Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Микола ОМЕЛЬЧЕНКО
ЗНАХІДКА НА СКЕЛЯХ
Оповідання


Про чесність і правдивість, про доброзичливість і працелюбність, про любов до природи розповідається в оповіданнях збірки, і це надає їй великого виховного значення.

СТАРА КЕПКА
У неділю Мишко з сестричкою Олею та батьками приїхали в гості до дядька Сергія.
Дядько Сергій працював разом з Мишковим та Олиним батьком на заводі в Києві, а жив за містом у селищі. Будинок стояв край селища, і стежка з двору, перебігши через сливняк, спускалася просто в яр.
З чемності Мишко та Оля трошки посиділи за непофар-бованим столом під старою гіллястою яблунею, а тоді подалися погуляти. Пішли стежкою в сад, з саду до колодязя із. замшілим цямринням, а потім униз, до яру.
На дні яру, обабіч висохлого струмка,  стояли калюжі,
вода в них була кольору крутого чаю, і над нею роїлися мошки.
Тільки-но Мишко та Оля спустилися стежкою — над головою щось глухо загуркотіло. Це було так несподівано, що вони аж присіли і злякано подивилися вгору. Над яром пливла велика чорна хмара. Внизу і по краях вона клубочилася молочно-білим димом. І одразу ж у кущах затріщало, мовби хтось обламував гілки — то з хмари посипалися важкі краплі дощу.
— Тікаймо! — Оля схопила брата за руку.
Вони сховалися під грушею-дичкою. Груша була невисока, трошечки вища від кущів, але її криві гілляки, густо вкриті маленькими цупкими листочками, не пропускали дощу, до обличчя тільки ледь-ледь доходив дрібнесенький дощовий пил.
Дощ ішов недовго і перестав так само несподівано, як і почався. Защебетали пташки, заблищало на сонці мокре листя.
Мишко вийшов з-під груші, обережно нахилився до куща, простягнув руку і витяг стару мокру кепку.
— Певно, хтось викинув,— сказала Оля, побачивши знахідку.
— А це, бачиш? — перевернувши кепку, спитав Мишко. У підбивці стирчала голка з намотаною ниткою.
— Ну то й що? — знизала плечима Оля.
— А те, що коли б її викинули, то голку забрали б.
Мишко покрутив кепку в руках, підняв верх над козирком. Там було застромлено кілька рибальських гачків і два пшеничні колоски.
— Кепку хтось загубив,— упевнено мовив Мишко.
— Справді,— згодилася Оля.— Треба знайти господаря і віддати.
— Мабуть, це кепка якогось колгоспника, бачиш — колоски...
— А може, шоферова? На маківці пляма від мазуту.
— А козирок у фарбі...— Оля ткнула пальцем у зеленясту пляму на козирку.— То, може, він маляр?
— А може, просто рибалка,— сказав Мишко.— Я бачив, як рибалки фарбують вудлища зеленою фарбою.
Вони пробралися крізь зарості осичника і схилом видерлися нагору. Після дощу в повітрі пахло травою і землею. Дощ прибив на дорозі куряву, в запінених калюжах плавали соломинки.
Мишко та Оля роздивились і надумали підійти до чоловіка, що сидів біля куреня. Навіть здалеку вони бачили: чоловік був без картуза.
Курінь з гілля та сіна стояв на пагорку, звідки було добре видно широке поле, на якому росли морква й капуста. Капуста росла в долині, майже біля самої річки, важко було й розібрати, що там качани. Здаля капустяне поле скидалося на велике біле озеро.
Біля куреня сидів на дерев'яному ящику дідок і гриз морквину.
— Здрастуйте, дідусю,— привіталися Мишко та Оля.
— Здоровенькі були, онучата! — дід повернув до них лагідне, вкрите червоними від сонця зморшками лице.
— Чи це, дідусю, не ваша кепка? — спитав Мишко.
— Ні, не моя,— відказав старий.— А чого ви подумали, що моя?
— Та ви ж без кепки,— пояснила Оля.
— Коли чоловік їсть, він завжди знімає шапку,— осміхнувся дід.— Хочете моркви?
— Хочемо,— ковтаючи слину, кивнув Мишко.
Дід викопав кілька червоних морквин, обшкріб їх ножем і подав Олі й Мишкові.
— Їжте на здоров'я.
— Ми спершу подумали, що цю кепку викинули, — хрумаючи моркву, озвався Мишко.— А тоді побачили в ній голку, рибальські гачки і два колоски...
— І мазутну пляму на маківці,— додала Оля.— А козирок — у зеленій фарбі.
Дід узяв кепку, повертів її в руках, потер пляму на маківці і, віддаючи назад, мовив:
— Ні, дітки, це не моя.
— А чия ж вона? — мало не в розпачі спитала Оля.
— Можу сказати тільке одне: це кепка трудового чоловіка. Він сам і шиє, і фарбує, і ремонтує машину, а у вільний час любить половити рибу.
— То що ж нам робити? Де шукати цього чоловіка? — спитав Мишко.
— Віднесіть туди, де ви її знайшли. Трудовий чоловік не такий розтяпа, щоб кепку загубити. Видно, він її навмисно зоставив.
— А навіщо? — здивувався Мишко.
— Оцього вже я не знаю.
— Спасибі,— подякували діти і пішли назад до яру.
Спустившись у яр,   вони   заходилися  шукати   місце, де знайшли кепку. Мишко й Оля добре пам'ятали, що вона лежала на кущі біля дикої груші. Але невисоких та кривих груш у яру було багацько, і біля кожної росли кущі. Трохи пошукавши, діти стали, розгублено озираючись.
В кущах раптом щось тріснуло — хтось спритно й легко продирався крізь них. Діти насторожено завмерли. З осич-ника показалося повновиде, добродушне лице хлопчика. Він був трошки старший за Мишка і трошки молодший від Олі.
— Ви хто такі? — спитав хлопчак.
— Я — Оля, а це — мій брат Мишко.
— А я — Василь. Чого ви кружляєте в яру, заблудили?
— Ні, не заблудили,— відповіла Оля.— Ми шукаємо куща, на якому була оця кепка.
— Її хтось загубив,— озвався Мишко.
— Ми ходили з нею до куреня...
Василь глянув на кепку і, не дослухавши Олю, сказав:
— Це моя кепка. І я її зовсім не губив!
Він узяв з Мишкових рук кепку. Оглянув її, побачив і свою голку з ниткою, і рибальські гачки, і колоски.
— Я навмисне поклав її на кущ, а сам заховався ген у тій вербі.
— Як це — у вербі? — не зрозуміла Оля.
— В ній дупло, там і вдвох можна вміститися.
— А чого ти сховався? — запитав Мишко.
— Від дощу.
— А кепку нащо зоставив? — поцікавилася Оля. Василь відхилив гілки на тому кущі, де Мишко та Оля знайшли кепку, і прошепотів:
— Дивіться!
Мишко й Оля побачили гніздо. В ньому було троє ротатих пташенят, уже вкритих ріденьким пір'ям.
— Тепер зрозуміло? — спитав Василь.
— Ні,— щиро признався Мишко.
— Хмара, бачили, яка була? З градом. От я й прикрив зверху кепкою.
— А як же інші гнізда? — мовила Оля.
— В інші пташки сідають і закривають пташенят. А ці пташенята осиротіли. їх батьків, мабуть, коршак убив.
— Як же вони тепер? — мовила Оля.
— Годую. Скоро вже полетять. Я тут усі гнізда знаю, і мої пташенята не гірші, як скрізь. Навіть жирніші. Апетит у них, знаєте, який? Я їм усяких комах приношу, черв'яків. Скільки не дай — усе поїдять.
Пташенята, певно, вже знали Василя, бо тільки-но хлопець розсунув гілки і нахилився над гніздом, вони вмить широко пороззявляли роти і голосно запищали — просили їсти. Василь кожному по черзі всовував у дзьобик комаху.
Десь здалеку, либонь, од капустяного поля, що біля річки, почувся грім, підкотився ближе, лунко затарахкотів над яром. Задерши голови, діти подивилися вгору. До яру широкою смугою сунули чорно-фіалкові хмари.
— Біжіть додому,— сказав Василь до Олі та Мишка.— Бачите, яке насувається. І, мабуть, надовго...
— А ти? — спитав Мишко.
— Я ще трохи погодую, а тоді — в дупло.
Яром промчав прудкий вітер, затріпотіли верхівки дерев.
— Біжіть! — мовби скомандував Василь.
Оля й Мишко хутенько подерлися на схил. Вгорі, край яру, вони стали, подивилися вниз. Відси здавалося, що яром ходить не хлопчак, трошки старший за Мишка і трошки молодший від Олі, а дорослий чоловік, зайнятий дуже важливою справою. Діти помахали йому руками й весело побігли навстріч теплому вітру, що квапливо гнав до яру важкі дощові хмари.

НАЙГОЛОВНІШЕ
Біля вікна палатки стояло велике гіллясте дерево. Воно злегка хиталось од вітру, і в його листі ворушилось яскраве сонце.
