Лариса ПИСЬМЕННА
ЮРКО ЇДЕ ДО ТАБОРУ
Оповідання

Море... Про нього тільки і мріє Юрко. І мама дістає йому путівку до піонерського табору на морському узбережжі. Але якою ціною! Є над чим замислитись хлопцеві, перш ніж знайде він вірне рішення.
Про життя хлоп'ят і дівчаток, які були школярами невдовзі після Великої Вітчизняної війни, про їх мрії та турботи, про дружбу розповідається в цій книжці.

СЛОВО ДО МОГО ЧИТАЧА
Ти бачиш на небі білу смугу над телевізійною антеною, білу смугу, що її накреслив реактивний літак? «Ну то й що?»—запитаєш ти. Справді, що ж тут дивного — біла смуга на небі й телевізійна антена. Нічому тут дивуватись, немає на що звертати увагу, таке буває щодня.
Але це — чудо. Зрозумій — це справжнісіньке чудо, тільки ми звикли до нього. Ми вже звикли навіть до того, що людина літає у космос, ми звикли до думки, що скоро буде ще й не таке. Ого! Ми з тобою віримо, що незабаром на наших телеекранах побачимо, як людина виходить з зоре-льота і ступає на далеку планету.
А колись була Вітчизняна війна. Дуже давно, тебе ще й на світі не було. Але й зовсім недавно, бо час, друже мій, для кожного плине по-різному. Тому для тебе Вітчизняна війна — то дуже давно, а для мене — не дуже. А хлоп'ята та дівчатка з цієї книжки — вони були твої ровесники, тоді, невдовзі після Вітчизняної війни, коли тебе не було ще на світі. Тільки жили вони значно бідніше за тебе, й білий слід від реактивного літака над телевізійною антеною їм не доводилось бачити. І телевізора теж. Вершиною їхньої мрії був простенький фотоапарат «Любитель», який «мабуть, сотню коштує» (на теперішні гроші — десятку). І ще тоді точилася війна в Кореї. Зараз теж вона точиться в різних місцях нашої землі, а треба, щоб її не було і щоб ні в тебе, ні в твоїх товаришів на війні не вбивали батьків, як убили у Василька й Наталочки — дітей з цієї книжки.
Оце і все, що я хотіла тобі сказати. Бо мої герої — такі, як і ти, тільки жили вони — по-твоєму, дуже давно, а по-моєму, недавно.
Автор

СПРАВЖНІЙ ШКОЛЯР
— Не розходьтеся,—сказав після уроків Ромка Смоляр.— Я вам щось розповім. Дуже важливе!
Його оточили. Тільки Оксанка Кириченко стала потихеньку пробиратися до дверей.
— Куди ж ти?— невдоволено крикнув на неї Роман.— Хіба тобі не цікаво знати, про що я розповім? Це ж дуже важливо!
Оксанка спинилася на порозі, почервоніла.
— Цікаво... Тільки у мене часу немає...
— Подумаєш, завжди у неї часу немає! Ну то йди, обійдемося й без тебе.
Оксанка збентежено глянула на Ромку, ще дужче зашарілася і вийшла з класу.
— Отак вона завжди — тільки б додому побігти,— пирхнула Ніна чорненька.
— Та вже розповідай швидше, Ромко,— квапила Ніна біленька.
— Чудна якась, теж мені — півтора нещастя,— з досадою сказав Роман, і всі засміялися. «Оксанка— півтора нещастя. Ну вже й приклав!»
— То слухайте: вчора до мене в гості приходив Іван Де-мидович, письменник. Іван Діденко, знаєте?
— До тебе в гості?
— Ну, не зовсім так щоб до мене, і до батька теж. Хіба не однаково? Він показав нам газету і каже: «Оце тема,' так тема, як ти думаєш, Ромко?» А в газеті тій надруковано, що один школяр просить написати книжку, як у Бориса Полево-го — «Повість про справжню людину». Тільки під заголовком «Повість про справжнього школяра».
— Про справжнього школяра?— здивувався Сашко-ши-байголова.
— От якби й справді була така книжка,— зітхнув Вася Рибаков, який дуже любив книжки про пригоди.-— А чому б письменникові Діденкові самому не написати таку повість? Він же здорово пише!
— Оце ж і я йому так сказав. А він: «А який, на твою думку, має бути справжній школяр?» Ну—відмінник, кажу... «Цього мало,— відказує Іван Демидович.— Ти, Романе, подумай добре і придивись. І коли знайдеш отакого справжнього школяра, ми з тобою про нього повість напишемо». Він так і сказав — «ми з тобою». От я вчора цілий вечір і думав. Усіх наших учнів перебрав, жоден не підходить для* справжнього. Може, ви мені допоможете?
— А який же все-таки він повинен бути, цей справжній?— здивовано запитала Ніна чорненька.
— І як його угадати?— додала Ніна біленька.
— Ну, такий... такий героїчний!—Роман змахнув кулаком.— Щоб з подвигом, от!
— Героїчний, — сумно   озвався   Сашко-шибайголова. — А де ж   його   такого   героїчного   тепер   знайдеш? Це ж не війна.
Всі задумалися.
— Хоч би школа загорілася або хтось у смертельну небезпеку попав,— зітхає Роман.— Я б тоді...
— І я б тоді!— приєднався Сашко.
— Ми всі б тоді,— підхопили обидві Ніни.
— Тільки де там, нічого такого не буде,— і Роман безнадійно махнув рукою.

* * *
Сніжок, легенький і свіжий, пустотливо лоскоче Оксанчині щоки. Ще горять ліхтарі, але над обрієм вже займається прозорий світанок.
Оксанка йде до школи І, як завжди, лишаючись на самоті, думає про маму.
Вона щойно вкинула листа до поштової скриньки. Так хотілося написати: «Мамусю, якби ти знала, як я за тобою нудьгую! Коли б ти швидше, швидше була з нами...» Але Оксанка знає, що не слід засмучувати маму, і тому завжди пише, що їм добре й весело живеться, що дома все гаразд і навіть Вовка швидко буде слухняний.
Бах!.. Об плече розбивається крихка грудка снігу. Оксанка оглядається. Просто в обличчя летить друга, але дівчинка присідає, і сніжка пролітає над головою.
З-за ліхтаря обережно виглядає кудлата шапка-вушанка і рожевий, кирпатий ніс Ромки Смоляра.
— Здрастуй,— невинно каже він, виходячи з засади.— А чого це в тебе комір у снігу?
— Ніби не знаєш,— посміхається Оксанка.— Он у тебе шапка задом наперед.
— Шапка — то дурниця,— Роман б'є кулаком по шапці і повертає її як треба.—> Ти скажи краще, чого ти вчора втекла?
— Поспішала додому.
— Чому?
— А тому, що...
— Гей, хлопці!— гукає Роман,  не слухаючи  Оксанку.— Переходьте сюди!
Через дорогу до них перебігають Сашко-шибайголова та Вася Рибаков.
— Знаєте, що мені вчора пообіцяв батько? Він сказав: Ромко, коли перейдеш до шостого класу знову з похвальною грамотою, я тобі обов'язково куплю моторний човен. Правда, здорово?
— Ще й як здорово! — радіють приятелі.— Покатаємось тоді по Дніпру аж до самої Каховки!
— Або ще й далі! Словом, вважайте, хлопці, що моторка у нас уже є.
— А коли перейдеш без похвальної?— обережно питає Оксанка.
— Це я — без похвальної?— зневажливо посміхається Роман.— Це тобі похвальної грамоти зроду не бачити, а про мене не турбуйся.
— Чому ж «зроду не бачити?»
— Бо ти трієчниця. Та й взагалі — півтора нещастя.
— Як ти сказав?
Вони спиняються і дивляться одне на одного. Ромка з викликом, мов задьористий півень, Оксанка — з образою, ледве стримуючи сльози.
— Я сказав — півтора нещастя.
— Так я ж... так я...— голос її зривається.— Я тобі доведу, що ти кажеш неправду. Я доведу тобі!
— Ну й доведи! Як же ти доведеш?
— Я вчитимусь не гірше за тебе! Краще за тебе, ось як!
Роман падає в снігову кучугуру, дриґає ногами і регоче.
Вася з Сашком здивовано озираються.
— Що з тобою? Чого репетуєш?
— Ой, не витримаю!—захлинається сміхом Роман.— Чули, хлопці, хто в нас у класі найкраща учениця? Оксанка Кириченко!
— Мелеш таке!— Сашко-шибайголова навалюється на Романа.— Мала купа!
— Мала купа, невелика, задушила чоловіка! — горлає Вася, навалюючись зверху.
— І буду, буду відмінницею! Не смійся! І я тобі не півтора нещастя!..
До самої школи Оксанка бігла, ніби за нею вовки гналися. Вона хотіла не плакати, дуже хотіла не плакати, але нічого не вийшло...

* * *
Волохатий, як джміль, Бублик радісно кидається назустріч. Але Оксанка чомусь не озвалась до свого улюбленця, а мовчки відімкнула двері. Здивований песик збентежено проскакує слідом за хазяйкою до кухні.
Дівчина роздягається і похапцем розпалює в плиті. А дровиська сирі, ніяк їх не розпалиш... Потім приносить з сіней м'ясо, миє і ставить у каструлі на плиту. Начистивши картоплі, починає замітати.
— Я сама, сама у всьому винна,— тихенько схлипує вона.— Але мені стало так гірко, коли він назвав мене півтора нещастя. Це правда, я тепер трієчниця, але я не півтора нещастя! І в класі він знову мене так назвав, а я не могла стерпіти і повторила при всіх, що стану відмінницею.
Оксанка кришить картоплю, і картопля у відповідь сердито сичить на гарячій сковороді. Оксанка хлипає голосніше. Бублик, співчутливо повискуючи, тулиться теплим боком до ніг. Дівчинка кидає кістку, але Забіяка — рудий, похмурий котище — блискавкою стрибає з лежанки і перехоплює кістку.
«Гірке ти, собаче життя!»— скавучить Бублик і ховається під лавку.
— А сьогодні,— скаржиться далі Оксанка,— мені знову з cтародавньої історії поставили трійку. Я переплутала перських царів — Кіра та Камбіза, забула, хто з них батько, а хто син. А в Ромки самі п'ятірки...
Вона посолила борщ, відсунула картоплю, сіла на стілець і заплакала.
Прийшов батько з Вовкою. Вовка винувато сопе — відразу видно, знову щось у дитсадку накоїв.
— Чула?—сердито каже батько.— Вихователька мало не плаче, зовсім замучилася з оцим золотом.
— Признайся, Вовченя, що ти наробив?— питає Оксанка, стягаючи з брата ботики.
— Нічого,— починає пхикати Вовка, але в його чорних, круглих очах самі хитрощі і жодної сльозинки.—Я тільки трошки підстриг ляльок і пофарбував воду в акваріумі...
— Потішив!— гнівається батько.— І що з тебе, Вовко, виросте, не розумію. Доведеться мамі написати.

* * *
...Дві задачі з арифметики не важкі, і Оксанка їх легко розв'язує. Але капосна третя!..
— А в мене панчішки порвалися,— гуде Вовка, старанно роздовбуючи дірку на коліні.
— Не заважай! Два робітники, працюючи разом, кінчають роботу о 5 годині... Для чого ти дірку роздовбуєш?
Вона стягає з Вовки панчохи і заганяє його на диван. Вовка пручається, голосно регоче і починає босий вибрикувати по кімнаті. Доводиться приманити його червоним олівцем та аркушем чистого паперу. Малювати Вовка любить.
— Він хвалько,— каже раптом Оксанка, відриваючись від задачі.— Він просто задавака, цей Ромка Смоляр. Але ми його не злякалися, правда ж, Вовчику-братику?
— Правда,— солідно погоджується Вовка.— Ми нікого не злякалися. Дай мені ще паперу або розкажи казочку.
З двору з оберемком нарубаних дров входить тато і забирає Вовку до себе. Нарешті можна спокійно взятися за вперту задачу. От задача й розв'язана! Переписуючи рішення в зошит, Оксанка ненароком розмазує чорнило. Треба було б переписати наново... А Вовчині панчішки? Та й про стародавніх персів слід ще раз повторити, з'ясувати — хто там батько, а хто син.
Стомлена дівчинка береться за голку. Оце то розпанахав, поганий хлопчисько! Одежа на ньому просто горить!
А спати вже страх як хочеться...

* * *
Вж-жі-і!— свище у вухах вітер, обпікає різким подихом щоки.
— Гей, ге!— по-молодецькому покрикує Ромка Смоляр, з'їжджаючи з гори на лижах.— 3 дороги!
Він робить чудовий поворот, але тут, мов на зло, підвертається якийсь нікчемний пеньок, і Ромка шкереберть скочується під ноги високому чоловікові, в окулярах і волохатому светрі. Чоловік, він теж на лижах, подає руку.
— Спритно ти, Романе, через пеньки перелітаєш!
— Іване Демидовичу, це ви!—Роман засоромлено обтрушує сніг.— Я просто випадково, винен отой паршивий пеньок!
— Я теж так думаю—пеньок,— сміється Іван Демидович. —Закріпляй краще лижі, та махнемо он до того пагорка, він наче без пеньків.
Весело перегукуючись, вони поруч біжать на лижах. Романовому щастю немає меж: адже тепер усі можуть побачити, як дружньо поводиться з ним сам Іван Демидович, відомий письменник!
Завтра в школі він розповідатиме, як чудесно «ми з Іваном Демидовичем» провели вихідний, як ходили на лижах, як тренувалися... Він так і скаже: «Ми з Іваном Демидовичем тренувалися». Здорово? Ото будуть заздрити!
Набігавшись досхочу на лижах, вони разом повертаються до міста.
— Добре провітрились,— задоволено говорить Іван Демидович.
— Тепер і до роботи приємно сідати. А ти, Романе, пам'ятаєш про свою обіцянку?
— Про яку обіцянку, Іване Демидовичу?
— Вже й забув? Ти ж обіцяв познайомити мене із справжнім школярем. Навіть брався допомогти повість про нього написати.
— Так я ж не знайшов його,— виправдовується Ромка.— Шукав, шукав і навіть схожого не знайшов. Немає такого в нашій школі, щоб можна було з нього повість писати. От коли б ви смішне оповідання схотіли написати! Смішних учнів я б вам знайшов скільки завгодно.
— Наприклад?
— Ну от є в нас одна дивачка, Оксанка Кириченко, я її прозвав півтора нещастя.
— Чому — півтора нещастя?
— Бо вона така. Нічим не цікавиться, навіть гуртків ніяких не відвідує. Ледве скінчаться уроки — відразу додому поспішає. Недарма з трійками не розлучається! Я їй якось те сказав, а вона як розприндиться: «Я тобі доведу! Я краще за тебе вчитимусь!»
— А що ти думаєш — не зможе?
— Та куди їй!— зареготав Ромка.— Крекче, крекче, аж смішно на неї дивитись. На перерві заховається кудись у куток і зу-у-брить! Правда, тепер уже ніби на четвірки вилазить, але до п'ятірок їй нізащо не долізти.
Роман раптом змовк — його спинив погляд Івана Демидовича. Від цього погляду стало якось незахисно і відпала охота розповідати.
— Так, так,— помовчавши і не дивлячись більше на Ромку, мовив Іван Демидович.— Розкажи мені про неї більше. Як вона живе, хто її батьки?
— Не знаю,— стенув плечима Роман.— Вона в нашій школі перший рік.
— Ось що, Романе, познайом-но мене з нею.
— Добре, якщо хочете, колись познайомлю. Тільки вам з нею буде нудно.
— Це вже не твій клопіт, хлопче. Познайом. І не «колись», а сьогодні, зараз. Ти знаєш, де вона живе?
— Знаю,— знехотя мимрить хлопець.— Тільки я в неї ніколи не був.
— От, до речі, й побуваєш. Ну, пішли швидше!

* * *
Оксанка відчиняє двері і здивовано відступає: на ґанку стоїть Роман Смоляр з якимсь незнайомим чоловіком.
— Здорова була, Оксанко. Не проженеш гостей?—вітається незнайомий.
— Заходьте, будь ласка,— зашарілася дівчинка.
Забачивши  чужого, Вовка   непомітно   шмигонув у куток дивана і замаскувався подушкою.
— Ти знаєш, кого я привів?— хвальковито шепоче Роман.— Це ж сам Іван Демидович Діденко. Той самий, відомий письменник!
Оніміла від хвилювання, Оксанка боязко поглядає на гостя. Але він так дружньо та щиро посміхається до неї, що дівчинка мимоволі несміливо посміхається у відповідь.
— Ого, який козарлюга!— то Іван Демидович помічає за подушкою Вовку.— А що ж бо ти там робиш?
— Нічого,— відповідає Вовка, зацікавлено роздивляючись гостя своїми круглими хитрими очима.— Я тільки трішки поплював Забіяці на лоба, щоб намалювати йому брови.— І Вовка випустив кота.
Кіт Забіяка, з фіолетовою дугою над оком, в знак протесту чмихнув і, звівши свічкою рудого хвоста, сердито пішов на кухню.
— А чого це ти, парубче, від людей за подушкою ховаєшся?
— Я жду, доки вона зашиє штанці. Я їх трохи порвав, а вона каже: сиди так...
— Ну, тоді я тобі, друзяко, не заздрю!
У сінях скрипнули двері, і Оксанка прожогом метнулася батькові назустріч.
— Ой татусю, Роман Смоляр привів письменника Діденка!
— Письменника Діденка?— здивувався батько.— Несподіваний гість.
Батько квапливо роздягнувся й пройшов до кімнати.
— Доброго здоров'я, дорогий товаришу Діденко. Я дуже радий, що до моєї малої хазяєчки завітав такий гість!
Роман ніяк не міг збагнути, що цікавого у цих відвідинах знайшов Іван Демидович. А той, ніби зовсім забувши про Романа, уважно слухав.
— Влітку мене перевели сюди, до Наддніпрянська, на будівництво заводу,— розповідав гостеві Оксанчин батько.— Дружина лишилася там, вона в інституті навчається. От Оксанці й доводиться самій, без мами, хазяйнувати.
— Важко їй?
— Важко, звісно,— зітхає батько.— Один оцей урвиголова жару дає!— він підкинув на коліні Вовку, і той у захваті пронизливо заверещав.— Стомлюється бідне дівча, а їй же вчитись треба.
— Іва-а-не Демидовичу,— з нудьгою зітхнув Роман.— Може, підемо?
Іван Демидович задумливо погладив Вовку по голові й підвівся.
— Куди ж ви?— визирнула з кухні Оксанка.— А я чай приготувала.
— Спасибі тобі, дівчинко,— Іван Демидович підійшов до Оксанки і легенько притягнув до себе за плечі.— Нам пора йти.
— А чай?
— А чай — іншим разом. Я ще до вас зайду, коли дозволите.
— Ну... звісно!
— Тоді — наступної неділі. Домовились?
— Домовились,— сказав Вовка. Бо він своїм хитрющим оком вже примітив, що гість цей веселий і з ним не занудишся.
Іван Демидович попрощався з господарем, ущипнув Вовку за тугу щічку і з великою повагою, як рівній, потиснув Оксан-ці руку.
— До побачення!— з полегкістю гукнув Роман і бабахнув дверима.
Іван Демидович підняв лижі на плече.
— Вітай від мене батька, Романе,— і швидко пішов вулицею.
Роман хотів було побігти слідом, але чомусь не наважився. Він тільки розгублено крикнув:
— Іване Демидовичу, зачекайте... Так я для вас ще пошукаю.
— Кого пошукаєш?— зупинився Діденко.
— Ну того ж... справжнього школяра. Може, таки знайду, я для вас постараюся!
— Не старайся даремно, я вже його сам знайшов. Най-справжнісінького.
— Коли?— вражено розкрив рота хлопець.
— Щойно. А крім нього — ще й поганого, просто нікудишнього товариша.
Роман ще довго стояв на одному місці, збентежено кліпав очима. Почував він себе препогано...

КОРЕСПОНДЕНТ
Якось на великій перерві мене викликав до себе директор школи Віктор Петрович.
Я не люблю, коли мене викликає директор, бо це, звичайно, нічого доброго не віщує. По дорозі до директорового кабінету я швиденько пригадував усі свої гріхи за останній тиждень.
Передав Юркові шпаргалку під час контрольної з арифметики, а Любов Михайлівна відібрала і звеліла мені вийти з класу — раз! Чіплявся на ходу до автомашини, і Віктор Петрович, здається, помітив, бо саме переходив вулицю. А може, й не помітив? На всякий випадок—два! Вчора на перерві побився з Андрійком Байдаком — три!..
Четвертої провини я вже не встиг пригадати, бо дійшов до дверей кабінету, і всі думки у мене переплутались.
Директор   сидів   за   столом.   Він   мовчки   подивився   на мене, потім   відшукав   на   столі   якийсь   папірець і показав його мені:
— Савченко, це твоя робота?
— М-моя,— визнав я, бо що ж мені було робити? Тільки це була не робота, а просто карикатура на Ванька Ґонтаря. Я намалював, як він дрімає на уроці граматики. А внизу написав:

Наш Ванько гладкий, як бочка,
З'їв десяток пиріжків!
Заховався у куточку,
Щоб ніхто не розбудив.

— Це ти малював під час української мови?
— Ні,— зітхнув я,— це вже під час арифметики...
— А на уроці з мови що вигадав? Чи не оце?
Новий папірець ліг на директорів стіл. Так і є! Цокотуха Маринка таки показала мою пісеньку-дражнилку Вікторові Петровичу.
— Слухай, Вадиме!—суворо сказав директор.—Коли, нарешті, припиняться скарги на тебе?
Я знову зітхнув і пообіцяв:
— Вікторе Петровичу, я більше не буду.
— Не вірю я вже тобі,— нахмурився директор.— Та й, власне кажучи, що саме ти не будеш?
— Ну... писати вірші...
— Які дурниці! Вірші ти повинен писати, але не на уроках. У тебе є хист. Пиши хороші, розумні вірші.
Віктор Петрович встав, підійшов до мене і несподівано лагідно поклав руку на моє плече.
— Я певен, що у тебе є інші, справжні вірші. Правда ж, є?
Я не зрозумів, які саме вірші Віктор Петрович вважає справжніми, але на всякий випадок кивнув головою.
— От бачиш! Ти, Вадиме, загалом — непоганий хлопчина, вчишся добре, а поведінка у тебе нікуди! Чому ти не хочеш виправитись?
Я страшенно хотів виправитись і був такий радий, що Віктор Петрович більше не сердиться на мене, аж мало не заплакав. Я навіть пообіцяв, що завтра принесу йому справжнього вірша.
У той день Любов Михайлівна зробила мені не одне зауваження. Коли б Любов Михайлівна могла знати, чому я був такий неуважний, вона не докоряла б! А я сидів і все думав, якого мені скласти вірша, щоб він був справжній?
По дорозі додому я теж думав про це. Почав кружляти сніжок. Я зловив кілька великих сніжинок і дихнув на них. Вони зразу ж розтанули, а я придумав таке:

Сніжинки-пушинки стали краплинки.
Краплинки-росинки, ніби сльозинки.

Тут підійшов Андрійко Байдак і стукнув мене по руці. Краплинки струсилися. Я розсердився і теж стукнув його портфелем по спині. Ми трошки побилися, і через нього я так і не придумав тоді справжнього вірша.

* * *
Ввечері ми з мамою ходили одвідувати одну її знайому. Тільки раніше ми зайшли в аптеку, і мама замовила для неї ліки. А я все думав та думав про справжнього вгріла і, щоб веселіше було йти, тихенько бубонів собі під ніс: «Ми йдемо, йдемо в аптеку, до аптеки недалеко...»
— Замовчи,— відмахнулась мама.— Набридло.
— Ти кричаєш — замовчи, я кричаю — не кричи...— відказав я, бо мій язик ніколи своєчасно не вміє спинитися.
— Як, як? Кричаєш?— розсердилася мама.— Що з тобою робиться, Вадику?
Тоді я признався мамі, що мені треба написати справжнього вірша. Мама погодилась, що дійсно — треба. Я сказав, що справжній вірш, на мою думку, це такий, в якому я йду в бій і перемагаю багато ворогів. І ще в ньому я напишу, що хоч ворог і тяжко поранив мене, я все одно не відступив.
Мама засміялась і сказала, що, наскільки їй відомо, крім Андрійка Байдака, я   ще   не   перемагав   нікого, та й то не завжди.
— Ти краще напиши про своє життя. У вихідний ти катався на ковзанах?
— Катався...
— Ось про це й напиши.
Звісно, кататися на ковзанах не такий уже й подвиг. Але ж мама знає, що каже.
І я вирішив написати вірша про ковзани.
Скінчив вірша я другого дня аж після уроків і швидше поніс його до Віктора Петровича. Я дуже боявся, що він викличе мене до себе раніше, ніж я встигну дописати, бо в той день на мене було стільки нарікань, як ніколи. Я навіть схопив з російської мови трійку, бо погано знав заданий вірш.
Але Віктору Петровичу, видно, ще ніхто не встиг на мене поскаржитись, бо він лише пильно глянув на мене, мовчки взяв аркушик з віршем і заховав до свого столу.
Мені дуже хотілося спитати, чи справжній мій вірш, чи ні, але я якось не насмілився.
Після уроків наш клас заходився заливати в кінці подвір'я каток. Спершу ми не хотіли приймати до себе дівчат, а потім прийняли. Нехай уже й вони катаються, нам не жалко. Я тільки скубнув за косу Маринку, щоб вдруге не скаржилася на мене директору.
А з Андрійком Байдаком у мене вийшла дуже вперта суперечка. Я доводив, що цілком загартована людина, як-от, приміром, я, може взимку ходити роздягнута. Андрійко ж запевняв, що я не загартована людина, а просто задавака.
Коли ми вийшли зі школи і зайшли за ріг вулиці, я скинув з себе пальто та шапку і повільно пішов додому. Правда, згодом я пішов швидше, але зате зняв рукавиці та калоші. Я зовсім не змерз, тільки зашпори трохи у вуха позаходили, але, крім Андрійка, мене побачила наша сусідка, бабуся Макарівна. Вона сказала мамі, а мама взяла та й поклала мене в постіль на цілий тиждень, хоч температура в мене була зовсім невеличка.
Коли я відлежався і прийшов до школи, весь клас зустрів мене захопленими вигуками. Спершу я подумав, що це через мою перемогу над Андрійком, хоч вона мені дорого стала, але я помилився. Цокотуха Маринка вискочила наперед і, змахнувши якоюсь газетою, затріщала:

По блискучому льоду
З ковзанами я іду.
Берегами вітер свище,
Не боюсь тебе, вітрище!

Я просто отетерів. Звідки вона знає? Адже я одному-єди-ному Віктору Петровичу віддав того вірша. А Ванько Ґонтар вихопив газету з Маринчиних рук і став читати далі:

Одягаю ковзани,
Отепер пережени!
Я лечу, неначе птиця,
А за мною вітер мчиться...

Я підійшов до Банька, взяв у нього газету і очам своїм не повірив: там справжніми друкованими літерами був надрукований мій вірш! Внизу так і було написано: Вадим Савченко, учень 4 «Б» класу 3-ої школи м. Наддніпрянська.
Мене охопила така радість, що я закричав — ур-ра!— і пройшовся по класу колесом. Саме в цей час до нас зайшов Віктор Петрович. Побачивши мене, він сказав:
— Як? Ти, кореспондент піонерської газети, і отаке витворяєш? Я очам своїм просто не вірю!
Я миттю сів на своє місце і принишк. А Віктор Петрович, не мовлячи більше ні слова, повернувся і вийшов з класу.
З того часу і почалися мої страждання.
Надрукований вірш приніс мені гучну славу на всю школу. Але краще б її не було, бо жити я став, ніби спутаний.
Досить було з'їхати верхи поручнями східців, чи підказати Ванькові на граматиці, чи просто підставити комусь звичайнісіньку підніжку, як мені негайно нагадували, що я кореспондент, і вже кому-кому, а кореспондентові не годиться отак себе поводити.
— Вадиме,— запитала якось мене Любов Михайлівна,— чому в Маринки з арифметики трійка?
Я відповів, що не знаю. Бо ж трійка не в мене, а в Маринки.
А Любов Михайлівна сказала, що я повинен знати, бо, по-перше, Маринка в моїй ланці і, по-друге, я — кореспондент! А кому ж і знати, як не кореспондентові?
Ну що я міг заперечити? Довелося підганяти Маринку з арифметики.
Сьогодні мені піонервожатий порадив написати до газети про наш клас: як ми вчимося, яка в нас поведінка.
Ех, нещасливий той день, коли я зробився кореспондентом! Доведеться тепер тихо сидіти на уроках, не дражнити Маринку, не битися з Андрійком Байдаком...
Одна радість — Віктор Петрович не викликає мене більше до себе, бо ніхто не скаржиться.
Тільки я не розумію, чому він завжди посміюється, коли зустрічається зі мною?

ЮРКО ЇДЕ ДО ТАБОРУ
Юрко сидів на великій дубовій колоді за ворітьми і замислено відривав цупкі шматочки сірої розтрісканої кори.
Дід Матвій вже повернувся з роботи, повечеряв і вийшов посидіти з Юрком на колоді.
— Ну й спека! Вже й звечоріло, а прохолоди нема.
— Еге!.. То тільки в нас така спека, а Дмитрик Зінченків казав, що в Одесі від Чорного моря не те що ввечері, а й удень прохолода віє,— зітхнув Юрко.
— Ну, може, понад морем так, а в нас — інак,— розсудливо відказує дід Матвій.— А чого це ти, голубе, так нахнюпився?
Юрко понуро копирснув ногою теплий оксамит пилу, збив рожевий від заходу сонця бурунчик.
— Нашкодив, га?— скоса позирає дід Матвій на внука.— Чи, бува, не твоїми руками ота шибка тріснула?
Та що там шибка? Шибок багато, а Чорне море одне. І за ним від самої весни сумує Юркова душа.
— Дмитрик Зінченків хвалився, ніби у таборі був найголовнішим барабанщиком. Ну, барабан — то пусте, кожен зуміє на барабані... От горністом — інша справа, горн — не барабан! Правда ж, дідусю?
— Хто ж його знає,— розводить руками дід.— Не довелося мені, хлопче, ні на горні, ні на барабані.
— Я на губах усі сигнали вмію!— Юрко схоплюється на ноги, виструнчується, упирається лівою рукою в бік і, закинувши голову, виспівує в складену дудкою праву долоню:
— Вста-вай, вста-вай!.. Вставай-те на за-ряд-ку! Це, дідусю, «побудка». А ось — «увага»: Слу-хай-те всі! Точнісінько мов на горні виходить, правда? А «відбій»: Спать, спать по па-лат-ках!.. Мені б горністом! Я б відразу зумів.
— Отак і відразу? — сумнівається дід.
— А то ні? І зумів би! От коли б мені загадали: «Стрибни з даху — і поїдеш до Чорного моря» — враз стрибнув би. Або: «Перепливи десять разів річку!»  І переплив би!
— Гм...
— Ну, нехай не десять, а вісім. Ні? Ну—сім... Шість разів то вже насправді перепливу!
Одеса!.. Одеса, казкове, небачене місто, безкрає море, білі палатки над ним — ніби живі постають в Юрковій уяві. Він замріяно мружить очі.
— Дідусю, а коли ви були малі... ну, не зовсім малі, а такі, як ось я, чи хотілося вам чогось? Так—дуже-дуже?Язиаю, піонерських таборів тоді не було, так, може, чого іншого? Хоча б радіоприймача...
— Хе, радіоприймача,— крутить головою дід Матвій.— Тоді й слова такого на світі не було — «радіоприймач!»
— То, може, їлось друге?
— Було!—залукавилаеь згадка в дідових очах.— Було: коробочка з перцю!
— Коробочка??
— Привіз якось мій батько,— це вже твій прадід буде,— з ярмарку коробочку перцю. Ловка була коробочка — бляшана, блискуча, ще й золотом помальована. Що я вже нею милувався— вночі снилась! І почав я батька прохати, щоб вони собі на перець нову коробочку купили, а стару вже дали мені. Довго просив, аж плакав... От її тоді мені найбільше й хотілось.
— Ну? Дали?
— Дали пару лящів, щоб відчепився.
Юрко розчаровано дивиться на діда. Аж не віриться, щоб дід Матвій, кремезний, сивоусий, не абихто, а старший конюх у колгоспі, плакав за якоюсь нещасною коробочкою! І він не знає — жаліти діда чи сміятися з його мізерного бажання.

* * *
Уже зовсім зсутеніло, коли прийшла мати. Вона стомлено сіла на колоді поміж Юрком та дідом Матвієм.
— Душно... Днів за три й жнива розпочнемо. А пшениченька вродила — і не пам'ятаю такої!
— Пшениця — мов ліс! — погоджується дід Матвій.— А що, доню, мо' й Зірочка Золота з пшениці тієї виросте? Схоже на те.
Мама мовчки усміхається.
— Мамо, чому ж ви так пізно? Ми вас ждемо-ждемо...
— На засіданні правління була.
— Мамо, а... ще не прислали?
— Що?
— Та путівки! До моря... Ви ж самі знаєте...
— А-а, ось ти про що! От саме сьогодні й розподіляли.
Юрко стрепенувся і вп'явся поглядом у матір.
— Ну?!
— Чотири путівки прислали.
— Кому... кому ж призначили?
— Галинка Бойкова поїде. Найкраща піонерка.
— Галинка? Ех, чи ж мало вона тут командувала? І там воду варитиме...
— Другу путівку дали Василькові Лимарю.
— З похвальною перейшов...— сумно погоджується Юрко.— Йому даду-уть. Ну, та в нинішньому році ще побачимо— хто кого!
— Третю...
— Третю?
— Твоєму приятелеві—Павликові.
— Павлик поїде!—тривожно-радісно вигукує Юрко.— Павлик поїде, а... я? Мамо, чому ж ви не кажете, кому дали чет...
— От четверту довго не могли вирішити, кому віддати: тобі чи Клаві Петренко.
— Клавці? Вона ж торік аж два місяці була на морі, а я...
— Бачиш, Юрчику, Клава така квола, часто хворіє...
— Так я ж моря ніколи в житті не бачив! — з відчаю аж гине Юрко.— Я ж так ждав! А вона в минулому році — два місяці...
— От через те вирішили все-таки послати тебе. Клава поїде до нашого Дзвінкого Бору. Там теж хороший табір.
— Мене! Правда, мене?
— Так, так,— пихкає цигаркою дід Матвій.— Це вже вам не моя коробочка з перцю!
Юрко вихором зривається з місця і мчить вулицею, збиваючи густу рожеву куряву.
— Гей, поїду, гей, поїду! Ух ти, в Одесу! До Чорного моря поїду! Ур-р-ра!..— вже здалеку видзвонює його радісний голос.

* * *
Юрко підхопився вдосвіта. Негайно ладнатися в дорогу! Та мати сказала, що до від'їзду ще цілий тиждень, і нехай він зараз не морочить голову, а вижене краще корову в череду.
Юрко погнав, дудукаючи в скручену газету дзвінкі сигнали горніста. Здорово виходило! Е, що б там дід Матвій не говорив, а бути Юркові горністом!
Аж он і Павлик жене свою Ластівку.
— Їдемо!.. Їдемо!.. Їдемо!..— пронизливо засурмив Юрко на саме Павликове вухо. Павлик обернувся і обхопив Юрка руками, Юрко підставив ногу, і друзі покотилися по прибитій траві вигону, весело регочучи та буцаючись. Потім посідали рядком і хазяйновито обміркували сподіване щастя — спільну мандрівку до казкового берега Чорного моря.
По дорозі додому Юрко зустрівся з Клавою, з отією, що мало не забрала Юркову путівку. Вона вела малого братика на майданчик.
— Клавко, а я їду до Чорного моря! — гукнув Юрко.— Ага! Горністом там буду!
— То й їдь собі,— стиха відмовила Клава і стала витирати братикові носа.
— Так я ж поїду, я, а не ти! — повторив Юрко, вже чомусь розсердившись. Зараз він не відчував радості від своєї перемоги над цим мовчакуватим дівчиськом.
Клава нічого не відказала і повела далі братика.
«Ну й нехай!.. А я все-таки поїду!» — з досадою подумав Юрко. .
Дома він розшукав велику і зовсім не потрібну материну хустку,— хіба мало в неї хусток? — і хотів краяти речовий мішок, з кишенями, такий, як у Дмитрика. Але мати відняла хустку. Тоді Юрко вхопив дві ложки і заходився вибивати ними на столі барабанний дріб. Мати відняла й ложки і сказала, що вже кому-кому, а їй враз полегшає, коли Юрко поїде десь далеко. Хоч відпочине трохи від його витівок.
Ех, забули, видно, мати, як самі були піонеркою! Не тремтить їхнє серцр при звуках піонерських сигналів, ні, не тремтить!..
Дїд Матвій, мугикаючи стару чумацьку пісню, лагодив під повіткою ятір — у нього сьогодні вихідний. Були колись чумаки. До Чорного моря волами по сіль їздили — чумакували. Воли собі поволі йшли, а поруч — чумаки, вусаті такі, як дід Матвій. А Юрко ж не поїде волами, є, ні! А коли б ото взяв — та волами до табору? Кумедія! Ну й сміху було б! Юрко взявся було допомагати дідові, але нитки в нього весь час плуталися, ніби змовилися проти Юрка.
— Чи тебе сьогодні хто шилом шпигає? — розсердився нарешті дід Матвій.— Гляньте на нього, хвилинки на місці не всидить. Біжи краще на вулицю, горністе!
Юрко чкурнув шукати Павлика, але, як на зло, знову зустрів Клавку. Вона несла воду. Юрко якийсь час дивився, як вона хекає, ніби несе хтозна-який тягар. Відро неповнег а Клава часто спинялася і змінювала руку. Швидко Юркові набридло мовчки йти за нею, і він гучно ляснув у долоні. З несподіванки дівчинка здригнулася, відро з брязкотом покотилося додолу.
— Ну нащо ти, нащо? — спалахнула вона.— Що я тобі зробила, чого ти чіпляєшся?
Вона вся аж почервоніла, от-от заплаче. Далі рвучко підняла відро і хутко пішла назад до криниці. Чудне дівчисько...
— Ото мені, жартів не розуміє,— засміявся, приховуючи неспокій, Юрко.— Розсердилася... Та хіба ж я... Ну що з того — піввідра води розлила! Подумаєш! Та я тобі, коли хочеш, десять відер принесу!
Він наздогнав Клаву, вихопив з її рук відро і метнувся до криниці.
— Теж мені — силачка! — бурмотів Юрко, намагаючись нести легко і не відхиляючись повне відро.— Піввідерця несе і хитається. Ех, ти!..
— Давай понесемо разом,— веселіє дівчинка.— Тобі ж, певно, важко.
— Не заважай. «Важко». Я на шкільному турніку вже дванадцять разів підтягаюсь, а вона — «важко»! Відчини краще хвіртку.

* * *
— Знову чомусь замислився наш одесит,—зауважив по обіді дід Матвій.— Чи не нашкодив, бува?
Мати виглянула за ворота. Юрко мовчки і напрочуд тихо сидів на колоді.
— Може, на мене образився? Хустку, бач, не дала йому шматувати. Ось я його зараз потішу.
Мати підійшла до Юрка.
— Ну добре, не хнюпся. Завтра вирядимо діда Матвія до міста, то вже купить тобі речовий мішок. У «Динамо» є такі, сама бачила. Ну, радий?
На диво матері, Юрко не дуже зрадів. Він навіть розгубився трохи.
— А... путівку ви вже взяли? — обернувся до матері, уникаючи погляду.
— Завтра візьму. Та не бійся, дурнику, коли тобі призначили, тобі й буде.
— Дмитрик Зінченків хвалився, що поправився в Одесі аж на два з половиною кіло...
— А чого ж? У такому таборі та не поправитись! Поправишся й ти, хоча, по правді кажучи,—мати весело поплескала Юрка по голій засмаглій спині,— ти й тепер нівроку собі.
— Не потрібні мені ті два з половиною кіло. Знаєте, мамо... нехай, мабуть, Клавка їде.
— Клава? Ти ж так хотів...
— А тепер не хочу.
— Гляди, щоб не шкодував,— мати притягає до себе Юрка і ласкаво куйовдить його непокірне, злиняле на сонці волосся.
— Не шкодуватиму,— випручуючись з материних рук, якось надто голосно каже Юрко.— І чого б я шкодував? Подумаєш —море! Ми з дідом краще рибу ловитимемо.
Незалежно заклавши руки в кишені, Юрко йде в садок. Голосно насвистуючи, він продирається крізь високі, шорсткі кущі малини. В самій гущавині озирається.
Тут його ніхто не побачить. Юрко опускається на землю і тихенько схлипує.

ДЯДЯ КУЗЯ З МІНІСТЕРСТВА
Я ніколи раніше не бачив Павчиного дядю Кузю, але чув про нього надзвичайно багато. Павка його теж не пам'ятає, хоч Івга Свиридівна, Павчина мати, розповідає, що колись давно дядя Кузя приїздив до них у гості на цілий місяць і навіть власними руками підкидав маленького Павку вгору. Вона ще й досі дорікає Павці за нечемне поводження з дяді Кузиним піджаком.
Івга Свиридівна завжди говорить, що мати такого шановного дядька — щастя, і Павці кожен має позаздрити. Може, воно і так, але я Павці не заздрю. По-моєму, це ніяке не щастя, а навпаки — справжнісінька халепа! Спитаєте — чому? Ну як же: досить Павці «прокататись на парі» (з ким не буває?), як ївга Свиридівна страшенно обурюється і кричить, що дядя Кузя ніколи в житті не приносив із школи двійок. Де там, той знаменитий дядя Кузя вчився завжди на самі п'ятірки! Або ще: порве собі людина штани... Для кожного це— неприємність, для нещасного Павки — подвійна. Адже «дядя Кузя зроду не перетворював новісінькі штани в отаке лахміття!» І так — що б не сталось, ївга Свиридівна доводить Павці, що той ганьбить свого знаменитого дядька, який працює не де-небудь, а в самому міністерстві, і не ким-небудь, а великим начальником. ївга Свиридівна запевняє, що без дяді Кузі сам міністр був би мов без рук, і тому вона ніколи не дозволить Павці своєю безсоромною поведінкою плямувати ім'я її рідного брата, якого шанують всі люди.
Ні, ні, не хотів би я бути на Павчиному місці! Я певен, коли б раптом кудись щез отой дядя Кузя (цур йому!), Павці відразу полегшало б жити на світі.
І от, уявіть собі, прибігає до мене червоний, захеканий Павка, і обличчя у нього таке, неначе хтось несподівано надавав йому замашних ляпасів.
— Що таке?
— Приїздить!..— хрипить Павка і падає на стільця.
— Хто приїздить?
— Він, дядя Кузя... Сьогодні приїздить...
Так он воно .що! З Києва прийшла телеграма, і зараз Павка з батьком беруть таксі, щоб їхати на вокзал зустрічати гостя, і я теж — коли я йому друг — повинен поїхати з ними.
Звісно, мені дуже не хотілося зустрічати отого осоружного дядю Кузю, але я не маю звички кидати товариша в біді. І я поїхав з Павкою та його батьком на вокзал.
Коли став підходити поїзд, Павчин батько поспішив на перон, а нам звелів посидіти в машині.
Ми відразу заходилися відтирати пляму на святковій Пав-чиній сорочці, що невідомо звідки взялася на самому видному місці. Павку так затуркали його любим дядечком, що бідолаху просто тіпала пропасниця. До того ж йому довелося взути нові твердющі черевики, що вогнем пекли пальці. Пляму ми не відтерли, а ще дужче заялозили. Павка мало не плакав,. а я просто розсердився: хай йому всячина, отому дяді Кузі, коли через нього доводиться отак мучитись. Подумаєш—дядя Кузя! То й що? Напевне —гладкий, як барило, лисий і до того ж ще й буркотун.
Тут до нашого таксі підійшов Павчин батько і привів дядю Кузю. І що ж би ви подумали — я не вгадав? Вгадав, як в око цілив: гладкий, мов барило, лисий (капелюха він ніс в руці і обмахувався ним), і по всьому було видно, що справді буркотун з буркотунів.
Я потихеньку відчинив дверці машини і вискочив геть — краще втекти від лиха, адже Павці я вже все одно нічим не допоможу... Але дядя Кузя побачив мене і перейняв.
— Ну-ну, впізнаю орла! Викапаний татуньо,— сказав він, розглядаючи мене крізь окуляри.
Я розгубився, а Павчин батько зареготав і ляснув дядю Кузю по плечу.
— Попав пальцем в небо! Та це ж не Павка, а Вітя, Павчин дружок. А Павка онде — притаївся в машині, мордатенький такий, як і ти.
Дядя Кузя здвигнув плечима, пробурмотів собі під носа:1 «Можливо, можливо»,—і поліз у машину. Павка, що сидів у куточку, затуляючи рукою пляму на сорочці, спробував скочити на ноги, але стукнувся головою об верх машини і присів. Дядя Кузя повалився поруч з ним і заповнив собою все сидіння. Та Павчин батько припхнув мене до дяді Кузі, сам сів біля шофера, і ми повезли поважного гостя до Павчиного дому.
Я хотів відразу ж чкурнути додому, але Івга Свиридівна примусила мене лишитись у них обідати.
А Павчина сестра Маринка, яку ми прозвали «причепа», ухопила губну гармошку, що її привіз Павці Дядя Кузя, хоча їй належала лялька. Ухопила і все, а дядя Кузя не став од-бирати. А Павці що? Не лялькою ж гратися. Павка мужньо терпів, відчував бідолаха — гірше лихо попереду.
Дядя Кузя переодягнувся: скинув з себе широчезний, глиняного кольору костюм, зодягнув білі штани, смугасту сорочку і став схожий на новий напірник. А Івга Свиридівна все охкала і метушилася навколо столу, щоб краще нагодувати свого гостя. Я стиха шепнув Павці, що на місці дяді Кузі три дні не їв би, аби схуднути... Але дядя Кузя, очевидно, і не дуvав худнути, бо уминав за чотирьох, а наївшись, подобрішав і став розмовляти з нами. Він показав Маринці-причепі, як грати на губній гармошці, а нас з Павкою погладив по голові, ніби ми були якимись дошкільнятами, назвав нас молодцями і сказав, що ми вже, либонь, перейшли десь аж у четвертий клас. Тут навіть Павка обурився і заявив, що ми вже перейшли не до четвертого, а до шостого!
Дядя Кузя зсунув окуляри на лоба, почухав перенісся і задумливо мугикнув... «Ого, скільки часу спливло, а я й не помітив...» Потім відвернувся від нас і став розповідати Павчиним батькам про свою роботу в міністерстві. Він сказав, що на наш наддніпрянський завод призначена якась там авторитетна комісія з міністерства і він—голова цієї комісії. Комісія розпочне свою роботу з понеділка, а він навмисне приїхав у суботу, щоб побачитись з ріднею і відпочити у вихідний день на пляжі.
У відповідь Павчин батько махнув рукою.
— На пляжі — то дурниця. В неділю на нашому пляж; людей, немов оселедців у бочці. Та ти ж, Кузьмику, голубе сизий, мабуть, і на столичному пляжі боки відлежав?
Дядя Кузя образився і сказав, що за ціле літо ще й Дніпра не бачив — ось який він перевантажений! Тому нічого дивного немає, що він надумав трохи спочити і провітритись.
— Ну, коли ти хочеш провітритись, то їдь не на пляж, а на ніч рибалити,— порадив Павчин батько.— Шкода тільки, що мені сьогодні на нічну зміну... Та це не біда — поїдеш з цими Двома козаками. Човен, до речі, у нас свій.
— І я з ними,— запищала Маринка.
— Ну, тобі, мала, зась! То що ти на це, Кузю, скажеш? На це дядя Кузя сказав — «гм» і почав дуже недовірливо нас розглядати.
— Чого ти на них так дивишся? —засміявся Павчин батько.— Не бійся, з такими рибалками не пропадеш — на Дніпрі зросли!
— Гм...— знову повторив дядя Кузя.— Так мені ж той... на такий непередбачений випадок і одягнути нічого... І вудочки немає.
— Ну, звісно, таким стилягою рибалити не поїдеш. Про те не турбуйся-—забезпечимо тебе всім. Ось відпочинеш по обіді і — збирайтесь.
Ми з відчаєм штовхали під столом ногу Павчиного батька і благально зазирали йому в обличчя. Ну що ж ми робитимемо на річці з таким дядею Кузею? Але Павчин батько чомусь зовсім не помічав наших сигналів.
Дядя Кузя знову зсунув на лоба свої окуляри, довгенько тер перенісся і врешті, на наше горе, погодився.

* * *
Відпочивши після обіду, дядя Кузя з великими труднощами нацупив на себе стару солдатську одежу Павчиного батька і хотів копати черв'яків. Але ми з Павкою пояснили йому, що справжні досвідчені рибалки в липні з черв'яками справи не мають, а закидають закриху і ловлять на черепашку. Ми пообіцяли все підготувати — і для себе, і для нього, аби тільки він нам не заважав. Дядя Кузя трошки посопів, але сказав, що йому нічого іншого не лишилося, як виконувати наші директиви.
Хоча настрою рибалити в нас не було,— який вже тут настрій?— проте ми з Павкою обладнали декілька вудочок—грузовок і поплавчанок, наштрикали побільше запасних гачків у кепки, захопили казанок, плащ-палатку, підсаку, лопатку, торбу для глею, кошик з їжею, дядю Кузю і подалися на Дніпро. Там взяли човна і переїхали на той бік — в зарослий водоростями лиман.
— Тут ловитимемо? — запитав дядя Кузя і потягнувся за вудочками.
— Ні, тут ми будемо дерти черепашки на закриху,— відказав йому Павка.— Ви посидьте на березі, а ми з Вітькою миттю надеремо.
І хоч дядя Кузя вдома обіцяв «виконувати наші директиви, він несподівано уперся і заявив, що теж має намір дерти черепашки.
— Тоді ти, Вітько, катай з дядею Кузею по черепашки, а я змотаюся за глеєм,— схитрував Павка і, ухопивши лопатку з торбою, поспішив утекти.
Що я мав робити? Довелося поставити дядю Кузю навколішки на кормі і показати, як гребуть підсакою по дну, щоб надерти черепашок; самому ж сісти за весла і потихеньку гребти.
Спочатку у дяді Кузі нічого не виходило — в підсаку, замість черепашок, попадало жабуриння і камінці. Він сердився і буркотів, що то наші вигадки, бо черв'як — то черв'як, як його не крути. Аде досить швидко дядя Кузя приловчився і почав тягати черепашок не гірше від нас з Павкою. Він розійшовся і наказав мені швидше гребти. Я й гребонув, а підсака зачепилася за корч, і дядя Кузя сторч головою шубовснув У воду.
Я похолов з переляку, хоча й знав, що тут мілко. Помітивши аварію, до берега примчав Павка. Він лаяв мене, бідкався і махав руками. Зрадник! Нібито я не бачив, як він одвертався і пирхав у кулак.
Дядя Кузя виліз з води на берег, обібрав з голови жабуриння та водорості, роздягнувся і понапинав на кущах одежу сушитися. Він на мене не дуже розгнівався, лише зауважив, що зв'язуватися з такими хлопчиськами, як ми, це — з його боку— «явна авантюра». Я тільки зітхнув — хіба ми просили з нами зв'язуватись? — і став відбирати кращі черепашки для насадки. А Павка приніс глей і заходився готувати закриху.
Дядя Кузя спершу мовчки сох на піску і дивився, як Павка каменем товче черепашки, а далі підвівся і підійшов ближче.
— Цікаво, дуже цікаво! Ану, дай-но і я стукну разок — зроду не готував такого холодцю.
І дядя Кузя щосили став шмякати каменюкою по черепашках. Потім допоміг замісити їх глеєм і поліпити балабухи. Він працював завзято, хоча й бубонів, що не розуміє — навіщо все оце чортовиння? Мовляв, наша закриха нагадує йому роботу деяких працівників з його міністерства: мороки багато, а користі, мабуть, катма! Ми з Павкою нарешті образились і відказали, що від закрихи користь він сам незабаром побачить. Про роботу ж декого з міністерства сперечатись не стали — ми ніколи не служили в міністерстві.
Рибалити поїхали на Зелену Гатку. Правда, це далеченько, зате кожен путящий рибалка вам скаже, що кращого рибного місця не знайдеш.
Сонце вже схилялося до обрію, коли ми туди приїхали. А їхали так довго тому, що дядя Кузя свавільно захопив весла і заходився гребти. Він запевняв, ніби змолоду здорово гріб, але раз у раз ловив веслами таких «щук», що ми з Павкою аж умлівали з досади. Ми благали його віддати нам весла, але цей дядя Кузя був навдивовижу впертий.
Причалили ми до нашого постійного місця — біля жовтого каменя. Зелена Гатка—це такий довгий острів вздовж правого берега Дніпра, весь порослий деревами та лозняком. Дядя Кузя вискочив з човна, поплював на пухирі, що понабігали на долонях, і запитав — що йому робити далі?
Ми попросили його нарізати жердин для намету. Дядя Кузя озброївся ножем і подався у зарослі.
Поки він різав жердини,' з нами сталася велика неприємність. Ви знаєте Славку Шуляка з сьомої школи? Ні? Дивно, його весь берег знає. І от цей самий Славка Шуляк з компанією наскочив на нас і хотів зігнати з нашого місця, бо йому, бач, воно теж до вподоби! Ну, тільки не на таких напав! Ми з Павкою твердо відказали, що нікуди не підемо і краще нехай не лізуть, бо знатимуть! Тоді Славка став нахабно наскакувати на нас з кулаками. Ми з Павкою теж не стерпіли, та й хто б стерпів? їх було аж четверо, і нам таки добре перепало б від Славчиної ватаги, якби не дядя Кузя. Він несподівано з'явився з-за кущів, шпурнув на землю нарізані жердини і, засунувши руки в кишені, мовчки рушив на противника.
Славка Шуляк спробував було огризнутись,— «бач який, думає, як в окулярах, то його хтось боїться!»,— але все ж трохи відступив назад.
— Що ти сказав? — страшним голосом гримнув дядя Кузя.— Ось я вам, шалапутам, покажу, як вторгатись у чуже відомство!
Славчина компанія в паніці вмить накивала п'ятами.
Дядя Кузя засміявся, гордовито поглянув на нас, і я вперше подумав: здається, з цим кумедним дядею Кузею можна мати справу!
— По правді кажучи, я б не відмовився трохи підкріпитись,— признався дядя Кузя, ніжно поглядаючи на кошик з їжею.—-А про дніпровську юшку я вже років з десять мрію...
— Вітько, а мухи? — сполошився Павка.— Ти не забув про мух?
— Це я забуду? — Я витяг з кишені і показав Павці коробочку з наловленими мухами.
— Зараз ми з Вітькою настьобаємо на юшку сухлаїв,— заспокоїв дядю Кузю Павка. — А після вечері будемо рибалити.
— Уточніть — що таке сухлаї і як їх стьобають? — зацікавився дядя Кузя.—Може, і я стьобатиму з вами?
— По-нашому це означає — наловити верховодок,— пояснив я.— Ми настьобаємо самі, а ви, Кузьмо Свиридовичу, краще хмизу назбирайте на багаття.
— О, щодо багаття — то я старий професіонал,— завірив дядя Кузя.— І багаття можу, і намет напнути можу. Коли я був піонером...
— Піонером? — здивувалися ми. Ось воно що — дядя Кузя теж був піонером!
Павка почервонів, пошморгав від хвилювання носом і — наважився:
— А ви... штани теж рвали?
— Штани? Ну аякже! Звісно —рвав. Який же хлопчисько не рве штанів?
Павка радісно перезирнувся зі мною і з надією висловив те, що вже давно наболіло на душі:
— Певно, і на парі іноді катались?
— Як? — не зрозумів дядя Кузя.— На якій парі?
— Ну... двійки у школі хапали?
— А-а, ось ти про що! Ну ні, братухо, чого не було, того не було.
Павка розчаровано зітхнув. Ну що ж, добре, хоч з штанами з'ясував, все ж, може, мати менше дорікатиме.
Доки ми з Павкою стьобали сухлаїв, дядя Кузя напнув з плащ-палатки намет і розвів вогонь. Ні, я таки здорово помилився, думаючи, що дядя Кузя нудний буркотун. Та він же зовсім простецький дядько! А коли б ви почули, як він здорово виспівував:

Взвейтесь кострами, синие ночи!
Ми — пионеры, дети рабочих...

Юшка в нас вийшла на славу. Наївшись досхочу, ми стали човном за кілька метрів від берега—на глибині і закинули частину закрихи. На гачки ми насаджували заздалегідь розбиту черепашку. У товстих дяді Кузиних пальцях черепашка розповзлася шматочком драглів. Він довго мучився з нею, обурюючись: «Як може дурна риба клювати на таку гидоту?» Але, як я вже казав, дядя Кузя був надзвичайно впертий і не заспокоївся, доки не навчився насаджувати черепашку, як справжній дніпровський рибалка.
Дотемна ми наловили зо три десятки устірок, а дяді Кузі пощастило навіть витягти чималенького підуста; Тепер він вже розхвалював наш «метод» і обіцяв «обов'язково поділитись набутим досвідом із своїми київськими приятелями-ри-балками».
На ніч ми залишили рибу плавати в лозовому сапеті, а самі посідали навколо багаття й випорожнили до дна кошик з харчами.
— Коли б тільки не проспати світанку,— зауважив я.— На світанку найкраще клює.
— Не проспимо, чого б ми проспали? Ось ранком станемо он туди, трохи вище, і натягаємо риби повен сапет,— розхвастався Павка.— Правда ж, дядю Кузю?
— Ану, тихше,—спинив його дядя Кузя,—помовчимо хвилинку і послухаємо.
Павка замовк, і ми стали слухати, але нічого не почули.
— Чуєте?
— Ні,— призналися ми.
— Ну як же? — здивувався дядя Кузя.— Послухайте, як дихає Дніпро.
І справді — Дніпро дихав. Так: «хлюп-хлюп» — тихо і «хлюп-хлюп» — голосніше... «Хлюп-хлюп» — тихо і «хлюп-хлюп» — голосніше... Ніби людина уві сні, рівно і спокійно. А ми з Павкою ніколи й уваги на те не звертали.
Вздовж усієї гатки палали вогні, бо була субота, а в суботу на Дніпрі рибалок сила-силенна! Дядя Кузя задумався, і Павка (він вже зовсім перестав його боятись) запитав, про що він думає. Дядя Кузя засміявся і сказав, що пригадав свого знайомого київського композитора. Ого, сказали ми, композитора! У нас з Павкою не було знайомих композиторів. Та дядя Кузя додав, що той композитор пише дуже нудну музику. І от, на його думку, коли б той композитор опинився зараз тут з нами, послухав би, як дихає Дніпро, побачив би ці вогні над водою, це зоряне небо, то, напевне, і написав би щось путнє. Це він відчуває по собі, хоча й не композитор.
Потім ми з Павкою вчилися співати давню піонерську пісню «Взвейтесь кострами, синие ночи». Дядя Кузя говорив, що це одна з найкращих пісень, і ми повірили, бо й нам вона дуже сподобалася.
Вже перед світанком ми заповзли в намет, щоб хоч трохи поспати.

* * *
І, напевне, любісінько проспали б схід сонця, якби не розбудили в'їдливі комарі.
Ми з Павкою були певні, що дядя Кузя, напрактикувавшись звечора, почне завзято рибалити. Але він чомусь не дуже пильно слідкував за поплавком, а все більше роздивлявся навколо, ніби раніше не бачив, як за лиманом сходить величезне червоне сонце, як несподівано з'являється з прозорого туману весь вогнистий від проміння пароплав, як ранковий вітерець осипає росу з тонких лоз. А може, він, бідолаха, і справді нічого цього не бачив? Хіба в тому міністерстві що побачиш...
Раптом Павка вирячив очі і диким голосом прошипів: «Підсаку!!!» Я ухопив підсаку і, вибравши влучний момент, підвів її під рибину.
Оце-то був підуст! Підустище!!! Дядя Кузя аж підскочив і поклявся будь-що-будь, а переплюнути отого задаваку Пав-ку. Я теж так вирішив, та дарма: такі підусти щодня не клюють.
Закриха наша скінчилася, до того ж і риба клювала дедалі гірше. Пора було вертатися додому.
До нас наближався буксир.
— Причепимось? — запропонував Павка.
А що ж, шмагати на веслах проти течії, коли до причалу шість кілометрів, а ми вже зголодніли, мов вовки? Дядя Кузя теж визнав, що наш план «цілком раціональний», і до нього він залюбки приєднується.
Буксир тягнув за собою з шестеро барж, і ми, порівнявшись з останньою, причепилися до неї.
На лихо, на цій баржі попався дуже сердитий шкіпер. Він лежав проти сонечка, голосно лаявся і погрожував нам всілякими карами, якщо ми не відчепимо човна. Підвестися ж на ноги і відчепити нас самому йому, очевидячки, було лінь. Дядя Кузя теж не мовчав і гаряче звинувачував шкіпера у бездушному ставленні до живих людей. Отак, під крик і сварку, ми й плили собі за буксиром.
Вже біля самої пристані шкіпер захрип і перестав кричати. І ми вирішили плисти -далі — аж до нашого причалу.
За пристанню ми зустріли київський пароплав, що йшов до Наддніпрянська. На його палубі було багато народу. Я звернув увагу на якихось людей з портфелями в руках, вони схилились через поручні палуби і пильно придивлялись до нашого дяді Кузі, показували на нього руками. Я запитав дядю Кузю — чи не знає, хто вони такі? Він сказав, що знає: то їдуть члени тієї самої авторитетної комісії, головою якої був він. Та ці авторитетні члени, видимо, ніяк не могли збагнути: дядю Кузю чи не дядю Кузю вони бачать перед собою? Та й не дивно, адже на ньому був старий, з проламаними крисами, солом'яний бриль, вилиняла гімнастьорка і солдатські, підкачані до колін, штани. Тільки окуляри залишилися ті ж самі — київські.
В цей час сердитий шкіпер на баржі, відпочивши, підвівся і щосили загорлав:
— Ану, відчепи човна, гладкий чорте! Чуєш? Бо й окуляри позбиваю!
— Від чорта чую! — миттю відгукнувся дядя Кузя.— Бач, розвалиться його паршива баржа, коли ми ще трошки проїдемо. Сам розлігся, немов ситий кіт, і думає, що нам легко на веслах шмагати!
Авторитетні члени стенули плечима і відійшли від борту. Вони вирішили, що це все-таки не дядя Кузя.
А дядя Кузя зірвав з голови бриля, помахав ним вслід пароплавові і бадьоро гаркнув:
— Привіт, сухлаї! В понеділок зустрінемось!
Я вже не міг роздивитись обличчя авторитетної комісії, тільки бачив, як вона заметушилася по палубі.
Сердитий шкіпер лаявся з дядею Кузею аж до нашого причалу. Коли ми, нарешті, відчепилися, він, здається, був навіть невдоволений з того,— з нами йому було веселіше. На прощання дядя Кузя кинув шкіперові на баржу пачку цигарок і сказав, що він з великою приємністю проїхався за буксиром. І ми, забравши улов, пішли додому.
От і все. Бо потім дядя Кузя став працювати в отій своїй авторитетній комісії, і я його більше не бачив. Але, признатися по правді, з того часу я таки став заздрити Павці за його дядька. Незважаючи навіть на те, що Ївга Свиридівна, як завжди, випікає ним Павці очі.
Тепер ми з Павкою з нетерплячкою чекаємо наступного літа, бо дядя Кузя твердо пообіцяв махнути рукою на всякі курортні Сочі і приїхати у відпустку до нас в Наддніпрянськ рибалити.
І що ж ви думаєте? Обов'язково приїде!

СЛОВА
Андрійко ходив гордий та радісний: приїхав у відпустку батько. Андрійко не бачив його цілий рік! Батько Андрійка геолог-розвідник, був у експедиції десь далеко в північній дрімучій тайзі, де дерева — як висотні будови, а ріки такі холодні та бистрі, що Дніпро супроти них-— просто собі тиха річка.
Ігор, Вовка та Шурик, вірні Андрійкові друзі, одностайно визнали, що таким батьком всяк гордився б, і нічого дивного, що Андрійко не пішов з ними того дня вудити рибу. Аякже, такий батько приїхав!
Того вечора Андрійко, незважаючи на свої одинадцять років, так і заснув на батькових колінах, притулившись засмаглою, гарячою щокою до його грудей.
— Який же він важкий! —радісно здивувався Іван Васильович, Андрійків батько, обережно переносячи сонного сина на ліжко.— Минулого року ніби зовсім маленький був. А засмаг як! Богатир! Здорово за рік змінився хлопчина!
— Змінився,— погодилась мати.— Він дуже змінився за цей рік,— і зітхнула чомусь.
Іван Васильович глянув на неї, але Андрійкова мати промовчала.

* * *
— Андрійку, куди ти зібрався?
— Я трохи погуляю, татку.
— Ти ж з ранку до обіду гуляв. А я тобі хотів запропонувати одне хороше діло.
— Яке хороше діло? — зацікавився Андрійко.
— А ось яке: я зараз у відпустці, у тебе теж канікули. Так?
— Так... А— діло?
— Почекай. Отже, ми з тобою маємо вдосталь часу. А от мама працює, приходить додому пізно, стомлена...
— Ну, ну,—квапить батька Андрійко,—ти про діло швидше кажи!
— Давай ми їй допоможемо: приберемо в квартирі, приготуємо вечерю, перечистимо посуд...
— Ну-у-у...— розчаровано   протягнув  Андрійко.— А   я   й справді думав...
— Що ти думав? — Іван Васильович глянув на сина.
— Я думав — якесь справжнє діло...
— Нам у експедиції частенько доводиться займатися такою роботою. І ніхто не гуде: «Ну-у-у!..»
— Еге,   в    експедиції!   В    експедиції   і   я займався    б. А вдома...
— А ти вдома привчайся. Згодиться.
— Ну добре,— невдоволєно промимрив Андрійко.— Тільки мене хлопці на річці ждуть, я їм гачків обіцяв принести.
— Коли обіцяв, піди віднеси. Слова треба дотримувати. Тільки відразу ж повертайся.
— Я швиденько,— зрадів хлопець.— Я миттю!
— О четвертій годині будь тут! — гукнув йому навздогін батько.
— Бу-у-ду!..
— Не запізнюйся!
— Ні... О четвертій...

* * *
Іван Васильович стояв біля відчиненого вікна і, чекаючи, вдивлявся у вечірню сутінь вулиці.
Андрійко не прийшов. Обдурив.
Біля вуха настирливо дзижчав комар.
На протилежному боці вулиці з'явилися три,., ні, чотири невеликі постаті. Іван Васильович відступив від вікна в глиб кімнати.
— ...Вони за кручею, за кручею засіли,— збуджено зателенькав хлоп'ячий голос. — А я їх тільки — р-раз!.. То вони — гала-драла...
— Не ти «р-раз», а Ігор (о, це Андрійків голос!). Ігор на них розбите відро з гори покотив. А Шурик з-за каменя вискочив.
— Ох і верещав же Славка, як на нього відро... «До мене, на підмогу!» Його тим відром під ноги підбило,— захлинався сміхом перший голос.
— Нічого, ми їм завтра ще й не так покажемо! І Славка затямить!—хвалився Андрійко.— Ой хлопці, гляньте, в наших вікнах вже темно... Невже спати лягли?
— Ох, і нагорить тобі від батька!
— Не такий у нього батько, щоб лаяти. Він ще й перед матір'ю заступиться. Правда ж, Андрійку, заступиться?
— Заступиться,— не цілком переконано сказав Андрійко.— Він, знаєте, як мене любить! Ну, я, хлопці, побіг...

* * *
Андрійко тихо прочинив двері й навшпиньки увійшов до кімнати.
Іван Васильович увімкнув електрику. На нього дивилися збентежені очі сина.
— О котрій годині ти повинен був прийти?
— О... четвертій.
— А зараз скільки?
— Зараз, мабуть, трошки більше...
Іван Васильович дістав годинника й показав синові.
— Дев'ять. Ти спізнився на п'ять годин. Чому?
Андрійко переступив з ноги на ногу і спробував вислизнути з кімнати.
— Стривай. Ми збиралися допомогти мамі. Я один зробив усю роботу і хочу знати причину твого спізнення. Гадаю, вона важлива?
Андрійко кивнув головою і з благанням глянув на матір, що саме зайшла до кімнати. Але мати, ніби нічого не помічаючи, знову вийшла.
— Є така причина?
— Є,— розгублено прошепотів хлопець.
— Яка ж саме?
— Я… ну... підганяю з арифметики одного пацана.
— Кого?
— Ну, товариша одного. Сидимо з ним, задачі розв'язуємо.
— Гм... Чому ж ти мені цього відразу не сказав?
— Я... забув.
— Ну що ж, доведеться повірити. Я надіюся, що мій син не стане говорити неправду?
— Я правду...— погляд Андрійка перебіг з підлоги на стіну і, обминувши батькове обличчя, заблукав по стелі.
Одначе ти молодець!—Батько посміхнувся, але в очах, суворих і насторожених, посмішки не було.— Мені доводиться тільки радіти з такого працьовитого сина. Півдня просидіти з товаришем над арифметикою, це ж не жарти!.. І, довго ще тобі прийдеться його підганяти?
«Повірив!—з   жахом   подумав   Андрійко.— Признатися, признатися швидше!» І понуро відповів:
— Довгенько. Він дуже відсталий...
— Ну, не журися, я вам допоможу. Ми вдвох його швидко підженемо, чи не так?
Хлопець безсило глянув на батька.
— Завтра вранці приведеш його сюди. Домовились?
— Домовились,— гірко прошепотів Андрійко і, мов неживий, потюпав мити ноги.

* * *
— Не клює,— розчаровано зітхнув Шурик, пересідаючи з вудочкою на інше місце.— І черв'яка справжнього насадив, і закриху закинули, а не клює, хоч плач. Хіба на муху спробувати?
— А що на муху вловиш? Хіба сухлая нещасного,— хмикнув Ігор.— На черепашку треба... гей, Вовко, ми ту-ут!
Прибіг з вудочкою Вовка, обвітрений, засмаглий, у самих злинялих трусиках.
— Клює? — хрипнув він, розмотуючи вудочку.
— Де там! —поскаржився Шурик.— А чого це ти так захрип?
— Мама каже, що від купання. Тепер заборонила,
— І зовсім не від купання. Це ти вчора з-під залізного бака Славку лякав. Не треба було так голосно гарчати,— зауважив Ігор.— Так що купатися можеш.
— Еге, «можеш»! Вона все одно заборонила. Андрійка не було?
— Ні ще. Ех, не буде сьогодні діла...— Ігор з досадою відкинув вудку.— Скупатися хіба!
— Купатися! — радісно загорлав Шурик.— Вовко, ану, хто далі випірне?
— Я ж казав, мама заборонила.
— Та вона ж і раніше забороняла, а ти купався.
— То — раніше, а то —тепер...
Але Шурик розбігся і зіпхнув Вовку в воду. Той заверещав, мов ошпарений, і вискочив з води.
— Чого ти верещиш? — здивувався Ігор.— Може, на тебе напала хвороба водобоязнь? Нам у дитбудинку про неї лікар розповідав.
Вовка збентежено озирнувся і трохи спустив трусики. На незасмаглому тілі яскраво   синіла   якась   таємнича смужка.
— Що це таке? — приголомшено кліпнули хлопці.
— Акварель. Відразу змивається. Мама каже: «Знаю я тебе, шалапуто, не витримаєш і купатимешся. А так — побоїшся фарбу змити».
І Вовка обережно ліг на пісок, просушувати підмочену смужку.
У цей час тихо підійшов Андрійко. Не цікавлячись уловом, він сів на пісок і тоскно промовив:
— Хлопці, я пропав. Виручайте.

* * *
— Ну й справи пішли,— розвів руками Шурик.— Вовці біда — мати вірити не хоче, Андрійкові ще гірше: батько взяв та й повірив. Що ж воно тепер буде?
— Я ж прошу — виручайте.
— «Виручайте»,— докірливо прохрипів Вовка.— Як же тебе виручити?
— Ходімо зараз до нас. Скажемо батькові: пацан, що відстає з арифметики,— це ти.
— Ну? — розкрив рота Вовка.
— Ну, батько трохи займеться з тобою арифметикою, і все буде добре. Ти тільки вдаси, ніби нічого не знаєш. Що тобі — шкода?
— То це я, мов пень, сидітиму перед твоїм батьком? Нема дурних!
— Ну добре, Вовко,— образився Андрійко.— Знатиму тепер, який ти товариш. І не треба, мені Шурик допоможе. Правда ж, Шурику?
— Та я...— Шурик зам'явся.— Я ж арифметику краще від тебе знаю.
— А ти вдаси, ніби не знаєш. Згадай, коли ти загубив бібліотечну книжку, а Вірі Петрівні сказав, що то я загубив, свою книжку віддав. Пам'ятаєш?
— Та я ж нічого не кажу... Я піду...
— Ні,— насупився Ігор,— Шурик не піде. І я не піду.
Андрійко аж занімів з несподіванки. І це говорить Ігор? Ігор, який ніколи не підводив, якого Андрійко завжди мав за найвірнішого друга.
— Ти... ви не підете?!
— Ну звісно... Чого ми, мов дурники, моргатимемо перед твоїм батьком? — пробубонів Вовка, але Ігор його перебив.
— Мовчи, Вовко, краще. Ти, може, гадаєш, що кращий за Андрійка з отією своєю акварельною фарбою? — Вовка почервонів і підтяг трусики.— Ага, раків печеш? Ми не станемо брехати твоєму батькові, Андрійку. Батько тобі вірить, і який батько! Та коли б у мене був батько, я б йому... я б його...
— Ну — я обдурив. А Вовка що— не обдурює матері? Не обдурює, скажеш?
—Я ж і кажу—-обоє рябоє. От нехай він з тобою обдурює твого батька. А ми з Шуриком не станемо.
— Он який ти! — скипів Андрійко.— Ну то я теж з тобою так буду! Бач, як у кіно на мої гроші йти, то ти можеш, а як виручити товариша, то ти...
— Я віддам тобі твої гроші,— тихо сказав Ігор. Він аж змінився на виду.— Попрошу в нашого директора дитбудинку і віддам. А твого батька обдурювати не буду!
— І не треба, ніхто не просить,— закричав із сльозами Андрійко.— Знати вас більше не хочу, не потрібні мені такі товариші!..
Він рвучко повернувся і побіг понад берегом.
—  Андрійку, пожди! — гукнув йому навздогін Шурик, але той не спинився.
— Може, наздогнати? — розгубився Вовка.
— Пішли додому, хлопці,— похмуро сказав Ігор і з досадою викинув у воду єдиного впійманого окунця.,

* * *
Андрійко, ніби якийсь безпритульний, тинявся понад Дніпром, не насмілюючись повернутись додому. Поволі він забрів далеко за місто, аж на Зелену Гатку, і стомлено присів біля вусатого дядька-рибалки в сірому брезентовому плащі. Дядько скоса, невдоволено поглянув на Андрійка, басом відкашлявся, а тоді несподівано тоненько й сердито загавкав. Хлопець вражено підскочив, але відразу збагнув, у чому справа: з-під дядькового широчезного плаща виглядала тоненька собача мордочка і погрозливо гарчала.
— Кхм... кхм... Ти б, той... хлопче,— дядько люто ляснув себе по лобі.— Прокляті комарі... Ти б, той... пішов де подалі, не полохав би рибу. Бач, собака нервується.
«І тут женуть»,— з гіркотою подумав Андрійко, похнюпився й потюпав далі.
«...Так ждав батька! Насилу діждався. Мріяв, що в наступні канікули батько візьме і його з собою в далеку експедицію. Він би взяв!.. А тепер... І як воно все так вийшло!»
Збрехав... Матері то він частенько говорить неправду. Ну, мама було посердиться, а потім простить... Та й що тут такого? Хіба він один? А Вовка? Та й Шурик, мабуть... Ігор тому не обдурює, що в нього немає ні батька, ні матері. Нікого обдурювати.
Ні, Ігор, мабуть, не обдурив би, він не такий. А він, Андрійко, «такий?» Який— «такий?»
Андрійко спинився й пожбурив у річку гарячий від сонця камінець. «Нечесний, ось який».
Нараз пригадав, як мати заплакала від його витівок. Він обіцяв шануватися, було шкода маму. А потім — забув...
«А що, як зараз взяти й піти до нього, до батька? Пригорнутися до широких, теплих грудей, торкнути жорсткувате, з сивизною, волосся, розгладити пальцями глибоку борозну-зморшку на лобі...
«Де твій товариш? — запитає батько.— Чому ти не привів його сюди?»
Немає товариша... Немає більше в мене тепер ніяких товаришів...
Андрійко згадав, як докорив Ігоря грішми, і аж застогнав від сорому.
«І слова у тебе немає,— скаже суворо батько.— І сина в мене немає. Іди собі».
Додому вертатись не можна. Може, піти до матері на роботу?
А що він їй скаже? «Мамо, я обдурив татка. Не захотів тобі допомагати й обдурив. Як тебе... як часто тебе обдурював...»
Ні, такого не зможе сказати. Тепер все пропало...
Андрійко заплакав. Страшенно хотілося їсти, але—що там «їсти». Коли так склалося його життя, то нічого вже думати про їжу. Краще просто взяти та й померти з голоду! Все одно ніхто за ним не жалкуватиме...

* * *
У двері тихенько постукали. Іван Васильович швидко відчинив. До кімнати зайшов височенький, білявий хлопчик, трохи старший за Андрійка, й нерішуче глянув, ніби не знав, з чого почати. За ним тихо увійшов другий, з зав'язаним горлом, засмаглий, немов головешка. З дверей визирнув третій, але зайти не наважився.
— Добрий вечір,— привітався білявий,— це ви — нашого Андрійка батько?
— Це я. Доброго здоров'я.
— Ми — до Андрійка,— пояснив несподіваний гість.— Ну — й до вас. Це — Вовка,— показав на хлопця з зав'язаним горлом,— я — Ігор, а ото...— він обернувся до дверей: —Шурко, чого ж ти ховаєшся?
За дверима зашаруділо, але Шурик не показався.
— Я дуже вам радий, хлоп'ята, але Андрійка немає.
— А куди ж він подівся? — враз вискочив з-за дверей невеличкий руденький Шурик.
— Не знаю. Він зранку не приходив додому. Я думав — він з вами,— стривожився Іван Васильович.
— Зранку не приходив? — Ігор перезирнувся з товаришами.— Ну нічого, ви не турбуйтеся, ми його зараз знайдемо. Гайда, хлопці!
— Зачекайте,— гукнув Іван Васильович.— Зачекайте, і я з вами!
Вони обійшли всі місця, де, на думку хлоп'ят, міг ховатись Андрійко, але не знайшли його. Кричали, гукали...
— І куди може пропасти людина? — бідкався Шурик.— І чому ми його тоді не спинили...
— Може, на той бік Дніпра з рибалками подався? — прошипів Вовка. Гукаючи Андрійка, він зовсім втратив голос.— Ми з ним давно збирались.
— Не поїде він зараз з рибалками. Іване Васильовичу,— Ігор спинився і довірливо торкнув Андрійкового батька за руку,— ви знаєте,.чому втік Андрійко?
— Знаю. І про вчорашню вашу баталію знаю, випадково, правда.
— А що ж було нам робити? — став виправдуватись Вовка.— Коли Славка Шуляк, з сьомої школи, і ще деякі хлопці наше рибне місце захопили.
— А хто його знайшов? — підхопив Шурик.— Хто? Ми з Андрійком. От ми їм і довели.
— Довгенько доводили!
— Ми й не помітили, як звечоріло,— зітхнув Ігор.— Мені від нашої виховательки теж перепало за запізнення...
— Від якої виховательки?
— Та я ж з дитбудинку.
— Ось як, ти з дитбудинку,— сказав Іван Васильович і обняв Ігоря.— І ще — ти друг мого сина, отже й мій. Чи не так?
— Ми Андрійка знайдемо,— Ігор боявся поворухнутись: вперше його обнімав батько, хоч не рідний, рідного вбила війна, але батько.— Ми Андрійка знайдемо, ви не хвилюйтеся.
— З такими орлами та не знайти!

* * *
Андрійко спинився перед порогом. Серце його стукало гучно і швидко.
Ні, більше несила ховатися від людей, блукати вулицями. Зараз він стане перед батьком і про все розповість. Нехай уже татко щонайдужче покарає його, навіть прожене від себе...
Штовхнув двері. Зачинено. Нікого немає? Ну, мама ще, певно, не повернулася з роботи, але де ж батько?
Андрійко дістав з-під порога ключа й відімкнув квартиру.
Справді, де ж може бути татко? А що, коли...
На душі похололо. А що, як він не схотів далі жити з таким брехуном і, не чекаючи кінця відпустки, поїхав собі?
У розпачі Андрійко ліг на ліжко і уткнувся обличчям в подушку.
«Татку, ой, де ти, татку...»
Голоси на ґанку. Хтось іде. Андрійко сполохано натягнув на голову ковдру.
Хтось торсає за плечі. Він краєчком ока визирнув з-під ковдри,— біля ліжка стояли батько, Ігор, Вовка та Шурик. І мовчали.
Потім Шурик підскочив до ліжка і скинув з Андрійка ковдру.
— Ну, говори, говори! — мало не плачучи, закричав він.— Зараз же признавайся, чуєш?
Андрійко підвівся і став, опустивши голову.
— Ну,— шепнув Ігор.— Андрійку...
Андрійко поворухнув губами, але нічого не зміг сказати. Нетерплячий Вовка щось хрипонув і підштовхнув його ближче до батька.
Тоді Андрійко звів голову і глянув просто батькові в очі. І батько все зрозумів. Все. Який нестерпно довгий день сьогодні Андрійко прожив.  І знає тепер, що таке—слово.

ЯК Я БУЛА ДІДОМ МОРОЗОМ
Ох, стомилася... А присуньте-но мені швиденько стільця та ще отого ослінчика під ноги. Ось так, відразу й полегшало. Бач, скільки вас сьогодні зібралось в мене — аж у хаті тісно! Та я люблю, коли в мене веселенько гомонять. Сідай, Яринко, сюди під грубку, і ти, Андрійку, присувайся ближче. А отой здоровенний паруб'яга чого носом біля порога підшморгує? Змерз? Ходи, ходи ближче... О, та це ж наш Са-шуньо! І не впізнала відразу. Ти ж до якого класу вже ходиш? До другого? Еге, то не жарти. Зовсім дорослий хлопчина. А пам'ятаєш, як ти було з мамою диб-диб у дитячий садок?..
Всіх вас, голуб'ята мої, я пам'ятаю отакісінькими, всі ви на моїх очах на ноги зіп'ялися. Ти, Андрійку, у п'ятий вже ходиш? А пригадуєш, як «Морозиво» на моєму лотку вперше в житті прочитав? Та й як же мені вас не пам'ятати? Адже років уже з десять продаю я тут, на площі, поміж дитсадком і школою, морозиво. І кожне з вас біля мене пробігає, і жодне не обмине. Тільки й чуєш: «Бабусю Морозівно, мені вершкового! Бабусю Морозівно, а мені шоколадного!»
Питаєте, чому мене бабусею Морозівною кличуть? Ні, ні, не тому, що морозиво продаю. А тому, що колись, уже давненько, коли оцей наш Сашуньо-другокласник ще пішки під стіл мандрував, була я Дідом Морозом. Ось не пирхайте, не пирхайте, кажу, бо таки й справді була. Хочете — розповім?
Сталося це взимку, саме під Новий рік. Днина видалася холоднюча, вітрисько шмагав такий пекучий, що аж-аж-аж! Не стала я того дня продавати на площі морозиво, куди там його продавати? Хто купуватиме? Так ото, кажу, була я того дня вдома і чую, що й сусіда мій, Петро Степанович, з роботи повернувся раненько. Стінка поміж нашими кімнатами тонка, все мені чутно: як він ходить, як стукає.
Петра Степановича всі ви добре знаєте, бо ж він на нашій вулиці найголовніший Дід Мороз: вважайте, щороку до дитячого садка за Діда Мороза ходить. То байдуже, що з себе такий сухенький та делікатний, а як вдягнеться у білий кожух та причепить ватяну бороду з вусами, то живісінький вам Дід Мороз! А як заговорить, та все віршами, такими ловкими, аж серце сміється.
І того дня мав мій сусіда до дитячого садка за Діда Мороза йти. Та біда до нього вчепилася: занедужав. Чую — кашляє, стогне так жалібно,— мені ж усе чути. Зайшла я до нього. «Що з вами, Петре Степановичу?» — питаю. А той у ліжку лежить, горло теплою хусткою обмотав і так уже побивається, що ніяк йому у дитячий садок за Діда Мороза піти.
«Ось покиньте стогнати,— прошу його,— бо й сама з жалю застогну.  Кажіть краще—чим  допомогти  вам  зможу?»
Попросив він мене піти мерщій у дитячий садок і сказати, що, мовляв, так і так: застудився Дід Мороз на хурделиці.
Ну, пішла я. Побачили мене малятка, зраділи, думали — в гості до них завітала. А я моргнула тихенько Надії Іванівні, виховательці, щоб та зі мною за двері вийшла, і все їй розказала.
Засмутилась вона, мало не плаче: що робити без Діда Мо-роза, де тепер такого справного, як Петро Степанович, дістанеш? А що то за ялинка без Діда Мороза? Все одно, що пісня без голосу...
Подумала я, подумала та: «Не журіться, давайте вже я вам за Діда Мороза побуду. Хоч і не знаю я віршиків Морозових, але своїх примовок вдосталь маю, обійдеться якось. Ще й затанцюю як-небудь, аби лишень підлога піді мною не проломилася. Одного боюся, що не налізе на мене отой Морозячий кожух, що ви його на Петра Степановича лаштували, бо ж я людина дебела та й зростом нівроку,— Петро Степанович маківкою мені тільки до плеча сягає».
Так і вирішили — бути мені Дідом Морозом. Припасували довгу ватяну бороду, вуса, наліпили брови, зодягли мене в поцяцькований срібними зірками кожух,— ледь нацупили,— дали в руки палицю... Ох, та й дідуган з мене ьийшов, насилу я в двері протиснулась!
А в залі, біля ялинки, вже дітлашки мої знайомі Діда Мороза виглядають. Набрала я повні груди повітря та басом як загримлю від порога: «День добрий вам у хату!»
Матінко моя, що тут сталося! Як порскне малеча в різні боки та як заверещить з переляку! Зроду ж такого здоровенного дідиська не бачили.
Тямлю — лихо, дітей налякала. То я швидко бороду з себе — смик, вуси — скуб, ціпок геть відкинула і вже не чужим, а. своїм звичайним голосом гукаю:
— Та куди ж ви, мої малесенькі? Та чого ж ви полякалися, мої ріднесенькі? Та це ж я, хіба ви не бачите?
Визирають вони з-за ялинки, мов зайчата з кущів. Поволеньки  посміливішали,  а  як упізнали  мене, то знову — як заверещать! Тільки вже не з переляку, а з радощів. Кинулися до мене, сміються, обняти намагаються. Тільки ж — як мене обнімеш? Хіба що навколо оббіжиш...
Отак я й була Дідом Морозом. Недовго, а таки була! І з того часу стали всі на нашій вулиці називати мене бабусею Морозівною.
Ну що, голуб'ята, зігрілися? А тепер — шугайте мерщій по домівках, бо вже геть звечоріло. А завтра до бабусі Моро-зівни по морозиво приходьте...

«КОМЕРСАНТИ»
Сашко з Михалком сиділи на яворі й пристроювали екран до фільмоскопа. Сиділи вдвох, а біда скоїлася з одним Михалком: гілка під ним уломилася, і хлопець беркицьнув додолу. Це ще півлиха, а то ж зачепився кишенею за сучок і геть-чисто розпанахав новісінькі штани. Ех, що тепер скажуть мати?
Що? Та звісно — що... З матір'ю про все на світі можна домовитись, не розуміють вони лише одного: штани влітку для хлопця — чисте горе: за сучки чіпляються, в грязюку влипають... От і зараз — що робитимеш?
— Михалку!— гукає Сашко з явора.— Лізь швидше сюди, будемо кінчати!
Добре Сашкові гукати — він он який верткий, з таким лиха не станеться.
Михалко намагається стулити порвану холошу, гірко зітхає і знову лізе на дерево.
Екран приладнали. В темній кімнаті перевірили фільмоскоп з новим електричним ліхтариком. Виходило добре. Бракувало лише зручної підставки для фільмоскопа.
— Побіжи-но, Михалку, до фізика Олександра Семеновича, попроси старий штатив від фотоапарата,— командує догадливий Сашко.
Михалко з сумнівом оглядає себе. Тільки ж дивись не дивись, а дірка на нових штанях не заросте.
— Ні-і... йди, мабуть, сам.
— «Сам»! Фільмоскоп мій, а ти хоч штатив принеси!
— Хоч фільмоскоп і твій, зате «Золотий короп» мій,— починає сердитись Михалко.— Постоїть твій фільмоскоп і на столику, нічого ним вихвалятися. Це коли б фотоапарат!
— Еге, фотоапарат! Бач, чого заманулося. На нього, знаєш, скільки грошей треба?
— Знаю,— безнадійно каже Михалко.— «Любитель», мабуть, сотню коштує, а про ФЕД — то й думати нічого...
— Звісно, нічого... Михалку, а ти бачив нашу нову учительку? Вчора з міста приїхала.
— Я? Ні. А ти?
— Теж ні. Володька бачив.
— Сердита?
— Він ще не роздивився.
— Стара чи молода?
— Він теж не роздивився.
— А що ж він роздивився?
— Тільки те, що приїхала.— Сашко помовчав, а далі махнув рукою.— Та нам з тобою однаково, ми ж бо недисципліновані.
— І неактивні,— додав Михалко,— чи ти, може, станеш активним?
Їх обох це дуже розсмішило. Приходить нова учителька в клас і, замість того щоб вичитувати Сашкові за його провини, вихваляє його та ставить іншим за приклад. Сашко розійшовся і став зображувати нову вчительку, хоч він її ще не бачив, та так кумедно, що Михалко мало не луснув від сміху. Та сміх сміхом, а вже наперед їм відомо — від нової учительки добра нічого ждати, підлизуватися ж вони не збираються. Не ті хлопці.
Помовчали.
— Михалку!— Сашко видно щось зметикував.— Давай назбираємо грошей на «Любителя»!
— Назбираємо?— кліпає білястими віями Михалко.— Як же ми їх назбираємо? Хіба їх хто розгубив?
— Ось послухай!— Сашко озирається, його хитрувате рухливе обличчя набирає таємничого вигляду.— Ми кіно фільмоскопом будемо показувати?
— Ну?
— «Золотого коропа» кожен схоче побачити?
— Ну?
— А я ж ще, може, «Лисицю і Журавля» дістану!..
— Ну?
— Чого нукаєш, мов запріг? Ми квитки продаватимемо!
— Квитки?— розкриває рота Михалко.
— Квитки! Моя тітка Олена завжди матері каже: «Дурень той, хто не вміє грошей добувати»! А вона все знає! Ти не дивись, що її торік з колгоспу виключили... Оце поїде десь далеко, та як привезе два отакенних чемодани, та як стане на базарі торгувати, ох, і грошей! От і ми будемо квитки продавати. Коли добре покажемо — дадуть по двадцять копійок за квиток, як ти гадаєш?
— Коли добре, то... може, й дадуть.
— Напевне дадуть. З малих — по двадцять, а з дорослих — по сорок!
— По сорок не дадуть...
— Ну, нехай по тридцять. Щовечора пускали б кіно, ото грошей було б! Навіть тітка Олена позаздрила б!
— І купили б фотоапарат?— догадується Михалко.
Оце так штука! Ну і розумний отой Сашко. Михалкові до такого зроду б не додуматися. Хоча й незручно якось брати гроші з товаришів... Але ж — на фотоапарат!
— То це ж нам треба квитки приготувати?
— А певно!
— І... касу?
— І касу!
— То чого ж ми сидимо?!

* * *
Увечері під явором зійшлося повнісінько глядачів. Пора б і починати, та Сашко з Михалком все чомусь мнуться біля столика, на якому лежить порожня коробка з-під цигарок «Казбек» та купка нарізаних папірців.
— Починайте!— вимагають глядачі, пританцьовуючи на місці від нетерплячки.— Починайте-бо!
— Ви, хлопці, видно, не вечеряли?—сміється гостра на язик Галинка.— Може, вам їстоньки принести?
Кругле, червонощоке Михалкове обличчя червоніє ще дужче. Він сердито зиркає на Галинку і штовхає Сашка.
— Ну, продавай квитки, чого ж ти стоїш?— стиха говорить він.
— А чому це я? Продавай ти!— пошепки відказує той.
— Бо твій фільмоскоп.
— Бач, який хитрий!
— Не хитріший від тебе. Ти ж про квитки надумав.
Я надумав, а ти погодився. Продавай, бо як дам!
— То ще побачимо, хто кому!
Друзі, чого доброго, поб'ються.
— Про що сперечаєтесь, кіномеханіки?—питає хтось за їхніми спинами.
«Кіномеханіки» обертаються. Біля них стоїть нова учителька. Вона тоненька, зовсім молода, таку, либонь, і слухатись ніхто не стане. На ній охайна біленька блузка, русяві коси старанно зачесані, мов у старшокласниці. Хлопці мовчки набурмосилися. Що їй скажеш?
— Хоча ви й забули мене запросити, та я разом з усіма прийшла на ваш кіносеанс. Давайте познайомимось. Мене звуть Валентиною Павлівною. А хто з вас Сашко, хто Михалко?
О, знає вже імена! Десь, певно, сказали про них, що вони неактивні. І недисципліновані. Що ж, їм не вперше. Та й не востаннє, звичайно...
Хлопці зиркають спідлоба на Валентину Павлівну і невиразно бурмочуть щось таке, що й купи не держиться.
Валентина Павлівна ніби не помічає замішання хлоп'ят.
— Який же діафільм ви хочете демонструвати?
— «Золотого коропа».
— А чому не починаєте?
— У них, Валентино Павлівно, мабуть, ліхтарик не горить,— тенькає Галина.
Михалко непомітно показує їй кулак, а Сашко безнадійно відсуває коробку з «квитками» вбік.
— Закладай, Михалку, ленту.
Кіносеанс проходить точнісінько мов справжній. Глядачі розсаджуються рядами на землі, підібгавши під себе босі ноги, Валентині Павлівні приносять ослінчик.
Коли гасне ліхтарик чи зображення не на місці, глядачі гупають п'ятами в землю, пронизливо свистять і гукають: «Пар-та-чі!»
Показали «Золотого коропа». Потім «Лисицю і Журавля». Хотіли ще показувати «Чук і Гек», що принесла з собою Валентина Павлівна, але екран упав з явора, і сеанс довелося припинити.
Обіцяли показати завтра. Глядачі розійшлися дуже задоволені.

* * *
— Оце тобі й зібрали гроші!..
— Оце тобі й фотоапарат!..
Приятелі розчаровано дивляться один на одного. Так добре все розрахували, і нічогісінько не вийшло... А все через оту нову вчительку. Хто її кликав?
— Що ж, ходімо, Сашку, додому?
— Ходімо, Михалку.
Друзі зітхають і не рухаються з місця. Бо помічають — під явором вони не одні. Це ж Валентина Павлівна лишилася!
Хлопці відразу ж наїжачуються.
— Молодці, добре придумали з фільмоскопом! Завтра я вам дам ще кілька хороших діафільмів. Та чого це ви такі похмурі?— Учителька уважно вдивляється в хлоп'ячі обличчя.— Що сталося?
— Та нічого,— знехотя відказує Сашко.— Просто так.
— Звісно, нічого,— сумно бубонить Михалко.— Ми тільки думали... нам хочеться...
— Хочеться, та тепер хіба його купиш?— сердито перебиває Сашко.— Грошей же в нас немає! А були б...
— Нічого не розумію.— Валентина Павлівна рішуче сідає на траву і майже силоміць садовить приятелів біля себе.— Розкажіть до ладу, що саме вам хочеться і чого ви не можете купити?
— Хочеться нам мати фотоапарат,— признається Михалко.— Дуже!
— А в нас немає грошей його купити,— додає Сашко.— «Любителя» б... От ми й пустили кіно...
— Мені теж хотілося б мати фотоапарат,— каже Валентина Павлівна.— Хоча б «Любителя».— Отак просто й каже, ніби вона не вчителька, а школярка.— А до чого тут ваше «кіно»?
Хлопці збентежено притихають. Погляд учительки падає на порожню коробку від «Казбека» та нарізані папірці, що тьмяно біліють під ногами. Вона нахиляється і бере один папірчик.
— Ось воно що...
Михалко з відчаєм поглядає на Сашка: придумає ж якусь дурницю, а тоді червоній через нього! Зараз вона почне відчитувати їх...
Валентина Павлівна раптом відвертається і припадає обличчям до явора. Плечі її тремтять від стриманого сміху.
Приятелі почувають себе цілковито знищеними.
— Так ось що, хлопці,— вчителька більше не сміється,—• про квитки свої забудьте, а фотоапарат...
— Що — фотоапарат?— сумно в один голос питають невдалі «комерсанти».
— Фотоапарат у нас буде. Обов'язково! Знаєте що? Ми з вами організуємо фотогурток. Часу в нас тепер багато, канікули щойно почалися. Фотосправу нам допоможе вивчити учитель фізики, Олександр Семенович. Отже, завтра ж починайте записувати всіх, хто хоче вступити до гуртка.
— Це... ми — будемо записувати?—недовірливо перепитує Сашко.
— Ви! Беріться і організовуйте. Що ж тут важкого?
— Нехай краще Галинка організовує...— похмуро мимрить Михалко, опускаючи голову.— А то з нас сміятимуться... Все були, скажуть, несвідомими та неактивними, а тепер до гуртків беруться записувати!
— Це ви — неактивні? Та ви ж чудові організатори, яке «кіно» сьогодні організували!
Хлопці спантеличені. Вони — організатори? Відразу видно, що нова вчителька їх просто не знає... Побачила б вона, як їх щоразу на кожному зборі «проробляють»!
— Ні,— вперто мимрить Михалко,—ні... Нехай вже Галинка!

* * *
Тітка Олена збиралася на базар. Вона була дуже задоволена своїм останнім «рейсом» і мала надію на добрий «заробіток». Сашко допомагав їй ув'язувати клунки.
— Нічого тобі тинятися по всяких гуртках, поїдемо краще зо мною до міста, на базар! Допоможеш мені торгувати, я тобі... п'ять карбованців подарую! А то вигадають різні, прости господи, гуртки і морочать дитині голову!
Гладкі червоні щоки тітки Олени сердито трусяться, немов драглі. І вся вона, товста, неоковирна, в брудній широкій спідниці, нагадує розкуйовджену копицю сіна.
— Мало їм того, що цілу зиму в школі мордують дитину, ще й влітку спокою не дають!
— Я фотоапарат хочу,— зітхає Сашко.— А в гуртку буде фотоапарат...
— Буде, та не твій,—відрізала тітка Олена.— Що тобі з того за користь? Ану, скоч швиденько на горище, там під лежаком пакунок у газеті лежить. Принеси його сюди.
— Ф'ю-у-у!.. — доноситься знадвору заливчастий посвист.— Гей, Сашку-у!
— Чого тому шибенику треба? Сашку, злазь швидше!— непокоїться тітка Олена і похапцем вириває з Сашкових рук великий, весь у павутинні, пакунок.— Скажи, що тобі часу немає, нехай собі йде під три вітри!
Не діждавшись приятеля, Михалко прочиняє двері і заглядає до хати.
— А йди-но сюди, я щось тобі скажу,— киває він до Сашка.— Той, боязко зиркаючи на тітку Олену, оббирає з голови павутиння й біжить до Михалка. Але тітка Олена смикає його назад.
— Йди собі, йди!— трусить вона до Михалка драглистими своїми щоками.— Ніколи Сашкові з тобою ганяти!
— Я не ганяти...— розгублено гуде з-за дверей Михалко,— в мене діло.
— Яке в тебе, шалапута, діло може бути? Біжи собі геть, доки не перепало!
Вона йде до хати і, сердито сопучи, пов'язує хусткою щоку.
— Я не до вас, я до Сашка... Чого ви мене проганяєте?
Тітка Олена береться за віник, але Михалко передбачливо ховається.
— У-у-у, спекулянтка!— кричить він, тікаючи з двору.
— Я тобі, ледарюго!!—вискочивши, на ґанок, погрожує віником розлютована тітка Олена.— Ось попадись мені вдруге! Потім повертається до Сашка.
— Як питатимуть люди, куди йдемо,— кажи, що до лікарні! Зуби, скажеш, у тітки Олени болять, всю ніченьку стогнала. Чуєш, що я кажу?
— Та чую...
Сашко понуро стоїть серед хати, і так йому зараз недобре, ніби муху ковтнув. Не хочеться і п'яти карбованців, що їх пообіцяла йому тітка Олена.

* * *
— Можна, можна! — каже Валентина Павлівна, зачувши легкий стукіт, у двері.— Увійдіть!
Михалко несміливо переступа.є поріг і сором'язливо посміхається.
— Це я... Добрий день.
— Михалко? Проходь до кімнати,— запрошує вчителька.— А де ж твій приятель?
— Сашко?—Хлопець мнеться.— Він не прийде... Він з тіткою Оленою ще зранку до міста подався.
— То ввечері, певно, повернеться?
— Він все одно не прийде, його тітка Олена не пускає.
— А чому не пускає?
— Бо вона... така... як жаба. Криклива така... Моя мати каже, що вона спекулянтка. Сашкові батьки вдень на роботі, от вона ним і командує. А ми ж так хотіли гурток...
— Так... Тепер зрозуміло...—Валентина Павлівна на хвилинку задумується.
В цей час голосно стукає хвіртка і хтось швидко тупоче по подвір'ю. Валентина Павлівна відчиняє двері. "В сінях, червоний і заплаканий, стоїть... Сашко.
— Ти втік від неї?— радіє Михалко.
— Еге, втік!..—хлипає Сашко.— Вона сама втекла... А клунок у мене міліція забрала. А вона потім мене за вухо, що не встеріг... Яке вона має право — за вухо? Яке?!..
— Ну, не плач!— Валентина Павлівна бере Сашка за руку і вводить його до кімнати.— Заспокойся.
— Не плач, Сашку, ми їй відплатимо,— потішає Михалко.— Правда ж, Валентино Павлівно, ми їй покажемо?
— Ми їй покажемо,— каже вчителька.— І знаєте як? Ми напишемо про неї в газету, ще й сфотографуємо. А для цього треба якнайшвидше організувати фотогурток...
— Сфотографуємо?!— Чорні, мов терен, Сашкові очі просихають від сліз і набирають свого звичайного хитруватого виразу.— І всі побачать! От здорово! Ти чуєш, Михалку?
— Ну от і домовились. Ви ж бойові хлопці, я чула, що найбойовіші у класі.
Вона лукаво посміхається, але друзі того не помічають. Бо вона їм дуже подобається, ця нова вчителька, що так само, як і вони, хоче мати фотоапарат. Хоча б «Любителя».

МАМИН КЛОПІТ
Вчора ввечері наша мама поїхала на село відвідати бабусю, бо сьогодні вихідний день і наш татко вдома. Мама довго боялася їхати, але татко сказав, що вона може бути цілком спокійна і не турбуватися про домівку. Мама відказала, що все-таки вона трошки турбуватиметься, бо не певна, чи справиться з нами татко.
Татко засміявся: «Ти міркуєш, неначе маленька! У мене на заводі під наглядом цілий цех, і то я справляюсь. Хіба ти не бачила мого портрета на Дошці пошани?»
Мама зітхнула, похитала головою: «Тут тобі не цех». А татко образився і сказав: «Ну гаразд, не буду про завод, а — коли я був на війні? Скільки разів ходив в атаку, маю за те ордени і медалі. А тут — маєш, не справлюся з якимись малюками. Теж мені — клопіт! Смішно...»
І от мама поїхала на село до бабусі, а ми з татком лишилися вдома.
Хто це ми — я вам зараз розкажу.
По-перше, це Буцик. По-справжньому він зветься Боря, а Буциком прозвали його тому, що він у все буцає головою. йому лише один рік, і мама хотіла взяти його з собою до бабусі. Але надворі мороз, і мама побоялася.
По-друге, це — Талочка. Вона гладуха і плаксійка, хоча їй уже аж три роки. Мама запевняє, що колись і я була такою ж, але мені здається, що то мама просто забула: адже я зовсім не гладка і не дуже часто плачу.
По-третє, це — Андрійко та Сергійко. їм швидко буде по п'ять років, і вони зовсім-зовсім однакові, так що їх усі плутають. І в дитячому садку раніш плутали: за Андрійкові пустощі карали Сергійка, а за те, що Сергійко добре співає, хвалили Андрійка. І тому мама стала одягати Андрійка в синій костюмчик, а Сергійка в коричневий, щоб знали — хто Андрійко, а хто Сергійко. До того ж вони ще й пустуни, і мама боялася, що вже хто-хто, а Андрійко з Сергійком таки .завдадуть без неї таткові жару.
По-четверте... ні, це вже буде по-п'яте, бо Андрійко та Сергійко — це і по-третє, і по-четверте.-А по-п'яте — то я, Майка. Мені вже сім років, і я ходжу до школи, в перший клас. Я найстарша, і мама сказала, що в неї вся надія на мене, бо без мене наш татко з Буциком, Талочкою, Андрійком та Сергійком просто пропаде.
Ніч без мами минула у нас зовсім добре, тільки татко не збудив вчасно Буцика, і нам довелося сушити його про-стиньку.
Але потім все пішло трошки гірше, бо Талочка не захотіла вставати і—я ж казала, що вона плаксійка!—почала рюмсати.
А Андрійко та Сергійко хоча й не плакали, зате пустували. Вони ховалися від татка під ковдрою, вибрикували ногами і верещали. І, мабуть, тому татко переплутав їхні костюмчики: синій Андрійків одягнув на Сергійка, а Сергійків коричневий — на Андрійка. А Талоччину одну панчішку ми взагалі чомусь не знайшли, і татко натягнув їй на ногу свою шерстяну шкарпетку. П'ятка від шкарпетки припала Талочці кудись під коліно, але ми вирішили, що то не біда, бо зверху будуть ще й рейтузики.
На сніданок татко нагодував мене, Талочку, Андрійка та Сергійка смаженою ковбасою, а Буцика — молочною кашею. Мама знала, що ми не зуміємо до ладу зварити Буцикові кашу, і тому наварила сама повну каструльку і залишила в коридорі, щоб каша не прокисла.
Після сніданку я хотіла допомогти таткові мити посуд, але Андрійко з Сергійком понабирали в рот води і стали порскати на плиту, щоб шипіло. Вони порскнули і на Талочку, і Та-лочка заплакала. Татко насупився і сказав: «Дивуюся, чому в неділю дитячий садок не працює!»—і звелів мені одягнути Талочку, Андрійка та Сергійка і покатати їх у дворі на санчатах аж до самого обіду.
У дворі, на сніжній гірці, вже катався тьотин Галин Вовка, і наш Андрійко відразу ж з ним побився. Андрійко завжди з кимось заведеться, такий у нього вже характер. А Талочка знову заходилася плакати, бо таткова шкарпетка змуляла їй ногу. Я вже хотіла вести їх додому, але тут прийшла тьотя Галя і забрала всіх нас до себе, бо вона знала, що ми сьогодні без мами. Ми довго гралися у тьоті Галі, і навіть Талочка перестала плакати, бо тьотя Галя стягнула з неї таткову шкарпетку і наділа Вовчину панчішку. Андрійко теж перестав битися з Вовкою — він трошки боявся тьоті Галі.
Потім я побігла довідатись, чи вже можна йти обідати». Я довго стукала в двері, поки татко відчинив мені. Він весь був такий червоний і скуйовджений, з ганчіркою в руках. Буцик плазував по кухні і жалібно квилив, а на плиті щось булькало в каструлі і дуже пахло смаленим.
— Якийсь мокрун,— поскаржився татко.— Майко, ти не знаєш, чи він і при мамі був весь час отакий мокрий?
Я відказала, що при мамі Буцик був сухий.
— Замучив,— сердито промовив татко, стягаючи з Буцика мокрі повзунки.— Не хлоп'я, а якийсь водогін... Ну, ну, не пхич, зараз сухі одягнемо. Майко, подай штанці, вони там на духовці сохнуть.
Я зняла з духовки Буцикові повзунки, але в них уже вигоріла велика дірка, і тому в кухні так пахло смаленим.
— От напасть!—засмутився татко.— Ну дарма, в кімнаті під грубкою ще двоє висять, напевне вже висохли. Ти, Маєчко, переодягни його і нагодуй кашею, а я тим часом доварю суп.
Коли я переодягла і нагодувала Буцика, то побігла за Та-лочкою, Андрійком та Сергійком і привела їх додому. І ми сіли обідати.
За столом Андрійко та Сергійко почали пустувати, і Сер-гійко перекинув на себе тарілку з супом. Татко розгнівався і зовсім забув, що сам надів на Сергійка Андрійків костюмчик, і тому переплутав їх. Він сказав, що Андрійко неслухняний хлопчисько і не одержить подарунка в день свого народження. Андрійко заплакав, б ж то не він, а Сергійко перекинув тарілку. І Сергійко заплакав, бо сидів весь мокрий від супу. А Талочка заплакала ще раніше, бо таткового супу вона не хотіла їсти. Тільки один Буцик мовчав, бо заповз під стіл, по-буцав трохи головою в наші ноги і заснув.
Татко ухопився руками за голову, застогнав, неначе у нього болів зуб, і забігав по кімнаті. Він кричав, що не може збагнути, як це наша мама витримує з нами, він би на її місці коли б не збожеволів, то б давно повісився. Потім він трохи заспокоївся і нагодував нас знову смаженою ковбасою, бо суп був дуже солоний, і навіть сам татко не зміг його їсти.
По обіді татко підперезався рушником, звелів йому не заважати і заходився прати Андрійків костюмчик, що Сергійко залив супом, і всі Буцикові повзунки. А я стала вкладати спати Талочку, Андрійка та Сергійка. Та вони мене зовсім не слухались: Галочка все плакала за мамою, а Андрійко та Сер-гійко почали від мене втікати. Вони вищали і гасали навколо столу, а далі вискочили на кухню і перекинули ночви з водою, в яких татко прав. Татко цього разу так ірозгнівався, що мало сам не заплакав. Він тупотів ногами і кричав, що ніколи в житті йому не доводилося отак мучитись, як сьогодні, і що він більше нізащо не погодиться залишатись з нами, нехай би навіть йому відривали голову! Він зловив Андрійка та Сергійка і тільки замірився, щоб надавати їм добрих лящів, аж тут відчинилися двері — і увійшла мама.
Ми всі так зраділи їй, що мало не затанцювали. Навіть Буцик прокинувся від нашого галасу, але не заплакав, а виліз з-під столу, простягнув до мами руки і засміявся. А мама побачила, що у нас коїться, і нічого не сказала, тільки стала швиденько роздягатись. Потім вона засукала рукава, знайшла ганчірку, витерла підлогу, переполоскала костюмчик і повзунки, повісила їх сушити, приспала Буцика, перестелила постіль Андрійкові та Сергійкові, і вони самі заснули; а мені звеліла готувати на завтра уроки.
Увечері ми всі сиділи за столом в чисто прибраній кімнаті, смачно вечеряли і раділи, що нам втретє не довелося їсти смажену ковбасу. І ніхто не плакав, не вередував, і татко був веселий і більше не сердився.
Після вечері мама сіла на ослінчик під грубкою і взяла на коліна Буцика і Талочку, а я, Андрійко та Сергійко притулилися до неї з боків.
— Ах ви ж, мої горобенята!—засміялася мама і обняла всіх нас разом своїми добрими, теплими руками.
А татко все ходив по кімнаті і скоса поглядав на нас. Може, йому хотілося і собі до нас притулитись? Потім він почухав потилицю, зітхнув і сказав:
— То ось воно, виходить, яка справа...

ТОВАРИШІ
Борис стукає лижною палкою у вікно. В зацукрованій морозом шибці розпливається пляма Володьчиного обличчя. Володька вигріває губами в склі темного п'ятачка і протирає рукавом чималу проталинку.
«Заходь!»— кричить він до Бориса.
Борис стоїть на лижах — веселий, червонощокий, увесь засніжений, немов той сніговик.
«Ні!»—хитає він у відповідь головою і показує палкою в напрямку лісу. Потім присідає й збиває набакир свою шап-ку-вушанку. Це має означати: «Виходь мерщій, покатаємось на славу!»
Володька й собі крутить головою і щось кричить. Що саме— Борис не чує. Тоді у проталинці шибки, замість обличчя, показується Володьчина боса нога і красномовно ворушить пальцями. Все зрозуміло—Володьчині черевики віддали полагодити. Борис знімає свої лижі і ставить їх в сінях. За кілька хвилин вони обоє, роззуті, сидять на теплій лежанці і грають у шахи.
Володька грає краще і швидко заганяє Борисового ферзя в куток. Борис крекче, зітхає, ляскає себе долонею по лобі, але з Володьчиних лап не так-то просто видряпатись.
— Що, Ведмедику, забиває тебе мій Володька?—співчуває Борисові Тетяна Павлівна, Володьчина мати.— А ти не піддавайся!
— А я й не піддаюся!— бадьориться Борис.
— Не піддаюся, а просто — здаюся,— піддражнює його Володька.— Шах!
— Ну, до здачі ще далеко... До здачі не дійде... Тетяно Павлівно, куди ж ви? Ось я сам принесу.
Борис стрибає з лежанки і відбирає відра. Швиденько взувається, нацуплює на голову Володьчину шапку і вибігає по воду.
— Чого ж ти його біля себе на лежанці держиш? Сьогодні вихідний, хлопець на лижах зібрався,— докоряє Тетяна Павлівна синові. Та Володька чудово розуміє: мати рада, що в нього такий вірний товариш. Не зміг він вийти сьогодні з дому, не схотів і Борис без нього гуляти. Недаремне ж мати так любить його Ведмедика.
Справді, Борис нагадує трохи ведмедя: добродушний, широкий у плечах, на півголови вищий од Володьки, хоч трохи й молодший за нього. Обличчя Борисове широке й рум'яне, він усміхається навіть тоді, коли одержує трійку. А це, що гріха таїти, частенько буває.
— Ти лінивий ведмідь,— лає його Володька.
— Нічого, від трійки до четвірки зовсім близенько!— заспокоює товариша Ведмедик.
Борис — кращий у класі спортсмен. Володька дуже любить дивитись, як той робить вправи на кільцях чи «скобку» на турніку. Спорт — болюче Володьчине місце: він переконаний, що спортсмен має бути красивий і дужий—такий, приміром, як Борис. Володька вдався малий і слабосилий, з вузькими плечима, з блідим невиразним обличчям. Ні, ніколи йому не пощастить так здорово підтягатися на турніку чи мчати біговою доріжкою, як це вміє Борис. Він був би просто смішний, а цього Володька найбільше боявся.
Зате він твердо вирішив стати першим учнем у класі. Будь-що! А стати першим учнем — то ох як важко! Особливо туго давалася математика. Борис навіть і гадки не мав, скільки часу його товариш просиджує над осоружною алгеброю, перш ніж пояснити якусь задачу...
В сінях загриміло — то Борис зачепив свої лижі, і вони впали. Він вніс воду (мало не розплескав!) і поставив відра на ослоні.
— Ну, Володько, тримайся!—похваляється він, роззуваючись.— Зараз ми з тобою розправимось!

* * *
Не сказати, щоб Валерію Сергіївну, учительку англійської мови, в класі не любили. Просто вже якось повелося—бешкетувати під час її уроків. І що більше було сердиться «англійка», то дужчий галас здіймається в класі.
— Перестаньте!.. Замовкніть!..— нервується вчителька, і її немолоде, покарбоване зморшками обличчя вкривається червоними плямами.— Петрушин, вийди з класу!
Ігор Петрушин, анітрохи не бентежачись, бадьоро чимчикує до дверей. Він знає, що йому недовго нудитись на самоті: до кінця уроку за дверима збереться тепла компанійка.
Іноді в «іноземні справи» втручався директор або завуч. Тоді з класу «летіло пір'я», і з тиждень на уроках Валерії Сергіївни було майже тихо. Та далі повторювалася стара історія.
Цього разу «англійка» встигла вислати за двері одного Ігоря Петрушина, коли увійшов завуч. Він не став скубти пір'я», а просто привів нового учня. Новачка посадив на вільне місце, а сам сів на задній парті і лишився в класі до кінця уроку. Так що Ігор Петрушин залишився за дверима без компанії.
На перерві Віктора Грабовського, так звали новачка, оточили.
— Ти з якої школи?— запитав Ігор Петрушин.— Щось я тебе раніше в нашому місті не примічав.
— Зате я тебе відразу примітив,— засміявся Віктор.— Ти там за дверима «загоряв».
— Засмійсь, Матвійку, дам копійку,— не розгубився Ігор.— Не турбуйся, загорятимеш і ти.
— Може й загорятиму,—охоче погодився Віктор. —Я хлопець такий, дружби втрачати не люблю: куди товариші, туди і я.
Він одразу сподобався: такий за словом у кишеню не полізе! І з себе показний, стрункий, кучерявий, а очі сині та бистрі. Одним словом — хлопчина хоч куди!
— Скільки тобі років?—запитав Володька, відверто милуючись новачком.
Віктор відповів не зразу. Він якось дивно, через плече, оглянув невелику, худорляву Володьчину постать у злиняло-му лижному костюмі й полатаних черевиках. На Вікторові ж був хороший суконний костюм і новенькі хромові чоботи.
— По два роки ніде не сидів, виходить — дванадцять. А ти, малий, хіба теж з цього класу?
Володька знітився.
— Як то — «хіба з цього класу»? Це ж Володька Бойко, наш перший учень,— з гордістю за друга, вигукнув Борис.
— Справді? Може, краще сказати—досі був перший.— Далі Віктор, вже не звертаючи на Володьку уваги, почав розпитувати, чи люблять вони хокей, та розповідати, що в Харкові, звідки він приїхав, була щкільна хокейна команда.
— Мало що було у вас у Харкові,— спробував позмагатися з новачком  Ігор  Петрушин.— Ти, знаєш,  не дуже задавайся, тут тобі не Харків!
— Чому не Борис сказав ці слова? Чому він так розгубився?
— Та вже ж не Харків,— посміхнувся Віктор.-— Проте гадаю, що вас хокей теж цікавить.— Він дружньо плеснув по плечу Бориса.— От з тебе вийшов би класний воротар.
— А ти міг би у нас організувати хокейну команду?—-запитав Борис.

* * *
Сім'я Олі Вороненко виїхала з міста, і треба було обирати нового старосту.
— Оля була хорошою ученицею, але староста з неї слабенький,— сказав класний керівник, математик Кузьма Степанович, — Поміркуйте і оберіть на старосту хорошого учня і хорошого товариша. Звісно, то ваша справа, але я б вам порадив обрати Володимира Бойка.
Володька швидко звів голову і здивовано-радісно глянув на вчителя. Он якої думки про нього Кузьма Степанович! А як часто здавалося, що той не справедливий, в'їдається ні за що. Звісно, не такий то вже Володька й хороший, але тепер намагатиметься бути таким.
Другою була кандидатура Віктора Грабовського, новачка, і Володя подумав, що, напевне, оберуть старостою Віктора. Адже він такий здібний — відразу пішов на п'ятірки, мабуть, математика не завдає йому таких мук. До того ж Віктор чудово катається на ковзанах і лижах, навіть збирається організувати хокейну команду! І взагалі Володька проти нього сірий, немов горобець.
Проте старостою класу обрали Володьку.
Після уроків Віктор наздогнав його в коридорі.
— Нічого дивного, що вибрали тебе,— ти з першого класу в цій школі, а я лише місяць. Та й не люблю я підлизуватись до вчителів, як ти. Он іде Кузьма Степанович— біжи до нього та подякуй що звелів тебе обрати!
Володя так розгубився, що не зміг нічого відповісти. Віктор, зухвало посвистуючи, пішов геть, а він так і залишився, ошелешений, стояти посеред коридора.
«Ну чому я такий без'язикий, несміливий? Чому відповідь, справжня, ущиплива відповідь спадає на думку так пізно, коли вже й відповідати немає кому?..»

* * *
— Ану скажи, що називається прикладкою?— Володька простяг руку і закрив перед Ігорем граматику.
— Прикладкою називається... — енергійно відгукнувся Ігор,— прикладкою називається..— і, глибоко зітхнувши, безнадійно змовк.— Забув...
Хтось голосно постукав. Борис, як. чемний господар, підхопився й відчинив двері. До кімнати зайшов Віктор Гра-бовський.
— Ось де вони зібралися! Ого, вже всю граматику повторили. Для мене нічого не залишили?
— Вистачить для всіх. То що таке прикладка?— вів своєї Володя.
— Таке означення,— підказала Вікторові Надійка,— яке, пояснюючи предмет...
— Дає йому другу назву!— закінчив Ігор.— Я ж отак са-місінько й думав.
— Думати найлегше,— засміявся Володька.— Я от думаю, що в понеділок тебе обов'язково викличуть. Ану, наведи приклад.
— Володька-сухоп'ятник намагається повчати інших,— скоромовкою сказав Віктор.— Чим,не приклад?
Запала прикра мовчанка.
— Ну чого ти завжди дразниш його?— заступилась Надійка.— Заздриш йому?
— Я?!— на обличчі Віктора появилось невимовне здивування.— Я — Бойкові? Цікаво! В чому ж я можу заздрити йому?
— Ну... не тебе, а його обрали старостою.
— Ото щастя — обрали старостою! Я сам за нього голосував і тепер хочу допомогти йому організувати культпохід до цирку.
— До цирку?
— До якого цирку?
— А хіба ви не знаєте? До нас на гастролі приїхав цирк. Завтра денна вистава, треба організовано піти. Чи не так? Скидайтесь по троячці, я дістану квитки.
— Ой, до цирку і я пішла б!—захвилювалася Надійка.
— І я,— приєдналася Галя.— Тільки зі мною грошей немає...
— Ну, це дурниця! Я внесу за вас, потім віддасте. Борисе, ти підеш?
— Як всі, так і я,— Борис поглянув на Володю.
— Значить, підеш. Ігорю, за тебе теж вносити? А ти, Во-лодько?
— Я не піду,— похмуро відказав Володя.
— Чому? Нещасної троячки шкода? Можу позичити!
— Грошей мені не шкода, просто в неділю у мене багато роботи.
Володя збентежено взяв підручника і став його гортати. Не казати ж оцьому задаваці, що в нього немає трьох карбованців. І що ж тут дивного? У нього немає батька-полковника, як у Віктора... у нього взагалі немає батька... А мати працює всього-на-всього прибиральницею в конторі трикотажної фабрики, і «нещасна троячка» для них теж гроші...
— Вовко, я візьму тобі квиток,— шепнув Борис.— Я зараз попрошу в мами, і вона дасть нам обом.— йому, видно, дуже хотілось піти до цирку.
Але Володька затявся.
— Ні, не треба. Гроші в мене є. Мені ніколи.
— Ну... тоді й я не піду.
— А ти йди. Чого це ти без мене не підеш?
В душі Володьці дуже хотілося, аби Борис залишився, не ходив з Віктором, але, наперекір собі, став палко доводити, що Борисові треба неодмінно піти подивитись. І той дав гроші на квиток.
— Після вистави я прийду до тебе і про все розповім!— завірив він Володю.

* * *
Володька ще зранку заходився прибирати. Йому чогось дуже захотілось, щоб їхня невеличка кімната стала затишною. Та що поробиш, коли тут все вкупі: і їдальня, і спальня, і кухня...
— Мамо, дай мені яке-небудь простирадло, я зроблю ширму.
Він завісив куток з плитою, і в кімнатці аж посвітлішало.
— Тепер, мамо, у тебе окрема кухня.
Застелив чистим папером свою книжкову поличку і акуратно розставив книжки, а Тетяна Павлівна помила підлогу і накрила стіл квітчастою скатертиною. Не вдовольнившися цим, хлопець вибіг на подвір'я й зломив кілька колючих ялинових гілочок. На одній навіть була шишка! Він поставив зелений букет на столі — і в кімнаті повіяло смолистою свіжістю.
— Ніби свято,— милуючись порядком, промовила мати й зітхнула.— Втомлююсь я, синку, не доходять руки до всього... Ну, та я тебе порадую: швидко і в нас буде кімната велика та сонячна! Директор нашої фабрики обіцяє нам квартиру в новому будинку!
— Ой мамцю, то ж який будинок!— зрадів Володька.— Там же й центральне опалення, і ванна, а вікна — отакенні, як вся наша стіна! Коли ж ми переїдемо?
— До Травневих свят мають заселити. Тоді й товаришам до тебе буде приємніше заходити.
— Ну — «приємніше»! Хіба Борис дивиться на те, що ми бідніше від нього живемо?
— То я ж не про Бориса, я про інших.
Нетерпляче чекав Володя товариша з циркової вистави: Борька, звичайно, теж радітиме, що в них буде нова квартира. У журналі трапилася цікава задача з шахів, та Володька чесно не брався її розв'язувати,— нехай уже разом, Борис от-от надійде.
По обіді, сумно поникавши з кутка в куток, Володя одягнувся й пішов з дому. Але швидко повернувся.
— Бориса не було?
— Ні,— здивувалася Тетяна Павлівна.— Ти   хіба   не   до нього ходив?
— Його вдома немає. Він же обіцяв прийти, мамо...

* * *
Останнім часом на уроках англійської мови стало спокійніше..
— Досить «загоряти»!—заявив Володя.— Першого ж «загоряльника» так розмалюємо в стінгазеті, що він до нових віників затямить. Ну, хто охочий прославити себе на всю школу?
Ігор Петрушин — «штатний загоряльник»— дуже швидко на власному досвіді пересвідчився, що новий староста слово тримає. А в інших — охота відпала. І от скоїлася неприємність.
Валерія Сергіївна саме пояснювала вимову нових слів з наступного уроку, коли хтось голосно, на весь клас, пирхнув від сміху. Вчителька з підозрою глянула на учнів, але пояснювала далі.
Володька бачив, що то пирхнув Борис (він непорушно сидів поруч, підперши голову руками і опустивши очі), і застережливо штовхнув його ліктем. Борис раптом припав головою до парти, і плечі його затрусилися від нестримного сміху.
Валерія Сергіївна почервоніла плямами і швидко підійшла до Бориса.
— Що таке? Чого ти смієшся? Встань, коли з тобою говорять!
Борис звівся на ноги. З його колін на підлогу впала книжка.
— Чого ти сміявся?
— Гадюка...— мовив Борис і знову пирхнув від сміху. Тепер Валерія Сергіївна зблідла. Вона тупнула ногою і крикнула:
— Геть! Негайно геть мені з класу!
Борис покірно вийшов. Але й Валерія Сергіївна не змогла далі вести урок. Вона наказала Надійці читати, але, видно, не слухала.
— Від тебе я цього не сподівався,— сказав приятелеві Во-лодька на перерві.
— То ж оповідання зветься «Гадюка», а вона не зрозуміла,— понуро виправдувався Борис.
— То вибачся і поясни!
— Вибачайся, Борисе,— глузливо засміявся Віктор.—Вибачайся, не підривай авторитету старости, бо він тебе ще в стінній газеті розмалює. Ти вибачишся, а його похвалять. Треба ж розуміти!
— Та вже вибачись, Борько,—нерішуче порадив Ігор Петрушин.— Вона дуже на тебе образилась.
— А ти вибачався, коли щоразу бігав за двері?— нараз скипів Борис.— Ще й повчає!
— «Образилась!» А яке вона має право кричати ще й ногами тупати? Це вона його образила,— під'юджував Бориса Віктор.— Я б ніколи не дозволив Валерії отак кричати на себе!
Він ухопив Бориса за руку і потяг з класу. Той не опинався.

* * *
Хто сказав, що в дванадцять років не можна відчувати глибокого пекучого смутку?
Володька повільно ішов на лижах, прямуючи до узлісся. Він ішов один.
Над блискучим, пружинистим настом легко кружляють поодинокі лапаті сніжинки, ніби сплітаються з нехитрою хлоп'ячою думкою...
«Ти розумієш, Борисе, я з першого класу сиджу з тобою на одній парті. І знаю тебе найкраще за всіх. Я ніколи нічого не таїв від тебе. Бо я тобі друг. А ти?»
Не засніжені сосни бачить зараз Володька перед собою, а збентежене обличчя товариша. Борька мовчить.
«Ти знаєш, Борисе, що мені дуже гірко без тебе. Колись давно мене побив сусідський хлопчисько. Я був вдвічі менший за нього, а він побив, і я плакав. Але зараз мені гірше, ніж тоді. Тоді я поплакав і все. А зараз не заплачу. Хоч зараз мені гірше».
Володька хоче уявити Борисові очі ось зараз, в цю хвилину, коли він з ним так щиро говорить. Але перед ним тільки сосни.
«Звичайно, тобі з Віктором весело, я розумію. Я не вмію грати в хокей, а він навчив тебе. Але чому ти забув наші шахматні битви? Хіба тобі було нудно? А літні світанки, коли ми вдвох вудили рибу? І те — як любить тебе моя мати, бо ти любив мене? І чому ти забув, як завжди цікаво нам було вдвох з тобою розмовляти? Про все, а всього ж так багато на світі! І чому ти забув про найголовніше, чому ти забув, що я твій вірний друг?»
Тепер уже Володька виразно бачить обличчя Бориса. Бачить, як той винувато підходить, навіть чує слова:
«Як я міг? На кого я хотів тебе проміняти?»
Володька раптом спиняється. Навкіс, через галявину, мчать на лижах Віктор з Борисом. Вони щось весело кричать, сміються... Не помітивши, свого однокласника, зникають за соснами. А він — низькорослий, у старенькому, «вічному», лижному костюмі понурившись стоїть під голим кущем барбарису. «Сухоп'ятник»...
З хрустом пробиваючи палками скляний наст, Володька повертає додому.
Дуже тяжко і дуже самотньо.
А ввечері прийшов Ігор Петрушин. його кирпате, пустотливе обличчя було чимсь стривожене.
— Поговорити треба,— він пом'явся і нерішуче глянув на Тетяну Павлівну.— По секрету.
— Ото мені лихо!— засміялася вона.— Куди ж я подінуся? Ти говори потихеньку, а я вас не слухатиму.
Хлопці одійшли в куток кімнати.
— Віктор підбиває Бориса на зле. Хоче Валерію налякати.
— І що? Борис пристав?— вражено питає Володька.
Ігор знизав плечима й кивнув на Тетяну Павлівну.
— Чшш, завтра увечері педрада, вони її підстережуть.
— Звідки ти знаєш?
Ігор дипломатично промовчав, мовляв: досить і того, що вже сказав.
— Невже Борька піде?
— А як Борисове здоров'я?— спитала раптом Тетяна Павлівна.— Він уже одужав?
— Одужав?—здивовано перепитав Ігор.— Та він же й не хворів.
— Як? Володю, а ти ж говорив, що Борис нездужає...
— Не хворий він,— похмуро   сказав   Ігор.— Він,   Тетяно Павлівно, просто свиня!
— Неправда!— розсердився Володька.— До чого тут — свиня? Кожен дружить з тим, хто йому більше до вподоби. Що, скажеш — не має права?
— Ну, знаєш...— розгубився Ігор.— Дивак ти, Володько. Ну, та мені пора додому, до побачення, Тетяно Павлівно.
Володька зачинив за Ігорем двері й мовчки схилився над книжкою.
— Для чого ти говорив мені неправду, сину? Ви посварилися з Борисом?
— Борисові просто нудно зі мною, а з Віктором — весело. От і все. Я, мабуть, дуже нудний... Хіба можна з таким дружити, мамо?
Зрадливі сльози («Не плач, ти ж не дівчисько!») прорвалися в голосі.
— Як же так?— тихо запитала Тетяна Павлівна.— Як же так? Здавна дружили, і не був же нудним? Не розумію... Невже Борис міг так відразу змінитись? Ні, не вірю... Хороший, ласкавий хлопчина... Я хочу його бачити, скажи, щоб він зайшов... Ні, ні, не до тебе, до мене зайшов.
— Мамо, не треба... Ну, як ти не хочеш цього зрозуміти? Мені так недобре... так... Але я ніколи не стану просити Борь-ку, щоб він повернувся до мене.

* * *
Хоча хлопці, як і завжди, сиділи на одній парті, але зовсім зчужіли. Володька сторожко замкнувся в собі, а Борис почував себе винним. На перервах Віктор не відходив від нього ні на крок.
Та сьогодні треба було поговорити.
Коли скінчився перший урок і Борис зірвався з місця, Володька схопив його за руку.
— Постривай! Скажи, що ви там надумали?
— А що? Що ми надумали?
— Віктор тебе підбиває на хуліганство, а ти його слухаєшся?
— Я не маленький, щоб когось слухатися,— змішався Борис, уперто відводячи очі.— А взагалі, чого ти причепився до мене з тим Віктором? —Борис явно намагався розсердитись.— Коли ти все знаєш, то нічого й питати! Можеш поскаржитись піонервожатій або знову в стінгазеті розмалювати.
— Слухай, ти!— спалахнув Володька.— Я думав, що з тобою ще можна говорити, але тепер бачу, чим ти став.
— Чим же?
— Вікторовим хвостом, ось чим!
Володька повернувся й вибіг з класу.
Борис безпорадно озирнувся.
— Володько!..— кинувся навздогін, але на порозі його перехопив Віктор.
— Ти куди? Розкис? Старости злякався?
Борис опустив голову і зупинився.

* * *
...Сказати піонервожатій?
Віктор, та й не один Віктор назве його лягавим.
Але ж він піонер, він староста класу, то яке право має мовчки ждати — зважаться хлопці на хуліганський вчинок чи ні? Отже — треба попередити. Нехай навіть Віктор зуміє вивернутись, щоб з Володьки зробити посміховисько. «Сухоп'ят-ник»... Дурне слово, а як боляче в'їлося. А тепер ще додадуть «лягавий».
Треба якось інакше. А як?
І Володька надумав.
Справді, так буде найкраще.

* * *
Педрада ще не закінчилася. Володька примостився в куточку у вестибюлі і терпляче чекав.
Та ось нарешті вчителі стали виходити. Хлопець непомітно пішов слідом за Валерією Сергіївною, і коли вона лишилася на вулиці, випередив і вийшов назустріч.
— Добрий вечір.
— Це, здається, Бойко?— короткозоро приглядаючись, спитала вона.— Добрий вечір. Чого ти так пізно гуляєш?
— Та так, засидівся в товариша...— Володька пішов поруч з учителькою.— Давайте я вам допоможу, Валеріє Сергіївно.
Він узяв її важкий, туго набитий зошитами портфель.
— Дякую.
— Ви, Валеріє Сергіївно, бачили кінокартину «Щасливого плавання»?
— Ми завтра разом з сином...
— Ох і картина!—швидко, без упину почав розповідати Володька, озираючись на всі боки. Нарешті вони дійшли до будиночка вчительки.
— Заходь до мене, Володю.
За кілька хвилин Володька вийшов від учительки і весело попрямував до хвіртки. Ну от — тривога була марна, вони не наважилися.
На вузьку доріжку, з-за куща бузку, вискочив Віктор.
— Ах ти ж, сухоп'ятник, так ти — лягавити?
Він розмахнувся і вдарив Володьку в обличчя. Той скрикнув і заточився.
Віктор знову розмахнувся, але враз покотився додолу. Зверху на нього насів Борис.
— Он який ти товариш!— злостиво закричав на Бориса Віктор.— Зрадник ти, а не товариш!
— Може, й зрадник... Але більше не хочу ним бути. І я тобі не товариш, ясно?
— Я тобі цього не прощу!— Віктор схопився на ноги.
— Я сам собі не прощу,— звівся на ноги і Борис.— Бо ти, Вітько, негідник, а я — йолоп.
— Що там таке?— Валерія Сергіївна стривожено виглядала з дверей.— Хто там кричить?
Хлопці миттю вискочили на вулицю і розбіглися. Віктор— в один бік, Борис з Володькою — в другий.
Вони мовчки бігли вечірньою вулицею. Потім Борис спинився і винувато сказав:
— Почекай, Володько... У мене, здається, кров з носа йде.
— В тебе немає хусточки?
— Була,— відказав Володька, обшукуючи кишені.— Ага, ось, вона. Повернися до ліхтаря, я тобі обітру...
Борис глянув на товариша і несміливо посміхнувся:
— У тебе самого — он який ліхтар під оком...
— Так мій же не світить.— Володька все ще уникав дивитися на Бориса.
Він ткнув хусточку Борисові в руку, повернувся й пішов. І почув: Борис наздоганяє. Борька наздоганяє його! Наздогнав. Схопив за плече.
— Володько... Ну скажи, що я — дурний ведмідь!
— Ти — дурний ведмідь,— засміявся Володька.— Ну звичайно, ти — дурний ведмідь...

НАТАЛОЧКА
Дзеркальна калюжа хлюпнула на підлогу, торкнулася ноги і пустотливо потекла під ліжко. Наталочка швиденько вихопила мамині туфлі, святкові, єдині, які вони так бережуть, а оце допіру вона мало їх не втопила. Хазяйка!
Наталочка миє підлогу. Вправні, звичні до роботи руки дівчинки спритно шарують підлогу мокрим віником, а думки її ген далеко. І в думках — не ганчірка з відром, і вона сама — не вона.
«Виє поривчастий вітер. На Дніпрі здіймаються височезні хвилі, такі, напевно, бувають у бурю тільки на морі. А Ната-лоччина подружка Ліда — краса і гордість шостого «Б» — вибивається з сил і починає тонути. Ой, не треба було їй так далеко запливати в бурю!.. Вітер доносить її жалібний крик: «Рятуйте!..»
Наталочка схвильовано викручує ганчірку і насухо витирає підлогу.
«Найкращі плавці школи—Володя з Олегом—намагаються доплисти до Ліди, але марно... На березі вже повно народу, в розпачі голосить Лідина мати. А буря шаленіє...
І тоді прибігає вона, Наталочка. Стрімливо, як ластівка, ширяє з високої кручі у воду і виринає далеко від берега.
Хвилі люто піняться навколо, але емертельна небезпека не лякає її. Розсікаючи хвилі дужими руками, вона підпливає до Ліди й підхоплює подругу.
Ліда врятована. Щаслива мати кидається до своєї дочки, радісні вигуки людей заглушили ревіння бурі. А Наталочка непомітно зникає у натовпі. Вона тільки зробила своє, їй подяки не треба».
Наталочка бере старі мамині чоботи, старанно протирає їх вогкою ганчіркою і кладе на лаву. Треба занести до дядька Петра, хай полагодять. А крилата мрія малює вже інше...
«Стадіон районного міста. Святково зодягнені глядачі заповнили всі трибуни. Тисячі очей напружено слідкують за стрункими засмаглими постатями в блакитних майках та чорних трусиках.
На біговій доріжці поруч з найкращими фізкультурниками школи і Наталочка, теж засмагла, смілива, струнка.
— Увага! На старт!
І мчить вона легко і швидко, стрілою, і під гучні оплески першою розриває тонку стрічку фінішу...»
Дівчинка востаннє викручує ганчірку і кладе її перед порогом. Припадаючи на праву ногу (вона в неї коротша), несе виливати брудну воду.
Прибігла Ліда. Лунко постукуючи по вогкій підлозі новими червоними босоніжками, вона покрутилася по кімнаті, взяла з тумбочки дзеркало і поставила на столі перед собою.
— Оце тренувалися з волейбола. Просто зовсім замучилась...
— Було душно? — співчуває Наталочка.
— Ох, і не кажи!.. Тобі, звісно, добре сидіти   в прохолодній кімнаті, а от мені доводиться пектися на сонці. Але без мене у них нічого не виходить.
Ліда присунула до себе дзеркало.
— Валентина Павлівна наказувала, щоб я сьогодні ввечері обов'язково прийшла до клубу. Будуть ставити п'єсу... я забула її назву. Валентина Павлівна сказала, що мені дадуть роль. І що треба мені прийти, щоб не зірвати репетицію, бо роль дуже важлива.
Наталочка радісно сплеснула в долоні.
— То це ти гратимеш на сцені? Ой, як цікаво!
— Це тобі цікаво, а в мене ввечері ще й хоровий гурток,— хоч розірвися. Не піду, мабуть, на ту репетицію.
— Ну як же, не можна! Обов'язково піди! Я б пішла, коли б мене тільки покликали.
— Побачу.— Ліда стала викладати свої довгі, біляві коси короною. Потім стріпнула головою і розмаяла їх по плечах.
— Відріжу, мабуть, коси...
— Для чого? — злякалась Наталочка.— Такі гарні коси! Нізащо не відрізай!
— Ат, набридли.— Ліда примхливо відвернулась од дзеркала.— Нема мені часу з ними морочитися. Я тепер щось надумала, але нікому не скажу. Це — моя таємниця.
— І мені не скажеш? Я ж нікому не розповім.
— Я ж сказала — таємниця, то й не чіпляйся.
Та, видно, Ліді й самій кортіло розповісти про свою таємницю, бо вона відразу ж змилосердилась.
— Ну, добре, тобі скажу. Та гляди ж —нікому й півсловечка!
Наталочка помотала головою (хіба ж вона Ліду зрадить!) і, затаївши подих, присунулась ближче.
— Я вирішила здійснити подвиг.
— Подвиг? — вражено прошепотіла Наталочка.— Як же ти його...
— От побачиш! Я вже твердо вирішила.
Наталочка захоплено глянула на Ліду. О, вже хто-хто, а її подружка здатна на справжній подвиг! Адже скрізь і в усьому вона перша! Хто спритніше від неї грає у волейбол? Ніхто. Хто швидше бігає? Хто ще так дзвінко співає? А хто з-поміж них найкраще рапортує на піонерській лінійці? Вже ж не вона, Наталочка, незугарна і непомітна.
— То... який же подвиг, Лідо?
— Який?-—Ліда на хвилинку замислилась.— Я ще добре не вирішила — який саме, але який-небудь величезний! Тільки гляди ж, нікому не говори, нехай вже тоді довідаються, коли я його здійсню.
— Нікому в світі! — гаряче запевнила Наталочка. їй було дуже радісно, що має таку сміливу подругу, і трошки сумно за себе. Чому вона не така? Витягнувши пальці хворої ноги, вона намагалася стояти рівніше.
— А ти — могла б? — примружилась Ліда.
— Що?
— Ну, подвиг. Могла б?
Наталочка розгублено стенула плечима і почервоніла.
— Та що ти! Куди мені...
— Ох, мало не забула,— схопилася раптом Ліда.— Я ж прийшла сказати тобі, що до міста приїхав зоопарк. На один тільки тиждень. Ходімо завтра! Чи тебе мати не пустять? Може, не дійдеш?
— Ні, чому ж? Дійду. Я попрошу маму, вони пустять.
— Тоді ранком зайдеш за мною. Ти ж даси мені зав'язати свою рожеву косиночку?

* * *
— Гей, Наталко Полтавко, неси-но швидше води та мило не забудь! —стягаючи з себе промаслену спецівку, гукає мати з двору.
Наталочка виносить повний чайник теплої води (мама працює трактористкою у колгоспі, так як тато до війни, і холодною водою не відмити їй рук).
— Ой-ой! Ви мене всю оббризкали!..
— Висохнеш, тепер літо,— сміється мати.— Давай рушника.
— Не дам, —вдавано сердиться дочка.—Будемо сохнути разом.
— Не даси, то й я тобі чогось не дам,— хитрує мати.
— А де воно?
— Еге, не знайдеш, я заховала.
— А яке?
— Пекуче.
— А ще яке?
— Шелестить.
— Знаю, «Перець»! Беріть вже рушника, а мені давайте журнал. Де він?
— На полиці, за книжками.
— Ба, як заховали!
— Зате «Перець» на рушника виміняла,— сміється мати.
Мати у Наталочки весела, «веселого роду» — як каже сама, але то не завжди. Наталочка знає — не любить мати показувати людям свій сум, така вже вона. «Веселого роду».
За вечерею Наталочка розповідає, що до міста приїхав зоопарк.
— Говорять, що дуже цікаво, там навіть справжній лев є! Ліда мене кличе з собою завтра в місто.
— Ліда? — на мамине обличчя на мить напливає хмаринка. Чомусь вона неполюбляє Ліду, Наталочка знає, хоч мама нічого й не каже.
— Ліда, правда, боїться, що я не дійду. А я ж п'ять кілометрів вільно можу пройти!
— А чого це твоя Ліда так за тебе боїться? Чим ти гірша від неї? Коли хочеш — іди, доню, подивися тих звірів, я тобі не бороню.
Зараз у мами таке обличчя, коли можна сказати: «Мамо, давайте читати листи». Бо зараз — Наталочка знає — мама сама того хоче.
— Мамо, давайте читати листи.
Мама хвилину сидить мовчки, тільки її руки засмаглі й шорсткі (вона ж трактористка, трактористка, як тато!) стиснули в долонях ріжки білої хустки. Тієї, що Наталочка випрала вчора: на полі сонце пекуче, і всі жінки напинають білі хустини. Далі мати підводиться, дістає з скриньки невеличкий пакуночок. В ньому—листи, тільки чотири... ні, аж чотири! Потерті трикутники, списані хімічним олівцем.
Наталочка сідає впритул до матері і слухає. І в кожному листі (а їх аж чотири!) татко пише, що він неодмінно повернеться. Аби тільки на нього чекали.

* * *
Ще ранок, але вітерець з поля обвіває таким гарячим подихом, ніби з печі. Жнива.
Дівчатка весело поспішають селом. Ще б пак, кому не заманеться побачити живого лева? От шкода, що не привезли слона!,,/
— Коли повернуться батько, тоді ми поїдемо до Києва. Там вже напевне є слон,— каже Наталочка. Ліда якось дивно глянула.— Ми й тебе візьмемо,— запевняє Наталочка, щоб Ліда, бува, не образилася.
— Твій батько ж загинув, як же він може повернутись?
— Ні, не загинув!—Брови в Наталочки трошки заламалися, зате губи стали твердіші.— Він писав, що не може загинути, бо йому треба повернутись до нас. Він у кожному листі це писав!
Ліда хотіла ще щось сказати, але змовчала, бо губи в Наталочки стали зовсім тверді. Тоді Ліда завела про іншег>
— Роздивимося звірів, та ще й у кіно встигнемо. Поглянь — чи гарно я зав'язала косиночку? Я страх люблю всякі героїчні кінофільми! А потім візьмемо собі морозива. Ти любиш морозиво?
— Дуже люблю! Я б його їла цілий день,— вже посміхається Наталочка і раптом спиняється.— Стривай, Лідо, а де це так діти кричать?
Вони вже дісталися краю села, подвір'я Лідиної тітки Марти. Невелика хата тітки Марти ховається за рясними розлогими яблунями.
— Чуєш? У цій хаті діти кричать.
— Та чую! Побилися, мабуть, то й кричать. У тітки Марти діти такі вередливі й плаксиві, ну їх! —нетерпляче каже Лі-да.— Ходімо швидше!
— Може, тітки Марти вдома немає? Давай подивимось
— От, не мала б чого я робити,— починає вже сердитись Ліда.— Ходімо, кажу, бо далі сонце пектиме дужче.
Але Наталочка перелазить через перелаз і підбігає до хати. Тітки Марти справді немає вдома — на дверях висить замок. А діти в хаті аж заходяться від крику.
Вона заглядає у вікно, але нічого не може роздивитись: за шибкою гойдається якась суцільна сіра пелена.
З щілин війнуло в'їдливим гаром.
— Дим! — вражено зойкнула Наталочка.— Лідо, Лідочко, там горить!
Перелякана Ліда розгублено метушиться навколо хати. Вона торсає замкнені двері і щосили кричить:
— Рятуйте! Ой, рятуйте! Пожежа!..
Бліда, з широко розкритими від жаху очима, Наталочка розмахнулася і вдарила кулаком по шибці.
Бр-рязь!.. Задзеленчали друзочки скла. Зсередини вириваються клуби диму.
— Лідо, лізь швидше туди і подаси мені руку!
Та Ліда ніби скам'яніла з переляку.
— Швидше! Чого ж ти стоїш? Там же Толик з Оленкою! Ліда плаче й сахається од вікна. Та де — сахається, вона
просто втікає на вулицю і там голосить.
Наталочка напружилася, невміло підскочила і схопилася руками за підвіконня. Ріжучи руки, з зусиллям видирається на вікно.
Дитячого крику вже не чути...
Ох, як страшно стрибати в задушливу зловісну сутінь!.. Боляче підвертається хвора нога, і Наталочка падає на підлогу. Нічим дихати... А де ж дітлахи? Палає ковдра на ліжку... Де ж вони?
— Толику! Толику! — кричить Наталочка і захлинається від диму.— Де ти, Толику? Оленко!
Дим виїдає очі, паморочиться в голові... Може, вони під ліжком?
Так і є! Задихаючись, Наталочка витягає з-під ліжка Оленку і несе до вікна.
Висадивши непритомне дівча за вікно і ковтнувши повітря, Наталочка кидається за Толиком.
Який він важкий... Невже мертвий? Зараз... зараз...
Їдкий дим забиває подих. Ната точка витягає з-під ліжка страшенно важкого Толика, падає з ним..-, підводиться, хитаючись несе і знову падає...
Останнє зусилля — і хлоп'ятко надворі. На Наталочці тліє одежа... Ослаблими руками вона хапається за підвіконня, силкуючись вилізти. На подвір'ї вже гомонять люди, з грюкотом падають двері.
Пекуча пітьма застилає свідомість...

* * *
Третій тиждень лежить Наталочка в лікарні, вся забинтована.
Перші дні їй все марилось, ніби повзе вона якимись хащами, шукає Оленку і Толика. Хащі рвуть одежу, дряпають тіло. Потім її з усіх боків охоплює полум'я... Наталочка борсається і кричить.
Згодом маячіння минуло. Обличчя лишили забинтованим, і вона нічого не бачила, тільки чула над собою знайомі голоси. Найчастіше — рідний, незвично згорьований голос матері. Навідувалися вчителі, приходила Валентина Павлівна... Розмовляти Наталочці забороняли.
І от нарешті — сьогодні пов'язку з обличчя зняли, лишивши забинтованими руки і ноги, де опіки були найдужчі. Дівчина ніби вдруге на світ народилася.
А надвечір лікар завів до палати маму — дуже змарнілу маму в білому халаті.
— Мамусю!
Мати весело, як завжди, посміхнулася (веселого ж роду!), але губи у неї тремтіли.
— Дитино моя...
Наталочка припала обличчям до її твердих, шкарубких од роботи рук. Шкарубких? Ні, лагідних, ніжних, найрідніших!
— Мамцю, а Толик з Оленкою одужали?
— Одужали, голубко, одужали. Задихнулися були від диму. Тітка Марта забула сірники на столі, от Толик і запалив. Якби не ти — пропала б малеча. Зате твоя Ліда...
— Не треба про неї,— стиха попросила Наталочка.
— Дівчинко моя, смілива моя, як я за тебе боялася!
— І я! — сказала Наталочка.— І я за тебе боялася. Ти ж лишилася вдома зовсім одна...
— А поглянь, доню, що я тобі принесла!
Мати урочисто встала і подала Наталочці згорнуту вчетверо газету. Згадавши, що в дочки забинтовані руки, сама розгорнула, й Наталочка побачила великі чіткі літери заголовка:

ПОДВИГ

Під заголовком, з фотографії, великими мрійними очима дивилася худенька, непоказна собою дівчинка.
Наталочка заплющила очі і тихенько засміялася від щастя.
— Мамо, заховайте цю газету. Ми її покажемо таткові, коли він повернеться.
Мати відказала не зразу. Обличчя її Наталочка не бачила, бо ж заплющила очі. А коли розплющила, то мати сказала:
— Добре, доню. Покажемо.
І посміхнулась. Бо вона була веселого роду.

БАТЬКО
— Аж ось і він, мій Василько!
Двері з гуркотом розчиняються, і до кімнати, в супроводі кудлатого Пірата, вривається Василько. Він у запалі щось вигукує, Пірат, припадаючи на передні лапи, оглушливо гавкає, Ганна Петрівна, Василькова мати, затуляє вуха руками й кричить: «Тихше, тихше»,— словом, зчиняється справжній гармидер.
Врешті Пірата, без зайвих церемоній, виганяють геть, а Василько, що мав розповісти щось дуже цікаве, помічає — мати не сама: осторонь, біля вікна, сидить незнайомий чоловік у військовому одязі, без погонів. Хлопець збентежено притихає. Тоді Ганна Петрівна бере його за плечі і підводить до незнайомого.
— Знайомся, синку, з Антоном Григоровичем.
У Антона Григоровича веселі, допитливі очі, глибока зморшка поміж чорних густих брів і майже сиві скроні. Він встає і міцно, мов дорослому, тисне хлопчикові руку. Василько ввічливо всміхається і, ніяковіючи, озирається на матір, бо хтозна, що в такому випадку годиться говорити.
Мати киває й виходить на кухню. Василько вибігає за нею.
— Постав, синку, на плиту чайник і розважай гостя. А я піду на хвилинку до магазину.
Розважати гостя... Василько незадоволено зітхає. Доведеться відповідати на нудні і не завжди приємні запитання: «В якому ти класі? Скільки тобі років? Які у тебе оцінки?» Але Антін Григорович лукаво поглядає на Василька і, здається, нічим таким не цікавиться.
— А ти, друже, рибу ловити любиш?
— Ще й як! — радо відповідає Василько.— Тільки в мене вона чомусь не клює.
— Та ну?—дивується Антін Григорович.—От тобі й рибалка! То дарма, у вихідний день підемо на Дніпро, спробуємо.
— Справді?! А вода ж у Дніпрі така вже тепла-тепла! Тільки от з мамою біда—сердиться, коли ходжу на Дніпро.
— Зі мною пустить,— каже Антін Григорович.— Дамо їй чесне піонерське, що не будемо стрибати з бика...
— З бика? А звідки ви знаєте?
— Я, браток, все про тебе знаю,— сміється гість.— Рубанок дістав?
— Не дістав ще,— скаржиться Василько.— Є в мене якийсь іграшковий, та хіба ж то рубанок? Мені справжній треба!
— Треба,— погоджується Антін Григорович.— Що ж ти майструєш?
Василько лізе під ліжко і витягає звідти невеликий відрізок дубової дошки.
— Ось. Хочу зробити рамку до портрета. Вийде?
— Дивлячись який портрет,— міркує Антін Григорович, оглядаючи дошку.— Покажи, зміряємо.
Повагавшись, Василько дістає з шухляди фото. На ньому — молодий, білявий капітан, з емблемами танкіста на петлицях. Високий лоб, невеликий упертий рот — такі ж, як у Василька.
— Це твій батько? Ти дуже схожий на нього.
— Схожий? — з радісною гордістю перепитує хлопчик.— О, ви ще не знаєте, який він! Ось я зараз...
Василько похапцем виймає з шухляди конверт і висипає на стіл пачку фотокарток.
— Ось бачите — він біля танка. А тут—він студентом, мене ще й на світі не було... А ось — біля Дніпра. Мій татко здорово плавав! Гляньте, як сміється... Він завжди був такий веселий...
— Хіба ти його пам'ятаєш? — обережно питає Антін Григорович.
— Ні, не пам'ятаю, звісно, але я його добре знаю. Мені мама про нього все-все розповідає...—Василько довірливо присувається до Антона Григоровича.— Вона говорить, що батько загинув як справжній герой, і ми повинні гордитися ним і ніколи не забувати.
Антін Григорович мовчить.
— Цю рамку я зроблю в подарунок мамі. Вона, знаєте, яка буде рада?
...Чому він мовчить? Василько вже жалкує, що так одвер-то розговорився з цією малознайомою людиною. Нараз Антін Григорович притяг до себе хлопчика.
— Мій син загинув під час війни,— тихо каже він.— У нас обох війна відняла найдорожче.
В цю хвилину Василько відчуває: вони рівні, бо в обох війна відняла найдорожче.

* * *
Ех, що це були за канікули!
Антін Григорович у липні пішов у відпустку, і Василько цілковито ним заволодів. Кращого товариша годі було зажадати! Він навчив Василька вудити рибу, веслувати, розкладати багаття з вогкого хмизу і на ньому варити смачну юшку. Подарував цілий набір справжнього столярного інструменту, хоч мати й сварилася за це, і допоміг зробити міцну блискучу рамку для портрета. А найкращим спогадом цих незабутніх канікул була книга, чудова книга Аркадія Гайдара. Вони її читали, перечитували і вивчили майже напам'ять.
Улюбленим їхнім місцем став піщаний, порослий лозою схил біля розбитого бика. Василько знав, що до війни тут був міст через Дніпро. Антін Григорович розповів йому, як одного осіннього вечора наші частини, після важкого і нерівного бою, відійшли по цьому мосту на той бік Дніпра. Під обстрілом фашистських літаків саперна рота висадила міст у повітря і відійшла, виносячи на руках свого тяжко пораненого командира.
І часто, сидячи з вудочками, вони розмовляли про те, яким красивим і міцним буде новий міст, що його незабаром почнуть будувати. Для цього й приїхав сюди Антін Григорович — інженер-будівельник, колишній командир саперної роти.
Василько навіть був трохи незадоволений, коли у вихідні дні до них приєднувалась Ганна Петрівна. Бо тоді Антін Григорович уже не належав цілковито йому одному, а велику частину уваги приділяв матері. А мати, що не кажи,— все-таки жінка — ні з кручі пірнати, ні плавати наввипередки вона не хоче. Сидіти ж і слухати їхні довгі і зовсім нецікаві розмови Василькові просто надокучало.
А на материнім обличчі, завжди трохи журливім, цього літа розквітла така хороша усмішка, розігнавши легкі зморшки втоми. І все веселіший ставав її сміх...

* * *
Літо промайнуло швидко.
Надходили Жовтневі свята. Ганна Петрівна готувалася до свят дуже ретельно. Собі пошила нову барвисту сукню, а Василькові — чорну вельветову куртку, давно вимріяну ним, з сліпучою застіжкою-блискавкою. Так, це була справжня куртка!
Прокинувшись святковим ранком, Василько просто не впізнав кімнати: з вікон спадало біле мереживо, нова скатертина блищить, наче срібна, на столі — хризантеми. Крізь прочинені двері чути, як гримить на кухні посудом мати, і пахне чимсь напрочуд смачним! Василько схоплюється з ліжка, дістає з-за шафи батьків портрет і ставить його на стіл. Важкі, кучеряві голівки хризантем схиляються й заквітчують дороге обличчя.
І швиденько лягає.
— А вставай-но, Васильку, бо ти щось сьогодні у мене ні грач, ні помагач!—сміється мама з порога і раптом бачить портрет у новій рамці.
Довго, дуже довго мовчки стоїть біля портрета. Василькові врешті надокучило вдавати, ніби він спить.
— Мамо!— кличе він.—Ну чому ти мовчиш? Хіба я... хіба ми з Антоном Григоровичем погану рамку зробили до татусевого портрета?
Мати сідає поруч, на ліжко, і міцно пригортає до себе сина.
— Мамо, мамо, чого ж ти плачеш?

* * *
На обід Василько прибігає радісно збуджений — просто з демонстрації.Біля святкового столу вже клопочеться мати в новому барвистому платті і сама якась незвичайна, святкова. Антін Григорович сяє усмішкою (ух ти, скільки в нього бойових орденів!), поспішає Василькові назустріч. Хлопчик у захваті підскакує і висне у нього на шиї.
— А тепер — обідати! — весело вимагає Василько.— Я голодний, мов вовк!
Але мати не поспішає. Вона мовчки перезирається з Антоном Григоровичем. Обоє чимось схвильовані.
— Васильку,— якимсь дивним голосом каже Ганна Петрівна,— ти любиш Антона Григоровича?
— Я? — обурено перепитує хлопець, не розуміючи, як можна задавати таке чудне запитання. Як же можна не любити Антона Григоровича!
— Синку,— тихо мовить Ганна Петрівна,—послухай мене, синку... Антін Григорович тепер житиме з нами.
— Ур-ра!!!—Василько, схопивши руку свого друга, кружляє навколо нього.— Ур-ра!!!
— Він буде твоїм батьком.
— Що?— Василько раптом спиняється і розгублено дивиться на матір. Як вона сказала? Батьком?
Василько опускає голову і тремтячими руками бгає кінці свого червоного галстука.— Татком?..
Антін Григорович підходить до вікна і, відвернувшись, тихенько барабанить пальцями об підвіконня. Хвилину триває важка мовчанка. Потім Василько затуляє обличчя руками і вибігає з кімнати.
Він ховається в куток сарая за дровами. Чує, як шукає його стривожена мати, як гукає невеселим голосом Антін Григорович, але він сидить мовчки, зіщулившись, охопивши руками худенькі, гострі коліна.
Його батько загинув, а більше нікого не треба. Нікого. Навіть Антона Григоровича.
Кудлатий Пірат поривається лизнути солону від сліз щоку і віддано зазирає в очі.

* * *
— Не зачіпай!.. Не зачіпай, кажу тобі!
— Ой... Чого ти б'єшся? А ще й піонер! Ой-ой...
— Віддай сюди!
До класу заходить учителька.
— Сідайте на місця. Ніно, чого ти плачеш?
— Я  пожартувала...  Взяла  у  Василька   якийсь  конверт, там фотографія... Що я такого зробила? А він мене вдарив...
— Василю, в чім справа? Що з тобою сталося?
— Нічого не сталося,— понуро буркнув Василько.—Нехай не лізе... Знатиме вдруге.
— Ось як? Збирай книжки і приходь до школи з батьком.
— У мене немає батька.
— Як то — немає? Адже я знайома з твоїм батьком. Його звати Антін Григорович, чи не так?
— В мене немає батька,— глухо повторює хлопець.—Мій батько загинув на фронті. («Не плакати!»)
— Гаразд,— м'якше говорить вчителька.— Прийдеш з матір'ю.
— Мама чергує в лікарні.
— Тоді я ввечері сама зайду до неї. Сідай.

* * *
Увечері вчителька заходить до лікарні і просить викликати чергову медсестру— Василькову матір.
— ...Ви питаєте, чому він так змінився? — Ганна Петрівна зажурено дивиться на вчительку.— Що я вам можу сказати... Він і вдома став іншим, похмурим, часто не слухається. З Антоном Григоровичем майже не розмовляє, хоч недавно були вони великими друзями. Антін Григорович полюбив його, мов рідного, і от — так вийшло... Це дуже тяжко, а чим тут зарадити—не знаю...
Вони розмовляють півголосом —учителька й мати, обидві збентежені.
— Справді — чим тут зарадити?..

* * *
Василько занедужав. Посперечавшись з матір'ю, він таки змушений був лягти в ліжко. Надвечір блискучий стовпчик живого срібла в термометрі підскочив під сорок, дихати стало важко. Василько став марити.
Прокинувся він десь перед світанком весь мокрий від поту і відчув, що йому полегшало.
— Мамо...
Антін Григорович бере в нього з рук стару газету.
— Це — жертви війни в Кореї, злочини нових фашистських убивць.
Діти приголомшено дивляться на фотографію спотворених бомбами тіл корейських жінок та дітей. Василько темнішає з виду, мовчить. І думає. Думає довго, вже й Павлик з Ніною додому пішли...
— А знову не буде війни?
— Війни? — Антін Григорович відсуває свої креслення, обличчя у нього суворішає.— Не повинно її бути, друже, розумієш? Ми зробимо все, щоб її не було.
В зосередженім погляді хлопчика тривога. На високе, як у батька, чоло лягає перша тінь важкої, упертої думки.
...Війна. І в нього був батько — рідний, веселий татусь, якого Василько навіть не пам'ятає, бо війна відняла його...
А нова війна може відняти й Антона Григоровича... Вірного порадника, старшого друга... Ні!!.
Навколо шиї Антона Григоровича обвиваються Василькові руки. Ще боязко і невпевнено.
— Хлопчику мій...— голос Антона Григоровича став якийсь дивно глухий.— Синку...
— Я не хочу війни! Я не хочу війни, ти чуєш... татку?..

ОПОВІДАННЯ ПРО КАЗКУ
Насамперед кілька слів про Василя Васильовича. Це дуже поважний і вимогливий товариш. Крім того, він мій хороший друг. З Василем Васильовичем дружити зовсім не просто, завжди доводиться бути насторожі, бо Василь Васильович надзвичайно допитливий і не визнає слова «не знаю». Він не терпить неправди, та й не можна говорити неправду, дивлячись в ясні, вимогливі очі мого друга. З ним нелегко, можу вас запевнити, але я дуже дорожу цією дружбою і нізащо в світі не погодилася б втратити його довір'я.
По правді кажучи, статечне ім'я — Василь Васильович — не зовсім пасує до його невеличкого зросту. Коли він іде поруч зі мною, його пухнаста шапка-вушанка сягає мені тільки до пояса, що, проте, анітрохи не зменшує його гідності. Все ж Василем Васильовичем ми звемо його в особливо урочистих випадках, а так звичайно кличемо коротенько і ласкаво—Вась.
Вась дуже любить казки. Я знаю чимало казок, з них почалася наша дружба, але Вась вимагає все нових і нових, і мені що далі, то важче. Бо Вась хоче не просто казку, а казку про те, що хвилює його найбільше. А хвилює його багато питань, буває таке — що важко придумати не тільки казку, а й взагалі відповісти. А відповісти треба, бо я ж — доросла людина, а доросла людина мусить усе на світі знати. До того ж Вась завжди додає своє незмінне: «А ви?», тобто він хоче знати, як в такому випадкові діяла б я.
І от одного вечора, коли Вась загнав мене на слизьке своїми «а чому?» і «а ви?», я вирішила сама перейти у наступ.
— Годі,— сказала я своєму неспокійному другові,— тепер будемо розповідати казки по черзі. Вчора розповідала я, а сьогодні ти. Дозволяю тобі розповісти казку, про що ти сам захочеш. Ну, давай! Вась задумався, а я зловтішно поглядаю на нього. Тепер прийшла моя черга запитувати «а чому?» і «а ти?». Нехай викручується.
— Я її ще не знайшов,— каже Вась і заклопотано дивиться на мене.
— Знайди,— безжалісно раджу я.— Пошукай і знайди, а я, так тому й бути, почекаю.
— Давайте пошукаємо разом.
Він так лагідно просить, що відмовити неможливо.
— Що ж, гаразд, давай пошукаємо.
— Зараз?
— Ні, зараз темно, хіба її знайдеш? Краще завтра.

* * *
І от ми з Васем виходимо на прогулянку. Власне, не на прогулянку, а йдемо шукати Васеву казку.
Вась зажадав піти до старого парку, я залюбки погоджуюсь. Чому б і не піти, коли на небі таке веселе сонце і так святково блищать іскристі замети, немов кучугури холодного білого цукру. До того ж саме в старому парку ми зможемо натрапити на казку.
В парку безлюдно і тихо, тільки сніг рипотить під нашими валянками.
— Глянь,— показую Васеві,— які пухнасті кожухи повдягали на себе ялини!
Вась поглянув на ялини, далі звів до мене свій рожевий кирпатенький носик і таємниче приклав до губ рукавичку.
— Чшш! Хіба ви не бачите?
— А що таке? — озирнулась я.
— Он попід муром бреде Вовчище — Сірий Хвостище.
Здається, мій Вась вже вхопив за хвостик свою казку. Проте казка — птах вередливий, не всякому дається до рук. До
ведеться допомагати.
Ми швиденько ховаємось за могутнім стовбуром крислатого клена.
— Не бійтесь, я вас обороню,— заспокоює Вась.—А знаєте, чого Вовчище забрів сюди?
— Він шукає, кого б йому з'їсти?
Вась на хвилинку замислюється. Ні, так йому не подобається.
В кожній казці вовк намагається когось з'їсти. Набридло. Вась хоче чогось іншого.
Ні, він... він шукає Кришталеву Зірочку.
— Кришталеву Зірочку?
— Еге, Кришталеву Зірочку бабусі Метелиці. Ну, хіба ви забули? Сахмі ж розповідали мені про неї. Та Зірочка приносить людям щастя,
— Пробач, Васику, я й справді забула.
— Ви часто про все забуваєте,—суворо докорив мені Вась.— Тепер ця Кришталева Зірочіа у бабусі Метелиці пропала.
— Її хтось украв?
— Не знаю. І ніхто на світі не знає.
— Боюсь, що її украла Сорока-білобока,—починаю здогадуватись я.
— Е, ні, не сорока.
— То, може, Лисичка-сестричка? Вона така!
Вась тільки поблажливо дивиться на мене.
— Ну, яка там лисичка? Кришталева Зірочка пропала невідомо як.
— Що ж тепер буде? — непокоюся я.—Адже без Кришталевої Зірочки не стане на землі щастя. А як же без щастя?
— Нічого, ми її знайдемо. Я, мабуть, трохи знаю, хто її забрав. Сказати?
— Ну, звичайно, скажи!
— Її забрав велетень.
— Який велетень?
— Велетень... Залізна Рука.
Ого, це щось зовсім нове! Про такого велетня у нас з Васиком ще розмови не було. Цікаво, що ж то за лиходій такий з'явився на світі?
Я мовчки чекаю, що він казатиме далі. Але Вась теж мовчить і зосереджено викопує ямку ногою в снігу. Видно, він і сам ще гаразд не знає, хто такий Залізна Рука.
Виявляється, Вась знає. Тільки не може розповісти, бо це велика таємниця. Він навіть мені не може її відкрити. Доведеться вжити те чарівне словечко, перед яким мій приятель зроду не встоїть.
— Та ну-бо, Василю Васильовичу, розкажіть!
— Ну, добре,— відразу здається Вась.—Він отакий!
Вась показує на вершечок клена, і я розумію, що Залізна Рука неймовірного зросту.
— І рука в нього тільки одна. Зате залізна.
— Он як! Недаремне ж його так назвали.
— Він дужий-предужий! Мов... поїзд. Ото як розсердиться, як замахнеться, я-ак стукне залізним кулаком, так усе й розлетиться на трісочки. Здоровезний будинок розвалиться. І дерево оце з корінням вирве. От він який!
— Страшний.
— А то ні? його всі бояться, утікають від нього.
— Тоді йому, напевне, дуже нудно, коли всі втікають,— вголос міркую я.—Він, мабуть, нещасливий. Чи не тому йому захотілось здобути собі Кришталеву Зірочку?
— Еге, тому. От він і став її шукати. Шукав-шукав та й знайшов.
— Але ж не забувай, що бабуся Метелиця замикає ту Зірочку на сім замків і випускає тільки у новорічну ніч.
— А він не хоче чекати новорічної ночі.
— Але ж — сім замків! — нагадую я.
— А що йому ті сім замків? Подумаєш! Він же Залізна Рука! Підкрався і — рраз!..— розтрощив усі сім замків своєю залізною рукою, ухопив Кришталеву Зірочку і втік.
— А що ж Метелиця?
— Вона дуже плакала.
— Чи не тому вчора у нас у комині щось завивало?
— Ото ж вона так плакала. А як виплакалась, то сказала:  хто знайде мою  Кришталеву Зірочку, тому я  віддам...
Вась запинається. Я поспішаю на допомогу.
— Половину свого Снігового царства, так?
— Ні,— нетерпляче хитає головою Вась.— Це колись були різні царі і дарували по півцарства, а Метелиця пообіцяла виконати яке завгодно бажання.
Ось коли прийшла моя черга задати Васеві каверзне запитання: «А що б ти загадав?» Але я не встигаю. Він вимогливо і трохи лукаво зазирає мені в очі і питає:
— А що б ви загадали?
От і знову, як завжди, я попалась на Васин гачок. Абияк відповісти моєму приятелеві не можна, він вимагає щирості.
— Що б я загадала? Ну, це не так просто, треба подумати.
— Подумайте,— погоджується Вась.
— Бачиш, я б хотіла дуже багато...
— А що? Що? Скажіть!
— Слова,— нерішуче кажу.— Ну, бачиш... мені дуже потрібні слова...  
— Які слова? Чарівні?
— Ні, Васику, не чарівні, а прості. Найпростіші. Такі, якими пишуть хороші книжки.
— Ну-у... А ще кажете, що схотіли б дуже багато,— розчаровано тягне Вась. І з жалем поглядає на мене. «Ці дорослі чудні і нічого не тямлять в заповітних бажаннях...»
— А хто ж її знайде, Кришталеву Зірочку? Чи не Вовчище — Сірий Хвостище?— намагаюся повернути Васеву повагу.
— Куди йому! Та його ж Залізна Рука як побачить, в одну мить роздушить. Кришталеву Зірочку здобуде тільки той, хто найсміливіший.
— Гм... І хто б це міг бути? Ти часом не знаєш?
Вась хитро дивиться на мене, але мовчить. Він не хвалько. Нехай я сама здогадаюся, хто цей, найсміливіший.
— Тоді, Васику, давай її шукати. Ану як знайдем?
І ми рушаємо таємничими засніженими стежками старого парку на розшуки залізнорукого велетня, що полонив Кришталеву Зірочку.
Сірий Вовчище полохливо ховається від нас, бо ми його так і не побачили. Напевне, він боїться Васика. Ми обходимо увесь парк і виходимо до брами. Ні, велетня тут немає, його треба шукати десь у іншому місці.
— Може, попід отим мостом? — показує Вась на залізничний міст, що переметнувся через закований в кригу Дніпро.
Але до мосту далеко, а нам уже час додому. І раптом мені спадає на думку, де саме нам слід шукати велетня Залізну Руку.
Я веду Васика на площу, туди, де будують нову школу. Мій приятель зупиняється і вражено хапає мене за полу.
Поміж сірих бетонних блоків гордовито височіє залізний однорукий велетень.
— Ось він! — схвильовано шепче Вась.— Гляньте, гляньте, он ухопив якогось здоровезного дрюка... підняв вгору... подає людям... Та це ж і є Залізна Рука!
— Ти думаєш? Можливо. Тільки ж, Васику, цього велетня звуть інакше, його ім'я — Баштовий Кран.
Але Вась не бентежиться. Велетень подружив з людьми і став щасливий. Інакше й бути не могло, адже Кришталева Зірочка приносить всім щастя.
Ми ще довго стоїмо і дивимось, як працює велетень Залізна Рука. Та ось Васик починає підстрибувати на місці, це означає, що в нього померзли ноги.
— Ходімо, Васю, додому,— кажу йому. Але Вась не згоден іти. Він хоче дивитись на Залізну Руку.
— Василю Васильовичу, нам теж пора до роботи,— строго нагадую я. Повторювати більше не доводиться. Василь Васильович слухняно бере мене за руку і поважно тупцяє поруч.
— А Кришталева Зірочка? — згадую я.— Ми ж її так і не здобули.
Вась збентежено кліпає пухнастими віями.
— Ну, то як же нам бути? Чуєш, Васику?
— Нічого... Нехай вона залишається у Залізної Руки, йому ж теж хочеться бути щасливим.
— Нехай залишається. Але ж заповітне бажання! Ми б могли загадати заповітне бажання! —підступно під'юджую я.
— А ми здобудемо собі іншу. Правда ж, здобудемо? Ну, чому ж ви мовчите?
— Справді, чому ж я мовчу? Адже Вась каже правду! Я обнімаю його за плечі.
— Так, Васику. Адже я зовсім забула тобі розповісти, що в бабусі Метелиці прихована для кожного Кришталева Зірочка. І я певна, що свою ти знайдеш.
— А ви?
Знову — «а ви?». Вась залишається Васем...
— І я. Намагатимусь.
Ми з Васем востаннє зупиняємось і оглядаємось назад. Здалеку на прощання нам ввічливо вклоняється щасливий велетень Залізна Рука.

ЗВИЧАЙНА МАКАРІВНА
Кленовий червоно-жовтий лист падає на фетровий капелюх статечного сивобородого чоловіка, що сидить у невеличкому скверику, перед фасадом нового п'ятиповерхового будинку — спочиває. В освітлених вікнах будинку, мов на розкиданих по фасаду екранах, мелькають силуети: протирають шибки, розвішують прозорі гардини.
Вулицею, викрешуючи з дротів каскади зелених іскор, котить тролейбус. Він теж червоно-жовтого, осіннього, кольору.
З будинку вибігає троє хлопчаків. Палко сперечаючись, вони зупиняються біля дверей,— здається, двоє посилають кудись третього, а той опинається.
— Ну ти зрозумій, зрозумій! — палко на всю вулицю доводить один, у сірому короткому пальті і збитій набакир волохатій кепці. — Коли ти зараз же не підеш туди, то його вже напевне перехопить ота пронира Натка.
— Авжеж перехопить! — підтримує другий, з непокритою головою, зате з картатим кашне на шиї. — Іди, Альошко, краще зараз, а то посміється Натка з нас. Хіба ти не знаєш, який у неї язичок?
Згадка про Натчин язичок зрештою впливає, і третій з хлоп'ят — Альошка — нерішуче простує до сусіднього під'їзду.
Хлопчаки перескакують низенький штахетник скверу і сідають на лаві.
— От завжди так,— скаржиться той, що у кепці.— Завжди нам випадає найважче! Сашко-хитрун уже встиг вірша підсунути, мовчить, що Альошка допоміг того вірша скласти; Світлана заголовок собі захопила... Подумаєш—велике діло— заголовок! Я б краще за неї намалював. Це ти, Только, винен, що нам припав епізод. Я ж казав — давай краще лозунги візьмемо.
— І зовсім я не винен, а то все ви з Альошкою,— заперечує той, що в кашне. — Чого до останнього зволікали? «Знайдемо, знайдемо». От і знайшли! Тобі, Женько, що сьогодні Микола Петрович казав?
— Казав, що не треба шукати когось знаменитого, можна навіть звичайного знайомого або просто родича — аби учасника.
— А де ж ти його— знайомого чи родича — візьмеш, щоб з епізодом? — з сумнівом мимрить Толька.
— Я вже всіх чисто знайомих і родичів перебрав — так усі вони, як на зло, без епізодів! —журиться Женька.-—Одна тепер надія на товариша Кирилова. Якби тільки Альошка зумів... О, та ось і він!
— Альошко!—гукають хлоп'ята.— Ми ту-ут!
Альошка стрибає через штахетник і підходить до товаришів. З його розмагніченої ходи видно, що він зазнав поразки.
— Ну???
— Нічого не вийшло — Натка вже там...
Женька зриває кепку і у відчаї ляскає нею об лавку.
— Чи я не говорив? Учора треба було! Ну що нам тепер робити? Завтра ж стінгазета повинна вийти!
Хлоп'ята засмучено мовчать — проґавили... Раптом Женьчин погляд падає на сусідню лаву, де сидить статечний сивобородий чоловік. Хлопець оглядає його і підштовхує ліктем приятелів.
— З першого під'їзду,— схвильовано шепче він.— Здається, професор, а може, навіть доцент! Ви бачите, яка в нього борода? Він напевно брав участь!
Хлопчаки схоплюються з місця й за всіма правилами стратегії і тактики починають підступати до сивобородого. Оточивши його, ніяковіють і мовчки тупцюють на місці. Старий з інтересом стежить за їхніми маневрами.
— Так, так, молоді люди, що скажете? — приходить він їм на допомогу.
— Пробачте... ми хотіли...
Приятелі штовхають один одного ліктями, але не зважуються почати розмову. Врешті Женька енергійним рухом насуває кепку на лоба і набирає рішучого вигляду.
— Дідусю, а скільки вам років?
— Багато,— зітхає сивобородий.— А чому це вас цікавить?
— А скільки вам було в Жовтневу революцію?
— За двадцять,— мрійливо каже старий.— Квітучий вік!
— І ви добре пам'ятаєте Жовтневу революцію?
— Авжеж!
Друзі тріумфують. Альошка похапцем витягає олівця і блокнота.
— Ви не можете нам розповісти про себе який-небудь епізод? — питає він, хмурячи для солідності брови.— Що-небудь таке — дуже бойове?
Старий на хвилинку замислюється.
— Ні, друзі мої, на жаль, нічого такого «дуже бойового» розповісти не можу.
— Ну, може, хоч і не дуже бойове, але все-таки щось героїчне? — наполягає «репортер».
— І героїчного не можу пригадати.
— А може, за Радянську владу ви хоч трошки в тюрмі посиділи?— з надією підказує Женька.
— Ні,— винувато розводить руками сивобородий.— Навіть у тюрмі не сидів.
— То що ж ви тоді робили? — зривається в Женьки докір.— Як же так? Ішла революція, а ви... Ех, коли б я тоді був! Я б...
— Що я робив? — Женьчин вигук, видимо, зачепив за живе.— Працював у школі. Школа тоді була не схожа на вашу, а з вибитими шибками, взимку без палива. Працювали ми майже без зарплати, на голодному пайку... Не всі згоджувалися працювати в таких умовах, не думайте! А ми працювали і вчили отаких, як ви, і вчили по совісті! Але, звісно, нічого такого ні дуже бойового, ні дуже героїчного в цьому не було...
— Звісно,— зітхнув Альошка.— Хіба про це напишеш епізод?
— А ви не можете обійтися без епізоду?
— Ніяк! Нам Микола Петрович, наш учитель, доручив підібрати епізод для стінної газети. Ну, ми думали, що це буде зовсім легко, і залишили на останній день. А сьогодні бігаємо від самого обіду по місту, бо завтра стінгазету вже треба випустити, і нічого не можемо знайти. Вже всіх таких підходящих перепитали і нічого не добилися. Микола Петрович сказав нам, що в сорок першій квартирі живе один старий більшовик — товариш Кирилов, він ще до революції на заводі «Більшовик» працював. Тільки тоді завод не «Більшовик» звався, а...— Альошка зазирнув до блокнота,— а «Гретера і Криванека». От на цього товариша ми й надіялися.
— А Натка, я чув, вас випередила?
Хлопчаки понуро кивнули.
— Вона така, сказано — пронира.
— Не щастить вам, друзі,— лунає нараз чийсь басовитий, насмішкуватий голос. З несподіванки всі здригнулися: ніхто не помітив, що на сусідню лаву сів незнайомий чоловік—військовий, майор медичної служби. Веселими, хитруватими очима він скоса поглядає на приятелів.
— Може, допомогти вам?
Хлопчаки з надією обернулись до нього, але зразу ж розчаровано зітхнули: майор хоч і симпатичний, але замолодий. Такий явно не міг бути учасником.
— Ти часом не з вісімнадцятої квартири? — питає новий співбесідник Женьку.— Я тебе ніби там бачив.
— З вісімнадцятої, а що? — насторожується Женька.
— Мені здається, у вашій квартирі є дехто, хто розповів би вам багато цікавого.
— Нам потрібен епізод...
— От про це я й кажу. Будуть вам епізоди.
— Ой, де там!—відмахнувся Женька.— Ользі Семенівні з Олександром Івановичем було тоді по два роки, тьоті Соні — рік, батькові моєму — теж рік, а мами тоді й на світі не було. От Петро Степанович тоді був уже дорослий, так він, знаєте, який сердитий? «Коли,— каже,— перестанеш грюкати на всю квартиру, тоді й про епізоди будемо говорити... А в бабусі Макарівни які можуть бути епізоди?
— А чому ж не можуть бути?
— У бабусі Макарівни? Так це ж найзвичайнісінька бабуся! Ну—одержує пенсію, ходить до магазинів, чистить собі на кухні картоплю... Я й питати у неї не став — навіщо? Та ще сьогодні до неї хтось у гості приїхав, так вона зовсім заметушилася. Які вже там епізоди!
— І все ж — даремно не запитав. Саме вона і могла б розповісти.
— Бабуся Макарівна?
— Еге ж, звичайна, як ти сказав, бабуся Макарівна. Ви ж знаєте, що її чоловік загинув під час повстання на заводі «Арсенал»?
— Н-ні...— збентежено мимрять хлоп'ята.
— Отже, не знаєте й того, як Олена Макарівна разом з іншими жінками та матерями повсталих арсенальців три доби з-під юнкерських кулеметів виносила поранених? Як сама була тяжко скривавлена козацькими нагаями?
— Та...— Женька аж спаленів від сорому,— ми нічого цього не знали...
— Ну, то, певне, знаєте хоч те, що Олена Макарівна виховала на свої гіркі гроші двох сиріт — дітей загиблих арсенал ьців?
— От про це я трохи знаю,— невпевнено промовив Жень-ка, все ще червоний від сорому.— Один з них десь на Далекому Сході, здається, військовий лікар... А...
Він збентежено глянув на майора.
— А... це не ви будете?
— Так, це я. Отой самий — «один з них». Приїхав у відпустку провідати свою матір — Олену Макарівну. Ну, то що ви мені тепер скажете, товариші репортери?
Але товариші репортери не сказали нічого. Вони дружно рвонули з місця і вмить зникли в освітленому під'їзді нового будинку.
Майор поглянув на сивобородого, той — на майора, і обоє засміялися.
— Ну, зараз вони підуть в атаку на бабусю Макарівну!

ПРИЧЕПА
Я мало очі не виколов у темряві: в одній руці — вудки, в другій—важка торба. Якби хоч банка з черв'яками не розбилася, коли викидав ту торбу з вікна, бо щось так брязнуло, аж дід прокинувся і схопив мене за ногу (я перелазив через нього, щоб дістатися вікна).
А Павка, ледар, ще спав, як завжди, спав, безсоромний. Човен же — їхній, от він і вилежується, знає—однак розбуджу. Без човна не поїдеш!
Я поставив під стіною вудочки, поклав торбу і намацав шпагат, що звисав з кватирки. Останнім часом ми перейшли на таку систему сигналізації, бо у Івги Свиридівни, Павчиної матері, безсоння, і вона заховала будильника. А о третій ночі, коли.всі порядні рибалки вибираються на риболовлю, у Павчиної матері найдужче безсоння, і крий боже її розбудити! Отож Павка звечора прив'язує собі до ноги шпагатину і викидає кінець у кватирку. І спокійнісінько спить, аж доки я за ту шпагатину не смикну.
Я смикнув. За вікном — анічичирк. Я смикнув дужче. Щось засопло. Прокинувся, сплюх!
— Що, вже?.. Зараз... зараз... А-аву-у-у...— позіхнув.
Я зачекав, доки Павка одягнеться. Щось тихо, певне, боїться розбудити матір.
Та щось надто вже тихо. Про всяк випадок я ще просигналив шпагатом. Так і є, знову заснув! Спересердя я смикнув щосили.
— Ну, ти... Не дуже-то сіпай...— просичало з кімнати.
Блиснув ліхтарик, отже прокинувся певно.
Рипнули двері, і Павка гулькнув кудись під кущі!
— Швидше ходім, чого заховався? — аж розсердився я.— Бач, проспав, та ще й охота йому жартувати!
Павка мовчав. Щось тут було не гаразд. Я підійшов ближче... Моє шануваннячко! Та це ж не Лавка, це Маринка, в'їдливе, вредне дівчисько, наша вічна напасть. Маєш тепер риболовлю... Я аж скипів.
— Ти чого тут? Ми тебе кликали?
— Я...
Вдруге рипнули двері, мою потилицю пхнуло кружало підсаки, за підсакою вийшов і Павка. Маринку він помітив відразу, очі у нього котячі.
— Ти чого тут? Ми тебе кликали?
— Я…
— Ану, сип додому? От горе моє...
— Я...
Але Павка вже схопив сестру за плечі і потяг до дверей.
Маринка пручалася, на диво нам, мовчки. Я допоміг Пав-ці. Впоралися спритно, не збудивши нікого.
Хвилину ми постояли, прислухаючись, але за дверима було тихо. Небезпека минула.
— Здихалися причепи. Бери-но підсаку, а я черевики до-шнурую,— сказав мій приятель.— Коників наловив?
— Наловив, ходімо швидше! — Я все ще боявся, що Маринка вискочить і причепиться.
— Клюватиме: вітру ані-ні!
— Клювало б тобі, з Маринкою...
— Жінка на борту — нещаслива прикмета,— авторитетно ствердив Павка.— Ніяка закриха не допоможе. Сам дядя Ку-зя казав.
Не знаю, чи казав дядя Кузя, але я погодився з Павкою про нещасливу прикмету.
За двадцять хвилин ми вже були на причалі. Павка закинув на плече зв'язані весла, я взяв трійчак—легенький зачепистий якір. Рибалки вже сходилися, стукотіли об качальня веслами, а наш добрий знайомий дядько Борис сидів у своєму човні і сіпав тросик мотора. Мотор, як завжди, не заводився.
— Може, весельця позичити? — дуже ввічливо запитали ми. Дядько Борис «не дочув» і заходився вигвинчувати свічку.
Ось і Павчин човен. Ми враз спіткнулися і остовпіли. Хоч уже і розвиднілось, у наших очах потемніло...
У човні сиділа Маринка.
— Пропала зоря,— аж схлипнув Павка.— Може, додому повернемось?
Ми постояли, помовчали (що казати, то ж не дівчисько — смола!) і полізли у човен. Павка відімкнув цепок, відштовхнулись від берега. На дні човна заплюскотіла вода.
— Берися хоч воду вичерпуй,— буркнув сестрі.
— Хоч трохи користі буде,— додав я.
Маринка завзято захлюпала черпаком — піддобрювалась. На кормі я побачив стареньке складне вудлище.
— Чия це вудка?
— Де? — звів невеселі очі Павка.— О, чия це вудка?
— Моя,— озвалась Маринка, ніби то була не вудка, а якась її лялька.— Мені Славка Шуляк позичив.
Ця Маринка така, що в самого Славки Шуляка що хоч виканючить.
— А навіщо? — підскочив Павка.
— Рибу ловитиму.
— Воно ще й вудити думає! Ти ж навіть черв'яка на гачок насадити не вмієш.
— Мені Вітька насадить.
Я промовчав. Сперечатись з Маринкою марно.
Ми підпливли до свого улюбленого місця на Зеленій Гатці, кинули з носа човна якір-трійчак, а з корми важку каменюку, обв'язану мотузом. Тепер човна не знесе. Глибина тут хороша, метра півтора, дно чисте, без корчів. Минулого тижня ми з Павкою виловили тут мало не центнер риби. Ну, не центнер, звичайно, але кілограми чотири то напевне!
Не марнуючи часу, покидали у воду важкі балабухи за-крихи.
Маринка розклала своє вудлище і вчепилась до мене, щоб я показав, як насаджувати черв'яка. Я показав, не відчепиться ж!
— Лови, лови,— зневажливо засміявся Павка.— Та щоб язиком не молола, рибу нам не полохала. А то висадимо!
Течія швидко зносила поплавці, доводилося раз у раз перекидати волосінь. Дивлячись на нас, Маринка перекидала свою. Перекидати, звісно, не вміла, тому миттю сплутала волосінь своєї вудки з Павчиною. Павка сердито засопів і став мовчки розплутувати. Хто рибалив — знає, яка то морока! Доки він мучився з волосінню, я вловив невеличку густірку. Почин!
Тільки-но Павка розплутав волосіць, як Маринка знову заплутала. І цього разу—намертво. Павка сичав, як гусак. А я вловив ще окунця й краснопірку.
Розплутавши волосінь, Павка перегнав сестру на мій бік човна.
— Сиди там. До мене не лізь.
Я квапливо перейшов до Павки.
— Пхі,— сказала Маринка.— Хіба мені не однаково?
І справді — хіба не однаково? Нічого ж не зловить!
Павка виудив сухлая-верховодку, і кльов мов відрізало.
Минула година — нічого. Ми спробували й на коники, і на черепашку, та все було марно.
— Я ж казав — жінка на борту приносить нещастя,— квилив Павка.— Ось скоро приїде дядя Кузя у відпустку. Він тоді їй покаже. В нього слово тверде.
Ми з радістю зіпхнули б осоружне дівчисько у воду, якби не боялися, що воно втоне.
Риба не клювала.
— От ми тебе зараз відлупцюємо,— не витримав врешті Павка.— Чого причепилася? Смола!
— Я ма-а-мі скажу... і дяді Кузі, як приїде,— запищала Маринка і зненацька (маєш тобі!) висмикнула чималу краснопірку.
Ну — то дурне. То так, випадково.
Більше нічого не клюнуло ні в нас, ні в Маринки.
Припікало.
— Скупаємось? —змотав вудочки Павка.
— Скупаємось,— змотав вудочки і я.
А вперте дівчисько вудки не кинуло.
Купання розвіяло трохи наш смуток. Ми полягали на піску — загоряти. Краще вже загоряти, ніж отак поневірятись через причепу.
— Хлопці-і!!!—запищала   зненацька   з   човна Маринка.
Але ми й голів не звели. Пищи скільки хочеш.
— Хлопці! Ой, пливіть швидше сюди! — верещала вона.— Ой, допоможіть! Ой, воно мене тягне...
Ми глянули і миттю зірвались на ноги: Маринчине вудлище зігнулось півколом, волосінь різала воду.
Ех!.. Не за хвилину, за кілька секунд ми вже були у човні. Я схопив підсаку. Павка — Маринчине вудлище. Та Маринка буцнула його головою.
— Не займай, бо вкушу... Це моя риба!
Ну й вреднюще дівчисько...
Підвели ми підсаку, і Маринка витягла-таки здоровезного в'язя. Три кілограми,— це ми вже потім зважили, а тоді він видався нам за акулу. Оце коли б дядя Кузя побачив!..
Тепер Маринка хвалиться скрізь, яку то вона здоровезну рибину вловила. Всі сміються, і ніхто їй не вірить.
Так їй і треба, причепі!