Михайло ПАРХОМОВ
ЦАРІВНИ ХОДЯТЬ БОСОНІЖ
Повість

Ця книжка — про юну спортсменку-дев'ятикласницю та її друзів, чесних і мужніх, чуйних і вимогливих. Вони уміють по-справжньому дружити, болюче переживають невдачі і перемагають, оволодіваючи спортивною майстерністю. І про тренерів, чиї невтомна праця і досвід допомогли юній спортсменці піднятися на вищу сходинку п'єдесталу пошани, стати «царівною» — чемпіонкою країни з спортивної  гімнастики.

Розділ  перший
ВАЛЯ
Поїзд відходить увечері. О 21. 15. Валя записала.
І все-таки вона знову шукає цей папірець, щоб перевірити себе, Коли весь час думаєш про одне й те саме і понад усе в світі боїшся спізнитися, то й на власну пам'ять перестанеш покладатись. Котрий уже раз її беруть сумніви. А що як... Тим більше, що квитка в неї нема, квиток в Ординцева.
Ні, все правильно. Відхід поїзда о 21. 15.
Чекати ще три години.
Двері трохи прочинені. В сусідній кімнаті мати утрамбовує чемодан. Вій картатий, зеленувато-коричневий, на блискавках. Певна річ, мати нікому не могла довірити таку важливу справу. Валюшу вона повинна зібрати в дорогу сама. Вона завжди це робить. А втім, слово «завжди» тут не підходить. Надто сильно сказано, бо за все своє життя (а їй уже незабаром шістнадцять!) Валя виїжджала з домівки тільки чотири рази. Двічі в табір (переповнений автобус, «Ермак, объятый думой», автострада, а потім намети, горніст, пісок і ріка, вона так студено блищить за осичняком, що аж зуби ломить), один раз до діда в Калінін (це теж близько), один раз у Ригу на всесоюзні юнацькі... От і всі її великі подорожі.

Та в Ригу вона літала. На ІЛ-18.
А зараз вона збирається до Києва. І знову на змагання. Але вже, як пишуть у газетах, «на вищому рівні».
— Валюшо, рушник  я поклала зверху.  Кошлатий.
Коли мати вирішила, що Валі потрібний саме цей кошлатий рушник, її не розраїш. Тут уже, як каже Вовка, наука безсила.
— Гаразд, мамо.
Вовка,  звичайно,  на вокзал не  прийде.  Через  принцип. Усі прийдуть проводити її, а Вовка — ні. В цьому вона не має сумніву.
— Рукавички, светр... Я щойно тримала його в руках. Ти не бачила?
— Але ж, мамо...
— Не переч, будь ласка,— перебиває мати.— За прогнозом ще похолодніє. Передбачаються заморозки. Учора передавали...
Валя сама чула про заморозки, але ж весна дзвенить за вікном, а тут — светр! Наче вона збирається ходити на лижвах!..
— Він тобі ще знадобиться, — каже мати, складаючи светр. — Побачиш. Ну, тепер, здається, все. Я за списком перевірила.
Мати собі теж не довіряє: пам'ять, знаєте, вже не та... І вона заздалегідь склала довжелезний список, який обміркувала з усіма сусідками (звичайно, тепер увесь будинок знає, що Валя їде на всесоюзні змагання). Мати переконана, що в цьому списку тільки найнеобхідніше, без чого Валі ніяк не обійтися. Від пальта до голки з нитками...
Невже така сила-силенна речей вміститься в одному чемодані?
Та ба — вмістилася!
— Людоньки, а про їжу я зовсім забула!
Валя удає, що не чує.
— У поїзді завжди хочеться їсти, я по собі знаю,— примовляє мати, проходячи на кухню.— А вранці... Доки влаштуєтесь у готелі. Ти мені потім ще спасибі скажеш.
Бутерброди. В целофані. І яблука. Нащо стільки? Цього вистачить на тиждень.
А втім, бутерброди можна буде викинути. Через вікно...
— Яйця я зварила круто.
Валя заплющує очі і червоніє від сорому. її й так називають дитинкою («Здібне дитинча!..»), а тепер, побачивши цю авоську з продуктами, і геть засміють. Скажуть: «Ти що, зібралася на Північний полюс?»
Але перечити марно. «Я тобі добра бажаю»,— тремтливим толосом скаже мати, і її темно-сині очі стануть матовими, а потім блискучими, і зрештою Валя сама пошкодує, що завдала їй прикрощів. Звичайно цим усе й закінчується. Цур йому, краще вже промовчати. Звісно, мати бажає Валі тільки добра. Це елементарно.
А втім, якийсь класик писав, що добрі люди завдають ближнім не менше зла, ніж лихі. Сказано гостро, в'їдливо. Класики полюбляли гіперболи. Та, з другого боку, з цього випливає...
Ні, нічого не випливає. На щастя, в неї вже давно не питають, кого вона більше любить: маму чи тата. Є така задач-ка на кмітливість. Для найменших. На радість щасливим батькам хитре чадо неодмінно має відповісти, що любить обох. І вона так відповідала. І тепер би так відповіла. Не моргнувши оком.
Мати в неї ще зовсім молода, енергійна. На ній «уся домівка» тримається. І дуже весела, сміхотлива. їй подобається, коли до них приходять гості, вона «закохана» в театр. А батько тюхтій і, як каже мати, «похмурий тип», наче не сьогосвітній (завжди він пропадає на своєму голубнику). Але з батьком Валі якось простіше. Він її краще розуміє.
Можливо, їй так здається тому, що батько не тисне на неї своїм «віком» і «життєвим досвідом», тоді як мати, навіть обнімаючи дочку, повсякчас дасть відчути, що для неї вона все ще «дівчинка» і такою залишиться назавжди. «Ну що ти тямиш у цьому?» — немовби питають її темно-сині очі, і, коли відчуваєш на собі такий погляд, у тебе одразу зникає бажання бути відвертою. Тим паче, що мати зовсім недавно почала тобою цікавитись, зовсім недавно...
Інша річ — батько. Навіть тоді, як він супиться (знову неприємності на роботі) або відмовчується, коли мати «пиляє» його за те, що він завжди пропадає на своєму голубнику («не забувай, що ти вже сивий, інженер!..»), Валі здається, що вона розуміє його. І через те, зустрівшись з ним очима, в яких легко прочитати запитання «Невже і ти, Валюшо, так міркуєш?», в думці стає на його бік під час сварок. їй навіть подобається, що він такий дивакуватий, уміє свистіти Солов'єм-розбійником і не розучився ганяти голубів. Це значно цікавіше, ніж раз у раз полірувати полички для мертвих порцелянових песиків і «вміти жити», як ті нудні люди, що їх мати завжди ставить йому за приклад. А голуби... Це його хоббі.
Батька вона ніколи не обманювала. Він її теж.
Вона давно помітила, що немає просто «щирих» і «нещирих» людей і що кожен буває щирий тільки тоді, коли поруч з ним є хтось другий, ніби настроєний на ту саму хвилю і здатний в будь-яку мить перейти на «прийом». Адже станції, що працюють на різних хвилях, в ефірі не зустрічаються.
Спитайте про це у Вовки. Хто-хто, а Вовка в радіо дещо тямить.
Між іншим, «переходжу на прийом» — це його улюблений вислів.
Невже він не прийде на вокзал?
І все-таки Валя свою матір теж любить. Чесно! Вона любить її, хоча й не довіряє їй своїх таємниць. Чого?.. Все одно мати ніколи не вислухає до кінця і не захоче зрозуміти.
Уся справа у «хвилі».
Правда, вона якось читала, що на світі немає двох однакових людей. Навіть якщо десь на іншому кінці земної кулі і живе твій двійник, схожий на тебе, як бувають схожі тільки близнята, він не може бачити, чути і відчувати так, як ти сама. Люди не тільки живуть у світі, що їх оточує, у світі, який для всіх однаковий, але й носять цей світ у собі. От і виходить, що цей другий, внутрішній світ уже не є точною копією зовнішнього. Очі у всіх людей влаштовано однаково, та бачать вони по-різному.
Добре це чи погано?
Добре тому, що інакше не було б ні Пушкіна, ні Менделєєва, ні Сент-Екзюпері. А погано через те, що люди ніяк не научаться розуміти одне одного... Це пояснив їй Ординцев.
Квитки в Ординцева. Він чекатиме на пероні.
Поїзд № 1, вагон сьомий.
Відхід поїзда о 21. 15.
Ординцева вона також любить. Він чимось нагадує їй батька. Ординцев така ж невлаштована і, мабуть, несерйозна з точки зору оточуючих людина. Та він ще самотніший. Бурлака.
Чого так рідко зустрічаєш щасливих людей? Навіть весною, коли сонце...
Та вона щаслива. Ось уже п'ятий день. З тієї самої хвилини, коли дізналася, що поїде на всесоюзні змагання. Невже не видно? Вона так переповнена щастям, що боїться його розхлюпати.
— Хороша ти моя...
Мати обнімає її і цілує в голову. Усім своїм виглядом дає зрозуміти, що й вона щаслива. Тільки її щастя зовсім інше. Голосне, шумне, горде, яке так і пре з неї. Мати дивиться в овальне дзеркало і мовби говорить:  «Бач, які ми з тобою!..»
Що не кажіть, а мати в неї вродлива!..
Потім, коли мати відходить, Валя питає себе, чи хоче во-
на стати такою ж, і замислюється. Мабуть, одразу на це важко відповісти. їй хочеться бути такою, як... Вероніка Журавльова. Сміливою і неприступною, удачливою і гордою. Вона одна така. Хто ще може сказати про себе: «Я — абсолютна чемпіонка світу і триразова чемпіонка Олімпійських ігор»?
Фотографія Вероніки Журавльової висить у неї над ліжком.
Вона кольорова, з журналу «Радянський Союз».
Мати важає, що між ними є якась невловима схожість. Руки, нахил голови... Вона всім говорить про це. А батько посміхається: «Не більше, ніж у кізочки з оленем, якщо не брати до уваги того, що обоє вони з сімейства парнокопитних...» Можна не заздрити тому, кого візьме на кпини батько.
Дехто називає її батька жовчною і сварливою людиною. Та це неправда. Він — добрий. Пригадуєте в Пушкіна: «Коли б то знав він, що за рана Татьяну мучила й пекла!..» ' А Валя знає, що ятрить його серце. Брехня, лицемірство. Від них його пересмикує. І тоді він кривиться, наче диригент, який спіймав фальшиву ноту, супиться і говорить нечемності. В такі хвилини його краще не чіпати.
До її спортивних успіхів він ставиться спокійно, без захоплення, точнісінько так, як і до оцінок, що їх вона приносить із школи. Мати впадає в розпач, що він не реагує навіть на двійки (нема чого гріха таїти, вона ніколи не була відмінницею, як Майка Рошаль і Вовка Баглій), та Валя знає, що прикидання і хитрощів батько ніколи б їй не простив.
От і сьогодні перед тим, як піти на завод, батько підійшов до її узголів'я (вона відчула запах металу, його руки завжди пахли чавуном) і сказав усього три слова, яких вона найбільше потребувала. Одразу помітивши, що вона хвилюється, сказав: «Вище голову, Валюхо!..» Але він так вимовив ці слова, немовби сказав: «Я вірю в тебе, Малюк» (іноді він називає її Малюком) і «Ось побачиш, усе буде гаразд». І їй чулося: «Ось побачиш, усе буде гаразд». І їй чулося: «Ми будемо з тобою, Малюк». «Довірся Ординцеву, Малюк». «Не задавайся, Малюк, терпіти не можу задавак» і «В разі чого не дуже горюй, Малюк, у житті все буває...» Вона знає, що важать не самі слова, а те, як вони сказані.
Дзвінок.
Це, звичайно, Майка.
— Сиди, я відчиню,— каже мати.
У Майки рум'янець через усю щоку й очі-намистинки. На ній розкішна зелена кофточка і під колір кофточки такі самі узорчасті панчохи. Уся вона світла, весняна...
— Це тобі,— говорить Майка урочисто, простягаючи руку з-за спини.
Конвалії.
— Правда, чарівні? Я все місто оббігала,—цокотить Майка.— Аж виходжу з метро — тітка стоїть. З кошиком. Каже, сьогодні з Батумі. Ти готова?
— Майже.
— Замовили машину?
— А  ми на  тролейбусі.  Зупинка  біля магазину  іграшок.
— Справді, я й забула. Ну, одягайся.
Початок дев'ятої.
— Дівчата,— каже мати.— Помовчімо перед дорогою. Сидіти на чемодані не вельми зручно. Калатає серце. Валя повільно обводить очима кімнату. Прощай, тахто. Прощай, друже будильник. І ви, книги, теж прощайте. На цілих п'ять днів!..
— Ну, все... — говорить мати, зітхаючи.
— Я знала, що тобі знадобиться груба фізична сила,— торохтить Майка, піднімаючи з підлоги чемодан.— А він зовсім не важкий...
— От бачиш! — каже мати.
— Я сама понесу...
— Тобі не можна,— Майка відтручує Валину руку.— Я  знаю.  Піаністам,  наприклад,  забороняється.  Категорично.
Газ вимкнули. Світло? Мати перевіряє усі вимикачі і розетки — боїться пожежі. Потім виймає ключі і чомусь зітхає.
У дворі воркують голуби. Турмани, дутиші... А один чисто-кровець сидить на жердинці.
Вулиця.
Барвиста вечірня зірниця видивляється в по-зимовому тьмяні вікна висотного будинку, в порожнечу темних вітрин, у порожистий простір Москви-ріки. Вітряно. Тролейбус чемно обминає «Запорожця», що наліг боком на тротуар, різко гальмує і зупиняється. Після того як зачинилися двері, водій нахиляється до мікрофона і голосом диктора центрального радіо просить брати проїзні квитки.
Міст.
У світлому небі нахабно горять ліхтарі. Але в тісноті провулків уже чорно. За вікнами тролейбуса вирує складне міське життя: пішоходи, машини, афіші кінотеатрів, пам'ятники, підземні переходи. Будинки переморгуються через площу неоновими вивісками. Щось пихкає, видзвонює і хекає. Голі дерева шмагають гілками по товстих дротах. Мокрий асфальт полискує червоним.
— Тобі не страшно? — питає Майка.
— Здоровенькі були! — відповідає Валя.
— А мені було б страшно,—признається Майка.— Люду, прожектори... І ці знаменитості... Чекають!..
— Чи й не диво! — каже Валя. — Колись і я буду...
У Майки очі стають круглими, булькатими. А рука в неї гаряча. І дихає вона гаряче. Хай Валя не турбується. Подумаєш, кілька днів!.. Дехто не ходить до школи по місяцю, та й то нічого. Можна наздогнати, аби охота... А твір Валя напише потім. Майка їй допоможе.
Тролейбус повертає до вокзалу.
Переконувати Майка вміє. У неї, коли хочете, особливий хист. Вовка каже, що їй бути «діячем обласного масштабу». Він, правда, не дуже прихильний до неї (Майка вважає, що він бачить у ній суперницю), та іноді віддає їй належне. Математику Майка знає. Та й язика їй не позичати, кого завгодно заговорить. Але на цьому, за словами Вовки, і кінчаються всі її чесноти.
Тільки вся справа в тому, з якого боку дивитися. Валя сидить з Майкою на одній парті з п'ятого класу (коли батько одержав квартиру, вона перевелася в цю школу) і знає її не згірше, ніж Вовка. Що й казати, Майка базікало і страх як любить виступати на зборах, а щодо посидючості, то тут її винуватити не можна. Не у всіх же такі великі здібності, як у вас, товаришу Баглій. Ви на ходу схоплюєте, а Майка так не може. їй треба розібратися, продумати, зрозуміти...
А якщо тверезо поміркувати, то немає нічого осудливого в тому, що Майка старається бути на видноті і хоче стати першою ученицею. Сім'я в них велика, батько працює провізором й одержує мало, і Майці надіятися нема на кого. Добре вже й те, що вона одягнена не гірше за інших. Але «вибитись у люди» (так вона пояснила Валі) Майка повинна сама. Або ж вона вступить до інституту, або ж... Тоді хоч у продавщиці йди. Хіба не обидно?
А Вовка вважає, що професія не має значення, можна бути хоч двірником. Звісно, йому легко говорити. А сам, либонь, і вві сні університет бачить.
— Нам виходити через одну,— каже мати і протискується до дверей.
Вокзал схожий на лункий собор. Колони, розпис... Високо під голубим склепінням снують робітники й колгоспниці, склепіння стоїть на могутніх карнизах, а на самому дні вокзалу, на холодних плитах мурашаться пасажири з чемоданами і вузлами.
«Поїзд номер... Відходить... Колії... Платформи... Поїзд номер...» —наче молитву, повторює хрипкий голос.
Состав стоїть у тупику заскленого тунелю. Лоточниці. Провідниці. Носильники... Пасажири запасаються лимонадом і апельсинами, поквапливо дихають прогірклим повітрям. Густо пахне мазутом. І рейки збігають живим полиском.
Був час, коли по цих коліях шастали маневрові паровозики ОВ, стукотіли локомотиви СУ, і паровози ІС вергали важелями велетенські колеса. Був час, коли звідси відходили теплушки і вихолоджені протягом дерев'яні дачні вагончики (про це часто згадує з друзями її батько). А тепер тут пишаються «дизелі», і по ошатному синьому лаку цільномета-левих вагонів бігають світлі зайчики...
Вовка!..
Вони несподівано зустрічають його вже на пероні. Вовка у стьобаній куртці і плисових штанях (кулаки в кишенях). Похнюпившись, він щось мимрить про те, що був, мовляв, у цьому районі і тому «вирішив підійти».
А потім, підвівши голову, спитав уже своїм звичайним голосом:
— Цікаво, де ж мої друзі-однодумці?
— Ще прийдуть,— відповідає Майка.— Я всіх попередила.
— Що ж, я вірю в твої організаторські здібності,— каже Вовка.
Валя чує в собі його голос (вона навіть не дивиться в його бік). Прийшов-таки!.. Більше ні про що не хочеться думати.
Та ось з'являється вся ватага. Колька, Женька й інші.
— Привіт! — кричить Колька.
— Аналогічно! — озивається Вовка.
— Ти в якому вагоні? — питає Колька, звертаючись до Валі.
— У сьомому.
Ординцева ще немає. Зате Вовка поруч. Та вона  намагається на нього не дивитись  і  каже  собі: «Спокій, спокій...»
— Ми тобі бажаємо...— починає Майка.
— Пам'ятай, ти наш уповноважений представник,— пишномовно виголошує Колька і підморгує друзям.
— Як ти гарно вбрана!..— шепоче Женька, поправляючи свій беретик.— Знаєш, тобі до лиця синій...
— Повертайся з щитом,— каже Колька.— А втім, ти нас тоді не впізнаватимеш...
— Не турбуйся,— відказує Валя.— Тебе я постараюся впізнати.
— Спасибі й за це,— говорить Колька.— Обнадіяла...
— Щастить же людям! — каже Вовка.
— Прошу уваги. Слово надається Володимирові Баглію! — виголошує Колька.— Я, як колишній голова ради загону, беру кермо...
— Регламент! — перебиває його Майка.
Він жонглює словами, наче смолоскипами. Від Женьки до Майки, від Майки до Кольки, від Кольки до Женьки... Валя водить очима з боку в бік.
— Дитинко, ти мені набрид,— каже Вовка. Трохи похитуючись, він дивиться на Кольку згори вниз.
— Хлопчику, а чи не можна трохи тихіше...— знову каже Вовка.
Сміх, гамір, тиснява, гострі кути чужих чемоданів, човгання сотень ніг, «Entschuldigen Sie» і «А lа procaine» / «Вибачте» і «До скорої зустрічі»   (іноземці), гарячі пиріжки, пиво, просмолені шпали, автокари. І крива Вовчина усмішечка.
Мати за звичкою уже хвилюється, бгає хусточку. Легко сказати, до відходу поїзда залишилося трохи більше десяти хвилин.
Проходить горбоносий хлопець з  похилими плечима.
— Гурген Габрієлян, я його одразу впізнав,— Колька чомусь переходить на шепіт.
Пальто із світлої замші, лайкові рукавички, сумка через плече.
— А це хто? — питає Майка.
— Вероніка Журавльова.
— Невже? — у Майки перехоплює подих. Валя хитає головою.
— Країна повинна знати своїх героїв,— насмішкувато кидає Вовка.
— Попрощаємося...
І тут Валя помічає Ординцева, який протискується крізь натовп.

Розділ другий
ОРДИНЦЕВ
Він стоїть біля вікна. За вікном — темінь: небо над чорною землею — смола смолою (це інакше, як буде гроза), а в цій непроглядній тьмі—де-не-де агатові зорі, похмурий блиск озер, яри і вибалки, чорнолісся, стовпи по коліна в талій воді і дорога, що глухне за двадцять кроків від насипу. А ніч усе дужче й дужче воронує далечінь. І ось уже стало темно, хоч в око стрель. Тільки свист, та гіркість полів, та пере стук коліс...
Внуково — безлюдна платформа.
Передєлкіно — капличка і машини перед шлагбаумом.
І знову темінь, і космічний гуркіт стрічного поїзда...
Ординцев стоїть біля вікна і вдивляється в пітьму. Тут' він воював. Він сходив цю землю вздовж і впоперек. Пам'ять підказує: Наро-Фомінськ, Мединь, Малоярославець, Сухиничі... Зведення сорок першого року: «Наші війська під командуванням... при сприянні... розгромили ворожі з'єднання і відкинули їх на вихідні рубежі...», «Під загрозою оточення, з півночі і під ударами наших військ з фронту ворог почав відходити з рубежу рік Лама і Руза...», «Наші війська вели важкі бої на всіх напрямах. У районі...» Карбовані рядки наказів і донесень, скрегіт залізних слів... Ординцеву здавалося, що все це відійшло в минуле, в підручники. Ба ні, таке не забувається. І він знову лейтенант Ординцев з «кубарями» в петлицях гім-настьорки «БУ», і на грудях у нього трофейний «шмайсер». У бліндажі солодко пахне прілою соломою, під чайником синім крижаним полум'ям горить сухий німецький спирт, комбат Костильов у хутряній безрукавці застругує фінкою олівець і мугикає «Землянку». А довкола — кучугури, згарища, закіптюжені бовдури... На роздоріжжі  все  ще  чадить камуфльований бронетранспортер (його підбили вранці) і глипаючі, у пусте низьке небо осклянілі очі якогось фріца, обмотаного ганчір'ям — очі війни. Чого тільки не зберігаєш у своїй пам'яті...
Того дня Ординцев був уперше поранений.
Бинти. Гіпс. Димний запах крові. Стук милиць. «До тебя мне дойти не легко, а до смерти...» А потім, повертаючись із медсанбату, він наткнувся на німців і попав у полон (табір під Смоленськом), і двічі тікав...
— Що, знайомі місця?
Три зірочки на погонах. Комір сорочки розстебнутий. Полковник танкових військ дивиться на Ординцева вицвілими очима літньої людини. Потім обережно струшує попіл. Голос у полковника тонкий, дитячий, хоч сам він вигнався під стелю.
Ординцев киває.
— Не важко здогадатися,— знову озивається полковник. Торкнувшись янтарним мундштуком руки Ординцева, на якій темніє рубець, він питає:— Кульове?
— Так.
— Цариця полів?
— Бог війни,— відповідає Ординцев.— Сорокап'ятки...
Якусь хвилину вони мовчать. Телеграфний перестук коліс. Під стелею телеграфна стрічка матових плафонів: крапка, тире, тире, тире... В коридорі товпляться запеклі курці в смугастих спальних піжамах. На килимовій доріжці балансує провідниця з підносом, заставленим металевими підстаканни-ками з монограмами Міністерства шляхів сполучення (коли вона підходить, чоловіки підтягують животи). З купе виглядає розкохана дама в халаті... Звичайний вагонний люд! І тут-таки білими воронами бігають дівчата в тренувальних костюмах.
Усміхаючись до Валі, Ординцев питає:
— Ну як, влаштувалися?
— Ага,— відповідає Валя.—Ідіть до нас, будемо чай пити. їх у купе четверо, усі свої. На столику печиво, яблука.
— Зараз прийду,— відповідає Ординцев. По радіо співає Шарль Азнавур.
— Плавчихи? — запитує полковник, насилу втискуючись у паузу між двома піснями.
— Гімнастки,— відповідає Ординцев.
— І ця теж? Малеча...— полковник дивиться на Валю. Та їй, по-моєму, не більше п'ятнадцяти...
— Знову вгадали,— каже Ординцев.
— А я б своїй нізащо не дозволила, — встряє в розмову розкохана дама.
— А чого? — цікавиться Ординцев.
— Не жіноче це діло,— дама  міцно  стулює  губи.— Ну, балет на льоду ще так-сяк, а жбурлятися гирями? Я бачила...
— Це, очевидно, було ядро,— делікатно поправляє Ординцев. — Або диск...
— Залізо  завжди  залізо,— стоїть   на   своєму   дама.— Я знаю, що кажу...
— Іринко, не треба...— просить полковник. Він втягує голову в вузькі плечі,  одвертається,  старанно  вибиває  мундштук, кашляє.
— Будь ласка, не перебивай...
Співає Шарль Азнавур.
Зацікавившись суперечкою, підходять курці. Як, Ординцев причетний до спорту? Тоді  хай  він  скаже, чому  програло і «Торпедо». Не може бути, щоб Ординцев не знав. Подейкують, начебто викликали тренера і звеліли йому «віддати» гру. У нас можуть...
— Дурниця,— каже Ординцев.
Курці перезираються. За кого він їх має? Чули... Де це видано, щоб чемпіон програв аутсайдеру? Випадковостей у наш час не буває. Вони навперебій хизуються своєю обізнаністю, натякають на знайомства і зв'язки в спортивних колах. Ординцев гадає, що напав на простачків. Даремно. їм цікаво було вислухати його думку, так би мовити, узнати шдно-готну...
Ординцев майже певен, що зараз на нього посиплються запитання. Є стандартний набір. «Як здоров'я Валерія Бруме-ля?», «Чому не виступає Юрій Власов?», «Чи правда, що Валерій Попенченко вирішив залишити спорт?» І справді, запитання ідуть одне за одним. Потім — натяки, посмішечки... Ця, подейкують, пішла від чоловіка. Той, кажуть, не висихає... Ординцев може не відповідати. Та давно відомо, що диму без вогню не буває...
Не так-то просто тримати себе в руках. Ординцев супиться. Ох, їді уболівальники!..
Він зачиняє вікно.
З магнітофонної стрічки все ще розмотується протяжна туга Шарля Азпавура.
Вагон погойдує.
Дівчата сидять щільно, рядочком. Товстий скляний ковпак пригашує світло настільної лампи. В залізничного чаю, що прохолов, аптечний присмак.
Ординцев відкидається на спинку дивана.
Купе нагадує йому бліндаж. «Сидять і слухають бійці, товариші мої...» Самозречені обличчя. Несміливі, безшумні порухи рук і губів. Ординцеву знайоме це почуття: ніч, ніч перед боєм... Вдивляєшся в себе, в своє життя, прислухаєшся до невиразної тривоги свого серця. І до тиші...
Звичайно, він може їх підбадьорити, заспокоїти, сказавши, що не такий чорт страшний або щось подібне. Ще простіше розсмішити їх — зрештою, не важко придумати веселу байку. Та йому хочеться помовчати разом з ними. Ніколи ще ці дівчатка не були йому такі дорогі, як зараз.
Він вистраждав цю любов (любов завжди треба вистраждати). Йому довелося з ними набратися чимало горя, особливо з Валею. Ким вони були ще якихось п'ять років тому? Плісировані спіднички, матроські костюмчики, фартушки... Соромливо і по-дитячому боязко входили вони в зал, озираючись на матерів. А далі оговтались, розхрабрувалися... А потім падали і розбивалися (було й таке) і не раз пускали сльозу... Та зараз усі ці страхи вже позаду. Мабуть, вони вже самі не пам'ятають, якими були колись.
А він, Ординцев, нічого не забув. Скільки разів йому казали: «Сирий матеріал! І охота тобі морочитись...» Його друзі не розуміли, що ці дітки не були для нього «глиною», з якої треба щось ліпити (в глину не можна вдихнути життя), що він устиг полюбити їх. Ось вони стоять перед ним. Слухняні, химерні, покірливі, капризулі, страхополохи, реготухи, плакси... Ось вони стоять, випроставши руки в чорнильних кляксах, і по черзі, переборюючи острах, підходять до брусів, до колоди... Тисячі, десятки тисяч разів. І щоразу в них солодко завмирає і тенькає серце і падає кудись униз, до ніг. А він, Ординцев, дивується з їхньої мужності і питає себе: «Що це, азарт? Упертість? Безоглядна одчайдушність?..»
І ще він не раз питав себе: «Коли людина стає людиною?» І одразу ж відповідав: «У кожному разі не тоді, коли хлопчик починає голитися або коли дівчинка взуває туфлі на височенних шпильках». Потім він вичитав у якогось невідомого автора: «Людина — це характер».
Тихий приємний голос примушує його здригнутися. «Увага... радіовузол припиняє роботу...»
Прохолодна пустота коридора.
Вогні за вікном.
— Час уже спати,— мовить Ординцев і підводиться.
— Уже? — питає Валя.— Ще рано.
— Одинадцять,— каже Ординцев.
— Ще капелину...
— Спати! — наказує  Ординцев.— Марш на місця.
Вони неохоче підкоряються, і тренер залишається в коридорі сам. Він любить тишу і прохолоду терпкої весни. Йому треба подумати, зосередитись. Чи все враховано? Здається, він зробив усе, що міг. Цілий рік—ні, значно більше — він готував до цих змагань, не тільки своїх дівчаток, але й самого себе.
У тренера не повинно бути нервів.
Тільки розум і логіка.
На що він важить, на перемогу?
Навіть у мріях не сягав так високо. В чудеса він не вірить. Зараз він випускає у вільний політ чотирьох дівчаток. Із них Валя, безперечно, найздібніша. Мабуть, вона й підготовлена краще за інших. І якщо Валя потрапить у першу десятку, Ординцев буде задоволений. А там... Настане час,; і вона цілком виправдає його надії.
Понад усе4 Ординцев цінує в ній безпосередність. Вона немовби світиться вся. Є в ній і пустощі, й відвага, і наполегливість, і гордощі, та не вони визначають її характер. А чого їй ще бракує, то це розрахунку. Інші працюють старанно, намагаються точно виконувати всі настанови, тоді як вона... Ніколи не знаєш, що вона втне. Так було в Ризі на юнацьких змаганнях, коли вона піднесла Ординцеву «сюрприз». Він же так її тоді відраджував! Не допомогло. Якщо вона затнеться — вважай пропало! На розминці Валя впала, але й це не зупинило її. Мабуть, їй страшенно хотілося показати все те, що вона навчилася робити. Тому вона й опинилася одразу на... килимі.
Потім, коли, закінчивши вправи, вона повернулася на місце, Ординцев не втримався і сказав: «От бачиш, я тебе попереджав». А вона тріпнула кісками і відповіла зухвало:  «Ну то й що?» Валя не впадає у відчай, не журиться. І.ніколи не стомлюється на тренуваннях. Лише коли-не-коли їй немовби скучно стає, і Ординцев, помітивши це, старається поставити перед нею таке завдання, яке примусило б її знову зібратися. Ну, а розрахунок... Розрахунок прийде до неї пізніше. Це просто здорово, що надто рання тверезість обминула її. Що може бути неприємніше за тих юних старичків, які надто обережні, зважують кожен свій крок? Шістнадцять років — саме пора закохуватись до безтями і бути сміливою до зухвальства, до безрозсудності...
В Ординцева немає сумніву, що в Києві першою буде Вероніка Журавльова. Вероніка нині в зеніті слави. Ординцев не любить займатися прогнозами, але йому неважко назвати й інших призерів. Тетяна Білих, Тамара Стекольникова (вона завжди тільки третя), Галина Клюйко... А от шостою... Ех, якби шостою стала Валя, його Валя! Про більше він не сміє навіть мріяти. Принаймні цього року.
Отже, попереду Київ... Ординцев починає думати про Київ. Та чомусь не про сьогоднішній Київ, а про місто своєї молодості, по якому шалено мчать вогненного кольору пожежні машини «Мерседес-Бенц» (Ординцев жив на Тарасівській, і високу каланчу було видно з його вікна) і поважно цокають підковами волохаті битюги. В цьому Києві були прохідні двори і «Собача стежка», були смагляві хлопці в «капітанках» з довгими лакованими козирками і їхні фартові подружки в м'яких ічигах, були парашутні вишки, водна станція «Динамо», і пісенька «Жив собі на Подолі Гоп зі Смиком», і металевий флюгер над одноповерховим флігельком обсерваторії біля входу в Ботанічний сад... Йому приємно знову пройти лункими бруківками свого минулого. Та що далі заводить його пам'ять («Оптика Зінгера. Фірма існує з 1870 року», клуб «Рабіс», тридцять третій, тридцять четвертий рік...), то важче повернутися йому в сьогодні, в цей синій експрес, який низько пластається над землею. А повернутися треба, в кінці коридора вже маячить знайома постать  Романа Борського.
Кругловидий, скуйовджений, у чорному шкіряному жилеті і ледь-ледь розкльошених за модою штанях, Роман Борський кліпає короткозорими очима (вони в нього темні й вологі), а потім, упізнавши Ординцева, починає сором'язливо усміхатися. У товаришів Борського по перу мертва хватка, а він на відміну від них такий спокійний та лагідний, що його просто
гріх обидити. І Ординцев несподівано для себе теж починає усміхатися.
— Я з п'ятого,— каже Борський.— Там Вероніка, Макашин... посиділи трохи, побалакали...
— Бачу.
— Думаєш, хильнули? Ти що, Макашин і в рот не бере. Аскет! Словом, сухопутна розмова в нас вийшла,— веде Борський.— У м'яких вагонах завжди так: усе статечно, скромно, пристойно. А ти чого не спиш? А втім, нащо це я питаю? На твоєму місці я б теж не зміг... А от Макашин спокійний. Навіть зі мною зволив погомоніти.
— Йому хвилюватися нема чого,— каже Ординцев.—Відсиджується за спиною у Вероніки.
— А ви, тренери, один одного не дуже полюбляєте. Давня історія.
Борський дивиться на Ординцева сердито, навіть суворо. З докором! І Ординцев сміється.
— Та що ти...— мовить він.— Нам ділити нема чого. Я свій припічок знаю...
— Ох, прибіднюєшся, старий, — каже Борський. — Я до твоїх діток давно придивляюся. Збираюсь навіть написати...
— Ні в якому разі! — виривається в Ординцева.— Цього ще не вистачало.
— Заперечуєш? — Борський здивований.— Чудно. А мені здавалося...  Особливо  ця,  Фоміна.  Вона  цілком  заслуговує...
— Я зовсім не хочу, щоб ти мені зіпсував її,— каже Ординцев.— У мене є досвід...
З цього завжди починається. Так було й минулого разу, багато років тому. І ось тепер вона їде в сусідньому вагоні. Його колишня дружина і колишня чемпіонка країни. Борський, звичайно, пам'ятає цю історію.
— Пробач, старий,— каже Борський.— Я не хотів.
— Дарма...— відмахується Ординцев. Йому не боляче. Минуло близько п'ятнадцяти років. Жоден біль не може тривати так довго. Іноді вони зустрічаються, розмовляють, як добрі друзі. От і сьогодні на пероні вона його затримала. Обоє були спокійні. У кожного своє життя. Вона сидітиме за суддівським столиком, а він стоятиме на помості, підстраховувати-ме. У неї нова сім'я, діти, а в нього... А втім, у нього теж «дітки» (так їх щойно назвав Борський), і він, Ординцев, не нарікає на свою долю.
Борський дивиться на нього недовірливо. Кліпає очима, мружиться, а потім каже:
— Між іншим, Макашин розвивав одну ідею... Він вважає, що в інтересах справи треба жертвувати всім, навіть життям, і що кожна людина повинна бути готова до цього. Рішучий мужик! А ти як гадаєш?
В інтересах справи? — перепитує Ординцев.—Давня пісенька... Ні, життям можна жертвувати тільки заради життя. Можливо, я помиляюсь, але мені здається, що життя дорожче за будь-яку справу. Коли кидаються у воду, щоб врятувати дитину і гинуть при цьому — це я можу зрозуміти. Або коли дають іншому свою кров, затуляють товариша грудьми... Та коли лізуть у гарячий котел тільки для того, щоб достроково замінити димогарні труби чи як їх там називають, цього я зрозуміти не можу. Ризикувати життям тільки для того, щоб якийсь пароплав швидше пішов у рейс?.. Даруйте, хай краще запізниться. Але ти, звичайно, зі мною не погодишся. Ви, газетярі, .полюбляєте гострі страви... І мене це не дивує. По-моєму, ви — найбезвідповідальніші люди на світі. Ви ні за що не відповідаєте.
— Авжеж! — сміється Борський.— Старий, я зовсім не образився. Продовжуй... Я знаю, що ти мені друг. У мене взагалі немає ворогів. Я нікому не зробив нічого лихого.
— І тобі не нудно жити без ворогів? — питає Ординцев.
Запитання залишається  без  відповіді.. Борський  затуляє очі рукою. Він стомлений. Це видно з його обличчя.
— Гаразд, на сьогодні досить,— каже Ординцев.— Хочеш, я поступлюся тобі нижньою полицею? Я все-таки колишній гімнаст, а при такій комплекції... Ну як, помирилися?
— Хай буде так,—великодушно погоджується Борський.— Послухай...
— Спати, спати, спати...— озивається Ординцев.
Він прокидається рано, піднімає штору. Тополі, верби, купини на болотах... Ранок уже заросився, і від землі парує.
Потім до поїзда підступають велетенські сосни, між ними вилискують на сонці плеса, за суходолом зводяться щогли високовольтних передач, рейки двояться, трояться, розбігаються на всі боки, і ось уже під вагоном гуркоче міст, у чистому небі плавиться червоне золото бань, і по радіо оголошують: «Наш поїзд прибуває...»
Пасажири дістають з багажників чемодани і пакунки.

Розділ третій
ВАЛЯ
Усе йде як слід. їй не страшно аніскілечки. Це, напевне, тому, що їй пощастило. Першого дня вони виступали вранці, коли трибуни були майже пусті (сектори і блітчер трохи побризкані білим, голубим і червоним), і Валя почувала себе так, наче це було звичайне тренування, тільки не в тісному залі, а в якомусь лункому дюралевім ангарі, що його випадково заорендували організатори першості.
А втім, чого боятись? Ординцев завжди поруч. Снаряди, містки, мати, килим... І бліде світло, і магнезія, від якої долоні одразу стають сухими, шерехатими.
До того ж обов'язкова програма схожа на домашнє завдання. Треба бути ретельною, добре вивчити урок і відповідати без запинки. Та й тільки.
«Фоміна Валя. До дошки!..»
Валі весь час здавалося, що вона от-от почує прокурений голос Олени Семенівни, яка в них у школі викладає літературу. Та Олена Семенівна була далеко, на уроці, а за столиками сиділи судді, і Валя ловила себе на думці, що й сама вона була тут не Фоміна Валя, а Валентина Фоміна, першорозрядниця, а це не одне й те саме. У середу, коли в цьому палаці демонстрували фільм для дорослих під назвою «Фіолетова борода» (афіші ще й досі висять на вулиці), білетерки мали цілковите право не впустити її. А зараз вона нарівні з іншими учасниками всесоюзної першості користується службовим входом. А як же інакше? Перед спортивним богом усі рівні. І «діти до шістнадцяти», і ветерани...
За перемогу  (і за медалі)  борються тридцять дві жінки і тридцять шість чоловіків. Серед них і вона, Валентина Фоміна. Скумєкали? Це звучить!
Жінка Валя!..
Смішно.
Отже, вони стартували вранці, а чоловіки увечері. Що ж, у школах колись теж було роздільне навчання.
Тільки в гімнастиці оцінки виставляють за десятибальною системою. Тут навіть соті, та що там соті — тисячні частки бала мають значення. Поміркуйте самі. В перший день вона, Валя набрала цілком пристойну суму, 37 цілих і 432 тисячні бала, тоді як Тамара Стекольникова, яка зараз на п'ятому місці має 37 і 500 рівно.
От і виходить, що Валя ніби шоста учениця в класі.
По обличчю Ординцева, який старається бути серйозним, вона бачить, що він задоволений нею.
— Для початку зійде,— сказав їй учора Ординцев.— Та основна боротьба попереду. Не дуже тішся.
У відповідь вона процитувала Пушкіна:
— І холод і хлюща йому все дарма.
Й одразу ж пошкодувала, що поруч немає Олени Семенів-ни, котра могла б переконатися, як Валя «на практиці» застосовує здобуті знання.
Усміхнувшись, Ординцев похитав головою. Він не вміє довго бути серйозним. Його брови вигинаються, зморщечки збігають з чола до очей, а губи починають потроху тремтіти. А це означає, що він пересердився, відтанув.
Та Ординцев мав рацію: усе повинно вирішитися сьогодні.
— Випий,— каже їй Ординцев.
Він одкручує ковпачок термоса. Кава дуже гаряча, від неї йда пара. Справжня чорна кава «без обману», як говорить Ординцев. Він заварює її сам. Навчився ще під час війни, в Болгарії. Є таке містечко Тирново; стародавня столиця болгарських царів (тренер показував їй фотографії), містечко з вузькими — не проїхати машині — вуличками, кав'ярнями та со-лодкарницями, в яких темнолиці вусані статечно, маленькими ковтками, по-турецьки, з ранку до ночі, попивають каву.
Ковток, ще ковток, і гірке тепло розходиться по всьому тілу. Над головою тьмяно сріблиться склепіння, по якому розкидано сузір'я ламп, людей на трибунах тьма-тьмуща, і гармидер такий, що закладає вуха. На поміст виходиш зовсім оглушена.
Опорний стрибок  (у кожної учасниці дві спроби).
Тиша така, немовби хто вимкнув звук.
Рука Ординцева на її плечі.
Ні, в цьому виді їй не світить. Та це не означає, що вона повинна відбути «черговий номер». Ординцев учив її: справжній спортсмен викладається повністю навіть на тренуваннях.
Самотність.
А потім розбіг...
Ще до того, як руки торкаються товстої прохолодної шкіри, Валя вже знає, що політ буде високий, веселий. Вона відчуває свою пружну силу, свою молодість, і після відштовхування руки її злітають, наче крила, і на якусь мить настає невагомість, коли вона не відчуває свого тіла, якого немовби не існує, коли є тільки сузір'я вогнів і повітря, і в цьому повітрі її відсутнє «я», а потім, відчувши близькість помосту, вона закидає голову і — тамує подих! — завмирає, намагаючись устояти на місці, і ноги її напружені, і на обличчі в неї напружена усмішка, і те, що спортсмени називають «доскоком», виходить у неї майже непомітним.
Вдалий стрибок. Другий, вона це відчуває, буде гірший. І справді, другий стрибок Валя виконує слабше, і судді вирішують залишити в силі першу оцінку, і тоді вона, не втримавшись, підстрибує і плеще в долоні. Від радощів.
На табло велика дев'ятка і три трійки трохи менші. Дев'ять цілих і триста тридцять три тисячних бала. Це ж здорово!..
Тепер можна подивитися, як виступають інші.
Тамара Стекольникова...
Тетяна Білих...
Уперше Валя бачить їх так близько. Зібраність? Вона проявляється по-різному. І хвилювання також. Темні і світлі очі, нервові посмішки, пальці, що ніяк не заспокояться... Такими ж, певне, ці дівчата були і в Римі, і в Парижі, і в Цюріху, їм не звикати. У боротьби свої закони. Радощі, прикрощі, щастя, розчарування... І стратегія. І тактика...
Валя серед них ще чужа. Через те, мабуть, і дивляться вони на неї трохи зверхньо. Поталанило дівчинці... А може, це їй тільки здається?
і Та вона не ображається. Вона — щаслива. А щасливі люди найдобріші.
Іноді вона крадькома дивиться на Вероніку Журавльову, над якою кудкудаче її тренер Макашин. Вероніка сидить у кріслі недбало, простягнувши довгі ноги. Слухає Макашина і мовчки хитає головою. Вона впевнена, спокійна. Можна не тривожитись, коли знаєш, що немає тобі рівних! Ось уже кілька років вона завжди перша. Останній раз вона це знову довела в Хельсінкі. Два тижні тому.
Перша! Валі так хочеться хоч капелинку бути схожою на Вероніку! Отак, як вонд, хитати головою. І підпирати рукою підборіддя. І знати, що на тебе дивляться, але не звертати на це уваги... Вона така вродлива! Ні, не зараз, а коли виходить на поміст.
Вероніка виступає остання.
Після другого стрибка вона повертається до суддів і чекає оцінки. Звичайно в цей момент уже заспокоюєшся — усе позаду і нема чого переживати, справа за суддями. Та Вероніка якась наче сама не своя. Вона дивиться на табло, потім одвертається, далі ступає кілька кроків і знову підводить очі на чорне, мовчазне табло і, стискуючи пальцями зап'ястя правої руки, струшує кистю з такою силою, наче вона в неї отерпла. Невже хвилюється?
На черзі різновисокі бруси.
Між іншим, такий порядок прийнятий і на Олімпійських іграх: опорні стрибки, бруси, колода і, під кінець, вільні вправи. Ординцев вважає, що це найрозумніший порядок, і Валя згодна з ним.
Треба перейти на інше місце, покласти речі, потім — на поміст і «випробувати» снаряд, щоб відчути, як пружинять жердини.
Короткий перепочинок.
Ординцев не відходить од неї ні на крок. Пересовує місток, перевіряє ширину брусів. Ще не вистачало, щоб вона дістала травму саме тепер!..
— Не заривайся! — застерігає Ординцев.
Це означає, що він радить їй виступити спокійно, не на повну силу. Боїться, коли б вона не зірвалася. Інакше не бути їй майстром спорту.
Валя не відповідає.
Нарешті диктор називає її прізвище, і його чують усі п'ят-
надцять — чи скільки їх там? — тисяч чоловік, що заповнили трибуни Палацу спорту, і ще мільйони людей, які сидять зараз біля телевізорів.
Відштовхування. І стрибок у невідоме, назустріч долі...
Вона чує, як поскрипують жердини, як тіло розтинає повітря і в грудях стукає її найточніший секундомір — серце. І їй здається, що всі люди теж чують його.
Вона знову відчуває, що все йде як слід. Тільки в середині комбінації руки її мало не хапаються за пустоту. Та доля сьогодні до неї милостива. Валя втрачає на цьому одну десяту бала, не більше, і спокій повертається до неї, а разом з ним і впевненість, що в неї все вийде, обов'язково повинно вийти. І ця впевненість така велика, що вона несподівано для Ординцева (ото здивується!) вирішує закінчити виступ дуже складним зіскоком, який рідко ризикують виконувати на таких відповідальних змаганнях. Цей зіскок називається «зривом з поворотом».
А потім вона швидко-швидко біжить до Ординцева, який чекає на неї і докірливо похитує головою. Бач, прибігла!..
— Ну, знаєш...— сердито каже Ординцев.— Коли цьому буде кінець?
Він незадоволений. Знову вона «відчубучила номер». Вона вже доросла, час уже з цим кінчати... Йому ці секунди здавалися пустими, наче нулі, сковані в один ланцюг, який довго розмотується і беззвучно бряжчить. (Бачили, як іде під воду якірний ланцюг?) І він сидів, затамувавши подих. Про зіскок він уже не говорить. Та навіть посередині...
— Знаю,— Валя насилу переводить подих.— Я подумала: «Ось зараз зірвуся». А так не можна. Треба думати: «Зроблю!»
Ну що ти їй скажеш? Переможців не судять.
— Сиди,— наказує Ординцев.— Заплющ очі і ні про що не думай.
Валя підкоряється. Оцінка? Про неї вона зараз не думає. Ординцев сам займеться арифметикою. Валя сідає в крісло, дивиться на Тамару Стекольникову, що гнеться, наче очеретинка, а потім стомлено заплющує очі.
— А ти смілива...
Це голос Вероніки. Валя здригається.
— Як ти наважилась?
— Сама не знаю,— зізнається Валя.
— Добре, коли ще можна ризикувати,— несподівано каже Вероніка і поквапливо скидає з себе тренувальний костюм. Її от-от мають викликати на поміст.
Валя силкується не дивитися в її бік. І це їй вдається. Тільки один раз вона підводить очі. І саме в ту мить, коли у Вероніки зрадницьки зісковзує нога... Який жаль! Валі здається, що це не Вероніка, а вона сама втратила цілий бал. Усе втрачено, все, але треба продовжувати, а потім подякувати суддям за погану оцінку і неквапливо, обов'язково неквапливо, з гідністю зійти з помосту, коли хочеться бігти світ за очі.
І тут з'являється Роман Борський. Він підходить до Ординцева з мікрофоном.
— Михайле Михайловичу, прошу вас сказати кілька слів нашим радіослухачам...
Ординцев відкашлюється.
— Колода? Звичайно, це не килим. На ній не розгуляєшся,— говорить він якимсь чужим, напруженим голосом.— Але я впевнений, що стиль виконання незабаром зміниться. Зараз навіть прості перевороти виконуються надто обережно. Так тривати не може...
Він замислюється, потім веде далі:
— На олімпіаді в Хельсінкі найважчими вважалися стойкина руках. А на чемпіонаті в Римі японки здивували всіх своїми стрибками і контрастним ритмом... Та про це вам краще розповість мій колега... заслужений тренер... Макашин. Він був і в Хельсінкі, і в Римі, і в Токіо...
Передавши мікрофон Макашину, який уже посміхався, Ординцев полегшено зітхає.
А потім, коли Борський вимикає мікрофон, Ординцев каже йому:
— Романе, я ж тебе просив, як людину... Невже тобі мало Макашина й Вероніки?
— Цього разу їй «не світить»,— відповідає Борський.
— Ти так думаєш? Рано...
— Ні, надто довго... Я кажу, надто довго наша гімнастика трималася на трьох  «китах». З'явилися молоді...
— Спокійного життя в них теж не буде,— відповідає Ординцев.— Підростають нові дівчатка. Сьогодні їх ще немає в цьому залі, але завтра...
— Старий, ти хочеш сказати, що Валя в тебе не одна? Я правильно тебе зрозумів?
— Саме так.
— Тоді...
— Доказуй.
— Навіщо? Тобі ж не двадцять...
— Тридцять,— каже Ординцев з посмішкою.
— В затінку?
— Авжеж, наче не знаєш!— мовить Ординцев.— Я не приховую. І дівчат не ховаю. Приходь, подивишся, які вони.
— Неодмінно прийду,— обіцяє Борський.
Він сідає поруч з Ординцевим і дивиться на Валю, яка в цей час підходить до колоди. Є в цій дівчинці якась таємниця. Звідки, справді, такий розмах, така свобода?.. Найскладніша комбінація просто віртуозна, та вона не тільки не боїться, а немовби навіть задоволена цим. А вираз обличчя в неї зовсім дитячий. Особливо зараз, коли вона йде до снаряда. А потім він змінюється тривогою (попереду ж найважче!), а тоді радістю  (усе вже позаду!)  і щастям.
— Скажи, вона чого-небудь боїться? — не повертаючи голови, питаєфорський.
— А то ж як! Мишей і... темряви,— тихо відповідає Ординцев.
Вони обидва дивляться на Валю. Ось вона вже на колоді. Ось усміхнулася. Не вміє вона бути обережною. її рухи такі широкі, розмашисті, що стає страшно.
А вона танцює. І повторює про себе: «Дай, Джім, на щастя мені лапу...» Повторює для ритму. Усе їй удається сьогодні, все...

Дай, Джім, на щастя мені лапу,
Такої лапи я не бачив зроду...

З помосту вона біжить рада-радісінька і лащиться до Ординцева, і в очах у неї стрибають веселі бісики. А Ординцев думає: «Невже?..»
Судді одностайні: дев'ять балів і дев'ять десятих. Залишаються вільні вправи. І якщо...
Та про це Ординцев намагається не думати.
Він дивиться на суддів. Немолоді вже жінки. Спокійні, незворушні. І серед них та, що була колись його дружиною. Виходить, він даремно нервував. Він боявся, що вона буде упередженою. А вона жодної оцінки не занизила. Невже вона так змінилася? А може, вона все-таки краща, ніж він про неї думав?
Останнє випробування.
Килим пружний і м'який. У нього ті самі властивості, що і и циркового манежу, посипаного тирсою. Сальто вперед. Сальто з поворотом... Ординцев однією рукою підтримує Башо. Так, добре... Ще раз. Добре!.. Адже й стрибати можна по-різному. Дехто стрибає, наче жаба. А у Валі стрибки горді, високі. Не лише складні, але й найпростіші, «шкільні» стрибни, вона виконує з азартом. Відштовхується сильно, безшумно, а потім летить...
Гонг.    
Ординцев залишає поміст, і Валя зостається сама. Стоїть на краю килима і жде, щоб зазвучав рояль. Вільні вправи у неї на музику з оперети «Холопка». Мчить тройка, дзвенять бубонці. І сніг, і вітер в обличчя... І сама вона завзята, відчайдушна. Тройка мчить... А в тому місці, де дзвенять бубонці, іде така серія сальто, що всі ахнуть...

Ой ви, сани! А коні гривасті!
Певно, біс їх на землю приніс.
В степовому безмежжі хвацькім
Заливається дзвоник до сліз.

А можна й так:

Чуєш — мчаться сани, гупотять копита.
З милою чудесно в полі загубитись.
Вітерець веселий — соромливий хлопчик —
По рівнині голій котить балабончик.
Ой ви, сани, сани! Коню мій буланий!
Десь там на галяві клен танцює п'яний.
Під'їздім до нього: друже, що з тобою?
Вдармо закаблуками під тальянку троє...

Та тільки на килимі не можна декламувати вірші. І так перехоплює подих. Постава, поворот голови, сплески рук... І легкість, така легкість у всьому тілі, якої вона ще ніколи не відчувала.
І триває це півтори хвилини.

Розділ четвертий
ОРДИНЦЕВ
Ні! Ординцев не хоче, щоб вона сьогодні стала чемпіонкою країни.
Шість років він чекав цього дня. Мріяв про нього, готувався до нього. Як Наташа Ростова до свого першого балу. Він знав, що це буде найщасливіший день у його загалом невеселому житті. Добре письменникам, найкращі книги завжди попереду (принаймні вони вірять у це). Добре вченим, які живуть задля нових відкрить. А він, Ординцев, простий смертний. І для літнього спортсмена (колишнього спортсмена, так буде правильніше) усе вже в минулому. Та минулим жити не можна. Навіть засуджені до страти живуть надією.
І всі ці шість років він жив надією. Сумнівався й вірив, впадав у відчай і чекав. Він пов'язував свої надії з цим упер-тив дівчиськом. Він оддав їй усе, що міг. Через те він і ставився до неї так суворо, прискіпливо, як можна бути прискіпливим тільки до самого себе. Часом він бував безжальний. її сльози його не зворушували, він переконував себе, що інакше не можна. Вимагати — це означає дуже бажати, хотіти, домагатися. І, певна річ, вірити. Хіба не так?
І все-таки він ні про що не шкодує. Натерпівся, набрався горя? Ну то й що? У дівчини характер! Був випадок, коли він вирішив: досить! І махнув на неї рукою. Минулого літа, коли вона здумала, що без нього обійдеться... Півтора місяця вони не бачились. А потім вона з'явилася і, наче нічого й не було, зайняла своє місце в строю. І він, Ординцев, простив їй.
А втім, нікого не обходить те, що було. Глядачів не цікавить, що відбувається за кулісами. Нащо їм знати, скільки годин балерини проводять біля «стінки», щоб домогтися легкості, граціозності і простоти? Так і в спорті. Цінуються лише закінчені твори. А чернетки... їм місце в архіві.
То чого ж він не хоче, щоб Валя стала чемпіонкою?
Йому не так просто відповісти на це запитання. Навіть собі. Звичайно, якщо вона переможе, йому буде приємно. Його поздоровлять (віднедавна тренерам також вручають нагороди), а там, можливо, його запросять другим тренером у збірну. А проте він не хоче, щоб Валя перемогла. Принаймні сьогодні.
Чи не тому, що в шістнадцять неповних років ранувато бути чемпіонкою? Дурниця!.. А скільки було Пушкіну, коли він написав: «Чи чули ви за гаєм в час нічний співця журби, співця кохання?» ' Шістнадцять! А скільки було Ейнштейну, коли він виклав теорію відносності? Трохи більше двадцяти... Але ж Ейнштейну ніхто не сказав: «Не кваптеся, молодий чоловіче. Спершу станьте академіком, а вже тоді...» В шістнадцять років люди вже досить дорослі для того, щоб помирати на кострах інквізиції і падати біля стіни комунарів. «І йшов хлопчині в ту пору...» Ординцеву подобається, коли цю пісню виконує Георг Оте.
Судді.
Сяючий, щасливий вираз її обличчя.
Відчувши на собі його погляд, Валя підводить голову і, струсивши з себе задуму, осяває його своєю ще дитячою усмішкою.
І йому знову хочеться, щоб вона перемогла.
Певна річ, він хвилюється. У нього затерпла рука. Права, перебита осколком. (Степовий фронт, сімнадцять кілометрів на північний схід від Біогодухова, таке не забувається). «І йшов хлопчині в ту пору...» У сорок третьому лейтенантові Ординцеву було двадцять два роки. Він устиг уже повоювати і побувати в полоні. У сорок третьому він відрощував гвардійські вуса, а під орден Червоної Зірки підкладав малинову суконку. Ішов великий наступ, попереду був Київ, і люди вже знали смак перемоги. Що таке сміливість? Це, передусім, упевненість у собі. Не випадково після «Землянки» з'явилася «Темная ночь», і Ординцев по сто разів на день повторював: «И позтому знаю: со мной ничего не случитея...»
Сьогодні він також був упевнений у перемозі, в їхній перемозі, її перемога — це і його перемога, хіба не так?
Він увірував у перемогу, коли побачив, як Вероніка Журавльова, чарівно усміхаючись, підійшла до Валюші і поблажливо поплескала її по плечу. Мовляв, ти, дівчинко, молодець. Цим Вероніка виказала себе з головою. Хотіла приховати свою розгубленість.
Ординцеву все це знайоме.
Хто вигадав баєчку про те, ніби супротивники можуть бути друзями? Не треба плутати дружбу й товариськість, дружбу і порядність. Де ви бачили спортсмена, який охоче поступиться перемогою? Хто не бореться до кінця, той не спортсмен. В Ординцева часто питають: «А як же Рощин і Степа-нов?» І він відповідає: «Поставте себе на місце Юрія Степанова, який багато років був тільки другим, і навряд чи після цього вам захочеться говорити про те, нібито є якась «здорова заздрість».
Заздрість — це не те почуття, яке прикрашає людину. І не можна називати її ні «здоровою», ні «красивою».
Ординцев добре знає і Бориса Рощина, і Юрія Степанова. Він може заприсягтися, що Юрій — справжній боєць.
А Вероніка?
Вона сильна, сьогодні вона ще сильніша за Валюшу, Ординцев сам це знає. І якщо Вероніка програє, то тільки тому, що приспана лестощами. «Незрівнянна», «неповторна», «дивовижна»...
До речі, Борський теж приклав до цього руку. А в результаті... Вероніка забула, що в наш час легко скидають не тільки титулованих монархів, але й спортивних королів. І хитрість їй не допоможе.
Хитрість і тактика...
Шістдесят другий рік. Високогірний каток Медео. Інга Дмитрієва і Лідія Скобцева. Сталося так, що Ординцев був свідком їхнього поєдинку.
Жеребок звів обох фавориток на «трійці», коли в Інти Дмитрієвої уже було в кишені два світових рекорди—на «п'ятисотці» і на «полуторці». Через те на дистанції в тисячу метрів Інга не виклалась. Звичайно, за порадою тренера. Навіщо? Вона й так уже чемпіонка країни. А Ліда подумає, що вона стомилася...
Фокус удався. Інга артистично «хникала». І лід кепський, і взагалі... Швидше б поїхати додому! Говорить, а сама поглядає на Ліду. Чи чула вона? Після пострілу стартового пістолета вона навіть зумисне відстала. А потім, відсидівшись за спиною суперниці, ввімкнула «третю швидкість». Той, хто бачив її шалений спурт, коли на останньому крузі вона зробила несподіваний ривок, уже ніколи не забуде цього. І в результаті вона виграла у Ліди майже три секунди.
Тактика і хитрощі... Ординцев не ханжа, не лицемір. Він далекий від того, щоб осуджувати Інгу за її «підступність». Там, у Медео, Інга справді була сильніша. Та, щиро кажучи, Ординцев не хотів би, щоб Валюша виграла таким чином.
Поміст пофарбований у світло-зелений колір. Раніше він був оранжевий. Ні, це дуже важливо. Треба, щоб око призвичаїлось. Зараз усе важливо. І освітлення, і те, як стоять снаряди, і чи надійно пружинять містки, і жорсткість брусів, і публіка...
Поріділі трибуни (перерва).
Спортивний коментатор Роман Борський скористався з паузи й бере інтерв'ю у народного артиста. (Як вам сподобалася молодь? Що ви скажете про ветеранів?)
Свист. Регіт. (Хтось додумався принести японського пінчера, і тепер цей крихітний песик, вирвавшись, кружляє по килиму, вивертається од людей, зовсім очманівши од страху.)
Оголошення по радіо. («Товариші глядачі! З двадцятого по тридцяте травня у нашому Палаці відбудуться виступи віденського балету на льоду...»)
Нарешті порушник спокою був спійманий, притиснутий до килима (лапки вгору!), і міліціонер виносить його з помосту, а потім чомусь віддає Валі, яка потяглася до собачати. І Валя під загальне схвалення глядачів гладить його по нерівній шорсткій шерсті.
Саме такою наївно-лукавою Ординцев побачив її сьогодні в якійсь газеті. Валя була сфотографована з «улюбленою» лялькою, і Ординцев розсердився за те, що вона легко погодилась на вмовляння дійшлого репортера, який задумав цей «виграшний кадр», хоча сама вона вже давно не цікавиться ляльками. Тренерові не сподобалося, що Валя так охоче позувала перед об'єктивом.
І тоді ж у нього вперше закралася ця несусвітенна думка. А чи треба, щоб вона стала чемпіонкою? Чи підготував він, Ординцев, її до того, щоб не тільки перемогти на помості, але й потім гідно носити це нелегке звання?
Він не терпить фальші.
До того ж у нього є гіркий досвід; одного разу він уже опікся.
Голодні повоєнні роки були для нього найщасливішими. Тоді поруч була Марія.
Холодна шинеля (вночі, щоб зігрітись, нею доводилося вкриватись поверх байкової ковдри), книги на підвіконні (в них не було ні письмового столу, ні етажерки), вицвілі шпалери, керосинка... Один чорний светр на двох, картопля в мундирах, суперечки про вейсманістів та морганістів, тюлька, постійне безгрошів'я (на дві студентські стипендії не розгуляєшся), культпоходи на «Дівчину моєї мрії» з участю Маріки Рокк, фронтові пісні під гітару, інтеграли і граматика... Свій просиджений матрац він весело називав «кобилкою» — сталеві пружини випирали з нього, наче ребра. На старому темному буфеті — «циганці» — так багато було позеленілої міді, що коли вулицею проїжджали важкі вантажні машини і весь будинок здригався, ця мідь потихеньку бряжчала. Марія любила наділяти мертві речі такими іменами, що вони немовби одразу оживали і починали усміхатися й розмовляти. Марія була лукава, зугарна на вигадки, і сусідки казали Ординце-ву: «Ну, тобі пощастило, Михайле. З такою дружиною не занудьгуєш». І це сусідки, найзавидющіші істоти на землі.
Вони не знали, як спекатися гостей.
Тоді Ординцев ще думав, що стане чемпіоном.
Стіни їхньої кімнати були обвішані фотографіями. (Ординцев прикріплював їх канцелярськими кнопками). Марія на брусах. Марія над колодою. Ординцев на кільцях... (Із усіх фотографій йому найбільше подобалися саме ці). І знову Марія, Марія, Марія... Як і він, Марія увесь вільний час також віддавала гімнастиці.
І раптом та клята виразка... Це нагадав про себе табір під Смоленськом. І саме перед початком першості країни, коли до заповітної мети залишалося менше кроку.
Два місяці він провалявся на лікарняному ліжку.
Манні каші.
Шов.  (Як дотепно зауважив хірург:  «На добру згадку»).
І, красиво кажучи, «крах усіх надій». Звичайно, в житті немає нічого неможливого, і сміливим підкоряються міста, та в історії спорту ще не було випадку, щоб інваліди ставали чемпіонами.
«Рус, здавайся!..»
А дзуськи!.. Він і тоді, на війні, не здався добровільно, його взяли в полон непритомного, а тепер не хотів здаватися і поготів. Тепер у нього була Марія, і він дав собі слово, що вона доб'ється того, чого не зміг добитися він сам. З його, Ординцева, допомогою.
Кубки і вази, які вона приносила, ставились на буфет, щоб позолотити «циганці» ручку. Невдовзі їх зібралося там понад тридцять.
Ординцев домігся свого. Його Марія стала абсолютною чемпіонкою країни. Шквар, музико! Хай знають наших!..
Того вечора вони розпили з друзями дві пляшки шампанського. Запросили всіх сусідів.
Потім викинули матрац і купили тахту.
Замінили стільці.
Дійшла черга й до «циганки»: замість неоковирного буфета з'явився модний сервант. Та веселіше чомусь не стало. Швидше навпаки: нові речі були мертві, їхній холодний парадний блиск лякав. Цих речей не можна було чіпати (ще зіпсуєш!), на них можна було тільки дивитися. І жити стало незатишно.
Та Марія не вгамувалася. Через деякий час вона наполягла на тому, щоб знову поміняти всі меблі.
Вона почала багато роз'їжджати (змагання!), завела нових друзів. Та навіть у ті дні, коли Марія бувала в Москві, вона не могла всидіти дома. То виступ по радіо, то зустрічі з піонерами. Невже Ординцев не може зрозуміти? Він просто заздрить їй...
А тринадцятого квітня (Ординцев запам'ятав цей день'назавжди) Марія пішла від нього. Назовсім.
Коли вона вивезла меблі, Ординцев знову втягнув до кімнати старий буфет («циганка» стояла в коридорі, на неї не знайшлося покупця) і придбав простенький диван. У таких випадках люди звичайно жаліють себе, а він жалів Марію. Вона дедалі менше працювала, і Ординцев розумів, чим це закінчиться.
Так воно й сталося. Через рік Марія програла. Це був нокаут, після якого вже не приходять до тями,
І ось тепер вона сидить за суддівським столиком.
Вони вже «давні знайомі», не більше. Цікаво, чи здогадується вона про те, що він не хоче, щоб Валя сьогодні перемогла?
В нього не було певності, чи зуміє Валя витримати випробування славою.
Марія не витримала.
В цьому і вся річ. Ординцев не хоче, щоб усе повторилося. З нього досить, ситий по зав'язку. У цієї дівчинки є характер, та в неї ще кволі плечі. Слава й не таких ламала.
Двічі пережити таке важко.
Досить Ординцеву подумати про славу, як він чомусь завжди уявляє красеня півня, що походжає серед квочок. Малиновий гребінь, шпори... Півень бундючиться. От-от він лусне од чванства і глупоти.
Ординцев затуляє очі долонею. Такого сумбуру в думках у нього ще ніколи не було. Нерви... Він хвилюється, як хлопчисько перед побаченням.
Та коли подумати, в цьому нічого дивного немає. Він уже в тому віці, коли перестає здаватися, що життя ще багато і що його з надміром вистачить не тільки для себе самого, але й на інших. Це колись він міг розкидатися життям на всі боки, любити без розбору, витрачати час на дурниці. Але тепер, коли йому під п'ятдесят, він не може дозволити собі такої розкоші. Тепер або ніколи. Якщо виявиться, що Валя не виправдала його надій, він навряд чи знайде в собі сили, щоб утретє почати все спочатку. Таланти не валяються під ногами. А потім потрібні роки й роки, щоб талант зміцнів.
До нього підходить Роман Борський.
Кругле привітне обличчя коментатора аж сяє. Він у тому самому шкіряному жилеті, в еластичних штанях.
— Старий, я повинен тебе поздоровити, — каже Борський. — Де ти знайшов цю дівчинку? Вона — сама молодість, сама грація. І при цьому така простота!.. А чарівливість? Вона немовби живе в ритмі... Ти пробач, старий, що я виголошую банальні слова. Але це сенсація.
— Тобі  б  тільки  сенсації,— стомлено  мовить  Ординцев.
— Ще раз пробач, старий. Я, здається, невчасно...
— Рано мене поздоровляти,— каже Ординцев.
— Розумію, — Борський киває головою. Він сідає поруч і кладе свою м'яку лапу Ординцеву на коліно.— Я сам хвилююся, аж тремчу. Ніколи не думав, що можу так переживати. Валентина Фоміна!.. Хто вчора знав це ім'я? Вона всіх скорила своєю безпосередністю. Не щодня на твоїх очах стається чудо. А в мене, як ти знаєш, око набите.
— Скажемо гоп, як перескочимо,— повільно відповідає Ординцев. — А ми ще не перескочили.
— Боїшся, щоб я не зурочив? — питає Борський.— Та, наскільки я пам'ятаю, ти не був забобонний.
— Вероніка ще сильніша,— відказує Ординцев.— І ти це знаєш не гірше за мене.
— Я був упевнений, що ти так скажеш. Ти завжди був чесний.
— Не хвали, я можу зазнатися, — каже Ординцев посміхаючись.
— Ну, тобі це не загрожує,— Борський і собі усміхається.— Коли не помиляюся, ми знайомі років з двадцять. Звичайно, Вероніка сильніша. Принаймні сьогодні. Можливо, вона ще й завтра буде сильніша. Але я хочу, щоб вона програла.
— Дивно чути це від людини, яка вважає себе її другом.
— Саме тому я й хочу, щоб вона програла,— каже Борський.— Невже ти мене не розумієш? Коли спортсменові здається, що йому немає рівних... Та хіба я маю пояснювати тобі? А твоєму курчаткові треба відчути смак перемоги. Це корисно. Ну, а там... Старий, вір моєму слову. Ми з тобою станемо свідками великих подій. Вероніка не з тих, хто здається. Вона постарається взяти реванш. На першості Європи. Думаєш, твоя Валюша цього не розуміє? Я з нею щойно розмовляв. Навіть дивно! Очі — серйозні, нема й тіні усмішки... Це, каже, перші кроки...
Ординцев мовчки потискує м'яку лапу коментатора. Ох, ці журналісти! Усе бачать, усе розуміють. Ординцеву ясно, що Борський підсів до нього недаром. Догадався. І зняв камінь із серця...
— Старий, усе буде гаразд,— тихо говорить Борський.— От побачиш.
Ординцев підводиться.
Судді викликають Вероніку Журавльову на поміст.

Розділ п'ятий
ВЕРОНІКА
Вона усміхається. У неї красива усмішка — дуже жіночна і тендітна. Так вона усміхалася й на килимі. Рондат, флік-фляк, сальто назад, і знову сальто, і «шпагат», і знову сальто, і фігури «вищого пілотажу», які журналісти прозвали космічними, а японці називають елементами «ультра-сі». Найвища складність! Група «С». Ось як іще це зветься мовою спортсменів і суддів.
Судді — в темних костюмах, з краватками.
Дванадцять років вона усміхається і пурхає над гімнастичними снарядами, і по її обличчю пурхає ця мила усмішка. Дами й панове! Це зовсім не важко. Злітати над колодою, стрибати, перевертатися в повітрі... Це доступно кожному, досить тільки захотіти. Спробуйте, і у вас теж вийде. Опорний стрибок, колода, різновисокі бруси... Але її коронний номер — вільні вправи. Досі на килимі їй не було рівних.
І ось — дев'ять і шістдесят шість сотих бала. Звичайно, це висока оцінка. Та їй цих балів не вистачає для того, щоб знову, у котрий уже раз, стати абсолютною чемпіонкою країни.
Вона все підрахувала. Для перемоги їй потрібно дев'ять і вісімдесят п'ять сотих.
Але вона усміхається.
Розмножена ротаційними машинами в мільйонах примірників, її неповторна усмішка мала завтра обійти всю країну. Ще п'ять хвилин тому вона не сумнівалася, що так воно й буде. Самовпевненість? Ні-і... Кожен з п'ятнадцяти тисяч гля-
дачів, що сидять у цьому залі, теж оув впевнений в її перемозі.
І далі усміхаючись, вона починає відчувати, що її усмішка втрачає свіжість. Ніхто ще не здогадується про це, тільки вона сама. Стомлена усмішка. їй бракує легкості.
Вона сідає в крісло. Довгий ряд низьких крісел стоїть нижче помосту. Це місця для учасників.
Свист на трибунах.
Глядачі незадоволені суддями. Вони свистять і кричать: «Мало!..» Вони вимагають найвищої оцінки. Вони не люблять, коли їх позбавляють кумирів.
Крики.
Судді в строгих краватках.
— Ве-ро-ні-ка!..
Вона сидить у пустоті. Поруч нікого. Тільки тепер до неї підсідає Тамара Стекольникова. І шепоче, шепоче, шепоче...
— Судді. Винні судді...
Вона не чує, тільки здогадується, про що шепоче Тамара. В залі надто шумно. І в скронях гупає.
Тисячі очей. Ряди підводяться вгору. Спіралі рядів довкола помосту. Обличчя. В цьому палаці, збудованому кращими архітекторами для неї однієї (так принаймні їй досі здавалося), вона виступала незліченну кількість разів і завжди підіймалася на найвищу сходинку п'єдесталу пошани. Тут вона завоювала десять чи дев'ять золотих медалей.
Дев'ять чи десять? Треба буде перевірити. її золоті медалі висять на муаровій стрічці, яку вона інколи надіває через плече. Обов'язково треба буде перевірити. Дома.
А п'єдестал пошани стоїть ліворуч. Досить скосити очі, і ти бачиш його. Та їй забракло сили. Вона стомилася. Напевно, у неї зараз дуже негарне обличчя. Сіре. А тому треба усміхатися.
До того ж у залі надто яскраве світло. Кіношники. Телебачення.  Під юпітерами почуваєш себе голою.
— Звичайно, судді...
Добре бігунам: на зміну наручним секундомірам прийшла сучасна техніка. Добре веслярам, кидальникам, штангістам... Там рахунок іде на секунди, сантиметри і грами. А як гімнастам? Ще не винайшли електронної машини, яка б замінила суддів. Бо ж судді не завжди об'єктивні.
Так, між іншим, було і в Токіо.
Автомобілі на Гінзі, літаки авіакомпанії Джапан-лайн, оздоблені олімпійськими кільцями, сувеніри в магазині Ізетан (дерев'яні ляльки «кокеші»), транзистори і кімоно, їдальня з поетичною назвою «Вишня», просторий зал «Комазова» і, нарешті, «Джімнезіклі». Лідер японських гімнастів Ендо тричі «сідає» на снаряд, але судді після п'ятнадцятихвилинної наради все-таки дають йому 9,1 бала — саме стільки, щоб уже ніхто не зміг його наздогнати.
А Тамара Стекольникова все шепоче й шепоче.
Мимо пробігають якісь дівчатка. Вони полюють на автографи, їх завжди впізнаєш. У Парижі і в Хельсінкі, в Токіо і в Києві — скрізь вони однакові. Простягнуті руки, блискучі оченята... Зараз вони поспішають до нової чемпіонки і, пробі-гаючи мимо, намагаються не дивитися на ту, котра ще вчора була для них героїнею. У тому, як вони винувато усміхаються їй, є щось обидне, навіть образливе. Вони ніби вибачаються, їм ніяково, а їй не потрібні ні співчуття, ні жаль.
Вона усміхається. її обличчя незворушне. За звичкою вона сидить прямо (королівська постава!), її голова трохи піднята, але шия напружена, вона відчуває це і розуміє, що ця її неприродність уже впадає всім в очі. Люди, які звикли бачити її веселою і гордою, сильною і насмішкуватою, тепер розуміють, що вона засмучена.
Якби можна одвернутися і сховати обличчя в м'яку подушку темряви. Або втекти. Кляте світло! Шалене, сліпучо-біле... Невже так і доведеться сидіти у всіх на очах?
Вона не може самоусунутись від усього, що відбувається навколо. Єдине, на що вона ще здатна, це заглушити в собі відчай. Це необхідно. Люди думають, що все вже позаду. А її чекає ще одне випробування, найважче... Це не так просто — зійти швидким кроком на другу сходинку і з усмішкою — усе з тією ж усмішкою! — знизу вгору дивитися на суперницю, а потім поздоровити її. Вона повинна буде обняти цю дівчинку з двома накрохмаленими бантиками і довгими ногами бридкого каченяти. Ну навіщо цій дівчинці високий титул? Звідки їй знати, що означає бути чемпіонкою? Просто їй поталанило сьогодні, та й годі.
Найважче — піднятися на другу сходинку, а потім потиснути руку суперниці й усміхнутися ще раз якомога природніше в об'єктив фотоапаратів, щоб уранці прочитати в газетах про те, яка вона, уславлений майстер, великодушна, як вона перша поздоровила нову чемпіонку, в котрій бачить гідну зміну собі і своїм подругам по збірній...
Доведеться пройти через це, нічого не вдієш, але в неї в запасі ще кілька хвилин, і їй хочеться віддалити ц є, і вона, не відповідаючи Тамарі, силкується пригадати, як було тоді, коли вона сама вперше піднялася на найвищу сходинку. Цього палацу ще не було. І вона була старша за цю дівчинку років на п'ять. Проте й вона не одразу звикла до нового звання. Звичайно, вона була щаслива. їй подобалося бути першою. Портрети в газетах, метушня довкола її ім'я, спалахи бліців, настирні кореспонденти, сотні, тисячі простягнутих за автографами блокнотиків і зшиточків, власний підпис, запитання...
«Ваша улюблена страва?», «Якої ви думки про «Нову хвилю»?», «Чи вірите ви в існування снігової людини?», «Чи сподобалося вам у Брюсселі?»
її відповіді цікавили мільйони людей, їх цікавило все, що стосувалося її самої, її життя. Відтоді, як Вероніка вперше одержала «золото», вона постійно була на видноті і, чесно кажучи, дивувалася з того спокою, з яким приймали знаки поваги її старші подруги по команді.
Слава, популярність... Хоч би там що казали, а це приємно. Ідеш вулицею, і всі озираються, і шепочуть твоє ім'я, навіть якщо ти за кордоном, а ти удаєш, наче нічого не помічаєш, і коли ти зупиняєшся біля якоїсь вітрини, за два кроки від тебе збирається натовп, і ось уже хтось починає аплодувати, і господар магазину вибігає на вулицю... Він уклоняється, просить зайти і розписатися в книзі почесних покупців. Мадам хотіла щось купити? Тоді він віддасть за півціни найкращий товар... Фірма «Крістіан Діор» відома не тільки на Єлісейських полях. Агреє, мадам, но ремерсіман — прийміть, будь ласка, нашу подяку.
Усмішка не сходить з її обличчя: перед її очима пропливають будинки, пам'ятники, лаковані лімузини, прожектори, портик церкви Мадлен (це—Париж), палац Шенбрунн (а це вже Відень), колони, обличчя редактора шведської спортивної газети «Ідроттсбладет», скляні вітрини всередині Бухарестського вокзалу, оцинкована стойка якогось бару... Позаду багато тисяч кілометрів, десятки країн — увесь чемодан у строкатих наклейках — і тому міста, в яких вона побувала, готелі
й аеродроми, стадіони и вокзали  втратили в її пам яті  свої чіткі обриси. Це тільки деталі її життя — не більше.
Вероніка подорожує по своєму житті, як туристка, що видивляється на світ з вікон автобуса. Вона вже не пам'ятає, що бачила в кіно, а що навіч.
Десять годин.
Звичайно, винні судді.
Не вірте, якщо хтось каже, що не хоче бути чемпіоном, що йому наплювати... Не вірте психологам, які запевняють, ніби після поразки справжній спортсмен «бере себе в руки», і для нього це «добра школа». Вона дванадцять років у збірній. І ні коли не знала поразки. Але це її не «розмагнічувало». Аніскілечки.
Все-таки добре бути першою. Про тебе говорять. Твоєю дружбою пишаються. Навіть простим знайомством... «Знаєте, учора я бачила на концерті...» Кожному хочеться знати про тебе якомога більше. Твої дивацтва. Твої маленькі примхи... Вона не одразу зрозуміла це. А коли зрозуміла, то стала поблажливішою до «преси». Журналісти зробилися її союзниками. Коли їй нічого їм сказати, вона дає волю своїй уяві. Трошечки...
Вона віддає перевагу блакитному кольору. Як і всі спортсменки, вона капелинку забобонна. Для неї найщасливіїпе число — тринадцять. Вона вперше стала чемпіонкою тринадцятого і тринадцятого народила дочку. І на останніх Олімпійських іграх їй дістався тринадцятий номер. Такі деталі одразу запам'ятовуються...
А волосся вона збирає ось цією простенькою блакитною стрічкою. Бірюзова каблучка? Вона дісталася їй від матері. Одного разу, це було в Дортмунді, вона загубила її. І одразу ж втратила впевненість у собі. Після обов'язкової програми вона була тільки четвертою. На щастя, другого дня каблучка знайшлася, і тоді — усмішка — ви самі розумієте... Відтоді вона вже не скидає її — знов усмішка. Звичайно, якщо містеру цікаві такі подробиці... Усмішка.
У містера була чорна борідка. Містер був щасливий: така удача!.. А потім це інтерв'ю з'явилося на першій сторінці. Здається, у французькій спортивній газеті «Екіп». Чи в англійській «Тайме». Відтоді минуло стільки часу, що вона вже забула.
Але газетні вирізки Вероніка зберігає. За всі роки.
Певна річ, вигадка має бути легкою, граціозною, красивою... Наче виступ, якому передують довгі місяці тренувань. Але вона ніколи не хвастала. Навіщо?.. Хвастають, звичайно, невдахи. А вона завжди була перша. Інша річ — вигадки. Це слабість, простріма слабість. Особливо для жінки, для чемпіонки...
До сьогоднішнього дня ці журналісти їй так надокучали! Вдиралися в номер, ловили на вулиці, приставали в ліфтах... Спочатку, коли Вероніка ще тільки-тільки звикла до свого високого звання, вона старалася бути ввічливою, чемною. А потім її турбувало інше: як би швидше скараскатися їх. І от сьогодні вони вже не помічають її. Навіть Роман Борський із «Старта», якого вона вважала своїм другом.
Ну й хай!.. Після всього пережитого їй хочеться тиші, самотності. Збудження ще не минуло, всередині в неї все тремтить. Сидячи в кріслі, вона накидає на плечі колючу «шерсть» і, зав'язавши рукави під підборіддям, знову переживає те, що було на помості і перед помостом: слова подруг, котрі старалися підбадьорити її, напучування Макашина і все те, що сталося потім — магнезія, трамплін, танець на колоді і політ — високий політ до світла, і приземлення, коли весь зал видихнув коротке: «Стій!..» і вона завмерла, застигла, викинувши руки вперед і вгору, а потім повернулася, наче солдат по команді «Пра-во-руч!..», і збігла по сходах, щоб діждатися оцінки, а зал бушував і скандував її ім'я — в ту мить вона ще була чемпіонкою, їхньою чемпіонкою. Уже спустошена, вона не чула криків, але відчувала: ці люди люблять її (добре, коли тебе люблять!) і думала про те, що віддячить їм помахом руки. Ще тоді все було гаразд, і вона була сама собою, Веронікою Журавльовою, якою всі захоплюються і якій прагнуть наслідувати. Щоправда, після трьох вправ вона програвала сто шістдесят тисячних бала, та останнє слово було ще за нею.
І ось почалися вільні...
Тільки два тижні тому в Хельсінкі («Мессухалле» повний-повнісінький, яблуку ніде впасти) їй вручили золоту медаль за перемогу у вільних вправах. Там вона виклалась повністю — з кожним роком дедалі важче бути першою — і мріяла про відпочинок. Сочі, ласкаве море, волога галька... А її занесло в Київ. Навіщо вона погодилася брати участь у першості країни? Просто була впевнена в легкій перемозі. І ось, програючи після трьох вправ, вона вирішила спростити комбінацію. На один складний елемент більше, на один менше — яка різниця? Не помітять, дома й так зійде. Вона хотіла застрахувати себе од випадковостей. І все було зроблено так, що комар носа не підточить. Але судді...
Дев'ять і шістдесят шість сотих...
Досі вона ще ніколи не була другою. Вона навіть не уявляла собі, що таке може трапитись. Всі ці роки їй здавалося, що чемпіонкою вона буде ще довго, завжди. І вона не замислювалася над тим, що робитиме «потім», в неї і в думці не було, що треба «зійти красиво».
Навіщо?
А Яблочкіна? А скульптор Коненков? А Стенлі Метюз, який і в п'ятдесят років грав у футбол?
Правда, серед її друзів іноді точилися розмови про це. Захоплювалися майстрами, які поставили «золоту крапку». Згадували тих, хто залишився в пам'яті непереможеним. Віктор Чукарін, наприклад. Або Дмитрієв...
Але ж був і Валентин Муратов, який, одержавши в Мельбурні дві золоті медалі, теж міг «зійти красиво», але волів залишитися в збірній, щоб допомогти молодим. І Муратов не соромився виходити першим. Для команди... Звичайно, це було гідне поваги, але вона, якщо говорити по щирості, не могла його зрозуміти.
І Вероніка знову думає про себе. їй усього тільки тридцять два роки (звісно, це не для друку), і вона, між іншим, збирається ще раз виступити на Олімпійських іграх. «Нев'януча молодість» (це вже для друку). І нікому не вдасться викинути її за борт.
А може, краще піти? На зло суддям, на зло Борському й іншим... Якої вони тоді заспівають? Хай спробують знайти їй заміну.  Надісь прибіжать і почнуть умовляти...
Вона ще не здає собі справи в тому, що піти не так просто. Для цього треба багато мужності. Важкий шлях нагору. Та ще важчий спуск у долину. Що там унизу? Десятки колишніх чемпіонів і позаторішніх знаменитостей, десятки рекордсменів з приставкою «екс». Хто їх пам'ятає сьогодні? Ніхто. Через таких ось бридких каченят, як ця Валя Фоміна...
Про те, що вона сама колись була не журавлем, а каченям, Вероніка, звичайно, не думає. Значно приємніше тішити себе думкою, що вона все ще «гімнастка № 1», що новій чемпіонці, яку через кілька хвилин увінчають лаврами, до неї ще далеко. Тим більше, що це правда. І всі це знають, навіть судді.
І їй хочеться крикнути: «Я перша!.. Трапилась помилка. Люди! Ви всі бачили. То протестуйте ж!..»
Та люди на трибунах їдять морозиво, жартують, усміхаються, наче нічого й не сталося.
І її починає морозити. Може, це протяг? Вона одягає спортивну куртку і різким рухом застібає довгу «блискавку». Ну що ж... Якщо всім цього хочеться, вона може піти. Тренуватиме інших, читатиме книги, сидітиме вечорами біля телевізора... Досить. Набридло поневірятися по білому світу. Вона теж має право на особисте життя. В неї сім'я, її домочадці будуть тільки раді. Особливо донечка.
«Мам, ти скоро приїдеш у гості?»
Бідна Свєтка! Ось уже який рік вона чекає маму в гості.
«Мам, а скільки ти привезеш медальок?»
Цього разу вона нічого не привезе — «срібло», певна річ, не береться до уваги. А вона обіцяла своїй Свєтці «все золото світу».
Думаючи про  це,  вона
тре долоні, щулиться. Знову це яскраве світло! Не може бути, щоб їй зрадило щастя. Досі вона ніколи не залежала від того, що люди називають удачею. Вона взагалі не любить цього слова. їй до душі інші слова: мистецтво, майстерність, успіх.
Тоді — чому ж?
Та саме про це не хочеться думати. Принаймні зараз. Треба виграти час. І хай погаснуть прожектори. Тоді можна буде перестати усміхатися.
Темрява.
П'єдестал.
— Золоту медаль і диплом...
Вона не рушає з місця. Тільки потім, коли диктор називає її прізвище, вона здригається і поспішає.
Рукостискання. Коробочка з медалями. Квіти.
Вона востаннє усміхається і поквапливо збігає вниз, до своєї спортивної сумки і до Тамари Стекольникової. Прапор спущено. Любителі спорту переключаються на теніс і футбол. А там, дивись, почнеться сезон великого хокея...
Ліхтарі.
Тамара пропонує зачекати Макашина (ось його машина!), але Вероніка каже, що повинна заїхати до знайомих. Обіцяла.
Насилу спекавшись Тамари, вона сідає в тролейбус. І знову думає про те саме, з самого початку. Після Хельсінкі ця першість здалася їй прісною. Вперше вона не відчувала смаку боротьби. Знову доводити свою перевагу? І це їй, яка щойно перемогла найсильніших гімнасток Європи? Пусті формальності, непотрібна процедура... Раніше вона боролася не тільки з суперницями, не тільки з гімнастичними снарядами, але й сама з собою. А тут... І так усе було ясно. Перше місце нале-жало їй по праву. Навіщо ж тоді ризикувати?
От вона й поплатилася за це. Звичайно, вона виступила нижче своїх можливостей. Навіть на килимі... її стрибки не були такими високими. Правда, вона усміхалася, але фальшива посмішка, як фальшива нота, може зіпсувати всю пісню. А вільні вправи — це, сказати б, пісня без слів.
Вона дивиться у вікно. Освітлені вітрини. Вивіски. Асфальт. Добре, що в тролейбусі мало людей. Якісь дідусі й бабусі. Ці, звичайно, не знають її. І можна думати, думати, думати...
Зупинка. З кабіни виходить широкоплечий водій і закурює. На ньому картата ковбойка.
— Машина далі не піде,— каже він.

Розділ шостий
ВАЛЯ
Вона добре пам'ятає їхню першу зустріч.
У всіх спортивних залах пахне однаково: порожнечею, шкірою і запиленими матами. Це був зал із подвійним освітленням. Вузькі церковні вікна, шведські стінки, бруси, боксерські «груші» — звичайний спортивний інвентар. Дівчата бігали по колу, а він стояв у центрі залу в полинялому тренувальному костюмі і старих поношених кедах.
Слова команди.
Її ніс, розплющений склом.
Вечір.
Спочатку він удавав; ніби не помічає її (вона постійно стовбичила за вікном), а потім чи то поманив її, чи то посварився на неї пальцем, одразу не розбереш, і вона про всяк випадок сховалася.
Та коли він одвернувся, вона знову підійшла до вікна. Навшпиньках. До того ж вона ніколи не була страхополохом. Ще раз клюнула носом у шибку, і шибка трохи задеренчала, ^як деренчать чарки в серванті, коли по вулиці проїжджають танки на Красну площу.
І тоді він спитав:
— Боїшся?
Дівчата, що оточували його, засміялися.
— А от і ні! — відповіла вона, насилу стримуючись, щоб не показати йому синього язика. Вона знала, що в неї страшний язик — щойно їла чорниці.
— Серйозно?
— А чого ж? Це наш двір! — відповіла вона з викликом.
— Правильно, — сказав він і, подумавши, спитав, чи хоче вона зайти.
— Хочу, — відповіла, не рушаючи з місця.
— Тоді давай!..
Вона завагалася — двері були далеко, до залу входили з вулиці, і він, мабуть, зрозумів це, бо відчинив вікно і простягнув їй руку. Ліву. Але й ліва рука його була сильна, і вона з одного маху перехопилася через підвіконня.
— Молодець,— сказав він.
Вона промовчала. У неї вже був сякий-такий досвід. Вже знала, що дорослим довіряти не слід.
Особливо чужим.
Дівчата дивилися на неї так, начебто вона впала з неба. А потім одна з них сказала: ч/
— Мих Мих, це вона лазить по деревах, я бачила.
Дівчина була ябедою. Звичайна дівчинка з веснянками.
— То це ти гасаєш по дахах? — спитав він, аніскілечки не образившись на те, що дівчинка назвала його таким дивним ім'ям.— Цікаво!..
Він, звичайно, натякав на дахи сараїв, що були в кінці двору.
Потім він спитав, у якому вона класі, і коли вона з гордістю відповіла, що уже в третьому, схвально хитнув головою і знову спитав, хто в них у школі «веде фізкультуру». З цього вона зробила висновок, що він усумнився в правдивості її відповіді, і закопилила губу.
— Ну-ну...— сказав він.— А що ти вмієш?
— Усе! — відповіла вона.
— Справді? — він примружив очі, а потім, повернувшись до дівчинки з веснянками, сказав: — Ларо,  покажи...
Дівчинка виструнчилась, закинула підборіддя, хоча й так за верству було видно, що вона задавака, і, дріботячи ніжками, почала кривлятися:
— Ну як, подобається? — спитав він.
— Подумаєш!
Чи й не диво!.. У них у дворі є турнік — кругла залізяка на двох стовпах, укопаних в землю,— хай би побачив, що вони на ньому витворяють!.. Не тільки хлопці, але й дівчата. Коли хлопці йдуть у сусідній двір пограти в футбол, вона з подругами прожогом біжить до турніка. Треба вилізти на нього, а потім повиснути вниз головою й опустити руки. Якщо добре розгойдаєшся, зіскочиш на землю. Байдуже, земля під турніком м'яка, не розіб'єшся.
У залі був турнік, тільки справжній. Звичайно, травички під ним не виявилось. Та відступати було пізно.
— Підсадіть мене, — сказала вона. При цьому мала такий рішучий вигляд, що він одразу скорився.
Стискуючи рученятами холодний лискучий метал, вона підтягнулася, намагаючись не думати про висоту. Що буде, те й буде!..
Потім, зігнувши ноги в колінах, опустила руки і — беркиць! — опинилася на підлозі. Це сталося так швидко, що він не встиг її підхопити. Турнік був надто високий, вона не розрахувала— і гепнулась.
Він допоміг їй підвестися.
— Боляче? — спитав.
— Ні,— відповіла.— Я можу ще...
— Не треба,— відказав він.
— Не вірите?
— Вірю,— мовив він.— У тебе майже вийшло.
Тоді, крадькома потираючи забите коліно, вона подивилася на дівчинку з веснянками. Бачила? То ж бо й воно. Хай не задається.
— На цьому сьогодні закінчимо,— мовив він, звертаючись до дівчаток, які, либонь, тільки й чекали цього. — Наступне заняття в середу. Прошу не запізнюватись.
До неї він стояв спиною, ніби даючи зрозуміти, що це її не стосується, і їй стало прикро. Та вона й вигляду не показала і полізла на підвіконня, щоб стрибнути в двір. У цьому залі їй робити нічого, вона своє довела.
— Стривай,— сказав він. — Як тебе звати?
Вона назвала себе. Фоміна Валя. У них у класі є ще одна Фоміна, Таня, а тому їх називають не тільки на прізвище, але й на ім'я.
— А я — Ординцев, Михайло Михайлович Ординцев,— сказав він, подаючи руку. — Будьмо знайомі.
— Бувайте...— промовила вона байдуже, наче доросла. Після того як Валя побувала в цьому залі, до якого сторонні не мали доступу, воца  втратила до нього інтерес. Головне — вона втерла носа тій дівчинці з веснянками.
Тоді вона жила ще на околиці.
Їхній будинок стояв у тихому провулку.
У провулок лише коли-не-коли заглядало сонце. Там було тихо й сонно. Десь далеко, за цегляними стінами будинків, що пашіли жаром, за деревами і парками вирувало неспокійне життя, а в цьому провулку воно було іншим — неквапливим,, розміреним, скромним. Лише вряди-годи тишу порушували сварки сусідок, гра гармошки і тужлива пісня. Співали звичайно в напівпідвалі.
Вздовж провулка росли старі, потемнілі від часу дерева. Вони ніжно зеленіли в травні, а в кінці літа ронили на землю золотисте листя.
Під цими деревами вона грала з подругами в «класи» (тепер на асфальті стрибають, либонь, уже інші дівчатка), а коли сутеніло, з усіх вікон кричали: «Людо, Тамаро, пора вже додому!..» Вони ішли, тоді з'являлися чоловіки у вицвілих майках. Вайлуваті, стомлені, вони сідали на лавці і, відпочиваючи, мовчазно стукали по стільниці чорними ніздрюватими кісточками доміно. Іноді, особливо в суботу, вони засиджувалися до півночі — над столом висіла гола електрична лам-иочка, яку батько потім викручував із патрона.
За словами матері, батько замолоду захоплювався спортом і непогано грав у баскет. Він ще й тепер статурний, дужий — чолов'яга хоч куди. І тепер любить пожирувати; весь вільний час пропадає на голубнику, і мати ремствує на нього за це. Зате коли Валі перепаде од мами, він завжди бере її під захист. Мамі він каже: «Згадай, якою ти сама була...» Мабуть, він сумує за своїм минулим, за молодістю — старі завжди живуть минулим, вона помітила.
Часто, повертаючись із заводу, батько уповільнює ходу біля зеленого пивного рундука, щоб розважити душу з друзями — мати його не розуміє і не хоче зрозуміти. Цей рундук стоїть на розі, за тридцять кроків від їхнього будинку (тепер вони живуть на новому проспекті), і господарює в ньому червонопикий продавець з одвислим животом, дядько Сашко. Навіть не віриться, що колись, ще до війни, він був чемпіоном з боксу. Але так каже тато, а він ніколи не обманює. На голій спітнілій спирі дядька Сашка метляються тасьомки халата, пальці його волохатих татуйованих рук - обнизані важкими скляними кухлями, а за вухом стирчить цигарка. Зате в свята він одягає чорний костюм з мідними ґудзиками, і на його богатирських грудях дзенькають бойові медалі. Батько каже': «Оце  людина!..»  Це,  мабуть,  тому,  що  в  дядька Сашка завжди холодне свіже пиво—«перший сорт». І ще тому, що, коли в батька немає грошей, дядько Сашко відпускає йому пиво набір. Він такий та краще б він не торгував пивом. Тоді, можливо, батько був би ще в формі. Як Ординцев, котрий старший за батька
Ординцев!..
Він увійшов у її життя якось несподівано.
Хоча вона тоді зганьбила себе, зірвавшись з перекладини (коліно ще довго боліло), Ординцев, виявляється, запам'ятав її прізвище. Він прийшов до них увечері, коли вона готувала уроки, а мати прала білизну, і попросив «приділити йому кілька хвилин». Батько, що саме ремонтував приймача, вимкнув паяльник, змахнув з клейонки всі деталі в ящичок і сказав: «Валюшо, можеш іти погуляти». Але Ординцев зупинив його.
— Дарма, хай залишається, — сказав він. — Це її стосується.
В цей час із кухні нагодилася мати і, витерши білі мокрі руки фартухом,спитала:
— Що вона знову натворила?
Ординцев її заспокоїв.
— Ви впевнені, що у Валюші є здібності? — спитав батько, вислухавши Ординцева.
— У неї є характер, а це основне, — відповів Ординцев.
Мати затялася.
Тоді Ординцев почав її умовляти. їй нема чого хвилюватися. Даремно думають, що у всіх спортсменів бувають переломи і таке інше. Він, наприклад, займається гімнастикою близько тридцяти років, а на інваліда начебто не схожий. Спорт йому допоміг після поранення.
Коли він сказав про своє поранення, у батька потеплішали очі. Колишні фронтовики завжди знайдуть спільну мову.
З того усе й почалося.
Сімейна рада.
Ще одна розмова з Ординцевим.
її обіцянка добре вчитися.
Потім друга сімейна рада, сварка батьків, нові тапочки, заняття в дитячій спортивній школі — нічого цікавого, нудьга, одноманітність,— а вона ж думала, що її одразу всьому навчать (коли дивишся на інших, то здається, що все дуже просто), і сльози, і розчарування... Вона напевне залишила б спорт, якби не інші дівчата, які вже багато чого вміли. Чим вона гірша? Вона теж навчиться, утре їм носи, а тоді...
Заняття в них були через день. Виявилося, що Ординцев зовсім не такий веселий і балакучий. Він рідко усміхався. В неділю він водив їх в оперу. «Лебедине озеро», «Золушка», «Жізель»... Він учив їх, що бездумно пурхають метелики, а мистецтво — це труд. І нікому не давав спуску.
А втім, він і зараз такий. Рідко коли похвалить, частіше незадоволений. Вийшло? А ми повторимо. І ще раз, і ще... Сальто з поворотом вона виконала понад три тисячі разів. Ординцев сам підрахував, а йому все мало.
Мати повірила в неї минулого року, коли Валя їздила до Риги. І напосілася на батька: «Бач, я ж казала...», хоча раніше сама була проти того, щоб Валя вчилася в Ординцева. У матері коротка пам'ять. Батько промовчав, у
Валя дивиться на Ординцева, що розмовляє з Макашиним. Хто не знає Макашина? Це тренер Вероніки Журавльової, Тамари Стекольникової — кращих гімнасток країни. Макашин на голову вищий за Ординцева і зовсім на нього не схожий. Він — веселий, сміхотливий, і працювати з ним, напевне, саме задоволення.
Освітлений поміст плаває в тремтливих сутінках величезного залу.
Рояль.
Гомін на трибунах.
А вона думає й думає про себе й Ординцева, бачить себе і його, сказати б, збоку. Минулого року (Рига, довгі вечори, прохолодна Лієлупе, лебеді в парках) вона хотіла всіх здивувати. В Ризі відбувалися всесоюзні юнацькі... Знаючи Ординцева, вона лише в найостаннішу хвилину сказала йому, що хоче ускладнити комбінацію на брусах. Додати один елемент, та й тільки. На тренуваннях у неї виходило. І всі ахнуть. А Ординцев вилив на неї цебер холодної води. Це не риск (сміливі завжди повинні ризикувати), а казна-що. Авантюри до добра не доводять. І вона погодилась. А потім зробила по-своєму...
Чому, чому він тоді не нагримав на неї? Звичайно, вона провалилася. Вісім і дві десятих бала — це майже катастрофа. А вона так була впевнена в успіху! Кому, скажіть на милість, не хочеться стати 'майстром спорту? А Ординцев... Ні слова докору. Але  втішати її він  теж  не став. Тільки  вже потім, коли всі перейшли до колоди (останнє випробування!), він порадив: «Заспокойся. Працюй не на суддів, а на себе. Зрозуміла?»
Спитайте кого завгодно, і вам скажуть, що колода — найпідступніший снаряд. Вузька п'ятиметрова дошка, на якій ледве вміщується нога. Стойки на руках, стрибки, повороти на одній нозі «в упорі з присіданням»... Ні, ниньки цим нікого не здивуєш.  Інша річ — махове сальто вперед...
Вже потім, закінчивши вправу, вона дізналася, що Ординцев навіть не дивився на неї.
А зараз? Про що він говорить з Макашиним? І чого вони дивляться в її бік?..
Макашина називають «шліфувальником алмазів». І ще його звуть Барином (звичайно, позаочі). Він із тих, хто виводить спортсменів на найвищу орбіту. Погляд у нього насмішкуватий, гострий...
Дівчата на трибунах, голоси, сміх, тисячі очей... До цього важко звикнути. А Ординцев називає це контактом із глядачем. Одні стараються причарувати глядачів, а інші запобігають перед ними. Та Ординцев ніколи не простив би їй цього.
Валя дивиться на годинник.
Полотнище прапора.
Вона вже чемпіонка країни, майстер спорту. Уже десять хвилин, як вона чемпіонка країни.
Їй хочеться морозива. Вершкового, у вафельному стаканчику. За дванадцять копійок.
Вона сидить, опустивши плечі. Спортивна сумка лежить поруч, на низенькому ослінчику. Телевізійні камери вимкнуті, і можна не думати про те, чи бачать тебе вдома. Звичайно, мати ладна влізти в телевізор. І Колька, і Майка, й інші хлопці та дівчата сидять біля екранів. Валя знає, що вони уболівають за неї. Навіть Вовка, який спорт терпіти не може...
Їй подобається, що він не такий, як інші. «Людина та й годі»,— так він говорить сам про себе, а їй здається, що він хитрує, що він знає щось таке, про що вона навіть не здогадується. У нього такий вигляд, немовби він знає, як і для чого треба жити.
А для неї основне — це боротьба. Та Вовку це не хвилює. Успіх, слава, поїздки... Коли вона спитала, що йому привезти з Києва, він відповів...
Та ось до неї підходить Ординцев...

Розділ сьомий
ОРДИНЦЕВ
Сон не брав його.
Рано чи пізно це мало статися. Він був готовий до цього, думав, що життя вже не може застукати його зненацька, та коли це сталося, час для йього зупинився.
За любов завжди розплачуються горем, інакше не буває.
А він же думав, що до кінця пізнав тугу і злість простого життя.
Глядачі, ламаючи від хвилювання олівці, ще займалися арифметикою, а судді, бундючні від свідомості власної гідності, навмисно не поспішали назвати імена переможців, не було ще й урочистої музики, а Ординцев уже знав, що всьому кінець. Результати не оголошені, але для нього все закінчилось.
Ось вона, перемога!..
Потім він побачив, як Валя, ще не розібравши добре свого прізвища, з веселою, відчайдушною рішучістю біжить до п'єдесталу пошани, побачив її посоловілі від щастя очі, і знову сказав собі:  «Всьому кінець». Для нього принаймні.
А для неї?
На жаль, життя не схоже на шкільний задачник, на останніх сторінках якого можна знайти відповіді на всі «приклади».
Із сутінків йому кивав Макашин: «Дружище, поздоровляю!..»
Потім — урочистий спуск прапора, роздягальня, Макашин, і Валя, і двокольорова «Волга» Макашина, в яку вона охоче сіла, тротуар і — самотність. Усе закінчується самотністю.
Кафе «Ластівка».
Бутерброди з ковбасою, тістечка, лимонад і сухе вино (воно пекло зсередини), нікель і кахель, незручні низькі крісла і  стандартні  офіціантки  з новомодними  зачісками — біляві, вузькоокі и довгоногі, неначе «кавер герзл», дівчата з журнальних обкладинок. Кілька пар, оперезаних нескінченною стрічкою магнітофонної музики, тупцяли на місці, і Ординцев подумав, що в світі стало надто багато дешевої музики.
На душі в нього було неспокійно.
Намагаючись віддалити неминуче повернення в пустоту готельного номера, він пішов побродити містом. Куди ж йому тікати від свого болю, як не в натовп, де його ніхто не знає, де його давно забули? Тільки тут він згадав, що це місто його юності, його надій і розчарувань, якими супроводжувались надії. Це місто було для нього дороге не тільки тому, що тут він виріс, але й тому, що він за нього воював. У кожного є в серці клапоть рідної землі. Та батьківщина не обов'язково там, де ти народився або живеш, а там, де ти хотів би бути похований.
І враз він згадав інший весняний вечір у цьому місті, вечір, що бозна-як зберігся у його пам'яті. Тоді він так само блукав по Хрещатику від гастроному на розі вулиці Карла Маркса до Бессарабки, і хлопці в широченних «чарльстонах» покурювали біля вітрини магазину «Динамо», в якому можна було придбати мисливський штуцер; ще був цілий кінотеатр Шанцера (Перше Держкіно) з чавунними колонами під мармур і якоюсь грецькою богинею, що тримала над екраном замість смолоскипа пожежну електричну лампочку. Тоді Хрещатик був ще тісний, затишний, і багато хто ніс сюди свою тугу.
Тоді Ординцев писав бадьорі вірші:

Словошукач я, мов женьшеньщик,
Для мене цей страшніший біль,
Ніж смерть коханого для женщин,
Ніж погляду твого глибінь.

Ким він був? Син дантиста, хлопчик із «порядної» сім'ї... І цей хлопчик водить дружбу з усякою шантрапою і збирається стати мало не борцем. Він подає документи до Індустріального інституту, а наступного дня потай від батьків забирає їх. Чому?
У них була велика квартира в бельетажі — вітальня, заставлена зачохленими меблями, батьків кабінет з шкіряним кріслом і пекельною бормашиною, кімната для дітей... До дванадцяти років Ординцев ходив з фребеличкою (домашня вчителька), грав у Миколаївському парку в «серсо» (гра в обруч), його батьки наймали в Святошині дачу на ціле літо, і вечорами у них на веранді гуляли в лото (із своєї кімнати він чув, як мама вигукувала: «66», «23», «11», «хата»...). І через те, що в нього було таке дитинство, через те, що він не курив і не лихословив, хлопці, з якими він дружив, називали його Мишком-інтелігентом...
Думаючи про минуле, з якого йому все згадувалося до болючого щему, Ординцев ще й тепер не міг повністю збагнути, та що там збагнути — просто пояснити свої вчинки. Чому він вирішив присвятити себе спорту? Причиною всього була, звичайно, Галя. Йому,  Ординцеву,  хотілося,  щоб  вона  бачила його сильним і сміливим. Галя, Галочка... Кирпатий носик і чорні довгі коси. Але чому вони посварилися, чому? Через якусь дрібницю... Думка про те, що вже нічого не можна повернути, доводила Ординцева до відчаю.
Непомітно для себе він опинився на Підвальній. У темряві будинок з вежками був схожий на середньовічний замок. В стрілчатому порталі зяяла вузька щілина. Сходи. Площадка... Але нащо він натискує на кнопку дзвінка? Адже все одно нічого повернути не можна.
Відчинив йому неголений чоловік у сорочці без комірця (мідна запонка на шиї). В прихожій тьмяно горіла лампочка часів Едісона. Колись такі лампочки називали «вугільними».
Ординцев спитав, чи тут живуть Дорошенки.
— Вперше чую.
— Вони тут жили. До війни..
— Ах, до війни! — Чоловік почухав підборіддя. — Може, сусідка пам'ятає? Та ви заходьте...
В прихожій і в довгому коридорі за прихожою пахло картопляними лушпайками.
Безглузда розмова з сусідкою.
Галина кімната. Ось тут, ліворуч, була тахта, застелена килимом. Там, у простінку між вікнами, стояв на тумбочці патефон... Високі вікна, ліпна стеля...
— Слухай, а ми з тобою десь зустрічалися...
Ординцеву теж здалося, ніби він десь бачив цього неголеного лисуватого чоловіка з дряблими щоками. Сорок перший, сорок п'ятий... Ординцев почав настирливо ворушити минуле. Невже не згадає?
— Сідай, гостем будеш,— чоловік майже силоміць посадив Ординцева.
Вони почали згадувати разом, заплутавшись у часі, посуваючись у ньому майже навпомацки: Підмосков'я, Харків, Букринський плацдарм, Кишинів, Софія... Нічого схожого. Вони воювали на різних фронтах.
— Дідько з ним, — сказав чоловік.— Важливо, що ми обидва солдати.
На столі з'явилася пляшка.
Відмовлятися було незручно. Все-таки старший за званням, підполковник...
— Згадав! Ми з тобою в сорок другому зустрічалися, у Воронежі...
— Ні, — Ординцев похитав головою.— В сорок другому я був у полоні...
Обличчя підполковника видовжилося, стало непривітно суворим. Де й поділася гостинність. Він втупив очі в тарілку й замовк.
Ординцев підвівся.
Коли він вийшов на вулицю, небо було парким, попелястим, і йому подумалося, що вночі, певно, буде гроза — навальна й грімкотлива, які бувають тільки в травні.
Потім з'явився місяць, і будинки підставили йому свої пласкі фасади, і асфальт посвітлішав, а дерева різноголосо зашуміли. Було вже пізно.
Зустріч з юністю не вдалася. Де ти, дівчино Галю? Навіть Дніпра Ординцев не побачив. І на Петрівській алеї не побував. Він міг втішитися тільки тим, що побачить ріку з вікна автобуса. Вранці, коли поїде в Бориспіль, на аеродром.
«Економте час. Літайте літаками аерофлоту».
Ординцев вдивлявся в світний циферблат «Вимпела». До відльоту менше чотирьох годин.
А сон не брав його.
Готель. Дванадцять поверхів сучасної вавілонської вежі з пластику, скла і бетону. Арабська, німецька, французька мови. Твідові піджаки, строкаті сарі, оксамитові тюбетейки. Та це — вдень. А зараз ніч, і десь над головою хропе Макашин, а ще вище (простір, повітря, сервіс), натомившись за день, лежать без задніх ніг американські туристи, яким сняться українські сни: фрески, печери, тьмяні лики святих, ікони в срібних оправах і мощі «Нестора Некнижного», і по-дитячому причмокують у сні «маленькі лебеді» з Великого театру, що приїхав на гастролі, і щось бурмочуть, накурившись до запаморочення, загнані відряджені з периферії, і перевертаються з боку на бік літні делегати Всесвітнього терапевтичного конгресу. Професори, бізнесмени, лауреати, «штовхачі»... А за білими дверима з номером «503» спить сном праведниці (слава ще ніколи не була причиною безсоння) нова абсолютна чемпіонка країни з спортивної гімнастики.
І тільки він, Ординцев, не знаходить собі місця.
Вид з вікна на дахи.
Перед очима постало вчорашнє: світлове табло у Палаці спорту,  поміст, чорне  крило  рояля,  Макашин...  «Розумієш, дружище...» Макашин не просить, не вмовляє. Він — переконує.
І Ординцев погодився. Згнітивши серце. А тепер кляне себе за це.
Інший на його місці сказав би: «А дзуськи!..» Або ще виразніше: «Пошукай дурнів...» Адже Макашин любить приходити на готовеньке.
Та в тому-то й річ, що йшлося не про них. Вирішувалася її доля, і Ординцев не мав права думати про себе. Хто, як не він, подбає про її майбутнє?
Самолюбство й обов'язок...
Думаєте, він заздрить Макашину? Кожен іде своєю дорогою. Хай Макашин корчить із себе аристократа. У нього й прізвисько таке: Барин (шуба, палиця з кістяним набалдашником, «боярська» шапка з оксамитовим верхом). Але цей Барин, треба віддати йому належне, вміє «гранити алмази», як ніхто інший. І Валі зараз потрібний саме такий тренер.
«Хай вона сама вирішує», — відповів він Макашину.
Очевидно, він на щось іще сподівався. Та чудес на світі не буває. Валя погодилась одразу. Що їй Ординцев? Особливо тепер, коли вона стала чемпіонкою. І в нього занило серце. Все-таки не думав, що вона так легко від нього відмовиться.
Та, можливо, він сам винен і тепер намагається перекласти вину на її дитячі плечі? Це він здався без бою, зрікся її і самого себе. Ні!.. Шість років не можна викреслити з життя. Це не дрібничка. Хоче вона того чи ні, а він все одно ще довго житиме в ній. А як же інакше? Він оддав їй усе, що спроможна віддати людина: думки, досвід, серце... Він навіть подумати не може, що все було марно. Якщо усумнитися в цьому, то треба навстіж розчинити вікно і крикнути на цілий світ: «Для чого ви живете, люди?!.»
Адже люди живуть не для того, щоб їсти котлети, ходити в кіно, купляти телевізори і захищати дисертації. Люди народжуються для того, щоб робити добро: лікувати хворих, садити дерева, ділитися тютюном і хлібом. І не їхня вина, якщо, прагнучи до добра, вони завдають ближнім стільки горя. Шлях до добра не легкий.
Швидше б настав ранок!..
Валя не хотіла його образити. У неї і в думці нічого такого не було. Просто вона була така щаслива, що нічого не бачила навколо. Щастям не можна поділитися, це не тістечко.
Сьогодні вони ще будуть разом. Але їхній «випускний вечір» уже позаду.
З темряви наближається письмовий стіл, крісла з твердими підлокітниками і картина в важкій рамі. Речі ідуть в наступ на Ординцева.
Дзвінок. У коридорної заспаний голос: «Товариш Ординцев просив розбудити...»
— Спасибі,— каже Ординцев і кладе трубку.
Він розсуває штори. Уже розвиднілось, небо зовсім прозоре, далеке. На каштанах палають свічки.
О пів на сьому Ординцев будить Валю.
Сніданок.
Чемодани...
Автобус обережно спускається на Хрещатик, потім набирає швидкість. Двірники. Колонада стадіону «Динамо». Місточок під хмаркою. Аскольдова могила. А потім — зненацька! — роздолля води і неба, і сонце, що викрешує золоті іскри з куполів.
— Красиво,— каже Валя.
Вона сидить поруч з Ординцевим, притуляється щокою до скла. Попереду Роман Борський щось оповідає Вероніці, і вона силувано усміхається. Дивно бачити Борського без мікрофона, без блокнота. Та Ординцев певен, що Роман не марнує часу даремно. Коли б у «Старте» не з'явився нарис під назвою «Майстри в автобусі» або щось подібне.
До аеродрому кілометрів сорок. Туман, вологий подих хвойного лісу, шосе... Назустріч мчать самоскиди. Проносяться мотоциклісти в марсіянських шоломах. Вітер...
І знову вітер, але вже штучний, з-під шасі літака, коли запускали мотори. А потім ІЛ-18 зависає на сонячній пряжі. Висота — сім  тисяч  метрів.  Швидкість — 650  кілометрів на годину. Температура за бортом мінус тридцять градусів. Мінеральна вода в голубих пластмасових стаканчиках. Звичайно  в дорозі  співають. На пароплавах, в автобусах, у поїздах. Про Степана Разіна і про Байкал, про курні стежини далеких планет і про попа, у котрого, як відомо, була собака... І тільки в літаках чомусь мовчать. Висота — сім тисяч метрів.
Кожному гімнасту знайоме це відчуття польоту, коли скидаєш із себе вагу землі і на якусь мить стаєш крилатим.
Ординцев чомусь починає думати про те, що достоту немає межі людським можливостям. Реактивна авіація, «космічні» польоти гімнастів... Його важко чимось здивувати, та коли він побачив, як чорноволоса школярка з Тбілісі виконала під час опорного стрибка переворот з поворотом на п'ятсот сорок градусів, у нього перехопило подих. А це сальто з повним поворотом назад, яким вразила всіх Тамара Стекольникова?.. Навіть не вірилося, що таке можливе. До речі, тепер Ординцев знає, чому Валюші не вдався другий стрибок...
— Чому? — її очі широко розкриті.
— Ти надто далеко відштовхнулася.
Збоку це було вражаюче. Здавалося, вона зараз полетить! А вона як би звалилася набік.
— Розумію,— Валя хитає головою.
— Ми до цього ще повернемось...— мовить Ординцев і замовкає. Тепер Валю учитиме Макашин. Макашин, який, певно, жене зараз свою двокольорову «Волгу» десь там, далеко внизу...
— Мені сподобався пірует, який виконала Тамара,— каже Валя.— Треба буде спробувати.
— Звичайно,— погоджується Ординцев.
— Я хотіла спитати...
Він підбадьорює її поглядом.
— Можливо, це не зовсім зручно...
Ординцев мовчить. А сам думає: «Нарешті...» І відчуває, як тенькає серце. Є такі чародійні слова, і досить Валі вимовити одне з них, як усе зміниться, і світ знову буде веселий, і він, Ординцев, усміхнеться. Нічого ж не трапилось, правда? Не було ні образи, ні туги...
— Ні, краще ви спитайте...
Літак входить у хмари. Пустота, холод і сутінки. Виявляється, її непокоїть тільки те, що про неї напише Борський. А чому, власне, Ординцев взяв собі в голову, що вона повинна думати про нього? Адже він уже її колишній тренер.
— Про такі речі не заведено питати.
— Чому?
У неї округлюються очі. Ну, як їй пояснити? А втім, краще не пояснювати. Ординцев смокче малинову карамельку. Потім, пересиливши себе, питає:
— Це так важливо?
«Струнка, талановита, смілива...» Так здебільшого пишуть
у спортивних звітах. Та Валі, очевидно, цього замало. їй потрібні якісь особливі, золоті слова.
— Дуже важливо...— вона супить брови, стає серйозною, зосередженою — такою вона буває, коли готується підійти до снаряда; Ординцеву добре знайомий недитячий, стурбований вираз її обличчя.— Ми сидимо на одній парті, вона мені допомагає, і я хочу, щоб він хоча б згадав... Чому? Я не можу розповісти, я дала слово. Колись я вам усе поясню. Потім...
— Гаразд,— каже Ординцев.
— Її звати Майка, Майка Рошаль. Запам'ятали?
Ще не все втрачено. Коли щаслива людина думає не тільки про себе, за неї нема чого тривожитись. Ординцев відстібає ремінь і, хитнувши головою Валі, йде до Борського. Роман зрозуміє, повинен зрозуміти.
Рудоволоса стюардеса просить сидіти на місцях.
— Усе гаразд,— пошепки каже Ординцев, повернувшись на своє місце.
Навально наближається земля.
Поштовх.
Політ закінчено.

Розділ восьмий
ВАЛЯ
У них у сім'ї кухню називають «трапезною». Це звучить!
На кухні все біле-біле: кахель, емаль, фаянс... Навіть колодочки ножів і ті білі, навіть сковорідки...
Приємно повертатися додому.
Особливо коли тебе ждуть.
Сонце. Прохолодна чистота. Мати метушиться, накриває стіл. Картає себе за те, що забарилася, бурчить на батька («Користі з нього ні на копійку...»). Та ви не подумайте, у неї все готове. Сьогодні, правда, не вихідний, але батько на другій зміні, і вони поснідають усі разом. Кілька, яєчня з цибулею, печена картопля, а як же інакше? Святковий стіл!..
Батько терпіти не може цієї білої розсипчастої картоплі з кристаликами солі, але мовчить. Винуватниця торжества сидить у центрі, а він — приший кобилі хвіст.
— Я так і знала, що буде картопля,— усміхається Валя.
Мати сідає на свій «трон». Ліворуч холодильник, праворуч, досить тільки простягнути руку,— плита. Дуже зручно, не треба вставати... «Спідолу» вона ставить на підвіконня.
«Слухайте пісні радянських композиторів...» «Спідола» працює так тихо, що можна не слухати. В цьому, як каже батько, її безперечна перевага перед іншими чудесами сучасної науки й техніки. Батько працює в котельному цеху, а котельників недарма називають «глухарями», вони вміють цінувати тишу.
— Тепер розповідай,— вимагає мати. Звичайно, вона стежила по телевізору, бачила все своїми очима, але їй потрібні подробиці. Вона має право пишатися такою донькою. Що, хіба не так? А сама тим часом підкладає й підкладає Валі на тарілку, начебто Валя тепер «голова сім'ї»- За батьком вона ніколи так не доглядала.
— Першого дня...
У, батька колючий погляд. Він дивиться у вікно.
— Почекай,— каже мати.— Я зараз повернуся... Коли вона виходить, Валя питає:
Тат, як твої голуби? Батько починає усміхатися.
— Давай по порядку,— каже мати, повернувшись до столу. — Ви сіли в поїзд...
Експрес, провідниця з срібною емблемою на беретику (колесо, що мчить), чай і печиво, журнали, і настільна лампа на мідній ніжці, і розмови в тісному купе (треба забути про все, не думати про завтрашній день), і поблажливий кивок Вероніки Журавльової, яка їде в м'якому вагоні й прийшла побачитися з дівчатами, а потім — синє хірургічне світло нічника, холодний вологий ранок (за вікном — стрілочники у ватянках) і тополі... Стоячи біля вікна, вона побачила чорні від кіптяви віадуки вокзалу і дітвору з квітами (як з'ясувалося, вони зустрічали кубинську делегацію), а потім, коли поїзд зупинився, вона разом з Ординцевим вийшла з вагона...
Таксі.
Готель.
Дізнавшись, що в неї ще немає паспорта, однорукий портьє попросив зачекати біля віконечка, а сам пішов проконсультуватися з черговим адміністратором.
Потім безшумний ліфт підняв її на п'ятий поверх. Здається, вона нічого не пропустила...
Та найголовніше почалося на другий день. Палац спорту, прожектори... Все було, як звичайно. Спершу обов'язкова програма, коли у всіх однакові можливості, ніякої фантазії — як то кажуть, ні любові, ні ненависті, і все залежить від дрібниць, і кожен повинен довести, що визубрив «урок», не більше. Але й обов'язкову програму можна виконати, як пісню. Тихо чи голосно, сумовито чи весело. Тут має значення жест, усмішка, нахил голови. Пісня — це характер, як каже Ордин-цев.
Глядачі вмощуються, шумлять, і в цьому суцільному шумі жінка-акомианіатор з білим мереживним комірцем довкола зморшкуватої шиї гордо закидає підборіддя, поправляє пенсне і ледь чутно, для себе самої, пробігає пальцями по клавішах рояля. І це схоже на випробування гімнастичного снаряда: акорди старовинного вальса, музична фраза з опери Гуно, уривки невигадливої естрадної пісеньки, що стала шлягером... І знову строгість класики: Прокоф'єв, Шостакович, Гріг...
Та батько, здається, не слухає.
— Розповідай, розповідай...— просить мати.
А глядачі все ще човгають ногами, шурхотять програмками і цукерковими обгортками, перемовляються. їм і невтямки, що «битва гігантів» (так потім писали газети) уже почалася, що на помості, неначе в оркестровій ямі перед увертюрою, уже різно настроюють інструменти — спортсмени розминаються, звикають до снарядів, до глядачів, до світла... В цю мить кожен — як інструмент симфонічного оркестру. Тут і скрипки, і кларнети, і тромбони, і фагот...
Ось чорноокий хлопець недбало, немовби знічев'я, зіскакує з кілець, а потім знову підтягується на руках і з хвилину висить, як би роздумуючи, що робити далі. Його ноги, зігнуті в колінах, розслаблено метляються, він увесь якийсь розмаї-нічений... Що ж, це ж тільки ескіз, начерк. Хлопцеві треба було тільки одну деталь перевірити, взяти одну-однісіньку ноту, і він задоволений, що вона вийшла, це видно з його обличчя.
А ось дівчинка в синьому ходить сюди-туди по колоді, ходить неквапливо, обережно, вслухаючись у себе, розмовляючи зі своїм серцем, а на її веснянкуватому личку така зосередженість, така відчуженість, що хочеться втішити її, приголубити. Бідненька, знову зірвалася... Але ця дівчинка не потребує співчуття. Є вірна прикмета: не вийшло зараз — неодмінно вийде потім, коли вдарить гонг. Недаром дівчинка усміхається, біжить до тренера.
«Увага! У змаганнях беруть участь...»
І вже немає нікого — ні глядачів, ні учасників. Є тільки вона одна, Валя Фоміна...
Розповідаючи, вона супить брови і в думці повертається в цей палац, у свою зосередженість, і знову наказує собі не дивитися на поміст, щоб не бачити, як виступають інші, а особливо Вероніка Журавльова, і не думати про те, що в інших усе виходить здорово. Почнеш підглядати і неодмінно рознервуєшся (куди тобі до них!) і втратиш упевненість... Ні, краще заглибитись у себе і чекати, поки назвуть твоє прізвище, і вже тоді швидко роздягтися, щоб не прохолонути, щоб тіло зберегло «шерстяне тепло» тренувального костюма.
Тепер вона знову першорозрядниця Фоміна, учениця дев'ятого класу, гімнастка, яка «подає надії» і яку мало хто знає (чемпіонкою країни вона стане тільки наступного дня), і в неї ще і в думці немає того, щоб піднятися на п'єдестал пошани. Ординцев поставив перед нею завдання ввійти в шестірку найсильніших, та й тільки. Хоча, якщо говорити чес-.но, завжди сподіваєшся на чудо. Хай не сьогодні, не завтра, та колись же воно має статися!..
І чудо стається, за одну мить вона перетворюється на чемпіонку, на яку мати дивиться закоханими очима, а першорозрядниця Валя Фоміна перестає існувати.
Чи щаслива вона? Про це не треба питати. Щастя впало на неї, як сніг, ні, як теплий весняний дощик, який ловиш ротом. Воно прийшло так, як приходить тільки щастя.
Золота медаль. її золота медаль...
Урочисто (вона ще вчора вирішила, що зробить це) Валя надіває свою медаль матері на шию. Потім каже:
— Бач, а тобі до лиця!
І мати збентежено червоніє, крадькома поглядає в дзеркало, що висить на стіні. І їй було колись шістнадцять (навіть не віриться!), і вона ходила до школи, і грала в баскет за «Спар-так» (там, на стадіоні, вона познайомилася з батьком), і так само захоплювалась... Але тоді був інший час, щойно закінчилася війна, і люди одягалися погано, думали про хліб і про те, як би отоварити картки «на жир» лярдом і запастися дровами на зиму, і їй довелося влаштуватися на фабрику та ще й вечорами підробляти на друкарській машинці. Де вже тут було думати про спорт! А потім вона вийшла заміж і з'явилася Валя... Але тепер вона надолужить прогаяне, можете не сумніватися. То нічого, що вона підфарбовує волосся, аби приховати сивину...
На матері біла кофточка і гарний фартух. її вологе волосся розчесане на прямий проділ. Шия в неї довга, тонка. І вигляд у неї неправдоподібно молодий.
— Бачиш, вона в нас чемпіонка! —каже Валя, повертаючись до батька.
— Це точно,— силувано відповідає той.
У них дружна сім'я, усі сусіди так кажуть. Валі легко і радісно.
Обережно торкаючись стрічки, мати знімає медаль.
— Сховай її,— каже вона Валі.— Або ні, ми повісимо її над тахтою.
— Ще б пак,— каже батько.— Хай усі бачать.
— Звичайно.
Батько встає з-за столу. Йому пора вже на роботу.
Валя йде до кімнати й відкриває секретер. «Зошит з літератури для творів учениці 9-А класу Фоміної Валі», задачники, щоденник, олівці й лінійки... А портфель її висить у прихожій на вішалці — в школу не заведено ходити із спортивними сумками.
Вечір.
Мокрий ранок.
Друг-будильник ще мовчить, і можна не поспішати. Розкошуй собі. Вона мружиться, підкладає долоні під голову. Скоро доба, як вона повернулася додому. Чемпі-он-ка! Валя згадує Ординцева, який вимовив це слово протягом, по складах. Вона так і не наважилася сказати батькові, що йде від Ординцева до Макашина. Чи не тому, іцо відчувала: батько не схвалить цього?
— Не знаю, як вас тепер величати.
Коли батько вчора сказав їй це, вона мало не заплакала. Батько терпіти не може знаменитостей і «молодих талантів».
Та мати одразу стала на її захист. І заспокоїлася тільки тоді, коли батько підняв обидві руки і промовив: «Хенде хох!..» (так, за його розповідями, які Валя пам'ятає з дитинства, на фронті здавалися німці). Потім мати сказала, що тепер уже їм поставлять телефон — мати в них людина практична, але Валі після цих слів знову захотілося плакати.
Будильник починає деренчати (іноді їй здається, що він заїка, а іноді він нагадує їй копилку, в якій повно мідяків), і вона схоплюється під його металеву скоромовку і біжить до вікна. Проспектом, розбризкуючи калюжі, мчать автомашини. На бульварах ростуть грибні капелюшки парасольок. І асфальт схожий на небо — по ньому пливуть хмарки.
Сніданок накритий салфеткою.
Портфель.
Вона  не  була  в  школі майже тиждень, і тепер їй доведеться надолужувати. Контрольні, твори... А там, не встигнеш оглянутись, екзамени. Доведеться засісти за підручники, натиснути. Та де взяти час? Усе розписано, жодної вільної хвилини. Школа, домашні завдання, тренування... А тролейбуси і метро? Обідаєш на ходу, гортаєш підручники, стоячи на одній нозі в переповненому вагоні. Вона вже не пам'ятає, коли була в кіно. Здається, це було ще в березні, коли лежав мертвий сніг і дерева були чарівними. Занедужала фізичка, того дня було тільки чотири уроки, і вони з Майкою втекли від усіх... Якщо вже гуляти, то гуляти! Вони з'їли по дві порції вершкового пломбіру, а потім гайнули в «Художній», щоб подивитися на Смоктуновського.
Комедія називалася «Стережися автомобіля». Старий фільм, але нарегочешся!
У Макашина теж власна «Волга». Ото був би номер, якби в нього вкрали машину!
Вона обпікається чаєм і думає про те, як її зустрінуть у школі Майка й інші дівчата. (Навіть собі вона нізащо в світі не признається, що її хвилює не це). А що скаже Вовка Баглій, її не цікавить. Аніскілечки...
Вовка, Володя, Владик... Якщо ви назвете його ім'я, вона здвигне плечима. Таке й скажете!.. Вона й думати про нього забула. Даремно він задається.
Темно-зелені кеди з гумовими наклейками, плисові штани і сорочка з розстебнутим коміром... Це — Володя.
Спітніле пасмо на чолі, руки в кишенях і примружені очі... Це — Вовка.
А хрипкий голос і опущені плечі — це Владик.
Та якщо з Володею їй важко, якщо Вовку вона ненавидить, то Владика вона собі вигадала. їй дуже хочеться, щоб він був саме такий. Тихий, покірний... Тоді, можливо, вона все б йому простила. Навіть насмішки...
їхати тролейбусом рівно дев'ять хвилин, вона перевіряла.
Підземний перехід.
Вранці люди завжди поспішають, біжать. Ніхто на неї не звертає уваги. А її ж фотографія була у всіх газетах!..
Валя звертає за ріг. Звідси вона може дійти до школи з зав'язаними очима. Мимо «Перукарні», мимо «Бакалії» (пахне рафінованою олією), а потім праворуч, через скверик, і вгору сходами (дев'ять сходинок) прямо у вестибюль з гардеробом (там зараз пусто), і знову сходи на третій поверх, а там сімнадцять кроків до скляних дверей, за якими карти, дошка, запах крейди і Фарадей з Ломоносовим у дерев'яних рамах.
Вестибюль і коридор зустрічають її тишею. Дзвінок уже був. Олена Семенівна от-от вийде з учительської.
Спринтерський біг на дистанцію в сімнадцять кроків і...
І цунамі з страшною силою обрушується на береги Камчатки...
І англієць Херст забиває на останній хвилині вирішальний гол у ворота німецької збірної...
І жителі Ташкента схоплюються серед ночі від підземного поштовху..-
Тільки той, хто був свідком хоча б однієї з цих подій, може уявити собі, що було далі.
Вона стоїть у дверях з заплющеними очима, а довкола петарди, фанфари, хлопавки, салют націй, грім і блискавка...
Розплющивши очі, вона бачить Кольку Катуніна, який виліз на парту і диригує хором хлопців та дівчат:
— Здрастуй, Валя Фоміна!
— Пий до дна, пий до дна...
— Слава Валі Фоміній!..
Та враз, помітивши за спиною Валі обличчя Олени Семенівни, Колька замовкає, зіскакує на підлогу і в риму командує:
— Відбій!
— Доброго здоров'я, — каже Олена Семенівна махорочним командирським басом часів громадянської війни і спроквола обводить очима розпашілі обличчя, а потім поблажливо хитає коротко підстриженою головою.— Прошу сідати.
Замість розкрити класний журнал, вона одразу ж викликає Валю, просить її підійти ближче і повернутися до класу обличчям.
— Поздоровляю тебе, — каже Олена Семенівна. — Ми за тебе вболівали. А Рошаль, звичайно, найбільше.
— Так, так...— каже Майка.
— От бачиш! — Олена Семенівна знову повертається до Валі.— Ми хотіли, щоб ти відчувала нашу підтримку.
Потім вона каже, що Валя — «гордість школи» і повинна тепер «високо нести прапор»; Олена Семенівна любить виголошувати такі слова. Та вона знає, що клас не заспокоїться доти, доки не почує повного звіту, і звертається до Валі:
— Даю тобі двадцять хвилин.
Валя зустрічається поглядом з Майкою, усміхається їй, а потім, намагаючись не дивитися в той бік, де сидить Вовка Баглій (зараз це Вовка, вона відчуває), болісно шукає прості, як хліб, слова. Тільки такими словами можна розповісти про найголовніше.
їй хочеться сказати про те, що спорт — це завжди свято і що людям потрібні свята. Справа не тільки в таланті. І не в «спортивній злості», про яку так багато говорять, хоча вона сама, правду кажучи, не розуміє, що це таке. Значно важливіше настрій. Треба, щоб на серці було легко, щоб хотілося співати й літати. Одна відома гімнастка мовчки співає на снарядах, інша... І ще треба сказати про радість. І про побоювання, про сумніви теж. І про те, що образа — найлютіший ворог спортсмена. Ординцев учив її, що вигравати значно легше, ніж з гідністю програвати. Спорт — це благородство. Коли англійці кажуть «спортсмен», вони розуміють під цим «джентльмен».
У Києві вона ще раз переконалася, що Ординцев мав рацію. Виконуючи вправу на колоді, вона мало не впала. Втратила рівновагу. І судді — ох, ці судді! — одразу помітили.
А втім, вона не про це говорить. Треба, щоб усі твої рухи були природні. Пам'ятаєте у Маяковського? «Вільно й розкуто». Краще не скажеш. Маяковський, напевне, був спортсменом. І ще: в спорті не повинно бути «роботяг». Коли перемагають потом і кров'ю, це вже не спорт.
Ось, здається, і все. І хай Олена Семенівна не ображається, але в спорті буває так, що чудово вивчиш урок, а одержиш посередню оцінку. Спортивні змагання не схожі на шкільні екзамени. У спорті потрібне ще дещо...
— Шпаргалки,— підказав Колька Катунін.
Регіт.
— Щодо цього, ти в нас заслужений майстер,— каже Олена Семенівна.
Регіт.
А потім, коли стає відносно тихо, Валя мовить:
— От і все.
— А медаль? — питає Майка, і в очах у неї блиск золота.— Ти її принесла?
Але тут теленькає дзвінок.

Розділ дев'ятий
МАКАШИН
— Заходьте, голубко,— каже жінка в стьобаному нейлоновому халатику.
Це Клавдія Петрівна, дружина Макашина. Її обличчя чомусь знайоме Валі. Бузкові губи, зморщечки-промінці.
— Ігор Васильович...
— Знаю,— Клавдія Петрівна усміхається і тендітно, лагідно обнімає Валю за плечі.
— Будь ласка...— ніяковіє Валя.
На стіні — овальне дзеркало. В ньому висить на важких металевих ланцюгах старовинний ліхтар з різноколірними плошками. Під дзеркалом столик. Високі двері розчинені навстіж.
— То он ви яка! — роздивляючись Валю, мовить Клавдія Петрівна.— А втім, я так і думала.
І враз:
— Можна мені називати вас на ім'я?
— Будь ласка...— ніяковіє Валя.
— Ми будемо друзями, я в цьому впевнена,— знову говорить Клавдія Петрівна і злегка відштовхує Валю до дверей.
Чотири кроки і ще три кроки уже по грубому килимі в музейній тиші просторої кімнати з ліпною стелею («Наче в готелі»,— каже сама собі Валя) і наглухо заштореними вікнами. Валя зупиняється.
В кімнаті немає стола, вона нагадує театральне фойє. Тільки фотографії і картини, тільки срібні вази і кришталеві кубки.
— Мої трофеї,— недбало кидає Клавдія Петрівна.
Їй є що згадати, і вона живе минулим. Рекордсменка, чемпіонка світу... її бачили на льодових доріжках Ґетеборга, Осло і Хельсіикі. Вона бувала на прийомах у королів. Всього лише якихось двадцять років тому. І розгубленість нової спортивної «зірки» приємно лоскоче її самолюбство.
Клавдія Макашина! Це ім'я гриміло. То ось чому її обличчя здалося Валі знайомим!.. Портрет Макашиної ще й зараз висить у них в клубі. Точнісінько такий, як цей, що біля вікна...
Клавдія Петрівна закурює.
— Ігор Васильович у кабінеті,— каже вона, ховаючи запальничку в кишеню халатика.— Ви пройдіть до нього, а я зготую каву. Добре? — І перш ніж Валя встигає відповісти, Клавдія Петрівна голосно кличе:
— Ігорю! Це до тебе. Валюша прийшла...
— Чудово!..— долинає з кабінету голос Макашина.
За хвилину він з'являється в синьому тренувальному костюмі і повстяних пантофлях, і через те, що він одягнений просто, звично для ока, Валя перестає торопіти і відповідає посмішкою на його привітання. В кабінеті мідно дзвонить великий, до підлоги, годинник у дерев'яному футлярі.
Позавчора в цей же час Валя була ще в Києві і стояла на верхній сходинці п'єдесталу спортивного щастя, і в обличчя їй били шалені прожектори, і тиша була така стерильна, прозоро-чиста, що Валя чула неквапливі й сумовиті удари свого серця. Хоч як це дивно, та коли їй вручили медаль, вірніше, коли вона нагнула голову (видих!), щоб на неї наділи цю медаль, а потім випросталась (вдих!) і відчула себе чемпіонкою, їй стало чомусь сумно. Але то був спокійний сум. Справжнє щастя не буває голосним.
А трибуни вже скандували її ім'я, і Палац спорту перетворився на пташиний базар: водночас спурхнули десятки тисяч долонь-голубів і долонь-чайок, і цс шумне, живе тріпотіння білих крил не вщухало цілу вічність, а їй хотілося, щоб усе якомога швидше закінчилось (довгі свята завжди нестерпні), і в її сумовитому, сторопілому від щастя серці не було й краплини гордощів. Вона ладна була бігти, бігти, не оглядаючись, щоб хоча кілька хвилин побути на самоті.
До неї підійшов Ординцев.
Певна річ, він її поздоровив.
Ординцев навіть сказав, що пишається нею чи щось подібне.
Немає такої книги про спорт, якої б вона не читала. З однієї книги вона дізналася, що олімпійська чемпіонка Лариса Латиніна, повернувшись з Мельбурна, подарувала тренерові свою першу золоту медаль. Чи то в подяку за те, що він зробив для неї, чи то на пам'ять. І тоді ж, зворушена цим «благородним вчинком», як було сказано в книзі, Валя вирішила, що вчинить так само. Але то було давно. А зараз у неї на грудях висіло на муаровій стрічці золоте сонце, і вона не хотіла з ним розлучитись. Кружечок сонця!..
То дарма, що він золотий (золото в її очах не мало ціни), важливо було те, що таким кружечком нагороджують переможців...
— Ну от, тепер ти зовсім доросла,— сказав їй Ординцев з якимсь незрозумілим сумом, коли репортери зі своїми бліцами дали їм спокій.
В роздягальні було пусто і вогко.
— Мабуть, я тобі більше нічого не зможу дати,— знову сказав Ординцев.
Та в цю мить вона думала тільки про себе і чула тільки себе: свою радість і свою гордість, і не звернула уваги на його слова. Нараз Ординцев зайшовся кашлем. І коли вона, думаючи про своє, спитала, чи не простудився він, тренер відповів, що це мине, і сказав, що з нею хотів би побалакати Макашин, тренер збірної.
І вона знову відчула себе ученицею.
Високий, огрядний, з сивою шевелюрою і байдужими, якимись льодистими очима (у казці такі очі були в Снігової королеви), Макашин вселяв у Валю страх. Коли він починав говорити з нею, вона губилася і відповідала невпопад, наче на уроці. А втім, він почав помічати її тільки останніми днями. До першості країни він ледь удостоював її кивком голови, і це було зрозуміло: охота йому витрачати свій дорогоцінний час на якусь першорозрядницю!" Хіба всіх запам'ятаєш?...
Але тепер вона вже майстер спорту, хоча й не має ще значка.
Макашин зайшов до роздягальні швидким кроком. Коли він встиг переодягтися? В легенькому, новісінькому сірому костюмі він був схожий чи то на професора, чи то на заслуженого артиста.
— Мої поздоровлення! — сказав він, склавши долоні докупи, наче на молитві.
Вона потупила очі. Порожнеча роздягальні була холодна, і цей холод проникав у серце, заморожував його. Що вона могла відповісти?
Та Макашина її мовчанка не збентежила. Звертаючись до неї і до Ординцева одночасно, Макашин сказав своїм низьким органним голосом ще кілька слів, яких вона вже не пам'ятає. Вона не дослухалась, їй здавалося, що з його горла вискакують металеві кульки і котяться по кам'яних соборних плитах. В цю мить їй пригадалася Рига.
Рига. Домський собор. Концерт органної музики...
Було це минулого року, влітку. Відтоді вона ніколи не згадувала собор, а це нараз згадала і його, і вітрильники на Дніпрі, і дорогу на узмор'я, і особняки, оточені соснами на вулиці Юрас, що по-латиськи означає «Морська», і велетенське сонце над затокою... Магнієвий спалах пам'яті вихопив їх із минулого.
— Ти готова? — спитав Ординцев.
Він зажадав, щоб вона застебнула курточку. Ординцев у своєму репертуарі! Боїться, щоб не застудилася, постійно підсовує їй карамельки (шоколадних цукерок вона терпіти не може), приносить книги... Словом, виявляє турботу, наче вона маленька. І це її злить. Вона не знає, що кожній людині до зарізу треба про когось піклуватися.
— Тоді ходімо...— сказав Ординцев удавано байдуже. Він намагався бути веселим, безтурботним, та вона бачила, що він стривожений — прикидатися Ординцев зовсім не вміє.
Але їй не спало на думку спитати, що трапилось. До того ж поруч був Макашин.
В обличчя дихнуло вечірнім теплом. Вулиця святково пахла бузком. Ліхтарі. Передзвін трамваїв... Дівчата в світлих платтях і хлопці з гітарами. Позаду в темному небі повільно танув скляний айсберг Палацу спорту.
Вона навіть не помітила, як пішов Ординцев.
Голос Макашина.
Він звик наказувати, Валя це одразу відчула й підкорилася. Коли вона сіла в його машину, та м'яко, тигрячим стрибком вдерлася в саму гущу металевих лакованих звірів з довгими тілами, гуркочучими моторами і запалено-злими вогнями (поруч з Макашиним усе здавалося тигрячим і хижим), і її почав заколисувати його голос. Макашин говорив про мужність і красу. Рим, Париж, «Каравела» (це такий літак)  над Альпами, вечірній Бродвей, ебенові божки з Ке-
ті, шведські підсвічники, іще щось, вона не запам ятала, а потім він сказав, щоб вона неодмінно прийшла до нього. їм треба буде багато чого обміркувати. Звичайно, якщо вона хоче, щоб він був її наставником...
Це означало, що Макашин вважає її кандидатом до збірної.
Валя кивнула головою. Вона не сміла навіть мріяти, що колись її тренуватиме «сам Макашин». Не кожна спортсменка удостоюється такої честі. їй здавалося, ніби вона сидить не в «Волзі», а в машині часу, яка мчить її в майбутнє. Либонь, вона навіть замружилась. Машина часу мчала зі швидкістю світла. Не тільки Ординцев, ба навіть п'єдестал пошани, на якому вона щойно стояла, залишилися далеко позаду...
І ось вона в гостях у Макашина.
На письмовому столі стоїть бронзова статуетка дискобола. Макашин садовить Валю в крісло, а сам сідає напроти і випростує довгі ноги, наче в кімнаті палає камін. Він не курить, а тільки посмоктує янтарний мундштук.
Маятник годинника.
Шовкове світло торшера.
А потім кава в тендітних чашечках, рука Клавдії Петрівни з відполірованими нігтями і ледь чутні синкопи транзистора «Соні».
В книгах це зветься «задушевною розмовою». Здається, так?
Та говорить тільки Макашин. Його голос заворожує. Макашин згадує власну молодість: дерев'яні ложки (на них вистукували «Позабьіт, позаброшен...») і алюмінієві миски дитячого будинку, каштани й акації на Французькому бульварі (Макашин виріс в Одесі), кінотеатр «Едісон» і биндюжників, прискіпливих «мільтонів» і польоти повітряних акробатів Донато під куполом цирку, в якому Макашин пропадав цілі дні. Він допомагав уніформістам витрушувати килими і чистити клітки, розклеював по місту афіші. А в нагороду його пускали на гальорку, дозволяли приходити на репетиції. Ось там він надивився!.. Чи знає вона, як тренуються акробати? Працюють до сімдесятого поту, коли готують «номер».
Японський кульбіт, арабське сальто, копштейн без бублика... Макашину хотілося стати партерним акробатом. Виходить високий — неодмінно високий — шпрехштальмейстер у бездоганному фраку і з манерами англійського лорда, зупиняється, обводить цирк очима (під цим поглядом усі замовкають), а потім оголошує гучним голосом: «Сві-товий ат-трак-ціон! Єдиний виконавець...» І після багатозначної паузи: «Гар-рі Мор-рено!..» І тоді на арену повільно виходить він сам, Ігор Макашин, якого публіка знає під ім'ям Гаррі Морено, і величним рухом скидає з себе шовковий плащ...
Макашин усміхається.
Ні, циркачем він так і не став. Він був ним тільки в своїй уяві. Вчасно схаменувся: мішура, запах кінського поту, скляні коштовності... А йому потрібне усе справжнє.
Він знову пригадує. До війни гімнастки ні в чому не поступалися перед чоловіками, «крутили» великі оберти на перекладині, «жали» стойки на кільцях... Навіть гімнастичні коні були тоді іншими. Бокаті, з вигнутою спинкою і високою шиєю... Він, Макашин, ще застав цих шкіряних мустангів.
— Ще чашечку кави? — питає Клавдія Петрівна.
Валя не поворухнеться. Слухає, наче казку. Двадцяті роки? Місяць і той ближче — незабаром полетять на Місяць. А двадцяті роки такі ж далекі, як Наполеон і Батий. Для неї це «історія», яку вивчають у школі. Іноді до батька приходять друзі і пригадують окопи, війну... А вона ловить себе на думці, що не вірить. Бомбування, Освенцім, катівні гестапо, Олександр Матросов і Микола Гастелло. Але ж це з фільмів, з книг, які вигадують. Такого не могло бути...
Грудочка цукру.
Небо за вікном в неонових вогнях.
Тонкий струмочок музики з транзистора.
І очі Клавдії Петрівни, її довгі вії, її підбадьорююча усмішка...
— Станіславський тисячу разів мав рацію,— каже Макашин.— Мистецтво — це передусім почуття міри. Я веду це до того, що хореографія сама по собі гарна, але підміняти нею гімнастику не слід...
Макашин за акробатику. Недарма він колись захоплювався цирком.
— Чисто працювати? Цього вже не досить. Треба здивувати, приголомшити. Не тільки глядачів, але й суддів.
— Звичайно, у кожного майстра повинен бути свій почерк,— говорить він знову.
— Сьогодні той не майстер,— каже Макашин,— хто не володіє, наприклад, прямим і двома боковими шпагатами, хорошим «мостом», у кого немає в запасі двох-трьох складних зіскоків...
Вона слухає, намагаючись запам'ятати кожне слово. А перед очима — Тамара Стекольникова, Тетяна Білих і, звичайно ж, Вероніка... Навіть перемігши її, Валя думає про неї з захопленням. За ці кілька днів Валя ще не встигла звикнути до думки, що тепер не Вероніка, а вже вона сама чемпіонка. Правду кажучи, їй ще багато чого не вистачає. Особливо легкості, розмаху... А можливо — і відваги. Якби їй ще турнірний досвід!..
— Ну, за цим зупинки не буде,— каже Макашин.— Зі мною не пропадеш. Але я злий, май на увазі- Знаю, що мене звуть Барином...
— Ігоре, ти лякаєш дівчину,— каже Клавдія Петрівна і повертається до Валі.— Люба, не вірте, прошу вас. Він зовсім не злий...
Макашин хихикає. Він задоволений — справив враження. Дівчинка присмирніла. Безпосередність, наївність, чистота... Цим вона і взяла. Але їй доведеться переучуватись. Чи розуміє вона це?
Такою самою була колись і олімпійська чемпіонка Яна Ружичкова. Шістнадцятирічною дівчинкою її включили до збірної Чехословаччини. Макашин чудово пам'ятає їхню першу зустріч. У Парижі. Він одразу зрозумів, що з неї буде толк. І пошкодував, що вона не в його команді.
Та хтозна, ким би стала безталанна фігуристка Яна Ружичкова, якби всі її спроби виконати «Аксель-Пульсена»  не закінчувалися незмінно на льоду? Не бути б їй чемпіонкою, якби вона потрапила до поганого тренера. Люди захоплюються в музеях скульптурами, але забувають, що за кожною з них стоїть майстер. Люди аплодують чемпіонам, забуваючи, що за кожним із них стоїть тренер. Чи розуміє Валя, що їй пощастило? Він, Макашин, звернув на неї увагу.
Його величність Випадок!..
Макашин вірить у щастя, в долю. Талант? Здібності? Цього мало, на самих здібностях далеко не заїдеш. Воля? І цього мало. У своєму житті Макашин зустрічав чудових спортсменів, яким фатально не щастило. А інших, менш талановитих незмінно супроводжувала удача. Кажете, це несправедливо? Макашин згоден. Але таке життя. Тепер навіть у газетах стали писати про спортивне щастя. Одного пізніше помітять, другого зламають, а третій, дивись, і сам перегорів. І ось уже над ним голосять добрі дядечки: «Хлопець подавав такі надії...» А Макашину не жалко. Невдахам туди й дорога. Кожний має те, на що заслуговує.
І Ординцев — також.
А він, Макашин, не має причин нарікати на долю. Йому гріх скаржитись. А чому? Він дивиться вперед. Свого часу він знайшов Галину Понятовську, потім відкрив Вероніку... Ким Вероніка була до того, як потрапила до його рук? Рядовою гімнасткою. А хто її не знає сьогодні? Дванадцять років тільки про неї й говорять. Але дванадцять років — це дванадцять віків, особливо в спорті, де рекорди, трапляється, живуть лічені години...
Коли Вероніка в Києві спіткнулася, для Макашина це не було великою несподіванкою. Ось він, перший дзвінок! Рано чи пізно це мало статися. Хвилювало Макашина інше: а де їй заміна? Коли б не залишитись біля розбитого корита. І тут трапилася ця вирлоока дівчинка з бантами...
У неї просте ім'я. Навіть не Валерія, а Валентина. Та незабаром це ім'я залунає. У Макашина око набите, він помиляється рідко. Вчити, виховувати — справа таких, як Ординцев. А він, Макашин, наводить останній блиск.
 З Ординцевим він поладнав швидко: ощасливив цього дивака, сказавши, що займеться дівчинкою сам. Як чемпіонка країни вона може претендувати на місце в збірній. А збірну, як відомо, тренує він, Макашин. Тепер доведеться приручати цю дитину. Через те Макашин і запросив Валю в гості.
— А як же Вероніка? — питає вона.
— Ет,— відмахується Макашин. — Вероніка — учорашній день. До того ж я їй не потрібний.
— Хіба можна без тренера?
— Цього я не казав. Вона тренуватиметься разом з усіма. Певна річ, я не зумію приділити їй стільки уваги, як раніше, але я завжди буду поруч в разі потреби...
Його голос лагідний, навіть співчутливий. Потім він переводить розмову на інше.
Чому ми програли японцям на Олімпійських іграх? Чому на останній першості світу нас випередила команда Яни Ружичкової? Усе почалося з обов'язкової програми. Річ у тому, що з довільною програмою гімнаст не розлучається все життя. Він лише трохи обновлює її, удосконалює і шліфує окремі елементи. А з обов'язковою він «дружить» тільки два роки. Отже, часу для шліфування не так уже й багато. Але ж обов'язкова програма — це половина успіху...
І ще Макашин каже про те, що часто вирішує композиція. Молоді необачно насичують свої виступи складними елементами. Вони не турбуються про те, як вписуються ці елементи в загальний малюнок...
Прохолола кава.
Кольорова літографія: смарагдове римське небо над аркою імператора Веспасіана.
— На сьогодні досить,— говорить Макашин.
— Ігоре, покажи Валі свою колекцію,— не встаючи з місця, мовить Клавдія Петрівна.
— Неодмінно.
Макашин збирає поштові марки. Не всі, звичайно, а лише ті, які мають відношення до спорту. У нього, між іншим, кілька тисяч марок. Особливо гарні ці, з Австрії. З них можна узнати всю історію країни. На те, щоб зібрати таку колекцію, Макашин витратив двадцять років...
Марки зберігаються у шкіряних альбомах.
— Ігоре, бійся бога,—каже Клавдія Петрівна.—Уже пізно. Ти нас завсім замучив.

Розділ десятий
ВАЛЯ
Кажуть, нібито досвідчені зв'язківці відстукують ключем близько двохсот знаків за хвилину, точно Валя вже не пам'ятає. Та ніхто ще не підрахував, скільки слів вимовляє за хвилину Майка Рошаль. Для цього, очевидно, потрібна електронно-обчислювальна машина «Мінськ».
А перерва триває двадцять хвилин. Уявляєте?
Майка мимохідь б'є усі світові рекорди інформації (нині це так називають) і зв'язку. Вона обнімає Валю, пригортається до неї і торохтить без угаву. Про що? Звичайно, про свої переживання. Вона така щаслива. Нарешті, вони знову разом. Подруги. Між іншим, про це і в «Старте» сказано. В статті Романа Борського.
Слова та й то вставити не можна.
Майка то воркує, то муркотить кошеням, до лап якого потрапив горобець. І мружить оченята-щілинки.
На великій перерві шкільний коридор схожий на станцію метро «Спортивна» в день міжнародного футбольного матчу. Валю притискують до стіни. Кожен вважає за свій обов'язок підійти до неї. Це просто здорово, що вона втерла носа знаменитостям.
Навіть директор школи зупинився для того, щоб промовити своє «гм-гм...»
— Ми спершу вирішили їхати на аеродром,— щебече Майка.— Та потім передумали. Колька підкинув ідею: у класі  зручніше. Дві  доби  готувалися. Між іншим, я тебе грала...
— Все інше, як пишуть у газетах, було «справою техніки»,— підхоплює Колька, котрий стоїть поруч. — Признайся, правда, не чекала?
— Правда,—признається Валя, згадуючи урочисту зустріч, яку їй влаштували позавчора.
— Дівчата й хлопці, вношу пропозицію! — вигукує Колька і піднімає руку.
Хтось же повинен виявити здорову ініціативу? От Колька й бере на себе організаційний бік... По-перше, у нього чудова «хата» — чотири кімнати, не рахуючи балкона й кухні. По-друге, як відомо, в нього єдиного є магнітофон «Комета». По-третє... Предки їм заважати не будуть. Вони в Кольки свідомі, з вищою освітою, і йому досить попередити їх, очистять житлоплощу на цілий вечір. Тому Колька пропонує, щоб усі прикуль-гали до нього. Домовились? На восьму годину. Справа в тому, що по телеку мають повторити першотравневий «Блакитний вогник». Аркадій Райкін, Муслім Магомаєв — уся перша збірна країни в повному складі. А потім і потанцювати можна.
Заперечень немає? Колька просить усіх підняти «мандати», а потім каже:
— Прийнято одноголосно при одному, що утримався.
Той, хто  утримався, стоїть  осторонь. Удає, ніби це його не стосується.
— Братику, ти чого? — питає Колька.—Негарно!.. Іти проти колективу? Тим більше, що будуть усі братці-кролики.
— Я можу запізнитись,— каже Вовка.
На Валю він не дивиться, вона теж намагається не дивитися в його бік. Напружені стосунки, обидва уряди відкликали послів. Вовка не раз брав її на кпини, а вона взяла та й довела... Як же йому тепер визнати свою помилку? Він — гордий.
Валя звикла швидко вирішувати. Вона підійде до нього і скаже... Що саме? Це вже не так важливо. Вона підійде до нього, і він повинен буде щось відповісти, почне виправдуватись...
Малюки в сірих курточках крутяться під ногами. Розпиха-ючи їх, вона підходить до Вовки і питає якомога безневинніше:
— Чого ж ти не поздоровив мене, Вово?
— Я? — він часто кліпає очима, збираючись з думками. Вовка не чекав, що вона підійде до нього, це одразу видно. Та потім він випалює:
— А тобі хочеться, щоб усі ходили на задніх лапках, так? І вклонялися тобі в пояс?
— Ну нащо так грубо?
— Пробач, я інакше не вмію.
— Ти тільки прикидаєшся. Я знаю, насправді ти не такий.
— Який же?
— Добрий...
— Виходить, ти помилилась. Мушу тебе розчарувати,—він криво усміхається.
— Образливо...— каже вона.
— Співчуваю, але допомогти нічим не можу.
— А я не потребую твоєї допомоги.
— Стривай,— він утримує її за руку.— А тобі не цікаво, що я про тебе думаю?
— Я це й так знаю.
— Боюся, що не все.
— Можливо,— Валя вириває руку.— Був дзвінок.
Вона нервово чекає вечора. Шість, сім, пів на восьму... На кухні мати торохтить посудом. Батько на роботі. Стіни й меблі в червоних полисках вечірньої зірниці.
«Виділення енергії у формі тепла під час змішування різноманітних речовин показує, що ці речовини до змішування уже мали в собі деякий запас енергії. Форма енергії, яка «вивільнилась» під час хімічних перетворень, і називається хімічною  енергією...»
«Щоб збільшити швидкість теплохода втричі, необхідно збільшити потужність, яку розвиває двигун, у двадцять сім разів. Поясніть це...»
Шалений деньок. Було шість уроків. А їй треба ще надолужувати. «Ми вже майже генії,—сказав Колька.—Будь-хто з нас може заткнути за пояс Фарадея. Бідолаха, він навіть електричної лампочки не бачив! Ех, чому я не народився у вісімнадцятому віці! З моїми знаннями я був би вже академіком». А Вовка додав, усміхаючись: «І твій портрет висів би в нашому класі».
Вовка...
Все ще пів на восьму, навіть хвилина не збігла.
Вовка...
Вона складає зошити. Вовка сказав, що запізниться. Прийде, сяде осторонь і знову  візьметься  за  своє... Та вона не змовчить.
Валя впускає його у своє серце, і разом з ним туди входить їхнє минуле (в шістнадцять років у людини теж є минуле) з його болем від взаємних образ, і Валя відчуває, як у ній росте роздратування.
— Ти б попоїла...
Мати скидає фартух, поправляє волосся. їй здається, що вона розуміє «свою Валю» краще за всіх, вона пишається своєю проникливістю. Хай Валя вдягне голубе плаття, воно їй до лиця. І хай не бариться там, вона ж так стомилася! А Валя ненавидить це плаття з оборочками, її дратують постійні розмови про втому і перевтому.
Та ось вона помічає, що вже початок дев'ятої. Вона вдягає «болонью» (знову дощ!) і, черкнувши губами по материній щоці, грюкає дверима з такою силою, наче вигнала Вовку. Тепер вона знову одна (перехожі не беруться до уваги) і думає про себе. З неї досить красивих спогадів.
Неон у калюжах.
Вітер.
Валя затуляється од вітру рукою, нагинає голову і біжить на червоне світло.
Таксист у беретику хряпає дверцями машини. Життя їй набридло, чи що?
Та вона не зупиняється.
Відчиняє їй Колька.
Кімнати ілюміновані, аж очам боляче. Одночасно працює вся апаратура — телевізор, магнітофон і радіола. В їдальні уже танцюють.
— «НГ»! — проголошує Колька урочисто. «НГ» — означає «наша гордість». Так її прозвав Вовка.— Музика — туш!
Потім, забравши в неї плащ, Колька говорить:
— Хочеш поглянути на шедеври? Є дещо новеньке...
Батьки Кольчині відомі юристи. Вони збирають картини і фарфор. Коровін, Кустодієв... А нещодавно з'явився Шагал. Справжній. Кольчин батько роздобув його в одного вчителя. Купив за шалені гроші.
Валя покірно йде за Колькою. Шагал? Вона вперше чує про такого художника...
— Він живе у Франції,— пояснює Колька, урочисто підводячи її до невеликого полотна в простій дерев'яній рамі. На картині зображено скособочені хатини і стариків у довгополих пальтах.—Будеш у Парижі — постарайся його побачити. Мої предки про це тільки й мріють.
Париж!.. Вона буде в Парижі. А чого ж? Заскаливши одне око  (так робить його «предок»), Колька відходить на кілька кроків і говорить:
— Зверни увагу на композицію. А колорит? Це просто чудо.
Коли їй підказують, що вона повинна побачити і відчути, Валя самій собі здається останньою дурепою. А що, як вона бачить не ці хатки і не старезну клячу на передньому плані, а тьмяне, безрадісне небо, якого художник навіть не показав?
А що, як, дивлячись на цю картину, їй хочеться не захоплюватись, а плакати? Боже, яка туга в очах цих людей! Наче вони живуть за колючим дротом.
Двері розчинені. В сусідній кімнаті Вовка твістує з Коль-чиною сестрою. Майка стоїть біля стіни. її ніколи не запрошують. Кому охота танцювати з колодою?
А Вовка, виявляється, вміє танцювати. Це відкриття.
Не треба дивитися в той бік.
Вона переводить погляд на маленький письмовий столик червоного дерева, на шафи з книгами, на жовті гіпсові маски. Коли Колька виходить (його покликали до телевізора, що саме закапризував), вона сідає на стілець з гнутими ніжками і заплющує очі. їй не хочеться розмовляти.
Хто вигадав, що нібито істина народжується в суперечках? Філософи древності любили тишу.
Розплющивши очі, Валя дивиться на голову Сократа. (Здається, це він).
Потім вона дивиться зі своєї тиші на язичників, яким удалося заволодіти безлюдним островом із «чотирьох кімнат з кухнею і балконом», і одводить погляд. Музика, регіт, тупіт, дзенькання розбитої склянки, голоси бітлзів ' («Жовтий підводний човен» — найзнаменитіша пісенька цих хлопців із Ліверпуля), посмішка Райкіна на екрані...
І враз вона помічає Вовку, який стоїть на балконі. Сам.
Дивно, що кожного разу вона бачить його іншим і думає про нього по-новому. Його захопленість. Його постійна допитливість. Його жорстокість. Його насмішкуватий рот...
— Валюшо, гайда до нас! — кричить Майка.—Тут Колька таке видає!
Та їй не хочеться йти із своєї самотності. їй зовсім не скучно. Вона сита по зав'язку веселими балачками і базіканням. Правду кажучи, їй навіть з Вовкою не хочеться розмовляти. Принаймні  зараз. Відкладемо  цю  приємну розмову на майбутнє (воно далеко, до нього йти і йти). Майбутнє — це горизонт. А минуле — це неозора країна, зігріта сонцем (погане швидко забувається), країна, сходжена тобою вздовж і впоперек. І добре, що в цю країну можна повернутися щоразу, коли тобі незатишно, повернутися в літо, в радість. Досить тільки захотіти.
А цікавість?
Вона каже собі, що зовсім не цікава, але одразу ж починає малювати в уяві зустріч з Вовкою: то вони їдуть у Хімки і катаються на човні (вона ще ніколи не каталася на човні), то йдуть у театр (ложі, малиновий оксамит, важка люстра над партером), то сидять на узліссі (кульбаби, бабка з нейлоновими крильцями). Вона бачить себе водночас і на човні, і в партері, і на траві, і це анітрохи її не дивує. Зустріч з Вовкою відбувається і наяву, і як би поза межами дійсності. А тому вона може вигадувати все що завгодно і жити в цьому вигаданому світі без риску зірватися. Так буває, коли виконуєш вправу на колоді...
— Так діло не піде! — голосно мовить Колька, з'являючись у дверях.— Піднімемо келихи.... Валю, тримай!
Хлопці, звичайно, не втримались. Таки купили вина.
— Божественний напій,— каже Майка.
Валя відмовляється.
— Боїшся втратити спортивну форму?
Вона повертає голову: Вовка прийшов з балкона.
— Не хочу та й годі.
— А я вип'ю,— Вовка бере келих.— Нам не треба встановлювати рекорди, правда ж?
Він шукає підтримки. Боїться, що з Валею сам не впорається.
— Правда,—погоджується Колька. Він завжди з усіма згоден.— Тобі ще налити?
— Давай...
— Ти йдеш на рекорд? — питає Валя.
— А хоч би й так? — він не хоче здаватися.— Кожен має право. Звичайно, я не знаменитість... Ми з Колькою прості люди.
— Простих людей немає. Все це вигадки.
— Правильно,— він стає серйозним і дивиться на неї з цікавістю.— Та коли ти хочеш знати мою думку...
— Давай, давай... — під'юджує його Колька.
Вовка, Колька, Вовка... Їх двоє проти неї, а потім ще й Майка підпрягається до них. Подруга, називається!
Кому потрібні рекорди?
В звичайному житті ніхто не стрибає з жердиною. І невже це так необхідно кидати списа? Можливо, в Африці чи на Полінезійських островах і потрібні списи, але ж вони, хвалити бога, живуть у місті і в такий час, коли вже винайшли порох...
Валя відбивається. Спортсмен не повинен бути виродком, з цим вона згодна. Справжній спортсмен завжди красивий. Колись усі люди будуть красиві...
Юрій Власов.
Залізний гаваєць Томі Коно, який перемагав не тільки на Олімпійських іграх, але й на конкурсах красоти...
— Три ха-ха,— каже Колька.
— Це не типово,— підпрягається Майка.
— Немає правила без винятку,— мовить Вовка.
Чи бачила вона, які ноги у футболістів? А всі велосипедисти сутуляться — звикли сидіти за кермом. Одні в гонитві за рекордами намагаються набрати зайву вагу, а інші, навпаки, худнуть у парильнях...
Вона переходить у наступ.
А нащо люди мерзнуть в Антарктиді, сходять на Еверест, перепливають на плотах океани? Могли б сидіти дома. Та в тому-то й річ, що ніхто ще не знає, на що здатна людина. Немає межі її можливостям. Це тільки в молодших класах думають, що всі відкриття вже зроблені і на карті землі не залишилося білих плям. Ніхто не народжується пізно. Хтось повинен злітати на Місяць, хтось повинен випробувати на собі протичумну сиворотку чи довести, що не можна загинути в океані від спраги. Комусь треба бути першим. Не для себе — для інших.
Гагарін.
Луї Паст ер.
Ален Бомбар.
А хіба спорт не служить тій же меті? Подивіться на таблицю рекордів з важкої атлетики. Рекорди, які ще двадцять років тому дивували людей, тепер здаються просто смішними. Дитяче белькотіння, та й годі. І це таки здорово. Вона не знає, як це висловити, але життя — завжди рух. Колись їздили на поштових. Потім зачмихали паровички. А сьогодні всі летять
на реактивних... Від Києва до Москви понад вісімсот кілометрів, а вона летіла рівно годину. Там, у Києві, в останній день підійшла до колоди дівчинка з Тбілісі і відчубучила таке, що всі ахнули, навіть Ординцев і Макашин. І це на вузькій но-лоді, уявляєте. Раніше про таке й думати не сміли...
— Гаразд,— каже Майка.— Досить про це.
І Колька теж говорить, що «диспут закінчений». Краще потанцювати, провітрити мізки...
Валя ображено стискує губи. Виявляється, їм це не цікаво. Даремно вона доводила, старалася переконати. Вона сідає на тахту і дивиться у вікно. Яке їй діло до того, що відбувається в неї за спиною?
— Ходімо...— Колька простягає їй руку. Він господар і вважає за свій обов'язок розважати гостей.
— Щось не хочеться,— каже Валя.
— Будьте настільки ласкаві...
А тепер це, звичайно, Вовка. Хто ще висловлюється так вишукано і насмішкувато? Валя повертає голову. їй хочеться схопитись, покласти руку на його плече, та вона напускає на себе байдужість і відповідає:
— Знаєш, я стомилася...

Розділ одинадцятий
ВЕРОНІКА
Їх семеро (не рахуючи Макашина). Усі вони в синіх гімнастичних трико, полинялих і заштопаних. Чубчики, «кінські хвостики», банти... Тільки у Вероніки зачіска екстракласна, викапана Софі Лорен із кінофільму «Учора, сьогодні, завтра».
Вероніка висока, тонка, вузькостегна. На токійській олімпіаді журналісти прозвали її «російською горобинкою».
У залі присмерк.
Запорошені вікна.
— Попрошу більше не запізнюватись,— сухо говорить Макашин.
Вероніка бачить, що він дивиться на Валю і що тій несила витримати його колючого погляду. Звикай, дівчинко, звикай.
Сьогодні Макашин зовсім не схожий на того лагідного «татка» (так звала його дружина), який хвастався перед Валею своїми марками. Тепер це підрядчик, хазяїн (на картинах у Третьяковці вони зображені з золотими ланцюжками на животі). Заклавши руки за спину, він походжає сюди-туди по килиму (кроків не чути) і всім своїм виглядом дає зрозуміти, що незадоволений дівчатами. Більше того, Макашин роз-ча-ро-ва-ний і не збирається приховувати цього. Де граціозність? Де, він вас питає, колишня легкість і простота? У Києві усі вони виступили нижче своїх можливостей. Валя, правда, була трошечки краща за інших, але він, Макашин, не робить для неї винятку. Тільки поблажливістю суддів можна пояснити порівняно високі оцінки...
Та на поблажливість міжнародних арбітрів, скажемо відверто, розраховувати не доводиться. Радянська школа — передова. І до неї ставлять підвищені вимоги. Не буде ні потурань, ні скидок на молодість. Вероніка й Тамара, які брали участь в Олімпійських іграх, знають це не гірше за нього. А попереду, після чемпіонату Європи, Мехіко. Він, Макашин, змушений це нагадати. В їхньому розпорядженні дуже мало часу. Вирішують два фактори: воля і майстерність...
— Інакше нам японок не побити,— говорить Макашин, і Вероніка не розуміє, чому він і словом не обмовився про «команду Яни Ружичкової». Чешки — серйозні суперниці.
— На жаль, плівку ще проявляють,— мовить Макашин. Змагання, які відбувалися в Києві, знято на плівку. За вказівкою Макашина. Цю стрічку їм доведеться продивитися не раз. Апарат зафіксував, кожну помилку. Та Макашину й так зрозуміло, на що треба звернути увагу. Передусім — опорний стрибок. Потім — бруси. Вільні вправи його турбують значно менше.
— Про спортсменів судять за їхніми результатами,— веде далі Макашин.— Не забувайте цього.
Валя слухає уважно, стараючись не пропустити жодного слова. Як це не схоже на те, що постійно говорив їй Ординцеві Той радив не думати про результати. «Це повинно приносити тобі радість,— казав він їй.— Щоб тобі завжди хотілося виступати». «Не думай про перемогу,— радив він.— Звичайно, перемагати приємно, та коли людина націлюється тільки на перемогу, це її сковує». «Хто понад усе боїться програти,— говорив він їй,— того навіть маленька невдача виб'є з сідла».
А ще Ординцев не раз говорив про те, що програвати треба з гідністю. Від поразок ніхто не застрахований. У цьому, можливо, і полягає сенс боротьби. Хтось перемагає, а хтось іде з помосту переможений, щоб через якийсь час знову спробувати вирвати перемогу. Коли б це було не так, спорт, мабуть, втратив би свою принадність. Справжній спортсмен, який програв у чесній боротьбі, заслуговує на повагу не менше, ніж переможець. Такого не освищуть.
А от Макашин говорить інше. Як послухати його, то тільки переможець гідний захоплення. Йому і шана, і слава, тоді як нікчемам...
А втім, нікчемам у спорті робити нічого.
Ординцев і Макашин. Чия ж правда?
Зараз Валі здається, що правда на боці Макашина.
— Усі ви ще тільки кандидати до збірної,— нагадує Макашин.— Вам, як то кажуть, видали аванс. Скільки спортсменок мріє про це! І серед них є гідні...
Він не погрожує. Він тільки попереджає про те, що хто не виправдає його надій, може одного чудового дня опинитися за бортом... У нього є вибір. І де з ким йому доведеться розпрощатися. Це не секрет...
— А тепер почнемо,— говорить Макашин.
В другому кінці залу тренуються чоловіки. Тепер акробатичні трюки доводиться розучувати майже так, як космонавти тренують свій вестибулярний апарат. Через те й з'явилися в спортивних залах ренські колеса і крісла Барані...
— Валю,— каже Макашин.— Ти мене не слухаєш. Вона здригається.
— Будь уважнішою. Сальто з поворотом.
— Ану ще разок...— говорить Макашин. — Прогнися як слід.
— Ігоре Васильовичу,— звертається до нього Вероніка.— Подивіться, у мене щось не виходить...
— Ну, що там іще? — Макашин кривиться.— Тамара тебе підстрахує...
— Я хотіла б...
— Потім,— відмахується Макашин.
Що вона хоче? В думці Макашин уже поставив хрест на її спортивній біографії. Колишня чемпіонка! Та «колишніх» у нас не люблять. Рік-другий вона ще протримається, не більше, а там... Невже вона не розуміє цього? Вона ж, власне кажучи, не дурна жінка. То чому ж він повинен приділяти їй більше уваги, ніж Тамарі чи Валі? Тільки тому, що вона Журавльова?
Він думає про це так голосно, що боїться, як би не почула Вероніка- Він обережний. З Веронікою краще не зв'язуватись — напевне знайдуться захисники. І газети її підтримають. Він, Макашин, заслужений тренер, але Журавльова — це ще Журавльова. Хто побив офіційний рекорд самого Пааво Нурми, який завоював на трьох олімпіадах дванадцять медалей? Журавльова... Кого назвали кращою спортсменкою року? Знову ж таки її... її заслуги відомі, і Макашин на них не посягає. Журавльова — це історія. Та це не означає, що треба чіплятися за вчорашній день. Як тренер збірної, Макашин зобов'язаний дивитися вперед.
Так він переконує себе, і в ньому зростає роздратування. Ще нічого не сталося, його становище міцне, а він уже вірить у те, що Вероніка поскаржилась на нього й підклала йому свиню. Скрізь бряжчить своїми медалями... Макашин квапливо одвертається од неї, щоб не виказати себе. Ще хвилина, і він би сказонув їй у вічі... Там, у Києві, він пощадив її самолюбство. Постарався утішити її, сказавши, що трапилося непорозуміння. Вона чекала від нього цих жалісливих слів, і він сказав їх. То які ж у неї можуть бути претензії?
Як і завжди, в ньому бере гору розсудливість, та сама звична розсудливість, яка вже не раз виручала його і привела на вершину успіху, до слави і благополуччя. І замість того, щоб сказати Вероніці різкі слова, Макашин говорить, усміхаючись, що вона вже не потребує його допомоги. Вона знає більше за нього самого. Іншим потрібні вчителі й наставники, та тільки не Вероніці Журавльовій.
Брехня задля порятунку.
Чи повірить?
Вероніці важко не повірити в його щирість. Брехня затуманює їй очі, робить її обличчя гордо-красивим. Вона вже не дивиться ні на Макашина, ні на Валю. Що їй це дівчисько з бантами? Вероніка дивиться на себе.
Мельбурн. Рік 1956. До зустрічі в Римі!
Рим. Вересень шістдесятого. Під гул гарматного салюту опускається біле полотнище, яке два тижні майоріло над стадіоном «Форо Італіко». І тоді над трибунами спалахують тисячі факелів, а на табло з'являється напис: «Аріведерчі а Токіо».
Токіо. Осінь шістдесят четвертого. І знову напис: «Сайо-нара» — До побачення!..
Ну, а далі?
Вона народилася сімнадцятого липня. В цей день до неї знову прийдуть друзі. Принесуть подарунки, адреси, засядуть навколо святкового пирога з тридцятьма двома запаленими свічками, поздоровлятимуть її...
З чим?
Її стільки разів поздоровляли і вшановували, що вона вже звикла до цього. їй віддавали належне. Та зараз Вероніці не хочеться, щоб згадували про її колишні заслуги. Ніхто не повинен говорити про неї в минулому часі.
Вона вперта й наполеглива. Можете називати це «силою волі», як Роман Борський, котрий довгий час був її «придворним біографом», та вона себе знає краще. Вона — вперта. Від свого вона не одступиться. А зрив... З ким не трапляється! Вона стомилася і повинна була відмовитись од виступу в Києві, та й тільки.
Ще нічого не втрачено.
Це навіть не поразка. Але й вона навчила її багато чому. Вона знає, чого жде від майбутнього, тоді як ця дівчинка з бантами просто радіє життю, сонцю, тролейбусам, посмішці Макашина, малюсінькій фотографії на четвертій сторінці молодіжної газети (нічого не розібрати!), радіє всьому на світі, і світ здається їй світлим і теплим, наче на пляжі, коли лежиш з заплющеними очима і ні про що не хочеться думати, і є тільки суцільний шум прибою та білий пісок, і самотня хмарка, і сонце, яке засліплює очі... Дурне теля.
Теля, одначе, б'ється.
«Та, можливо, ця Валя Фоміна зовсім інша?» — питає себе Вероніка й замислюється. Правду кажучи, вона кепсько розуміє цих шістнадцятилітніх. Нове покоління? Та й швидко ж воно підросло! Покоління, яке не знало горя. Чи не в тому полягає її основна помилка, що вона не сприймала цих дівчаток всерйоз?
А завтра в збірній буде вже кілька таких кирпатеньких. Одна з Тбілісі, друга з Бобруйська...
«Наша надія». «Наше майбутнє»... Хай буде так! Вона охоче поступиться їм майбутнім. Та тільки не сучасним.
Боса, спітніла, з темними колами під очима, Вероніка примушує себе стрибати знову й знову і так усміхатися при цьому, немовби їй усе за іграшку. Коли хочете знати, їй навіть приємно доводити себе до знемоги.
Розбіг.
Раніше вона недолюблювала стрибків. Усе відбувається надто швидко — розбіг, відштовхування, політ... Ні комбінацій, ні вигадки. А в неї свій почерк. Вона хоче, щоб її завжди відрізняли від інших. Та що вдієш, коли не тільки глядачі, а навіть судді нерозбірливі?.. їм що складний стрибок, що простий — все одно. Тільки б ти приземлилася вдало.
Замри!.. (Колись вона грала в цю дитячу забавку «Заміні!..») Дотепер вона завжди стрибала просто, як то кажуть, «згипаючись-розгинаючись», і хоча цей стрибок оцінювався не повною мірою, а лише з розрахунку 9,8 бала, її це влаштовувало. По сумі балів її нікому не наздогнати.
Так було, доки не з'явилися ці кирпаті...
І ось тепер вона, Вероніка Журавльова, повинна переучуватись, її підпирають, їй наступають на п'яти. З кожним роком дедалі важче перемагати. Тепер вона вже не може відмовитись навіть від цих нікчемних двох десятих. Це непростима розкіш, яку собі не може дозволити навіть вона.
Треба стрибати з поворотом. За такий стрибок можна одержати всю «десятку».
Розбіг...
Ні, це ще не політ, а праця. Одноманітна, виснажлива праця. Без перепочинку.
Лише коли-не-коли вона пропускає свою чергу, щоб витерти піт з чола і подивитися на товаришок.
Розбігається Валя...
Дівча схоже на ластівку. Відштовхування!.. І ось вона зіщулюється, підносить стиснуті кулачки до грудей і летить,— чубчик навкіс, брови розкрилені, а очі веселі, пустотливі, і волого блищать зубки. А ноги в неї — як струна... Ластівка! І зупиняється вона, наче вкопана, тільки губи трохи дрижать та на шиї пульсує голуба жилка. А потім вона обертається і питає очима: «Ну як?»
— Здорово! — виривається у Вероніки.
Це виривається в неї несподівано, із самого серця. Чудовий стрибок! А Вероніка уміє цінувати легкість, граціозність і красу. Вона рвучко і міцно обнімає Валю.
— Правда?
— Чудово,— говорить Вероніка.— На дев'ять і вісім. Треба було трохи раніше прогнутися.
— Спробую...
Дівча не знає втоми. Саме цього їй і бракувало: доброго слова, усмішки...
— А зараз?
— Десять! — каже Вероніка. Інші теж підтверджують: «Десять». Усі, крім Макашина і Тамари Стекольникової.
І Валю обсипає жаром. Серцю стає тісно. А вона ж сподівалася... В роздягальні (так здалося) її зустріли, наче чужу.
Але чому, власне кажучи, на її честь мали гриміти фанфари?
Вона дивиться на дівчат (в думках Валя вже зве їх подружками). Тетяна, Тамара... Тетяна теж була чемпіонкою країни, коли Вероніка не брала участі в першості. А Тамара Стекольникова переможниця студентської універсіади. Та що там казати!.. У кожної є заслуги, інакше вони не були б у збірній. Вони не будуть запобігати перед новою чемпіонкою. Титул? Цим їх не здивуєш. Вони знають, яка Валя небезпечна на помості. А от яка вона в житті...
Дівчині здавалося, що вони ніколи не подарують їй своєї поразки (усі вони були в Києві). І ось...
— На сьогодні досить,— каже Макашин і дивиться на годинник. Він кудись поспішає.
Та вони залишаються, щоб подивитися на тренування чоловіків.
Кільця, цей підступний снаряд, що гойдається...
Вільні вправи (треба включити в комбінацію на менше п'яти елементів групи «С»)...
Великі російські оберти на перекладині...
Кінь, що весь час намагається скинути верхівця...
Бруси.
Смаглявий хлопець відходить осторонь і, повільно розмахуючи руками, в думці повторює усю свою комбінацію. Тільки після цього він уголос зітхає і повертається обличчям до коня.
Цього хлопця звуть другим Шахліним — та сама зосередженість, залізна витримка і вміння «вибухнути» в одну мить. І метод тренувань у нього той самий: за три години він «проходить» усі шість снарядів, а потім закінчує «виступом на оцінку».
Судять його товариші по команді. Суворо і прискіпливо, наче під час змагань.
— Дев'ять і п'ять...
— Дев'ять і чотири...
— Дев'ять і шість...
Хлопець підходить до перекладини. І раптом...
В таку мить хочеться на все махнути рукою. Подумаєш, це ж тільки тренування. Ну, не вийшло... Але таке може статися і в Софії, і в Мехіко, і там ти вже не зможеш повернутися спиною... Там треба буде зціпити зуби  і  сказати собі: «Ще нічого не втрачено». Через те й зараз треба зціпити зуби.
Що таке воля? Уміння перемагати самого себе.
Під стелею висять тьмяні лампи. Стіни побілені вапном. Килим... А за вікнами вже палахкотить вечірня заграва. Під-свічені краї хмар... В цю пору року темніє пізно.
Сторож гасить електрику.
— Давайте гульнемо,— каже Вероніка.— Дівчата, сьогодні я частую. Згода?
Душова.
Валя ловить губами теплі краплі, похлинається, мружиться, блаженствує.
— Дівчата, швидше! — квапить Вероніка.
Речі лежать на лавиці. Кошлатий рушник. Гребінець. Запітніле дзеркальце... Неначе ти щойно народилася на світ.
Зараз Валя вірить у те, що Афродіта виникла з морської піни. Вірить Вероніці. Вірить у добро.
На вулиці Вероніка говорить:
— Я знаю одне затишне місце. Це близько, кафе «Сатурн». — Потім обертається до Валі: — Ти куди?
— Зошити...— мимрить Валя. Вона їх забула в роздягальні.
«Ох, дитинча забуло зошити!..» — Тамара поблажливо мружить очі. Сама вона, хвалити бога, уже давно спекалася зошитів. Закінчила школу, потім інфізкульт...
— Дарма, ми почекаємо,— мовить Вероніка.
— Ну, знаєш, я не сподівалася,— говорить Тамара, коли Валя зривається з місця.
— Я теж,— зізнається Вероніка.
Дівча подобається їй дедалі більше й більше. Ластівка? Ні, їжачок. Звірок, який випускає голки, коли його хочуть погладити.
— Ти хочеш її приручити? — питає Тамара.
— Ти що, розуму відбігла? — каже Вероніка.
У неї і в думці нічого подібного не було. Чому не можна бути самою собою? А Тамара кожне слово витлумачує по-своєму, шукає прихованого змісту. Хочете знати, кому вона, Вероніка, усміхнулася зараз? Манекену в вітрині, а потім двірникові... Поглянула на манекена, на двірника, і її губи самі склалися в усмішку. А тепер вона усміхнеться кошеняті, що нявкає у підворітті, або тій дівчинці, що стоїть із хлопцем, який тримає за спиною букетик.
Повертається Валя.
— Знайшла? — питає Вероніка.
— Вони лежали на лавці. Скверик.
Смугаста зебра на асфальті.
Вони йдуть разом. Вероніка бере Валю під руку. Сміються, розмахують сумками. Волого блищить асфальт. На відкритій терасі кафе «Сатурн» матусі частують майбутніх космонавтів морозивом і лимонадом.

Розділ дванадцятий
ВАЛЯ
Вони сидять одна проти одної, голова до голови. По бляклій клейонці розкидані підручники й зошити. Двісті свічок горить у тісному скляному балончику настільної лампи, і тому їхні обличчя, вибілені світлом, здаються пласкими.
А може, від утоми?
Вони ворушать губами.
Потім Майці вривається терпець.
— Ну, як ти не розумієш, — говорить вона. — Це так просто!
У світі все просто: хліб, небо, дружба... І все складно: дружба, люди, книги, ггебо, хліб... Тільки одні закривають очі на складності життя, а інші мучать себе нескінченними запитаннями. У цьому вся різниця. «Талант — це неспокій», — говорив Ординцев. ,
Дивно, що Валя про нього згадує саме тепер. Вони не бачилися цілу вічність.
Як він живе зараз?
Якщо правда, що думки передаються на відстань, то Ординцев у цю хвилину повинен згадати про неї. Він із тих людей, які постійно думають про інших.
А от Майка на це не здатна. Вона заклопотана своїми справами. Майка живе в чіткому, логічному світі аксіом, формул, босоніжок, підрядних речень, узорчатих панчіх, оцінок, атестатів і дипломів з відзнакою. У цьому світі залізний порядок.
Що й казати, самі по собі хороші й красиві панчохи, і п'ятірки, та якщо, крім них, нічого немає, світ стає тісним і нудним. В такому світі не можна шалено закохуватись, бігати босоніж по калюжах, плакати, реготати до знемоги, спускатися в печери, перепливати самому океан...  «Позитивні люди»
називають це дивацтвом і глупотою. Є така пісенька: «Розумний в гору не піде, розумний гору перейде...»
«А чого ж ти хочеш, Валю Фоміна?..»
Коли б вона знала!..
Їй потрібні небо, спорт, друзі. Багато друзів і багато неба. І щоб це небо було холодним, сонячним, хмарним, зоряним... Розумієте? А ким бути, вона ще не вирішила. Можна вступити до медичного, а можна і в університет.,.
— На твоєму місці,— говорить Майка,— я б не турбувалася. Тебе благатимуть: «Ідіть до нас, не пошкодуєте, ми створимо вам умови...»
— Це тільки так здається. Збоку. А коли дійде...
— Я знаю,— каже Майка.— Тобі потрібні докази? Льошка Зимін. Тупий, як пень, тільки і вміє бігати, а його одразу зарахували в енергетичний. Він і тепер живе у нашому дворі, у флігелі...
Вікно високе, потрійне, з квадратиками кольорових шибок. Воно виходить у двір. Якщо підійти ближче, побачиш Льошчин балкон, на якому він уранці в самих трусах робить зарядку, а іноді, ввімкнувши магнітофон на всю котушку, твістує з дружками. Льошка — перше Майчине кохання. Він учився з ними в одній школі, закінчив минулого року. На нього молилися, як на бога. Ще б пак, знаменитість, побував в Америці. До школи він з'являвся в техаських штанях, які підкочував, під час перерв жував резинку... А зараз Майка в кого закохана? У Кольку Катуніна чи... Та вона ні за що не признається.
Це почалося ще в п'ятому чи в шостому класі. Відтоді кожен у когось закоханий. Хлопчаки, дівчатка... Тільки вчителі намагаються нічого не помічати. А в деяких це серйозно, на ціле життя. І безглуздо закривати очі...
— Я його вчора зустріла,— каже Валя. — Удень, на Та-ганці. Зайшов в аптеку.
— Здається, в нього сестричка хвора, — незворушно говорить Майка і дивиться в вікно.
Цю кімнату колись називали залою. Дві арки, височенні вікна, а паркет — суцільна геометрія. Та зараз кімната перегороджена шафами і ширмочками (за ними глухо покашлює Майчин вітчим, якого вона вперто зве батьком), заставлена меблями, що порозсихалися, горщиками для квітів, діжками, і  в  ній  нічим  дихати.  Тільки  в  ароатських  провулках  ще збереглися такі квартири з еркерами, мармуровими підвіконнями та мідними дверними ручками, квартири, в яких пахне міцним чаєм, лаком і пилюкою дев'ятнадцятого віку. Сюди б іще канделябри та старовинні портрети в овальних рамах! Одначе портрети, мабуть, висіли ось тут і тут (Валя вдивляється в плями на шпалерах), але перекочували в якийсь музей. І коли б Майчина прабабуся не виявилася знайомою самого М. Ю. Лєрмонтова... Ввійде Іраклій Андронников (Валя бачила його по телевізору) і розкриє ще одну таємницю.
Скриплять двері. Та це Майчина мати входить з двома чайниками, емальованим і фаянсовим. На столі з'являються чашки і цукерниця. Дівчатка так стомилися!..
— Ви себе в могилу заженете,— каже Майчина мама і хитає головою.— Хіба ж так можна?
Винуватий вираз ніколи не сходить з її стомленого обличчя, немовби вина її непрощенна. Вона винна в тому, що працює просто касиркою, і в тому, що чоловік її не академік, а провізор, і в тому, що вони живуть у комунальній квартирі, і в тому, що Майка не щадить себе... Та що поробиш, коли вона нічим не може допомогти своїй Майєчці?
— Ах, перестань, будь ласка,— з погано прихованим роздратуванням кидає Майка.— Ми самі...
— Добре, добре...— квапливо відповідає мати. — Я розумію, як не розуміти. Вчіть, я не заважатиму вам...
Коли вона виходить із кімнати, Майка починає порядкувати.
— Знаєш, я щодня лічу, скільки залишилося до екзаменів,— признається вона, відпиваючи; чай.— Зажмурюся й думаю: «Що то буде?..» Що буде? «Будуть зливи, буде вітер з півдня, лебедів закохане ячання...» Це — Багрицький. Ось про кого Валя написала б охоче. Або про вірші Єсеніна. Та Олена Семенівна терпіти не може лірики. Вона визнає лише одного поета, Де-м'яна Бєдного. А з класиків — Гончарова, Чернишевського, Горького... Коли Валі не було, Олена Семенівна запропонувала написати твір на тему «Обломовщина — небезпечне явище .суспільного життя».
— Ти мені обіцяла його показати,— пригадує Валя. (Майка за твір одержала п'ятірку). — Де він?
— Будь ласка,— Майка висуває шухляду буфета. — Можеш узяти додому.
— Ні, я тут...
Звичайний зошит. Ціна 1 коп. Вузькі поля, дата..,
У Майки красивий почерк.
Епіграф вона взяла з Макаренка: «Навчити людину бути щасливою не можна, а виховати її так, щоб вона була щасливою, можна».
Над цим треба подумати...
«Ще в 1847 році у Гончарова зародився план роману «Обломов», а в 1849 році він надрукував у журналі «Совре-менник» розділ «Сон Обломова». Проте увесь роман він закінчив тільки в 1857 році...»
Виходить, книга писалася десять років! Валя задумується на мить і знову читає:
«Перед нами проходить усе життя Іллі Ілліча Обломова... Письменник різко критикує кріпосницький лад, що породжує Обломових. У нашій пам'яті чітко постає образ добродушного пана в теплому халаті, пана, який усе своє життя пролежав на дивані, фантазуючи і мріючи. Ці безплідні мрії поглинали всі сили Обломова, всю його енергію. Вони давали йому ілюзію життя, ілюзію діяльності... Мушу сказати, що роман Гончарова зробив сенсацію. Він був визначною подією. Та глибоко помиляється той, хто думає, нібито безвільний трагічний дивак, відомий під ім'ям Іллі Обломова, помер десь у середині минулого віку. Ні й ні. Минуло понад сто років, уже давно скасували кріпацтво і не стало поміщиків, а Обломови й понині живуть поруч з нами. Я певна, що саме тому роман Гончарова і досі користується таким великим успіхом...»
Тут кожне слово пахне тютюном. Воно було вимовлене прокуреним голосом Олени Семенівни (у Валі гарна пам'ять), і Майці залишилося зберегти його, а потім перенести на папір.
Цитата.
Ще одна...
А потім кілька прикладів:
«Звичайно, я не зустрічала людини, яка убрала б у себе всі риси Іллі Ілліча. Але деякі з них, як мені здається, притаманні багатьом сучасникам. Один — ледачий, другий — байдужий, третій — бездіяльний.
І кожен якоюсь мірою Обломов. Ну що ж, давайте зайдемо до першого...
Тиша. У великому широкому ліжку ніжиться дитинка сімнадцяти-вісімнадцяти років. її будять, а вона й не думає вставати. Скоро вісім? «Дарма, ще встигну»,— думає дорослий телепень. У нього, бачте, немає настрою іти в технікум чи в інститут. «Сьогодні щось вітряно, та й на дощ збирається»,— думає він знову. А потім перевертається на лівий бік, потягується,, солодко мружить заспані очиці...
Встає він тільки опівдні, апетитно снідає, вмикає «музику» (чи не про Льошку Зиміна це написано?), а потім дзвонить друзям. Куди б їм забрести сьогодні? Грошей у нього вистачає. Досить йому чмокнути свою матінку, як одразу десятка в кишені... Та спробуйте послати його по хліб! Не піде, відможеться тим, що горло болить. Магнітофон замінює йому книги, філармонію, оперу... Йому б тільки час згаяти. А працювати — хай трактори  працюють,  вони сильні...
І таких Обломових зустрічаєш на кожному кроці. Вони живуть, розкошуючи за спиною своїх «предків». А ми теж гарні: воліємо не втручатися, виявляємо поблажливість. Чи не тому, що самі ми теж трошечки Обломови?.:»
Майка викриває, таврує ганьбою... Льошку Зиміна, Кольку Катуніна та інших. Вона помщається їм за байдужість, не інакше. Джаз — це погано. І ходити в обнімку погано (з нею ніхто в обнімку не ходив). І носити туфлі на шпильках — погано. Майка знає, як догодити Олені Семенівні.
«Робота оригінальна. Спостереження вірні. Написано щиро»,— виведено в кінці червоним чорнилом. І тим же чорнилом підпис Олени Семенівни.
— Ну як? — питає Майка. — Я два вечори витратила, а потім уже переписала начисто.
Вона жде похвали. Правда ж, заслужила?
— Хвацько! — говорить Валя.
— А ти використай. Трохи переінакш, зміни епіграф... Хочеш, я підберу? У мене є на всі випадки.
— Скажи, ти справді так думаєш?
— Не розумію...
— Чого ж ти сама не хочеш піти на завод?
— Ну знаєш!..
— А танці? Ти ж сама любиш... А оперу ти терпіти не можеш, це всі знають!
Майка кусає губи, ніс у неї біліє, видовжується. Та вона примушує себе усміхнутися. До чого ця сварка? Вони ж подруги. Звичайно, вона думає інакше. Але не могла ж вона написати те, що думає. Це не заведено. В Олени Семенівни інші погляди. Вовка якось спробував заперечити їй. І що ж? Олена Семенівна вліпила йому двійку.
— Але ж це... нечесно.
— А ти завжди чиниш чесно? Ти впевнена в цьому?— Не знаю... — признається Валя. — Але мені принаймні вдається, що я чиню чесно.
Усмішка.
— Не віриш?
Усмішка ще ширша, відвертіша.
— Ти хочеш сказати, що я сама себе обманюю?
— Іноді так і роблять. Кожному хочеться, щоб його совість була чиста,— говорить Майка.
— По-твоєму, можна свідомо кривити душею, так? — питає Валя. — Тільки треба знайти собі виправдання, так?
— Не прикидайся,— каже Майка.— Терпіти не можу... Ти не така наївна. Ах, свята простота! Ми з тобою не раз обманювали. Навіть учора, щоб виручити Кольку... Ти перша сказала, що нам цю задачу не задавали. І математик тобі повірив. По-твоєму, це було чесно?
— Але ж я не для себе...— говорить Валя.— І не для вигоди. Це зовсім інша річ. Ти чудово розумієш.
— А яка різниця? Для себе, для іншого... Тоді вже краще для себе.
— Ні, — заперечує Валя. — Яз тобою не згодна.
— Можеш залишатися при своїй думці,— Майка знизує плечима, відкидає волосся з лоба. — Я не наполягаю.
Вона переконана, що краще знає життя. Червоні вітрила? Капітан Гез, який говорив: «Будьте добрі один до одного. Зло породжує зло». Ассоль?.. Але Майка вже давно «перехворіла» Олександром Гріном. До того ж на екзаменах про нього не спитають...
Вона мружить очі. А може, шкода й заходу? Інші так само роблять, не вона перша. У неї не питають, що вона думає. Олену Семенівну цікавило, як вона засвоїла матеріал. Та й тільки.
— Хочеш іще?
— Спасибі,— Валя відсовує чашку.
— Продовжимо?
— Ні, у мене щось голова не варить, — каже Валя. — На сьогодні досить.
— Тоді я тебе проведу,— Майка похапцем складає зошити і підручники, замикає шухляду. Вона терпіти не може, коли хтось чіпає її речі. Батько не посміє, але мати... Вона дуже любить наводити порядок. Майка сердиться на себе за те, що пішла на відвертість. Знайшла кому відкривати душу!
«Ліфт не працює».
У підворітті хлопці слинять сигаретки.
«Все той же двір...», і вулиця, і телефон-автомат, і Майчина колоратура... Нічого не змінилося. Тільки небо зовсім темне, густе, і Валя відчуває, як ця темінь підкрадається до серця.
Підходить тролейбус.
— До завтра! — весело гукає Майка.
Та, може, все-таки щось сталося?

Розділ тринадцятий
ВОВКА
Під кінець уроку історик стає схожий на імператора На-полеона після битви при Ватерлоо. Похмурий, із мокрим чолом і насупленими бровами, він дивиться невидющими очима прямо поперед себе, і обличчя в нього кам'яне, й указку він тримає в правій руці, наче шпагу... Всьому кінець. Під натиском Веллінгтона війська імператора кинулися навтьоки. Артилерія загинула. Що йому залишається? Тікати, тікати в Париж...
Трагічні хвилини!
Але на останніх партах дівчата, байдужі до долі нещасливого імператора, грають у «нісенітницю» (треба відповісти на п'ять запитань: «Хто?», «З ким?», «Коли?», «Де?» і «Чим це закінчилося?»).
А сухопутні адмірали з неповною середньою освітою ведуть велетенські морські бої, перед якими блідне навіть Ютландський бій: один за одним гинуть лінкори, виходять із ладу важкі крейсери й есмінці, ідуть на дно (пряме попадання) підводні човни...
Майка, яка сидить з Валею, крадькома поглядає на годинник.
А ось і дзвінок.
З гарматним гуркотом бахкають кришки парт. Увесь дев'ятий «Б» кидається на штурм дверей. Попереду з паперовою підзорною трубою мчить Колька. Давай, хлоп'ята!.. Й одразу ж зникає в коридорі.
Майка проводить його поглядом, зітхає, а потім каже Валі :
— Почекай, я зараз...
Перш ніж вийти з класу, Майка підходить до. історика, який уже обм'як. Зараз це вже не грізний імператор, а добродушний дідусь із засмальцьованою краваткою. Майка засипає його мільйонами запитань. Що іще почитати? Академіка Тарле вона вже дістала. Хочеться взнати якомога більше. Вона, бачте, дедалі частіше задумується над тим, чи не.стати їй істориком. Правда, остаточно вона ще не вирішила...
Усім учителям Майка наспівує одну й ту саму арію. Якусь мить Валя слухає її скоромовку, а потім, вирішивши, що Майки не діждатися, виходить у коридор.
Велика перерва. Це двадцять хвилин сміху, вереску, гармидеру. А тут — тиша...
Усі чомусь юрмляться в кінці коридора.
Поруч з сірим першотравневим номером «Шкільної правди» (гілки квітуючих яблунь, вирізані з «Огонька», уже добряче припали порохом) висить якась нова газета під дивною назвою «Мьісль».
І раптом — регіт.
Валя стає навшпиньки, витягує по-гусячому шию. Нічого не видно. Голови, голови, голови... їй насилу вдається прочитати один-однісінький рядок. Поверх заголовка газети написано гасло: «Давайте ходити по газонах, наражаючись на штраф».
Знову регіт. А коли він стихає, до Валі долинають окремі речення. Якась дівчина співучим голосом читає:
— Факти волають іноземною мовою..
— Футбольний м'яч спустив дух...
— В наш історичний вік, коли фізика і хімія ідуть ніздря в ніздрю...
І знову нічого не чути,
— Тихіше, тихіше...
— Читай далі, все читай!..
— Гаразд, продовжую... На першій парті сидять Сеня Перпендикуляр і Раєчка Горизонталь...
Регіт.
Аж тепер з'являється Майка. Що тут робиться?
— Між іншим, там і про тебе є...— повідомляє Колька. Він і Вовка Баглій стоять осторонь, усміхаються.
— Про мене? — питає Майка і повільно блідне.
— Там  є  анкетна...— каже  Колька і цитує по пам'яті: — «Питання перше. Ваша улюблена книга? Відповідь: книга про смачну і здорову їжу. Питання друге. Ваш улюблений предмет? Відповідь: олівець для брів. Питання третє...»
У Майки починають тремтіти губи. їй хочеться крикнути: «Неправда!..» Стримуючи сльози, вона запитує:
— Це твоя робота?
Колька мляво відхрещується. Ну, який він сатирик? До-тепнйк-самоук. Він поняття не має...
— Не бреши. Ти знаєш, знаєш...— Майка тупає ногою.— Я бачила в тебе цю газету. На уроці історії. Вона була скручена в трубку. Якщо не ти писав, то хто ж?
— Про це історія умовчує,— мовить Колька знічено.— Бачиш, я не вповноважений...
— Таємниця вкладів гарантується законом,— заступається за нього Вовка.
— Ви ще пошкодуєте. Обидва! — Майка погрожує.
— Ну чого ти...— Колька збентежений.— Там і про мене є. Але я, як бачиш, не переживаю...
Він завжди був веселий, лагідний. І хочеться ото сваритися через дурниці? Дітки, візьміться за руки... Та Майку не так легко вкоськати. Вона рветься в бій. Є французьке прислів'я: добре сміється той, хто сміється останній.
Коли вона зникає, Валя каже:
— Хлопці, як вам не соромно?
— Побігла...— Колька розгублений. — Мабуть, до Олени Сіеменівни...
— Ну її хай,— озивається Вовка.— Що нам до того?
Він стоїть, притулившись до дверей, з таким виглядом, ніби його це аніскілечки не стосується, і лузає горішки. Подумаєш, страсті-мордасті! Та Валя відчуває, що рильце в нього в пушку. Знайомий почерк. Його не переплутаєш з іншим. Мавр зробив свою справу і тепер може лузати горішки. Ще й питає: «Тебе почастувати?»
— Дивно,— зауважує Валя. — Перерва тільки почалася, а ви вже встигли вивчити газету напам'ять.
— А ми здібні, — скромно відповідає Вовка. — Звичайні вундеркінди.
— Бачу, — говорить Валя. — Уявляю, що там про мене написано.
— За кого ти нас вважаєш? — відказує Вовка. — Ми б не посміли. Про тебе пише світова преса...
— Знову починаєш?
— Ні, я закінчив,— відповідає Вовка. — Мовчу.
Валя йому не вірить. Вона шукає в газеті своє ім'я. Передова, вірші... Вірші, звісно, Кольчині. А решта... Хто приховується під псевдонімом «Угрюморист»? Вовка! І стаття про диспути теж його. Про те, як Олена Семенівна заздалегідь розподіляє ролі, а потім усі шкварять по шпаргалках, наче дипломати. Думають одне, а читають інше... І сміх, і гріх.
Валя швидко пробігає очима «геометричне оповідання» під назвою «Любовний трикутник» про Сеню Перпендикуляра, Раєчку Горизонталь та Бісектрису Катетівну Конус, в якій легко впізнати вчительку французької мови Беатрису Карлів-ну, замітку «Танцювальні класи» з підзаголовком «Взірцева програма для середньої школи, рекомендована Міністерствами культури й освіти» (обоє міністерств радять першокласникам розучувати «шейк», а дев'ятикласникам масові танці «Ялиночка родилась в лісі» і «Коровай, коровай...») і впевнюється, що Вовка її не обманув. Про досить відому Валю Фоміну ніде ні слова.
До газети прикріплена картонна скринька. На таких звичайно пишуть: «Для  дописів». А на  цій  пишається  напис: «Жарти викрешують вогонь». Здається, киргизьке прислів'я.
— Ну як, здорово? — питає Колька.
Валя мовчить.
— Між іншим,-- Колька  переходить  на  шепіт,— на тебе теж була епіграма.
— Товаришу Катунін, що  я  чую? Ви, здається, розголошуєте редакційні таємниці?
Вовка завжди з'являється несподівано. Руки в кишенях, на губах — лимонно-кисла посмішка.
— Я нічого не сказав, — мимрить Колька.
З тією самою цитрусовою посмішечкою Вовка звертається до Валі:
— Не заперечую, епіграмка була. Але я її забракував. Як головний редактор.
— Ти чекаєш подяки? — питає Валя.
— Ми не можемо чекати милостей від природи, — скромно мовить Вовка. — Це ще Мічурін сказав.
— Ти весь у цитатках, наче  в  пір'ї,— каже Валя. — Невже в тебе немає жодного слова свого?
— Ви просите пісень? — питає Вовка і низько вклоняється, розмахуючи уявним капелюхом.
Щоразу він дає собі слово, що більше не буде блазнювати. Та досить йому побачити Валю, зустрітися з нею очима, як його тягне на колишнє. Намагається справити враження! Цього ще не вистачало! Він не такий дурний, щоб захоплюватися власною дотепністю. Та він нічого не може вдіяти з собою. Клятий характер!
Не треба, щоб Валя бачила його таким, яким він є насправді.
Він десь читав про хірурга, що хвацько кремсав людей, але непритомнів, коли бачив власну кров. Ось так і він. Понад усе він боїться насмішок. «Вовка плюс Валя...» — скаже Колька, цей потомок Плевако, цей відомий пустомолот. І одразу ж підхоплять — їм тільки попадися на язик. Та цьому не бувати. Строкате лахміття з чужого плеча? Хай так. Воно захищає його не згірше за товсту броню.
В усякому разі досі «на Шипці все спокійно».
Раніше, коли Валя не була «НГ» і всесоюзною знаменитістю, все ще могло бути по-іншому. Та тільки не тепер.
Він не збирається «примазуватись до чужої слави» (Чапай) .
До того ж «бути знаменитістю негарно» (Пастернак).
Спіймавши себе на нових цитатах, він міняє посмішку на усмішку (так міняють патефонні пластинки) і стенає нейлоновими плечима. Скажуть, він задається? Плювати. Це навіть на краще.
— Ви зло пожартували з Майки, — говорить Валя. — Навіщо?
А яка користь із доброти? Треба бути злим, нещадним. До себе й до інших. Та тільки він не вміє. Він уже шкодує, що образив Майку.
— Я її краще знаю,— каже Валя.
Вона впевнена, що він чіпляється до Майки, що він її терпіти не може. «Чого ви не поділили?» Дивне запитання! М. Н. О. П. Р. С. Т. У... (Вовка ще не забув абетки). Так от, Майка—Начитана, Обережна, Працьовита, Розсудлива, Скромна, Тиха, Послужлива і т. д. і т. п. Між іншим, і Колька так вважає. Вона дуже гарно усміхається, мило перекривляє свою улюблену Олену Семенівну (певна річ, заочно), досить гарно співає.  Це — сама  скромність,  сам  послух.  За  дев'ять років вона жодного разу ні з ким не посварилася. І можливо, саме тому...
«Серцю не накажеш» (народна мудрість).
«Мене нудить від запаху чистої води» (Ільф).
А він, Вовка, сказав би так: не вірте правильним людям. Тим, які вміють «тримати себе в руках». Тим, які не помиляються. Тим, які ніколи не дають здачі. Тим, які «вибирають» друзів. Тим, які «ніколи не збочують». Не вірте обережним, старанним, розсудливим, послужливим...
Він чомусь згадує молодика, який позавчора приходив до його батька. Молодик був одягнений, наче на весілля, як і належить майбутньому великому драматургові. П'єсу він приніс у шкіряній папці. І була вона віддрукована на розкішному папері... А Вовчин батько був у старому флотському тільнику і парусинових штанях. Неголений, із запаленими від безсоння очима (намбутал його вже не бере), батько майже силоміць посадив молодика у вкрите пилюкою крісло (він нікому не дозволяє приторкуватися до своїх речей і прибирає кабінет на великі свята), а. сам присунув до себе настільну лампу і почав гмукати. Така в нього звичка: захоплюючись чи обурюючись, він завжди гмукає. А потім, забудькувато ро-няючи попіл на розкішний рукопис (Вовка, який саме рився в книгах, бачив, що батько робить це навмисно, як би випробовуючи терпіння молодика, а того аж тіпало в кріслі), батько заговорив про те, що не знаходить у творі недоліків. Нормальна п'єсовина. Дійові особи, ремарки, діалог... Усе на місці. Але й достоїнств він, на жаль, також не виявив. Надто вже все правильно і гладенько. А справжнє мистецтво, хоч як це парадоксально, виникає з неправильностей. Мистецтво — це як би відхилення від норми. Чи розуміє молодик, що батько хоче цим сказати?
Вовці здалося, що той, запопадливо піддакуючи, так нічого й не зрозумів.
А Вовка запам'ятав.
Рубенс, Врубель, Ван-Гог...
«Красиво» і «Красота». «Правильно» і «Справжнє»...
Та Валя жде відповіді.
Що їй сказати? Що Майка не з тих, кого треба жаліти? Та він уже сам шкодує, що образив її. Хто міг подумати, що вона почне переживати через цю анкету? Інша б посміялася разом з усіма...
— Хочеш, я попрошу в неї пробачення,— каже він Валі, дивуючись із власного миролюбства.
— Будь ласка, зроби це для мене,— просить Валя.
— Гаразд,— відповідає він хрипло. — Ходімо.
Майку вони знаходять у фізичному кабінеті. Вона сидить біля вікна.
— Від імені і за дорученням...— починає Вовка, звертаючись до її спини. Але спина нерухома.
— Послухай, Майко...— термосить її Валя.
— Ви що, показились? — питає Майка.— Завели...
Вона ласкаво усміхається обом. Чи ти ба, вона навіть сердитись не вміє. (А може, не ризикує, не хоче наживати ворогів?) Хто вам сказав, що плаче? Вона просто замріялась.
Обмін дипломатичними посмішками... Прийміть... і таке інше.
Сальто з поворотом на триста шістдесят градусів — так, здається, називається це в гімнастів.
Вовка дивиться то на Валю, то на Майку. Так підкузьми-ли. Він не сумнівався, що Майка проробила все це для того, щоб він зненавидів себе (пошився в дурні!..), а заодно і Валю, яка його підмовила на таке. Точний розрахунок. І тепер Майка торжествує. Він приніс їй ту єдину радість, яку тільки міг.
Якесь чортовиння. І треба ж бути таким кретином!.. Сеньйору, бачте, захотілося зажити слави добренького. От його й підкузьмили...
До себе він завжди нещадний. Коли він досадує на себе, то в думках називає себе тільки «сеньйором». Та іншим про це знати не належить. З удаваною байдужістю він піднімає руку — здоровенькі були!..— а потім виходить з кабінету і, вмостившись у коридорі на підвіконні, дивиться на вулицю.
Духота, ані шелесне вітрець...
Все-таки його батько має рацію: тільки в романах людина і природа перебувають у цілковитій злагоді. Йому, Вовці, марудно, і за всіма законами сучасної белетристики небо повинно зараз ридати. А воно сухе і пильне. І явно не відповідає його душевному стану.
Два маляри сидять у «люльці» на висоті четвертого поверху і замість того, щоб весело мазати охрою стіну сусіднього будинку, жують булку, запиваючи її молоком прямо 'з пляшок. І Вовка думає: «Оце справжнє. Робота, їда, життя...»

Розділ чотирнадцятий
ВАЛЯ
«НП» — надзвичайна подія.
До таких подій відноситься не тільки поява динозаврів. Уявіть собі, що в місті виявлено чуму чи розкрито змову. Очевидно, що в цьому випадку не досить буде оголосити стан облоги чи ввести карантин.
Загін учителів у складі п'яти шабель вчиняє сміливий напад на дев'ятий «Б» і робить спустошення в безладних лавах його захисників, що з'юрмилися докупи.
Попереду ескадрону браво виступає Олена Семенівна. Шаблі наголо!..
Вона рубає без розбору праворуч і ліворуч, ніби на ній не сучасна шерстяна кофточка «джерсі», сколота на грудях шпилькою (Олена Семенівна не визнає прикрас), а сіра смушева папаха, шкірянка поверх малинового галіфе з золотими лампасами.
Перш ніж ударити навідліг, вона трохи підводиться в стременах. Оце то рубака!
«Мьісль» віддала богу душу, не проіснувавши й доби.
Хрипким голосом ескадронного часів громадянської війни Олена Семенівна заявляє, що це була нікчемна, жалюгідна, безглузда, дурна і, головне, шкідлива газетка. Про це, зокрема, свідчать: а) потуги на дотепність; б) орфографічні помилки (сміх у класі); в) свідоме перекручення фактів і г) показна сміливість, яка на ділі виявилася елементарним боягузтвом. Бо інакше чим же пояснити той факт, що абсолютно всі автори сховалися за псевдонімами? У них просто не вистачило сміливості виступити чесно й відверто, вони виявилися слабкими на утори....
Певна річ, нікому не забороняється критикувати окремі недоліки.
Здорова критика приносить користь.
Що й казати, шкільні диспути залишають бажати кращого.
Трапляється, що на зборах дохнуть мухи.
Але, питається, хто в цьому винен? У першу чергу, самі критикани. Замість того, . щоб займатися зубоскальством і очернительством, вони могли б використати свою енергію з більшою користю. Наприклад, брати участь у самодіяльності, здійснювати походи по історичних місцях, писати реферати. І активно виступати на тих же диспутах (пожвавлення в залі).
Та на зборах їхніх голосів чомусь не чути. Тільки й знають, що шепчуться по закутках.
— Секретничати публічно — дуже неетично...—підказує хтось із «Камчатки», але, вбитий наповал поглядом Олени Семенівни, замовкає.
Та це ще не все, веде далі Олена Семенівна. Безталанні редактори опустилися до того, що ошельмували своїх же товаришів. Знущань зазнали ті, хто добре вчиться і в усіх відношеннях може бути позитивним прикладом. Як то кажуть, далі їхати нікуди. А що ж наші аноніми? Нашкодили і сховалися в кущі... Та хай вони не думають, що їм усе дозволено. Зараз Олена Семенівна зумисне не називає імен. Вона ще сподівається, що у винних вистачить мужності визнати свої помилки. Вони повинні прилюдно пробачитися перед усім класом. (В цьому місці, очевидно, мали б бути «бурхливі оплески, що переростають в овацію», але в класі стоїть тиша).
І останнє. Що це за назва така, «Ммсдь»? Будь ласка, поясніть, чому вас не влаштовує «Шкільна правда»?
— По-моєму, був такий білогвардійський часопис,— говорить історик.— Якщо мені не зраджує пам'ять...
— Зраджує. Так звався журнал, який видавав Володимир Ілліч,— знову підказують із «Камчатки».
— Не всі разом. Хто просить слова? — розгублено питає голова.— Є бажаючі?
— Ми ждемо!.. — знову оголюючи свої металеві зуби, з не-іржавіючою сталлю в голосі говорить Олена Семенівна.
Починається шарварок (хтось вигукує: «Автора, автора!»), і кілька хвилин нічого не чути, а потім утворюється вакуум, який у книгах прийнято називати «гнітючою тишею», і в цьому вакуумі знову лунає голос Олени Семенівни:
— Рошаль! Може, ти нам скажеш...
Валя  скошує очі і бачить,  що  Майка  бгає  зшиток.  Ні, вона поки що утримається, хай почнуть інші. Тим більше, що вона «постраждала» і «зацікавлена особа». Майка, напевно, підготувала виступ, не розлучається з тезами.
— А ти, Фоміна? — Олена Семенівна підбадьорює Валю металевою посмішкою.—Ми всі пишаємося тобою. Наші спортсмени завжди відзначалися прямотою і принциповістю...
Скрипить парта. Валя підводиться. На неї дивляться. Ну, давай, «НГ»! («НГ», як ви пам'ятаєте, означає «наша гордість»). Чого ж мовчиш, «НГ»? Викривай, покажи свою бойову принциповість.
Три ряди парт. Вікна, розчинені навстіж. Карти на стінах... І п'ятдесят чотири ока. Хто щойно говорив про бойови-тість? Така німота, що зводить щелепи. Але ж вона чула... Ні, це було ще взимку: батькове обличчя в хмарі тютюнового диму, недокурки на тарілках (матері не було дома), сивина Ординцева... Точилася гостра чоловіча розмова. І теж про принциповість. «А ти б зміг?..» —  «Ні, я б теж зміг». Із цих слів вона зрозуміла, що «батьковими руками» хотіли угробити якусь людину, котру батько недолюблював, але він не став її топтати. Бити лежачого? Совість не дозволила. А той, дивак, був певен, що Валин батько скористається з нагоди і на ньому відіграється. Сам би він, звичайно, не пішов наперекір «головному» (так на заводі називають головного інженера). Є така нехитра філософія: проти вітру не плюнеш.
— А літаки, між іншим, злітають проти вітру,— сказав тоді Ординцев.
Все це пригадується Валі, і хоч вона раніше сама напалася на Вовку, а зараз знає, якої відповіді чекає од неї Олена Семенівна, Валя говорить:
— А мені газета сподобалась.
— Як? — Олена Семенівна не вірить своїм вухам.
— У нас такої ще ніколи не було.
— А гасло «Ходити по газонах, наражаючись на штраф?» — запитує Олена Семенівна.— По суті це заклик...
— Цитата,— підказують із «Камчатки».
— Хай і так, але не можна висмикувати цитат із класиків,— говорить Олена Семенівна і дивиться на Валю. — Признатися, від тебе, Фоміна, я цього не чекала.
І вона одразу ж кидається в нову атаку. Останнім часом клас не впізнати. Відчувається чийсь розтлінний вплив, чиясь рука... Сигнали надходять давно. Вечірки з вином, танцюльки на квартирі в декого... (Олена Семенівна промовисто дивиться на Кольку Катуніна), порушення дисципліни (тут вона дає довгу кулеметну чергу поверх голів), захоплення абстрактним живописом (знову залп по Кольці) — усе це до добра не доведе. Ось звідки береться цей нездоровий нігілізм...
їх було восьмеро, коли Валя прийшла. Колька, його сестричка, Вовка... Та тільки Майка могла розповісти про це Олені Семенівні. Образилася, що її не запрошували танцювати. А хто винен, що вона не вміє? «Надходять сигнали...» Вони вже давно помічали, що в класі завелася «шапка-неви-димка». Хтось доповідає Олені Семенівні, інформує...
Валя мимохіть відсовується од Майки. Потім вражено дивиться на Кольку, який щось мимрить на своє виправдання. Де ваша красномовність, пане Плевако? Так, одного разу зібралися в нього на квартирі, коли батьків не було, і зараз він усвідомлює... Так, але він особисто «не хотів», «не думав», «не гадав»... У Кольки сім п'ятниць на тиждень. Його легко збити з пантелику. Він — добрий, легковажний, м'якотілий. І з усіма погоджується.
— Можна мені?
— Баглій? Будь ласка,— замість голови озивається Олена Семенівна. Вона задоволена. Здається, їй удалося повернути збори в інше русло.
— Мені незрозуміло, що тут відбувається,— спокійно говорить Вовка.— Навіщо цей допит? Газету випустив я. І ви це знаєте.
— Але я хотіла від тебе почути,— каже Олена Семенівна.
— Газету випустив я,— уперто повторює Вовка.— І готовий відповідати. Справа не в назві. Кінець кінцем, я міг би назвати її інакше. Наприклад, «Що робити?»
— Таке питання перед нашою молоддю не може стояти,— перебиває його Олена Семенівна.
— Тоді «Що робити» без знака запитання.
— Все одно.
— Гаразд, другий номер вийде під іншою назвою.
— Тебе ніхто не вповноважував.
— А ми зараз оберемо редколегію,— говорить Вовка.
— В цьому немає потреби,— Олена Семенівна підводиться.— Уже кінець навчального року.
Вона знову бере ініціативу в свої руки.
На вулиці несамовита спека. Сухий вітер шкребе шибки. З вікна видно чергу, що вишикувалася перед автоматом «Води» (тоненький струмочок тече по тротуару). А Валя думає про те, що й цей автомат можна і розхвалити, й огудити. Один скаже: «Чудо техніки», а інший усміхнеться: «Найбез-глуздіший винахід». Вона давно помітила, що так роблять досить часто. Якщо Ординцєву подобалась її безпосередність, то Макашин наполягає, щоб вона якомога швидше позбулася дитинності й стала дорослою. Майка упевнена, що треба мати «мету в житті», інакше нічого не досягнеш, а Вовка через це ставиться до неї з презирством — за його словами справа зовсім не в тому, щоб вибитися в «люди», а в тому, щоб завжди залишатися людиною. «Людьми народжуються,— прочитала вона в передовій, одразу здогадавшись, що це Вовка написав,— але дуже важко залишатися людиною». У Вовки це спадкове. Його батько письменник, драматург. Про нього лише коли-не-коли пишуть у газетах (він воліє писати сам). Більшу частину року він проводить у поїздках, а влітку живе на батьківщині, десь під Херсоном, у курені, ходить з рибалками на шаландах, ставить сіті на скумбрію і на ставриду, обпікається гарячою жирною юшкою і знущально гово-
рить про тих своїх товаришів по перу, які півжиття проводять у президіях. Сам він навіть по Москві (Валі його показували) ходить у поношеному бушлаті й кирзових чоботях, не розлучається з прокуреною люлькою, і ніколи не скажеш, що це письменник. Патлатий, сутулий, він більше схожий на двірника (не випадково Вовка в тій же передовиці писав, що краще бути чесним двірником, ніж підлим ученим). І все-таки Валя впевнена, що є люди, які в свою чергу осуджують Вов-чиного батька, називають його «позером» або «оригіналом». Один, щоб вирізнитись із загалу, надягає на себе розкішну шубу, а другий одягає поношений бушлат. Чим кирзові чоботи відрізняються від палиці з кістяним набалдашником, з якою не розлучається Макашин? Якщо в людини немає дивацтв, вона ними обзаводиться.
Це сказав Вовка.
Ну й безглуздя! Безглуздя не те, що він говорить, а те, що вона цитує Вовку, наче якогось класика.
Заглиблена у свої думки, Валя неуважно прислухається до голосів. Швидше б закінчувалися ці збори! Погаласують і розійдуться. А яка користь? Усе залишиться, як і раніше. Олену Семенівну їм не переспорити. У неї «педагогічний досвід», і вона впевнена, що краще за них знає, що принесе їм користь, а що шкоду. От вона й «виховує...»
І взагалі люди страшенно люблять повчати інших. Особливо батькрі і вчителі. Чи не тому Олена Семенівна вимагає, щоб вони «визнали» і «засудили»?
Голосування. Хто «за»? Хто «проти»?
Валя не дивиться на Майку, але відчуває, що та голосує «за». Прихильність Олени Семенівни їй дорожча за дружбу. Потім вона знайде на своє виправдання «вагомі аргументи». Це вона вміє.
Вперше за останні роки Валя іде зі школи сама, без Майки.
Асфальт пружинить, наче батут.
Будинки вишикувались за ранжиром.
Коли Валя підходить до «Бакалії» (солодко запахло олією), її наздоганяє Вовка.
Кілька хвилин він мовчки йде поруч, а потім каже:
— Знаєш, я не чекав...
— Здоровенькі були! — відповідає Валя. — Тобі кланялась Олена Семенівна. Вона од мене теж не чекала...
І тоді вони починають реготати. До знемоги.
— Десять — нуль на твою користь, — каже він нарешті.
— Хокейний рахунок? — дивується Валя. — Щось ти розщедрився.
— А яка різниця? Програш — це програш,— філософськи зауважує Вовка.— А рахунок, як то кажуть, становить уже суто теоретичний інтерес. Ти не згодна?
— Ні,— вона уповільнює ходу.— Треба боротися до кінця.
— А якщо опускаються руки?
— Я — вперта. Ти ж знаєш.
— Однієї впертості мало,— каже він задумливо.—Ти мого батька бачила? Сила!.. Працює, наче одержимий. Може місяць просидіти за столом. А потім рве усе на клапті. Талантом, ка-,же, й не пахло.
— Ти сам собі суперечиш,— відповідає Валя.— Гадаєш, у мене завжди все виходить? Іноді таке зло бере! І починаєш усе спочатку.
— Дивно. Я був упевнений, що тобі легко. Словом, що ти народилася в сорочці.
— Ні, я нещаслива
— Ти?
Він здивований. Не вірить. Думає, що вона кокетує. Чемпіонка, знаменитість... Майка їй, звичайно, заздрить. Та й інші. А їй важко. Ніколи їй ще не було так важко. Ні, Макашин до неї не прискіпується. Та вона бачить, він незадоволений. А Вероніка з кожним днем працює дедалі краще, ото техніка! Тепер Валя уже розуміє, що в Києві їй просто поталанило. Але таке буває раз у житті.
— Ти чимсь засмучена?
Ставити запитання завжди легше, ніж відповідати на них. Валя мовчить.
На тротуарі лежать теплі тіні. За дерев'яним будиночком (різьблені наличники, занавіски на вікнах) споруджується висотний будинок, і сонце, сплющене металевими балками, іскриться. А може, то вогні електрозварки? На секунду Валя заплющує очі. їй потрібен Ординцев. Тільки він монїє допомогти їй. І живе він поблизу. Але поруч іде Вовка, і вона не наважується почати розмову про Ординцева. Ніколи ще Вовка не був таким. Ні насмішечок, ні ущипливих слів... І вона розуміє його з півслова.
— Тепер ти переконалася? — питає Вовка.
Та вона не здається. Вона все ще не вірить у те, що Майка здатна на підлість. Найімовірніше, Олена Семенівна взяла її ґвалтом. Ні, Валя Майку не виправдує. Чому Майка голосувала «за»? Через боягузтво. Побоялася, що Олена Семенівна виведе їй річну четвірку. А вона завжди була відмінницею, усі вісім років. Але боягузтво огидне. Боягузтво і легкодухість — рідні сестри.
— Вона рідного батька продасть,— каже Вовка.
— У неї вітчим.
— Тим більше,— заявляє Вовка.
Їй подобається його непримиренність. Поки його не переконають, він од свого не відступиться.
«Такі не тонуть»,— говорить він про Майку, і Валя бачить Майку в басейні, бачить її товсті ноги і думає, що вона справді не потоне. А Вовка й далі говорить про те, що Майка закінчить школу з медаллю, поступить в інститут (їй байдуже в який) і так років через десять їх не впізнає. Валя тоді буде вже колишньою чемпіонкою, а він, Вовка, всього-на-всього рибалкою...
— Ти збираєшся стати рибалкою?
А чого ж? Не флібустьєром і не штурманом далекого плавання, а простим рибалкою. Серйозно!.. А далі видно буде. Спершу треба ковтнути солоної водички, а університет од нього не втече. Життя... Чи знає Валя, що таке життя? Чим вона цікавиться, крім спорту?
— Спорт — це також життя.
Вона думає, що Вовка почне сперечатися, та він несподі
вано погоджується. Життя — це все те, що серйозно.    |
Потім він каже, що після екзаменів поїде з батьком на Херсонщину. На ціле літо.
А їй доведеться літо провести в Москві. У неї тренування. Чотири рази на тиждень. Вони готуються до першості Європи. Але вона не знає, чи візьмуть її в Софію. Це ще вилами по воді писано...
Голос у неї зривається. Та думає вона не про наступну першість  (до серпня ще далеко), а про те, що Вовка їде.
— Я тобі напишу,— каже він.
— Добре.
Їй знову весело. Виявляється, з Вовкою можна говорити про всяку всячину.
Про нові будинки, які зводять на місці «Собачої площадки».
Про вертольоти.
Про те, що треба чистити каструлі.
Про комарів, яких Валя терпіти не може.
І вони говорять про комарів, літаки, сетерів, такс і скотч-тер'єрів («Собача площадка») і про всяку всячину. Вони сперечаються, погоджуються і знову сперечаються доти, поки Валя не хапається за голову. У неї тренування. Пообідати вона не встигне.
— Стривай, у мене щось бряжчить у кишені,— каже Вовка.
Він вивертає кишені. Шістдесят чотири копійки. Не багато. А у Валі ще менше, сорок. Та він мовить:
— Дарма, на пиріжки вистачить. Тобі подобаються пиріжки з м'ясом?
Валя їх терпіти не може, але відповідає:
— Дуже!..

Розділ п'ятнадцятий
ОРДИНЦЕВ
Завжди знайдуться розумники, в яких напоготові для тебе чудові поради. «Забудь, викинь з голови...» Наче все це так просто, досить тільки повернути вимикач. Нібито можна з одного маху викреслити з життя всі ці роки, відмовитись од своїх надій і забути Валю, як забувають у гостях цигарки, не дуже шкодуючи за втратою.
Тиждень чіпляється за тиждень; в Ординцева, по суті, немає вихідних. Як і раніше,, він працює в школі спортивної майстерності. Він веде дівочу групу, в якій колись навчалася і Валюша.
Що й казати: забути не вдається, хоч трісни!
Він усе ще сподівається, що Валя прийде. Можливо, навіть сьогодні. Раніше вона ніяк не могла. Звідки їй знати, що Ординцев нездужав? У неї жодної вільної хвилини, особливо тепер, перед екзаменами... Він шукає для неї виправдання і знаходить їх, і запевняє себе, що все влаштується. Він був для неї не тільки тренером. До тренера звертаються по допомогу, за порадою, а Валя приносила до нього всі свої прикрощі.
Правда, тоді вона ще не була чемпіонкою.
День згасав.
— Свєтко, ти втратила темп,— каже Ординцев цибатій дівчинці. А сам думає: «Ні, сьогодні вона не прийде...»
Він глушить свою тугу роботою.
Ординцев завжди любив свою роботу. Не тільки за те, що вона приносить йому задоволення, але, хоч як це дивно, за розчарування, і за досаду, і за лють, що їх викликають у нього невдачі. Йому дорогий навіть цей похмурий настрій, коли все валиться з рук, коли починаєш думати, що тобі не впоратись, не здолати цю гору, і з'являється бажання «поставити хрест»  (Хто ти такий? Живи, як живеться. Вище себе однак не стрибнеш...), а потім пригадуєш інших людей, дужих і впертих, перед якими були такі самі гори, якщо не вищі, але які зуміли здолати їх, і питаєш себе: «Що, спасував?» І знову видираєшся на гору, чіпляючись зубами й нігтями за ледь помітні виступи, хоча й знаєш, що сходженню не буде кінця, що з тієї вершини перед тобою постануть інші, ще неприступніші. І так усе життя. Шляху до істини немає кінця-краю, як і самій істині.
Тільки одного разу він забув про це — від радощів часто втрачають розум. Здалося: «Це кінець, ти свого домігся...»
Як його тоді поздоровляли, як тисли йому руку! Його дружина чемпіонка. А він, дивак, приймав ці поздоровлення, як тенор, і обличчя в нього теж, напевне, було, як у соліста ансамблю пісні і танцю — самовдоволене, пихате й дурне... Та, хвала аллахові, все це минуло.
Він смертельно стомився.
Не буде великої біди, якщо він припинить заняття.
Дівчатка не приховують радості. Такого ще не було, щоб Ординцев відпустив їх під чотири вітри.
Теплий літній вечір.
— Ми йдемо, — каже Свєтка, просовуючи носик у щілину дверей.
Він киває головою.
Чи не піти йому на баскет? .
В Лужниках зустрічаються збірні СРСР і Чехословаччини. Перекусити можна й на стадіоні.
Світлофори, передзвін трамваїв, запах солярки, ріденькі струмені фонтанів, пругкий асфальт. А під землею — прохолода мармуру, скла і нікелю, хірургічний блиск турнікетів, мозаїка тьмяних фарб і швидкий, навальний свист повітря, коли поїзд влітає в темінь тунелів. Робочий день давно закінчився, і людей майже не видно; в цей час вони беруть штурмом сквери, бульвари і парки.
Ординцев майже певен, що зустріне на стадіоні Макапіи-на, Борського, Вероніку... А де їм бути? Звичайно, він міг би подзонити Макашину, та яка з того користь? Він знає ці телефонні балачки. «Нормально...», «Порядок...», «Твоїми молитвами...», «Стараємося, авжеж...», «Привіт!..» — і трубку вішають, і знову гудки, гудки. А Борського хіба застанеш у редакції? Він завжди десь бігає. Залишається Вероніка... Але з нею Ординцев ледве знайомий.  До того ж Вероніка навряд
чи може бути об'єктивною. Скоріше за все вона про Валю на віть говорити не захоче.
Станція «Спортивна».
Трибуни переповнені.
Ординцев дивиться на табло.
Наші програють дев'ять очок.
Ще через хвилину він думає вже тільки про гру, хвилюється, сперечається з сусідами, досадує на гравців, радіє разом з ними кожному вдалому кидку. Все ще попереду. Недаром кажуть, що виграє звичайно та команда, у якої «лава довша». У нас на лаві запасних ще сім чудових майстрів, яких тренер може ввести в гру будь-якої хвилини!
М'яч у корзині.
Пресінг по всій площадці...
Тепер уже тренер команди Чехословаччини бере тайм-аут і щось пояснює своїм хлопцям.
Ординцева аж пересмикує. Він не розуміє болільників, які захоплюються тільки футболом чи хокеєм. Кажуть: «Хокей— це сучасне». Ну, а баскет? Ті ж космічні швидкості. А теніс? А бокс? Спорт — це завжди мужність і перемога людини. Над суперником і, що важливіше, над собою.
Поруч Ординцева сидить дебелий чолов'яга з волохатими бровами і крючкуватим носом. На колінах, наче дитину, він чукикає жовтий портфель.
— Ганьба! — обурюється чолов'яга. — І це чемпіони! Ви подивіться, чехи їх роблять, як хочуть.
Ординцев не відповідає. Не хоче зв'язуватись.
— Ми не маємо права програвати.
— А чому, власне, ми завжди повинні вигравати? — не стерпівши, питає Ординцев.
— Ви що, іноземець? Турист?
— З вашого дозволу — москвич.
— Щось не видно...— чолов'яга недовірливо обмацує Ординцева поглядом.— Треба бути патріотом, голубе.
Давно відомо, що про патріотизм особливо охоче теревенять люди, які не нюхали пороху. Ординцев примушує себе промовчати.
— А гордість? Гордість, я питаю, у вас є? — чолов'яга повертається до Ординцева і дихає йому в обличчя коньяком і купатами. Це, очевидно, любитель гострих страв.
«Промовчу»,— знову вирішує Ординцев.
— Адвокат знайшовся... Цікаво, від кого ви їх захищаєте, від народу? їм створені всі умови, а вони...— бачачи, що Ординцев не реагує, його сусіда схоплюється і, затиснувши портфель між колін, складає долоні рупором, кричить:
— Працювати треба!
— Це спорт,— спокійно говорить Ординцев.
— Я гроші платив...
— Дешево ж коштує  ваш  патріотизм,— каже  Ординцев.
М'яч над корзиною.
Звичайно, прикро, що хлопці програють. Прикро тому, що вони сильніші. Не клеїться в них сьогодні гра, та й усе. Багато помилок, неточних кидків... На жаль, і таке трапляється. Хлопці нервують, дивляться один на одного вовком... І тільки тренер, що сидить осторонь, ще може втрутитись і виправити становище.
Тайм-аут.
Високі на зріст, спітнілі гравці оточують тренера, який розмахує руками, намагаючись щось їм втовкмачити. Чи то вимагає посилити натиск, щоб перехопити ініціативу, чи то радить збити темп. Не зрозуміти.
Гонг.
А чолов'яга з портфелем ще бурчить про «дармоїдів», з якими носяться, наче з писаною торбою...
Міщани визнають тільки один талант. Вони захоплюються тільки тими, хто вміє «влаштовуватись», «перемагати» і «красиво жити».
І це вони, міщани, голосніше за всіх кричать про гордість, про славу, про престиж... Часто повторюють: спортсмен захищає честь своєї батьківщини. Та хіба не ясно, що такий тягар не під силу одній людині, якщо її навіть і називають «богатирем»? Франція не перестала бути великою державою через те, що її хокеїсти не ввійшли до «великої четвірки» (французи — чудові гонщики, фехтувальники, тенісисти). А престиж Японії ніколи не падав з вини її футболістів (їхні невдачі з лихвою перекривають успіхи японських борців і гімнастів). Гордість за свою батьківщину треба відчувати не тільки тоді, коли виконують її гімн. Ще важливіше не принизити честь своєї батьківщини у важку хвилину.
Між іншим, Канада більша за Данію приблизно в двісті разів. Та не Канада, а маленька Данія дала світу Андерсена.
До того ж, такі люди, як Андерсен, Гоголь і Вінсент Ваи-
Гог народжуються не щодня. І такі спортсмени, як Девіс і Жаботинський. Директивами та вказівками тут не допоможеш.
Та дехто пробує.
Хто візьме на себе сміливість «підказати» вченому, як краще дослідити властивість речовини в надпотужному магнітному полі? Так само ніхто не ризикне «порадити» хірургові, як йому зробити операцію на серці. А. от на спортсменів поради та вказівки сиплються з усіх боків. Люди, які вперше прийшли на стадіон, уже беруться повчати, якого футболіста треба ставити на лівий край. Що це, хіба тільки цілковите неуцтво?
Завжди кричиш про те, що болить. Гідність радянської людини... А чи знає цей громадянин з портфелем, у чому вона полягає?
Принаймні не в тому, щоб дивитися на інших зверхньо.
Філософствуєте, товаришу Ординцев. Припинити балачки!..
Рахунок 31:38.
Перерва.
Трибуни аж двигтять від могутнього свисту. Усі проходи забиті. Жодного знайомого обличчя.
Насилу протиснувшись до ложі преси, Ординцев питає про. Борського.
— Роман? Та він в Узбекистані, повернеться не раніше вівторка,— відповідає Ординцеву лисий чоловічок у старомодному пенсне.
Спортивного вигляду дівчина наминає тістечка. У неї гострі, рідкі зубки.
Поглянувши на неї, Ординцев відчув голод.
Столики. Запах кави.
У кожного запаху свій колір. У кави — густо-коричневий,, як руки мулатів, у пряженого молока — оранжевий, у квітуючих лип — янтарний. Чи це тільки так здається?
Балансуючи з підносом у пошуках вільного місця, Ординцев несподівано наткнувся на Макашина. Барин вірний собі. Рум'яний, випещений, з товстою обручкою на правій руці, він повільно смокче томатний сік. Поруч з ним, широко розставивши лікті, наминає сосиски якийсь хлопець з вузьким лобом і бичачою шиєю.
— Ти сам? Сідай,— запрошує Макашин.
Ординцев підсовує стілець.
— А з нього, між іншим, належить,— каже хлопець, підморгуючи Макашину.— Правда, Ігоре?
— З мене? — дивується Ординцев.
— Він ще й питає! — говорить хлопець.— А хто зіпхнув нам свою дівчинку? Фоміну...
З усього видно, що хлопець акробат.
— Не будемо рахуватися...—великодушно мовить Макашин, випереджаючи Ординцева.— Сьогодні я частую.  Льохо!
Хлопець схоплюється.
— Збігай,— каже Макашин, простягаючи йому десятку, затиснуту поміж двох пальців.
Коли Льоха зникає, Ординцев запитує:
— Ти з ним працюєш?
— Другий місяць,— відповідає Макашин.— Він свою справу знає. Заслужений майстер спорту.
— А хто веде хореографію?
— Гришин, заслужений артист республіки, — відповідає Макашин.
— Усі заслужені?..
— А то ж як,— усміхається Макашин. — Заслужений тренер, заслужений майстер і заслужений артист. Бог трійцю любить...
Він замовкає, звільняючи на столі місце. Льоха уже повернувся. Потім питає:
— Ну, а як твої дітки?
— Дитинчата як качата...— швидко, випереджаючи Ординцева, мовить Льоха.
Макашин піднімає келих. Говорить:
— Бажаю успіху...
— Дякую за увагу...— в тон йому відповідає Ординцев.
Вони чудово розуміють один одного. Іншою ця розмова й не могла бутії. «Будьте взаємно ввічливі...» Дивно тільки, що Макашин нічого не говорить про Валю. Прикидається? Ординцев пильно вивчає свій келих і прислухається до голосу Ма-кашина, який просторікує, що любительський спорт, мовляв, давно себе вичерпав, що любителі ні в яке порівняння не йдуть з професіоналами. Минулого року Макашин побував у Канаді. Торонто, Вінніпег, Ванкувер... Ось де справжній хокей!.. А чому? До професіоналів ставляться інші вимоги, з ними не церемоняться. Тобі платять долари, будь ласка, працюй. Не те що в нас. «Ох, не можу...» «Ох, стомилася...» А ти, тренер, безсилий....
— Бідненький,— каже Ординцев.— Мені тебе шкода.
— Я не про себе говорю,— Макашин кривиться.— У мене ці фокуси не проходять.
— Точно,— киває головою Льоха.— Можу підтвердити. Він їх он як тримає,— і Льоха стискує куці пальці з обгризеними нігтями в кулак.
— Не репетуй,— присаджує Льоху Макашин і звертається до Ординцева:— Ти, здається, іншої думки?
— Винен!..— Ординцев піднімає руки.
Професіоналізм?..  Це  йому  не  до  душі.  Спорт  перестає
бути спортом, мистецтвом, перетворюється на кетч. Коли прагнуть перемогти за всяку ціну, не дуже турбуються про засоби. А він, Ординцев, не полюбляє людей, які прокладають собі дорогу ліктями...
— Знаю,— приховуючи насмішку, озивається Макашин.— «Небо в алмазах», «В людині все повинно бути красиве» і те де... Друже мій, але ж це із царини ху-дож-ньо-ї літератури...
— Небо... В чому? Оце сказонув!..— регоче Льоха, але Макашин підводить на нього важкі очі, і той, похлинувшись, починає кашляти.
— Що ж ти про свою Валюху не питаєш? — Макашин переводить погляд на Ординцева. — Баба з воза, так?..
— Захочеш — сам розповіси,— Ординцев  знизує плечима.
— Признатися, я чекав більшого,— Макашин тарабанить пальцями по столу.— Примхлива дівчина. Не позбавлена здібностей, та до екстра-класу їй ще далеко. Багато в ній цього... дитячого, чи як. Сподіваюся, ти сам не вважаєш, що це вже прима?
— Не вважаю.
— Приємно почути. Та загалом — з неї люди будуть,— киває головою Макашин.— Постараюся обтесати її. Сподіваюсь, вона на мене не скаржиться?
Ординцев вагається.
— Не знаю...— мовить він неохоче.— Я її давно не бачив.
— А-а...— Макашин задоволений.
Більше говорити нема про що. Вони підводяться майже одночасно. Дивлячись на них, Льоха (не пропадати ж добру) похапцем допиває вино.

Розділ шістнадцятий
ВЕРОНІКА
Вона дивиться на Валю.
Килим.
Підняте крило рояля.
Обов'язкова програма, яку вони готують до першості Європи, не відзначається великою складністю. Кілька «фляків», високий стрибок на початку і «ластівка» посередині... Ось, либонь, і все. Але стрибок— це ще й вільний політ. Його треба виконати так, щоб навіть прискіпливі судді (їх немає в цьому залі, але тобі повинно здаватися, що вони присутні) усміхнулися. А після «ластівки» треба не просто утримати рівновагу (це не дивина, будь-яка першорозрядниця не поворухнеться), а як би перетворитися на античний мармур, який потім оживає. І ще треба зачарувати суддів і глядачів мереживним рухом рук. А ще — бути веселою, щасливою...
Усмішка не сходить з Валиного обличчя. Воно в неї засмагле, матове. Дівчина змінила зачіску. Хоче виглядіти дорослою. Працює вона чисто, вільно. То не біда, що після «фляків» вона трохи забарцлася і втратила темп. Біда в тому, що вона намагається бути щасливою і це помітно. В її виступі немає «ізюминки» («сухофруктів»,— сказав би Роман Бор-ський). Він якийсь прісний. А може, це Вероніці тільки здається?
Ні, в Києві Валя виглядала краще.
Там вона була в ударі.
Вероніка бачить, як Валя, закінчивши вправу, завмирає, а потім непомітно злизує язичком перлинки поту з верхньої губи. Очі в неї тривожні.
Але Макашин ласкаво киває їй. Мовляв, тепер добре, зовсім добре...
А Вероніка не може позбутися думки, що Валя на себе не схожа. Раніше це був чарівний вуглуватий підліток, тоді як зараз... Вероніка мовчить. А що, як вона упізнає в Валі... себе. Ну, звичайно, дівча її копіює! Дурненька! Навіщо їй це? Найкраща копія завжди гірша за оригінал. В інші часи Вероніці було б приємно, що її наслідують, та зараз вона не може позбутися досади.
В неповних шістнадцять років Вероніка теж була норовливою і дикою. Чи не тому її потягло до Валі Фоміиої («Зустріч з юністю»,— сказав би Роман Борський). І вона не розуміє, чого мовчить Макашин. Хто-хто, а Макашин раніше за всіх повинен був помітити, що Валя вже не та. Де її безстрашність? Де, нарешті, запал? Відчувається «школа», майстерність, не більше. Та тільки цим сьогодні нікого не здивуєш. Кожна гімнастка повинна мати свій почерк. Обов'язково. Кому потрібні дві Журавльові чи дві Стекольникові? Команда — це секстет, в якому немає місця двом однаковим інструментам.
Усього цього Валя може не знати, але Макашин... Вероніка дивиться в його бік і мимохіть починає думати про те, що для Макашина Валя теж якоюсь мірою «зустріч з юністю». Колись він, Макашин, «зробив» Вероніку Журавльову і тепер хоче створити другу таку саму. Так для нього простіше, зручніше.
Старієте, серденько Ігоре Васильовичу!
Вероніці хочеться підійти до Валі, обняти її за плечі і сказати: «Люба дівчино! Нікого не слухай. Залишайся сама собою!..» Та хіба скажеш це? Валя сліпо вірить Макашину, а на інших поглядає вовченям. І її можна зрозуміти. З якої речі вона повинна слухатись Вероніки, в якій бачить суперницю? Навряд, чи вона повірить, що Вероніка бажає їй добра.
А вона бажає їй добра, тільки добра... З кожним днем їй ця дівчинка стає ближчою. Цього навіть не поясниш. І вона, Вероніка, повинна щось зробити. Інакше вона не простить собі цього. Якщо вже їй судилося мати наступницю, а цього, як видно, не уникнути, то хай спадкоємицею її слави стане Валя.
Через два-три тижні, можливо, буде  вже пізно.
І враз Вероніка згадує про Ординцева. Вони трохи знайомі. Вона його розшукає. Через Романа Борського. І пояснить Одинцеву все. Ординцев повинен втрутитись. Не може бути, щоб він залишився байдужий до Валиної долі. Дівчина зараз наче заворожена (Макашин давить на неї своїм авторитетом), наче спляча царівна, яку треба розбуркати.
Після тренування, коли Макашин своїм звичаєм плескає в долоні і каже: «Все, пора закруглятись», Вероніка підкликає Валю.
— Ти поспішаєш? — питає вона. — Тоді я тебе підвезу.
— Ви їдете? — питає Тамара.— І я з вами...
— Тобі куди?— Вероніка повертає голову.— На жаль, нам не по дорозі. Я обіцяла підвезти Валюшу.
Вона бачить, що Тамара образилась, та Вероніку зараз це не тривожить.
На кузові, на крилах сірого «Москвича» грають золоті блі-ки. Вероніка виймає ключі, кидає сумку на заднє сидіння і садовить Валю поруч себе'.
Потім вона вмикає запалення, машина здригається, оживає, і між Веронікою і Валею починає розгойдуватись маленьке зубате негренятко, що висить на гумці й дриґає ніжками.
Перехресток.
Садове кільце.
За сигналом регулювальника зграя різноколірних машин зривається з місця і, очманівши на радощах, мчить асфальтом.
Вероніка притискує свого «Москвича» до тротуару. Вона давно збиралася побалакати з Валею. Але як до неї підступитися? Помовчавши, Вероніка питає, чи вміє Валя вести машину.
— Ні,— признається Валя.
— Навчити?
— А це ж страшно?
— Мені здавалося, що ти нічого не боїшся.
— Раніше я теж так думала. Я нічого не боялася, коли була зовсім маленька.
— А тепер?
— Здається, я зробилася страхополохом. Сама не знаю, як це сталося.
— Ти боїшся Макашина? — відверто питає Вероніка.
— Боюся.
— А знаєш чого? — Вероніка різко  повертає  руля.— Тобі здається, ніби від нього все залежить. Але все залежить тільки від тебе. Я давно збиралася сказати тобі це.
Дівчина стривожена. Здається, вона не розуміє, навіщо Вероніка затіяла цю розмову.
— А ви... Ви його давно знаєте? — питає нарешті Валя.
— Макашина? Років дванадцять, коли не більше. Я йому багато чим зобов'язана. Ми з ним були друзями.
— А тепер?
— І тепер...— Вероніка гальмує.— Усе залежить від того, який зміст укладати в це слово.
— Вам добре,— каже Валя зітхаючи.— У вас багато друзів, вас люблять... А на мене ще дивляться, як на чужу. В Ординцева всі дружили, усі дівчата, і я думала, що тут теж...
Тепер уже Вероніка мовчить. Що вона може відповісти? Погано, коли в тебе так багато друзів. Це означає, що немає жодного справжнього. А Валя... Вона не там шукає. У спорті кожен сам по собі. Коли виходиш на поміст, ти самотня («Яко перст», — сказав би Роман Борський). У спорті— вона має на увазі гімнастику — як і в мистецтві, людина завжди самотня. Вона може розраховувати тільки на себе, на своє серце.
І вона, Вероніка, не виняток. У неї є донечка, є сім'я, є слава. Здавалося б, чого ще бажати? Та вона самотня...
А друзі, про яких говорить Валя... Що ж, такі друзі в неї є. І навіть серед гімнасток. Наприклад Тамара Стекольникова. Тамара — її вірний паж. І знаєте чому? Тамара вже змирилася з думкою, що ніколи не буде першою. Досить Вероніці сказати їй: «Стрибни з мосту», і Тамара, не задумуючись, стрибне. Навіть улюблене пальто віддасть, хоча всі знають, що вона ганчірниця. Та коли вони піднімуться на поміст, а це буде скоро, у серпні, вони стануть чужими.
Такий закон боротьби. Якщо ти не прагнеш до перемоги — іди геть із спорту.
Але з цим дівчам, яке сидить зараз поруч, наче зачароване, дивиться на дерев'яне негренятко, вона, Вероніка, могла б подружити. Вона чомусь упевнена в цьому. Різниця у віці? Байдуже. А добре було б мати молодшу сестричку. А чого б і не мати?
Й одразу ж вона говорить собі, що стає надто сентиментальною. Розчулилась... Чи не тому, що її вже минулося, настав час розлучатися з короною? Хоч як це сумно, але їй уже тридцять два роки. Сьогодні минуло...
А її ніхто не привітав. Не буде пирога з свічками.
— Ти справді поспішаєш? — питає вона у Валі.
— Не дуже...
— В такому разі... Бачиш, у мене сьогодні день народження,— каже Вероніка.— А мої на дачі. Ідемо до мене! Там і погомонимо.
А сама думає: «І Макашин забув. Та що там Макашин — Тамара...»
— Поздоровляю! — говорить Валя. — Я не знала...
— Дрібниці,— Вероніка намагається усміхнутись.— Заїдемо в «Прагу» по торт і влаштуємо такий дівичник, що аж гай шумітиме. Ну як, згода?
Вони обмінюються швидкими поглядами. «Більше нікого не буде?» — «Нікого...» — « Тоді я згодна...»
— От і добре,— зраділа Вероніка.
Вона звертає на Арбат до ресторану «Прага», залишає Валю в машині і через деякий час повертається з хурою покупок. Кульочки, пакуночки... І знову сідає за руль.
Кілька хвилин швидкої їзди, зупинок, нетерплячки.
Уже біля дверей її охоплює таке почуття, наче в квартирі повно-повнісінько народу, столи накриті, свічки запалені, і досить їй з'явитися на порозі, як її зустрінуть гучними вигуками і дзвоном келихів. Не раз вона запізнювалась до святкового столу. За останні роки Вероніка так рідко бувала дома!..
Вона розчиняє двері. В тишу.
Духота і пилюка.
її фото на стінах.
Та Вероніка бачить не ці фотографії і не кришталеві кубки, якими заставлена вся квартира, а свою зжужману постіль і, винувато усміхаючись, поквапливо старається навести хоч сякий-такий порядок — переставляє стільці, ховає піжаму. Що поробиш? Господиня вона нікудишня.
— Я допоможу, — каже Валя.
— Не треба, сама впораюсь, — відповідає Вероніка. — Погортай журнали, вони на столику.
Круглий скляний столик завалений листами, газетами і журналами. Тут же лежать якісь бандеролі.
— Вам телеграма! — вигукує Валя.
— Справді? — Вероніка появляється з кухні в мереживному фартушку. Руки в неї мокрі, вона не встигла їх витерти.— Розгорни, будь ласка...
«Поздоровляємо дорогу мамусю»... — читає Валя.
— Це від моїх,— усміхається Вероніка.— Не забули.
— Тут іще листи є,— каже Валя.
— Потім перегляну, — Вероніка одмахується. — Мені від них життя немає.
Щодня вона одержує десятки листів. З Норильська, з Праги, з Комсомольська-на-Амурі... Від незнайомих людей. Пишуть школярі, солдати... Одні просять автографа, інші — поради. А коли Вероніка була молодша, багато хто пропонував їй руку і серце. Заочно.
— Ви всім відповідаєте? — питає Валя.
— Коли як. Буває, що рву, не читаючи. А ти чого питаєш?
— Так...
— Розумію,— каже Вероніка сміючись і міняє голос: — Дорога Валю, пише вам старший сержант, відмінник бойової і політичної підготовки... Бачив вашу фотографію в журналі, і ви мені сподобались. Напишіть, будь ласка, чи є у вас друг. Як демобілізуюся восени...
— Звідки ви знаєте?
— Що, вгадала? — сміється Вероніка.— У мене таких женихів було тисяч тридцять, не менше.
— А я ніколи не вийду заміж.
— Чого це? Не зарікайся...
Валя мовчить. Сімейне життя? Вона згадує батька, згадує, як він говорив Ординцеву, що заздрить йому. І це сімейне щастя?
Тим часом Вероніка уже накриває на стіл, розставляє тарілки і вазочки. В кімнаті — сутінки. Горить тільки одна-єдина лампа, схожа на гасничок.
— Здається, дзвонять,— каже Валя.
— Це телефон, — відповідає Вероніка й бере трубку.
— Ве', це ти? — чує вона знайомий голос Романа Борського.— Я вже п'ятий раз дзвоню. Хочу поздоровити і побажати...
Виявляється, він не забув.
— Дякую, — мовить вона тихо.
— У тебе гості? — питає Борський.— Я не помішав?
— Аніскілечки, — відповідає Вероніка. — У мене тільки один гість. І також Ве'.
— Я її знаю?
— Звичайно.
— А мені можна приїхати?
— Звісно.
— Але я не сам. Нас двоє.
— Будь ласка.
— Гаразд,— відповідає Борський.— Будемо через двадцять хвилин. Прихопити що-небудь?
— Не треба.
Вона повільно кладе трубку, виносить телефон у прихожу (шнур волочиться за нею по паркету), а потім, повернувшись, каже Валі:
— Це Борський дзвонив. Зараз приїде. Почекаємо?
Валя згодна.
Тоді Вероніка знову йде на кухню. Треба «змінити декорацію». Цукерки, печиво... Борський напевне скаже: «Не по коню корм». Йому подавай ковбасу, яєчню... Вона його смаки вивчила.
Вероніка метушиться, не приховуючи радості. Молодець Роман!.. На всіх його вистачає. З'являється саме тоді, коли потрібний. Що це, нюх досвідченого газетяра? Як газетяр, він, мабуть, не став би влітку, в розпал футбольного сезону, витрачати на неї свій дорогоцінний час. Нора гімнастики ще не настала. Але як друг...
Відчуття гіркоти, що його Вероніка зазнала в Києві, уже притупилося. Короткий відпочинок і тренування зробили свою справу. Зараз вона знову впевнена в собі. Кращим доказом того, що вона знову в чудовій формі, може служити ставлення д® неї Макашина. Після повернення з Києва Макашин збирався списати її в архів, вона це одразу збагнула, а останнім часом він знову став люб'язним. Зрозумів, що в Софії без неї йому не обійтися. її ім'я все ще служить прапором.
У Софії вона ще покаже себе.
А потім у Мехіко.
«Помирать нам ранувато...»
І вона нічого не має проти того, щоб поруч неї, але тільки на сходинку нижче, опинилася Валя. І в Софії, і в Мехіко. Дівча їй подобається.
До того ж у Валі є всі дані.
Треба тільки, щоб вона не перегоріла. На очах у Вероніки одна така талановита дівчинка уже «спеклася».
Вона дивиться на годинник. От-от з'явиться Борський. А вона ще нічого не приготувала.
Вероніка дістає з холодильника продукти і стає до плити. Кухня наповнюється чадом.
— Яєчню треба смажити на маленькому вогні,— каже Валя, з'являючись у дверях.
— А ти звідки знаєш?
— Мене батько навчив,— відказує Валя.— Іноді ми з ним хазяйнуємо. Дозвольте...
— Молодець, шлях до серця мужчини лежить через його шлунок,— сміється Вероніка, поступаючись Валі місцем біля плити.— Роман любить попоїсти.
— Через те він такий товстий,— говорить Валя.
— І добрий. Усі товстуни — добрі. А я займуся консервами. Не турбуйся, консерви відкривати я вмію.
Потім, помінявши разом з Валею «декорацію» на столі, вона сідає до дзеркала, щоб причепуритися, і вимагає, аби Валя теж «навела красоту».
Якісь креми. В тюбиках і в баночках.
Духи.
— Чудово, — каже Вероніка, стоячи за спиною Валі.
Вона  прислухається.  Здається,  зупинився  ліфт.  Авжеж!
А ось і дзвінок...
Поруч з Борським на площадці стоїть Ординцев. Досить було Вероніці сьогодні згадати про нього, як...
Борський подає їй оберемок польових квітів.
— Сам нарвав, ось цими руками, — каже він, входячи в прихожу. — їздив по них до чорта в зуби. А потім цілих дві години бігав од автомата до автомата. Уявляєш, який у мене був вигляд? Але тут, на щастя, Ординцев нагодився. Ех, не цінує мене людство!
— Годі тобі хвастати, — зупиняє його Вероніка і звертається до Ординцева, який усе ще переступає з ноги на ногу.— Заходьте, Михайле Михайловичу.

Розділ сімнадцятий
ВАЛЯ
Спершу її бере острах (зараз Ординцев почне виказувати їй), потім вона усміхається (на Борського не можна дивитися без посмішки) і нарешті заспокоюється, коли Ординцев сідає поруч з нею і кладе руку на спинку її стільця. Під його крильцем їй завжди було добре й спокійно.
Борський проголошує тост.
— Хай удостояться мої жалюгідні слова уваги господині цієї домівки... — починає він з келихом у руці.— За Велику і Блискучі?, за ту, що затьмарює сонце.
Він тільки цими днями повернувся з Бухари, де відбувалися всесоюзні змагання борців вільного стилю, і мова його вигадлива, як східний орнамент, а компліменти нудотні, як солодощі на бухарському базарі.
Ще через кілька хвилин він скидає піджак («З вашого дозволу, шановні дами й панове!..»)  і розв'язує краватку.
— Розкішна краватка,— зауважує Вероніка.— Де ти її дістав, Романе?
— Уяви собі, в ГУМі, — відповідає Борський. — Ти вже п'ята про це питаєш.—Він схоплюється, підбігає до вікна і кричить з шостого поверху:—Люди! Я її купив за десять таньга!
Валя нічого не розуміє.
— Одного разу Ходжа Насреддін купив чалму, — пояснює Борський, повернувшись до столу.— Кожний зустрічний вважав за свій обов'язок спитати, скільки Ходжа за неї заплатив. «Десять таньга»,— ввічливо відповідав Насреддін. Та кінець кінцем це йому набридло. І він прикинувся мертвим. А коли жінка зчинила лемент і збіглося все селище, Ходжа вмить ожив, виліз на дах і загорлав: «Гей, люди! Слухайте всі. Цю чалму я купив за десять таньга!.. Більше не питайте...»
— І як тобі не набридло,— каже Ординцев.
— А хіба  що? — швидко  запитує  Борський. — Гай, гай!
Час посріблив твою голову, та бачить аллах, що він збагатив її тільки зовні, не перетворивши в золото те, що є всередині голови. Ти, Михайле, не ображайся.
Потім він береться за Валю. У неї якийсь хворобливий вигляд. Та він, Борський, знає чудовий засіб... Він її вмить вилікує.
Вероніка сміється:
— Що ти розумієшся на хворобах?
— Зате я розуміюся на дівчатах,— відповідає Борський.
— Ти старий донжуан...
— Нащо ти натякаєш на мій вік? — швидко запитує Борський.
Нічого не вдієш, він любить людей. Та, на жаль, він безсилий зробити їх усіх щасливими. От він і задовольняється тим, що веселить їх. Це не так уже й погано.
А зараз, правовірні,— говорить він знову, — піднімемо наші келихи на честь незрівнянного Михайла ібн-Ординцева, хай благословить аллах ім'я його... Наскільки мені відомо, сьогодні було створено тренерську раду, яка відповідає за підготовку збірної до першості Європи і світу, і наш шановний Ми-хайло-бен-Михайлович ввійшов до неї нарівні з Макашиним. Священна воля на те Всевишнього!..
— Мабуть, тобі досить, — зупиняє його Ординцев, відбираючи в Борського пляшку.
— Це правда? — питає Вероніка.
— Правда,— відповідає Ординцев.
— Здорово!..— виривається у Вероніки.
— Романе,— благально схрещує на грудях руки Ординцев.— Прошу тебе...
— Гаразд. Ти, як завжди, маєш рацію,— погоджується Борський і повертається до Вероніки.— Ве', у тебе є гітара?
— Мої завезли її на дачу,— відповідає Вероніка.
— Шкода, є нова пісенька...
— Пізно вже, — мовить Ординцев і відсовує стілець.
— Вас зрозумів!..— урочисто виголошує Борський і теж підводиться з-за столу.
— Ти можеш залишитися,— каже Ординцев. — Валюшу я проведу.
— Не треба зловживати гостинністю...— Борський одягає піджака.— Пробачте за компанію, як кажуть в Одесі.
Вони виходять разом: Борський, Ординцев і Валя,
Під темним небом Борський стає тихим і лагідним. Щойно він реготав напропале, а тепер сумовито бреде тротуаром, і в очах у нього така туга, що хочеться разом з ним поплакати. Сісти поруч на східці квіткового магазину і заголосити.
— Ходімо до мене,— пропонує Ординцев. — Я тобі поступлюся тахтою.
— Ні, я на вокзал...— відказує Борський.— Поїду до приятеля в Передєлкіно.
На тролейбусній зупинці він починає прощатися. Йому хочеться побути на самоті, посидіти в порожньому вагоні електрички. Іноді корисно подумати про життя. Відомий журналіст і коментатор, що об'їздив Європу вздовж і впоперек... Все це так. Та ніхто не знає, що в нього на душі. Йому вже сорок з гаком, а він усе ще нічого не зробив у житті, не написав жодної путньої сторінки. А міг би!.. Він сам знає, що талановитий. Друзі гадають, що йому не вистачає посидючості, та вони помиляються. Справа в тому, що до себе він безжальний ще більше, ніж до інших. Він не простив би собі жодної фальшивої фрази. Якщо йому чогось і не вистачало, то це впевненості. Він не був упевнений в тому, що після Гоголя, Достоєв-ського, Толстого і Чехова зможе сказати людям щось нове. А повторюватись немає рації.
Інший на його місці почав би звинувачувати час, який був «важкуватий для пера», і заздрити своїм удачливішим ровесникам, що вибилися в «письменники». А Борський добровільно пішов у журналістику, в коментатори, з дня на день відкладаючи ту роботу, яку вважав основною справою свого життя. Якось само по собі виходило так, що ці дні подовжились у місяці, в роки, і настав момент, коли він зрозумів, що починати вже пізно. І тоді він заходився щедро роздаровувати друзям і знайомим усе, що нагромадив за довгі роки. Роздаровувати на вулицях, у тролейбусах, за ресторанними столиками. Беріть, користуйтеся, йому не жалко. А потім, відкривши книгу якогось модного автора, знаходив у ній свої думки, свій «золотий пісок», який добував у муках.
Одначе стороннім знати про це не обов'язково.
Скочивши на підніжку тролейбуса, Борський весело махає рукою. До зустрічі!..
Звичайно, Валя не могла знати, про що думає Борський, та вона бачила, що той шукає самотності, і розуміла його. Вона теж любить побути на самоті. Не завжди, звичайно, інакше можна повіситись, але їй добре самій. Вона звикла до самотності з дитинства. Мати ніколи не приділяла їй тієї уваги, якою були оточені інші діти. Мати була завжди зайнята, перевантажена на роботі, обтяжена домашніми клопотами й надто сучасна для того, щоб витрачати час на «пелюшки» і «соски». Турботу про Валю вона передоручала бабусі та сусідкам по квартирі. І тільки вже потім, коли бабуся вмерла, а вони переїхали в окрему квартиру і Валя почала «подавати надії», мати раптом виявила до неї підвищений інтерес. Зараз вона всім каже: «Ми готуємося до змагання...», «Нас запросили брати участь» і так далі, але неодмінно у множині. Це, напевне, тому, що Валині спортивні успіхи вона вважає своєю заслугою.
А можливо, вона почала цікавитись Валею навіть не через це, а тому, що постаріла. Батько так і називає її: «Стара...»
Валя думає про матір, яка зараз, мабуть, уже виглядає її, і починає сердитись. Вона не дитина, і нема чого над нею охати.
їй хочеться бути дорослою. Колись, можливо, вона забажає здаватися молодшою, як Вероніка, та зараз вона хотіла б виглядіти старшою за свої неповні шістнадцять.
Якби можна було бачити себе збоку!.. Вона не красива, а просто «симпатична». У неї припухлі губи і кирпатий носик, нічого особливого. Мабуть, красиві в неї тільки очі. Темні, з вишневими кісточками посередині, вона це знає. А волосся надто шорстке, непокірне, просто біда з ним. І шия задовга.
Останнім часом вона почала цікавитись своєю зовнішністю.
— Як екзамени? — питає Ординцев.
— Усе гаразд.
— Трійки є?
Вона відповідає.
— А в твоєї подружки?
Вона відповідає.
— А в того хлопчини, з яким ти воюєш?
Вона відповідає.
Ординцев пам'ятає всіх і все. Тільки про те, як їй самій живеться, він вважає за краще не питати. Ні слова про Макашина, ні слова про неї... Захоче — розповість сама.
Із скверика долинає пісня. «Ну, що ж тобі сказать про Сахалін?  Там звичайнісінька  погода...»  Вона теж не  знає,  що
сказати Ординцеву. Начебто все йде нормально. Цими днями її навіть знімали кінооператори. її, Вероніку й Тамару... Вони роблять якийсь хронікальний фільм. Та Ординцев не любить, коли хвастають. Його, звичайно, цікавить інше. Однак саме про це їй говорити не хочеться.
Ординцев ще про щось питає, і вона відповідає йому, а сама тим часом думає про Майку, — він сам нагадав їй про неї. З Майкою вони розбили глек. Назавжди. Хто міг подумати, що Майка виявиться такою?
Коли Вовка назвав Майку «шапкою-невидимкою», Валя не повірила. А потім переконалася.
Перед екзаменом Вовка умовив її признатися Майці «по, секрету», що вона не знає Островського. «Побачиш, Олена Се-менівна тебе спитає,— сказав Вовка.— На що поб'ємося об, заклад?..»
Так воно й вийшло. Пильно дивлячись на Валю, Олена Се-менівна запропонувала їй написати про «Грозу». Певна річ, з метою помститися за те, що Валя не підтримала її на зборах, коли обговорювали газету «Мнсль». Олена Семенівна нічого, не забуває.
Тема називалася: «Темне царство» у драмі «Гроза». План складався з трьох частин. 1) Вступ (значення драми «Гроза»), 2) Основна частина (Кабаниха і Дікой—представники «темного царства»; святенництво Кабанихи і деспотизм Дікого; сила грошей у «темному царстві») і 3) Висновки (правдивість зображення життя російського купецтва у драмі «Гроза»).
Досить було Валі поглянути на Майку, щоб зрозуміти: це її робота.
— Тобі все зрозуміло? — спитала Олена Семенівна, перехопивши її погляд і витлумачивши його по-своєму, як прохання допомогти. — Сідай, Фоміна.
— Мені все зрозуміло, — відповіла Валя. — Але я хотіла б... Можна мені іншу тему?
— Як? — мало не задихнулася Олена Семенівна.
І почала, і почала... «Ми від тебе не чекали», «Ми тобою, пишалися...» і тому подібне, і повен набір ахів та охів, і це в; присутності директора школи і якогось представника. Цирк та й годі.
— Звичайно, якщо ти не знаєш...— промовила Олена Семенівна багатозначно.
— Ні, саме тому, що я цю п'єсу дуже добре знаю,— відповіла Валя.
Та Олена Семенівна їй не повірила. Правду кажуть так рідко, що її сприймають за брехню. А Валя якщо і знала що-небудь, то це «Грозу», і коли Олена Семенівна почала наполягати, Валі довелося підкоритися. Хочете, щоб вона, Валя, написала про те, як Кабаниха вигукує: «А мене хоч ти й золотом засип, то я не поїду»? Будь ласка, вона напише.
Вовка тріумфував. Олені Семенівні довелося поставити Валі п'ятірку. Та Валя не раділа.
Не так-то просто втрачати подругу.
Більше вона не буде такою довірливою.
А Вовка сказав: «Знаємо, не зарікайся». Він упевнений, що їй ще не раз доведеться розчаровуватися в людях. Навіть себе не легко розкусити, а іншого й поготів. Людство не ділиться на негідників і праведників, як думає Олена Семенівна.
Валя чує в собі Вовчий голос і думає про нього, про його непримиренність і доброту (як у ньому це вживається?), і про те, що їй з ним і легко, і важко (ніколи не взнаєш, що він утне), і їй хочеться зустріти його зараз (от було б здорово!), та вона розуміє, що це майже неможливо, а потім проганяє од себе думку про те, що Вовка ось-ось поїде. Про розлуку не хочеться й думати.
Значно приємніше думати про те, що вчора вони з Вовкою були в Лужниках, а позавчора їздили в Хімки і каталися на човні (от бачите, усі мрії збуваються!), і вона слухала, як він розповідає про себе і про свого батька, і читає вірші Тараса Шевченка (пам'ятник йому стоїть біля Москви-ріки) про гірку дівочу долю і зажурені верби, і вона розуміла кожне слово, і, слухаючи Вовку, згадувала вечірнє небо над Києвом, бані і каштани, немовби вона знову сиділа в автобусі, що спускався до Дніпра...
— Мене дивує твій спокій,— каже Ординцев, його голос повертає Валю на Кутузовський проспект, забудований однаковими будинками, і вона зупиняється. Що Ординцев хоче цим сказати? Так, вона впевнена в собі. Що в цьому поганого?
— Упевненість потрібна на помості, — веде Ординцев.— Ти у Вероніки спитай... Багато років вона стояла на голову вище за всіх, їй не було рівних, а вона мордувала себе на тренуваннях. Бувало, зіскочить з колоди і ходить навколо, заламуючи пальці. Не те, не те...
— Вона й зараз така,— говорить Валя.
— От бачиш!..
— Ну й що? — питає Валя. — її час минув.
— Ти впевнена?
— Макашин казав...
Ах, Макашин!.. Він забув, що існує Макашин, на якого Валя тепер молиться. От вона й співає з чужого голосу. І він, Ординцев, не має права втручатися. У кожного тренера свої настанови, свій метод. Зрештою, справа навіть не в цьому. В Ординцева і Макашина різні погляди на життя.
— От ми й прийшли,— каже Ординцев.

Розділ вісімнадцятий
ВОВКА
Гроші лежать у дерев'яній, інкрустованій темним сріблом шкатулці гуцульської роботи. Багато років тому її подарували баті в Косові, коли він полював у Карпатах на кабанів. Шкатулка не замикається. В них у сім'ї заведено: кожен бере стільки, скільки йому треба. Батя вважає, що стосунки між людьми повинні грунтуватися на цілковитому довір'ї. Від кого замикати гроші? Від власного сина? Цього ще не вистачало.
З самого дитинства батя привчив Вовку до того, що справжню цінність має тільки праця. Той, хто пам'ятає, що хліб добувається в поті чола (батя називає його «святим»), цінуватиме кожну черству скоринку. Ну, а гроші... Вони не варті того, щоб тремтіти над ними. Була б у людини голова, серце та руки...
Коли по радіо співають «Люди гинуть за метал...», батя одразу ж вимикає приймач. Навіть якщо цю арію виконує великий Шаляпін.
В кабінеті темно від диму. Хоч вішай сокиру.
Вовка підходить до шкатулки й бере п'ятірку.
По всьому кабінеті розкидані речі, які все-таки діждалися свого часу. Спершу батя змушений був одкласти від'їзд через Вовку, який складав іспити, а потім на нього посипалися справи. Та нині з ними покінчено.
На кріслах і на підлозі лежать гумові чоботи, патронташі, брезентові рюкзаки, фляги, термоси різних розмірів, ножі з костяними колодочками і наборними нлексигласовими рукоятками, жерстяні коробочки з-під тютюну, пластмасові тарілки й стаканчики... Пахне міцним тютюном і рушничним маслом— батя чистить свою двостволку дванадцятого калібру.
А Вовчина рушничка усе ще висить на стіні, чекає на господаря.
— Сподіваюся,  ти  не  забув,  куди  ми  їдемо? — питає батя.
Хіба про це забудеш? Маршрут розроблений, квитки куплені... Справжнє життя почнеться вже в поїзді: круті яйця і бички в томаті, які їдять з ножа, чоловічі розмови, гра гармошки в сусідньому купе і вогні вокзалів... А в Києві вони мають пересісти на пароплав, щоб по палубних квитках три дні милуватися Дніпром. Що може бути цікавішого? Зорі над головою, хлюпоче й зітхає вода під плицями, запах рогожі... І раптом прямо з казки випливає старий вітряк на пагорбі, і ти, трохи підвівшись на лікті, вдивлятимешся в пітьму, щоб розглядіти силует лицаря печального образу... А потім пароплав наблизиться до Кам'янки, повільно задкуватиме, щоб пришвартуватися до дебаркадера, і повітря напоєне пахощами слив, абрикосів і терпких яблук. Благодать! Нарешті з Херсона іржавий катерок повезе тебе в Цюрупінськ, туди, де живе росле плем'я мовчазних людей, що пропахли рибою і димом багать, де п'ють вогненну горілку, і обпікаються потрійною юшкою, і ловлять зорі сітями, розвішаними вздовж усього берега на високих кілках для просушки.
Вовка відповідає, що ще встигне спакувати речі. Встане завтра вдосвіта.
— Ну дивись...— згоджується батя.
З Вовкою він завжди розмовляє по-українському. Людина не має права забувати тієї мови, якою мати співала їй колискові пісні. Вичистивши і змазавши рушницю, батя ховає її в чохол і береться за свої мисливсхжі обладунки. При цьому він не перестає наспівувати про те, як «Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою» і «пливе човен по Дунаю, один за водою...» Вовка, певна річ, теж знає цю пісню і, не втримавшись, підхоплює:

Пливе човен, води повен,
Ніхто не спиняє;
Кому спинить — рибалоньки
На світі немає.

Усі батині пісні протяжні й сумні, від них дере в горлі. Вони не старіють — це тільки в легковажних шлягерів короткий вік. Вовці теж стає сумно. Цілий рік він мріяв про цю поїздку. І ось... Залишився один-єдиний день, не надихаєшся. Завтра він уже не побачить Валі.
— Візьми ключі,— каже батя.
Він ні про що не розпитує. Він просто радить Вовці взяти ключі. На той випадок, коли Вовка прийде пізно. Він ще не забув тої пори, коли йому самому було тільки шістнадцять років.
— Гаразд,— каже Вовка.
— Треба купити хліба на дорогу. Та дарма, я сам...
— Збігати? — питає Вовка.
— Іди вже...— батя повертається до нього спиною, даючи зрозуміти, що більше його не затримує.
День закінчується. Розпушивши світлі водяні вуса, дві поливні машини рухаються проспектом назустріч одна одній. На тролейбусній зупинці стоять бородаті хлопці в пропотілих ковбойках і шортах — туристський сезон уже почався. Вовка разом з ними сідає в тролейбус.
Духота.
Запітнілі шибки.
На ціле місто немає двох пар електричних годинників, які показували б однаковий час. Вовка висовується з вікна. З Валею він домовився, що прийде о сьомій. Яка рація стовбичити на вулиці біля спортзалу? Все одно вона повинна заїхати додому, щоб переодягтися.
Прощальний вечір. З нагоди закінчення навчального року і Вовчиного від'їзду. Вони насилу одкараскалися від Кольки Катуніна, який напрошувався в «третього лишнього». Валя сказала, що в неї тренування, а Вовка послався на те, що повинен готуватися в дорогу.
Хлопці в ковбойках товпляться в проходах, регочуть, переморгуються з кондукторкою.
Валя вважає, що на останніх зборах, на яких Вовці всипали за стінгазету «Мнсль» («Не треба мислити, тоді проживотієш»,— відбувся жартом Вовка), його «кращий друг» поводився не кращим чином. Злякався... З цим довелося погодитись. Та Вовка не образився. Треба знати Катуніна. Приймайте його таким, яким він є. Йому б ще характер! Тоді Кольці ціни не буде.
Після зборів Вовка вправив йому мізки. Побалакали. Коли Кольку розворушиш, до нього доходить...
Хлопці в ковбойках все ще приставали до гарненької кондукторки. Чи можна їй подзвонити?
Коли вона завтра працює — на першій чи на другій зміні?
Кондукторка удає, що сердиться. Чимось вона нагадує Майку. Така сама бистроока товстушка... І Вовка думає про те, що Майка тепер щаслива. Ще б пак, обійшла його на останній прямій... Раніше вони обоє претендували на золоті медалі, а тепер вона залишилася в приємній самотності. Вовці медаль уже не світить. Як і слід було чекати, Олена Семенівна на ньому відігралася. Класиків він знає, багато читав, але, бачте, не навчився аналізувати. Залізний аргумент, не підкопаєшся... Підкликавши його до себе, Олена Семенівна заявила, що вона дуже шкодує. Вовка не виправдав її надій. Вона говорила одне, а Вовка читав у її очах зовсім інше. «Що, догрався? Оце тобі наука. Може, візьмешся за розум і станеш поштивішим».
Смішно! Невже вона не розуміє, що оцінки його мало хвилюють!
А щодо «аналізу», то з літературними героями не можна поводитися так, як поводяться з трупами в анатомці. Він, Вовка, не збирається бути прозектором'. Для нього Печорін — жива людина. І Розкольников теж.
У всякому разі, батя сказав, що правда на боці Вовки. Того вечора вони з батею розмовляли до півночі. Про життя і про те, як і для чого пишуть книги.
Та єсть іще люди, які думають, буцімто літературних героїв печуть, як пироги. Беремо кілограм мужності і два десятки жартів, додаємо кілька прислів'їв, приперчуємо недоліками, замішуємо і ставимо в піч... Батя сказав, що є спеціалісти, які за таким способом печуть здобних чоловічків.
І одразу ж згадав пряники, якими в дні його дитинства торгували на контрактових ярмарках...
А Флобер ридав над могилою Емми Боварі.
А Гоголь завірюшної лютневої ночі кидав в огонь зошит за зошитом...
А відчай Маяковського...
В цьому не так просто розібратися. Навіть Колька, який виріс  у  родині,  закоханій  у мистецтво,  досі  впевнений,  що творчість справа нехитра. Треба взяти глину, зробити каркас і, закріпивши його на станку, приступити до діла. А потім з глиняної моделі зняти гіпсову «чорну» форму і вже за нею відлити скульптуру. Та й усе.
Виходить, що кожен може стати Роденом, досить тільки захотіти.
Та щось не видно на обрії нових Роденів.
Коли ще була жива батькова мати, а Вовчина бабуся, яка іноді гостювала в них, і батько при ній говорив друзям, що цілий день працював, бабуся щиро обурювалась: «Що це ти кажеш, Петре? Хіба це робота? Цілий день пролежав на канапі...» Виходить, що Колька й Олена Семенівна недалеко втекли від Вовчиної бабусі.
А от Валя — інша...
Вона Вовку розуміє. За її словами, спорт — це теж мистецтво. Мучишся, шукаєш, «марнуєш єдиного слова заради тисячі тонн словесної руди». Приклади? Будь ласка. Хоча б Людмила Білоусова й Олег Протопопов...
Вовка не став заперечувати. Його тепер хоч до рани прикладай. Знає, що Валя вперта, що її не переможеш.
Кондукторка оголошує зупинку, і він, похопившись, протискується до виходу, і за хвилину тролейбус везе кондукторку з її завитушками та хлопців у ковбойках кудись у бік Бородіна, в дев'ятнадцятий вік, у далеке минуле, і коли вони зникають з поля зору, Вовка з жалем думає про те, що більше їх не побачить.
Відомо, що в містах майбутнього не буде дворів. Вони й тепер уже зникають. Вузька смуга асфальту, двов-троє миршавих дерев, газончики... А на травці пасуться малолітражки.
Вовці хочеться звернути до голубника, який стирчить за трансформаторною будкою, щоб перекинутись слівцем з Вали-ним батьком (Василь Іванович — правильний чоловік!), та часу в нього обмаль, і Вовка гамує в собі це бажання. Доведеться відкласти розмову про поштарів до осені.
Ліфт вільний.
Коли кабіна безшумно шугає вгору, Вовка самому собі здається космонавтом, що піднімається на борт корабля. Таке почуття в нього виникає  щоразу перед  зустріччю  з Валею.
На душі тривожно і неспокійно. «З дитинства мене вабила серця тривога»,— як сказав один поет.
Відчиняє йому Валина мати. її вродливе косметичне обличчя майже нерухоме.
— Ах, це ти...— каже вона.
Валі ще нема, затрималась на тренуванні.
У квартирі все блищить — не дихни. Навощений паркет відображає увесь її стандартний модерновий затишок: убогі естампи і сплющені вази, стільці-недомірки й гнуті крісла, поліровані боки серванта і полицю з керамічним ширпотребом. Чистота така мертва, що просто дивовижно, як у ній вижили колючі кактусенята, схожі в своїх горшечках на гномиків.
Бідолашні гномики ніяк не діждуться повернення своєї Білосніжки.
— Я давно хотіла з тобою побалакати,— мовить Валина мати і пропонує Вовці пройти на кухню (не доведи господи, ще наслідить!). Вона майже силоміць садовить його на табуретку, а сама сідає напроти і, не розлучаючись із в'язальними спицями, які швидко поблискують у її руках, довго мовчить. На Вовку вона не підводить очей, і він розуміє, що це погана ознака.
Шерстяний моток на лінолеумі.
Блиск кахля.
Нікельовані краники з написом «Гар.» і «Хол.». (Для голо-вомийки?..)
Нарешті Валина мама видобуває із своєї пам'яті кілька різноколірних фраз-клаптиків. Вовка повинен її зрозуміти. Вона знає, що він допомагав Валюші готуватися до іспитів, і, звичайно, вдячна йому за це (Вовка кривиться). Та екзамени вже позаду. Вовка — вільна людина і може розважатися, тоді як Валюша... Бідненька зовсім замучилась. Стати чемпіонкою країни не легко. А зберегти це звання ще важче — деякі тільки й думають, як би його відібрати. Якби Валюша була тільки талановита, не більше, вони з батьком уже давно б наполягли на тому, щоб вона залишила гімнастику. Та в тім-то й річ, що у Валі виняткові здібності. Такі спортсмени з'являються рідко, можливо, раз на десятиріччя. Ні, вона не перебільшує. Вона говорить зі слів Макашина, заслуженого тренера, бо ж мати в таких справах не може бути суддею. Але тут особливий випадок. Валюша належить уже не тільки собі.
— Можна мені говорити з тобою як з дорослим? — питає Валина мама і відкладає в'язання набік.— Буду відверта. Я — мати і все бачу... Але Валюші не можна одриватися. Усі її помисли мають бути спрямовані... Сподіваюся, ти мене розумієш?
Вовка мовчить. З кахляних плиток сходить сонячний блиск, і вони стають холодними, сірими.
— Буде краще, якщо ти...
Вовка підводиться. Гаразд, він піде. Сказано досить ясно.
— Ну навіщо так одразу? — говорить Валина мати.— Не обов'язково сьогодні...
— Завтра я їду,— каже Вовка.— До осені.
— От і чудово,— майже весело погоджується Валина мати.— Сподіваюся, ця розмова залишиться між нами...
Він киває головою. Знову поблискують спиці. Розмовляти більше нема про що. Він горбиться на табуреті і збоку, напевне, теж схожий на гномика, який оберігає безглузду таємницю.
Валя вривається вихором, жбурляє в куток спортивну сумку і киває головою Вовці. За п'ять хвилин вона буде готова.
— Вечеряти будеш?..
— Не хочу,— відповідає Валя з кімнати.
Потім вона з'являється в білому, хапає з вихололої сковороди сирники, один із них силоміць тиче Вовці в рот, ковтає другий і каже:
— Мам, ми пішли.
— Куди?
— Там видно буде...
Уже на вулиці вона каже Вовці:
— Ти якийсь чокнутий...
— Як завжди,— відповідає Вовка.
Все йде, як по нотах. У небі сичать неонові змії, верещить оркестрик на терасі кафе, човгають підошви. Темніє поволеньки, і дерева в парку все ще пахнуть сонцем.
Долоня у Валі шорстка, шерехувата.
— Це все від брусів,— каже вона, стежачи за чортовим колесом.— Покатаємось?
Про що б не зайшла мова, вона незмінно звертає на протоптану доріжку: гімнастика, бруси, медалі, підходи, повороти...
— Не хочу,— каже Вовка.
Він злує. Він з презирством ставиться до цієї гонитви за успіхом. Хто тільки в ній не бере участі!.. Футболісти, поети, актори... Учора — Робертіно Лоретті, сьогодні — Пеле. Калі-фи на годину. Врешті, усе закінчується вибухом «Синьої птиці» на озері Коністон і безглуздою загибеллю Дональда Кемпбелла. Кому був потрібний цей новий світовий рекорд?
А нащо сходять на Ельбрус? Нащо кидають літаки в штопор? Нащо роблять затяжні стрибки з парашутом? Вони про це вже говорили. Не варто повторюватись.
— Ти неоригінальний,— кидає Валя.
Та Вовка не збирається поступатися. Саме тому, що це їхня остання прогулянка. Чому всі хочуть бути тільки чемпіонами і тільки космонавтами? А хто коситиме траву, замітатиме вулиці, пастиме овець, водитиме тролейбуси?.. Раби чи роботи?
— Як ти не розумієш!.. У кожного повинна бути мрія,— стоїть на своєму Валя.
Мрія? Що ж, він, Вовка, теж мріє. Йому, наприклад, хочеться побувати в Гонолулу. Та він не збирається здивувати цим усе людство.
— Суперечка,  як  чортове  колесо.  З  неї  не  вискочити.
Тепер уже Валя втрачає самовладання. Гонитва за славою? Але в Стародавній Греції також були конкурси. Змагалися поети й оратори, дискоболи й борці. Люди завжди прагнули до досконалості... І в кожному ділі є свої чемпіони. Сталевари, доярки, чабани... А що таке конкурс імені Чайков-ського? Змагання музикантів...
її правда, Вовка це розуміє, але опирається. Не треба змішувати. Про Паганіні пам'ятатимуть завжди, тоді як про Лядумега давно забули.
— Ну, знаєш,— не витримує Валя.— Набридло.
— Мені теж,— відказує він, уклоняючись.
— От ми й добалакались,— вона зупиняється.— Не треба мене проводити.
—  І не збираюся.
Вони стоять і дивляться в різні боки. Потім, коли підходить переповнений автобус, Валя стрибає на підніжку, хапається за чиюсь руку і раптом відкидається назад...
Він підбігає до неї. Валя лежить на бруку і тримається за ногу. Встати вона не може. їй боляче, але очі в неї сухі.
Вона кусає губи.
Вовка й собі кусає губи і піднімає її на руки.
Потім кидається до телефону-автомата, набирає номер і жде...
Та минає близько півгодини, поки з'являється довга машина з червоним хрестом на верхній фарі.

Розділ дев'ятнадцятий
МАКАШИН
Понад усе він любить сидіти за столом (вечір, зашторене вікно, тиша) і, присунувши лампу, роздивлятися свої альбоми. Тільки цими днями він одержав новий французький каталог.
Нідерланди. На льодистому тлі червоніє тюльпан, стебло якого неначе зрізане ковзаном. Це марка, випущена після світового чемпіонату по швидкісному бігу на ковзанах. На честь переможців. Уся Голландія тріумфувала. Легко сказати, після стількох років їй удалося повернути собі крижану корону!.. Як не відзначити таку подію?
Макашин усміхається: у його колекції два «тюльпани».
Фінляндія. Ключка і м'ячик. А в лівому верхньому кутку чотири літери: ММ і VМ. Це щось нове. Таку марку Макашин бачить уперше.
Гордість, яку Макашин щойно відчув, торкаючись кінчиками пальців до «живої» голландської марки, змінюється на досаду. Як він проґавив?.. Доведеться тепер написати у Фінляндію. Звичайно, Маурі Лаупонену, який живе в Варкаусі і працює в місцевому клубі «Варкауден-Палло-35». Либонь, Маурі ще пам'ятає Макашина.
Відкинувшись на спинку крісла, Макашин заплющує очі і обережно, метр за метром, відновлює в пам'яті невелике фінське містечко, оточене з усіх боків сосняком. Лісопилки, дерев'яні будинки, запах стружок, мовчазні чоловіки в грубих светрах і плетених шапочках, гранітні брили...
Фінляндія — це граніт і озера. І прохолодне небо. І спортивний зал «Мессухалле». Фінляндія—це десять днів життя Макашина.
Не відриваючи очей од марок, він відчуває, що до кабінету ввійшла дружина. Запах смоли і стружок змінюється ароматом парфумів і болгарських сигарет «Дербі».
Клавдія Петрівна повільно ходить з кутка в куток, потім зупиняється біля столу. З чим вона прийшла?
— Як ти не розумієш, що тобі просто перестали довіряти,— каже Клавдія Петрівна, мовби продовжуючи перервану розмову.
Макашин ледь-ледь піднімає важкі повіки. Вузька довга рука, тонкий мундштук, у якому димить сигарета... Клавдія Петрівна затягується так несамовито, немовби це остання сигарета в її житті — на екрані так курять перед стратою.
— Можливо, ти й маєш рацію,— відповідає Макашин. Він звик радитися з дружиною, прислухатися до її слів. У неї гострий розум — промітний, практичний і чіпкий. Клавдії Петрівні він, Макашин, зобов'язаний геть усім: ім'ям, становищем, добробутом... Ким він був? А вона зробила з нього людину.
— Подумаєш, тренерська рада...— Клавдія Петрівна кривить красивий рот.— Кому вона потрібна? Досі ти сам справлявся.
— Федерація прийняла рішення.
— Треба було грюкнути дверима,— каже Клавдія Петрівна.— Без тебе їм не обійтися.
— Вони це так обставили, що я... Мені нічого було заперечити. «Ігорю Васильовичу, дорогий. Ми розуміємо, як вам важко. Уся відповідальність лягає на вас. От ми й вирішили виділити вам на допомогу трьох чоловік. Ви їх знаєте...» Довелося погодитись.
— Ех, ти...— мовить Клавдія Петрівна, не розтуляючи рота.— Усміхнулися разок, ти й розкис. Дешево тебе купили.
— Пізно говорити про це,— зітхає Макашин.— Щоправда, поки що вони не втручаються. Ходять на тренування, дивляться...
— Все ще попереду.
Макашин розгублений — він теж буває розгублений.
— Про тих двох я не кажу, але Ординцев...— Клавдія Петрівна міркує вголос.— Не розумію, як йому могли довірити? Людина була в полоні...
— Зараз на це не звертають уваги.
Клавдія Петрівна мовчить. Курить. І Макашин питає:
— Що ж ти пропонуєш?
— Кіп смайлінг! — говорить Клавдія Петрівна. Цей суто американський вираз  («Зберігайте посмішку!..») вона вживає в дещо іншому значенні. В її вимові він означає: «Не панікуй!..» Вона не знає жодної іноземної мови, але вміє сяк-так говорити сумішшю англійської з норвезькою. Звичайно, коли в неї перед виходом на старт питали: «Гуд форм?», вона незмінно прикидалася, відповідаючи: «Но, ікке бра...», погана, мовляв, форма. І зараз вона теж зневажливо кидає Макашину: «Ікке бра...», даючи цим зрозуміти, що він перебуває в поганій формі і насамперед повинен узяти себе в руки.
— Спершу треба дізнатися про деталі,— Клавдія Петрівна сідає в крісло і кладе руку на телефонний апарат.— Я подзвоню Борському. А потім ми вже вирішимо...
Вона впевнена, що Борський в курсі справи.
Її пальці ніжно, майже музикально повертають диск. Здається, ніби вона приторкується до клавішів рояля і несміливо бере перші акорди.
— Романе, доброго здоров'я,—вуркотить вона тим загадковим голосом, який завжди робить телефонну розмову легкою і невимушеною.— Сподіваюся, впізнаєте?.. Так, це я... Звичайно, звичайно... Ви нас зовсім забули.
Макашин прислухається.
Наче справжній лоцман, вона впевнено веде корабель до мети, обходить підводне каміння і рифи. Вона ні про що не питає. Навіщо?.. Вслухається у голос Борського, вона сміється, штучно, не переборщуючи, лестить йому, часом зітхає, часом сплескує руками, а потім піддакує, дивується, обурюється разом з Борським. Не треба форсувати. Борський сам викладе все те, що вона хотіла взнати.
— Як мій Барин? — вона підводить очі на Макашина і відповідає, що його немає дома. Вона сама-самісінька, нудьгує в місті, тому й подзвонила... Звичайно, Макашин ночей не спить, думає про Болгарію. Хвилюється? Не без того... Старенькі сходять зі сцени, а молодь... Так було, і так буде. Вона це на собі відчула.
Нарешті, заручившись обіцянкою Борського «не забувати давніх друзів», вона повільно кладе трубку.
Отже... Цього разу вона помилилася, немає причин для паніки. Та Клавдія Петрівна не схильна визнати помилку. Пристосовуватися до фактів? Корисніше примусити їх працювати на себе. Добре, що вона втрутилась. Треба привести Макашина до тями. Трохи розворушити його не завадить. До того ж вода під лежачий камінь, як відомо, не тече.
— Що він сказав?
— Не подобається мені цей Ординцев,— каже Клавдія Петрівна.— Гадаєш, він тобі простить історію з Валюшею? Він її тренував, з нею були пов'язані всі його надії, а тут не знати звідки Макашин... Як би ти вчинив на його місці?
Макашин не відповідає. Невже не ясно?
— До речі, як Валя?
— Важко сказати...— тягне Макашин.— Вуглувата, різка... З нею ще роботи й роботи...
— А Вероніка?
— Все гаразд.
— Бач, а ти... Не на того коника ставив, Барин. — Клавдія Петрівна несподівано називає Макашина так, як інші.— Коли б не прогадати. Не поспішай з Валюшею. Цей рік повинен ще пройти під знаком Вероніки.
— Ти гадаєш?
— Я впевнена. Ти забув про інерцію... Судді звикли до того, що Вероніка завжди перша. За дванадцять років вона їх привчила до цього.
— А її поразка в Києві?
— Хто про це знає?.. Ти сам говорив, що в іноземній пресі про неї майже не писали. Чемпіонат країни не така вже велика подія.
— Можливо,— погоджується Макашин.
— Вероніку я беру на себе,— заявляє Клавдія Петрівна і підводиться.— Подай мені запальничку.
З Веронікою вона швидко знайде спільну мову. Почне з того, що порадить їй кравчиню... Кілька дзвінків, дві-три зустрічі, а там, дивись, стосунки вже налагоджені. Жінка завжди залишається жінкою.
— Вона на дачі?
— Ні, в місті,— відповідає Макашин, у якого жінчині слова не виходять з голови. Треба буде прощупати Ординцева. З вигляду простачок, та хто, його знає...
Макашин вмикає настільний вентилятор.
Потім дістає з холодильника пляшку боржому і наливає собі повну склянку.
У води металевий присмак.
Вечір зіпсований. Цілу ніч Макашин здригається, перевертається з боку на бік. Бачить кольорові сни: Ординцев у кедах і грубому светрі походжає чистенькими вулицями Варкаусе, вищать циркулярні пилки, усміхається Вероніка... Тут уже не скажеш, що цей сон у руку.
Вранці Клавдія Петрівна бачить, що він втратив почуття гумору.
Снідає він через силу. Молоко, підсмажений хліб, одне яйце і трохи джему. Ніяких надмірностей!..
— Машина тобі потрібна?— питає Клавдія Петрівна, і це означає, що він повинен відповісти негативно. Вона не може знадобитися йому, якщо потрібна дружині.
І тільки побачивши Ординцева, який прийшов на тренування, Макашин (хіба це не дивно?) заспокоюється.
У коридорі прохолода, пахне вапном. Макашин одягає тренувальний костюм і спускається в зал, наче в погріб (чотири східці вниз). Крізь вікна, заґратовані металевими сітками, ледь видніється небо.
Макашин плескає в долоні.
У нього похмуре, дрябле обличчя людини, яка страждає на безсоння. Він дивиться на дівчат спідлоба. На правому фланзі стоїть Вероніка. Поруч з нею Тамара Стекольникова. А Валя знову не з'явилась.
— Це вже не вперше,— Макашин повертається до Ординцева.— Горе мені з нею. Раніше були іспити, а тепер... Знову знайде виправдання.
— Можливо, вона занедужала? — питає Ординцев. Він-бо знає Валю краще за Макашина. Вона швидше пропустить екзамен, ніж тренування. Ні, тут щось не те...
— Занедужала? Не думаю...— говорить Макашин.
Він не хоче, щоб подейкували, нібито Барин підм'яв усіх під себе. От він і пропонує, щоб кожен тренер відповідав за підготовку двох гімнасток. Персонально. Ординцев, наприклад, візьме на себе Стекольникову і Фоміну, яку знає з пелюшок. Таким чином, залишиться Вероніка... Так от, з нею Макашин працюватиме сам.
Потім він пробує жартувати:
— По конях...
Коли Вероніка встановлює місток перед снарядом і відлічує кроки для розбігу, Макашин стає поруч з конем. Кивком голови дозволяє: «Давай!»
Він дивиться, як вона розбігається. Дужий поштовх, політ, руки ледь торкаються крупа коня, неначе він обпікає їй долоні. Чудово! Та в останню мить, уже торкнувшись підлоги, Вероніка як би шукає додаткової опори, щоб устояти. Лівою ногою вона намацує її трошечки збоку і полегшено підіймає руки. Та Макашина їй не обманути. На змаганнях це обійшлося б Вероніці не дешево. І Макашин каже:
Не вийшло. Давай ще разок. Другий стрибок у неї виходить краще.
— Ще раз, — наказує Макашин.
Він скупий на похвалу, особливо на тренуваннях, і Вероніка покірно відходить од снаряда, щоб зосередитись і зробити розбіг. Вона все ще не розуміє, чому Макашин такий ласкавий. Виходить, до нього все-таки дійшло, що вона ще на щось здатна. Але Валя... Макашин її постарається збути з рук. Коли б він не пошкодував потім.
— Досить, — каже Макашин.— Перейдемо до колоди.
Під його поглядом вона почуває себе ученицею і ходить по колоді обережно, як ходять над прірвою. Сьогодні колода їй здається занадто вузькою. І Макашин, певна річ, помічає це.
— Ти надто різко почала,— говорить він Вероніці.— А потім втратила темп і стала... боязкою. Треба б почати м'якше, задушевніше.
Вона підкоряється його голосу і знову зіскакує на снаряд, і стає відважною, та це їй тільки здається, насправді ж вона тримається обережно, щоб не принизити себе в очах Макашина. Переворот. Чисто виконано, акуратно, навіть зачіску не пом'яла. А Барин знову незадоволений.
Він вганяє її в піт, примушує ще і ще ходити по колоді, і усміхатися, і швидко грати очима («У тебе були очі, наче в коняки, яка раптом схарапудилась...»). Він фіксує кожен жест, кожен промах, його не обдуриш, і Вероніка починає злитися на себе і на нього, і раптом стає відчайдушною, нерозсудливою і якось напрочуд легкою. Тепер у неї все виходить як треба,— граціозно, невимушено, і Макашин каже їй: «Нарешті я бачу колишню Вероніку Журавльову», а потім передає привіт від Клавдії Петрівни, усміхається, і Вероніка розуміє, що більшої похвали їй уже не діждатися.
— Відпочинь,— дозволяє Макашин. Він і сам стомився.
Вкриті пилюкою узори килима.
А руки в дівчат майже по лікті білі, наче це не магнезія, а борошно, і всі вони працюють у пекарні.
Після тренування Макашин просить Ординцева залишитись. Є розмова.
— Гаразд, — відповідає Ординцев і киває Тамарі Стекольниковій. — До завтра...
Коли всі пішли, Макашин зачиняє двері, опускається на низенький ослінчик і запрошує Ордиицева сісти поруч.
— Я хотів з тобою порадитись...— починає Макашин.— Ти бачив дівчат. Як вони тобі здаються?
— За такий короткий термін важко скласти повне уявлення...
— А все-таки?    
— Ще є час. Треба натиснути на обов'язкову...
— Згоден. А якби тобі сьогодні запропонували укомплектувати збірну?
Ординцев не вміє викручуватись. Запитання поставлене прямо. Він називає імена. Перша, звичайно, Вероніка.
— А Валя?..— питає Макашин.— її ти не називаєш через скромність?
— Бачиш, зараз вона мені менше подобається,— відповідає Ординцев.— Не подумай, що я тебе звинувачую. Щось із нею коїться.
— Оце я й хотів від тебе почути,— Макашин кладе руку на коліно Ординцеву.— Ти як в око вліпив.
— Хоч як це парадоксально, але вона перестала бути... Валею Фоміною,— вів далі Ординцев.— Вона тягнеться за іншими, старається наслідувати... А раніше в неї був свій почерк.
Макашин піддакує. Потім каже:
— Доведеться зарахувати її запасною. А там побачимо.
— Що ж, це правильно, — погоджується Ординцев.
— Схвалюєш? — Макашин підводиться. — Я радий, що ми знайшли спільну мову.
Він задоволений і не приховує цього. На радощах він ладен почастувати Ординцева холодним пивцем. Але той відмовляється.
— Я заїду до Валюші,— каже Ординцев. — У мене якесь передчуття...

Розділ двадцятий
ВАЛЯ
«Ти даремно караєшся.
Я сама у всьому винна. Не треба було на ходу сідати в переповнений автобус, могла б почекати слідуючого. Але я так розізлилася, що думала тільки про одне: якомога швидше поїхати і більше не бачити тебе.
Вночі мені було зле. Я майже не спала. Рюмсала, наче дівчисько, ось такими — з палець завбільшки — сльозами. Не так від болю, як від образи й розпуки. Якщо це перелом — пиши пропало. Тоді прощай, країно Болгарія, прощайте, мрії... Одного разу в мене був перелом (зірвалася з колоди), і я знаю, чим це пахне. Виходиш із ладу на кілька місяців.
А втім, цього разу, здається, все гаразд. Я відбулася легким переляком. Після рентгену наклали гіпс. Це тільки «розтягнення голіностопного суглоба з частковим ушкодженням зв'язок». Додай до цього гематому (крововилив) — і ти матимеш повну картину.
В клініці мені доведеться пробути днів десять-дванадцять. Так сьогодні сказав професор під час обходу. Він підсів до мене на ліжко і довго ворушив рудими тарганячими вусищами. Професор строгий і сердитий, тут його бояться, як вогню, та мені здалося, що це бенгальський вогонь... Побачив би ти, як він здивувався, коли я назвала йому свій повний титул! А він же думав, що я просто школярка і мамина донька, яка журиться, що не зможе поїхати в табір.
Тепер він називає мене «титулованою особою» і «царівною Несміяною...»
Він обіцяв, що приблизно через місяць я зможу знову приступити до «фокусів»...
Температура в мене нормальна. Тридцять шість і шість.
Признайся, тобі здорово перепало від моєї мами? Уявляю собі!.. Як у тебе вистачило сміливості з'явитися до неї з такою «приємною» звісткою? Я свою маму знаю. В дитинстві вона не дуже балувала мене своєю увагою, але зараз ладна видряпати очі кожному, хто скривдить її «дочечку».
Пробач, що пишу олівцем.
Мені нічого не треба.
Валя».

«Чого ти не поїхав? Тільки чесно! Ти ж мав поїхати вчора. Чи я переплутала?
Ради бога, не треба мене «оточувати турботою», терпіти не можу, коли наді мною голосять. Учора, одразу після того, як ти пішов, заявилась моя мама (дивно, що ви не зустрілися), прорвалася в палату і, виваливши мені в ліжко купу баночок і згортків, зчинила страшенну бучу. Вона вимагає, щоб мені «створили умови». Інакше вона піде «куди слід» і підніме на ноги «всю громадськість».
Я зарилася обличчям у подушку і заткнула вуха. А потім, коли мама, накричавшись досхочу, взялася за няню (а вона в нас, треба тобі сказати, тиха, скромна, уважна — просто чарівна), я ладна була згоріти від сорому. А втім, ти ж нашу няню знаєш. Це та сама товстушка з бородавкою на носі, яка приймає від тебе записки. Так от, я ледве спровадила свою маму.
У мене всього доволі. Компоту стільки, що можна втопитись.
У палаті нас четверо. Здається, це я вже тобі писала. Я та ще троє «важких», чудові тіточки. Одна — штукатур, а ті дві — ливарниці. У них — «виробничий травматизм», не те що в мене. Ми подружили одразу. Сміємося, розповідаємо одна одній різні історії. Це для того, щоб менше думати про «болячки» і щоб швидше збігав час. Сьогодні була моя черга, і я цілу годину розповідала про тебе, який ти на вигляд, який у тебе характер — геть усе. По-моєму, ти їм сподобався. Цей висновок я зробила з того, що Євдокія (штукатур, її ліжко поруч з моїм) сказала:  «Ти, дівко, цінуй його. Щодня ходить...»
Гаразд, ціную. Тільки не задавайся.
До мене знову підходив професор. Сказав, що «процес» іде нормально і що невдовзі я почну одужувати. На доказ цього він величав мене уже не «царівною», а «славним козаком...»
Принеси мені щось почитати. За власним вибором. Купріна або Паустовського. Мої сусідки по палаті вітають тебе. Вони читають тільки про кохання, а потім зітхають і, відклавши книги, обмінюються враженнями й пригадують таке, що вуха в'януть...
Валя».

«Ти так і не відповів на моє запитання? Ти залишився через мене? А твій батько?
Не думай, ніби я хочу, щоб ти поїхав, я не жену тебе, але не уявляю собі, як ти живеш сам. Напевне, харчуєшся всухом'ятку, а на кухні повно-повнісінько немитого посуду. Що, вгадала?
А в нас на сніданок була гречана каша. Тобі подобається гречана каша? Я — дуже люблю, особливо з молоком. А взагалі тут готують несмачно. Зате лимони — казка. Де ти вмудрився дістати їх?
Кінчаю, починається обхід.
Валя».

«Я вже починаю забувати, який ти.
Коли я розбираю твої карлючки, мені здається, що їх надряпав хтось інший. Не віриться, що ти став таким позитивним.
За книгу — спасибі.
Лимонів більше не принось, я ними об'їлася. Мої сусідки по палаті разом зі мною чаюють і вихваляють тебе, а я їм кажу, що вони помиляються, що ти зовсім інший,— насмішкуватий, грубий і неемоційний (я правильно написала це слово?).
Мама, як і ти, приходить щоранку. Карантин її не обходить! Вона проривається через усі кордони, щоб навести, як вона каже, хоча б еле-мен-тар-ний порядок. Раніше я чомусь не помічала, що в неї такий верескливий голос.
Негарно, звичайно, так говорити про матір, та вона мене вже «довела». Чому до мене має бути якесь особливе ставлення? Не хочу... У Євдокії (я тобі про неї писала) перелом, нога під вантажем, і няня правильно робить, що підходить до неї частіше.
Уявляю собі, як переживає батько (учора він також приходив, але не піднявся до мене, хоча мама й роздобула йому Халат, в якому він міг би цілком зійти за лікаря). Оскільки Мене немає, батькові, звичайно, дістається зараз удвічі більше.
Звичайно всі дівчата тягнуться до матерів, це природно, ;і от мені чомусь ближчий батько. Це, напевне, тому що в мені немає нічого дівчачого. Я завжди ганяла м'яч і стрибала через паркани разом з хлопчаками. Не смійся, я навіть заби-нала голи!.. Та й тепер я рідко дружу з дівчатами (Майка була винятком). Через те, мабуть, я розумію батька, а мама — ні. По-моєму, ганяти голубів усе-таки краще, ніж «влаштовувати свої справи». Принаймні цікавіше. Але навіщо я пишу тобі це, не знаєш? І я не знаю.
Валя».

«Повертаю тобі книгу.
«Гамбрінуса» я читала моїм сусідкам уголос, і вони шморгали носами, сякалися і плакали. Це ти підкреслив олівцем останню фразу? «Дарма! Людину можна скалічити, але мистецтво все перетерпить і все переможе». Я це запам'ятаю на все життя. А «Морська хвороба» мені не сподобалась.
В.»

«Учора в мене був великий день. Приходили Ординцев і Вероніка Журавльова (тобі це ім'я нічого не говорить?). Після розмови з професором Ординцев написав мені, що я вже можу «гнути кирпу». Максимум через три тижні я знову зможу приступити до тренувань (повторюю його слова). Розумієш? Це означає, що в Софію я все-таки поїду. Ура!..
Ти мав рацію: я справді кепсько розбираюся в людях. Вероніку Журавльову я майже ненавиділа. І знаєш чому? Заздрила їй. І до Ординцева ставилася погано. Він стільки для мене зробив, а я фиркала, одвертала носа... А тепер я зрозуміла, хто мені справжній друг. Макашину я написала в перший же день (мама віднесла йому мою записочку), а він так і не знайшов часу мені відповісти. Вирішив, напевне, що я — відрізана скибка. Та він мене не знає. У Софії я йому доведу...
Ще раз «ура!..» Післязавтра знімуть гіпс.
Валя».

«Мені не хочеться, щоб ти їхав. Я вже звикла до того, що ти щодня приходиш, пишеш мені листи і коли я читаю їх, то наче розмовляю з тобою. Мені не вистачатиме тебе, я знаю.
Напевне, я справді така егоїстка, яких світ не бачив, як каже моя мама.
Та я не смію затримувати тебе. Кланяйся своєму батькові.
Спіймай мені величезного кита. Або хоча б ставридку.
І — пиши. Обіцяєш? Обіцяй, обіцяй, обіцяй...
Валя».

Розділ двадцять перший
ВЕРОНІКА
Майже цілий місяць вона пробуде з дочечкою.
Нарешті вони разом.
В Олега закінчилася відпустка, і вона перебралася на дачу, щоб підмінити його. Светці нема діла до того, що тато з мамою зайняті. Дитині треба ціле літо провести поза містом.
Вероніка щаслива. Правда, турбот у неї стало більше.
Хіба це не щастя? Ходити в сарафані, бігати босоніж по росяній траві, пити молоко з глечика, відповідати на Свєтчи-ні «чому?», прати їй трусики... Іншого щастя їй не треба. Принаймні зараз.
Життя «чудове й дивовижне» (іноді хочеться декламувати вірші!..). До неї вже повернувся той душевний спокій, який вона втратила весною, і їй дихається легко, привільно.
На тренування вона їздить у місто — тим більше, що машина завжди напохваті, стоїть під берізками — і увечері повертається з покупками. Масло, цукор... Що б вона робила без машини? До вокзалу далеко, електрички ходять не часто, а вона дорожить часом.
Свєтка поправилась, ходить замазурою — не відмиєш. Солодкі ягоди!..
«Мам, розкажи мені казочку про космонавта...»
А сьогодні Свєтка сказала:
— Мам, заключ двері на ключ.
Дівчинка любить грати словами, прислухається до їх звучання. Коли батько, від'їжджаючи, сказав їй: «Ну, дай лапку...», вона простягла йому ручку і відповіла: «На лапку, полапай...»
Чи не написати Корнію Івановичу Чуковському?
А втім, усі діти дивовижні. Це давно відомо.
До лісу — рукою подати. Коли входиш у ліс, його тінь накриває тебе широко і м'яко, з хащі б'є в обличчя міцною свіжістю, а потім ти відчуваєш, як пахне вересом і, в ярках» прілим торішнім листям.
А люди чомусь рвуться в Сочі. Наче розкішна пишність, півдня може зрівнятися з цією неяскравою красою.
Городянка, вона соромиться того, що не вміє відрізнити тетерука від тетерючки (тільки цими днями дізналася, що тетеруки токують у травні), і страшенно радіє, коли побачить, як дрімають над струмком рябчики, як зривається з землі стрепет. І блукає по червоноліссю.
Зараз полудень, сонце падає прямовисно, ніщо його не застує, і така теплінь довкола, що наганяє дрімоту. «Що мені золото — світило б сонечко», — сказав їй дід, з яким вона щойно зустрілася. Тиша, повітря леліє текучим маревом, на осонні, висолопивши малинового язика, хекає опецькувате цуценя. В темноті сарая кубляться кури. І лише коли-не-коли чути приглушені гудки електрички.
Та вже серпень, діло йде до осені, і подекуди жухне шовкова травиця і пахне густо й терпко. Була в лісі галявина не галявина, а зеленчак, і ось уже вигоріло все, і пішли в ріст бур'яни, і оголилися трухляві пеньки. Жаль!
Сказано: людина жалем живе. Чомусь вона часто згадує Валю. Ось кому страшенно не поталанило! Вийти з ладу на? три тижні. І треба ж таке! Дізнавшись, що Валя потрапила в клініку, Ординцев прийшов сам не свій, і вона, Вероніка, зохотилась його супроводжувати. Машиною вони справилися швидко.
Потім вона ще раз, уже з власної ініціативи, їздила до-Валі і навіть розмовляла з нею (Валя підійшла до вікна), а коли її виписали, одвезла додому разом з матусею. Треба було підбадьорити дівчину. Дарма, вона надолужить. Час іще є.
Говорячи це, Вероніка сама не дуже вірила своїм словам. А бач... Валя відновила тренування раніше, ніж можна було-сподіватйСя, і в цьому, звичайно, заслуга Ординцева. Постарався! Поступово, день за днем збільшуючи навантаження, Ординцев домігся, що Валя виглядає тепер не гірше за інших.
Але й не ліпше. Вона ще далека від того, що називають найкращою формою.
Норовиста дівчина.
Вероніка спускається з ґанку, клацає клямкою і відчиняє хвіртку. Повинна приїхати Тамара. Напросилася. Старається прислужитись. І треба її зустріти.
Скрипить віз. Коні йдуть трохи погойдуючись. їхні ноги по бабку грузнуть у теплу пилюку. Праворуч, скільки видно, тягнеться густий штахет. А сосни стоять криво й косо.
По крислатому капелюшку, темних окулярах і коротеньких штанцях Вероніка впізнала Тамару ще здалека. Як і домовлялися, приїхала дванадцятигодинним. Сумка з продуктами відтягує їй руку.
— Чого це ти так навантажилась? — питає Вероніка.
— А я з ночівлею,— відповідає Тамара. — Не виженеш?
У неї веселі очі і дзвінкий, металевий голосок. Вона завжди тримається так, ніби на неї весь час дивляться, і вивчає себе як би збоку, щоб переконатися, чи вона «справила враження», їй хочеться, щоб на неї весь час дивилися, щоб нею захоплювались.
Вероніка пропускає її вперед, і вони йдуть стежечкою, підіймаються на незасклену веранду. До оскоми пахне вишнями — миска з крупною, темно-червоною шпанкою стоїть серед -столу. Тамара машинально кладе ягідку в рот і, розриваючи її гострими зубками, кисло кривиться.
У неї, як звичайно, цілий ворох новин, і вона охоче розповідає їх Вероніці: зустрічі, розмови, здогади, чутки, обіцянки, надії... Вона ось уже третій місяць зустрічається з одним хлопцем, очкариком, котрий працює над створенням якогось білкового реактора, і розповідає про те, який він сором'язливий, несміливий, навіть поцілувати не наважується. Вона говорить про це сміючись і питає: «Ну, хіба за такого можна івийти заміж?..»
— Можна,— усміхається Вероніка.
— А Валька наша бач яка, потай від усіх тренується,— ^повідомляє Тамара.— Я випадково дізналася.
— І правильно робить,— каже Вероніка.— Надолужує.
— Їй це допоможе...— мовить Тамара.— Тільки між нами, обіцяєш? Так от, її включили до збірної запасною. Сам Барин прохопився словом. Не мені, звичайно, але я почула.
— А ти не підслуховуй.
Випадково, чесне піонерське.— Тамара ображено накручує кучерик на палець. — Не віриш?
Потім, діставши з сумки ракетки, вчить Свєтку грати в бадмінтон. Кричить Вероніці:
— Знаєш, вона в тебе тенісисткою буде!..
— Е, ні, — озивається Вероніка. — Досить у нашій сім'ї чемпіонів.
— Що, заздриш?
— Просто я їй добра бажаю. Хай стане вчителькою або лікарем.
Час обідати.
— А що ви тут вечорами робите? — питає Тамара. — Невже немає хлопців? Нудьга.
— Ми рано лягаємо, — відповідає Вероніка.
Падають густі сутінки. Протяжно й тривожно зашуміли дерева. Небо вбиває великі краплі дощу в землю, наче цвяхи. Починається злива.
Дощ цілу ніч тарабанить по тернітовому даху, зблискують сині блискавки, і Свєтка прокидається, кричить. Вероніка змушена взяти її до себе в постіль.
А вранці знову сонячно й тихо.
— Таке життя не про мене,— заявляє Тамара.
Після сніданку вона згадує про якісь невідкладні справи, про те, що призначила побачення своєму очкарикові, і складає речі. Хорошого потрошку.
Вероніка її не втримує.
А через день вона переконується, що Тамара мала рацію. Після тренування Макашин при всіх оголошує склад збірної. Валине прізвище він називає останнім. Вона — запасна.
На дівчину боляче дивитись.
— Не поїду,— каже вона в роздягальні.
— Ну й дурна,— Вероніка намагається заспокоїти її.— Все може змінитися.
— Все одно, — відповідає Валя, і Вероніка розуміє, що її рішення тверде.
— Ти тільки про себе думаєш,— втручається Тамара.
— А ти? — Валя рвучко повертається до неї. — Я не гірше за тебе працюю.
— Збоку видніше,— відповідає Тамара, усміхаючись.
— Побалакай з Макашиним, — радить Вероніка. — Або краще з Ординцевим.
— І не подумаю, — відповідає Валя й виходить з роздягальні.
— Ще й комизиться...— Тамара не приховує радості.
— Гаразд, годі тобі,— квапливо кидає Вероніка і виходить, щоб перехопити Ординцева. Хай побалакає з Валюшею. Більше нікому.
До від'їзду в Болгарію залишається менше тижня.
Дачники вже залишають свої мезоніни, які Свєтка називає шпаківнями. «Мам, а чому в цих шпаківнях люди живуть?»
Кінець серпня...
— Скажіть, де тут дача Журавльових?
Вероніка підводить голову і бачить жінку, яка стоїть за штахетом, і пізнає в ній Валину матір, хоча й бачила її раз у житті» коли вони забирали Валю з клініки.
— Будь ласка...
— Ах, це ви... Доброго здоров'я, я вас насилу розшукала,— говорить Валина мати. — Будь ласка, приберіть собаку.
— Це щеня, воно не кусається,— каже Вероніка.
Вона не може зрозуміти, чим викликаний прихід цієї жінки. Чи не скоїлося чого з Валюшею?
— Розумієте, я її не впізнаю,— розповідає Валина мати.— Замкнулася, мовчить... Повірте, тільки це могло примусити мене... Ви мати, у вас теж є дитина, і ви повинні мене зрозуміти. Чарівне дитя,— вона кидає погляд на Свєтку.— Ага, так от... Я розмовляла з Ординцевим. Та хіба це людина? Він вважає, що все правильно. А ваш Макашин мене майже витурив. І тоді я вирішила, що тільки ви... Пожалійте дитину...
— А Валя знає?..
— Що ви! — перебиває Вероніку Валина мати.—Вона б мені не простила.
На її обличчі переляк.
А Вероніка уже шкодує, що спитала це. Звичайно, Валя не знає. Вона — горда, справжня спортсменка, і не стала б принижуватись...
— Але від мене нічого не залежить,— говорить Вероніка.— Я, звичайно, можу сказати Макашину, та тільки...
— Ні, ні...
— Тоді я не розумію...
— Горличко, серденько... — скоромовкою почала Валина мати, подавшись уперед.— Ваш портрет висить у нас дома. Прошу вас. Зрозумійте, це доля... Якщо Валя не поїде, вона назавжди залишить спорт. Я її знаю.
— Я намагалася її переконати,— каже  Вероніка. — Вона молода, у неї все ще попереду...
— Ні, ні, обіцяйте мені, обіцяйте.
— Що саме?
— Все залежить од вас. Ви одна... Валюша повинна виступити. Я не піду од вас, поки ви не скажете...
— Гаразд, я це зроблю,— несподівано для себе говорить Вероніка тільки для того, щоб ця жінка відчепилася од неї.
— От спасибі, я знала...
— А тепер ідіть геть,— каже Вероніка і одвертається, і стоїть так доти, доки за її спиною не стихають кроки. Тільки Свєточчин голос виводить її з заціпеніння.
— Мам, усміхнися,— говорить Свєтка.

Розділ двадцять другий
ВАЛЯ
Паспорт їй вручила огрядна сміхотлива тітка в міліцейській формі. Якби це сталося не наяву, а в казці, довелося б сказати: «І не простий, а закордонний...»
До речі, закордонні паспорти не схожі на ті, які Валя бачила в батька й матері. І на «червоношкіру паспортину», про яку писав Маяковський,— теж.
Згідно останнього перепису в Радянському Союзі щось близько двохсот тридцяти мільйонів громадян. Та навряд чи хтось із них одержав паспорт достроково. А от вона, Валентина Василівна Фоміна, одержала. Так би мовити, як виняток. Через надзвичайні обставини.
— Ні пуху... — сказала їй міліцейська тітка, натякаючи на те, що міліція чудово знає, хто Валя така і з якою метою їде в Болгарію. І тут-таки додала: — Можете послати мене к чорту.
— А вн мене не оштрафуєте? — пожартувала Валя.
Від'їзд.
Поїзд знову відійшов од Київського вокзалу. І знову увечері, як тоді, коли Валя їхала в Київ. Що це, звичайний збіг? А може, прикмета?.. Напевно, перше. Адже цього разу Валя їде запасною. Сьома спиця в колесі.
Ні, Ординцеву не вдалося умовити Валю. Нема чого її агітувати. І даремно Вероніка мобілізувала усе своє красномовство. Якби не лист, що його Валя одержала од Вовки, вона б не поїхала.
«Знаєш, я вірю в тебе,— писав Вовка.— Ти повинна перемогти. Ні, не так: ти неодмінно переможеш. І я хочу ще раз побажати тобі удачі...»
Цілий день Валя була сама не своя. «Ти повинна перемогти!..»
І ще Вовка писав про те, що  в  нього до Валі «особисте
прохання». Річ у тому, що Вовчин батя впустив у море запальничку, якою дорожив. Бо то була трофейна запальничка, батько беріг її з часів війни. І ось Вовка дізнався від одного» моряка, що в Болгарії такі продаються на кожному кроці. «Сподіваюся, тобі це не буде важко,— писав Вовка.— Хочеться зробити баті подарунок, він у вересні розміняє другу «півсотню»... Але ти май на увазі, що запальничка повинна бути проста, без фокусів. Якщо не помиляюся, твій тренер теж колишній фронтовик і допоможе тобі...»
Ох і здивувалися ж усі, коли Валя раптом заявила, що передумала і згодна їхати!
Поїзд, як уже було сказано, відійшов увечері.
А вранці, прокинувшись, вона не відходила од вікна. Конотоп, Ніжин... Боялася проґавити Київ, з яким у неї зв'язано стільки спогадів.
У неї теж є спогади.
Далі, до самого кордону, їхали без пригод.
Румунія почалася вночі, через кілька годин після того, як виїхали з Кишинева: митниця, прикордонники (славні хлопці!) з кишеньковими ліхтариками, підпушений чорнозем, смугасті стовпи, а потім — знову прикордонники, але вже в іншій формі, хатинка на пригорку, коряві верби над чорним ставом, якесь нервове, хворобливе світло молодика, валування собак, жаб'яче квакання і повільний хід поїзда, що рухається навпомацки. І ось уже перед тобою інша країна, де розмовляють незрозумілою мовою, чужі поля, селяни у високих смушевих шапках і полотняних сорочках по коліна, зеленуваті склянг ізолятори на телеграфних стовпах і яскраво-червоні трактори...
Тільки птахи ті самі. Співають-витюрлюнькують жайьо-ронки, верещать дрозди. Для них не існує кордонів...
«Міст дружби». А Дунай під ним не голубий, а жовтий...
На станції п'ють лимонад із малесеньких пляшечок.
Якісь гори на обрії. Здається, Родопи. Вона ще не забула географії.
Обід у вагоні-ресторані.
Приїхавши в Софію, Валя попросила Ординцева, щоб він допоміг їй вибрати запальничку. Адже Ординцев був на війні.
— Австрійську? — спитав Ординцев. — Будь ласка...
Він був задумливий. Валя, напевно, нагадала йому війну, літо  сорок  четвертого...  Він же  сам  визволяв  Болгарію  і колись говорив Валі про те, що в Софії у нього є друзі. Чи живі вони? Де їх шукати?..
Сховавши новеньку запальничку у валізку, Валя одразу заспокоїлась. Вовка буде задоволений. Порадує свого батька.
Десятиповерхова брила готелю «Ріла».
Жовта брущатка перед мавзолеєм Димитрова.
Платани на Російському бульварі.
Місто з гори Вітоша: семивікова, почорніла від часу черепиця.
І усмішки, усмішки, усмішки...
А їй невесело. Першість Європи? Це здається їй пустою справою. І тільки вранці, у спортивному залі, Валя забував про свою образу і веселішає серцем, і знову стає пустотливою, відчайдушною — такою, якою вона була раніше, коли її радувала кожна билинка, кожна дрібниця.
Вони тренуються разом з «командою Яни Ружичкової», про яку Валі протуркали вуха. Сама Яна — спокійна, трошечки флегматична, волоока — вільно говорить по-російському і не розлучається з Веронікою. Вони — давні знайомі.
— Я бачу, у вас новенькі,— говорить Яна, спостерігаючи Валю. — Це добре.
— Добре,— погоджується Вероніка.
— Але ми не здамося без бою,— усміхається Яна. — Правильно?
Хай собі балакають! Валя одвертається. їм легко говорити. Вони задоволені. Навіть на тренуванні кореспонденти не дають їм проходу, стараються піймати обох у кадр. А втім, на їхньому місці Валя, можливо, також усміхалася б.
Вона йде до колоди. Треба повторити комбінацію. Стрибок... Опинившись на колоді, Валя вже не бачить, як пильно, ставши раптом серйозною, стежить за нею славнозвісна Яна Ружичкова, і не чує, як Яна питає у Вероніки: «Слухай, де ви її взяли?» і як Вероніка пошепки відповідає їй: «Що, сподобалась? Вона ще завдасть нам страху...»
Звідки Валі знати, що в цю мить вирішується її доля?
У Вероніки не сходить з думки розмова з Валиною матір'ю. Дача, сосни, кругле красиве обличчя з розширеними зіницями, простягнуті до Вероніки руки... «Горличко, серденько...» І вона, Вероніка, обіцяла, аби тільки відкараскатись. Думала: там побачимо, якось та буде. А потім весь час не могла про це забути. Чому вона повинна  відмовитися  од  самої себе? З якої речі? Ні, вона ще побореться. До того ж вона не має права підвести команду. Вийти з гри? Але вона вже не належить собі. Відтоді, як її ввели в збірну...
Так вона міркувала, весь час у думці повертаючись до неприємної зустрічі. Та сьогодні вона вже в Болгарії. Що ж, по відношенню до сьогоднішнього дня все правильно. Ну, а якщо подумати про завтрашній день? Як не крути, а завтрашній день — це все-таки Валя. Отже...
Ні, рано ставити крапку. Порадитися з Тамарою? Візьме на кпини. З Ординцевим?.. Ні, з такій ситуації ніхто тобі нічого не порадить. Вирішуй сама...
На тренуваннях Вероніка весь час стежить за Валею. Чи видужала вона, чи набула хорошої форми? І коли Яна, намагаючись приховати хвилювання, питає: «Слухай, де ви її викопали?», Вероніка остаточно переконується в тому, що Валя повинна виступити. Неодмінно. Вона, як говорить Ордин-цев, «дозріла». Але пізно, Макашина не переконати. І, знову пригадавши свою розмову з її матір'ю, Вероніка говорить собі: «Гаразд, я це зроблю...»
Вона не одводить очей од Валі. Поворот. Чудово! Так, а тепер сальто вперед... І коли Валя закінчує вправу, Вероніка одвертається.
А наступного дня вона заявляє, що їй нездужається. Чи не застудилася?
Усі сприймають це як щиру правду. Заклопотані обличчя. Співчуття. Валя теж дуже засмучена. їй би радіти, танцювати на радощах (ще є бог у небі!), а вона мало не плаче... Ні, це не прикидання!
І якщо раніше Вероніка ще сумнівалася й роздумувала, то тепер вона остаточно переконується, що вчинила правильно. У всіх відношеннях.
Вікно зачинене. Вероніка щулиться під грубою шерстяною ковдрою, біля неї клопочуться Макашин і лікар, який увесь час похитує сивою головою, а на обличчі Макашина така розгубленість, що Вероніці стає його жалко.
— Тут душно, — каже лікар.
— Вийдіть усі,— Макашин підводиться.— Дайте їй відпочити.
— Ні, хай Валюша залишиться, — кволим голосом просить Вероніка.
Вона вже насправді почуває себе хворою, розбитою, та це не стільки од хвороби, скільки від переживань.
Коли всі виходять, вона просить Валю сісти ближче.
— Я в тебе вірю,— каже Вероніка.— Працюй невимушено і ні на кого не дивись. А Ружичкова... Не треба її боятися. І ще: це тільки здається, ніби Яна якась сонна. На помості вона стає зовсім іншою. їй потрібні оплески, багато глядачів...
Тоді вона виступає з ціднесенням. Але ти про це не думай.
Валя киває, вона зрозуміла.
— А завтра вранці людей буде мало,— веде далі Вероніка.— Як ти себе почуваєш?
Валя пробує усміхнутися.
— От і добре,— каже Вероніка.— А тепер іди.
Вона повертається до стіни й удає, ніби засинає. Валя виходить навшпиньках.
І ось ранок. Звичайнісінький ранок з купчастими хмарами і дрібним дощиком.
Вони вже в Палаці спорту...
Лунають фанфари. Маленькі дівчатка в національних костюмах ідуть попереду кожної колони і несуть щити: «Франція», «Італія», «ЧССР»...
Француженки розставляють край помосту свої талісмани: ляльки, песики, чортики... Вони повинні принести їм щастя.
А одна італійка потай хреститься.
Розминка.
Перш ніж зійти на поміст, Валя скидає з себе тренувальний костюм. Інстинктивно вона старається триматися ближче до Вероніки, яка вже встала з постелі. Бліда, спокійна, Вероніка підбадьорює Тамару, усміхається Галі Клюйко. А на Валю наче не звертає уваги. І Валя вдячна їй за те, що вона не заважає їй зосередитись.
Звичайно, вона хвилюється.
Камінь тиші давить на плечі, на серце.
Трибуни.
Макашин випускає Валю першою. Він у неї ще не вірить. А першою виступати важко. Ти наче служиш за камертона, по якому настроюються інші.
Валя плює в долоні.
Можна починати.
Валя на мить завмирає, тамуючи подих, закинувши голову і витягнувши руки вздовж тіла. Вона залишається сам на сам перед цілим світом, який, здається їй, чує, як калатає її серце і на шиї в неї пульсує тонка голуба жилка. Потім розбігається.
Так воно й є, першій завжди занижують оцінку. Попервах судді скупляться. Вона виконала складний стрибок, а їй дають тільки 9,466 бала. Прикро!
Та коли Валя спускається з помосту, Вероніка цілує її і шепоче: «Молодець...»
У неї ще тремтять руки.
Поступово вона заспокоюється. Нічого страшного. Тепер на черзі бруси. А потім — колода і вільні... Тільки б пройти колоду...
Яна Ружичкова виходить уперед. Вона одержує 9,7.
Рано ти заспокоїлася, товаришко Фоміна, як сказав би Вовка. Невже ти ладна задовольнитися місцем у першій п'ятірці? Шкода й заходу.
Заклопотане обличчя Ординцева.
— Дарма, все буде гаразд, — тихо каже Вероніка. Заспокоює, не інакше.
Валя намагається не дивитися в той бік, де стоїть колода. Скільки разів було вже таке! Досить одній зірватися, як слідом за нею зриваються інші...
Всю обов'язкову програму можна вкласти в чотири хвилини. Готуєшся місяці, роки, щоб повністю викластись за чотири хвилини.
Закінчивши вправи на колоді, вона каже Вероніці:
— Після перевороту я вирішила: «Все, я вже дома...», і тут мене кинуло, ледве втрималась.
— Ніколи не  можна розслаблятися, — говорить  Вероніка.
Після  першого  дня  в  Яни  Ружичкової  чудова  сума — 39.032. На другому місці Тамара Стекольникова. А у Валі 38,865 тисячних. Вона третя.
Навіть Макашин усміхається їй. Змінив гнів на милість.
— На тебе вся надія, — говорить він їй. — Я вірю в тебе.
А Ординцев небагатослівний, як завжди. Тільки й сказав:
— Спасибі.
Валя не приховує радості.
Мабуть, їй дістався щасливий номер (він на спині). На все життя вона запам'ятає це число: «47». Побачив би зараз Вовка!
— Відпочинь, — радить Ординцев.
Наступного дня вони виступають увечері. Переповнені трибуни, прожектори, реклама фірми «Філіпс».
Наче заворожена, дивиться Валя на Яну Ружичкову. Ось вона торкається долонями до пушистої магнезії (піднялася біла хмарка), ось тильною стороною долоні поправляє волосся на лобі... потім вона щось говорить своїм подругам, далі обводить поглядом трибуни... І весь час стримана посмішка не сходить з її обличчя.
Тільки тепер починається найголовніше. Бруси ледь-ледь поскрипують. Перельоти, оберти... А Яна усміхається. Інші звичайно усміхаються на колоді, на килимі, а Яна усміхається навіть на брусах.
Якісь частки бала вона втратила на замаху, Валя одразу це помітила, потім на повороті назад... «Трохи затрималась»,— відзначає Валя. І судді (їх п'ятеро) теж не прощають цього Яні. До всього іншого їм не причепитися. І Яна одержує 9.666.
Гонг. Традиційні п'ять хвилин на розминку. І знову гонг.
Тамара Стекольникова неохоче, під натиском Макашина і Ординцева поступається своєю чергою Валі. Правилами це не забороняється.
Бруси...
Бачили, як ластівки пурхають з одного телеграфного дроту на інший? Так і вона... Літає з жердини на жердину, перевертається... Борський писав якось, що в неї «чоловічий стиль». Знаєте, як називається це поєднання телеграфною мовою гімнастики? «Оберт назад в упорі ззаду на горішній жердині обличчям до нижньої, в упор стоячи на нижній і оберт назад...» Жодна дівчина ще не робила такого.
Троє суддів показують «9.7». Яна Ружичкова перестає усміхатися. І всі цілують Валю, навіть Тамара.
«Дивовижний гімнастичний концерт із сольних номерів...» — відклацує на своїй машинці Роман Борський.
«Здається, ми перевиконаємо план», — думає Ординцев, який припускав, що дівчата виграють тільки «колоду» і «вільні».
Щоправда, Тамара Стекольникова надто метушиться і регоче трохи голосніше, ніж завжди, а це погана прикмета.
«Валя Фоміна... — поквапливо відклацує Борський (він як би обскубує свою колібрі, і на всі боки летять яскраві сло-ва-пір'їнки),—запам'ятайте це ім'я. її не переплутаєш з іншими на цьому чемпіонаті. Це все ще чарівний вуглуватий підліток. Та досить придивитися і побачиш, що ламкість рухів уже змінилася на невимушеність і розкутість зрілого майстра...»
«Мені розповідали, — веде далі Борський,— що Валя, прийшовши в дитячу спортивну школу, спитала: «Це тут учать на чемпіонів?» Дуже заманливо приписати їй цю фразу. Та Михайло Ординцев, її тренер і напутник, розчарував мене. Це — вигадка. І все-таки, мені здається, таке запитання в її характері. їй властиві прямота і різкість, я б сказав — різкість безстрашшя...»
Останнє випробування.
Зійшовши на поміст, Валя підходить до килима і майже невловимим порухом руки просить дозволу почати вільні вправи.
Акорд...
Вона немовби сумовито схиляє голову, і зал стихає. Зворушливо тендітна й сильна водночас, боязка і одчайдушна водночас, вона кидає своє тіло вперед, і ось уже перші грайливі па несподівано для всіх переходять у мужні дорослі «фляки», і один за одним ідуть відчайдушні трюки. Та це тільки початок. Ось зараз по-молодецькому задзвонять стрельниковські бубонці, ось зараз...
І враз іде така серія сальто, що у всіх перехоплює подих. Валя майже не торкається килима. Вона не усміхається завчено й мертво, як інші, рот її просто ледь-ледь відкритий, і її схвильованість, її дівоча трепетність, яких вона не приховує, передаються всім людям, що заповнили цей велетенський зал, і все, що вона робить, ці люди починають брати близько до серця. Інакше вони не можуть, навіть судді.
Овація триває кілька хвилин. «Ва-ля! Ва-ля!..»
Оцінка — 9,9!..
А зал незадоволений, вимагає «десятку», хоча всім любителям спорту відомо, що на європейських і світових чемпіонатах ще не було випадку, щоб судді розщедрились на десять балів. Це вважається сентиментальним, гідним осуду.
— Десять! Десять!..
А потім зал співає «Валентину», і з'являються три дівчини з оксамитними подушечками, на яких лежать медалі, і повільно-повільно повзе вгору червоне полотнище з серпом і молотом, і в залі всі, як один, вітають його.
Гімн Радянського Союзу.
Валя стоїть лицем до прапора на горішній сходинці п'єдесталу пошани (ліворуч Ружичкова, праворуч — Стекольникова) і блідне, відчуваючи, що кров одливає від обличчя. Невже це і є перемога?
Їй ще належить зробити коло пошани.
Вона йде вперед і махає рукою. До побачення, Софіє!..
— Валю, скажіть що-небудь нашим радіослухачам і телеглядачам, які уболівали за вас,— просить її Роман Борський.
Вона нагинається до мікрофона, якого Борський тримає в руці, і мовить:
— Дуже щаслива, дуже стомилася і дуже... хочу їсти.
А сама думає: «Вовка мене теж чує!..»
Потім, уже в роздягальні, до неї підходить Ординцев.
— Валюшо, з тобою хочуть говорити.
— Хто? — Вона підводить голову. Поруч з Ординцевим стоїть незнайома жінка.
— Я прийшла вас поздоровити. Ви — чудова спортсменка, — говорить вона каліченою російською мовою. — Поздоровляю вас як мати. Я рада, що саме ви перемогли мою доньку.
Це мати Янн Ружичкової.
Валині очі волого темніють, якась сила підіймає її і кидає вперед, на шию цій жінці. І вони обидві плачуть. Тепер Валина черга промовити слова подяки:
— Михайле Михайловичу,— звертається вона до Ординцева. — Я повинна... Я хочу...
— А ти не мені дякуй,— відповідає Ординцев.— На твоєму місці я б подякував Вероніці...

Розділ двадцять третій
ВОВКА
Він чекає на Валю.
...В море йшли звичайно на кілька днів — за Очаків і Березань, до Тендрівської коси і далі, в Кіркінітську затоку, до Тарханкута, і море було жовто-зелене і зеленувато-синє, а погода — лагідна, штильова, і вітрило обвисало так, що важко було спіймати попутний вітер бакштаг, та зате в сітях сріблилася ставрида і тріпотіла пласка камбала. Обличчя у Вовки стало дубленим, руки й ноги вкрилися синцями, огрубіли, і весь він незабаром пропах рибою.
На шаланді не будеш никати без діла. Зохотився рибалити — ворушись. І Вовка чесно їв свій черствий хліб — разом з усіма тягнув сіті, потрошив рибу і носив корзини. Роботи вистачало.
Іноді, стомившись за день, він лягав на дошки ницьма. Море іскрилося. Білі, ошатні теплоходи йшли на Одесу. А йому здавалося, що це проходить мимо чуже гультяйське життя з його твістами, преферансами в задушливих салонах, з косметикою, тісною одежею і лінощами. Він споглядав його байдуже. Воно було гідне жалю.
Хіба могло це карнавальне щастя зрівнятися хоча б з однією ніччю в кубрику, який здригався від могутнього чоловічого хропіння?
Так минуло близько місяця.
А потім, попрощавшись з рибалками, вони з батею повернулися в Херсон і майже тиждень полювали в плавнях.
Патронів і дробу саме вистачило.
8 Херсона (аеродром у курному степу, фанерні будиночки, «ковбаса» над дахом) вони вилетіли вранці. Літак ліг курсом на Москву.
Та ще на херсонському аеродромі Вовка подумав, що до Москви летіти треба майже стільки, скільки до Каїра, а якби літак неждано повернув на південь, вони б з батею за якихось три години могли б заявитися до матері в госпіталь. Мати в них епідеміолог і працює в Об'єднаній Арабській Республіці ось уже другий рік. Ото здивувалася б Оксана Дмитрівна, вибачте, товариш лікар!
А листа вона одержить бозна-коли. Вовка кинув його в поштову скриньку на херсонському аеродромі. Одзвітувався перед матір'ю за всією формою.
Тільки про Валю не згадав. Посоромився.
Як, уже Москва? Швидко...
Повернувшись додому, вони з батею закасали рукава і одним заходом завершили прибирання. Пилосос і полотер гули одночасно.
А першого вересня, як звичайно, протеленькав дзвінок. У дворі школи стояли на смерть перелякані дітки і їхні урочисті матусі з квітами, і директор виголосив промову про послух, мудрість, старанність, дисципліну та інше, після чого навчальний рік почався на всіх поверхах. Та цілий день тільки й було розмов про те, як хто провів літо. Колька Катунін, наприклад, відпочивав після трудів праведних на Кавказі.
— Можеш пошкодувати, що ти ніколи не був у Батумі,— сказав він Вовці.— Ми жили в «Інтуристі», вікна на море, магнолії і фонтани—красотища!.. А загар? Подивись, який загар...— та, приклавши руку до Вовчиної, він осікся і поквапливо заговорив про інше. — А Валька наша втнула! Вийшла, можна сказати, на європейську орбіту...
Вовка промовчав. Він також цілий вечір просидів біля телевізора.
— Вона тепер загордиться, — сказав Колька.— Побачиш!
— Поки що я бачу твою дурну пику, — відповів Вовка.— Заткнись, Плевако.
— Зустрінемо її квітами,— вів далі Колька.
Вовка відповів, що в нього немає грошей.
— Який збіг! У мене теж,— невідомо чому зрадів Колька.— Та ми повинні щось придумати. Ти не міг би взяти у свого коня?
— Між іншим, у мене не кінь, а батя,— відповів Вовка.
— Старий, ти, здається, не в гуморі,— Колька був здивований. — Я тебе не впізнаю. На тебе сонце погано впливає.
Вовка одвернувся. Кольці його не зрозуміти.
Валю вони так і не зустріли.
І наступного дня Вовка її теж не побачив: у школу вона не з'явилася.
На душі було важко. Після школи він довго провалявся на дивані. Читав, одкладав книгу і знову пробігав очима, навіть не намагаючись заглибитися в зміст повісті. Яке йому діло до інших?
— Час вечеряти, — сказав батя, ввійшовши до кімнати. А потім спитав: — Ти нічого не хочеш мені сказати?
— Можна в тебе спитати?
— Звичайно,— відповів батя, сідаючи у Вовки в ногах.
— Є одна людина...— Вовка зам'явся, а потім тріпонув головою.— Ну, як тобі пояснити? Гарна людина...
Плутано, не називаючи її імені, він розповів про Валю і про те, що не дає йому спокою. Від слави завжди в людей паморочиться голова, сам батя говорив. А в житті є дещо важливіше...
Батя слухав уважно, не перебиваючи. А потім ніби про себе мовив:
— Талановитих людей мало, синку. їх треба цінувати.
Признатися, цього Вовка не сподівався від нього почути.
— Все інше залежить уже від самої людини,— знову сказав батя. — Випробування славою — одне з найважчих. Та це не означає, що з нього не можна вийти з честю. Безглуздо одвертатися од талановитої людини тільки тому, що вона може зазнатися. Не можна в кожному бачити негідника, підозріливість до добра не доводить. Кожен потребує усмішки, довір'я, доброго слова. Вони потрібні нам більше, ніж ордени і медалі,— він підвівся і закурив: — А з людиною, про яку ти говориш, я хотів би познайомитись.
Але в середу Валя знову не прийшла до школи.
У класі все ще пахло морем і хвоєю, озером Селігер і волзькими відмілинами, бензином автострад, каменем-черепаш-ником, молоком з-під корови, степовими присмерками... Вражень було стільки, що ніхто не приторкувався до зошитів.. Свято ще не закінчилось. І навіть учителі, відчуваючи це,, благодушно усміхалися.
Після уроків  Вовка  зостався  пограти  в  баскет і додому повернувся о шостій годині. Пригадав, що домовився з Колькою, їм треба посидіти, подумати... Рано тріумфує Олена Семенівна. Він, Вовка, ще не відмовився од думки відновити випуск газети хоча б під новою назвою.
Чекаючи на Кольку, він гортав комплект «Сатирикона», якого взяв у баті.
Аркадій Аверченко. Теффі. Гімни Маяковського...
Захопившись читанням, він не одразу почув свист.
Хтось кликав його у двір.
Колька? Для нього ще рано. Вовка неохоче підійшов до вікна.
І побачив Валю.
Вона махала йому рукою, а потім, склавши пальці кілечком, знову свиснула.
— Піднімешся?
— Ні, краще спустись.
Він кивнув і, схопивши піджак, що висів на спинці стільця, залопотів сходами.
— Чого ти до мене не прийшов? — спитала Валя.
Він ухилився од прямої відповіді. Сподівався, що побачить її в школі.
— А чого ти сам не прийшов?
Не міг же він розповісти їй про розмову з її матір'ю. Він дав слово. Обіцяв, що перестане Валі «морочити голову», їй не можна відволікаться. У неї одна дорога, у нього інша...
— Думаєш, я не знаю?
Вона не могла знати про це, і Вовка був спокійний.
— Мама сама проговорилася,— сказала Валя.— Я її можу зрозуміти, вона звихнулася yа моїх медалях. Але ти... Як ти міг?
— У мене не було виходу. Вона просила...
— Я не знала, що ти такий добренький...
Він промовчав. Удавав з себе Архімеда, котрий носком черевика креслив на землі трикутники.
— Я принесла те, що ти просив, — Валя простягла йому запальничку.— А в цьому пакеті камінці.
— Дістала? — Вовка зрадів. — Точнісінько така сама...
— Мені Ординцев допоміг.
— От спасибі!..
— І це все? Ти знову не хочеш мене поздоровити?
Він ляснув себе по лобі. Зовсім забув!
— Гаразд, і на цей раз прощаю,— сказала Валя. — Та коли я стану чемпіонкою світу, ти, сподіваюся, все-таки мене поздоровиш. Домовились?
Вона усміхнулася, і цієї миті він подумав про те, що вона чемпіонка, знаменитість, і це здалося йому дивним. Перед ним стояла колишня Валя.
— А якою я повинна бути? — спитала вона з викликом.
— Ну, такою...— Він покрутив пальцями. — Гоноровитою, пихатою. У тебе ще не виросли янгольські крильця?
— Ще ні, зате з'явився німб, — відповіла Валя. — Хіба ти не бачиш?
— Як німб, любов, твоє сіяння над усіма, хто вмер кохаючи...— Вовка продекламував Брюсова. — У мене до тебе прохання. Віддай її баті сама...
— Добре, — погодилась Валя, відбираючи у Вовки запальничку. Вони піднялися ліфтом. Зайшли. Вона постукала у двері кабінету.
— Можна?
Батя, звісно, зрадів, хоча і взнаки не дав. Подякував, поставив чайник на плиту, накрив на стіл. А потім заходився розпитувати Валю про Софію, про першість...
— Ну, це тисяча і один день, — сказала Валя.
— Ти не розсердишся, якщо я тебе поправлю? — спитав Вовка. — Ти ж хотіла сказати «Тисяча і одна ніч», правда ж?
Валя не встигла рота розкрити. Втрутився батя.
— А ти даремно її поправляєш,— сказав він. — «Тисяча і один день» — це, між іншим, персидські казки. Якщо не помиляюся, вони вперше були видані в Парижі десь на початку сімнадцятого віку...
Валя показала язика. Що, спіймав облизня, товаришу Баглій? І Вовка похлинувся.
Він взагалі помітив, що батя весь час стає на бік Валі. Вірна ознака того, що вона йому сподобалася.
Чай пили з конфітюром. Відтоді, як поїхала мама, у них немає домашнього варення.
— А зараз куди ви збираєтесь? — спитав батя, помішуючи ложечкою в склянці.
— В Мехіко, — відповіла Валя. — Та це ще не скоро, через півтора місяця.
— Виходить, зараз відпочинок?
— Де там,— сказала Валя.— А тренування? Програма та сама. Але ти немов знову починаєш усе спочатку...
— Розумію,— мовив батя.— Я вже скільки п'єс написав, а сідаєш за стіл, берешся за нову роботу і знову відчуваєш себе учнем, який нічого не вміє. Слова якісь неоковирні, ніяк у фрази не лягають... Це ти добре сказала,— повторив він знову.— У житті завжди так. Уміння, досвід... Звичайно, з роками вони приходять. Але завжди ніби починаєш спочатку. Завжди...
Він замовк. Потім відсунув підстаканник і пішов у кабінет, залишивши Вовку з Валею. Не інакше, як на нього найшло: потягло до роботи. З ним це часто трапляється. Під час обіду або вечері. Він може обірвати на півслові... А іноді він і серед ночі схоплюється, щоб записати якусь фразу.

Прийшов Колька з папером і тушшю.
Вовка відсунув склянки вбік, закотив скатертину. Але Валя затялася. Передусім треба помити посуд. Гаразд, хай хлопці займуться газетою, вона сама...
Потім вони з Колькою провели Валю.
А сьогодні Валя знову повинна прийти, вони домовились. Вовка раз у раз поглядає на годинник, никає по кімнаті.
Свист. Висунувшись до пояса з вікна, він махає Валі рукою. Нарешті!..
Потім стрімголов летить сходами і тільки внизу відсапує.
— Запізнюєтесь, Наша Гордість.
— Не Наша Гордість, а Ваша Честь,— сміється Валя. — Здається, так говорять у книгах.
Вовка не сперечається.
Куди тепер? А хіба не однаково!.. Головне, вони знову разом, удвох.
Вони йдуть бульваром. Мовчать. Вони розуміють одне одного без слів. їм уже не треба безперестану говорити, як це було раніше, не треба весь час гарячково підшукувати нові теми для розмови. Вони можуть просто блукати вулицями, роздивлятися вітрини, дивитися з набережної в Москву-ріку. Це ніколи не набридає. Нові люди, нові речі — все нове. І навіть дерева зовсім не такі, якими були вчора. Звичайно, якщо до них придивитися...
Майже одночасно вони згадують учорашню розмову за чаєм. Звичайна розмова... Та коли розібратися — про найголовніше. Про те, що в житті багато разів доводиться усе починати з самого початку. Про те, що ніколи не можна ставити крапку. Доки жива людина, у неї завжди усе ще попереду...