Прокидаючись, Світлана завжди загадувала, що сьогодні день буде найкращим, найрадіснішим. І кожен день приносив що-небудь бажане. А на сьогодні загадувати не доводилось. Ще звечора старша піонервожата оголосила на лінійці, що після сніданку до них у гості приїде знаменита співачка. Спочатку вона виступить сама, а потім послухає кращих виконавців табору.
Згадавши про це, Світлана відчула, як радісне чекання змінилося чимось тривожним, щемливим. Той щем був викликаний не побоюванням, що вона проспіває гірше за інших. Ніхто в таборі не сумнівався, що її голос не гірший, ніж у інших дівчат з другого загону. Навіть Колька після лінійки сказав:
— Голос у тебе, звичайно, як у артистки, і міміка теж є, кривлятися ти вмієш, але...— Колька подивився на Світлану насмішкувато, притис вказівним пальцем її носа,— ось ця штука підвела.
Світлана вдарила його по руці. Колька розсміявся.
— Ти — Кирпа. А артистки всі гарні. У них це найголовніше.
Світлана ненавиділа Летюка. Це він прозвав її Кирпою. І з його легкої руки це прізвисько міцно пристало до неї з перших днів перебування у таборі. До цього літа її піхто так не називав. Раніше вона й не помічала, що кінчик носа у неї піднятий вгору, покритий ластовинням і, треба визнати, не дуже гарний. А Світлана мріяла стати артисткою.
Сонце в густій кроні дерева раптом якось потемніло, і у вітах швидко, наче велосипедні спиці, замиготіли його промені.
Зазвучав горн. Звуки його цього ранку були дуже голосні, але невеселі.
А після сніданку, коли кожна хвилина наближала зустріч з артисткою, Світлані ставало все гірше й гірше.
Самотньо ходила вона по табору, потім вийшла за ворота, звернула до лісу, забралася в найгустіші кущі ліщини, лягла на траву й заплакала.
Через деякий час почулося шарудіння. Перед нею стояв Вадик Комов, найдужчий хлопець у таборі, кругловидий, з басовитим голосом, як у дорослого.
— Ти чого це, Кирпо, хто тебе?
— Відчепись,— відмахнулася сердито Світлана.
— Та ти тільки скажи мені, я йому...
— Не називай мене більше Кирпою.
Вадик зітхнув.
— Гаразд. Не буду. А ти все-таки скажи...
Сів поруч, крадькома поглядаючи на дівчинку. Обличчя у нього було серйозне і добре.
— Скажи ж,— наполягав він.— Я завжди заступаюсь за дівчат, бо і в мене сестра є...
І раптом несподівано для себе Світлана все розповіла хлопцеві. Вона навіть не встигла подумати, як це вийшло. Розповісти хлопцю! А сталося так, мабуть, тому, що Вадик завжди був за дівчат, що і в нього була сестра, яка, напевне, теж приходила до нього зі своїми клопотами.
— Оце діла,— вислухавши Світлану, сказав Вадик. Тепер він ще більше став схожий на дорослого.
Світлана дивилась на нього з надією.
— Сам я, мабуть, нічого не придумаю. Потрібна ще одна голова.
Раптом з надією в очах усміхнувся.
— Є у мене друг один... Він хлопець меткий. Я зараз...
І Вадим попрямував до табору. А Світлана пильно дивилася на дорогу, голуба стрічка якої губилася вдалині. Цією дорогою буде їхати артистка. Ось почувся гул мотора. Світлана напружилась, але одразу ж з полегкістю зітхнула — із-за дерев виїхала вантажна машина. Знаменита артистка в такій їхати не буде.
І знову гул. На цей раз проїжджав автобус. Він не звернув на табірну дорогу, а поїхав прямо. Значить, артистки там не було.
Нарешті повернувся Вадим. З ним був Колька Летюк.
— Ось він нам і допоможе,— впевнено сказав Вадим.
— Він завжди дражниться, — сердито подивилась на Кольку Світлана.
Вадик теж подивився на Кольку.
— Та ти не видумуй,— звернувся до Світлани Вадик.— Ти просто фантазуєш.
— Правильно,— серйозно кивнув Колька.
І знову Світлана швидко поглянула на нього. В його очах не було й іскорки насмішки. Може, вона справді фантазує? Опустивши очі, дівчинка мовчала.
— Так що ж будемо робити? — по-діловому запитав Вадик.
— Виправляти,— сказав Колька.
— Що виправляти? — насторожилась Світлана.
— Ніс,— просто сказав Колька і додав з філософською задумливістю: — Нічого непоправного в житті немає.
Світлана дивилась на нього з пересторогою. А чи не глумляться вони над нею?
— Як же можна виправити ніс? — запитав Вадик, теж, мабуть, не вірячи Летюку.
— Треба подумати... Бувають пластичні операції. Як зроблять, мати рідна не пізнає. Навіть вуха іншими стають. І очі можна звузити.
— Але ж ми не лікарі,— заперечив Вадик.
— Так, не лікарі,— погодився Летюк.— Але я ще одне знаю... Я читав, що в середньовіччя старці й злодюги крали дітей і саджали їх у тісний ящик. Подержать трохи, а потім випускають. І будь ласка — людина стає криворукою, горбатою, кособокою...
— А до чого тут...— хотів перебити Кольку Вадик, але той так енергійно підняв руку, що Вадик примовк і почав слухати далі.
Слухала Летюка і Світлана. Слухала недовірливо, навіть з острахом. Адже вона боялась не тільки складних операцій, а навіть щеплення проти віспи.
— Питаєте, для чого я вам усе це розповідаю?.. А ось для чого. Справа в тому, що у нас, у дітей, кістки ще ростуть, а тому вони дуже м'які. З них можна робити що завгодно. Вчителі ж кажуть, що за партою треба сидіти прямо, не горбитись. Це щоб поперек не викривився...
— Усе це зрозуміло,— знову перебив Кольку Вадик.— Але до чого тут ніс?
— Як до чого? — аж схопився Колька.— Та з носом все цуже просто... Адже в носі не кістки, а хрящ, він же м'який зовсім. Для носа потрібно дуже мало часу... Притиснути його чим-небудь...
Колька схопився за міцний стовбур берези. Світлана подивилася на березу, запитала:
— А як же його притиснути?
— Ну, перев'язати міцно, рушничком, наприклад...
Вадику ідея сподобалася. Світлана теж не наважилась заперечувати. Це ж не пластична операція, навіть не щеплення проти віспи. Притиснути носа — і все. І ніякого болю.
Світлана побігла в табір за рушником. Потім намочила його. Колька наклав на Світланчиного носа і разом з Вади-мом зав'язав рушника на шиї дівчинки. Ніс у Світлани приплюснувся, було трохи боляче і стало важко дихати.
— Ротом дихай,— порадив Колька.
У цей час від табору донеслося:
— Вади-и-ик!.. Колька-а-а!
— Мабуть, наші програють,— сказав Колька.— Треба йти...
— Підемо,— погодився Вадик.— А ти, Світлано, залишайся тут, ми скоро прийдемо...
Коли хлопці пішли, Світлана сіла на траві, притулилася до берези. По обличчю збігали, неприємно лоскочучи, холодні крапельки води. Дихати ротом було незвично. Скоро в роті зовсім пересохло. Та Світлана терпіла. Терпіла, аж поки не відчула, що носа починає ламати, потім почало колоти, ніби після укусу оси. Дівчинці здалося, що вона сидить під березою вже цілу вічність. А хлопці все ще не приходили, їй уявлялося, що ніс за цей час не зменшився, а, навпаки, виріс до величезних розмірів, закривши все обличчя. Від такої думки у Світлани забігали мурахи по шкірі. Вона підхопилась і рішуче рвонула з себе пов'язку. Та зірвати рушник їй не вдалося, а ніс так заболів, що Світлана не втрималась і почала плакати. Біль зростав. Розгубившись зовсім, Світлана вже готова була піти в табір, щоб їй допомогли. Та почуття сорому втримало її на місці. Це було б посміховисько на весь табір. Ні, вона сидітиме тут і чекатиме хлопців.
— Що з тобою, дівчинко? — хтось торкнувся її плеча.
Світлана підняла перев'язане рушником обличчя і крізь сльози побачила незнайому молоду жінку.
— Допоможіть, будь ласка, розв'язати,— попрохала Світлана.
Жінка не одразу, але все-таки розв'язала тугі мокрі вузли.
— Та що ж це з тобою?
Світлана дістала хусточку, витерла сльози і сказала зітхнувши:
— Ніс.
— Бачу, що він у тебе розпух,— усміхнулася жінка.
Дівчинка уважно подивилася па незнайому, хотіла було пояснити їй все, але вчасно втрималась, бо жінка теж мала на обличчі густе ластовиння і такий, як у Світлани, кирпатий ніс. Е, та в неї ще й очі якісь зеленкуваті. Світлана подумала, що якби ця жінка захотіла стати артисткою, їй було б значно важче, бо ластовиння можна звести, ніс, мабуть, можна підправити, а ось очі залишаться зеленкуватими і маленькими на все життя. їх можна хіба що звузити за допомогою пластичної операції. Та вони від цього не стануть кращими.
— Так що з тобою сталося? — допитувалась жінка.
— Нічого,— раптом грубо відповіла Світлана і пішла до табору.
— Зачекай! — гукнула жінка.— Я, мабуть, заблудила. Ти не знаєш, де тут піонерський табір «Водник»?
— Ось там... Ходімте.
Коли вони вийшли на дорогу, жінка пішла до воріт табору, а Світлана побігла вздовж паркана. Метрів за п'ятдесят від воріт у паркані був лаз. Просунула в лаз голову і, побачивши, що поблизу нікого немає, пролізла в дірку. Пригинаючись, побігла до корпуса. Обережно відчинила двері. В умивальнику висіло велике дзеркало. Дівчинка подивилась на себе. Побачила знайоме обличчя і кирпатий ніс. Він був червоний і трохи більший, ніж завжди. Ось вона й догралась: тепер зовсім не можна буде вийти на сцену.
— Ну підождіть же,— посварилась Світлана на Кольку і Вадика, які ганяли десь м'яча.— Ще пожалкуєте...
І раптом побачила хлопців. Вони стрімголов неслись до дірки в паркані. Звичайно, вони бігли до лісу, де мала їх чекати Світлана. Очевидно, вже настав час знімати пов'язку. «А я не витримала,— з гіркотою подумала дівчина.— Може, й справді ніс став би іншим».
Вона вмилася, намочила хусточку, приклала її до носа, вирішивши завтра проробити все спочатку.
А літній майданчик уже дзвенів бадьорими дитячими голосами. На сцену вийшла піонервожата й голосно сказала:
— Піонери! Зараз перед вами виступить лауреат Всесоюзного конкурсу вокалістів Тетяна Остапенко.
Світлана прочинила вікно і виглянула. Зараз на сцену вийде знаменита співачка. Дівчинка напружила зір, щоб краще розгледіти артистку, вловити кожну деталь.
З'явився акордеоніст, сів на стілець. А потім на сцену вийшла та сама жінка, що допомогла Світлані зняти пов'язку. Піонери весело зааплодували. Жінка усміхнулась, злегка вклонилася, потім кивнула акордеоністу. На табірну тишу впали перші акорди музики, і залунав голос, який Світлана вже чула не раз.
Голос був такий високий і сильний, що в Світланчиному серці тонко-тонко задзвеніло, ніби там були струни. Навіть холод пробіг по тілу, а очі заслало легким туманом. Уже не бачила ні ластовиння на обличчі, ні навіть маленьких зеленкуватих очей. Актриса раптом стала невпізнанною красунею, її голос, сильний і ніжний, повільно плив над табором, відбивався то сумним, то веселим гомоном у вікнах, перекликався з луною в недалекому придніпровському лісі.
Забувши про все на світі, Світлана повільно, наче уві сні, пішла навстріч цьому чарівному голосові, навстріч найчарівнішому в світі обличчю...

ЯБЛУКА ДО НОВОГО РОКУ
В останній перед новорічними канікулами день Льоня, збираючись до школи, почув, як батько сказав матері:
— Завтра повеземо нашому заводові яблука.
І Льоня одразу ж уявив собі засніжене місто, уквітчане різнобарвними, як на ялинці, вогнями, безліч машин на широких вулицях, які переходити дозволено тільки під землею...
Після батькових слів у хаті стало так тихо, що з дальньої кімнати почувся голос Льониної прабабки, батькової бабусі. Та кімната називалась хатиною і за бабусиним проханням була побудована батьком на старовинний лад. Прабабка сама мазала долівку глиною, а влітку посипала її якимись травами. Біля дверей висів старовинний мисник з дерев'яними вищербленими ложками, а увесь лівий кут займала велика піч, на якій бабуся лежала і взимку, і влітку.
— І куди вас в таку негодоньку несе? Машина — не кінь, зав'язнете, до весни не виберетесь.
— Нічого, бабусю,— осміхнувся батько,— трактор з нами піде. Витягне.
— В таку хуртовину,— бурчала прабабка.— Людям добро робите, а собі напасть...
А хуртовина немовби почула її слова, з силою хльоснула сніговим хвостом по шибках і помчала далі, мабуть, туди, до степових доріг, щоб іще більше замести їх, завалити високими сипучими кучугурами. Батько весело подивився на вікна, усміхнувся до матері й Льоні, швидко надів кожуха і, вже прочинивши двері в сіни, сказав:
— А ви теж збирайтесь. Відсвяткуємо Новий рік у шефів.
Наступного ранку Льоню розбудила приглушена розмова батька й матері. Льоня швидко підвівся. «Хотіли поїхати без мене»,— з образою подумав він.
— Спи, спи, ще дуже рано,— сказала мати,— а ми будемо збиратися, ще й машини не навантажені. Спи...
Та хіба ж можна було спати? І хоча виття хуртовини надворі і тепла постіль так затишно схиляли до сну, Льоня підвівся і почав швидко одягатися.
Коли він вийшов надвір, його миттю обсипало снігом, а великі валянки і тепле пальто, які здавалися занадто важкими в хаті, на морозі стали легкими, мов сніжинки. Село ще не прокинулось, лише в кількох хатах мідним блиском світилися вікна.
На колгоспному дворищі було людно, весело. Святково сяяли електричні лампочки на коморах та конторі; прожектор на телеграфному стовпі довгим білим променем, в якому танцювали сніжинки, освітлював розчинені навстіж двері великого  льоху,   з  якого колгоспники виносили ящики; від них пахло сухою стружкою і яблуками. І лише колгоспна сторожиха тітка Оришка не метушилася. У кожусі, у пуховій хустці та товстелезних валянках, вона обережно ходила по подвір'ю, наче соромлячись, що всі чимось заняті, а вона приречена на неробство. Під час війни тітка Оришка була партизанкою і має партизанську медаль.
— А ти чого це вдосвіта? — запитала у Льоні хриплува тим простудженим голосом.
— Веземо заводові яблука,— поважно сказав Льоня.
Тітка Оришка усміхнулась.
— На ось тобі,— витягла вона з кишені кожуха велике яблуко. Воно було тепле, і сніжинки, що впали на нього, миттю розтали, яблуко заіскрилося від світла лампочок, як золота ялинкова іграшка. Льоня подякував, сховав яблуко і пішов блукати по колгоспному подвір'ї.
Підійшовши до прочинених дверей льоху, Льоня побачив біля ящиків з яблуками батька, двох шоферів та колгоспного завгоспа дядька Гната. Кожухи у всіх розстебнуті, шапки лежать на ящиках, від мокрих голів валить пара — видно, гарненько ці четверо попрацювали, носячи до машин важкі ящики. Тепер відпочивали.
Всі четверо їли яблука та весело реготали з того, про що розповідав дядько Гнат.
За спиною у Льоні зупинилася тітка Оришка.
— Про що це ви так весело? — запитала вона.
— Що їмо, про те й говоримо,— відповів дядько Гнат. І, з апетитним хрустом надкусивши яблуко, вів свою розповідь далі.— А жили ми в злиднях, восьмеро дітей і такі, що одне одному каші не подасть. Батько наймитував, а матері і дома турбот вистачало. Коли мені дев'ятий минув, батько й мене віддав до одного старого на хутір, худобу пасти. Старий був скупий, хата його від добра валилась, корови, коні, садок величезний. Але спробуй хоча ягідку зірвати, вб'є! Навіть падалиці не дозволяв брати — свиням віддавав. І росло в садку біля самісінької хати дві яблуні. Яблука на них ве-ликі-великі. Старий сам їх стеріг, вночі з вилами під ними спав. Якось я не витримав, коли дід кудись відлучився, все ж таки струсив одненьке. І гадаєте, старий не помітив? Тільки підійшов до яблуні, одразу ж побачив, що одного не вистачає, і одразу ж зрозумів, що це я поласував. Нарвав старий кропиви та так мене освятив, що ні лягти, ні сісти я не міг, а вночі навіть в гарячку кинуло. І така мене, хлопчиська, злість взяла, що я вирішив втекти від старого. Але перед тим захотілось хоча чим-небудь допекти проклятому. Думав, думав, що ж його зробити? Обтрусить яблуні? Почує старий. Пообламувать гілки? Жаль було дерев, вони не винуваті. І все ж додумався. Рано-вранці, коли ледь-ледь розвиднялось і старий повів кувати в кузню жеребця, я притяг до яблунь драбину, побував на кожній гілочці і понадкушував... майже всі яблука.
У підвалі вибухнув веселий регіт. Навіть тітка Оришка, завжди похмура, легенько усміхнулась. Потім, думаючи про щось своє, зітхнула й мовила:
— А мені, коли я бачу яблука, пригадується одна наша партизанська зима... Мороз, та й хуртовина така ж, як і сьогодні. Але не в цьому річ. Загін наш ще тільки формувався, був невеличкий. Але німці не знали про це, до лісу й носа сунути не наважувалися, нічого з нами зробити не могли. І вирішили голодом нас заморити. Села навколо попалили, перекрили дороги. Харчі у нас вийшли зразу ж після Нового року. Кору їли. Поранені та хворі почали вмирати. Сиджу якось я в землянці і чую, як наш хлопчисько, Вася Топчій, тяжко поранений, марить у гарячці, про щось бурмоче. Прислухалась. А вій: «Яблука... червоні яблука...» І тут мене начебто підкинуло, як це ми забули про яблука? Недалеко від нас садиба лісника. Німці ще восени його розстріляли, а хату спалили. Ми після того у нього в льосі картоплю брали, і в той час запам'ятались мені на гілках яблунь, з уже опалим листям, цілі грона невеличких пізніх яблук. У нас вони звуться «зимки». Відпросилась я у командира. І ще подружка зі мною пішла, Ліда Кияшко, зараз агрономом в «Перемозі».
Прийшли ми до садиби. Все снігом заметено, яблуні теж, по самісінькі гілля, а на них, звичайно ж, жодного яблучка. Обтрусити їх ніхто не міг, значить, під снігом. Почали рити. І майже біля землі побачили їх, червоненькі, свіжі, наче тільки з гілок. І повірте, як тільки їх побачили, щелепи набік звело і в очах потемніло. До рота піднести було боязко, здавалось, надкусиш і умреш від їх солодкого, цілющого соку, голодні дуже були. І тоді ми нагребли повних два мішки. Потім ще не раз приходили. Багатьом допомогли яблука, багатьох поставили на ноги. І пекли ми ті яблука, і кашу з них варили. Так, так, не смійтеся— раптом суворо і навіть сердито сказала тітка Оришка,— така була каша!
Але ніхто й не сміявся. Стояли мовчки, тримали надкушені яблука в руках, не наважуючись кинути їх у порожній ящик для сміття, що стояв у кутку льоху.
Тітка Оришка вийшла. В ранковій морозній тиші її рипучі кроки нагадували хрумтіння яблук.
Батько та шофери знову підхопили важкі ящики і понесли до машин. А дядько Гнат покликав до себе Льоню і понапихав йому в кишені яблук, двоє найбільших дав у руки.
— Бери, бери,— казав він,— щоб до самого міста вистачило жувати. Дорога довга...
Яблука були з зеленими, янтарно-жовтими та червоними бочками, наче на них лишилися відсвіти і ранньої весняної зелені, і золота літніх полів, і пожежі осіннього листя.
Коли Льоня вийшов з льоху, йому здалося, що зимове повітря, білі від снігу машини і навіть заметіль пахли теплими яблуками.

ДЕПУТАТ З ВУЛИЦІ МОГО ДИТИНСТВА
Сьогодні я приїхав до міста мого дитинства й одразу ж пішов на свою вулицю. Порізана неглибокими струмками, вона круто спускалася до ріки і лісу. У відлигу вулицею мчать бурхливі потоки води. А вранці сонце, піднімаючись з-за лісу, ніби крокує своїми довгими променями по її трав'янистій кручі. Наш узвіз першим чує їхні теплі невагомі кроки. І весна сюди приходить першою...
Біля сусіднього двора скрипнула хвіртка. Я обернувся. З хвіртки, спираючись на палицю, незграбно переставляючи ноги-протези, вийшов чоловік. Я зупинився, бо зрадів з раптової зустрічі.
— Дядя Олег! — гукнув.
Підвівши голову, дядя Олег якусь мить мовчки дивився на мене.
— О, пізнав, пізнав,— широко усміхнувся він,— а нелегке це завдання, ні, нелегке — пізнавати вас у розквіті літ. Ну, ну, сядьмо... Чекав, чекав Наталю Миколаївну, та вирішив сам до неї піти. Що ж, посидьмо, може, вона ще й підійде.
Дядя Олег теж змінився. Скроні посивіли, чоло зорали зморшки, а його добрі світло-сині очі, в яких іскрився вічний неспокій, тепер стали майже сірі.
Скільки радісного і прекрасного зв'язано з дядею Олегом! Він не був товаришем у тому розумінні, до якого ми звикли, говорячи про ровесників; не був учителем, тобто не викладав нам мови чи математики. Але він був і товаришем, і вчителем, хоч працював лише шофером.
Всі наші далекі екскурсії, вилазки, виїзди на річку, в колгоспи на підсобні роботи — все було зв'язане з дядею Олегом. З ним було цікаво їздити. Дядя Олег усюди був своєю людиною. Інколи ми навіть дивувались: звідки його знає стільки людей, звідки він їх знає?
Частенько траплялось таке. Ідемо далеко від міста польовою дорогою. Раптом автобус зупиняється. Це дядя Олег підбирає когось з «голосуючих». І, повернувшись до нас, шепоче:
— Запам'ятайте його, хлоп'ята, це старий партизан.
І ми всю дорогу не зводимо очей, із супутника, адже вперше в житті бачимо партизана.
Та хіба тільки такі зустрічі! З десятками людей ми перезнайомилися під час наших подорожей. Всі вони були знаменитостями — то героями, то трудівниками, як часто називав дядя Олег зустрічних.
— А це хто з нами їхав? — питали ми.
— Це трудівниця з Кам'яного, доярка.
І дядя Олег всю дорогу розповідав про неї.
— А це? — питаємо наступного разу.
— Трудівник з Береки. Столяр.— Слово «трудівник» дядя Олег вимовляв так, ніби вкладав у нього якийсь особливий зміст. І слово, яке звучало для нас надто академічно, набувало раптом свого справжнього значення. Ми бачили за ним живу людину.
А одного разу трапилось нещастя.
Дядя Олег віз на екскурсію учнів молодших класів. Пройшов дощ, дороги розмило. З'їжджаючи з крутої гори, машина раптом поповзла вбік, до глибокого урвища. Скільки не докладав зусиль дядя Олег, вона все наближалася до яру. Лишалися лічені метри. Дядя Олег, вимкнувши мотор, вискочив з машини. Зупинити її могла навіть невелика деревинка, підкладена під колеса. Але навколо нічого не було.
І дядя Олег, не роздумуючи, біля самого краю урвища ліг на землю, підклавши під колеса автобуса свої ноги!..
— ...Ну, а тепер, значить, до нас працювати? — питає дядя Олег, зручно ставлячи протези.
— Працювати,— кажу я і хочу йому багато про що розповісти, але помічаю, що дядя Олег поглядає на годинник.
— Ні, не прийшла,— зітхає він,— доведеться самому іти до неї, напевне, захворіла...
— А хто ця Наталя Миколаївна? — питаю.
— Трудівниця вона була,— відповідає дядя Олег,— а тепер пішла на пенсію, та ось із пенсією у неї щось не ладиться. Треба допомогти. Я — депутат, в минулому році обрали. Сьогодні чоловік п'ять у мене було, а Наталя Миколаївна не прийшла, мабуть, захворіла. Почимчикую до старої сам.
Ми підводимось.
— Зараз таксі піймаю,— кажу я.
— Таксі б непогано,— погоджується дядя Олег.
Машину я зупинив на розі вулиці. І в ту ж мить, обігнавши нас, до таксі підскочив парубок.
— Ми раніше,— запротестував я.
Юнак обернувся, зміряв мене недобрим поглядом, але, помітивши дядю Олега, якось одразу знітився і мовив лагідно:
— Сідайте, Олег Дмитрович, сідайте...
— Дякую, Сашко,— кинув дядя Олег і, вже вмостившись у машині, кинув мені: —Не забувай, заходь у школу, поговоримо ще...
— Хіба він зараз працює в школі? — спитав я у парубка,, коли машина від'їхала.
— Три роки як став директором, недавно закінчив інститут. Трудівник...

ТРЕТІЙ БРАТ
На вигляд Сашко Коваль схожий на багатьох з нас. Білявий, сіроокий, кремезний. Коли він згинає в лікті руку, мускули в нього пружні, міцні. У нас вони теж пружні й міцні, коли ми згинаємо в лікті руки. Коли, граючи у фут-бола, Сашко загубить підошву, обов'язково скаже, що винуватий швець. Коли подібне трапляється з нами, ми кажемо те саме. Коли Сашко одержує п'ятірку, вигляд має такий, наче все це для нього звичне, природне, трапляється кожного дня, і йде від дошки спокійно, з байдужим виглядом. Ми намагаємось робити те саме.
Лише в одному Сашко відрізнявся від нас: він мав двох старших братів, і обидва вони були незвичайні. Один служив у флоті і одержав орден за героїзм. Коли ми у Сашка питаємо, що вчинив його брат, хлопець говорив загадково:
— Подробиць не знаю. Але ордени, звичайно ж, за так не одержують.
Другий Сашків брат був силачем. П'ятдесят разів піднімав двохпудовку. Він завітав до нашої школи, коли приїздив у відпустку з Білорусії, і ми бачили його. Працює він у Біловезькій пущі лісником. Височенький, широкий в плечах, а очі й обличчя викапані Сашкові.
— Схожий на тебе,— сказали ми.
А Сашко відповів, що він схожий зразу на обох братів. Не вірити ми не могли, якщо брати, значить — схожі. Сашко теж, звичайно, коли виросте, буде і героєм і силачем. Адже й зараз у нього було багато такого, чому можна позаздрити. Він швидко бігав, добре грав у футбола, не боявся лазити на високі дерева. А одного разу проколов собі голкою шкіру на руці.
— Навіщо це ти? — запитав його Семенко. Це був найменший на зріст хлопчик у нашому класі, з тоненькими слабкими руками, тихий. Він завжди із захопленням дивився на Сашка, а зараз у Семенка був такий вигляд, наче це йому прокололи шкіру.
— Волю виробляю,— відповів Сашко.— От коли-небудь раптом пораненим попаду у полон до ворогів, почнуть катувати, а я мовчатиму, слова з мене не витягнуть.
Всі захоплено подивились на Сашка.
Потім про це дізналась Надія Олексіївна, наша вчителька. Перш за все вона заборонила Сашкові колоти себе, а потім заговорила про силу волі й про те, як її треба виховувати. Надія Олексіївна сказала, що сила волі потрібна не тільки для того, щоб мовчати під тортурами, але навіть і для того, щоб елементарно сказати правду своїм товаришам.
Відверто кажучи, ми в той день не дуже уважно прислухались до слів Надії Олексіївни. Ми згадали про ці слова набагато пізніше.
Є в нашому селищі, поруч із школою, красива алея пірамідальних тополь. Саджали ці тополі колишні учні нашої школи, зараз вони вже дорослі, такі, як Сашкові брати, навіть старші, тому що дехто з них, розповідала нам Надія Олексіївна, не повернувся з війни.
А нижче алейки, поруч на пустирі, старшокласники нашої школи посадили яблуневий садок. За садком доглядала вся школа, одні обкопували деревця, інші підмазували їх вапном.
Восени нам доручили зібрати з гілок яблунь личинки гусені. Робота ця, відверто кажучи, не дуже весела. Топчись собі під деревцем і пильно виглядай посохлі, скручені трубочками листочки. Але працювали ми дружно й зібрали декілька відерець тих личинок! Спалювали ми їх у вогнищі біля тополь.
Коли споночіло, нести відерця повинні були за чергою Сашко з Семенком. Ми в цей час вже збиралися додому, вмивалися під краном, з якого поливали садок.
Сашко і Семен, взявшись за дужку відерця, пішли алеєю, не дуже весело дивлячись на нас. Звичайно, не хотілось знову розпалювати вогнище і чекати, поки згорить та проклятуща гусінь. Крім того, увечері по телевізору демонструвався дуже цікавий фільм «Чук та Гек», ми всі поспішали, боялись запізнитися. Мабуть, тому, зупинившись на алеї, Сашко й сказав Семенкові:
— Давай викинем їх тут, під тополями. Хто це видумав спалювати на вогнищі!
Семенко зітхнув:
— Якщо люди радять спалити, виходить, що так і треба,— невпевнено сказав він.
— Та вони ж за зиму померзнуть,— сказав Сашко.
Семенко мовчав. Погоджуватись з Сашком йому не хотілось, але й заперечувати йому він не звик.
Побачивши, що Семенко вагається, Сашко рішуче промовив:
— Щоб не розлізлась, ми її в яму, а зверху — землею...
Це вже була якась Сашкова уступка, і Семенко погодився.
Знайшли ямку біля тополі, вигребли з неї сміття й сухе листя, висипали з відерця, загребли яму землею, а зверху ще цеглини поклали.
— Капут їй,— полегшено сказав Сашко.
— Капут,— невпевнено повторив Семенко. А незабаром про це забули.
Настала зима, засипала все снігом. Морози були такі люті! Куди вже було вижити отій кільчатій гусені.
Навесні зазеленіла трава, розквітли яблуні, та й тополі вбралися маленькими листочками. В них вже оселився вітерець, тихо шелестів, немов розмовляв з деревами. А незабаром і канікули. В селищі з наших майже ніхто не лишився: хто подався в піонерський табір, хто на південь до моря, хто в село до бабусі. Семенко вирушив з батьком-матір'ю в туристський похід, а Сашко Коваль поїхав до брата в Біло-везьку пущу.
Повернулися всі в кінці літа. Якось ми зібрались на шкільному майданчику пограти в футбол. Сашко й Семенко теж були з нами. Ми години зо дві ганяли м'яча і, може, грали б ще, але вийшла з школи Надія Олексіївна, підійшла до майданчика й сказала:
— Годі, хлопці. Пора й відпочити.
Ми з неохотою, але все ж погодились, підійшли до вчительки, оточили її, стали розповідати про те, де хто побував, що цікаве бачив.
Надія Олексіївна усміхалась, мабуть, раділа за нас. Але ось її лице раптом стало сумним.
— А ви нашу алейку тополину бачили? — запитала вона.
— Ні, ще не встигли,— відповів Сашко. Вчителька зітхнула.
— Ходімте, подивимось...
Ще здаля ми помітили, що алейка дуже змінилась. Чим саме, ми Зрозуміли лише тоді, коли підійшли ближче. Тополі не були зеленими. Обвисле сірувато-жовте листя нечутно тремтіло на почорнілих, наче обвуглених гілках.
— Кільчата гусінь,— сказала Надія Олексіївна.
Сашко і Семенко переглянулись і опустили голови.
Вчителька зірвала листочок і поклала собі на долоню. Він увесь був   посічений і   нагадував   шматочок   заіржавленої жерсті.
Сашко підняв голову і крізь сльози подивився на вчительку.
— Не треба, Сашку, засмучуватися,— заспокоїла його Надія Олексіївна,— ми її звідси витравимо. Ось тільки почнуться заняття...
— Це я у всьому винен,— раптом сказав Сашко.
— Ти?! — здивувалась Надія Олексіївна.
— І я,— несміливо промовив Семенко.
— І ти? В чому ж ви винні?
— Ми не спалили її,— сердито сказав Сашко,— ми закопали її в яму... Отут.
— Ах, ось воно що,— сумно похитала головою Надія Олексіївна.
— Ми думали, що вона померзне,— сказав Семен.
— Не ми, а я,— знову сердито промовив Сашко,— це я винуватий. Я тепер сам, сам її всю зберу і спалю!
— Сам не збереш, ми тобі допоможемо.
Надія Олексіївна поклала руку Сашкові на плече.
— Якби можна було попросити у дерев пробачення, я б попросив,— сказав Сашко.
Тополі сухо шелестіли мертвим листям. А ми дивились на Сашка і хоча були дуже сердиті на нього, чомусь все ж таки вірили: Коваль, як і його брати, зможе стати і силачем, і героєм.

ІВАН КАРПОВИЧ
Містечко наше невелике, в ньому майже всі один одного знають. Іван Карпович Гнатенко жив з дружиною і старенькою матір'ю біля базару в новому двоповерховому будинку. А поруч з будинком стояла і шевська майстерня, пофарбована в зелене, з пласким дахом і широким квадратним вікном. В ній і працював Іван Карпович.
Багатьом здавалось, що цей чоловічок — невисокий, худорлявий, сутулуватий — ніколи не знімав свого брезентового, темного від смоли фартуха і взагалі ніколи не виходив з майстерні. Рано-вранці, йдучи на роботу, люди чули в палатці стукіт молотка, і пізньої ночі молодь, повертаючись з гуляння в парку, бачила в яскравому світлі вікна його згорблену постать. Декому навіть здавалося, що ця людина взагалі не відпочиває. Було це, звичайно, не так. Люди звикли бачити його лише в майстерні. А коли він вихідного дня з'являвся з дружиною в кінотеатрі чи в клубі в своєму строгому темно-синьому костюмі з орденськими планками на лацкані піджака, його ніхто, крім близьких знайомих, не впізнавав. Згадували про нього всі лише тоді, коли доводилось нести щось полагодити.
Того дня Іван Карпович сидів на своєму низенькому круглому стільчику і на шкарубкій від нарізів шевській дошці, приладнаній на колінах, оббивав молотком сиру, слизькувату шкіру.
Була субота, і роботи набралось чимало. Кожний хотів мати на вихідний полагоджене взуття.
На вулиці сутеніло. Іван Карпович увімкнув лампу з бляшаним, схожим на рефлектор абажуром і, зиркнувши на стінні ходики ще поквапливіше застукотів молотком. До майстерні часто заходили клієнти. Іван Карпович, не відриваючись від роботи( кивком голови показував на гвіздок у стіні, де наколювались квитанції, і кидав скоромовкою:
— Візьміть, ваші он на тій поличці.
— Ваші черевики в кутку.
Надвечір у майстерню вбіг «гордість нашого міста», як назвала його недавно районна газета,— центральний нападаючий команди «Авангард» Петько Задунайський.
Петько був високий, стрункий парубійко з короткою густою шевелюрою. Носив він сірий, з накладними кишенями піджак, білу шовкову футболку і майже ніколи не розлучався з маленьким чемоданчиком.
Вскочивши до майстерні, він голосно гукнув своє веселе «привіт», вмостився на стільці, який рипнув швидше од несподіванки, ніж від ваги, заговорив поквапливо:
— Ось що, товаришу швець, пробачте, як вас... здається, Петро Іванович?
— Іван Карпович,— поправив швець.
— Ага, вірно, Іван Карпович. Я вчора ввечері заніс вам бутси. Сподіваюсь, ви вже їх зробили?
— Так, зробив, хлопче. Тільки вони в мене вдома. Бачите, в нас тут сьогодні був ремонт. І те, що вчора надійшло, все в мене вдома.
Петько обвів очима майстерню, ніби переконуючись в правдивості сказаного, і, вдихнувши в себе повітря, в якому пахло, крім шкіри і смоли, свіжим вапном, розуміюче кивнув головою.
— Гаразд, гаразд, я почекаю. Але в мене до вас ще буде одне прохання. Завтра вранці я виїжджаю на змагання в область і ось...— Петько вийняв з чемодана черевики і кинув їх на стіл,— підстукайте мені швиденько, а я через пару годин заскочу. Тут лише набіечки на підбори, ну й підметки, звичайно. У вас підметки є?..
— Підметки-то є, молодий чоловіче, а от підстукати вам я вже не встигну. Роботи багато.
Петько поблажливо всміхнувся, здивовано глянув на Івана Карповича.
— Але ж я завтра вранці виїжджаю...
— Ну і з богом,— добродушно побажав Іван Карпович.— Ось роблю черевики Аллі Золкіній, вона теж завтра виїжджає, в інститут поступає. Костянтин Федорович на рибалку їде. Чоботи просив на ранок. Андрій Карпов, тесля наш, знаєте, певно, його, раненько забирає дружину з родбудинку. Сина йому подарувала. Черевики їй туди понесе.
У Петька в куточках губ застигла іронічна усмішечка. Нетерпляче закинувши ногу на ногу, він заговорив, намагаючись приховати роздратування:
— Ви, товаришу швець, одного не можете зрозуміти: я їду не рибу ловити і не просто гуляти, а захищати честь міста. І невже мені, чемпіону, заявлятися в області в драних черевиках?
— Але ж слід би було раніше...
— Раніше я думав взути інші. Та зараз жарко, і до світлого костюма підійдуть саме ці, світлі черевики.
— Ні, пробачте, але не можу — роботи багато.
Петько розсердився.
— Мусить же бути, чорт забирай, якийсь виняток. Ну, комусь відмовте.
— Я, молодий чоловіче, дав слово.
— Слово, слово. Ось сидите тут, клепаєте молотком, а я їду захищати честь всього міста. Ви розумієте, що це значить? Я змушений буду скаржитись.
— Ваша справа...
— То, значить, не зробите?
— Ні.
— Ну добре. Дайте мені книгу скарг.
Іван Карпович звільна повернув голову і глянув на клієнта. В його очах був докір, а на лиці відбилося нетерпляче здивування.
— Книга скарг теж у мене вдома. Я її ще не приніс.
— Ну от і починається. Ось так ви всі. Не викручуйтесь.
Іван Карпович зневажливо усміхнувся, зняв халат і, не дивлячись на  Задунайського, попросив  його іти слідом  за ним.
Вузенькими сходами вони піднялись до Гнатенка. Ввійшли в кімнату. Іван Карпович увімкнув світло. В кутку кімнати здіймалась ціла гірка полагодженого взуття. Іван Карпович порився в ній, знайшов бутси, подав Петьку. Затим став ритися на етажерці.
— Ліза,— нарешті покликав він неголосно,— де книга пропозицій і... скарг.
— В комоді,— відповів сонний жіночий голос із сусідньої кімнати. Іван Карпович підійшов до комода. А Петько думав: «Починається, зараз і в комоді її не виявиться. Виляє. Вже така психологія в усіх власників книг скарг».
Поки швець рився в комоді, Петько роздивлявся на стіні фотографії, листівки. Над диваном побачив грамоту в товстій фарбованій рамці під склом. Придивився, прочитав. В грамоті писалося про те, що молодшого сержанта Івана Карповича Гнатенка жителі   міста, в   якому   жив Петько, вибирають почесним громадянином за героїзм, виявлений Гнатенком при звільненні міста від гітлерівців.
Петько скоса глянув на маленьку, непоказну постать шевця, схилену над шухлядою комода, і відчув незнану досі незручність. Поступово незручність змінилась подивом. Невже ця тиха, непомітна в місті людина — герой?
Іван Карпович знайшов книгу, відводячи очі, простягнув її Петькові. Той взяв книгу в руки, повертів і мовчки поклав на комод. Йому раптом захотілося вибачитись перед шевцем. Але Петько не звик вибачатись. Він почував себе завжди правим, адже він теж був свого роду героєм — героєм зеленого поля, улюбленцем публіки. Проходячи містом, він чув, як хлопчаки говорили захоплено: «Дивись-но, дивись,— Петро Задунайський». А скільки в нього грамот,— та він ними міг би обклеїти всю кімнату Івана Карповича. Ні, Петько не звик вибачатись.
А зараз він стояв перед шевцем, в якого на обличчі був чи то подив, чи то глузування, він ніби запитував: «Як, ви, такий запальний, несвідомий, швидкий, самозакоханий молодий чоловік, і не напишете скарги? Не зробите людині неприємності, бо що ж для вас людина?..»
Ні, Петько не вмів вибачатись, не вмів подолати своєї самозакоханості. Не дивлячись на шевця, він засунув під пахву бутси і сказав невдоволеним басом:
— Нехай уже, не треба, якось обійдемось. Бувайте здорові.— І вийшов.
Того ж вечора він був із своєю нареченою в кіно. Повертаючись додому, проходячи повз майстерню, Петько зупинився. В яскравому світлі вікна виднілася маленька настовбурчена постать шевця.
— Бачиш? — кивнув Петько.
А як відійшли далі, сказав:
— Трудяга... герой.
— Хто?
Петько зітхнув і того вечора вперше заговорив із своєю нареченою не про футбол.

КОЛИ БУЛА ВІЙНА
Коли в себе на пошті серед метушливої людської юрби я бачу маленьку бабусю, завжди пригадую Марію Степанівну і сумну сторінку мого дитинства.
Мені було одинадцять років, коли почалась Вітчизняна війна. В такому віці дівчатка вже починають забувати про ляльки, але залюбки грають в класи, в квача, ховаються на горищах від «сищиків-розбійників».
Мені ж, як і багатьом моїм ровесницям, що зазнали всіх злигоднів війни нарівні з дорослими, бавитись і гратися не довелось.
Під час евакуації наш ешелон бомбардували. Загинули старша сестра і молодший брат. Від того горя мати надовго захворіла.
Пам'ятаю, довгий товарний поїзд привіз нас у сибірське містечко на березі швидкої холодної річки. Людей наїхало сюди багато, і роботу знайти було важко. Особливо мені, дівчатку без спеціальності, низенькій на зріст, худенькій. На невеликому металургійному заводі, на лісопилці й навіть у млині, куди я заходила, шукаючи роботи, люди співчутливо поглядали на мою тендітну постать і лагідно відмовляли.
Якось місцеве радіо оголосило, що потрібні листоноші. Я побігла на пошту. А наступного дня вже крокувала з важкою брезентовою сумкою в старих материних черевиках по трухлявому дощатому тротуару. Скоро я добре знала місто, всі його закутки, пам'ятала імена й прізвища багатьох мешканців.
Містечко було маленьке, сірі дерев'яні будиночки ховалися за високими парканами. Вузькими брудними вулицями вітер гнав колюче сміття, пилюку. Взимку на вулицях намітало такі кучугури снігу, що жодна машина не могла пробратись. Та й машин у місті було дуже мало. Зрідка на незграбних санях проїдуть колгоспниці, повертаючись з базару, інколи прочвалає вкрита інеєм шкапа водовоза.
Двічі на день—вранці і по обіді—я вкладала пошту в сумку і йшла на свою дільницю.
Вже з перших днів помітила, що люди зустрічали мене якось насторожено. З болісним нетерпінням стежили вони за моїми руками, поки я шукала кореспонденцію. І як одразу змінювалися їхні обличчя, ставали привітними, коли я діставала з сумки потертий трикутничок, густо засіяний чорними кружальцями штемпелів. І як боялися вони папірців, що сповіщали про найжахливіше — про смерть близької людини.
З Марією Степанівною познайомилась, коли вперше принесла їй листа. Жила вона майже на околиці міста в маленькому будиночку з вузьким палісадником, де біліли тонкі берізки й росли кущі жимолості. Була Марія Степанівна сухенька, дуже рухлива бабуся. Коли я вперше з'явилася біля її хвіртки, зустріла мене привітно, навіть весело.
— А, новий поштар? Заходь, заходь, стомилась, мабуть? Та яка ж ти маленька! Важко, певне,— заговорила вона, розтягуючи слова.
Спочатку я думала, що в бабусі нікого близького на війні немає. Але потім дізналась, що її дочка, військовий лікар, знаходиться на небезпечній ділянці фронту, має поранення і нагороди. Все це Марія Степанівна розповіла вже в хаті, куди завела мене майже силоміць.
— Ні, ні,— казала вона, не слухаючи мене,— будинок мій останній на цій вулиці, поспішати тобі нікуди. Відпочинеш, вип'єш чайку.
В кімнаті над ліжком Марії Степанівни висів великий портрет її дочки.
— Це моя Віронька, подивись-но.
З портрета на мене глянуло серйозне, вдумливе дівоче обличчя. Поки я роздивлялася інші фотографії й листівки на стіні, Марія Степанівна наготувала маленький нікельований самовар. Ставлячи його на стіл, промовила:
— Цей самовар їй на олімпіаді подарували. Моя Віронька співала краще за всіх. Ой же ж і голос у неї, дитинко! Ось повернеться з війни, заспіває нам. Ти не дивись, що на портреті вона така насуплена. Вона у мене весела, завжди усміхається й співає.
Марія Степанівна кинула просто в самовар прозорі, як скло, таблетки сахарину, налила в склянки чаю. Собі взяла маленький шматочок чорного хліба, а мені дала твердий пряник, який тхнув нафталіном.
«Бабусю,— хотілося мені запитати,— а ви не боїтеся, що й ваша донька може загинути, не повернутися з війни?» Але я не наважувалась і лише сказала:
— А їй не страшно там?
— Не знаю, мабуть, страшно. Та моя Віронька і взнаки не дасть, що боїться. О, моя Віронька...
І старенька   почала   розповідати,   як її   дочка   ще    в дитинстві захворіла на запалення середнього вуха. Це такий лютий біль, а Віронька навіть не стогнала, щоб не хвилювати матір.
З того дня я почала учащати до Марії Степанівни. Іноді приносила листи. Іноді просто забігала, щоб відпочити й випити в гостинної, щедрої і веселої бабусі склянку чаю чи з'їсти шматочок чорного хліба, дуже дорогого на той час.
Познайомившися з бабусею ближче, я зрозуміла, чому вона зустрічала мене привітніше, аніж інші. Вона не вірила в те, що єдина її дочка може загинути. Дуже життєрадісна була Марія Степанівна. І саме це підтримувало її віру.
Такою і запам'ятала б я її на все життя: сухенька, весела, метушлива, з густими зморшками біля очей. Такою і запам'яталася б вона мені, коли б...
У той весняний день і до нас з мамою прийшла велика радість. Переглядаючи на пошті листи, я знайшла невеликий трикутничок із знайомим батьковим почерком. А від нього ж дуже довго не було звістки. Звичайно, перед тим, як іти по квартирах, я переглядала все. Але цей трикутник так схвилював, що я навіть не додивилась останньої кореспонденції і побігла додому.
Був сонячний день, пахло черемхою і теплою курявою. Перед обідом я проходила повз двір Марії Степанівни. В її палісаднику свіжо зеленіли берізки, цвіла жимолость. Бабуся стояла біля хвіртки і, як завжди, зустріла мене весело:
— Од Віроньки немає нічого?
Я сказала, що нічого, і похвалилась, що прийшов лист від батька і сьогодні у мене найщасливіший день.
Марія Степанівна раділа разом зі мною. Але в її очах світився легкий смуток.
— Ти, мабуть, од радості не помітила,— сказала вона.—
Од Віроньки давно немає листа, а мені сьогодні снився го
луб. Начебто прилетів він до мене, сів ось тут, на берізку...
Щоб не образити стареньку, я почала ритися в сумці. І раптом... Навіть не повірила спочатку, діставши цей жовтий папірець...
Марія Степанівна помітила мою розгубленість, взяла папірець з моїх рук.
Ніколи до того й потім я не бачила, щоб у людини від хвилювання блідло не обличчя, а саме зморшки. У Марії Степанівни зблідли саме зморшки, а на обличчі виступили фіолетові плями.
— Ні, ні, це не мені,— хитала вона головою.— Які люди, дитинко, які люди. Так лякати стару людину. Тут щось переплутано...— Марія Степанівна, не дивлячись на мене, почала швидко гладити моє плече. Рука у неї була така холодна, що я навіть крізь плаття відчула її крижаний холод.
— Ні, ні,— повторювала вона.— Я від неї листа чекаю.— Потім підвела голову і, дивлячись на мене сухими очима, промовила: — Мені ж сьогодні снився голуб, то, може, це... кажуть, душі вбитих дітей переселюються в голубів...
Я вже не пам'ятаю, що ще говорила Марія Степанівна. Вона щось довго бурмотіла, вже не помічаючи мене. Так і пішла я тоді від неї з таким тягарем на душі, що й моя вранішня радість затьмарилась.
Кілька днів я не бачила Марію Степанівну. Не раз поривалася зайти до неї, але не наважувалась. Мені було чомусь страшно. А потім я почула, що бабуся тяжко захворіла.
Якось літнього дня, саме в спеку, коли працювати особливо важко, стомлена, ледве пересуваючи ноги, брела я по курному провулку.
— Ось вона, ось! — раптом почула я позаду страшний божевільний крик, який до цього часу стоїть у мене у вухах.— Ось вона, женіть її, люди, женіть! Це чорний поштар! Це вона все!..
Я оглянулась і впізнала Марію Степанівну.
Не знаю, як добігла додому. Кинула на підлогу сумку, впала на ліжко. Пам'ятаю лише, що гірко плакала і на запитання матері викрикувала:
— Не хочу, не хочу бути чорним поштарем, не хочу...

ОКУНЬ
Окунь — риба хижа, метка зажерлива. А за що назвали так цього незграбного величезного пса з довгою кудлатою шерстю — невідомо. Можливо, за ледь помітні смуги вздовж спини й на боках та за червонясті очі, які хоч і дивилися на людей доброзичливо, зовсім не по-окунячому, а все ж чимось скидалися на риб'ячі.
Хазяїн, що дав йому це дивне ім'я, запеклий рибалка, помер років два тому. Кажуть, в останні роки життя він був уже напівсліпий і вудити рибу допомагав старому кмітливий пес. Одні вірили цьому, інші вважали за вигадку, до якої охочі рибалки. Так воно чи не так, але для Окуня-пса, як і для окуня-риби, річка Ірпінь була рідною домівкою.
Узимку він цілі дні гасав з хлопчаками по шорсткому річковому льоду і, тільки-но консервна бляшанка, що правила за хокейну шайбу, падала в ополонку, негайно стрибав у крижану воду й діставав бляшанку. Потім трохи лежав на снігу, викусюючи з шерсті бурульки, і йшов знову грати.
Та весною, щойно з'являлися на Ірпені перші рибалки, Окунь зраджував галасливу ватагу хлопчаків.
Рано-вранці пес був уже на березі й, помітивши людину з вудкою, біг до неї.
— Доброго ранку, Окуне! —пошепки казав рибалка.
У відповідь той привітно махав хвостом, тихенько підповзав і вкладався поруч.
Іноді на річці з'являвся новачок. Обертаючись, щоб взяти наживку, він раптом бачив величезного пса й від несподіванки здригався. Але Окунь дивився своїми червонястими очима заспокійливо і, як усім іншим, махав хвостом.
Довго на одному місці пес не засиджувався. Коли йому кидали шмат ковбаси чи кусень хліба, неквапливо, без оку-нячої жадібності, з'їдав, для годиться ще якийсь час лежав, скосивши око на поплавці, а потім зникав, як тінь.
Та часом він, дивлячись на поплавці, півголосом гарчав. Це означало, що наживку торкнула обережна риба. Таке траплялося, коли проти течії пробігав вітер і вода метушливо ряботіла.
Поплавці «танцювали», й несильне клювання помітити було важко. А Окунь помічав. У нього був не тільки чудовий зір, а й якесь особливе чуття. Людей, що знали Окуня, це насторожувало. Рука одразу тягнулася до вудлища, і, як щастило, за секунду біля берега вже борсалася рибина.
Звісно, щасливець ладен був на весь день залишити пса поряд, годував його, пестив. Проте Окунь, вірний своїй звичці, біг далі. Дехто запевняв, ніби він шукає померлого хазяїна, тому й вештає весь день від одного вудкаря до іншого.
Мабуть, найпохмурішим рибалкою на всьому Ірпені був Іван Максимович — кремезний дідуган з вічно насупленими густими бровами, з-за яких і очей не розгледиш.
Точно відомо, що ніхто не чув від старого жодного слова і навіть на вітання вій не озивався. Сяде на своєму місці між двох кущів верболозу, обставиться вудками, обкладеться різними баночками, пакетиками, сачками й підсаками — і по кілька годин підряд, не ворухнувшись, дівиться на ліниві поплавці.
І того знаменного ранку Іван Максимович, як завжди, вмостився на улюбленому місці. У чистому небі ще над самим лісом піднімалося непарке сонце. Вітер злегка дихав, і на річці було так тихо, що чути було кожен сплеск. Це дратувало Івана Максимовича. Риба ходила кругом, грала, скидалася, а поплавці були мертві. І ще псувало настрій те, що сусід навпроти одну за одною витягував густірок.
Хтось інший неодмінно спитав би: на що, мовляв, ловите, яку сипали принаду. Та оскільки сам Іван Максимович ніколи на такі питання не відповідав, він і не розпитував.
А хлопчаки, що скупчилися над кручею, просто бісили його. Ці несерйозні рибалки, тримаючи у витягнутих руках криві горіхові вудлища, весело підсікали на бистринці добрячу плотву, а двом уже попалися невеликі головники.
— На що клюнув? — долинало з кручі,
— На хруща,— чулося у відповідь.
— А в мене на коника, не встиг і на воду впасти!..
Іван Максимович з досади сплюнув. Нанизав на один гачок хруща, на інший — горошину й підвівся, щоб наловити коників.
У цей час і стрибнув до нього з високого берега Окунь — як завжди легко, майже беззвучно. Помахав хвостом і ліг.
— Пішов геть, ану! — сердитим шепотом сказав Іван Максимович.
Але пес навіть вухом не повів. Він не звик, щоб рибалки гнали його.
Певно, іншим разом Іван Максимович був би наполегливіший. Та зараз, лишаючи без нагляду свою батарею вудок, свої баночки й коробочки, свої сачки й підсаки, подумав, що це все-таки непогано, як біля майна хтось посторожує...
Старий кинув Окуневі шмат хліба і, коли той став поволі жувати, вибрався нагору та, раз у раз нахиляючись, побрів по густій траві.
Він уже набив кониками сірникову коробку, як раптом з боку річки почувся глухий сплеск. Іван Максимович подумав було, що то стрибнув у воду котрийсь з хлопців, якому вже набридло вудити, страшенно розлютився й поспішив назад. Але тут же зрозумів: сталося щось інше. До кущів верболозу, покидавши вудки, гайнула вся хлоп'яча ватага. А посеред річки, тримаючи в зубах вудлище й щосили б'ючи лапами по воді, завертав до берега Окунь. Плисти йому було дуже важко, вудлище тягло то вниз, то вбік. От щось рвонуло з такою силою, що бамбуковий комель вискочив із пащі й різко пірнув під воду. Та тільки-но кінець показався знову, пес схопив його зубами.
Над річкою розлягався неймовірний шум, галасували хлопчаки та й статечні рибалки, що збіглися звідусіль. А Іван Максимович, коли Окунь наблизився до берега, із спритністю юнака кинувся в річку й вихопив вудлище з пащі пса. Тонкий бамбук зігнувся у дугу.
— Підсаку! — відчайдушно закричав   Іван  Максимович.
Хтось уже стояв по коліна у воді з широченною підсакою
в руках. Але дужа рибина, збагнувши небезпеку, рвонула в глибину. Обережно відступаючи, рибалка то хилив вудлище до води, то з трепетом, але без напруги потягував на себе. Так тривало хвилин зо три, поки йому не вдалося знову підтягти здобич до берега. Сусід завів під неї підсаку, й рибина безпорадно забилася в тісній сітці.
А потім Іван Максимович стояв перед нею на колінах і голосом, що зривався від збудження, повторював, наче заклинав:
— Головень, головень, головень!..
— Оце та-ак! — ахкали хлопчаки.
— Кілограмів три заважить,— заздрісно мовили з рибальського гурту.
Головень справді був незвичайних для Ірпеня розмірів, товстогубий, з великою м'ясистою головою, з яскраво-червоними плавцями на блискучих білих боках.
— На що взяв? — спитали позаду.
— На горох, на горох! — забувши про свою звичку мовчати, відказав Іван Максимович.
Він пустив головня в металевий садок, де той ледь умістився, і тремтячими руками запалив цигарку.
І тільки тепер усі раптом згадали про Окуня.
Пес, опустивши голову, біг уздовж берега до шлюзів, біля яких сиділи інші рибалки.
— Окунь, Окунь! — гукнув один з хлопчаків.
— Окунь, на, на! — запобігливо покликав Іван Максимович, дістаючи з рюкзака ціле кільце ковбаси.
Той підвів морду, вдячно помахав хвостом, але не вернувся, побіг далі.
— Шукає свого хазяїна,— зітхнув хтось.
І всім на хвилинку стало сумно.

ЗНАХІДКА НА СКЕЛЯХ
До морського берега часто приходять хлопчаки вудити бичків. Сьогодні тут троє: Максимко, вузькоплечий, з руся вим вихором над брунатним від сонця лобом, його молодша сестра Ната, тонконога, з короткими кісками, і Валерка, їхній гість з Києва. Валерка привіз гачки для риболовлі, значок із зірочкою Героя і написом внизу—«Київ», широке сомбреро. Гачки роздав хлопчакам, значок подарував Наті а сомбреро носить сам. Низький, він схожий у ньому не гриб, але ніхто над Валеркою не сміється.
Всі поважають його, рибалка він добрячий, навчився цьому ділу на Дніпрі.
Хлопчаки сидять на слизькому від водоростей камінні, метрів за десять від берега. В одній руці у них короткі вудилища, а другою тримаються за камінь, щоб не змило хвилею. Хвилі тут великі, прудкі. Не утримаєшся — полетиш у воду. Тому Максимко і залишив сестру на березі. А вона канючить:
— Максимку, хоч на хвилину пусти.
— Я сказав, ні!
— Одного бичка вловлю і назад повернуся...
— Ні.
— Завтра прокинуся раніше від вас і сама прийду сюди,— погрожувала Ната.
— А я сховаю вудочки.
— Ви думаєте, що дужчі від мене, так? — не відступала сестра.— Ось візьму і залізу он туди,— і махнула рукою на старі скелі біля берега.
— Не залізеш.
— Залізу.
— Не такі пробували.
Ната хутко зайшла у воду, попливла і вийшла до підніжжя великого каменя. Подалася вгору. Камінь був ребристим і колючим.
Обхоплюючи його ногами і підтягуючись на руках, Ната лізла, як по стовбуру дерева. І тільки тепер Максимко і Валерка зрозуміли, що дівчинка не жартує.
— Розіб'єшся! — вигукнув Максимко.
— Наздоганяйте,— і вона піднялася ще вище.
Побачивши, що сестра вже дісталася до вершини, Максимко, а за ним Валерка кинулися у воду і попливли.
А Ната тим часом оглядала майданчик. Він увесь поріс полином і безсмертником, був посипаний чимось схожим на стручки акацій. Дівчинка підняла щось з землі. То була стара позеленіла гільза. І тут Ната побачила серед полину іржавий ствол гвинтівки. Обережно взяла його в руки і, нахилившись униз, гукнула:
— Дивіться, що я знайшла!
Хлопці підняли голови.
— Далі не йди, там можуть бути міни! — застеріг Максимко.
— Мін немає,— сказала Ната.— Є патрони.
Хлопці швидко подалися до неї.
— Це гвинтівка нашого солдата,— сказав Максимко, оглянувши ствол.
— Так,— підтвердив Валерка,— звідси він стріляв по фашистах.
Діти обережно підійшли до центру майданчика. І тут помітили каску. Вона лежала на невеличкому горбочку, обкладеному камінням. Деякий час стояли мовчки.
— Могилка...— нарешті мовила Ната.
— Це він похований,— сказав Максимко.
— Дивіться— Валерка  показав  на  скелю під виступом.
Діти побачили нерівні літери, вибиті на великому камені. Схилились над ним, прочитали:
«Тут стояли на смерть медсестра Наташа, рядовий Ґонтар, рядовий...»
Далі прочитати було неможливо. Скеля від часу осипалась. І для них лишилось таємницею, хто ж іще тут воював, скільки їх було і хто похований у цій могилі.
— Нато,— тихо мовив Валерка,— тебе ж по-дорослому теж Наташею звуть.
Тепер уже й Максимко повернувся до сестри і подивився на неї так, ніби побачив уперше. І подумав про те, що давно, коли ні його, ні Нати, ні Валерки ще не було на світі, жила дівчинка Наталка і був, певне, у неї брат, і так само, як він сьогодні, не пускав сестру на слизькі камінці ловити бичків... А коли Наташа підросла, пішла воювати з фашистами і загинула в нерівному бою. 1 діти раптом уявили той далекий бій, що одгримів багато років тому.
Вони чули вибухи й постріли, вигуки гітлерівців, бачили на майданчику жменьку відважних солдатів і Наташу. І вона була чимось схожа на Нату. Відклавши автомат, перев'язувала пораненого...
Діти довго стояли на посипанім патронами майданчику біля невеличкого горбочка, а в уяві все ще стояв той бій...
Потім Максимко з Валеркою поправили камінці на могилі, а Ната знайшла в ущелинах скелі кілька жовтих квіток і поклала їх поряд з каскою.
— Відтепер ми будемо приходити сюди часто,— сказав Максимко.
— І розкажемо про цю могилку всім,— додала Ната.
Вниз, до моря, спускатися було важче, але ні Максимко, ні Ната, ні Валерка цього не помітили.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky