й заплакав. А з дідусем — не можна.
— Ось ми вже й прийшли,— нарешті забасив дідусь.
Я оглянувся, але ніде не побачив хати. Ми тільки вийшли на рівну просіку із слідами коліс.
— Підемо навпростець — ближче буде,— знову проказав дідусь.
Я почув запах диму, й мені стало веселіше. Скоро я догадався, що десь недалеко горять вуглярки. Ще мить, друга — і завиднілась дідова «фабрика».
Те, що я тут побачив, примусило мене забути за втому й! за все на світі. Шість високих могил куріли димом. Це — вуглярки. Зовні вони вкриті землею, але всередині — вогонь, який перетворює товсті колоди на тверде чорне вугілля. Жодна кузня не обходиться без дідусевого вугілля. І я ще дужче пишаюся ним.
Скинувши свою важку ношу, дід витер долонею чоло і пішов до вуглярок. Він обійшов кожну довкола, приклавши вухо, вислухав і тільки тоді вернувся до мене:
— Оце моя, а тепер і твоя хата,— показав на курінь, змайстрований на чотирьох липах, які росли з одного товстелезного стовбура. Збоку курінь виглядає мов якесь велетенське гніздо.
Дід узяв довгу драбину, що висіла на сучку граба, і приклав до куреня.
— Ану біжи мерщій у свою нову хату.
Мені було страшнувато лізти по такій високій драбині, але я таки подерся по щаблях угору; аби не осоромитись перед дідусем.
У курені я не побачив ні ліжка, ні печі, ні стола. Тут тільки було повно м'якого сіна, що пахло медом. На сіні дідова свита й кожух, а далі розіслане смугасте рядно.
Я ліг на те рядно і тільки тепер відчув, як болять ноги.
Повіки зробилися важкі, самі собою заплющились. Десь далеко гукав мене дідусь, я хотів устати, але вже не міг.
А потім мене десь не стало...

ПОЄДИНОК
Я прокинувся од того, що дідусь гукав десь зовсім близько:
— Агов,   козаче,   чи     не   годі спати?
Мов ошпарений, я схопився з місця. Дідусь стояв на драбині й посміхався.
— Бачу, сподобалось тобі тут. Ходімо, я дам відерце, принесеш свіжої водички. Біжи по оцій стежечці, й вона тебе приведе прямісінько до кринички,— показав він мені і взявся до куховарства.
Я йду по стежці, а ліс усе густішає й темнішає, щось там кричить, ніби хто душить ягнятко, й мені робиться моторошно. «Може, вовки?—думаю, зупинившись.— А хто цю стйжечку втоптав? Ага, це дідусь».
Я сміливішаю і йду далі. Якась вертлява з жовтогарячими грудьми пташка перегородила мені стежку. Немов пальцем, киває на мене хвостиком, дивиться неморгаючим чорним очком і ніби питає: «А де ти тут, такий чубарик, узявся?» Потім стриб, стриб поперед мене та знов питає: «Чий-чий ти? Чий-чий ти? Чий-чий ти?»
— Мамин і батьків. Прийшов дідусеві допомагати. Буду з    ним    тут    жити    аж   до    зими, — кажу    тій , моторній пташці.
Вона ніби зрозуміла мене, пурхнула й потонула в лісі.
Підстрибнувши, я біжу далі. Дивлюсь, аж попереду гру-белезне дерево. У ньому дупло, подібне до великої пащі, а в тій пащі хилитається рябий язик. Я вже не біжу, а йду дедалі повільніше й не зводжу очей з того язика. У нього на кінці я бачу зеленкуваті очі. О, навіть кліпають! Підходжу ще ближче, приглядаюся — аж це вухата сова! Вона, як бабуня, сидить на порозі своєї хати й щось чмихає.
Побачивши мене, вона частіше закліпала очима. Пір'я її настовбурчилось. А тоді як закиркає квочкою, як заверещить на весь ліс, ніби каже: «Це ти прийшов мою домівку руйнувати?! Не дам! Геть з мого лісу!»
Не встиг я подумати, що мені робить, як вона, розпустивши широко крила, розчепіривши лапи з гострими чорними кігтями, полетіла на мене. Я закрився відерцем,' вона його шкрябнула, злякалась і відлетіла, а я тим часом стрибнув за дерево.
«Ого-го-го-го!— зареготала вона.— Боїшся? Ховаєшся? 'Ось я тобі дам!»
Чіпляючись кігтями за кору, вона ганялася за мною круг дерева й била крилом по голові, як віником.
Боляче мені не було, тільки страшно її зелених очей, розкритого кривого дзьоба й огидного харчання. Я пустився бігти за друге дерево, але вона догнала мене й здерла з голови. картуза. Добре, що хоч кинула. Відбиваючись відерцем, я схопив картуза й чкурнув далі в ліс, ховаючись за деревами.
Вона ще трохи пролетіла за мною, тоді знову заогокала і повернулась до свого дупла. Сіла на «порозі», приглядаючись, що я там роблю.
А я шукав очима стежки і ніде її не бачив. Невже заблудив? Може, гукнути дідуся? Ні, не буду, якось- сам знайду.
Я знову пішов до того дерева, де на мене напала сова.
Ага, ось і стежечка! Але ж куди тепер іти? Мабуть, до кринички вниз, а до куреня вгору.
Перестрибнувши через горбатий корінь, що перегородив стежку, я побіг все вниз та вниз. Ліс розступився, відкривши велику латку синього неба.
І ось я вже стою над проваллям, на камені, вкритому зеленим мохом, і оглядаю широку зелену долину. За нею знову ліси й ліси. Тут іще багато світла, але сонця вже нема. Воно десь там, за горою.
Надивившись на долину, з камінця на камінець спускаюсь до струмка.
І зразу бачу тут дідусеву роботу.
Він зробив жолобець з дерева, приладнав його до джерела, й вода задзюрчала, падаючи в криничку. Криничка теж гарно викладена камінням.
Я стою на краю кринички, дивлюсь у воду, бачу себе там і думаю: «Чому це я на дні?»
Підставляю під струмок відерце, вода б'ється в дно й вже співає іншу пісню.
Назад іти значно важче, бо під гору та ще й з водою. Але дідусь і тут повирубував призьби, приступки, щоб легше ходити.
Піднявшись на гору, я трохи спочив і поніс воду до куреня. Біля совиної хатки зупинився, не знаючи, що робити.
«Вона знову нападе, а чим я буду захищатись, як у відерці вода? Ні, не піду по стежці, краще обійду».
І обійшов. Сова дивилась погрозливо, кліпаючи котячими очима, ніби казала:
«Отак вас, чубариків, потрібно вчити».
Побачивши мене, дідусь ласкаво посміхнувся.
— Ой ти ж моя поміч маленька! І таке повне! Не розхлюпав по камінцях? Ну, справжній тобі козак!
І я теж гордий собою.
Так розпочався перший день мого життя в лісі. От коли б сестри побачили, як я бив сову!
Ми розклали велике багаття, зварили смачний куліш і повечеряли на широкому, як стіл, пеньку.
Дідусь оглянув і вислухав вуглярки, поскладав усе майно в торби й почепив на сучки.
А коли ми влізли в пахучий курінь, підняв драбину за собою й почепив на міцний сук.
— Це щоб уночі до нас не залізло що-небудь ненароком...— пояснив він.

МИ ЙДЕМО ЗУСТРІЧАТИ СОНЦЕ
— Вставай, сину, вже всі пташки повставали, діток нагодували, а ми, ледачі, спимо,— бубонів мені над вухом дідусь, лоскочучи бородою. І справді, весь ліс уже дзвенів хорами різноманітного птаства.
— Підемо, сину, зустрічати сонце!
— А де ж воно, дідусю?
— Та ось сам побачиш...
Ми злізли на землю й почали вмиватись. В лісі ще півтемрява. Набираю кухликом води, ллю дідові на руки, а він миється й голосно пирскає, А потім кухлика бере він, ллє мені на руки, і я теж так пирскаю, як дід. Підкачавши штани, ми рушаємо в глибину лісу.
Йдемо стежкою вгору, і дідусь розповідає мені про дерева, показує гнізда — одні на деревах, другі в кущах, а треті просто в траві.
Мені дуже хочеться взяти в руки краплисті маленькі яєчка, але дідусь каже:
— Не можна, сину: пташка буде плакати.
Якось непомітно ми вийшли на вершину гори. Перед моїми очима, скільки видно, тягнулись зелені кучеряві ліси. Ми стояли вище, а вони нижче, й тому здавалось, що це не ліс, а зелений степ. Край неба перед нами був червоний-червоний. Десь там, унизу, тужно туркотіли горлиці.
— Це ми вже прийшли, дідусю?
— Так, прийшли.
— Ну... а... де ж воно, сонце?
— Не поспішай, зараз вийде. Надворі помітно розвиднялось.
— Он воно вже йде, дивись, сину!— проказав дідусь урочисто, святково й радісно, ніби зустрічав когось надзвичайно рідного, дорогого.
Перекидаю погляд туди, куди показує його рука, й бачу, як з-за синіх лісів виростає золотий окраєць сонця. Воно, ніби з землі, на моїх очах росте, росте, все більшає та більшає, зачаровує мене, і я забуваю про все на світі. Я вперше зустрічаю схід сонця, а коли правду казати, то взагалі сонця я ще не бачив, бо вставав тоді, як воно було над тополею. Але тоді воно вже так світило, що на нього не можна було подивитись.
Дідусь зняв з голови картуза й не зводив очей із сонця. А я сам не помітив, як почав ворушити губами й шепотіти:

— Сонце, сонце,
Яке ти червоне!
Яке ти велике!
А чому ти таке
Кругле, як решето?
Куди ввечері заходиш?
Коли я виросту,
То прийду до тебе
Й потримаю в руках.
Пригрій мені ноги
Й висуши росу!
Сонечко, зроби так,
Щоб я був такий
Дужий, як мій дідусь!


ЧУЖИЙ
Поверталися ми іншим шляхом. Тільки-но вибрались на невеличку галявинку, як над нами почулося: «Скре-ке-ке-ке!»
«Скре-ке-ке-ке!» пролунало з другого боку. Через хви-лину-дві сюди злетілися вже з десять-п'ятнадцять сорок. Поглядають на нас і все кричать та кричать. А дідусь ніби цього й не чує.
— Чого це вони кричать, дідусю? — питаю.
— А хіба ти не чуєш, що вони кажуть?
— Хіба вони кажуть? Вони кричать.
— Ні, вони кажуть: «Чужий у лісі! Чужий у лісі!»
— А де ж він, дідусю?
— Це ти. Вони ще не звикли.
Виринувши з гущавини, ми опинились над яругою.
Тут сороки нас «передали» синицям, а самі вернулися назад на гору.
«Цінь-чи-ри-рик! Цінь-чири-рик!»—перекликалися синички, в'ючись біля нас.
— А ці що кажуть? — питаю в діда.
— «Чужий чо-ло-вік! Чужий чо-ло-вік!»
Коли я прислухався, то й справді почув щось подібне.
З камінця на камінець, з приступки на приступку, з призьби на призьбу ми спустилися в глибокий яр.
«А-а-а-ха-ха-ха!»—зареготала якась чорна пташка, схожа на шпака, пурхнула біля самих наших ніг і потонула в кущах.
— А це що таке, дідусю?
— Це двоюрідний брат солов'я — дрізд.
— А що він сказав?
— Він сміявся з дурних синиць.
Я люблю непосидючих синичок і подумав, що то не синички, а дрізд дурненький, хоч він і родич знаменитого соловейка.
Тільки-но ми спустились на дно яру, як над нами задеренчало: «Три-три-во-га! Три-три-во-га!»
— Ну, тепер буде робота,— сказав дідусь.
На цю «тривогу» злетілись ще кілька птахів і з лементом почали звиватись навколо мене.
— Хай вони тебе оглянуть з усіх боків, бо не заспокояться до вечора,— каже до мене дідусь.
Я йду, а вони за мною та все «Три-три! Три-три!» Не три, думаю, а всього один. Та й той ще не дуже великий, а ви наробили такого крику.
Оглянувши мене зі всіх боків, вони заспокоїлись і порозлітались парами.
— А що то за птахи? — питаю.
— О, то справжній вартовий лісів, лісник!
— А зветься він як?
— Сойка. Це дуже корисна пташка,— каже дідусь, дивлячись у той бік, куди птахи полетіли.
— А кому з неї користь? Вона ж так погано кричить.
— По-перше, сойка на зиму нікуди з рідних місць не летить. А саме головне — дбайлива господиня. Усі пташки живуть сьогоднішнім днем, сойка ж ніколи не забуває про зиму. Прийде осінь, пташки понаїдаються, посідають та й по тому. А вона літає, літає та все заготовляє собі харчі на зиму.
— А що вона їсть? — питаю.
— Ну, влітку різних черв'яків, комах, а зимою насіння дерев, особливо дубові жолуді. Любить поласувати й куку-рудзкою: літає за нею восени на городи. От тільки пам'ять у неї погана. Понаносить собі на осінь добра, особливо жолудів, позаховує їх під пеньками, під корінням, а тоді й позабуває. Весною жолудь пустить корінці—і вже, гляди, росте дубок. Не раз думаю: «Ну де взявся дубок серед осикового лісу?» А це вона, сойка, посадила. Отака вона. Я їх все життя захищаю.
— І я теж буду захищати,— кажу палко.
— Молодець! А погано вони кричать лиш тоді, як потрібно підняти в лісі тривогу, коли появився якийсь ворог, яка-небудь небезпека. Ну, а коли в лісі все спокійно, то вона може й заспівати. Та ще й як співає! Не одній пташці варто було б у неї повчитися. Більшість пташок співають одним голосом одну якусь пісню все своє життя, з роду в рід. Пташки не бачиш, а знаєш, що це соловейко, а то синиця, то дрізд. А сойка може співати всіма голосами й яких ти тільки хочеш пісень.
— Я хочу послухати, дідусю,— кажу.
— Колись послухаємо. Але вона співає так лиш тоді, як радіє, частіше — весною. А буває в неї й сумна пісня. Така сумна, що серце в'яне. Ніби то вже не пісня, а плач, голосіння..
— Дідусю, а коли вона плаче?
— Починає десь з глухої осені. Тоді вся земля чорна. На деревах жодного листочка, стоять вони голі, сумні. Небо затягнули важкі сірі хмари. Голодним вовком завиває вітер.. Сойка тоді примощується десь, у розколині дерева й розпочинає свою жалібну пісню. Але частіше вона так співає зимою, в люту хуртовину. Тоді всі пташки стараються не літати,, опускаються нижче до землі, ховаються в густі кущі. А сойка знаходить сучок на товстому дереві, з протилежного боку од вітру, сідає у затишку, накриває лапки пір'ячком, ніби спідничкою, й тихо, тихо співає овою рідкісну журну пісню. В ній згадує вона весну, сонечко, спів соловейка, синичок, зябликів, горлиць.
— Дідусю, а звідки ви знаєте, що вона згадує?
— По співу.

ЛИСИ ДИВУЮТЬСЯ
Далі йдемо вже мовчки, дідусь попереду, а я за ним.
Від того, що дідусь мовчить, від таємничості лісу мені аж дух перехоплює. Ось він несподівано присів, і я мало не впав на нього.
— Чшш! Щоб не помітив нас вартовий,— прошепотів він.
Тут переважно ростуть старезні дуплисті та горбаті липи. Дідусь нахильцем переходить від однієї до другої, присідає, дивиться пильно у той бік, де жовтіють глинища. Потім кладе пальця собі на вуса, що означає «мовчи», й рушає далі, подаючи знак, щоб я не відставав.
Так ми крадькома добираємось до самої грубезної липи. Всередині вона вся порожня, і в дупло веде вузький прохід. .Дідусь спершу просунув туди ліву ногу, тоді плече й зник з моїх очей. А я зайчиком перестрибую через поріжок і притуляюсь до дідуся. Під ногами постелено сіно, отже, дідусь, мабуть, бував тут не раз.
Він пильно дивиться в дірку, що проти глинища. Колись. тут був сук, але дідусь, очевидно, його вибив, і тепер дуже зручно спостерігати за тим, що біля глинища робиться.
— Хочеш побачити живу лисичку-сестричку? — питає він тихо.
— Ой, хочу!
— Ну, то зараз побачиш.
Він притулив обличчя до дірки, і я чую:
— Ки-и-ир-р! Ки-и-ир!
Це «кир» дуже подібне до того, як робить квочка, коли сидить у гнізді. Мені навіть здалося, що вона справді десь тут у сіні. А далі знову:
— Кут-ку-да-а-ак! Кут-кут-кут!
Потім вже зовсім спокійно, мирно:
— Ко-о-о-о-ко-ко-ко-о!
Біля глинища появився рудий собака і став, нюхаючи повітря. По гострій мордочці та настобурчених вушках я догадався, що то лис. Він зовсім не був такий гарний, як на малюнках. Шерсть на ньому злиняла. А хвіст нагадував об-лізлу ломачку. Лис безперервно водив мордочкою, ніби «читаючи» повітря, намагаючись довідатись, де ж узялася тут курочка, м'ясо котрої він так любить. Одне за одним з нори почали вилазити шестеро лисеняток. За ними вийшла їхня мати. Той, перший, значить, батько. Старі лиси переглянулись і дідусь пошепки став мені розказувати, про що вони балакають.
«Ну, в чім тут річ?»—це стара лисиця.
«Та ось курка сокоче, а де вона, ніяк не второпаю».
«Е, старий, то тобі причулося. Сам подумай, де б вона тут узялася?»
«Ні, не кажи, бо я таки ясно чув «ко-ко-ко».
«На старість тобі тільки й мариться оте «ко-ко-ко». Хоч би одну коли приніс. Ось діти ростуть і не знають, що то воно та-ке—«ко-ко-ко». Самими мишами годуєш їх».
Поки старі лиси «розмовляли», малеча завела такі грища, аж курява знялася. Вони то спліталися в один клубок, то поділялися на пари, спинались на задні лапки й танцювали, мов діти. Он одно підкралося, хап зубами танцюриста за хвіст, а той на нього, й вже знову купка.
А лисиця все докоряє старому лисові, що йому причулось оте «ко-ко-ко».
І тут дідусь вирішив допомогти лисові. Давши знак, щоб я відхилився від діри, він знову засокотав по-курячому.
Дивлюсь, а лисиця просто отетеріла.
Лис глянув на неї:
«Ага! Ну що, причудилось?»
«І справді»,— аж вискнула вона.
Це почули сусіди й теж повилазили зі своїх домівок. Та все радяться, радяться й нюхають повітря. А лисенятам хоч би що. Вони раді, що їм дозволили вийти з нори й побавитись.
Та ось один лис насторожився, далі тявкнув, мов собака: «Обман! Тривога! Тут люди!» — й усі кинулись до своїх нір.
— Таки донюхався, проказа! — уголос сказав дідусь.
Наостанку лис-тато ще раз оглянувся і собі поліз у нору, тільки не передом, як лисиця, а задом.
— Ну, надивився? — питає дідусь.
— Ой, цікаво! Тільки чому старий лис поліз у нору не головою, а хвостом?
Дідусь засміявся:
— Він на варті лишився і вартуватиме доти, аж поки не зникне небезпека.
Ніби з-під землі, ми виходимо на широку, зелену, всю залиту сонцем долину.
Дивлюсь навколо себе, й мені здається, що я вже колись бачив цю долину.
«А може, мені вона наснилась?» — думаю.
Пройшли ще трохи, й до мого вуха долетіла якась дуже знайома пісня.
Ой! Та це ж дідусева криничка! Тільки ми до неї прийшли зовсім з іншого боку. А он і знайома стежечка!..
П'ємо воду з кринички, відпочиваємо на камінні, а тоді крутою стежкою прямуємо до куреня. Дійшовши до знайомої мені липи, дідусь питає:
— Як маєшся, кумо?
Дивлюсь, а в дуплі, мов баба на порозі, сидить та сама сова, що била мене. Блимає жовтими очима й раз по раз чмихає, мов індик. Пір'я на ній то підіймається, то прилягає.
— Не сердься, кумо, не сердься. Хлопчик не чужий. Він уже наш, лісовий. Зрозуміла?
Мовчить сова. На мене не нападає.
— От і гаразд, що зрозуміла,— каже дідусь і рушає далі.
— Хіба вона справді знає, що ви їй казали, дідусю?
— О, вона все знає. Ще б пак! Стільки літ прожити і не знати.

РОБОЧИЙ ДЕНЬ
Мені сниться, що я вже такий, як дідусь, що в мене така борода, вуса, такі дужі руки. А він малий хлопчик,, як я. Ось я беру велику-велику лопату, кажу до нього: «Відійди, сину, ген туди до клена, бо я буду розбивати дозрілу вуглярку». І як розмахнувся лопатою...
— Ти чого брикаєш? Ледь дідові носа не перебив,—мовить він, пригортаючи мене до своїх гарячих грудей.
Мені здається, що я розплющив очі, але зовсім нічого не бачу. Протягнув рукою собі по губах, відчув, що бороди в мене нема. Хотів пошукати дідову бороду, а він — хап мою руку, проказує:
— Ага, спіймався, зайчик? Ти що, хотів залишити діда без носа?
— Як?
— А так вдарив по носі, що аж свічки заблимали в очах.
— То я спросоння. Я не хотів; дідусю.
— Ось ще трошки полежимо та й будемо вставати, бо хутко ранок. Сьогодні приїдуть хури по вугілля, а ще ж треба зварити щось поїсти,  розібрати  вуглярки, приготуватись  до закладки нових.
— А як ми взнаємо, коли вставати? У лісі і вдень темно.
— Півник нам скаже.
— А де він?
— Прилетить.
— Що, з села прилетить?
— Ні, тут є свій, лісовий півник.
— А я його побачу?
— Авжеж. Тільки він ще спить. Ось чуєш, зараз тьохкають самі соловейки?
Я прислухаюсь і чую, що більшість їх співає у тому боці, де криничка, бо там багато кущів густого глоду, де вони люблять переховуватись.
— А скоро будуть і зозулі кувати назустріч сонцю. За ними почнуть тужити горлиці. Ну, а ще через якийсь там мент прилетить до нас півник, заспіває, і тоді вже можна вставати.
Ми притихаємо й напружено слухаємо, чекаючи нових голосів у лісі.
Незабаром десь близько кує перша зозуля, за нею друга, третя, четверта, й покотилось їхнє «іку-ку» по всьому лісі.
— Чуєте, чуєте? Вже й горлиця почала тужити,— стрепенувся я, почувши тужне «ту-р-р-р, тур-р-р, тутур-р-р».
— Це десь далеко, бо я не чую.
Справді, її «туга» була ледь чутна, ніби під землею. Потім залунала ближче, й дідусь мовив:
— О, цю то вже й я чую.
І ось біля самого куреня, мов дзвіночок: «Цвір-цвір-цвір-цьва-цьва-цьва-цікер-цікер-р-р!  Чию»! Потім ще раз, другий, третій.
— От тепер вже можна й вставати,— зводячись, проказав дідусь.
— Е-е! Хіба ж це півник? Це ж зяблик!
— А він і є наш лісовий півник!
— Скрип-скрип,— застогнала драбина під ногами дідуся. Чап, чап, чап,— по листю його ноги.
Тиша. Тільки «півник» вищебечує свою вранішню пісню.
Заторохтіли сірники. Блиснув вогник і завмер. Але не зовсім. Це дідусь сховав його в жмені й підносить до сухого листя.
І ось, ніби з великої печі, дмухнуло полум'я, освітивши все навколо. Дідусь, весь червоний, кличе мене рукою. Всі дерева теж червоні.
А он і сова сидить на тому сучкові, де казав дідусь. їй світло заважає, й вона весь час кліпає очима.
Білкою збігаю по драбині вниз до багаття. Дрова тріщать, полум'я палахкотить і разом з димом намагається досягнути до гілок, але тут же обривається. А дим кучерявиться все вище й вище, сягає гілок, пробивається крізь них, виходить на поверхню лісу, стелиться на ньому, чекаючи сходу сонця.
Я боюся глянути в ліс: мені ввижається, що там ходять якісь потвори.
— Ну, допоможи дідові покласти казанця на вогонь,— каже дідусь.
Я радо біжу до нього й забуваю про потвори.
Пташині співи все густішають. Вже чути голоси дроздів, сойок, синичок, вивільг, сорокопудів і ще багатьох пташок, яких я не знаю. Зяблик сидить на тій самій гілці й так уже старається, ніби хоче всіх переспівати.
Почало помітно розвиднятись. Дивлюсь у «віконця» між віттям на латочки неба, на самі верхні листочки й по них бачу, що вже сходить сонце.
Тільки-но ми встигли посьорбати гарячої юшки з сухими грибами, як почулось далеке торохтіння возів і людські голоси.
— Це вони ще тільки доїжджають до Бабичевого. А ще поки до Греблі, а там поки обігнуть долину, то якраз встигнемо,— проказує дідусь, переодягаючись у вуглярський одяг. Він увесь чорний-чорний.
— І тобі я теж пошив такий,— каже він, даючи мені чорні штанці й сорочечку. Беру і радію: я ж бо думав, що буду працювати у цій, біленькій, і вона почорніє од вугілля.
— Ось і лопатку я для тебе зробив, щоб не важка,— виносить з комірки.
— Ой, яка гладенька ручка!
— Будемо згрібати землю з вуглярок отак, з самої верхівки й до низу. І не розкидай землю, а тут же зсипай на валок, бо вона буде нам потрібна на нову вуглярку,— каже дідусь.
Земля ще тепла і приємно гріє ноги. Ось показались чорні-чорні, як ворони, колоди. Це — вугілля. Дідусь віником змітає з нього землю і радіє.
— Гарно вдалося. А буває, що згорнеш землю, а там не вугілля—одна ватра.
— Дідусю, а навіщо це вугілля? Дрова ж краще горять.
— Це вугілля не до печі, а ковалям у кузні. Воно жаркіше, ніж дрова, й не курить. Як буде в кузні вугілля, то будуть у людей плуги, лемеші, лопати, сокири, молотки, сапи й багато-багато необхідного в господарстві. Ну, ходімо та будемо скидати гарячий кожух ще з другої вуглярки.
Дідусева лопата велика, зачерпує землі так багато, що в нього- на руках, на шиї, на чолі аж набухають сині мотузки жил. А моя лопата не бере стільки, й на моїх руках нічого не видно. Від його лопати аж курить чорний пил, що липне йому на руки, на бороду, на обличчя. А з-під моєї нема. Мої руки чисті. І я ширше махаю лопаткою.
— Легенько, сину, легенько,— зупиняє мене дідусь.
Тоді я роблю по-іншому: потягну долонею до вугілля, а тоді себе по руках, по лобі, за носа, по щоках, ніби витираю піт.
Оглядається дідусь:
— О, лихо моє! Як це ти так розмалювався?
— Пил на мене посипався. Але це нічого! Ми ж помиємось, правда, дідусю?
— Правда, правда,—каже він, посміхаючись з хитринкою.
Може б, ще щось сказав, та почувся гомін хурщиків. Вони чогось так нокали, так гукали на коней, так цьвохкали їхні батоги, що ніби ті коні полягали й не хотіли далі йти.
Дідусь суворо подивився в той бік і сказав:
— Як тільки почнуть на вершинах показуватись язички полум'я, ти мене збудиш. Гаразд?
Він пошкандибав до сіна, а я залишився повним господарем біля вуглярок.
Спершу мені було цікаво, а далі я занудився. Хотів збігати до кринички, але боявся покинути вуглярки. Зрештою виліз на високу березу, аби подивитися як там, над лісами.
Я примостився на вершині берези, між гілками, й оглядівся навколо. Береза трохи вища за інші дерева, й мені добре видно всю поверхню лісу. Тут зовсім інший світ. Повно світла й сонця. Білими кульбабами серед зелені біліють сороки, що сидять на вершечках дерев. Часом зрине в небо горлиця, а тоді складе капелюшком крила й так падає в зелені кучері лісу. Парами літають дикі голуби. Іноді золотою кулькою промайне жовта іволга. Раз по раз ніби вистрілюють з листя в небо сиворакші, на льоту ловлять сарану й знову падають в ліс. Якісь маленькі сірі пташки так само ловлять на льоту мух, метеликів. Ніби списи, шугають рябі, зелені дятли. А вище від усіх, мов справжні господарі лісу, розпустивши широкі крила, кружляють орли, шуліки, кібчики. «От якби й мені такі крила! Я б тоді полетів аж он на ту зубчасту хмару, сів там і подивився б ще далі. І чому в людей не ростуть крила?»
Захопившись лісовими просторами, я зовсім забув про вуглярки. Згадав лише тоді, як перемінив ногу, бо ів'ївся сучок. Глянув униз, а полум'я вже лізе з вершин вуглярок.
Обнявши стовбур ногами й руками, я з'їхав по ньому, немов на санчатах з гори.
— Вставайте, дідусю, хутко, бо вже язики!..
— Га?.. Що?.. Які огірки? —г бурмоче він спросоння.
— Не огірки, а язики палахкотять з вуглярок, дідусю!
Він сідає, протирає очі й дивиться на мене:
— Отак би зразу й сказав.
— Я ж весь час, дідусю, вам кажу.
Він переводить погляд на вуглярки, схоплюється з місця, на бігу хапає лопату й хутко засипає вогонь землею. Я теж своєю лопаткою допомагаю йому.

ПЕРШИЙ
«Який він є?» — думаю і висовую голову, шукаючи пташку очима. Вже розвидняється. Надворі все мокре. З листочків звисають блискучі крапельки роси. На землі калюжки.
«Вночі йшов дощ»,— думаю.
Зяблик стоїть на тоненькій гіллячці грудьми до сходу сонця й то одним, то другим оком приглядається до мене.
Шапочка в нього зеленкувата. Носик на кінці чорний, а далі блакитнуватий. Сорочечка рожева, штанці сірі, а чобітки темно-коричневі. На плечах у нього зеленкуватий плащик, з білими нашивками на рукавах.
«Таке мале, а так голосно співає»,— дивуюсь. Зяблик грудочкою впав на землю, заглянув під корінь, витягнув жовтуватого черв'ячка.
Але тут на нього напав чорний дрізд, і вони полетіли викрутасами поміж дерев.
«К-рю-ік-віль-віль-віль-фіть!»— заграло піді мною й притихло.
— А я не боюся! Бо я знаю, що це ви зробили сопілочку й граєте на ній! — гукаю зверху.
— Ах ти ж хитрий горобець! — каже дідусь і виходить з-під куреня.— А я думав, що ти ще спиш.
— Я вже давно не сплю. Роздивився, який зяблик. Тільки на нього напав дрізд.
— От розбійник! От шибеник! Ніби йому лісу мало. Ось як я його колись зловлю, надаю різкою по штанцях, то він буде знати, як на меншого нападати. А зараз стрибай, та підемо по гриби. Бачиш, пройшов дощик, вони повмивались і чекають десь там на нас. Тільки так: хто знайде першого грибка, то той буде перший сьогодні на весь ліс. Згода?
— Згода!— відповідаю.— Але ж я ще малий,— додаю, ніби для того, щоб мене пожаліли.
— То й краще, що малий. Бо пролізе'ш попід всякий кущик, очі в тебе ясніші.
— А коли я ще не знаю, як їх шукати?
— Тут нема ніякої мудрації. Ходи по лісі та приглядайся гарненько.
Ми рушаємо в той бік лісу, куди ще ні разу не ходили. Мої очі так і приросли до землі, не пропускаючи жодного горбка, жодної купки листя, де б міг заховатись грибок. Аж в очах мені почало рябіти.
А дідусь чогось кружляє та й кружляє на одному місці. Я дивлюсь на нього здивовано, коли це — глядь, а переді мною стоїть, мов хлопчик у картузику на один бік, самий справжній грибок-боровичок!
Матінко моя, що сталося зі мною! Як підстрибну, як заверещу на весь ліс:
— Ой, знайшо-о-ов! Дідусю, о-о-о-сь він! Я перший! Ага, я перший! — приказую й танцюю навколо грибка.
Дідусь підходить, милується грибком, якось загадково посміхається й каже:
— І правда! Справжнісінький гриб над грибами. Бач, яка справа. Як же це я його не побачив? Я ж тут проходив!
Ну, а я вже стрибаю, та регочу, та витанцьовую козині танці навколо грибка, що вже сам той грибок сміється, збивши набакир свою руденьку шапочку.
— Ну, що ж, так і буть тому, що ти сьогодні перший на весь ліс,— каже дідусь і подає мені, як рівному, свою велику міцну руку.
Я хотів потиснути її, але моя рука потонула в ній.
— На ось тобі ножика, відрізай свого грибка від кореня, клади в кошик, і будемо шукати його пару.
— А хіба в нього є пара?
— Аякже! І в грибів, і в козариків, і в сироїжок — кожен має свою пару. Тільки треба вміти примовляти, щоб вони її показали.
— А ви вмієте?
— Авжеж.
— Ану прикажіть до цього грибка.
— Будь ласка:

Грибку, грибку,
Дам тобі рибку,
До рибки петрушку,
Покажи свою подружку!


Тепер проказуй ти ці слова, бери свого грибка і починай ходити навколо місця, де він ріс. Роздивляйся на всі боки, він тобі й покаже.
Промовляючи приказку, роблю одне коло — нема, роблю друге, ширше, й глип — є! Такий самий, як цей, в такій самій шапочці, тільки крива ніжка, бо ріс з-під кореня. Я знов верещу й стрибаю. А дідусь дивиться та тільки посміхається.
— А тепер підемо, де ростуть сироїжки.
— Дідусю, а де вони люблять рости?
— Особливо гарно ростуть при лісових дорогах. Ходім понад ту дорогу, якою до нас приїжджають хурщики.
І тут якось так вийшло, що я теж знайшов першу сироїжку. Радію, а далі вже й жалію дідуся. В мене аж два гриби, одна сироїжка, а в нього нема жодного.
Дідусь це помітив та й каже:
— Нічого, нічого. Це ж тому, що сьогодні ти перший на весь ліс. Ось слухай, як приказувати до сироїжки, щоб вона показала свою пару:

Сироїжка-печеричка,
Де твоя сестричка?!


Проказую, обходжу тричі і вже бачу прямо перед собою гарну сироїжку, що накрилась дубовим торішнім листочком.
Сироїжки зовсім не подібні до білих грибів. У них ніжки білі-білі, а голівки подібні до мисочок зеленого або червоного кольору. В цих мисочках навіть є трошки дощової води. Але не встиг я покласти в кошик цю сироїжку, подивився ліворуч, коли бачу, а їх мов хто порозсипав — багато-багато, і всі дивляться на мене.
— Сюди, сюди, дідусю-у-у! Ой, багато я знайшов!—кричу.
Він прийшов, сів та й каже:
— Ти збирай, носи, а я буду переглядати й викидати червиві. Запам'ятай, що самі корисні—то це білі гриби, тоді сироїжки, козарики й червоноголовці. Ми зараз до них підемо.
Ішли довго. Кінчився чорний ліс, і заголубіло небо.
Там далі, скільки оком сягаєш, виднівся ще молодий, не-чищений грабовий ліс. Він ще не сплівся верхами, не закрив небо й тут було багато світла і сонця. Все тут було не так, як у чорному лісі. Землю вкривала густа трава, цвіли пахучі квіти. Молоді грабки росли родинами, утворюючи щось схоже на зелені хати, клуні, скирди, копиці сіна. А поміж ними зеленіли вкриті травами галявини, пролягали химерні вулиці. Трава дідові сягала до колін, а мені до пояса. Бджоли гарно грали у скрипочки.

Козарики-паничі,
Покажіть нам, де живуть
Ваші родичі!


— Тепер лізь туди, може, вони тобі покажуть своїх родичів.
— Дідусю, як же я піду в таку гущавину?
— Це тільки листя й тоненьке віття. Ось дивись.
Він розгорнув гілля і ніби відкрив усередину чорні двері.
Заходжу, а там темно, як у курені. Та поволі очі звикають, я оглядаю той велетенський курінь. А потім як заверещу, як закричу:
— Ой дідусеньку, йдіть сюди, бо їх тут дуже багато. Ой-йо-йо-йо-о-ой! А які ж гарні!
— Що таке? Де? Хто гарний? — питає він, заглядаючи до мене. І обличчя в нього таке, ніби він нічого і справді не знає.
— Та ось же дивіться, скільки козариків!
У козариків голівки майже такі, як в молодих білих грибів, а ніжки високі. Вони кращі, стрункіші за білих і нагадують гарних хлопчиків. У більших на головах брилики, а в менших — шапочки, натягнуті аж на вуха. Здається, ось-ось застрибають і порозбігаються по лісі.
— Ну що ж, будемо збирати і йти ще до інших,— проказує дідусь, готуючи свого ножа, що прив'язаний на ланцюжкові до пояса.
Мені жаль козариків, але я про це дідусеві не кажу. Я ношу, а дідусь обрізає корінці, складає гриби голівками вниз у кошики.
— Дрібненьких діток не бери, хай ще ростуть. Через кілька днів ми до них прийдемо,— радить дідусь.
І от у нас вже повні два кошики з верхами.
— А чому ми не збираємо в третього? — питаю.
— В нього підуть гриби трохи інші...
Переходимо через клин чорного лісу й попадаємо в таке, що я тільки ойкнув. Не можу ні слова сказати, ні далі ступити. Це ми ввійшли до березового лісу.
Тут і сонця ніби нема, але так яоно, як у хаті, коли мати побілить.
Майже біля кожної берези ніби червоніють квіти. В першу мить я подумав, що це теж козарики, тільки замість жовтих у них червоні шапочки. Ну, такі червоні, як вишні!
— Як вони звуться, дідусю? — питаю.
— Червоноголовці. Вони рідні брати козарам. Будемо вибирати самих найкращих, найпругкіших.
І ось ми вже знову в чорному лісі.
Дідусь іде хутко, не зупиняючись, не приглядаючись до землі, не розмовляючи. Дійшов до видолинка, зупинився та й каже:
— Оце ми прийшли до села Грибівки.
Глянув я, а вся долинка всіяна пузатими та пикатими грибами-боровиками.
— Тільки не пищи, бо налякаєш,— жартує дідусь.
І знов я бігаю, збираю, ношу, а дідусь сидить, чистить і гарненько складає в кошики. Вирізав осикову палицю, зробив з неї коромисло, попробував, як на ньому будуть триматись два кошики, і сказав:
— А тепер маємо право й поснідати.
Дідусь постелив свіжого листя, порізав на скибки хліб, сало, розгорнув у папірцеві сіль, потеребив часник, скинув картуза, і ми почали їсти.
Коли я наївся, то запитав, що на думці свербіло:
— Дідусю, на ці гриби ви натрапили випадково чи давно знали, що вони тут ростуть?
— А яка твоя думка? — хитро посміхнувся дідусь.
— Щось мені здається, що ви про них знали.
— Не втаю — знав.
— А по чому?
— По цвітові.
— По якому?
— По грибовому.
— А хіба гриби теж цвітуть?
— Ні. Земля цвіте там, де вони водяться.
— Та й який то цвіт?
— А ось він,— показав дідусь пальцем на білі різних розмірів плями по землі.
Я глянув під ноги і здивувався, як це досі їх не бачив. Ні, я бачив, тільки не звертав уваги. Здавалося, хтось умочив у білу глину квача й кропив ним по лісі. Але все більше по видолинку, де багато грибів. Приглядаюсь ближче, шкребу нігтем, а воно таке, як то лишай на дереві, тільки біле, а лишай сірий або зелений.
А дідусь мені каже:
— Отож і ти запам'ятай: де є «цвіт», там густо ростуть гриби.

КРАСУНЯ
Була неділя. Ми з дідусем гарненько помились, одягнули чисту білизну. Весь ліс наповнений пташиними співами. І, певна річ, перед ведуть, як завжди, голосисті соловейки.
Десь там, понад верховіттям,— спека, а тут у нас приємна прохолода.
Та незабаром тихим кроком надх'одить смуток. Горлиця тужить, і мені хочеться плакати.
«Як сумно, коли нічого не робиш»,— думаю. І дідусь, помічаю, сьогодні якийсь особливий, не такий, як завжди. Мовчазний. Мені здається, що він щось напружено думає.
— Підемо, синку, та відвідаємо нашу царівну,— несподівано проказує дідусь, і мені аж полегшало.
Я вже й не питаю, що за царівна, де вона: мені аби кудись іти, щось робити.
Дідусь пішов до торбів, щось там узяв, поклав у малий рогозовий кошик та й каже:
— Нумо, ходім потихеньку.
І голос у нього якийсь дивний.
Він іде перший, а я за ним. Ліс дедалі густішає, темнішає, нема тут ні дороги, ні стежки. У цей бік ми ще ні разу не ходили.
Нарешті дійшли до глибокого, але вузького яру й зупинились. Хтозна-коли на цей яр упало товсте дерево, ніби місток.
Притримуючись за гілки, переходимо на той бік і починаємо спинатись на круту гору. Добре, що на ній ростуть дерева й кущі. Чіпляємось за них руками, так ідемо все вище й вище.
І ось ми вже на вершині гори. Вона не стрімка, а зовсім рівна. Ніби хто взяв та зрізав її гостру шапку.
Попереду засвітилась галявина. Коли до неї залишилось кроків десять, то дідусь зняв з голови картуза й уповільнив кроки. Галявина зачарувала мене. І не так галявина, як та ялинка, що росла на ній.
А яка вона була гарна!
Її густі голки всередині темно-зелені, а по краях ніби припали інеєм, немов хто притрусив їх срібним борошном.
З горішніх гілок звисали червоні довгасті ягоди. Дідусь стояв нерухомо, ніби вирубаний з каменю. Очі його дивились не на вершину ялинки, де висіли такі гарні червоні ягоди, а під ялинку.
На галявинці по коліно росла густа трава. Я приглядівся, куди спрямовані дідусеві очі, й побачив під ялинкою довгастий горбок.
Дідусь поклав кошик на землю, дістав з нього білий вишитий рушник,-цілу хлібину, обгорнув її рушником, узяв в обидві руки й промовив до мене:
— Ходімо, сину, поклонимось нашій бабуні. Сину, тут похована твоя бабуня,—несподівано тремтячим голосом сказав він.
Я теж опустився на коліна в зелену, росяну траву. Бабуні я не знав. Вона вмерла ще тоді, як мене не було на світі. Але з оповідань дідуся я добре її уявляю собі.
— Вже десять літ спочиває тут,— сказав дідусь, важко зітхнувши.
— А чого ви її тут поховали, а не на цвинтарі? — питаю.
— Сама просила. Ми з бабунею прожили тут усе життя. Ось вона й побажала залишитись у лісі назавжди. А коли я вмру, то ви мене теж поховайте поряд з бабунею, під оцією ялинкою.
Я похолов.
— Дідусю, а хіба ви колись умрете?!
Він ледь усміхнувся і сказав:
— Хто, я? Ні, я не вмру, звичайно. Але, розумієш, у житті все буває... Ну, як тобі ця ялиночка?
— Це ви її посадили?
— Ні, не я.
— А хто?
— Не знаю. Десять літ думаю, де вона тут узялася. Бабуню я поховав восени, а весною вже почала рости тут ця ялинка.
— Але ж як вона сама виросла?
— Є в мене догадка. За 20 кілометрів від нас є село Сопрунівка, а в тому селі панський сад, в котрому ростуть отакі ялинки.
— Ну, то й що?
— Я гадаю, що знайшлася якась така господиня, як то сойка, принесла зерно сюди, заховала в свіжу землю могили, а тоді впав сніг. По весні вона забула про нього, та й так зерно почало рости.
Він розрізав хлібину, покришив її, висипав на могилку, ще раз низько вклонився, і ми рушили назад.
— Дідусю, а для кого ви покришили хліб?
— Для пташок. Бабуня їх дуже любила. Хай прилітають до неї.

РОЗБІЙНИК
Одного ранку мене збудив відчайдушний крик сороки. Я вже навчився розпізнавати пташині голоси й одразу відчув, що десь поблизу скоїлось лихо. Хтось гинув, а сорока схвильовано кликала мешканців лісу на допомогу. Ось до неї приєдналась друга, третя. Прилетіли сойки й собі задеренчали. А ось каркнула й сіра ворона. Хоч сама вона також хижак, але часом захищає менших від нападників.
Я виглянув з куреня, пошукав очима дідуся, але ніде його не побачив. Побіг до комірчини — нема, до вуглярок — нема. А сороки, сойки, ворони так голосять, що наганяють жах.
Нарешті я зважився піти глянути, чого верещать птахи. Боюсь, але йду. Від дерева до дерева, та все ближче, ближче. А сороки галманують, аж душа холоне. Вже добре бачу, як там щось ходить, звівши лапи чи руки догори. Крізь гущавину не можу розібрати, що воно таке, а підійти ближче—страшно.
Я метнувся назад до куреня, схопив сокиру і, не тямлячи себе, помчав туди, де оте щось ходило. Стрибок, другий, третій... і сокира випала з моїх рук...
— О! Диви! Де це ти тут узявся? — оглянувшись, здивовано питає дідусь. Він стоїть на колінах і щось розглядає на землі. Сороки, сойки вже притихли.
В мене тремтять руки, ноги, в грудях колотиться, цокотять зуби, і я не можу ні плачу стримати, ні слова промовити. Він сідає, бере мене на руки, голубить, прикладає руку до чола й каже:
— Ну, заспокойся! Це я винен... Дідусь тут, біля тебе! Це я винен... Я більше не буду покидати тебе сонного. Заспокойся, заспокойся, мій соколику! Я ось тут, бачиш, рятував нещасних горличок,— показує дідусь на клена, до якого сперта довга осикова тичка.
— Від кого? — питаю, забувшись за все.
— А від Клятого лісового розбійника. Ось ходімо — покажу,— зрадів дідусь, що я заговорив. І ми пішли.
— Ти чув, як пташки кричали? Отож я теж почув, схопив тичку та й побіг на їхній крик. Ну, думаю, вже орудує хижа-цюра. Та і вийшло. Всівся на гніздечкові горлиці, вбив одно пташеня і вже їсть.
— Та хто ж? — питаю.
— Шуліка! Справжній пташиний кіт. Ніхто не може від нього сховатись. Зимою ловить дорослих птахів, особливо голубів, а влітку вбиває пташенят. Отак відшукає гніздо, сяде в нього й на очах у батьків пожирає їхніх дітей. Я його тичкою, та не влучив.
Ми підійшли до клена. В його верховітті, в зеленій гущавині сумно тужила горлиця.
— Дідусю, це десь-то його мама плаче?
— Мабуть... Але в неї залишилось ще одне живе: вона загоїть ним своє горе.

МІЙ ДІДУСЬ — ЛІКАР
Ми з дідусем  ідемо квітучим узліссям, і він розповідає мені про трави.
— Оце   зветься   німиця.   Вона помагає, коли болять зуби. А це, як бачиш, звичайна кропива. Лікуються нею, коли болить поперек, і ще вона зупиняє кровотечу. Ну, й цю рослину ти знаєш. Понюхай. Як зветься?
— М'ята,— кажу, нюхнувши.
— Вона лікує, коли болить у животі. Ось це зілля на вигляд мирне, а зветься звіробій. Лікує воно печінку. А ця рослина допомагає, коли людина не може їсти. От що не давай їй найсмачніше, а вона не може навіть у рот узяти. Тоді потрібно запарити оцього зілля, котре зветься деревій, пити— й апетит повертається.
Ідемо далі. Я вже втомився, а дідусь розглядається, все шукає якогось зілля. Я хочу, щоб воно скоріше знайшлося, аби сісти. Ось він зупинився, скинув в'язки трав.
— Давно я тебе шукав, голубонько!
— А ця як зветься?    і
— Пустирник. І лікує від такої хвороби, котра зветься грудна жаба.
Вечоріє. Я зовсім не знаю, де ми.
Дідусь викопує товстий, як моя рука, петрів корінь, а мені доручає збирати в пляшечку «молоко».
Знайшовши рослинку, подібну до кропу, дід зірвав її, і з неї вийшла крапелька молока. До крапельки він підніс горлечко пляшки, і молоко потекло всередину.
— Отак і збирай,— звелів мені дідусь.
— Дідусю, як ця рослинка зветься?— питаю.
— Собаче молоко.
Потім ми ламаємо гілки бузини, жнемо якусь високу, сіру траву і складаємо на купку.
Зв'язавши все це зілля, серед якого я пізнаю кропиву, полин, кінський щавель, дідусь завдав здобич на плечі, і ми рушаємо додому.
В лісі все не так, як в інших місцях. На полі, в селі вечір настає поступово. А в лісі майже в одну мить робиться не вечір, а зразу чорна ніч.
Отак і цього разу на нас впала раптово непроглядна ніч.. Як ото дідусь іде, то й не збагну.
Вночі ліс живе іншим, нічним життям. Вилазять із своїх сховищ вовки, лиси, сови й вирушають на полювання. Ширяють кажани, ловлячи нічних метеликів, комарів, жучків.
Вилазять також мишки-шкряботушки шукати їжі й часто-густо тут же стають здобиччю сов та лисиць. Прокидаються від денного сну зайчики й влаштовують кумедні грища. Загравшись, не один з них попадає лисиці на вечерю. І все це тихо, невидимо. Але я вже знаю, що ліс навколо мене не спить.

МИ ЙДЕМО В ГОСТІ
— Ходімо розкладем наші ліки, щоб сохли, а тоді підемо в гості,— мовив дідусь уранці.
— Куди? В які гості?—зрадів я.
— Давай раніше розкладемо в холодку зілля, бо зіпріє.
— А чому не на сонці? Там би воно скоріше висохло,— раджу дідові.
— Це   ти правду   кажеш. Але біда у тому, що сонце не тільки добре висушує, а й руйнує ліки, які там є. Зрозумів?
І от ми вже йдемо. Цією стежкою ми вдвох ще не ходили, хоч сам дідусь частенько навідувався у цей бік лісу.
— Хочеш побачити «півникових» діток? — питає дідусь.
— Нашого зяблика? Ой, хочу!
— Так ось його хатка. Ставай мені на коліно, тоді на цю гілку, а з неї на моє плече, й там побачиш під корою.
Коли я шелеснув біля гнізда рукою, то піднялось вісім голівок на тонких шийках і пороззявлялись широкі жовті роти.
— Чинь-чинь! — захвилювались зяблики-батьки.
Дідусь присів разом зі мною, я стрибнув з плеча на землю, і ми пішли далі.
— А чому вони такі погані?
— Це тобі. А зябликам вони найкращі в світі. Красу кожний бачить по-своєму.
Несподівано ліс обривається, й ми виходимо на галявину, всю залиту сонцем і морем квітів. Серед галявини росте яблу-ня-дичка, під нею гарна дощана хатка, а біля хатки три вулики.
«Ага, ось де живуть люди»,—думаю. Але біля хатки нікого немає, одні бджоли гудуть.
— А де ж господарі, діду? Може, десь пішли?
— Ні, дома. Ось вони,— показує він на бджіл і відкриває двері до хатинки.
Я догадуюсь, що ніяких тут господарів немає, що все це дідусева робота, й проказую радісно:
— От дідусь-барабусь, обдурили мене.
— Це я щоб тобі цікавіше було. От, бачив, липа віти розпустила? Побіжи нарви в картуз листя, і я буду тебе знайомити з бджілками.
Коли я приніс повен картуз листя, дідусь сказав:
— Закачай рукавчики аж до самих плечей і натри руки листям. Обличчя й шию — теж.
— А навіщо це?
— Так вони скоріше звикають до запаху людського тіла. Ми підходимо до вуликів і сідаємо навпроти льотків. Тут безперервний рух,— одні прилітають, другі відлітають.
— Бачиш, он ті кілька бджілок не літають, а тільки зустрічають прибулих?
— Ні, не бачу, мені здається, що вони всі однакові. А чому вони так роблять?
— То вартові, котрі чатують, щоб не пробралися бджоли-злодії.
— А хіба є такі?
— Ого, ще й скільки! Можуть викрасти весь мед. Оси також підкрадаються. Через те вартові кожну бджолу зустрічають і перевіряють, чи своя.
— А як вони знають?
— По запаху. Кожна бджолина сім'я має свій запах. А от коли залізе чужа, то вартові здіймають тривогу, бджоли накидаються на злодійку, вбивають і викидають з вулика. Якийсь час я розглядаю бджілок, потім дідусь каже:
— Тепер дивись, чим вони відрізняються. Вартові чисті, а прилітні жовті, бо притрусились пилком з квітів.
— О, тепер бачу, бачу! — Я радію, що помітив.
— Ну, гаразд. А тепер давай заглянемо, що робиться там у вуликах. Тільки знай, коли бджілка полізе по руці, по шиї, по обличчі, то не показуй, що злякався. Чуєш? А зганяти, тікати— борони боже! Навіть тоді, як котрась погана й ужалить. Зможеш це витримати? — пильно дивиться він на мене. Я похолов, але сказав, що витримаю.
— Тоді ходім.
Він підійшов до першого вулика, зняв обережно кришку й покликав мене ближче.
— А чому тут нічого немає? — питаю, показуючи на частину вулика порожню.
— Це їхня запасна комора. Коли є бджолам добрий взяток, вони хутко набирають меду, тоді добавляються сюди нові рамки. Та ще й коли пасічник хоче збільшити сім'ю, то він тоді затримує рій і добавляє для них нові рамки сюди.
Поки дідусь дістає з кишені спеціального ножа, я помічаю, що крайня рамка скляна й крізь неї видно, як там ворушаться бджоли.
— То заставна дощечка, яка не дозволяє бджолам розлазитись по всьому вулику,—пояснює дідусь.—Ну й ще видно, як вони себе почувають. А тепер давай будемо з ними знайомитись.
Він засовує ножа між рамки, робить щілину, з котрої, мов щітка, зразу ж висовуються вусики бджіл.
— Це вони приготувались перевірити, хто прийшов до них — свій чи чужий. Давай їм свої руки, хай понюхають. Отак,— він прикладає свої пальці до щілини. Я здригаюся від одної думки про це і якусь мить вагаюсь. Але дідусь чекає, і я зважуюсь.
По моїх пучках забігали ніжні вусики.
— Зараз бджоли полізуть тобі й мені по руках. Не забудь, що я тобі сказав.
Ніж перекосився в його руці, щілина розширилась, і з неї горохом висипали бджоли, забігали по рамках, по моїх руках, по дідових.
— Це вони знайомляться з тобою. Після цього можеш ходити до них, і вони тебе не покусають. Та ще дивись, не придуши котру, бо вона заволає «рятуйте» і тоді — біда. О, бачиш, вони вже повертаються у вулик? Це вони вже познайомились.
Я з полегшенням зітхаю, та не надовго.
— А тепер ми заглянемо, що в них робиться на рамках, як вони працювали, чи зібрали меду.
Дідусь виймає обережно першу рамку, яка вся обліплена бджільми. Вони злітають і в'ються біля рамки, біля дідового й мого обличчя. Дідусь спокійний, а мені хочеться сховатися в землю. Ось одна вже сіла на щоку й побігла через вухо на шию. Замалим не махнув рукою, але дідусь застеріг:
— Тримайся, тримайся.
У цю ж мить хтось ніби хлюпнув мені на шию окропу, я зойкнув і від болю присів.
— Нічого, нічого, здоровіший будеш. Це також ліки. Очевидно, ти притиснув її коміром,— пояснює дідусь, шукаючи місця, де вжалила бджола.— Ось вона. Навіщо ж ти це зробила, га? Тепер помреш. А хлопчик же хороший, не хотів тобі зла,— каже дідусь до бджоли, що крутиться в нього на долоні.
— А чого вона помре, дідусю?
— У бджоли жало так влаштоване. Коли проколе щось, там і залишається.
— А де воно?
— Он у тебе в шиї. Тихо, тихо, я зараз його вийму. Ось воно, подивися. А щоб шия не спухла, на тобі мідного п'ятачка, потримай на тому місці, де вжалила. Це лише перший раз болить, а потім — то й не почуєш.
Він знову взяв рамку, оглянув.
— О, є медок! Будемо трохи брати в них.
— А де він саме?— питаю.
— Оце ж і є все мед... Вони приготували його собі на зиму. На, потримай рамку, а я принесу відро з водою, віничок, рушник.
Тримаю рамку, і мої руки раптом чогось починають дуже тремтіти. Бджоли захвилювались, полізли мені по руках, і я відчуваю, що зараз не витримаю, покличу дідуся.
Але дідусь зовсім спокійний, навіть посміхається. Він набирає в рот води, пирскає на рамку, бджоли падають у вулик, злітають, а він змітає їх віничком і закутує рамку рушником. Так він робить ще з двома рамками, закладає на їхнє місце пусті і закриває вулик, пильнуючи, щоб не придушити якої бджоли.
— Ну, тут усе. Тепер підемо поласуємо медком.
Хоч рамки й закриті, але за нами летить багато бджіл.
— Доведеться полякати їх димком,— каже дідусь.
Він запалює ганчірку, обкурює рамки димом, і бджоли тікають, а ми ховаємось до хатинки.
Діставши велику полив'яну ринку, дідусь вирізає з однієї рамки вощину і складає її в ринку, ламаючи на шматочки. Пахощі розходяться по всій хатинці.
— А як же його їсти?— питаю.
— Кусай разом з вощиною, висмоктуй мед, а вощину складай в оцей горщик. Я її згодом переварю, і буде віск. Цей мед, щоб ти знав, найцінніший. Він травневий, з найперших квітів, без поганих домішок, як, наприклад, осінній, котрий бджоли збирають з битих кислиць або слив. Цей мед такий, що коли його вживати, до людини ніяка хвороба не пристає, вона завжди здорова, життєрадісна, бадьора, охоча до праці. Ті люди, котрі вживають травневий мед, живуть дуже довго.
Перепочивши, йдемо до другого вулика. Як не поспішаємо, але на третій вулик дня нам так і не вистачає.
— Дідусю, а чому не можна увечері брати мед? Ще ж і краще, не так жарко.
— Що не жарко, то правда. Але вся бджола повернулася з поля до вулика, а тут порушують її відпочинок. Вона роздратовується і кидається навіть і на «своїх» пасічників. Отож найкраще брати мед серед дня, коли бджоли здебільшого в полях, на луках. Сядьмо та трохи подивимось, як вони готуються до сну. О, бачиш, ще одна десь забарилась. Ой, бідна, втомилась, не вистачило сили долетіти до льотка, впала в траву. Та ще й повна з медом, на лапках віск.
Дідусь підкладає під бджолу листочок, вона вилазить на нього, і він переносить її до вічка.
— А дивись-но, що роблять санітари,— показує мені дідусь.— Бачиш, як замітають, очищають свій вулик? О, в них щодо чистоти, то повний порядок.
— Дідусю, дивіться, вони тягнуть кудись одну бджолу!— гукаю здивований.
— Вмерла, бідна. Коли сильний взяток, то вони від перевтоми сильно мруть. Прийду ранком, а їх штук двадцять біля вічка санітари навикидали.
Раптом один за одним вулики починають гудіти, ніби там музики грають.
— А це знаєш що? — питає мене дідусь.— Це їм жарко, і вони провітрюють вулик. Придивись, як вони це роблять.
На все довге вічко бджоли стали рядком, спинами надвір й тріпочуть крильцями так, мовби летять.
— А тепер простягни руку до вічка,— радить мені дідусь. Простягаю і чую, як із вічка дме вітер.
— Отакі вони, бджілки,— проказує дідусь, встаючи.— Ну, що ж, мабуть, підемо додому, бо сонечко теж пішло до своєї хатки!

РІЙ
Другого дня знову йдемо до пасіки. Небо  безхмарне,   блакитне.  Сонце хоч ще й не високо, а вже пече добре. Трава уся в росі.
— Опізнились! — раптом з тривогою каже дідусь.
— Куди?—не розумію.
— З третього вулика вже готується вилітати рій. Он дивись, що робиться над ним,— каже він і пускається бігти.— Не добіжу, не добіжу,— твердить дідусь, важко дихаючи.
— А що потрібно? Давайте я.
— Умочай віника в воду і кропи їх!
За мною тільки трава зашелестіла. Прибіг і бачу, що весь вулик обліпили бджоли, а найгустіше коло льотка. Над вуликом справжня хуртовина. А гудуть, а бринять! Я схопив відро з водою, віника і почав їх кропити.
Вони трохи присіли, а я так захопився, що забув про обережність.
Прибіг дідусь, засапавшись.
— Не дуже витрачай воду!— гукає.
Та тільки я перестав кропити, як з вулика ніби щось вибухнуло й ринуло до неба.
— Це вже пішла матка. Пропав рій! Тьху!—картав сам себе дідусь.
— Та чому ж він має пропасти?— здивувався я.
— А тому, що полетить та й доганяй вітра в полі. Хіба його наздоженеш?
Рій кружляв над нами вихром і жахливо гув.
— Дідусю, він назад повернеться у вулик,— намагаюсь його заспокоїти.— Що йому — тут погано? І взагалі, чому це рій вилітає?
— Ну, як би це тобі сказати, щоб ти зрозумів? Рій — це нова молода сім'я. А дві сім'ї в одній хаті не можуть жити. Та й у людей так само. Виросли дочка чи син, поженились і пішли в нову хату. Отак і бджоли вилітають шукати нової хати. Оце в них, як у людей, весілля. Бачиш, які вони веселі, як співають, як грають музики?
— Тікай! Тікай!— раптово закричав дідусь, ухопивши мене за руку, й щосили поволік за хатину.
Я виглянув з-за рогу й побачив, що рій збився докупи й великим клубком падає на те місце, де ми стояли.
Потім хитнувся вбік і впав на крайню гілляку яблуні, аж вона загойдалася й зігнулась. Всі ті бджоли, котрі відстали, теж посідали на цей рудий «клубок».
— Дідусю, а що тепер буде? Ви ж казали, що вони летять шукати собі нову хатку. Хіба войи тут будуть жити?
— Ні, тут вони не житимуть. Вони посидять день або й два, поки відпочине, обігріється їхня мама, тобто матка, а тоді полетять шукати якогось дупла в лісі чи в саду.
— А ми що, будемо чекати, поки вони полетять знову?
— Ні, де ти бачив? Тоді шукай вітра в полі, їх треба забирати зараз. Я приготую вулика, а ти збігай нарви липового та ліщинового листя.
Коли я повернувся, дідусь уже витяг з хатини вулик і збив з ломаччя такі «ноги», на котрі можна було поставити вулик під самим клубком роя.
— Висипай листя у вулик і натирай ним стіни й дно,— наказав він мені, а сам пішов за драбиною. Перевіривши своє «риштування», він висипав листя.
Швиденько приладнав вулика на «риштуванні», потім виніс кришку, сказав:
— Ну, все. Стань собі он там, щоб було видніше!— І поліз по драбині до вулика. Він ще раз спробував, чи міцно стоїть вулик, чи точно під бджільми, лівою рукою взявся за гілку вище роя, а правою сильно вдарив кулаком по гілці.
Ніби велика чорна шапка, весь рій упав у вулик, а дідусь швиденько накрив його кришкою.
— От і все! Бачиш?— радо загукав він до мене.
— А що буде з тими, які не попали до вулика й ото літають біля нього?— питаю.
— І для тих щось придумаємо,— каже він, спускаючись по драбині на землю.— Тепер у нас,чотири вулики. Два будуть мої, а два твої.
— Як це мої?
— А так — доглядатимеш за ними.
— Дідусю, але ж я не вмію.
— А я підказуватиму. Ну ж бо, ходімо готувати для нового вулика місце. Біжи ж за лопатою, та вистружемо для нього майданчик.
— А навіщо стругати? Вони ж люблять траву.
— Це вірно, та коли вони важкі, з медом, падають у траву, їм дуже трудно вибиратися з неї. А час не жде, треба поспішати, поки цвітуть квіти. Отож давай стругати. А я тим часом витешу чотири кілочки.
За клопотами біля майданчика не помітили, як сонце повисло над лісом. Повіяло прохолодою.
Бджоли, котрі не впали у вулик, обсіли вічко, закрите дротяною сіточкою. Дідусь поліз до вулика по драбині, легенько відкрив льоток, і всі ті бджоли поховалися у вулик. Настала повна тиша.
— А тепер молена вже його здіймати!— радо сказав дідусь.

ДОЩ
Всю ніч снилися мені вулики, бджоли, з котрими я літав понад лісами, понад лугами, сідав на квіти, смоктав солодкий мед. Вони розмовляли зі мною, як люди. А крила в нас не гули, а грали, немов якась прегарна музика.
Я прислухався, коли це не музика, а по листю шелестять крапельки дощу.
Дідусь міцно спить.
Тужать у лісі дві горлиці. Над самим куренем свиснула вивільга.
Дідусь теж прокинувся. Протер очі й завмер, прислухаючись.
— Ой-йо-йой!— застогнав він, встаючи.
— Що таке? Щось вас болить?— питаю, злякавшись.
— Ой гірше! Це ж дощ іде?—питає мене з сумом.
— То це ж добре, що йде! Он уже як було сухо,— втішаю я його.
— Так то воно так. А про свого вулика ти подумав?
— А навіщо про нього думати? Він же такий, що дощ на бджілок не капає.
— Та й на нас не капає. Але, щоб попоїсти, ми таки мусимо вилазити з куреня? Мусимо! А вони?
Тепер я догадуюсь, що це дуже погано для бджілок, які вчора вилетіли й ще не встигли наносити собі меду. Поки я про це думаю, дідусь уже одягнувся, зліз по драбині, приглядається до неба.
—  Поки я тут приготую, чим накритись, ти одягайся і теж збігай до мене.
Дідусь зробив зручні башлички з мішків, ми наділи їх на голови й пішли до вуликів.
Штани попідкачували вище колін, бо роса в траві ще густіша, як дощ. На землі повно слимаків, равликів, стрибають різноколірні жабки.
Вулики такі мовчазні, тихі, ніби вони порожні. Але вартові у вічках вартують однаково. Дідусь присів біля молодого вулика, приклав вухо до стінки.
— Погана справа. І де узявся цей дощ? Та ще й такий, що скоро не зупиниться. Он скільки дощової черви виповзло з землі. Це ж вони все на довгий дощ. Аякже. Для них велике свято—дощ. Але загинути бджілкам ми не дамо. Ти собі, дощику, йди, а ми харчі для молодої сім'ї знайдемо,— каже дідусь, ідучи до хатинки.
— Може, нарвати їм квітів, дідусю?— питаю.— Поскладаємо біля вулика, і їм буде зовсім близько носити.
— Е, ні, синку, це не допоможе. Перше те, що у зірваних квітах мед пропадає. А потім у дощ бджола не вилетить навіть до самого меду. Ось їх справжній порятунок,—мовив він, показуючи дві рамки, повні меду.— Хоч і жаль такого меду, але їх ще більше жаль. Зараз вони голодні, схвильовані, злі. Можуть кинутись в очі. Доведеться одягати сітки. Тобі буде ось ця, нова, ціла, а я візьму стареньку. Отак. Тепер замотаємо ще й руки.,Натягай оці рукавички. Рукавчики всередину, а рукавички зверху і зав'яжи так мотузочками, бо тепер залізуть і в найменшу щілину.
Дідусь рушив перший з хатинки. А дощ припустив ще густіший.
Усі ті приготування дещо налякали мене. Я вже знав, що коли дідусь так готується, то це справді не жарти.
Дідусь ще раз приклав вухо до. вулика і сумно похитав головою. Заглянув до вічка, де метушились худі голодні бджоли. Деякі зривалися в політ, але, попавши під дощ, враз поверталися назад.
— Ставай-но отут. Я підійму кришку, а ти будеш її так тримати над вуликом, щоб не кропив їх дощ, поки я вкладатиму рамки. Зрозумів? Але знай, що тримати потрібно навіть і тоді, коли десь якась пробереться і вжалить. Боронь боже, не кинь кришки. Чуєш? Терпи все, як герой.
Дідусь підніс легенько кришку, і я побачив, як тремтять його руки, набухають сині жили на них.
З вулика одразу ж висипали жменями бджоли. Вони не звертали уваги на дощ, літали над вуликом, кидались до нас. У вулику піднявся сильний гул.
Бджоли обліпили мене, б'ються в сітку на обличчі. Ось уже одна, друга, третя вжалили мене через сорочку. Дідуся теж усього обліпили. Він стоїть на колінах і вкладає рамки з медом.
Бджоли раптом покинули мене, дідуся і поспішили у вулик.
— А-а-а! Почули, мої любі,— засміявся дідусь.— Бач, як поспішають до миски! Ну, давай тепер я потримаю, поки вони всядуться, а ти спочинь і постій. Хай вони всі підуть до вулика.
Коли всі бджоли припали до рамок з медом, дідусь закрив кришку.
— Ну, тепер їм не страшний навіть і тижневий дощ!— полегшено зітхнув він.
У хатині ми поскидали сітки, витерлись від дощу. Дідусь поглядав на небо й все похитував головою. Густі низькі хмари чіплялися за ліс і сипали, сипали густим дощем.
Але тепер він був уже не страшний.

ГОЛОД
Минуло три дні и три ночі, як розпочався дощ, а погоди й здалека не було видно.
Земля вже так напилась води, що більше не могла вбирати в себе, кругом стояли великі калюжі, у ярах вода так гоготіла, що аж земля гула. Дідусь нудився і сумував без роботи.
— Дідусю, розкажіть щось про давнину, або, може, про якісь пригоди,— попросив я.
— А що ж, послухай, як маєш охоту,— радо погодився він.— Було це років з п'ятдесят, а може й сімдесят тому... Отак, як зараз дощ, так тоді повалив на землю сніг. Та коли б тихий. Буря так лютувала, що вивертала дерева з корінням. Всі сніги вітер підхоплював на полях, кидав на ліси. Нанизу було більш-менш тихо, затишно. А що вже робилось там, над лісами! Жах! Ревло, тріщало, гриміло, вило. Здавалося, що земля перевернулась догори ногами.
— А ви не боялись, дідусю?
— Трохи було. Але не дуже, бо я тоді був не сам, а із своїм батьком. І от буря нарешті вщухла. Вийшли ми з татом, і аж моторошно нам від тієї тиші. Дерева лежать, мов після побоїща. Але не це нас збентежило. Тривожно нам за мешканців лісу. Особливо за кізок, оленів, зайчиків. Де вони знайдуть собі їжу в снігах вище пояса?
Стали ми з татом на лижі, узяли на плечі по в'язці сіна і повезли на гору, де менше снігу, куди збіглись олені, кізочки й зайчики.
Прив'язавши сіно до дерев, приїхали додому, узялись за лопати, прокидаємо стежки до вуглярок, до комірчини, до куреня, робимо подвір'ячко.
Коли бачимо, щось то вирине з снігу, то потоне й дуже важко сопе, стогне... Підходимо ближче, приглядаємось —■ аж це ведмідь!
— Де ж він узявся, дідусю? Ви ж казали, що вони зимою сплять.
— А ти не поспішай. Я й тепер скажу, що сплять. А це його буря розбудила. Можливо, повалила ту липу, в дуплі котрої він собі влаштував зимівлю. І от тепер голод жене його до людського житла. Він став на задні ноги, а сніг йому під саму шию. «Біжи за сокирами!»—гукнули тато. Поки ми озброїлись, він уже вибрався на ту стежку, що ми прокопали, струсив з себе сніг, звівся на задні лапи, передні простягнув так, ніби хотів нас обняти, і пішов до нас, щось мугикаючи. «Цілься межи вуха»,— кажуть мені тато і самі підняли над собою в двох руках сокиру.
Ведмідь зупинився. Він був такий же на зріст, як і ми. Дивиться на нас і поволі опускає свої могутні передні лапи. Далі почав сідати. Ми стоїмо з піднятими сокирами, а він, сидячи, простягнув до нас передні лапи й проказує хрипло: «Мам-мам-мам». Я відчув, що це не загроза, а моління, благання. Далі він бухнувся на землю і так з простягнутими до нас передніми лапами почав підповзати. «Дивись, сину, він плаче»,— кажуть мені тато.
Приглядаюсь і дійсно бачу, як з його очей одна за одною котяться великі краплини сліз.
«Піди відріж кусень хліба й намасти медом»,— кажуть тато, опустивши сокиру.
Коли я приніс хліб, тато вже були біля ведмедя, гладили його по голові, а він тулився до їх ноги і лизав чоботи.
«Бідний, бідний Косолапко. Але не журись, чим зможемо, тим і допоможемо»,— приказували тато над ним.
Та що йому той кусень хліба? З'їв він тоді дві паляниці, тільки мурмотів.
— А що ви з ним зробили, дідусю?
— Я ж розкажу все, як було. В нас тоді була ціла діжечка старого меду. «От ми й будемо пригощати нашого Ко-солапка отим перестояним медом»,-— вирішили тато.
Приніс я йому таку грудку, як горщик. Ой, як же він її схопив, як притулив до грудей, як почав їсти! А під кінець почав засипати. Очі злипаються, сам хилиться, щоб лягти.
«Е, ні, тут не можна, Косолапку, простудишся, замерзнеш. Вставай, вставай та ходи за мною»,— кажуть до нього тато.
І що ти думаєш? Встає, йде покірно за татом, як собачка. Постелили ми йому сіна в кутку комірчини, він заліз туди, скрутився бубликом, важко зітхнув, ніби сказавши нам спасибі, засунув лапу в рот і заплющив очі. Потім тато накрили його сіном, і так він там проспав до весни.
— А тоді що було з ним?
— Коли прийшла весна, ми з татом розмовляли майже пошепки, ходили тихо, мов лиси, щоб не збудити Косолапка. Хто ж його знає, як він поведеться після сну. І ось уже збігли в яри снігові води, вже з'явились проліски, вже й дерева зазеленіли, а Косолапко все не виходить з комірчини.
Узяли ми з татом вила й почали потроху скидати сіно. Скинули аж до землі, а Косолапка там нема й сліду!
«От невдячний, поганий Косолапко,— кажуть тато.—А може, це й краще, що він пішов собі тихо та мирно?»
Почали ми вже забувати за втікача. Коли це одного разу гукають до мене тато. «Ти бачиш, нема діжечки з медом!»— кажуть, здивовані. Але не сердяться.
— А де ж вона ділась, дідусю?
— Та де? Косолапко встав, нанюхав її, підхопив під пахву та й пішов собі в ліс.

ПОГОДА
Як завжди, того ранку перший прокинувся дідусь.
— Вставай, мій зяблику щебетливий! Погода! Та яка ж гарна погода! Ой, як я залежався!— проказував він, спускаючись по драбині на землю, де ще блищали калабані.
Мої ноги засиділись і не встоять на одному місці.
Беру відерце й щодуху біжу по воду.
Поки вода ллється в відерце, я ніяк не надивлюся на чисте небо. Запізнілі хмаринки, мов білі лебеді, поспішають, ховаються від сонця десь за сині ліси. А сонце! Яке гарне сонце після дощу! Все в лісі радіє погоді. Навіть зяблик, забувшись за свої родинні клопоти, один раз проспівав свою весняну пісню.
Всмак посьорбавши з сухарями гарячої юшки, поспішаємо з дідусем до пасіки. Дідусь дорогою звертає із знайомої стежки.
— Перед тим як піти до вуликів, подивимося, що робиться на липах,— каже він заклопотано.
Ще здалека чую приємний запах липового цвіту. Тут неозорий липовий гай! Бджоли у вітті так гудуть, ніби там безліч роїв. Дідусь прихилив гілку, роздивився на липовий цвіт, покрутив головою та й каже сам до себе.
— Жаль.
— За чим шкода дідусю?—питаю, приглядаючись до гілки.
— За цвітом, сину. За ті дні, що йшов дощ, він багато вже перецвів. А це значить, що меду в ньому значно менше.
— Але ще трошки є, дідусю?
— Воно-то є, але мало. Бджолі вже потрібно шукати ті квіточки, які зацвіли пізніше. Ну, ходімо ж тепер до наших бджілок-трударів та подивимось, як вони пережили дощі.
Дідусь поглядає на небо й радіє. А потім і мене питає:
— Бачиш, як поспішають? Як то люди на великий ярмарок. Аж тісно у небі.
Дивлюся і бачу, що бджоли справді поспішають одні на ліс, а інші з лісу до вуликів.
— Це вони так носять мед з липового гаю. Ото, коли буде тепла та місячна ніч, не будуть спати й уночі. Великі трудівниці!
Сонце вже серед неба й так гріє, що аж пече.
А ліс — як велетенський зелений курінь. Тут зберігся приємний холодок. Тільки осоружні павуки так переснували своїм павутинням гілки, що неможливо й кроку ступити, щоб не заплутатись у ньому.
— А ти не сердься на них. Вони також приносять людям користь,— мовить дідусь. — Ось дивись, скільки один з них
за сьогодні мух наловив.
— Дідусю, а де він бере тих ниточок?
— А з себе випускає рідину, утворюється міцна шовкова ниточка,— ота мережана пастка на мух. А тепер дивись!
Дідусь підчепив павучка капелюхом. Накрив листям та й каже:
— Пішли. Тільки йди поперед мене.
Дідусь несе капелюха на простягнутих руках, як щось гаряче або таке, що кусається. Переніс раз через суху гілку, обкрутнувся навколо, відкрив капелюха і випустив павука.
— Тепер слідкуй, куди він полізе.
Павучок посидів, щось подумав трохи, а тоді побіг у той бік, звідки його дідусь приніс. А ми за ним. Ось він злетів і поліз, опустився, оббіг навколо дуба, переліз через гілку, добіг до свого дерева і, немов по якійсь паличці-невидимці, злетів нагору.
— Дідусю, як же він, такий маленький, знайшов своє дерево?— дивуюсь я.
— Дуже просто й легко. Коли я його ніс, він сидів нишком і випускав із себе ниточку. А коли я його випустив, то він побіг по ній аж до своєї домівки. От і весь секрет.
Дідусь приглядається до кожного дерева, кущика, до коріння на землі. Ось зупинився біля однієї берези, оглянув коріння, вимите водою, та й каже:
— Хто ж так робить, красуне? Навіщо пустила коріння поверх землі? Війнуть вітри, не втримаєшся ти на ногах, упадеш додолу навік-віки.
Обходимо великі калюжі дощової води, де виніжуються маленькі жабки, вимовляючи «кум-кум».
Раптом дідусь зупиняється біля одного куща, прислухаючись до жалібного квиління пташки.
— Що сталось? Яєчка чи дітки загинули?—питає він жовтогрудих пташок, що сидять на сухій гілці клена.
Дідусь присідає, відгортає траву в одному місці.
— Ось чому вони плачуть. Ось де їхнє важке горе.
Я теж присідаю напочіпки й бачу в гніздечку затоплених дощем шестеро пташеняток.
— Отак завжди. І ніяке горе не навчить їх, віки живуть в лісах, а гніздечка мостять чомусь на землі. Інші пташки на деревах, в дуплах, в щілинах, а вони під кущами.
— Дідусю, а як вони звуться?
— Вівсянки. Хороші, співучі пташки. Багато приносять людям користі. А от гніздечка вимостити в безпечному місці не можуть.
Спускаємось в глибоку яругу, де дзвінко співає струмок чистої води. Піднявши равлика, дідусь показує мені його й каже:
— Ось де хазяїн. Хатку свою завжди носить за собою. Не встигло десь гупнути, шелеснути, як його вже немає. Бачиш, як ховається глибоко? Але ми його зараз попросимо вийти.
— Равлику-Павлику, вистав ріжки, як чотири ніжки, тобі два, мені два — розділимо обидва,— приказує дідусь, і равлик справді висовує з хатки свою слизьку шийку з чотирма ріжками на голівці.
Виходимо з яру, і я бачу широку галявину, зарослу вже пожовтілою шорсткою травою.
— Вирізати, то   вирізали ліс,  а   посадити   новий — ніяк не зберуться,— комусь докоряє дідусь.
Тут аж у вухах лящить, так змагаються коники-стрибунці з кониками-цвіркунами. Стрибунці проказують «ц-ц-ц-ц-ц», а цвіркуни «рю-рю-рю».
— Угадай, як вони співають?— питає дідусь.
— Ротом,— кажу упевнено.
— От і ні.
— Та й чим ще можна співати?— дивуюсь.
— Ногами.
— Нога-а-ами?!— І я дзвінко сміюся.
— Ось зараз побачиш і сміятись перестанеш.
Ми підкрадаємось до коника-стрибунця, і я бачу, як він «співає» задніми великими ніжками, сидячи на листочку полину. Я не тільки не сміюся, а вже й не дихаю від здивування.
— Коник дуже бистро тре ніжку об ніжку, й від цього ми чуємо «ц-ц-ц-ц».
— А чому в цього чорненького виходить «рю-рю-рю»?
— В нього ніжки коротші і, як бачиш, значно повніші, від чого й виходить інший звук. А чим співає бджола, оса, муха, джміль?— несподівано питає дідусь.
— Е, дідусю, про цих я знаю, бо добре бачив, що це вони крильцями так грають.
— А я думав, що ротиками,— жартує дідусь.—Якраз у мух, бджіл, джмелів ротиків немає. В них, замість ротиків, довгі носики, якими вони смокчуть з квітів мед.
— А як в оси?
— Ого, в оси є не тільки рот, а ще й зуби. Я добре бачив, як раз вона зловила муху, притиснула до вікна, враз відкусила голову, підхопила й понесла її в своє кубло.
— Молодець. Отак до всього приглядайся й прислухайся.
До самого вечора дідусь водить мене по стежках, де «гуляють» олені, дикі кізочки, вчить розпізнавати їхні сліди, довідуватись по них, коли тварини стояли, йшли спокійно, а коли гнались у шаленому леті.
— Отут кізочки спочивали. Вони кожного разу влаштовують свої відпочинки на горбках. Це щоб добре бачити навкруги, чи не підкрадається якийсь хижак. Ось, бачиш, всі лежали, а один стояв на варті.
— Ану, приглянься ще до цих слідів,— каже далі дідусь.
Ці дуже подібні на коров'ячі, і я здогадуюсь, що тут пройшли олені.
В іншому місці дідусь зупиняється біля двох глибоких подряпин на землі. Свіжа земля розсипалась по сухому листі.
— А тут що діялось?— питає дідусь.
Я, звичайно, не знаю.
— Отут спочивав собі олень. До нього підкрався вовк, але олень його не проґавив і так стрибонув, що аж виорав задніми ногами оці дві борозни. А тепер пошукаймо, куди ж він помчав. Ага, ось куди. Бачиш, як вгрузли його ноги в землю? А ось сліди й самого «братика».
Вечоріє. Ми повертаємось до куреня. Біля однієї калюжі дідусь зупиняється й радісно проказує, присідаючи:
— О, здоров був! Як неждано, негадано! Така зустріч!
Я оглядаюсь, шукаю, з ким так радісно розмовляє дідусь, але ніде нікого немає. Підбігаю до нього й бачу на вогкій землі якісь великі сліди, подібні до людських. — Дідусю, а це хто тут ходив?
— Праправнук нашого Косолапка.
— А чому тільки два сліди? В нього ж чотири ноги.
— Бо він тут ходив собі тільки на задніх,— каже дідусь.— Ну, поспішаймо додому, бо геть смеркає. Мабуть, краще нам і не зустрічатися з отим Косолапком.

КОСОВИЦЯ
«Тук-тук-тук-тук-тук-тук», — чую крізь сон.
А   потім   знову:   «Дзень-дзень-дзень».
Я так напружено прислухаюсь, що й сон пропадає. Дідуся нема біля мене. Це він щось клепає молотком. Шпачком вилітаю з куреня й біжу до нього.
— А-а-а! Доброго ранку! Виспався?— зустрічає він мене. — Оцю кіску ще мені малому тато купили й навчили коси ти траву,— показує дідусь.
— І ви мене навчите?—догадуюсь, радіючи.
— Аякже! Сьогодні ж коситимем сіно.
— І я буду косити?!
— Аякже! Ти вже великий, міцний хлопчик.
Нашвидку поснідавши, ми йдемо на знайому мені долину.
Тут дідусь роздягнувся, засукав рукави, склав свою косу і взяв мантачку.,
— Ану слухай, як буде приказувати коса.
Він змахнув мантачкою, приклав її до леза коси, потягнув до себе, тоді від себе, і я почув: «Цісі-ціса-цісі-ціса».
— Ні, вона не так вимовляє, вона каже: «Коси, коса, поки роса», бо як сонечко пригріє, роса висохне, косар втомиться, впотіє, додому піде,— розказує дідусь, водячи мантачкою по косі. Потім він плює в долоні, бере лівою рукою за верх палиці, на котрій коса, правою за кривий кілочок посередині палиці, широко розставляє ноги, махає косою, й вона озивається: «Ш-ш-вінь, ш-ш-швінь».
— Дідусю, я теж хочу косити!— кричу я.
— Май терпіння. Це не така легка справа, як ти собі міркуєш. Дійду он до тієї синьої квітки й тоді буду вчити тебе,— мовить дідусь, а коса все захоплює нову траву й приспівує: «Ш-ш-швінь, ш-швінь, ш-швінь». За дідусем залишається вуличка, прорізана в густій траві, й валок скошеної трави. Я падаю на тон валок, як на подушку.
— Ну, ходімо знайомитись з твоєю кіскою,— кличе мене Дідусь.
Взявши косу в руки, він показує.
— Тут усе має свої імена. Оце кінець коси, а оце п'ята коси. Цей рубчик зветься прут. Ну, а оце, звичайно, лезо коси. А це ні ручка, ні палиця, як ти кажеш, а кісся. Воно має верхню й нижню частину. Оцей кривий кілочок, як ти кажеш, зветься косарик. От і все. Ну, ще є вухо й плішка. Ось вони. А тепер давай попробуємо. Права рука бере за косарика, а ліва ось тут за верх кісся. Щоб лікоть не відривався від боку, на ось під пахву жменю трави. Перший раз будемо однією косою косити вдвох. Ставай перший, а я за тобою. Ти тримай за низ косарика, а я за верх. Ноги тримай міцно, непорушно й разом вільно, спокійно. Повертайся лиш в попереку. Ну, зрозумів хоч трохи? От і добре. Тоді рушили.
Дідусь обіймає мене за плечі, ми беремо маленьку кіску в чотири руки й починаємо косити.
— Ой, добре-е-е!— кричу, радіючи.
— Не поспішай. Не забувай за кінець коси. Зводь його трохи догори. Так, так. Рівніше клади покіс.
— Дідусю, а воно зовсім легко.
— Це кіска добряча, гостра, як бритва, але далі буде важче. Бо зараз я допомагаю тобі.
Пояснюючи, дідусь непомітно залишає косу в моїх руках, а сам лиш іде за мною слідом. Захопившись, я не помічаю, що вже кошу сам.
— Не поспішай. Так, так. Менші кроки роби. І не згорб-люйся. Тримайся рівно, красиво, по-парубоцькому. Отак, молодець. Нижче пускай косу, бо висока стерня буде. Не бійся, що зачепиш землю. О, о, так,— підказує дідусь, йдучи за мною.
Я слухаю його і свою гостру кіску, що аж співає «ш-ш-шві-дзінь, ш-ш-шві-дзінь, ш-ш-шві-дзінь», і все наближаюсь до тієї квіточки, де покинув свою косу дідусь. Моя кіска стає дедалі важчою, мліють руки, але я не зупиняюсь. Мені хочеться зрівнятися з дідусем. І ось я вже біля синенької квіточки. Оглядаюсь на свій покіс. Він не так рівно лежить, як дідусів, стерня теж не така рівна, але це ж перший раз!
Сонце вже так пече, що скошена трава геть прив'яла. Моя кіска з кожним помахом стає важчою, руки болять, долоні печуть,
— Побігай-но трошки по траві,— каже дідусь.— Чи не заспався де зайчик-побігайчик або якась пташка.
І я радо гасаю по рівних покосах, що лягли під косою діда, та по своїх маленьких покосиках.
За кілька день, нарубавши «рогачів», забравши граблі й вила, ми пішли згрібати сіно і складати його в копички.
Велике сонце тільки-но зринуло над лісами, і ми стоїмо з дідусем на горі, задивляючись на вранішній ліс.
Довгим рушником пливе в далечінь смужка сизого туману. Вся долина в росі. Треба лиш хитнути головою, як вона замерехтить багатокольоровими зірочками.
— Посидьмо, поки вище підійметься сонечко і трохи спаде роса,— каже дідусь, розстеляючи рядно.
Над нами пролітають ширококрилі птахи, роблять коло і хиляться дедалі на південь.
З лісу вибігає перелякана олениця, за нею двоє маленьких оленяток. Не встигли ми збагнути, що сталось, чому олениця вивела дітей на відкрите поле, як побачили, що з лісу задкує великий рогатий олень і комусь загрожує .рогами.
— Проклятий вовк!— проказує дідусь, хапає вила й пускається бігти оленям на допомогу.
А я стою й не знаю, що робити. Я бачу, що вовк не на оленя нападає, а намагається обійти його й накинутись на оленяток. Як видно, олень це знає й кожного разу заступає йому шлях, а олениця тим часом веде оленяток через долину в другий бік лісу. Я теж хапаю свої вила й доганяю Дідуся.
— Забігай ліворуч!—гукає він мені.
Почувши людський голос, вовк зупинився. Далі, побачивши нас, повернувся, поклацав зубами сердито, мов камінцями, та й побіг назад до лісу. А олень підняв голову з цілим кущем рогів, потім чогось став дибки, зробив довжелезний стрибок й полетів доганяти оленицю.
— Молодець! Захистив діток!— гукає дідусь йому вслід.
Потім, подивившись у той бік, куди побіг вовк, додає:— Треба глянути, щоб не перебіг він долину та не пустився знову доганяти оленів.
А я радію, що оленятка залишилися жити.
За цей час сонце піднялось вище, пригріло дужче, роса з поверхні покосів «зникла, й ми беремось згрібати, зносити сіно на рядні в одне місце.
— А тепер будемо складати його в копичку,— каже дідусь, забиваючи у вогку землю рогачі.
— А чому треба складати сіно на рогачі, а не просто на землю?— цікавлюсь.
— Тому що сіно мусить бути завжди сухим. На рогачах його провітрює вітер, і воно весь час лежить сухе.
— А коли дощ?
— Від дощу ми його вкриємо осокою. Отак, як наш курінь.
І ось за. нами вже залишається одна, друга, третя копичка сіна. Мені здається, що це якісь дядьки стоять у високих зелених шапках.
Другого ранку дідусь оглядає долину, небо та й каже таємниче.
— Ов-ва-а-а! Буде дощ!
— Та як ви знаєте, дідусю, коли нема хмар?
— А бачиш, немає на долині ні туману, ні роси. Це й є та ознака, що буде незабаром дощ.
Оглянувши копички, дідусь кличе мене, радить уважно роздивитись на землю. Я бачу чіткі сліди оленів, кізочок, їх послід.
— Це вони приходили й раділи, що ми заготували їм харч на зимовий чорний день,— жартує дідусь.

ДІЖЕЧКА
Ось уже кілька днів минуло, як дідусь узявся показувати мені «секрет» робити діжечки, а я й досі не можу його утямити. Я ніяк не можу пристругати клепку до клепки так, щоб «комар носа не просунув». Не раз нишком я думав собі: «І навіщо мучитись, стругати так багато клепок, потім складати їх, коли можна відпиляти шматок дуба, видовбати в ньому середину, вкласти дно—і діжечка готова». Але дідусь так не робить, і я відганяю ту думку. Одне слово, я не здаюся, а вперто шукаю того «секрету». Час від часу дідусь покидає свою роботу, оглядає, що я постругав, дає поради.
— Діжечку зробити — не горішок розкусити. Тут треба і розум, і хист, і беручкі руки, і наполегливість. Ще діжечки й немає, а ти мусиш вже бачити її готову, чути, як вона дзвенить, і радіти нею,— розповідає мені дідусь.
Він показує, як стругати клепки і припасовувати одну до одної, щоб не видно було, чи то одна чи дві. А дні чогось хутко пролітають, і я не встигаю припасувати дві-три клепки, як уже вечір.
— Дідусю, чого це так хутко тепер вечір приходить?
— Е, сину, хіба ж ти ще не помітив, що вже прийшла до нас непрохана гостя — баба осінь? Поглянь на дерева.
Дивлюсь, а вони вже густо пожовкли. І охопив мене жаль за весною, за літом. Аж тепер відчуваю, який мовчазний, який сумний став наш ліс. Ну, хоч би де заспівала пташечка!
Нарешті я припасував всі клепки одну до одної, .позначив їх, котра до котрої притуляється. Прийшла найцікавіша хвилина в моїй роботі — скласти клепки одна до одної й набити на них обручі. В дідуся є такий спеціальний станочок для цього, але скільки я не намагався скласти, нічого в мене не виходить. Ось уже складу, але тільки-но торкну їх обручем, як усі клепочки розсипаються.
Дідусь допомагає мені набити першого обруча і йде до своєї роботи. Довго любуюся, радію тим, що діжечка вже стоїть сама, без станка. Набивши ще два обручі, я перекидаю її, качаю по лісі і бігаю за нею.
Залишається ще одне, найважче,— вкласти дно.
— Ну, до цього ти ще маленький. Тут досвід потрібен,— каже дідусь, оглядаючи діжечку. Він бере такий гемблик, де замість леза пилочка, й ловко вирізує ним фельц, тобто рівчачок для дна діжечки. Дно я сам вирізую пилочкою, а при-струговує його до фельцу дідусь.
— Ану ж бо, ну!— каже дідусь, підходячи до діжечки з відром води. Я стою ні живий ні мертвий. Мені здається, що діжечка тече, доведеться починати все спочатку, і ноги в мене підкошуються. Вода дзюркоче, дзвенить, переливаючись з відра, а я заплющую очі. Дідусь мовчить. Мені чути, як він ходить навколо діжечки, приглядаючись до неї.
— Нічого, нічо-о-ого-оо... З цим ще можна миритися,— чую його басистий голос й трошки відкриваю очі. Перше, що я бачу, це тоненьку цівочку води, котра збігає з-під діжечки по пеньку, на котрому вона стоїть. Все пропало!
— Поздоровляю!— знову каже дідусь, ще приглядаючись до діжечки.
— Але ж вона тече, дідусю!
— Еге-е-е!  Це хіба тече? В  мене гірше бувало.  Це все замокне, й діжечка буде, як дзвін. Молодець! Іди ж я поцілую тебе.
Метеликом лечу в дідусеві обійми. А діжечка стоїть на пеньку зарум'янена й ніби посміхається до мене. Гладжу її, ніби вперше бачу. Заглядаю всередину, а там у воді якийсь щасливий та радісний хлопчик. «Невже це я такий?— думаю.— Хіба я такий був, як прийшов з дідусем до лісу? Худенький, білий, як стіна. А тепер засмаглий, щоки повні та рожеві, як яблука!»

ДІД МОРОЗ
Тієі ночі ліс несподівано покрився білою пеленою. Холод заліз і до нас з дідусем в курінь, не давав спати. Дідусь укрив мене кожухом,
і я потім уже нічого не чув.
Ми встали ще до схід сонця. Небо було безхмарне, але вже не таке блакитне, як весною.
— Перший мороз...— промовив задумано дідусь.— Він попереджає людей, що вже йде зима, аби до неї готувались. Уже й ти хутко мене покинеш. Ось мороз, а ти босий. Правда, воно ще буде тепло. Ось зрине сонечко, пригріє, морозу й сліду не залишиться. Але однаково йде не до літа, а до зими,— журиться дідусь, дивлячись пильно в безхмарне небо.
Цей перший мороз раптово змінив мого життєрадісного дідуся. Він став таким, як той кленовий лист, котрий весною був радісний, зелений, а тепер хоч ще й тримається біля гілки, але пожовклий, опущений, зажурений.
— Але ж буде ще одна весна, правда, дідусю?
Аякже! І не одна!—радіє він, що я повернув його думки в інший бік.— Оце як пригріє сонечко, то підемо, сину, збирати лісові горішки. Вони саме повисихали, повідставали від лушпайок.
Як тільки пригріло сонце, з ясенів жменями посипалось ще зелене листя. Потихеньку спадає листя з грабів, з кленів та осик. А дуби хоч би й що! Стоять собі спокійні, зелені та могутні. Йдемо по листі, як по подушках.
Ми з дідусем вийшли на гору, глянули на ліси. Здається, що всі вони в якомусь велетенському пожарищі. Яких тільки кольорів там немає! Ніби гарно й разом сумно, аж плакати хочеться. А яка тиша! Коли-не-коли закряче ворон, застрекоче* сорока, затиркає сойка, і знову тиша.
Надивившись та посумувавши, йдемо в ліщиновий гай. Повагом, не кваплячись переходить нам дорогу їжак, з кількома яблуками-дичками на голках.
— Не чіпай його. Він тепер великий трудяга. Оце дбає, носить харчів на зиму,—пояснює дідусь.
Вивірки літають химерними червоними пташками по деревах. В кожної у зубах горішок. Ось в однієї впав горішок, і вона полетіла за ним на землю, розпустивши пишного хвоста й всі чотири лапки. Підхопила горішок і червоною блискавкою майнула по стовбурі граба.
А он і руда лісова мишка задки злазить з дерева, тримаючи в зубах горішок.
— Всі працюють, всі готуються до зими,— каже дідусь.
Нарізавши прутиків і поробивши собі віники, ми вибираємо найрясніші кущі ліщини, обмітаємо від них листя і струшуємо на землю жовті золотисті горішки. Вони сиплються градом, дошкульно б'ючи нас по головах, по плечах.
А збирати їх трохи нуднувато.
Щоб якось розважитись, дідусь веде мене в «червоний гай». Рясні ягоди свербивуса тут утворили суцільний червоний килим. Ой, скільки його тут!
Нарвавши свербивуса, повертаємось знову до горішків.
За кілька днів ми назбирали два мішки горіхів і торбу свербивуса.
Потім збираємо жолуді на насіння.
— А погляньмо, які вже зараз лиси,— пропонує мені дідусь. І от ми підкрадаємось до знайомої старої липи. Дідусеве «ко-ко-ко, кут-ку-дах» викликає в мешканців глинища надзвичайну зацікавленість. Спершу вони заворушились у своїх норах, а далі один по одному почали вилазити зі своїх домівок, нюхати повітря, туди-сюди бігати перед норами. Які ж вони зараз гарні! А найкращі старі лиси. Вони вже «переодягнулись» в зимовий одяг, густий, пишний, що аж вилискує. Особливо гарні в них пухнасті хвости. Вони якось ними так поводять, ніби плавають на воді. Лисенята виросли, але ще не такі привабливі, як старі. І менше граються.
Раптом усіх лисів як вітром здуває.
— Вони відчули, що поблизу люди,— пояснює дідусь.
Обмітаємо з-під дуба листя, я видираюсь на нього, трушу гілки, жолуді сиплються, а дідусь збирає.
Найкращі жолуді збираємо в один.мішок, а дрібніші — в другий.
— А навіщо нам дрібні, дідусю?
— Диким поросяткам на зиму. Для них взимку ці жолуді будуть такими, як тобі цукерки,— посміхається дідусь.
Нудно збирати жолуді. Але ще гірше переносити їх до куреня. Вони такі важкі, мов каміння. Візьмеш небагато, а вони тебе просто готові в землю затиснути. Принесу, висиплю й біжу дивитись на свою діжечку. Вона вже не протікає. Вода з неї така мені смачна, що я не нап'юся.
Вкриваючи жолуді очеретяними ряднами, дідусь проказує:
— А сьогодні підемо по калину. О, дуже корисні з неї ягоди! Чи від кашлю, чи від горла. А пиріжки? А узвар?!
Закидаємо на плечі великі лозові кошики, беремо в'язочку осоки й рушаємо в ліс. Листя вже стільки нападало, що ми йдемо, як по ковдрі. В верховітті його все менше й менше, і через те виднішає небо.
Останнім часом дідусь усе більше шукає простору, відкритого неба. Ось і тепер, замість того, щоб іти по калину, веде мене на ту гору, де ми зустрічали сонце. Тут він зітхає, набираючи повні груди повітря, ніби в лісі його не було.
— Вже й «бабине літо» полетіло,— мовить сумно, дивлячись у височінь.
— Що, що полетіло?— перепитую.
— «Бабине літо», кажу.
— Та яке воно, дідусю?
— А он подивись, в небі як летить.
— Я тільки бачу там павутиння.
— Ото воно і є.
— Дідусю, а що ж воно таке летить?
— То летять павучки. Он, дивись, павутиння опускається, візьми його та й побачиш.
Біжу, підкладаю пальця, й сніжинка прилипає на нього. Приглядаюсь і справді бачу там маленького чорненького павучка, який розсівся собі в павутинні, як у шовкових пелюшках.
З неба долітає до нас сумне «кру-кру, кру-кру, кру-кру», від чого дідусь аж здригається, приглядаючись до неба. Кидаю і я своїми очима у ту синю глибочінь і бачу в ній одну довгу, а другу коротшу низочку.
— Отак, сину, кожного разу, коли вони летять від нас, мені здається, що я вже не здолаю зими. А коли зустрічаю їх весною, то радію, як ще в ті літа, коли був малий,—каже дідусь, дивлячись услід журавлям.
— Дідусю, чому вони не летять отак хмарою, як ворони, а тільки низочками один за одним?
— Бо вони великі розумники. Отакою гострою «ключкою», чи «ключем», їм легше летіти. Бачиш, їхній «ключ» подібний до затесаного кілка. Так їм легше розтинати повітря.
Аж ось і калина! Важкими кетягами вона посхилялась, ніби приглядається, що там робиться в глибокому яру. Щоб до неї добратись, ми опускаємося в яр, а тоді здираємось по крутій стіні на протилежний бік.
Обламуємо дорідні кетяги, складаємо їх легенько в кошики, а дідусь тихо наспівує:

Чи я в лісі не калина була?
Чи я в лісі не червона була?
Взяли мене обламали
Та в пучечки пов'язали.
Така доля моя!
Гірка доля моя!


— Дідусю, а де пісні беруться?
— Люди складають?
— Дідусю, а ви могли б скласти пісню?
— А я й складаю.
— Справді, дідусю?! Заспівайте мені хоч одну.
— Це можна.

З поля котик іде,
В зубах мишку несе,
А ворона: «Кар-р-р, кар-р-р!
Нащо мишку вкрав, вкрав?»
Котик каже: «Я не крав,
Я ту мишку покарав.
Мишка зубки нагострила,
Колосочок відкусила».
Увірвалась мишці путь,
Колосочки хай ростуть.


— Дідусю, а правда, котик молодець?
— Аякже! Миші — то шкідники, а котики їх виловлюють.
— Дідусю, ану ще якоїсь заспівайте.
— Гаразд. Цю я склав для тебе.

Прийшла осінь-жовтівочка,
Відлітає ластівочка.
Над школою кружляється,
З діточками прощається.


А дітки махають до неї ручками та й кажуть:

«Ластівочко-серденько,
Як без тебе горенько!
В теплий край ти відлітаєш
І сонечко забираєш».


Тут дідусь прикладає пальця до уст і манить мене до себе. Підходжу на самих пальчиках, заглядаю в яр і бачу: йде величезний кабан, за ним шестеро поросят, а за ними їхня мама. В старих свиней дуже довгі рила і коротенькі вушка. Зовсім не такі, як у свійських.
— Це пішли смакувати жолуді,— пояснює дідусь.
Захопившись, ми наламали стільки калини, що мусили один кошик покинути серед дороги.

ПОВЕРНЕННЯ
— Ну, сину, як не жаль мені розлучатися з тобою, але вже пора.
Мене охопило якесь незрозуміле почуття.  Мені  й радісно,  і  разом хочеться плакати. І додому хочеться, й жаль дідуся покидати.
— То нічого,— каже він.— Зима пройде, що й не зоглянемось. Аякже! А там знову прилине до нас красуня співлива — весна, ти знову прийдеш до мене, вже на рік старший.
Поки вибивається з-за лісів холодне жовте сонце, я сиджу в курені, а дідусь десь там порається по господарству. Я відчуваю смачний запах смаженого сала з цибулею і догадуюсь, що це він уже готує щось поїсти.
— А-го-го-гов! Іва-си-ку-Те-леси-ку! А йди, ді-дусь їс-ти на-вари-и-ив!— гукає він.
Сидимо біля свого «столу» і мовчки їмо. «Ш-ш-ш-ш»,— журяться верхівки дерев. Стогнуть, скриплять старі осики.
— Ну, сину, поспішаймо, бо дорога перед тобою чимала, а день тепер куций, як заячий хвіст,— каже дідусь, беручи один більший, а другий трохи менший мішечки, зв'язані один до одного.
— Отут діжечка твоя, повна грибами. Покажеш матері, шо ти тут гав не ловив. А в цій меншій торбині — горішки. Будеш вгощати кого захочеш. Передаси мій низький уклін матері. Слухай її, допомагай в усьому, як допомагав мені. Ану, бери на плечі, як воно буде. Ну як, не дуже важко? От і гаразд. Рушай. Доброї тобі шлях-дороги! — мовить дідусь, цілуючи мене в чоло.— Візьми ще ось цю паличку, бо в дорозі всього буває. А дорогу, пак, знаєш, не забув?
Хочу щось сказати дідусеві й не знаю що. Нарешті знайшлося слово, і я питаю.
— Дідусю, а весною вас чекати чи, може, той... я сам?
— Не забігай. Там буде видно. Ну, ходи здоров!
Оглядаюсь перед просікою, а дідусь так і стоїть на тому місці, де я його покинув, серед віковічних дубів,—сам, як старий, присохлий, безсмертний дуб. Він простягає руку й дає знак, щоб я йшов.
Ступивши на просіку, я ще раз оглянувся. Але дерева вже закрили і дідуся, і його курінь.
Думки лелеками летять додому, до мами, до сестричок, до братика до любимого Рябка. Всі вони зринають перед моїми очима, і я вже чую їхню мову.
Дошкульно потягає холод по ногах. Дивлюсь, а сонечко вже високо підбилося вгору. «Ой, треба поспішати, бо так і ніч мене тут застане»,— думаю і наддаю ходи.
«Куку-ріку!», «ме-е-е!»—лунає здалека. Я догадуюсь, що вже недалеко тут село, і це додає мені нових сил. Я біжу скоріше, ліс обривається, розпочинається село і така знайома, така рідна мені вулиця.
— Мамо! Ма-а-амо-о! Ой, ондечки наш Петрик, вже йде від дідуся з лісу!— чую здалеку Галин тоненький голосочок, і вона вже щосили біжить мені назустріч. У воротях показується малий Санько, посміхається, махає рукою і теж біжить до нас. Рипнули хатні двері, така знайома, така рідна хустка мелькнула на порозі.
— Сину мій дорогий! Чого ж ти так довго був? — каже мама, простягаючи до мене руки.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky